Високе Середньовіччя. Лицарська культура

PAGE \* MERGEFORMAT42

Тема 4: Високе Середньовіччя. Лицарська культура (4 год.)

Суть лицарської культури.

Складові частини лицарської культури.

Хрестові походи і їх культурні наслідки.

Наше уявлення про Середні віки базується на багатьох забобонах та стереотипах. Це стосується в деякій мірі і феномену Середньовічної культури – лицарства.

З виникненням системи феодального землеволодіння пов'язана поява лицарства. Чоловік, який передавав землю у тимчасове, а потім і в постійне, володіння ставав сеньйором, а той, хто отримував землю його васалом. Васал зобов'язаний був викуповувати сеньйора з полону, учавствовать в його суді і раді, у разі посвяти сина в лицарі або весілля дочки, надавати грошову допомогу.

Військову службу васал повинен був нести не більше 40 днів на рік. Захищати землю від зазіхань, честь і гідність свого господаря входило у військові обов'язки лицарів.

Виникнення лицарства було викликане не стільки розколом суспільства на класи, скільки військовою необхідністю. Традиційна піхота варварів не могла ефективно протистояти кінним воїнам Сходу, що вторгалися в Європу. Війна стає усе більш професійною, а озброєння - усе більш дорогим. І в результаті суспільство остаточно поділяється на "тих, хто працює", і "тих, хто воює".

Ідеологія нового стану, що поєднував усіх світських феодалів аж до короля, виникла не на порожньому місці. За плечима в лицарів були традиції предків - вождів і дружинників варварської епохи. І лицарська система цінностей представляла вигадливий сплав варварства і християнства.

Лицарі завжди викликали до себе невичерпний інтерес. Відомості про них дуже суперечливі. Одні вважають їх безкорисливими захисниками пригноблених, галантними слугами прекрасних дам, вірними васалами. В інших про них склалася абсолютно протилежна думка. Лицарі, на їхній погляд, були жорстокими грабіжниками, безрозсудними неуками й ґвалтівниками. Ці суперечливі погляди були наслідком того, що лицарі за часів середньовіччя були єдиною силою, здатною діяти. Усі королі вимагали допомоги своїх відданих васалів. їм потрібно було втихомирювати своїх сусідів і непокірних підлеглих, тримати в покорі селян і церкву. Сама церква прагнула протистояти іновірцям, королям, селянам і городянам. Сюзерени хотіли захиститися від сусідів, короля й селян. А селяни мріяли жити в мирі з лицарями сусідніх князівств. Тільки городянам не було потреби використовувати лицарську відвагу, хоча вони й намагалися використовувати їхній військовий досвід. Відомо, що професійний воїн -- це і є лицар. Інакше лицарів ще називають рейтерами, шевальє. Але на всіх мовах ці слова означають «вершник», який має при собі шолом, панцир, спис, щит і меч.

Перш ніж обговорювати подібну тему, доводиться звернути увагу на особливості застосовуваних термінів. В українській мові зустрічаються два варіанти написання: «рицар» і «лицар», «лицарство» і «рицарство».

У словниках обидві форми подеколи фігурують як рівноправні, але найбільш фахові з них за рівнем підготовки визначають форму «лицар» як поетичну, фольклорну або з переносним значенням. Відтак ми маємо підстави вживати їх для передачі тих значень, які в європейських мовах, зокрема в англійській, потребують різних термінів.

Слово «рицар» (knight) має позначати важкоозброєного воїна, члена феодальної верстви середньовічного суспільства, «рицарство» (knighthood) — сукупність таких воїнів-землевласників, "рицарський" — такий, що стосується рицаря (наприклад, обладунок, герб, роман тощо), особливі доблесть і майстерність. Натомість «лицар» (chevalier) — це благородний захисник, людина, яка самовіддано служить певній справі, має сердечну прихильність. Так само цей термін має фігурувати у відповідних легендарних і поетичних образах: лицар без страху й догани, лицар сумного образу, лицар у сяючій броні). «Лицарство» ж (chivalry) — це певна діяльність, поведінка і звички, а «лицарський» — благородний, шляхетний, галантний, витончений і підкреслено чемний.

У цьому матеріалі нас цікавитиме саме те, що може мати традиційну цінність для сучасності — лицарство. Воно визначається як кодекс поведінки, якого дотримувалися середньовічні рицарі. Як система, дух або звичаї середньовічного рицарства, якості, поведінка і вдача ідеального рицаря, уявлення про лицарство мало тривалу історію. Корені цієї системи сягають IХ—Х ст., найбільш розквітла вона у ХII і ХIII ст., остаточно склалася в ХIV ст., а наприкінці Середніх віків зазнала занепаду. Однак ідеали лицарства продовжували впливати на зразки поведінки шляхти й знаті протягом Ренесансу в ХVI ст., а зрештою набули нового значення і суспільного звучання
Що ж таке лицарство? Це, в першу чергу, соціальний стан Зх. і Ц. Європи в добу Середньовіччя. Історики свідчать, що лицарями могли бути вихідці із селян, слуги феодалів. А вже з 12 ст. – це в більшості знатні люди.

Проблемним було те, де ж взяти озброєння і все необхідне для того, щоб бути лицарем, оскільки все було дуже дорогим. (Спорядження лицарів коштувало дуже дорого. Наприкінці X ст. розраховувалися не грішми, а худобою І тоді, щоб придбати комплект зброї, необхідно було «заплатити» 45 корів або 15 коней. Таку кількість худоби могли мати тільки багатії. У селян на ціле село ледве набиралася така кількість корів і коней. Одержати зброю -- не найголовніше. Основним було вміння нею користуватися, для цього потрібно було постійно тренуватися, починаючи з дитинства. Тому хлопчиків із родин лицарів з юного віку намагалися прилучити до лицарства їм купували обладунки, спеціально пристосовані для їхнього віку. Отже, лицарями могли стати тільки люди багаті, які мали вдосталь вільного часу. Навіть великі сюзерени мали можливість тримати при дворі пише декількох лицарів. Виникала проблема: як забезпечити захист володінь. Було зрозуміло, що будь-який селянин, навіть маючи 45 корів, ніколи не проміняє їх на лицарські обладунки. Король знайшов вихід із такого положення. Він зобов'язав дрібних сюзеренів забезпечувати всім необхідним великих, а ті, у свою чергу, повинні були певну кількість днів на рік служити королеві, ніби відпрацьовуючи повинності Подібні відносини існували в Європі за часів феодалізму. До XI--XII ст.. важкоозброєні вершники почали називатися лицарями. Стати лицарем ставало чимраз важче. Ним міг бути тільки потомствений лицар, родовитість якого була підтверджена гербами й грамотами. Нікому не хотілося ділитися своїми привілеями, адже вони давали можливість безбідно існувати, насолоджуючись повною свободою. Заприсягнувшись на вірність своєму сеньйорові, лицар ставав власником селян, мав право судити їх, збирати для своїх потреб податки, міг полювати у володіннях сеньйора, мав «право першої ночі»... У лицаря обов'язок був лише один: один місяць на рік відслужити своєму сеньйорові, покладаючись тільки на свою провізію й обмундирування. І то лише під час воєнних дій.)

Тому і виникла своєрідна ієрархія і поділ на багатших і бідних, на тих, хто міг бути лицарем і хто не мав такої можливості.

Лицарі мали свою градацію:

Прості лицарі
Барони

Прості л. – васали баронів. Баронами в с-ччі були люди, що мали високі титули – графи, маркізи, князі, герцоги. Барони теж могли залежати один від одного або ж від імператора, а він – від Папи Римського або від Бога.

Ідеал: жити як лицар, а померти як християнин.

Стан лицарства можна порівняти із Ант. Полісом – тут всі були рівні.

Майже всі лицарі служили сюзерену. Це було також престижно, як і бути сюзереном. Лицар сам собі вибирав пана.

Часто було так, що лицарство передавалось спадково. В такому випадку дітей вчили змалку.

Виховання особи починалося з дитинства; ігри і заняття дитини повинні були розвивати в ньому войовничий дух. Озброєний колом, що імітує спис, і уявляючи кожне дерево ворогом, він бився з частоколом родового маєтку, і відчував таким чином народжують силу для майбутніх військових успіхів.

Семирічна дитина переходила з жіночих рук в чоловічі, їх відправляли на навчання до лицарів. Особливою честю було для лицаря те, коли батько доручав йому завершити освіту сина.

Прощаючись із сином, іноді на довгі роки, батько благословляв його і висловлював при цьому свої останні настанови.

Після прибуття в замок свого патрона, він отримував звання пажа або валета. Обов'язки цього звання не містили в собі в ті часи нічого принизливого: це була послуга за послугу, хоча паж, власне, виконував обов'язки нинішнього слуги. Пажі супроводжували патрона і його дружину на полюванні, в подорожах, в гостях, на прогулянках, були на посилках і навіть служили за столом.

Предметом перших уроків пажа була релігія, статути якої він не тільки повинен був дотримуватись, як і кожен християнин, але і охороняти їх ціною життя і смерті. Викладачем цього важливого предмета юним пажам звичайно була одна з найбільш благородних, побожних і доброчесних дам замку.

Для навчання використовувались войовничі ігри. Слідом за войовничими іграми йшли розмови про війну, про полювання, про мистецтво дресирувати собак. Іноді вчили молодого пажа грати в шахи чи співати під акомпанемент ліри пісню любові або військової слави. Нарешті, змагання, настільки необхідне в усіх віках і станах, посилювалося з кожним днем, або з бажання перейти на службу до іншого лицаря, або з бажання потрапити в зброєносці того ж будинку: часто це був останній крок в лицарі . Двори і замки були чудовими школами люб'язності, ввічливості та інших доблестей не тільки для пажів і зброєносців, але і для молодих дівчат. Там вони з ранніх пір вивчали свої майбутні обов'язки. Там розвивали і вдосконалювали в них грацію і ті ніжні почуття, для яких вони створені, здається, самою природою. Молоді дівчата вчилися там надавати майбутнім своїм чоловікам ті послуги, які вправі очікувати знаменитий воїн від ніжної дружини. Вони перші змивали з лицарів пил і кров, кров, пролиту за них же. Пані та дівчата вчилися ботаніки і хірургії, надавали пораненим необхідну допомогу.

Щоб показати молоді призначення меча, - при переході пажа в зброєносці, робили релігійний обряд. Батьки підводили пажа до вівтаря, а священнослужитель брав з престолу меч і пояс і, благословивши їх кілька разів, оперезував молодого дворянина.

Зброєносці поділялися на класи. !!! розповісти !!!Згодом вони будучи постійно біля лицарів, вивчали їх поведінку і манери.

Після 21 року їм надавалася можливість посвячення в лицарі, яке, символізуючи прийняття до складу привілейованого соціального шару, оформлялося особливою урочистою процедурою. Вік міг бути різний спочатку.

Спочатку церемонія посвяти мала мирський характер. Потім церква включила її в релігійні рамки, перетворила на релігійну церемонію. Так встановився звичай «нічного пильнування»: напередодні посвяти, ввечері, юнак мав вирушити до храму та провести там біля вівтаря всю ніч. Він мав пильнувати й молитись. На світанку нічне пильнування скінчувалось, і церква наповнювалась людьми.

Юнак мав вистояти месу, сповідатись, причаститись, потім покласти свою зброю на вівтар і опуститись на коліна перед священиком, який благословляв його меч і потім, з молитвою, вручав його. Благословляючи зброю, церква навіювала думку, що лицар має бути християнським воїном та захисником церкви. Потім відбувалась світська частина:

підперезування мечем,
«ляпас»(удар куле),
Виголошення формули посвяти(клятва)
Одягання на лицаря шолому і золотих шпор
Вручення герба і щита
«опудало» або турнір
іноді священик не тільки освячував меч, але й підперезував, тобто здійснював основний елемент посвяти.

Обовязковим було давати кляву вірності. У 12-13 ст. сформувався «Кодекс честі», що включав такі обов’язки:

бути хоробрим воїном
вірно служити сеньйору
захищати слабких
боротись за х-ку віру
відмовитись від виклику на турнір – ганьба
до переможеного лицаря ставитись з повагою
зустрічатись в бою з нерівними – ганебно
презирство до небезпеки
гордість
шляхетне ставлення до жінок
співчуття нужденним.

Кодекс лицарства Карла Великого

Був створений наприкінці VIII ст. Його вважають першим

з двох важливих джерел кодексу лицарства.

Боятися Бога і підтримувати Його Церкву.

Служити сеньйорові звитяжно й вірно.

Захищати слабкого й беззахисного.

Надавати підтримку вдовам і сиротам.

Утримуватися від завдання безглуздої образи.

Жити честю і для слави.

Зневажати грошову винагороду.

Боротися за благо для всіх.

Слухатися тих, хто має повноваження.

Охороняти честь побратимів-рицарів.

Уникати нечесності, підлоти й облуди.

Залишатися вірним.

Завжди казати правду.

Доводити до кінця будь-що розпочате.

Поважати честь жінок.

Ніколи не ухилятися від виклику рівного.

Ніколи не повертатися спиною до ворога.

Лицарські чесноти

Крім кодексу поведінки існували ще розмаїті версії переліку лицарських чеснот. Їх дуже легко сплутати з кодексом лицарства, оскільки обидві системи уявлень намагалися досягти однієї мети. Існує також багато сучасних варіацій як Кодексу, так і Чеснот.

Вже зазначалося, що за Середніх віків не було такої речі, як загальноприйнятий кодекс лицарства. Багато людей — від звитяжних рицарів до споглядальних філософів — укладали переліки доброчесних якостей, званих лицарськими чеснотами, які, на їхню думку, визначали суть лицарства.

Серед цих переліків теж не було двох однакових.Дванадцять лицарських чеснот від герцога Бургундського для кавалерів його ордену Золотого Руна:

віра,добродійність,справедливість,далекоглядність,розсудливість,помірність,рішучість,правдивість,щедрість,ретельність,надія,звитяга.

Варто ще наголосити на тому, якою була поведінка лицаря в бою:

- До бою лицар брав слуг і васалів

- Мав при собі меч, спис і обладунки

- Лицар приводив арбалетників

- Міг у бою нехтувати власною піхотою

- Після бою могли йти грабувати місцеве населення

Лицарські бої

Кожен лицар приводив із собою селян, які приносили списи й сокири. А великі землевласники до того ж наймали арбалетників і лучників. І все-таки аж до XIV ст. тільки лицарі могли вирішити результат бою. їхні слуги, хоча й були підмогою своїм панам, але нічим не могли допомогти, коли справа стосувалася вирішальної сутички. Самі лицарі розуміли, що користі від ненавчених селян дуже мало, адже в бій вступали професійні бійці, до того ж у важких обладунках. Часом вони нехтували своїми піхотинцями й не звертали уваги, що коні топчуть їхніх власних воїнів. Байдуже ставилися вони до вершників, не закованих у важку броню. Якось лицарям зустрілися вороже настроєні вершники з легкими списами. Лицарі не вважали їх гідними супротивниками й просто перекололи їхніх коней своїми довгими списами, а потім рушили на ворога, якого вважали гідним. І лише тут вони продемонстрували, як можуть битися. Вершники мчали назустріч один одному й намагалися вибити ворога із сідла. Якщо врахувати, що обидва були заковані в броню, виставляли вперед важкі мечі й довгі описи, то можна собі уявити, якою була сила удару. Найчастіше хтось із них не витримував і вилітав із сідла. Траплялося так, що броня була міцною й супротивники залишалися в сідлі. Якщо в них були зламані списи, то пускали в хід мечі. Не можна порівнювати, навіть приблизно, рубання на мечах і фехтування на шпагах. Удари мечів були сильні й точні, хоча й не такі часті, як у фехтуванні. Дійти висновку про їхню силу можна за останками загиблих воїнів. Зустрічаються тут і розтрощені черепи, і розрубані навпіл гомілкові кістки. Лицарі мріяли саме про такі двобої, коли можна було випробувати свої силу й спритність, витривалість й уміння володіти зброєю.

Як тільки виникала ймовірність перемоги над ворогом, лицарі стрімголов мчалися грабувати стан ворога. Це обурювало деяких королів, й іноді їм. щоб заспокоїти знахабнілих васалів, доводилося будувати шибениці. Адже невідомо, чим зрештою закінчиться бій, що складався зазвичай з безлічі двобоїв.

У лицарів існували свої поняття лицарської честі. Наприклад, тамплієрам за статутом дозволялося накидатися на ворога з будь-якого боку, у тому числі й ззаду. Є ще невелика особливість. Якщо ворогам вдавалося примусити хоча б декількох лицарів відступити назад, жодному полководцеві було не під силу зупинити переляканих. Не перелічити королів, які втратили перемогу через панічну втечу своїх васалів із поля бою.

Що ж до військової дисципліни, то в лицарів її взагалі не було Усі знали, що лицар -- боєць-одинак. який не визнає над собою командування Протягом усього свого життя лицар тренується, а отже, є справжнім професіоналом своєї справи. У такому випадку він рівний кожному зі свого стану, навіть самому королеві. Бій для лицаря - це демонстрація його вміння воювати й триматися в сідлі Лицар намагався продемонструвати свої професійні якості, щоб одержати ще більше привілеїв від свого сеньйора. Тому він ніяк не реагував на будь-які накази, що зачіпають його гордість, а робив так, як вважав за потрібне Про хворобливе самолюбство лицарів було відомо всім від полководців до церковних діячів Щоб якось виправити ситуацію, державна й церковна адміністрації вживали, заходів. Вони бачили, що через свої амбіції лицарі часто зазнають поразки, а їх ставало чимраз менше. На всю Англію, наприклад, у 70-х рр XIII ст. було всього лише 2750 лицарів У бій вступали, як правило, кілька десятків лицарів Коли бій був масштабним, відповідно збільшувалася й кількість лицарів. Однак це траплялося не так уже й часто. Від кінця XI ст. коли почалися хрестові походи, починають зароджуватися духовно-лицарські ордени Усі вони мали суворі статути Захопивши величезні території на Сході, ордени розгорнули на «святій землі» широку діяльність. Лицарі закріпачували селян, як місцевих, так і тих, які, прийшли з ними з Європи Грабуючи міста й села, займаючись лихварством, експлуатуючи місцеве населення, ордени накопичували величезні багатства На награбоване золото купувалися великі маєтки в Європі Поступово ордени перетворювалися на найбагатші корпорації.

Справжній лицар не має бути жадібним. Він має дотримуватись кодексу честі і к. куртуазності. Ключові засади куртуазності:

доблесть(поняття моральної свідомості й категорія етики, що розуміє вищу душевну мужність, стійкість, шляхетність; високу властивість душі, вищу чесноту, великодушність, самопожертву тощо. Доблесть — це свідома готовність долати будь-які перепони на шляху досягнення якої-небудь високої мети, не втрачаючи гідності та честі.)
привітність
врівноваженість.

Позбавлення лицарського гідності

Крім церемонії посвяти в лицарі, існувала також і процедура позбавлення лицарського гідності, звичайно (але не обов'язково) завершується передачею колишнього лицаря в руки ката. Церемонія відбувалася на ешафоті, на якому був повішений зворотною стороною щит лицаря (обов'язково із зображеним на ньому особистим гербом), і супроводжувалася співом заупокійних молитов хором з дюжини священиків. У ході церемонії з лицаря в повному обладунку після кожного проспіваного псалма знімали-яку частину лицарського облачення (знімали не тільки обладунки, а й наприклад шпори, що були атрибутом лицарського гідності). Після повного викриття і ще одного заупокійного псалма розбивали на три частини особистий герб лицаря (разом з щитом, на якому він зображений). Після чого співали 109-й псалом царя Давида, що складається з набору проклять, під останні слова якого герольд (а іноді особисто сам король [2]) виливав на колишнього лицаря холодну воду, символізуючи очищення. Потім колишнього лицаря спускали з ешафота за допомогою шибениці, петля якої була пропущена під пахвами. Колишнього лицаря під улюлюкання натовпу вели до церкви, де по ньому проводили справжню заупокійну службу, після закінчення якої його передавали в руки ката, якщо йому не було уготовано за вироком інше покарання, яке не потребує послуг ката (якщо ж лицареві щодо «пощастило», то все могло обмежитися позбавленням лицарського гідності). Після виконання вироку (наприклад, страти), герольди у повний голос оголошували дітей (чи інших спадкоємців) «підлими (дослівно Віланов, фр. Vilain / англ. Лиходій), позбавленими чинів, які не мають права носити зброю і з'являтися і брати участь в іграх і турнірах , при дворі і на королівських зборах

Для лицаря було проголошено кілька найважливіших речей, які роблять його лицарем: це віра, честь, дама серця. Служіння дамі серця пов’язане із почуттям любові!

У Середні століття жінка займала досить скромне місце в соціальній ієрархії. Час релігійного фанатизму, що звинувачував Єву в тому, що вона довела Адама до гріха, поставило жінок в незавидні умови - їм приписувалися мінливість, підступність, жадібність, лицемірство, заздрісність, хитрість, дурість і інші неприємні якості. Вважалося, що їх основна (і єдина) право - народжувати дітей і займатися їх вихованням. Крім того, середньовічна мораль не просто дозволяла, а рекомендувала чоловікам регулярно «виховувати» дружин кулаками, оскільки вони називалися «домашнім майном».

Однак на подібному дуже похмурому тлі все ж виник туманний образ загадкової Прекрасної Дами, причому історикам відомо відносний час і місце його появи - це початок XII століття, багата торгова французька провінція Прованс, де ставлення до жінки було дещо іншим, ніж на інших територіях. Трубадури, що бродили по південних околицях Франції, складали пісні про красиву жінку з бездоганними манерами і вмінням вести цікаву світську бесіду. Так зародилися традиції куртуазної любові, що відображають зовсім інші правила взаємин між чоловіком і жінкою.

Першим трубадуром, що сформулював ставлення до Прекрасної Дами, був герцог Гильом Аквітанський, прадід Річарда Левове Серце. Найбільшого розмаху ця традиція набула при дворі його внучки Елеонори Аквітанської, яка сама стала музою багатьох трубадурів. Саме в цей час виникли так звані суди любові, які розбирали спірні ситуації, що виникають між дамами та їх прихильниками.

Образ середньовічної Прекрасної Дами - швидше ефемерний, безтілесний, ніж реальний. Невипадково багато дослідників бачать його витоки в поклонінні Діві Марії, яка уособлювала чистоту і непорочність. Любов до Прекрасної Дами вкрай рідко супроводжувалася бажанням близькості, обмежуючись служінням і оспівуванням. Однак певними рисами, як характеру, так і зовнішності, дама серця все-таки повинна була мати. Як правило, це жінка знатного походження, заміжня. Саме заміжжя вважалося перешкодою, яка надавала поклонінню лицаря риси трагічності та безнадії.

Відповідним було і ставлення дами до подібного поклоніння - вона не прагнула отримати фізичне задоволення, головна мета - відчути всю принадність служіння, залишаючись недоступною. При цьому вона повинна була бути ввічливою зі своїм шанувальником, дуже віталися здатність зайняти гостей, знання поезії. Прекрасна Дама була надзвичайно приваблива і зовні. Золотисті волосся, гнучкий стан, ясний погляд, ніжний рум'янець, високий лоб - навіть якщо лицар ніколи не бачив володарки свого серця, він представляв її саме такою.

Поклоніння Прекрасної Дами - не просто особиста справа трубадура, це звичай всього стану, адже кожен присвячений в лицарі зобов'язаний був обрати даму серця і добитися дозволу служити. При цьому головна його задача - охороняти свою володарку і виконувати всі її примхи, а також регулярно вимовляти клятви у вічній любові, битися в її честь на турнірах і носити кольору її герба. Хорошим тоном вважалася і демонстрація лицарем страждань, які він випробовує, не отримуючи прихильності обраниці.

Якщо дама була задоволена кількістю подвигів залицяльника, вона могла прийняти його в свої лицарі. Це супроводжувалося обрядом, що нагадує васальну присягу, оскільки лицар обіцяв зберігати вірність обраниці, при цьому вона не брала на себе жодних зобов'язань. Однак домогтися подібного посвячення було непросто, адже примхливі красуні часто вимагали виконання самих неймовірних бажань. Наприклад, відомий випадок, коли дама зажадала від лицаря участі в турнірі без кольчуги, в одній сорочці. Після смерті героя вона з гордістю носила на зап'ясті закривавлений шматочок тієї самої сорочки.

У лицарській любові до жінки торжествував підхід з погляду найвищих ідеалів, які на той час виробило людство. Лицарство - це ідеал, мрія про найпрекраснішу ідею чоловіка. Тож серед характеристик лицаря (шляхетної людини) можна виділити основні: - Мужність - Вірність - Щедрість - Розсудливість - Куртуазність - Відчуття честі - Свобода

З епохи Середньовіччя пройшло багато століть, давно вже немає лицарів, проте Прекрасна Дама, ставши ім'ям прозивним, продовжує жити в літературі, на полотнах художників, у фільмах - і в кожній жінці

Рыцарь бился на турнирах, прикрепив перчатки своей дамы к шлему и прибив к щиту табличку, превозносившую её добродетель и красоту
ОБЫЧАИ РЫЦАРСКОЙ ЛЮБВИ были неторопливы. После нескольких месяцев ухаживания рыцарь получал право поцеловать руку своей дамы.
Каждая благородная дама могла иметь одного или нескольких поклонников-рыцарей, которых законный супруг обязан был признавать без ревности
. У рыцаря, кроме дамы сердца, была и законная жена. Та сидела дома, вела хозяйство, воспитывала детей и ждала, когда же супруг явится домой. В нижестоящих кругах ничего подобного не знали и не признавали. Главными добродетелями девушки считались трудолюбие и скромность. После замужества она становилась первой служанкой в доме. Она не смела даже взглянуть в глаза своему повелителю и в разговоре с ним могла отвечать только “да” и “нет”

Відображення лицарських звичаїв в області духовної культури відкрило найяскравішу сторінку середньовічної літератури зі своїм особливим колоритом, жанром і стилем.

Лицарське мистецтво було вишуканим та витонченим. Лицарська література була не тільки засобом вираження самопізнання лицаря, його ідеалів, а й активно їх формувала. Лицарська поезія проповідувала обожнення земного через кохання. У середині XII ст. особливим явищем світської культури став лицарський роман, що прийшов на зміну героїчному епосу. Головним образом роману був герой-лицар з його подвигами в імя власної слави, любові та морально-релігійної досконалості. Зразком такої творчості є роман «Тристан та Ізольда».

Джерелом західноєвропейського лицарського (куртуазного) роману був кельтський епос про короля Артура та лицарів Круглого столу. Герої лицарських романів втілювали вищі людські цінності земного буття. Це особливо яскраво виявилося у новому розумінні любові, що була в центрі уваги будь-якого лицарського роману. В лицарській культурі виникає культ дами, яка була необхідним елементом куртуазності.

Оригінальним явищем лицарської культури стала музично-поетична творчість трубадурів, труверів, мінезингерів. Так називалися благородні лицарі, сеньйори Провансу, півночі Франції, Німеччини, що писали пісні та вірші. Центрами їх творчості були замки.

У ліриці трубадурів домінувала тема кохання. «Висока» любов протиставлялась «безглуздій» любові — долі «дурних багачів», старих і скупих. Вишукана лірика трубадурів оспівувала лицарську куртуазну любов і радощі життя. Дама, що оспівувалася трубадуром, стала новим персонажем у середньовічній європейській культурі. Шляхетна дама виступала охоронницею культурних цінностей, що змушували лицаря вдосконалюватись і бути зразковим представником привілейованого класу. Трубадури володіли музичною освітою. Головними жанрами і формами їх лірики були: серена (вечірня пісня), альба (вранішня пісня), пасторела (пісня-діалог), балада, естампіда (танцювальна пісня), плен (пісня-плач), сирвента (сатирично-політична пісня), кобла (любовна пісня).

Певну ситуація становить тему пасторалі. Лицар на лоні природі зустрічає пастушку, що сподобалася йому. Він починає залицятися і або, зачарована лицарем, вона уступає йому, після чого він відразу забуває про неї і їде, або вона дає відсіч йому й, якщо їй не вистачає сил, кличе рятуйте милого дружка й односільчан, які, прибігши з вилами й дрючками, змушують лицаря ганебно відступити.

У XII ст. із Провансу поезія лицарів-трубадурів поширюється в інші країни. Так, на півночі Франції зявилися поети-співаки, що називалися труверами. Вони були творцями віршованих куртуазних романів і драм, ліричних віршів. Творчість труверів була більш професійною, чимало з них навчалося в університетах і монастирських школах. Часто це були духівники, дипломати, історіографи, законотворчі тощо. Мистецтво труверів було близьким народові. Відомими труверами були граф Шампанський (1201—1253), Кретьєн де Труа (XII ст.), Адам де ла Алль, Ж. Бодель, Г. Брюле, Адам Ле Боссю (XIII ст.) та ін.

У кінці XII — XIII ст. у Німеччині набуває популярності творчість мінезингерів — лицарських поетів-співців величного кохання, що виконували свої твори у супроводі музичних інструментів. Вони оспівували любов до Дами, служіння Богу та сюзерену, хрестові походи, лицарські звичаї тощо. Відомими серед них були імператор Священної Римської імперії Генріх VI, германський король Конрад IV (XI-II ст.), легендарний Тангейзер з Баварії (XIII ст.), Готфрід Страсбурзький — автор відомого роману «Тристан та Ізольда», Вольфрам фон Ешенбах, що створив художні обробки давніх німецьких і кельтських сказань та знамениту легенду про лицарів Грааля та Ларсифале. Пізніше ці твори послужили сюжетом для опер Р. Вагнера «Лоенгрін» і «Парсифаль» та інші. У XV ст. лицарство занепадає, а його представники поступово перетворилися на елітарний, аристократичний прошарок феодального класу.

Лицарські ордени

У Європі з 1100 р по 1300 р виникло 12 лицарських духовних орденів Найбільш життєстійкими, здатними протистояти будь-чому були орден тамплієрів, орден госпітальєрів і Тевтонський орден .

Тамплієри

«Tample» у перекладі з французької означає «храм» Тому офіційною назвою ордену була така: «Таємне лицарство Христове і Храму Соломона» У Європі він мав іншу назву -- Орден лицарів Христа. Відкіля ж узялася така назва. Справа в тому, що резиденція цього ордену була розташована в Єрусалимі, на тому місці, де, відповідно до переказів, колись знаходився храм царя Соломона Лицарів називали не інакше, як тамплієрами.

1118--1119 pp. вважаються датою заснування цього ордену. Він був створений дев'ятьма французькими лицарями, яких об'єднав Хуго де Пейнсон із Шампані. Протягом дев'яти років ніхто не чув про існування ордену. У 1127 р ці дев'ять лицарів повертаються до Франції, щоб заявити про життєздатність свого ордену. І вже в 1128 р. орден офіційно визнається церковним Собором у Труа (Шампань).

Орден мав свій символ білий плащ із червоним восьмикутним хрестом А печаткою ордену стало зображення двох лицарів, які сидять на одному коні Це, очевидно, вказувало на бідність і братерське єднання.

Члени ордену зобов'язані були «по можливості піклуватися про дороги й шляхи, а особливо про охорону прочан». Вони не мали права вести світське життя, співати-й навіть сміятися. Дисципліна була дуже суворою. Лицарям належало дати три обітниці, яких вони повинні були неухильно дотримуватися. Це обітниці цнотливості, бідності й послуху. Після цього неможливо було вслухатися наказу вищого за рангом. Поступово орден переростав у бойову одиницю, що підкорялася лише Великому магістрові й Папі Римському. Великим магістром відразу ж був обраний де Пейнсон.

Дотриманням суворої дисципліни й беззаперечної слухняності тамплієрам удалося домогтися організованості. У результаті вони заволоділи величезними багатствами. Тамплієри стали власниками корабелень і портів, не кажучи про численні землі. До того ж у них був свій могутній флот. Доходило до того, що вони могли позичати величезні суми грошей монархам, які втратили своє становище, у результаті чого мали можливість впливати на державні справи. З історичних джерел відомо, які саме тамплієрами були введені бухгалтерські документи й банківські чеки.

Лицарі Храму не цуралися науки, усіляко заохочували її розвиток. До того ж намагалися всі нові технічні винаходи тримати в себе. Відомо, що, наприклад, компас, уперше використали саме тамплієри.

Лицарі-тамплієри були вправними хірургами. Часто їм доводилося лікувати поранених, що, зрештою, входило до обов'язків членів ордену.

Тамплієри славилися своєю хоробрістю й досвідченістю у військовій справі Тому в XI ст. їм була подарована фортеця Газа у Святій землі. Хоча однією з обітниць лицарів була обітниця послуху, що припускало й простоту в стосунках, однак тамплієри славилися своєю зарозумілістю. Саме вона й стала однією з причин поразки християн у Палестині. 1191 р. став роком загибелі ордену Тамплієрів, які не змогли втримати фортецю Сен-Жан-д'Акр.

Госпітальєри

1070 р став роком заснування в м. Палестині купцем Мауро з Амальфи госпіталю для прочан до святих місць. З кожним роком госпіталь розростався, перетворившись через якийсь час на братство з догляду за хворими й пораненими Воно почало набувати значення в найвищих колах, його позиції стали міцними й непохитними У 1113 р. братство офіційно визнається папою римським, перетворюючись на духовно-лицарський орден Братство почало називатися -- «Орден вершників госпіталю святого Іоанна Єрусалимського»

Як і в тамплієрів, у госпітальєрів були три обітниці: послуху, бідності й цнотливості За свій символ лицарі взяли білий восьмикутний хрест, розташований на лівому плечі чорної мантії Щоб засвідчити обітницю послуху, у мантії були зроблені дуже вузькі рукави, що показували, наскільки мало свободи в ченця Через певний проміжок часу лицарі змінили колір свого одягу. Відтепер вони почали носити червоне вбрання з хрестом, який був розташований на грудях

Орден розпадався на три категорії: тут були просто лицарі, капелани, службова братія Главою ордену був проголошений Раймонд де Пюї, призначений Великим магістром Щоб прийняти важливі рішення, лицарі збирали генеральний капітул 3 метою продемонструвати, що госпітальєри не прагнуть багатства й згодні його позбутися, члени капітулу повинні були віддавати Великому магістрові гаманець із вісьма динарами.

Протягом тривалого часу догляд за пораненими й хворими був одним з основних завдань ордену. Головний госпіталь, розташований у Палестині, уміщав близько 2 тисяч ліжок. Іоанніти безкоштовно допомагали біднякам, намагалися нагодувати їх, чим могли. Підкидьки й немовлята також не були обійдені увагою госпітальєрів. Що цікаво, умови для всіх, хто знаходився в госпіталях або притулках, були однакові, незалежно від наявності або відсутності грошей.

Але незабаром пріоритети змінюються. Із середини XII ст. лицарі зобов'язані захищати прочан і воювати з невірними. Орден уже не бідний: йому належать землі в Південній Франції й Палестині. З кожним роком вплив іоаннітів зростає й стає практично рівним впливу тамплієрів.

Кінець XII ст. не був щасливим для лицарів. Християні були вибиті з Палестини, й іоаннітам довелося переселитися на Кіпр.

Незабаром вони втрачають практично всі землі в Європі. Тоді вони вирішують знову спробувати своє щастя й пристають до європейських берегів. Карл V, імператор Священної Римської імперії, дарує лицарям Мальтійський архіпелаг. З . того часу іоанніти почали назватися мальтійськими лицарями.

Для вступу до ордену госпітальєрівл 1262 р. треба було довести, що ти належиш до дворянського стану. Але з часом вимоги прийому до ордену змінилися. З'явилося дві категорії бажаючих вступити до ордену. Одна з них припускала вступ за покликанням, а інша -- за правом народження. Люди, які вступали до ордену за покликанням, повинні були тільки довести, що їхні предки не були ремісниками або рабами. До ордену мали право вступити й монархи, які зуміли переконати всіх у своїй прихильності до християнства. Як не дивно, але Мальтійський орден відкривав свої двері також для жінок.

У лицарів Мальтійського ордену були свої обов'язки, якими не можна було нехтувати. Вони повинні були знаходитися постійно в казармах і покидати їх тільки з дозволу Великого магістра. У казармі лицарів, або конвенті, вони зобов'язані були провести не менше 5 років. Конвенти знаходилися на острові Мальта -- їхній основній резиденції. Також до обов'язків мальтійців уходило плавання на кораблях ордену протягом 2,5 років, що мало назву «караван».

Минали віки, змінювалися відносини лицарів Мальтійського ордену із зовнішнім світом. Середина XIX ст. принесла свої нововведення. Мальтійський орден із військового став духовно-благодійним закладом. Він існує й донині, продовжуючи виконувати цю функцію, його резиденція розташована в Римі.

Тевтонський орден

Орден був утворений у 1199 р. Але лише через багато років тевтонцям удалося домогтися таких привілеїв, які мали їхні «брати» - лицарі, наприклад тамплієри або іоанніти. Сталося це тільки в 1221 р. Як і всі представники духовно-лицарських орденів, тевтонці давали обітницю цнотливості, бідності й послуху. У 1237 р. орден об'єднався з орденом мечоносців. Об'єднаний орден мечоносців жорстоко винищував і грабував місцеві племена -- литовські, латиські, естонські. Намагався він захопити й руські землі в XIII ст., однак князь Олександр Невський зумів 5 квітня 1242 р. розгромити лицарське військо на льоду Чудського озера.

Відмінністю тевтонських лицарів від членів інших орденів було те, що до них належали тільки німці, а не представники різних національностей. У Німеччині дотепер існує Тевтонський орден.

Духовно-лицарські ордена - в Західній та Центральній Європі військово-чернечі організації лицарів, що створювалися у період хрестових походів в 12-13 ст . під керівництвом католицької церкви головним чином для хрестових походів і війни з невірними: проти ісламу в Святій землі, в Іспанії або в Туреччині, або проти язичників в Литві, в Естонії або в Пруссії з метою поширення католицтва (після Реформації іноді і протестантства). Згодом ордени могли стати світськими.

До духовно-лицарських орденів відносяться ордени: Іоаннитів, Тамплієрів, Тевтонський орден, Орден Алькантара, Орден Калатрави та інших

Членство

Як ченці, члени духовно-лицарських орденів давали обітницю стриманості, послуху, бідності (на практиці ці обітниці нерідко ігнорувалися); як лицарі-феодали вони носили зброю, брали участь у завойовницьких походах . Молодих прихильників називали неофітами. Неофіт повинен був пройти обов'язковий обряд посвячення.

Структура ордену

Структура духовно-лицарських орденів була ієрархічною. Кожен орден очолював довічно обраний і затверджений Папою Великий магістр (гросмейстер). Йому підпорядковувалися начальники "провінцій" (місцевих підрозділів ордена) - пріори, а також маршали (відали фінансами ордена), командори (коменданти замків, фортець) та ін. Вони становили генеральний капітул, що періодично скликався і мав законодавчу владу.

У ордені лицарів-ченців була ієрархічна структура. Головними були брати-лицарі. Далі йшли брати-зброєносці і капелани. На чолі таких орденів стояли Великі магістри, яких обирали на довічний термін. Влада у магістрів була воістину велика. При магістрах перебувала рада з інших вищих посадових осіб, які існували в орденах. Практикувалися періодичні збори генеральних капітулів братів-лицарів. Ордени могли бути розділені по територіях, на яких знаходилися монастирі. Підпорядковувалися ордени лише Папі Римському.

Хрестові походи

I Причини:

1. прагнення феодалів Європи здобути нові території;

2. прагнення селян здобути свободу і землю;

3. дрібні рицарі хотіли за допомогою зброї отримати землі і гроші;

4. купці намагались встановити нові торгові зв’язки зі сходом;

5. прагнення папи римського розширити вплив і доходи католицької церкви.

II Привід: папа Урбан II під час другого Клермонського собору закликав усіх католиків звільнити Святу Землю від «невірних».

III Основі події:

1096 Похід селян. Неорганізовані, погано озброєні, без достатньої кількості провізії, вони насилу дістались Малої Азії, де їх вщент розгромили сельджуки.

1096—1099 перший хрестовий похід феодалів. У поході взяли участь близько 100 тисяч осіб. У 1097 вони захопили столицю сельджуків Нікею, у 1098 завоювали Едессу та Антіохію. В липні 1099 армія хрестоносців взяла Єрусалим.

1147—1149 другий хрестовий похід. Його очолювали імператор Священної Римської Імперії Конрад III і французький король Людовік VII. Приводом до походу стало захоплення турками у 1144 Едесси. Німці, котрі виступили раніше, були розбиті. Спроби французів захопити Дамаск були марними.

1187 султан Слах-ад-Дін (Саладін) захопив Єрусалим.

1189—1192 третій хрестовий похід. Армію очолили імператор Священної Римської Імперії Фрідріх I Барбароса, французький король Філіп II Август і англійський король Річард I Левове Серце. Німці зі значними втратами пробивались через Малу Азію, але після того, як Барбаросса потонув під час переправи через річку Салеф (1190), його армія розпалася. Філіп II у 1191, узявши порт Акра, з частиною хрестоносців повернувся у Францію. Річард, домігшись ycпixiв у Cipiї, оволодівши Kiпpом i утворивши Кіпрське королівство, у 1192 уклав iз Салах-ад-Діном мир, за яким за Єрусалимським королівством залишилася вузька прибережна смуга від Тиру до Яффи. Єрусалим залишився в руках мусульман.

1202—1204 четвертий хрестовий похід. Організований папою Інокентієм III. Хрестоносці замість запланованого походу в Єгипет рушили у Візантійську iмпepiю, завоювали християнські міста Задар у Далмації (1202) i Константинополь (1204). На частині території розваленої Візантійської імперії хрестоносці утворили кілька держав, з яких найбільшою була Латинська імперія, що існувала до 1261. У результаті походу Венеція монополізувала торгівлю зі сходом, захопивши ряд важливих у торговому та військовому відношенні володінь Візантії.

1217—1221 п'ятий хрестовий похід. Початий проти Єгипту збірним військом хрестонос¬ців на чолі з австрійським герцогом Леопольдом VI і угорським королем Ендре II. Висадив¬шись в Єгипті, хрестоносці оволоділи фортецею Дам'єтта, але змушені були укласти з єгипет¬ським султаном перемир'я і піти з Єгипту.

1228—1229 шостий хрестовий похід. Імператор Священної Римської імперії Фрідріх II, який очолював його, за допомогою переговорів (а не воєнних дій) уклав з єгипетським султа¬ном договір (1229), згідно з яким Єрусалим повертали християнам і оголошувалося 10-літнє перемир'я.

1248—1254 сьомий хрестовий похід до Тунісу. Очолював французький король Людовік ІХ Святий. Завершився поразкою хрестоносців і захопленням у полон короля.

1270 восьмий хрестовий похід. Очолював французький король Людовік ІХ Святий.

Після висадки в Тунісі у війську хрестоносців спалахнула епідемія чуми, від якої помер і сам король.

1291 Взяття єгипетським військом Акри — останньої фортеці хрестоносців на Близькому Сході.

IV Висновок: отже, хрестові походи —це походи західноєвропейських рицарів проти мусульман. Вони велись під лозунгом захисту християнства, але мали воєнно-колонізаторський характер.

1.Загальні причини хрестових походів

Загальним ім'ям хрестових походів позначають військово-колонізаційні підприємства європейців на Сході, що падають на період між 1096 і1270гг.

У хрестових походах брали участь найрізноманітніші суспільні класи, і причини, які змушували їх рухатися на Схід, були, Кончно, різні.

Велику роль у цьому русі відігравали, по-перше феодали. Дрібне лицарство яке йшло в ці походи, прагнуло до захоплення нових земель і кріпаківДо цього приєднувався розрахунок на прямий грабіж казкових багатств Сходу, про яких у лицарів було перебільшене уявлення

Для великих феодалів-королів, герцогів, графів-захоплення на Сході обіцяли розширення їх володінь, посилення їх політичного впливу, збільшення доходів. Великі феодали мріяли про те, щоб на багатих землях Сходу заснувати підвладні їм держави за зразком своїх європейських володінь.

Але не одні феодали прагнули на Схід. У цьому русі велику роль відігравали міста, особливо італійські,-Генуя, Піза. Венеція. Для них експедиції на Схід представляли великий торговий інтерес.

Але почалися хрестові походи з масового руху селянства. Це було пов'язано з положенням селян в 11 столітті. Основна їх маса була закрепощена і піддавалася посиленої експлуатації. Вони йшли в хрестові походи, щоб врятуватися від гніту феодалів, вони розраховували на нові землі, і свободу, якої були позбавлені на батьківщині. Слід врахувати ще один момент, який сприяє участі широких мас в походах,-це голод та епідемії, які були звичайним явищем у феодальній Європі. За час між 970 і 1040гг.било 48 голдних років. З 1089г. Майже до самого першого хрестового походу йде безперервна смуга важких, наповнених голодом та епідеміями років.

І останні, необхідно відзначити чільну ідеологічну роль церкви у хрестових походах. Церква і зокрема папи у відомому сенсі їх очолювали і давали їм ідеологічне обгрунтування. Хрестові походи були оголошені благочестивою справою. Але за релігійними гаслами ховалися чисто практичні цілі. Для папства, хрестові походи були лише початком реалізації плану панування церкви над усім християнським світом і про створення нових християнських володінь на Сході, не слід також забувати, що хрестові походи сприяли і зростанню доходів церкви. Церква справляла збори на хрестові походи. Ці збори представляли добровільні пожертвування, але часто носили характер примусових податків.

2.Клермонскій собор і перший хрестовий похід

Вже тато Григорій 7 закликав до походу проти турків і сам хотів стати на чолі його, але йому завадила боротьба з Генріхом 4. З березня 1088 Папою став Урбан II, француз за походженням. Він збирався реформувати Римсько-католицьку церкву, щоб зробити її сильнішою. За допомогою реформ він хотів зміцнити свої претензії на роль єдиного намісника Бога на землі. У цей час візантійський імператор Олексій I попросив у тата допомоги в боротьбі проти сельджуків, і Урбан II негайно виявив готовність допомогти йому. У 1095 р. У Клермоні, в Середній Франції, відбувався церковний собор. Після закінчення ділової частини собору папа виступив перед величезними натовпами, прибулими звідусіль у Клермон. Він закликав вирушити хрестовий похід на "звільнення гробу господнього", але не забув згадати про багату видобутку чекала "визволителів на Сході.

За почином тата були відправлені проповідники хрестового походу по всіх країнах Західної Європи. Порушення, яке вони викликали всюди, було не меншим ніж на Клермонському соборе.І вже наступного (1096) році хрестоносні ополчення вирушили в похід.

2.1 Паломництво на Схід

2.2 Положення на Сході. Візантія напередодні походів.

Великі труднощі в цей час відчувала Візантія, тільки що перенесла страшний удар від турків-сельджуків.

У 11 ст. Візантія вже була феодальною країною. Вільне селянство майже зникло. Воно перестало служити основою військової могутності Візантії, у військах якій головну роль грали найманці з варягів і англо-саксов.Внешнеполітіческое становище Візантії напередодні хрестових походів також було дуже складним. Із заходу імперію тіснили нормани, незадовго перед тим покінчили із

Таким чином, на час першого хрестового походу Візантія кілька оговталася від зовнішніх ударів і готувалася до боротьби з турками. Не раз і раніше, в критичні для держави моменти, візантійські імператори зверталися з проханнями про допомогу до тата, до імператора, навіть до деяких феодальним государям (у тому числі і до росіян). Такі прохання були для государів Заходу приводом для втручання у східні справи ; вони породжували на Заході перебільшене уявлення про легкість завоювання Сходу, що роздирається внутрішніми сутичками.

2.3 Похід бідноти. Похід феодалів

У першому хрестовому поході взяли участь дві протилежні соціальні групи, тому більшістю істориків він умовно ділитися на дві частини, похід бідноти-як правило це були селяни, і похід феодалів. Після Клермонському собору серед простого народу з'явилися проповідники, для яких релігійна мета хрестового походу зливалася з якимись неясними уявленнями про звільнення, про поліпшення долі бідняків, що відправлялися в хрестовий похід. Такі проповідники, як Петро Ам'єнський, знайшли багато прихильників серед селян, доведених до відчаю голодом і експлуатацією. У 1096 р. Маси селян, головним чином із Середньої та Північної Франції й з Західної Німеччини, рушили зі своїх місць. Це було безглузде, згубне підприємство. Селяни були абсолютно не готові до такого роду походу і погано уявляли собі всі його труднощі. Велика їх частина не мала зброї або була озброєна абияк Не було належного забезпечення цієї селянської армії. Продовольство не рідко їй доводилося брати силою у населення тих місць, через які селяни рухалися.

Біднота рухалася декількома загонами по одному зі старих шляхів пілігримів-по Рейну і по Дунаю на Константинополь. Тим же шляхом рухалися з Німеччини загони напівголодних лицарів-бандитів, які думали тільки про грабіж і видобутку. Вони влаштували в містах Лотарингії, на Рейні, в Празі перші в історії середньовічної Європи єврейські погроми.

Усім цим загонам довелося рухатися через володіння угорців, потім через землі болгар. І угорці і болгари нападали на цих прибульців, які грабували все на своєму шляху. У результаті цих зіткнень частина загонів загинула або розбіглися. Загони бідноти дійшли до Константинополя значно поріділими.

Звичайно, не такої допомоги чекав собі з Заходу візантійський імператор. Він поспішно переправив селян в Малу Азію, де турки їх розгромили. Врятуватися вдалося лише кільком тисячам людей, які в паніці бігли назад у Константінополь.Вместе з ними Петро Ам'єнський став чекати підходу головних сил.

Безумовно, загони феодалів були підготовлені значно краще: були краще озброєні, ніж селяни, і встигли запастися грошима, розпродавши частину своїх земель. Багато рушили в похід, забравши з собою все своє майно і свої родини. Головна маса феодалів зібралася в Лотарингії. На чолі цього ополчення стояли герцог Нижньої Лотарингії Готфрід Бульйонський і його брат Болдуїн. З лицарів Північної Франції, головним чином Нормандії, складено ополчення, очолене нормандським герцогом Робертом. Ватажком лицарів з Південної Франції був граф Раймонд Тулузький. На чолі ополчення нормандських князівств Південної Італії був Боемунд Таренскій. За лицарськими загонами рухалися величезні натовпи, в більшості, беззбройних селян. За військом рухалися величезні обози. Всі ці загони були абсолютно самостійні одиниці. Вони не були організаційно пов'язані між собою. Загони рухалися різними шляхами. Одні пішли по Рейнсько-дунайської дорозі, інші-берегом Адріатичного моря, треті-через Італію, звідки вони морем переправлялися на Балканський півострів.

Навесні 1097 всі ці загони з'єдналися в Константинополі. Тут почалися зіткнення між греками і хрестоносцями. Хрестоносці тримали себе зухвало грубо. Витонченої верхівці візантійського суспільства західні лицарі здавалися варварами, і вони дійсно робили все щоб виправдати цю репутацію.Імператор Олексій поспішно переправив їх у Малу Азію, попередньо взявши з них васальну присягу і зобов'язавши їх повернути Візантії її колишні володіння на Сході, які будуть відвойовані у турків .

У Малій Азії турки безперервно турбували загони хрестоносців. Турки спустошили країну, так що лицарям довелося терпіти голод. Хрестоносці були абсолютно не готові до переходів при палючому спеці. Їх важке озброєння загострювалося, люди й коні падали від сонячних ударів.

Хрестоносці перетнули Малу Азію й були дружньо зустрінуті в князівстві Малої Вірменії, в Кілікії. Тоді ж Болдуін і захопив місто Едессу, що лежав на шляху з Месопотамії до Сирії і, надзвичайно важливий по своєму стратегічному положенню, і заснував графство Едеське. За тим більше року було витрачено на облогу Антіохії. Взяття Антіохії супроводжувалося дикої різаниною мусульман. Тут було засновано другий володіння хрестоносців-князівство Антіохія, на чолі якого став Боемунд Таренскій. Захопившись грабежами ізахватамі, вожді хрестоносців не поспішали до своєї передбачуваної мети-Єрусалиму. Тільки в 1099 р. значно поріділе військо хрестоносців досягло Єрусалиму і взяло його після запеклого штурму. Слідом за цим пішла різанина перед якою блідне розгром у Антіохії. Архієпископ Вільгельм тирський, напісавшй в кінці 12 ст. Історію Єрусалимського королівства на підставі ще свіжих переказів, дав приголомшливе опис звірств і жадібність хрестоносців при взятті Єрусалиму. Жахливі розправи змінювалися релігійними церемоніями, після чого вони поновлювалися з ще більшою жорстокістю.

2.4 Освіта перших держав хрестоносців на Сході

Після взяття Єрусалиму хрестоносці поступово опанували значною частиною східного узбережжя Середземного моря. За допомогою венеціанців, генуезців і пізанців було захоплено декілька портових міст.

Так виникло на Сході ряд хрестоноських міст. Найбільшим з них було королівство Єрусалимське, що включало в себе Палестину і частину Сирії. Першим государем Єрусалимського був Готфрід Бульйонський. Від Єрусалимського королівства номінально залежали три васальних держави: графство Тріполі, князівство Антіохія й графство Едесса. Насправді вони були абсолютно незалежні.

У королівствах і в князівствах хрестоносці з точністю відтворили феодальну систему панувала на Заході, особливо у Франції. Закони Єрусалимського королівства, або "єрусалимські Ассісі", відомі нам лише у пізній, зміненої редакції, записаної в 13 ст. На Кіпрі, де довго зберігалися політико-юридичні порядки Єрусалимського королівства.

"Єрусалимські Ассісі" перераховували, в яких випадках король має право вимагати служби від васалів, ревниво піклуючись про те, щоб королівська влада не перевищувала своїх вимог до останніх. Королівська влада була обмежена "високої палатою" - зборами великих феодалів, без якого король не міг прийняти жодного важливого рішення. У випадку порушення королем прав будь-якого з феодалів все феодали могли відмовити королю у службі. У державах хрестоносців панувала феодальна ієрархія в тому вигляді, в якому вона існувала в Західній Європі. Вся територія була розділена на лицарські феоди, зобов'язані військовою службою. Деякі прийшли з лицарями селяни були зведені в лицарські звання і отримали лицарські феоди. Цього вимагав захист завойованої країни і спад у лавах хрестоносців. Але здебільшого селяни повинні були орендувати землю у лицарів, сплачуючи за це частину врожаю. Церква заволоділа величезними земельними площами і була вільна від податків і військової служби. Основну масу трудящих в хрестоноських державах становило кріпосне селянство, головним чином з арабів-мусульман, а так само з грецьких і сірійських християн, жорстоко експлуатувалися новими панами. Вони повинні були віддавати своїм новим панам частину врожаю і всілякі промислові вироби. Повинності не були фіксовані звичаєм і залежали від волі панів. Місцеві селяни ненавиділи західних феодалів, зневажали їх як іновірців, і не раз надавали їм опір. Так в 1125 р. Спалахнуло велике селянське повстання в районі Бейрута.

3.ВТОРОЙ, ТРЕТІЙ, ЧЕТВЕРТИЙ, Хрестові походи

3.1 Духовно-лицарські ордени

Для посилення обороноздатності християнських держав була зроблена спроба створити єдині військові організації, які змогли б реально здійснювати функції охорони паломників і меж християнських володінь. Для цього у другому десятилітті XII століття були створені (або реформовані) особливі військово-чернечі ордени - орден тамплієрів і орден госпітальєрів. Розглянемо цей факт детальніше:

3.2 Другий хрестовий похід і держава Саладіна

У результаті внутрішньої слабкості хрестоносців і що почався в 12в. згуртування мусульманських держав хрестоносці стали втрачати одне своє володіння за іншим. Менш ніж через 50 років після першого хрестового походу, в 1144г., Було втрачено найважливіший стратегічний пункт хрестоносців-Едесса, взята мосульських еміром. Відповіддю на втрату Едесси, був другий хрестовий похід, який розпочався в 1147г.

У другому хрестовому поході взяли участь короновані особи-французький король Людовик 7 і німецький імператор Конрад 3. Першим результатом проповіді другого хрестового походу була хвиля єврейських погромів на Рейні.

І в цьому поході крім лицарів взяла участь маса селянства з охоплених голодом місцевостей. Лицарі дивилися на селян, як на тягар, від якої краще позбутися. Коли з'ясувалося, що сухопутна дорога через Малу Азію занадто важка і небезпечна, лицарі сіли на кораблі, залишивши селян напризволяще. Майже всі селяни загинули.

До цього часу відбулися великі зміни на Сході, надзвичайно несприятливі для хрестоносців, зайнятих своїми внутрішніми чварами. Успіхи хрестоносців пояснювалися в значній мірі тим, що вони мали справу з розрізненими силами окремих мусульманських государів. Але в другій половині 12 ст. на Сході відбулося об'єднання в одну державу Єгипту, частини Сирії і частини Месопотоміі. На чолі цієї держави, центром якого був Єгипет, став султан Саладін (точніше-Салах-ад-Дін), курд за походженням.

Тепер хрестоносцям довелося мати справу не з роз'єднаними силами окремих турецьких емірів, а з великою державою Саладіна, який поставив собі за мету витіснити хрестоносців з Сирії та Палестини.

У 1187 р. Саладін завдав хрестоносцям страшної поразки при Тіверіядським озері. Після цього мусульмани в яке час взяли Акру, Яффу, Сидон, Бейрут, Ашкелон і Єрусалим-головну опору хрестоносців на Сході. На умови викупу населенню Єрусалиму було дозволено піти, але без коней і без зброї. У результаті майже всі покинули місто загинули від голода.Кто не зміг викупитися той був проданий в рабство.

3.3 Хронологія третього і четвертого хрестових походів.

Втрата Єрусалиму дала поштовх до третього хрестового походу (почався він у 1189г.), В якому брали участь три государя. На чолі цього хрестового походу стояли німецький імператор Фрідріх 1 Барбаросса, французький король Філіп 2 Серпень, один із засновників сильної монархії у Франції, і англійський король Річард Левине Серце.

Третій хрестовий похід не дав великих результатів. Хрестоносці воювали не тільки з Саладіном, але і з Візантією, володіння якої вони розраховували захватіть.Фрідріх Барбаросса, пройшовши Малу Азію, потонув в річці, і німецьке ополчення, не побажала рухатися далі, частиною повернулося на батьківщину, частиною загинуло у Сирії від епідемії. Тільки незначні залишки німецької армії приєдналися до французів і англійців. Філіп 2 Август і Річард Левине Серце безперервно сварилися між собой.Тем не менше були досягнуті деякі військові успіхи, взято місто Акра (Акрон), що став тепер столицею колишнього Єрусалимського королевства.Вскоре після цього Філіп 2 серпня повернувся до Францію.Річард ще деякий час продовжував воювати. Він домігся у Саладіна незначних уступок.За хрестоносцями залишилася вузька смужка узбережжя і об'єдналися тепер з Тріполі князівство Антіохія.Богомольцам і купцям Заходу дозволено було відвідувати Іерусалім.Річард Левове Серце захопив у візантійців острів Кіпр.Здесь утворилося Кіпрське королівство, прсуществовавшее 250 років.

Четвертий хрестовий похід (1202-1204) особливо яскраво виявив справжні цілі хрестоносців, не замасковані якими то було релігійними гаслами. Він був початий французькими та італійськими феодалами за призовом папи Інокентія 3, який прагнув до створення світової держави під владою пап.Первоначально метою походу намічався Єгипет-головна держава Сходу, що володіла Єрусалимом. Але результатом походу була Візантія.К початку 13 ст. Візантія в економічному та військово-політичному вигляді була ослаблена, хоча західним державам вона ще представлялася дуже багатою країною. Економічна сила імперії протягом 13 в.била підірвана тим, що Захід вступив у прямі торговельні зв'язки з Левантом через гавані заснованих хрестоносцями держав. Торгівля Візантії постраждала також від того, що візантійський уряд змушений був надавати торгові привілеї італійським купецьким республікам, щоб отримувати від них допомогу проти нападів турків і італійсько-сицилійських вихідців з Нормандії. У результаті скорочення візантійської торгівлі доходи від скарбниці впали. Боротьба з турками, хрестоносцями і іншими нападниками на Візантію зовнішніми ворогами вимагала нових засобів. Збільшувалися податки. Росла злидні трудящого населення. Його руйнували набіги турків, грабежі хрестоносців, війни, податки хабарництво чиновників.

До всього цього треба додати безперервну боротьбу між різними групами землевласницької і чиновної знаті, які демагогічно використовували невдоволення мас. В кінці 12 ст. у Візантії відбуваються часті палацові перевороти. Політика правителя нової династії Ангелів (з 1185 р.) Ісаака сприяла втраті Візантією Болгарії та Сербії. При Олексія 3, які прийшли до влади в результаті палацового перевороту 1195 р., державні справи приходять в повний розлад. Імперія за фактично розпалася на напівнезалежні феодальні володіння, була розорена, не мала серйозної військової сили.

Це положення Візантії пояснює легкість, з якою її завоювали західні феодали-учасники хрестового похода.Решающую роль у зміні напрямку четвертого походу зіграла Венеція, яка використовує походом, за словами Ф. Енгельса, для того, щоб "зробити з хрестоносної дурості торгову операцію" і розтрощити свого головного торгового суперника-Візантію.Не маючи ні грошей, ні флоту, щоб преправіться в Єгипет, хрестоносці звернулися за допомогою до Венеції. Венеціанський дож Енріко Дандолло зажадав від них за послуги 85 тис.марок срібла. Хрестоносці погодилися на це вимоги, проте коли їхні табори, зібралося у Венеції, то виявилося, що вони не набрали необхідну суму. Тоді Дондола, який бажав перешкодити походу в Єгипет, з яким у венеціанців були жваві торговельні зв'язки, зажадав від хрестоносців у вигляді компенсації допомогти Венеції завоювати місто Задар (Зара) на долматінском березі. Коли ж місто було завойоване Дондола за змовою з ватажком хрестоносців італійським князем Боніфацієм Монферанскім направив хрестоносців проти Константинополя, обравши приводом династичні чвари у Візантії. Особливо непривабливу позицію зайняв тато Інокентій 3. Отримавши обіцянку, що в разі успіху грецька церква буде підпорядкована Риму, Інокентій 3 сприяв розгрому Візантії, пожертвував звільненням "гробу господнього"

У 1204 г.крестоносци штурмом взяли Константинополь. Цілі квартали були спалені хрестоносцями, мало дорожили пам'ятниками античного і візантійського мистецтва. Бронзові статуї хрестоносці використовували для карбування монет. У пограбуванні міста поряд з лицарями активну участь брали католицькі абати і ченці. Візантійський історик писав: "Не було місця, якого б не відшукали або яке могло б доставити захист стараюся небудь врятуватися". Опис цих подій ми зустрічаємо в давньо руських літописах. За падінням столиці було захоплення більшої частини володінь Візантійської імперії. Хрестоносці зовсім залишили план походу на Єгипет і заснували свою державу, яке було названо Латинська імперія.

3.4 Латинська імперія

Імператором Латинської імперії було обрано одного з вождів походу Балдуїн Фландскій, який, втім не користувався ніякої властью.На Балканському півострові утворилося чотири найважливіших "латинських" держави: Латинська імперія-зі столицею в Константинополі, солунського королівство, Ахейське князівство (в Пелопоннесі) і Афінської -Фиванские герцогство.Каждое з них у свою чергу розпалася на ряд графств сеньерам. Багато територіальних придбань, вельми істотних для її торговельного могутності, зробила Венеція.Она отримала частину Константинополя, ряд островів-Іонічні, частина Кікландскіх і Спорадскіх, а також південно-західну частину Пелопоннесу, Галліполі і деякі землі в Албанії. Незабаром венеціаци придбали і острів Кріт.После створення Латинської імперії хрестоносцям довелося вести постійну боротьбу з сусідами-Болгарським царством, яке виникло в другій половині 12 ст., І з утворився в Малій Азії двома грецькими державами-Нікейським і Трапезундской імперією.

Латинська імперія проіснувала недовго: за допомогою генуезців, головних торгових суперників Венеції, що зробили грекам допомогу грішми і флотом, Нікейський імператор Михайло Палеолог опанував Константинополем (1261), і Візантійська імперія бифла восстановлена.За латинськими лицарями залишилася лише деякі володіння в Середній і Південній Греції. Престол в Константинополі зайняла династія Палеологів. Але від тих ударів, які їй завдав четвертий хрестовий похід, Візантійська імперія вже не змогла оправитися.

4.Последніе хрестові походи. Занепад хрестового руху

Наступні хрестові походи нічого не змінили в сформованим положенні. З 13 століття пропаганда хрестових походів пішла на спад. Останні хрестові походи вже не залучали народні маса. Населення яке раніше натовпами спрямовувалося на Схід, стало недовірливо ставитися до проповіді нових походів. Лицарі вже не розраховували на скільки-небудь міцні захвати на Сході. Селяни не бачили в походах нічого, крім неминучої загибелі. Тільки на тлі страшних народних лих зрозумілі так звані "дитячі походи".

Хрестовий похід дітей (1212). Мабуть, найбільш трагічна з спроб повернути Святу Землю. У релігійний рух, що зародився у Франції і в Німеччині, було залучено тисячі селянських дітей, які були переконані, що їх невинність і віра свершатся те, чого не змогли домогтися дорослі силою зброї.

Релігійний запал підлітків підігрівали батьки та парафіяльні священики. Папа і вище духовенство протидіяли підприємству, але припинити його не змогли. Кілька тисяч французьких дітей (можливо, до 30 000) під проводом пастушка Етьєна з Клуа поблизу Вандоме (йому з'явився Христос і вручив листа для передачі королю) прибули до Марселя, де їх повантажили на кораблі.

Два кораблі затонули під час шторму на Середземному морі, а інші п'ять дійшли до Єгипту, де судновласники продали дітей у рабство. Тисячі німецьких дітей (за оцінками, до 20 тис.), очолювані десятирічним Ніколасом із Кельна, пішки попрямували до Італії. При переході через Альпи дві третини загону загинуло від голоду і холоду, інші дійшли до Риму і Генуї. Влада відправили дітей тому, і на зворотному шляху майже всі вони загинули.

Є й інша версія цих подій. Відповідно до неї, французькі діти і дорослі, на чолі яких стояв Етьєн, насамперед прибутку до Парижа і просили короля Філіпа II Августа спорядити хрестовий похід, однак королеві вдалося вмовити їх розійтися по домівках. Німецькі ж діти під керівництвом Ніколаса дійшли до Майнца, тут деяких вмовили повернутися, але найбільш наполегливі продовжили шлях до Італії. Частина прибула до Венеції, інші до Генуї, а невелика група дійшла до Риму, де папа Інокентій звільнив їх від обітниці. Деякі ж діти з'явилися в Марселі. Як би там не було, більша частина дітей зникла без сліду. Можливо, у зв'язку з цими подіями у Німеччині виникла знаменита легенда про щуролова з Гаммельна.

Новітні історичні дослідження ставлять під сумнів як масштаби цього походу, так і сам його факт в тій версії, як він зазвичай подається. Висловлюється припущення, що під "Хрестовим походом дітей" насправді мається на увазі рух присутніх в хрестовий похід бідняків (кріпаків, наймитів, поденників), потерпілих невдачу вже в Італії.

Подальших хрестових походів ми торкнемося лише в загальних рисах:

5-й хрестовий похід (1217-1221). На 4-му Латеранському соборі в 1215 Папа Інокентій III оголосив новий хрестовий похід (іноді його розглядають як продовження 4-го походу, і тоді подальша нумерація зміщується). Виступ було намічено на 1217, його очолили номінальний король Єрусалиму Іоанн Бріеннскій, король Угорщини Андрій (Ендре) II і ін У Палестині військові дії йшли мляво, проте в 1218, коли прибули нові підкріплення з Європи, хрестоносці перенесли напрямок удару на Єгипет і захопили місто Дамієтту, що знаходився на березі моря.

Єгипетський султан запропонував християнам поступитися Єрусалим в обмін на Дамієтту, але папський легат Пелагій, що чекав підходу зі сходу легендарного християнського "царя Давида", не дав на це згоди. У 1221 хрестоносці зробили невдалий штурм Каїра, потрапили у важке положення і були змушені здати Дамієтту в обмін на безперешкодне відступ.

6-й хрестовий похід (1228-1229). Цей хрестовий похід, іноді його називають "дипломатичним", очолив Фрідріх II Гогенштауфен, онук Фрідріха Барбаросси. Королю вдалося уникнути військових дій, шляхом переговорів він (в обмін на обіцянку надати підтримку однієї з сторін у межмусульманской боротьбі) отримав Єрусалим і смугу земель від Єрусалиму до Акри. У 1229 Фрідріх коронувався в Єрусалимі як король, але в 1244 місто було знову завойований мусульманами.

7-й хрестовий похід (1248-1250). Його очолив французький король Людовик IX Святий. Військова експедиція, зроблена проти Єгипту, обернулася нищівною поразкою. Хрестоносці взяли Дамієтту, але на шляху до Каїру були вщент розбиті, а сам Людовик потрапив в полон і змушений був заплатити за своє визволення величезний викуп.

8-й хрестовий похід (1270). Не послухавши застережень радників, Людовик IX знову пішов війною на арабів. Цього разу він спрямував удар на Туніс в Північній Африці. Хрестоносці опинилися в Африці в самий жаркий час року і пережили епідемію чуми, яка погубила самого короля (1270). З його смертю завершився цей похід, який став останньою спробою християн звільнити Святу Землю.

Військові експедиції християн на Близький Схід припинилися після того, як мусульмани взяли Акру в 1291. Хоча Римські Папи аж до XV В.І організовували походи в Європі в ім'я винищення Єресей, але це були лише відлуння минулого. Гроб Господній залишився за "невірними". Велика битва, що тривала 200 років завершилася. З пануванням хрестоносців було покінчено раз і назавжди.

Проте в Середні століття поняття "хрестовий похід" застосовувалося до різного роду релігійних воєн католиків проти тих, кого вони вважали ворогами дійсної віри чи церкви, цю віру воплощавшей, в тому числі до Реконкісті - тривало сім століть відвоювання Піренейського півострова у мусульман.

Висновки: Наслідки хрестових походів

Хрестові походи, як військово-релігійна акція в кінцевому підсумку закінчилася провалом. Хрестоносцям, перш за все потрібно було вирішити політичну задачу за допомогою зброї. Конкретніший-це захоплення нових територій, і фактичне панування європейців на Сході, з чим вони, безумовно не впоралися. Але тим не менш, хрестові походи, представляють цілий етап у розвитку західноєвропейського суспільства і тому цінний для вивчення. Як писав відомий історик Ф. І. Успенський: "Хрестові походи мають не тільки загальноісторичний інтерес, як вираження ідей і настрою умів у відомий період середньовічної історії. За своїми мотивами, так само як за найближчих наслідків, особливо ж по різноманітним і глибоким впливам на взаємні відносини Сходу до Заходу, хрестові походи не позбавлені спеціального значення для історії східноєвропейських народів ".

По суті, четвертим хрестовим походом закінчується велике військово-колоніальне рух на Схід. Чим пояснити зупинку і кінцеву невдачу всього цього руху, що сколихнуло величезні маси і коштували Західній Європі неісцелімих жертв? Звичайно, велику роль зіграло тут політичне об'едінеіе Сходу під владою єгипетських султанів і посилення відсічі хрестоносцям.

Але все ж головною причиною були економічні та політичні зміни в житті Західної Европи.К 13 ст. всюди в Європі спостерігається значне зростання виробничих сіл.Улучшілась техніка сільського господарства, усюди поширюється техніка трипілля. Селян частково почали переводити на грошову форму феодальної ренти. Грошова рента відкривала-принаймні для заможного селянства-возможностьповишенія продуктивності свого господарства і можливість відомого накопичення.

До всього цього, необхідно додати розподіл праці між містом і селом. Таким чином, Європа була в змозі прогодувати більш численне населення, і вплив стихійних катастроф кілька пом'якшало. Одночасно відбувся ряд найважливіших змін в політичному житті Європи. Зміцнилася королівська влада, придушувалася феодальна вольниця, скорочувалися феодальні усобиці. Феодали стали більш осілими. Для голодного лицарства відкрилися більш близькі об'єкти для грабежу і захоплення, перш за все Прибалтика. Збіднілі лицарі знаходили собі й інше застосування-службу в найманих військах королів.

Нарешті, венеціанці, генуезці, провансальські і каталонські купці укладали вигідні договори з мусульманськими государями і не потребували більше допомоги хрестоносців.

Словом, у всіх суспільних класів, які брали участь у перших хрестових походах, до розглянутого періоду (цей рубіж настав після четвертого хрестового походу, то що вже говорилося) знизився інтерес до ризикованих заморським підприємствам. Все вище викладене й послужило причиною закінчення цілої епохи середньовіччя-епохи хрестових походів. Тепер конкретизуємо висновки:

Для Європи хрестові походи означали передусім величезні людські жертви, при відсутності будь-яких видимих територіальних придбань (останній оплот хрестоносців-Кіпр, був приєднаний о15 ст. До Венеції). Хто дійсно, опинився у виграші, так це Венеція і Генуя. Венеціанці і Генуезці, незважаючи на витіснення, хрестоносців з Сирії та Палестини, залишилися панами у середземноморській торгівлі. Генуя влаштувалася у візантійських володіннях, створила низку торгових факторій на берегах Чорного моря. Венеція зав'язала тісні стосунки з Єгиптом. За рахунок торговельної монополії відбувалося величезне збагачення. Попит на шовку, прянощі, перли, які італійські купці ввозили в Західну Європу, приносив надприбутки і стимулював пошуки нових, більш коротких та безпечних шляхів на Схід. Все це сприяло зародженню фінансової аристократії, розвитку банківської справи і створення передумов для капіталістичних відносин.

Для церкви, хрестові походи означали в кінцевому підсумку падіння її авторитету. Невипадково, після четвертого хрестового походу ні феодали, ні простий народ практично не реагували на заклики тат. 4-й хрестовий похід дискредитував владу папи навіть в особі такого її видатного представника, як Інокентій III. Ділові інтереси нерідко виявлялися вищими релігійних міркувань, змушуючи хрестоносців нехтувати папськими заборонами і вступати в ділові і навіть дружні контакти з мусульманами.

Культура. Хрестові походи ознайомили Європу з технікою і культурою Сходу Та проте, не завжди можливо визначити яким чином культура східних передавалася на Захід. Хрестові походи були не єдиним шляхом спілкування між Сходом і Заходом. Араби багато передали Заходу через свої володіння в Сицилії і особливо через Кордовський халіфат. Візантійська імперія була посередницею не тільки в торгівлі, але і в передачі досягнень у культурі і техніки. Тому важко визначити, чим зобов'язана Європа саме хрестоносного руху. В усякому разі, в цей час Європа запозичує зі Сходу нові культури-гречку, рис, кавуни, лимони та ін Є припущення, що з Сирії були запозичені вітряні млини.

Були запозичені деякі предмети озброєння, наприклад арбалет, труба, барабан.

Ще складніше питання про вплив хрестових походів на суспільне життя Західної Європи. Було б помилкою пояснювати ними зміни в становищі селян, розвиток лицарства як специфічного інституту, розвиток лицарської літератури. Всі ці явища розвивалися в європейському феодальному суспільстві і крім хрестових походів. Але не підлягає сумніву, що саме хрестові походи зробили чималий вплив на спосіб життя і потреби панівного класу.

Феодали і селяни. Побувавши на Сході лицарі вже не задовольнялися грубої домотканої одягом і поганим вином, вичавленим на своїх виноградниках, не задовольнялися своїми тісними замками. Потреби їх тепер збільшилися, а разом з тим розмножилися способи задоволення їх завдяки зростанню товарообігу зі Сходом, звідки привозилися предмети розкоші, дорогі і рідкісні вина, а так само прянощі, на які був великий попит у вищих класах європейського суспільства.

Для селян в перший час хрестові походи принесли відоме полегшення. Феодали, вирушаючи в хрестові походи, потребували грошей і тому нерідко йшли на звільнення селян від особистої залежності за плату. Селянам іноді вдавалося на вигідних умовах викупитися від панів або ж полегшити свої повинності. Вони користувалися відсутністю феодалів для полегшення свого становища. Але це було лише тимчасове поліпшення, за яким зазвичай слід було посилення тиску на селян

. Орден Тамплієрів

Тамплієри «Татріе» у перекладі з французької означає «храм». Тому офіційною назвою ордену була така: «Таємне лицарство Христове і Храму Соломона». У Європі він мав іншу назву — Орден лицарів Христа. Звідки ж узялася така назва? Справа в тому, що резиденція цього ордену була розташована в Єрусалимі, на тому місці, де, відповідно до переказів, колись знаходився храм царя Соломона. Лицарів називали не інакше, як тамплієрами.

Ця військово-чернеча організація відома в нас під декількома назвами:

Орден бідних лицарів Ісуса із Храму Соломона;

Орден бідних братів Ієрусалимського Храму;

Орден тамплієрів;

Офіційна назва цього Ордена латинською мовою, яку йому було дано Римським Папою при заснуванні — Pauperurum Commilitonum Christi Templiqne Solamoniaci.

В 1118 (1119?) році в період між Першими й Другим Хрестовими походами французькі лицарі Гюг де Пайєн і Жофруа де Сен-Омі, і ще сім інших французьких лицарів (Андре де Монбар, Гундомар, Ролан, Жоффрей Бізо, Пейн де Мондезір, Аршамбо де Сент-Ейнан) взяли на себе турботу про захист дороги, що веде від узбережжя Середземного моря до Єрусалима, від розбійників і грабіжників. Передбачалося в першу чергу захищати християнських прочан, що прибули у Святу Землю поклонитися християнським святиням у Єрусалимі. Король Єрусалима Болдуїн відвів їм під резиденцію частину свого замка Тампля (Temple), побудованого на місці древнього іудейського храму Соломона. Ця група лицарів об'єдналася у військово-чернечий орден за назвою "Бідні лицарі Ісуса із Храму Соломона" (за іншими джерелами "Бідні брати Ієрусалимського Храму"), однак їх у побуті стали йменувати за місцем резиденції тамплієрами або лицарями Храму.

Вступаючи в Орден лицарі одночасно ставали ченцями, тобто приймали чернечі обітниці слухняності (покірності), бідності й безшлюбності. Устав тамплієрів, як затверджується, був розроблений самим св. Бернаром і затверджений на церковному Соборі у французькому місті Труа Римським папою Євгенієм III в 1128 році. Основою Уставу тамплієрів послужив устав чернечого Ордена цистеріанців (не військово-чернечого, а просто католицького-чернечого), самого строгого й твердого уставу.

Лицар, вступаючи в Орден тамплієрів відрікався не тільки від всього мирського життя, але й від родичів. Його їжею повинні були служити лише хліб і вода. Заборонялися м'ясо, молоко, овочі, фрукти, вино. Одяг лише найпростіший. Якщо після смерті лицаря-ченця в його речах виявлялися золоті або срібні вироби, або гроші, то він втрачав право на похорони на освяченій землі (цвинтарі), а якщо це виявлялося вже після похорону, то тіло належало витягти з могили й кинути на поживу псам. Вони не мали права вести світське життя, співати й навіть сміятися. Дисципліна була дуже суворою. Лицарям належало дати три обітниці, яких вони повинні були неухильно дотримуватися. Це обітниці цнотливості, бідності й послуху. Після цього неможливо було ослухатися наказу вищого за рангом.

На ділі виявилося, що ці вимоги для публіки. Тамплієри прославилися самими жадібними щодо військового видобутку, почуттєвих розваг і винопиття, не соромлячись убивали й грабували кого завгодно, включаючи й одновірців. Це добре описано в романі В.Скотта "Айвенго". Хоч це й художній твір, але історичні хроніки підтверджують цей стиль поводження тамплієрів в Англії.

Члени Ордена тамплієрів ділилися на три стани:

лицарі;

священики;

сержанти (служителі, пажі, зброєносці, прислуга, солдати, охоронці й т.п.).

На відміну від, скажімо Тевтонського Ордена, чернечі обітниці в тамплієрів приймали всі стани і усі строгості уставу стосувалися всіх членів ордена.

Відмітними знаками Ордена тамплієрів були білий плащ-мантія для лицарів і коричневий для сержантів із червоним восьмиконечним хрестом (відомий ще як "мальтійський хрест"), бойовим вигуком: "Босеан", прапором (штандартом) — чорно-біле полотнище з девізом "Non nobis Domine" (це початкові слова 9 вірша псалома 113 "Non nobis Domine, non nobis, sed nomini tuo da gloriam... — не нам, Господи, не нам, але ім'я твоєму дай славу...); гербом Ордена стало зображення двох лицарів, що їдуть на одному коні (символ бідності тамплієрів).

За деяким джерелам у сержантів зображення хреста було неповним і він мав вигляд букви "Т".

Лицарями Ордена могли стати тільки французи (пізніше й англійці) шляхетного походження. Тільки вони могли займати вищі керівні посади (великий магістр, магістри володінь, капітул’єри, каштеляни, драпієри й т.п.).

Втім, щодо національності дотримувалося це не занадто строго. Серед лицарів зустрічаються й італійці, іспанці, фламандці.

Сержантами Ордена могли стати як багаті городяни (займали посади зброєносців, рахівників, управителів, комірників, пажів і т.п.), так і прості люди (охоронці, солдати, прислуга).

Священиками ордена могли стати священики католицької церкви, однак, вступаючи в орден, такий священик ставав членом ордена й підкорявся тільки магістрові ордену і його вищих сановників. Єпископи католицької церкви й навіть сам папа втрачали над ними владу. Священики виконували духовні обов'язки в ордені, хоча й лицарі ордену були наділені правами духівників. Будь-який член ордену міг відправляти свої релігійні обов'язки тільки перед орденськими священиками (сповідь, причастя й т.п.).

Поступово орден переростав у бойову одиницю, що підкорялася лише Великому магістрові й Папі Римському. Великим магістром відразу ж був обраний де Пейнсон.

У результаті суворої дисципліни й беззаперечної слухняності тамплієрам вдалося домогтися організованості. У результаті вони заволоділи величезними багатствами. Тамплієри стали власниками корабелень і портів, не кажучи про численні землі. До того ж у них був свій могутній флот. Доходило до того, що вони могли позичати величезні суми грошей монархам, які втратили своє становище, у результаті чого мали можливість впливати на державні справи.

Феодали різних країн дарували ордену маєтки, села, міста, замки, церкви, монастирі, податки й податі від яких стікалися в касу ордену. Уже в 1133 році бездітний король іспанської провінції Арагону Алонсо I, що також володів Наваррою й Кастилією, вмираючи заповів всі свої володіння орденам тамплієрів і госпіталь’єрів. Хоча цей заповіт не був виконаний, але Раміро ель Моне, які зійшов на арагноський престол відкупився від орденів дуже великими милостинями. Французький король Филип I Август дарує в 1222 році ордену величезну по тим часам суму в 52 тисячі золотих.

Однак, як доводять багато істориків, дійсною основою багатств ордену виявилися не військова здобич і пожертвування, а активна лихварська діяльність, фактично, створення банківської системи Європи.

З історичних джерел відомо, які саме тамплієрами були введені бухгалтерські документи й банківські чеки. Лицарі Храму не цуралися науки, усіляко заохочували її розвиток. До того ж намагалися всі новітехнічні винаходи тримати в себе. Відомо, що, наприклад, компас, уперше використали саме тамплієри. Лицарі-тамплієри були вправними хірургами. Часто їм доводилося лікувати поранених, що, зрештою, входило до обов'язків членів ордену.

1191 рік став роком загибелі або розпаду ордену Тамплієрів, які не змогли втримати фортецю Сен-Жанд'Акр під час Хрестового походу. Однак, частина його продовжувала існувати.

У Німеччині король Генріх обмежився тим, що оголосив орден розпущеним, однак ще й в 1318 році госпітальєри скаржилися Папі, що хоча орден і розпущений, але тамплієри продовжують володіти своїм майном і проживати в замках.

В Італії наказ папи римського про арешт тамплієрів був виконаний швидко й неухильно. Однак, ордену був нанесений нищівний удар і фактично 13 жовтня 1307 року орден тамплієрів припинив своє існування. У всякому разі, як організована сила, як дієздатна організація. Хоча маршал ордену, драпієр і скарбник були арештовані на Кіпрі тільки 27 травня 1308 року, але судовий процес проти тамплієрів уже йшли щосили й ці останні вищі сановники ордену просто очікували своєї долі.

Ордену були інквізицією пред'явлені звинувачення, скажімо так, формальні, хоча очевидно багато з обвинувачень і не необґрунтовані.

Юридично орден Тамплієрів припинив своє існування на підставі булл Папи Римського Клемента V від 22 березня 1312 року (Vox clamsntis), 2 травня 1312 року (Ad providam) і 6 травня 1312 року (Considerantes dudum). З погляду сучасного права це законні розпорядження, тому що й створений орден був також буллою Папи Римського.

Останній Великий Магістр ордену тамплієрів Жак де Молі був визнаний винним у пред'явлених йому обвинуваченнях, присуджений до смерті й спалений на багатті в 1314 році в Парижі.

2. Госпітальєри — Мальтійський орден

1070 рік став роком заснування в м. Палестині купцем Мауро з Амальфи госпіталю для прочан до святих місць. З кожним роком госпіталь розростався, перетворившись через якийсь час у братство з догляду за хворими й пораненими. Воно почало набувати значення в найвищих колах, його позиції стали міцними й непохитними.

У 1113 році братство офіційно визнається Папою Римським, перетворюючись на духовно-лицарський орден. Братство почало називатися — «Орден вершників госпіталю святого Іоанна Ієрусалимського».

Як і в тамплієрів, у госпітальєрів були три обітниці: послуху, бідності й цнотливості. За свій символ лицарі взяли білий восьмикутний хрест, розташований на лівому плечі чорної мантії. Щоб засвідчити обітницю послуху, у мантії були зроблені дуже вузькі рукави, що показували, наскільки мало свободи в ченця. Через певний проміжок часу лицарі змінили колір свого одягу. Відтепер вони почали носити червоне вбрання з хрестом, який був розташований на грудях.

Орден розпадався на три категорії. Тут були просто лицарі, капелани, службова братія. Главою ордену був проголошений Раймонд де Пюї, призначений Великим магістром. Щоб прийняти важливі рішення, лицарі збирали генеральний капітул. З метою продемонструвати, що госпітальєри не прагнуть багатства й згодні його позбутися, члени капітулу повинні були віддавати Великому магістрові гаманець із вісьма динарами.

Протягом тривалого часу догляд за пораненими й хворими — це й був одним з основних завдань ордену. Головний госпіталь, розташований у Палестині, уміщав близько 2 тисяч ліжок. Іоанніти безкоштовно допомагали біднякам, намагалися нагодувати їх, чим могли. Підкидьки й немовлята також не були обійдені увагою госпітальєрів. Що цікаво, умови для всіх, хто знаходився в госпіталях або притулках, були однакові, незалежно від наявності або відсутності грошей. Але незабаром пріоритети змінюються.

Із середини XII століття лицарі зобов'язані захищати прочан і воювати з невірними. Орден уже не бідний: йому належать землі в Південній Франції й Палестині. З кожним роком вплив іоаннітів зростає й стає практично рівним впливу тамплієрів. Кінець XII століття не був щасливим для лицарів. Християні були вибиті з Палестини, й іоаннітам довелося переселитися на Кіпр. Незабаром вони втрачають практично всі землі в Європі. Тоді вони вирішують знову спробувати своє щастя й пристають до європейських берегів.

Для вступу до ордену госпітальєрів з 1262 року треба було довести, що ти належиш до дворянського стану. Але з часом вимоги прийому до ордену змінилися. З'явилося дві категорії бажаючих вступити до ордену. Одна з них припускала вступ за покликанням, а інша — за правом народження. Люди, що вступають до ордену за покликанням, повинні були тільки довести, що їхні предки не були ремісниками або рабами.

Історія мальтійського ордена, члени якого колись називалися іоаннітами і родоськими лицарями, починається з 1530 р., коли лицарі одержали від імператора Карла V у ленне володіння Мальту із двома сусідніми островами, Гоццо й Коміно, зобов'язавшись охороняти Середземне море і його узбережжя проти турків і африканських корсарів.

До ордену мали право вступити й монархи, які зуміли переконати всіх у своїй прихильності до християнства. Як не дивно, але Мальтійський орден відкривав свої двері також для жінок. У лицарів Мальтійського ордену були свої обов'язки, якими не можна було нехтувати. Вони повинні були знаходитися постійно в казармах і покидати їх тільки з дозволу Великого магістра. У казармі лицарів, або конвенті, вони зобов'язані були провести не менше п'яти років. Конвенти знаходилися на острові Мальта — їхній основній резиденції. Також до обов'язків мальтійців входило плавання на кораблях ордену протягом 2,5 років, що мало назву «караван».

Мальтійський орден з'явився як би аванпостом християнських держав проти Оттоманської імперії, що досягла в той час апогею своєї могутності. Незабаром після свого переселення на Мальту лицарі допомогли імператорському флоту оволодіти важливою африканською міцністю Галетою. В 1541 р. флот ордена підтримав імператорські війська, що вже відступали під натиском алжирців.

Вищого розквіту слава Мальтійського ордена досягла в правління великого магістра Ла-Валетта (1557-1568 рр.), при якому Мальті довелося витримати страшну облогу турків. Сорокатисячному турецькому війську орден міг протиставити всього 700 лицарів і 71/2 тис. солдат. Християнські государі, яких Ла-Валетт молив про допомогу, не поспішали підтримати лицарів; але останні зуміли самі відбити ворога. Після чотиримісячної облоги турки змушені були відступити, втративши понад 20 тисяч чоловік. Втрата ордена налічувала 240 лицарів і 5 тисяч солдат.

Блискуча перемога як би сп'янила членів ордена. Лицарі їдуть на материк і проводять там час у бенкетах і задоволеннях. Ті, які живуть на острові, з не меншим захопленням віддаються почуттєвим насолодам.

Колишня військова дисципліна слабшає; виникають розбрати між лицарями окремих народностей.

Минали віки, змінювалися відносини лицарів Мальтійського ордену із зовнішнім світом. Середина XIX століття принесла свої нововведення. Мальтійський орден із військового став духовно-благодійним закладом. Він існує й донині, продовжуючи виконувати цю функцію, його резиденція розташована в Римі.

3. Тевтонський орден

Тевтонський орден (Орден дому св. Марії в Єрусалимі) — католицький військово-чернечий орден, заснований німецькими хрестоносцями наприкінці XII ст. на базі госпіталю ("Дім святої Марії") для германських хрестоносців. Інакше його також називають Прусським або Німецьким орденом. Орден здійснював політику папської експансії в Прибалтиці і північно-західних руських князівствах. На захоплених орденом територіях проводилося насильницьке окатоличування населення.

Орден був заснований в 1128 в Єрусалимі невеликим кружком багатих німців з метою надавати матеріальну допомогу хворим і бідним прочанам германського походження. Невеликий кружок швидко розрісся в ціле товариство, члени якого стали називатися братами святої Марії Тевтонської.

Близько 1189 року син Фридриха Барбаросси надав новому ордену військовий характер, дав йому устав тамплієрів і форму одягу (білий плащ із чорним хрестом) і назвав Тевтонським орденом Дому святої Діви Ієрусалимської. В 1191 р. папа Климент III затвердив устав ордену, і його назву — Тевтонський орден.

Першим начальником ордена — або гохмейстером, як вони стали називатися згодом,— був Генріх Вольдботт. Перетворившись на військову установу, Тевтонський орден проте зберіг і свій первісний характер релігійно-благодійної установи, з багатьма правилами монастирського життя. Поповнювався він, головним чином, членами германських аристократичних родин.

Великої ролі в Палестині орден не грав, тому що відразу став на сторону Фридріха II і взагалі Гогенштауфенів у боротьбі останніх з папою.

Незабаром після падіння Акри гохмейстер Тевтонського ордену Герман Зальца разом з лицарями переправився у Венецію, де й заснував свою резиденцію.

Фридріх II і папа Гонорій III наділили орден численними землями в Німеччині і Італії. Кожний з них хотів залучити його на свою сторону. Зальца дуже спритно лавірував між ними, прагнучи якось помирити їх. Головною його метою було знайти таку область, де можна було б стати самостійним государем.

Саме в цей час угорський король Андрій запропонував Тевтонському ордену Трансільванську область Бурзу, із містами. Крейцбургом і Кронштадтом, під умовою захищати її від набігів половців, але незабаром відняв в ордена землю під приводом невиконання ним свого зобов'язання.

Після цього в 1226 році князь мазовецький Конрад запропонував Тевтонському ордену Кульмську і Льободську землі за захист від прусів. Навчений попереднім досвідом, Зальца виклопотав у Фрідріха II грамоту на володіння Кульмською землею й на Прусську землю, щоб «ввести там гарні звичаї й закони для зміцнення віри й установлення благополучного миру між жителями». В 1228 р. загін лицарів Тевтонського ордена прийшов на береги Вісли.

Пруссія, інакше Боруссія, була населена прусами або борусами, народом литовського племені. Це були язичники з досить розробленим культом. В 1209 р. у цій країні вперше став поширювати християнство єпископ Християн, із благословення папи й за сприяння Конрада, князя мазовецького. В 1215 р. папа призначив Християна єпископом і владикою Пруссії. Християн став скликати хрестовий похід проти прусів. Похід не вдався. Конрад Мазовецький, який сприяв Християну, звернувся, як сказано вище, до Тевтонського ордена, але Християн не погоджувався визнати права ордена на Кульмську землю й на Пруссію.

Після довгих сперечань між Фрідріхом II, папою, Конрадом Мазовецьким і Християном, Тевтонському ордену вдалося влаштуватися. За таємним договором з Конрадом орден одержав від останнього у власність Кульмську землю (правда, договір цей був складений у дуже невизначених вираженнях), раніше віддану Християнові: папі повідомили деякі статті цього договору, де він санкціонував його.

В 1231р. був укладений договір і із Християном: орден визнав себе його васалом, зобов'язався платити йому десятину й віддати значну частину Пруссії, якщо її вдасться завоювати. Із цього ж року починається поступове захоплення землі прусів за певним планом: завойовується відома місцевість; у ній будують замки, міста; жителів б'ють; призиваються переселенці з Німеччини, і завойована область стає германською.

В 1231 р. був побудований Торн. Користуючись тим, що Християн попав в полон, Тевтонський орден в 1234 р. одержав від папи Кульмську землю й Пруссію у вічне володіння за зобов'язання платити данину.

З тих пір папи захищали всіма силами Тевтонський орден, який заволодів Помезанією і всіма зміцненнями до устя р. Ногати.

В 1237 р. був захоплений Бальгас, звідки йдуть спроби заволодіти Вармією. В тому ж році до Тевтонського ордена приєднується Ливонський орден.

Тевтонському ордену довелося у своїх завойовницьких прагненнях зіштовхнутися з Руссю; в 1242 р. Олександр Невський розбив його війська на льоді Чудського озера. Піднялося повстання. Положення Тевтонського ордену було хибке, тим більше, що єпископ Християн до цього часу був викуплений з полону й заявив домагання на володіння ордену; але папа підтримував орден, а Християн незабаром помер.

В 1249 р. суперечка з архієпископською владою була остаточно вирішена на користь ордена папою Інокентієм IМ. Архієпископська кафедра була перенесена в Ригу; кульмські і прусські єпископи стали самостійними і призначалися зі членів ордену.

Папа ревно підтримував орден, схиляючи лицарів надходити в братерство «хоробрих Маккавіїв». Завоювання йшло успішно. У 1254-1255 роках був початий богемським королем Оттокаром хрестовий похід проти прусів, який закінчився розширенням володінь ордену і заснуванням Кенигсбергу. Населення упокорилося й стало приймати християнство, але жахи завоювання й керування викликали загальне повстання в 1260-1261 роках під керівництвом литовського князя Миндовга.

Положення ордену було критичне. Марно папи Урбан IV і Климент IV прохали про допомогу ордену: у Німеччині панувала анархія. Правда, Оттокар, на настійну вимогу папи, рушив хрестовим походом, щоб «здолати воскресле в Пруссії чудовисько колишнього ідолослужіння»; але похід його був невдалий.

Обрання Рудольфа Габсбургського врятувало орден. З Німеччини при сприянні Рудольфа рушив цілий потік германців, і повстання було подавлено: у Помезанії всі жителі були перебиті, у Замландії частина населення винищено, частина ховалося в лісах; Судавія перетворена в пустелю; Курляндія і Земгалія скорені й спустошені.

У такий спосіб Тевтонському ордену, за допомогою Німеччини й Ливонського ордена, удалося заволодіти великою площею від низов'я Вісли до границь Литви на сході й до Мазовії на півдні.

Було засновано багато замків і міста Ельбінг, Мариєнвердер [Квидзин], Марієнбург, Гольдинген [Кулдига], Віндава [Вентспилс], Митава [Елгава] і т.д. Була викликана безліч німців-колоністів, які осіли частиною на землі, частиною в містах; міста одержали право самоврядування (магдебурзьке, любекське); прибуло багато й германських дворян; місцеве населення перетворили в кріпосний стан і поводилися з ним жахливо —воно було поза законом.

Війна тривала, власне кажучи, близько 55 років — з 1230 по 1285 рр. До початку XIV ст. Пруссія являла собою справжню германську провінцію; навіть лівий берег Вісли був у руках Тевтонського ордену й тут стояв квітуче м. Данциг.

XIV ст. було часом найбільшого процвітання ордену; завоювання були зміцнені, торгівля й промисловість росли, міста багатіли. В 1309 році гохмейстер Зигфрід Фейхтванген переніс свою резиденцію з Венеції у Марієнбург. Із цього часу Тевтонський орден відмовився від свого релігійного покликання й став державною установою.

Зробившись державою de facto, Тевтонський орден не відмовився від чернечого забарвлення. Лицарі як і раніше давали обітниці цнотливості, слухняності й бідності, але це було порожньою формальністю: вони потопали в розкоші, бенкетували й розпусничали.

Тевтонський орден не відмовився від своєї політики захоплень за рахунок Литви й Польщі, але й сусіди ордена у свою чергу поєднували свої сили. Почалася багаторічна спустошлива війна між орденом і Литвою, а потім Польщею.

В XIV ст. пристрій Тевтонського ордена закінчився. На чолі його стояв гохмейстер, що обирається старшими лицарями. При ньому в якості дорадчого й у той же час контролюючої його дії установи був орденський капітул. Останній судив гохмейстера, міг навіть позбавити його сану, видавав закони, призначав вищих сановників. Гохмейстер був верховним володарем; він затверджував і магістра Ливонського ордену. Його помічники були свого роду міністри. Всі землі Тевтонського ордена були розділені на області, якими управляли особливі комтури. Всі посади заміщалися винятково лицарями ордена.

В 1410 році польсько-литовсько-російські війська в битві під Грюнвальді завдали нищівної поразки тевтонському ордену.

На початку XVI ст. Тевтонський орден припинив своє існування як самостійна держава, протримавшись біля п'яти сторіч. Після секуляризації Тевтонський орден (його гохмейстер Альбрехт, скориставшись поширенням у Пруссії Реформації, в 1525 р. секуляризовав орден і одержав його від польського короля у ленне володіння як герцогство) багато лицарів, що залишилися вірними католицизму, виїхали в Німеччину, склали новий устав ордену й осіли в м. Мериннгеймі (у Франконії), який і залишався їхньою головною квартирою до остаточного знищення ордену.

Політичного значення Тевтонський орден набути більше не міг. У такому вигляді Тевтонський орден існував до початку XIX ст., коли був остаточно знищений декретом Наполеона. У якості досить нечисленної церковної організації він існує дотепер у Німеччині.

Так закінчується двохсотлітня історія трьох найбільш відомих духовно-лицарських орденів, які залишили помітний слід в історії середньовіччя військово-чернечих організацій епохи хрестових походів. З початком хрестових походів ці ордена народилися, розцвітали, були дітищем епохи й з її закінченням зійшли з політичної арени. Тамплієри зійшли з арени із шумом, залишивши після себе безліч легенд; госпітальєри довго намагалися знайти своє місце в політичній мозаїці наступних століть (ще російський імператор Павло I номінально був вибраний Великим Магістром цього ордену) і їхня бліда тінь за назвою Мальтійського Ордена існує й сьогодні. Довше інших на поверхні втримувалися представники тевтонського ордену. Тільки до середини XVI століття починається захід Тевтонського Ордена. Він існує й понині й під своєю же назвою, але це вже просто суспільна лікарняна благодійна організація.a

Високе Середньовіччя. Лицарська культура