Постановка мовлення ораторів

PAGE 11

Тема 4. Постановка мовлення ораторів (1 год.)

Вимоги до ораторського мовлення.

Місце засобів логіко-емоційної виразності читання в загальній системі виразного мовлення.

Позамовні (рухові) засоби виразності (поза, жести, міміка).

Література:

Основна:

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення / Н.Д. Бабич. – Львів, 1990. – 232 с.
Гриб В.П. Постановка мовного голосу / В.П. Гриб. – Луцьк, 2001.
Грищенко Т.Б. Українська мова та культура мовлення / Т.Б. Грищенко. – К., 2005
Єлісовенко Ю.П. Ораторське мистецтво: постановка голосу й мовлення: Навч. посіб. / Ю.П. Єлісовенко ; За ред. В.В. Різуна. – К. : Атака, 2008. – 204 с.
Миронченко В.Я. Основи інформаційного мовлення / В.Я. Миронченко. – К., 1995.
Овчинникова О. П’ять кроків до гарного мовлення. Мовленнєва комунікація: техніка мовлення / О. Овчинникова. – Одеса, 1997.
Олійник Г.А. Виразне читання. Основи теорії : Посіб. для вчителів / Г.А. Олійник. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2001. – 224 с.

Додаткова:

Березіна О.М. Мовні ігри та забави : Навч.-метод. посіб. / О.М. Березіна, Т.О. Павловська. – Тернопіль : Мальва. – ОСО, 1999. – 107 с.
Буяльський Б. П. Поезія усного слова: Азбука виразного читання / Б.П. Буяльський. – К. : Рад. шк., 1990.
Єлісовенко Ю.П. Постановка голосу в музичній та театральній педагогіці / Ю.П. Єлісовенко // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури : Вип. 3 : Зб. наук. праць : У 2-х частинах. Частина 2. – К., 1999. – С. 231–237.
Єлісовенко Ю.П. Логічні паузи в тексті і мовленні / Ю.П. Єлісовенко // Стиль і текст : Зб. наук. праць. – К. : Ін-т журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, 2001. – Вип. 1. – С. 181–185.
Капська А.Й. Виразне читання. Практичні заняття : Навч. посіб. / А.Й. Капська. – К. : Вища школа, 1990. – 175 с.
Никольская О.Т. Техника речи : Методические рекомендации и упражнения для лекторов / О.Т. Никольская. – М., 1977.
Савкова З.В. Как сделать голос сценическим. Теория, методика и практика развития речевого голоса / З.В. Савкова. – М., 1975.
Савкова З.В. Средства речевой выразительности / З.В. Савкова. – Л., 1982.
Сербенська О.А. Культура усного мовлення. Практикум : Навч. посіб. / О.А. Сербенська. – К. : Центр навчальної літератури, 2004.

Основні поняття : ораторське мовлення, оратор, промова, культура спілкування, техніка мовлення, логіко-емоційна виразність, паузи, логічні наголоси, мелодика, темп, поза, жести, міміка.

Вимоги до ораторського мовлення

«Поетами народжуються, ораторами стають», – сказав Цицерон. Справді, завдяки прагненню змінитися якісно та сумлінній праці над собою можна стати блискучим оратором. Оволодіти словом – перше завдання оратора-журналіста.

Ораторські виступи – це усні висловлювання публіцистичного характеру. Вони вирізняються великою емоційністю і потребують вміння говорити з почуттям. Ще Арістотель писав, що слухач завжди співчуває оратору, який говорить з почуттям, навіть якщо він не говорить нічого слушного. Проте, попри вміння оратора мислити, вправно будувати виступ та виголошувати його, послуговуючись усім арсеналом мови, не останнє місце займає культура поведінки (ввічливість, тактовність, коректність тощо) та культура спілкування, інакше кажучи, комунікативна культура або мистецтво ґречності оратора-журналіста.

Іноді при публічному виступі дуже сильне враження справляє не лише зміст промови, а й сам оратор – його голос, інтонації, милозвучність мови, гармонійні жести і міміка, особлива привабливість його особистості, єдність мислення, мовлення і манери триматися. Усе це разом і створює «образ автора». Творча особистість такого оратора надає його стилю своєрідні неповторні риси наукової та художньої оригінальності.

Завдання промовця не лише сказати, а й бути почутим. Багато старанно підготованих виступів провалювались через невміння оратора виголосити промову.

Від людини, яка переконує, а саме у цьому в багатьох випадках полягає завдання оратора-журналіста, залежить дуже багато: вона повинна справити на слухачів приємне враження своєю зовнішністю, поведінкою, манерами; повинна встановити контакт з аудиторією. Якщо промовець настроєний піднесено, сповнений натхнення, то він неодмінно викличе інтерес у слухачів, передасть їм частину свого настрою. Дуже важливим є вміння викликати «зворотний зв'язок» – активність слухачів. Оратор повинен вміти говорити, саме говорити, а не читати. Тоді він зможе одразу ж відгукнутись на репліку, не боячись загубити рядки у тексті; тоді він без зайвих ускладнень для себе наводитиме нові факти й докази, якщо підготовлених заздалегідь виявиться замало; тоді він бачитиме аудиторію й зуміє налагодити з нею контакт і зворотний зв'язок.

Незалежно від нашої волі ми розмовляємо не лише словами, а й нашим тілом. Але всі наші жести супроводжують, а не замінюють слова. І промовець може скористатись цими засобами для створення потрібного мікроклімату спілкування з аудиторією – і для підкреслення, виділення складного, і для пом'якшення враження від сказаного. При загалом стриманій, спокійній манері поведінки, при читанні тексту, окремі жести, що підкреслюють особливо важливу думку, можуть справити досить сильне враження – якщо вони породжені цією думкою. У досвідченого оратора навіть рука, що тримає аркуш паперу, може бути виразною. Дуже важливо проникнути глибше в тему виступу, пройнятися його ідеями – це й буде підставою для появи потрібних і доречних жестів. При цьому необхідно остерігатись зайвих рухів, що заважають слухачам; одноманітних, повторюваних, вульгарних, незграбних жестів тощо.

Існує думка, що ораторський монолог є радше формою напруженого діалогу з пропущеними репліками.

Оратор повинен уміти читати питання на обличчях своїх слухачів. Зал, як правило, – мовчазний співрозмовник. Але, якщо на обличчях слухачів не прочитати питань, реплік, заперечень, схвалення або втрати інтересу – виступ приречений на неуспіх, а то й на повний провал.

Культура спілкування – вміння встановлювати зворотний зв'язок, відгукнутися на думки, почуття, турботи й проблеми іншої людини. Культура ж спілкування оратора включає ще й повагу до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою аудиторії, відповідальність за своє слово тощо. Форми спілкування – змінні, сутність – незмінна. Щоб взаємини з аудиторією стали успішними, потрібна неабияка вправність, знання «техніки» спілкування, тобто майстерне володіння низкою засобів і тактовне використання їх у процесі спілкування. До словесної техніки спілкування належать засоби організації повідомлення, його форма й риторичні прийоми. У свою чергу несловесна техніка охоплює міміку, пантоміму (пози, жести), контакт очима, тон, темп та інтонацію мовлення, а також час і місце зустрічі. Несловесна техніка, уміле й тактовне її застосування вкрай важливе для досягнення успіху. Порівняно з писемним мовленням, усне є своєрідною творчістю, до певної міри імпровізацією; в ньому значно сильніша емоційно-експресивна безпосередність, більше варіантів нормативних правил, ніж у писемному мовленні.

Ораторський виступ часто проходить в умовах, далеких від ідеальних. Оратору доводиться боротися не лише за схвалення, але навіть за елементарну увагу до своєї промови. Тому не слід забувати сказане Ларошфуко: «Справжнє красномовство – це вміння сказати все, що треба, і не більше, ніж треба».

Місце засобів логіко-емоційної виразності читання в загальній системі виразного мовлення

Під поняттям «засоби логіко-емоційної виразності мовлення» розуміють сукупність органічно пов'язаних між собою компонентів виразності, без осмислення і врахування яких неможливо передати логічного та емоційного (внутрішнього, психологічного) змісту мовлення. До таких компонентів належать:

1. Паузи, їх функціональні різновиди і тривалість.

2. Логічні наголоси (тактові і головні) з урахуванням емоційної функції наголошених слів.

3. Мелодика та її основні ходи (зміни).

4. Темп і його варіювання (видозміни).

5. Поза, жести, міміка.

Мовлення охоплює процес безпосередньої дії мови як усної, так і писемної. В обох випадках ЗЛЕВЧ відіграють особливу роль, але дещо в іншому плані своїх завдань. У безпосередньому читанні тексту ЗЛЕВЧ пов'язані з інтонаційною структурою речень уже сформованих, створених, у які вкладено певний зміст (логічний, психологічний). Тут вони розкривають і передають даний зміст. У безпосередній дії мови власної, спонтанної ЗЛЕВЧ пов'язані з інтонаційною структурою речень, що формуються спонтанно, на ходу, отже, на ходу підбираються паузи, їх тривалість, логічні наголоси, мелодика, темп. І в такому разі ЗЛЕВЧ формують зміст і водночас передають його.

Техніка мовлення виступає як необхідна передумова словесної дії, де ЗЛЕВЧ відіграють вирішальну роль. Підготовка до публічного виступу, читання твору – передумова раціонального і оптимального використання ЗЛЕВЧ у безпосередній дії. Особливості виразного читання творів різних жанрів у кінцевому результаті теж залежать від правильного використання ЗЛЕВЧ, оскільки вони передають ці особливості. Це підтверджується і вченням Станіславського про словесну дію, адже він всю свою систему зводив до словесної дії, в якій вирішальним фактором є знання законів мови, побудови фрази. Актор зобов'язаний досконало знати те, що належить до інтонаційного багатства мовлення, тобто він повинен знати засоби мовленнєвої виразності і вміти ними оперувати відповідно до творчих завдань наскрізної словесної дії. Така думка знайшла підтримку в працях учнів Станіславського, в авторів посібників з художнього читання, сценічної мови, виразного читання. Усі вони підкреслюють особливу важливість засобів виразності читання для читця. І в той же час низка питань щодо їх змісту і тих завдань, які ставить до них словесна дія, безпосередня практика, залишились не розкритими.

У підготовці читця до словесної дії важливими є два органічно пов'язаних моменти: глибоке розкриття змісту тексту (це означає розкрити авторські думки і почуття, оживити їх перед своїм внутрішнім баченням) і передача його слухачам. Отже, тут є важливими і два завдання правильного використання засобів виразності. Перше – для безпосередньої словесної дії і друге – для підготовки до неї, тобто для аналізу тексту.
Крім цього, словесна дія має дві форми безпосередності щодо писемної мови тексту: це читання твору напам'ять і читання безпосередньо з книги, де засоби виразності читання набирають різного функціонального значення.

Слід відзначити і те, що деякі науковці схильні до твердження того, що текст художнього твору кожним читцем сприймається по-своєму, і тому, мовляв, не можна ставити однакових вимог до використання пауз, логічних наголосів, мелодики і темпу як засобу передачі змісту тексту. На перший погляд, думка може здатися переконливою, оскільки «сприймання є активним творчим процесом, а не дзеркальним, пасивним відображенням». Однак не можна забувати при цьому, що поряд із поняттям «сприймання» існує і поняття «достовірність», тобто «відповідність знань об'єкту і усвідомленість тієї відповідності суб'єктом». Сприймання змісту художнього, публіцистичного твору чи будь-якої писемної мови для передачі її слухачам має бути достовірним. А достовірність сприймання базується на знаннях самого процесу сприймання дійсності. Щодо писемної мови, тексту – це добрі знання теорії літератури, вміння аналізувати текст. Крім цього, сприймання як творчий процес завжди зумовлюється певними потребами.

Художній твір – це насамперед відображення в писемній формі думок і почуттів автора в оцінці ним фактів об'єктивної дійсності, і завдання читця – глибоко сприйняти ті думки і почуття, пережити їх і передати слухачам. Адже різні виконавці однієї і тієї самої пісні не змінюють змісту тексту і мелодії, хоча виконують її кожний по-своєму, тобто дещо по-іншому, і саме через це ми даємо оцінку кожному виконавцеві. Проте це не означає, що кожний співак по-іншому розуміє зміст слів і мелодію пісні. Це зовсім інший бік питання щодо твору і однаковою мірою стосується співака і читця. Це так званий творчий п і д х і д до виконання вже сприйнятого змісту твору, тобто підхід до нього з того боку, з якого можна було б якнайкраще вплинути на слухачів. Це підхід не до розподілу в тексті ЗЛЕВЧ, а тільки до осмислення їх потенціальної дії. Це означає: у підході різних читців до одного і того самого тексту відмінності можуть виявлятися таким чином тільки в пафосі самого виконання, тобто в творчому втіленні в живе дійове мовлення пережитих ними авторських думок і почуттів. Оскільки паузи, логічні наголоси, мелодика, темп є засобами передачі авторських думок і почуттів, то в партитурі, де вони виступають як індикатор всієї повноти аналізу тексту і сприйняття його змісту, певних істотних розходжень бути не повинно.

Позамовні (рухові) засоби виразності (поза, жести, міміка)

Крім засобів логіко-емоційної виразності читання для процесу відтворення змісту тексту важливе значення мають також позамовні (рухові) засоби – поза, жести, міміка. Вони нерозривно пов'язані з першими і діють тільки в єдності з ними. Добре продумані, узгоджені зі змістом тексту, позамовні засоби виразності естетично збагачують процес читання, конкретизують, емоційно підсилюють окремі моменти змісту, сприяють контакту, дотриманню постійного зв'язку читця з аудиторією.

В житті людина супроводжує своє хвилювання жестикуляцією, мімікою, причому мимовільно, за безумовно-рефлекторним механізмом. Тому нерідко спостерігаємо неправильну позу, невиправдані жести, невиразне, мовчазне або перенасичене рухами м'язів обличчя. Читець не може цього допускати. У процесі цілеспрямованого читання, яким ставиться за мету відтворити вже усвідомлені, сприйняті відчуття, пластична виразність мусить бути довільною, виправданою.

Серед усього складу позамовних (рухових) засобів виразності читцю передусім треба осмислити стан власної пози під час читання. Положення тіла читця під час читання має бути природним, красивим, ненапруженим, невимушеним, без позерства, манірності, суєтності та інших несумісних із процесом читання звичок, як от: широко розставляти ноги або, навпаки, стояти, виструнчившись, похитуватись усім тілом чи головою, часто переступати з ноги на ногу тощо.

Правильна, невіддільна від усього складу думок і почуттів читця поза тримає увагу слухачів, підсилює її до слухання. Позою треба управляти під час читання.

Важливим засобом підсилення виразності читання є жести – виражальні рухи голови, тіла, рук. Як і всі інші компоненти позамовної виразності, жести потребують особливої уваги з боку читця, мовця. Вони зближують читця зі слухачами. Проте не пов'язані зі словом, надумані жести можуть призвести до повного розриву зв'язку читця зі слухачами, викликати у них подив, а то й сміх.

Мова повсякденної поведінки, яка характеризується не тільки змістом, метою, а й культурою самого висловлювання, виявляє безліч різноманітних жестів, виправданих і невиправданих. Одні з них доповнюють, супроводжують мовлення, інші, навпаки, відволікають від нього увагу своєю надмірністю чи непродуманістю, а ще інші виявляються як чисто фізіологічні, як звичка, манера. І це є поки що закономірним явищем, оскільки маємо справу просто з мовленням як засобом спілкування різних індивідуальностей, підвладних і непідвладних певним визначеним канонам співжиття. Жестикуляція мусить бути тільки комунікативно виправданою. Читець повинен контролювати свої жести, уникаючи сторонніх, непродуманих, які можуть відвернути увагу слухачів від процесу мовлення. Для цього слід знати їх класифікацію.

За приналежністю жести є чисто фізіологічні, не пов'язані безпосередньо з процесом читання, мовлення, і комунікативно значущі. Якщо ми, н-д, чухаємо потилицю, коли свербить, чи потираємо руки, щоб зігрітися, то це фізіологічні жести. Однак якщо ми використаємо їх для вираження, досади (у першому випадку), радості, тріумфу (у другому випадку), то це вже буде передача інформації, тобто комунікативні жести.

Якщо перші пов'язані з фізичним станом чи звичками людини і не мають нічого спільного з цілеспрямованим процесом мовлення, то другі, навпаки, причетні і до нього і служать читцю, мовцю допоміжним засобом виразності. Такі жести можуть: 1) замінювати мовлення або супроводжувати його. Коли ми замість слів «Добрий день!» чи «Будь здоров!» тільки ручкаємось, то жест у таких випадках замінює мовлення. А коли потискуємо чиюсь руку на знак привітання («щиро вітаю вас...»), побажання («Бажаю успіху...»), знайомства («Дуже радий...»), то такий жест тільки супроводжує мовлення; 2) включатися в процес читання, мовлення, передувати висловленню і йти слідом за ним. Проте в усіх випадках жести мають виражати те саме значення, що його сповіщає мовлення, підсилювати, конкретизувати, але не суперечити йому.

За своїм складом жести бувають: а) прості, що складаються лише з одного руху, н-д, кивок голови на знак згоди; б) складені, що об'єднують у собі кілька однорідних рухів – поманити когось чи погрозити комусь пальцем; в) складні, що об'єднують у собі кілька неоднорідних рухів – тричі сплюнути через ліве плече, перехреститись.

За характером створення жести бувають: 1) вказівні, коли ми замість слів «сюди – туди», «там», «наліво», «направо», «зверху» тощо робимо відповідні рухи; 2) зображальні, коли жестом малюємо певну форму предмета, фігуру тощо; 3) символічні (ритуальні), коли, н-д, на знак мовчання прикладаємо палець до губів чи вітаємося по-військовому, прикладаючи руку до козирка; 4) ритмічні, що підтримують загальний ритм мовлення, заповнюючи місце пауз, переважно психологічних, і акцентують увагу слухачів на важливості змісту окремого слова чи слів, частин тексту. Н-д, у фразі «Схопив крейду і // – р-раз! – На блискучій поверхні – біла риска» (Л. Вахніна). Змах руки, що імітує проведення лінії, заповнює паузу після сполучника «і» перед словом «р-раз» і «біла риска»; 5) емоційні, або психологічні, найскладніші за своїм вираженням. Вони пов'язані з різними виявами переживання! (сплеск руками чи обхоплювання голови руками, погрожування кулаком тощо).

Щодо своїх можливостей окремі жести можуть бути багатозначними. Н-д, жест потиску руки може застосовуватися під час вітання, прощання, поздоровлення, знайомства. Є жести також синонімічні, коли одне якесь значення, наприклад вітання (здоровкання), може передаватися багатьма жестами: потиском руки, змахом руки (вітання на віддалі), низьким уклоном, підняттям капелюха, кивком голови.

Розрізняють чотири види жестів руками. «Вказівним пальцем звичайно показують на певну особу або предмет, а також напрямок. Стиснутий кулак – це ознака наголошення на певному аспекті якогось питання. Долоня, обернута догори, може мати кілька значень. Промовець пропонує слухачам зважити якийсь план або оцінити якусь дію. Долоня, обернута донизу, означає незгоду, презирство, відмову. Крім того, розрізняють три рівні, на яких можна жестикулювати: нижній рівень (від попереку вниз), середній (між попереком і плечима) і високий (від плечей угору). Жести на нижньому рівні виражають думки й почуття, пов'язані з ненавистю, опором. Жестикулюють здебільшого в межах середнього рівня. Ці жести супроводжують більшу частину промови. На верхньому рівні жестикулюють, коли говорять про величні ідеали і коли звертаються до високих почуттів».

Найважливішим компонентом позамовної виразності читання, мовлення є міміка (від гр. mimikos – наслідування) – виражальні рухи м'язів обличчя. За допомогою міміки передаються найрізноманітніші людські переживання. Як додатковий елемент мовленнєвої виразності, міміка посідає значне місце в процесі комунікації. Вона органічно пов'язана зі словом, змістом тих переживань, емоцій, почуттів, які ним інформуються. Якщо слово лише сповіщає про певний стан особи, її настрій, вияв емоцій, то міміка їх відтворює: по виразу обличчя ми пізнаємо найтонші порухи людської душі.

У повсякденному спонтанному мовленні міміка як додатковий засіб вираження і сприймання емоційного стану людини, переживань нею певних подій, фактів (біль розлуки чи радість зустрічі, прикрість, смуток за невдачі, задоволення з приводу якогось успіху тощо) здійснюється в основному мимовільно, за безумовно-рефлекторним механізмом. Людина, розкриваючи свої настрої, переживання, не задумується над тим, які при цьому робити рухи тіла, голови, рук чи м'язів обличчя. Вони виникають самі собою і можуть бути підсиленими чи послабленими, затамованими чи замаскованими, можуть відбивати навіть протилежний стан самого переживання (н-д, усмішка під час страху).

Що ж до міміки журналіста, то вона має бути глибоко усвідомленою, продуманою в плані свого завдання, бо в ній виявляються не повсякденні життєві емоції, а художні, які на відміну від звичайних є носіями соціального змісту і можуть бути різними за своєю класифікацією: за структурою – прості і складні, за забарвленістю – позитивні і негативні, за соціальною наповненістю, насиченістю – моральні, інтелектуальні, естетичні.

Для процесу виразного читання міміка зумовлюється відповідною колізією художнього твору та психологічним станом персонажів, що виникає внаслідок цієї колізії. Одними тільки засобами мови без участі міміки і відповідної інтонації, особливо тембральних змін, читцю важко, а то й неможливо передати слухачам певні емоційні стани (радість, сум, гнів тощо), втілені у творі. Та й читати або переповідати твір з виразом обличчя, який ні про що не говорить, просто не можна, бо це відштовхує слухачів від виконавця.

Отже, міміка для читця є обов'язковим руховим засобом виразності. Однак при цьому слід пам'ятати, що надмірна виразність обличчя, невиправдана гримаса не приносять користі можуть відволікати увагу слухачів від основного змісту.

Виправданим, ефективним позамовним засобом виразного читання, засобом емоційного впливу на слухачів, а отже, і контакту, зв'язку з аудиторією міміка стає тоді, коли відповідає художньому такту і діє тільки в єдності з засобами логіко-емоційної виразності читання і відповідно до змісту тексту.

Для вдалого застосування міміки потрібно її усвідомлювати в єдності з визначенням емоційної функції наголошених слів, бо саме вона розкриває той внутрішній психологічний зміст твору, ті емоції й почуття, для відтворення яких і покликані позамовні (рухові) засоби виразності (поза, жести, міміка). Немає почуттів, які могли б виявлятися без емоційної реакції. Проте немає й готових для всіх, однакових рецептів на вияв самих реакцій, на те, який і як саме використати погляд, які і як застосувати мускульні рухи обличчя для виразу певного почуття.

Вияв почуттів і їх культури залежить від індивіда. Певний відбиток тут можуть накласти вихованість, культура поведінки, а також характер, темперамент і інші психічні особливості. Однак це не означає, що читець не повинен розвивати в собі дані вміння виявляти власні і відтворювати почуття інших. Найкращий шлях до цього – спостереження і вправи. Постійні спостереження за виявом емоцій в інших людей дадуть можливість відшукати й запозичити ті мімічні вияви, які характеризуються тонкістю і високою культурою вираження почуттів, а тренування, вправи перед дзеркалом допоможуть ефективно застосувати їх на практиці.

Постановка мовлення ораторів