Виразність мовлення радіо- і тележурналістів

PAGE 2

Тема 7. Виразність мовлення радіо- і тележурналістів (2 год.)

Культура мовлення журналіста

Інтонаційна диференційованість інформаційного, аналітичного та художньо-публіцистичного теле-, радіомовлення

Діалогічні жанри в українському телевізійному мовленні.

Література:

Основна:

Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови : навч. посіб. / Н. Д. Бабич. – Львів : Світ, 2003. – 432 с.
Багмут А.Й. Інтонаційна виразність звукового мовлення засобів масової інформації / А.Й. Багмут, І.В. Борисюк, Г.П. Олійник. – К., 1994.
Грищенко Т.Б. Українська мова та культура мовлення / Т.Б. Грищенко. – К., 2005.
Єлісовенко Ю.П. Ораторське мистецтво: постановка голосу й мовлення : Навч. посіб. / Ю.П. Єлісовенко ; За ред. В.В. Різуна. – К. : Атака, 2008. – 204 с.
Миронченко В.Я. Основи інформаційного мовлення / В.Я. Миронченко. – К., 1995.
Овчинникова О. П’ять кроків до гарного мовлення. Мовленнєва комунікація: техніка мовлення / О. Овчинникова. – Одеса, 1997.
Олійник Г.А. Виразне читання. Основи теорії : Посіб. для вчителів / Г.А. Олійник.– Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2001. – 224 с.

Додаткова:

Базюк Л. Штрихи до характеристики мовної особистості тележурналіста / Л. Базюк // Телевізійна й радіожурналістика : Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2000.
Єлісовенко Ю.П. Ораторське мистецтво : Навч. посіб. / Ю.П. Єлісовенко. – К. : Ділова Україна, 2002. – 155 с.
Єлісовенко Ю.П. Діалогічні жанри в телевізійному мовленні / Ю.П. Єлісовенко // Наукові записки Ін-ту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. – 2003. – Т. 10. – С. 213–217.
Куляс І. Ефективне виробництво теленовин: стандарти інформаційного мовлення; професійна етика журналіста-інформаційника : Практ. посіб. для журналістів / І. Куляс, О. Макаренко. – К. : Вид-во ХББ, 2006. – 120 с.
Мамалига А.І. Ділова гра у педагогічно-мовленнєвій підготовці магістрів журналістики / А.І. Мамалига, Ю.П. Єлісовенко // Наукові записки Ін-ту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. – 2003. – Т. 8.
Миронченко В. Центральна постать радіомовлення. Спроба статистичного портретування ведучих / В. Миронченко // Телерадіокур’єр. – 2002. – № 2. – С. 30-32.
Никольская О.Т. Техника речи : Методические рекомендации и упражнения для лекторов / О.Т. Никольская. – М., 1977.
Подоляко Н. Культура мови телерадіоефіру / Н. Подоляко // Телерадіовісник України. – 1998. – № 3. – С. 10-15.
Пономарів О.Д. Мовний портрет сучасного журналіста / О.Д. Пономарів // Журналістика й проблеми формування нової політичної еліти в посткомуністичних державах / За ред. А.З. Москаленкаю. – К., 1996. – С. 48-50.
Сарапулова Є. Основи майстерності володіння увагою слухача / Є. Сарапулова // Дивослово. – 2002. – № 3. – С. 22–24.
Сербенська О.А. Ефірне мовлення у взаєминах з усною мовою / О.А. Сербенська // Телевізійна й радіожурналістика : Зб. наук-метод. Праць. – Львів, 2002.
Яцемірська М. Культура фахової мови журналіста : Навч. посіб. / М. Яцемірська. – Л. : ПАІС, 2004. – 331 с.

Основні поняття : культура мовлення, нормативність, точність, чистота, достатність, інформаційне, аналітичне, художньо-публіцистичне журналістське мовлення, діалогічні жанри.

Культура мовлення журналіста

Журналістика – професія виразно комплексна, водночас й оригінальна, своєрідна. Головний засіб дії, впливу в ній – слово. Аби цей вплив був ефективним, потрібна чітка організація мовленнєвого процесу, ретельний відбір виражальних засобів мови, безперервне підвищення рівня культури мовлення. Важливий елемент формування професійності журналіста – культура його спілкування (правил мовленнєвої поведінки, втілених у системі стійких формул та висловів, прийнятих і запропонованих суспільством ситуацій чемного контакту зі співбесідником під час спілкування з ним).

Дослідник радіожурналістики В. Миронченко зазначає, що ведучий – це яскрава творча особистість, центральна постать сучасного радіомовлення. Та рік у рік спостерігається тенденція погіршення мовленнєвої культури радіожурналістів, які ведуть новинні програми у прямому ефірі. Ю. Єлісовенко пояснив це тим, що багатьом із ведучих бракує практичних навичок і вмінь, починаючи з основ фонаційного дихання, артикуляції, дикції та закінчуючи нормами наголошення, вимови, виразності інтонації.

Культура мовлення – одна з найголовніших характеристик професійності журналіста. Нею охоплюються такі поняття, як нормативність, точність, логічність, доречність, доступність мовлення тощо.

Найвагомішою ознакою мовленнєвої культури є нормативність мовлення – дотримання норм літературної мови, в нашому випадку – сучасної української літературної мови.

Норма властива кожній національній літературній мові як необхідна умова її існування. Літературна мова – опрацьована форма загальнонародної мови, яка має певні норми в граматиці, лексиці, вимові тощо. Головною ознакою літературної мови є її наддіалектний характер, стабільність літературної норми. «Норма як загальномовна категорія – це історично сформований і суспільно усвідомлений стандарт, вироблений літературною традицією, який регулює мовленнєву діяльність у її типових функціонально-комунікативних різновидах. Мовні норми – це сукупність найбільш традиційних реалізацій мовної системи, повторюваних, відібраних і закріплених у процесі спільної комунікації» (З. Партико). Норми надають мові характеру впорядкованості й загальної обов'язковості. Літературна норма мови – це ознаки, правила літературного мовлення, яке є зразком писемної і усної форм спілкування. «Літературна норма використовується як основа регламентації, упорядкування та уніфікації загальнонародної мови і впроваджується суспільством у масове користування через систему освіти, культури, засобів масової комунікації (дитячі садки, навчальні заклади, преса, радіо, телебачення, театр, кіно)» (З. Партико). Н. Бабич зазначає, що «норми – категорія історична, змінна. Вони тісно пов'язані з усіма рівнями системи конкретної мови, історично і соціально зумовлені» (З. Партико). Діючи в конкретний час як стабільні, вони все ж динамічні й можуть зазнавати змін. Динаміка мовних змін не однакова для різних систем мови; зміни ці уповільнюються або прискорюються також у пізні історичні періоди. Якщо в орфоепії, граматиці норми орієнтуються на зразок, модель, еталон, то в лексиці вияв, реалізація норми підпорядковуються ще й змістові, залежать у конкретному випадку від контексту.

Серед основних мовних норм виділяють:

орфоепічні й акцентні – регулюють належну вимову звуків і словосполучень, наголошення та інтонацію;

графічні — правильну передачу звуків на письмі;

орфографічні — написання слів згідно з правописом;

лексичні — вживання слів у властивих їм значеннях;

морфологічні — нормативне використання морфем;

синтаксичні — регулюють правильне поєднання та розміщення слів у словосполученні, реченні, речень у тексті;

стилістичні — відповідають за правильність відбору мовних засобів відповідно до умов спілкування;

пунктуаційні — регулюють нормативність вживання розділових знаків (Н. Бабич).

Дотримання норм сучасної літературної мови є обов'язковою умовою повноцінної, якісної діяльності працівників мас-медіа, адже, крім інформування, норми виконують і виховну роль; їхнє порушення відображає низький рівень мовної компетенції певного видання, що знижує рівень грамотності кожного окремого читача та читацької аудиторії (суспільства) в цілому. Проте журналісти, на жаль, часто нехтують мовними нормами, правилами, припускаючись різноманітних помилок.

Окрім загальноприйнятої класифікації порушень мовних норм (орфографічні, орфоепічні, лексичні, стилістичні тощо), вичленовуються ще такі типи помилок: фактичні (коли автор матеріалу, повідомлення пропонує читачеві – свідомо чи випадково – хибні твердження); темпоральні (виникають унаслідок відхилення часу, зазначеного в повідомленні, від реального часу); локальні (відхилення місця, описаного в повідомленні, від реального місця); ситуативні (відхилення ситуації); кодувальні (ними є більша частина спотворень, коли в коді знака (слова) є відхилення від норми); значеннєві помилки (М. Зубков).

У сучасній пресі часто натрапляємо на порушення журналістом морфемно-словотвірних, пунктуаційних, стилістичних норм, наприклад: «За час його деканства на фізичному відділенні фізфаку навчалися згодом такі видатні вчені...» (Урядовий кур'єр. – 2008. – № 6. – С. 12); або: «Присутнім на той час у їдальні людям довелося розбороняти сперечальників, кожен з яких вважав, що саме він має рацію» (Урядовий кур'єр. – 2008. – № 3. – С. 14). У поданих реченнях порушено морфемно-словотвірну норму, що не сумісно з нормативністю тексту, ускладнює його сприймання, демонструє прогалини в мовній компетенції працівників цього видання.

Найпоширенішими в журналістській практиці є порушення стилістичних норм мовлення. Як зауважує Л. Мацько, стилістичними нормами прийнято вважати такі мовні засоби, за якими закріпилося певне емоційне чи емоційно-експресивне забарвлення і які вживаються в певних стилях, жанрах та видах текстів. Опанування стилістичних норм вимагає від мовця досконалого знання системи мови, її виражальних засобів. Тому й не дивно, що саме таких мовних порушень найбільше у ЗМІ. Наприклад: «Робота установ культури серйозно відстала від зрослих духовних запитів нації, знизився їхній престиж у суспільстві»; «Чи треба говорити у цьому зв'язку, що нація мусить себе захистити від ідейно-моральної деградації?» (Урядовий кур'єр. – 2008. – № 4. – С. 19); «Закономірності, що винайдуться у процесі дослідження, можна використати для прогнозування сонячної активності, а відтак і найрізноманітніших геоефективних явищ» (Урядовий кур'єр. – 2008. – № 1. – С. 14); «А ще ця країна привертає мене шалено красивими будівлями»; «Я дуже добра людина і часто балую близьких та знайомих» (Експрес. – 2008. – № 27. – С. 24); «Звичаї стали м'якші, але церковні покарання, виявляється, дотривали до сьогодні» (Експрес. – 2007. – № 94. – С. 2).

Наведені приклади ілюструють різноманітність стилістичних помилок у мовленні засобів масової інформації, зокрема в пресі. Наявність таких порушень свідчить про невисокий рівень мовної освіченості працівників зазначених видань і має спрямовувати журналістів на вдосконалення процесу відбору виражальних засобів мови, спонукати до тренування у виборі найбільш доцільних, вдалих за конкретної мовленнєвої ситуації стилістем.

Не менш помітним є порушення у пресі пунктуаційних норм сучасної української мови: «Ми хочемо щоби наші діти жили щасливо, тому не маємо права допускати навмисне безпам'ятство». «Однак де їх поселять пояснити не міг» (Експрес. – 2007. – № 102. – С. 3).. «Окрім того Желехівський керував ще кафедрою електронних та йонних процесів» (Урядовий кур'єр. – 2008. – № 6. – С. 12). «Знаєте, для мене нині головне в житті гармонія» (Експрес. – 2007. – № 118. – С. 17).

Досить часто натрапляємо на морфологічні помилки в мові друкованих засобів масової інформації: «Грав у шкільному і сільському духовому оркестрі» (Сільські вісті. – 2008. – 15 лютого. – С. 1). «Звичайно, при цьому слід усвідомлювати, що доведеться чимось поступитися, щось пожертвувати й віддати» (Експрес. – 2008. – № 42. – С. 19).

Щоб уникнути багатьох недоречностей у мовному оформленні певного міркування, потрібно дотримуватися правил лексико-синтаксичної сполучуваності слів. «Лексико-синтаксична сполучуваність – це набір і умови реалізації синтаксичних зв'язків слова, сполучуваність певних граматичних розрядів слів» (З. Партико). Журналіст повинен володіти ґрунтовними знаннями стосовно морфологічних ознак кожної частини мови та особливостей їх синтаксичної сполучуваності, що допоможе правильно використовувати у комунікативному процесі мовні одиниці.

Окрім уже вищезазначених порушень норм мови та мовлення, констатуємо також лексичні помилки, особливість яких полягає в неправильному використанні певного слова в контексті, причиною чого може слугувати необізнаність із первинним значенням конкретного слова або ж невдалий вибір полісемантичної мовної одиниці. Наприклад: «Поезія його житиме, бо буде вживана людьми» (Урядовий кур'єр. – 2008. – № 18. – С. 10).

Кореспонденти, готуючи інформаційний виступ, повинні звертати увагу на специфіку матеріалу, на особливості його сприймання та розуміння, аби уникнути невдалих, недоцільних, незрозумілих висловлювань, двозначності.

До відхилень від лексичних норм можемо віднести досить частотне вживання слів-кальок із російської мови на сторінках періодичних видань: «Ключів не дістав, але рука застряла в коліні водогону аж по плече» (Газета по-українськи. – 2008. – № 45. – С. 3); «А я аж до 19 років поняття не мав, що то таке» (Експрес. – 2008. – № 50. – С. 24). Використання кальок є свідченням низького рівня володіння мовними засобами, може бути наслідком перебування у білінгвістичному середовищі. Для ЗМІ такі порушення недопустимі, бо друкована продукція повинна насамперед популяризувати національну мову, а отже, дотримуватися її норм та підвищувати рівень мовної культури населення.

Непоодинокими є орфографічні помилки: «Так, лубенці, в оті часи особливо тішилися саме не замовчуванням і неприховуванням пам'яті про свого видатного земляка» (Урядовий кур'єр. – 2008. – № 18. – С. 10).

Контекстуальні повтори: «Коли чоловік сформувався, у чомусь його переконувати складно й важко» (Експрес. – 2007. – № 102. – С. 17).

Алогічні, з порушенням синтаксичних та стилістичних норм мовленнєві конструкції: «Якщо парламент не запрацює стабільно, то йому кінець» (Експрес. – 2008. – № 31. – С. 5).

Отже, нормативність мовлення, як усного, так і писемного, – обов'язкова умова функціонування ЗМІ, оскільки вона зреалізовує головне їхнє завдання – впливати на громадську думку, виховувати її.

Серед ознак культури мовлення, окрім нормативності, можемо виділити також точність – полягає у відповідності вжитих у контексті слів їхнім мовним значенням, що закріпилися за словом у мові в певний період її розвитку. Точність зумовлюється, по-перше, знанням об'єктивної дійсності, спостережливістю мовця, по-друге, його умінням співвіднести своє знання мови з об'єктивною дійсністю.

Як зауважує Н. Бабич, логічність мовлення формується на рівні «мислення – мова – мовлення». «Вона залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності, знання законів логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної діяльності, тобто перебуває в тісному зв'язку з точністю. А звідси висновок: погане мовлення є свідченням передусім поганого мислення і лише потім — поганого знання мови». Логічність – поняття як загальномовне, так і індивідуально-мовленнєве, що залежить від способу мислення, рівня знань, у тому числі й життєвого досвіду певної особи.

Культуру мовлення кожної окремої людини характеризують також чистота і достатність мовлення. Чистота мовлення тісно пов'язана з нормативністю: якщо у мовленні немає порушень лексичних, стилістичних, орфоепічних та інших норм, воно вважається чистим. Достатнім є мовлення, яке не викликає запитань щодо його змісту, зрозуміле для співрозмовника без додаткової інформації, не залишає нез'ясованим жоден аспект розмови.

Однією з основних вимог до мови газети є простота, зрозумілість викладеного матеріалу. Такий виклад досягається перш за все вдалим вибором саме того слова, що буває єдиним у кожній конкретній ситуації. Будь-яка неточність призводить до заплутаності змісту, незрозумілості чи взагалі викривлення.

Професійний журналіст повинен знати мовні норми й дотримуватися їх у творчому процесі, адже саме якість мовлення свідчить про його фахову підготовку, особистісну спрямованість та наявність творчого пошуку, самовдосконалення. Зрештою, володіння багатством виражальних засобів мови є ознакою поваги до читача, слухача, глядача, до країни, в якій працюєш, до самого себе як громадянина цієї держави.

У минулому столітті справедливо вважалось, що мовлення дикторів радіо й телебачення є зразково-показовим, а тому для пересічних громадян може бути прикладом, гідним наслідування, звичайно, в кращому розумінні цього слова. Чи є таким мовлення сучасних професійних ораторів українського телебачення і радіомовлення?

Демократичні й гуманістичні процеси, що відбуваються впродовж останніх 16 років у нашому інформаційному просторі, звичайно, мають свої як позитивні, так і негативні наслідки, що позначились не тільки на долі українського телебачення і радіо, а й, цілком закономірно, на долі України. До надбань, пов'язаних із цими процесами, можна віднести свободу слова, що панує тепер не тільки в ефірі, а й у державі в цілому, впровадження професійних стандартів журналістики, якісні зміни в інформаційному мовленні. До втрат – послаблення вимог до журналістів, що виходять в ефір, в частині бездоганного володіння ними українською мовою. Як наслідок цього – засмічений мовними покручами ефір, щоденне тиражування мовних помилок, катастрофічний рівень культури і техніки мовлення не тільки на телебаченні й радіо, а й у українському суспільстві в цілому. Не дивно, що своє брутальне ставлення до державної мови демонструють і представники влади, призначаючи на високі державні посади людей, які не володіли, не володіють і за таких умов ніколи не будуть володіти державною мовою. Таке не можна виправдати жодними політичними компромісами.

Незважаючи на ті негаразди, що мають пряме відношення до державної мови, існує ще й ціла низка проблем, які очікують свого наукового розв'язання. До них належить і питання інтонаційної диференційованості інформаційного, аналітичного та художньо-публіцистичного теле-, радіомовлення: Особливо гостро воно постає перед молодими журналістами, які починають свій творчий шлях у теле- і радіожурналістиці. Проблема загострюється також із причини практичної відсутності прикладів бездоганного професійного мовлення, тобто професійних зразків якості та мовленнєвих стандартів. Недостатньо, на жаль, яскравих професійних ораторів на українському телебаченні й радіо, які б щодня демонстрували зразки публіцистичного, аналітичного та інформаційного мовлення. Часто буває так, що цілком професійному журналістові бракує якихось навичок - чи правильного фонаційного дихання, чи артикуляції голосних і приголосних звуків української мови, чи дикції, чи орфоепії. Але, як відомо, останнім щаблем у справі оволодіння культурою мовлення, як, власне, й у мовленнєвій діяльності, є та доцільна, адекватна цілям і змісту, отже, й відносно диференційована інтонація, якою озвучується будь-яка думка.

Науковому осмисленню означеної проблеми, на жаль, приділяється недостатня увага, хоча в українському мовознавстві різними аспектами проблеми інтонації займались відомі вчені: Д.X. Баранник (інтонації усного мовлення та монологічного), І.В. Борисюк (інтонації риторичного запитання), П.П. Коструба (інтонації висловлення), В.К. Кузьмичова (інтонації як важливий елемент культури мови), Д.В. Ревуцький (інтонування живого мовлення), М.Г. Стельмахович (інтонаційні барви усного мовлення). До проблем інтонації звертались у своїх працях також А.Й. Багмут, М.А. Жовтобрюх, І. Качуровський, А.І. Мамалиґа, Г.А. Олійник, В.В. Різун, В.М. Русапівський, М.І. Пентилюк, А.М. Ткаченко, Л.Ю. Шевченко, І. П. Ющук. Дослідниками сформульовані дефініції інтонації, виокремлено цілу низку елементів, з яких вона складається, простежено зумовлені синтаксичними відношеннями зв'язки інтонації з текстом. Проте інтонаційний склад професійного журналістського мовлення та його диференційованість до цього часу не були ще предметом спеціального наукового дослідження.

Існує нагальна потреба продовження досліджень інтонаційних барв інформаційного, аналітичного та художньо-публіцистичного мовлення в теле- і радіожурналістиці. Проте, порівняльний аналіз інтонаційного складу мовлення дасть можливість означити інтонаційні параметри кожного з досліджуваних видів (жанрів) мовлення, створити певні професійні стандарти, а разом із цим віднайти ключ до оволодіння професією наступним поколінням журналістів.

Переважна більшість мовознавців цілком логічно виводять дефініцію поняття «інтонація» з першоджерела – латини. При цьому, як правило, подають єдиний переклад – «голосно вимовляю» та не вдаються в подробиці етимології латинського відповідника, не звертаючи увагу на префіксальну його частину, яка цілком ймовірно колись могла бути й прийменником – «в». Тому латинське «іntonо», окрім «голосно вимовляю», має ще одне, можливо, додаткове, якщо не основне, то цілком ймовірно, що іманентне, для цієї лексичної одиниці значення - голосно вимовляти в тон, адекватний змісту, закладеному в думці. Принаймні адекватність не викликає жодних сумнівів, якщо йдеться хоча б про мінімальну мовну структуру. Звичайно, можна говорити про сукупність «адекватностей» не тільки змісту думки, а й мети, інтелекту, характеру, психологічного стану, обставин, мотивів, настрою, статусу, ставлення, місця, часу та ін.

Учені-мовознавці майже одностайно визначають компоненти чи елементи інтонації. До них відносять: мелодику, ритм, темп, тембр голосу, паузи, а також фразовий, логічний та емфатичний наголос. Спостерігається певна логічна стрункість у визначенні сутнісних характеристик кожного елементу та його функціонального навантаження. «Так, за допомогою мелодики (поряд з іншими засобами) 1) розрізняються речення за метою висловлювання (розповідні, питальні, спонукальні); 2) оформлюються безсполучникові речення; 3) членуються речення на синтагми; 4) виділяються вставні слова та речення, звертання, відокремлені члени речення; 5) оформляється однорідність тощо»,- вважає І.П. Ющук.

Значно менше уваги, на жаль, приділяється основній частині просодії, що стосується власне наголосу. Адже від останнього залежать озвучення тих чи інших смислових значень – прямих, другорядних, відкритих, прихованих, основних, побічних, таких, що закладені в тексті чи містяться в підтексті, підкреслених чи змікшованих, нових чи вже відомих, закономірних чи випадкових).

Відомий мовознавець Д.В. Ревуцький основою мелодики мовлення вважав логічні підвищення та зниження тону, що також певного мірою присутні в звуковому оформленні наголосу, отже, й у інтонації. «Голосний звук має щодо своєї виразності дві коштовні властивості. Перша – це здатність звуку протягуватися, друга – підвищуватися й знижатися. Без першої не було б другої. Тільки на підставі протяжності може змінюватися звук по висоті».

Цілком природно, що в звуковому наголосі слів у нашій мові є не лише підвищення чи пониження тону. Звичайно, присутня й перша властивість голосних звуків, на якій наголошував Д.В. Ревуцький, – протяжність. Такі наголоси мовознавці називають довготними. Українській мові вони також притаманні й застосовуються не так, як і в інших мовах – індонезійській, російській, якутській, а цілком оригінально й своєрідно. Амплітуда довжини звучання голосних звуків у наголошенні слів є досить значною і коливається від найменшої довжини до найбільшої. Використання протяжності звуку в наголошенні є довільним і не регламентованим, але часто залежить від характеру мовлення й мовця, його інтелекту, емоційного стану та інших чинників. Отже, тенденція щодо протяжності голосних у сильній (наголошеній) позиції в українському усному літературному мовленні є доволі сталою та помітною. Хоча можна стверджувати, що справжні довготні наголоси, тобто ті, в яких протяжність голосних звуків є відносно довгою, застосовуються скоріше як певна барва з метою підкреслення, скандування, наполягання, фіксації, підтвердження непохитності позиції мовця тощо. Про те, що в нашій мові згадана тенденція протяжності не є надуманою, а скоріш підміченою та узагальненою мовознавцями, свідчать слова І.П. Ющука, який, зокрема, пише: «В українській мові наголошений склад вимовляється не лише сильніше, а й помітно довше та трохи вищим тоном».

В інформаційному мовленні саме за допомогою голосу, його тембру й сили звучання, мелодики й протяжності, підвищення й пониження тону теле- і радіожурналісти зосереджують увагу глядача/слухача на головних фактах, важливих положеннях, сутності подій, що здебільшого становлять сенс інформаційного повідомлення.

В аналітичному мовленні увага реципієнта зосереджується на пошуку істини, а також причин і наслідків певних фактів, дій і явищ. Отже, в аналітиці інформативними є не стільки факти, скільки пошуки закономірностей, причин, що їх породили, та наслідків, до яких вони можуть привести. Звідси – й особливості логічного наголошення - воно припадає не на висхідні факти, а на зачіпку, на пошук мотивів та причинних зв'язків між певними фактами.

Дещо схоже ми спостерігаємо і в художньо-публіцистичному мовленні, але в ньому можуть мати місце такі просодичні явища, які є непридатними для інформаційного, а іноді й аналітичного мовлення. Йдеться про особливі засоби увиразнення, що властиві саме цьому виду мовлення. Адже неповторний символічно-образний світ художньої публіцистики та палітра її виражально-зображальних засобів є незрівнянно багатшими порівняно з усіма іншими видами мовлення. Досить уявити собі інформаційне повідомлення чи навіть коментар, в якому журналіст у своєму мовленні вдається до використання таких риторичних фігур, як сімілітудо чи, скажімо, мімесис. Звичайно, можливі винятки з правила, та все ж тут мова йде про закономірності.

Задля того, щоб унаочнити згадані вище закономірності й порівняти параметри інтонації, представимо результати, отримані в ході дослідження інтонаційної диференційованості різних видів мовлення, у вигляді зведеної таблиці, в якій охарактеризовано кожен елемент інтонації, в кожному досліджуваному виді мовлення – інформаційному, аналітичному та художньо-публіцистичному.

Як видно з наведеної вище таблиці, всі, без винятку, елементи інтонації використовуються в усіх видах мовлення. Проте, повнота й частота їх використання є різними. Адже для реалізації різних функцій і цілей потрібен різний арсенал виражальних засобів, зокрема й інтонаційних елементів.

Проведене нами дослідження інтонаційних особливостей різних видів теле-, радіомовлення ще раз переконує в тому, що в кожному з них під впливом випереджаючої практики вже сформувались і тривалий час існують доволі сталі й неписані стандарти мовлення, в тому числі і його інтонаційної виразності. Вони, як і будь-які стандарти, є закономірними, почасти корисними та водночас консервативними, а отже, потребують уваги науковців – для їх подальшого дослідження, корекції й оновлення. Адже будь-які жанри теле- і радіомовлення мають відповідати законам і нормам українського усного літературного мовлення.

Таблиця 1

Інтонаційні параметри в різних видах теле-, радіомовлення

№	Елементи (компоненти) інтонації	В інформаційному мовленні	В аналітичному мовленні	У художньо-публіцистичному мовленні
1	Мелодика	Звичайно, найширше використовуються розповідні інтонації, хоча поряд із ними використовуються й багато інших. У деяких жанрах (інтерв'ю, репортаж) нарівні з розповідними поширені питальні інтонації. Можливо використання й окличних. Спонукальні інтонації не є типовими для інформаційного мовлення. Вони використовуються як виняток із правила. Найменше реалізується емоційна функція мелодики мовлення. Ставлення журналіста до інформації є, нейтральним.	Розповідні інтонації є так само поширені, як і в інформаційному мовленні. Питальні інтонації, що характерні для діалогічних жанрів, представлені й у монологічних, здебільшого, в бесідах, а також в інших жанрах аналітики як риторичні запитання. Спонукальні інтонації використовуються частіше, аніж в інформаційному мовленні. З'являються нові інтонації живого мовлення - інтонації роздумів, вагань, оцінювання та стверджень. Емоційна функція мовлення реалізується не стільки через характер мовця, скільки через його ставлення до фактів, що піддаються аналізу.	Розповідні інтонації залишаються найпоширенішими, як і в інших видах мовлення. Питальні інтонації, у тому числі й такі, що ґрунтуються на риторичних запитаннях, часто використовуються не тільки як пунктуаційний знак, а й як засіб художньої виразності. Спонукальні інтонації мають вільне, не обмежене та зумовлене авторським задумом використання, як певні художні барви. Емоційна функція мелодики мовлення реалізується вільно й необмежено, втім, найчастіше зумовлена авторським чи виконавським творчим задумом.
2	Ритм	Достатньо напружений, хоча, звичайно, зумовлений не тільки просодичними, а й семантичними та синтаксичними зв'язками в тексті. Тут ритмічний діапазон не є широким. Якщо його уявити у вигляді 10-бальної шкали, то початкові (1-2) та кінцеві (9-10) з нього майже повністю вилучено. Третього та восьмого балів шкали ритмічного діапазону в інформаційному мовленні, якщо й досягають, то вкрай рідко. Найчастіше використовуються ритми, що характеризують шкалу з 4-ги по 7-й бали.	Не позбавлений внутрішньої напруги, пов'язаної часто-густо з народженням думки та її вербальним оформленням. У той же час ритм аналітики, порівняно з інформаційним мовленням є менш напруженим, хоча б тому, що вій зв'язаний логікою, причинно-наслідковими зв'язками, створенням нових смислів і значень, імпровізацією, вільним рухом думки та довільністю способів її вираження. Для аналітичного теле-, радіомовлення характерним є збільшення ритмічного діапазону, розширення його меж, порівняно з інформаційним мовленням.	Зумовлений художнім задумом автора чи виконавця. Використовується весь ритмічний діапазон без обмежень і вилучень. Прикметним є те, що в кожному разі використовується саме такий ритм, який потрібен для створення конкретного художнього образу, зумовленого авторським і виконавським творчим задумом.
3	Темп	В озвученні інформації майже зовсім відсутні повільні та надто швидкі темпи. Переважають помірно прискорені та ледь пожвавлені темпи, хоча успішно використовуються від спокійного, помірного до швидкого.	Загальна шкала темпів аналітики майже збігається з інформаційним мовленням. Але набагато частіше використовується спокійний, розважливий, неквапливий, помірний. Іноді пожвавлений, зовсім рідко швидкий. Надто жвавий не використовується зовсім.	У теле-, радіопублікації представлені всі темпи – від повільного й важкого, до жвавого й надто швидкого. Все залежить від творчого задуму та художнього образу. Часто використовуються помірно-пожвавлені темпи, можливо використання будь-якого темпу.
4	Тембр голосу	Перевага надається низьким чоловічим і жіночим голосам з оксамитовим тембром та виразною силою голосу.	Практично може бути будь-який. Хоча часто й безпідставно орієнтуються на стандарти інформаційного мовлення. Проте прикладів відходу від стандартів інформаційного мовлення доволі багато.	Практично може бути будь-який. Утім, перевага надається низьким голосам із достатньою об'ємністю й силою, виразністю й гнучкістю. Шкала тембральної забарвленості голосу тут є найповнішою.
5	Паузи	Лише зумовлені логікою мовлення та членуванням мовних фраз, речень, періодів.	Використовуються вільніше й частіше в процесі обдумування запитання чи відповіді, судження чи висновку тощо.	Окрім логічних пауз та тих, що мають синтаксичне походження, паузи використовуються як виражальний засіб. Такі паузи можуть бути не менш промовистими, аніж слова.
6	Логічний наголос	Є важливим і обов'язковим у визначенні сутності інформації, донесення Її змісту до слухача/глядача.	Є важливим і обов'язковим в озвученні будь-якої аналітики. Спираючись па логічне акцентування, підкреслюються найважливіші одиниці, що утворюють смислову структуру аналітичного тексту та логічні зв'язки в ньому.	Широко використовується в озвученні будь-якої художньої публіцистики. Полягає у виділенні сутнісних, ключових моментів думки, що дозволяє розгортати її, подібно до «нитки Аріаднн».
7	Фразовий наголос	Широко використовується як наголос важливішої у змістовому відношенні одиниці. Наголос фонетичного слова часто спотворюється посиленим наголошенням.	Має важливе значення в аналітиці. Використовується довільно, передусім, для наголошення смислової одиниці (ланки) в реченні	Використовуються всі різновиди фразового наголосу, починаючи від пай-слабшого - наголосу фонетичного слова, закінчуючи синтагматичним.
8	Емфатич-ний наголос	В озвученні інформації застосовується рідко, переважно з метою створення пафосного звучання лише певної (виняткової) інформації.	Має ширше застосування в аналітичному, аніж в інформаційному мовленні. Зокрема, для досягнення пафосного звучання окремих ідей, постулатів, закликів, риторичних запитань, моральних висновків.	Має найширше застосування, зумовлене творчим задумом автора та виконавця, особливостями художнього образу і твору. Використовується для створення особливого емоційного піднесення – емфази та посилення пафосного звучання.

Безсумнівно, знання й практичні навички культури і техніки мовлення є вельми необхідними всім професійним ораторам, а передусім тим, хто ледь не щодня виходить в ефір перед багатомільйонною аудиторією. Це змушує подивитись на фахову підготовку, зокрема теле- і радіожурналістів, під тим кутом зору, що дозволяє виокремити важливі практичні її аспекти, пов'язані з інтонаційною виразністю, а отже, і з голосовими навичками, які мають бути сформовані й закріплені в процесі навчання.

Результати проведеного дослідження дають можливість осмислити інтонаційні параметри інформаційного, аналітичного та художньо-публіцистичного теле- і радіомовлення, внести корективи в програму професійної підготовки журналістів, зокрема мовної частини їхнього фахового практикуму. Це, в свою чергу, дозволить не лише на теоретичному рівні усвідомити відмінність функцій і цілей різних видів мовлення, а й на практиці сформувати та закріпити певні навички, пов'язані з інтонаційною диференційованістю інформаційного, аналітичного та художньо-публіцистичного теле- і радіомовлення.

Вправа: Привітайтесь та виразно прочитайте анонс інформаційної програми.

Ведучий: Вітаю, Ви дивитесь новини на каналі ДТБ. У студії _______________________________. У випуску ми поговоримо

(ім'я) (прізвище)

про такі події:

– Перше травня на центральних вулицях столиці;

– Президент України звільнив суддю Конституційного Суду;

– Заява Міністра закордонних справ України;

– Чи готовий український бюджет до чемпіонату з футболу 2012 року?

А тепер про це та інше докладно.

Вправа: Виразно прочитайте текст підводки до інформаційного сюжету.

Ведучий: Військово-музичне управління Генерального штабу Збройних Сил України святкує своє 15-річчя. Військово-оркестрова служба була створена ще в травні 1992 року. Впродовж півтора десятиліття оркестр радує українських громадян піснями військово-патріотичної тематики. На ювілейному концерті побував і наш кореспондент_________________________.

(ім'я) (прізвище)

Вправа: Виразно прочитайте текст інформаційного повідомлення.

Ведучий: Політичне напруження в Україні може бути врегульоване без залучення міжнародних посередників. Про це заявив Міністр закордонних справ, який перебуває з робочим візитом у Сполучених Штатах Америки. «Для успішного виходу з ситуації необхідне внесення деяких змін до Конституції, прийняття низки законів та подальше продовження реформ», – наголосив дипломат. Значна частина доповіді керівника українського МЗС присвячена двостороннім відносинам зі стратегічними партнерами – США та Росією. Сполучені Штати й надалі залишаються для нашої країни одним із головних зовнішньополітичних партнерів. Стосовно взаємин з Російською Федерацією, глава МЗС висловився за «прозорі, прагматичні і взаємно-ефективні відносини».

Діалогічні жанри в українському телевізійному мовленні

Різноманітні за характером та призначенням жанри телевізійного мовлення, так само й ораторського мистецтва, як відомо, поділяються на монологічні та діалогічні. До перших належать такі, що передбачають виголошення одним оратором промови, інформаційного повідомлення чи такого тексту, що, на думку М. М. Бахтіна, «не потребує відповіді». До других – відносять ті, що виголошуються двома або кількома мовцями, які ведуть між собою бесіду, розмову чи полеміку, що узагальнено називають діалогом.

Проблеми монологу і діалогу цікавили вчених не лише у давні часи. Сучасні дослідники, що представляють різні галузі знань (Б.Д. Гаймакова, С.Ф. Іванова, Є.В. Клюєв – філологію; А. Буяльський, Г.А. Олійник, Г.М. Сагач – педагогіку; Р.О. Черкашин, 3.В. Савкова – мистецтвознавство) також, певною мірою, переймаються означеною вище проблемою. В їхніх працях подано визначення, ознаки й характеристики того чи іншого словесного жанру, висвітлено сучасні тенденції розвитку, проте, не всі вони розглядають монолог чи діалог у телевізійному мовленні. Щодо останнього, то саме у такому контексті, хоча й дещо поверхово, їх свого часу розглянув Г.3. Апресян, принаймні він один із перших знайшов місце теле- і радіомовленню в своїй класифікації жанрів ораторського мистецтва (Апресян Г. 3. Ораторское искусство. – М., 1978.).

Значно більше уваги цим жанрам приділила Б.Д. Гаймакова (Мастерство зфирного вьіступления), однак в її роботі можна побачити не зовсім коректне зіставлення монологу й діалогу. Так, монолог вона розглядає як «організовану систему втілених у словесну форму думок, а не реплік, як у діалозі, що виголошуються з метою умисного впливу на оточення», – пише Б.Д. Гаймакова. Даруйте, виходить так, що репліки в діалозі буцімто бездумні чи нездатні здійснювати вплив на людей.

У цьому зв'язку варто нагадати, що ще давні греки від розуміння глибинної суті й значення діалогу в житті людства майже три десятки століть тому створили науку діалектику. Зрозуміло, що то була не філософська дисципліна «Діамат», а наука про ведення бесіди, полеміки, діалогу у формі запитань і відповідей, з метою пошуків істини. Аристотель писав: «Риторика – мистецтво, відповідне діалектиці, бо обидві вони стосуються таких предметів, ознайомлення з якими може певним чином вважатися спільним здобутком усіх і кожного...»

Телевізійне мовлення, як і ораторське мистецтво в цілому, навіть у своїх монологічних жанрах є, безперечно, діалогічним за своєю природою, оскільки спілкування з будь-яким мистецтвом взагалі має діалогічний характер, хоча цей факт аж ніяк не впливає на класифікацію жанрів за ознаками монологу чи діалогу.

У соціальній психології справедливо вважається, що монолог є більш авторитарною формою подачі матеріалу, котра найбільш припустима й жадана для влади тоталітарного суспільства. Пригадаймо, різноманітні за об'єктом висвітлення, глибокі за змістом та емоційні за способом подачі «Бесіди» неперевершеного оратора Іраклія Андроникова, що з'явилися в період «хрущовської відлиги». Пам'ятаєте: співбесідники його були, хоча й не глухими, але німими?!

Монологу притаманний рух інформації в одному напрямі. Щодо діалогу, то йому властиві такі риси, як оперативність, гнучкість, динамічність, що виявляються в мотивах, особливостях, характері спілкування, в обміні інформацією, у миттєвих реакціях на неї – текстах, підтекстах, жестах, міміці, поглядах, натяках тощо.

Якщо монолог не терпить заперечень, то діалог, завдяки саме їм, розвивається більш активно й динамічно. Заперечення здатні надати простому діалогу нові якості – несподіваність, гостроту і навіть непередбачуваність у разі перетворення його на бурхливу суперечку, що з давніх часів зветься полемікою чи дискусією.

У сучасному телевізійному мовленні як українському, так і зарубіжному спостерігається стала тенденція збільшення інтересу до діалогічних жанрів, яка зумовлена поглибленням та поширепиям процесів демократизації в усіх сферах суспільного життя, у тому числі й телевізійному ефірі. Слід зазначити, що при цьому монологічні жанри телевізійного ораторського мистецтва, безперечно, не зникають, вони також розвиваються, хоча інколи й поступаються місцем діалогічним жанрам як більш демократичним за своєю суттю і значущістю та таким, що відзначаються різноманіттям характерів.

Аналіз сучасних українських і зарубіжних телевізійних програм доводить об'єктивність існування сьогодні тенденції зростання інтересу і глядачів, і телевиробників саме до діалогічних жанрів. У кінці XX століття це можна було простежити і на пострадянському просторі, зокрема на прикладі збільшення питомої ваги таких програм колись популярного російського каналу НТВ, як «Голос народу», «Незалежне розслідування», «Герой дня», «Герой дня без краватки», «Старий телевізор», «Гасіть світло», «Антропологія» та багато інших. Зі змінами, що сталися в інформаційній політиці Росії та в менеджменті каналу НТВ, переважна більшість цих програм зникла з ефіру.

У цьому зв'язку приємно відзначити, що деякі телевізійні програми наших загальнонаціональних каналів також відображають згадану тенденцію. З доробку українських телевиробників до таких можна віднести програми: «Свобода слова» (ІСТУ), «Свобода» С. Шустера (Інтер), «Я так думаю» (1+1), «Без табу» (1+1) та багато інших. Більшість із них, як свідчать назви, належить до так званого формату ток-шоу. їм не притаманні зайвий офіціоз, консерватизм, надуманість, зашореність, хоча назвати їх розважальними також не можна.

Не завжди вдалими бувають спроби російськомовних ведучих і тележурналістів блиснути мовленнєвими імпровізаціями державною мовою у прямому ефірі в деяких ранкових і вечірніх програмах на «Новому каналі», в НТН, КІ, Мегаспорт, ТРК «Україна». Розв'язання таких завдань подвійної складності з двома невідомими для ведучих (імпровізація + українська мова) виявляється неможливим через низький рівень володіння ними сучасною українською літературного мовою. Потуги ж підмінити її молодіжним сленгом, пожвавленою жестикуляцією чи іншою мімікрією виглядають вкрай жалюгідно.

А чого варта так звана прихована реклама в нерекламних програмах? Вона часто буває відверто неприхованою та не завжди коректною, як, наприклад, реклама одного елітного ліцею, що мала місце якось у програмі «Студія 5» УТ-1 (НТКУ). Упродовж 20 хвилин ведучі та герої сюжету в «кращих традиціях компліментарного жанру» розповідали про цей навчальний заклад, щоправда, користуючись при цьому кілька разів тим самим відеоматеріалом, який, до того ж, містив елементи антиреклами.

У цій програмі легко читався і чітко вгадувався підтекст. Дітям багатих людей пропонувалося здолати перешкоди й випробування, іспити й тестування, щоб прилаштувати гроші своїх батьків у незвичайний, елітний ліцей. За це їх возитимуть на мікроавтобусі до школи, де вони будуть вивчати українську і англійську мови, розважатися у позанавчальний час. При цьому їх забезпечать вишуканим харчуванням, доглядом російськомовних фахівців, а також чималим електромагнітним випромінюванням від високовольтної лінії електропередач, що проходить поблизу подвір'я згаданого ліцею та слугує недоречним техногенним тлом для відеоматеріалу, знятого просто неба на природі. Отже, інколи прихована реклама, що є «інтелектуальним» продуктом деяких представників нашої телевізійної молоді, перетворюється на неприховану антирекламу, створену за рахунок рекламодавця.

Подібних програм ще вистачає на українських телеканалах. Чимало їх і на зарубіжних. Та навряд чи цим можна тішитись.

За останні роки на мас-медійному ринку України спостерігається тенденція кількісного та якісного зростання власного інформаційного продукту, який тим чи тим боком дотичний до діалогічних жанрів телебачення. Значно більше й частіше, аніж це було в попередні часи, цей продукт є прямоефірним, тобто певною мірою створюється в «живому» ефірі. Про це свідчать навіть такі назви рубрик в інформаційних програмах, як: «Гість у студії», «Герой дня», «Спікер тижня», «З перших вуст» та інші. Звичайно ж, левова частка телевізійної інформаційної програми готується творчими колективами задовго до ефіру. Однак питома вага того компоненту, що створюється наживо, тобто тут і зараз, значно збільшена.

Певен, передумови цього, в цілому, позитивного явища неварто шукати лише в постійній еволюції телебачення як такого, оскільки вони є значно глибшими й до того ж суспільно зумовленими. Насамперед, це відбувається завдяки загальним процесам демократизації українського суспільства. Щоб переконатись у цьому, досить переглянути деякі зарубіжні телевізійні програми. Адже, у цей же самий час в інформаційному просторі тоталітарних країн не відбувається нічого подібного. Там понад усе панує знайома нам цензура та повний «одо-брямс».

Саме завдяки загальним процесам демократизації та активному розвиткові соціології в Україні в передачах багатьох загальнонаціональних каналів з'явився цікавий соціологічний компонент, який присутній у переважній більшості названих вище українських телевізійних програмах. І не біда, що в них поки ідо проводяться не репрезентативні опитування. Можливо, з часом вони стануть цілком репрезентативними, якщо за справу візьмуться не гендлярі від соціології, а справжні соціологи. Втім, уже тепер цей факт свідчить про відкритість українського суспільства та достатній рівень свободи слова в ньому. У деяких програмах, як, н-д, у ток-шоу «Майдан» (5-й канал), інтерактив посилений прямими включеннями, що проходять, звичайно ж, у «живому» ефірі. Непередбачуваність реакцій громадян на ті чи ті висловлення політиків у студії «5-го каналу» додають певного «драйву» і політикам, і журналістам, і глядачам. Отже, посилення соціологічного компоненту та поширення інтерактиву сприяє налагодженню в суспільстві непростого діалогу між громадянами па вулиці, майдані чи своїй домівці з політиками, представниками різних гілок влади, науковцями в телевізійній студії.

Робота журналіста в прямому ефірі вимагає від нього достатньо високого рівня володіння мовою, професійними навичками і вміннями, в тому числі й у діалогічних жанрах, що так широко представлені в сучасному українському телевізійному мовленні.

Не варто розуміти успіхи українського телебачення як останній рубіж демократії, здолавши який усім причетні уже можуть спочивати на лаврах. Це, скоріше, перші кроки в напрямі демократичних перетворень у пострадянському, посттоталітарному суспільстві. Це – лише початок, який ще нічого не гарантує, але створює передумови для подальшого розвитку в Україні громадянського суспільства. На часі створення каналу суспільного телевізійного мовлення та відновлення роботи громадського радіо. На жаль, у цій справі владою вже допущено чимало помилок, а тому їх негайно слід виправляти. Пам'ятаймо: будь-які зволікання на шляху закріплення демократичних завоювань, на жаль, можуть загальмувати подальший розвиток демократії в Україні.

Відомий філософ Давнього Сходу Аль-Ферабі писав: «Група людей, що сповідують одну і ту саму ідею, посилаються на один і той самий авторитет, котрий веде їх за собою, думку якого вони всі поділяють, можна розглядати як один розум, а один розум може помилятися... Коли ж різні розуми зійдуться після роздумів, самоперевірки, суперечок, дискусій, дебатів, розгляду з протилежних сторін, то тоді не буде вірнішого за те переконання, до якого вони дійдуть».

Отже, діалогічні жанри ораторського мистецтва сьогодні потребують подальшого глибокого вивчення, дослідження, осмислення й більш широкого використання на всіх каналах українського телевізійного мовлення. Проведення ж їх у прямому ефірі здатне заінтригувати глядачів та додати певної гостроти, адже наявність діалогічних телевізійних програм в демократичному суспільстві, що проходять саме у такий спосіб (у прямому ефірі) та неодмінно передбачають вільний обмін думками, є свідченням фактичної реалізації права його громадян на свободу слова.

Виразність мовлення радіо- і тележурналістів