Загальні положення про інтелектуальну власність
PAGE 5
Лекція № 1 Загальні положення про інтелектуальну власність.
План
1. Поняття права інтелектуальної власності.
2. Джерела права інтелектуальної власності.
3. Система права інтелектуальної власності.
4. Зміст права інтелектуальної власності.
5. Здійснення права інтелектуальної власності
6. Захист права інтелектуальної власності
1. Поняття права інтелектуальної власності
Поняття власності — це економічна категорія, з допомогою якої характеризуються відносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ, тобто власність — це суспільне відношення. Однак центральним моментом цього поняття є те, що відносини між окремими індивідами та їх групами складаються з приводу привласнення матеріальних благ. Саме привласнення матеріальних благ або визнання їх "своїми" (на відміну від "чужих") є матеріальною стороною відносин власності. Разом з тим, як і будь-яке інше суспільне відношення, власність має і соціальну сторону — вона визначає характер взаємодій між людьми у процесі привласнення засобів та продуктів виробництва.
Якщо окремий індивід (чи цілий колектив) привласнює конкретну річ, він усуває від неї усіх інших осіб. Цим і визначається характер взаємодії людей у процесі привласнення. Отже, економічне відношення власності — це суспільне відношення щодо привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб (крім власника — індивіда чи колективу). Власність — це конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них усіх інших осіб.
Зміст економічних відносин власності складають володіння, користування і розпорядження матеріальними благами. Володіння — закріплення матеріальних благ за конкретними власниками — Індивідами та колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Користування — вилучення з речей їхніх корисних властивостей) які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Розпорядження — визначення власником юридичної або фактичної долі речі.
Інтелектуальна власність - це закріплені законом права, які є результатом інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, літературній і художній областях. Найбільш повно поняття прав інтелектуальної власності розкривається в ст. 2 Конвенції, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності, від 14 липня 1967 р.
У цій Конвенції зазначено, що інтелектуальна власність включає права, які відносяться до:
літературних, художніх і наукових творів;
виконавської діяльності артистів, звукозапису, радіо - і телевізійних передач;
винаходів у всіх сферах людської діяльності;
наукових відкриттів;
промислових зразків;
знаків для товарів і послуг, фірмових найменувань і комерційних позначень;
захисту від недобросовісної конкуренції, а також всі інші права, що відносяться до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній та художній сферах.
Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом незалежно від волі й бажання інших осіб. Економічні відносини власності у будь-якому суспільстві закріплюються з допомогою норм права і набувають характеру правовідносин. В юридичній науці термін "право власності" вживається в об'єктивному і суб'єктивному значеннях. Право власності в об'єктивному значенні — це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі.
Об'єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норм, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб. Отже, право власності в об'єктивному розумінні є одним з найважливіших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретними суб'єктами, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування й розпорядження майном, а також захист законних прав власника.
Природа цього інституту має комплексний характер, оскільки поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми інших галузей права: державного, кримінального, адміністративного, фінансового тощо. Право власності у суб'єктивному розумінні — це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах) передбачених законом.
Отже, право власності у суб'єктивному розумінні — це суб'єктивне цивільне право абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного правовідношення власності і може належати суб'єктам — окремому громадянину (фізичній особі), колективу громадян (юридичній особі) або державі в цілому.
Абсолютний характер права власності означає, що правомочному суб'єкту (громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість зобов'язаних суб'єктів, які не повинні своїми діями порушувати це право. Суть суб'єктивного права власності полягає в тому, що воно забезпечує власнику відповідну поведінку з боку оточуючих осіб і тим самим надає змогу володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном. Всі інші особи — невласники — мають урядуватися від вчинення будь-яких дій, які перешкоджають власнику здійснювати належне йому суб'єктивне право за своїм розсудом і у своєму інтересі.
Право інтелектуальної власності – це сукупність правових норм, що регулюють на основі рівності сторін суспільні відносини, що виникають у зв’язку із створенням об’єктів інтелектуальної власності, набуттям прав на них, їх використанням та захистом прав на ці об’єкти.
Слід зазначити, що у статті 418 Цивільного кодексу України поняття права інтелектуальної власності визначене як право особи на результаті інтелектуальної, творчої діяльності або на інші об’єкти права інтелектуальної власності.
Його зміст складають особисті немайнові та майнові права інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності проголошується непорушним: ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.
Це право має дуалістичну природу. З одного боку, творець (автор) нематеріального об’єкта власності і творець матеріального об’єкта власності мають подібні права власності, тому що право на результат творчої діяльності забезпечує його власнику виняткову можливість розпоряджатися цим результатом на свій розсуд, а також передавати іншим особами, тобто воно подібне до права власності на матеріальні об’єкти (майновим правом). З іншого боку, поряд з майновим правом, існує деяке духовне право творця на результат творчої праці, так зване право автора. Тобто автор має сукупність особистих немайнових (моральних) прав, що не можуть відчужуватися від їхнього власника в силу їхньої природи, та майнових прав. Іншими словами, якщо майнове (економічне право) на результат творчої праці може бути віддільним від творця (переданим іншій особі в обмежене чи необмежене користування), то моральне (немайнове) право автора невіддільне від творця і не може бути передано іншій особі.
Слід зазначити, що право інтелектуальної власності та право власності на річ, в якій втілено відповідний об’єкт, не залежать одне від одного. Тому перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ і навпаки.
Об'єкти права інтелектуальної власності
- До об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать:
- літературні та художні твори;
- комп'ютерні програми;
- компіляції даних (бази даних);
- виконання;
- фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;
- наукові відкриття;
- винаходи, корисні моделі, промислові зразки;
- компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
- раціоналізаторські пропозиції;
- сорти рослин, породи тварин;
- комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;
- комерційні таємниці.
Основні принципи права інтелектуальної власності:
принцип охороноздатності (об’єкт правової охорони повинен відповідати визначеним законом вимогам. Наприклад, винахід відповідає умовам патентоздатності, якщо він є новим, має винахідницький рівень і є промислово придатним).
принцип визнання за правовласником виключного права на об’єкт права інтелектуальної власності;
принцип додержання прав не тільки правовласників, але й дійсних розробників (авторів, винахідників);
принцип додержання балансу інтересів право власника з одного боку і суспільства – з іншого шляхом обмеження монополії на об’єкт права, наприклад, встановленням розумного строку дії охоронного документа.
Поняття права інтелектуальної власності є узагальнюючим по відношенню до таких понять, що використовуються в законодавстві та в юридичній літературі, як права на твори науки, літератури і мистецтва (авторські права), права на виконання, фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення (суміжні права) та права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг тощо (права промислової власності). Однак ці три складові не вичерпують всього змісту поняття «права інтелектуальної власності». Існує чимало результатів інтелектуальної діяльності, яким надається правова охорона, але поза рамками авторських і суміжних прав та прав промислової власності. До них, зокрема, відносяться топографії інтегральних мікросхем, комерційна таємниця, сорти рослин і деякі інші об’єкти прав інтелектуальної власності. Тому поняття “права інтелектуальної власності” ширше за обсягом, ніж поняття авторських і суміжних прав та прав промислової власності разом узяті.
Співвідношення права інтелектуальної власності та права власності
1. Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.
2. Перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ.
3. Перехід права власності на річ не означає переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності.
- Обґрунтованість терміна „інтелектуальна власність”. Пропрієтарна концепція (від лат. рroprietas – власність).
- Спільні ознаки:
права інтелектуальної власності як і право власності є абсолютними (Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом – ч.3 ст. 418 ЦК);
суб’єкт права інтелектуальної власності, як і суб’єкт права власності, має право вчиняти щодо належних йому результатів інтелектуальної, творчої діяльності будь-які дії, не заборонені законом; в той же час він може заборонити усім іншим особам вчиняти ці дії без його дозволу.
- Відмінності між правом інтелектуальної власності та правом власності:
1) зміст права інтелектуальної власності складають майнові та особисті немайнові права, зміст права власності полягає лише в майнових правомочностях;
2) неможливість застосування правомочності володіння до об’єктів права інтелектуальної власності;
гт3) можливість перебування об’єктів права інтелектуальної власності в користуванні одразу великої або невизначеної кількості осіб;
4) збереження змісту права інтелектуальної власності (можливість використання) після відчуження цих прав.
2. Джерела права інтелектуальної власності
Джерелами права інтелектуальної власності є нормативно-правові акти, які містять норми, що регулюють відносини, пов’язані з набуттям, здійсненням та захистом прав на об’єкти інтелектуальної власності.
На сьогодні правовідносини в сфері інтелектуальної власності в Україні регулюються окремими положеннями Конституції України, нормами Цивільного, Кримінального, Митного кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення та процесуальних кодексів. В Україні діють 10 спеціальних законів у сфері інтелектуальної власності. Україна є учасницею 18 багатосторонніх міжнародних договорів у цій сфері. Правовідносини, пов’язані з правовою охороною інтелектуальної власності, регулюють також близько 100 підзаконних нормативних актів.
Конституція України, як першочергове джерело права, визначає основоположні засади існуючих в цій сфері правовідносин. Відповідно до Конституції України кожен має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без згоди власника, за винятками, встановленими законом. Кожен має право володіти, користуватися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, особистих немайнових прав і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
З 1 січня 2004 р. набув чинності Цивільний кодекс України, який містить окрему Книгу четверту “Право інтелектуальної власності”, яка регулює загальні питання у цій сфері, Главу 75, яка регулює відносини щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, а також містить загальні положення стосовно права особи на захист її цивільних прав та інтересів судом та органами державної влади.
Книга четверта визначає такі основні засади, як:
поняття права інтелектуальної власності, а саме встановлює, що це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності. Крім того, в цій книзі визначено, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності;
співвідношення права інтелектуальної власності та права власності;
об’єкти та суб’єкти права інтелектуальної власності;
підстави виникнення права інтелектуальної власності;
особисті немайнові та майнові права інтелектуальної власності;
строки чинності цих прав;
права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору та на об’єкт, створений за замовленням;
наслідки порушення права інтелектуальної власності;
захист права інтелектуальної власності.
При цьому кожному конкретному об’єкту права інтелектуальної власності присвячена окрема глава цієї книги.
Глава 75 Цивільного кодексу України визначає види договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності та встановлює конкретні вимоги щодо кожного з них. Такими договорами можуть бути: ліцензія, ліцензійний договір, договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, а також інші договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Також визначено порядок державної реєстрації таких договорів. Крім цього, Цивільний кодекс України містить також главу 76, що регулює відносини, пов’язані із договорами комерційної концесії. Ці договори безпосередньо не віднесені до договорів щодо розпорядження майновими правами на об’єкти інтелектуальної власності, але також стосуються відносин, пов’язаних із наданням дозволу на використання цих об’єктів.
Відносини щодо використання об’єктів права інтелектуальної власності в господарській діяльності врегульовані таким нормативно-правовим актом, як Господарський кодекс України. Він містить Главу 16, якою, зокрема, визначені правомочності щодо використання об`єктів права інтелектуальної власності у сфері господарювання. Також цей кодекс містить норми, що передбачають відповідальність за правопорушення у сфері господарювання. Наприклад, до порушника можуть бути застосовані такі види господарських санкцій, як:
відшкодування збитків;
штрафні санкції;
оперативно-господарські санкції.
Що стосується адміністративної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності, то адміністративні процедури застосовуються у випадках, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення, зокрема при: порушенні прав інтелектуальної власності, здійсненні дій, що становлять акти недобросовісної конкуренції, незаконному розповсюдженні примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних, порушенні законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини для їх виробництва.
Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою настання кримінальної відповідальності.
Норми адміністративного права, що стосуються захисту прав інтелектуальної власності, містяться також у:
митному кодексі України, зокрема Розділі Х “Сприяння захисту прав інтелектуальної власності під час переміщення товарів через митний кордон України”, в якому визначаються особливості переміщення через митний кордон України зазначених товарів;
спеціальному законодавстві України в сфері інтелектуальної власності і регулюють відносини, пов’язані із захистом права інтелектуальної власності в Апеляційній палаті Державного департаменту інтелектуальної власності;
законах України “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних” та “Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування”.
Кримінально-правові способи захисту прав інтелектуальної власності передбачені Кримінальним кодексом України та застосовуються від імені держави за вироком суду у вигляді покарань до особи, винної у вчиненні злочину, і полягають у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Такими видами покарань можуть бути: штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні роботи, конфіскація майна, арешт, обмеження або позбавлення волі на певний строк.
Спеціальне законодавство України у сфері охорони прав інтелектуальної власності складають, зокрема, такі закони України: "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на зазначення походження товарів", "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" та "Про авторське право i суміжні права". Ними детально врегульовано відносини щодо набуття, здійснення та захисту прав на винаходи, корисні моделі, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, географічні зазначення, об’єкти авторського права і суміжних прав.
До основних міжнародних нормативно-правові актів, учасницею яких є Україна, зокрема слід віднести:
Конвенцію, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності від 14 липня 1967 р.
Всесвітню конвенція про авторське право від 17 липня 1952 р.;
Паризьку конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. (Паризька конвенція);
Договір про патентну кооперацію від 19 червня 1970 р. (РСТ);
Мадридську угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р. (Мадридська угода)/;
Бернську конвенція про охорону літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р. (Бернська конвенція);
Міжнародну конвенція по охороні нових сортів рослин від 2 грудня 1961 р.;
Договір про закони щодо товарних знаків від 27 жовтня 1994 р. (TLT);
Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків від 27 червня 1989 р. (Протокол до Мадридської угоди);
Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм від 29 жовтня 1971 р.;
Договір ВОІВ про авторське право від 20 грудня 1996 р.;
Договір ВОІВ про виконання і фонограми від 20 грудня 1996 р.;
Міжнародну конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення від 26 жовтня 1961 р. (Римська конвенція);
Гаазька угода про міжнародну реєстрацію промислових зразків;
Договір про патентне право від 1 червня 2000 р. (РLТ);
Отже, на сьогодні законодавство України становить цілісну систему правових норм, що регулюють відносини щодо набуття, здійснення та захисту прав інтелектуальної власності. Разом з тим, робота над удосконаленням законодавства і механізмів його реалізації наразі триває.
З огляду на те, що Україна проголосила одним із стратегічних напрямків зовнішньоекономічної політики інтеграцію до світового співтовариства, насамперед до Європейського Союзу, на часі стоїть завдання адаптації законодавства України до законодавства ЄС, яка здійснюється відповідно до прийнятої Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. На цей час Державним департаментом інтелектуальної власності вже здійснено значний обсяг робіт, спрямованих на приведення чинного законодавства у відповідність до норм законодавства Європейського Союзу.
Ст. 418 ЦК України дає визначення поняття права інтелектуальної власності: право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.
Право інтелектуальної власності – це встановлена законом заборона усім третім особам використовувати нематеріальний об’єкт та надання уповноваженому суб’єкту можливості дозволяти використання певного нематеріального об’єкту. Право інтелектуальної власності є абсолютним, виключним, розповсюджується не тільки на чітко визначений об’єкт, а й на тотожні або сходні об’єкти, має самостійну економічну цінність та може відчужуватись.
3. Система права інтелектуальної власності
Найбільш поширеною думкою щодо поділу права інтелектуальної власності є поділ на чотири самостійні інститути: 1) авторське право та суміжні права, 2) право промислової власності (патентне право), 3) засоби індивідуалізації учасників господарського обігу їх товарів та послуг, 4) нетрадиційні об’єкти права інтелектуальної власності.
Розмежування правових інститутів залежить від підстав надання правової охорони. Критерієм для такого розмежування є можливість незалежного створення аналогічного нематеріального об’єкту іншою особою.
Якщо незалежне створення двома особами нематеріального об’єкту неможливо, то для відокремлення одного об’єкту від іншого служить форма об’єкту, а саме відокремлення не становить проблеми. Ця властивість нематеріального об’єкту спричиняє те, що для надання правової охорони не треба реєструвати твір, проводити експертизу на новизну або оригінальність. Відповідно, право виникає з моменту створення та не вимагається виконання будь-яких формальностей. Форма твору, яка є неповторною, визначає обсяг правової охорони. Таку систему назвають «фактологічною».
Інакше відокремлюються об’єкти, які можуть бути створені декількома особами незалежно один від іншого. Технічне рішення може бути створено незалежно від першого винахідника. В такому випадку необхідно відокремити технічне рішення від попередніх. Для цього автор повинен сформулювати суть та обсяг рішення, певний державний орган повинен провести експертизу, держава видати індивідуальний акт, яким визначити обсяг правової охорони. Саме тому, відокремлення та реєстрація завжди передують виникненню права. Обсяг правової охорони визначається певними формальними ознаками, як то формула винаходу, суттєві ознаки промислового зразка та інші. Таку систему назвають «реєстраційною».
Разом з цим можливо відокремлення об’єкта та закріплення монополії на підставі таємності. Збереження певної інформації в секреті, її використання надає особі певні переваги. Забороняється протиправне розголошення такої інформації шляхом промислового шпигунства, працівником володільця права на секрет. Ці відносини мають квазіабсолютний характер, бо одна і та ж інформація може бути створена та засекречена декількома особами незалежно однин від одного. Таку систему назвають «фактичною монополією».
Право інтелектуальної власності складається з таких основних інститутів.
Інститут авторських і суміжних прав - регулює правовідносини, що виникають у зв’язку із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва, виконань, фонограм, відеограм, передач (програм) організацій мовлення. Об’єднання в єдиному правовому інституті двох зазначених груп норм пояснюється найтіснішою залежністю виникнення та здійснення суміжних прав від авторських прав, а також урегульованістю відповідних правовідносин єдиним спеціальним законом. Ще однією рисою, яка об’єднує об’єкти авторського права і суміжних прав, є те, що для набуття прав на ці об’єкти не вимагається здійснення будь-яких формальностей.
Другим інститутом прав інтелектуальної власності, за допомогою якого охороняються права на об’єкти прав інтелектуальної власності, є інститут прав на результати науково-технічної творчості, які охороняються патентними правами, тобто інститут патентних прав. Цей правовий інститут регулює майнові, а також пов’язані з ними особисті немайнові правовідносини, що виникають у зв’язку із створенням винаходів, корисних моделей і промислових зразків, а також із набуттям, здійсненням та захистом прав на них.
Ще одним інститутом прав інтелектуальної власності є інститут так званих комерційних позначень або інститут прав на позначення учасників комерційного обігу та введеної в комерційний обіг продукції. Під комерційними позначеннями розуміють позначення, на які може бути набута правова охорона як на об’єкти права інтелектуальної власності, що вказують на походження, якість чи репутацію товарів або послуг. Такими позначеннями є: торговельні марки, географічні зазначення та комерційні найменування. Вони виконують функцію індивідуалізації товарів і послуг, а також суб‘єктів підприємницької діяльності, гарантуючи якість товарів і послуг, що ними виробляються чи надаються.
Крім традиційних об’єктів права інтелектуальної власності, які охороняються авторським правом і суміжними правами, патентними правами, а також правами на комерційні позначення, українське законодавство надає правову охорону сортам рослин, топографіям інтегральних мікросхем, комерційній таємниці та деяким іншим результатам інтелектуальної творчої діяльності. При цьому, окремі об’єкти права інтелектуальної власності, зокрема наукові відкриття і раціоналізаторські пропозиції, є специфічними для українського законодавства, оскільки в більшості держав світу вони особливо не виділяються.
Незважаючи на це, і перший, і другий вид результатів інтелектуальної творчої діяльності можна віднести до особливого інституту прав інтелектуальної власності, а саме – інституту прав на нетрадиційні об’єкти прав інтелектуальної власності. Звичайно, ця його назва є суто умовною і покликана лише підкреслити його відмінність від інститутів авторських і суміжних прав, патентних прав, а також прав на комерційні позначення.
4. Зміст права інтелектуальної власності
Для сучасної концепції українського цивільного права характерним є те, що право інтелектуальної власності стосовно особи розглядається у двох значеннях: 1) як елемент правосуб'єктності (правоздатності, статусу) особи; 2) як суб'єктивне право.
Відповідно і зміст права інтелектуальної власності має два тлумачення.
По-перше, йдеться про сукупність майнових та немайнових прав, які разом становлять право інтелектуальної власності як елемент статусу приватної особи. Саме такого змісту права Інтелектуальної власності стосуються ст.ст.418, 423, 424, 425 ЦК.
Зокрема ч.2 ст.418 ЦК розкриває зміст права інтелектуальної власності, як елементу правосуб'єктності, вказуючи, що право Інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та Іншими законодавчими актами.
Згідно зі ст.423 ЦК особистими немайновими правами суб'єктів права інтелектуальної власності є:
1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;
2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;
3) інші особисті немайнові права, встановлені законом. Зазначені немайнові права можуть бути поділені на два види: а) особисті немайнові права, пов'язані з майновими правами; б) особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами.
Особистим немайновим правом, пов'язаним із майновими правами, є право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності. У Цьому випадку визнання автором породжує для людини усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності (ст.424 ЦК).
Особистим немайновим правом, не пов'язаним із майновими правами, є право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності, та деякі інші особисті немайнові права.
Хоча завдання шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності має наслідком виникнення у нього права на відшкодування моральної шкоди, однак це є наслідком правопорушення, а не результатом творчої діяльності.
Особисте немайнове право на визнання творця об'єкта інтелектуальної власності автором породжує для нього усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності. Водночас навіть якщо він не реалізує жодного із майнових прав, це не вплине на його право бути автором твору, захищати недоторканність цього твору тощо.
Особисті немайнові права є чинними безстрокове (ч.І ст.425 ЦК). Вони можуть відчужуватися (переходити від автора до іншої особи) лише у виняткових випадках, спеціально встановлених законом. Таке рішення пов'язане з тим, що ці особисті немайнові права належать саме певній особі — автору, творцю об'єкта права інтелектуальної власності. Поміж винятків із загального правила можна назвати перехід у разі смерті автора його права на охорону недоторканності твору до особи, уповноваженої на це автором (ст.439 ЦК).
Майнові права суб'єкта права інтелектуальної власності — це суб'єктивні права учасників правовідносин, що виникають в результаті інтелектуальної, творчої діяльності, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, а також з тими матеріальними вимогами, які виникають з приводу розподілу цього майна і обміну.
Майнові права у правовідносинах інтелектуальної власності можуть бути як абсолютним (виключним) правом творця або інших осіб на об'єкт права інтелектуальної власності, так і мати зобов'язальний характер у правовідносинах, пов'язаних з передачею цих прав від автора до іншої особи.
Частина 1 ст.424 ЦК включає обидва вказані вище види майнових прав інтелектуальної власності, зазначаючи, що такими майновими правами є: 1) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;
2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;
3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;
4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
Загалом вказані майнові права інтелектуальної власності належать до абсолютних прав речового характеру, мають виключний характер. Водночас у процесі їх використання можуть виникати і права зобов'язального характеру (наприклад, при укладенні договору про передачу твору автором для використання іншою особою).
Хоча майнові права інтелектуальної власності належать до абсолютних прав
і підлягають абсолютному захисту, законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності. Однак такі обмеження та винятки можливі за умови, що вони не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб'єктів цих прав.
На відміну від особистих немайнових прав інтелектуальної власності, існування майнових прав у правовідносинах інтелектуальної власності обмежене строком. Частина 2 ст.425 ЦК, де закріплене це правило, не встановлює конкретних термінів, а лише вказує, що майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором. Отже, ця норма має відсильний характер. Прикладом спеціальної норми, що встановлює конкретний строк у цій галузі, може бути ст.446 ЦК, яка передбачає, що за загальним правилом строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через 70 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів. З цього правила законом можуть бути встановлені винятки.
Скажімо, строк чинності суміжних майнових прав у більшості випадків складає 50 років (ст.456 ЦК).
Оскільки існування майнових прав інтелектуальної власності обмежене певним строком, то вони можуть бути припинені й достроково, наприклад, якщо це передбачено договором. Дострокове припинення майнових прав інтелектуальної власності може бути також встановлено безпосередньо у законі.
По-друге, має бути оціненим зміст права інтелектуальної власності як суб'єктивного права творця та інших осіб, зазначених у законі. У цьому разі слід виходити із загальної характеристики суб'єктивного цивільного права як такого, що містить три складових: 1) можливість певної власної поведінки (здійснення права); 2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб; 3) можливість вимагати захисту від суду або інших державних органів.
5. Здійснення права інтелектуальної власності
Характер та спрямованість можливої поведінки суб'єкта права інтелектуальної власності, а отже, і напрямів здійснення цього права в загальному вигляді визначаються ст.41 Конституції, яка встановлює, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Правом володіння визнається юридичне забезпечена можливість суб'єкта фактичного панування над результатом своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Правом користування визнається юридичне забезпечена можливість суб'єкта видобувати зі свого результату його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб.
Правом розпорядження визнається юридичне забезпечена можливість визначати долю результату своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Стосовно майнових прав суб'єкта права інтелектуальної власності, розпорядження нерідко здійснюється шляхом передання їх іншій особі.
Отже, може йтися про право передання майнових прав в межах реалізації правомочності розпорядження правом інтелектуальної власності.
До вказаних правомочностей суб'єкта права інтелектуальної власності має також бути додане право легітимації, тобто право автора результату інтелектуальної, творчої діяльності на визнання такого результату, за наявності умов, встановлених законом, об'єктом права інтелектуальної власності.
З вказаних правомочностей суб'єкта права інтелектуальної діяльності найбільше практичне значення мають право користування та право розпорядження об'єктом цього права.
Закріплені у Конституції правомочності суб'єкта права інтелектуальної власності зумовлюють принцип свободи використання - безпосередньо або шляхом укладення договору — об'єкта інтелектуальної власності.
Відповідно до цього принципу суб'єкт права інтелектуальної власності має право укладати будь-які договори з приводу інтелектуальної власності, дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності, взагалі будь-яким чином використовувати цей об'єкт на власний розсуд з додержанням при цьому вимог щодо здійснення цивільних прав, зокрема вимоги не порушувати права інших осіб.
Способи використання об'єкта права інтелектуальної власності визначаються законом. Наприклад, відповідно до ст.441 ЦК використання твору, що є об'єктом права інтелектуальної власності, можливе шляхом: опублікування (випуску у світ); відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі; перекладу; переробки, адаптації, аранжування тощо; включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо; публічного виконання; продажу, передання в найм (оренду) тощо; порту його примірників, примірників його перекладів, переробок тощо.
Абсолютний характер права інтелектуальної власності означає, що використання об'єкта права інтелектуальної власності іншою особою за загальним правилом має здійснюватися з дозволу особи (того, хто створив об'єкт інтелектуальної власності, уповноваженої ним особи, спадкоємців тощо), яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності.
Однак законом можуть бути передбачені випадки правомірного використання об'єктів інтелектуальної власності без такого дозволу. Зокрема ст.444 ЦК передбачає, що твір може бути вільно, без згоди автора та інших осіб, та безоплатно використаний будь-якою особою: як цитата з правомірно опублікованого твору або як ілюстрація у виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених для навчання, за умови дотримання звичаїв, зазначення джерела запозичення та імені автора, якщо воно вказане в такому джерелі, та в обсязі, виправданому поставленою метою; для відтворення у судовому та адміністративному провадженні в обсязі, виправданому цією метою; тощо. При цьому особа, яка використовує твір, зобов'язана зазначити ім'я автора твору та джерело запозичення.
Дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності, як правило, проводиться шляхом видачі ліцензії. Умови видачі такої ліцензії можуть бути визначені ліцензійним договором.
Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності можливе на підставі різних договорів: ліцензії на використання об'єкта права інтелектуальної власності; ліцензійного договору; договору про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності; договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; інших договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.
Договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності укладається у письмовій формі під загрозою його нікчемності, але законом можуть бути встановлені випадки, в яких договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно.
Особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері. Це називається "ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності". Така ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою ліцензійного договору.
Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.
Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним Іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.
Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта у зазначеній сфері.
Невиключна ліцензія допускає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.
За згодою ліцензіара, наданою у письмовій формі, ліцензіат може видати письмове повноваження на використання об'єкта права інтелектуальної власності іншій особі (субліцензію).
Основною правовою формою передання майнових прав інтелектуальної власності є ліцензійний договір, за яким одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог закону.
У випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об'єкта права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.
Відповідно до вимог ст.1109 ЦК у ліцензійному договорі мають бути визначені вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способивикористання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір. При цьому предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними. Права на використання об'єкта права інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату (ст.ст.1107-1109 ЦК).
Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності може здійснюватися також шляхом внесення їх до статутного капіталу юридичної особи, передачі у заставу та використання в інших цивільних відносинах (ч. 3 ст.424 ЦК, Закон "Про заставу" тощо). Оцінка вартості майнових прав інтелектуальної власності у таких випадках провадиться за згодою сторін з урахуванням приписів закону.
Особливості має здійснення права інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно. Вони полягають у тому, що таке право може здійснюватися за договором між ними. Якщо ж суб'єкти права інтелектуальної власності, що належить кільком особам, вважають недоцільним укладення такого договору або не зуміли досягти згоди стосовно суттєвих умов такого договору, то право інтелектуальної власності здійснюється ними спільно (ст.428 ЦК). Це означає, що жоден з таких суб'єктів не може самостійно розпорядитися жодним з майнових чи немайнових прав інтелектуальної власності, усі вони беруть участь в управлінні правом інтелектуальної власності, мають право на прибутки від нього, несуть видатки, пов'язані зі здійсненням права інтелектуальної власності.
6. Захист права інтелектуальної власності
Захист права інтелектуальної власності в Україні в останні роки набуває усе більшої гостроти, оскільки масштаби порушення цих прав стрімко зростають. Варто хоча б пригадати проблему виробництва та реалізації неліцензійних компакт-дисків, відеокасет, комп'ютерних програм тощо, а також пов'язані з цим ускладнення міжнародних торгових відносин у цій та суміжних сферах. З цих міркувань наслідкам порушення права інтелектуальної власності та захисту від порушень присвячена низка норм ЦК та спеціального законодавства.
Порушення права інтелектуальної власності можливе:
- у формі дій (посягання на право інтелектуальної власності);
- у формі бездіяльності (невизнання права інтелектуальної власності органами, через які у встановлених законом випадках має проводитися легітимація результатів інтелектуальної, творчої діяльності);
- у змішаній формі (невизнання права інтелектуальної власності з наступним незаконним використанням тим же суб'єктом результатів чужої інтелектуальної, творчої діяльності).
Порушенням права інтелектуальної власності визнається також ввезення на митну територію України виробів (товарів), в яких використано об'єкти права інтелектуальної власності, що захищаються на території України, без дозволу суб'єкта права інтелектуальної власності, з порушенням цього права незалежно від того, захищалися чи захищаються ці об'єкти в країнах походження.
Водночас навіть за наявності ознак порушення права інтелектуальної власності, дії, які законом визнаються правомірними, порушеннями права інтелектуальної власності не визнаються.
Порушником права інтелектуальної власності може бути фізична або юридична особа. Вина порушника для кваліфікації дій чи бездіяльності як таких, що є порушенням права інтелектуальної власності, значення не має. Матеріальним наслідком порушення права інтелектуальної власності є поява контрафактних виробів, тобто продукції (товарів), вироблених з використанням об'єкта права інтелектуальної власності і реалізованих в межах України з порушенням права на них. Контрафактними вважаються також вироби, які виготовлені законно, але розповсюджені з порушенням права суб'єкта інтелектуальної власності.
Загальні засади захисту права інтелектуальної власності від порушень встановлені ч. 3 ст.418 ЦК, яка зазначає, що таке право є непорушним. Воно належить його володільцю як природне право, внаслідок чого ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до цих засад, які у свою чергу грунтуються на положеннях Конституції, захист права інтелектуальної власності здійснюється судом. Зокрема ст.432 ЦК встановлює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до ст.16 цього Кодексу. Отже, для суб'єкта права інтелектуальної власності існує можливість вимагати, щоб суд застосував такі загальні для всіх цивільних відносин способи захисту:
1) визнання права (наприклад, визнання права інтелектуальної власності, визнання права використання відповідного об'єкта тощо), 2) визнання правочину недійсним (наприклад, визнаная недійсним ліцензійного договору); 3) припинення дій, які порушують право (наприклад припинення використання твору без згоди його автора); 4) відновлення становища, яке існувало до порушення права (наприклад, вилучення і знищення незаконно виданого накладу літературного твору); 5) примусове виконання обов'язку в натурі (наприклад, вимога до видавця про виконання його обов'язку за договором про видання твору); 6) зміна правовідношення (наприклад, зміна умов авторського договору на вимогу автора у вигляді реакції на порушення з боку видавця), 7) припинення правовідношення (наприклад, дострокове розірвання ліцензійного договору у випадку його порушення);
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Суд може також захистити цивільні права та інтереси, пов'язані з інтелектуальною власністю, застосувавши спеціальні способи захисту права інтелектуальної власності та постановивши рішення про:
1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;
2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
3) вилучення з цивільного обігу товарів, виготовлених або введених у цивільний обіг з порушенням права Інтелектуальної власності (контрафактних виробів);
4) вилучення з цивільного обігу матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;
5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;
6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.
З метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів суд має право заборонити відповідачеві чи іншій особі вчиняти певні дії. Для цього необхідна наявність таких умов: 1) існують достатні підстави вважати, що ця особа є порушником права інтелектуальної власності; 2) зазначені дії стосуються виробництва, відтворення, розповсюдження, використання, а також транспортування, збереження або володіння виробами (товаром); 3) є достатні підстави вважати вироби контрафактними; 4) зазначені дії вчиняються з метою випуску в цивільний обіг цих контрафактних виробів (товарів).
За своєю природою це - прогібіторний позов, можливість якого передбачена ч.2 ст.386 ЦК. Принагідне слід зазначити, що у тих випадках, коли порушення права інтелектуальної власності стосується майнових прав його суб'єкта на певний матеріальний субстрат (наприклад, на рукопис, плівку із аудіо- чи відеозаписом, носій комп'ютерної програми тощо), для їх захисту можуть бути використані засоби захисту права власності, встановлені гл.29 ЦК.
Якщо дії порушника права інтелектуальної власності мають ознаки злочину, за який передбачена кримінальна відповідальність, орган дізнання, слідства або суд зобов'язані вжити заходів для забезпечення вчиненого або можливого в майбутньому цивільного позову шляхом розшуку і накладення арешту на: 1) вироби (товари), щодо яких припускається, що вони є контрафактними; 2) матеріали та обладнання, призначені для виготовлення і використання зазначених виробів (товарів); 3) документи, рахунки та інші предмети, що можуть бути доказом вчинення дій, за які відповідно до чинного законодавства передбачена кримінальна відповідальність.
Загальні положення про інтелектуальну власність