Поняття і суть менеджменту. Світові досвіди управління персоналом

Лекція 1

Поняття і суть менеджменту. Світові досвіди управління персоналом.

1. Менеджмент як специфічна сфера людської діяльності.

2.Сутність категорій “управління” та “менеджмент”.

3.Менеджмент як наука і мистецтво управління.

4.Менеджмент як організація управління підприємством.

5.Розвиток управління до початку XX століття на території Російської імперії.

6. Передумови виникнення науки управління.

7.Еволюція шкіл і концепцій менеджменту.

8.Етапи розвитку управлінської науки в Україні.

9.Особливості формування сучасної моделі менеджменту в Україні.

Менеджмент як специфічна сфера людської діяльності

Древні філософи вважали, що причиною зубожіння суспільства, як правило, є відсутність належного управління або порушення старшинства між людьми.

Процеси управління як особливий вид людської діяльності виникли з потреби забезпечити цілеспрямованість і погодженість роботи людей. Якщо окремий працівник сам управляє своєю працею, то колектив працівників потребує майстра, тобто керівника, який здійснює функцію управління. Отже, управління виникло з потреб координації і погодження розподіленої праці. Більшість вчених вважають, що в історичному плані управління як діяльність виникло в період другого великого суспільного поділу праці – відокремлення ремесла від землеробства.

Розвиток і концентрація виробництва викликав виникнення практичного управління, а не наукової діяльності в цій галузі. Саме практика виявила необхідність більше уваги приділяти управлінню, саме практика показала залежність успіхів у виробництві від успіхів в управлінні.

Історичні тенденції розвитку менеджменту підтвердили формулу: практика породжує думку – думка породжує науку – розвиток науки вимагає вивчення історії – знання минулого втілюються в проекти майбутнього.

У сучасних умовах здійснюється перехід до ринкових форм господарювання, формується відповідна інфраструктура економіки з новими формами відносин між виробничою та соціальною сферами суспільства, до управління залучаються фахівці нової формації.

Управління соціально-економічними процесами – це особливий вид трудової діяльності, який здійснюється фахівцями, що володіють різноманітними знаннями та навиками, здатними здійснювати вплив на велику кількість людей з метою координування їх діяльності.

Враховуючи ці обставини постає завдання підвищити рівень підготовки фахівців для управлінської діяльності використовуючи загальнотеоретичні підходи до побудови та реалізації системи управління соціально-економічними процесами.

Наука про управління виникла на стикові багатьох наук, в її основі лежить синенергетичний ефект – властивості досягти потрібних результатів шляхом поєднання наукових досягнень, таланту та особистих якостей керівника.. Задача управління ускладнюється необхідністю аналізу наукового процесу реального економічного життя суспільства з метою забезпечення узгоджених дій великої кількості людей, що приймають участь у виробництві, створенні та розподілі продукції і послуг при використанні різних ресурсів.

Виникнення сучасного менеджменту ґрунтується на раціональних засобах прийняття рішень. Організації більше не могли працювати у залежності від примх декількох осіб.

Зрілий сформований ринок, який передбачає поширення ринкових відносин на більшість суспільних процесів, слід розглядати як найважливішу передумову та умову капіталістичного управління. Менеджменту, який функціонує у відповідності до законів ринку, притаманна відома об’єктивність і незалежність як перед користолюбством власників засобів виробництва, так і перед авторитарною волею правлячих чиновників. Притаманні ринковим операціям ризик і невизначеність наштовхують на розвиток у менеджерів якостей самостійності та відповідальності за свої кроки. З іншого боку, нестабільність рівноваги ринкової кон’юнктури стимулює постійний пошук організаційно-управлінських і науково-технологічних новацій.

Велике значення менеджменту було визнано у 20 – 30-их роках XX століття. Тоді вже стало ясно, що діяльність з управління людьми перетворилося в професію, галузь знань – в самостійну дисципліну, а соціальна група – в досить впливову суспільну силу. Зростання ролі цієї суспільної сили змусила говорити про “революцію менеджерів”.

2. Сутність категорій “управління” та “менеджмент”

Світ, що оточує нас, складається з трьох компонентів: неживої та живої природи і людського суспільства, де процеси управління поділяються наступним чином:

в неживій природі – технічні системи;
жива частина природи – біологічні системи:
в суспільстві – соціальні системи.

Процеси управління в технічних та біологічних системах є досить простими. Найбільш складні процеси управління відбуваються в суспільстві, оскільки вони потребують управління діяльністю людей, об’єднаних у групи, колективи, класи з їх різноманітними інтересами.

В останні роки в Україні досить широко використовується термін “менеджмент”, який по суті є аналогом терміна “управління”, його синонімом.

Що спільного та відмінного у цих двох поняттях?

Термін “управління” значно ширшого значення, оскільки має відношення:

а) до різних видів людської діяльності (приклад управління космічним кораблем, управління термоядерною реакцією);

б) до різних сфер діяльності – управління державою;

в) до органів управління – державні і громадські організації, підприємства та їх об’єднання.

Термін “менеджмент” походить від англійського manage – управління, керування і має американське походження та не переводиться дослівно на іншу мову. В англомовних країнах цей термін застосовується в різних значеннях, але завжди стосовно управління господарською діяльністю.

Менеджмент – це уміння досягти поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей. Менеджмент – функція, вид діяльності по керівництву людьми в самих різноманітних організаціях.

Український економіст Валерій Терещенко підкреслює, що менеджмент базується на соціології, суспільних відносинах, психології. Олег Білоус та Євген Панченко вказують на те, що менеджмент забезпечує реалізацію мети організації – задоволення соціальних потреб через ринок, тобто виробництво товарів та надання послуг.

Або, менеджмент – це система організації колективної праці, ефективного використання ресурсів, концентрації зусиль на безперервному підвищенні якості роботи персоналу організації.

Отже, застосування терміну “управління” правомірне щодо загальної характеристики будь-якого виду людської діяльності, а “менеджмент” – щодо змісту, форм і методів конкретного управлінського впливу суб’єкта на об’єкт управління в умовах ринкових відносин.

До основних завдань менеджменту відносяться:

менеджмент існує заради результатів, яких організація досягає у зовнішньому середовищі;
менеджмент повинен визначати, яких результатів необхідно досягти: менеджмент зобов’язаний мобілізувати ресурси організації на досягнення цих результатів;
менеджмент призначений для того, щоб люба організація мала можливість досягти запланованих результатів у зовнішньому середовищі, за межами організації;
у сферу відповідальності менеджменту входить усе, що впливає на продуктивність організації і результативність її діяльності.

Рис 1.1. Підходи до вивчення менеджменту

3. Менеджмент як наука і мистецтво управління

Під науковою базою менеджменту слід розуміти систему наукових знань, яка складає теоретичну основу практики управління, забезпечує практику менеджменту науковими рекомендаціями.

Основа будь-якої науки – це можливість об’єктивно виміряти явища, які вивчаються. Багато процесів в управлінській практиці важко піддаються вимірюванню внаслідок того, що відсутній механізм їх описання й аналізу. Це дає можливість керівникам – практикам стверджувати, що управління є швидше мистецтвом, якому можна навчитися тільки через досвід і яким досконало можуть володіти лише люди, які мають до цього талант.

Про те, що управління – це складна наука, говорить головний аргумент науковості – наявність його загальних принципів, які визначають різні аспекти управління системами, а також власна методологія та конкретні методики здійснення процесу управління.

Суттєвий вклад у розвиток теорії управління внесли математика, статистика, інженерні науки, які допомогли змоделювати, оптимізувати або кількісно обґрунтувати управлінські явища, які раніше не підлягали вимірюванню.

З появою економіко-математичних методів і ЕОМ настала ера переходу від якісного описання управлінських ситуацій, які виникають, до кількісного їх аналізу та обґрунтування. Нині в науці управління йде заміна словесних міркувань і описового аналізу моделями, символами та кількісними значеннями. Це доводить, що управління – це наука, хоча й достатньо молода.

Результативний менеджмент – це поєднання науки і мистецтва.

Наука менеджменту. Багато проблем і суперечних питань менеджменту можна вирішити раціональним, логічним, об’єктивним і систематизованим способами. Менеджери можуть збирати дані, факти та об’єктивну інформацію; використовувати математичні моделі і технічні прийоми ухвалення рішень для досягнення мети.

Таблиця 1.1

Основні теоретики, що формували менеджмент як науку на початку XX століття

№ п/п	Вітчизняні вчені	№ п/п	Зарубіжні вчені
1	2	1	2
	Михайло Вольський (1834 - 1876)		Фредерік Тейлор (1856-1915)
			продовження табл. 1.1
	2	1	2
	Михайло Драгоманов (1841 - 1895)		Генрі Гантт (1861 - 1919)
	Сергій Подолинський (1850 - 1891)		Генрі Форд (1863-1947)
	Михайло Туган-Барановський (1865 – 1919)		Френк Гілбрет (1868 - 1924) і Ліліан Гілбрет (1878-1972)
	Едвін Гаусвальд (1868 - 1942)		Мері Паркер Фоллет (1868- 1933)
	Олександр Богданов (1873 - 1928)		Елтон Мейо (1880-1949)
	Євген Слуцький (1880 - 1948)		Ліндал Урвік (1891 - 1983)
	Валерій Терещенко		Дуглас МакГрегор (1906- 1964)
			Абрахам Маслоу (1908 - 1970)
			Фредерік Герцберг (1923 р.н.)
			Кріс Арджиріс (1925 р.н.)

В менеджменті, як і будь-якому виді людської діяльності, є щось таке, що не піддається кількісному аналізу. Оце “щось таке” відноситься до мистецтва управління. Обґрунтування мистецтва управління, яким володіють лише окремі люди, є частиною науки управління. З іншої сторони, оволодіти мистецтвом будь-якої професії, в тому числі й професії управлінця – менеджера, можна тільки за допомогою пізнання науки управління.

Мистецтво менеджменту. Хоча менеджери мусять намагатися, наскільки це можливо, бути науковцями, вони часто повинні вирішувати проблеми на підставі інтуїції, досвіду, інстинкту та особистої проникливості. Покладаючись на концептуальні, міжособові і комунікаційні навики, менеджер змушений вибирати між різними варіантами дій, що виглядають однаково привабливо.

4. Менеджмент як організація управління підприємством

Організація складається з підрозділів, служб, відділів, які займаються реалізацією певних задач (завдань) для досягнення цілей. Ці підрозділи являють собою групи людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети, тобто мова йде про управління організацією.

Менеджмент як орган або апарат управління часто являє собою керівний склад організації, який представляє її та діє від її імені. Орган управління може виступати в якості суб’єкта управління, а процес управління організацією – як об’єкт управління (рис. 1.2).

Зовнішнє середовище

ВХІД ВИХІД

Рис. 1.2. Схема процесу управління

На рис. 1.2. застосовані позначення:

X – інформація про зовнішній вплив на керований об’єкт;

Z – інформація на виході про поточну поведінку системи;

A – вплив, що задається ззовні і визначає необхідний режим функціонування системи;

Y – керуючий вплив суб’єкта на керований об’єкт.

Суб’єктом управління може бути окрема людина або група людей. До суб’єктів управління відносяться також відповідні суспільні інститути (організації, установи) працівники апарату управління.

Суб’єкт управління повинен:

володіти здатністю свідомо визначати цілі;
розробляти і вибирати способи впливу та засоби досягнення прийнятих цілей;
здійснювати процес управління.

Суб’єктами управління не можуть бути предмети неживої природи.

Об’єкт управління – це керована ланка, елемент системи управління, який сприймає управлінську дію з боку інших елементів. У виробничих системах об’єкти управління є організаційно відокремленими підрозділами, дільницями, цехами, філіалами підприємств.

За допомогою управлінської праці здійснюється взаємодія між суб’єктом та об’єктом управління, яка реалізує управлінські відносини. Щоб така взаємодія була ефективною, необхідно виконання наступних умов:

суб’єкт та об’єкт управління повинні відповідати один одному, тобто мають бути сумісними у процесі функціонування;
у рамках єдності суб’єкт та об’єкт управління повинні мати відносну самостійність. Якщо об’єктом управління виступають живі люди, які мають свої власні інтереси, намагання, погляди на ситуацію, вони повинні мати можливість реалізувати їх на практиці. За відсутності такої можливості люди перестануть проявляти активність або застосують усі можливості, щоб досягти свого;
суб’єкти та об’єкти управління повинні взаємодіяти між собою, спираючись на принципи зворотнього зв'язку і реагуючи певним чином на управлінську інформацію, отриману одним від іншого;
як суб’єкти так і об’єкти управління повинні бути зацікавлені в чіткій взаємодії: одні – давати необхідні команди, інші – забезпечити їх своєчасне виконання. Можливість суб’єкта управляти обумовлена готовністю об’єкта виконувати команди, які поступають.

У сьогоднішній практиці нерідко застосовується закон Х. Л. Менкена: „Хто вміє – працює, хто не вміє – вчить інших, хто не може вчити – управляє, хто не вміє управляти – править”.

5. .Розвиток управління до початку XX століття на території Російської імперії

Розвиток менеджменту в Російській імперії йшов зверху до низу, а на заході – знизу до верху.

На кінець XVII століття в Російській імперії з’являються великі промислові підприємства, що змусило царя Петра I проводити реформування структур влади, для управління державою було засновано Сенат. Одним з найважливіших управлінських перетворень Петра було створення регулярної армії з відповідною структурою.

Приклад. Петро I (1672 – 1725) впровадив у Росії нове літочислення, яке стало здійснюватись не від створення світу, а від Різдва Христового. Новий рік став святкуватись 1 січня, як у Європі, замість 1 вересня.

Бажання Петра I ліквідувати економічну відсталість Росії змусило здійснити корінні перетворення в центральному і місцевому управлінні всіх сфер життя.

Основні постулати того часу:

заставити всіх людей працювати з повною віддачею;
рішуче боротися з непродуктивними втратами, здійснювати сувору економію у всьому, боротися з розкішшю.

У XVIII столітті з метою вдосконалення управління великими територіями Російської імперії Катерина II поділила державу на 50 губерній на чолі з губернатором. Кожна губернія ділилася на 10 – 15 уїздів.

В 1801 році за царя Олександра I було видано маніфест про створення міністерств, які заміняли діючу до цих пір систему петровських колегій. Для об’єднання діяльності міністерств створювався Комітет міністрів.

За пропозицією М. М. Сперанського державну владу було розділено на: законодавчу – Державна Дума; виконавчу – міністерства, підпорядковані Думі і судову – Сенат.

Законодавчу структуру утворювали думи – волостні, уїздні, губернські і державна. Виконавчою владою є управління місцевих дум, що вибираються місцевими громадами.

Відміна імператором Олександром II кріпосного права в 1861 р. привела до земської, судової і військової реформ. Впровадження земського управління сприяло розвитку органів самоуправління, що було кроком до розвитку соціально-економічного і культурного життя держави. Однак на території Правобережної України земства не впроваджувались.

До заслуг земської системи самоуправління відносяться розвиток системи освіти та охорони здоров’я.

Початок XX століття знаменний як “ера Вітте”, що був міністром шляхів сполучення, міністром фінансів, головою Кабінету міністрів.

Аграрна реформа, автором якої був П. А. Столипін – визначне соціально-економічне перетворення земельних відносин, яке зачепило також Україну на початку XX століття вплинуло на всі сторони соціального, економічного та політичного життя імперії і визначило її поступальний розвиток.

Після революції у 1917 році головним завданням Всеукраїнського центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) в галузі державного управління було планування (план ГОЕЛРО 1920р.), у зв’язку з чим створено державну комісію Держплан.

В. І. Ленін пропонував впроваджувати наукові основи організації і управління виробництвом. Він пропонував організувати в Росії вивчення і викладання системи Тейлора та пристосувати її до нових умов – державної власності.

6. Передумови виникнення науки управління

До початку XX століття ніхто не задумувався над тим, чи потрібно керувати організаціями системно. Однак, з розвитком бізнесу все частішими та значнішими стають науково-технічні нововведення. Представники управлінської праці починають глибше усвідомлювати існування зовнішніх сил, діям яких підвладні організації.

В XX ст. в більшості країн світу відбувається концентрація капіталу, виникають великі підприємства, трести, концерни. Функція управління дедалі розширюється і диференціюється на окремі різновидності управлінської праці, які в сукупності стають “комбінованим управляючим”, що об’єднує тисячі працівників сфери управління.

На цей період припадає різке розмежування функцій володіння і функцій управління капіталом: як правило управління виробничо – господарською діяльністю організацій здійснюють наймані фахівці – менеджери. Яскравим прикладом в історії розвитку практики менеджменту де не відбулось розмежування функцій володіння і управління капіталом був Г. Форд, який особисто виконував усі функції з управління власними заводами.

Перший вибух інтересу до управління відзначений у 1911 році з виходом у світ книги Ф. Тейлора “Принципи наукового управління”. Вона традиційно вважається початком визнання управління як науки і самостійної галузі досліджень.

7. Еволюція шкіл і концепцій менеджменту

Бурхливий розвиток практичного менеджменту в кінці XIX на початку XX ст. сприяв заснуванню наукових шкіл, які займались розробкою теоретичних основ менеджменту.

Школа наукового управління (1885 – 1920 р. р.) базується на діяльності її засновників Ф. Тейлора, Френка і Ліліан Гілбретів, Генрі Гантта, Г. Форда.

Фредерік Тейлор віднесений до засновника сучасного менеджменту, він першим надав поняттю “менеджмент” визначеності назвавши його “організацією виробництва”. В книзі “Принципи наукового управління” Тейлор сформулював ряд постулатів, які пізніше одержали назву “тейлоризм”. Він запропонував чітку наукову систему знань про закони раціональної організації праці, складовими елементами якої є математичний спосіб вирахування собівартості, диференційована система оплати праці та її хронометраж, спосіб поділу і раціоналізації трудових операцій тощо. Ним же було введено поняття “людський фактор”, а також матеріальне стимулювання за працю.

Людський фактор – це внутрішній світ людини, її потреби, інтереси, установки, переживання тощо. Якраз людський фактор нині визначає конкурентноздатність і ефективність організації, тому затрати на людину слід трактувати не як витрати, а як активи організації, котрі необхідно правильно використовувати.

Концепція наукового управління, висунута Тейлором стала переломним етапом, завдячуючи якому, управління почало визнаватись як самостійна область наукових досліджень.

Учень Тейлора американський інженер Генрі Гантт вивчав уже не окремі операції, а виробничі процеси в цілому, тому він є першовідкривачем в області оперативного управління і календарного планування; він розробив систему планових графіків (графіки Гантта), які дозволяють здійснювати контроль і складати календарні плани на майбутнє. Він розробив систему зарплати з елементами почасової і відрядної форм оплати праці.

Подружжя Френк і Ліліан Гілбрети в 20-их роках XX ст. були активними прибічниками наукового управління. Вони продовжували пошуки оптимальних способів виконання любих робіт з використанням елементарних рухів.

Л. Гілбрет першою займалась питаннями управління кадрами, їх науковим відбором, підготовкою і розстановкою. В 1915 році вона стала першою жінкою в США, якій присуджено ступінь доктора психології.

Генрі Форд - засновник американського автомобілебудівництва, розробив теорію з такими положеннями:

високо оплачувати роботу кожного працівника і слідкувати за тим, щоб він працював не більше 48 год. на тиждень;
забезпечити найкращі умови праці, навчити людей поважати оточуючих і самих себе.

Як і Тейлор, Форд був активним прибічником використання наукових знань в організації виробництва і управління.

Форд впровадив на своїх заводах саму високу оплату праці, при тому механізувавши всі трудові операції.

Школа наукового управління впровадила наступні принципи наукового управління:

Відбір працівників і їх навчання.
Забезпечення працівників ресурсами.
Правильне використання матеріального стимулювання для підвищення продуктивності.
Виділення планування в окремий процес.
Впровадження менеджменту в якості самостійної форми діяльності, науки, формування функцій менеджменту.

Адміністративна (класична) школа управління (1920-1950 р. р.) діяльність якої пов’язана з іменем Анрі Файоля, який був значною фігурою в науці управління. На протязі 30 років він був керівником крупної французької вугільної компанії і узагальнивши свій досвід Файоль створив “теорію адміністрації”.

Інші представники цієї школи: Л. Увік був консультантом з питань управління в Англії, а Д. Муні працював у компанії “Дженерал Моторс”, тому об’єктом їх досліджень була ефективність управління стосовно всієї організації.

Метою цієї школи було створення універсальних принципів управління, дотримуючись яких організація обов’язково доб’ється успіху.

Файоль сформулював 14 принципів управління стосовно діяльності вищої ланки управління: 1. Поділ праці. 2. Влада і відповідальність. 3. Дисципліна. 4. Єдиноначальність. 5. Єдність напряму діяльності. 6. Підпорядкування особистих інтересів загальним. 7. Винагорода. 8. Централізація. 9. Скалярний ланцюг (ієрархія управління). 10. Порядок. 11. Справедливість. 12. Стабільність. 13. Ініціатива. 14. Корпоративний дух.

А. Файоль першим з теоретиків виділив основні функції управління, здійснив їх класифікацію та навів характеристику, звернувши особливу увагу на адміністративну функцію.

За переконанням Файоля, якщо технічний працівник керується технічною “установкою”, то менеджер повинен керуватись адміністративною “установкою”, при чому по мірі підйому по ієрархії вага адміністративної “установки” збільшується.

Безперечною заслугою Файоля є постановка питання про необхідність виділення управлінської діяльності (менеджменту) в особливий об’єкт дослідження.

Теорії управління Тейлора і Файоля різняться між собою тим, що Тейлор пропонував встановлювати раціональне управління організаціями “знизу”, а Файоль – “зверху”, при чому він підкреслював, що ніяких протиріч між їхніми теоріями не існує.

Школа людських стосунків (1930 – 1950 р. р.) здійснила перенесення центра ваги в управлінні з виконання завдань на відношення між людьми. Засновники цієї школи використали досягнення психології і соціології – наук про поведінку людини – в управлінні.

Мері Паркер Фоллет висунула ідею гармонії праці і капіталу, яку можна досягти при правильній мотивації та врахуванні інтересів усіх зацікавлених сторін. Вона визначила менеджмент як “забезпечення виконання роботи за допомогою інших людей”.

Особлива заслуга у створенні теорії і практики людських стосунків належить психологу Елтону Мейо, який закликав активізувати характерні для кожної людини духовні стимули серед яких є потреба людини перебувати в постійних зв’язках із своїми колегами по роботі, друзями.

Школа поведінкових наук (1950 – до теперішнього часу) сприяла розвитку і вдосконаленню методів управління. К. Арджиріс, Р. Лайкерт, Д. МакГрегор, Ф. Герцберг – найбільш значимі фігури цього етапу розвитку управлінської науки. Вони вивчали різноманітні аспекти соціальної взаємодії суб’єктів та об’єктів виробництва, мотивації, характеру влади і авторитету, комунікації в організаціях, проблему лідерства та змісту роботи. У новому підході основним було прагнення допомогти працівникові усвідомити свої можливості.

Популярність поведінкового підходу значно виросла в 60-ті роки, через що головними тезами його було охоплено всі галузі управління. Головним в історії поведінкових наук було твердження того, що правильне застосування науки про поведінку завжди буде сприяти підвищенню ефективності як окремого працівника, так і організації в цілому.

В другій половині XX століття в менеджменті стали розповсюджуватись такі підходи до управління як процесійний (з кінця 50-их років), системний (з середини 70-их років) та ситуаційний (80-ті роки).

Процесійний підхід до управління розглядається не як серія окремих дій, а як єдиний процес впливу на організацію.

Системний підхід розглядає всі процеси і явища у вигляді певних цільових систем, які мають нові якості та функції, не властиві складовим елементам.

Ситуаційний, або кейсовий підхід до управління є способом мислення, а не набором певних дій. Цей метод розроблено у Гарвардській школі бізнесу.

Ситуаційний підхід підкреслює значимість “ситуаційного мислення”, тобто різні ситуації потребують різних типів знань. Ситуаційний підхід визначає в межах загального процесу управління різноманітні специфічні прийоми, які повинен використовувати керівник для ефективного досягнення цілей організації.

Порівняльну характеристику вкладу різних шкіл у розвиток теорії менеджменту наведено у табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Вклад різних наукових шкіл у розвиток теорії менеджменту