Соціологія культури
Частина ІІ. Основні галузі соціологічного знання
Глава № 11. Соціологія культури
І. Соціальна сутність культури.
ІІ. Структурні елементи та форми вияву культури.
І. Соціальна сутність культури
Соціологія культури – це галузь соціологічного знання, що вивчає закономірності функціонування та розвитку культури як суспільного явища, а також форми виявлення цих закономірностей у людській діяль ності, пов’язаної із створенням, засвоєнням, збереженням та розповсюд женням ідей, уявлень, культурних норм, цінностей і зразків поведінки, які регулюють взаємовідносини у суспільстві, а також між суспільст вом й природою.
Об’єктом соціології культури, як правило, є діяльність людей (суспільства загалом, різноманітних соціальних груп і особистостей), що пов’я зана з виробництвом, поширенням і споживанням культурних цінностей як матеріальних, так і духовних.
Предметом соціології культури може виступати творча діяльність в галузі культури; економічні (матеріальні), соціальні і політичні фактори, що впливають на творчий процес; ситуацію на «ринку» художньо-культурної продукції.
Спочатку слово «культура» означало спосіб обробки землі (від лат. colege – піклуватися, зрощувати, доглядати). Осмислення культури – це, насамперед, осмислення самого поняття культура, яке вперше зустрічається в праці Марка Порція Катона «De agri cultura». Однак уже в цей період культуру розуміють дещо ширше ніж як аграрну культуру. Зокрема в листах Цицерона (римський філософ, державний діяч, 106–43 р. до Р.Х.) читаємо: «cultura animi autem philosophia est», що в перекладі означає – «філософія є культурою душі (духу)».
Отже, культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображають активну творчу діяльність людей в освоєнні світу в ході історичного розвитку суспільства
Необхідно також підкреслити, що, узагальнивши близько 150 дефініцій культури, американські антропологи А. Кребер і К. Клакхон виокремили три її основні характеристики:
1) культура – це те, що відрізняє людину від тварин, те, що властиво тільки людському суспільству;
2) культура – це те, що не передається біологічно, а досягається на вчанням; культура не детермінована особливостями людини як біологічного виду, а створена власне нею; культура протилежна природі;
3) культура передається за допомогою символічних форм (мови, творів мистецтва, виробів, інструментів тощо), що пов'язані з ідеями.
сутності та змісту культури:
1) із семіотичної точки зору (семіотика – наука про знаки) культура може бути визначена як небіологічна знакова система, за допомогою якої передається соціальний досвід. Вказівка на небіологічний характер тут необхідна, оскільки семіотика вивчає і біологічні знакові системи (наприклад, симптоми у медицині);
2) із соціологічної точки зору культура є соціальним інститутом, що забезпечує системність і сталість суспільства;
3) із аксіологічної точки зору (аксіологія – наука про цінності) культура розглядається як світ цінностей, який являє собою ієрархію змістів та ідеалів, що поділяються всіма членами певного співтовариства;
4) із діяльнісної точки зору культура визначається як сукупність "технологій", які виробляються і використовуються людиною для досягнення певних цілей. Такі технології додають діяльності людини особливої спрямованості, а також цілісності.
Воднораз існує й інша класифікація підходів щодо визначення змісту культури:
1) з позицій символізму (Т. Парсонс, К. Гирц), елементами культури насамперед є символи, що опосередковують людину зі світом (ідеї, віру вання, ціннісні моделі тощо);
2) з позицій функціоналізму (Б. Малиновський, А. Раткліфф-Браун), кожний елемент культури виконує якусь функцію – задовольняє певні людські потреби. Інакше кажучи, усі елементи культури розглядаються з погляду того, яке місце вони займають у цілісній культурній системі. Си стема культури – це характеристика соціальної системи. У «нормально му» стані соціальні системи самодостатні, врівноважені, гармонічні. Саме з погляду цього «нормального» стану й оцінюється функціональність еле ментів культури;
3) з позицій адаптивно-діяльнісного підходу (Е. Маркарян), культура являє собою спосіб діяльності, а також систему механізмів небіологічного характеру, що стимулюють, програмують і реалізують адаптивну і пе ретворювальну діяльність людей.
Сьогодні говорять про феномен культури, який розглядається як:
- важливий регулятор людської поведінки;
- показник рівня розвитку суспільства, який характеризується властивими тільки певній епосі матеріальними та духовними цінностями;
- спосіб життя людей і суспільства загалом;
- засіб передачі людського досвіду, що передбачає акумулювання (накопичення) і відбір таких елементів культури (звичаїв, етичних норм), які мають важливе значення для передачі соціальної інформації із покоління в покоління;
- необхідну умову цивілізаційного розвитку;
- спосіб відображення якісних змін у людському знанні;
- складно організовану соціальну систему;
- рівень виховання та розумового розвитку особи;
- важливий соціальний інститут, що забезпечує системність і сталість суспільства.
Виходячи із викладеного можна визначити основні функції культури (тобто сукупність її ролей), які вона відіграє у функціонуванні та розвит ку сучасного суспільства. Основними серед них є такі:
1) людинотворча, або гуманістична функція культури – полягає у розвитку творчого потенціалу людини в усіх формах її життєдіяльності;
2) гносеологічна, або пізнавальна функція культури – полягає у тому, що культура є основним засобом пізнання і самопізнання суспільства, соціальної спільноти, групи й окремої людини;
3) кумулятивна функція культури – спрямована на накопичення і збереження соціального досвіду, отриманого культурою в результаті взаємодії індивідів усередині культури і взаємодії з іншими культурами. Існування цієї функції дає змогу визначити культуру як особливий засіб передання соціальної інформації;
4) інформаційна функція культури –полягає у трансляції соціально го досвіду, що серед іншого забезпечує зв’язок часів – минулого, теперіш нього і майбутнього;
5) комунікативна функція культури – пов’язана із переданням повідомлень під час спільної людської діяльності, яка також припускає транс ляцію соціального досвіду (в тому числі і між поколіннями); це функція соціального спілкування, завдяки якій забезпечується адекватність взаємо розуміння між людьми;
6) нормативно-регулююча або управлінська функція культури – по лягає у тому, що культура є важливим інструментом соціального управ ління поведінкою людини у суспільстві. Адже суспільство за допомо гою культури створює орієнтири для людських дій і систему контролю за цими діями;
7) ціннісно-орієнтаційна функція культури – полягає у тому, що вона задає певну систему координат або своєрідну «карту життєвих ціннос тей», у яких існує і на які орієнтується людина у процесі суспільної життє діяльності;
8) інтегруюча функція культури – забезпечує цілісність самої куль тури, усвідомлення цієї цілісності індивідами, що належить до неї. Ця функція здійснюється за рахунок створення системи значень, цінностей і норм, що є гарантом стабільності функціонування соціальних систем.
Усі перелічені функції дають можливість визначити культуру як механізм ціннісно-нормативної інтеграції соціальних систем.
ІІ. Структурні елементи та форми вияву культури
До основних еле ментів культури як соціальної системи належать такі:
1. Цінності (від грец. axios – цінність) – це визнані всім суспільством або більшістю його чле нів уявлення про те, до яких цілей повинна або може прагнути людина, або до чого вона прагнути не може (наприклад, десять християнських заповідей). Розрізняють також такі групи цінностей: смисложиттєві (уявлення про добро, зло, щастя, ціль і сенс життя); вітальні (від лат. vitalis – життєвий), цінності життя, здоров’я, особистої безпеки, добробуту, сім’ї; суспільного визнання і покликання (любов до праці, соціальне становище, служіння людям); міжособистісного спілкування (чесність, безкорисливість, доброзичливість); демократичні (свобода совісті, політичного вибору, суверенітет); партикулярні (любов до малої батьківщини, сім’ї, віра в Бога).
2. Норми ( від лат. norma – правило, взірець) – це правила і стандарти поведінки, яких має дотримувати ся людина, якщо вона поділяє систему цінностей культури. Норми поділяють на правові, моральні і етичні. Розрізняють норми-заборони, норми-права, норми-обовязки, норми-ідеали.
3. Звичаї – це усталені схеми (патерни) поведінки, обов’язкові на рівні культури загалом, їх можна охарактеризувати як культурні звички.
4. Етикет – це сукупність правил поведінки по відношенню до ін ших людей, що охоплює особливі традиції, ритуали і норми, які були ви роблені суспільством або його частиною і можуть мати релігійне, філо софське чи якесь інше обґрунтування; наприклад, етикет характерний для вищих прошарків суспільства.
5. Традиції – це сукупність елементів культурної спадщини, які передаються із покоління в покоління і є цінністю в межах цієї культури.
6. Мова – це сукупність знаків і символів, що використовується чле нами суспільства для здійснення комунікацій, а також в рамках вторин них моделюючих систем (в художній літературі, поезії, ритуальних текс тах тощо).
7. Обряди – це сукупність колективних людський дій, що втілюють у собі певні уявлення і цінності конкретного суспільства і викликають у всіх носіїв цієї культури аналогічні почуття; такі почуття носять, як пра вило, колективний характер.
8. Ритуали – це сильно стилізовані та ретельно сплановані набори жестів і слів, які виконуються особами, підготовленими та вибраними для цього.
9. Церемонії – це послідовні дії, що мають символічне значення і присвячені святкуванню будь-яких знаменних подій або дат, функція яких полягає в урочистому підкресленні особливої цінності для суспільства чи будь-якої соціальної групи подій, що відзначаються (коронування – це яскравий приклад важливої для суспільства церемонії).
10. Уподобання – це звичаї, що мають матеріальне значення. До цієї категорії, як правило, входять такі форми поведінки людей, що властиві тому чи іншому суспільстві і мають моральну оцінку. Особливою фор мою уподобань є табу.
11. Табу – це абсолютна заборона, що накладається на будь-яку дію, слово, предмет тощо.
12. Закони – це різновид уподобань. Розрізняють два види законів: звичайне та формальне право. Звичаєве право – це сукупність неписаних правил поведінки в до індустріальних суспільствах, що санкціоновані державою.
Культурна стати ка – це внутрішня будівля культури, тобто певна сукупність елементів, що її конституюють, і зв'язків між ними.
А культурна динаміка, у свою чергу, описує ті зміни, що зазнає культура при поширенні у часі (історичний аспект) або у просторі (розширення культури, збільшення числа її носіїв).
Культурні універсалії – це такі риси, норми, властивості, тради ції, звичаї, що притаманні всім культурам незалежно від того, на якій ста дії історичного розвитку вони перебувають, а також у якому місці земної кулі вони локалізуються.
Водночас у соціології культури є два крайніх підходи щодо розгляду культурних універсалій:
1) релятивізм, в основі якого лежить принцип: «кожну культуру по трібно сприймати виходячи з її цінностей і норм».
2) етноцентризм, у свою чергу, заснований на принципі: «моя куль тура – краща, а інші – гірше».
За суб’єктом або носієм культури виділяють культуру суспільства загалом або культуру нації, класу, інших соціальних груп (демографічних, територіальних тощо) чи культуру окремої особистості.
За функціональною роллю культуру можна поділити на загальну (актуаль ну), необхідну кожному членові того чи іншого суспільства, і спеціальну (професійну), необхідну людям тієї чи іншої професії. При цьому жорстко встановлених та чітко фіксованих меж між загальною і професійною культурами немає.
За походженням (або генезою) виділяють такі форми культури, як на родну культуру, елітарну культуру, Народна культура – це твори мистецтва, у тому числі прикладного, які створюють непрофесійні автори: казки, билини, пісні, міфи, перекази тощо.
Елітарна культура – це твори мистецтва, сприйняття яких вимагає високого рівня освіти; до неї належать академічна музика, література та образотворче мистецтво.
Масова культура (від лат. massa – грудка, частка і cultura– оброблення, виховання) – це явище, що виникло у XX ст. внаслідок розвит ку засобів масової інформації, які мають величезну аудиторію.
Домінуюча культура – це культура, яку поді ляють більшість членів того чи іншого суспільства і яка є антонімом контркультури.
Субкультура (від лат. sub – під) – це культура, яка сформована у тій чи іншій соціальній групі, у тому чи іншому співтоваристві.
Контркуль тура (від лат. contra – проти) – це сукупність культурних норм, цінностей, способів комунікації і т. ін., що вироблена членами певної соціальної групи (класу) на проти вагу загальноприйнятим нормам і цінностям.
Матеріальна культура – це предмети ремесел, виробництва, техні ка, технології, споруди, знаряддя праці тощо, тобто артефакти (усе те, що зроблено руками людини).
Духовна культура (тобто нематеріальна культура) містить у собі все те, що не має безпосереднього матеріального субстрату, але виражається лише опосередковано у продуктах матеріальної культури: мова, ідеоло гія, знання, цінності, звичаї тощо.
За своїм характером і «цільовим призначенням» культура буває також релігійною і світською.
Підкреслимо, що соціологи виділяють певну низку основних закономірностей щодо розвитку культури в сучасному суспільстві. Серед них зазначимо такі:
– залежність типу культури від природних і штучних умов життя суспільства та її зворотний вплив на їх зміну;
– послідовність у розвитку культури. Вона може бути тимчасовою (вертикальною) і просторовою (горизонтальною), позитивною (продов ження тієї чи іншої культурної традиції) і негативною (заперечення колиш нього культурного досвіду);
– нерівномірність розвитку культури, що виявляється у двох аспек тах: а) розквіт і занепад культури не збігаються з епохами розквіту й зане паду в інших сферах громадського життя, наприклад в економіці; б) самі форми і види культури розвиваються також нерівномірно.
– особлива роль особистості, людської індивідуальності у культур ному процесі, його подальшому розвитку.
якісні зміни в науці і технологіях,
1) поява писемності, що дало змогу зберігати багато здобутків культури й обмінюватися ними;
2) винахід друкарства, завдяки яко му різко збільшився обсяг поширення культурної продукції;
3) сучасні досягнення науки і техніки (телебачення, відео- і звукозапис, голографія, інформаційні системи і технології, нові матеріали в архітектурі та ін.).
можна виокремити кілька тенденцій.
1. Деідеологізація культури і ліквідація державної монополії на куль туру. У змістовному плані це призвело, з одного боку, до більшої свободи творчості і свободи вибору у сфері культури, а з іншого – до втрати контролю за якістю і рівнем пропонованої споживачеві культурної продук ції, будь це популярна література або численні освітні послуги.
2. Приватизація і комерціалізація культури. У наш час цей процес має поки що однобоку спрямованість: утворений український приватний капі тал поки що часто-густо вкладає свої кошти в дуже специфічну, але високо прибуткову сферу – еротичну і детективно-розважальну індустрію.
3. Зростання інтересу до минулої культурної спадщини, у тому числі до релігії і церкви.
4. Виокремлення національних культур і використання їх як інстру мент політики, як засіб завоювання довіри виборців.
5. Посилення культурно-комунікативної апатії, послаблення інтересу до читання на користь візуальних, видовищних форм (телебачення, відео), різке зменшення рівня відвідуваності кінотеатрів, музеїв, бібліотек, картинних галерей тощо.
6. Особливу тривогу викликає стан української мови, який можна роз глядати як індикатор культури. Він організує характер і спосіб сприйнят тя реальності. За кілька десятиліть в українській мові відбулися глибинні зміни, що призвели до зниження рівня грамотності, поширення офіцій ного суржика, зростання лихослів'я і широкого вживання «матірного зма щеня» у повсякденній мові.
П. Сорокін виокремлює чотири типи соціокультурних суперсистем:
1) почуттєвий тип, коли світоглядні установки спираються на почуттєве збагнення світу;
2) умоглядний тип, заснований на інтуїції;
3) ідеалістичний тип, що включає в себе і почуття, і інтуїцію;
4) еклек тичний тип культури.
1. У ідеаціональній культурі (першому з основних типів) світовідчуття спрямоване на надчуттєве і надрозумове збагнення Абсолюту, яке засновано на панівних у суспільстві ідеях.
2. Для почуттєвої культури характерні сенсорність, тобто увага переноситься переважно на почуттєво відчутні предмети, емпіричний досвід, світськість і відповідність земному світу.
3. Ідеалістична культура, що належить до перехідних типів, характеризується тим, що значення ідей і почуттєво відчутних предметів стає рівноправним, відбувається начебто гармонічне злиття двох типів світо гляду у єдине ціле (прикладом ідеалістичного типу у європейській куль турі можуть бути епохи античності та Відродження).
4. Еклектична культура припускає протистояння почуттєвих та ідеаціональних елементів світовідчуття.
Соціологія культури