Голос людини, його природа та різновиди

PAGE 15

Тема 1. Голос людини, його природа та різновиди (2 год.)

Вступ.

Голос як предмет дослідження.

Правильна вимова як складова ораторського мистецтва. Голос, мова і мовлення в системі підготовки майбутніх журналістів.

Предмет, структура та завдання курсу. Джерела та література до курсу. Міжпредметні зв’язки з іншими дисциплінами.

Голосовий і мовний апарат: структура і методика тренування. Чоловічі та жіночі голоси.

Висота звука. Висотні характеристики голосів: сопрано, альт, тенор, баритон, бас.

Тембр голосу. Чинники, які його визначають. Шумозвукові та висотно-обертональні складові елементи.

Гнучкість голосу, її суть і призначення. Чинники, що визначають гнучкість голосу.

Дихання, його типи і різновиди. Фізіологічне та фонаційне дихання. Верхнє, грудне, реберне, черевне та мішано–діафрагмаційне дихання – сегменти легенів та об’єм.

Методика опанування мішано-діафрагмаційним диханням. Гігієнічні правила дихання.

Література:

Основна:

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення / Н.Д. Бавич. – Львів, 1990. – 232 с.
Гриб В.П. Постановка мовного голос / В.П. Гриб. – Луцьк, 2001.
Єлісовенко Ю.П. Ораторське мистецтво: постановка голосу й мовлення : Навч. посіб. / Ю.П. Єлісовенко ; За ред. В.В. Різуна. – К. : Атака, 2008. – 204 с.
Овчинникова О. П’ять кроків до гарного мовлення. Мовленнєва комунікація: техніка мовлення / О. Овчинникова. – Одеса, 1997.
Олійник Г.А. Виразне читання. Основи теорії : Посіб. для вчителів / Г.А. Олійник. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2001. – 224 с.

Додаткова:

Буяльський Б. П. Поезія усного слова: Азбука виразного читання / Б.П. Буяльський. – К. : Рад. шк., 1990.
Грищенко Т.Б. Українська мова та культура мовлення / Т.Б. Грищенко. – К., 2005.
Капська А.Й. Виразне читання. Практичні заняття : Навч. посіб. / А.Й. Капська. – К. : Вища школа, 1990. – 175 с.
Никольская О.Т. Техника речи : Методические рекомендации и упражнения для лекторов / О.Т. Никольская. – М., 1977.
Миронченко В.Я. Основи інформаційного мовлення / В.Я. Миронченко. – К., 1995.
Миронченко В. Центральна постать радіомовлення. Спроба статистичного портретування ведучих / В. Миронченко // Телерадіокур’єр. – 2002. – № 2. – С. 30-32.
Подоляко Н. Культура мови телерадіоефіру / Н. Подоляко // Телерадіовісник України. – 1998. – № 3. – С. 10-15.
Пономарів О.Д. Мовний портрет сучасного журналіста / О.Д. Пономарів // Журналістика й проблеми формування нової політичної еліти в посткомуністичних державах / За ред. А.З. Москаленкаю. – К., 1996. – С. 48-50.
Савкова З.В. Как сделать голос сценическим. Теория, методика и практика развития речевого голоса. – М., 1975.
Савкова З.В. Средства речевой выразительности / З.В. Савкова. – Л., 1982.
Сербенська О.А. Культура усного мовлення. Практикум : Навч. посіб. / О.А. Сербенська. – К. : Центр навчальної літератури, 2004.

Основні поняття : голос, мова, мовлення, голосовий і мовний аппарат, висота звука, висота голосу, тембр, гнучкість, фізіологічне та фонаційне дихання, методика, гігієна.

Курс “Постановка голосу” передбачено навчальним планом підготовки бакалавра журналістики у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка.

Це зумовлено, по-перше, помітним зростанням ролі й значення ораторського мистецтва в усіх сферах і галузях суспільного життя – політиці, праві, журналістиці, міжнародних відносинах, педагогіці, культурі і навіть бізнесі; по-друге, нагальною потребою студентів в ознайомленні зі своєю майбутньою професійною діяльністю та місцем і значенням у ній красномовства; по-третє, об’єктивною необхідністю розвитку і вдосконалення виразності усного мовлення студентів; по-четверте, можливість завдяки оволодінню риторикою застосувати здобуті знання та вміння з фаху у майбутній професійній практичній діяльності.

Поставити мовний голос – це означає виявити природні дані мовця, розвинути їх, збагатити та поліпшити для професійного звучання. Робота над диханням і поставою є початком такої роботи. Вона вимагає від студентів постійної праці та самоконтролю. Важливим є дотримання гігієни мовного апарату. Усе це забезпечить чіткість і ясність вимови, допоможе зробити мовлення артикуляційно правильним, акустично виразним, яке із задоволенням слухатимуть і до змісту якого прислухатимуться.

Предметом курсу є система технік, засобів і методів керування мовним апаратом для ефективного використання можливостей голосу у журналістській практиці. Об‘єктом курсу є голос як робочий інструмент публічного мовця.

Курс “Постановка голосу” ставить за мету розкрити теоретичні засади ораторського мистецтва, висвітлити методику красномовства в журналістиці, виробити у студентів навички використання власного голосу і мовлення в журналістській діяльності.

Завдання курсу: дати студентам знання про основні аспекти ораторської техніки; висвітлити голосові характеристики і методи їх розвитку; розкрити напрямки професійної постановки голосу теле- і радіожурналістів; оволодіти засобами артикуляційної, орфоепічної та логіко-інтонаційної виразності журналістського мовлення; розвивати ораторські здібності студентів, голосову та мовленнєву культуру; виробляти у майбутніх журналістів навички ефірного мовлення.

Опановуючи курс, студенти повинні знати:

базовий поняттєво-термінологічний апарат теорії красномовства (терміни: мішано-діафрагмаційне дихання, діапазон голосу, голосові регістри, голосові резонатори, висхідна та низхідна інтонація, артикуляція, дикція, орфоепія, начитка, жанр, телерепортаж, телеінтерв‘ю, телезвіт та інші);
природу та основні механізми звукоутворення, постановки мовленнєвого голосу, норми української літературної мови;
вимоги до техніки мовлення працівників ефіру, особливості сприймання аудиторією різних видів медійного тексту;
можливості застосування голосу в різних психологічних ситуаціях; основи ораторської майстерності, ведення програми.

Студенти повинні вміти:

добре володіти технікою ораторського голосу, контролювати мовне дихання, поставу, темп свого мовлення, вимову;
володіти засобами артикуляційної, орфоепічної та логіко-інтонаційної виразності журналістського мовлення;
аналізувати свою і чужу вимову, виявляти відхилення від орфоепічних норм, застосовувати різні способи для їх подолання;
створювати партитуру тексту, змінювати залежно від мовної ситуації регістри мовлення;
практично використовувати навички голосової та мовленнєвої культури, виразно читати тексти різних жанрів;
володіти комплексом вправ у сфері гігієнічного і вібраційного масажів, на м’язове розслаблення.

Курс “Постановка голосу” є важливою частиною загальноосвітньої підготовки майбутніх журналістів. Він вивчається в університеті в контексті інших журналістських та загальноосвітніх курсів (“Українська мова в професійному спілкуванні”, “Журналістська майстерність”, “Журналістська етика”, “Практична стилістика” тощо), опирається на знання, отримані при засвоєнні цих дисциплін, і сприяє успішному оволодінню їх матеріалом.

Курс “Постановка голосу” присвячений висвітленню двох ключових питань ораторського мистецтва – постановка голосу й мовлення оратора. Для цього в ньому рівноцінно представлені теоретична й методична складові, що забезпечують достатнє знання з виділених питань.

Відповідно до вимог кредитно-модульної системи курс складається з двох змістових модулів (ЗМ): ЗМ I – “Техніка голосу як необхідна передумова словесної дії”, ЗМ II – “Постановка мовлення: теорія і методика”, ЗМ III – “Виразність мовлення радіо- і тележурналістів”. Він вивчається у другому семестрі в обсязі 10 лекційних та 26 практичних годин. У зв’язку з процесами ECTS структура курсу передбачає 18 годин для самостійної роботи і 18 годин для виконання індивідуальних завдань.

У розробці курсу “Постановка голосу” використано праці Ю. Єлісовенко, І. Куляс, О. Макаренко, В. Миронченко, А. Мамалиги, Г. Олійника, М. Яцемірської та інших.

Голосовий і мовний апарат: методика тренування

Голос – надзвичайно тонкий, поліфункціональний інструмент – голосом можна відтворити будь-яку картину, створити образ, передати емоції.

Голосовий і мовний апарат людини існують у неподільній єдності, тому часто, коли йдеться про голос, його називають голосовим, а в разі, якщо стосується тільки мовлення – мовним. Основою голосового апарату вважають голосники, а мовного – язик і губи, без яких не обходиться і голосовий апарат. Так само голосники не є основними у мовному апараті, але без них він також буде неповноцінним, бо усне мовлення складається зі звуків, які створюються, у тому числі, за допомогою голосників.

Процес творення голосу нерозривно пов'язаний з диханням, що є неодмінною умовою звучання мови. Повітря, яке ми видихаємо » легень, проходить через бронхи (дихальне горло), а звідти в гортань. В останній розміщені голосові зв'язки, які мають властивість змикатися і розмикатися, утворюючи щілину. Під тиском повітря вони коливаються і створюють голос.

Поняття «голос» і «мовлення» не є тотожними, проте в усному мовленні вони існують у синкретичному природному синтезі. Адже усне мовлення потребує голосу, як, власне, і голос потребує мовлення.

До голосового апарату, окрім голосників, входять також гортань, носоглоткові і ротові резонатори, а також мовний апарат людини.

Мовний апарат складається з рухливих і нерухливих частин. Рухливими є губи, язик, нижня щелепа, завіса піднебіння з маленьким язичком; нерухливими – зуби, верхня щелепа, заглиблення щелепних кісток – альвеоли.

Розвиткові м'язів рухливих частин допомагають спеціальні вправи, що зорієнтовані па тренування доцільних рухів, в результаті яких утворюються голосні і приголосні звуки української мови. Особливо корисними вони будуть для тих, у кого мовний апарат від природи страждає на пасивність, малорухливість, скутість. Адже часто зустрічаємо такі голоси, яким властиві певні вади: слабкість, млявість, сиплість, хриплість, гугнявість, верескливість тощо. З такими голосами важко працювати і, головне, неможливо досягти відповідного впливу на слухачів у процесі мовлення: голос неприємно сприймається на слух, нерідко й стомлює і навіть іноді дратує слухачів. Зрозуміло, що кожний оратор повинен, по-перше, добре розумітися на всіх особливостях голосу і, по-друге, уміти над ним працювати, щоб удосконалити, розвинути всі його природні властивості, якості, тобто, поставити його.

Усі вправи на тренування мовного апарату бажано робити перед дзеркалом, щоб мати можливість постійно й ретельно стежити за правильністю їх виконання.

Правильне відкриття рота під час вимови голосних і приголосних звуків української мови так чи інакше пов'язане з роботою нижньої щелепи та є необхідною умовою чіткості усного мовлення людини.

Правильність звучання голосних і приголосних звуків у процесі мовлення, певною мірою, залежить від рухливості й точності роботи язика людини. Саме тому виникає потреба у тренуванні м'язів та положень різних його частин – кінцевої, середньої та кореневої.

Розмовному голосу будь-якої людини властиві такі якості, як сила, тобто певний ступінь гучності його звучання; висота, тобто тональні можливості або діапазон, – звуковий його обсяг; тембр – певне забарвлення, яке залежить від складу обертонів.

Висота голосу

Щоб розібратися з поняттям «висота голосу», насамперед потрібно зрозуміти, що таке висота звука як такого. Адже відомо, що висота є однією з основних властивостей звука й утворюється в результаті коливань пружного фізичного тіла (струни, перетинки, пластини, труби, голосників тощо). Висота звука напряму залежить від частоти тих коливань. Чим більше їх іде від фізичного тіла, що звучить, тим вищим є звук, що утворюється частотою коливань. Висота звука вимірюється числом коливань у секунду. Наприклад, конкретна висота звука «ля» першої октави потребує 440 коливань у секунду. Інші звуки вимагають іншої частоти коливань.

Звичайно ж, поняття «висота голосу» тісно пов'язана з поняттям «висота звука», але не є цілком ідентичними. Коли говорять про висоту голосу конкретної людини, то мають на увазі висотні можливості її голосу, тобто межу її верхнього (високого) регістру. І це не дивно, бо висотна межа є такою, що характеризує сам голос, оскільки його висота є певним індивідуальним параметром, за яким ми пізнаємо ту чи ту людину. Так само ми сприймаємо той чи той музичний інструмент на слух чи будь-яке інше звукове явище.

Отже, висота голосу – його тональні можливості або діапазон (звуковий обсяг).

Окрім того існує певна градація голосів за їх висотою. Наведемо її тут, дотримуючись усе тієї ж послідовності – від найвищого – до найнижчого. Найвищими вважаються колоратурне сопрано та дитячий дискант. Далі йдуть мецо-сопрано та альт. На цьому можливості дитячих та жіночих голосів вичерпуються. Найвищими з чоловічих голосів є ліричний тенор, потім драматичний. Низькі голоси починаються з баритона, баритональний бас, потім звичайний бас, а найнижчим є профундобас.

Поняття висота голосу стосується не тільки постійних характеристик, притаманних особливостям голосу тієї чи тієї людини. Це поняття часто пов'язують із висотністю звука, його здатністю змінювати свою висоту. Таким чином, воно пов'язане з поняттями «мелодика» і «мелодика мовлення». А це, в свою чергу, означає, що кожен професійний оратор має розуміти і що таке «висота звука», і що таке «висота голосу», і що таке «висотність». А до того ж, на практиці оволодіти голосовою вправністю. Для цього пропонуються наступні вправи.

Тембр голосу

Характерне забарвлення голосу живої істоти чи звуку музичного інструмента, яке залежить від складу обертонів, називають тембром. Він залежить від багатьох чинників, зокрема від матеріалу, який шляхом коливання утворює звук, від рівня його напруження та частоти коливань, від середовища, в якому виникає й поширюється звук, від його властивостей звуковідбиття й звукопоглинання тощо. Отже, тембр у певному розумінні є наслідком звукотворення і звукопоширення, а тому якоюсь мірою залежить ще й від об'єктивних і суб'єктивних чинників.

Тембр людського голосу та ті чинники, які впливають на нього.

Матеріалом тут виступають м'язова тканина голосників, її маса, об'єм, довжина, товщина, еластичність, тренованість у кожної людини різна. Щільність гортанного оточення в кожної людини відрізняється, як, власне, й об'єм та стан самої гортані. Різними також є й об'єм легенів, і напруженість м'язової тканини голосників, і частота коливань. Від усього цього залежить якість обертонів і шумові домішки, що зливаються в одне ціле– гармонійний голосовий потік. Таким чином, тембр несе в собі синтезовані в єдине ціле шумозвукові й висотно-обертональні елементи, що сприймаються на слух як характерне забарвлення, за яким ми легко впізнаємо голос тієї чи тієї людини.

Домішки шуму є в кожному голосі. Та чим менше їх, тим чистіше звучить голос. Так, ліричні голоси мають менше домішок шуму, а драматичні – більше. Саме для очищення голосу від зайвих шумових домішок рекомендують вокальні вправи на виспівування голосних звуків та сольфеджування.

Гнучкість голосу

Гнучкість голосу – це здатність в разі потреби легко змінювати висоту, мелодику, силу звучання, об'ємність, інтонаційний характер тощо. Напевно, тому вона вважається виражальним засобом, котрий допомагає різними барвами передати мелодію у вокальному чи хоровому співі та мелодику в усному мовленні. Виконання будь-якого музичного твору голосом потребує його гнучкості. Так само усне мовлення потребує певного інтонаційного оформлення (у тому числі й мелодійного), яке відповідало би змістові, логіці й характерові висловлюваної думки чи тексту, що озвучується.

У процесі постановки голосу важливо приділити увагу формуванню у мовців навичок самостійного керування власним голосом. Для цього вони мають зрозуміти, від чого залежить гнучкість людського голосу. В якому напрямі їм слід працювати, щоб досягти виразності голосу. В чому полягає сенс роботи з формування навичок гнучкості голосу.

Голосова гнучкість залежить від ряду чинників. Перелік їх не є вичерпним, однак, за будь-яких умов, він є корисним для розуміння сутності самого явища.

По-перше, це усвідомлення необхідності в конкретній ситуації виявити голосову гнучкість. Іншими словами, це усвідомлення необхідності й змісту самого завдання, що потребує гнучкості голосу. Ним може бути озвучення мелодії пісні, інформаційного повідомлення, будь-якого іншого тексту для усного відтворення.

По-друге, це індивідуальна розвиненість голосу, слуху, їхніх природних можливостей і стану. Багато чого залежить і від внутрішньої енергетики людини та керованості її голосу - його здатності виконувати ті команди, що надходять із мозку. Звичайно ж, не останню роль у цьому відіграє й суто технічна голо-сона вправність. Саме для того, щоб забезпечити гнучкість, потрібно виконувати різні співочі й мовленнєві вправи.

Гігієнічні вимоги до голосу:

До і після постановки голос читця потребує постійного догляду, щоб не допустити псування і втрати його. Для цього слід дотримуватися певних правил роботи мовного апарату і загальної гігієни голосу, зокрема:

У процесі читання, розповідання не допускати висоти голосу поза межі виробленого, встановленого, можливого діапазону, а також надмірної гучності і тривалості мовлення. Це може призвести до зриву голосових зв'язок.
Не допускати простудних захворювань, гострих або хронічних катарів верхніх дихальних шляхів, нервових зворушень тощо. Це може призвести до захворювання органів, які беруть участь у голосоутворенні (гострого, хронічного і професійного ларингіту – запалення слизової оболонки гортані, внутрішніх вузликів на голосових зв'язках).
Не перевищувати денних норм голосового навантажсння (4–5 академічних годин підряд). У процесі тривалого мовлення варто робити кількахвилинні перепочинки – 5–8 повільних і спокійних вдихів і видихів.
Дотримуватися профілактики носоглотки. При найменших неприємних відчуттях сухості в горлі треба його прополоскати відваром ромашки та евкаліпту.

Можна загартовувати носоглотку: кожного дня протягом певного часу полоскати холодною водою з поступовим зниженням температури від +20 до + 12°С.

Найкращий спосіб збереження професійного звучання голосу – зарядка, до якої входить дихальна і артикуляційна гімнастика. Якщо кожного ранку після дихальних вправ (10–15 хв) ви прочитаєте протягом 10 хвилин гекзаметр, дотримуючись усіх правил дикції, дихання і голосу, то це сприятиме не тільки постійній підтримці мовного апарату, а й доброго робочого стану всього організму.

Фонаційне дихання та методика оволодіння ним

Основу розвитку техніки мовлення створює правильна постановка дихання, яка здійснюється завдяки вправам дихального апарату.

Від правильного дихання залежить сила і рівномірність звучання мови, а також зміст і краса мовлення взагалі. Адже дихання безпосередньо пов'язане з паузами, а паузи диктуються змістом і в зв'язку з цим членують потік мовлення на мовні такти. Часте набирання повітря під час читання створює нічим не виправдані паузи, а це в свою чергу впливає на красу мовлення. Дихання з широкими інтервалами позбавляє читця можливості робити необхідні за змістом паузи і врешті призводить до монотонного мовлення. Отже, дихання може відіграти відповідну роль у процесі читання лише за тієї умови, коли читець правильно ним керуватиме.

Часто можна почути думку про те, що дихання є всього лише простою роботою легенів, яка для здорової людини виявляється справою цілком органічною і нескладною, навіть малопомітною. Так можна сказати про природне дихання, що починається з першої і триває до останньої миті життя людини. Однак ми маємо справу із звукотвірним диханням.

Існує два основних типи дихання – фізіологічне (звичайне дихання людини) і фонаційне, тобто озвучене мовленням чи співом дихання, що характеризується коротким, але глибоким вдихом і більш тривалим, тобто уповільненим, видихом.

Звичайний природний, не керований процес дихання складається з трьох моментів, які ритмічно повторюються: вдихання, видихання і паузи (стану спокою, відпочинку м'язів). Звичайне природне дихання не потребує свідомої уваги, бо відбувається поза мовленням. Тому вдих і видих його плавні, спокійні і майже однакові за тривалістю: зразу після вдиху йде пасивне й мимовільне видихання, а після нього – невеличка пауза і знову вдих і т. д.

У керованого дихання процес зовсім інший. Вдихання, видихання і паузи підпорядковані волі читця. Логічна й емоційна сторони мовлення потребують від мовця певної організації цього процесу: швидкого вдихання і повільного видихання, уміння керувати витратою повітря.

Диханням треба досконало володіти, раціонально використовувати його в процесі мовлення. Досягти ораторської майстерності можна лише кропіткою працею, передусім, над фонаційним диханням, яке справедливо вважають основою і джерелом енергії звукотворення.

За природою наповнення різних частин легень повітрям фонаційне дихання поділяється на різновиди: ключичне, грудне, діафрагмаційне, мішано-діафрагмаційне.

Ключичне – це таке дихання, за яким повітрям наповнюється лише верхня частина легень (ключичне дихання ще називають «верхнім», «плечовим»). У цьому випадку дихати доводиться частіше, ніж необхідно було б, оскільки в легені поступає мала кількість повітря. Цей тип розрізняти можна за такими ознаками: при вдиханні підіймаються вгору плечі, лопатки і ключиці.

Грудне – це таке дихання, за яким повітрям наповнюється лише середня частина легень (таке дихання ще називають «середнім», «реберним»). На підміну від першого за таким диханням в легені поступає значно більша кількість повітря, проте ще недостатня, щоб заповнити і верхню, і нижню частини. Тому цей тип дихання – також неправильне. Його ознаки: грудна клітка розширюється, а живіт втягується.

Діафрагмаційне – таке дихання, за яким повітрям наповнюється переважно нижня частина легень. Таке дихання значно краще, ніж ключичне чи грудне, проте також неправильне, бо верхня й середня частини легень залишаються пасивними, погано вентилюються. Ознаки такого дихання: при вдиханні віддимається живіт, бо діафрагма інтенсивно скорочується, осідає і тисне на черевну порожнину. Це найпоширеніший тип дихання серед людей, які працюють фізично.

Найбільше доцільний комбінований тип дихання. В процесі такого дихання повітрям наповнюються всі ділянки легень.

Найбільш глибоким і доцільним у театральній і музичній практиці вважають мішано-діафрагмаційне (комбіноване) дихання, під час якого працюють міжреберні та косі м'язи живота, грудної клітки і навіть деякі м'язи спини, що сприяє повному наповненню повітрям легень і створює основу для тривалого звучання голосу.

Процес оволодіння фонаційним диханням треба починати з перевірки рухливості діафрагми, яка є межею поміж грудною і черевною порожнинами. Таку перевірку можна провести цілком самостійно. Для цього станьте рівно, покладіть праву руку на діафрагму (верхній і середній сегменти черевних м'язів), видихніть все повітря і зробіть уповільнений, але глибокий вдих через ніс. Якщо ваша рука, що лежить у цей час на діафрагмі, рухається на вдих від живота, а на видих до нього, то це означає, що діафрагма у вас працює так, як потрібно, в результаті чого нижня частина ваших легень заповнюється повітрям, а тому самостійно оволодіти й іншими тонкощами мішано-діафрагмаційного дихання вам буде нескладно.

Якщо ж раптом ваша рука не рухається при виконанні цієї вправи, не втрачайте надії: спробуйте повторити її лежачи на спині. Не забудьте лише покласти руку на діафрагму. На цьому етапі важливо зрозуміти різницю між діафрагмаційним і будь-яким іншим різновидом дихання. Стежте за рухом діафрагми. При вдиху повітря наповнює легені, від того діафрагма опускається і виштовхує стінку живота вперед. При видиху діафрагма піднімається і стінка живота повертається па своє місце.

Вдих при мішано-діафрагмаційному диханні можна умовно поділити на кілька складових частин. Перша – рух діафрагми: вона скорочується і стінка живота виходить вперед, а це означає, як вже зазначалося, що нижня частина легень заповнюється повітрям. Друга – розширення грудної клітки: у цей час активно працюють міжреберні м'язи і повітрям заповнюється вже середня частина легень. Третя частина – легке підтягування нижніх стінок живота: в цей час працюють косі м'язи, внаслідок чого відбувається переміщення повітря з нижньої і середньої частин легень у верхню, що, по-перше, створює міцну опору для діафрагми, а по-друге, сприяє заповненню всіх легень повітрям і повному газообміну. Сенс вправ над диханням полягає у тому, щоб цей процес зробити саморегулюючим, довести до автоматизму, досягти досконалості, оскільки займатися ораторською практикою можна лише за умови оволодіння мішано-діафрагмаційним диханням.

Такий розподіл дихання на типи досить відносний, схематичний. Характер дихання кожної людини змінюється залежно від зовнішніх обставин та її внутрішнього стану. Головне для мовця – вміти керувати своїм диханням. Очевидно, як би він не дихав, однак своє дихання повинен уміти підпорядковувати потребам мовлення. Мовцеві часто доводиться вдаватися до неправильних типів дихання при передачі емоційного змісту тексту. Коли ми передаємо особливу радість, ласкавість, привітність, то в процес дихання входить і ключичне. Коли ж передаємо тривожність, схвильованість, то користуємося грудним диханням.

Дихання, з одного боку, – акт рефлекторний, воно відбувається поза нашою свідомістю, виконуючи функцію газообміну в організмі, а з другого – це процес керований, оскільки зв'язаний з вимовою. Мовлення, читання вголос потребують великої кількості повітря, економного його витрачання і своєчасного, швидкого і непомітного для інших поповнення. Для цього треба привчити мускули грудної клітки не розслаблюватися відразу після видиху, як це буває при акті рефлекторному, а поступово, в міру потреб, підпорядковуватися волі мовця, читця. Все повинно регулюватися дихальним центром головного мозку. Досягти цього можна тільки за допомогою тренувальних вправ, які умовно поділимо на три групи.

Завдання першої – виробити вміння керувати роботою м'язів дихального апарату (виробити або закріпити комбіноване дихання).

Завдання другої – скоротити вдих і подовжити видих.

Завдання третьої – виробити вміння керувати диханням у процесі мовлення (читання, переповідання), тобто вміти підпорядкувати дихання вимогам тексту.

Вправи необхідно проводити на свіжому повітрі перед їдою або не менше як за годину після неї, при цьому треба витримувати відповідну тривалість: до наступної вправи переходити тоді, коли добре засвоєна попередня; при переході від беззвучного видиху до видиху озвученого використовувати середні «робочі» ноти голосу.

Усі дихальні вправи, що можуть бути застосовані з метою оволодіння фонаційним диханням, будуть корисними лише за таких умов:

Якщо такі вправи розвивають ті чи ті навички фонаційного дихання.
Якщо виконавці усвідомлюють, яку саме частину загального алгоритму вони відпрацьовують кожною конкретною вправою.
Якщо для виконання вправи знайдено доцільні пристосування, що здатні спростити процес її засвоєння.
У разі, якщо у вправі використовуються певні звуки, фонеми чи тексти, вони мають відповідати нормам фонетики і орфоепії української літературної мови.

Суть проведення вправ не в тому, щоб уміти набирати великий запас повітря в легені при вдиху, а в тому, щоб оптимальний запас набраного повітря якнайраціональніше використати в процесі мовлення.

Дихальні вправи варто повторити 6–8 разів, але загальною тривалістю не більше 10 хвилин.

У процесі роботи над фонаційним диханням можна скористатися різноманітними вправами, зібраними відомим російським театральним педагогом 3.В. Савковою. Навіть назви вправ для розвитку фонаційного дихання є досить виразними й промовистими, бо говорять самі за себе – «Хочеться спати», «На кілок», «Свічка», «Насос», «Дзвоник», «Боксер», «Кучер» тощо. Всі вони спрямовані па опрацювання важливих навичок: прискореного вдиху, уповільненого видиху чи озвучення окремих фонем – «С», «Ш», «М», «Н».

Роботу з оволодіння фонаційним диханням можна продовжити і з текстовими вправами. Вони є складнішими, оскільки вимагають виконання водночас кількох завдань. Окрім дихання, у текстових вправах вже слід дотримуватися правильної артикуляції, вимови, норм наголошення, дикції, інтонації. Саме тому перехід до таких вправ має бути підготовленим, виваженим і своєчасним.

Практична робота з оволодіння фонаційним диханням має цілий арсенал відпрацьованих роками пристосувань, які завдяки їхньому застосуванню сприяють мимовільному отриманню певного результату. Н-д, якщо попросити людину утворити купол в її ротовій порожнині чи підняти м'яке піднебіння, то гарантувати стовідсоткове отримання результату досить складно, як і виконувати подібні завдання. Проте, якщо запропонувати позіхнути в процесі прискореного вдихання повітря, то результат буде неминучим, з мимовільним підняттям м'якого піднебіння та внаслідок цього ще й із потрібним куполом у ротовій порожнині. Саме в процесі позіхання людина тренує і відповідні м'язи, і голосники, і легені, а ще збагачує киснем кров і мозок. Звичайно ж, звичка позіхати в товаристві від сонливості чи кисневого голодування вважається неприйнятною. Як тренувальна вправа на заняттях з постановки голосу позіхання є корисним і потрібним.

Виконання вправ будь-якою іноземною мовою може бути виправдано лише конкретною дидактичною метою для розв'язання певних лінгвістичних завдань та й то тільки за умови вивчення тієї іноземної мови. У решті випадків таке виконання позбавлене сенсу і може мати негативні наслідки для студіювання, що позначаться на порушенні індивідуальної артикуляції, орфоепії, інтонації мовця, а отже, й на його культурі усного мовлення.

Голос людини, його природа та різновиди