Обмеження волі як вид кримінального покарання

ЗМІСТ:

  1. Правові наслідки судимості.
  2. Обмеження волі як вид кримінального покарання.
  3. Задача

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Правові наслідки судимості

Стаття ККУ 88:

1. Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

2. Судимість мас правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України.

3. Особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, визнаються такими, що не мають судимості.

4. Особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають судимості.

1. Кримінальна відповідальність включає в себе осуд особи, яка вчинила злочин, від імені держави, а також, як правило, призначення покарання за вчинене і судимість. Судимість — це передбачені законом правові наслідки засудження, які тривають певний період і визначають особливий правовий статус особи, яка має судимість.

Істотними ознаками судимості є те, що вона: 1) є наслідком засудження за вчинення злочину, який триває і після відбуття покарання; 2) являє собою особливий правовий статус засудженого (має персональний характер і пов’язана лише з даною особою); 3) має чітко визначені часові рамки, встановлені КК; 4) полягає в обмеженнях, які застосовуються до особи, що має судимість, інших несприятливих для неї правових наслідках, — а, крім того, 5) умови перебігу судимості та її кримінально-правові наслідки визначені КК. Загальноправові наслідки судимості регламентуються іншими нормативно-правовими актами.

2. Судимість пов’язана із вчиненням конкретного злочину і засудженням за нього. Отже, не може набути судимості особа, яка: а) не вчинила злочину; б) не постала перед судом і не була засуджена.

Строки і правові наслідки судимості визначаються окремо щодо кожного злочину. При вчиненні декількох злочинів судимість виникає щодо кожного із них, тобто особа може мати одночасно кілька судимостей. При цьому вони можуть відрізнятися за тривалістю і правовим змістом.

Якщо закон усуває чи пом’якшує караність діяння, то це тягне за собою і відповідні зміни щодо судимості особи, якій було призначене покарання за раніше чинним законом. При повній декри-міналізації скоєного судимість скасовується. Це випливає з ч. 2 ст. 74, яка передбачає звільнення від призначеного судом покарання у випадку усунення караності діяння, та прямо передбачене в ч. З ст. 88. Якщо ж відповідно до ч. З ст. 74 призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі, встановленої цим законом, то судимість обчислюється відповідно до покарання, призначеного згідно з новим законом.

3. Підставою виникнення судимості є засудження за вчинення злочину судом України. Водночас, згідно зі ст. 9 вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо особа була засуджена за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинила злочин на території України. Але судимість, що виникла внаслідок засудження судом іноземної держави, в Україні тягне лише кримінально-правові наслідки, прямо передбачені ч. 2 ст.

4. Персональний характер судимості полягає у тому, що вона не впливає на вирішення питань кримінальної відповідальності осіб, які вчиняють злочин у співучасті з судимим (ч. З ст. 29). Так само судимість особи не впливає на правовий статус усіх інших громадян.

5. Судимість обмежена у часі. У ч. 1 ст. 88 визначено, що її початковим моментом є день набрання чинності обвинувальним вироком. Закінчується судимість з моменту її погашення або зняття. При цьому моментом погашення судимості є сплив останнього дня, доки триває судимість, а моментом зняття судимості є момент набрання чинності постанови суду про дострокове зняття судимості чи застосування акта амністії, відповідно до якого особа вважається несудимою. Погашення або зняття судимості означає припинення всіх її негативних правових наслідків.

6. Кримінально-правовими наслідками судимості є те, що судимість:

1) може виступати як кваліфікуюча ознака при вчиненні нового злочину. КК кваліфікуюче значення надає судимості лише за тотожний чи однорідний злочин (наприклад, ч. 2 ст. 331). Кваліфікуюче значення судимість має і в тому випадку, коли закон передбачає посилення відповідальності за вчинення злочину повторно, оскільки повторність охоплює собою судимість. Закон визнає судимість різновидом повторності (ч. 4 ст. 32). Якщо судимість прямо не передбачена законом як кваліфікуюча ознака, вона при кваліфікації вчиненого не враховується;

2) враховується при визнанні рецидиву злочинів (ст. 34);

3) є перепоною для звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45), примиренням винного з потерпілим (ст. 46), передачею особи на поруки (ст. 47), зміною обстановки (ст. 48);

4) враховується при визначенні того, чи має місце переривання перебігу строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. З ст. 49);

5) враховується при виборі окремих видів покарання (ч. 2 ст. 62), а протягом строку відбування певних покарань створює підстави

для застосування спеціальних обмежень щодо засуджених (ч. 2 ст. 58);

6) як одна із ознак, що характеризують особу винного, враховується відповідно до загальних засад призначення покарання (п. З ч. 1 ст. 65), а також при звільненні від покарання через хворобу (ч. 2 ст. 84);

7) за умисний злочин (оскільки вона є умовою рецидиву та різновидом повторності злочинів) виступає як обставина, яка обтяжує покарання при призначенні покарання (п. 1 ст. 67), хоча може і не враховуватися при призначенні покарання з підстав, вказаних у ч. ч. 2 і 4 ст. 67;

8) за загальним правилом, є підставою для відмови в призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69);

9) може бути підставою для відмови у звільненні від відбування покарання з випробуванням (ч. 1 ст. 75);

10) за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені ст. ст. 437-439 та ч. 1 ст. 442, є підставою для незастосування давності виконання обвинувального вироку (ч. 6 ст. 80);

11) враховується при визначенні обов’язкової частини покарання, яка фактично повинна бути відбута при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання (п. 2 ч. З ст. 81, п. 2 ч. З ст. 107), а також при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким (п. 2 ч. 4 ст. 82).

Таким чином, кримінально-правові наслідки судимості полягають у тому, що вона враховується при вирішенні цілої низки питань, пов’язаних з кваліфікацією вчиненого, призначенням покарання та його виконанням.

7. Загальноправові наслідки судимості полягають в різноманітних обмеженнях, що встановлюються законом щодо осіб, які мають непогашену або незняту судимість, зокрема: 1) заборона приймати на певні посади. В одних випадках така заборона встановлена безвідносно до виду злочину, за який є судимість, в інших — береться до уваги судимість лише за умисний злочин чи певний вид злочинів. Так, особа, яка має судимість за будь-який злочин, не може бути: суддею, прокурором, слідчим, адвокатом, судовим експертом, нотаріусом, членом Вищої ради юстиції, працівником органів внутрішніх справ. Відсутність судимості за умисний злочин є умовою зайняття посад: Голови та члена Центральної виборчої комісії, працівника Управління державної служби охорони, народного депутата України. Певні посади можуть обіймати особи, в яких відсутня судимість за певні злочини: посади в державному апараті не можуть обіймати особи, які мають судимість, несумісну із зайняттям посади, працівником державної податкової служби не може бути особа, яка має судимість за вчинення корисливих злочинів; 2) обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідної діяльності до закінчення строку, встановленого вироком суду; особи, які мають судимість за корисливий злочин, не можуть бути зареєстровані як підприємці, виступати співзасновниками підприємницької організації, обіймати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об’єднаннях) керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю; 3) обмеження у допуску до державної таємниці (за наявності судимості за тяжкий злочин), що, в свою чергу, є умовою обіймання певних посад; 4) обмеження у виїзді за кордон громадянина України й обмеження у прийнятті до громадянства України (щодо особи, засудженої в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину); 5) збільшення мінімального розміру застави як запобіжного заходу; 6) обмеження, пов’язані із застосуванням адміністративного нагляду; 7) позбавлення права на отримання певних пільг. Так, у випадку засудження за вчинення злочину припиняються виплати державному службовцю, передбачені чинним законодавством; 8) обмеження у застосуванні амністії (амністія не застосовується зокрема до осіб, які: мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів; засуджені за бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, деякі інші злочини); 9) заборона призову на строкову військову службу в мирний час (щодо осіб, які були засуджені до позбавлення волі).

8. Підставою виникнення судимості є призначення засудженому покарання. Відсутність цієї підстави означає, що судимість не виникає, а визнання такої підстави юридичне нікчемною тягне за собою негайне припинення всіх правових наслідків необґрунтованого призначення покарання, включаючи ті, що стосуються судимості.

Згідно з ч. ч. З і 4 ст. 88 визнаються такими, що не мають судимості, особи, які:

1) звільнені судом від кримінальної відповідальності з нереабілі-туючих підстав, а саме; у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46); у зв’язку з передачею на поруки (ст. 47); у зв’язку зі зміною обстановки (ст. 48); у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 49). До цієї категорії також належать особи, звільнені судом від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію (ч. 2 ст. 86);

2) звільнені від покарання, яким покарання судом призначається, але у вироку постановляється про його остаточне і безумовне невиконання. Підставами для цього є зокрема закінчення строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80) і амністія (ст. 86).

Не вважаються такими, що не мають судимості, особи, яким відбування покарання відкладене за певних умов. До них насамперед належать особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), у т.ч. вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до семи років (ст. 79). Протягом іспитового строку вони вважаються судимими і КК встановлює щодо них окремі умови погашення судимості (п. п. 1, 2 ст. 89). Питання про судимість осіб, звільнених від покарання на підставі ст. 84 через хворобу, слід розглядати диференційовано. Особи, звільнені від покарання відповідно до ч. ч. 1 або 2 ст. 84, не можуть вважатися такими, що остаточно не мають судимості. Адже у разі одужання такі особи можуть бути направлені для відбування покарання (ч. 4 ст. 84) і з моменту направлення для відбування покарання вважаються судимими. Якщо ж особа повністю звільняється від покарання, то несудимою вона вважається з моменту звільнення. Так, військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, у разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров’я і звільнені у зв’язку з цим від покарання відповідно до ч. З ст. 84, визнаються такими, що не мають судимості;

3) відбули покарання за діяння, злочинність і караність яких усунута законом. Відповідно до правила, сформульованого в ч. 1 ст. 5, закон, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які відбули покарання, але мають судимість. Це означає, що питання про судимість має визначатися не відповідно до закону, який діяв на момент вчинення злочину чи призначення покарання, а згідно з новим законом;

4) реабілітовані. Реабілітація означає поновлення попереднього статусу особи, відновлення її доброго імені, репутації, яка була заплямована незаконним засудженням. Вона пов’язана з запереченням самого факту вчинення злочину, що тягне за собою визнання неправильним притягнення особи за інкриміновані їй дії до кримінальної відповідальності, засудження і призначення покарання. Тому припинення щодо особи кримінальної справи в зв’язку з відсутністю події злочину, складу злочину в діянні особи, за недоведеністю участі засудженого у вчиненні злочину має своїм наслідком визнання того, що всі попередні рішення органів дізнання, попереднього розслідування і суду (в частині обвинувачення, щодо якого особа реабілітована) є недійсними і такими, що не тягнуть негативних правових наслідків. Особа, яка була реабілітована, визнається такою, що не має судимості, не з моменту реабілітації, а з часу її “виникнення”. В період між набуттям чинності незаконним обвинувальним вироком та його скасуванням з реабілітуючих підстав особа повинна визнаватися несудимою. Відповідно, мають бути усунуті всі негативні кримінально-правові та загальноправові наслідки засудження, які виникли після вступу в силу згодом скасованого вироку.

9. При помилуванні особи судовий вирок не скасовується; помилування не означає її реабілітації й автоматично не тягне за собою визнання засудженого таким, що не має судимості. Водночас помилування може здійснюватися у вигляді зняття судимості.

10. У ст. 88 наведено винятковий перелік підстав, відповідно до яких визнаються такими, що не мають судимості, особи, яким призначене покарання вироком, що набув чинності. За загальним правилом, судимість є обов’язковим наслідком засудження, який триває до її погашення або зняття з підстав, указаних у ст. ст. 89 — 91.

  1. Обмеження волі як вид кримінального покарання

Обмеження волі є новим видом кримінального покарання для вітчизняної правозастосувальної практики. Як відомо, цей вид покарання було введено діючим Кримінальним кодексом, який набрав чинності з 1 вересня 2001 року, що стало реальним відображенням євроінтеграційного курсу України у сфері гуманізації кримінального законодавства, переорієнтації його на застосування покарань, альтернативних позбавленню волі. Законодавче закріплення порядку виконання цього виду остаточно було здійснено Кримінально-виконавчим кодексом України.

Згідно зі ст. 61 Кримінального кодексу України, покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (далі —виправних центрах) без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.

Засуджені в даному випадку не ізолюються від суспільства, як при відбуванні позбавлення волі, вони лише обмежені у свободі пересування і виборі місця проживання. Це виражається у тому, що вони не вправі залишати територію виправного центру і визначену місцевість без дозволу адміністрації, а також зобов'язані проживати, як правило, у спеціально призначених для них гуртожитках. За своїми основними характеристиками виправні центри схожі зі спецкомендатурами, які існували в органах внутрішніх справ до 1992 р.

Обмеження волі як міра кримінального покарання призначається на строк від одного до п'яти років.

Карою при обмеженні волі є:

а) тримання засудженого у кримінально-виконавчій установі;

б) обов'язкове залучення засудженого до праці. Обмеження волі застосовується тільки як основне покарання.

Як додаткові до нього можуть бути призначені штраф, позбавлення права обіймати певну посаду чи займатися певною діяльністю, позбавлення спеціального, військового звання, чину або рангу, конфіскація майна. У разі призначення додаткових покарань засудженим до обмеження волі каральний і виховний вплив на них посилюється.

Обмеження волі не застосовується до:

а) неповнолітніх;

б) вагітних жінок;

в) жінок, що мають дітей віком до 14 років;

г) осіб пенсійного віку;

ґ) військовослужбовців строкової служби;

д) до інвалідів І і II груп.

Обмеження волі може бути застосовано і в порядку заміни невідбутої частини покарання іншим його видом. Так, особі, що відбуває позбавлення волі, суд з урахуванням її поведінки в період відбування покарання може замінити невідбуту частину покарання більш м'яким його видом —обмеженням волі в порядку ст. 82 КК України.

Заміна невідбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі на більш м'яке (обмеження волі) можлива після фактичного відбуття засудженим:

) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.


3. Задача

У 16-річному віці Моргун вчинив шахрайство. Через 2 роки він знову вчинив шахрайство. Обидва злочини одразу після їх вчинення розкриті не були, і про них стало відомо лише тоді,коли моргуна затримали під час замаху на крадіжку з проникненням у житло. Це сталося через три роки після вчинення другого злочину.

Як має бути вирішене питання щодо кримінальної відповідальності Моргуна за перші два злочини?

Рішення:

Я вважаю, що Моргунова звільнили б від кримінальної відповідальності за вчинення першого злочину –шахрайства, вчиненного за пять років до того, як Моргунова затримали. Я поясню чому.

Згідно з частиною першою статті 190 Кримінального Кодексу України «Шахрайство»:

1. Заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (шахрайство) - карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот

сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.

А згідно частини третьої статті 12 Кримінального Кодексу України «Класифікація злочинів»:

3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене

покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

Тобто ми з’ясували, що вчинене Моргуном шахрайство є злочином середньої тяжкості.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Конституція України (ст. (ст. 76, 127).
  2. КПК (ст. 154-11.)
  3. Кримінально –виконавчий кодекс України
  4. Кримінальний кодекс України
  5. Закон України "Про державну виконавчу службу"
  6. Закон України "Про виконавче провадження"
  7. Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990р. (ст. 17).
  8. Закон України “Про прокуратуру” від 5листопада 1991 р. (ст. 46).
  9. Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992р. (ст. 7).
  10. Закон України Про адвокатуру від 19 грудня 1992 р. (ст. 2).
  11. Закон України “Про судову експертизу” від 25лютого 1994р. (ст. 11).
  12. Захон України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від І грудня 1994 р.
  13. Закон України Про застосування амністії в Україні від І жовтня 1996 р. (ст. 3).
  14. Закон України “Про державну таємницю” в редакції від 21 вересня 1999 р. (ст. 23).
  15. Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України. Затверджене указом Президента України від 31 грудня 1991 р. (п. 2).
  16. Постанова ПВС№ 4 від 16 травня 1975р. Про практику розгляду судами України клопотань про погашення і дострокове зняття судимості .
  17. Інструкція "Про проведення виконавчих дій", затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 р. № 74/5.
  18. Інструкція "Про організацію виконання покарання у виді обмеження волі в установах кримінально-виконавчої системи", затверджена наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 4 вересня 2001 р. №165.
  19. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг. ред. О. М. Джужи. —К., 2000.
  20. А.Х. Степанюк. Кримінально –виконавче право України. «Право», Харків –

Обмеження волі як вид кримінального покарання