Моральні цінності дружби, любові, сім`ї

Тема 6.Моральні цінності дружби,любові,сім`ї

1.Товариськість.

Система моральних цінностей людини, будучи орієнтиром у моральному розвитку особистості та суспільства, багато в чому визначає й рівень усталеної моральної культури. Остання ж проявляється в спілкуванні, яке може бути розглянуте як діяльність людей, що задовольняє потребу суспільних істот однієї в одній при вирішенні тих чи інших життєвих проблем. У концентрованому вигляді моральна культура виявляє потребу людини в доброзичливості, взаємоповазі, приязні як важливих сторонах вирішення матеріальних, побутових, сімейних та інших проблем.

Спілкуванню властиві дві форми прояву, що не виключає, однак, їх переплетення на практиці. Йдеться про "особову"" й "безособову"" (або функціональну) форми. Безособова характерна для типових ситуацій, що виникають при вирішенні життєвих проблем, і тому більш пов'язана зі стереотипами поведінки. Моральний досвід спілкування виробив для безособової форми й особливий регулятор - етикет, котрий, виступаючи як сукупність загальноприйнятих у суспільстві, впорядкованих норм поведінки, регулює безособові відносини між людьми й відображає немовби зовнішню культуру спілкування.

Етикет, особливо демократичний, в основі своїй має спільні принципи взаємин людей - гуманізм і творчість. Етикетні приписи сприяють культивуванню позитивних моральних якостей особистості, подоланню недоліків, стимулюють моральне самовдосконалення індивіда. Повноцінним спілкування стає, набуваючи форми міжособистісного, або "особового" спілкування, яке, по суті, є практичною формою існування самої моральності. При цьому форма етикетної регуляції вже неспроможна виразити всю гаму моральних спонук: від альтруїстичних, що мають за мету творити добро, зробити щасливим іншого, до споживацьких, вузько прагматичних, що зводять відносини між людьми до відношення речей.

Так само як і етикет, міжособистісне спілкування в своїх найвищих проявах ґрунтується на принципах гуманізму й творчості. В кінцевому підсумку таке спілкування має за мету утвердження людського в людині. Динаміка міжособистісного спілкування вимагає творчого осмислення відносин, у які вступає особистість, сприяє виробленню взаємної довіри, поваги. Зорієнтоване на моральні цінності (товариськість, дружба, любов) спілкування формує у людини почуття відповідальності, достоїнства, благородства, любові, розкриває в ній здатність до самопожертви.

Товариськість як моральна цінність відображає потребу людини у спілкуванні, спільній діяльності. Товаришування як форма моральної культури передбачає спільність цілей, схожість життєвих поглядів, що викликає відповідну емоційну забарвленість відносин - вибірковість, симпатію, прагнення до взаємодопомоги, взаєморозуміння. Для товариських стосунків характерний інтерес до спільної діяльності. Згідно "Толкового словаря живого великорусского язика" В. Даля слово "товариш" і етимологічно, й історично походить від слова "майно", "товар" і означає "рівня в усьому, односум, помічник, співробітник, співучасник" Напевно, це слово виникло в купецькому середовищі й означало власників спільного майна. З плином часу слово сповнилося новим, глибшим змістом.

Народний епос, літописи свідчать про властиве нашим предкам високе поцінування товариськості. Виникши з практичної необхідності виконання спільної справи, товариськість поступово перетворилося на одну з благородних потреб людини, неминущу моральну цінність суспільства. Для поєднання своїх зусиль у досягненні спільної мети (ратній справі, творчості, культурно-просвітницькій діяльності) люди здавна підтримували товариські стосунки.

Специфіка різних сфер соціального життя відображувалася в багатстві смислових відтінків поняття "товариськість" ("товариство художників", "товариство майстрових", "товариші по зброї", "шановне товариство" і т. д.). Суть цього поняття становлять практиковані взаємодопомога у спільній справі й прагнення вдосконалювати особисті якості один одного в інтересах досягнення спільної мети. Формуванню товариських відносин сприяють і схожі умови життя, що є ознакою для розрізнення товариських і приятельських стосунків. Звичайно приятельські стосунки складаються на основі якихось, здебільшого несуттєвих (тимчасових, вузьких, незначних) інтересів та особистих симпатій.

На рівні приятельських відносин аж ніяк не є обов'язковим збіг уявлень про мету життя, можуть бути відсутніми й глибокий спільний інтерес, і серйозна заінтересованість долею один одного. Ці відносини взаємно доброзичливі, підтримуються особистими зустрічами, телефонними переговорами, листуванням, пов'язані з виконанням деяких взаємних послуг, обміном думками. В рамки приятельських відносин не входить спільне досягнення суттєво значущих цілей. Не досягається тут і той ступінь душевної близькості, за якої спілкування людей веде до вдосконалення особистих якостей один одного. Тим-то приятельські стосунки не оперті на міцні підвалини й досить легко припиняються.

Товариські ж стосунки встановлюються між людьми, котрі протягом тривалого часу беруть участь у процесі спільної діяльності. їх єднають спільні інтереси, звісно, спільна мета й, головне, почуття відповідальності за спільну справу. Характер діяльності людей безумовно впливає на міцність їхніх товариських стосунків. Діяльність, пов'язана з труднощами, навіть із ризиком для життя (туризм, альпінізм, військова служба) особливо мідно цементують товариськість між її учасниками. Високо поціновував військове товаришування М. В. Гоголь. "Немає уз,- писав він,- святіших за товаришування!" І це зрозуміло, бо в екстремальних умовах успіх заходу (а в бою - й життя товаришів) великого мірою залежить від рівня розвитку товариських відносин у колективі. Це велике бажання досягти поставленої мети, самовідданість, високе почуття обов'язку й відповідальності, готовність прийти на допомогу. Історія нашої країни не раз давала приклади того, як люди, жертвуючи собою, рятували своїх товаришів.

Бажання і вміння побачити й схвалити в людині все цінне, добре, хороше властиві саме товариським відносинам. Однак і перше, й друге не виникають стихійно. Вони формуються в сім'ї, дитячому та шкільному колективах. Вчить товариських стосунків і доросле життя. Саме тоді вони повною мірою позначаються постійністю й прихильністю. Тут починають усвідомлюватися ті обов'язки, котрі накладаються на особистість товариськими відносинами. Це увага до інших, готовність прийти на допомогу, незламна чесність щодо товаришів, принциповість, бажання усунути недоліки, (свої й товаришів), нетерпимість до моральних пороків. Тому цілком доречною у товариських відносинах є при потребі критика недоліків у роботі товаришів. Єдиною умовою цього є власна самовіддана участь у спільній справі, сумлінне виконання своїх обов'язків.

Товариські стосунки будуються за своєрідним "золотим" правилом - не ущемляти інтересів один одного, але водночас не залишатися байдужим до недоліків; критично ставитися до спільної діяльності, та її результатів, самокритично поціновувати свою в ній участь, особистий внесок. Якщо мотивами критики є піклування про людину, повага до неї, бажання допомогти їй у пошуках виходу зі скрутної ситуації чи у виправленні недоліків, і якщо при цьому людина відчуває прихильність до себе колективу або товариша, то така критика стає відправним пунктом на шляху самовдосконалення. Така критика зближує колектив та особистість, зміцнює товариські відносини, які слугують необхідною передумовою справжньої дружби.

2.Дружба

На відміну від товариськості дружба являє собою інтимніше спілкування. У своїй праці "Дружба. Этико-психологический очерк" І. С. Кон вказує, що дружба передбачає "не тільки взаємодопомогу, а й внутрішню близькість, відвертість, довіру, любов". Аналіз літературних пам'яток показує, що дружба завжди пошановувалася як найбільша соціальна і моральна цінність. Дві глави своєї "Нікомахової етики" присвятив дружбі Арістотель, розглядаючи її як чесноту й найнеобхідніше для життя. За Арістотелем, "ніхто не вибере життя без друзів, навіть в обмін на всі інші блага... Дружба - це не тільки щось необхідне, а й щось морально прекрасне...".

Що ж відрізняє дружбу від інших міжособистісних відносин і прихильностей? Передусім дружба є почуттям самоцінним, вона - сама по собі благо. Якщо в ділових стосунках людина використовує іншого як засіб для досягнення певної мети, то друзі допомагають один одному, що й знайшло, своє відображення у словах: "Не в службу, а в дружбу". Дружба - не послуга, за неї не дякують, зазначав великий російський поет Г. Р. Державін.

Дружба - індивідуально-вибіркова й ґрунтується на взаємній симпатії. Це відрізняє її від близькості, характерної для кровнородинних відносин, і від товаришування, де відносини формуються колективом, необхідністю виконувати спільну справу. "Серцями схожі ми: він - ніби другий я",- писав О. С. Пушкін.

Нарешті, дружба, як уже зазначалося, є ставленням глибоким і інтимним. Дружба, що має підґрунтям товариські стосунки, звичайно ж, передбачає взаємодопомогу, готовність до самопожертви. Разом із тим вона передбачає й внутрішню близькість, відвертість, довіру, любов. Довіра була визначена французьким письменником Ж. Лабрюйєром як перша передумова дружби. Підкреслював цю особливість дружби й російський літературний критик, публіцист Б. Г. Бєлінський, котрий вважав, що там, де немає цілковитої відвертості, цілковитої довірливості, де приховується хоч малість яка-небудь, там немає й не може бути дружби.

Уявлення про дружбу й реальні міжособистісні відносини людей великою мірою залежать від історичної епохи, від того, які соціальні класи чи групи вони представляють, нарешті, від рівня моральної культури окремих індивідів.

Етимологічний аналіз понять "друг" і "дружба" в різних мовах простежує зв'язок їхнього змісту зі словами, що позначають спорідненість, товариськість (передусім, воїнську) і любов. Так, давньослов'янське слово "дроужьба" тлумачилося як близькість, товаришування, товариство. Слово "дружина" в російській та українській мовах - це військовий загін, а в українській також жінка, жона. У словенській і болгарській мовах слово "дружина" має на увазі сім'ю, людей, близьких за родинністю стосунків. Етимологія слова "дружба" вказує на те, що в глибокій давнині всі ці аспекти суспільних та особистих відносин практично не розрізнялися, "співіснуючи" у пов'язаних з ними емоційних формах.

Становлення дружби пов'язане з поступовою втратою абсолютної цінності для життя суспільства кровнородинних відносин. Включення свояцтва в коло сімейно-родинних відносин сприяло, напевно, початкові виокремлення дружби в автономний соціальний інститут. Свояцтво як стосунки, що існують між одним із подружжя та родичами іншого, а також між родичами їх обох, на думку дослідника інституту сім'ї Ю. І. Семенова, протиставлялося "природній" кревності.

Історія знає різні види "штучного" родичання - кумівство, побратимство, "кревне братство", "співбатьківство" і т. д. Становлення дружби пов'язане з побратимством. У первісному суспільстві вже трапляються примітивні його форми, наприклад у вигляді системи вікових груп, пов'язаних обрядами ініціації. Хоча ті, хто вступав у відносини такого поріднення, не вибирали одне одного у відповідності з особистими смаками, вони на все життя зберігали почуття групової солідарності, відчуття необхідності взаємовиручки та підтримки.

З розпадом родоплемінних відносин новостворювані соціальні та економічні зв'язки людей чимраз частіше набувають особистісного характеру, звільняючись при цьому від впливу кровнородинної чи територіально-общинної належності. Ритуалізовані особисті стосунки (побратимство в тому числі) частково компенсували ослаблення родинних і територіальних уз у класовому суспільстві.

Сучасні студії дають можливість виокремити чотири загальні ознаки ритуалізованих особистих відносин:

по-перше, виростаючи з родинних відносин, вони (ритуалізовані особисті відносини) мають партикуляристський характер, тобто взаємні зобов'язання їхніх учасників завжди мають на увазі конкретного іншого й виключають заміну партнера іншою людиною;

по-друге, ритуалізовані відносини стають індивідуально-вибірковими, зв'язуючи людей особистими, індивідуальними узами. Маючи особистий характер, вони відрізняються від стосунків кревної спорідненості або стосунків, зумовлених особливостями вікової групи, члени якої зв'язані обрядами ініціації;

по-третє, ритуалізовані відносини є добровільними, оскільки виникають за добровільною обопільною згодою партнерів;

нарешті, по-четверте, ці відносини залишаються ділком інституціоналізованими, оскільки через традицію здійснюються контроль за виконанням обов'язків і захист тих, хто вступає у дружні відносини як стосовно один одного, так і стосовно общини загалом.

Така ритуалізована дружба може розглядатися як один із механізмів соціальної інтеграції, який об'єктивно пом'якшує внутрішньогрупові та міжгрупові конфлікти, сприяє формуванню общини із включенням до неї представників "чужих" родів і племен.

Цікавий і другий аспект історії дружби - зміна уявлень про її функції. Прийнято розрізняти інструментальні (ділові) та емоційно-експресивні функції дружби. їх протиставлення виникло з початком процесів соціальної диференціації суспільства. В умовах же докласового та ранньокласового суспільства інструментальні та експресивні цінності дружби існували в єдності. Спілкування побратимів, друзів включало в себе як обов'язкові елементи взаємні візити, обмін дарунками, спільні бенкети. Сам дарунок виступав речовою формою людських відносин, опредмеченими почуттями однієї із сторін.

Доки дружні відносини тільки починали виокремлюватися з сукупності соціальних відносин (передусім із родинних), вони були жорстко регламентовані суспільством, тісно пов'язані з певними ритуалами. В подальшому регламентація послаблюється, міжособистісне спілкування індивідуалізується й психологізується, тому розуміння дружби як соціального інституту без урахування її психологічних і моральних аспектів було б після цих змін однобічним. Дружба перетворюється з договірних стосунків на емоційну прихильність.

Подібний шлях виокремлення дружби з соціальних відносин добре простежується на матеріалі античної культури. Слово "друг", уживане на практиці, мало виразити найвищий ступінь прихильності до найближчих із оточення, прирівнюючи їх до родичів. Так, у давньогрецькій міфології Кастор і Полідевк, близнюки, сини Зевса (Діоскури) пошановувалися як утілення та покровителі дружби. їхнє життя та звершені подвиги підтверджували цінність взаємної підтримки, взаємодопомоги, зв'язку, спілки, готовності до самопожертви в ім'я друга.

Безсмертний Полідевк був узятий Зевсом на Олімп, але з любові до брата виділив йому частину свого безсмертя. Міф про Діоскурів був продовженням традиції стародавнього індоєвропейського пошанування божественних близнюків як помічників людини (особливо воїнів, вершників, моряків). Таким чином, у стародавніх греків, як і в інших народів, очевидний зв'язок формованих дружніх стосунків зі стосунками родинності.

Греція докласичного періоду знала вже й форму дружби, схожу з ритуалізованими особистими стосунками - вояцьким товариством. У такій формі дружба ще виступає як відношення суспільне, що виникає саме серед тих, хто виконує спільну справу. В "Іліаді" Одіссей, поранений у бою, "друзів прикликав" на допомогу і Менелай, зачувши поклик, звертається до Аякса: "Друже, у натовп рвонімось, бо захистить Одіссея належить!" Друзями називаються вожді та правителі данаїв, пани та їхні слуги. Патрокл для Ахіллеса - "друг найлюбіший для серця", тому, забувши кривди, завдані співвітчизниками, Ахіллес повертається на поле бою, щоб помститися за смерть Патрокла.

В класичний період відбувається дальше відокремлення дружніх зв'язків від стосунків рідства. Як уже зазначалося, цьому сприяли розпад общинно-родових зв'язків і поява класів та держави. В деяких випадках мистецтво (трагедія) фіксує цілковитий розрив родинних і дружніх відносин. У Евріпіда знаходимо: "Брат став ворогом і все-таки залишається близьким". Описуючи укладення мирних угод між державами, Геродот першим ужив поняття "політична дружба", яке поширилося на міжособистісні відносини. Ставши раціональнішою, вибірковою, дружба означає тепер контакти однодумців, кола людей, об'єднаних спільними інтересами, прибічників однієї політичної партії. Таке розуміння дружби переходить у римську культуру. Так, у своїх "Листах" Пліній Молодший згадує "дружбу принцепсів", тобто тісне коло близьких імператорові людей, з якими він радився про різні справи - і державні, й приватні. Про "друзів імператора" пише і Августин Аврелій у своїй "Сповіді".

Марк Тулій Цицерон, римський політичний діяч, оратор і письменник, у діалозі "Про дружбу" також розглядає дружні стосунки як практиковані між громадянами, близькими за політичними поглядами. Однак у Цицерона ми знаходимо й положення, що свідчить про перетворення дружніх стосунків із інституціолізованих на морально-психологічні. Ніби продовжуючи роздуми Платона про те, що друзі "набагато ближчі один одному, ніж мати і батько, і дружба між ними міцніша", Цицерон зауважує: "...той, хто дивиться на істинного друга, дивиться немовби на свій власний відбиток".

Емоційна та духовна природа дружби висувається в центр філософських міркувань. Колізії політичної дружби не могли не викликати протиставлення їй дружби інтимної. Це мало наслідком поширення культу героїчної дружби, в якій на перше місце поряд із традиційною вірністю висувалися емоційно-експресивні цінності. Згода в усіх справах, доброзичливість і прихильність, чесність, моральність (несуперечливість учинків із сумлінням), взаємна вимогливість - усе це становило обов'язкову умову істинної й досконалої дружби. Формується й ідеал, заснований тільки на емоційному тяжінні дружби-любові.

Нарешті, Арістотель, розробляючи першу етичну теорію дружби, виокремлює три її види: дружбу-благодіяння, в якій зичать блага іншому заради нього самого; дружбу, в якій друг люблений, бо приносить задоволення; дружбу, яка виникає на ґрунті взаємної вигоди. Саме перший тип, за Арістотелем, і є істинною дружбою. Дружба відрізняється від простої доброзичливості або симпатії, котрі виникають і в стосунках незнайомих людей. Відрізняється вона й від кохання, яке є пристрастю, "дружба ж - набута якість душі".

Перетворення дружби з договірних відносин на емоційну прихильність, зміна у зв'язку з цим сфери її мотивації привернули увагу до її ціннісного аспекту. Далі етична теорія виконувала завдання обґрунтування ідеалу дружби, враховуючи особливості дружніх обов'язків, зв'язок дружби та суспільного обов'язку.

Раннє середньовіччя Європи різко контрастує своїм розумінням ідеалу дружби на фоні високо індивідуалізованого ідеалу античності. Живлячись особливостями життя середньовічної людини як невід'ємної частки общини, ідеал пройнятий духом станової належності. Нарешті, християнська мораль іще несе в собі заряд боротьби проти язичницької культури. Все, що відвертає віруючого від Бога, навіть якщо це прихильність до якої-небудь людини, є гріховним.

Суперечливість оцінки дружби яскраво демонструє у своїй "Сповіді" Августин Блаженний. З одного боку, він високо цінує дружні взаємини, цитує римського поета Горація, який сказав про свого друга : "половина душі моєї". Цінним для Августина є і власний досвід дружби, адже він пише: "...я відчував те, що моя і його душа були однією душею у двох тілах." Вражений смертю друга Августин зізнається: ".. .мені остогидло життя. Я, зведений до половини самого себе, не хотів жити". Врешті заслуговує дружби тільки той, кого неможливо втратити - "Блаженний, хто любить Тебе, хто друга свого любить у Тобі ..."

Земна дружба виявляється й причиною того, що Августин дитиною брав участь у крадіжці фруктів. Пригадуючи цей випадок, Августин визнає, що сам він ніколи б цього не зробив, але був утягнутий групою друзів: "Я сам не допустився б цього вчинку, в якому подобалася не річ, яку я крав, а сама крадіжка. Коли б я був сам, то я не вбачав би в тому жодної приємності і не зробив би цього. О вельми неприязна Приязне!"

Істинна дружба покидає, таким чином, земну обитель і стає можливою тільки на небі, переростає в ідеальні стосунки.

В середні віки складається, своєрідний канон дружби, провідною характеристикою якого (як і особистих стосунків на практиці) була становість. Васальна вірність і заступництво сеньйора як головні особливості укладу життя феодалів визначили зміст "воїнської (рицарської) дружби". За високими взірцями дружби на сторінках "рицарських романів" середньовіччя вгадуються ідеалізовані відносини васальної залежності.

Життєвий побут селянської общини зводив дружні зв'язки до стосунків родичів і близьких сусідів. У великих українських та російських селах жили звичайно "кутками", "водилися" зі своїми, спірні питання часто вирішувалися саме за участі сусідів.

Психологічна інтимність знову була реабілітована в Нові часи. Якщо життя середньовічної людини постійно було на виду у оточення, сусідів по общині, представників одного з нею стану, то й "виливати душу" нікому, окрім Бога не випадало. В Новий же час побут поступово роз'єднує людей, відбувається звільнення від впливу релігії, що не могло не викликати посилення потреби людей у спілкуванні, повернення до оцінки дружби як природного людського почуття.

Гуманісти епохи Відродження сприяли формуванню нового розуміння дружби. Згідно з таким розумінням дружба передусім є інтелектуальним спілкуванням, для якого відправним пунктом буде спільність духовних інтересів. Так потрактовували дружбу представники одного з провідних напрямів італійського гуманізму початку XV ст. - громадянського гуманізму (Колюччо Салютаті, Леонардо Бруні, Маттео Пальмієрі та ін.) Визнаючи високу цінність культури, цивілізації, підкреслюючи безмежність творчих здатностей людини, гуманісти підривали тим самим ідею аскетичного презирства до земного світу. Тому взаємна симпатія людей (у якнайширшому спектрі від родинних почуттів до любові до всього людства) виокремлюється ними серед моральних устоїв, покликаних підтримувати соціальний мир і гармонію. Довершена дружба добровільна, незалежна й неділима, - підкреслює французький просвітитель, філософ М. Монтень.

В епоху Просвітництва дружба починає осмислюватися з точки зору її моральної цінності. її вважають однією з найзагальніших передумов моралі. У англійського філософа, естетика і мораліста А. Шефтсбери дружба з окремою людиною тісно пов'язана з наявністю розвинутого почуття обов'язку щодо суспільства. Така гуманістична позиція включає уявлення про дружбу як про вершину "істинно людських" стосунків. Одним із наслідків такого культу дружби було формування романтичної дружби, що виступала своєрідною реакцією на невдалі спроби реалізувати на практиці раціоналістичний ідеал дружби Просвітництва.

Романтична дружба вирізнялася глибиною інтимності, експресивності взаємин, пов'язувалася з юністю людини - віком "істинної дружби". На думку романтиків, дружба є живе почуття, котре може щиро й чисто переживати тільки юнак. Нове розуміння дружби живилося практикою мінливих реальних стосунків. Криза патріархальної сім'ї, супроводжувана складним процесом формування сім'ї буржуазної, звузила рамки віку "істинної дружби", набула в літературі форми конфлікту батьків і дітей, такої популярної в XIX ст.

Згідно з ідеями системи педагогічного виховання в аристократичних сім'ях кінця XVIII - початку XIX ст., що вважала небезпечним товариство ровесників для підлітка й позбавляла його таким чином особливої емоційної атмосфери дійства, зорієнтувала свідомість вихованця "до омріяного друга" (вислів російського громадського діяча, письменника О. І. Герцена). Студентське середовище, основний склад якого формувався з привілейованих верств суспільства, починає практикувати новий тип дружнього спілкування. Дружні гуртки об'єднувалися спільними інтересами у вивченні філософії, літератури, музики, театру. Суттєву роль відігравала при цьому й особиста прихильність.

Романтичний канон дружби піддавався критиці уже в середині XIX ст. Ототожнюючи "істинну дружбу" з юністю, теоретики романтизму вказували тим самим на її віковий, минущий характер. Гіпертрофування чуттєвості й романтичної дружби спричинювало дистанціювання від реальних стосунків людей. Критикуючи романтичний ідеал дружби, німецький філософ Г. В. Ф. Гегель слушно підкреслював, що насправді "дружба ґрунтується на схожості характерів та інтересів у спільній, сумісній справі, а не на задоволенні, котре дістаєш від особистості іншого". Гегель помітив головну слабкість романтичної дружби - взаємна симпатія, духовна близькість у ній мало пов'язані зі схожістю "характерів та інтересів", що проявляються у спільній справі, тобто в особистісно й соціально значущій діяльності.

Наслідком процесів урбанізації, прискорення темпів соціальних новацій стало формування уявлень про ослаблення дружніх стосунків у сучасному суспільстві. "Найчастіше ми вступаємо з людьми, що нас оточують,- пише А. Тоффлер,- у поверхові, ділові відносини. Свідомо чи ні, ми будуємо наші відносини з більшістю людей на функціональній основі".

В сучасному світі людина стала мобільнішою, вона спілкується з безліччю людей, долає величезні відстані в пошуках роботи, даху над головою (згадаймо поняття, що виникли з практики нашої країни, "вахтовий метод", "завербуватися", "поїхати на заробітки"). Звичайно, все це впливає на характер міжособистісного спілкування. Дружні стосунки випробовуються великими відстанями, втрачають сталість. Велика вразливість дружби змушує людину ретельніше, вимогливіше вибирати своє друге "я" - того, кому можна довірити свої інтимні переживання, потаємне свого внутрішнього світу. Посилення вибірковості дружби вказує на те, що людина стає дедалі залежнішою від задоволення потреби в емоційному співпереживанні, створенні атмосфери психологічної інтимності, близькості моральних ідеалів.

Ідеалові дружби не може серйозно загрожувати атомарний характер сучасного міського життя. Акцентування уваги на наслідках урбанізації суспільства відтісняє на другий план особисту відповідальність особистості у підтриманні дружніх стосунків. "Некомунікативність" сучасної людини є результатом бідності її діяльності, її емоційного світу. Тому так легко дає вона відтягти себе від спілкування з друзями та прив'язати до "спілкування" з телевізійним екраном чи екраном комп'ютера, задовольнятись ерзац - дружбою в Інтернеті. Таке спілкування будується за готовими кліше й не потребує постійної особистої відповідальності для свого підтримання. Таким чином, основна перепона на шляху сучасної дружби здолана й вимагає не усунення якихось зовнішніх сил, негативного впливу певних чинників, а формування внутрішньої культури особистості.

В різних вікових групах взаємини дружби мають особливі риси, вивчення яких важливе для складання ефективних виховних програм. Мабуть, про початки дружби в цьому розумінні можна говорити вже з появою вибірковості в дитячому спілкуванні. Психолог М. В. Артемова дійшла висновку, що у чотирирічних дітей уже існує поділ однолітків на вузьке й ширше коло спілкування.

Дитяча дружба безпосередня й не рефлективна. Вона пов'язана передусім з груповою діяльністю (ігровою). Тому у менших дошкільнят (3-5 років) моральні якості при оцінці однолітків посідають друге місце після якостей, що сприяють успіхові ігрової діяльності. Як правило, сама оцінка якостей ровесників дається в цьому віці за ставленням до себе. З віком у дитини розвивається здатність оцінювати моральні якості товаришів за ставленням до інших, колективу в цілому. В дошкільному віці закладаються основи дружніх стосунків, розвивається здатність зрозуміти іншого, здатність співпереживання, складаються уявлення про вірність, чесність, здійснюються перші альтруїстичні вчинки.

У шкільному віці спостерігаються дальші ускладнення розглядуваних проблем, посилюється індивідуалізація спілкування. В підлітковому та юнацькому віці найактивніше розвивається самосвідомість. Триває "переробка" усталених стереотипів поведінки, спостерігається підвищений інтерес до "вічних питань". При цьому виникає потреба в інтимній дружбі, в другові, якому можна було б довірити пов'язані з цим переживання, який поділив би оцінку всього, що діється в складному світі молодої людини. На цьому ступені дружніх стосунків головними цінностями стають розуміння й саморозкриття. Коло друзів звужується, число ж приятелів шириться. Це явище, що спостерігається після шостого класу, свідчить про дальшу індивідуалізацію дружби, посилення вибірковості.

Романтична дружба своїм ідеалом найближча юнацькій дружбі. В повісті "Юність" Л. М. Толстого, прекрасно висвітлені риси такої дружби: сповненість принадністю й поезією, відвертість, ніжність, надія, захопленість. У юності весь світ виявився поділеним на дві частини: одну, - освячену дружбою та духовною близькістю; іншу - морально ворожу, хоч інколи й притягуючу до себе.

З образом Миколоньки Іртеньєва пов'язана одна з найулюбленіших і заповітних думок Толстого - думка про величезні можливості людини, народженої для поступу, морального та духовного зростання. Головне достоїнство толстовського героя розкривається в його здатності долати звичні рамки буття й не застигати при цьому, в здатності постійно змінюватися й оновлюватися. "Люди мов ріки",- так звучить славнозвісний афоризм із роману "Воскресіння". Працюючи над своїм останнім романом, Толстой записав у щоденнику: "Одна з найбільших помилок при судженнях про людину в тому, що ми називаємо, визначаємо людину розумною, дурною, доброю, злою, дужою, слабкою, а людина є все: всі можливості, є текучою речовиною".

Юнацькій дружбі притаманні й вади дружби романтичної, наприклад егоцентризм. Нарешті, Микола Іртеньєв помічає, що й безмежна відвертість на певному рівні стосунків дружби починає обтяжувати: інтимні "зізнання не тільки не стягували більше зв'язок, що єднав нас, але й засушували саме почуття і роз'єднували нас. .."

Юнацька дружба пов'язана з першим досвідом самостійного вибору прихильності, тому вона так дуже емоційно забарвлена. Ця дружба готує підґрунтя для формування високого почуття любові.

Для життя дорослих характерна втрата винятковості дружніх відносин, що пов'язане з ускладненням, диференціацією, поглибленням почуттів дорослої людини, розширення сфери значущих стосунків за рахунок включення в неї сімейних, суспільних, виробничих відносин.

Дружба дорослих передбачає й точніші сприйняття та "прочитання" чужих переживань, чому сприяє глибший контроль почуттів та емоцій розумом. "Заземлений", предметніший характер такої дружби особливо сильно впливає на зміст і структуру спілкування у дорослих.

Найвище оцінюються душевні якості друзів: щирість, чесність, чуйність, простота, вірність ("Вірність друга потрібна і в щасті, в біді ж вона абсолютно необхідна",- зауважив римський філософ Сенека). Особливо слід наголосити на такій якості, як терпимість до таких рис характеру у друга, що відрізняються від твоїх. Ця якість указує на рівень культури дружніх стосунків. Можна сказати, що молоді люди прагнуть будувати стосунки дружби з тими, хто поділяє їхні погляди та інтереси. Для дорослих у цьому разі достатньо співзвучності інтересів, адже чим складніша людина, чим багатогранніший її внутрішній світ, тим складніше (а то й зовсім неможливо) знайти його цілковиту подобу. Тому в зрілому віці у людини водночас може бути друг дитинства (і тут співзвучні спогади дитинства та юності), друг-колега (співзвучні інтереси спільної справи), друг по улюбленому заняттю (співзвучні інтелектуальні інтереси чи естетичні переживання) і т. д. Чудово висловив, відмінність "дорослої" дружби від юнацької видатний радянський фізіолог А. А. Ухтомський: лише коли людина "поставить центр тяжіння на обличчі іншого, вона одержує вперше Співбесідника. Двійник помирає, щоб дати місце Співбесідникові". Подібний характер стосунків сповна розкриває моральний сенс дружби, тих світоглядних цінностей, що зміцнюють її. Дружнє спілкування, наявність друзів справедливо вважаються найважливішими передумовами формування почуття вдоволеності життям, упевненості в осмисленості життя.

Етика особистісних моральних (інтимних) стосунків аналізує ситуації між двома близькими людьми, пов'язаними приятелюванням, товаришуванням, дружбою, любов'ю, сексуальною прив'язаністю, шлюбом і сім'єю. Ці стосунки часто довірливі, делікатні, інтимні.

Приятельські стосунки формуються переважно на основі спільності неістотних інтересів і тимчасових незначних проявів особистих симпатій. На цьому рівні можливі, хоч і не є обов'язковими, однаковість уявлень про сенс життя, зацікавленість долею один одного. Це доброзичливі стосунки, вони виявляються в особистих зустрічах, телефонних розмовах, взаємних послугах, обміні думками, оцінками життєвих подій тощо. Приятельські стосунки не передбачають спільного досягнення значущих життєвих цілей, душевної близькості, яка зумовлює вдосконалення особистих якостей. Вони не ґрунтуються на міцних, істотних засадах, а тому досить легко руйнуються, припиняються.

Товаришування є міцнішими і багатшими стосунками між людьми, ніж приятелювання. їх об'єктивною основою є потреба у спілкуванні, спільній діяльності, подоланні самотності, душевної ізольованості. Породжується товаришування вищим рівнем потреб у спілкуванні та спільній діяльності, подібними умовами життя, що зумовлює відповідну емоційну забарвленість стосунків. Виявляється вона у вибірковості, взаєморозумінні, симпатії, готовності до взаємодопомоги. Товариські стосунки виникають на основі істотніших життєвих обставин, потреб та інтересів людей, ніж приятельські.

Дружба ґрунтується на важливих життєвих обставинах, спільності поглядів та інтересів, єдності життєвих цілей, уявлень про сенс життя, серйозній заінтересованості долею один одного. Полягає вона у взаємодопомозі, внутрішній близькості, прив'язаності, взаємній довірі, щирості, особистій симпатії, відвертості, безкорисливості, відданості і вірності, вимогливості і принциповості, а також в інтимному спілкуванні. Дружба є самоцінна, а друг — у певному розумінні найближчою людиною. Друзі допомагають один одному не з корисливих мотивів, а часто навіть на шкоду особистим інтересам.

На відміну від кровних чи родинних зв'язків дружба має індивідуально-вибірковий характер і ґрунтується на взаємній симпатії. Часто її розглядають як найвищу моральну цінність, вершину істинно людських стосунків. Арістотель вважав дружбу найнеобхіднішою потребою життя. Ніхто, за його словами, не обирає життя без друзів, навіть в обмін на всі блага в житті. Дружба несумісна з прагматизмом. Навіть А. Шопенгауер захоплювався феноменом дружби, хоч і сумнівався в її можливості, вважаючи корінною властивістю людини егоїзм.

Для друзів притаманні: безкорисність, відданість, чуйність, щирість і сердечність, взаємна довіра, чесність, вірність, уміння берегти таємниці, вимогливість та принциповість, великодушність і відхідливість, здатність пробачати необдумані вчинки, повага до честі та гідності, простота у поведінці. Наявність друзів — неодмінна умова задоволення життям. Дружба несумісна з егоїзмом і зрадою.

Ускладнення взаємин між особою і суспільством загострює потребу в інтелектуальному й емоційному контакті між людьми, що індивідуалізує дружбу, уявлення про друга як про alter ego (друге "я").

Справжня дружба ґрунтується на взаємодоповненні та взаємозбагаченні людей. Навіть за високої інтелектуальної і моральної культури люди рідко наважуються одноосібно визначати свої особистісні стосунки як приятелювання, товаришування чи дружбу. На думку німецького письменника Л. Тіка, небагатьом із них дано бути справжніми друзями. Ідеал дружби настільки високий, що кваліфікувати стосунки у дружбу мало хто наважиться.

Дружба — глибоке, інтимне почуття до певної людини. Вона передбачає високу довіру, відкриття другові своїх таємниць, намірів, станів душі, самовідкритість. Цього не відбувається між приятелями чи товаришами, навіть рідними. Правда, і в спілкуванні друзів є межі відкритості, потрібен такт. Адже навіть у "спілкуванні" з собою кожна людина не цілком розкривається.

До дружби як необхідної складової щастя необхідно готуватися, опановуючи El неписані правила, згідно з якими друзі мають:

— доповнювати, збагачувати один одного, а не дублювати;

— допомагати людині, яка є другом;

— бажати другові щастя словом і ділом;

— дбати, щоб другові було приємно у товаристві;

— ділитися з другом успіхами і невдачами;

— висловлювати другові інтелектуальну й емоційну підтримку;

— захищати друга за його відсутності і не критикувати при інших;

— довіряти другові та зберігати довірені ним таємниці;

— бути терплячим до його друзів;

— не набридати один одному;

— поважати внутрішній світ друга.

Щоб мати друга, потрібно і бути другом. До таких стосунків готові не всі. Серед людей бувають і ті, чиї моральні якості не викликають сумніву. Нездатними до дружби можуть бути люди сором'язливі, некомунікабельні, спрямовані на переживання свого внутрішнього світу.

3.Любов.Види любові

Любов — найбільш таємничий, багатозначний і складний феномен: "любов до своїх дітей" ("материнська любов", "батьківська любов"), "любов до свого народу", "любов до музики" тощо. Одне — знати, що таке любов, навіть уміти визначати відповідне поняття, інше — звідати почуття любові.

Найглибшим і найтаємничішим видом любові є індивідуальна статева (еротична) любов — кохання. Для неї характерна найвища емоційно-духовна напруженість, що ґрунтується на осягненні максимальної цінності людини, яка є об'єктом кохання. Вона спонукає до повного злиття, єдності з коханою людиною. Еротична любов — складне поєднання окультурених біологічних потреб з морально-естетичними та психологічними пориваннями особистості.

Ідея одночасних поляризації та притягання чоловічого і жіночого начал виражена в міфі, до якого звернувся Платон у своєму діалозі "Бенкет". За його сюжетом, колись чоловік і жінка були однією істотою, а пізніше їх поділили на половинки. Відтоді кожна половинка приречена шукати іншу (свою половинку), щоб стати єдиним цілим.

Тільки в любові і завдяки любові людина стає людиною. Без любові вона є неповноцінною, позбавленою справжнього життя, нездатною адекватно пізнати інших і себе, ефективно, творчо діяти. Людський досвід усіх часів і народів свідчить про найбільшу потребу людини у любові. Про любов пишуть не лише митці, а й філософи, але "пишуть" по-різному.

Норми стосунків між закоханими людьми настільки "гнучкі", що іноді взагалі не піддаються моральним оцінкам. У зв'язку з цим, за словами І. Кона, загальновідомі моральні правила поведінки та оцінки втрачають свою незаперечність, стають відносними. Адже любов — вияв свободи людини. Вона "виводить" людей за межі загальноприйнятого, буденного, прагматичного ставлення до дійсності. Почуття любові є не тільки моральним, а й естетичним. Любов — одна з найвищих форм переборення відчуженості людей, тому її вважають вершиною морального (істинно людського) ставлення до людини. На думку Августина (Аврелія), ми пізнаємо настільки, наскільки любимо. За словами Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, любов "знімає" всю одноаспектність, усі винятки, межі чеснот. Любов — високе мистецтво, яке потребує від людини самоудосконалення, творчості, внутрішньої свободи.

У християнстві любов — новий божественний завіт, принцип, вершина здатностей людини. Такою має бути любов до ближнього. Вона неможлива, якщо не ґрунтується на любові до Бога. Як стверджує німецький мислитель Дитріх фон Гільдебранд, любов поєднує всі основні моральні чесноти людини: "... помірність — це любов, яка цілковито віддана тому, кого вона стосується. Мужність — це любов, яка легко переносить усе заради любимого. Справедливість — це любов, яка служить лише любимому і тому по праву панує. Розум — це любов, яка проникливо відрізняє те, що їй допомагає, від того, що чинить їй перепони. Але така любов... стосується лише Бога, тобто вищого блага, вищої мудрості, найдосконалішої гармонії".

З розвитком суспільства розуміння любові змінювалося, наповнюючись соціальним, насамперед моральним і естетичним змістом, стаючи зразком стосунків між людьми. Цей процес не в усьому прогресивний. За словами Австрійського богослова і філософа Андреаса Лауна, "світ вільного Заходу наскрізь сексуалізований, усі закликають до сексу "в думках, словах і справах", а Інтернет серед усього іншого виступає у ролі нового виду мисленого сексуального гріха... Альтернативою має бути не святенництво і презирство до плоті, а заповіт любові між чоловіком і жінкою як богоугодний шлях до святості — саме завдяки шлюбній любові".

Закохані люди не завжди здатні бути справжніми друзями, що пояснюється різними видами їх діяльності, сфер інтелектуальних інтересів, різним рівнем інтелектуальних потреб тощо. Тому людина, яка кохає, часто відчуває потребу в друзях. І в цьому немає антагоністичної суперечності.

В античній Греції розрізняли чотири види любові: ерос, філіа, агапе і сторге. Ерос — гаряча закоханість, тілесна і духовна пристрасть, потяг до близькості з коханою людиною. Цей вид любові притаманний переважно чоловікам. Філіа — любов-дружба, духовніше і спокійніше, ніж ерос, почуття. Більш властива молодим дівчатам. Агапе — альтруїстична, духовна любов, сповнена жертовності і самозречення. Найбільш подібна до материнської. Сторге — любов-ніжність, сімейна любов, сповнена теплої уваги до коханої людини.

Специфіку сучасних уявлень про любов найповніше виражає вчення Е. Фромма. На його думку, постійне переживання людиною своєї відокремленості, ізольованості від інших людей породжує неспокій, тривогу, почуття безпорадності, нездатності реалізувати себе. Єднання з іншими людьми у спільній праці не є особистісним; єднання з іншою людиною в сексуальному екстазі — минуще; єдність, що досягається шляхом пристосування до іншої людини, є псевдоєднанням. Єднання з іншою людиною почуттям любові за умови збереження індивідуальності допомагає переборювати почуття ізоляції, самотності, "самою собою, зберігати свою цілісність". Парадоксом любові він назвав те, що "дві істоти стають однією і залишаються при цьому двома". Основна ідея Е. Фромма полягає в тому, що любов є мистецтвом, яке потребує самовдосконалення, самовідданості, готовності до вчинку і самопожертви.

4.Любов і шлюб. Моральні цінності вірності,цнотливості, чистоти

Специфіка моралі й етики сімейних стосунків зумовлена специфікою суперечностей і конфліктів у сім'ї. Виникнення сімейних суперечностей зумовлено неоднаковими темпераментами, характерами, звичками, уподобаннями, світоглядами та ідеалами людей. Однією з причин їх згасання часто є вияв важливих рис характеру, непроявлених і непомітних у дошлюбний період життя. До цього можуть додаватися брак житла, низька заробітна плата, безробіття тощо. Інші причини суперечностей чи конфлікту — нездатність подружжя знаходити компромісні варіанти розв'язання непорозумінь; порушення моральних норм подружнього життя (зрада, ревнивість); психологічна чи біологічна (сексуальна) несумісність; різні погляди на виховання дитини (дітей); непорозуміння між батьками і дітьми; неправильні стосунки подружжя з родичами, знайомими, співробітниками; несумісність інтересів, потреб, уподобань, характерів, ідеалів. Загалом більшість сімейних суперечностей виникає через дрібниці. Причиною суперечності чи конфлікту бувають і принципові питання. Вирішуючи їх, важливо знаходити компроміс, не пригнічуючи "я" партнера і власне я; уміти забувати образи; поважати звички, уподобання, погляди, ідеали чоловіка (дружини), а намагаючись змінити їх, робити це аргументовано, тактовно, не нав'язуючи свого погляду, не принижуючи гідність. Не слід розв'язувати суперечності привселюдно, "виносячи сміття з хати".

Моральні норми поведінки людей гнучкі, універсальні, що досягається насамперед їх неписаним характером. Межі цих норм не піддаються жорстким, однозначним визначенням. Це сприяє виявам свободи волі людини, більшим можливостям її вибору (свобод волевиявлення).

Моральні норми особистісних стосунків є гнучкішими порівняно з іншими, наприклад, із нормами ділових моральних стосунків. А норми приятельських стосунків гнучкіші, ніж ділові, товариських — ніж приятельські, дружніх — універсальніші, ніж приятельські й товариські, закоханих — ніж усі інші. Відмінність особистісних і неособистісних моральних норм виявляється в тому, з якими проханнями можна звертатися до приятеля, товариша, друга чи коханого (коханої); яку допомогу йому (їй) можна пропонувати; куди і в якій формі його (її) можна запросити (до себе в гості, в ресторан, на дачу тощо); які питання у спілкуванні є коректними; наскільки допустима критика; які жарти пристойні. Навіть форми вітання приятелів, товаришів, друзів, закоханих мають свою специфіку.

5.Роль сім`ї в житті суспільства і людини

Основною тенденцією, яку можна спостерігати сьогодні, і яка є побічним ефектом технічної революції і прискорення темпу життя, є відстороненість сім'ї від виховання, як такого. Зайняті батьки рано віддають дітей в руки няньок, вихователів дитячих садків, у світ комп'ютерних ігор, планшетів і телефонів. Дитина проводить своє дозвілля не разом з батьками або друзями у дворі, його планета занурюється у світ самотності і віртуальної реальності. Не дивлячись на це, навіть «діра» в спілкуванні формується у визначені норми соціальної поведінки для кожної людини. Крім того, дослідники говорять про поступову зміну моделі сучасної сім'ї, а значить, і суспільства в цілому.

Традиційні цінності поступово поступаються місцем новим. Збільшення числа розлучень і низька народжуваність на фоні підвищеної народжуваності поза шлюбом, тобто початкове входження дитини в неповну клітинку свого першого суспільства – все це грає свою роль. Не дивлячись на це, тактики сімейного виховання тактики сімейного виховання залишаються майже незмінними:

перша – це диктат, коли дорослі пригнічують бажання дітей, обрізаючи будь-які, на їх думку, відхилення дитини від своїх поглядів, як садівник гілки, формуючи його особу на свій лад;

другий тип можна охарактеризувати, як співпраця. Це спільний розвиток, діяльність і проведення часу. У даному випадку роль сім'ї в житті маленької людини можна назвати самою здоровою і правильною;

опіка. Дітей, вирощених в умовах гіперопіки, ми зазвичай називаємо «тепличними». Батьки намагаються захистити своє чадо від реалій світу, який вважають ворожим. У даному випадку у дитини складається або ідеалізоване ставлення до світу, і він стає абсолютно безпорадним, або виникає бажання зануритися у всю ту «бруд», від якої його охороняли батьки. В якості протесту;

тактика невтручання. Батьки не втручаються в проблеми дитини, вважаючи, що подібний підхід подарує йому самостійність і навчить орієнтуватися в дорослому житті.

Який би стиль виховання не обрали батьки для своєї дитини, їм варто пам'ятати, що дитина приходить у цей світ, для того, щоб навчити нас, показати наші внутрішні проблеми, відображаючи їх, як дзеркало. Тому необхідно пам'ятати, що від того, який клімат у вашій родині, залежить подальше життя дитини в соціумі.

Для дослідження різних соціальних процесів, що відбуваються в сучасній сім'ї, дуже важливими є аналіз і значення її функцій, що й визначило власне можливість виділити та розглянути цю категорію окремо.

Під функціями слід розуміти способи вияву активності, життєдіяльності сім'ї та окремих її членів. Відомий польський соціолог Я. Щепаньський наголошує, що особливе значення сім'ї випливає з двох її основних функцій, які вона виконує в рамках суспільства: перша полягає в тому, що сім'я — це єдина соціальна група, яка збільшується не завдяки прийому нових членів ззовні, а завдяки народженню дітей. Отже, це група, яка підтримує біологічну безперервність суспільства. Друга її основна функція полягає в передачі культурної спадщини суспільства від одного покоління до іншого [1, с.63-64].

При аналізі функцій сім'ї виокремлюють функції суспільства стосовно сім'ї, сім'ї стосовно суспільства, а також функції сім'ї стосовно особистості і особистості стосовно сім'ї.

З огляду на це функції сім'ї можна розглядати як соціальні (стосовно суспільства) та індивідуальні (стосовно особистості). Функції сім'ї насамперед тісно пов'язані з потребами суспільства й особистості. Вони мають глибоке історичне коріння і тісно перетинаються із соціально-економічними умовами життєдіяльності суспільства, в результаті чого з часом змінюються як їх характер, так і сама ієрархія функцій сім'ї (див. рис. 1).

6.Моральні аспекти сімейного життя: відносини між батьками та дітьми,старшими й молодшими

Моральні цінності дружби, любові, сім`ї