ОСНОВИ ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ. ФОРМИ І ЗАСОБИ ЛФК. ОСНОВИ МЕДИЧНОГО КОНТРОЛЮ

УКРАЇНА

КОМУНАЛЬНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«МЕЛІТОПОЛЬСЬКИЙ МЕДИЧНИЙ КОЛЕДЖ»

ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ

ЛЕКЦІЯ № 7

ТЕМА: ОСНОВИ ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ. ФОРМИ І ЗАСОБИ ЛФК. ОСНОВИ МЕДИЧНОГО КОНТРОЛЮ.

Освітньо-кваліфікаційний рівень молодший спеціаліст

Напрям підготовки 6.120101 Сестринська справа

Спеціальність 5.12010101 Сестринська справа

Навчальна дисципліна з курсу: «Медична та соціальна реабілітація»

Викладач: Светлинський Дмитро Андрійович

Светлинський Д.А. 2014 р.

ТЕМА VII. ОСНОВИ ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ. ФОРМИ І ЗАСОБИ ЛФК. ОСНОВИ МЕДИЧНОГО КОНТРОЛЮ.

Основні розділи та організація медичного контролю, функціональні обов’язки медичного персоналу. Поняття про лікувальну фізичну культуру. Класифікація фізичних вправ. Засоби та форми лікувальної фізичної культури.

Антропометричні дослідження і функціональні проби, що застосовуються під час вивчення стану нервової, серцево-судинної, дихальної, травної систем опорно-рухового апарату. Визначення та оцінювання фізичного розвитку і стану здоров’я людей. Спостереження за пацієнтами під час занять лікувальною фізичною культурою.

Основні педагогічні принципи побудови занять з лікувальної фізичної культури. Показання та протипоказання до занять лікувальною фізичною культурою. Загальні вимоги до методики проведення занять за різних захворювань.

Правила техніки безпеки, охорона праці, протиепідемічний режим, професійна безпека під час проведення лікувальної фізкультури.

САМОСТІЙНА РОБОТА:

1. Основи сестринського процесу.
2. Організація роботи кабінету лікувальної фізкультури.
3. Антропометричні дослідження і функціональні проби.
4. Скласти комплекс вправ ЛФК для пацієнта з інсультом на другому етапі реабілітації.
5. Скласти комплекс вправ ЛФК при бронхіальній астмі на першому етапі реабілітації.
6. Скласти комплекс вправ ЛФК для пацієнтів з патологією опорно-рухового апарату.

\

1. ОСНОВИ ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ (ЛФК). ЗАСОБИ ТА ФОРМИ

Лікувальна фізична культура - метод лікування, що використовує засоби фізичної культури з лікувальною, оздоровчою та профілактичною метою та для більш швидкого відновлення здоров’я і працездатності хворого.

ЗАВДАННЯ ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗКУЛЬТУРИ

1. Зберегти та підтримати хворий організм у якнайкращому функціональному стані.
2. Попередити ускладнення, які можуть бути викликані як основним захворюванням, так і вимушеною тривалою гіподинамією.
3. Сприяти покращенню дії медикаментозних засобів, скоротити терміни лікування.
4. Залучити хворого до активної участі у процесі одужання.
5. Стимулювати потенційні можливості хворого у боротьбі із захворюванням.
6. Прискорити ліквідацію місцевих проявів хвороби
7. Попередити негативний вплив факторів навколишнього середовища.
8. Якнайшвидше відновити функціональну повноцінність людини, скоротити різницю між клінічним і функціональним видужанням.

МЕХАНІЗМ ЛІКУВАЛЬНОЇ ДІЇ ФІЗИЧНИХ ВПРАВ

1. Тонізуюча дія фізичних вправ. 
2. Трофічна дія фізичних вправ. 
3. Формування компенсацій. 
4. Нормалізація функцій. 

ЗАСОБИ ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗКУЛЬТУРИ

До основних засобів лікувальної фізкультури відносять, в першу чергу, фізичні вправи, режими рухової активності, прийоми масажу, вихідні положення, природні чинники (сонце, повітря, вода) (табл. 1).

ЗАСОБИ ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗКУЛЬТУРИ Таблиця №1.

ФІЗИЧНІ ВПРАВИ	ВИХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ	РЕЖИМ РУХОВОЇ АКТИВНОСТІ	ЗАГАРТОВУЮЧИ ПРОЦЕДУРИ	ПРИЙОМИ МАСАЖУ
Гімнастичні Спортивно- прикладні Ігрові Трудові	Лежачи Стоячи Сидячи На четвереньках	Стаціонарний: Ліжковий Суворий розширений Напівліжковий Вільний Післястаціонарний: Щадний Щадно-тренуючий Тренуючий	Фізичні чинники: Природні (повітря, вода, сонце) Преформовані	Прогладжування Розтирання Розминання Вібрація

Процедура лікувальної фізкультури проводиться під керівництвом інструктора з лікувальної фізкультури. При необхідності багаторазових занять лікувальною фізкультурою протягом дня в стаціонарі їх можуть проводити лікуючий лікар чи медичні сестри, вдома - родичі (після спеціальної підготовки). Після відповідного навчання хворі можуть займатися і самостійно. В останньому випадку лікар повинен бути впевнений, що хворий правильно виконає і продозує необхідні вправи. Для цього необхідно періодично контролювати і корегувати самостійні заняття хворого в стаціонарі і вдома.

ГРУПИ ФІЗИЧНИХ ВПРАВ:

• гімнастичні
• прикладні
• ігри

Гімнастичні вправи представлені дихальною і загальнорозвиваючою групою вправ.

1. Дихальні вправи поліпшують і активізують функцію зовнішнього дихання, кровообігу, обміну речовин, діяльність системи травлення. Вони сприяють зниженню стомлення після важких фізичних вправ і допомагають нормалізувати діяльність серцево-судинної і дихальної систем. Тому дихальні вправи є обов’язковою складовою частиною комплексів фізичних вправ у процедурах лікувальної і гігієнічної гімнастики. Дихальні вправи залежно від типу дихання підрозділяються на грудне, діафрагмальне і повне.

В залежності від характеру виконання дихальні вправи поділяють на статичні і динамічні. Статичні дихальні вправи виконують без руху рук, ніг і тулуба. Їх використовують для того, щоб навчити хворого правильно здійснювати грудне, діафрагмальне і повне дихання, змінювати фази дихального циклу, поєднувати дихання з вимовлянням звуків, рівному ритмічному диханню, зменшенню кількості дихальних рухів та ін.

Динамічні дихальні вправи виконуються у сполученні із загальнорозвиваючими вправами для рук, ніг і тулуба. При цьому вдих роблять одночасно з випрямленням тулуба, ніг і підніманням або відведенням у сторони рук, тобто в момент найбільшого обсягу грудної клітки. При виконанні динамічних дихальних вправ доцільно ритм загальнорозвиваючих рухів сполучати з ритмом дихання. Необхідно пам’ятати про те, що при силових статичних напруженнях дихання утруднюється, а при вправах з натужуванням відбувається затримка дихання.

Дихальні вправи, які використовуються для відновлення, виправлення патологічно зміненої структури або функції дихального апарату, називаються спеціальними.

СПЕЦІАЛЬНІ ВПРАВИ ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ З МЕТОЮ:

• поліпшення вентиляції окремих часток або в цілому одного чи обох легенів;
• тренування м’язів, що беруть участь в акті вдиху або видиху;
• відновлення або підвищення рухомості грудної клітки;
• відтоку (дренуванню) мокроти з бронхів та покращення випорожнення гнійних порожнин, що розташовані у різних сегментах легень;
• розтягнення шварт та спайок у плевральній порожнині;
• попередження та ліквідація застійних явищ у легенях.

1. Загальнорозвиваючі (спеціальні) вправи являють собою штучні сполучення природних для людини рухів, розбитих на складові елементи. Загальнорозвиваючі вправи, що впливають на патологічно змінені орган або систему, мають спеціальну направленість і тому називаються спеціальними. Загальнорозвиваючі вправи за анатомічною ознакою підрозділяються на вправи для дрібних (кисть, стопа), середніх (шия, гомілка, передпліччя) і крупних (стегно, плече, тулуб) груп.

За характером м'язового скорочення фізичні вправи підрозділяються на динамічні (ізотонічні) і статичні (ізометричні). При виконанні динамічних вправ м'язи працюють в ізотонічному режимі, змінюється їх довжина. При цьому відбувається чергування періодів скорочення і розслаблення м'язів. Прикладом динамічної вправи м'язів служить згинання і розгинання ноги в колінному суглобі, махові рухи руки в плечовому суглобі, нахили і обертання тулуба та ін.

Вправи у статичному напруженні м’язів повинні обов’язково супроводжуватися вправами на розслаблення. Вправи на розслаблення мають велике значення для хворого, тому що вони створюють сприятливі умови для відпочинку нервової системи і працюючих м’язів, сприяють зниженню тонусу м’язів і судин, внаслідок чого поліпшується крово- і лімфообіг, активізуються процеси виділення вуглекислоти та утилізації кисню, підвищуються трофічні процеси у м’язах, поліпшується їх еластичність. Ці вправи застосовують при спастичних паралічах і парезах, облітеруючому ендартеріїті, гіпертонічній хворобі, емфіземі легень і бронхіальній астмі, при хворобах органів травлення, печінки, жовчних шляхів, порушенні обміну речовин та ін.

РОБОЧА КЛАСИФІКАЦІЯ ФІЗИЧНИХ ВПРАВ Таблиця№2.

ЗА АКТИВНІСТЮ ВИКОНАННЯ ЗАГАЛЬНОРОЗВИВАЮЧІ (СПЕЦІАЛЬНІ) ВПРАВИ ПОДІЛЯЮТЬ НА:

• Активні;
• Пасивні;
• у посиланні імпульсів на скорочення м’язів;
• ідеомоторні;
• рефлекторні.

Поділ загальнорозвиваючих вправ за активністю виконання має велике значення для їх практичного використання у процедурі лікувальної гімнастики.

1. Активні вправи виконуються без сторонньої допомоги, самостійно, з вольовим зусиллям. Активні вправи широко залучають у реактивну відповідь весь організм хворого, для них найбільш характерним є процес вправи і тренування. Завдяки застосуванню активних вправ краще розвиваються компенсаторні механізми і збагачується умовнорефлекторна діяльність хворого. Активні вправи бувають малої, помірної, великої і максимальної інтенсивності.

Активні полегшені вправи (малої інтенсивності) виконуються в найбільш вигідних, сприятливих умовах з використанням факторів, що полегшують їх виконання (використання оптимальних вихідних положень,  зниження ваги кінцівки шляхом використання вправ у воді, на слизьких поверхнях, у гамачку, на роликових візках, на спеціальних апаратах та ін.)

Активні полегшені вправи використовують в ранньому періоді одужання. Їх виконують з незначною участю хворого в тому випадку, коли хворий не може цілком виконати рух або значне напруження може викликати ускладнення. Полегшені активні вправи застосовують після паралічів і парезів при тугорухливості суглобів і слабкості м’язів, після захворювань і травми нервової системи, після реконструктивних операцій тощо.

Активні (вільні) вправи (помірної інтенсивності) становлять основну групу вправ без напруження, з можливо повною амплітудою для даного хворого, і дають середнє фізичне навантаження на організм. До них відносять більшість вправ, виконуваних із простих вихідних положень, що не вимагають великого зусилля, а також вправи з предметами, що не утруднюють дії.

Активні вправи із зусиллям (великої і максимальної інтенсивності) дають підвищене фізичне навантаження. При їх виконанні використовують вольове напруження, що чергується із розслабленням, вправи з опором, з обтяженням та ін.

1. Вправи в опорі сприяють підвищенню навантаження, оскільки хворому під час виконання вправи доводиться долати протидію, яку чинить методист, сам хворий або той, з ким він працює у парі. Ці вправи викликають значну реакцію-відповідь з боку серцево-судинної, дихальної, нервової та інших систем, підвищують обмін речовин.
2. Вправи на обтяження виконують, використовуючи вагу хворого (шляхом ускладнення вихідного положення), гімнастичні предмети і снаряди, спеціальні механотерапевтичні апарати тощо. Зміна вихідного положення істотно впливає на ступінь зусилля при виконанні фізичних вправ. Від вихідного положення залежить, у яких групах м’язів і у тканинах яких частин тіла відбуваються місцеві зміни фізіологічних процесів.
3. Вправи з предметами (зі снарядами). Вплив вправ з предметами на організм та їх лікувальна корисність підсилюються порівняно з аналогічними вправами без обтяження за рахунок ваги снаряду, подовження важеля переміщуваної частини тіла, збільшення інерційних сил, виникаючих при махових і маятникоподібних рухах, ускладнення вимог координації рухів та ін.

Ці вправи сприяють прискоренню регенеративних процесів, розвитку сили в атрофованих м’язах, відновленню функції у травмованих суглобах, корекції хребта, тренуванню серцево-судинної і дихальної систем.

Для виконання вправ з обтяженням найчастіше використовують гімнастичні палиці, булави, обручі, еспандери, скакалки, м’ячі гумові різних розмірів, волейбольні, баскетбольні, набивні (від 1 до 5 кг), гантелі (від 1 до 5 кг) розбірні і пружинні, гумові бинти, гімнастичні жердини, лави та ін.

Вправи на гімнастичних снарядах використовуються найчастіше у формі змішаних і чистих упорів, висів, підтягувань тощо, які характеризуються великою інтенсивністю їх загального впливу. Ці вправи можна застосовувати з метою урізноманітнення вправ, збільшення загального навантаження або для вибіркової дії на окремі частини опорно-рухового апарату, на функцію тих чи інших внутрішніх органів та ін.

Для виконання цих вправ найчастіше використовують наступні гімнастичні снаряди: стінку, лаву, кільця, колоду, сходи, мат, а також медичну кушетку, стілець, табурет, килимок тощо.

1. Для вправ на координацію рухів характерними є незвичайні або складні сполучення різних рухів. Основними моментами, що створюють більш складну узгодженість рухів, є: одночасна дія м’язів-синергістів і м’язів-антагоністів при виконанні однотипних рухів в одних і тих самих суглобах; введення різних напрямків при виконанні вправ і їх різного ритму; залучення великої кількості м’язових груп для участі у вправі та використання предметів, застосовуваних у ФР.

Вправи на розвиток координації рухів застосовуються при захворюваннях центральної і периферичної нервової системи, а також при інших порушеннях координації. Вони виправляють і розвивають функцію руху в суглобах, удосконалюють координацію і ритмічність рухів, точність і швидкість реакції, відновлюють рухові навички і підвищують емоційність.

1. Вправи на тренування рівноваги характеризуються переміщенням вестибулярного аналізатора в різних площинах при рухах тулуба та голові, змінами величині площі опори, переміщенням висоти загального центру ваги тіла Вправи на тренування рівноваги використовують при захворюваннях або травмах, що супроводжуються вестибулярними порушеннями. При підготовці до вставання хворого після тривалого постільного режиму вправи в рівновазі сприяють відновленню рефлекторної регуляції вегетативних функцій, які відбуваються при зміні положення тіла. Ці вправи активізують не тільки вестибулярні, але й тонічні, стато-кінетичні і вегетативні рефлекси
2. Коригуючі вправи застосовують з метою виправлення, а також профілактики різних деформацій грудної клітки, хребта, стопи тощо. Найбільш характерним для них є вихідне положення, що визначає строго локальний вплив і відповідне поєднання силового напруження і розтягування.

Пасивні вправи виконуються без вольового зусилля хворого, зі сторонньою допомогою (методиста, спеціальних апаратів або здоровою кінцівкою самого хворого). Такі вправи застосовують у тих випадках, коли хворий не може самостійно виконувати рухи, або тоді, коли самостійне виконання руху може стати причиною ускладнень. Виконання пасивних вправ дає можливість досягти крайніх положень в суглобах, поліпшити еластичність м’язово-зв’язкового апарату, активізувати трофічні процеси у тканинах.

Ідеомоторні вправи супроводжуються еферентною імпульсацією з боку ЦНС. Вони є процесом, який реально відбувається в організмі і багато в чому імітує процеси, що мають місце під час реального виконання того ж руху, але з меншою витратою енергетичних ресурсів. Ці рухи доцільно використовувати в тих випадках, коли хворий не може або йому заборонено виконувати активні рухи, а також тоді, коли є потреба у тренуванні, а багаторазове повторення реальних рухів стомлює хворого. Виконання ідеомоторних вправ нерідко супроводжується значною активізацією вегетативно-трофічних функцій організму, підвищенням обмінних процесів, появою втоми, яка зменшується при врегулюванні ритму і глибини дихання.

У зв’язку з тим, що ідеомоторні вправи неминуче ведуть до значного збудження серцево-судинної, дихальної, нервової та інших систем, а також до перевтоми, застосування цього методу при лікуванні важких хворих є неприйнятним. Проте у хворих середньої тяжкості раннє виконання уявлюваних рухів, компенсуючи відсутність рухів реальних, повинно сприяти найшвидшій реабілітації хворого. Ідеомоторні вправи перешкоджають згасанню динамічного рухового стереотипу.

Хворому варто рекомендувати як завдання тільки добре знайомі рухи, які доцільно виконувати у відповідній обстановці, що дозволяє зосередитися на їх виконанні.

Вправи у посиланні імпульсів на скорочення м’язів тренують рухові клітини кори головного мозку, поліпшують провідність імпульсів по відцентрових нервах, запобігають згасанню рухового динамічного стереотипу. Ці вправи викликають у м’язах, на які вони спрямовані, рефлекторне розширення кровоносних судин, підвищення трофічних процесів і нормалізацію тонусу нервово-м’язового апарату. Доцільно чергувати вправи у посиланні імпульсів на скорочення м’язів із пасивними вправами, що призводить до «зустрічного торування» шляхів по відцентрових і доцентрових нервах. Зазначені вправи знаходять застосування при неможливості виконання активних рухів, при паралічах і парезах, при зниженні психофізичного тонусу, при недостатності кровообігу II-Б, III ступеня.

Рефлекторні вправи базуються на використанні уроджених рухових рефлекторних реакцій. Їх використовують для фізичного виховання дітей раннього віку в період, коли безумовні рухові рефлекси не згасли. Ці ж вправи значно ширше застосовуються при захворюваннях дітей раннього віку та у більш пізніх періодах при затримці і нерівномірності психомоторного розвитку. Не рекомендується використовувати ті рефлекси, що мають тенденцію до вгасання у певному віці.

Прикладні вправи допомагають опанувати основні рухові навички, в основі яких лежать природні способи пересування людини. До прикладних вправ відносяться різновиди ходьби, бігу, стрибків, лазіння, переповзання, метання, ловлі, плавання, веслування, пересування на лижах, ковзанах, велосипеді і (умовно) трудотерапія.

РЕЖИМИ РУХОВОЇ АКТИВНОСТІ

З метою правильного дозування фізичного навантаження розроблені режими рухової активності для умов стаціонарного, санаторного, амбулаторно-поліклінічного лікування (табл. 3).

РЕЖИМИ РУХОВОЇ АКТИВНОСТІ Таблиця №3.

Режим	Вихідне положення	Кількість вправ	Кількість повторень	Темп	Амплітуда	Навантаження м’язової групи	Зміни пульсу
Ліжковий	Лежачи	8	4-6	Повільний	Обмежена	Дрібні	+8
Напівліжковий	Лежачи, сидячи	16	6	Середній	Середня	Дрібні, середні	+16
Вільний	Лежачи, сидячи, стоячи	24	8	Середній, швидкий	Повна	Всі	+24
Тренуючий	Лежачи. Сидячи, стоячи	>24	8	Середній, швидкий	Повна	Всі	До 180 мінус вік

У стаціонарах призначають суворий ліжковий, розширений ліжковий, напівліжковий (палатний) і вільний (загальнолікарняний) режими рухової активності. У санаторіях і під час амбулаторно-поліклінічного лікування хворих використовують щадний, щадно-тренуючий режим, а останнім часом - також інтенсивно-тренуючий режим.

У разі призначення суворого ліжкового режиму забороняється самостійний перехід у положення сидячи. Туалет і харчування здійснюються за допомогою персоналу, ЛФК, як правило, не призначають. Після призначення розширеного ліжкового режиму хворому дозволяється переходити у положення сидячи, потім стоячи, ходити біля ліжка з допомогою персоналу. Із форм ЛФК застосовують лікувальну гімнастику, можна призначати масаж (за показаннями).

При напівліжковому режимі хворий може ходити в межах палати та відділення. Перебування в ліжку - 50% денного часу. Із форм ЛФК призначають ранкову гігієнічну гімнастику, лікувальну гімнастику. При вільному режимі дозволяється помірна рухова активність, яка можлива в умовах стаціонару. Із форм ЛФК використовують лікувальну гімнастику, ранкову гігієнічну гімнастику, дозовану ходьбу, піднімання по сходах, заняття на тренажерах.

У разі призначення щадного режиму фізичне навантаження може досягати 30% аеробних можливостей, щадно-тренуючого - 40%, тренуючого - 60%, інтенсивно-тренуючого - 75% аеробних можливостей. Допустима частота серцевих скорочень залежить від статі, віку, клінічних проявів захворювання, режиму рухової активності і не повинна перевищувати відповідно 104-107, 111-112, 131-148, 145-167 за 1 хвилину.

При проведенні занять з лікувальної фізкультури з хворим медична сестра чи лікар можуть користуватися наступними критеріями оцінки реакції на навантаження (табл. 4).

ОЦІНКИ РЕАКЦІЇ НА ФІЗИЧНЕ НАВАНТАЖЕННЯ Таблиця№4.

КРИТЕРІЇ	ПІСЛЯ НАВАНТАЖЕННЯ (ЗМІНА ДОСЛІДЖУВАНИХ ПОКАЗНИКІВ ПРИ АДЕКВАТНОМУ НАВАНТАЖЕННІ)
Самопочуття	Задовільне
Частота серцевих скорочень ЧСС	Збільшується не більше, ніж на: 8 уд./хв при ліжковому режимі 16 уд./хв при палатному режимі 24 уд./хв при вільному режимі 180 мінус вік при тренуючому режимі
Частота дихальних рухів	Збільшується не більше, ніж на 4-8 дихальних рухи (залежно від режиму), синхронно до зміни ЧСС: почастішання дихання на один дихальний рух супроводжується збільшенням ЧСС на 3-4 удари
Артеріальний тиск (АТ)	Систолічний АТ підвищується не більше, ніж на 40 мм рт.ст., діастолічний - залишається незмінним чи підвищується або знижується не більше, ніж на 10 мм рт.ст.
Час відновлення досліджуваних показників	3-5 хв.
Електрокардіографічний контроль	Відсутність негативної динаміки на ЕКГ

ФОРМИ ПРОВЕДЕННЯ ПРОЦЕДУРИ ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗКУЛЬТУРИ

Основними формами проведення процедури лікувальної фізкультури є: ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальна гімнастика, дозоване сходження (теренкур), прогулянки, екскурсії, ближній туризм, заняття різними видами спортивно-прикладних вправ, іграми, на тренажерах тощо.

МЕТОДИ ПРОВЕДЕННЯ ПРОЦЕДУР ЛІКУВАЛЬНОЇ ГІМНАСТИКИ

1. Індивідуальний
2. малогруповий,
3. груповий
4. консультативний.

Індивідуальний метод - застосовують до більш тяжких хворих з обмеженими руховими можливостями, яким необхідна стороння допомога при рухах.

Малогруповий метод - заняття проводяться у палаті з групою хворих (6 – 8 осіб) зі схожим функціональним станом.

Груповий метод - є найбільш поширеним; при ньому, як правило, прагнуть підбирати в одну групу хворих з однорідними захворюваннями і, що особливо важливо, зі схожим функціональним станом. Заняття проводять у кабінеті ФР, чисельність хворих сягає 13 – 15 осіб.

Консультативний самостійний метод - застосовують тоді, коли хворого виписують з лікарні або йому важко регулярно відвідувати лікувальну установу. Тоді хворий займається лікувальною гімнастикою вдома, періодично відвідуючи лікаря з метою повторного огляду та одержання вказівок щодо подальших занять.

Ранкова гігієнічна гімнастика - виводить організм хворого після нічного сну зі стану загальмованості фізіологічних процесів, підвищує загальний тонус хворого, додає йому бадьорого настрою і допомагає організмові перейти у діяльний стан. Ранкова гігієнічна гімнастика є також важливим лікувально-профілактичним засобом за умови регулярного її застосування як невід’ємної частини режиму дня. Тривалість гігієнічної гімнастики повинна бути не більше 10-30 хв, в комплекс включають 9-16 вправ (для окремих м'язових груп, дихальні вправи, вправи для тулуба, на розслаблення, для м'язів черевного пресу); протипоказані статичні вправи, що викликають напругу і затримку дихання. Всі гімнастичні вправи повинні виконуватися у вільному темпі, з поступово зростаючою амплітудою, із залученням в роботу спочатку дрібних м'язів, а потім крупніших. Кожна вправа повинна нести певне функціональне навантаження. Рекомендується починати гігієнічну гімнастику повільною ходьбою, яка з початку заняття викликає рівномірне посилення дихання і кровообігу, «настроює» на майбутнє заняття, а в кінці занятті сприяє рівномірному зниженню навантаження, відновленню дихання.

Різновиди лікувальної ходьби. Заняття лікувальною ходьбою проводять за загальною схемою занять. В окремих випадках ходьбу сполучають із гімнастичними вправами (рухами рук, рідше тулуба і ніг, дихальними вправами). Основна частина, залежно від лікувальних задач і клінічних даних, може складатися з різних варіантів ходьби з розвантаженням (на «ходилках», з милицями, з палками); вправ, направлених на відновлення нормального механізму ходи або на формування найбільш повноцінних компенсацій порушеної ходьби; дозованої ходьби з метою відновлення адаптації до ходьби або з метою лікувального впливу переважно на серцево-судинну систему, на обмін речовин та ін. Дозування навантаження здійснюється за рахунок зміни ступеня опорного розвантаження, числа кроків за хвилину, довжини кроків, пройденої відстані.

Варіантом лікувальної ходьби з дозуванням є прогулянки. Їх використовують для закріплення лікувального ефекту, досягнутого на заняттях лікувальною гімнастикою або лікувальною ходьбою, та з метою найшвидшого відновлення загальної адаптації хворих до виробничо-побутових умов.

ОСНОВНІ ПРАВИЛА ЗАСТОСУВАННЯ ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗКУЛЬТУРИ

1. Фізичні навантаження повинні відповідати індивідуальним особливостям хворого:

• нозологічній формі захворювання, його періоду, тяжкості перебігу;
• наявності супутніх захворювань та ускладнень;
• віку, статі, рівню функціональних можливостей, психоемоційним особливостям хворого.

1. Заняття фізичними вправами повинні бути регулярними, довготривалими.
2. В процесі занять фізичні навантаження повинні поступово наростати як в межах одного заняття, так і під час усього курсу лікування та знижуватися до їх закінчення.
3. В комплекс вправ необхідно включати як загальнозміцнювальні, так і спеціальні вправи.
4. Необхідно постійно вести облік реакції організму на заняття лікувальною фізкультурою як на одну процедуру так і на курс лікування.

ОСОБЛИВОСТІ СКЛАДАННЯ СХЕМ ЗАНЯТЬ І КОМПЛЕКСІВ ВПРАВ ЛГ

Для виконання вправ ЛГ спочатку необхідно скласти їх схему, а потім — відповідно до схеми — описати приблизний комплекс вправ ЛГ (табл. 5).

СХЕМА ЗАНЯТЬ ЛГ Таблиця №5.

ЧАСТИНА	ХАРАКТЕР ВПЛИВУ	ТРИВАЛІСТЬ, ХВ.	МЕТОДИЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ	ЦІЛЬОВА НАСТАНОВА
Вступна Основна Заключна	Зазначають спрямованість дії гімнастичних вправ	Зазначають тривалість кожного розділу	Зазначають раціональні вихідні положення, методичні підходи, способи здійснення методики, темп та амплітуду виконання вправ	Зазначають очікувальний ефект

Важливо, щоб за схемою занять можна було скласти чітке уявлення про характер вправ. Для цього зазначають спрямованість дії гімнастичних вправ (загальнорозвиваючі та спеціальні). Бажана їх методична деталізація: для розвитку сили, збільшення рухливості в суглобах, на координацію, з рівноваги та ін. Зазначають характер м’язового скорочення (динамічні та статичні вправи) і ступінь активності (активні та пасивні). За необхідності виділяють ідеомоторні, дихальні, коригувальні і рефлекторні, а також вправи на увагу, розтягування і розслаблення м’язів. У схемі потрібно поділяти вправи за анатомічною ознакою (для м’язів кінцівок, шиї, тулуба). За необхідності називають снаряди, предмети й апарати, потрібні для виконання вправ (гімнастична лава, стінка, драбина, гантелі, м’ячі, палиці, булави, обручі та механотерапевтичні пристрої, блокові установки тощо). Крім того, для кожного розділу занять зазначають діапазон раціональних вихідних положень (лежачи на спині, животі або на боці; напівлежачи, сидячи чи стоячи та ін.).

На відміну від схеми занять ЛГ, де зазначають тільки характер вправ, у комплексі ЛГ деталізують особливості виконання кожної вправи. Описуючи комплекс вправ ЛГ, доцільно дотримуватися такої форми (табл. 6).

ФОРМА СКЛАДАННЯ КОМПЛЕКСУ ЛГ Таблиця №6.

№ З/П	ВИХІДНЕ ПОЛОЖЕННЯ	ВИКОНАННЯ ВПРАВ	ДОЗУВАННЯ	ЗАВДАННЯ І МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
		Вступна частина Основна частина Заключна частина
	Лежачи на спині, животі або на боці; напівлежачи, сидячи або стоячи та ін. Зазначають положення рук, ніг	Зазначають послідовність виконання елементів кожної вправи, її поєднання з диханням	Зазначають кількість повторень вправ або їх тривалість (у секундах або хвилинах)	Зазначають, на що спрямована вправа, темп, точність і амплітуда рухів, ступінь зусилля та характер дихання. За необхідності зазначають методичні особливості виконання окремих прийомів

Як бачимо, складаючи комплекс вправ, керуються схемою занять ЛГ. Насамперед (відповідно до загальної тривалості процедури) визначають число вправ. Воно залежить від темпу виконання кожної вправи, числа повторень, тривалості пауз між ними та інших чинників, що визначають моторну щільність процедури (від 35—45 до 50—60%, рідше — до 75%). У подальшому ці вправи розподіляють за розділами занять з таким розрахунком, щоб у вступному розділі було декілька організуючих і загальногігієнічних підготовчих вправ: в основному — спеціальні вправи чергувалися із загальнорозвивальними і дихальними, у заключному розділі — вправи для поступового зниження рівня фізіологічних зрушень, включаючи дихальні та на розслаблення м’язів. При цьому вступний і заключний розділи разом можуть складати 30— 40% і навіть 50% часу занять, залежно від рухового режиму.

Складаючи комплекс вправ, необхідно дотримувати принципів поступовості, послідовності та «розсіювання» навантаження і передбачити правильну форму фізіологічної кривої навантаження. «Розсіюванню» навантаження допомагає виділення вправ на потягування, нахилів праворуч і ліворуч, присідань, випадів, стрибків, нахилів уперед, назад і поворотів тулуба, махових рухів з елементами розслаблення.

Важливе практичне значення має вибір вихідних положень, темп виконання вправ (повільний, середній і швидкий), точність і амплітуда рухів (мала, повна і максимальна), а також ступінь зусилля (у ЛФК, як правило, задовольняються помірним).

Дозування навантаження здійснюють за числом повторень або за часом. Орієнтовно можна рекомендувати таке число повторень: для кистей і стоп (дрібні м’язові групи) — 6—8—10—15 разів; у колінному і ліктьовому суглобах (середні м’язові групи) 4-6 або 7—8 разів кожною ногою; для тулуба, обох ніг та ін. (великі м’язові групи) — 3—4 або 5—б разів у кожен бік. Для ходьби і бігу дозування в ЛФК виражається в часі (наприклад, від 30 с до 3 хв), аналогічно — під час ізометричних напружень м’язів (наприклад, від 4 до 6 с). Для проведення ЛФК дорослим і дітям встановлюють певний розрахунковий час (табл. 7).

ОРІЄНТОВАНИЙ ЧАС ПРОВЕДЕННЯ ЛФК Таблиця №7.

ПРОЦЕДУРА	НОРМА ЧАСУ, ХВ.
Для терапевтичних хворих: Гострий і напівгострий періоди захворювання, ліжковий режим; Період одужання або хронічна форма захворювання, індивідуальна методика занять; Те саме, групова методика.	15 25 35
Для хворих після проведення хірургічних операцій: Індивідуальна методика занять; Групова методика занять.	15 20
Для травматологічних хворих: Період іммобілізації: Індивідуальна методика занять; Групова методика занять. Після іммобілізації: Індивідуальна методика занять; Групова методика занять. Травми хребта: Індивідуальна методика занять; Групова методика занять.	15 35 25 35 35 45
Для неврологічних хворих: Індивідуальна методика занять; Групова методика занять.	30 45
Для вагітних і породіль у пологових будинках та жіночих консультаціях: Індивідуальна методика занять; Групова методика занять.	15 30
Для дітей шкільного віку ( у школах): Індивідуальна методика занять; Групова методика занять.	30 45
Для дітей дошкільного віку ( у дитячих дошкільних закладах): Індивідуальна методика занять; Групова методика занять.	25 30

1. ФІЗИЧНИЙ РОЗВИТОК. МЕТОДИ ЙОГО ВИВЧЕННЯ

Фізичний розвиток - сукупність морфологічних і функціональних ознак, що дозволяють визначити запас фізичних сил, витривалості і працездатності організму.
Фізичний розвиток багато в чому обумовлене тими морфологічними і функціональними властивостями і якостями, які передані йому батьками у спадок (генотип), а також придбаними ним після народження в певних умовах індивідуального розвитку (фенотип), що в більшій мірі залежить від умов життя і виховання.

МЕТОДИ ВИВЧЕННЯ ФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ
Фізичний розвиток - поняття комплексне, тому й ознаки, які характеризують його, різноманітні. Основними методами вивчення фізичного розвитку є соматоскопія (зовнішній огляд) і соматометрія (антропометрія, вимір певних ділянок тіла).

Антропометрія дає можливість визначити кількісні характеристики фізичного розвитку. Проводять вимірювання поздовжніх, поперечних, окружних, глибинних (передньо-задніх) розмірів тіла людини.

В якості основних ознак вивчають довжину і масу тіла, окружність грудної клітки, життєву місткість легенів, м'язову силу. За спеціальними показаннями вивчають амплітуду рухів у суглобах, проводять більш поглиблені дослідження. При проведенні досліджень обстежуваний повинен бути роздягненим, без взуття, приміщення добре освітлене. Техніка та методика вимагають певних знань і практичних навичок.

ВИЗНАЧЕННЯ МАСИ ТІЛА

Одним із показників фізичного розвитку людини є маса тіла, яка залежить від віку, морфологічних і фізіологічних особливостей організму і дає змогу опосередковано робити висновок про стан здоров’я. Динаміка маси тіла пов’язана з інтенсивністю фізичних навантажень, характером харчування, захворюваннями тощо. Проводять зважування на медичних терезах.

ВИЗНАЧЕННЯ ДОВЖИНИ ТІЛА (ЗРОСТУ)

Вимірювання довжини тіла (зросту) проводиться дерев'яним або металевим зростоміром, розміщеним на вагах. Зростання вимірюється стоячи і сидячи. При вимірі зростання стоячи обстежуваний стає на підставку ростоміра таким чином, щоб торкатися до вертикальної планки ростоміра п'ятами, сідницями, міжлопатковому просторі, голова повинна бути в такому положенні, щоб умовна лінія, що з'єднує зовнішній кут ока і козелок вуха, була горизонтальною. Планшетку опускають на голову і за показниками правої шкали визначають зростання стоячи в сантиметрах.

Для вимірювання росту сидячи обстежуваний сідає на відкидну лавку, торкаючись до вертикальної планки сідницями і міжлопатковим простором. Знаючи довжину тіла в двох положеннях можна знайти коефіцієнт пропорційності (КП).

КП = (L1 – L2) х 10,

де: L1 - довжина тіла в положенні стоячи, L2 - довжина тіла в положенні сидячи.

У нормі КП = 87-92%. Коефіцієнт пропорційності має значення при заняттях спортом. Особи, які мають низький КП при рівних інших умовах, мають низьке розміщення центру ваги, який дає їм перевагу при виконанні вправ, які вимагають рівноваги тіла в просторих (гірськолижний спорт, стрибки з трампліну, боротьба, важка атлетика). Навпаки, особи з високим КП мають переваги в стрибках, бігу. У жінок КП дещо нижче, ніж у чоловіків.

ВИМІРЮВАННЯ ОКРУЖНОСТІ ГРУДНОЇ КЛІТКИ

Проводиться сантиметровою стрічкою в положенні стоячи. Сантиметрову стрічку накладають ззаду (незалежно від статі) під нижнім кутом лопаток. Спереду у чоловіків - по нижньому краю навколососкових сегментів, у жінок - над грудьми, на рівні прикріплення IV ребра до грудини. При накладенні сантиметрової стрічки пацієнт піднімає руки, обстежують перевіряє правильність розміщення стрічки. Вимірювання проводиться при опущених руках.

Окружність грудної клітки вимірюється при максимальному вдиху, повному видиху і під час паузи. Необхідно звертати увагу на те, щоб під час вдиху пацієнт не згинав спину, не піднімав плечі, а під час видиху - не зводив їх вперед і не нахилявся. Різниця між величинами окружності грудної клітини в фазі максимального вдиху і максимального видиху вказує на ступінь рухомий грудної клітки (екскурсія, розмах). У середньому вона становить 4-5 см у чоловіків і 4 -7 см у жінок. У спортсменів, особливо у плавців, екскурсія грудної клітки може досягати 10 -14 см, у хворих зменшуватися до 2 -1 см і навіть до 0.

ВИЗНАЧЕННЯ ОКРУЖНОСТІ ГОЛОВИ

Вимірюється накладенням стрічки ззаду на зовнішню потиличну горбистість, спереду - по надбрівних дугах.

ВИЗНАЧЕННЯ ОКРУЖНОСТІ ШИЇ

Вимірюють накладень сантиметрової стрічки позаду на VII шийний хребець, спереду - на щитовидний хрящ.

ВИЗНАЧЕННЯ ОКРУЖНОСТІ ПЛЕЧА

Вимірюється в двох станах: при максимальній напрузі і в спокої. Коло плеча при максимальній напрузі визначається в положенні стоячи, рука відведена в сторону, зігнута в ліктьовому суглобі. Стрічка накладається на рівні найбільш виступаючого рельєфу двоголового м'яза плеча. У розслабленому стані окружність плеча визначається при опущеній, розслабленої руці, стрічка - на тому ж рівні.

ВИЗНАЧЕННЯ ОКРУЖНОСТІ СТЕГНА

Вимірюється накладенням сантиметрової стрічки під сідничної складкою, горизонтально. Гомілка обмірюють на місці найбільшого розвитку м'язів.

ВИЗНАЧЕННЯ ШИРИНИ ПЛЕЧЕЙ

Ширина плечей вимірюється газомером. Ніжки його накладають на найбільш виступаючі краї акроміальних відростків. Руки повинні бути опущені, плечі розслаблені.

ВИМІРЮВАННЯ ШИРИНИ ТАЗУ

При вимірюванні ширини тазу ніжки тазомера накладають на найбільш виступаючі точки гребенів клубових кісток.

ЖИТТЄВА ЄМКІСТЬ ЛЕГЕНЬ

Життєва ємність легенів (ЖЄЛ) - найбільша кількість повітря, що її видихає людина після максимально глибокого вдиху. ЖЄЛ є одним із показників зовнішнього дихання і сукупністю трьох легеневих об’ємів: дихального об'єму - ДО (кількість повітря, яку вдихають або видихають за кожного дихального циклу), резервного об’єму видиху — РОвид (кількість повітря, яку людина може видихнути після спокійного видиху) і резервного об’єму вдиху РО (кількість повітря, яку людина може вдихнути після спокійного вдиху).

ЖЄЛ = ДО + РОвид + РОвд

ЖЄЛ залежить від віку, статі, маси тіла, зросту і фізичного розвитку людини. Визначають ЖЄЛ за допомогою спірометрії, спірографії та інших методів.

За допомогою спірометрії досліджують механіку дихання, оцінюють її порушення та резерви дихальної функції. Збільшення ЖЄЛ спостерігають під час фізичного тренування. Зменшення ЖЄЛ відбувається при багатьох захворюваннях, які супроводжуються ослабленням дихальних м’язів, зменшенням розтяжності легенів і грудної клітки, венозним застоєм у малому колі кровообігу.

Життєва ємкість легень (ЖЕЛ) визначається методом спірометрії. Для її проведення використовують спірометр. В даний час використовується повітряний спірометр.

ТЕХНІКА ПРОВЕДЕННЯ СПІРОМЕТРІЇ

Скляну покришку обертають до збігу її позначки з відміткою «0» на циферблаті. Дезінфікувати мундштук і одягають на трубку спірометра. Пацієнт бере спірометр, робить звичайний по глибині вдих і видих, потім вдихає, набравши в легені максимальну кількість повітря і поступово, протягом 3-5 с., робить максимальний видих в спірометр. Положення стрілки визначає життєву місткість легенів у літрах. Дослідження повторюється 2-3 рази. Для оцінки вибирається кращий показник.

ДИНАМОМЕТРІЯ

Вимірювання сили м'язів - динамометрія. Найчастіше визначають силу м'язів-згиначів обох кистей (кистьовий динамометр), м'язів спини (станова динамометрія).

Правила користування: обстежуваний в положенні стоячи обхоплює рукою динамометр (циферблатом до долоні), відводить руку в сторону, стискає динамометр із максимальною силою, не виконуючи ніяких допоміжних рухів. Дослідження повторюють 2-3 рази. Вибирається кращий результат. Визначається сила м'язів-згиначів обох кистей послідовно.
Визначення сили м'язів, разгибаючих спину, проводиться становим динамометром. Він складається з підставки, пружини, круглої металевої пластинки з циферблатом (від 30 до 300 кг) і двома стрілками: вимірювальної та фіксатором результатів, металевої планки, рукоятки з гачком і ланцюга.

1. ОЦІНКА ФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ АНТРОПОМЕТРИЧНИХ ОБСТЕЖЕНЬ

Для цього найчастіше використовують метод антропометричних стандартів, метод кореляції, метод антропометричних індексів, метод Перцентиля.

МЕТОД АНТРОПОМЕТРИЧНИХ СТАНДАРТІВ

Оцінку фізичного розвитку за цим методом проводиться зіставленням отриманих даних з середніми, стандартними показниками, встановленими на великій кількості обстежуваних цього ж статі, віку. Обстеження проводиться на однорідних контингентах осіб (студенти, школярі, спортсмени певних розрядів та ін.), які проживають в однакових географічних і кліматичних умовах.
        Для об'єктивної реєстрації відхилення антропометричних ознак від середніх показників викреслюють антропометричний профіль досліджуваної особи. На цьому графіку розміщують (у відповідності з числовим значенням ознак і їх знака) результати зіставлень зареєстрованих у конкретної особи показників. Загальна оцінка фізичного розвитку дається по більшості ознак, які отримали однакову оцінку.
      Метод стандартів простіше, але і менш точний, тому що при цьому кожен показник фізичного розвитку оцінюється зокрема, без зв'язку з іншими.

МЕТОД КОРЕЛЯЦІЇ

Дає можливість оцінити в об'єктивних кількісних показниках певні сторони біологічної організації людини. Чим більше взаємозв'язані між собою показники фізичного розвитку організму, тим досконаліша його біологічна організація. Зв'язок між числовий величиною 2 антропометричних ознак виражається в математичній формі коефіцієнта кореляції, який відбивається латинською буквою r. Позитивна зв'язок є такий, при якому збільшення однієї ознаки призводить до збільшення другого (наприклад, збільшення росту і збільшення маси тіла). У разі зменшення однієї ознаки і збільшення іншого (наприклад, зменшення ЧСС і збільшення ЖЕЛ), кореляційний зв'язок носить назву негативної. Граничне значення r дорівнює +1; чим ближча r до одиниці, тим тісніший зв'язок між ознаками.

МЕТОД АНТРОПОМЕТРИЧНИХ ІНДЕКСІВ

Спрощений варіант визначення кореляційних зв'язків між ознаками фізичного розвитку. Він простий, дає відносно об'єктивне уявлення про фізичний розвиток людини, особливо в порівняльному плані. Оцінка фізичного розвитку у них проводиться за індексами. У спортивній медицині найчастіше використовуються наступні індекси:

1. Масо-зростовий показник (індекс Кетле) – характеризує масу тіла порівняно з довжиною тіла:

Маса тіла, г/Зріст, см

У нормі цей показник становить: для чоловіків – 350-400, для жінок – 325-375.

• ІМТ = Загальна маса тіла, кг / зріст, м (приклад: вага – 75 кг; зріст – 1,85 м);

ІМТ = 75 кг/(1,85м х 1,85м) = 22.

1. Життєвий показник:

ЖЄЛ, мл /маса тіла, кг

• Середні показники для чоловіків 65-70 мл / кг, для жінок - 55 - 60 мл / кг

1. Індекс пропорційності розвитку грудної клітки (індекс Ерісмана) визначають шляхом вирахування від показника окружності грудної клітини в стані спокою половини росту.

• У нормі окружність грудної клітки повинна дорівнювати половині росту. Якщо окружність грудної клітки переважає над половиною зростання, цей показник відбивається як плюс, якщо менший - знаком мінус. Середні величини цього показника для добре розвиненого дорослого спортсмена дорівнює + 5,8, для спортсменок - 3,8.

1. Силовий показник:

Сила кисті, кг / маса тіла, кг х 100

• Середні величини силового показника для чоловіків 65 - 70, для жінок - 48 -50.
• Використовуються показники більш сильної кисті.

1. Показник міцності статури (Пінье): його визначають шляхом віднімання від показника зростання в см, (L) суми величини окружності грудної клітини в стані видиху в см (Т) і маси тіла в кг (Р):

Індекс Пінье = L - (Т + Р);

• чим менший залишок, тим краще статура. Статура при показнику 10 - 15 - міцне, 16 - 20 - гарне, 21 - 25 - середньо, 26 -30 - слабке, 31 і більше - дуже слабке. Для осіб середнього та похилого віку таких стандартів, як правило, немає.

1. ФУНКЦІОНАЛЬНІ ПРОБИ У СПОРТИВНОЇ МЕДИЦИНИ

Функція органів і систем, в першу чергу серця, яке відіграє провідну роль життєдіяльності організму, в більшості випадків оцінюють на основі обстежень в стані спокою. У той же час, резервні можливості серця можуть виявлятися лише під час роботи, яка по інтенсивності перевищує звичні навантаження. Це відноситься як до спортсменів, дозування навантаження у яких неможливо без визначення фізичної працездатності, так і до осіб, які не займаються фізичною культурою і спортом. Прихована коронарна недостатність у них може не проявлятися клінічно і електрокардіографічних в умовах щоденного режиму. Фізичні навантаження є тим фізіологічним стресом, який дає можливість визначити рівень резервних можливостей організму.

ЗАВДАННЯ НАВАНТАЖУВАЛЬНИХ ТЕСТІВ:

1. визначення функціональних можливостей організму;
2. визначення працездатності і здатності до занять різними видами спорту;
3. оцінка резервів серцево-судинної, дихальної та ін. систем;
4. визначення ймовірності розвитку серцево-судинних захворювань, в першу чергу виявлення доклінічних форм коронарної недостатності, а також прогнозування цих захворювань;
5. об'єктивна оцінка в динаміці ефективності тренувальних програм у студентів;
6. розробка на основі функціонального обстеження оптимальних профілактичних, терапевтичних, хірургічних та реабілітаційних заходів при захворюваннях серцево-судинної системи;
7. оцінка функціонального стану та ефективності фізичної реабілітації після перенесених травм, гострих і хронічних захворюваннях

КЛАСИФІКАЦІЯ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ ПРОБ

1. За типом навантаження (фізичні вправи, зміна положення тіла, затримка дихання та ін.) Всі вони повинні чітко дозуватися. Найчастіше використовуються фізичні вправи.
2. За кількістю навантажень:
3. одномоментні: проба з 20 присіданнями (проба Мартіне);
4. 2-х, 3-х моментні, комбіновані проби, наприклад проба Летунова (20 присідань за 30 секунд, 15-секундний біг з максимальною швидкістю на місці і 3-х хвилинний біг у помірному темпі, 180 кроків на хвилину).
5. За типом показників, які підлягають вивченню: система кровообігу, дихальна, вегетативна нервова, ендокринна системи і ін.
6. За часом реєстрації вихідного сигналу, тобто за часом вивчення реакції на навантаження:
7. безпосередньо під час навантаження (наприклад, субмаксимальний тест РWC170) при цьому вивчається безпосередня реакція на навантаження під час виконання (тестування потужності);
8. після навантаження (проба з 20 присіданнями, Гарвардська степ-тест), коли показники вивчаються по закінченні навантаження, тобто при цьому досліджується характер відновних процесів в організмі (тестування відновлення).
9. По виду навантаження:
10. стандартні (присідання, біг, підскоки, підняття вантажів і ін.), які виконуються в певному темпі;
11. дозовані (вимірювані Вт, кг/ хв, 1 Вт / хв = 6,12 кг/ хв);
12. За характером навантаження:
13. рівномірне навантаження (сходження на сходинки при проведенні Гарвардського степ-тесту);
14. поступово наростаючою навантаження з інтервалами (субмаксимальний тест PWC170);
15. безперервно наростаюча навантаження (тест Наваккі)
16. За інтенсивністю навантаження:
17. субмаксимальний тест (субмаксимальний тест PWC170);
18. максимальний тест - проби з максимальним навантаженням (тест Наваккі), вони використовуються лише для висококваліфікованих спортсменів.

ПРАВИЛА ПРОВЕДЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ ПРОБ

1. Вивчати функцію організму в цілому, окремих функціональних систем або органів у стані спокою. Отримані результати оцінюють і співставляють з необхідними стандартними показниками, характерними для відповідного віку, статі, зросту, маси тіла та ін. У цих випадках оцінку потрібно робити дуже обережно у зв'язку з великою індивідуальною різницею і варіабельністю нормальних величин.
2. Досліджують функцію всього організму, окремих функціональних систем або органів в умовах стандартної або дозованого фізичного навантаження.
3. Оцінюють результати отриманих досліджень. Отримана інформація необхідна як для вибору фізичних вправ і їх дозування, так і для вивчення функціональної здатності обстежуваного, його резервних можливостей.
4. Підібрані навантаження повинні відповідати руховому статусу обстежуваного
5. Комплекси показників, які реєструються, повинні бути порівняно доступні для спостереження, достатньо чутливі до фізичних навантажень і відображати інтегральні функції організму обстежуваного.

При проведенні навантажувальних тестів звичайну оцінку їх результатів проводять, реєструючи частоту серцевих скорочень, рідше - артеріальний тиск. При необхідності ці показники доповнюють реєстрацією ЕКГ, ФКГ, виміром газообміну, легеневої вентиляції, деяких біохімічних констант і ін.

ПРОБА МАРТІНЕ

Функціональна проба для оцінки відновних процесів серцево-судинної системи при навантаженні. При проведенні функціональної проби використовується стандартне фізичне навантаження — 20 присідань за 30 сек.

ТЕХНІКА ПРОВЕДЕННЯ ПРОБИ

У досліджуваного перед початком проби визначають вихідний рівень АТ та ЧСС в положенні сидячи. Для цього накладають манжетку тонометра на ліве плече і через 1-1,5 хв. (час, необхідний для зникнення рефлексу, що може з’явитися при накладанні манжети) вимірюють АТ і ЧСС. Частоту пульсу підраховують за 10-ти сек. інтервали часу до тих пір, поки не буде отримано три однакові цифри підряд (наприклад, 12-12-12). Потім, не знімаючи манжети, досліджуваному пропонують виконати 20 присідань за 30 сек. (руки повинні бути витягнуті уперед). Після навантаження досліджуваний сідає і на 1-ій хвилині відновлюваного періоду протягом перших 10 сек. у нього підраховують частоту пульсу, а протягом наступних 40 сек. 1-ої хв. вимірюють АТ. В останні 10 сек. 1-ої хв. та на 2-ій і 3-ій хвилинах відновлюваного періоду за 10-ти сек. інтервали часу знову підраховують частоту пульсу до тих пір, поки він не повернеться до вихідного рівня, причому однаковий результат повинен повторитися 3 рази підряд. Взагалі рекомендується підраховувати частоту пульсу не менш 2,5–3-х хвилин, оскільки існує можливість виникнення «негативної фази пульсу» (тобто зменшення його величини нижче від вихідного рівня), що може бути результатом надмірного підвищення тонусу парасимпатичної нервової системи або наслідком вегетативної дисфункції. Якщо пульс не повернувся до вихідного рівня протягом 3-х хвилин (тобто за період, який вважається нормальним) відновлювальний період слід вважати незадовільним і підраховувати пульс в подальшому немає цензу. Після 3-х хв. останній раз вимірюють АТ.

ПРОБА ЛЕТУНОВА

Функціональна проба для оцінки відновних процесів серцево-судинної системи при навантаженні.

ТЕХНІКА ПРОВЕДЕННЯ ПРОБИ

Проба складається з 3-х послідовних різноманітних навантажень, які чергуються з інтервалами відпочинку.

• Перше навантаження – 20 присідань (використовується як розминка).
• Друге – біг на місці протягом 15 сек. з максимальною інтенсивністю (навантаження на швидкість).
• Третє – біг на місці протягом 3-х хв. в темпі 180 кроків за 1 хв. (навантаження на витривалість).

Тривалість відпочинку після першого навантаження, протягом якого вимірюють ЧСС та АТ, становить 2 хв., після другого – 4 хв. і після третього - 5 хв.

Таким чином, дана функціональна проба дозволяє оцінити пристосування організму до фізичних навантажень різноманітного характеру і різноманітної інтенсивності.

ГАРВАРДСЬКИЙ СТЕП-ТЕСТ

Функціональний тест, який дозволяє кількісно оцінити відновлювальні процеси після фізичного навантаження, а також використовується для виявлення і діагностування серцево-судинних захворювань. Чим швидше частота серцевих скорочень повертається до стану спокою, в тим кращій фізичній формі знаходиться організм людини.

ТЕХНІКА ПРОВЕДЕННЯ ТЕСТУ

Для того, щоб провести гарвардський степ-тест, задається фізичне навантаження у вигляді сходження на сходинку. Для чоловіків висота сходинки має бути рівною 50 см, для жінок - 43 см.

ВИСОТА СХОДИНКИ І ЧАС СХОДЖЕНЬ ПРИ ПРОВЕДЕННІ ТЕСТУ Таблиця №10.

Група обстежених	Висота сходинки, см	Час сходження, хв.
Чоловіки 18 років і більше	50	5
Жінки 18 років і більше	43	5
Юнаки й підлітки (12-18 років) з поверхнею тіла більше, ніж 1,85 м2	50	4
Юнаки й підлітки (12-18 років) з поверхнею тіла менше ніж 1,85 м2	45	4
Дівчата у віці 12-18 років	40	4
Хлопчаки і дівчата 8-12 років	35	3
Хлопчаки і дівчатка до 8 років	35	2

Необхідно протягом 5-ти хвилин, виконувати вправу по сходженню на сходинку з частотою 30 разів в 1 хвилину. Кожен підйом та спуск складається з наступних дій:

• підйом однієї ноги на сходинку;
• людина стає двома ногами на сходинку і приймає вертикальне положення;
• опускається на підлогу нога, з якої починалося сходження;
• опускається друга нога на підлогу.

Одразу після закінчення вправи, людина, яка проходить тест, сідає і у неї тричі вимірюють частоту пульсу протягом 30 с, перший раз за проміжок від 60-ї до 90-ї с, другий — від 120-ї до 150-ї с і далі — від 180-ї до 210-ї с. Результати тестування отримуються після підрахунку індексу Гарвардського степ-тесту (ІГСТ):

ІГСТ = t 100 / ((f1 + f2 + f3) 2),

де t — час сходження на сходинку в секундах, f1 + f2 + f3 — число серцевих скорочень у зазначені вище періоди часу відновлюваного періоду. Величина 100 необхідна для того, щоб отримати цілі значення ІГСТ.

ОЦІНКА ГАРВАРДСЬКОГО СТЕП-ТЕСТУ Таблиця № 11.

ОЦІНКА	ВЕЛИЧИНА ІНДЕКСУ ГАРВАРДСЬКОГО СТЕП-ТЕСТУ
	У ЗДОРОВИХ ОСІБ, ЩО НЕ ЗАЙМАЮТЬСЯ СПОРТОМ	У ПРЕДСТАВНИКІВ АЦИКЛІЧНИХ ВИДІВ СПОРТУ	У ПРЕДСТАВНИКІВ ЦИКЛІЧНИХ ВИДІВ СПОРТУ
Плоха	Менше ніж 56	Менше ніж 61	Менше ніж 71
Нижче середньої	56-65	61-70	71-80
Середня	66-70	71-80	81-90
Вище середній	71-80 81-90 91-100	71-80 81-90 91-100	71-80 81-90 91-100
Гарна	81-90 91-100 101-110	81-90 91-100 101-110	81-90 91-100 101-110
Відмінна	Більше ніж 90	Більше ніж 100	Більше ніж 110

У спортсменів значення ІГСТ, як правило, вищі. Особливо високі величини індексу

виявляють у представників видів спорту циклічного характеру, що приділяють особливу

увагу розвиткові витривалості. Використовувати Гарвардський степ-тест можна для людей,

що мають достатню фізичну підготовку. Застосовувати його при обстеженні осіб старшого, а

тим більше похилого віку, що займаються масовими формами фізичної культури,

недоцільно, оскільки таке тестування викликає значні функціональні порушення.

ПРОБА РУФ’Є

Нині в спортивній медицині застосовують також пробу Руф’є, під час проведення якої підраховують тільки частоту пульсу. Проводячи пробу, у досліджуваного, який перебуває в положенні лежачи на спині протягом 5 хв, визначають число пульсацій за 15 с (Р1). Потім протягом 45 с досліджуваний виконує 30 присідань. Після цього він лягає і у нього знову підраховують пульс за перші 15 с (Р2),а потім - за останні 15 с 1-і хвилини періоду відновлення (Р3).

Індекс Руф’є = 4(Р1 + Р2 + Р3) - 200.

10

ОЦІНКА ФУНКЦІОНАЛЬНИХ РЕЗЕРВІВ СЕРЦЯ Таблиця №12.

Атлетичне серце	0 <
Серце середньої людини:
Дуже добре	0,1-5,0
Добре	5,0-10,0
Серцева недостатність:
Середнього ступеня	10,1-15,0
Високого ступеня	15,1-20

Індекс Руф’є-Діксона є варіантом попереднього: Індекс Руф'є-Діксона = (4 Р2 - 70) + (4Р3 - 4Р1).

Результати випробувань розцінюють при величині індексу від 0 до 2,9 як добрі, від 3 до 5,9 — як середні, від б до 8 — як нижчі від середніх, більше ніж 8 — як погані.

ПРОБИ ІЗ ЗАТРИМКОЮ ДИХАННЯ

  Зробивши вдих, досліджуваний затримує дихання якомога довше (стискуючи ніс пальцями). З моменту затримки дихання секундоміром відлічують час перерви у диханні. У момент видиху секундомір зупиняють (проба Штанге). У здорових, але потренованих осіб час затримки дихання коливається у межах 40—60 с у чоловіків і 30—40 с у жінок. У спортсменів цей час збільшується до 60—120 с у чоловіків і 40—95 с у жінок.

Зробивши видих, досліджуваний затримує дихання, а лікар починає відлічувати час перерви у диханні. З початком вдиху секундомір зупиняють (проба Генчі). Час затримки дихання у здорових нетренованих осіб коливається у межах 25—40 с у чоловіків і 15—30 с — у жінок.

У спортсменів спостерігають значно вищі показники (до 50—60 с у чоловіків 30—50 с у жінок).

ЛІТЕРАТУРА

Медична і соціальна реабілітація: Підручник для мед. ВНЗ І—ІІІ рів. акред. Затверджено МОЗ/Яковенко Н.П., Петряшев І.О. та ін. — К., 2013. — 464 с., пал. тв., (ст. 10 пр.).

Основи фізичної реабілітації: Навчальний посібник/А.М. Порада, О.В. Солодовник, Н.Є. Прокопчук. – К.: Медицина, 2006. – 248 с.

Фізична реабілітація: Під загальною ред. проф. С. Н. Попова. Вид. 3-е. - Ростов н / Д: Фенікс, 2005 - 608 с .. (Вища освіта).

ОСНОВИ ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ. ФОРМИ І ЗАСОБИ ЛФК. ОСНОВИ МЕДИЧНОГО КОНТРОЛЮ