Витоки та розвиток науки про міжнародні відносини
Лекція 3. Витоки та розвиток науки про міжнародні відносини
1. Умови виникнення сучасних теорій міжнародних відносин
2. Марксистська парадигма міжнародних досліджень
3. Політичний ідеалізм
4. Політичний реалізм
5. Школа стратегічного аналізу
6. Модерністські теорії міжнародних відносин
7. Неокласичні теорії міжнародних відносин
На протязі тривалого часу міжнародні відносини були “спортом королів” та прерогативою кабінетів міністрів, таємним ремеслом замкненої касти дипломатів та військових. Зростання масштабів, значення міжнародних відносин у житті держав та окремих людей, залучення до них широких мас, інтелектуальне засвоєння політичного досвіду держав були головними з причин підвищення інтересу вчених до теоретичних досліджень міжнародних відносин.
Після Першої світової війни дослідження міжнародних відносин починають виокремлюватися від міжнародного права та історії дипломатії у самостійну науку. У західних країнах, насамперед у Великобританії та у США, які на початку ХХ ст. виходять на арену світової політики, вводиться викладання спеціальних курсів міжнародних відносин. Значний вклад у інституціоналізацію науки про міжнародні відносини був зроблений кафедрою міжнародної політики ім. Вудро Вільсона Уельського університету в Ейберсвіті у 1919 р.
Основне завдання полягало у знаходженні прийнятного пояснення світових процесів, закономірностей та перспектив міжнародних відносин з метою теоретичного забезпечення процесу прийняття зовнішньополітичних рішень. Зокрема, на початку метою нової дисципліни стало виявлення сутності процесів, які призвели до катастрофи Першої світової війни. На думку британського історика Е. Карра, виникнення міжнародно-політичної науки стало відповіддю на потребу контролю над зовнішньою політикою держав з боку населення, зацікавленого в її прозорості, у знанні витоків, цілей і напрямків конкретних зовнішньополітичних дій урядів.
Основними класичними, традиціоналістськими напрямками сучасної теорії міжнародних відносин є політичний ідеалізм та політичний реалізм. До останнього примикає школа стратегічного аналізу. Усі ці напрямки випливали з філософського, історичного та правового поглядів на суспільство та міжнародні відносини. Вони виходили насамперед з віри у використання здорового глузду.
Політичний ідеалізм.
Політичний ідеалізм - це напрямок науки про міжнародні відносини, який розглядає міжнародні феномени з точки зору абстрактних морально-етичних ідеалів та правових норм. Біля джерел політичного ідеалізму стоять видатні постаті І. Канта й багатьох інших авторів концепцій “вічного миру”, соціалісти-утопісти і пацифісти ХІХ століття. Його представники (Д.Перкінс, У.Ліппман, Ф.Таненбаум, Т.Мюрей, Д.Фосдік, П. Лайнбарджер, Ч. Маршалл, У. Еліот та ін.) вважають, що їх концепції відбивають сутність західної християнської цивілізації. Вони декларують, що совість та розум мають бути присутні у міжнародних відносинах та здійснювати стримуючий вплив на національний егоізм. Представники цього напрямку часто посилаються на “вічну мораль”, яка випливає з позаісторичних джерел, таких як Абсолютний Розум та ін., і тому має бути головною підвалиною міжнародних відносин. Вони переконані у необхідності та можливості покінчити зі світовими війнами шляхом правового регулювання і демократизації міжнародних відносин.
На їх думку, держави у своїх взаємовідносинах повинні керуватися такими нормами, як вірність зобов’язанням та справедливість. Ідейною основою справедливості виступає захист прав людини, яка передбачає “гуманітарне втручання” в разі їх порушення. Правда, критерії визначення справедливості визначає той, хто бере на себе роль “шерифа”, і в реальності “право справедливості” перетворюється на звичайне “право сили”. Ідеалісти також закликають попереджувати міжнародні конфлікти, спираючись на моральні норми та правові механізми, які мають підтримуватися за допомогою міжнародних організацій та договорів. В якості одного з джерел національної сили вони виділяють етичні норми. Однією з важливих проблем, яку розробляли політичні ідеалісти, є створення системи колективної безпеки на основі добровільного роззброєння та взаємної відмови від війни як засобу розв’язання суперечностей і досягнення власних цілей у міжнародній політиці. Втім, засуджуючи на словах принцип балансу сил та поділ на сфери впливу, вони водночас вітають використання сили для забезпечення дотримання міжнародного права в їх розумінні, насамперед для так званого “захисту прав людини”.
Ідеалісти роблять спроби визначити основні принципи, якими американський народ керується у своєму ставленні до життя, з тим, щоб вивести з них ставлення американців до зовнішньої політики. Серед таких “неусвідомлених обставин”, згідно професору Колумбійського університету Ф. Таненбауму, віра у рівність людей, у расову терпимість, демократичний образ життя, місцеве самоврядування, впевненість у можливості викорінення зла, заперечення утопізму, догматизму, формалізму і фанатизму. “Для нас безпека мислима лише у світі справедливості”, - намагається довести американський історик у праці “Американська традиція у зовнішній політиці” (1955).
Провідним представником політичного ідеалізму є Декстер Перкінс, професор Рочестерського університету, президент Американської асоціації істориків. Серед його праць - “Америка та дві війни” (1944), “Зовнішня політика та американський дух” (1957), “Американський шлях” (1957). “Ідеї та ідеали у поєднанні з певними матеріальними передумовами найважливішими факторами у здійсненні дипломатії“, - писав він на сторінках своєї книги “Американський підхід до зовнішньої політики”(1962).
Перкінс високо оцінює зовнішню політику США напередодні, у період та після Першої світової війни, а Президент Вільсон для нього - зразок справжнього ідеаліста. У своїх працях він підносить американський образ життя. Американський народ, на його думку, не може залишатися байдужим до того, що відбувається у світі, американці сповнені відповідальності за те, що відбувається за їх кордонами. При цьому “сила є елементом одержання перемоги тієї справи”, яка не тільки слугує їх інтересам, але й інтересам їх ідей “справедливості та права”.
Авторитетним представником політичного ідеалізму також є Уолтер Ліппман, один з авторів відомих “14 пунктів” В. Вільсона, учасник Версальської конференції, провідний американський журналіст та громадський діяч. Він написав ряд праць, що стосуються зовнішньополітичних проблем - “Холодна війна. Дослідження зовнішньої політики США” (1947), “Суспільна філософія” (1955), “Комуністичний світ та ми” (1959), “Західна єдність та спільний ринок” (1962).
Починаючи з 1943 р. він виношував ідею Атлантичного співтовариства. Ліппман вважав, що у другій третині ХХ ст. центр світової цивілізації змістився у США і тепер саме з Американського континенту мають протягнутися нитки, що зв’язують західний світ у єдине ціле. Головне завдання США він вбачав у підтримці “європейського порядку” проти Росії. Визнання того, що “ансамбль держав Старого Світу по силі переважає США”, призвело його до висновку про необхідність створення коаліцій з деякими країнами Старого Світу, які мають зберегти західну цивілізацію.
Серед ідеалістських концепцій можна виділити комунітарні, згідно яким політичні одиниці є носіями прав та обов’язків у світовому співтоваристві, та космополітичні, які стверджують, що моральні аргументи мають апелювати до природи людини або до індивідів. На цьому побудований так званий деонтологічний підхід, що проголосив основною сферою прояву та вищим критерієм дійсності індивідуальної моралі у міжнародних відносинах сферу прав людини.
Концепції політичних ідеалістів мали нормативістський характер, вони несли у собі елемент необхідності. Однак вони наштовхнулися на гостру суперечність з політичною дійсністю напередодні Другої світової війни. Стало зрозумілим, що нормативістські конструкції ідеалістів не можуть відбивати реальний стан речей у міжнародному житті, не дають пояснення мотивам цілого ряду зовнішньополітичних дій.
Політичний реалізм.
У 40-і роки ХХ ст. зміцнюється усвідомлення того, що в принципі неможливо створити загальний критерій для моральної оцінки зовнішньополітичної діяльності держав. Все більше відчувається криза ідеалістичних концепцій, їх неспроможність забезпечувати потреби зовнішньої політики. Усвідомлювалась необхідність подолання властивого ним сентименталізму та месіанізму. Кожній геополітично активній нації у сучасному світі відповідають своєрідні морально-політичні критерії, що робить з міжнародної моралі безсистемну мозаїку. Один з провідних американських геополітиків Н.Спайкмен проголосив, що “кожна держава повинна зробити збереження та зміцнення своєї силової позиції головною метою своєї зовнішньої політики”. Пошук сили мусить здійснюватися не в інтересах досягнення етичних ідеалів.
На зміну політичному ідеалізму наприкінці 40-х років у якості провідного напрямку ТМВ приходить політичний реалізм, - за словами К.Грея, “єдина течія, яка відповідає завданням управління зовнішньополітичними відносинами”. Політичний реалізм - це напрямок науки про міжнародні відносини, що спирається на філософію позитивізму та прагматизму і визначається “силовим” підходом до оцінки міжнародних відносин. Моральні цінності можуть використовуватися лише як допоміжні засоби для набуття сили. З точки зору реалістів, держава бачить головне завдання міжнародного права і міжнародної моралі в тому, щоб вони слугували засобом встановлення міжнародної ієрархії, основаної на використанні влади, та силовим знаряддям проти потенційних та реальних ворогів.
Погляди реалістів сформувалися під впливом політичних і філософських концепцій Ж. Бодена, Н. Макіавеллі, Т. Гоббса, Б. Спінози, Г. Гегеля, Л. Ранке, А. Тойнбі. Своїми попередниками політичні реалісти вважають філософа Рейнхольда Нібура, який запропонував відокремити мораль та політику, історика Чарльза Бірда, який розглядав історію зовнішньої політики скрізь призму національних інтересів, а також геополітика Ніколаса Спайкмена, який називав міжнародні відносини “полем битви за владу”.
Найбільш сильний вплив на представників політичного реалізму мала соціоантропологічна концепція Рейнхольда Нібура, що була викладена ним у праці “Моральна людина та аморальне суспільство” (1936). Кожному індивідові, на думку Нібура, від народження властивий інстінкт самозбереження, що проявляється у прагненні забезпечити для себе найбільшу безпеку у суспільстві. Однак найбільш надійною гарантією виживання людини серед собі подібних є оволодіння владою, і тому на практиці інстинкт самозбереження, воля до життя модифікується у вічну та незмінну волю до влади.
Важливий внесок у формування політичного реалізму пов’язаний з ім’ям Едварда Х. Карра, книга якого “Двадцять років кризи: 1919-1939” вважається однією з перших спроб реалістського тлумачення міжнародної політики. Він засуджує майже виключно нормативний характер політичного ідеалізму, підкреслює вирішальну роль сили і висуває думку про те, що головна проблема теорії і практики міжнародної політики полягає у забезпеченні мирної трансформації співвідношення сил. В той же час Карр звертає значну увагу на проблему співвідношення політики і моралі у міжнародній сфері. На його думку, “спроба відділити Бога від кесаря суперечить глибоко вкоріненому бажанню людини звести уявлення про світ до деякого морального порядку”.
Політико-реалістична парадигма, за оцінкою американських політологів Ч. Кеглі та О. Віткопфа, містить наступні основні ідеї та положення:
- історія вчить, що людство за своєю природою є носієм гріховності і зла;
- з усіх видів людського зла переважаючим та найбільш небезпечним є інстинктивне прагнення до влади, до домінування над своїми співгромадянами;
- якщо цю рису людського характеру не можна виправити, то її необхідно визнати; реалізм передбачає відмову від можливості прогресу у сенсі надії на подолання інстинкту владарювання;
- в цих умовах міжнародна політика виступає як боротьба за владу, війна усіх проти усіх;
- головним обов’язком та метою держави, якій мають бути підпорядковані усі інші національні цілі, стає забезпечення національного інтересу, зрозумілого як придбання влади;
- національний інтерес досягається через забезпечення самозбереження;
- фундаментальною характеристикою міжнародної політики є вимога недовіри держав одна до одної, до міжнародних організацій та міжнародного права;
- національний інтерес робить необхідним посилення військового потенціалу для стримання потенційних противників;
- здатність до самооборони може бути також посилена за допомогою придбання союзників, які, однак, самі не шукають захисту;
- оскільки усі держави прагнуть до влади, мир та стабільність забезпечуються балансом сил, в основі якого лежить система союзів.
Основоположником школи політичного реалізму є Ганс Моргентау (1904-1980). Він народився у Німеччині, де одержав вищу освіту в університетах Берліну, Франкфурта і Мюнхена, але незадовго до приходу нацистів до влади емігрував та у 1937 р. оселився у США. У 1943 р. він одержав американське громадянство і з того ж року беззмінно працював у Чиказькому університеті. Головною працею Моргентау можна вважати найпопулярнішу монографію “Політика поміж націями” (1948). Викладені у ній іде знайшли подальший розвиток у працях “На захист національного інтересу” (1952), “Політичні ділемми” (1958), “Мета американсько політики” (1962), “Політика у ХХ ст.” (1962), “Нова зовнішня політика для Сполучених Штатів” (1969), а також у збірнику “Істина і сила” (1970).
Першостепенне значення Моргентау приділяв розробці теорії “національного інтересу” США, яку він вважав ключем до успіхів зовнішньої політики держави. Зовнішньополітичні цілі США можуть бути зображені у вигляді концентрованих кіл:
1) вимога забезпечення безпеки існуючих територіальних кордонів та інститутів США;
2) необхідність для забезпечення безпеки Західної півкулі у протидії з боку США будь-яким спробам будь-якої держави встановити свою гегемонію у Старому Світі;
3) зацікавленість у створенні та підтримці такого міжнародного порядку, який забезпечував би можливість для виживання демократичних цінностей у масштабах планети.
Моргентау рекомендує американським лідерам виробити чітке розуміння того, що є тільки бажаним на міжнародній арені і що може бути зараховано у розряд практично досяжних цілей: “Встановлення ієрархії, порядку черговості усіх можливих цілей зовнішньої політики повинно стати першим кроком у формулюванні раціональної зовнішньополітичної лінії“.
Різкі зміни співвідношення сил у світі після Другої світової війни змусили Моргентау прийти до висновку про безплідність розрахунків США досягти своїх зовнішньополітичних цілей шляхом тотальної “превентивної“ війни, яка неминуче призвела б до глобальної катастрофи. “Жодна з традиційних цілей зовнішньої політики не може більш виправдати війну, за виключенням того, коли на порядку денному стоїть питання про самозбереження нації. Але навіть у даному випадку, у зв’язку з характером сучасної війни, обумовлюючим заперечення самої цілі самозбереження, заради якої ця війна ведеться, обирати в сутності приходиться між двома видами національного знищення”.
Моргентау пропонує США зосередити свою активність на створенні такої міжнародної системи, у якій США відігравала б щодо Євразії таку ж роль, яку раніше виконувала Англія щодо Європи. Сутність такої системи полягала у створенні системи противаг з суперничаючих континентальних держав, роль арбітру між якими належала б США. Для безпеки останніх необхідно, щоб у Євразії зберігався баланс сил, при якому силові угрупування не допускали б взаємного збільшення власної міці. Інакше кажучи, перед США стоїть завдання врівноваження Радянського Союзу силами третіх держав при забезпеченні за собою ролі господаря такого балансу.
Г. Моргентау був провідним представником поміркованого напрямку політичного реалізму. Ще одним впливовим та авторитетним представником цього напрямку був Джордж Кеннан, який тривалий час працював у Держдепартаменті США, був послом США у СРСР та Югославії, а потім - професором Прінстонського університету. Головні праці Кеннана - “Реальності американської зовнішньої політики” (1954), “Росія, атом і Захід” (1958), “Американська дипломатія. 1900-1950” (1960), “Про відносини з комуністичним світом” (1964) - свідчать про еволюцію його поглядів у все більш поміркованому напрямку, про посилення критицизму відносно політики офіційного Вашингтону.
Саме Кеннан був одним з архітекторів стратегії стримання, однак він також одним з перших усвідомив неможливість виграти тотальну ядерну війну з СРСР та почав казати про необхідність переведення американської зовнішньої політики на рейки “гнучкого реагування”. Кеннан наголошував: “з моєї точки зору, радянська проблема, якою б величезною б вона не здавалася, не може бути вирішена за допомогою війни”. Підкреслюючи принципову ідеологічну ворожість США та СРСР, він тим не менше закликав американських політиків не нервувати, не тягнутися постійно до кнопки “ядерної валізки”, а шукати конструктивних шляхів досягнення своїх цілей.
Серед інших представників поміркованого напрямку політичного реалізму - Артур Шлезінгер-молодший, Уильям Фулбрайт, Кеннет Томпсон, Едвард Рейшауер, Джордж Гелбрейт, Майкл Шульман
Провідним представником центристського напрямку політичного реалізму є Уолт Ростоу, який працював професором Масачусетського технологічного інституту та університету в Далласі, а у період президентства Л. Джонсона займав посаду помічника Президента США з питань національної безпеки, на якій перетворився, за оцінками деяких оглядачів, у “друге Я” американського президента. Ростоу найбільш відомий у наукових колах як економіст - насамперед як автор праці “Стадії економічного росту. Некомуністичний маніфест” (1960). В ній він виділив наступні стадії суспільного розвитку: “традиційне суспільство”, до якого належить весь докапіталістичний світ; “створення передумов для зрушення”, “зрушення”, “рух до зрілості”, “епоха високого масового споживання” та деяка майбутня епоха, яку він пов’язував з “бумом дітонародження” і значним підвищенням “якості життя”.
Окрім економічних концепцій, Ростоу активно займався дослідженням сучасних міжнародних відносин та зовнішньої політики. З-під його пера вийшли такі книги, як “Американська політика в Азії“ (1955, у співавторстві з Р.Хетчем), “Сполучені Штати на світовій арені” (1960), “Погляд з сьомого поверху” (1964), “Розосередження сили” (1972).
Ростоу також вважає, що вирішити проблему СРСР шляхом тотальної війни неможливо. Однак їй він протиставив дипломатію з позиції сили, участь у обмежених війнах та у операціях по придушенню “підривної“ і “партизанської“ діяльності з метою створення переваги у силі у глобальному масштабі. Таку політику він іменував “захистом рубежів свободи”. Ростоу пропонує синтезувати реалістичну та ідеалістичну інтерпретації національних інтересів США у такому політичному курсі, в якому гармонійно поєднувалися б основні американські інтереси та ідеали та який був би спрямований на упередження таких криз, які здатні підірвати зусилля до самозбереження. Крім У. Ростоу, до центристського напрямку належали також У. Ростоу, Р. Осгуд, Г. Кан, Е. Стілмен, У. Пфафф;
Правий, ультраконсервативний напрямок політичного реалізму представлений “пенсільванською школою” на чолі з директором Інституту дослідження зовнішньополітичних проблем Пенсільванського університету професором Робертом Страусом-Хюпе, вихідцем з Австрії, який у 1923 р. емігрував у США. У 1945 р. він опублікував працю “Рівновага завтрашнього дня”, після чого у співавторстві зі своїми послідовниками видав такі праці, як “Міжнародні відносини у епоху конфлікту між демократією та диктатурою” (1950), “Затяжний конфлікт” (1959), “Стратегія передових рубежів для Америки” (1961), “Будівництво Атлантичного світу” (1963).
Страус-Хюпе відверто проголосив, що метою США є знищення комуністичної системи: “У нас немає іншого вибору, крім як визнати стратегію Катона”. Він виступив у якості активного пропагандиста проведення “превентивної війни” проти СРСР в тому випадку, якщо СРСР не змінить на догоду США свою зовнішню політику. Він та інші “пенсильванці” (С. Поссоні, У. Кінтнер, Дж. Догерті, А. Котрел) виходили з того, що на тодішньому етапі “війна вимагала б менших жертв, ніж збройне зіткнення у подальшому”. Хоча поступово вони усвідомили катастрофічність наслідків “превентивної“ війни та відмовились від її відкритого пропагування, тим не менше вони продовжували визнавати доцільність доктрини “обмежених війн”. На їх думку, США не повинні відмовлятися від використання ядерної зброї першими.
Вони вважають, що США не можуть бути задоволені силовим паритетом з СРСР та мусять зробити все, щоб мати вражаючу перевагу над ним у сфері озброєнь: “Основний метод попередження війни полягає в тому, щоб досягти безспірного положення, коли потенційний агресор не буде мати жодного шансу на перемогу. Рівність у озброєннях, основана на співвідношенні один до одного, не зможе упередити війну і ніколи не змогла б забезпечити переваги в разі випробування у реальних умовах. Лише значна кількісна перевага у озброєннях здатна зберегти свободу”.
Основна полеміка між цими напрямками велась навколо питання про межі можливостей США на міжнародній арені.
Методологічною основою політичного реалізму є політичний детермінізм, згідно якому сутність політики - це боротьба за владу, а саме суперництво за владарювання є також основою історичного процесу, тому історія має свою першопричину у політиці.
Ганс Моргентау сформулював шість принципів політичного реалізму:
1. Політика, як і суспільство в цілому, підпорядкована об’єктивним законам, які коріняться у людській природі і дія яких не залежить від нас. Існує можливість створення раціональної теорії, яка описувала б ці закони. Така теорія повинна встановлювати та інтерпретувати факти. Підтвердження характеру зовнішньої політики відбувається шляхом вивчення політичних актів та їх результатів.
2. Ключовою категорією політичного реалізму є поняття інтересу, визначеного у термінах влади, яке визначає специфічність політичної сфери, її відміну від інших сфер життя, таких як економіка (зрозуміла у категоріях інтересу, що визначається як багатство), етика, естетика або релігія. Категорія інтересу, визначеного у термінах влади, дозволяє відтворювати минуле, теперішнє та угадувати майбутнє політичної думки або дій, створює раціональний порядок у предметі дослідження та можливість теоретизування.
Різниця між реальною зовнішньою політикою та раціональною теорією така сама, як між фотографією та живописним портретом. Політичний реалізм прагне до того, щоб свого роду фотографія політичного світу якомога більше походила на його живописний портрет.
3. Політичний реалізм вважає, що поняття інтересу, визначеного у термінах влади, є об’єктивною категорією, хоча сам інтерес може змінюватися у залежності від політичного та культурного контексту зовнішньої політики. Тим не менше, поняття інтересу розкриває сутність політики та не залежить від конкретних обставин місця і часу.
4. Політичний реалізм визнає моральне значення політичної дії. Він також визнає неминучу невідповідність між моральним імперативом та вимогами успішної політики. Універсальні моральні принципи не можуть бути використані у державній діяльності у їх абстрактному формулюванні та мають бути пропущені через конкретні обставини місця і часу.
Індивід може сказати: “Fіat justіtіa, pereat mundus”(“Хай живе справедливість, хоча б загинув світ”), але держава не має такого права. Якщо індивід може принести себе у жертву універсальним моральним принципам, то держава не має права ставити мораль понад вимогами успішної політики, яка сама побудована на моральному принципі виживання нації. Етика судить про дію по її відповідності моральному законові; політична етика судить про дію по її політичним наслідкам.
5. Політичний реалізм заперечує тотожність між мораллю конкретної нації та універсальними моральними законами. Одна справа знати, що нації є суб’єктами морального закону, інше - стверджувати, що добре і що погане у відносинах між націями. Існує невідповідність між вірою в те, що усе підкорено волі Бога, та впевненістю в тому, що Бог завжди стоїть на чомусь боці.
Останнє не може бути виправдано з моральної точки зору і небезпечно з політичної точки зору. Воно може викликати викривлений погляд на міжнародну політику і в решті решт привести до того, що держави будуть прагнути повністю знищити одна одну ніби то в ім’я моральних ідеалів або самого Господа. Інтерес, зрозумілий у термінах влади, створює шанси справедливого відношення до інших націй, тому що оберігає від моральної претенціозності та політичного безумства.
6. Помилкове розуміння політичного реалізму зумовлено інтелектуальним та моральним ставленням до політичної матерії. Політичний реалізм стверджує специфічність політичної сфери, подібно тому, як це роблять економіка, етика, право. Якщо економіст запитує: “Як ця політика впливає на багатство суспільства?”, юрист - “Чи відповідає ця політика нормам закону?”, а етик - “Чи відповідає вона моральним принципам?”, то політичний реаліст запитує: “Як ця політика впливає на могутність нації?”. Політичний реалізм визнає існування та важливість неполітичних феноменів, які він, тим не менше, розглядає з точки зору політики.
Центральною категорією політичного реалізму є категорія “сила”. Постійна боротьба за силу - головна надісторична реальність суспільного життя. Міжнародна політика розглядається реалістами з точки зору боротьби за силу. “Сила, що використовується з певною метою у зовнішній політиці та у зовнішніх зносинах становить сутність світової політики”, - відзначають, зокрема, Н.Паделфорд і Дж.Лінкольн.
Реалісти розглядають державу в якості головного міжнародного актора, який визначає характер міжнародних відносин. Реалісти розрізняють три види зовнішньої політики держави: 1) політику статус-кво, яка проводиться державою з метою утримання влади: 2) політику імперіалізму, що здійснюється державою з метою досягнення прийнятних змін у статусі сили; 3) політику престижу, що проводиться державою з метою продемонструвати свою силу для її збереження або збільшення.
Ключове значення політичні реалісти приділяють також категорії “національного інтересу”. Підпорядкування будь-яких міжнародних зобов’язань національним інтересам вони називають “залізним законом міжнародного життя”.
Основними положеннями політичного реалізму є: 1) національний інтерес має бути поставлений понад усіх інших міркувань, принципів та норм міжнародного життя; 2) сила є головним знаряддям та критерієм успіху і престижу нації на міжнародній арені. Цілі зовнішньої політики мають визначатися у термінах національного інтересу та підтримуватися відповідною силою. При цьому реалісти підкреслюють авантюристичність визначення в якості цілей зовнішньої політики “боротьби добра проти зла”, встановлення “справжньої свободи”, “боротьби за праве діло” і т.п. На їх думку, курс на проголошення цілей, які виходять за межі можливого, забезпеченого надійними засобами, веде до війни. Це, однак, не значить, що політичні реалісти повністю ігнорують морально-правові міркування при здійсненні міжнародної політики. Силовий підхід не суперечить їх врахуванню.
Політичні реалісти розрізняють постійні, основоположні та минущі, проміжні національні інтереси.
До першої групи належать:
1) інтереси національної безпеки (захист території, населення та державних інститутів від будь-яких загроз);
2) національні економічні інтереси (розвиток зовнішньої торгівлі, зростання інвестицій, захист національного капіталу за кордоном);
3) інтереси підтримки світового порядку (взаємовідносини з союзниками, вибір зовнішньополітичного курсу).
До другої групи відносяться:
1) інтереси виживання (подолання загрози самому існуванню держави);
2) життєві інтереси (можливість серйозної шкоди безпеці та добробуту нації);
3) важливі інтереси (можливість потенційно серйозної шкоди для держави);
4) периферійні інтереси (проблеми локального характеру).
Під впливом та у фарватері американських теоретиків розвивався політичний реалізм у країнах Західної Європи. Серед провідних його представників в Англії виділяються М. Бєлофф, П. Келвокорессі, Ф. С. Норсідж, І. Люард, Дж. Френкел, Дж. Шварценбергер.
Зокрема, професор Лондонської школи економіки та співробітник Королівського інституту міжнародних відносин Ф. С. Норсідж намагався визначити та проаналізувати сили, що впливають на формування зовнішньої політики. До групи факторів, що здійснюють постійний вплив, він відносить зміну світового співвідношення сил, дипломатичних союзів та угод; зрушення у розвитку основних суперечностей, що розділяють міжнародну систему на підсистеми; вплив науково-технічного прогресу на озброєння, міжнародну торгівлю та інвестиції; зміни у ідеологічних поглядах націй, у їх соціальній структурі, звичаях та психології. На думку Норсіджа, довгострокове планування відіграє у зовнішній політиці меншу роль, ніж у внутрішній, в той час як імпровізація, здатність обертати на власну користь обставини, що швидко змінюються, завжди будуть мати першочергове значення.
Професор політичних наук Саутгемптонського університету Дж. Френкел вважає, що особливості та напрямки зовнішньої політики держав визначаються національними інтересами та національними цілями. Він розробив класифікацію національних інтересів, розділивши їх на три групи:
1) аспіраціональні, пов’язані з основними ідеалами та духовними цінностями нації;
2) операціональні, тобто практичні інтереси, досягнення яких є безпосередньою метою повсякденної політики держави;
3) дескриптивні, які охоплюють усі спори та дискусії у парламенті, пресі, серед громадськості з питань зовнішньої політики.
Близьким до школи політичного реалізму можна вважати авторитетного французького дослідника Раймона Арона, який довгий час поєднував наукову та викладацьку діяльність зі співробітництвом у періодичних виданнях “Комба”, “Фігаро”, “Експрес”. В центрі його уваги - дипломатико-стратегічний та філософський підходи до проблеми майбутнього людської цивілізації, які знайшли відображення у працях “Мир та війна між націями” (1962), “Великий спір” (1963), “Розчарування у прогресі” (1963), “Роздуми про війну: Клаузевіц” (1976), “На захист занепадницької Європи” (1977).
Хоча він заперечував свою безпосередню приналежність до школи політичного реалізму, тим не менше він прямо заявляв, що “зовнішня політика - це, власно кажучи, політика сили”. При цьому він наголошував, що у міжнародних відносинах прагнення до сили виникає не заради самої сили, а заради виконання певного завдання.
Арон відзначав, що влада взагалі включає такі елементи, як територія, монополія на легітимне фізичне насильство та інститути. У міжнародних відносинах другий елемент відсутній, а третій є достатньо слабким, тому притаманні владі відносини командування, впливу і авторитету проявляються тут як пряме примушення або загроза насильства, а її цілями стають безпека, сила і слава. Тому, на його думку, поняття “влада” є більш придатним для характеристики внутрисуспільний відносин, а в міжнародній сфері це поняття трансформується у поняття “міць”. Як одне, так і друге поняття не піддаються точному вимірянню. Він висуває три основні елементи державної міці: територію та матеріальні ресурси, людські ресурси та здатність до колективної дії.
Міжнародні відносини він розглядав як відносини між державами, які виражаються у специфічній поведінці двох символічних постатей - дипломата і солдата. Тим самим зовнішня політика держави зводиться до дипломатії та війни. Альтернатива “мир або війна” дозволяє сконцентрувати основні категорії міжнародних відносин навколо дипломатично-стратегічної поведінки, яка змушує розраховувати сили та засоби.
Діяльність дипломата та стратега спирається на певну імовірність та в міру врахування ризику є раціональною. Однак у міжнародних відносинах завжди залишається невпевненість, що пов’язано з непередбачуваністю людських реакцій. Це вимагає застосування стратегії настрашки. Настрашка настільки ж стара, як і людство, але форма стратегії ядерної настрашки найбільш спекулятивна, тому що їй не вистачає досвіду.
Основним гарантом миру Арон вважає гонку озброєнь, яка виступає у якості наслідку пошуків безпеки, що гарантується силою. Він вважав теоретично можливим існування єдиного світового суспільства без гонки озброєнь, територіальних та ідеологічних конфліктів, але лише при наявності багатьох умов.
Значення політичного реалізму для пізнання всесвіту міжнародних феноменів важко переоцінити. “Проблеми, до яких зверталася думка реалістів, - взаємодія та поведінка людських істот в якості творців політики, природа сили, цілі зовнішньої політики, техніка управління силою, вплив навколишнього середовища на політичну поведінку, а також завдання, які мають вирішувати політичні лідери, - є центральними для вивчення міжнародних відносин. Інші школи адресуються до подібних проблем”, - відзначають К. Догерті та Р. Пфальцграф.
Школа стратегічного аналізу.
З політичним реалізмом значною мірою пов’язана школа стратегічного аналізу, яка знаходиться на стику міжнародно-політичних та військово-стратегічних досліджень. “Стратегічні аналітики” виходять з того, що в сучасних умовах різко зросла роль стратегії у зовнішній політиці, оскільки з’явилися такі засоби збройної боротьби, які за своєю ударною силою здатні вирішувати насамперед стратегічні завдання. Вони підкреслюють, що нині питання, пов’язані з війною, не можна довіряти тільки професійним військовим, які схильні готуватися до війни заради війни, без урахування політики держави. Ці автори наполягають на необхідності поєднання політичної та військової думки у напрямку політико-стратегічного аналізу, який має стати самостійною галуззю теоретичних досліджень міжнародних відносин і зовнішньої політики.
Провідним представником школи стратегічного аналізу є Генрі Кісcінджер, виходець з Німеччини, професор Гарвардського університету, помічник Президента США Р. Ніксона з питань національної безпеки та державний секретар США в республіканських адміністраціях Ніксона і Форда. Його найважливіші праці - “Ядерна зброя та зовнішня політика” (М.,1959), “Необхідність вибору” (1962), “Порушене партнерство. Переоцінка Атлантичного союзу” (1965), “Дипломатія” (М., 1997).
Інший представник цього напрямку Роберт Осгуд найбільш відомий його книгою “Обмежена війна” (М., 1960) та написаною у співавторстві з Р. Такером працею “Сила, порядок та справедливість” (1967). До них слід додати генерала Максуела Тейлора, який займав посади начальника штабу армії США, військового радника Президента США Дж. Кеннеді, голови Комітету начальників штабів, посла у Південному В’єтнамі. Відомість йому принесла книга “Ненадійна стратегія” (1959), де гострій критиці піддавалася концепція “масованої відплати” і в якості альтернативи висувалася стратегія “гнучкого реагування”. Також до школи стратегічного аналізу відносять Б. Броді, Дж. Гевіна, У. Кауфмана, Р. Макнамару, М. Гелперіна, П. Нітце, К. Норра, Р. Такера, П. Уорнке, О. Янга та інших американських спеціалістів.
При аналізі стратегічних проблем особливе значення “стратегічні аналітики” приділяють знаходженню правильного співвідношення політики і стратегії. “Політика та стратегія зливаються у кожний момент, - вважає Г. Кіссінджер. - Жоден державний діяч не може не враховувати багаті на катаклізми альтернативи, що стоять перед ним. Жодна проблема не може вирішуватися лише силою зброї. Підтримання контактів у ядерну еру є виключно важливим між противниками”.
Основною категорією, якою оперують “стратегічні аналітики”, є “національна безпека”. Г. Кіссінджер вважає, що у ядерну еру не існує такого поняття, як “національна безпека”, забезпечена лише військово-силовою перевагою. Вирішальним фактором безпеки великої держави, за словами Р. Макнамари, є характер її міжнародних відносин. Під цим кутом зору він вважає обов’язком США “захист” країн, що розвиваються, забезпечення ефективного партнерства з країнами, які можуть та повинні брати участь у “виконанні міжнародних зобов’язань по підтриманню миру”, а також у зусиллях “для зниження ризику конфлікту з тими, в кого могла б з’явитися спокуса підняти зброю проти нас”.
В якості альтернативи “превентивній війні” вони ввели в науковий обіг поняття “настрашка”, яке передбачає стримання застосування зброї противником шляхом створення загрози знищуючого відповідного удару. Якщо у минулому від військового механізму вимагалася підготовка до війни, а його критерієм була перемога, то у ядерну еру перемога втратила традиційне значення. Відповідно придатність військового механізму мусить визначатися його здатністю зберегти мир. Настрашка як завдання стратегії національної безпеки має оборонний характер та покликана змусити потенційного противника відмовитися від навмисного ядерного нападу.
Згідно висновкам Г. Кіссінджера, “для того, щоб бути ефективним, фактор настрашки має відповідати чотирьом вимогам:
1) здійснення загрози застрашливою стороною мусить бути достатньо імовірним, щоб не дати можливість розглядати її як блеф;
2) потенційний агресор має усвідомлювати, що існує рішучість чинити опір нападу або тиску;
3) противник має бути раціональним, тобто таким, щоб його дії, спрямовані на задоволення його егоїстичних інтересів, можна було передбачити;
4) оцінюючи свої егоїстичні цілі, потенційний агресор має прийти до висновків, до яких прагне підвести його стримуюча сторона. Інакше кажучи, покарання за агресію мусить переважувати вигоди”.
Відносно військової доктрини концепція настрашки передбачає створення та утримання стратегічних сил стримання (міжконтинентальних балістичних ракет, підводних човнів-ракетоносців, бомбардувальників далекого радіусу дії, систем протиповітряної оборони та ін.), що забезпечують реальну можливість завдати противникові неприйнятної шкоди. Під останньою розуміється така ступінь враження життєво важливих об’єктів противника, завданого стратегічною ядерною зброєю, при якому буде порушено нормальне функціонування держави.
Модерністські теорії міжнародних відносин. Спір традиціоналістів та модерністів.
Політичний ідеалізм, політичний реалізм та стратегічний аналіз - класичні напрямки ТМВ, зіткнулись у 60-і роки з гострою критикою з боку нових, модерністських напрямків у науці. їх об’єднувало прагнення конструювати загальні теорії міжнародних відносин на меншому рівні узагальнення із застосуванням методів інших наук - математики, кібернетики, психології, соціології.
Найбільш відомим провозвісником модернізму був англійський вчений Льюіс Річардсон, який ще у 30-і роки аналізував процеси гонки озброєнь та різні аспекти війн за допомогою методів математичної статистики і диференціальних рівнянь. Однак справжній розвиток модернізм отримав у США, де одним з його основоположників вважають Куінсі Райта, який у 1942 р. виступив з фундаментальною працею “Дослідження війни”.
До середини 60-х років модернізм, широко розростаючись та охополюючи все більш різноманітний методичний інструментарій, ще активно не протиставляв себе традиціоналізму в якості самостійного напрямку. Починаючи з другої половини 60-х років модернізм переходить у широкий наступ на позиції класичних теорій, проголосивши програму витіснення традиціоналізму як “спекулятивного”, “ненаукового” теоретизування.
Сутність методологічної програми модерністів полягала у певній модифікації біхевіорістської парадигми, яка була орієнтована на неопозитивізм. Усі положення будь-якої наукової концепції, згідно методологічній позиції модерністів, мають безумовно задовольняти вимогам веріфікації. Усі дослідницькі процедури мають бути експліцитними та відтворюємими. Відповідно, будь-які судження, що спираються на досвід або інтуїцію, зовсім не припустимі у наукових публікаціях.
Для модерністів характерним було посилення інтересів до вивчення формування зовнішньої політики, порівняльного аналізу зовнішньої політики, до створення багатофакторних теорій міжнародних відносин. Здобули поширення системний підхід до аналізу міжнародних відносин та ситуацій, застосування формалізації, моделювання, контент-аналізу, імітацій із залучення теорії ігор, математичних методів для здійснення міжнародного прогнозування та ін. Праці модерністів відрізняються великою кількістю формул, графіків, таблиць, схем.
Модерністи намагалися досягти високої точності розуміння міжнародних процесів та передбачення поведінки політичних лідерів і еліт, однак поступово все більше усвідомлювалась неможливість цього. Складнощі із застосуванням методів точних наук та комп’ютерних технологій були пов’язані насамперед з якісними особливостями сфери міжнародних відносин.
Модерністи критикували традиціоналістів за невизначеність термінів, якими вони оперують, за спроби побудувати загальні теорії на основі умоглядних та інтуітивістських конструкцій. Зокрема, модерністи підкреслювали, що спір ідеалістів з реалістами - це дискусія про бажаність чи небажаність тієї чи іншої політики, а не аналіз об’єктивних тенденцій та закономірностей міжнародного життя. В свою чергу, традиціоналісти зайняли не менш жорстку позицію, підкреслюючи, що у рамках модернізму можуть бути одержані лише другорядні результати і що основні дослідження мають вестися у класичному дусі. При цьому вони не заперечують у принципі нових методів, що їх активно впроваджують модерністи.
У 1969 р. Хедлі Булл у статті “Теорія міжнародних відносин: приклад класичного підходу” піддав критиці модерністський підхід за наступними положеннями:
- обмежуючись тим, що може бути логічно або математично доведено або веріфіковано у відповідності з суворими процедурами, прихильники наукового підходу позбавляють себе єдиних інструментів, які сьогодні дають можливість виявити сутність предмету; вони вступають на шлях інтелектуального пурітанізму, який утримує їх настільки ж далеко від сутності міжнародної політики, наскільки пожилиці жіночого монастиря у вікторіанську епоху були далекі від вивчення питань сексу;
- там, де послідовники наукового підходу прояснили сутність предмету, вони вийшли за межі цього підходу та використовували класичний метод;
- прихильники наукового підходу звикли розробляти свої теорії у вигляді довільної абстракції, яка спрощує реальність, однак при цьому вони приписують моделі такий зв’язок з реальністю, якого насправді немає;
- діяльність наукової школи у деяких випадках викривлюється та збіднюється фетишизмом вимірювання;
- та прийнятна частина, що міститься у положеннях наукової школи, легко може бути досягнута у рамках наукового підходу;
- послідовники наукового підходу, відсікаючи себе від історії та філософії, позбуваються засобів самокритики, наслідком чого є їх наївне та високомірне ставлення до предмету та можливостей даних дисциплін.
Модерністські напрямки міжнародних досліджень представлені наступними основними теоріями:
- загальні теорії зовнішньої політики (Дж. Модельскі, Дж. Розенау, К. Дойч);
- теорії міжнародних систем (М. Каплан, Ч. Маклеланд, Р. Роузкранц, С. Хоффман, Дж. Розенау, М. Хаас, Дж. Бертон);
- теорії конфлікту (К. Райт, К. Боулдінг, А. Рапопорт, Т. Шеллінг, Н. Шукрі, Дж. Бертон, Д. Зенгхаас);
- теорії ігор (О. Моргенштерн, Дж. фон Нейман, А. Уолстегер);
- теорії прийняття рішень (Р. Снайдер, Х. Брак, Б. Сепін, Н. Форвард);
- теорії бюрократичного процесу зовнішньої політики (Г. Аллісон, Р. Аксельрод, Д. Дейвіс, Д. Стейнбрюнер);
- теорії міжнародної інтеграції (К. Дойч, Д. Мітрані, Е. Хаас, А. Етціоні, А. Маршаль);
- теорії взаємозалежності (Г. Спіро, М. Кемпс);
- теорії світового суспільства (Дж. Мейер, М. Фіннмор);
- теорія міжнародного еквілібріуму (Дж. Ліскі);
- теорія факторів (К. Райт);
- теорія зв’язків (Й. Галтунг).
Загальні теорії зовнішньої політики.
Спробу створити систематизовану теорію зовнішньої політики держави здійснив професор політичних наук Вашингтонського університету Джордж Модельскі (“Теорія зовнішньої політики”, 1962), який у якості методологічної основи обрав соціологічну теорію соціальної дії. В центрі його концепції - політичний діяч як суб’єкт дії, контрольний механізм у центрі зовнішньої політики.
Зовнішньополітичний процес, на думку Модельскі, складається з чотирьох основних етапів:
1. Формулювання інтересів. Модельскі рішуче відкидає поняття “національного інтересу” та ставить на його місце інтереси т.зв. “співтовариства”, межі якого водночас вужче і ширше кордонів держави (вужче тому, що політичний діяч виражає інтереси зовсім не усіх соціальних груп і громадян держави, а ширше тому, що він в той же час виражає інтереси інших держав, груп або індивідів у інших державах).
Політичний діяч сам формує своє “співтовариство”, яке, за формулою Модельскі, - теперішній підсумок минулої політики діяча, його минулих спроб досягти своїх цілей. Існує три типи інтересів, які політичний діяч мусить враховувати: вимоги “співтовариства”, тобто інтереси, які виступають результатом здійснення політичним діячем минулих цілей; вимоги тимчасових “співробітників”, тобто інтереси, які відносяться до досягнення поточних цілей; вимоги ворогів або противників, тобто інтереси, якими нехтують в ім’я майбутніх цілей. У процесі формулювання інтересів політичний діяч враховує усі вимоги, що мають відношення до його політики.
2. Набуття “сили на вході”. Під силою Модельскі розуміє “теперішні засоби співтовариства для досягнення майбутньої бажаної поведінки інших держав”. “Сила на вході” - це засоби, що надаються “співтовариством” у розпорядження політичного діяча. За своїм джерелом “сила на вході” може бути внутрішньою, яка має бути організованою урядом і над якою він має більший контроль, та зовнішньою, яка приходить готовою. Машина зовнішньої політики споживає “силу на вході” та перетворює її у “силу на виході”.
3. Визначення цілей. Політичний діяч як центральна фігура зовнішньополітичного процесу перетворює інтереси свого “співтовариства” на цілі зовнішньої політики. Цілі зовнішньої політики - це завдання по зміні поведінки інших держав у бажаному для політичного діяча напрямку.
4. Розподіл “сили на виході” у відповідності з поставленими перед собою та “співтовариством” цілями. “Сила на виході” - це сила, яка витрачається державою при здійсненні зовнішньої політики (військові операції, допомога іноземним державам, міжнародна пропаганда та ін.). Використання її може дати невідкладні переваги, може мати наслідком підтримання існуючих та накопичення нових силових ресурсів, або представляти собою витрачання силових ресурсів. Про ефективність зовнішньої політики може свідчити зростання обсягу завдань, що виконуються за умов незмінних витрат “сили на виході”, або вирішення тих самих завдань при зменшенні витрат.
Виходячи з структури зовнішньополітичного процесу, політичний діяч може обрати чотири методи впливу на інші держави: вплив на їх інтереси, на їх “силу на вході”, на їх цілі та на їх “силу на виході”. Зовнішня політика держави може бути змінена, якщо змінено хоча б один з чотирьох елементів цієї політики. Зміни в одному з чотирьох елементів впливають на усі інші елементи зовнішньої політики даної держави та інших держав. Зовнішня політика змінюється внаслідок змін як в одному з чотирьох елементів власної структури, так і в результаті змін у елементах структури зовнішньої політики інших держав.
Теорії міжнародних систем.
Гносеологічною основою цих теорій є загальна теорія систем, яка виникла у 30-і роки. Питання про застосування загальної теорії систем до міжнародних відносин вперше було поставлено у 1955 р. Чарльзом Маклеландом, який стверджував, що міжнародні відносини необхідно розглядати як систему, що складається з взаємопов’язаних частин, та що структура міжнародної системи значною мірою визначає поведінку держав. У структурному відношенні міжнародна система складається з підсистем та елементів, які існують у певному середовищі, у відносинах з якою вона проявляє себе як єдине ціле.
Теорії конфлікту.
Вони спрямовані на виділення та вимірювання суперечностей, напруженостей та конфліктів між державами, на дослідження контрастних явищ у рамках співробітництва міжнародних акторів. В центрі уваги теоретиків конфліктів - проблеми походження, регулювання та стримання конфліктів. Виходячи з практичних цілей “кризової дипломатії“, значне місце відводиться аналізу міжнародних політичних криз. У їх дослідженні застосовуються статистичні методи, зокрема факторний аналіз (Р. Раммель, Р. Тантер, Б. Рассет), контент-аналіз (“Стенфордська група”), імітаційні методи (Л. Блумфілд).
Теорії ігор.
Вперше сформульована як математична дисципліна у праці Дж. фон Неймана та О. Моргенштерна “Теорія ігор та економічна поведінка”, вона спрямована на розробку лінії поведінки у різних ситуаціях, які для цього мають бути модельовані. Теоретико-ігрові моделі також розглядаються як засіб пошуку нових способів врегулювання міжнародних конфліктів та криз.
У відповідності з теорією ігор кожна держава, здійснюючи зовнішньополітичну акцію, веде гру з метою або поразки противної сторони і тим самим виграшу для себе (гра з нульовою сумою - сумарний виграш одного рівний програшу іншого), або певного співробітництва з іншою стороною (гра з ненульовою сумою - ніхто не виграє та не програє), а також гру зі змішаними мотивами.
У будь-якій ситуації перед керівниками зовнішньої політики стоїть проблема вибору одного з чотирьох рішень: найкращого; у більшій мірі доброго, ніж поганого; у більшій мірі поганого, ніж доброго; найгіршого. Завдання теорії ігор - допомогти керівникам обрати оптимальну стратегію шляхом систематизації та математичного аналізу. Сутність оптимальної стратегії полягає в тому, щоб, зберігаючи певну послідовність, не бути в той же час раз і назавжди встановленою для усіх майбутніх партій гри (тобто уникати крайнощів чистого емпіризму та догматизму).
Теорія прийняття рішень.
В центрі уваги її представників знаходиться суб’єктивний фактор міжнародної політики. Вони зосередили увагу на відповіді на запитання: як і кім, на основі якої інформації приймаються зовнішньополітичні рішення. За визначенням Р. Снайдера, “постулат теорії полягає в тому, що прийняття рішень відбувається у складних умовах функціонування державного механізму та пояснюється взаємодією трьох перемінних величин: роллю та взаємовідносинами різних органів, надходженням до них інформації та діями окремих осіб”.
В зв’язку з цим при вивченні сфери компетенції зовнішньополітичних органів широко враховуються спеціалізація та розподіл відповідальності, структура управління, ступінь участі у прийнятті рішень; при вивченні інформації - зосередження основної уваги, відмінності між головною та другорядною інформацією, офіційні та неофіційні канали; при визначенні мотивації дій державних діячів - їх стан здоров’я, психологічні риси, здатність до об’єктивного сприйняття, залежність від групових інтересів і суспільних настроїв.
Велике значення приділяється розмежуванню рівнів формулювання та прийняття рішень. Найбільш поширено виділення п’яти рівнів тиску на прийняття рішень: соціально-економічна еліта, політична та урядова еліта, еліта засобів масової інформації, лідери, що формують громадську думку, а також невеличка політично активна частина населення.
У теорії прийняття рішень аналізується сприйняття ситуації як системи. У якості методу дослідження теоретики прийняття рішень застосовують системний аналіз, який передбачає насамперед визначення цілей, оцінку значення кожної цілі у системі інших, встановлення послідовності цілей, вибір оптимальних засобів, розрахованих на одержання найбільшого ефекту з найменшими витратами. Також знаходять застосування метод ретроспективного аналізу, імітації конфліктних ситуацій, контент-аналіз.
Представник цього напрямку англійський дослідник Найджел Форвард у праці “Поле держав” виходить з того, що кожна держава оцінює міжнародну ситуацію та приймає рішення на основі шести критеріїв:
1. Збереження національної єдності.
2. Забезпечення національної безпеки.
3. Збереження національної ролі.
4. Створення прецедентів.
5. Збереження репутації.
6. Збереження міжнародного стандарту.
Теорії бюрократичного процесу зовнішньої політики.
Спираючись на веберіанську теорію бюрократії, представники цього напрямку тим не менш визнають, що бюрократії - це “не монолітні організації, що раціонально переслідують єдину ціль”, що сучасна бюрократія містить дісфункціональні елементи і підсистеми, тобто такі, що мають протилежні інтереси та функції. Дослідження формальної структури бюрократії вони прагнуть поєднати з дослідженням неформальних зв’язків, особистих та групових факторів.
Дж. Дейвіс у праці “Як бюрократія формує зовнішню політику” розглядає всі взаємодії між організаціями, їх керівниками та співробітниками як “ринок міжвідомчого торгу”, аналогічний економічному ринку з його підрозділом на оптову та роздрібну торгівлю. Положення урядових відомств на цьому ринку аналогічно положенню капіталістичної фірми в ситуації монопольної конкуренції, стратегії монополії та державного відомства також виявляються аналогічними. Бюрократична спеціалізація відомств веде до того, що кожен з них орієнтується на власні вузькі інтереси, і для попередження розвалу системи організації в цілому прагнуть діверсифікувати свою діяльність, подібно тому, як це роблять монополії.
Грехем Аллісон на матеріалах Карибської кризи 1962 р. намагався вирішити проблему “концептуальної моделі формування зовнішньої політики”. Він розробив три таких моделі.
Перша, класична модель полягає в тому, що зовнішня політика - це результат свідомої та більш-менш цілеспрямованої діяльності внутрішньо єдиного, згуртованого, раціонального актора. Вона спрямована на визначення зовнішньополітичної проблеми в цілому, знаходження стратегічних альтернативних шляхів її рішення, оцінку їх переваг та недоліків.
Друга модель - це уявлення про зовнішню політику як про результат певного комплексу організаційних процесів, “виходи” урядових організацій. В центрі уваги тут знаходяться внутріорганізаційні процеси. Ця модель спрямована на розгляд формального процесу формування зовнішньої політики та прийнятих при цьому процедур.
Третя модель прослідковує внутріструктурні відносини та розглядає зовнішню політику як результат політичного торгу між акторами усередині уряду. Учасниками цього торгу рухають не просто аргументи на підтримку того чи іншого курсу і не порядок роботи різних установ, але влада й майстерність прибічників та противників даного курсу. Ця модель ставить завдання дослідити неформальні відносини в уряді та його апараті.
На основі останньої моделі Г. Аллісоном спільно з М. Гальперіним була розроблена “модель бюрократичної взаємодії“, аналіз якої дозволив ним зробити висновок про те, що вплив дій однієї нації на іншу - це результат впливу цих дій на положення або владу гравців іншої нації.
Теорії міжнародної інтеграції.
Лише у другій половині ХХ ст. проблема міжнародної інтеграції стали галуззю наукових досліджень, що пов’язано з інтенсифікацією процесів міжнародної інтеграції, розширенням її сфер, створенням нових інституційних форм. Західні теоретики міжнародної інтеграції займаються дослідженням причин, цілей, умов, меж розвитку та форм наднаціональних співтовариств, особливо концентруючи увагу на існуючих або здатних виникнути політичних інститутах, їх функціях та методах у розв’язанні суперечностей та налагоджування співробітництва між державами.
Дослідження інтеграційних процесів та структур спирається на методологічні настанови структурного функціоналізму. Розглядаючи зміни як постійно діючий процес у міжнародній системі, теоретики інтеграції вважають, що вона є позитивною за своїм характером зміною, на відміну від конфлікту як негативної зміни, яка створює загрозу досягненню цілей, функціонуванню та взагалі існуванню системи.
Протиставляючи себе політичному реалізму, теоретики інтеграції вважають, що саме вона, а не сила є найважливішим фактором підтримання міжнародної стабільності. Інтеграцію вони вважають єдино можливою альтернативою конфліктам, що підривають міжнародну систему. Основне значення інтеграції вбачається у тому, що вона сприяє зміцненню взаємозалежності, є “основним засобом для створення стабільної структури світу”.
У рамках цього напрямку були висунуті та розвиваються ідеї регіоналізму як альтернатива універсалістському підходу, прибічники якого розглядали систему установ ООН прообразом Світового Уряду. Регіоналісти розвивають тезу про “орбіти великих держав”, в основі якої покладена думка про те, що регіональна інтеграція має здійснюватися навколо великої держави даного регіону, з об’єднанням військових, економічних та інших ресурсів під час війни та миру. Сприяння регіональному співробітництву, насамперед у економічній сфері, пропонується американськими регіоналістами як мета зовнішньої політики США.
Теоретичне осмислення міжнародної інтеграції пов’язано з такими науковими школами, як функціоналізм, неофункціоналізм та федералізм. Батьком функціоналізму вважається Девід Мітрані, який робив акцент на розвитку економічної, соціальної, науково-технічної інтеграції, тоді як політична інтеграція вважалася ним другорядною. Згідно висунутій їм концепції раміфікації, функціональне співробітництво в одній сфері, одній технічній області, породжує потребу в такому співробітництві в іншій сфері, іншій технічній області. Це веде до необхідності створення спеціалізованих інститутів координації співробітництва і таким чином прискорює процес політичної інтеграції. Концепція раміфікації робить наголос на то, що процеси інтеграції слід починати з обмежених економічних проектів, які сприймаються значно легше, ніж масштабні політичні проекти.
Представники федералізму, навпаки, висунули на перший план політичну інтеграцію, вважаючи, що міждержавні відносини мають будуватися на делегуванні частини повноважень наддержавними утвореннями.
Неофункціоналізм зосереджував увагу на співвідношенні економічної та політичної інтеграції. Його представники (Ернст Хаас, Леон Ліндберг, Філіпп Шміттер, Лоуренс Шейнеман та ін.) віддавали перевагу економічній інтеграції, однак при цьому висувалося положення про необхідність політичної інтеграції для координації дій. З аналізу процесів політичної та економічної інтеграції на прикладі Західної Європи професор Університету Берклі Е. Хаас робить два важливі висновки:
1) наднаціональні органи зможуть значною мірою впливати на політичну інтеграцію тільки в тому випадку, якщо вони будуть дотримуватися політичного курсу, який сприятиме зміцненню федеративних засад;
2) регіональна інтеграція містить у собі складну взаємодію та взаємовплив між міжнародними інститутами, національними урядами, національними та наднаціональними партіями, групами тиску, під час якого основні зацікавлені групи та політичні діячі визначають свою підтримку або опозицію новим наднаціональним інститутам та новій політиці на основі підрахунку можливих вигод.
Також Е. Хаас дійшов висновку, що прагматичний підхід до інтеграції має обмеження, що прагматичні інтереси ефемерні, коли вони не підкріплюються ідеологічними і культурними засадами інтеграції, без яких політична інтеграція є неусталеною..
Серед провідних теорій міжнародної інтеграції необхідно виділити комунікаційний підхід Карла Дойча, концепцію стадій політичної уніфікації Амітаі Етціоні, концепцію континентальної інтеграції Андре Маршаля.
Комунікаційний підхід К. Дойча ґрунтується на принципі ізоморфізму, згідно якому усі соціальні процеси підпорядковуються ідентичним закономірностям, логічно виведеним кібернетикою. Головним показником цих процесів є обсяг обміну між сторонами взаємовідносин. Інтеграція - це головним чином розвиток мережі соціальних зв’язків, зрозумілих як комунікація. Розвиток зв’язків між державами веде до утворення “політичного співтовариства” за умов, що тягарі та можливості для кожної держави будуть врівноваженими. Реальним шляхом досягнення інтеграції Дойч вважав створення “співтовариств безпеки”, у яких існуватиме реальна впевненість в тому, що їх члени не будуть боротися один з одним фізично, а будуть вирішувати спори іншим шляхом.
Концепція стадій політичної уніфікації А. Етціоні виходить з того положення, що політичне співтовариство, яке володіє контролем над використанням засобів насильства, є інтегрованим. Політичне співтовариство - це співтовариство, яке володіє трьома типами інтеграції:
1) в нього є ефективний контроль над використанням засобів насильства, хоча воно й може делегувати частину цієї монополії окремим членам;
2) в нього є центр прийняття рішень, який може значно впливати на розподіл ресурсів та винагород у суспільстві в цілому;
3) воно - домінуючий фокус політичної ідентифікації для переважної більшості політично свідомих громадян.
А. Етціоні виділяє три стадії політичної уніфікації, результатом якої є формування політичного співтовариства:
1) “передуніфікаційний стан”, в якому виявляються сприятливі або несприятливі для інтеграції характеристики одиниць, що об’єднуються, а також навколишнього середовища та системи, що виникає;
2) власно об’єднавчий процес, в якому аналізуються рушійні сили інтеграції та сфери її поширення;
3) заключний стан, який характеризується певним досягнутим ступенем інтегрованості.
Згідно концепції континентальної інтеграції А. Маршаля, об’єктивний характер інтеграції випливає з послідовного розширення “кола людського співробітництва”, яке охоплює весь комплекс відносин, що пов’язують індивідів. Воно не може припинитися з досягненням національного рівня та проявляється у тенденції до згуртування держав у більш великий організм. Слід звернути увагу, що дана теза відповідає геополітичному закону просторової прогресії, вираженому Жаном Тіріаром у формулі: “від держав-міст через держави-нації до держав-континентів”.
Теорія взаємозалежності.
Вперше вона виникає у другій половині 40-х років як противага ізоляціоністській концепції невтягнення у блоки. Вона стала ідеологічним обґрунтуванням плану Маршалла і створення НАТО. Погоджуючись з теоретиками інтеграції у тому, що взаємозалежність є вирішальним фактором сучасного світового розвитку, представники цієї теорії пропонують розглядати взаємозалежність не у контексті інтеграції, а самостійно, з точки зору виявлення її структури та аналізу ролі у сучасних міжнародних відносинах.
За визначенням Орана Янга, взаємозалежність - це “міра, у якій події, що відбуваються у дані частині або даній складовій світової системи, впливають (або безпосередньо, або одним враженням, яке вони створюють) на події, що вони виникають у кожній іншій складовій системи”. Ця теорія підкреслює, що міжнародна взаємозалежність все більше робить внутрішню політику питанням зовнішньої та навпаки.
Взаємозалежність, згідно одному з провідних її теоретиків Г.Спіро, відіграє роль стримуючого фактору щодо різноманітних вибухів, виступає певною перешкодою на шляху спроб вирішувати суперечності за допомогою сили. Важливою тезою також є теза про взаємозалежність виживання. Кризові ситуації, де б вони не виникали, здійснюють величезний вплив на ситуацію в усьому світі. Якщо буде посилюватися економічна взаємозалежність між державами, то зменшиться імовірність втягнення їх у конфлікти одна з одною, і навпаки, зростатиме співробітництво між ними у забезпеченні безпеки.
Наприкінці XX століття акцент було зміщено з проблем взаємозалежності учасників міжнародних відносин на тенденції глобалізації політики і економіки. У доповіді Науково-дослідного інституту соціального розвитку при ООН (ЮНРІСД), підготовленій для Всесвітньої зустрічі на вищому рівні в інтересах соціального розвитку (Копенгаген, березень 1995 року) використовується поняття “глобальна зв’язаність”, котре визначається таким чином: “Перетворення останніх років приймають неоднакові форми у різних країнах, але намітилося щонайменш шість тенденцій, які визначають процес інституційних змін: поширення ліберальної демократії, переважання ринкових сил в економіці, інтеграція у світовій економіці, трансформація систем виробництва і ринку робочої сили, швидкість технологічного оновлення, революція засобів масової інформації та засилля ідеології споживацтва”.
Теорія міжнародного суспільства.
Ця теорія прагне підкреслити зростаючу ступінь організованості, спільних інтересів та спільних викликів, з якими зустрічається людство в умовах зростаючої взаємозалежності та пов’язаного з нею усвідомлення спільної ідентичності. К. Браун говорить про світову спільність, що формується, М. Шоу використовує термін “глобальне суспільство”, а Р. Ліфшіц та Ф. Брайлард стверджують про виникнення “глобального громадянського суспільства”. На їх думку, це підтверджується формуванням спільних ціннісних орієнтацій та нормативних настанов, притаманних усім людям у рамках світового соціуму. Однак світове суспільство описується не у рожевих фарбах, а рух до нього - не як лінійний процес.
Підкреслюючи наявність протилежних процесів, прибічники цього напрямку (яких ще називають комунітаристами) наголошують, однак, що шлях до реалізації цілей численних міжнародних акторів все більше проходить через мережі відносин транснаціонального характеру - від недержавних взаємодій “споріднених” соціальних груп до конфліктів та зіткнень різних просторів та культур. Міжнародне суспільство сьогодні - це хоча і єдиний, але неоднорідний соціум. Тим не менше воно достатньо структуроване для того, щоб керувати суперечностями.
Представники комунітаристського підходу відрізняються переконаністю у дієвості правових норм, міжурядових організацій і міжнародних режимів в регулюванні міжнародних відносин. Міжнародні відносини представляють собою вже не анархію, а відносно впорядковану систему міждержавних взаємодій, яка регулюється за допомогою певних норм і цінностей. Такий порядок містить три основні компоненти – первинні цілі членів міжнародного суспільства: прагнення всіх держав до безпеки, зацікавленість держав у виконанні досягнутих угод та турбота держав про дотримання свого суверенітету. Згідно поглядам теоретиків міжнародного суспільства, оскільки міжнародні відносини є сферою взаємопроникнення і конфлікту різноманітних моральних і правових підходів, то найбільш відповідальний вибір буде визначатися так званою “ситуаційною етикою”.
Теорія міжнародного еквілібріуму.
Вона була розроблена Джорджем Ліскі з метою виявлення умов стабілізації та мінливості міжнародних відносин. Норми міжнародного права та міжнародних організацій вважаються ним науково доведеними перемінними, аналіз яких і покладений у основу дослідження. Основними її положеннями є наступні:
1) стабілізація має прогресивний характер, ключ до неї - інституціональний еквілібріум (рівновага) у вигляді міжнародних організацій;
2) міжнародні організації мають структуру рівноваги у тому випадку, якщо їх члени згодні з покладеними на них обов’язками та обмеженнями, якщо немає великих розбіжностей між впливом членів та їх справжньою силою , якщо структура сил у окремих органах відповідає складу членів організації та якщо функціональний обсяг відповідає дійсним цілям організації та її членів;
3) міжнародні організації впливають на рівномірний розподіл безпеки, добробуту та престижу держав за допомогою інституційних норм і санкцій більш ефективно, ніж це робиться шляхом взаємодії держав.
Теорія факторів.
Розроблена Куінсі Райтом теорія факторів, або теорія поля міжнародних відносин, ґрунтується на тому принципі, що концепція розвитку міжнародних відносин та розвиток дисципліни взаємозалежні. Світ - це поле динамічних відносин взаємодіючих та взаємодоповнюючих сил, які наука має ідентифікувати, вимірити та належним чином розмістити на аналітичному полі. Поле визначається політичними, економічними, психологічними та іншими факторами, які постійно впливають на вибір, рішення та діяльність, суттєві для міжнародних відносин. Рух факторів утворює систему дійсності, силу якої визначають матеріальні фактори, а напрямок - фактори моральні. Сила і напрямок руху ускладнюються ступенями структури, їх вплив зростає по мірі обмеження обсягу (людство, нація, держава, уряд).
Теорія зв’язків.
Норвезький дослідник Йохан Галтунг при створенні даної теорії виходив з того, що ТМВ має йти шляхом описового дослідження колективів (на протилежність індивідам), які характеризуються системністю та міжструктурними рисами. Він підкреслював необхідність всебічного розгляду міжнародних відносин на основі міждисциплінарного підходу.
Теорія зв’язків полягає у визначенні наявності типів взаємозалежності структури та особистостей керівників, а також обумовленості осіб та структури міжнародною системою. Так само, як система осіб обумовлює окрему особу і сама нею обумовлена, так і система націй обумовлена нацією і в свою чергу обумовлює її. На цій основі теорія виділяє міжнародні відносини, щ орієнтовані персонально, структурно і т.п., а також оцінює їх у категоріях ізоляції, зближення та інтеграції.
На основі структуралістського підходу Галтунг виділив чотири можливі типи соціальних систем: феодальну, класову, мішану та егалітарну. Феодальну систему, яка характеризується високим ступенем рангової відповідності та залежної взаємодії, він вважає найбільш усталеною та найменш конфліктною. Під ранговою відповідністю мається на увазі ступінь, у якій статус (“ранг”) кожної соціальної одиниці відповідає її позитивним якостям “в усіх вимірах”. Залежна взаємодія розуміється як “ступінь, у якій сукупність взаємодій залежить від загального рангу пари”, яка знаходиться у взаємодії.
Феодальна структура міжнародних відносин розумілася Галтунгом у вигляді біполярного протистояння блоків, де наддержави виступали у ролі “пануючого класу”, а усі інші держави - у ролі “підлеглого класу”. її розвиток представляв процес посилення консолідації держав “підлеглого класу” по мірі посилення “експлуатації з боку держав “пануючого класу”. Останні змушені послабляти дуже високу спочатку конфліктність власних відносин для того, щоб консолідувати свої зусилля для спільного протистояння своїм “підлеглим” та спільного захисту свого статусу. Зростання мікроконфліктів супроводжується зниженням макроконфліктів, однак загальний рівень конфліктності має тенденцію до зростання.
Будь-яка феодальна система в силу її внутрішньої логіки рано чи пізно, безпосередньо чи опосередковано, через класову чи мішану систему, перетворюється на свою протилежність - егалітарну систему, після чого система прагне знову повернутися до високого рівня рангової відповідності та залежної взаємодії. Таким чином, розвиток систем він бачить як коливальний процес з феодальною та егалітарною системою у крайніх точках.
Неокласичні теорії міжнародних відносин.
Реалістична парадигма і сьогодні залишається на озброєнні політичних діячів та науковців. Це пов’язано насамперед з тим, що політичний реалізм краще інших дозволяє виявити сутність міжнародних відносин, обрати адекватні засоби та методи міжнародної політики та сприяє мобілізації національної громадської думки. Зберігає також певні позиції, насамперед у США, ідеалістична парадигма. Тим не менше модернізм все ж значною мірою вплинув на розвиток традиціоналістичних підходів, сприявши їх трансформації, виникненню таких неокласичних напрямків, як неореалізм, неоідеалізм, неомарксизм та інші.
Методологічною особливістю неореалізму є абстрагування політичної сфери від інших сфер міжнародних відносин, що дає можливість зосередитися на вивченні її специфічних детермінант і закономірностей. З точки зору неореалістів (Кеннет Уолтц, Баррі Бузан, Роберт Гілпін, Джон Міршаймер, Стівен Уолт) вирішальний вплив на еволюцію міжнародних відносин залишається за державами. Визнаючи посилення міжнародної взаємозалежності, неореалісти головним її наслідком вважають формування глобальної міжнародної системи, в основі функціонування якої лежать причинно-наслідкові відносини, що визначаються її структурою та піддаються емпіричному описуванню. За зовнішньо хаотичним нагромадженням подій та неузгоджених поведінок в решті решт приховуються певні керуючі ними детермінанти та закономірності.
При аналізі цих закономірностей неореалісти застосовують системний підхід і підходи макроекономічного аналізу. За словами К.Н. Уолца, “міжнародні політичні системи являють собою, подібно до економічних ринків, рівнодіючу поведінки її складових елементів, кожен з яких керується при цьому власною вигодою”. В той же час він звертає увагу на ефект зворотного зв’язку міжнародної структури по відношенню до держав. В ситуації стратегічної взаємозалежності зовнішня політика держав пояснюється не лише внутрішніми причинами, але й політикою інших держав, тому для її розуміння і передбачення необхідно враховувати особливості міждержавної системи. Ключова роль відводиться при цьому вивченню її структури, під якою розуміється розподіл можливостей (примушень і обмежень), котрі система придає своїм елементам - державам, а також функціональна диференціація суб’єктів. Уолц вважає, що держави прагнуть врівноважити міць одна одної, і в цьому слідом за неореалістами він вбачає логіку міжнародної системи. Конкуренція знищує держави, які діють з низьким ККД, а міжнародна система підготовляє інші держави до того, щоб вони вели себе певним чином.
Неореалізм, таким чином, поєднав макроекономічну інтерпретацію міжнародної системи з класичним реалістським акцентом на силу і національні інтереси. Він розглядає структуру міжнародної системи як розподіл матеріальних можливостей. На думку К. Уолца, первинність матеріальної міці та усталеність національних інтересів неминуче надають міжнародній анархії аморальності, яку можна подолати лише за допомогою всесвітнього органу управління. Інший представник неореалізму Б. Бузан вважає, що природа міжнародних відносин змінюється у бік “зрілої анархії“, у рамках якої західні ліберально-демократичні держави здатні відігравати роль гаранта міжнародної безпеки, а досягнення прогресу стають доступними для усіх.
Неоідеалізм (неолібералізм), основні положення якого найбільш повно сформульовані у праці Роберта Кохейна “Після гегемонії“ (1984), за багатьма ключовими позиціями (анархичність міжнародних відносин, провідна роль держави, значення влади і сили) значно ближче до неореалізму, ніж до класичного політичного ідеалізму. Але він розходиться з неореалізмом у оцінці ролі міжнародних інститутів, вважаючи, що вони здатні знівелювати ефект сили та інтересу достатньою мірою, щоб сприяти співробітництву між державами. Структуру міжнародної системи неоідеалісти розглядають як сукупність можливостей, інтересів та інститутів. Кохейн доводив відносну самостійність “надбудови” міжнародної системи від базису, аналіз якого був зроблений Уолцем. Неоідеалізм не заперечує значення сили та інтересу, але стверджує, що їх значення і наслідки залежать від ідей міжнародних акторів. Сила нібито все менше застосовується, вона стає все менш примусовою та відчутною, а національний інтерес втрачає своє минуле значення.
Представники цього напрямку (Р. Кохейн, Дж. Най, М. Ніколсон, М.-К. Смутс, Ч. Ліпсон, С. Стрендж) погоджуються з тим, що міжнародна система і сьогодні залишається анархічною з точки зору відносин панування і підкорення, однак вважають її наслідком політики самих держав. Більш того, анархічність, всупереч твердженням неореалістів, не може розглядатися як докорінна відмінність міжнародних відносин від внутрісуспільних. Багато наслідків анархії було в основному подолано завдяки міжнародним інститутам, що відображають існування міждержавного консенсусу і допомагають підтримувати його, використовуючи взаємні консультації і компроміси, які пом’якшують наслідки фактичної нерівності держав.
Сучасні міжнародні відносини все менше можна вважати міждержавними, оскільки у сферу міжнародного життя активно вторгаються нові, нетрадиційні актори - неурядові організації, транснаціональні корпорації та банки, приватні групи, демографічні потоки, кримінальні структури і пересічні індивіди. Держави можуть бути менш сприйнятливими до зовнішніх впливів лише ціною скорочення вигоди, яка обумовлена взаємодією держав. Влада над сучасними суспільствами переходить від держав до ТНК, фірм і банків, виробнича діяльність в усіх секторах економіки все частіше здійснюється в обхід держави, а розподіл багатств у світі залежить насамперед від трансфертів з боку транснаціонального капіталу, навіть соціальні відносини все більше регулюються внутрішніми регламентами самих фірм.
Держави вже не можуть, як раніше, контролювати їх діяльність, котра все частіше суперечить принципам державного суверенітету. Ці процеси руйнують монополію держави у міжнародних відносинах, які стають все більш транснаціональними і все менше керуємими. В їх регулюванні зменшується значення сили і балансу сил. М. Нікольсон сформулював так званий “парадокс участі”: чим меншою є кількість і ступінь різнорідності учасників міжнародних інтеракцій, тим більш впорядкованими є міжнародні відносини і тим більш передбачуваними є дії окремих учасників та їх наслідки.
Центральна увага приділяється вивченню транснаціональних відносин у двох аспектах – транснаціональній взаємодії та транснаціональних організаціях. Самі транснаціональні відносини Р. Кохейн і Дж. Най не вважають новими, хоча відзначають показовий ріст кількості транснаціональних організацій у ХХ столітті. З двох способів участі індивідів і організацій у світовій політиці – в якості членів коаліції, що контролюють або впливають на їх уряди, або в якості безпосередніх учасників взаємодії з іноземними урядами та суспільствами в обхід власного уряду – лише другий спосіб вважається дійсно транснаціональним.
Транснаціональна взаємодія може вплинути на зміну відносин. Наприклад, особиста взаємодія громадян різних держав, як і засоби транснаціональної комунікації, можуть змінити думку і сприйняття реальності елітами і неелітами у національних суспільствах. При цьому не заперечується, що уряди завжди прагнули використати транснаціональну взаємодію для досягнення політичних результатів, зокрема, доручаючи туристам шпигунські функції, підтримуючі етнічні чи релігійні групи, тощо. Втім можливості держав здійснювати контроль транснаціональних відносин все більше обмежуються, тоді як транснаціональні відносини можуть перерозподіляти контроль між державами на користь більш втягнутих у транснаціональну мережу. Транснаціональні організації розглядаються, в свою чергу, як сукупний продукт зростаючої спеціалізації суспільств і транснаціональної комунікації, завдяки чому все більше людей сприймають ці організації як шлях реалізації своїх можливостей.
Неоліберали відзначають, що частина влади, яку втрачають держави, далеко не завжди передається іншому міжнародному актору, внаслідок чого в міжнародній системі виникають некеровані зони, ареал яких постійно розширяється. Транскордонна діяльність фінансових інститутів, втручання держав у яку обмежується, супроводжується криміналізацією цієї сфери. Спостерігається також зростання асиметрії між державами за ступенем їх здатності управляти своїми суспільствами та економіками.
Неомарксизм виходить з економічної та соціальної нерівності у рамках глобальної капіталістичної системи, всередині якої центральне значення має суперечність між центром і периферією. Неомарксизм у вигляді світосистемного глобалізму заявив про себе як про новий етап еволюції суспільствознавства, що прийшов на зміну “соціології”, яка спиралася на праці К. Маркса, М. Вебера, Е. Дюркгейма і яка свого часу замінила утілітаризм класичної школи у особі Т. Гоббса, Дж. Локка, А. Сміта, Д. Рікардо та Дж. Ст. Мілля.
Представники неомарксизму (І. Валлерстайн, С. Амін, Р. Кокс, М. Рогальскі, Ф. Кардозо, Т. Фалето) вважають, що світова система первинна по відношенню до національних держав, тобто світова економіка, міжнародні політичні інститути та відносини мають власну логіку розвитку, структурну динаміку, яку можна змоделювати. Світова система визначає характер розвитку та слаборозвиненості окремих суспільств, що входять до глобальних структур. Критерієм приналежності до структуралістської парадигми є розгляд світової торгівлі, міграції капіталів, колонізації та інших світових процесів у контексті транснаціональних суспільних структур.
Світова система також розглядається як динамічна взаємодія економічної, військово-політичної і соціокультурної підсистем. Взаємодія міжнародних політичних, військових, економічних, науково-технічних, ресурсних факторів світового розвитку впливає на стан світового співтовариства, на співвідношення сил і внутрішнє становище окремих держав. Тривалий час військово-політична підсистема домінувала над економічною, однак у міру інституціоналізації капіталістичних господарських структур економічна підсистема здобуває вирішального значення, хоча еластична комбінація військово-політичних і соціокультурних елементів продовжує відігравати важливу роль у її функціонуванні.
Рушійною силою розвитку сучасної світ-системи, в основі якої лежить капіталістичний світ-економіка, є безупинне нагромадження капіталу, що самопідтримується (хоча для радикальних світосистемників нагромадження капіталу іде далеко всередину історії, що припускає “вічний” капіталізм). Ігнорування територіальних кордонів з боку КСЕ додає йому яскраво вираженої універсалізуючої властивості, здатної підтримувати взаємодію в господарській сфері різних країн, регіонів, континентів.
Ключове значення в світосистемній парадигмі здобувають центропериферійні відносини. “Осьовий” поділ праці між центром і периферією створює напругу між ними, що стимулює розвиток світ-системи в цілому. Він підсилюється нееквівалентним обміном і нерівноправним характером відносин між ними. Незважаючи на це, уже до кінця XIX століття, на думку І. Валлерстайна, не залишилося зон, що знаходяться за межами КСЕ. У його структурі периферії приділяється в цілому пасивна роль, її розвиток цілком залежить від центру. Динаміку КСЕ покликано виразити поняття “напівпериферії”. Саме напівпериферія зосереджує в собі класові протиріччя і конфлікти, виступає способом перерозподілу світової доданої вартості, вона ж служить джерелом нових форм і способів виробництва. Таким чином, світова політика з'являється як постійна боротьба між центром і периферією сучасної світової системи, виступаючи наслідком асиметричної взаємозалежності держав і народів.
У джерел провідної немарксистської школи світ-системного аналізу стояв відомий представник французької історичної школи “Анналів” Фернан Бродель у своїй фундаментальній праці “Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV-XVІІІ ст.”, досліджуючи перехід від традиційного суспільства до сучасного, висунув та застосував концепцію “тривалої часової протяжності”. Капіталістична трансформація європейського суспільства йшла, як він доводить, мікроскопічними кроками, починаючи із зародження елементів капіталізму ще у XІІІ ст. (епоха “предкапіталізму”).
На основі цієї концепції Бродель здійснює аналіз “світів-економік”, які формують загальну світову економіку та визначають динаміку світової системи. “Світ-економіка” розглядається Броделем як економічно самостійна частина планети, здатна в основному бути самодостатньою, така, що її внутрішні зв’язки та обміни надають їй певної органічної цілісності. “Світи-економіки” існували з дуже давніх давен, подібно цивілізаціям, державам і імперіям.
Простір, що його займає “світ-економіка”, є першою умовою його існування. Його межі надають йому певного сенсу, він передбачає наявність деякого центру, який представлений міським полюсом - центром зосередження інформації, капіталів, товарів, та який слугує на користь якій-небудь формі пануючого капіталізму. Це місто завжди було центром сильної, агресивної, привілейованої, динамічної держави, що уселяла усім одночасно страх і повагу. Будь-яка держава, що лише межувала з центром “світу-економіки”, ставала більш забіякуватою, при вдачі - завойовною, ніби то від такого сусідства в ній розливалася жовч.
Пануючі міста не залишаються такими вічно, вони змінюють один одного, і ці зміни переривали спокійний хід історії та відкривали більш цінні перспективи. Пересування центрів завжди виявляло крихкість минулої рівноваги і сили тієї рівноваги, яка має утвердитися.
Кордони “світу-економіки” розташовуються там, де починається інша економіка того ж типу, вздовж певної зони, перетинати яку було вигідно з економічної точки зору лише у виключних випадках. Як правило, ці кордони постають мало пожвавленими зонами. Ієрархізований характер простору сприяє виникненню різних видів нерівності, різниці потенціалів, за допомогою якої забезпечується функціонування “світу-економіки”. Простір будь-якого “світу-економіки” містить три ареали: вузький центр, другорядні достатньо розвинені області та величезна зовнішня периферія, ледве втягнута у грошову економіку та поділ праці. Бродель звертав увагу на те, що “будь-яке надто дешеве життя є вже само по собі показником слабкого розвитку”.
Політичним відображенням європейського “світу-економіки” він вважав систему європейської рівноваги. На його думку, концерт європейської рівноваги - це давно існувавший процес, що розпочався з часів конфлікту Капетінгів з Плантагенетами. Метою цієї системи було створення та підтримання периферійних та напівперіферійних районів, де ніколи остаточно не зникала взаємна напруженість так, щоб не ставилася під загрозу могутність центру. Політика також має своє “серце” - невеличку зону, звідки спостерігали за близькими та далекими подіями.
Так саме й культура є членуванням простору, з послідовними колами: у епоху Відродження - Флоренція, Італія, решта Європи. Культурна єдність Європи завжди сприяла економічним обмінам, і навпаки. Але нанесені на карту культура і економіка можуть навіть суперечити одна одній: Флоренція, а не Венеція у XV-XVІ ст., Рим чи Мадрид, а не Амстердам у XVІІ ст., Париж, а не Лондон у XVІІІ-XІX ст. були культурними центрами Європи.
З настанням Нового часу першість економіки стає все більш вагомою: вона орієнтує, порушує рівновагу, впливає на інші порядки. Вона надмірно посилює нерівність, замикає у бідності та багатстві співучасників “світу-економіки”, надовго нав’язуючи їм певну роль. За словами Броделя, “бідна країна бідна тому, що вона бідна”, “експансія викликає експансію”, “країна збагачується, тому що вона вже є багатою”. “Нерівний обмін, творець нерівності у світі, і навпаки, нерівність світу, що невпинно створювало обміни, були стародавніми реальностями”, - зазначає дослідник. А співвідношення сил між націями випливає іноді з дуже давнього стану речей. Виявляється, дуже складно розірвати хоча б раз пережитий у минулому стан залежності. “Нерівність світу виявляє структурні реалії, що дуже повільно стверджуються і дуже повільно зникають”.
На найскоріше утвердження капіталістичної системи завжди працювали війни: “якщо нова держава зростала, якщо в ній оселявся сучасний капіталізм, то знаряддям цього частіше за все була війна: війна всьому батько (bellum omnіum pater)”. З XV ст. Бродель знаходить існування “авангардних” війн, які мобілізовували кредити, інтелект, винахідливість техніків настільки, що війни самі вдосконалювались рік від року. Така “авангардна” війна, говорячи словами Броделя, - це дочка прогресу та його матір. Саме вони були рушійною силою розвитку “світів-економік”.
Згідно концепції іншого представника світ-системного аналізу І.Валлерстайна, вже наприкінці XV - на початку XVІ ст. визначились основні контури “світової європейської економіки”, основою якої було не військово-політичне примушення, характерне для попередніх “світів-імперій”, а господарчі та культурні взаємозв’язки, котрі сприяли інтеграції національних держав, союзів міст і т.п. у рамках світової системи. Великі наддержавні утворення, аналогічні європейській “світ-системі”, що базувалися на переважанні економічного компоненту, існували і раніше (Китай, Персія, Рим), але потім трансформувалися у жорстко централізовані “світи-імперії”. Кожного разу, коли ми маємо справу з імперією, це значить, що “світ-економіка”, який лежить в її основі, не зміг розвинутись, що він був зупинений у своїй експансії. “Світи-імперії” домінували у історії людства до XVІ ст..
Близько 1500 р. відбулося дещо дивне: один зі “світів-економік” - європейський - виявилася менш крихкою, ніж попередні. Вона вступила у боротьбу зі “світом-імперією” Габсбургів та перемогла. європейський “світ-економіка” зміцнився як “капіталістичний світ-економіка”. “Сучасний світ-система” (система, яка сама є світ) - це “капіталістичний світ-економіка”, що охоплює весь світ та не має ніяких зовнішніх по відношенню до нього історичних систем. КСЕ - це система постійного, безперервного накопичення капіталу, об’єктивна тенденція його розвитку - товаризація всього світу, об’єкт якої - насамперед робоча сила та земля; паралельно з нею розвиваються процеси комерціалізації та механізації.
Особливістю Нового часу Валлерстайн вважає той факт, що сучасний тип світової системи, охопивши усю земну кулю, продовжує базуватися на економічному фундаменті, не проявляючи явних тенденцій до формування єдиної імперської структури. “Капіталістичний світ-економіка”, незважаючи на його ієрархічну побудову, не ліквідував політичного плюралізму та національних державних кордонів в силу значної маневреності економіки, яка дозволяє зберігати функціональну обособленість політичної та господарчої сфер.
Кожна історична система має свій кінець, який Валлерстайн визначає як “смугу” часу, “перехід”, під час якого коливання будь-якої форми зміни значно сильніше та непередбачуваніше, ніж звичайно і різко зростає роль свободи волі. Саме у такий період і вступає світ сьогодні, коли різко збільшуються можливості свідомого вибору.
Альтернативу “капіталістичному світу-економіці” Валлерстайн вбачає у соціалістичному ладі, покликаному стати третьою формою “світ-системи”, яка певною мірою нагадує “світи-імперії” та у рамках якої під проводом “всесвітнього соціалістичного уряду” буде досягнуто більш високої продуктивності праці та здійснено перерозподіл у глобальному масштабі.
Розвиток “сучасної світ-системи” визначається Валлерстайном змінами гегемонії. Вона означає, що одна держава має геополітичну можливість створювати стабільні системи нерівномірного суспільного розподілу влади. Матеріальна база гегемонії - більша ефективність даної держави у агроіндустріальному виробництві, торгівлі та фінансах, що забезпечує не тільки панування на світовому ринку, але й активне проникнення на внутрішні ринки інших країн.
Гегемонія - це не стільки стан, скільки кінцева фаза рухомого континууму, який характеризує відносини між великими державами. На початку континууму - гостра конкурентна боротьба в умовах відносної рівноваги сил. Гегемонія відбиває здатність певної держави перетворити одну частину міжнародної системи у своїх клієнтів, а іншу - загнати у оборонну позицію.
Гегемонія виникає як елемент нормального функціонування КСЕ, котрий знав лише три гегемонії: Сполучені Провінції (Голландія) - 1620-1672 рр.; Великобританія - 1815-1873 рр.; США - 1945-1973 рр.. Голландська гегемонія зробила можливим сам КСЕ як історичну соціальну систему; британська гегемонія зміцнила її фундамент; американська гегемонія максимально розширила та поглибила КСЕ і в той же час вивільнила ті сили, що мають привести “сучасну світ-систему” до занепаду.
Гегемонія, згідно Валлерстайну, характеризується чотирма особливостями:
1. Послідовність досягнення і втрати гегемонії: агропромислова сфера - торгівля - фінанси. При цьому період максимальної гегемонії припадає на її закінчення у агропромисловій сфері. Втрата фінансової гегемонії є, як правило, втрата гегемонії взагалі або близький до цього стан.
2. Політико-ідеологічний захист всіма державами-гегемонами “глобального лібералізму”; акцентування принципу “вільної торгівлі” на шкоду меркантилізмові.
3. Військово-морська перевага держави-гегемону; у період зростаючої гегемонії майбутній гегемон знеохоти створював сухопутні армії і робив це лише тоді, коли стикався з противником, який прагнув перетворити КСЕ на “світ-імперію”.
4. Гегемонія забезпечується під час світових війн, що тривали, як правило, тридцять років. У Тридцятирічній війні (1618-1648) голландські інтереси взяли гору над інтересами Габсбургів, у революційних та наполеонівських війнах (1792-1815) англійці взяли гору над французами, а у тридцятирічних “американо-німецьких” війнах США перемогли Німеччину.
Результатом встановлення гегемонії є періоди миру в “сучасній світ-системі”, не повна відсутність війн, а мир між наддержавами - привілейованою групою держав, які мають достатньо великі розміри та багатство, щоб забезпечити міцну фінансову базу для розвитку військового сектору. Періоди гегемонії, вони ж періоди миру, історично нетривалі (25-50 років). Для Валлерстайна безсумнівним є зв’язок циклів гегемонії з віковими трендами. Ці процеси є результатами тривалої конкурентної експансії, яка призводить до особливої концентрації економічної та політичної влади.
Як це не дивно на перший погляд, Валлерстайн вважає, що сьогодні США вступили у фазу занепаду власної гегемонії, яку вони підтримували з 1945 року. Тиск на них стане значно сильнішим, ніж будь-коли в їх історії. Все ж, незважаючи на економічний занепад, США залишаються найсильнішою країною у військовому та політичному плані. “Гегемонія має свій жировий запас, за рахунок якого можна проіснувати деяку кількість років”.
Сучасні неомарксисти вважають, що міжнародне середовище характеризується станом анархії при переважаючому домінуванні єдиної наддержави. На їх думку, держава зберігає своє значення у міжнародних відносинах, але це стосується головним чином великих держав. Основною проблемою міжнародних відносин вони вважають несправедливий розподіл ресурсів між центром і периферією світової системи. Світова система має конфліктний характер, обумовлений цілеспрямованою стратегією США та інших держав центру.
Центральне поняття неомарксизму - “капіталістичний світ-економіка”, як основа “сучасної світ-системи”. КСЕ характеризується сьогодні такими основними рисами, як всесвітня організація виробництва, зростання значення транснаціональних корпорацій (ТНК) у світовому господарчому розвитку, посилення координації виробничих комплексів, інтернаціоналізація капіталу, зменшення можливостей державного втручання у сферу фінансів, панування ідеології “гіперлібералізму”. Держави сьогодні перетворюються у агентів, які передають національним економікам вимоги КСЕ з метою адаптації до умов конкуренції на світовому ринку, який знаходиться під визначальним впливом найбільш розвинених країн на чолі з США. В той же час неомарксисти звертають увагу на протилежні процеси диверсифікації економічних, політичних, соціокультурних структур, пошуку інших шляхів розвитку.
Основна тенденція сучасного етапу міжнародних відносин полягає у посиленні асиметричності взаємозалежності. Процеси глобалізації збільшують прірву між багатими і бідними у світовому масштабі. Багаті не хочуть ділитися з бідними, а бідні вважають, що відокремлення стане найкращим шляхом вирішення їх проблем. Основним регулятором міжнародних відносин неомарксисти вважають боротьбу “держав-класів”. Підкреслюючи, що міжнародні відносини набувають залежного від США як єдиної наддержави характеру, неомарксисти все ж не вважають цей стан речей фатальним. Подальшу еволюцію “сучасної світ-системи” вони ставлять у залежність від політичної волі та здатності країн периферії порвати з нав’язаною стратегією суспіьного і світового розвитку, а також від ефективності опору цій стратегії “знизу”.
Питання на семінарське заняття
Кількісні та якісні методи у міжнародних дослідженнях
- Можливості кількісного та якісного аналізу міжнародних відносин.
- Проблема верифікації результатів кількісних та якісних досліджень міжнародних відносин.
- Кількісні соціологічні методи у міжнародних дослідженнях.
- Математичне моделювання у дослідженні міжнародних відносин.
Темі доповідей та рефератів
1. Державно-центристський підхід у сучасних теоріях міжнародних відносин.
2. Прогнозування розвитку міжнародних відносин: підхід Г.Кана.
3. Вплив політичного реалізму на сучасну міжнародну політику.
4. Міжнародно-політична концепція Г.Кіссінджера.
5.Міжнародно-політична концепція Зб.Бжезинського.
6. Полеміка між ідеалістами та реалістами у розвитку ТМВ.
7. Полеміка між традиціоналістами і модерністами у розвитку ТМВ.
8. Теорії транснаціоналізму та міжнародної взаємозалежності.
9. Перспективи розвитку сучасної науки про міжнародні відносини.
10. Становлення сучасних російських теорій міжнародних відносин.
Рекомендована література
Арон Р. Мир і війна між націями. – К., 2000.
Балабаева З.В. Идеология социального глобализма. Критический анализ доктрины Римского клуба.-К.,1989.
Бжезинский Зб. Вне контроля. Глобальный беспорядок на кануне ХХІ в. // США: ЭПИ.-1994.-№4.
Валлерстайн И. Капиталистическая цивилизация// РЖ Соц. и гуманит.науки. Отеч. и зарубеж.литература. Сер.11. Социология.-1993.-№3-4.
Гладкий Ю. Глобалистика: трудный путь становления// МЭ и МО.-1994.-№10.
Киссинджер Г. Будьте реалистами // США: ЭПИ.-1994.-№7.
Киссинджер Г. Дипломатия. - М., 1998.
Киссинджер Г. Рецепт хаоса // США: ЭПИ.-1994.-№1.
Кокошин А.А. О буржуазных прогнозах развития международных отношений.-М.,1978.
Кулагин В. Современные теории международных отношений // Междунар. жизнь. - 1998. -№1.
Медоуз Х.Д. и др. За пределами роста.-М., 1994.
Мурадян А.А. Буржуазные теории международной политики. Критический анализ.-М.,1988.
Уткин А.И. Американская футурология международных отношений в 20 веке.-М.,1990.
Хозин Г. Джеймс Розенау как теоретик международных отношений // Соц.-полит. науки. - 1991. - №3.
Цыганков А.П. Р.Арон о политической науке и социологии международных отношений // Соц.-полит. науки. - 1991. - №5.
Цыганков А.П. Г.Моргентау: взгляд на внешнюю политику // Соц.-полит. науки. - 1991. - №1.
Цыганков П.А. Раймон Арон о политической науке международных отношений. Власть и демократия. Сб. статей.-М.,1992.
Питання для самостійного аналізу
1. В чому містяться філософські підвалини полеміки між політичними ідеалістами та політичними реалістами?
2. В чому полягає політичний зміст полеміки між ідеалістами та реалістами?
3. Як критично оцінити тезу політичних ідеалістів про визначальну роль моральн0-правових норм та принципів у міжнародних відносинах? Чи згодні ви з запереченням з боку реалістів тотожності між мораллю конкретної нації та універсальними моральними законами?
5. Чи правомірно вважати політичний ідеалізм більш гуманістичною, етичною доктриною?
6. Чому політичний реалізм знайшов більш схвальний прийом у зовнішньополітичних колах?
7. Яким є методологічний сенс виведення сутності міжнародних відносин та зовнішньої політики з категорії інтересу, вираженого у термінах влади?
8. Наскільки об’єктивним можна вважати інтерес, виражений у термінах влади?
9. Чим було викликано заперечення з боку Дж.Модельскі категорії “національний інтерес”?
10. В чому полягає мета зовнішньої політики, на думку реалістів?
11. Як політичні реалісти визначають характер впливу навколишнього середовища та поглядів національних лідерів на політичну поведінку держави?
12. Чи згодні ви з думкою Ф.С.Норсіджа, що соціальні та економічні перетворення навіть революційного характеру не можуть глибоко змінити зовнішню політику держави?
13. В чому сутність критики традиціоналістських напрямків з боку модерністів, якою була відповідь представників “класичного підходу”?
14. Як слід розуміти думку Х.Булла про те, що модерністи “стають на шлях інтелектуального пуританізму, який утримує їх ... настільки ж далеко від сутності міжнародної політики, наскільки мешканки жіночого монастирю у вікторіанську епоху були далекі від вивчення питань сексу”?
15. Чому Х.Булл вважав, що модерністські підходи неспроможні осягнути сутність міжнародних явищ?
17. Наведіть приклади, що обґрунтовують різницю між реалістичним та ідеалістичним (легалістсько-моралістським) підходами у зовнішній політиці держав.
Витоки та розвиток науки про міжнародні відносини