Дикція, темпоритм та інтонація у техніці мовлення працівників ефіру

PAGE 5

Тема 6. Дикція, темпоритм та інтонація у техніці мовлення

працівників ефіру (1 год.)

Дикція в усному мовленні та методика оволодіння нею.

Темп і ритм усного мовлення.

Інтонаційна виразність голосу в теле-, радіожурналістиці. Функції наголосу. Роль інтонації та невербальних засобів у посиленні виразності мовлення.

Література:

Основна:

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення / Н.Д. Бабич. – Львів, 1990. – 232 с.
Багмут А.Й. Інтонаційна виразність звукового мовлення засобів масової інформації / А.Й. Багмут, І.В. Борисюк, Г.П. Олійник. – К., 1994.
Грищенко Т.Б. Українська мова та культура мовлення / Т.Б. Грищенко. – К., 2005.
Єлісовенко Ю.П. Ораторське мистецтво: постановка голосу й мовлення : Навч. посіб. / Ю.П. Єлісовенко ; За ред. В.В. Різуна. – К. : Атака, 2008. – 204 с.
Миронченко В.Я. Основи інформаційного мовлення / В.Я. Миронченко. – К., 1995.
Овчинникова О. П’ять кроків до гарного мовлення. Мовленнєва комунікація: техніка мовлення / О. Овчинникова. – Одеса, 1997.
Олійник Г.А. Виразне читання. Основи теорії : Посіб. для вчителів / Г.А. Олійник. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2001. – 224 с.

Додаткова:

Єлісовенко Ю.П. Культура і техніка мовлення в телерадіожурналістиці / Ю.П. Єлісовенко // Стиль і текст : Зб. наук. праць. – Вип. 2. – 2001. – С. 168–175.
Єлісовенко Ю.П. Ораторське мистецтво : Навч. посіб. / Ю.П. Єлісовенко. – К. : Ділова Україна, 2002. – 155 с.
Єлісовенко Ю.П. Культура екранного мовлення в об’єктиві моніторингу / Ю.П. Єлісовенко // Освіта. – 2005. – № 19 (5149). – С. 8.
Куляс І. Ефективне виробництво теленовин: стандарти інформаційного мовлення; професійна етика журналіста-інформаційника : Практ. посіб. для журналістів / І. Куляс, О. Макаренко. – К. : Вид-во ХББ, 2006. – 120 с.
Никольская О.Т. Техника речи : Методические рекомендации и упражнения для лекторов / О.Т. Никольская. – М., 1977.
Подоляко Н. Культура мови телерадіоефіру / Н. Подоляко // Телерадіовісник України. – 1998. – № 3. – С. 10-15.
Пономарів О.Д. Мовний портрет сучасного журналіста / О.Д. Пономарів // Журналістика й проблеми формування нової політичної еліти в посткомуністичних державах / За ред. А.З. Москаленкаю. – К., 1996. – С. 48-50.
Савкова З.В. Как сделать голос сценическим. Теория, методика и практика развития речевого голоса / З.В. Савкова. – М., 1975.
Савкова З.В. Средства речевой выразительности / З.В. Савкова. – Л., 1982.
Штурнак О. Порушення мовних норм на українських телеканалах (УТ-1, 1+1, ІНТЕР) / О. Штурнак // Телевізійна й радіожурналістика : Зб. наук.-метод. праць. Львів, 2003.
Яцемірська М. Культура фахової мови журналіста : Навч. посіб. / М. Яцемірська. – Л. : ПАІС, 2004. – 331 с.

Основні поняття : дикція, темп, ритм, ритмічний лад, інтонація, наголос, пауза, виразність мовлення.

Дикція в усному мовленні та методика оволодіння нею

Дикція в перекладі з латини означає чіткість мовлення. Як практична навичка вона формується впродовж всього життя людини, але найбільш прийнятним є ранній його період – від одного року до двадцяти п'яти. Проте нею мусять займатися і зовсім літні люди, особливо після зубного протезування чи, скажімо, інсульту. І це не дивно, бо саме дикція робить усне мовлення людини чітким, розбірливим, ясним, а отже, й зрозумілим іншим людям.

Відомий чеський письменник Іржі Томан вважав, що задля того, щоб навчитися правильно і гарно говорити, потрібні три передумови: «володіти технікою мовлення, знати психологічні засади взаємин між людьми і – найголовніше – мати що сказати». Культуру і техніку мовлення відносять до мистецьких основ риторики, а вона, у свою чергу, розглядається як сукупність художніх елементів, що виявляється у двох основних аспектах – слуховому і зоровому. Перший із них складається з якостей та вмінь так чи інакше пов'язаних із технікою мовлення, складові елементи якої називають ще екстра – чи паралінгвістичними чинниками ораторського мистецтва. До них належать: мовленнєвий голос, артикуляція, дикція, інтонація, вимова, ритм, темп мовлення тощо. Другий – із зовнішніх елементів, таких, як: міміка, жести, пози. Все це разом у комплексі з іншими чинниками створює імідж оратора та справляє певне враження на слухацьку аудиторію.

Існуючі підручники з ораторського мистецтва не враховують загальної потреби майбутніх фахівців-комунікаторів у практичному оволодінні культурою і технікою мовлення, а тому формуванню практичних навичок дикції в усному мовленні часто не приділяється належна увага.

Найвагоміші напрацювання й результати у напрямі формування практичних навичок дикції належать театральній педагогіці, її безсумнівні здобутки у роботі зі словом можуть бути корисними і журналістам, і викладачам, і студентам будь-яких спеціальностей, і всім тим, хто прагне вдосконалити власне мовлення.

«Драматичне мистецтво, – вважала М.О. Кнебель, – мистецтво складне, воно містить у собі цілу низку складників. Але головним із них, що безпосередньо вражає глядача, впливає на нього, є слово».

Роботі зі словом у театрі приділяється неабияка увага. Провідну роль, як відомо, воно відіграє й у риториці. Саме тому і варто скористатися тим безцінним досвідом театральної педагогіки, накопиченим, зокрема, у формуванні правильної артикуляції, чіткої дикції, темпоритму мовлення та піших аспектах практичної роботи зі словом.

Для опрацювання, зокрема, швидкості мовлення пропонується технічна вправа, що будується на ритмічній вимові парних приголосних Б - П, Д - Т, Т - Ц, В - Ф, 3 - С, М - Н, Р - Л, К - Ґ, X - Г, Ж - Ш, Ч - Щ, Дж - Дз у поєднанні з голосними за відомою табличкою: І-Е-А-О-У-И.

Темп і ритм усного мовлення

Усне мовлення людини характеризується такими чинниками, як темп і ритм. їх можна й потрібно розглядати під різним кутом зору.

Темп – це узагальнена назва швидкості – повільної, помірної чи стрімкої й карколомної. Як поняття воно сформувалось спочатку у музиці, хоча до неї воно потрапило з мовлення – протяжного, поміркованого, квапливого. Потім від музики естафета темпу передалася театрові, кіно, естраді тощо.

Поняття «ритм» виникло ще в Давній Греції, в перекладі зі старогрецької воно означає розмірену течію «rythmos», високо-організовану, впорядковану, на відміну від «сhaos», суміш всіх стихій, що асоціюється з безладом, сумбуром.

Ритм у музиці – це чергування й співвідношення тривалості музичних звуків і акцентів. У театрі виникло поняття «темпоритм», яке вперше використав К.С. Станіславський, потім воно прижилося й у кіномистецтві. Темпоритм – це співвідношення внутрішньої напруги сценічної дії та її зовнішнього вираження.

В усному мовленні ритм – це майже так само, як і в музиці чергування тривалості звуків та їх акцентів. Найпершою ланкою прояву ритму в усному мовленні є склад – наголошений чи ненаголошений. Відома всім силабо-тонічна система віршування заснована саме на закономірному чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Пригадаймо, принагідно, основні віршовані розміри:

Двоскладові:

ХОРЕЙ: | - | ~;

ЯМБ: ~|-|;

Трискладові:

ДАКТИЛЬ: | ~ ~ | ~ -;

АМФІБРАХІЙ: ~ | - ~ | ~;

АНАПЕСТ: ~ - | ~ - |

Звичайно ж, в усному мовленні ми не римуємо рядки і не вибудовуємо склади у вірші в тих чи тих розмірах, однак це не означає, що усне мовлення позбавлене ритму. Адже ми розставляємо акценти у фразах, реченнях, мовних періодах чи, скажімо, підкреслюємо певні знаки пунктуації. Все це разом і створює той неповторний ритм усного мовлення, без якого воно втратило б ті чи ті барви й перетворилось би у монотонний, невиразний потік.

Усім професійним мовцям на практиці слід навчитися володів ти різним темпом мовлення – від зовсім повільного до швидкого.

Особливо жвавого темпу мовлення слід домагатися у скоромовках. Матеріалом для роботи можуть слугувати перлини народної мудрості – приказки, вислови, прислів'я.

Значна частина педагогів, які працюють зі словом, стверджують, що розвиток, шліфування та вдосконалення дикції може бути ефективним лише за умови налагодження процесу постійної систематичної роботи, спрямованої на виховання всього комплексу мовленнєвої культури людини. Тому якщо у повсякденному житті ви не будете стежити за внормованістю, чистотою та виразністю своєї мови, не будете виявляти шанобливого ставлення до неї, то оволодіння дикцією, темпом і ритмом мовлення може стати для вас марною справою.

Інтонація як мовне явище на слуховому рівні сприймання

Кожне осмислення думки, власної або чужої, може бути правильно виражене і так само сприйняте слухачами лише в тому разі, коли читець (мовець) правильно використає всі компоненти мови (системи її звуків, складобудови, словесного наголосу) та інтонації (органічної єдності пауз, логічної та емоційної функції наголосів, мелодики, темпу, ритму й голосового тембру). Справді, як би не були досконало попередньо складені виступ, бесіда, оповідання тощо, але якщо не буде знайдено для них відповідної інтонації, то робота виявиться марною. «Інтонація є загальним засобом актуалізації мовлення, засобом зв'язку з ситуацією спілкування і контекстом висловлення». У ній – серце і розум живого мовлення. З інтонаційним багатством мовлення пов'язані всі положення теорії виразного читання. Вони підпорядковані кінцевій меті – інтонації автора, адекватній його розповіді. Жодне живе мовлення без інтонації неможливе.

Слово «інтонація» (від лат. іntono – голосно вимовляю) – це термін важливого компоненту мови-давнього походження. Проте єдиного, сталого, закріпленого у словниках та підручниках тлумачення цього терміна немає й досі. Найкращим, на наш погляд, є визначення у «Словнику лінгвістичних термінів» Є.В. Кротевича і Н. С. Родзевич: «Інтонація – ритміко-мелодичний лад мови, що відбиває інтелектуальну та емоційно-вольову сторони мови в послідовних змінах висоти тону, сили й часу звучання, а також тембру голосу».

Щоб зрозуміти всю складність інтонації, треба глибоко вникнути у складові взаємозв'язки її фізичних характеристик, сприйманих якостей, мовних значень і змісту висловлення. Інтонація сама собою не існує, а взаємодіє з логіко-емоційним змістом і лексико-граматичною будовою речення, на основі яких вона функціонує. Отже, розглядати її слід в єдності з певним висловленням, певною системою зв’язку мовних одиниць відповідно до логіко-емоційного змісту комунікації.

Якщо інтонацію мовлення сприймати на слух, то зв'язуючу роль її формальної організації з логіко-емоційною виконує передусім ритмічний лад. Він виступає ніби індикатором звукової організації мови, вираженої завдяки звучанню наголошених і ненаголошених складів, слів, та модифікації фізичних показників (тональних, динамічних і темпоральних). У розмовній простій мові він «створюється відносно закономірним чергуванням однотипних або різних мовних одиниць певним розміщенням слів і словосполучень у реченні» (Лесин В.М., Полинець О.С.).

Певна організація наголошених і ненаголошених слів у прозі (вона властива такою самою мірою поезії) характеризує дві сторони цього факту:

Довільне чергування слів, які за змістом виділяться в потоці мовлення серед інших у фразі. Кожне і таких слів підпорядковує собі групу інших слів відповідно до змісту фрази.
Довільне чергування окремих слів серед уже логічно виділених. Вони підпорядковують собі групи слів у фразі відповідно до загального змісту фрази.

Поняття ритмічного ладу розмовної мови не обмежується лише такими акцентними показниками, воно поширюється на цілі ритмічні групи, а то й на цілі речення. Це залежить від складності інтонаційної структури й контексту.

Важливість ритму як зв'язку мовних (формальних) і фізичних (акустичних) показників може характеризувати й поетична, віршова мова, хоча на відміну від прозової і розмовної вона відзначається певною впорядкованістю, розміреністю і настановою на музичне звучання. В основі такого ритмічного ладу зв'язуючою ланкою мови є повторення певних віршових одиниць. Окремою одиницею ритму «править віршовий рядок, виділений паузою, графічно відокремлений від інших рядків і підсилений клаузулою або римою. В середині рядка виникають додаткові елементи ритму неоднакові в різних системах віршування» (Лесин В.М., Полинець О.С.). Так, «ритмічна організація мови в силабо-тонічних віршах включає як сумірність віршових рядків щодо кількості складів, так і певну закономірність у чергуванні наголошених і ненаголошених складів» (Волинський П. К).

Розуміння ритмічної організації мови – це перший крок до розуміння багатства і краси рідної мови, до мистецтва виразного читання. Отже, ритмічний лад є важливим чинником комунікативної виразності мови.

Проте для відтворення змісту будь-якої мовноінтонаційної структури ще недостатньо однієї ритмічності ладу. Необхідне й відповідне голосове оформлення, тобто модифікація тону, зокрема:

Послідовність зміни висоти, тобто зміни голосу в межах звукового об'єму (звичайне поняття: від високого до низького).
Інтенсивність звучання, тобто послідовні зміни сили голосу, що визначаються ступенем мускульного напруження відповідних мовних органів (звичайне поняття: від гучного до низького).
Час звучання, тобто різні послідовні зміни тривалості звучання мовних відрізків (звичайне поняття: від довгого до короткого).

Таким чином, єдність взаємозв'язку всіх показників мовлення створює ритмомелодичний лад мови, здатний виражати її зміст, волю й почуття. Мовлення – це явище, яке нескінченно модифікується. Це значить, що й інтонація має велику варіантність, бо є обов'язковим супроводжуючим елементом структурної схеми речення при її безпосередній реалізації.

«На інтонаційне оформлення фрази в кожному конкретному випадку мовлення може впливати безліч факторів, пов'язаних як з ситуацією, так і з індивідуальними особливостями осіб. Тут має значення характер людини, емоційний стан у момент висловлювання, манера говорити взагалі, стан голосового апарату та ін». Навіть в устах однієї особи фраза може звучати по-різному, залежно від намірів, настрою і обставин, у яких вона висловлюється. Візьмімо для прикладу фразу «Я... та ти що...» і вимовляймо її в таких мелодичних змінах:

Я вимовляймо високо, всі інші слова з переходом до низького голосу й навпаки.
Я вимовляймо голосно, всі інші слова з переходом до тихого голосу і навпаки.
Я вимовляймо коротко, всі інші слова з поступовим розтягуванням і навпаки.
Вимовляймо слова в будь-яких змінах, але дзвінко або глухо, хрипло, хворобливо, втомлено, ліниво, сонно або гордо, бадьоро, злякано, радісно тощо.
Вимовляймо фразу в будь-яких змінах і комбінаціях, але в певних уявлених ситуаціях, обставинах, на великій відстані від співрозмовника, в ситуаціях, де не можна голосно говорити, в приміщенні цеху, де значний шум верстатів.

Після кожного висловлювання намагаймось визначити характер самого висловлювання.

Створені інтонаційні варіанти однієї й тієї самої фрази свідчить про те, що зі зміною характеру висловлювання змінюється й ритмомелодичний лад – носій її смислово-емоційної думки.

Дуже важливою є ще одна риса загальної характеристики ритмомелодичного ладу. Це – тісний зв'язок таких його логіко-емоційних показників вираження думки, як паузи, логічні наголоси, мелодика і темп. Ці показники створюються за послідовних змін ритмомелодичного ладу.

Інтонація (від лат. – голосно вимовляю) – ритміко-мелодичний лад мови, що відбиває інтелектуальний та емоційно-вольовий бік мовлення в послідовних змінах висоти тону, сили й часу звучання а також тембру голосу.

Пауза – перерва, зупинка між мовленнєвими відрізками, між мовними тактами, окремими словами та складами слів.

Логічний наголос – наголос, яким виділяються основні слова, що за змістом і почуттям забарвлюються артикуляційними способами у мовленнєвих відрізках.

Головний логічний наголос – наголос, який діє у межах усієї фрази, усіх мовних тактів і в єдності зі спадною мелодикою виділяє одне слово серед уже виділених і ним завершує зміст даної фрази. На письмі позначається двома горизонтальними рисками знизу.

Тактовий логічний наголос – наголос, який діє в межах тільки одного мовного такту і виділяє в ньому лише одне слово, що підпорядковує собі всі інші і є виразником змісту всього речення.

Мелодика мовлення – певні зміни голосу в межах підвищення й пониження тону, а також сили і тривалості звучання у процесі мовлення.

Темп мови – час звучання, тобто різні види тривалості звучання мовленнєвих відрізків.

Темп мовлення – швидкість, яка вимірюється кількістю виголошених складів за секунду.

Згадані логіко-емоційні показники здійснюють у мові важливі синтаксичні функції і водночас виступають як основні засоби її виразності.

Щодо типів речень за характером висловленого відношення до дійсності, то взаємодія пауз, наголосів, мелодики, темпу та їх фізичних характеристик надає їм відносно сталого інтонаційного значення: розповідного, питального, спонукального, окличного.

Для читця є важливим визначити з логічного боку (коли встановлюється смисл за контекстом) відносно стале інтонаційне значення фрази, а з психологічного – її експресивність. Додамо при цьому, що для емоційного читання тексту твору ще недостатньо визначити експресивність взагалі. Необхідно визначити міру, ступінь самої експресивності. Для цього треба спиратися на дію психологічного фактора, продиктованого внутрішнім світосприйманням. Це значить створити в своїй уяві конкретне внутрішньозорове бачення змальованої дійсності.

Дикція, темпоритм та інтонація у техніці мовлення працівників ефіру