Інтернет

Тема 16. Інтернет

Для багатьох журналістів Інтернет уже став місцем поширення публікацій та постійним джерелом інформації. Інтернет набуває дедалі більшої популярності у медіа-сфері, витісняючи традиційні ЗМІ. Новий об’єкт вимагає своєрідних підходів до правового регулювання та породжує додаткові юридичні запитання. Нижче подаємо відповіді на деякі з них.

Чи є Інтернет засобом масової інформації?

В Україні Інтернет чи інтернет-ресурси з правової точки зору не мають формалізованого статусу засобу масової інформації. З наукової чи практичної точки зору Інтернет може вважатися ЗМІ: інформація, яка поширюється в Інтернеті, як правило, призначена для масового споживання.

Україна формально підходить до питання статусу засобу масової інформації і надає його лише тим суб’єктам, які мають відповідну державну реєстрацію: на сьогодні це друкована преса, телерадіоорганізації та інформаційні агентства. Інтернет-сайти не підлягають державній реєстрації (реєстрація доменного імені не є формою державної реєстрації і забезпечується недержавними організаціями). Декілька разів робилися спроби запровадити реєстрацію з метою більшого контролю за інформацією, однак усі подібні намагання наражалися на протести інтернет-спільноти та закінчувалися невдачами.

Чи є відповідальність за поширення інформації в Інтернеті?

Серед журналістів побутує думка, що за матеріали, розміщені в Інтернеті, вони не несуть жодної відповідальності. Це не так. Навіть за відсутності спеціальних законів, які регламентують Інтернет, на публікації в Інтернеті поширюють свою дію загальні закони. Тобто, якщо загальний закон забороняє розповсюджувати недостовірну інформацію про особу, то це стосується будь-якого способу розповсюдження: газети, телебачення, паркану, Інтернету тощо.

Практично всі закони, які встановлюють відповідальність за поширення певної інформації, є загальними і, таким чином, поширюють свою дію і на відносини в Інтернеті. Водночас, із огляду на специфіку Інтернету, зауважимо певні особливості. Отже, юридичні проблеми притягнення особи за розміщення інформації в Інтернеті можна звести до двох груп: перша – складність встановлення особи, яка насправді поширила інформацію, друга – складність повної заборони поширення інформації (інформація фізично може бути розміщена в іншій країні, перебуваючи поза межами юрисдикції України).

Юридичні проблеми, які можуть виникнути

Для інформації в Інтернеті характерні практично всі ті проблеми, що і для будь-якого іншого способу поширення. Зокрема:

порушення авторських та суміжних прав;
приниження честі, гідності та ділової репутації;
втручання у приватне життя, порушення конфіденційності;
порушення державної та інших видів таємниць;
порушення права на справедливе судочинство (презумпція невинуватості);
порнографія;
заклики до насильства (розпалення ворожнечі, повалення державного ладу).

Особливості відповідальності за дифамацію в Інтернеті

Відповідальність за поширення недостовірної інформації регулюється здебільшого Цивільним кодексом України. Цивільний кодекс цілком поширює свою дію і на відносини в Інтернеті. В Україні є непоодинокі випадки справ про дифамацію в Інтернеті. Однією з особливостей таких справ є процедура доведення факту поширення інформації. Якщо інформація вийшла в газеті – можна принести в суд примірник газети як доказ. Якщо ж принести роздруковану сторінку сайту, то адвокат з іншого боку може раціонально поставити під сумнів питання про те, чи дійсно ця інформація була поширена в Інтернеті. Уніфікованих правил доведення не існує, тому інколи, особливо за відсутності зауважень сторін, суд може взяти до уваги й прості роздруківки. Але існує ще один варіант – складніший – отримати офіційні документи від інтернет-провайдера, що певна інформація у певний момент часу знаходилася за певною адресою.

Також досить проблематичним є питання встановлення відповідальної особи. Якщо особа хоче залишитися в Інтернеті анонімною, у неї є можливість це зробити. Довести авторство інформації у багатьох випадках складно, а притягувати до відповідальності інтернет-провайдера чи модератора форуму некоректно. З іншого боку, редактори великих інформаційних сайтів більш-менш відомі.

Авторське право в Інтернеті

Ще одна проблема, яка виникає надзвичайно часто, – це порушення авторського права. Всі матеріали, розміщені в Інтернеті, захищені авторським правом так само, як коли б вони були захищені у випадку поширення у друкованому чи іншому вигляді. Це означає, що без дозволу особи, яка володіє правами, передруковувати матеріали з Інтернету заборонено. Звичайно, автор чи інша особа, яка володіє правами, може вказати, що використання матеріалу є вільним (за умови зазначення автора), але якщо такого напису немає – матеріал відтворювати не можна. Навіть якщо вказівка про вільне відтворення стоїть, це теж не гарантує, що ви легально використовуєте інформацію: особа, яка дозволяє використовувати інформацію, може сама не бути автором і не мати таких прав.

Порушення авторського права в Інтернеті по всьому світу настільки масові, що деякі особи стверджують, що замість боротьби з порушеннями було би краще легалізувати вільне поширення інформації в Інтернеті. Однак із цим категорично не погоджуються виробники музики, книг, фільмів, які понесуть значні фінансові збитки.

Особливості діяльності інтернет-видань

В Україні є багато інтернет-видань, які працюють як журналістські проекти, не маючи статусу засобу масової інформації. Робота редакції журналістів інтернет-видання має певні особливості, хоча і незначні. Журналісти взагалі не мають великої кількості особливих прав. Наприклад, доступ до інформації є загальним правом кожної особи. Деякі особливості стосуються хіба що отримання акредитації.

Як отримати акредитацію журналістам інтернет-видань?

Незважаючи на те, що інтернет-видання юридично не мають статусу засобу масової інформації, є декілька способів, як журналісти таких видань можуть отримати акредитацію. Юридичною підставою для отримання акредитації є стаття 3 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування». Відповідно до пункту 1 цієї статті, для акредитації достатньо подання заяви журналіста з пред’явленням відповідного документа, що підтверджує фах, або рекомендації професійного об’єднання журналістів. Таким чином, у випадку пред’явлення журналістом диплома журналіста або рекомендації організації, яка, відповідно до Статуту, об’єднує журналістів (наприклад, Незалежної медіа-профспілки або Спілки журналістів України), орган державної влади не має права відмовити в акредитації, навіть у тому випадку, якщо Положення цього органу про акредитацію не міститиме норм про акредитацію індивідуальних журналістів.

Чи звільняє від відповідальності посилання на інформацію, розміщену в інтернет-ЗМІ?

Загалом, передрук матеріалів із інтернет-ЗМІ чи з інтернет-сайтів не звільняє засоби масової інформації від відповідальності за зміст інформації. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» у статті 42 надає звільнення від відповідальності у тих випадках, коли було дослівне «відтворення матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього». Враховуючи те, що інтернет-видання не мають статусу засобів масової інформації, а тим більше не є друкованими ЗМІ, посилання на статтю 42 у випадку використання інформації з Інтернету не матиме ефекту. Тому журналістам слід пам’ятати, що вони повинні здійснювати перевірку такої інформації.

Водночас, у подібних випадках можна посилатися на рішення Європейського суду з прав людини, які хоча й не надають абсолютного захисту, однак можуть бути вагомим аргументом. У рішенні у справі Джерсілд (Jersild) проти Данії суд відзначив: «покарання журналіста за сприяння у поширенні заяв, зроблених іншими особами, (...) серйозно завадить внеску преси в обговорення питань, які мають суспільний інтерес; питання щодо покарання не має розглядатися, якщо для цього немає якихось особливих підстав». Із тим, що українські суди повинні користуватися практикою Європейського суду з прав людини, як правило, вже ніхто не сперечається.

Іноземний досвід щодо реєстрації інтернет-видань

Відсутність обов’язкової реєстрації інтернет-видань пов’язана як із простотою уникнення реєстрації, так і з відсутністю об’єктивних критеріїв для відділення інтернет- видань від усіх інших інтернет-сайтів. Саме з цих мотивів деякі країни запроваджують систему добровільної реєстрації інтернет-видань. Так, наприклад, робить сусідня Росія.

Система добровільної реєстрації в Росії передбачає таку схему: будь-яка особа, яка видає інтернет-видання, має право (але не обов’язок) отримати офіційну реєстрацію у Міністерстві преси. З моменту отримання реєстрації організація стає засобом масової інформації та може користуватися всіма правами, передбаченими для преси. Добровільна система реєстрації не повинна передбачати можливості скасування реєстрації.

В Україні деякі організації використовують інші варіанти для реєстрації. Замість реєстрації інтернет-видання, деякі організації зареєстрували друковані видання з такими ж назвами. Ще одна можливість – реєструватися як інформаційне агентство.

Додаткова література:

1. Станислав Петровский. Интернет и законодательство о СМИ. http://www.medialaw.ru/publications/zip/76/petr.htm

2. Тарас Шевченко. Правовий статус Інтернет-ЗМІ в Україні: проблеми, перспективи врегулювання. http://patent.km.ua/ukr/articles/group18/i485

3 . В.Б. Наумов. Право и Интернет: очерки теории и практики. Монография http://window.edu.ru/window_catalog/files/r23858/naumov.pdf

PAGE 4

Інтернет