Історія розвитку юридичної психології

PAGE 1

Тема 2. Історія розвитку юридичної психології

1. Рання історія юридичної психології.

2. Формування юридичної психології як науки.

3. Історія юридичної психології в XX сторіччі.

Література:

1. Васильев Юридическая психология. – СПб: ПИТЕР, 2009.

2. Столяренко А.М. Психологические приемы в работе юриста. – М,: ЮНИТИ-ДАНА, 2001. – 288 с.

3. Столяренко А.М. Прикладная юридическая психология: Учеб пос. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2009. – 674 с.

4. Андросюк В.Г. Психологія слідчої діяльності: Навч. пос. – К.: НАВСУ, 1994. – 106 с.

5. Костицкий М.В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы. – Вища школа, 1990. – 259 с.

6. Чуфаровский Ю.В. Психология оперативно-розыскной деятельности. – М.: Проспект, 2008. – 208 с.

7. Чуфаровский Ю.В. Юридическая психология. – М.: Право и закон, 2007. – 320 с.

Поздняков В.М. Личность преступника и исправление осужденного (историко-психологический очерк). - Домодедово, 1998.

1. Рання історія юридичної психології. У деяких підручниках з юридичній психології її витоки простежують із античних часів. Аналізуються тенденції в генезисі правового світогляду, цитуються висловлення Сократа, праці Демокрита, Платона, Аристотеля й інших класиків античної епохи з питань справедливості й правомірності, необхідності урахування особливостей людської душі. Однак за такого підходу до історіографії відбувається змішання трьох різних за змістом, хоча певною мірою й взаємозалежних, значень терміна «психологія»: життєвого (донаучного), філософського й конкретно наукового.

Більш правильним представляється аналіз передумов виникнення юридичної психології починати лише з тієї епохи, коли, з одного боку, виникають реальні соціальні потреби урахування в цивільному правовому регулюванні психологічного фактору, а з іншого боку - у різних науках і в правовій практиці вже починає накопичуватися емпіричний матеріал, що «висвітлює» роль психологічних явищ у правовій галузі. Таким історичним періодом є епоха Освіти. Саме тоді в наукових дискусіях заставлялися основи раціоналістичного підходу до пояснення причин злочинності, а також здійснювався збір емпіричного психологічного матеріалу з діяльності суду й місць позбавлення волі.

Подолання теологічних і натуралістичних поглядів на злочинність здійснено в працях французьких філософів-гуманістів Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо, Ш.Л. Монтеск'є, М.Ф.А. Вольтера, К. Гельвеція, П. Гольбаха, де доводилося, що право повинно бути не волею правителів, а усвідомлюваної суспільством мірою соціальної справедливості, базуватися на ідеях свободи особи й дотримання її природних прав. Одночасно завдяки науково-правовим розробкам італійського юриста Чезаре Беккаріа (1738-1794), що заклав основи раціонально-юридичної кодифікації злочинів, та англійського вченого Ієремії Бентама (1748-1832), що створив «утилітарну теорію причин злочинності», все більше став зростати інтерес до вивчення факторів злочинності й особистості конкретних типів злочинців, впливу на них слідства, судового процесу й покарання.

Початковий етап розвитку юридичної психології пов'язаний з необхідністю звернення правових наук до психології для вирішення особливих специфічних задач, що не могли бути вирішені традиційними методами правознавства.

Перші роботи з застосування психології в карному судочинстві з'явилися в Німеччині наприкінці XVІІІ в. У них розглядалася можливість використання психологічних знань при вивченні особистості злочинця, деяких кримінально-правових понять.

Першими монографічними роботами з юридичної психології традиційно вважають публікації німецьких учених К. Еккартенгаузена «Про необхідність психологічних пізнань під час обговорення злочинів» (1792) і І.Х. Шауманна «Думки про кримінальну психологію» (1792).

Однак цікаві психологічні ідеї містилися й у працях їх попередників. Так, французький юрист Франсуа де Пітаваль в 1734-1743 р. видав двадцяти томну працю «Дивні кримінальні справи», де здійснив спробу розкрити психологічну суть злочинних діянь.

У монографії Джона Говарда «Стан в'язниць в Англії й Уельсі» (1777), написаній на основі вивчення місць позбавлення волі по всій Європі (більше 300, зокрема й у Росії), не тільки активно відстоювалися ідеї поліпшення утримування ув'язнених і дотримання їх прав, але й зазначалася важливість вивчення й обліку в пенітенціарних установах індивідуальних особливостей осіб, що відбувають покарання.

Серед вітчизняних вчених XVIII ст. досить плідні в психологічному аспекті погляди були в роботах І.Т. Посошкова (1652-1726). Автор доводив актуальність розробки класифікації злочинців за «ступенем зіпсованості», а також обґрунтовував психологічно ефективні способи допиту свідків і обвинувачуваних.

Інший прогресивний діяч Росії тієї епохи В.Н. Татищев (1686-1750) стверджував, що закони часто порушуються через незнання, а тому необхідно створювати умови їх вивчення з дитинства.

У працях М.М. Щербатова (1733-1790) зверталася увага на особливу важливість знання законодавцями «людського серця». Автор наголошував на значимості індивідуальних особливостей особистості й необхідності розробки законів із урахуванням цих особливостей.

Ф.В. Ушаков у трактаті «Про право й мету покарання» (1770) здійснив спробу розкрити психологічні умови впливу покарання й, зокрема, «виправне доведення його до каяття».

А.Н. Радищев (1749-1802) у роботі «Про законоположення» обґрунтовував запобіжні заходи щодо злочинів, засновані на знаннях із психології особистості злочинця (його мотивації).

У першій половині XІX в. з’явилось чимало публікацій про злочинців і особистість злочинця, які спиралися на досягнення природничих наук (анатомії, біології, фізіології, психіатрії й ін.) Це, передусім, роботи німецьких вчених І. Гофбауера «Психологія в її основних застосуваннях до судового життя» (1808) та І. Фрідріха «Систематичний посібник із судової психології» (1835), в яких вперше була зроблена спроба використовувати дані психології в розслідуванні злочинів. А також праці А.П. Куніцина, А.І. Галича, К. Елпатьєвського, Г.С. Гордієнко, П.Д. Лодій з психологічного обґрунтування міри покарання, методів виправлення і перевиховання злочинців.

У першій половині XIX в. більшу популярність одержала френологічна (від греч. френ - розум) теорія австрійського лікаря-анатома Франца Галля (1758-1828), який спробував довести пряму залежність між психічними явищами й зовнішніми фізичними особливостями будови головного мозку людини (наявністю опуклостей, западин і співвідношень частин черепа). Послідовники Галля намагалися створити «френологічні карти» для ідентифікації типів злочинців. Пропаганда «френологічної ідеї» мала місце й у Росії. Наприклад, професором Х.Р. Штельцером спочатку в Московському (1806-1812), а потім у Юрьєвському (нині Тартуському) університетах майбутнім юристам читався спецкурс «Карна психологія за Ф. Галлем».

Апофеозом у розвитку біологізаторського підходу до особистості злочинця з'явилося видання італійським тюремним лікарем-психіатром Чезаре Ломброзо (1835-1909) монографії «Злочинець, вивчений на основі антропології, судової медицини й в’язнице ведення» (1876), який розробив концепцію «природженого злочинця», вважаючи, що йому властиві атавістичні риси, що ріднять із предками-дикунами. На думку Ч. Ломброзо, типовий «природжений злочинець» може бути розпізнаний за певним фізіономічними ознаками: скошене чоло, подовжені або нерозвинені мочки вух, опуклі вилиці, більші щелепи, ямочки на потиличній частині голови й т.д.

Відстоювання Ч. Ломброзо об'єктивного підходу до вивчення особистості злочинців знайшло активну підтримку з боку вчених багатьох країн світу, зокрема й у Росії (І.Т. Оршанський, І. Гвоздьов, у ранніх роботах Д.А. Дриля). Однак при цьому вони були піддані критиці з боку багатьох юристів (ВД. Спасович, НД. Сергієвський, А.Ф. Коні й ін.) і психологічно орієнтованих вчених (В.М. Бехтерев, В.Ф. Чиж, П.И. Ковалевський та ін.).

На активізацію в другій половині XIX століття психологічних досліджень причин злочинності й особистості злочинця значно впливали прогрес в галузі суспільних і гуманітарних наук, актуальні запити правової теорії й практики. Здійснювані в багатьох країнах світу (у Росії з 1864 р.) судові реформи, у результаті яких у судочинстві стверджувалися принципи незалежності й незмінюваності суддів, змагальності судового процесу й рівноправності сторін, визнання вердикту суду присяжних і т.д., створювали сприятливі умови для затребуваності психологічних знань.

С.І. Баршев у роботі «Погляд на науку карного законознавства» (1858) писав: «Жодне питання карного права не може бути вирішено без допомоги психології, ... і якщо суддя не знає психології, то це буде суд не над живими істотами, а над трупами».

К.Я. Янович-Яневський у статті «Думки про карну юстицію з погляду психології й фізіології» (1862) та в монографії А.У. Фрезі "Нариси судової психології" (1871), акцент робився на необхідності використання психологічних знань у конкретній діяльності судових і слідчих органів. Так, психіатр А.У. Фрезі писав, що предметом даної науки повинно бути «застосування до юридичних питань відомостей про нормальний і ненормальний прояв щиросердечного життя».

В.Д. Спасович у підручнику «Карне право» (1863) розкриває важливість, з одного боку, встановлення правових законів із урахуванням природи людини, а з іншого боку – наявності в юристів психологічної компетентності.

І.М. Сєченов (1829-1905) - вітчизняний фізіолог і одночасно засновник об'єктивного поведінкового підходу в психології як самостійної науки - у роботі «Вчення про вільність волі із практичної сторони» доводив, що «примусові міри відносно злочинців, базуючись на фізіологічних і психологічних знаннях про внутрішні закономірності розвитку особистості, повинні мати на меті їх виправлення».

У 1877 р. вийшла стаття юриста Л.Е. Владимирова «Психологічні особливості злочинців у новітніх дослідженнях» констатувалося, що соціальні причини злочинності кореняться в індивідуальному характері злочинця, а тому потрібні ґрунтовні психологічні дослідження. Так, Дриль, який мав і медичну, і юридичну освіту, у своїх публікацій в 80-х роках минулого сторіччя («Злочинна людина», 1882; «Малолітні злочинці», 1884 тощо) цілеспрямовано відстоював міждисциплінарний підхід, доводячи, що право й психологія мають справу з тими самими явищами - законами свідомого життя людини, а тому право, не маючи власних коштів для вивчення цього явища, повинно запозичити їх у психології.

Наприкінці 80-х років XIX сторіччя одну з найбільше теоретично глибоких типологій злочинців (несамовиті, випадкові, професійні) розробили професор Санкт-Петербурзького університету Й.Я. Фойницький і його послідовники (Дриль, А.Ф. Лазурський, С.Н. Познишев та ін.).

З'ясування психологічних закономірностей діяльності суду присяжних знайшло відбиття в публікаціях Л.Е. Владимирова, А.Ф. Коні, A.M. Бобрищева-Пушкіна й багатьох інших вітчизняних вчених1.

Серед активних прихильників впровадження в судочинство психологічних експертиз були юристи Л.Е. Владимиров, С.І. Гогель, психіатри В.М. Бехтерєв, С.С. Корсаків і В.П. Сербський.

Ведучи мову про значний ріст у Росії після судової реформи 1864 р. інтересу до психологічних знань, слід зазначити роль добутків вітчизняних письменників Н.Г. Чернишевського, Ф.М. Достоєвського, а також журналістсько-публіцистичні праці А. Семилужського («Громада і її життя в російському острозі», 1870), Н.М. Ядринцева («Російська громада у в'язниці й посиланні», 1872) і П.Ф. Якубовича («У світі знедолених, записки колишнього каторжника», 1897). Публікації цих авторів, що випробували на собі мучення, пов'язані з перебуванням у місцях позбавлення волі, активізували наукові дискусії про мотиви злочинів, про можливість і характер процесу виправлення ув'язнених.

У закордонних країнах після виникнення психології як самостійної науки,2 багато хто її теорії став активно затребувати для пояснення причин злочинності. Так, керуючись ідеями Густава Леона (1841-1931), що першим почав психологічний аналіз феномена «юрби» і виявив роль механізму «зараження», низка дослідників спробувала розвити їх у своїх концепціях, що б пояснювати причини протиправних діянь мас. Габріель Тард (1843-1904) у фундаментальних працях «Закони наслідування» і «Філософія покарання», виданих у Парижу в 1890 р., доводив, що злочинній поведінці, як і всякій іншій, люди можуть навчатися в реальному суспільстві на основі психологічних механізмів «наслідування» і «научіння». Розглядаючи злочинців як свого роду «соціальний експеримент», Тард зазначав, що юридичні диспозиції повинні будуватися скоріше на психологічній основі, чим на посиланні «про рівні покарання за однакові злочини».

На розвиток соціально-психологічного підходу до вивчення причин злочинності значний вплив зробили праці французького соціолога Э. Дюркгейма (1858-1917). У Росії юристом Н.М. Коркуновим в «Лекціях по загальній теорії права» (1886) суспільство розглядалося як «психічне єднання людей», а право трактувався як інструмент забезпечення певного порядку при виникненні конфліктів у міжособистісних відносинах. Соціально-психологічні погляди розвивалися в працях і таких вітчизняних учених, як СА Муромцев, П.И. Новгородцев, М.М. Ковалевський, ИД. Кавелін, Н.Я. Грот, М.Н. Гернет, М.М. Ісаєв. Найбільшим юристом початку XX сторіччя Л.И. Петражицьким (1867-1931) створена раціоналістична концепція «психологія права», де право виступає як психічне явище.

Кінець XIX - початок XX вв. знаменні й тим, що з'явився ряд фундаментальних психолого-юридичних праць. Так, австрійський учений Г. Гросс в 1898 р. публікує монографію «Кримінальна психологія». В.  терн разом із Г. Гроссом і О. Ліпманом в 1903-1906 р. у Лейпцизі видають спеціальний журнал «Доповіді по психології показань». У Росії з 1904 р. за редакцією В.М. Бехтерева випускався «Вісник психології, кримінальної антропології й гіпнотизму».

Для кінця XIX - початку XX ст. характерна активізація зусиль по вивченню психології осіб, що відбувають покарання (у Росії - М.Н. Гернет, С.К. Гогель, А.А. Жижиленко, Н.С. Таганцев; за кордоном - І.Б. Горінг, В. Хілее та ін.).

З огляду на значне розширення, що намітилося, кола психолого-правових проблем, які стали піддаватися ретельному науковому вивченню, швейцарський психолог Едуард Клапаред (1873-1940) вводить у 1906 р. узагальнюючий термін юридична психологія. У ній на той час чітко позначилися три основних напрямки - кримінальна, судова й пенітенціарна психологія.

У розвитку й застосуванні в юридичній психології методу експерименту значна роль належить найбільшому вітчизняному психологові, психіатрові й невропатологові В.М. Бехтереву (1857-1927). В опублікованій їм в 1902 р. статті «Про експериментальне психологічне дослідження злочинців», а також через 10 років у книзі «Об'єктивний психологічний метод у застосуванні до вивчення злочинності» пропагувався комплексний підхід до вивчення злочинної людини, у тому числі з урахуванням генеалогічної спадковості, впливу виховання, середовища життя й особливостей генезису самої психіки. Його талановитий учень А.Ф. Лазурський (1874-1917) не тільки розробив методику «природного експерименту», але й створив теорію особистості, що як додаток містив досить продуктивну типологію особистості злочинців. У створеному в 1908 році В.М. Бехтеревим Психоневрологічному інституті працювала спеціальна кримінологічна секція. На початку XX сторіччя в багатьох університетах миру юристам стали читатися спецкурси по юридичній психології в цілому або по її окремих галузях. Наприклад, Э. Клапаред у Женеві з 1906 р. вів «Курс лекцій по юридичній психології», Р. Соммер у Гессені читав «Міжнародний курс судової психології й психіатрії», а Дриль у Психоневрологічному інституті - спецкурс «Судова психологія».

2. Формування юридичної психології як науки. Розвиток психології, психіатрії і права наприкінці XІX - початку XX століття привело до необхідності оформлення юридичної психології як самостійної наукової дисципліни, тобто вперше було поставлене питання про поділ психопатології і правової психології, а також введенні цих наук у курс юридичного утворення.

У той же час активно ведеться боротьба між двома школами юридичної психології: антропологічної і соціологічний.

Родоначальником антропологічної школи був Ч. Ломброзо, що у монографії "Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини і тюрьмоведення" (1876) розробив концепцію "природженого злочинця", вважаючи, що йому притаманні атавістичні риси, що ріднять із предками-дикунами. На думку Ч. Ломброзо, типовий "природжений злочинець" може бути розпізнаний по визначеним фізіогномічним ознакам: скошене чоло, подовжені чи нерозвинені мочки ушей, опуклі вилиці, великі щелепи, ямочки на потиличній частині голови та ін.

Представники соціологічної школи вирішальне значення в поясненні причин злочинів додавали соціальним факторам. Габріель Гард (1843-1904 рр.) у працях "Закони наслідування" і "Філософія покарання" доводив, що злочинному поводженню, як і всякому іншому, люди можуть навчатися в реальному суспільстві на основі психологічних механізмів "наслідування" і "научіння".

Значна кількість робіт цього періоду присвячено психології показання свідків, серед них "Мрійлива неправда" І.Н.Холчева, "Про показання свідків" Г.Португалова, "Психологія показання свідків і судовий наслідок" Е.М.Кулішера. Питаннями судової психології займалися О.Ліппман, А.Крамер, В.Ф.Ліст, С.Яффа, Э.Клапаред, Д.Мейерс.

Найбільш докладна робота із судової психології належала Гансу Гроссу. У його "Кримінальній психології" (1898) використані результати загальпатологічних експериментальних досліджень ряду психологів того часу.

Розробкою проблеми свідоцьких показань (XІ в.) займалися в Німеччині (Штерн, Ліппман, Ліст), у Франції (Бінне, Клапаред). Ці вчені застосували експериментальний метод психології для вивчення питання впливу вселяння на дитячі показання.

Психологи займалися розробкою методів психологічної діагностики ("причетності") - установлення винності підозрюваного, обвинувачуваного. Як діагностичний метод використовувався асоціативний експеримент, що став праобразом сучасного гавкоту-детектора (поліграфа). Так, А.Лурія (Росія) сформулював принципи роботи приладу, що використовувався при розслідуванні злочинів і в наступному був названий "разоблачитель неправди".

В.М. Бехтерев і А.Ф. Коні досліджували проблему вірогідності показань свідків.

А.Е. Брусиловський, судовий психолог, вивчав можливість використання судово-психологічної експертизи в карному судочинстві.

Психологічні дослідження показань свідків послужили основою застосуванню в XX в. у судовому процесі психологічної експертизи, особливо по справах про злочини неповнолітніх; питання психологічної експертизи вивчалися в рамках як карних, так і цивільних справ.

Наприкінці XІ - початку XX вв. з'явилися роботи в галузі юридичної психології таких учених-соціологів, як: Ж.Кетле, Э.Дюркгейм, П.Дюпоті, М.Вебер, Э.Глюк й ін. Застосувавши метод соціологічної статистики, вони виявили залежність поведінка, що відхиляється, від соціальних умов існування суспільства. Статистичний аналіз показав, що число аномалій у поведінці людей всякий раз неминуче зростає в період війн, економічних криз, соціальних потрясінь, що переконливо спростовувало теорію "уродженого" злочину, вказуючи на соціальні корені цього явища.

Завдяки дослідженням психоаналітиків Ф.Александера, Г.Штауба, Ф.Адлера й інших вчених була виявлена роль несвідомої сфери особистості в злочинній поведінці.

3. Історія юридичної психології в XX сторіччі. У цей час закордонні вчені стали активно впроваджувати в практику правового регулювання методичні розробки таких шкіл психології, як: психоаналіз, біхевіоризм, психотехніка. Завдяки дослідженням психоаналітиків А. Адлера, Ф. Александера, Б. Бромберга, Б. Карпмена, Г. Штауба й ряду інших учених була виявлена роль несвідомої сфери особистості в злочинній поведінці, а також доведено, що злочинні нахили й стильові особливості поведінки делінквентів часто є наслідком ранньої психічної травматизації.

Доробком представників біхевіоризму є широке вивчення механізмів научіння злочинній поведінці й активне впровадження в практику пенітенціарних установ різних програм «модифікації поведінки ув'язнених», спрямованих на їх ресоціалізацію.

В 30-ті роки ХХ ст., керуючись методологічними орієнтирами, сформульованими засновником психотехніки Гуго Мюнстербергом (1863-1916), його послідовники прагнули розробити й впровадити в правову практику різноплановий психологічний інструментарій, зокрема для рішення наступних завдань: для попередження порушень права; для визначення суб'єктивного складу злочинів; для трактування юридичних випадків (по ухваленню рішень у суді), для психологічного забезпечення праці співробітників правоохоронних органів (розробка професіограм, профвідбір, наукова організація праці).

В XX в. за кордоном інтенсивно розвивається діагностичний інструментарій юридичної психології й, насамперед, тестологічний підхід до вивчення особистості злочинців. Творець одного з перших тестів інтелекту Альфред Біне застосовував його лише при судово-психологічній експертизі малолітніх злочинців, а надалі – для доказу припущення, що злочинці мають більше низький рівень розумового розвитку. Але в цілому було доведено, що рівень інтелекту в злочинців не нижче, ніж у населення в цілому.

Серед тестів патопсихологічного характеру в юридичній практиці знайшли широке застосування методики як по окремих моторно-фізіологічних і психічних процесах, так і по вивченню інтегральних особистісних властивостей (акцентуацій характеру, делінквентних здатностей, спрямованості особистості й проективні тести («чорнильні плями» Г. Роршаха - 1921, «тематичний апперцептивний тест» - ТАТ X. Моргана й Г. Мюррея - 1935, «портретна» методика Л. Сонді - 1945, методика «рисункової фрустрації» С. Розенцвейга - 1945, тест «колірного вибору» Ф. Люшера - 1948 і ін.), а також багатоцільові особистісні опитувачі (MMPI, CPI, EPI) і ін. Значним досягненням у розробці психологічного інструментарію є створення методики асоціативного експерименту, що дозволяла виявляти правдивість/облудність у показаннях злочинців. В 80-х роках закордонні вчені стали в дослідженнях прибігати до комп'ютерного моделювання. Так, у виданій у Росії монографії американських учених Т. Постона й С. Стюарта «Теорія катастроф і її застосування» обговорюються підходи й результати моделювання групових порушень у в'язниці.

Для поліпшення розуміння суті правових норм і психологічного обґрунтування шляхів удосконалювання правового регулювання в останні роки розробляються й реалізовуються методики юридичної герменевтики.

В області впровадження в правову сферу досягнень психокорекції й психотерапії в XX в. своєрідним полігоном для первинного апробування їхніх методик звичайно служили пенітенціарні установи.

За даними аналітичних оглядів із юридичній психології, які в 1994-1996 р. робилися Інститутом ім'я М. Планка (Німеччина; Гельмут Кюрі), у цей час тільки в країнах Західної Європи налічується більше 3,5 тис. психологів, що безпосередньо працюють у правоохоронних органах. Крім того, існує значне число спеціалізованих наукових центрів і академічних інститутів, де ведуться цілеспрямовані дослідження із проблематики юридичної психології. Крім інтеграції зусиль у внутрішньодержавному масштабі (насамперед шляхом створення професійних співтовариств юридичних психологів: 1977 р. - в Англії, 1981 р. - у США, 1984 р. - у ФРН і т.д.) в останні роки спостерігається тенденція до зростання контактів і зв'язків на міжнародному рівні (проведення крос-культурних досліджень, міжнародних симпозіумів і т.п.).

У Росії в перші 15 років радянської влади, у чинність соціального замовлення й створення організаційно-інституціональних умов для прикладних досліджень, виникли сприятливі обставини для розвитку практично всіх напрямків (галузей) юридичної психології. Зусиллями співробітників виниклих в 20-е роки в багатьох містах спеціальних кабінетів (у Саратові, Москві, Ленінграді, Воронежу, Ростову-на^-Доні, Самарі й ін.), а також створеного в 1925 р. у Москві Державного інституту по вивченню злочинності й злочинця не тільки був забезпечений значний приріст психолого-юридичних знань, але й розроблені різнопланові кошти дослідження особистості правопорушників і впливи на них. Серед найбільш значних монографічних робіт того періоду слід зазначити праці К. Сотоніна «Нариси кримінальної психології» (1925), С.В. Познишева «Кримінальна психологія: Злочинні типи» (1926), М.Н. Гернета «У в'язниці. Нариси тюремної психології» (1927), Ю.Ю. Бехтерева «Вивчення особистості укладеного» (1928), А.Р. Лурія «Експериментальна психологія в судово-слідчій справі» (1928), А.Е. Брусиловського «Судово-психологічна експертиза» (1929). В 1930 р. на I з'їзді з проблеми вивчення поведінки людини юридична психологія вже визнається прикладною наукою, відзначаються здобутки вчених у розробці проблем кримінальної, судової й пенітенціарної спрямованості (А.С. Тагер, А.Е. Брусиловський, М.Н. Гернет й ін.). Однак надалі (більш ніж на три десятиліття) дослідження в області юридичної психології в нашій країні по політичних причинах були припинені.

Відновили дослідження в області юридичної психології лише в 60-е роки. Найбільша активність була виявлена у відновленні науково-предметного статусу й проведенні досліджень по судовій психології (Ю.В. Івашкін, Л.М. Корнеева, А.Р. Ратинів, А.В. Дулов, И.К. Шахріманян і ін.). Викладання її в юридичних вузах почалося в 1965-1966 р., її проблеми обговорювалися на секціях III і IV з'їздів Суспільства психологів СРСР (1968 і 1971 р.), а також на Всесоюзній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми судової психології» (1971) і другої конференції в Тарту в 1986 р. В 1968 р. у ВНІІ Прокуратури СРСР під керівництвом А.Р. Ратинова почав працювати психологічний науково-дослідний сектор, а в 1974 г. в Академії МВС - кафедра психології керування. В 1975 р. в Академії була створена перша (і протягом 20 років єдиний) дисертаційній рада з юридичної психології, де було захищено більше 10 докторських і близько 50 кандидатських дисертацій).

Однак прагнення вчених (зокрема, А.В. Дулов, 1971) до проблематики досліджень з юридичної психології 60-х рр. включити ще й судову психологію не була підтримана вченими. У другій половині 60-х років А.Д. Глоточкіним, В.Ф. Пиріжковим, А.Г. Ковальовим була обґрунтована необхідність автономного розвитку виправно-трудової психології. У цей же період ( 60-ті - початок 70-х років) спостерігалася й тенденція активізації вивчення проблем, традиційно віднесених до областей правової й кримінальної психології.

Реальна активність вітчизняних учених привела до того, що в 1971 р. Держкомітетом по науці й техніці при Раді Міністрів СРСР було ухвалене рішення про введення до реєстру наукових спеціальностей під номером 19.00.06 нової спеціальності - «юридична психологія».

Наступні 20 років розвитку вітчизняної юридичної психології були представлені розширеним діапазоном досліджень практично за всіма її найважливішими напрямками:

• методолого-теоретичні проблеми юридичної психології;

• правова й превентивна психологія;

• кримінальна психологія;

• психологія в слідчій і оперативно-розшуковій діяльності;

• судова психологія й проблеми удосконалювання судово-психологічної експертизи;

• виправно-трудова (пенітенціарна) психологія;

• психологія керування в правоохоронних органах;

• психологічне забезпечення юридичної діяльності.

Зі створенням і розвитком з початку 90-х років у правоохоронних органах психологічної служби розширилася практична діяльність юридичних психологів, здобуваючи насамперед риси комплексного підходу до розробки проблем психологічного забезпечення юридичної праці.

Історія зародження й розвитку юридичної психології переконливо свідчить, що ця галузь теоретичного знання й психопрактики стає досить багатоплановою й в подальшому буде затребувана у правовій сфері й буде здійснювати на неї свій формуюче-гуманізуючий вплив.

В даний час у західній кримінології дотримуються соціально-психологічних теорій злочину, що пояснюють механізми засвоєння так названої делінквентної моралі механізмами нейтралізації морального контролю, захисними механізмами. Одночасно проводяться дослідження з психології показань свідків, психологічною експертизи і т.д.

Становлять інтерес і роботи К.І. Століна, в яких висвітлювалися психологічні аспекти діяльності слідчого і судді, питання одержання правдивих показань свідків (а не одержання визнання за будь-яку ціну, у тому числі і за допомогою катувань, інсценувань з використанням повсякденної психології), методи виявлення в них мимовільної неправди.

З другої половини XX в. одержують розвиток прикладні психологічні дослідження в галузі забезпечення ефективності правозастосовчої діяльності. У працях В.В.Романова розглядаються питання використання юридичної психології у військовій юстиції, а в роботах М.І.Єнікеєва викладаються всі питання організації викладання навчальної дисципліни - юридична психології - у вузах.

Сьогодні юридична психологія, як самостійна наука, займає повноправне місце в Державному освітньому стандарті вищої професійної освіти.

1 Докладніше див.: Будилова Е.А. Соціально-психологічні проблеми в російській науці. - М., 1983. - С. 54-63.

2 Історики психології датою її виникнення як самостійної науки вважають 187? г., коли Вільгельмом Вундтом у Лейпцизі була створена перша експериментальна психологічна лабораторія. У Росії перша подібна лабораторія була відкрита в 1885 р. у Казані (керівник В.М. Бехтерев), а до кінця минулого сторіччя вони виникли також у Києві, Харкові, Одесі, Тарту, Петербурзі, Москві, Львові (П.И. Ковалевский, И.А. Сикорский, Н.Н. Ланге, В.Ф. Чиж, С.С. Корсаків, А.А. Токарский).

Історія розвитку юридичної психології