КРИМІНОЛОГІЧНЕ ВЧЕННЯ ПРО ЗЛОЧИНЦЯ

ТЕМА 3: КРИМІНОЛОГІЧНЕ ВЧЕННЯ ПРО ЗЛОЧИНЦЯ

1. Поняття особи злочинця
. Соціальне і біологічне в особі злочинця
. Типологія особи злочинця
. Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця

Л і т е р а т у р а

А.Ф.Зелинский. “Криминология”. –Х., 2000.
А.И.Долгова. “Криминология”. –М., 1999.

І. ПОНЯТТЯ “ЗЛОЧИНЕЦЬ”

Особистість злочинця

Антропологічна школа кримінального права

1. Антропологічна школа виникла на початку 70-х років XIX ст. На цей час розвиток промисловості, зростання міст, люмпенізація населення і ряд інших чинників призвели до значного зростання злочинності (особливо професійної) у багатьох країнах. Суспільство шукало пояснення цьому феномену, намагалося з'ясувати причини злочинності, вимагало розробки відповідних заходів, які могли хоча б стримати зростання злочинності. Саме тоді і з'явилася антропологічна школа, яку часто називають ломброзіанством за іменем її засновника - італійського тюремного лікаря Чезаре Ломброзо (1835-1909). Ідеї Ломброзо отримали розвиток у роботах його учня Феррі (1856-1929) та іншого італійського юриста Гарофало (1851-1934). Ось чому антропологічну школу іноді називають італійською школою кримінального права. "Три мушкетери", як їх іменували їхні сучасники-криміналісти, і були головними представниками цього напрямку. Філософською основою ломброзіанства був вульгарний матеріалізм Бюхнера, Фохта і Молешотта, який біологізував усі суспільні явища. Щоб уявити собі цю вульгарну філософську базу, досить навести слова того ж Молешотта: "Доки яванці будуть харчуватися рисом, а суриманські негри мукою, вони будуть підкорятися голландцям і англійцям, тому що мозок останніх внаслідок вживання м'ясної їжі більший, ніж у аборигенів". Ідею біологізації суспільних явищ ломброзіанці перенесли на злочинність, назвавши її явищем біологічним. Якщо злочинність - біологічне явище, то з ним слід боротися не шляхом покарання, а шляхом застосування жорстоких заходів репресії, превентивних заходів безпеки. Звідси відмова від демократичних інститутів цивілізованого кримінального права, відстоювання реакційних заходів боротьби зі злочинністю.

Свої погляди Ломброзо сформулював у роботі "Злочинна людина" (1872-1876 р.):

а) злочин - таке ж явище, "як зачаття, народження, смерть, психічні хвороби";

б) причини злочинів закладені в самій біологічній природі людини;

в) головне місце повинно посідати не діяння, а діяч - злочинець, його потрібно вивчати, застосовуючи відповідні методи виміру.

. Ломброзо розвив своє вчення про природженого злочинця, якому від народження властиві певні клейма - стигмати.

Зовнішні стигмати - це, наприклад, відхилення розміру голови від типу, властивого расі, надмірні розміри щелеп та вилиць (рус.скул), асиметрія обличчя, надмірно малий або великий розмір вух, відстовбурчених, як у шимпанзе, ніс плоский - у злодіїв або гострий - у вбивць, велика кількість різноманітних, передчасних зморшок, дефекти грудної клітини, надмірна довжина рук, зайве число пальців тощо. Про окремих злочинців він писав: "Як правило, злодіям властиві рухливість рук і обличчя, невеличкі, рухливі, неспокійні, найчастіше косі очі. Звичні вбивці мають холодні, скляні очі, нерухомі й іноді наповнені кров'ю, щелепи сильні, вилиці широкі, ікла добре розвинуті..."

Внутрішні стигмати - знижена чутливість до болю, підвищена гострота слуху, нюху, велика моторність, підвищена сила лівих кінцівок, відсутність каяття або мук сумління, цинізм, зрадництво, жорстокість, марнославство, мстивість, лінощі, любов до оргій і азартних ігор, поширеність татуїровок, особлива мова "жаргон".

Природжений злочинець - це явище атавізму , він відтворює риси дикуна. Ці стигмати були піддані критиці, внаслідок якої було доведено, що, з одного боку, названі Ломброзо стигмати виявилися в багатьох людей, у тому числі у видатних державних діячів, з іншого - у книзі Моргана "Стародавнє суспільство" було показано, що дикуни не мають тих рис, які Ломброзо знайшов у злочинців. Під впливом критики Ломброзо змінив свою точку зору, визнавши, що злочинець - це морально помішана людина (божевілля в сфері етики, а потім вже стверджував, що злочинець - це епілептик. Але і це не підтверджувалось: багато закоренілих злочинців не виявляли ніяких ознак епілепсії, а багато епілептиків ніколи ніяких злочинів не вчиняли.

3. Якщо злочин, як вважали представники антропологічної шкоди, - це біологічне явище, то покарання не може досягти своєї мети, а тому треба відмовитися від понять осудності і вини, моральної відповідальності. Треба застосовувати замість покарання заходи безпеки до осіб, що мають стигмати злочинця. "Час припинити жаліти злочинця, - говорили антропологи, - треба пожаліти і суспільство". Вони висували вимоги відмови від суду присяжних, заміни судів медичними установами. Як писали критики, с точки зору Ломброзо для злочинця не потрібний суд, а треба діяти за правилом "виміряв, зважив і повісив". Ломброзо - за широке застосування смертної кари, це, на його думку, штучний відбір у суспільстві, у результаті якого повинні бути знищені звичні злочинці. Антропологи - за широке застосування вислання злочинців у колонії, у малярійні місцевості на довічну каторгу, за тілесні покарання. "Ми повинні, - писав Ломброзо, - відмовитися від сучасного сентиментального ставлення до злочинця: вища раса завжди пригнічує і винищує нижчу - такий закон людства. Де справа йде про порятунок вищої раси, там не може бути місця жалості". Ці расистські погляди широко використовувалися фашизмом і зараз поширені серед деяких американських кримінологів.

4. Реакційна програма антропологів не могла бути прийнята ні теорією кримінального права, ні законодавцем того часу через її антинауковість, а також тому, що зводила кримінальне право до засобу розправи над людиною через її біологічні характеристики.

В Україні, та й у Росії, прихильників ломброзианства серед юристів майже не було. Після відвідання Ломброзо в 1897 р. Ясної Поляни Л. Толстой записав у своєму щоденнику: "Був Ломброзо, обмежений, наївний дідок". Його погляди Толстой вважав "повною убогістю думки, розуміння і чуття". Це зрозумів Енріко Феррі (1856-1929), який вже стояв ближче до соціологічної школи. Не заперечуючи біологічних факторів злочинності, Феррі зазначив ще й телуричні (клімат, географічне середовище) і соціальні фактори, що впливають на злочинність, висунув ідею субститутивів (замінників) покарання - заходів соціального характеру, сформулював кримінально-статистичний закон рівня "кримінальної насиченості" злочинності в кожному даному середовищі у певний момент, випередивши тим самим багато ідей соціологічної школи.

Підкреслюючи реакційність антропологічної школи, слід водночас зазначити, що вона дала поштовх до вивчення особи злочинця, а також стала предтечею нового соціологічного напрямку, що значною мірою вплинуло не лише на розвиток науки кримінального права, але і на кримінальне законодавство кінця XIX-XX століть.

У 1876 р. була надрукована книга італійського лікаря-психіатра Чезаре Ломброзо (1835-1909) “Злочинний чоловік, вивчений на підставі антропології, судової медицини та тюрмознавства”, у якій він виклав свою концепцію “природного злочинця”.

Основну увагу у своїх дослідженнях Ломброзо зосередив на фізичних недоліках людей, та стверджував, що злочинність за своєю природою є спадкоємна. Він провів спостереження за групою (біля 400 чоловік) італійських злочинців, використувавши фізичне обстеження та антрометрію, і знайшов в них різні фізичні аномалії, що дало йому змогу затверджувати про “природнього злочинного типа”. Фізична “стігма” (клеймо), є доказом того, що злочинець “атавістичний” за своїм складом, у нього спостерігається своєрідний генетичний сдвиг назад, до більш ранніх форм тваринного життя. Порівняльною групою, у дослідника, були італійські солдати. І якщо у 43% злочинців, які були дослідженні виявлялось до п’яти та більше аномалій (розмір та форма голови, устрій ока, здорові та випуклі скули, занадто довгі руки та інше) ні у кого з солдат такої кількості “стигм” не спостерігалось (тільки у 11% було до трьох характерних відзнак).

Особистість людини —це цілісна система соціальних і психічних рис, властивостей і якостей учасника і носія суспільних відносин. В неї входять три основні підсистеми:

1) соціальний статус особистості, що визначається належністю особи до того чи іншого класу (соціального прошарку) і групи із соціально-демографічною характеристикою (стать, вік, освіта, родиний стан і т.д.);

) соціальні функції (ролі) особистості, що включають сукупність видів діяльності особи як громадянина, члена трудового колективу, сім'янина і т.д.;

) морально-психологічна характеристика, що відбиває відношення особистості до соціальних цінностей і виконуваних соціальних функцій.

Особистість характеризується цивільною психологією (відношення до суспільства, держави, ідеологічний і політичний світогляд і т.п.), що виявляється в цивільній діяльності; трудовою психологією (відношення до праці), що виявляється в професійній діяльності; побутовою психологією (відношення до родини, побуту) і відповідним поводженням; правовою психологією (відношення до закону, правопорядку, правоохоронних органів) і адекватними їй учинками, нарешті, психологією «Я» (самооцінка, «самость»).

Найбільш стійкі індивідуально-поведінкові відносини утворюють ціннісні орієнтації чи домінуючі інтереси, другі породжують мотивацію поводження (спонукання, що викликають активність і визначають вибір вчинків).

Про особистість злочинця можна говорити лише в тому випадку, якщо людина вчинила злочин, тобто вона стає суб'єктом злочину. Особистість злочинця відрізняється від особистості незлочинця суспільною небезпекою. Особистість злочинця являє собою систему властивостей особистості у виді криміногенних потреб, інтересів, емоційно-вольових деформацій і мотивації, що породили відповідне поводження.

Як правило, суспільна небезпека, носить не всеосяжний характер, а виявляється в деяких домінуючих ориєнтациях і мотиваціях, наприклад корисливої чи насильницької і т.д. Така криміногенна орієнтація визначає зміст її суспільної небезпеки і її злочинного поводження. Обов'язковий компонент суспільної небезпеки особистості—криміногенна деформація її правової психології, тобто різні варіанти неповаги до кримінального закону. Суспільна небезпека особистості злочинця як її соціальна сутність дає підставу виділити подібну особистість у виді якісно відмінної від особистості інших громадян.

Разом з тим варто розрізняти суспільну небезпеку типів особистості злочинця і конкретних злочинців. Причому суспільна небезпека особистості визначається не тільки характером вчиненого, але і місцем, що займає злочинне поводження і його мотивація у всій системі особистісних якостей і поводження суб'єкта в цілому, співвідношенням між соціально значимими негативними і позитивними властивостями особистості.

Суспільна небезпека особистості формується найчастіше до моменту здійснення злочину. Це звичайно виявляється в антигромадському поводженні конкретної особи—дисциплінарних, адміністративних правопорушеннях, аморальних діях, що не носять поки ще характеру злочину, але вже свідчать про предкриминогенну спрямованість суб'єкта, статистично підтвердженої можливості здійснення ним злочину і навіть його виду. Це дає підстави для застосування виховно-попереджувальних мір, у тому числі передбачених адміністративним, трудовим, цивільним, сімейним законодавством, до осіб, поводження яких свідчить про поступовий розвиток особистісних властивостей, типових для мотивації визначених злочинів. Однак ці міри застосовуються до осіб, що вже вчинили правопорушення, відповідно до закону. Зрозуміло, вони не дають підстав поводитися з данними особами, як зі злочинцями.

Кримінологічне вивчення особистості злочинця проводиться на різних рівнях. Вивчення на індивідуальному рівні спрямовано на встановлення характерних властивостей (особливостей) особистості конкретного злочинця. Воно має велике значення в процесі досудового розслідування і судового розгляду, а також індивідуальної профілактики.

Вивчення особистості злочинців у кримінологічних наукових дослідженнях, карній статистиці й узагальненнях правозастосовчої практики проводиться на груповому рівні. При цьому вивчаються категорії і типи злочинців, що виділяються як за подібністю вчинених злочинів, так і за змістом особистісних соціально значимих властивостей суб'єктів діянь.

Проводиться вивчення особистості злочинця як свого роду сукупного «суб'єкта злочинності» у цілому. Такий підхід дає можливість розкрити найбільш загальні її властивості, елементи, структуру, визначити причини й умови злочинності і лінію мір її попередження.

Хоча особистість злочинця відрізняється від особистості незлочинця суспільною небезпекою, вона подібна з особистістю законослухняного громадянина різноманітними позитивними властивостями, наприклад сім'янина, людини, що захоплюються яким-небудь корисним заняттям, спортсмена й ін. В особистості злочинця, таким чином, суперечливо взаємодіють загальнебезпечні і просоціальні властивості. Останні також повинні враховуватися при призначенні покарання і його виконанні, тому що вони складають соціально-психологічну базу для заміщення суспільної небезпеки засудженого, його виправлення, що не допускає рецидиву.

Злочинці як об'єкт і предмет кримінологічного вивчення

Об'єктом кримінологічного вивчення є: по-перше, окремі особи, що вчиняють злочини, наприклад, при монографічному їхньому дослідженні; по-друге, різні контингенти злочинців: неповнолітні злочинці, рецидивісти, корисливі і т.п.; по-третє, різні кримінологічні типи злочинців.

Об'єктом вивчення кримінолога є одночасно особи, що не вчиняють злочини, що ведуть себе правомірно. Це важливо при використанні методу контрольної групи і виявленні відмінностей характеристик злочинців від характеристик реальних людей, що формувалися в тих же умовах середовища.

Кримінологічне вивчення злочинця не може бути вичерпним дослідженням усієї складної комплексної проблеми людини і її діяльності.

Кримінолог вивчає злочинність і злочинців у рамках так званого часткового детермінізму, коли розкриття детермінант свідомо неповно з погляду філософії, усіх наук про людину і суспільство. Повнота тут відносна, прив'язана до предмета і методів кримінології.

Поняттям “особа злочинця” повинні охоплюватися не всі особи, які вчинили злочини, а лише ті, які вчинили умисні злочини і рецидивісти.

Злочинець (особа злочинця) –це особа людини, яка вчинила злочин внаслідок властивих їй антисоціальних поглядів більшою чи меншою мірою негативного ставлення до суспільних інтересів і умисного вибору саме злочинного шляху для реалізації своїх потреб і намірів.

Коли йдеться про злочинців, які вчинили злочини з необережності (“несправжніх злочинців”), то характеризуючи цю особу, можна говорити про наявність лише деяких антисоціальних поглядів. (певного негативного ставлення до правил співжиття чи поводження з технікою і відсутність у них умисного вибору протиправної поведінки). Поведінка особи злочинця завжди складає собою більшу чи меншу суспільну небезпеку –це основна властивість особи злочинця.

Взагалі, питання щодо визначення особи злочинця в радянській кримінології тривалий час не розроблялося (вважалось, що це поняття буржуазної кримінології).

Видатний та талановитий італійський тюремний лікар-психіатр Чезаре Ломрозо (1835-1909) вважав, що злочинець –це людина, намагання якої до вчинення злочину випливає з багатьох анатомічних і паталогічних особливостей.

Злочинець –це особистість з значущо більш високим рівнем хвилювання та невпевненості в собі, імпульсивності та агресивності, що відчужений від суспільних цінностей та корисливого спілкування. (За Кудрявцевим).

У роботі “Особа злочинця” (1971 р.) дається таке визначення: “Особа злочинця –це особа людини, яка винно вчинила небезпечне діяння, заборонене законом під загрозою кримінальної відповідальності.

Як і будь-яка система, особа має структурну будову, що складається з окремих елементів і називається структурою особи. Вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії й деякі інші дотримуються думки, що структура особи має такі елементи:
- соціальний статус, тобто сукупність ознак, що визначають місце людини в системі суспільних відносин (стать, сімейний стан, рівень освіти, належність до певної соціальної групи та ін.);

- соціальні функції, які виражаються через показники реальних проявів особи в основних сферах діяльності (професійно-трудовій, соціально-культурологічній, соціально-побутовій);
- морально-психологічні установки, що відбивають ставлення людини до її проявів в основних видах діяльності (ставлення до загальногромадських обов’язків, державних органів, правопорядку, праці, культурних та інших цінностей).

Перші два елементи (соціальний статус і соціальні функції) характеризують зовнішній (інтеріндивідуальний) рівень особи, а третій становить сукупність елементів її соціальної спрямованості, які визначають ставлення людини до основних видів її соціальної діяльності.

Кримінологічний аналіз особи злочинця ґрунтується на цих основних положеннях з урахуванням певних особливостей. Насамперед відмінність особи злочинця від особи незлочинця полягає власне у факті вчинення злочину. Злочин як специфічний різновид діяльності людини дає підстави для міркування, які саме особистісні якості людини виявляються в ньому. Ці відмінності можна зафіксувати в особі злочинця на зовнішньому та внутрішньому рівнях. На внутрішньому рівні відмінністю є негативна (антисуспільна) соціальна спрямованість, а на зовнішньому —специфічний вид діяльності —злочинна діяльність. Отже, основна відмітна риса особи злочинця полягає в її негативній соціальній спрямованості, носіями якої є властивості особи, що називаються суспільною небезпечністю особи злочинця.

З огляду на викладене пропонується таке визначення особи злочинця: це сукупність соціально-психологічних властивостей особи, що за певних ситуативних обставин (або поза ними) призводять до вчинення злочину.

Але в реальному житті люди з такими властивостями не завжди вчиняють злочини. Вичерпної відповіді на питання чому так відбувається кримінологія не може дати. Більшість кримінологів вважають, що в особі злочинця ці властивості набирають критичної маси, яка створює нову якість —здатність вчинити злочин. Цю якість названо криміногенністю особи.

Подібну до наведеної раніше структури особи злочинця пропонують вчені-кримінологи НАВС України, в якій частково використано структуру особи, яку запропонував К. Платонов:

спонукальна сфера особи (потреби, інтереси, мотиви, установки, світогляд, правосвідомість, схильності й звички);

- соціальні ролі й соціальні статуси особи;
- ступінь суспільної небезпечності особи (інтенсивність і тривалість злочинної діяльності);
- морально-психологічний аспект особи (морально-політичні, світоглядні й моральні риси та властивості: погляди, переконання, цілі; психологічні, емоційні, вольові та інтелектуальні особливості; наявність психічних аномалій);
- психофізіологічний аспект особи (стать, вік, стан здоров’я, особливості фізичної конституції).

Поняття особи злочинця кримінологи НАВС України визначають як сукупність соціальних властивостей, ознак, зв'язків і відносин, що характеризують особу, яка порушує кримінальний закон, і в поєднанні з іншими (неособистісними) умовами й обставинами призводять особу до антисуспільної поведінки.

2.Соціальне і біологічне в особі злочинця

   Питання про співвідношення соціального й біологічного в особі злочинця дискутується протягом усього розвитку науки кримінології. Вирішення цього питання полягає у визначенні, що саме впливає на злочинну поведінку особи —якості, що були набуті особою протягом життя або які вона успадкувала. Це питання для кримінології має принципове значення, оскільки від його вирішення залежать рекомендації щодо обрання шляхів і засобів впливу на злочинність.
   Якщо виходити з положень вульгарного матеріалізму (все залежить тільки від зовнішнього середовища), то відповідно особа злочинця виникає тільки внаслідок впливу зовнішнього середовища, і подолання злочинності залежить тільки від усунення відповідних соціальних факторів. У такому разі неможливо обґрунтувати відповідальність і заходи, спрямовані на коригування особистісних характеристик.
   Аналогічною буде ситуація, якщо виходити з тези про те, що злочинна поведінка зумовлена тільки біологічними факторами. У таких випадках особиста відповідальність втрачає будь-який сенс з таких міркувань: якщо генетичні або інші біологічні особливості особи однозначно визначають характер її злочинної поведінки і позбавляють її можливості вибрати інший вид поведінки, таку особу не можна визнати суб’єктом злочину.

Виходячи з того, що визначення особи людини як біосоціальної системи високого рівня складності є загальноприйнятим, більшість вчених-кримінологів визнають, що особа злочинця органічно поєднує соціальне й біологічне, а головне питання дискусії полягає в такому: що є визначальним в особі злочинця —соціальне чи біологічне і як вони співвідносяться. Це питання вирішується представниками соціологічних і біологічних (біопсихологічних) напрямів у кримінології по-різному.

З погляду представників першого напряму суть відмінності злочинної поведінки від правомірної полягає в її спрямованості, цілях і системі мотивів. Злочинцям притаманні потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, погляди зовсім іншого характеру, ніж законослухняних громадян. Вольові фізичні характеристики можуть сприяти або перешкоджати вчиненню злочинів, проте за їх допомогою неможливо визначити чому саме вчинено злочин.

Отже, предметом кримінологічного вивчення, що допоможе відповісти на питання про причини злочинної поведінки, повинна бути така система особистісних характеристик, що закономірно виявляються в ній:
1. сфера потреб і мотивації (потреби, інтереси, мотивація); 2. ціннісно-нормативна сфера свідомості особи (погляди, установки, переконання, ціннісні орієнтації, спрямованість особи); 3. соціальні позиції особи з відповідними соціальними нормами; 4. діяльність особи, що має значення в соціальному, моральному та правовому аспектах, її місце і роль у цій діяльності.

Представники цього напряму не заперечують можливостей впливу на злочинну поведінку психічних аномалій особи. Але на їх думку, власне психічні аномалії здебільшого не успадковуються, а набуваються, тобто мають соціально зумовлене походження внаслідок впливу умов у сім'ї, форм виховання, обстановки в колективі тощо. На їхню думку, у боротьбі зі злочинністю осіб, що мають психічні аномалії, необхідно вживати заходів як правового, так і медичного характеру.
Розглянемо й іншу точку зору на вирішення цього питання, яку пропонує А. Зелінський. Він вважає, що у кримінології, як і в інших науках про людину, домінує вульгарно-соціологічний підхід до трактування особи. Піддаючи критиці тезу, що самі по собі біологічні властивості особи не можна вважати причинами злочинної поведінки, вчений пояснює такий підхід неправильною оцінкою соціального й біологічного в особі людини. Соціальне —це ні що інше, як особливо організоване біологічне, а особа людини формується під впливом двох одночасно діючих потоків інформації —соціальної і генетичної.

   Генетично успадковується темперамент, від якого значною мірою залежить характер людини, зокрема така його особливість, як залежність поведінки від зовнішнього впливу. Саме за цією ознакою людей поділяють на екстравертів (велика залежність) та інтровертів (незначна залежність). Успадковує людина й інтелектуальні та інші здібності, талант, обдарованість. Багато людей народжуються із соматичними та психічними захворюваннями, які ускладнюють процес їх соціальної адаптації. Так, за даними судово-психіатричної експертизи, 50-70 % вбивць і осіб, що вчинили насильницькі злочини, є особами із психічними аномаліями, які вчинили злочини в “межових станах”. Успадковується також фізична організація індивіда, яка має велике, а іноді вирішальне значення для формування особи злочинця. Крім того, життя дає приклади природженої схильності до вчинення злочинів —це випадки вчинення злочинів неповнолітніми в ранньому віці, коли стверджувати про вплив соціального середовища недоцільно.
   На підтвердження своєї тези А. Зелінський наводить також приклади підвищеної кримінальної активності серед окремих національних груп (мігрантів з Кавказу, Середньої Азії, циган) на теренах колишнього СРСР, негрів та іммігрантів з країн Латинської Америки (особливо пуерториканців) у США, що неможливо пояснити виключно соціальними факторами. Але ця тема залишається практично недослідженою через побоювання звинувачень у расизмі.
   Твердження, що будь-який злочин є результатом свідомої антисоціальної спрямованості (установок) особи, А. Зелінський так само вважає помилковим. Спрямованість є однією з підструктур особи, яка хоча й визнається основною у процесі внутрішньої регуляції діяльності, проте не є єдиним її регулятором. Вибір певних вчинків здійснюється за участю всіх елементів біосоціальної системи, якою є особа людини. Зокрема, такий вплив здійснюють як підструктура досвіду, так і підструктура особливості здійснення інтелектуальних, вольових та емоційних процесів. Підструктура біологічно зумовлених якостей особи —темпераменту, здібностей, типу нервової системи, а також патології психіки —бере діяльну участь у процесі саморегуляції, а іноді є визначальною. Окремі види психопатії за певних умов визначають протиправну поведінку особи, а патологічні відхилення психіки зумовлюють підвищений ризик насильницьких посягань на життя, здоров’я, честь і гідність інших.

Отже, маемо два протилежних погляди на співвідношення соціального й біологічного в особі злочинця, а також аргументи на їх підтвердження і спростування протилежних точок зору.

   З огляду на те що прихильники обох поглядів визнають вплив на злочинну поведінку особи психічних аномалій (відповідно з урахуванням специфіки обох поглядів), а також на важливість цього питання потрібно розглянути його детальніше.
   Інтерес кримінології до психічних аномалій зумовлюється тим, що велика кількість осіб з тих, хто вчиняє злочини, мають такі аномалії. Так, за даними досліджень Ю. Антоняна і С Бородіна, серед осіб, що вчинили вбивства, хуліганства, зґвалтування, крадіжки, пограбування та інші тяжкі злочини, понад половину мають розлади психіки, які не позбавляють їх осудності. Вивченням злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями займається судова патопсихологія.
   Судова (кримінальна) патопсихологія —це самостійна наукова дисципліна, що виникла на межі патопсихології, судової психіатрії і кримінології. Предметом судової патопсихології є особливості психології особи і злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями у зв’язку з питаннями кримінального й цивільного права, які мають криміногенне значення і передбачають розробку заходів профілактики такої поведінки. Таким чином, судова патопсихологія вивчає психологічну природу, психологічні закономірності й механізм впливу психічних аномалій на вчинення кримінально караних діянь. Об'єктом вивчення судової патопсихології є психологічні особливості особи і злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями.
   Під психічними аномаліями розуміють такі розлади психічної діяльності особи, які не виключають осудності, але спричинюють особистісні зміни, які можуть мати криміногенне значення. Такі аномалії ускладнюють соціальну адаптацію індивіда і зменшують його здатність усвідомлювати власні дії й керувати ними (Ю. Антонян, В.Гульдан).
   На думку сучасного російського кримінолога Л. Балабанової [2], психічні аномалії спричинюються до виникнення і розвитку таких рис характеру, як подразнювальність, агресивність, жорстокість і водночас підвищують навіюваність і послабляють контрольні механізми й вольові процеси. Вони перешкоджають нормальній соціалізації особи, засвоєнню нею суспільних цінностей, встановленню нормальних зв’язків і відносин, заважають займатися певними видами діяльності або взагалі працювати, внаслідок чого підвищується ймовірність вчинення протиправних дій і ведення антисуспільного образу життя.
   За певних умов психічні аномалії зменшують опір до впливу ситуацій, у тому числі конфліктних; створюють перешкоди щодо розвитку соціально корисних рис особи, особливо щодо її адаптації до зовнішнього середовища; послаблюють механізми внутрішнього контролю; звужують можливості вибору рішень і варіантів поведінки; полегшують реалізацію імпульсивних, випадкових, у тому числі протиправних вчинків. Усе це негативно позначається на розвитку особи і може призвести до злочинної поведінки.

   Вивчення впливу психічних аномалій на злочинну поведінку особи має важливе значення для визначення їх місця й ролі серед причинного комплексу явищ, що породжують злочинність. На думку вітчизняних кримінологів, кримінологічне дослідження психічних аномалій може бути плідним тільки тоді, коли вони розглядаються у структурі особи, оскільки поведінка людини залежить від того, на якому особистісному ґрунті в неї виникають і розвиваються розлади психіки.
   Злочинні дії осіб з психічними аномаліями більшою мірою, ніж дії здорових людей, зумовлюються ситуаційними факторами. Це пояснюється тим, що розлади психіки людини призводять до загострення особистісних рис і водночас звужують адаптаційні можливості особи, а це призводить до збільшення кількості ситуацій, в яких людина з такими розладами може поводитись дезадаптивно. Що більшою мірою ситуація не відповідає цьому типу особи, то більше вона є нестерпною для суб’єкта і сильніше він прагне зруйнувати її, навіть через вчинення протиправних діянь.
   Л. Балабанова [2] наголошує, що при оцінюванні криміногенності психічної аномалії необхідно пам’ятати, що незалежно від її виду й місця у структурі особи осудного індивіда вона не може фатально призводити до вчинення злочину. Щоб визнати психічні аномалії причинами злочинів, необхідно довести, що їх наявність завжди призводить до злочинної поведінки, а відсутність сприяє суспільно корисній поведінці. Криміногенність психічних порушень завжди залежить від особливостей особи, а в кінцевому підсумку —від умов її формування, виховання, зовнішнього впливу протягом усього життя індивіда.
   Психологічні особливості особи і поведінка злочинців з патологією психіки у кримінологічній літературі ще не вирізнились в окрему проблему. Це пов’язано з тим, що перед кримінологами постає потреба діагностування психічних аномалій при наявності знань про спеціальні психологічні методики.
   На думку відомих російських кримінологів Ю. Антоняна і С Бородіна, саме відставання у вивченні психології і психопатології особи є однією з основних причин недостатньої наукової розробки проблем індивідуальної профілактики злочинів, виправлення і перевиховання злочинців.

Питання впливу особи злочинця з психічними аномаліями на вчинення ним протиправних дій глибоко досліджували Ю. Антонян і В. Гульдан. Вони вважають, що психічні аномалії будь-якої природи не можуть жорстко й однозначно визначати злочинну поведінку, яка є результатом взаємодії соціально набутих особистісних якостей і психічних аномалій (за їх наявності) із зовнішніми обставинами.

3. Типологія особи злочинця

Важливим аспектом дослідження проблеми особи злочинця є узагальнення і систематизація її властивостей й якостей. Практичне значення мають категорія “типологія особи злочинця” і класифікація злочинців. Профілактична діяльність, що пов’язана із запобіганням злочинності на рівні особи, залежить від розробки типології особи злочинця, яка є основою методики прогнозування індивідуальної поведінки, і застосування заходів профілактичного та правового впливу.
У кримінологічній літературі розрізняють типологію і класифікацію. Відмінність між цими поняттями полягає в тому, що типологія узагальнює сукупність типових для всіх або певних груп соціальних особливостей, а класифікація поділяє злочинців на групи за певною одиничною, індивідуальною ознакою. Класифікація передує типології.

У науковій і навчальній літературі наводяться різні класифікації злочинців:
- за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта) —чоловіки, жінки, неповнолітні; різноманітні вікові категорії, у тому числі 18-24, 25-29, 30-49 і понад 50 років; з початковою, середньою, вищою освітою;

   - за ознаками соціального становища і роду занять —робочі, службовці, працівники сільського господарства, військовослужбовці, працівники сфери торгівлі, приватні підприємці, студенти, фермери, безробітні, пенсіонери;
   - за ознаками місця проживання і тривалості проживання —житель міста, селища міського типу, села; місцевий житель, мігрант, переселенець;
   - за інтенсивністю і характером злочинної діяльності —повторність, рецидив (спеціальний або особливо небезпечний), у складі групи, організованого злочинного угруповання;

- за даними про стан особи в момент вчинення злочину —у стані алкогольного, наркотичного сп’яніння, під час відбування покарання у виправно-трудовій установі;
- за видами вчиненого злочину —злодії, грабіжники, вбивці, ґвалтівники, хулігани, хабарники тощо.

Наведені класифікації не вичерпні, оскільки злочинців можна класифікувати й на інших підставах.

   У кримінологічній літературі наводяться різні варіанти типології особи злочинця, що поділяються на групи залежно від критерію типологізації. Так, російські вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії розрізняють три групи типології.
   До першої групи належать типології, в яких злочинці диференціюються залежно від характеру особистісно-мотиваційних властивостей, що виявляються у вчиненому злочині. За цим критерієм розрізняють особливо небезпечних, насильницьких, корисливих, які вчинили злочини проти суспільного порядку, необережних.
   Друга група об’єднує типології, в яких злочинці розподіляються за характером взаємодії криміногенної особи з різним ступенем вираження з факторами ситуації вчинення злочину або залежно тільки від ступеня вираження криміногенних викривлень особи. Як приклад такої типології можна вважати варіант, запропонований для неповнолітніх злочинців, коли розрізняють два основних типи: криміногенний і випадковий. У свою чергу, криміногенний тип поділяється на три підтипи: послідовно криміногенний; ситуаційно-криміногенний; ситуаційний.
   До третьої групи входять типології, де критерієм типологізації є соціальна спрямованість особи злочинця. Один з варіантів такої типології —розподіл злочинців за співвідношенням негативної й позитивної спрямованості особи. Така типологія передбачає:

- професійний тип —найнебезпечніший тип особи, до якого належать професійні злочинці й особливо небезпечні рецидивісти. Спрямованість особи деформована і репрезентується у вигляді негативної спрямованості. Вирізняється правовим нігілізмом, низькою загальною і моральною культурою, антисуспільною установкою. Для цього типу характерний внутрішній потяг до вчинення повторних злочинів і створення власними зусиллями ситуацій, що сприяють вчиненню злочинів;
- звичний тип —для особи характерна значна деформація структури соціальної спрямованості, позитивний компонент слабкий, а соціально-психологічні властивості нестійкі й суперечливі. Вирізняється низьким рівнем правосвідомості, відсутністю чітких меж між моральним і аморальним, поняттями “можна" та “не можна". Від професійного типу відрізняється тим, що використовує життєві ситуації, але не активний у самостійному створенні таких ситуацій. До цього типу належать особи, що вчиняють повторні злочини, у тому числі й рецидивісти;

- нестійкий тип —для особи не характерні наявність стійких і значних деформацій структури спрямованості особи. Компоненти негативної і позитивної спрямованості приблизно однакові, що однаковою мірою може спричинити як до послаблення, так і до підсилення криміногенності. Між злочином і особою завжди є “привід”, особистісна інтерпретація якого може або призвести до вчинення злочину, або ні. До вчинення злочину така особа може вчиняти різні правопорушення або аморальні дії;

   - необережний тип —у соціальній спрямованості цього типу переважає позитивний компонент, а негативна спрямованість мінімальна. Для цієї особи характерне легковажне ставлення до соціальних норм, що регулюють поведінку в суспільстві. Може вчиняти, як правило, нетяжкі злочини як умисно, так і з необережності;
   - випадковий тип —особа характеризується позитивною соціальною спрямованістю, без деформації з боку негативного компонента, має стійкий рівень правосвідомості, злочини вчиняє виключно через тиск критичної життєвої ситуації. Це, як правило, злочинні дії, вчинені у стані сильного душевного хвилювання, що викликаний не правомірними діями потерпілого, або з перевищенням меж необхідної оборони.
   Пропоновані типології особи можна застосовувати до будь-якої категорії злочинців (корисливих, неповнолітніх тощо), тобто вони універсальні.

Українські вчені-кримінологи (НАВС України) виокремлюють дві підстави типологізації: характер вчинених злочинів; глибина і стійкість антисоціальності особи.
   За першим критерієм виокремлюють таких злочинців:
   - насильницьких (агресивних), які посягали на життя, здоров’я, честь і гідність людини —це вбивці, ґвалтівники, хулігани, засуджені за вандалізм;
   - корисливих, які вчинили крадіжки і розкрадання майна ненасильницькими способами —хабарники, контрабандисти, фальшивомонетники та ін.;
   - корисливо-насильницьких —бандити, грабіжники, рекетири, корисливі й наймані вбивці;
   - що вчинили злочини проти суспільного порядку управління;
  - необережних.

   За другим критерієм виокремлюють таких злочинців:
   - випадкових —вперше вчинили нетяжкі злочини під впливом несприятливих зовнішніх обставин всупереч власним ціннісним орієнтаціям;
   - ситуативних —схожі з випадковими, але вчиняють тяжкі злочини (умисне вбивство з ревнощів);

- нестійких —вчиняють умисні злочини вперше, але раніше вчиняли правопорушення і проступки;
   - злісних —здійснюють злочинну діяльність тривалий час (у тому числі рецидивісти, лідери організованих злочинних груп);
   - особливо злісних —“злодії в законі", “авторитети”, лідери організованих злочинних угруповань.

Як бачимо, розглянуті типології по суті збігаються. Проте на думку А. Зелінського, пропоновані підстави класифікації відбивають тільки спрямованість і характер злочинної діяльності, її тяжкість і тривалість, але не враховують психології особи. Тому вчений пропонує власний варіант типології, що ґрунтується на запропонованому ще у 20-х роках XX ст. вітчизняним кримінологом А. Лазурським понятті “збочений тип особи”. За морально-поведінковою підставою А. Зелінський розташовує представників цього типу на трьох рівнях психологічної активності —вищому, середньому й низькому з урахуванням сили, стійкості та динамічності психічних процесів. Оскільки вищий рівень становлять “унікальні злодії" масштабу Калігули, Нерона, Івана Грозного, Сталіна й Гітлера, то із загальної кримінологічної класифікації їх можна викреслити. Залишаються два рівні —середній і низький. З урахуванням домінуючої властивості осіб збоченого типу поділяють на розсудливих, слабовільних, імпульсивних та емоційних.

Розсудливих злочинців поділяють на корисливих егоїстів (низький рівень) і лицемірів (середній рівень). Відповідно слабовільних злочинців поділяють на апатичних (низький рівень) і непристосованих (середній рівень). До імпульсивних злочинців належать безладні імпульсивні (низький рівень) і афективні (середній рівень). Емоційних злочинців низького рівня називають зосереджено жорстокими, середнього —енергійно розлюченими. У такий спосіб було виокремлено вісім відносно однорідних підтипів людей, яким притаманні моральні й психологічні особливості, що перешкоджають їх соціалізації. Внаслідок цього вони дістали назву “збочені".

А. Зелінський слушно зауважує, що належність індивіда до тієї чи іншої соціальної групи, наявність у його особи тяжких вад можуть спричинити несприятливий кримінологічний прогноз, проте не свідчать про неминучість злочинної поведінки.

4. Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця

Розробка проблеми особи злочинця має важливе значення не тільки для розвитку кримінологічної науки, а й для практичної діяльності правоохоронних органів. У практичній діяльності з розкриття і розслідування злочинів, призначення і виконання покарання, профілактики злочинності урахування особистісного фактора відіграє майже вирішальну роль, що виявляється в таких основних напрямах: у статистичному аналізі злочинності за особою злочинця; при вивченні особи підозрюваного й обвинуваченого під час попереднього розслідування кримінальної справи і встановленні причин та умов, що сприяли вчиненню злочину; в діяльності судів при призначенні покарання; у діяльності працівників кримінально-виконавчої системи під час відбування засудженими покарання (особливо у вигляді позбавлення волі); в оперативно-розшуковій діяльності.
За допомогою статистичного аналізу злочинності за особою злочинця можна створити узагальнений кримінологічний портрет сучасних злочинців. Сучасний злочинець —це молода людина з низьким рівнем освіти і соціального статусу, як правило, неодружений або розлучений, що не займається суспільно корисною діяльністю, перебуває під час вчинення злочину в нетверезому стані, вчиняє злочин у складі групи і раніше вже притягався до відповідальності.

Встановлення відомостей про факти, що характеризують особу обвинуваченого (підозрюваного), належить до обставин, які входять у предмет доказування в будь-якій кримінальній справі. Ґрунтовне вивчення і врахування психологічних особливостей особи обвинуваченого під час попереднього розслідування надає слідчому можливість передбачити ту чи іншу позицію обвинуваченого під час розслідування справи, спрогнозувати поведінку обвинуваченого під час проведення тієї чи іншої слідчої дії і згідно з цим вибрати правильну тактику як розслідування загалом, так і тактику здійснення окремих слідчих дій, що, у свою чергу, сприяє швидкому й повному розкриттю злочинів, забезпеченню принципу всебічного, повного й об’єктивного встановлення істини у справі. Знання генезису особи злочинця і її кримінологічних особливостей допомагає слідчому отримати суттєву інформацію про причини й умови, що сприяли вчиненню конкретного злочину, які в більшості випадків пов’язані з особою злочинця.
Однією з цілей покарання є перевиховання і ресоціалізація засуджених, що передбачає копіткий і тривалий процес здійснення впливу на особу засудженого. Досягти дієвих успіхів у цій сфері можна буде лише тоді, коли перевиховання і ресоціалізації засуджених ґрунтуватимуться на індивідуалізації застосовуваних до них заходів виправно-трудового впливу з обов’язковим урахуванням особливостей і властивостей особи засудженого. Без урахування цього фактору не слід також сподіватися на позитивні результати профілактичної діяльності з криміногенно орієнтованими особами, а також особами, звільненими з місць позбавлення волі, що пов’язано із запобіганням вчинення ними нових злочинів і забезпеченням їх швидкої й повної адаптації в суспільстві після звільнення.

При вирішуванні завдань профілактики доцільно застосовувати типологічний метод вивчення особи. На основі визначення типу особи та її основних характеристик вибирають відповідні профілактичні заходи, які застосовують до конкретної особи. У процесі здійснення профілактичної діяльності необхідно оцінювати проміжні результати і вже з їх урахуванням коригувати процес застосування профілактичних заходів.

Важливу роль особа винного відіграє також при призначенні судами законного й обґрунтованого покарання. Використання типології особи у процесі призначення покарання створює наукову базу для суб’єктивної думки суду і, отже, усуває або мінімізує “різнобій” у каральній практиці судів. Необхідність ураховування особи винного при призначенні покарання законодавець зараховує до загальних основ призначення покарання (ст. 39 КК України). Можливість застосування до винного більш м’якого покарання, ніж передбачений законом, законодавець так само пов’язує з особою винного (ст. 44 КК України).

Останнім часом у діяльності правоохоронних органів дедалі ширше застосовується метод формування психологічного портрету розшукуваного злочинця, який ґрунтується на положеннях про те, що при вчиненні злочинів, насамперед тяжких (таких як вбивства, зґвалтування), виявляються психологія і патопсихологія злочинців. На основі дослідження оперативних матеріалів і матеріалів кримінальної справи складають портрет можливого злочинця, де зазначають його можливі психологічні й фізіологічні якості, а також соціальні характеристики (рівень освіти, культури, можлива сфера діяльності тощо). Найефективніше цей метод застосовувати при розслідуванні серійних злочинів.

КРИМІНОЛОГІЧНЕ ВЧЕННЯ ПРО ЗЛОЧИНЦЯ