Теорії міжнародних систем

Лекція 4. Теорії міжнародних систем

1. Специфіка системного підходу у міжнародних дослідженнях

2. Теорія міжнародних систем М. Каплана

3. Теорія міжнародних систем С. Хоффмана

4. Теорія міжнародних систем Р. Роузкранца

5. Теорія міжнародних систем Р. Арона

Виникнення та сутність системного підходу.

Теорія систем веде свій родовід з 1932 року, коли сам цей термін був запропонований біологом Людвігом фон Берталанфі. У 1951 р. ця ідея була підтримана вченими Чикагського університету, зокрема Анатолем Рапопортом. У 1954 році роботи з загальної теорії систем велись вже спеціальним товариством досліджень в цій галузі. Загальна теорія систем розглядається як сукупність загальних ідей, принципів та понять, а також інваріантних форм, абстрактних моделей, що дозволяють використовувати методи формалізованого дослідження у будь-якій галузі наукового знання. Вона формується в рамках широкої тенденції наукових досліджень, орієнтованих на відносини між речами та явищами.

Будь-який організм, в тому числі соціальний, на думку Людвіга фон Берталанфі, є складним утворенням, в якому кожен з елементів у своїй поведінці та розвитку залежить від відносин з іншими подібними системами, що у складних сполученнях утворюють систему. Під системою, таким чином, розуміється сукупність елементів та відносин між ними. За А. Рапопортом, “система – це не просто сукупність одиниць (часток, індивідів), коли кожна одиниця керується законом критичного зв’язку, діючого на неї, а сукупність відносин між цими одиницями. При такому підході особлива увага приділяється організованій складності, тобто тій обставині, шо додання нової одиниці вводить не тільки відносини цієї одиниці до усіх інших, але також змінює відносини між усіма одиницями. Чим більш тісно взаємопов’язані відносини, тим більш організована система, що утворена цими відносинами”.

Система є динамічною єдністю, організованою у деяку цілісність процесом взаємодії, що знаходиться у вічній зміні. Зміна системи передбачає різні процеси, що відбуваються як з її елементами, так і зі зв’язками та відносинами між ними. Фундаментом системи є зв’язки між елементами, але існують також відносини, що не є зв’язками.

Змінювання та стабільність є діалектично пов’язаними аспектами системи. Вираженням стабільності системи у суперечливому процесі розвитку є структура як реалізація певних відносно усталених відносин. Структура не існує поза її сприйняття: зрозуміти світ – значить побудувати у сприйнятті структуру з матеріалу цього світу,

Структура формує відносини порядку, композиції елементів. Головною ознакою структури є усталена впорядкованість. Структура забезпечує цілісність та тотожність об’єкта самому собі, збереження його основних властивостей за умов різних зовнішніх та внутрішніх змін. Вона також породжує та організує взаємозв’язок системи з зовнішніми умовами.

Характеризуючи відносно усталене та стабільне, здійснюючи вплив на характер змінення системи, її структура сама є результатом певної зміни, результатом розвитку. В цьому полягає зв’язок структури з розвитком. Будь-яка наявна структура є чимось сталим, вона має свою історію. Розкриття саме генетичних зв’язків, відносин структур, причин їх виникнення має найбільш суттєве значення для вивчення історії систем. В свою чергу розвиток як незворотній процес є системою змін та має свою структуру.

Система функціонує та розвивається у певному середовищі. Середовище системи – це виділений взаємозв’язок решти світу з системою, без розгляду якого досліджувати цю систему неможливо. До середовища належать зовнішні по відношенню до системи об’єкти, що беруть участь у формуванні її інтегрованих властивостей опосередковано. Структурна усталеність системи зберігається лише в межах обмеженої змінюваності середовища.

В системі можна виділити окремі підсистеми як її складові частини. Це виділення здійснюється на основі слідуючих критеріїв :

- цілісність в рамках системи, що виражається у особливій підсистемній структурі та змісті;

- органічний структурний, функціональний та генетичний зв’язок та взаємодія.

Соціальні системи мають поліструктурний характер, тобто різні структури в них співіснують, як би репрезентуючи різні підвалини, в яких реалізуються притаманні системі різнорідні елементи й відносини. Кожна історично конкретна структура відображує пануючі відносини даної соціальної системи, спільну природу та детермінацію процесів, що в ній відбуваються.

Вираження властивостей, якостей системи у взаємодії з іншими об’єктами, певної та відносно усталеної реакції системи на зміни її внутрішнього стану та зовнішнього середовища є функцією системи. Функція системи також є реакцією на збурюючи діяння зсередини та ззовні, своєрідним специфічним засобом поведінки системи, засобом розв’язання постійної суперечності між системою та середовищем.

Поліструктурність системи породжує й чисельність її функцій, тобто поліфункціональність. Кожна з конкретних функцій системи виступає далеко не завжди однозначно, вони можуть взаємоперехрещуватись, співпадати, йти у різних напрямках, суперечити або взаємовиключати одна одну. Функції елементів є відносно самостійними щодо системи в цілому. Передумовою функціонування та розвитку реальної системи є її неоднорідність, суперечливість, динамічна рівновага, взаємодія в ній сил конклюдентності та конфронтаційності.

Будь-яка система грунтується на певних загальносистемних принципах, до яких належать:

Принцип специфікації - об’єкти, що входять у систему, набувають нової специфікуючої функції або властивості, що перетворює їх у компонент системи.

Принцип спільності – специфікація елементів системи здійснюється деякою спільною властивістю, що називається системоутворюючим фактором; спільність властивостей є джерелом синтезу системи.

Принцип відмінності – система неможлива без спільності, але утримується вона відмінністю, яка породжується ототожненням; для розвитку системи необхідна відмінність як його джерело.

Принцип узгодження – процес будь-якого узгодження у системах, включаючи механізми відмінності на основі спільності, є “скріпою”, що тримає системи.

Принцип цілісності – цілісність інтегративної властивості полягає у тому, що вона не може бути реалізована жодним з компонентів системи окремо, і це відрізняє систему від конгломерату, сумішу; цілісність є не передумовою, а результатом розвитку системи, будь-яка система лише розвивається у напрямку цілісності.

Принцип системної розподільності – системою називається розподільність, за якою виділені частини не зберігають властивостей цілого; системна розподільність здійснюється виключно за системоутворюючим фактором.

Принцип адаптивної розподільності – адаптивною називається розподільність , що здійснюється за деякою довільною підвалиною, коли виділені частини зберігають властивості цілого.

Рухаючись шляхом виявлення формальних системних властивостей, що належать до будь-якої сутності як системи, організованого цілого, Л. фон Берталанфі сформулював ряд системних законів, наприклад:

- закон оптимальних розмірів системи (обмеження розмірів ростом комунікативних мереж);

- закон неусталеності (відсутність усталеної рівноваги з-за циклічних флуктуацій, обумовлених взаємодією систем);

- закон олігополії (є можливість для співіснування багатьох малих систем, що суперничають, але за наявністю лише двох величезних конфліктуючих систем ніби відбувається страшенний вибух і, можливо, самознищення обох систем ).

Засадою формування загальносистемних принципів та законів є ізоморфізм, або формальна відповідність систем. З якими мають справу різні науки. Ізоморфний опис дозволяє звертати увагу на нові й несподівані сторони того чи іншого фрагменту дійсності. Застосування принципу ізоморфізму законів створює умови для узагальненого опису різноякісних явищ.

Системний підхід у міжнародних дослідженнях.

Розробка загальних та спеціальних проблем міжнародних відносин, зрозумілих як система, спроби конструювання різних моделей міжнародних систем – вузловий пункт багатьох досліджень у науці про міжнародні відносини. Системний підхід використовується при вивченні різноманітних міжнародних явищ і процесів, зокрема міжнародної інтеграції, прийняття зовнішньополітичних рішень, міжнародних конфліктів. Він застосовується також на рівні системних моделей, на якому вивчаються принципи м міждержавних взаємодій, і саме тут створюються теорії міжнародних систем.

Міжнародна система – це сукупність міжнародних акторів та відносин між ними. Метою міжнародної системи є підтримання внутрішнього стабільного стану. У структурному відношенні вона складається з незалежних та залежних перемінних, взаємодія яких визначає загальний стан цих систем.

Незалежними перемінними вважаються актори (держави та міжнародні організації, транснаціональні сили), структура міжнародної системи (різні типи союзів та коаліцій), форми та види взаємодії між основними елементами системи (взаємодія по військовим, дипломатичним, економічним, ідеологічним каналам в умовах конфлікту або співробітництва). До залежних перемінних відноситься державна міць (здатність впливати на поведінку інших дійових осіб), управління силою (застосування сили однією державою щодо іншої), стабільність існуючої структури та процесів у міжнародній системі та їх зміна.

Міжнародна система знаходиться у взаємодії з її навколишнім середовищем. Поведінка у рамках однієї внутрішньої системи (держави) впливає на іншу та міжнародну систему в цілому. Розвиток сучасної техніки, засобів масової комунікації робить політичні та економічні системи більш прозорими з точки зору зовнішнього впливу. В свою чергу, внутрішня напруженість та насильство у державі також здатні суттєво вплинути на стан міжнародної системи.

Теорія міжнародних систем Мортона Каплана.

Одним з перших теоретиків міжнародних систем був американський вчений Мортон Каплан, який виклав основні положення своєї теорії у працях “Система та процес у міжнародній політиці” (1957) та “Макрополітика” (1969). Міжнародні відносини, за М. Капланом, - це єдина ультрастабільна система , що має своє “Я”, не залежне від часу. У різні історичні періоди ця система проходить через ряд послідовних станів, опис яких означає фактично опис перемінних величин систем (до них належить численність, тип, поведінка держав, їх військовий та економічний потенціали, інформаційні процеси).

На цій основі визначаються основні правила системи, правила переходу, класифікаційні перемінні акторів, їх потенціали та інформаційні перемінні. Основні правила системи - це правила, що описують загальні взаємовідносини між акторами або задають їм певні системні ролеві функції. Правила переходу системи – це закони зміни динамічної системи, що пов’язують теперішній стан системи з минулим. Класифікаційні змінні визначаються внутрішніми структурними характеристиками акторів, що впливають на їх поведінку на міжнародній арені, - чи є це, наприклад , національна держава, союз, міжнародна організація.

Міжнародна система – це найбільш загальна система, в її рамках діють національні та наднаціональні міжнародні актори як елементи міжнародної системи. Їх внутрішні системи – це параметри для міжнародної системи, їх “виходи” – це змінні для міжнародної системи.

М. Каплан визначає шість макромоделей міжнародних систем, які можуть розглядатись як ідеальні типи, оскільки лише дві з них є історично реальними – система балансу сил та вільна біполярна система. Окрім них, виділяються послаблена біполярна, універсальна, ієрархічна системи та система з індивідуальним правом вето. Різновидами цих моделей є дуже вільна біполярна система, система ослабленої напруги, неусталена система блоків, система неповного розповсюдження ядерної зброї.

Система балансу сил, що існувала у Європі у XVІІІ-XІX ст., своїми основними ознаками має:

наявність єдиних учасників – національних держав;

цільова орієнтація основних акторів на досягнення оптимальної безпеки;

відсутність ядерної зброї;

дія в системі щонайменше п’яти основних акторів;

потреба для кожного актора у союзниках та прагнення підтримувати існування потенційних партнерів по коаліції.

Основними правилами поведінки в цій системі є слідуючи:

дій так, щоб збільшити свій бойовий потенціал, але вступай у переговори кожного разу, щоб уникнути війни;

вступай у війну, якщо без цього буде втрачена можливість збільшити свій бойовий потенціал;

припиняй бойові дії, якщо виникла загроза ліквідації основного актора, здійснюй протидію будь-якому акторові або коаліції, що прагнуть оволодіти пануючим положенням у системі;

здійснюй стримуючий вплив на акторів, що керуються наднаціональними організаційними принципами;

дозволяй переможеним або тим, що стримуються, з числа основних акторів, приєднатися знову до системи в якості прийнятних рольових партнерів або допомагай підвищити свій статус якому-небудь з неосновних акторів.

В даній ситуації коаліції утворюються на основі конкретних інтересів і мають нетривалий характер. Воюючі сторони намагаються зберегти основні правила системи та переслідують обмежені цілі. Одержують підтримку такі норми міжнародного права, як невтручання у внутрішні справи іншої держави.

Вільна біполярна система, що відповідає міжнародній ситуації періоду “холодної війни”, має наступні основні ознаки:

система містить два блоки, що їх очолюють лідируючі актори;

відбувається диференціація ролей – окрім блоків та членів блоків, система включає держави, що не підкорились до них та міжнародні організації;

наявність ядерної зброї.

Для певної системи характерні наступні правила поведінки акторів:

блоки прагнуть змінити співвідношення бойових потенціалів на свою користь;

блоки готові піти на деякий ризик, щоб ліквідувати ворожий блок;

блоки готові скоріше вступити у ядерний конфлікт, ніж дати супернику зайняти пануюче положення;

блоки схильні підпорядковувати цілі універсального актору (ООН) цілям власного блоку, але намагаються підпорядкувати цілі ворожого блоку цілям універсального актору;

актори, що не приєднались, схильні надавати спільну підтримку універсальному акторові, особливо якщо справа торкається ворожих цілей одного з блоків;

актори, що не приєднались, схильні діяти на користь зменшення небезпеки військового зіткнення між блоками.

В цій системі коаліції засновані на постійних незмінних інтересах, включають ідеологічні компоненти та мають тривалий характер. Страх перед ядерною війною пом’якшуюче діє на збройні конфлікти. Універсальний актор схильний підтримувати посередницьку та коніфліктознижуючу діяльність. На думку М. Каплана, втрачають силу стимулюючі моменти щодо правил невтручання у внутрішні справи інших держав.

Щодо неіснуючих, абстрактних моделей міжнародних систем, то жорстка біполярна система як модифікація вільної біполярної системи характеризується або відсутністю, або нівелюванням ролі універсальних акторів та акторів, що не приєднались, неусталеністю (якщо блоки не будуть організовані ієрархічним чином), відсутністю інтеграційних та посередницьких функцій, високою мірою дисфункціональної напруги.

Універсальна міжнародна система характеризується Капланом як інтегрована та високо солідарна система, особливістю якої є “політична підсистема” на зразок конфедерації. Зіткнення інтересів у ній розв’язувались би на основі певних політичних правил системи. Передбачається також існування певного органу, співробітники якого відстоюватимуть насамперед інтереси міжнародної системи, а потім вже її територіальних підсистем. Усталеність цієї системи залежить від співвідношення її збройного потенціалу зі збройними потенціалами її акторів, а також від доступності для неї різних ресурсів та засобів.

Ієрархічна система відрізняється пануючим положенням одного з блоків, всередині неї існують функціональні підрозділи (“політична система”), більш міцні ніж географічні. Високо інтегрований характер цієї системи сприяє її високій усталеності.

Система з індивідуальнім правом вето визначається наявністю в багатьох країн ядерної зброї за умов, однак, що перший ядерний удар не повністю знищує сили ворогу. Хоча він суттєво зашкодив би боєздатності ворога, виправдовуючи планування війни з таким початком, але держава, що здійснює напад, опинилася би під загрозою нападу з боку третьої держави, що стримувало б рішення нанести перший удар. В цих умовах немає потреби у особливих коаліціях, але якби вони виникли, то мали б неідеологічний характер.

Війни в основному були б неядерними, обмеженими географічно та щодо засобів озброєння. Ядерна зброя могла б використовуватись зі суворо обмеженими цілями. Роль універсального актора суттєво зменшується та зосереджується у сфері посередництва. Зовнішня політика великих ядерних держав носила б ізоляціоністський характер, прагнення до гегемонії було б суттєво ослаблене у зв’язку з неможливістю її встановлення, зменшується також втручання у внутрішні справи держав через ефективність ядерних систем та відносно незначну роль коаліції

Серед різновидів вільної біполярної системи та системи з індивідуальним правом вето особливо близькою до ситуації 60-70-х років М Каплан вважає дуже вільну біполярну систему. В ній зростаюча ядерна рівновага призводить до того, що побоювання центральної війни зменшується та міжнародні кризи класичного військового типу пом’якшуються. В той же час це перешкоджає партизанським діям та “мікровійнам”.

В цій системі деякою мірою ослабли б існуючі блоки, відбувалося б часткове розповсюдження ядерної зброї, діяльність універсального актора відповідала б прагненням більшості акторів, що не приєднались. За отримання їх підтримки всередині цієї організації боролися би блоки, та в цьому змаганні блок, що виступатиме за збереження статус-кво, зазнаватиме в основному поразки. Але правило невтручання буде ще частіше порушуватись ніж у вільній біполярній системі.

Щодо системи ослабленої наруги, то вона представляє певний варіант теорії конвергенції, передбачаючи “лібералізацію” у СРСР та “демократизацію” у США, ослаблення напруги та встановлення угоди про обмеження озброєнь, збільшення значення універсального актора. Війни будуть мати локальний характер, переслідувати суворо обмежені цілі та відбуватися між малими неядерними державами. Не виключається й обмежене співробітництво наддержав для запобігання загрози ядерної ескалації.

В неусталеній системі блоків напруга зростає, у галузі обмеження озброєнь досягнуто лише мінімальної угоди, широко розповсюджені конфлікти в “третьому світі”, ядерні системи стають більш дешевими та легкодоступними. Міцність коаліції залежить від військового потенціалу та військової політики. Політика наддержав буде відбивати докорінну суперечність між ними, більша частина зіткнень між ними носила би прямий характер. Система неповного розповсюдження ядерної зброї є варіантом цієї системи.

Корисність моделей М. Каплана визначається тою мірою, в якій вони дозволяють порівнювати конкретні міжнародні ситуації та поведінку в них міжнародних акторів з цими моделями.

Теорія міжнародних систем С. Хоффмана.

Серед провідних теоретичних концепцій міжнародних систем виділяється також теорія іншого американського вченого Стенлі Хоффмана, найбільш повно викладена у його книзі “Труднощі Гулівера або контекст американської зовнішньої політики” (1968). Він ділить усі міжнародні системи на два типи – помірковані та революційні, розглядаючи їх як інтелектуальні конструкції або ідеальні типи, що дозволяють зрозуміти дійсні конкретні системи. Основним критерієм віднесення системи до того чи іншого типу є природа цілей, що переслідуються нею, та засоби, що використовуються.

Ідеальним типом поміркованої системи С. Хоффман вважає систему балансу сил. Для цієї системи характерно, що головні актори ведуть себе так, щоб “приборкати амбіції та можливості друг друга, зберегти приблизну рівновагу сил між ними та скоротити рівень насильства”.

Основними умовами її функціонування є мультиполярність та “кодекс міжнародної законності” (хоча б у вигляді узгоджених правил суперництва). Головні союзи в цій системі мають тенденцію переслідувати помірковані цілі за допомогою поміркованих засобів. Війни в ній мають обмежений характер. Перевагою ієрархії системи балансу сил С. Хоффман вважає знаходження малих держав під свого роду колективною опікою з боку великих держав. Останні розділені конфліктними амбіціями, але не знаходяться у постійній ворожнечі та навіть пов’язані почуттям спільного інтересу. Завдяки своїй однорідності система діє без усякого урахування внутрішньої політики та ідеології.

Революційні системи характеризуються Хоффманом як такі, що відрізняються “широким масштабом національних цілей, тиранією міжнародної політики над внутрішньою, використанням непомірних засобів, відсутністю нейтральності у режимах, жорсткістю союзів, перебільшенням та знищенням міжнародної ієрархії”.

Ідеальним типом революційної системи Хоффман вважає біполярну систему. На його думку, в ній кожна з двох основних держав прагне здійснити свої широкі амбіційні цілі всіма існуючими в її арсеналі засобами. За цих умов суперники мають обмежений вибір, проводячи політику ворожості щодо іншої сторони. Загальне суперництво призводить до постійної боротьби за союзників, що руйнує ієрархію, роблячи кожну з двох наддержав залежною від підтримки чи нейтральності третіх країн. Це також збільшує ризик зіткнення, що існує у будь-якій точці контактів між наддержавами. Ідеологічні засади протистояння призводять до загального втручання у міжнародні конфлікти. Результатом “непомірності цілей та засобів” є нестабільність, що, на думку С. Хоффмана, притаманна біполярній системі в цілому та зокрема стану великих держав.

Найбільш імовірною майбутньою міжнародною системою С. Хоффман вважав ”багатоієрархічну систему”, в якій, як і у мультиполярних системах минулого, декілька крупних держав будуть відігравати традиційну роль головних акторів, але сама ієрархія буде значно складнішою. Сила, хоча й залишається вирішальним аргументом, але не зможе вже служити єдиною мірою міжнародної ваги та авторитету держав.

Будуть існувати різні ієрархії для вирішення різних проблем, що С.Хоффман визначав як "функціональне розмаїття ієрархії." Наступить також регіональна децентралізація міжнародної системи, тобто автономія різних підсистем під нависаючою всемогутністю ядерної настрашки.

Багатоієрархічна система може бути нестабільною. Конфлікти будуть існувати, особливо гострі - у третьому світі. Розповсюдження ядерної зброї збільшить ризик ядерної війни у "сірих районах", на периферії систем союзів. Можуть мати місце нові тури гонки озброєнь між провідними державами. В той же час розповсюдження ядерної зброї здатне розколоти міжнародну систему на нестабільні підсистеми.

Теорія міжнародних систем Р. Роузкранца.

Спроби розробити теоретичний підхід, націлений на певну ступінь загальності, була здійснена у теорії міжнародних систем ще одного американського дослідника Ричарда Роузкранца, сутність якої полягає у порівняльно-історичному аналізі міжнародних систем. Вона викладена ним у працях "Дія та взаємодія у світовій політиці. Міжнародні системи у перспективі", "Біполярність, мультиполярність та майбутнє" та інших.

В центрі уваги Р.Роузкранца - питання про стабільність різних типів міжнародних систем. Стабільність системи він розглядає як здатність "регулятора", в ролі якого виступають механізм балансу сил, дія систем союзів, міжнародних організацій чи неформальної згоди великих держав, давити будь-які збурювання, що загрожують існуючому розподілу силових центрів. Чим вище рівень збурювань, які "регулятор" здатний давити, тим вище стабільність системи.

Концентруючи увагу на внутрішніх джерелах міжнародної поведінки, він висуває положення про те, що внутрішня неусталеність, що загрожує існуванню владної еліти, обов’язково супроводжується посиленням нестабільності у міжнародній системі. Почуття внутрішньої небезпеки серед еліти неминуче призводить до нестабільності у міжнародній системі. Основними детермінантами стабільності міжнародної системи він вважає відношення еліт, ступінь контролю еліти, доступні до контролю еліти ресурси, здатність еліти стримувати збурювання системи.

Узагальнюючи історичний процес розвитку міжнародних відносин, Р.Роузкранц виділяє дев’ять історичних типів міжнародних систем, що існували, на його думку, в період з 1740 по 1960 роки:

1) "вісімнадцяте століття"(1740-1789 рр.)

2) "революційна імперія" (1789-1814 рр.)

3) "європейський концерт"(1814-1822 рр.)

4) "урізаний концерт"(1822-1848 рр..)

5) "зруйнований концерт"(1848-1871 рр..)

6) "бісмарковський концерт"(1871-1890 рр..)

7) "імперіалістичний націоналізм"(1890-1918 рр..)

8) "тоталітарний мілітаризм"(1918-1945 рр..)

9) "післявоєнний період"(1945-1960 рр..)

Ці системи він класифікує на дві узагальнених моделі - стабільну та нестабільну.

У стабільних системах, до яких Роузкранц відносив "вісімнадцяте століття", "європейський концерт", "урізаний концерт", "бісмарковський концерт" та "післявоєнний період" обсяг збурювань був мінімальним, а регулятори були здатні справитися з їх джерелами. Еліти були задоволені статус-кво всередині своїх держав та у міжнародній системі, вони прагнули вирішувати існуючі проблеми невоєнними засобами та не бажали мобілізовувати ресурси для зміни міжнародної системи. В той же час держави можуть вдатися до покращення своїх позицій, без зруйнування системи, за рахунок однієї чи декількох держав, не завдаючи шкоди іншим.

У моделі нестабільних систем, що охоплює "революційну імперію", "зруйнований концерт", "імперіалістичний націоналізм" та "тотальний мілітаризм", "регулятор" не може вправитися зі збурюваннями, оскільки має лише мінімальні засоби. Еліти не задоволені статус-кво та відчувають небезпеку, вони хотіли б покращити свої внутрішні та міжнародні позиці. Для реалізації цієї мети вони мобілізують ресурси, звертаючись до націоналізму.

Піддавши критиці біполярну та мультиполярну системи, Роузкранц розробив нову модель "бімультиполярноі системи", яка поєднала позитивні риси обох типів систем. В цій системі дві головні держави будуть діяти як регулятори конфлікту у зовнішніх областях, але мультиполярні держави будуть діяти як посередники й буфери між біполярними державами. У кожному з випадків конфлікт не буде виключений, але він би міг триматись під контролем. Посилення рис мультиполярності призведе до покращення відносин між наддержавами.

Інші теорії міжнародних систем.

Не претендуючи на універсалізм, властивий попереднім теоріям, ряд американських спеціалістів намагались зосередити увагу на більш поодиноких аспектах міжнародних систем, зокрема на моделях їх стабільності.

Так, Кеннет Уолц, фундатор школи неореалізму, доводив, що саме біполярна система більш стабільна, ніж мультиполярна, оскільки у біполярній системі нерівність між наддержавами та малими державами дуже велика. Біполярна система полягає у спільному контролі двох найсильніших держав та їх взаємному антагонізмі. Вони мають велику змогу наносити удари та контролювати насильство, тому вони можуть утримувати інші держави від насильства і гасити дестабілізуючі зміни, що породжуються насильством у випадку неможливості його контролювати. Дві наддержави в рівній мірі прагнуть з почуття самозбереження шукати можливості підтримувати баланс сил у системі, який може ґрунтуватись на широких можливостях, включаючи військову та технологічну міць.

Видатний французький політолог та соціолог Раймон Арон у праці "Мир та війна між націями" (1962) виклав свою досить оригінальну теорію міжнародних систем. Міжнародною системою він називає "сукупність політичних одиниць, що підтримують між собою регулярні відносини та здатні бути втягнені у загальну війну". Специфічним елементом міжнародної системи є "стан постійної боротьби" між її акторами.

За типом конфігурації співвідношення сил Р.Арон розрізняє біполярні та мультиполярні системи. Для якісної характеристики міжнародної системи він вводить поняття "гомогенність" та "гетерогенність". Гомогенною є така система, в якій держави належать до одного типу та підпорядковуються одним принципам політики. Гетерогенною є така система, в якій держави організовані за різними принципами та проголошують протилежні цінності. Гомогенні системи стабільніші за гетерогенні. Конфігурація співвідношення сил, гомогенність та гетерогенність є основними перемінними величинами будь-якої міжнародної системи.

Структуру міжнародної системи Арон розглядав, виходячи з концепції рівноваги сил. Загальним правилом є те, що будь-яка держава, що прагне зберегти рівновагу сил для збереження своєї незалежності, має зайняти позицію проти держав чи коаліцій, що здаються здібними забезпечити собі перевагу, оволодівши непереборними засобами.

Біполярну систему він вважав не більш нестабільною чи здатною викликати війну, ніж мультиполярну, хоча вона скоріше може привести до загальної війни. Кожен локальний конфлікт в ній хитає всю систему. Для збереження рівноваги в ній глави коаліцій повинні намітити між собою демаркаційну лінію, розподілити сфери впливу, а також заборонити відхід учасників від умов системи. Ставкою у конфлікті між наддержавами є доля акторів. Іноді поведінка малих акторів може привести до втягнення коаліцій у загальну війну, для запобігання якої наддержави мають заборонити перехід держав від однієї коаліції у іншу.

Мультиполярна система, за Ароном, є історичним компромісом між природним станом та пануванням закону. Держави взаємно визнають право на існування, прагнуть зберегти рівновагу, але при цьому дипломатія в цій системі навіть цинічна, не знає ні ворогів, ні друзів. Рівновага є не самоціллю для її акторів, які прагнуть до оволодіння максимальними ресурсами, навіть якщо це призведе до війни чи викличе крах союзів. Якою б ні була конфігурація системи, самий загальний закон рівноваги проголошує, що ціль основних акторів полягає в тому, щоб не опинитись на милості суперника. Дипломатія рівноваги не залежить від обміркованого вибору державних діячів, вона випливає з обставин.

Загальною рисою міжнародного співтовариства взагалі, на думку Р.Арона, є відсутність інстанції, в руках якої була б зосереджена монополія на застосування законної сили. Це відрізняє його від внутрідержавної політичної системи.

Питання семінарського заняття

Новітні тенденції трансформації сучасної світової системи

1. Транзитивний та біфуркаційний характер нинішнього стану сучасної світової системи.
2. Прояви ознак однополярності, біполярності та багатополярності у нинішньому стані сучасної світової системи.
3. Глобалізм та регіоналізм як чинники трансформації сучасної світової системи

Теми доповідей та рефератів

1. Структурний аналіз міжнародних систем.

2. Взаємодія світових політичної та економічної систем.

3. СНД як регіональна міжнародна система.

4. ЄС як регіональна міжнародна система.

5. Зміст закономірностей міжнародних відносин.

6. Вестфальська система (1648-1789 рр.).

7. Віденська система (1815-1877 рр.).

8. Берлінська система (1878-1914 рр.).

9. Версальсько-Вашингтонська система (1919-1939 рр.).

10. Ялтинська система (1945-1989 рр.).

11. Особливості сучасної трансформації глобальної міжнародної системи.

Література:

Богатуров А. Кризис миросистемного регулирования// Междунар.жизнь.-1993.-№7.

Богатуров А.Д. Системный подход и изучение международных отношений// Мир между двумя войнами. Избранные документы по истории международных отношений 1910-1940-х годов. - М., 1997.

Дебидур А. Дипломатическая история Европы.1814-1878.-В 2-х т.-Р.-на-Дону,1995.

Завалько Г.А. Возникновение, развитие и состояние миросистемного подхода// ОНС. - 1998. - №2.

Критика миросистемного подхода и концепции капитализма И. Валлерстайна. - М., 1992.

Кулагин В. Рождение мирового порядка// Междунар. жизнь.-1996.-№4.

Маныкин А.С. Системность в международных отношениях: причины формирования и этапы развития// Вестн.Мос. ун-та. Сер8. История.-1992.-№5,6.

Монбриаль Т. де Память настоящего времени. - М., 1997.

Поздняков Э.А. Системный подход и международные отношения.-М.,1976.

Примаков Е. Международные отношения на кануне 21 века: проблемы, перспективы // Междунар. жизнь.-1996.-№10.

Система, структура и процесс развития современных международных отношений/ Отв.ред. В.И.Гантман.-М.,1984.

Тейлор А.Дж.П. Борьба за господство в Европе.1848-1918.-М.,1958.

Федотов А. Глобальный кризис мировой системы// Междунар.жизнь.-1994.-№4.

Цыганков П.А. Международный порядок: между прошлым и будущим // Соц.-полит. науки.-1991.-№12.

Чернов С.А. Системный анализ во внешней политике// США: эпи. - 1998. - №6.

Шергін С. Світовий порядок: концепції і реальність // Політика і час.-1997.-№1.

Ясперс К. Будущий мировой порядок // Век ХХ и мир.-1990.-№9.

Питання для самостійного аналізу

1. В чому полягає евристичне значення системного підходу для дослідження міжнародних відносин?

3. Яке поняття є головним у дефініції системи?

4. Як співвідносяться поняття “система”, “структура”, “функція”, “середовище”, “кордон” у системному підході?

5. Як співвідносяться поняття “структура” та “процес”?

6. В чому полягає сутність поняття “структура процесу розвитку”?

7. Яку мету переслідував М. Каплан при створенні його теорії міжнародних систем?

8. Яким чином, за М. Капланом, відбувається трансформація міжнародних систем?

9. Як ви розумієте поняття “стабільність” і “динамічна рівновага” системи та їх співвідношення? Порівняйте розуміння стабільності міжнародної системи М. Капланом та Р. Роузкранцем.

10. Визначте основні відмінності системи балансу сил та вільної біполярної системи. Якій з них М. Каплан віддавав перевагу?

11. За яких умов могли б існувати ієрархічна система та система з індивідуальним правом вето, в чому полягають їх особливості?

12. Чому М. Каплан вважає, що ядерні системи добре захищені проти випадковостей?

13. Порівняйте роль універсального актору в різних моделях міжнародних систем. В чому полягають його функції?

14. Як критично оцінити теорію міжнародних систем М. Каплана?

15. Що спільного між теоріями міжнародних систем М. Каплана і Ст. Хоффмана?

16. Чому Ст. Хоффман вважає систему балансу сил поміркованою і стабільною, а біполярну систему - революційною і нестабільною?

17. В чому сутність та відмінності тенденцій до поліцентризму і мультиполярності у розумінні Ст. Хоффмана?

18. Чим Ст. Хоффман обґрунтовує тенденцію до формування багатоієрархічного типу міжнародних відносин, наскільки правомірно його твердження?

19. В чому сутність бімультиполярноі системи Р. Роузкранца, чи була вона реалізована у сучасній світовій історії?

20. На яку модель міжнародної системи схожий світ на рубежі ХХ-ХХІ століть?

21. Чи дійсно світова система розвивалася у напрямку трансформації від мультиполярності через біполярності до уніполярності, як це стверджує А. Страус?

22. Чи існують альтернативи однополярному світу Pax Amєrіcana?

23. Якою має бути геостратегія України в сучасних умовах в контексті відносин між глобальними центрами сили?

Теорії міжнародних систем