Артикуляція та орфоепія української літературної мови, методика оволодіння ними

PAGE 2

Тема 5. Артикуляція та орфоепія української літературної мови, методика оволодіння ними (2 год.)

Артикуляція голосних і приголосних звуків української мови.

Корекція неорганічних вад мовлення.

Методика та практичні вправи для вдосконалення мовленнєвого голосу.

Орфоепічна правильність мовлення. Умови забезпечення орфоепічної правильності мовлення.

Вимова в українській літературній мові та методика оволодіння нею. Орфоепічна культура в Україні.

Література:

Основна:

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення / Н.Д. Бабич. – Львів, 1990. – 232 с.
2. Грищенко Т.Б. Українська мова та культура мовлення / Т.Б. Грищенко. – К., 2005.
3. Єлісовенко Ю.П. Ораторське мистецтво: постановка голосу й мовлення : Навч. посіб. / Ю.П. Єлісовенко ; За ред. В.В. Різуна. – К. : Атака, 2008. – 204 с.
4. Миронченко В.Я. Основи інформаційного мовлення / В.Я. Миронченко. – К., 1995.
5. Олійник Г.А. Виразне читання. Основи теорії : Посіб. для вчителів / Г.А. Олійник. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2001. – 224 с.
6. Сучасна українська мова : Підручник / О. Пономарів та ін. – К. : Либідь. – 1991. – 312 с.

Додаткова:

1. Березіна О.М. Мовні ігри та забави : Навч.-метод. посіб. / О.М. Березіна, Т.О. Павловська. – Тернопіль : Мальва. – ОСО, 1999. – 107 с.
2. Капська А.Й. Виразне читання. Практичні заняття : Навч. посіб. / А.Й. Капська. – К. : Вища школа, 1990. – 175 с.
3. Никольская О.Т. Техника речи : Методические рекомендации и упражнения для лекторов / О.Т. Никольская. – М., 1977.
4. Орфоепічний словник української мови в 2 томах / Уклад. : М.М. Пещак та ін. – К., 2002.
5. Плющ Н., Бондаренко В. Сучасна українська мова. Орфоепія: Навч. посіб. – К., 2007.
6. Плющ Н. Мова солов’їна. То чому ж цвірінькаємо? (Про вимовні норми в умовах української-російської мови) / Н. Плющ // Урок української. – 2001. – № 4. – С. 19–22.
7. Савкова З.В. Как сделать голос сценическим. Теория, методика и практика развития речевого голоса / З.В. Савкова. – М., 1975.
8. Савкова З.В. Средства речевой выразительности / З.В. Савкова. – Л., 1982.
9. Тоцька Н.І. Сучасна українська мова. Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія : Посібник / Н.І. Тоцька. – К. : Вища шк. 1995.

Основні поняття : артикуляція, фонема, голосні і приголосні звуки, неорганічні вади мовлення, гаркавість, орфоепія, орфоепічна правильність, орфоепічна культура.

Артикуляція голосних і приголосних звуків української мови та методика оволодіння нею

Робота з формування павичок правильної артикуляції потребує особливої уваги. На щастя, у цьому напрямі роботи зі словом театральна педагогіка накопичила величезний досвід, яким і можна, і потрібно скористатися у викладанні культури і техніки мовлення, основ красномовства, ораторського мистецтва, виразного читання, риторики. Передусім, це артикуляційна гімнастика, мету, зміст і завдання якої вичерпно подав Р. Черкашин. З її допомогою можна розігріти м'язи мовного апарату, адаптувати його до роботи в іншому температурному режимі та активізувати.

Мотивація доцільності вивчення того чи іншого предмета, його розділу чи теми, безперечно, є складовою будь-якого педагогічного обґрунтування. Немає нагальної потреби в авторському поясненні, чому майбутнім фахівцям теле- і радіоефіру необхідно приділити пильну увагу роботі з артикуляції голосних і приголосних звуків української мови.

Існує потреба визначення основних параметрів самого поняття «артикуляція», а також викладу методики практичного оволодіння артикуляційними навичками.

Артикуляція (від лат. Аrticulus – розділ, Аrticulacio – розділяти) – це система положень, рухів та дій рухливих частин мовного апарату, за допомогою якої утворюється звукороздільна, чітка вимова фонем у мовленнєвому потоці.

Творення людиною будь-якого звуку відбувається лише за умови певного положення язика, губів, нижньої щелепи, гортані тощо. Напевно, тому артикуляцію розглядають ще і як спосіб вимовляння мовцями всіх звуків у процесі мовлення, і як передумову, правильного звукотворення.

Кожній мові притаманна своя система артикуляції, свій спосіб звукороздільного вимовляння фонем. Тому цілком закономірним явищем є те, що одна й та сама літера в різних мовах має різне звучання, наприклад, звук «І» має різну артикуляцію, отже, й різне звучання в різних мовах світу. На якість останнього впливають і фонетична система, притаманна тій чи іншій мові, і типові положення рухливих частин мовного апарату, що властиві їй та визнаються нею відповідними нормі, і емоційна забарвленість мовлення та багато інших чинників.

Отже, артикуляція – це робота рухливих частин мовного апарату, це спосіб вимови звуків у процесі мовлення, який, певного мірою, зумовлює якість вимови, зокрема таких її складників, як чіткість, певність, активність, звукороздільпість, точність, виразність.

Вимова голосних і приголосних звуків української мови має тенденцію до вертикальної артикуляції, яка утворюється шляхом округлення, передусім, голосних звуків. За положенням губів вони всі, так чи інакше, наближені до «кола» (звук «О»). Навіть голосний «І» має вертикальне оформлення, на відміну від російської мови, в якій він, так само, як і переважна більшість звуків, артикулюється горизонтальним положенням губів.

Особливості артикуляції голосних звуків

А – чистий голосний заднього ряду, низького піднесення спинки язика. Під час вимови нижня щелепа відчутно опускається, розімкнення рота сягає відстані не меншої двох пальців, покладених один на одного. Губи, притиснені до зубів, активної участі в артикуляції не беруть. Водночас помітна тенденція наближення до «кола».

О – голосний звук заднього ряду, середнього ступеня піднесення спинки язика. Під час вимови нижня щелепа опущена трошки менше, ніж при артикуляції голосного «А». Губи активні, витягнуті вперед, округлені. Це один із найтиповіших голосних звуків української мови, який завжди залишається собою, ніколи не змінюється на «А», як, н-д, у російській мові. Він зручний для співу, дозволяє легко округлити звук і завдяки простоті артикуляції «О» зробити його природним і водночас окультуреним. Напевно, зокрема і ним твориться невмируща слава мелодійності й чарівності нашої солов'їної мови.

У – голосний заднього ряду, високого ступеня піднесення спинки язика. Під час вимови нижня щелепа опущена ще менше, ніж при артикуляції голосного «О».

Е – голосний переднього ряду, низького ступеня піднесення спинки язика. Губи притиснені, але краї відірвані від зубів, значної активності не виявляють. Під час вимови нижня щелепа опускається.

И – голосний переднього ряду, підвищеного середнього ступеня піднесення спинки язика. Губи під час вимови притиснені, але краї відірвані від зубів. Рот розкритий та трошки округлений, відстань між зубами не більша кінчика мізинного пальця. Нижня щелепа опускається трохи менше, ніж при артикуляції голосного «Е».

І – голосний переднього ряду, високого піднесення спинки язика. Під час вимови нижня щелепа ледве опускається (ще менше, ніж при артикуляції «И»). Губи притиснені, але краї відірвані від зубів, ледве помітно округлені.

Є – йотований (з додатком «Й»), пом'якшений голосний переднього ряду середнього ступеня піднесення. Кінчик язика активний, робить швидкий рух знизу вгору, ледве торкаючись твердого піднебіння в районі задньої стінки передніх верхніх зубів, завдяки чому і відбувається йотування. Губи під час вимови притиснені, але краї відірвані від зубів. Рот розкритий на відстані кінчика мізинного пальця.

Ї – йотований голосний переднього ряду, середнього ступеня піднесення. Кінчик язика активний, робить швидкий рух знизу вгору, ледве торкаючись твердого піднебіння на ділянці задньої стінки передніх верхніх зубів. Губи під час вимови притиснені, але краї відірвані від зубів. Рот розкритий на відстані кінчика мізинного пальця.

Ю – йотований голосний заднього ряду, середнього ступеня піднесення. Кінчик язика активний, робить швидкий рух знизу вгору, ледве торкаючись твердого піднебіння на ділянці задньої стінки передніх верхніх зубів. Губи активні, під час вимови відірвані від зубів і витягнуті вперед, як при артикуляції «У».

Я – йотований голосний заднього ряду, середнього ступеня піднесення. Кінчик язика активний, робить швидкий рух знизу вгору, ледве торкаючись твердого піднебіння на ділянці задньої стінки передніх верхніх зубів. Нижня щелепа відчутно опускається. Губи притиснені до зубів, активної участі в артикуляції не беруть.

Для формування правильної артикуляції голосних звуків української мови необхідно проводити методично вивірений артикуляційний тренінг. Для цього пропонується кілька варіантів табличок голосних:

О-У-Е-І-И-А – розміщення голосних у таблиці відповідає принципу наближеності до «кола». З нього бажано починати формування правильної артикуляції голосних звуків української мови.

І-Е-А-О-У-И – подано найбільш відому табличку. Вона є достатньо поширеною, а тому зручною для роботи над уже сформованими на основі «кола» голосними звуками та приєднанням до них різних приголосних звуків.

А-О-У-Е-И-І – подано сукупність голосних заднього ряду (а-о-у) та переднього (е-и-і), розміщених за принципом від низького до високого піднесення спинки язика під час їх вимови.

Е-И-І-А-О-У – містить табличку з тією ж самою сукупністю, що і вправа 85, але розташованою в іншому, зокрема в такому порядку: спочатку йдуть голосні переднього ряду, а потім заднього.

Ю-Ї-Є-Я-І-И – містить варіант, що використовується, в основному, для роботи над йотованими голосними звуками. Він також побудований за принципом їхньої наближеності до «кола».

Я-Є-Ю-Ї-І-И – містить табличку, що передбачає роботу переважно над йотованими голосними звуками, але дещо ускладнену хаотичністю їх розміщення.

І-И-Ї-Є-Ю-Я – подано такий варіант, в якому звуки розташовано у рядку межування голосних звуків заднього і переднього рядів.

І-Ї-Е-Є-У-Ю; И-Ї-Е-Є-А-Я – містять таблички, побудовані на межуванні чистих голосних із йотованими.

Порядок роботи з формування артикуляції за поданими вище табличками та розташування в них голосних доцільно змінювати, з метою активізації уваги та концентрації на особливостях артикуляції кожного окремого звуку.

Приголосні звуки та особливості їх артикуляції.

Б – дзвінкий, П – глухий. їх об'єднує те, що разом вони належать до групи губних зімкнених приголосних. Це означає, що в їх артикуляції головну роль відіграють губи. В цілому вона складається з двох етапів – зімкнення і розімкнення губів. Після першого з них відбувається натиск повітря, після другого – він миттєво закінчується. Язик у цьому участі не бере, піднебіння – підняте. У звучанні їх є певні відмінності. Так, «Б» звучить більш напружено, дзвінко і твердо, а «П» – глухо, м'яко і невимушено. Слід зазначити, що напруженість і дзвінкість створюється голосовими зв'язками, а м'якість і невимушеність – губами і диханням. Тому приголосний «П» створюється меншим натиском повітря, аніж «Б».

М – губний зімкнений сонорний приголосний. Артикулюється він також губами. Натиску повітря і напруження голосу – не потребує. Відрізняється від попередніх губних приголосних опущенням м'якого піднебіння, що відкриває тим самим прохід до носової порожнини та створює домішок носового звучання.

В – сонорний, Ф – глухий. їх об'єднує те, що разом вони належать до губних щілинних приголосних. Артикулюється зближенням губів до утворення вузької вділили, через яку виходить струмінь повітря. Язик у цьому участі не бере, м'яке піднебіння підняте, прохід у носову порожнину закрито. Різниця в їх артикуляції полягає в тому, що «Ф» артикулюється шляхом зближення нижньої губи із зубами, при цьому утворюється щілина дещо більш, аніж в артикуляції «В».

Д – дзвінкий, Т – глухий. Вони належать до групи зубних зімкнених приголосних. Артикулюються торканням кінчика язика внутрішньої сторони передніх верхніх зубів та альвеол. Губи пасивні, м'яке піднебіння опущене, прохід до носової порожнини відкрито. Різницю в звучанні цих приголосних створює вібрація голосових зв'язків, що має місце в артикуляції «Д».

Н – сонорний зубний зімкнений приголосний. Артикулюється, як і попередні «Д», «Т», торканням кінчика язика передніх зубів та альвеол. За рахунок більшої площини торкання язика та водночас відповідного опущення м'якого піднебіння він отримує специфічне носове забарвлення.

С – глухий щілинний, 3 – дзвінкий щілинний, Ц – глухий зімкнено-щілинний. Вони належать до групи зубних приголосних. Артикулюються напіввідкритими губами, зуби при цьому розімкиеиі на відстань 1-2 мм. М'яке піднебіння підняте, отже, прохід до носової порожнини закрито. Язик виконує приблизно такий самий рух, як і під час артикуляції «Д», «Т», з тією різницею, що в артикуляції «С», «З» він не торкається піднебіння, а утворює щілину між ним і передньою частиною спинки язика. Істотна різниця в звучанні цих приголосних створюється голосом. Голосові зв'язки в артикуляції «С» ледве напружені, а в «З» - перебувають у стані вібрації. Артикуляція «Ц» складається з двох елементів – торкання боковими краями кінчика язика та утворення в результаті його щілини, що і створює колорит звучання «Ц».

Ж – дзвінкий, Ш – глухий, передньопіднебінні приголосні. Артикулюється шляхом утворення щілини, як і «С», «З», з тією різницею, що кінчик язика не підіймається так високо, від чого канал, що утворюється спинкою язика, є значно ширшим. Струмінь повітря спрямовується па передні різці верхнього ряду. Зуби при цьому розімкнеш па відстані 1-2 мм, м'яке піднебіння підняте. Різницю звучання «III» і «Ж» створюють голосові зв'язки. При артикуляції першого з них вони ледве напружені, а при артикуляції другого – перебувають у стані вібрації. До того ж, при артикуляції «Ж» щілина, що утворюється передньою частиною язика, є меншою, тобто вужчою, а тому він потребує менших витрат повітря, аніж «Ш».

Дз, Дж – африкати, що утворюються дзвінкими зубними (Д, з) та передньопіднебінними (Д, ж) приголосними звуками української мови. Як Дз, так і Дж, належать до групи зімкнено-щілинних звуків. Артикуляція їх відображає не кожен складовий звук окремо, а їх злиття в один. Ця спільна риса має місце в артикуляції обох фонем, а ще спільним у них є базова основа –твердий «Д», який додає їм домішок початкового носового звучання. Різницю артикуляції «Дз» і «Дж» становить другий елемент – при цьому кінчик язика торкається передніх зубів нижнього ряду, але плавно переходить до верхніх альвеол, що і утворює щілинне звучання злитого «Дз».

Другий елемент артикуляції «Дж» зумовлений специфікою другої частини цієї фонеми. Отже, зімкнення відбувається не па передніх зубах та альвеолах, а значно вище – на твердому піднебінні, де утворюється звук «Ж».

Ч, Щ – глухі передньопіднебінні звуки, що належать до групи зімкнено-щілинних приголосних. Артикулюється шляхом помірного, а не прискореного, як у російській мові, торкання альвеол кінчиком язика, після чого в центральній його частині утворюється щілина.

Артикуляція «Щ» відрізняється від «Ч» тим, що під час її вимови відбувається зімкнення з подальшим сковзанням та ледве помітним просуванням уперед бокових країв передньої частини язика. В обох випадках губи відірвані від зубів, висунуті вперед, зуби розімкнені, м'яке піднебіння підняте, носова порожнина закрита. Струмінь повітря спрямовується на альвеоли, що розміщені над передніми зубами верхнього ряду. Сукупність усіх цих елементів і створює специфіку звучання українських «Ч» та «Щ», які відрізняються від артикуляції та вимови цих приголосних в інших мовах. Зокрема, в російській вони дещо пом'якшені, тоді як українські «Ч» та «Щ» завжди звучать твердо без будь-яких пом'якшень.

Р – передньопіднебінний сонорний зімкнено-щілинний приголосний, що вирізняється характерним дрижанням, яке створюється внаслідок вібрації кінчика язика під струменем повітря при розкритому роті. Губи трошки заокруглені та все ж активної участі в артикуляції вони не беруть.

Л – зубний сонорний щілинний приголосний. Його артикуляція складається з розімкнення губів та змички кінчика язика з внутрішньою поверхнею передніх зубів верхньої щелепи. Струмінь повітря при цьому проходить крізь бокові щілини, які утворюються внаслідок опускання бокових країв язика. Напевно, саме тому цей приголосний інколи називають ще боковим сонантом.

Ґ – дзвінкий, проривний, К – глухий. Обидва вони належать до групи зімкнених задньоротових приголосних, а тому мають і подібну артикуляцію. В обох випадках губи розімкнуті, активної участі в артикуляції не беруть. Спинка язика піднімається, боковими краями торкається м'якого піднебіння. При артикуляції «Ґ» вона піднімається дещо вище, аніж при артикуляції «К». Таким чином, щілина, що утворюється внаслідок цього, зменшується і струмінь повітря, прориваючи її, утворює специфічний дзвінкий звук із домішкою носового відлуння.

Г – дзвінкий, X – глухий. Належать до групи щілинних; задньоротових приголосних звуків української мови. В артикуляції їх є спільні елементи. Так, губи, в обох випадках, активної участі не беруть, але вони розімкнеш. Спинка язика – піднята, кінчик його опущений до нижніх зубів. Проте, «Г» вважають горловим звуком та більш глибинним порівняно з «X», а тому «Г» вимагає більшого струменя повітря. Внаслідок цього і створюється специфічне звучання кожного з цих звуків.

Корекція неорганічних вад мовлення: з досвіду театральної педагогіки

На суворий погляд скептика, постановка питання про користь досвіду театральної педагогіки в царині корекції неорганічних вад мовлення, напевно, виглядає дещо сумнівною. В такому разі не буде зайвим нагадати, що одним із перших відомих в історії прикладів ефективного використання методів корекції неорганічних вад мовлення був саме той, що пов'язаний із ораторським мистецтвом і театральною педагогікою водночас, а також з ім'ям давньогрецького політичного діяча Демосфена (324–322 рр. до н. є.). Сталось так, що він після свого першого публічного фіаско в ролі ритора, за порадою друга, відомого актора Сатира, щодня у певній послідовності вперто і цілеспрямовано виконував цілий комплекс вправ із арсеналу театральної педагогіки. Свої щоденні заняття Демосфен починав із вправ на фонаційне дихання і робив їх найчастіше па березі моря. Потім виконував різні голосові вправи, намагався перекричати морські хвилі й почути відлуння свого голосу. Далі – артикуляційні, роздільно по черзі вимовляючи всі фонеми давньогрецької мови від альфи до омеги, тобто нічого не минаючи, спочатку до кінця. Та особливих успіхів він досяг у виконанні дикційних вправ та скоромовок. При цьому, для шліфування дикції він використовував морські камінці, які перед тим клав собі до рота. Завдяки всім цим вправам відносно швидко звільнився від численних неорганічних вад мовлення, а з часом став і блискучим оратором.

Отож, підстав для сумніву і скепсису немає, тим більше, що наведений вище приклад є однією з перших згадок в історії про успіхи як театральної, так і корекційної педагогіки. Звичайно ж, це - важливі відомості про поєднання зусиль та результативність таких поєднань, про їх колосальний досвід та спільні здобутки.

Запорукою успіху корекції справедливо вважається точне встановлення діагнозу щодо походження вад мовлення, які можуть мати, як відомо, природну основу і належати до типу органічних вад. Логопедичній корекції, в такому випадку, повинні передувати огляд і порада лікаря. Правильна класифікація дефекту допоможе визначити оптимальні шляхи його подолання.

Інші розлади мовлення найчастіше мають психічне походження або пов'язані з неправильним положенням мовного апарату, неправильною артикуляцією, диханням, млявістю мовлення, тому в театральній педагогіці їх називають неорганічними вадами мовлення (на противагу органічним), а в корекційній – стертою формою дизартрії.

Гаркавість є однією з поширених вад мовлення. Вона, безперечно, заважає як процесу говоріння самого мовця, так і сприйманню його оточуючими людьми. Часто ця вада доповнюється й іншими, як, н-д, заїканням чи гугнявістю, ускладнюючи, таким чином, можливості її корекції.

Існує декілька різновидів гаркавості, напевно, тому немає єдиної точки зору на їх класифікацію. Одні науковці вважають, що суттєво різняться лише два види – на «Р» і на «Л», інші доводять, що їх значно більше. Так чи інакше класифікація різновидів гаркавості є справою суто теоретичною, тоді як предметом нашої уваги є практика корекції неорганічних вад мовлення. Отож, розглянемо ознаки гаркавості задля спрощення процесу діагностики та пошуку способів її усунення.

Одним із найпоширеніших різновидів гаркавості є той, що характеризується вимовою звуку «Р» подібно до «Г» (радість – гадість), унаслідок чого два різних звуки передаються практично однією фонемою, а тому спотворюється не лише вимова, а інколи й смисл і зміст висловленої думки. Існують й інші варіанти гаркавості, що відрізняються заміною «Р» на «Л» (руки – луки); «Р» на «Й» (Роксолана – Йоксолана); «Р» на «У» (риба – уиба); «Р» на «В» (робота – вобота); «Р» на «Т» (ракета – такета); «Р» на «Д» (риторика – дитодика) тощо.

Процес усунення будь-якої вади мовлення вимагає від мовця несамовитого бажання подолання її, а також методичних знань щодо того, у який спосіб можна цього домогтись та значних вольових зусиль для самоорганізації і тривалих цілеспрямованих занять, оскільки усунути будь-який дефект, що формувався роками, можна лише постійною копіткою роботою протягом тривалого часу.

Були випадки, коли студенти, які виявили бажання усунути свої вади мовлення та самостійно працювали протягом навчального року, вперше відчули зрушення вже через тиждень після початку корекції. А ось остаточний позитивний результат з'явився значно пізніше, в когось через 2 місяці, а в декого – навіть через рік.

В роботі з розумово відсталими дітьми, подолання розладу мовлення є набагато складнішою педагогічною проблемою, що потребує значно більших витрат часу, аніж зі студентами вищого навчального закладу. До того ж, у допоміжній школі левова частка навантаження щодо проведення корекції лягає на плечі всіх учасників педагогічного процесу, передусім, логопедів, учителів, вихователів, батьків, а вже потім і самих учнів. Тому ефективність впливу залежить від багатьох чинників об'єктивного і суб'єктивного порядку, поміж яких чуйне доброзичливе ставлення до кожної дитини є однією з умов плідної роботи.

Для подолання гаркавості варто скористатися способом відомого французького актора Франсуа Тальма (1763–1826 рр.), який мав успіхи не лише в класичних трагедіях, а й у практичній логопедії. Він вважав, що задля усунення цієї вади конче необхідно достеменно усвідомити специфіку артикуляції звука «Р». Вона, як відомо, полягає в тому, що, з одного боку, за положенням язика в ротовій порожнині, артикуляція «Р» наближена до «Ш» («Ж»), а з іншого – до «Т» («Д»), хоча, безперечно, є цілком особливою, автономною й специфічною. Саме тому вправи Ф. Тальма з подолання гаркавості будуються на поступовому опануванні артикуляції спочатку «III» – «Ж» і «Т» – «Д», а вже потім чистого звуку «Р».

Це найкраще робити в такий спосіб: язиком дістаємо найвіддаленішої частини м'якого піднебіння, що в центрі ротової порожнини, беремо якомога глибше дихання, на мить затримуємо його, потім різко видихаємо без голосу, примушуючи в цей час кінчик язика тремтіти під натиском струменя повітря. Чим сильнішим буде той струмінь, тим краще. Так робимо багато разів. Результатом цієї вправи повинна стати сукупність «ПІ» і «Р», щось на зразок «ШРРР».

Наступним кроком буде повторення попередньої вправи, але з участю голосу, що дасть нам урешті-решт «ЖРРР». Безперечно, до кінцевого результату ще далеко, та все ж поява сукупності звуків «Ж» і «Р» в одну фонему («ЖРРР») свідчить про перші успіхи в нелегкій справі тривалого процесу подолання гаркавості. Головне на цьому етапі – не поспішати з отриманням кінцевого результату, оскільки він є наслідком планомірної роботи, у тому числі й самостійної.

Після засвоєння навичок тремтіння кінчика язика на «ШРР» та «ЖРР» відпрацьовується наступний крок, суть якого зводиться до поступового формування правильної його позиції в ротовій порожнині під час вимови спочатку «Т», а потім «Д». Вправу на вимову «Т» треба виконувати без голосу, на «Д» – з голосом. Задля подолання гаркавості ці вправи слід робити якомога частіше, щоб кінчик язика привчався коливатись під натиском струменя повітря. Саме коливання його і є способом створення специфічного забарвлення типового твердого звуку «Р». Поступово привчаємось подвоювати «Р» та потроювати його.

Певний практичний досвід у царині корекції неорганічних вад мовлення дає підстави стверджувати, що неорганічна гаркавість є наслідком відсутності навичок вимови звуку «Р» і зумовлена, здебільшого, невправністю та пасивністю кінчика язика й бокових сегментів, його неповороткістю та малорухомістю. Для подолання їх може бути корисною вправа, що полягає в численному торканні кінчиком язика верхньої губи з прискоренням щоразу темпу її виконання.

Наступний крок алгоритму в процесі усунення гаркавості пов'язаний із завданнями, що складаються зі слів, які містять звуки «ТР - ДР».

Якщо у вимові фонем «ТР – ДР» відчуваються позитивні зрушення, то це означає, що можна переходити до вправ з опрацювання чистого «Р». Насамперед, варто нагадати про користь глибокого дихання та його затримки для означення початку звукової атаки та збільшення тиску повітряного потоку. Доцільною на підготовчому етапі звуковідтворення чистого «Р» може бути й робота з оволодіння правильним фонаційним диханням, яке є основою звукотворення. Зрозуміло, що йдеться про мішано-діафрагмаційне дихання.

Важливим наступним кроком алгоритму подолання гаркавості є сам початок роботи над звуком «Р». Після вправ на «Ш – Ж», «ШРР – ЖРР», «Т – Д», «ТРР – ДРР», після поступового опанування мішамо-діафрагмаційного дихання, разом із позитивними зрушеннями у звуковідтворенні спочатку м'яких «ТРІ», «ТРЮ», «ТРЯ», «ДРІ», «ДРЮ», «ДРЯ», а потім і твердих фонем «ТРИ», «ТРЕ», «ТРО», «ТРУ», «ТРА», «ДРИ», «ДРЕ», «ДРО», «ДРУ», «ДРА» з'являються надії на неминучість подолання набридлої вади. Головне завдання педагога – не зруйнувати їх, допомогти усвідомити роль та значення волі людини, її витримки, посидющості, старанності і зміцнити, таким чином, віру дитини в неминучу перемогу. Саме з цих міркувань починати роботу над звуковідтворенням чистого «Р» треба спокійно, врівноважено і непомітно. Не слід акцентувати увагу на тому, що настав найважливіший період «боротьби» з гаркавістю, бо цим можна викликати лише зайву напругу, яка буде заважати досягненню бажаної мети.

Кращим початком роботи на цьому етапі була б гра, оскільки вона створює звичну довільну атмосферу, сприяє налагодженню безпосереднього контакту між її учасниками, спонукає до реалізації зосередженої в ній дії, знімає зайву напругу та, водночас, активізує їхні розумові, творчі та мовленнєві здібності, закладені на рівні підсвідомості. Саме тому гра непомітно для її учасників розвиває, навчає, виховує їх. її роль та значення в процесі корекції неорганічних вад мовлення важко переоцінити, оскільки вона дозволяє уникнути механічного заучування матеріалу та сприяє виявленню в ньому важливих для загального розвитку особистості смислових зв'язків, з одного боку, а з іншого – створює найкращі умови для закріплення мовленнєвої практики в процесі вільного спілкування.

Гра є значущим, оригінальним, вельми цінним і самодостатнім явищем у розвитку особистості, але задля роботи з остаточного усунення гаркавості потрібна не будь-яка гра, а саме така, що зорієнтована на постійне, якомога частіше вживання звуку «Р» у різноманітних сполученнях з іншими голосними і приголосними звуками української мови. Спеціально створених для цього ігор існує не так вже й багато, тому вважаю за потрібне познайомити деякими з них. Ось, хоча б така:

На заключному етапі роботи доречною може бути гра «Конкурс читців», яка складається з умов змагання, художнього репертуару, журі, учасників та глядачів. Умови повинні бути для всіх однаковими – виразне читання, ніяких зайвих хвилювань та ошатний зовнішній вигляд. Художній репертуар має бути високого ґатунку та складатися з віршованих або прозових творів українською мовою вітчизняних та зарубіжних авторів. Після проведення гри «Конкурс читців» слід відзначити кращих, а потім підвести підсумки корекційної роботи, провести аналіз та визначити її ефективність.

Отже, досвід у подоланні неорганічних вад мовлення, накопичений протягом століть кращими педагогами ораторського і театрального мистецтва, може бути корисним і доцільним у галузі корекційної педагогіки, яка покликана розв'язати цілий комплекс складних науково-теоретичних і практичних завдань, пов'язаних, у тому числі, й з методами логопедичної корекції.

Необхідно більше займатися технічними вправами, оскільки артикуляція – це відпрацьовані до автоматизму рухи мовного апарату людини, що забезпечують її звукороздільну вимову. Практична робота з артикуляції є передумовою вдосконалення усного мовлення людини. Проблемі формування і вдосконалення навичок артикуляції голосних і приголосних звуків української мови слід приділити пильну увагу у процесі вивчення дисциплін мовленнєвого циклу, зокрема таких, як: «Техніка усного мовлення», «Техніка мікрофонного мовлення», «Техніка екранного мовлення», «Основи красномовства», «Риторика», «Ораторське мистецтво» та ін.

Вимова в українській літературній мові та методика оволодіння нею

Сучасний стан орфоепічної культури в українському суспільстві початку XXI століття є, на жаль, украй незадовільним. Про це красномовно свідчать і трансляції засідань парламенту, і невмирущість такого феномену, як «суржик», і кількість щоденних помилок професійних мовців в українському теле- і радіоефірі, пов'язаних із вимовою звуків і наголосом у словах.

Існує ціла низка причин, що зумовлюють такий низький рівень орфоепічної культури в Україні.

По-перше, це більш як трьохсотрічне зневажання української мови, яке, на жаль, стало традиційним і таким, що продовжує ще існувати, зазвичай, на рівні підсвідомості багатьох людей.

По-друге, в українському суспільстві, на відміну від російського, як наслідок постійного гніту й жорстокого зламу опору, а також насадження чужої мови й культури виникло недбале ставлення до усного мовлення, зокрема до мовленнєвої культури взагалі.

По-третє, змінити щось у мовному середовищі на краще без підтримки влади – завдання надзвичайно складне, а те, що нею робиться в цьому напрямі, є і недостатнім, й незадовільним. Про це свідчать, н-д, офіційні виступи російською мовою українських урядовців і парламентарів, ставлення останніх до пропозицій учасників IX міжвузівської науково-практичної конференції «Українська мова в сучасному інформаційному просторі», апаратні ігри навколо правопису тощо.

По-четверте, орфоепія усної літературної мови, на жаль, посідає незначне місце в структурі мовленнєвої підготовки учнів в українській початковій і базовій середній школі. Українська мова поміж державних мов інших країн залишається чи не єдиною мовою в світі, орфоепія якої не є предметом вивчення в школі! Не дивно, що далеко не всі вчителі володіють орфоепією української літературної мови, бо ані вона, ані орфоепічний практикум із української мови, ані культура мовлення не є окремими нормативними курсами, а тому вивчаються лише там, де керівництво навчального закладу приділяє пильну увагу проблемам державної мови, культури мовлення, виховання патріотизму. На жаль, реформа школи, запроваджена Міністерством освіти і науки України, ніяк не торкнулась орфоепії державної мови. Натомість, іноземні мови запропоновано вивчати вже з другого класу!

Відсутність у шкільній програмі предмета «Орфоепія української мови» є водночас і причиною, і наслідком недостатньої орфоепічної обізнаності абітурієнтів, що вступають у вищі навчальні заклади, зокрема й ті, що обирають спеціальність «Телевізійна журналістика».

Утім, професійна діяльність телевізійних журналістів тісно пов'язана з усним мовленням. Саме воно постає чинником, засобом, інструментом упливу на багатомільйонну телевізійну аудиторію та зумовлює, у свою чергу, особливості фахової підготовки, у структурі якої орфоепія цілком закономірно посідає місце обов'язкового складника.

Усувати наслідки орфоепічної неграмотності вчорашніх абітурієнтів доводиться в процесі навчання в інституті, хоча цю роботу, мається на увазі орфоепічну практику, безсумнівно, слід починати ще у школі. Декотрі з абітурієнтів уперше, хоча й оглядово, знайомляться з орфоепією з навчальних курсів «Українське ділове мовлення», «Сучасна українська мова», «Українська мова в ЗМК».

Палітру дисциплін мовленнєвого спрямування, що вивчаються студентами спеціальності «Телевізійна журналістика», доповнює предмет «Техніка екранного мовлення». Згідно з програмою він є інтегрованим курсом практичного спрямування, що покликаний забезпечити оволодіння культурою і технікою екранного мовлення майбутніх журналістів-телевізійників. Певен, що вивчення студентами цього предмета добре позначиться не тільки на мовленнєвій, а й на загальній культурі майбутніх фахівців, бо одна справа – теоретичні знання норм орфоепії і зовсім інша - оволодіння ними на практиці. Таким чином, навчальний курс «Техніка екранного мовлення», спрямований на формування культури усного мовлення, розв'язує складне практичне завдання шляхом проведення постійного практикуму з орфоепії. В останньому чільне місце посідають фонетика, артикуляція, вимова звуків, наголошення слів, написання, аналіз, адаптування до усного мовлення і, врешті-решт, читання («начитка») текстів.

Орфоепія української мови була об'єктом уваги відомих учених мовознавців і дослідників С. Головащука, М. Жовтобрюха, А. Коваль, Л. Мацько, М. Погрібного, Д. Ревуцького, Н. Тоцької, Л. Шевченко та інших. Ними розкрито сутність орфоепії української мови, сформульовано норми вимови звуків і наголошення слів, упорядковано орфоепічні словники. У цілому не заперечуючи змінності вимови і наголошення в історичному процесі розвитку мови, переважна більшість учених визначають сталість орфоепічних норм як одну з найважливіших ознак, що сприяє забезпеченню зв'язку поколінь та взаєморозумінню між ними.

Саме ж поняття «ОРФОЕПІЯ», здебільшого, тлумачиться вченими як розділ мовознавства, змістом якого є правила (норми) вимови й наголошення. Тож нагадаємо, що, окрім всього того, орфоепія є обов'язковим складником сценічної мови, теле-і радіомовлення, ораторського мистецтва. Адже акторів, теле- і радіожурналістів, дипломатів, юристів, педагогів та представників багатьох інших професій можна вважати професійними мовцями. Оволодіти ж культурою і технікою усного літературного мовлення без вивчення орфоепії, напевно, неможливо. До того ж, неухильне дотримання норм літературної вимови є свідченням мовленнєвої культури людини та прикладом для наслідування. Правильна літературна вимова допомагає краще зрозуміти кожного мовця, отже, вона ще виступає неодмінною умовою ефективного спілкування. Все це, певною мірою, свідчить про те, що знання орфоепічних норм та оволодіння правильною вимовою, безсумнівно, є завданням кожної інтелігентної людини.

Нормативну частину змісту цього поняття можна назвати об'єктивною, головною і незаперечною. Втім орфоепією, окрім того, є ще й утілення в літературній вимові кожного мовця тих самих норм, оскільки у перекладі з грецької «орфоепія» означає правильність вимови й наголошення слів, а не лише правила. Напевно, суспільні виміри орфоепії є значущим соціокультурним явищем, на жаль, ще малодослідженим українськими мовознавцями, але для телевізійної журналістики не менш важливими залишаються особистісні виміри, що становлять суб'єктивну частину змісту означеного вище поняття. Зрозуміло, що специфіка телевізійного мовлення зобов'язує всіх нас уважніше й вимогливіше поставитись до орфоепічної культури професійних мовців задля того, щоб унеможливити руйнування української літературної мови, що відбувається, на жаль, шляхом тиражування на багатомільйонну аудиторію грубих орфоепічних помилок – оглушення приголосних, ігнорування нескладового «У», підміна глухого «Т» свистячим «Ц», простіше, «фекання», «шокання», «цікання».

Будь-яка мова має свою орфоепію, яка відображає, насамперед, дух народу, його ментальність і культуру. В ній розкривається її сталість і зв'язок із джерелами, якими є, передусім, етнічна усна народна творчість, національна література, мистецтво, журналістика.

Орфоепія ще й віддзеркалює ставлення влади й суспільства до мови, стан розвитку мовознавства, культури мовлення, стійкість мови до іншомовних впливів та схильність до змін і нововведень, а також здатність мови до самозбереження.

Якщо якийсь народ володіє мовою і надто швидко змінює правила орфоепії, піддаючись іншомовним впливам, н-д, від несприйняття того ж «фекання» до захоплення ним, то це свідчить, з одного боку, про активність мовних процесів та можливі руйнування традицій, а з іншого – можливо, і про нездатність мови до самоочищення, себто до збереження своєї автентичності.

Однак, якщо раптом із якихось причин народ через десятки років поневірянь повертається до своїх мовних традицій, зокрема орфоепічних, то це свідчить про його стійкість, волю й характер. А його мова характеризується як стійка й здатна до відродження. Від такого повернення виграє не лише мова, а й освіта, культура та їх носії. Це означає, що попри всі негаразди, впливи й опір з боку недругів, такий народ і його мова здатні до самоочищення, отже, – й до самозбереження.

Ми вже маємо приклади повернення українській мові неодноразово репресованої літери та фонеми «Ґ». Колись Петром І, міністром Валуєвим, Олександром II, нарешті, Сталіним і його режимом робилися жорстокі спроби репресувати не лише цю літеру і фонему, а ще й той народ, що був носієм солов'їної мови, якій вони були притаманні. Сподіваюсь, що майже 380-річ-на історія літери і 900-річна історія фонеми «Ґ» переконує нас у життєздатності традицій, мови, народу. Однак у недалекоглядних його представників була недовіра стосовно історичного віку фонеми «Ґ», у декого – доцільності її повернення. А недруги взагалі мають сумніви щодо відродження української мови, культури, народу. Позаяк бажане вони звикли видавати за дійсне та єдино правильне.

Орфоепія української мови складалась упродовж тисячоліть. Наведений вище приклад із фонемою «Ґ» є прямим доказом тому, адже вона, будучи не найдавнішою фонемою у нашій мові, і то налічує 900 років.

Одними з найдавніших вважаються фонеми «О», «У», «А», «Е», «И», «І», «Ї», «Я» – з голосних і «К», «Л», «М», «Н», «Р», «С», «Т», «X», «Ч», «Щ» – з приголосних. Ними вже володіли наші пращури. Ці фонеми певною мірою, присутні й у міфологічній системі українців, і в їхнім етнононімі, і в давнім письмі.

В українській мові з 33 літер маємо 10 голосних (6 основних + 4 йотованих), закріплених орфографічно, і 12 – орфоепічно (нескладові «У» та «І»)! За рахунок останніх кількість приголосних у вимові зменшена, а кількість голосних, навпаки, збільшена до 12. Присутність у мові значної кількості голосних додає їй голосу, бо останній, наприклад, у процесі співу тримається саме па голосних, які цілком органічно подовжуються, а тривалість звучання приголосних, відповідно, скорочується. Зрозуміло, чому нашу мову називають солов'їною. І хоча причин для того насправді є більше, однією з них вважють ту, що українська мова є голосною, тобто призначеною для голосу, усного мовлення й співу, а не лише для письма.

Одним із основних і чинних у нашій мові залишається правило, за яким українські фонеми й слова вимовляються так само, як і пишуться. Насамперед, це стосується голосних звуків, однак іноді спостерігаємо розбіжності в написанні та вимові. Це зумовлено тим, що звуки на письмі передаються літерами, а їх у нашій мові, як вже зазначалось, є значно менше, аніж звуків, бо на сьогодні відомо понад 50 фонем та їх варіантів.

Голосні звуки є опорою будь-якої мови – і українська не є винятком. Коренева частина назви цих звуків не випадково утворена від іменника «голос», бо саме голосні звуки дають можливість виявити голос людини. Вони є каркасом, на який нанизуються приголосні звуки і, таким чином, завдяки диханню, голосникам та резонаторам утворюється єдиний голосовий потік.

У кожній мові голосні вимовляються неоднаково. Той самий звук за місцем його творення на спинці язика може бути в одній мові переднім, у другій – середнім, а в третій – взагалі заднім. Тому в усіх трьох положеннях це будуть три різних звуки, хоча, можливо, на письмі всі вони можуть бути передані однією літерою.

Окрім того, в орфоепії голосних звуків української мови розрізняють дві позиції голосних – сильну і слабку. Позиція наголошеного голосного завжди є сильною. Його вимова відзначається більшою чіткістю, тривалістю, виразністю. У сильній позиції фонема неодмінно відповідає наголошеній літері. Вона за будь-яких умов не може бути змінена на іншу. Отже, голосний у сильній позиції завжди вимовляється так само, як і пишеться.

Н-д: БАТЬКІВЩИНА, УКРАЇНА, СЛАВУТИЧ, ДНІПРО, РАДІСТЬ, НАТХНЕННЯ, ЩАСТЯ.

Слабкою називають позицію ненаголошеного голосного звука. Вій, здебільшого, вимовляється не так голосно й виразно, трохи швидше, ніж наголошений. При цьому вимова голосних «А», «У», «І» залишається незмінною, незалежно від позиції у слові.

Н-д: «ПАРУБОК», «ПАРУБОЦТВО», «РУПОР», «РУШНИК», «ДІВЧИНА», «ВІТЕР», «БЛАГОВІСТ».

Голосний «О» в наголошених складах звучить довше (наприклад, ТОПООЛЯ), в ненаголошених коротше (наприклад, МОЛИТВА), але ніколи не змінюється на «А», як це відбувається, скажімо, в інших мовах, зокрема російській. Навпаки, ледве помітною є тенденція його наближення до «У», та й то лише у слабкій позиції, тобто в тих словах, де «О» є ненаголошеним і передує наступному наголошеному складу з «У», н-д: 30-ЗУ-ЛЯ, звучить як ЗУ-ЗУ-ЛЯ, БОР-СУК - БУР-СУК, БО-РУ-ЛЯ - БУ-РУ-ЛЯ. КО-ЖУХ - КУ-ЖУХ та ін. Однак у наголошеному складі «О», навіть за умови сусідства в наступному складі з «У», завжди звучить незмінно і трохи подовжено, наприклад, ВООТУМ, ДООПУСК, ПРООПУСК, ФООКУС, СООУС тощо.

Голосні звуки «Е», «И» у сильній позиції вимовляються чітко й виразно, ніколи не підміняючи один одного. Н-д: «ЧЕСТЬ», ЧИСТЬ», «ГЕТЬМАН», «РИТМ», «ГЕЙЗЕР», «ГИРЛО», «ЧЕСНО», «ЧИСТО» і т. д.

Цікаву тенденцію спостерігаємо з голосними «Е» – «И» у слабкій позиції. Ненаголошений «Е» перед наголошеним «И» в усному мовленні наближається до «И», н-д, пишемо «ПШЕНИЦЯ», а говоримо «ПШИНИЦЯ», або в дієсловах другої відміни однини, наприклад, БЕРИ звучить як БИРИ, ПЕРИ -ПИРИ, МЕЛИ - МИЛИ, ГРЕБИ - ГРИБИ і т. д.

Утім, помітною є також зміна «И» на «Е», що якось мірою врівноважує та доводить, що з «И» та «Е» існує аналогічна тенденція. Тут так само ненаголошений звук «И» перед наголошеним «Е» ледве помітно змінюється на «Е». Н-д, пишемо: «ВИДЕЛКА», говоримо: «ВЕДЕЛКА», «КИШЕННЯ» -«КЕШЕННЯ» тощо.

Отже, голосні «Е» та «И», якщо стоять у сусідніх складах, виявляють ледве помітну тенденцію до уподібнення між собою з наступним голосним у сильній позиції, тобто наголошеним. При цьому не має значення, який із них стоїть у попередньому, а який у наступному складі. Н-д, пишемо: «ПЛЕТЕНИЦЯ», говоримо: «ПЛЕТИНИЦЯ», пишемо: «МИЛЕНЬКИЙ», говоримо: «МЕЛЕНЬКИЙ.

Голосний звук «І» у сильній і слабкій позиціях вимовляється завжди однозначно – чітко й виразно. Під наголосом він звучить трохи триваліше. І хоча без наголосу він звучить коротше, все ж зберігає чіткість і визначеність. Н-д, у сильній позиції пишемо: «КІНЬ», говоримо: «КИНЬ», пишемо: «КВІТЕНЬ», говоримо: «КВИТЕНЬ», пишемо «БІЛКА», говоримо: «БИЛКА». У слабкій – пишемо: «ІКОНА», говоримо: «ІКОНА», пишемо: «ВІКНО», говоримо «ВІКНОО», пишемо: «ІСТОРІЯ», говоримо: «ІСТООРІЯ» і т. д.

Йотовані голосні звуки І, Є, Ю, Я вимовляються трохи довше, позаяк додавання приголосного «Й», так зване йотування, цілком природно подовжує час їх звучання. Особливо це стосується сильної позиції. Н-д, пишемо: «ЇСТИ», говоримо: «ЙІСТИ», пишемо: «ЄДНІСТЬ», говоримо: «ЙЕДНІСТЬ», пишемо: «ЮРБИЩЕ», говоримо: «ЙУРБИЩЕ», пишемо: «ЯГОДА», говоримо: «ЙАГОДА».

У слабкій позиції йотовані голосні звучать трохи коротше, н-д, пишемо: «ЇЖАК», говоримо: «ЙІЖААК», пишемо: «ЄНОТ», говоримо: «ИЕНООТ», пишемо: «ЮВІЛЕЙ», говоримо: «ЙУВІЛЕЕЙ», пишемо: «ЯЧМІНЬ» говоримо: «ЙАЧМИНЬ».

Таким чином, норми вимови голосних звуків української мови, що формувались упродовж її історії, залишились майже незмінними. Тому можна стверджувати, що вони у нас є сталими і непохитними, бо відображають природну сутність українців – прямих, правдивих, відвертих, щирих і довірливих людей.

Якщо вимова голосних звуків української літературної мови не передбачає особливих застережень, окрім зазначених вище тенденцій, то у вимові приголосних звуків знаходимо значно більше розбіжностей між написанням і вимовлянням. Загальні правила.

1. Дзвінкі звуки (Б, Д, ДЗ, З, ДЖ, Ж, Г, Ґ) в орфоепії української літературної мови цілком відповідають своїй назві, позаяк ніколи не оглушуються, тобто не асимілюються з глухими. У сильних і слабких позиціях, тобто в наголошених і ненаголошених складах вони завжди залишаються дзвінкими. Н-д: «БАРВІНОК», «ДАРУНОК», «ДЗВІНКИЙ», «ЗОРЕПАД», «ДЖМІЛЬ», «ЖАЙВОРОН», «ГРЕБЛЯ», «ҐАНОК».

Виняток становить приголосний «Г», який лише у наведених нижче та похідних від них словах вимовляється як глухий «X». Н-д, пишемо «ВОГКО», говоримо: «ВОХКО», пишемо: «ДЬОГОТЬ», говоримо: «ДЬОХОТЬ», пишемо «ДІГТЯР», говоримо: «ДІХТЯР», пишемо: «КІГТІ», говоримо: «КІХТІ», пишемо: «ЛЕГКО», говоримо: «ЛЕХКО», пишемо: «НІГТІ», говоримо: «НІХТІ».

Винятком також є приголосний «З» – як прийменник перед словами, що починаються глухими «К», «II», «Т», «X», «Ф» та «С». У такому разі «З» в усному мовленні оглушується й перетворюється на «С». Зазначимо, принагідно, що прийменники в українській мові вимовляються злито в мовленнєвому потоці, а не виокремлено з нього. Н-д, пишемо: «З КИЄВА», а говоримо: «СКИЄВА», пишемо: «З ПОЛТАВИ», говоримо «СПОЛТАВИ», пишемо: «З ТЕРНОПОЛЯ», говоримо: «СТЕРНОПОЛЯ», пишемо: «З ХАРКОВА», говоримо: «СХАРКОВА», пишемо: «З ФЕРМИ», говоримо: «СФЕРМИ», пишемо: «З СІЛЛЮ», а говоримо: «СС1ЛЛІО» і т. д. Приголосний «З» перед шиплячими «Ч», «Ш» вимовляється як «Ш». Н-д, пишемо: «З ЧАЄМ», а говоримо: «ШЧАЄМ», пишемо: «З ЧАСОМ», говоримо: «ШЧАСОМ», пишемо: «З ЧАСТКОЮ», говоримо: «ШЧАСТКОЮ», пишемо: «З ШАБЛЕЮ», говоримо: «ШШАБЛЕЮ», пишемо: «З ШВАГРОМ», говоримо: «ШШВАГРОМ». Приголосний «З» як прийменник та у префіксальних частинах перед дзвінким «Ж» в усному мовленні асимілюється з ним, тобто вимовляється як «Ж». Таке відбувається і перед шиплячим «Ч», але в такому разі асиміляція, повною мірою, не відбувається, тут «З» перетворюється теж на «Ж». Н-д, пишемо: «З ЖІНКОЮ», говоримо: «ЖЖІНКОЮ», пишемо: «РОЗЖАРИТИ», говоримо: «РОЖЖАРИТИ», пишемо: «РОЗЧИСТИТИ», говоримо: «РОЖЧИСТИТИ», пишемо: «РОЗЧАРУВАТИ», говоримо: «РОЖЧАРУВАТИ».

Приголосний «Д» вимовляється твердіше перед твердими голосними звуками «А», «Е», «И», «О», «У». Н-д, «ДАХ», «ДЕРЕВО», «ДИВО», «ДОТИК», «ДУБ».

Пом'якшення відбувається у тих словах, де приголосний «Д» стоїть перед «І» чи складом з «І». Н-д, пишемо: «ДІВЧАТА», говоримо: «ДЬІУЧАТА», пишемо: «СЬОГОДНІ», говоримо: «СЬОГОДЬНІ», пишемо: «ДІЖА», говоримо: «ДЬІЖА», пишемо: «ДІЛО», говоримо: «ДЬІЛО», пишемо: «ДІЛЯНКА», говоримо: «ДЬІЛЯНКА», пишемо: «ДІМ», говоримо: «ДЬІМ», пишемо: «ДІТИ», говоримо: «ДЬІТИ», пишемо: «ДІЮЧИЙ», говоримо: «ДЬІЮЧИЙ».

На стику префікса й кореня перед наступними м'якими приголосні звуки вимовляються твердо. Н-д: «ЗВІРИТИ», «ЗВІСТКА», «ЗЛІПИТИ», «ЗМІРЯТИ», «ЗМІЦНИТИ», «РОЗДІЛЯТИ», «РОЗДЕРЖАВЛЮВАТИ», «РОЗДАВАТИ» тощо.

У тих словах, що на письмі позначені літерою «Ґ» чи містять її всередині, проривний «Ґ» вимовляється твердо й виразно. Н-д, у власних назвах: АҐРИПА, БЕРИНҐ, ВАШИНГТОН, ВОЛЬФҐАНҐ, ГАБСБУРҐ, ГЕҐЕЛЬ, ГЮҐО, ҐАВДЕАМУС, ҐАЛАМАҐА, ГАЛІЛЕЙ, ҐАЛУА, ҐАНДІ, ҐАРҐАНТЮА, ҐЕТЕ;

у загальних назвах: АВТОТРЕНІНГ, БАҐЕТ, ВІҐВАМ, ГАБАРИТ, ҐАБЕЛОК, ҐАБЗУВАТИ, ҐАЗДА, ҐАНОК, ҐАТУНОК, ҐВАЛТ, ҐРИНДЖОЛИ, ҐУДЗИК та ін.

Губні приголосні звуки «Б», «П», «В», «М» у словах, що на письмі позначаються апострофом перед йотованими «Ю», «Я», вимовляються твердо. Н-д: «Б'Ю», «В'ЮН», «ДЕВ'ЯТЬ», «М'ЯЧ», «П'Ю».

2. Глухі приголосні звуки, зокрема (К, П, Т, Ф, X) у мовному потоці вимовляються злито з голосними, тобто так само, як пишуться. З твердими – твердіше, н-д: «КАМЕНЯР», «ПОДОРОЖ», «ТРУДАРІ», «ФОТОГРАФІЯ», «ХАТА». З м'якими – м'якіше, н-д: «КІНЬ», «ПІТЬМА», «ТІНЬ», «ХІД».

Свистячі приголосні вимовляються теж так, як і пишуться, але без зайвого присвисту. Виняток становлять дієслівні закінчення «ТЬСЯ», що вимовляються як «ЦЯ». Н-д, пишемо: «РОЗВИДНЯЄТЬСЯ», а говоримо: «РОЗВИДНЯЄЦЯ», пишемо: «ЗБІГАЄТЬСЯ», говоримо: «ЗБІГАЄЦЯ», пишемо: «ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ», говоримо: ЗУСТРІЧАЄЦЯ», пишемо: «ВІНЧАЮТЬСЯ», говоримо: «ВІНЧАЮЦЯ».

Свистячі приголосні звуки «З», «С», «Ц» вимовляються м'якіше перед наступними м'якими в тому разі, коли за ними йдуть голосні «Є», «І», «Ю», «Я». Н-д, пишемо: «ЗВІР», а говоримо: «ЗЬВГР», пишемо: «СВІТ», говоримо: «СЬВІТ», пишемо: «ЦВЯХ», говоримо: «ЦЬВЯХ».

Глухі свистячі перед дзвінкими приголосними вимовляються дзвінко. Н-д, пишемо: «ОСЬ ДЕ», а говоримо: «ОЗЬ ДЕ», пишемо «ПРИСЬБА», говоримо: «ПРИЗЬБА».

3. Сонорні звуки (М, В, Н, Л, Р, Й) української мови вимовляються так, як пишуться. Н-д: «МАТУСЯ», «ВІРНІСТЬ», «НЕБО», «ЛІС», «РАЙ».

Винятком із цього правила є «В» і «Й», які в позиціях між будь-якими іншими приголосними чи голосним і приголосним завжди вимовляються як нескладовий «У» замість «В» та «І» замість «Й». Єдиним застереженням у їхньому застосуванні є те, що вони ніколи не можуть бути наголошеними, оскільки є нескладовими. Н-д, пишемо: «ЙТИ», говоримо: «ІТИ», пишемо: «ЗОЛОЧІВ», говоримо: ЗОЛОЧІУ», пишемо: «ЙМОВІРНО», говоримо: «ІМОВІРНО», пишемо: «ЧЕРНІГІВ», говоримо: «ЧЕРНІПУ», пишемо: «НАЙКРАЩЕ», говоримо: «НАІКРАЩЕ», пишемо: «КИЇВ», говоримо: «КИЇУ». Фонема «В» застосовується лише тоді, коли слідом за нею йде голосний звук. Н-д: ВАРТА, ВЕЧІР, ВІКНО, ВІТЕР, ВИБІР, ВОЛЯ.

Вимова нескладового «У», що не дозволяє приглушення приголосного «В», склалася в усній народній традиції. Така народна вимова не суперечить фонетичній традиції, притаманній класичним мовам, що полягає в чергуванні голосних і приголосних звуків.

4. Шиплячі звуки української літературної мови та африкати з ними («Ж», «ДЖ», «Ч», «Ш», «Щ») вимовляються у деяких положеннях твердо без пом'якшень. Н-д: ЖАХ, ЖИТО, ЖУК, КАЛЮЖА, ДЖМІЛЬ, ДЖЕМ, ЧАГАРНИК, ЧАС, ПОМІЧНИК, РІЧКА, ГЛЕЧИК, БОРЩ, ЩАВЕЛЬ, ЩУКА, ВОЩИНА, ЩАСТЯ.

Проте, у дієсловах дійсного способу у другій особі однини шиплячі асимілюються з наступними свистячими звуками. Н-д, пишемо: БАЛОТУЄШСЯ, ВАГАЄШСЯ, ВИКЛИКАЄШСЯ, а говоримо: БАЛОТУЄССЯ, ВАГАЄССЯ, ВИКЛИКАЄССЯ. Пишемо: ГРАЄШСЯ, ГАРЯЧИШСЯ, а говоримо: ГРАЄССЯ, ГАРЯЧИССЯ. Пишемо: ДИВИШСЯ, МИЛУЄШСЯ, а говоримо: ДИВИССЯ, МИЛУЄССЯ. Пишемо: НАВЧАЄШСЯ, ОЗДОРОВЛЮЄШСЯ, СМІЄШСЯ, а говоримо: НАУЧАЄССЯ, ОЗДОРОУЛЮЄССЯ, СМІЄССЯ. Пишемо: ТРУДИШСЯ, ПІКЛУЄШСЯ, а говоримо: ТРУДИССЯ, ШКЛУЄССЯ.

Суттєвого компонентою орфоепії є акцентологія. Вона виступає, передусім, як нормативність наголошення, що своїм корінням сягає глибин лінгвістичної логіки. Як добре не вимовлялись би звуки й слова, але неправильне наголошення здатне зіпсувати будь-яке позитивне враження від усного мовлення.

Наголос в українській мові є не лише вільним, а ще й чітко визначеним, але не одноманітним. Він ставиться на перших складах, як, н-д, в англійській мові, у словах іншомовного походження: ЛОНДОН, БУНГАЛО, РАНЧО. В іменниках чоловічого й жіночого роду з префіксом по: ПОКЛИК, ПОКРУЧ, ПОКЛАД, ПОСВІДКА, ПОСМІШКА. В іменниках середнього роду: МІСТО, ДІЛО, КРІСЛО, але, ВІКНО, КІНО, ВІДРО. У прикметниках: БІЛЕНИЙ, БОМБОВИЙ, КРУЧЕНИЙ, але ФАХОВИЙ, ЧАТОВИЙ, СУДОВИЙ, ЧЕРГОВИЙ. У дієсловах із префіксом ви: ВИЗНАТИ, ВИСТАВИТИ, ВИОКРЕМИТИ. У дієприслівниках, що зберігають наголошення на кореневій голосній: БАРВЛЯЧИ, ГУДЯЧИ, МАЖУЧИ, МОВЛЯЧИ.

Доволі часто в українській мові трапляються слова, в яких наголошення припадає на другий склад. Це, насамперед, віддієслівні іменники середнього роду, що мають закінчення я, н-д: ЗАНЯТТЯ, НАВЧАННЯ, ЧИТАННЯ, ПИСАННЯ, ЗАВДАННЯ, СКЛАДАННЯ, ОБРАННЯ. Той самий наголос мають також іменники жіночого роду першої відміни, що мають закінчення а, н-д: КОРОВА, ЛІНІЙКА, КОПІЙКА, АБЕТКА, але СТОРОНА, БОРОЗНА, КРИВИЗНА.

Наголошений передостанній склад (третій), як, н-д, у латині, італійській чи польській мовах. Н-д, в іменниках жіночого роду: БУЙВОЛИЦЯ, ОДЕЖИНА, ВЕДМЕЖИНА (рослина). Такий наголос спостерігаємо у прикметниках, н-д: АПОКРИФІЧНИЙ, АЛФАВІТНИЙ, БАЛИКОВИЙ, ПІДМЕТОВИЙ, ПРИСУДКОВИЙ, БОРОШНЯНИЙ. Наголошений передостанній склад мають також дієслова доконаного і недоконаного виду, н-д: ПІДКРІПИТИ, ПІДКОРИТИ, ПРАЦЮВАТИ, ПРАСУВАТИ, БОРОЗНИ ТИ, КОЛОТИ ТИ тощо. Наголошений останній склад (третій), як у французькій мові, н-д, в іменниках чоловічого роду: ВЕСЕЛУН, ПРОДАВЕЦЬ, ВИДАВЕЦЬ, а також середнього роду: ДОЛОТО, ВИБУТТЯ, ПОЛОТНО, але БОЛОТО. Той самий наголос мають і прикметники, наприклад: БОЧКОВИЙ, ПІСКОВИЙ та ін. Значна частина дієприслівників також мають наголос на останньому складі, н-д: ВЕРТЯЧИ, СКРЕБУЧИ, КРІПЛЯЧИ.

У словах, що позначають назви місцин, за умови наявності в них суфіксу -чин(а) або щин(а) наголос припадає на кореневу голосну, так само, як і в тих словах, від яких вони походять, н-д: ВІННИЦЯ –ВІННИЧЧИНА, СУМИ – СУМЩИНА, ЛЬВІВ – ЛЬВІВЩИНА, але ГАЛИЧИНА, БУКОВИНА.

Складні іменники часто мають наголос на голосній, що їх з'єднує, н-д: РУКОПИС, ЛІТОПИС, ЖИВОПИС, БАРОМЕТР, СПІДОМЕТР, МАНОМЕТР, але КІЛОМЕТР, САНТИМЕТР, МІЛІМЕТР, ЗОРЕПАД, , СНІГОПАД, ЛІСОСТЕП та ін.

В українській мові багато слів, що мають подвійний наголос, тобто не лише основний, а й побічний, н-д: ЗАВЖДИ і ЗАВЖДИ, ЗОКРЕМА і ЗОКРЕМА, ЗАДАРМА і ЗАДАРМА, ВЕСНЯНИЙ і ВЕСНЯНИЙ тощо.

Подвійний наголос в українській мові мають також займенники. Здебільшого, вони наголошуються на кінцевому складі, н-д: МЕНЕ, ТЕБЕ, СОБІ, ТОБІ, ТОГО, ЦЬОГО, ЙОМУ, ТОМУ і т. ін. За умови, що перед займенником з'являється прийменник, наголос зміщується на перший склад, наприклад: БІЛЯ МЕНЕ, У ТЕБЕ, ПРИ ЦЬОМУ, ДО ТОГО, ВІД КОГО, І ДЛЯ НЬОГО, а, в орудному відмінку - на другий (середній) і склад: ЗА СОБОЮ, З ТОБОЮ, ЗА ЦІЄЮ, З ТІЄЮ.

Числівники в українській мові наголошуються за аналогією, І н-д: ОДИНАДЦЯТЬ, а не одинадцять, бо ДВАНАДЦЯТЬ; ЧОТИРНАДЦЯТЬ, а не чотирнадцять, бо ТРИНАДЦЯТЬ; СІМДЕСЯТ, а не сімдесят, бо П'ЯТДЕСЯТ; ВІСІМДЕСЯТ, а не, вісімдесят, бо ШІСТДЕСЯТ; ДВАДЦЯТЬОХ, ТРИДЦЯТЬОХ, а не двадцятьох, тридцятьох, бо ПЯТЬОХ, ШІСТЬОХ і т. д.

У наголошенні дієслів також простежуються аналогії, що розглядається мовознавцями як ознака певної системності. Так, дво-, трискладові дієслова у першій особі однини теперішнього і майбутнього часу, здебільшого, мають наголос на кінцевих складах, н-д: КАЖУ, ПИШУ, ПІДУ, ЗНАЙДУ, ВІЗЬМУ, ЛЮБЛЮ, ЗРОБЛЮ; дієслова теперішнього часу у першій особі однини мають наголос на передостанньому складі, наприклад: ЧИТАЮ, МАЛЮЮ, СПІВАЮ, КОХАЮ, ВБОЛІВАЮ, але НЕНАВИДЖУ, РАДЖУ, ЇЖДЖУ.

Таким чином, орфоепічний аспект фахової підготовки телевізійних журналістів, зумовлений особливістю їхньої професійної діяльності, що базується на усному літературному мовленні, потребує систематичної цілеспрямованої роботи з оволодіння практичними навичками вимови звуків і наголошення слів, а також їхнього узгодження і підпорядкування цілям і характерові мовленнєвого акту.

Із гучномовців і телевізійних екранів має звучати загальноприйнята, єдина, сучасна українська літературна вимова. Чим краще журналісти володіють нею, тим точніше вони доносять до своєї аудиторії зміст того, про що йдеться в їхніх повідомленнях, репортажах, коментарях тощо.

Артикуляція та орфоепія української літературної мови, методика оволодіння ними