ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ ІСТОРІЯ ПЕДАГОГІКИ. ВИНИКНЕННЯ ВИХОВАННЯ У ПЕРВІСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

ЛЕКЦІЯ 1

ТЕМА : ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ ІСТОРІЯ ПЕДАГОГІКИ. ВИНИКНЕННЯ ВИХОВАННЯ У ПЕРВІСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ.

План:

1. Предмет і завдання курсу історія педагогіки.

2. Джерела історії педагогіки

3. Виникнення виховання як суспільного явища. Виховання у первісному суспільстві

4. Функції та характерні риси української родини. Сім'я та родинне виховання у найдавніші часи на Україні

Література:

1. Антология педагогической мысли Украинской ССР /Сост. Н.П.Калениченко и др. - М, 1988. - С.31-68.

2. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки. - Тернопіль, 1994. - С.4-25.

3. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа. - К, 1991. - С.3-39.

4. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні. /За ред. М.Д.Ярмаченка. - К, 1991. - С.8-29.

5. Історія педагогіки /за ред. М. В. Левківскього, О. А. Дуба-сенюк/. - Житомир, 1999.

6. Любар О. О. та ін. Історія української педагогіки /за ред. М. Г. Стельмаховича. - К.: ІЗМН, 2000.

7. Сбруєва А. А., Рисіна М. Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. - Суми: СумДГІУ, 2000.

Ключові слова та терміни Матріархат, патріархат, християнство, язичницькі вірування, дохристиянське світосприйнятгя, Кирило-Мефодіївська писемна традиція, Часослов, Псалтир, "розрізна азбука", "школи грамоти", "школи книжного вчення", монастирські та парафіяльні, "Повість минулих літ", "Златоуст", "Ізборнік", "Повчання".

1. Предмет і завдання курсу історія педагогіки.

Становлення нової освітньої системи в сучасній Україні потребує фахівців, що володіють знаннями кращих національних освітніх традицій, а також педагогічної спадщини усього людства. Природно, що у цьому зв’язку виникає необхідність долучитися й до основ історико-педагогічної науки. Історія педагогіки є порівняно молодою наукою. Започатковані ці дослідження у 19 столітті.

Історія педагогіки – це наука, яка вивчає ретроспективне становлення та розвиток освітніх і виховних систе6м від найдревніших часів до сьогодення.

Предметом історії педагогіки – є процес виникнення, становлення і розвитку основних педагогічних категорій: навчання, освіта, виховання, педагогічних систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої та виховної практики.

Освіта, навчання і виховання — процеси соціальні, історично зумовлені, в яких завжди відображаються цілі та інтереси панівних класів суспільства, а також їх політичних партій. Щоб правильно зрозуміти закономірності цих процесів, необхідно знати історію розвитку освіти, виховання, школи та педагогічних теорій від найдавніших часів до наших днів. Історія педагогіки — одночасно і педагогічна, і історична наука. Педагогіка без її історії те ж саме, що будівля без фундаменту. Відсутністю твердих знань з історії педагогіки можна пояснити немало помилок в діяльності педагогів-практиків і вчених-педагогів.

Вивчення історії педагогіки дає змогу усвідомити, що на всіх етапах історичного розвитку школа і педагогічна думка відображали потреби суспільного прогресу.

Вивчення й актуалізація досвіду попередніх поколінь дозволяє здійснити зіставно-порівняльний аналіз минулого й сучасного, спрогнозувати можливі варіанти новітніх освітніх систем, науково передбачити майбутнє, а отже, забезпечити єдність і наступність історико-педагогічного процесу.

Але історія – це насамперед люди, їхній вплив на долі інших людей, на хід історичних процесів. І міра цього впливу залежить від місця людини в історії педагогіки, від її світобачення, особливостей мислення, таланту. Події давнини і сучасної доби пов’язані з іменами, які тією чи іншою мірою їх уособлюють.

Як окрема галузь знань історія педагогіки зародилася в другій половині XVII ст., однак її розвиток припадає на другу половину XIX ст. і наступне століття. Серед першопрохідців-істориків педагогіки насамперед слід назвати француза К.Фльорі («Про вибір і метод учбових занять», 1686), німців К.Мангельсдорфа («Спроба викладу того, що протягом тисячоліть говорилося і робилося в галузі виховання», 1779), Ф.Рухкопфа («Історія шкільної і виховної справи в Німеччині», 1794), К.Шмідта («Історія виховання від його виникнення до нашого часу», 1902). Протягом більш як століття історія педагогіки розвивалась не як історія науки про виховання, оскільки її в сучасному розумінні ще не існувало, а як історія практики виховання і освіти, з одного боку, і як виклад поглядів на виховання тих чи інших мислителів — з другого.

В Україні історія педагогіки почала розроблятися з середини XIX ст. Увагу вітчизняних дослідників привертали як історія зарубіжної, так і історія школи і освіти в Україні. В цей час виходить багато перекладних праць з історії педагогічної думки зарубіжних авторів. Вітчизняна історія педагогіки кінця XIX — початку XX ст. представлена незначною кількістю робіт/

Предметом історії педагогіки є вивчення історичних закономірностей розвитку виховання, школи і педагогічної думки в різні історичні періоди з найдавніших часів до наших днів. Тут слід звернути увагу на три принципово важливі особливості.

По-перше, на послідовність слів: виховання, школа і педагогічна думка, яка зовсім не випадкова. Як буде показано далі, у такій послідовності і відбувався складний процес їх становлення і розвитку.

По-друге, на те, що виховання, школа і педагогічна теорія розглядаються в процесі їх взаємозв’язку і розвитку.

По-третє, історія педагогіки вивчає історичні закономірності цього розвитку, тобто намагається встановити все, що є спільним для виховання, школи і педагогічної думки в різні історичні періоди.

Основні завдання історії педагогіки як науки:

• отримання достовірних наукових знань про закономірності розвитку різних педагогічних явищ і трансформацію різних педагогічних теорій, обумовлених цими явищами;

• аналіз боротьби прогресивних і консервативних тенденцій в розвитку педагогіки;

• розкриття з наукових позицій причин якісних змін в розвитку педагогіки;

• встановлення шляхів, якими йшов процес формування нового теоретичного змісту педагогічної науки (генезис прогресивних начал педагогічної теорії).

Завдання історії педагогіки як предмету педагогічної освіти (навчальної дисципліни):

Історія педагогіки відіграє важливу роль у професійній підготовці майбутніх учителів, розв’язуючи такі завдання:

• виявити й ознайомити студентів із основними шляхами та закономірностями розвитку виховання, школи і педагогічної думки у різні історичні періоди;

• сформувати в студентів систему знань про світовий історико-педагогічний процес та про місце української педагогіки в ньому; ознайомити з сучасними формами виховання і педагогічними течіями через їх історичний родовід;

• розкрити кращі здобутки педагогічної мудрості українського й інших народів та виробити уміння застосовувати їх у своїй майбутній професійній діяльності;

• виховання любові до педагогічної професії, формування ідеалу вчителя на основі яскравих прикладів життя відомих педагогів (Коменський, Песталоцці, Ушинський, Макаренко тощо) і формування основ педагогічної майстерності;

• сформувати самостійне історико-педагогічне мислення (навчити бачити і розуміти закономірності розвитку педагогічних категорій); формувати критичне ставлення до педагогічної спадщини минулого, що буде утримувати майбутнього педагога від консерватизму і рутини, а також від псевдоноваторства в учительській роботі;

• оволодіти методами ретроспективного аналізу історико-педагогічних явищ і фактів;

• розширити професійний світогляд, збагатити духовну культуру майбутніх педагогів.

У контексті поставлених завдань історія педагогіки дає змогу зрозуміти зв’язок педагогічних явищ із суспільно-культурними відносинами епохи і країни, виробляє історичну перспективу, дозволяє глибше, критичніше і більш всебічно оцінити стан освітніх і педагогічних систем і прагнень сучасності, збуджує живе зацікавлення педагогічними проблемами, прищеплює культ педагогічних традицій, може служити засобом формування почуття патріотизму та інтернаціоналізму.

Структура курсу «Історія педагогіки»

Курс складається із двох розділів:

1. Історія зарубіжної класичної школи і педагогіки;

2. Історія української школи і педагогіки.

2. Джерела історії педагогіки

За своєю природою та способом донесення інформації джерела історії класифікуються у ряд груп. При цьому слід враховувати, що всі вони поділяються на прямі і непрямі.

Предметні

Залишки засобів пращ.

Твори образотворчого мистецтва.

Письмові

Твори видатних педагогів.

Архівні матеріали.

Педагогічна преса.

Прці з історії, історії літератури, історії культури, мемуари педагогів, художньо-педагогічна література.

Етнографічні

Культура і побут.

Етногенез.

Розселення та культурно-побутові зв’язки.

Лінгвістичні

Походження і розвиток основних педагогічних понять. Розвиток мови.

Усні

Педагогічний фольклор (казки, байки, легенди, пісні, приказки).

Кіно-, фоно-, фотоматеріали

Документальне кіно, хроніка, відео- та аудіозаписи. Художні кінофільми.

Комплексне використання цих джерел дає змогу давати достовірну, об’єктивну оцінку різноманітним фактам і явищам, що мали місце в історії педагогіки.

3. Виникнення виховання як суспільного явища. Виховання у первісному суспільстві

Існує ряд теорій про походження виховання.

Представники біологізаторської теорії (Г. Спенсер, Ш. Летурно) вважають, що виховання успадковане людьми з тваринного світу.

З позицій психологічної теорії (П. Монро) в основі виховання лежить несвідоме інстинктивне прагнення дітей активно наслідувати дії старших. Релігійна концепція (К. Шмідт) в основу кладе твердження, що Бог, створивши людину, наділив її особливим даром – умінням виховувати. Представники трудової теорії (Ф. Енгельс, Л. Морган) стверджують, що поштовхом до виникнення виховання в людському суспільстві було виробництво найпростіших знарядь праці.

Майже всі дослідники сходяться у тому, що виховання невіддільне від людського суспільства і притаманне йому з самого початку його існування. Виховання виникло як наслідок потреби у передачі наступним поколінням нагромадженого виробничого, соціального i духовного досвіду.

В історії виховання відправною точкою стала педагогічна практика первісних людей. Повністю реконструювати цей феномен сьогодні досить важко. Єдині доступні нам джерела – речові знахідки археологів. Але вони недостатні для отримання вичерпної інформації. Дослідники також відтворюють виховну практику первісних людей шляхом аналогій, використовуючи етнографічні дані про найбільш відсталі у своєму розвитку племена, що подекуди ще зустрічаються на Землі.

Існування первісного ладу вимірюється сотнями тисяч років. У своєму розвитку він пройшов кілька періодів:

- первісне стадо - коли тільки завершується процес біологічного становлення людини, ніяких організованих форм виховання ще нема. Не існує диференціації виховних впливів морального, трудового, тим більше інтелектуального спрямування. Виховання відбувається стихійно і обмежується прямим відтворенням небагатого суспільного досвіду.

  • родова община - характеризується значним розширенням суспільного досвіду та перетворенням людських стад у сталі колективи родичів – роди, племена. У людей з’являються релігійні уявлення.
  • розклад первісного ладу. Первісна родова сім’я спочатку ділилася на три вікові групи: перша – діти i підлітки; друга – дорослі, повноправні учасники життя i праці; третя – люди похилого віку, старики. Кількість таких вікових груп з часом збільшувалася. Для багатьох первісних родів перехід у групу дорослих супроводжувався спеціальними актами, які дістали назву “ініціація“.

Виховання підростаючого покоління на кожному його етапі мало свої особливості.

Вікова ініціація – перша в історії педагогіки iнституалiзована форма виховання дітей. Вона являє собою систему випробувань та церемонію посвяти підлітків у повноправні члени колективу, чому передує досить тривала спеціальна підготовка.

Мета виховання у цей період полягала у передачі підростаючому поколінню трудових навичок, встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів.

  • Єдиною виховною інституцією виступає ціла община.
  • Виховання є суспільним, спільним і однаковим для всіх.
  • Функція вихователя поступово закріплюється за групою стариків, які були носіями i хранителями колективного досвіду. Часто роль вихователів виконували і старші діти.
  • Існували лише вікові i статеві відмінності у вихованні дітей.
  • Виховання здійснювалося шляхом прямого включення дітей у конкретні види трудової діяльності дорослих i мало практичний характер. Воно було природним і вільним. Діти сприймали його як невід’ємну частину їх дійсного сьогоднішнього життя, а не як підготовку до життя майбутнього.

На останніх етапах матріархату з’явилися перші в історії заклади для життя i виховання підростаючих людей – будинки молоді. Вони були окремими для хлопчиків i дівчаток. Тут діти під керівництвом старійшин роду готувалися до життя та праці.

Вершиною первіснообщинної культури виступила поява писемності у вигляді піктографічного письма.

Піктографічне письмо – це спосіб передачі інформації за допомогою спеціальних малюнків.

До найперших в iсторiї людства організаційних форм виховання належать: дитячі ігри, традиції, звичаї, ритуали, обряди, ритуалiзованi обряди, усна творчість первісних людей. Особливе значення надавалося дотриманню встановлених заборон — табу.

Епоха розкладу первісного ладу характеризується виникненням сусідських общин, поступовим встановленням патріархальних суспільних стосунків і моногамної сім’ї, становим і майновим розшаруванням суспільства.

Виховання у цей час починає складатися як особлива суспільна функція i набирає деяких організованих форм.

Разом з первісним колективом ще одним виховним інститутом поступово стає сім’я. На зміну єдиному, колективному i рівному для всіх поступово приходить станово-сiмейне виховання, яке диференціюється для кожного стану згідно його ідеалів. Поступово втрачаються безпосередні зв’язки між дитиною i суспільством. Виховання все більше втрачає свій природовiдповiдний i ненасильницький характер.

Розширюються релігійні уявлення людей, зростають відомості з астрономії, історії, медицини, ускладнюється досвід виконання сільськогосподарських робіт.

Зростання об’єму людських знань разом із становим розшаруванням суспільства породили відокремлення розумового виховання від фізичної праці і необхідність організації спеціального навчання. Причому розумове виховання стає монополією панівної групи людей, оскільки саме в їхніх руках зосереджувалися такі знання. Все це також привело до появи людей, для яких виховання стає сферою їхньої професійної діяльності.

4. Функції та характерні риси української родини. Сім'я та родинне виховання у найдавніші часи на Україні

Коріння історії української родини сягає в сиву давнину. Адже сім'я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в ході перебігу історичного розвитку людства. Перші ж сліди перебування людини в Україні історики датують давнім періодом кам'яної доби, раннім палеолітом (приблизно 200 000 р. до н. є.).

Питання історії родинного виховання потрібно розглядати починаючи ще з первіснообщинного ладу. Варто зазначити, що в цьому суспільстві все було колективним, не існувало соціальної нерівності і класів, люди жили в загальних житлах і спільно виховували дітей, які належали всьому роду.

Сім'ї і у той час були великі, об'єднували по двадцять-тридцять душ. Така сім'я, як і будь-яка інша, звалася в Х-ХІ ст. родом. Рід — це велика родина, відома в Україні ще під назвами «пепище», «служба», «хутір», яка проживала у своєму дворищі, і відокремленій оселі.

Рід мав спільне майно — ріллю, ловецькі терени, стада худоби, вів спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна група — невелика, але дуже суцільна, злучена кровними зв'язками й спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом він утратив давню суспільність і розпався на малі, самостійні родини. Кожна вела своє окреме господарство, мала свій дім з господарськими будівлями, своє поле, худобу тощо. Ліси ж, пасовиська, озера залишалися спільною власністю цілої оселі-громади. Проте пам'ять приналежності до роду не губилась. Давні традиції жили у родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священичих.

До речі, велика сім'я на певному історичному етапі була не тільки в українців, а й майже в усіх народів світу. Залежно від ступеня розвитку господарства в одних народів раніше, в інших пізніше вона розпадалася на малі індивідуальні сім'ї. Цей процес характерний і для України, велика родина набула значного поширення за часів Київської Русі. Сини не відділялися, хазяйнували спільно, жили разом. А порядкував хтось з найстарших, найбільш досвідчений і кмітливий. Ця тенденція зберігалася в Україні і в наступних ХІV-ХVІ століттях. Поряд з великими родами з'являлися й малі індивідуальні сім'ї, кількість яких наприкінці XVIII ст. різко зросла.

З поміж багатьох обов'язків родини чи не найголовнішим було виховання дітей. Слово «виховання» в українців, очевидно, пішло від «ховати», тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих очей,» поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді.

З давніх-давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання дітей — як святий обов'язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об'єкти, в наших предків мали свої опікувальні божества Рід і Рожаницю — уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Цікаво, що обидва ці божества йшли безпосередньо за головними слов'янськими богами: грому і блискавки — Перуном, сонця і світла — Даж-богом, неба — Сварогом, вогню — Хоросом. Рід мав свої традиції, шанував предків і в цій пошані виховував молоде покоління. Новонароджену дитину у рід приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал, яким об'єднували молоду пару з двох родів. Живучість цих обрядів, головні елементи яких збереглися в

народних звичаях українців і донині, засвідчує їх особливо важливе значення для соціальної педагогіки.

За палеоліту основою суспільного устрою був матріархат (від лат. матер (матріс) — мати і грец. архі — влада), який характеризується наявністю материнського роду і рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним становищем жінки в суспільстві, зумовлений її головною роллю в тодішньому господарському житті людей. На останній фазі історії первісного суспільства на зміну матріархату прийшов патріархат (від грец. патер — батько). Він передував виникненню держави й стимулював остаточний перехід від сім'ї парної до моногамної (від грец. моно — один і гамос — шлюб), тобто одношлюбної, в якій чоловік одружений тільки з однією жінкою, а жінка замужем тільки за одним чоловіком. Причому, на відміну від парного шлюбу, шлюбний союз між ними укладається надовго, по суті на все життя, і санкціонується суспільством. Виникнення моногамної сім'ї дало новий поштовх як у прогресі економічного життя суспільства, так і в розвитку виховання.

До речі моногамія закріпилась і залишається провідною формою сім'я ї й сьогодні. Це, очевидно, й дало підставу М.Грушевському твердити, що форми сімейного союзу вже досить виразно виступали в Україні ще до утворення держави, в індоєвропейську епоху. Така точка зору має своє документальне підтвердження також у літописах.

Київський літописець, описуючи давні українські племена, зазначає, що поляни мали «добрий обичай, жили тихо і соромливо, і шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її посаг». Звичайно, так не було відразу і не в усіх східних слов'ян, які розселились у ІV-VПІ ст. н.е. на території Наддніпрянщини і від Карпат до Дону. Як правило, подружні пари утворювалися так: парубок або й уже одружений чоловік, бо можна було мати по дві або три жінки, сплачував родичам дівчини, котру хотів узяти собі за жінку, віно, тобто плату. Часом він сплачував родові молодої викуп, а часом, домовившись із своєю любкою, умикав її десь коло води чи на молодіжних ігрищах і завозив до себе. До речі, викуп молодої, як обряд, зберігся і в сучасному українському весіллі.

Куплена, або вхоплена жінка була повною власністю чоловіка. Він, якщо хотів, то жив, а як ні, то міг легко з нею розійтися, взявши натомість собі іншу. Жінка ж мусила бути вірною своєму чоловікові. І вірність українських жінок, як тоді, так і по сьогоднішній день славиться по всьому світі.

Був час, коли на похоронах знатних покійників з ними живцем закопували в яму або спалювали на високому вогнищі їхніх жінок, слуг і коней. Трохи згодом цей звичай відійшов в минуле. Вдовиця залишалась вільною. Хіба що сама хотіла себе вбити на доказ своєї вірності чоловікові. Але й цей звичай незабаром зник, бо вже в Х-ХІ ст. літописці про нього не згадують. Роль жінки в сім'я ї незмірно зростає. В разі смерті чоловіка вона займає в ній перше місце.

Дослідники етнографи вважають, що в умовах первісного суспільства виховання підростаючого покоління можна поділити на два провідні етапи:

- початковий (діти до 10-12 років), що проходив переважно в сім'ї, і основний, коли велася цілеспрямована підготовка підлітків, розділених по статевих ознаках. У безкласовому суспільстві всіх дітей виховували однаково, рано залучаючи їх до доступної для них діяльності. Разом з старшими і під їх керівництвом діти і підлітки отримували необхідні життєві і трудові уміння і навички. Існувала істотна відмінність у вихованні хлопчиків і дівчаток. Хлопчики брали участь разом з чоловіками в полюванні і рибній ловлі, їх вчили боротися, стріляти з лука, їздити верхи; дівчатка допомагали жінкам готувати їжу, виготовляти одяг, посуд. Родова община доручала старшим, навченим досвідом людям, знайомити молоде покоління з обрядами, традиціями і історією роду, з релігійним віруванням, виховувати у молодших повагу до старших і померлих.

Як бачимо виховання виникло ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від покоління до покоління. Родинне виховання дітей йшло в контексті життя і потреб сім'ї. На цьому грунті й постала народна педагогіка, провідними виховними засобами якої стали поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри й іграшки.

Важливе значення в українській родині відіграла рідна мова. Це найдавніший і наймогутніший вихователь.

За твердженням українського історика Івана Кузича-Березовського, слова «мама», «неня» («ненька») мають божественне походження. Перше з них постало від імені праслов'янської богині землі — Ами («Ама»), що в лепеті української дитини сприйнялось як «мама». Друге - виникло на основі ймення бога врожаю Нана, що в дитячому перезвуці стало «ненею». Через велику синівську й дочірню любов до матері виражається палкий український патріотизм - щира відданість Україні-Матері, Неньці-Україні.

Слово «мати» в дослівному перекладі означає «жінка». Життєва функція матері неординарна («Мати годує дітей, як Земля людей», «Мати праведна - опіка й охорона камінна»). Мати-душа сім'ї, хранителька домашнього вогнища, добра і тепла, затишку. Втрата матері - родинна катастрофа («Мати з хати — горе в хату»).

В українській мові чимало висловлювань, які підкреслюють особливе значення виховної місії матері («Чого мама навчить, то й дочка знає», «Що мама навчить, то й батько не перевчить»).

Українське слово «тато» походить від «пато», що означало — головний правитель. Тому козаки своїх отаманів звали батьком. Давньослов'янське «батя» (старший брат) дає сучасне ймення «батько».

Отже, історію зародження і розвитку родинного виховання потрібно розглядати ще з часів первіснообщинного ладу.

PAGE 1

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ ІСТОРІЯ ПЕДАГОГІКИ. ВИНИКНЕННЯ ВИХОВАННЯ У ПЕРВІСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ