Культура педагогічного спілкування

Лекція 3. Культура педагогічного спілкування (4 год).

План

  1. Поняття професійного спілкування
  2. Діалог. Критерії визначення діалогу
  3. Контакт у педагогічному діалозі
  4. Етапи комунікативного процесу

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Педагогічна майстерність: Підручник /І.А. Зязюн, Л.В. Крамущенко, І.Ф.Кривонос та ін.; Вища школа, 1997.
  2. Петровская Л.А. Компетентность в общении. Социально-психологический тренинг – М., 1989.
  3. Петровская Л.А. Воспитатель-подросток и пути развития диалога // Учителям и родителям о психологии подростка / Под ред. Г.Г. Аракелова. – М., 1990.
  4. Хараш А.У. Межличностный контакт как исходное понятие психологии устной пропаганды // Вопр. Психологии. – 1977.
  5. Психологічний словник / Під Ред. В.І. Войтика. – К., 1982.
  6. Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении. – М., 1987.

  1. Поняття професійного спілкування

В педагогічній літературі поряд з поняттям „професійне спілкування” використовуються і інші: професійна комунікація, взаємодія викладача та студента, мовленнєве спілкування, професійно-педагогічне спілкування, співробітництво викладача та студента , мовленнєва культура педагога, психологічна сумісність викладача та студента. Кожний конкретний педагогічний процес наповнює ці поняття специфічним змістом і створює поняттєву нечіткість, що ускладнює розгляд природи педагогічної діяльності

Професійне педагогічне спілкування – комунікативна взаємодія педагога з учнями, батьками, колегами, спрямована на встановлення сприятливого, психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності і стосунків.

Професійне педагогічне спілкування на рівні майстерності взаємодії забезпечує через учителя трансляцію учням людської культури, допомагає засвоєнню знань, сприяє становленню ціннісних орієнтацій під час обміну думками; забезпечує формування власної гідності дитини.

Непрофесійне педагогічне спілкування, навпаки, породжує страх, невпевненість, спричинює зниження працездатності, порушення динаміки мовлення і в результаті появу стереотипних висловлювань у школярів, бо у них зменшується бажання думати і діяти самостійно.

За якими ознаками ми судимо про професіоналізм у спілкуванні?

Аналізувати педагогічне спілкування слід з різних боків, тому що це явище багатогранне.

Повноцінне педагогічне спілкування є не лише багатогранним а й поліфункціональним. Воно забезпечує обмін інформацією і співпереживання, пізнання особистості і самоутвердження, продуктивну організацію взаємодії.

Орієнтація на поліфункціональність спілкування дає змогу вчителеві організувати взаємодію підчас проведення заходів і поза ним як цілісний процес: не обмежуватися плануванням лише інформаційної функції, а створювати умови для обміну ставленнями, переживаннями; допомагати кожному “школяреві” гідно самоутвердитися в колективі, забезпечуючи співробітництво і співтворчість у класі.

Спілкування педагога з учнями є специфічним, тому, що за статусом вони виступають з різних позицій: соціальний педагог організує взаємодію, а учень сприймає її і включається в неї. Треба допомогти учневі стати активним співучасником педагогічного процесу, забезпечити умови для реалізації його потенційних можливостей, тобто забезпечити суб’єкт–суб’єктний характер педагогічних стосунків.

Суб’єкт-суб’єктивний характер педагогічного спілкування – принцип його ефективної організації, що полягає у рівності психологічних позицій, взаємній гуманістичній установці, активності педагога та учнів, взаємопроникненні їх у світ почуттів та переживань, готовності прийняти співрозмовника, взаємодіяти з ним.

  1. Діалог. Критерії визначення діалогу

Залежно від орієнтації, взаємозвернення, а також активності учасників, педагогічне спілкування може розвиватися за двома основними типами: як діалогічне або як монологічне. У монологічному спілкуванні відбувається поляризація за активністю: одні інструктують, наказують, диктують, інші – пасивно сприймають цей вплив; у діалогічному – активні всі, хто бере участь у конструктивному співробітництві.

Учитель нерідко вдається саме до авторитарних вказівок, настанов, пояснень. За цих умов спілкування може бути зведене до одноголосся педагога. Діалог передбачає багатоголосне, поліфонію думок, висловлювань, дій усіх його учасників.

2. Критеріями визначення діалогу є:

  1. Визнання рівності особистісних позицій, відкритість і довіра партнерів. Для того, щоб стимулювати успішне самовиховання учня, педагогові слід давати вихованцеві інформацію про нього, але той повинен сам вчитися давати собі оцінку. Таким чином, йдеться про усунення оціненого судження, а про зміну його авторства. Так забезпечується співробітництво, рівність і активність обох сторін.
  2. Домінанта, педагога на співрозмовникові і взаємовплив поглядів. Гуманізація педагогічної взаємодії полягає в децентрації позиції вчителя щодо всіх інтересів, які не збігаються з інтересами розвитку дитини, а в діалозі – зосередженості на співрозмовникові. Тому зосередженість на співрозмовникові – така позиція педагога в професійному спілкуванні, коли в центрі уваги вчителя є особа співрозмовника, його мета, мотиви, точка зору, рівень підготовки до діяльності.

У такій позиції учень, його особистість стає цікавим і важливим для педагога. Він уважний до реакції дитини, будує, свою взаємодію в площині інтересів співрозмовника і пропонує шляхи розв’язання проблем залежно від його потреб.

  1. Модальність висловлювання і персоніфікація повідомлення.

Персоніфікація тексту повідомлення - критерій діалогічного педагогічного спілкування, який передбачає виклад інформації від першої особи, звернення педагога та учнів до особистого досвіду, що пов’язаний з предметом повідомлення.

  1. Поліфонія взаємодії і надання вчителем розвиваючої допомоги.

Поліфонія в спілкуванні – критерій діалогічного педагогічного спілкування, який передбачає можливість для кожного учасника комунікацій викладу своєї позиції. В індивідуальній бесіді з учнем вона реалізується у формі розвиваючої допомоги. Дитина сама проживає своє життя, і, якщо ми хочемо їй допомогти, слід залишити їй простір для власних зусиль, для праці її душі, тобто так побудувати взаємодію, щоб допомогти партнерові самому впоратися із своїми проблемами.

  1. Двоплановість позицій педагога у спілкуванні.

У процесі професійного педагогічного спілкування педагог веде діалог не лише з партнером, а й з самим собою: активно включаючись у взаємодію, він водночас аналізує ефективність втілення власного задуму.

Бути природним, щирим, водночас займати позицію “поза перебування ” у спілкуванні (М.М, Бахтін) – ознака майстерності в педагогічній взаємодії.

3.Контакт у педагогічному діалозі

Ознаками того, що в соціального педагога є контакт з учнями, їхніми батьками в процесі спілкування, є:

1). взаємне особистісне сприйняття соціальногопедагога і учнів, відкритість у стосунках і відвертість у висловлюваннях

2) згода з головними змістовними положеннями взаємодії.

Сприйняття думок педагога і учнів як значущих, розвиток їх у подальшому спілкуванні;

3). єдність оцінних суджень;

4). наявність емоційного резонансу;

5). високий рівень контакту очей у бесіді;

6). збереження інтересу до подальшої взаємодії;

7). узгодженість поз, міміки та інтонації у діалозі.

Звичайна позиція педагога - дорослий, який настроєний на ділову взаємодію. Саме ця позиція (стійка усвідомлена сукупність ставлень учителя до учнів, що реалізуються в процесі взаємодії ) проектує в учневі рівноправного партнера, створює атмосферу довіри. Прийоми реалізації цієї позиції можуть бути такі: “Я хочу порадитися з вами”, “Давайте обміркуємо, вирішимо”, тощо.

Урахування рольової позиції вчителя особливо важливе в організації індивідуальної бесіди. Брак контакту через неузгодженість настанов у взаємодії руйнує атмосферу взаємосприйняття і перекреслює можливість подальшого продуктивного спілкування.

4.Етапи комунікативного процесу

Щоб навчитися професійному спілкуванню, треба чітко уявляти структуру цього процесу, знати, які вміння забезпечують його здійснення, яким чином можна удосконалювати виховний вплив на дітей. За В.А. Кан-Каліком, є 4 етапи комунікації, що становить структуру педагогічної взаємодії :

  1. Моделювання педагогом майбутнього спілкування (прогностичний етап).
  2. Початковий етап спілкування.

Мета його – встановлення емоційного і ділового контакту у педагогічній взаємодії.

  1. Керування спілкуванням. Це свідома і цілеспрямована організація взаємодії з користуванням процесу спілкування відповідно до визначеної мети.
  2. Аналіз спілкування. Головне завдання цього етапу – співвідношення мети, засобів, результатів взаємодії, а також моделювання подальшого спілкування. Це етап самокоригування.

Стосовно кожного етапу педагогові слід дотримуватися певних правил, які оптимізують взаємодію:

  • формування почуття “ми”, демонстрація спільності поглядів, що усуває соціальні бар’єри, протиставлення і об’єднує для досягнення спільної мети;
  • встановлення особистісного контакту, щоб кожен учень відчував зверненість саме до нього;
  • демонстрація, власного ставлення, що виявляється в тому, як ми усміхаємося (відкрито, невимушено чи скептично), з якою інтонацією говоримо (дружньо, сухо, тиснучи на учня), як експресивно забарвлені наші рухи (спокійні, стримані чи зневажливі, нервові), яку обрали дистанцію (довіри чи конфронтації);
  • показ яскравих цілей спільної діяльності – накреслення спільного “ми” у майбутньому, що демонструє зацікавленість у співрозмовникові, міцність єдності;
  • передача педагогом розуміння внутрішнього стану учнів – зчитування настрою співрозмовника, що сигналізує про зацікавленість у взаємодії, взаєморозумінні;
  • постійний вияв інтересу до учнів. Це означає – слухати учнів, ставити питання і дорожити їхньою думкою, співпереживати, підкреслювати позитивне, говорити компліменти, тобто робити все, що підтримує учня у його позитивних намірах;
  • створювати ситуації успіху, потрібні для сприятливого психологічного тла взаємодії.

Воно створюється радістю від успіху, постійним схваленням потенційних можливостей, підкресленням індивідуальної значущості кожного, зняттям страху перед можливою помилкою, наданням допомоги і вмінням учителя попрохати допомоги в учня.

Реалізувати всі ці правила можливо, якщо вчитель правильно обере стиль спілкування з дітьми і дорослими.

Спрямованість на дитину, її розвиток, захопленість своєю справою, професійне володіння організаторською технікою і делікатність – ось що стає запорукою стилю у педагогічній праці.

Отже, спілкування вчителя у педагогічному процесі повинно збудити активність самої дитини (вийти на діалог) і допомогти їй набути позитивного досвіду організації діяльності і стосунків.

5. Перешкоди на шляху ефективного спілкування.

Як показує практика ділової взаємодії, вміння цілеспрямовано, активно слухати інших має велике значення для взаєморозуміння. Однак чути і слухати – не зовсім те саме. Більшість людей народжується здатними слухати, тобто здійснювати природний фізіологічний процес, що не вимагає свідомих зусиль. Чути означає прагнути зрозуміти і запам'ятати почуте. Цей процес вимагає наявності складного комплексу вмінь, які людина опановує протягом усього свого життя.

Більшість людей, на думку вчених, погано вміють слухати слова інших, особливо якщо ці слова не зачіпають їхніх інтересів. Дослідження показують, що умінням вислухати співрозмовника спокійно і уважно, зосереджуючись на суті того, що говориться, притаманне не більше 10 % людей.

До Сократа в Афіни здалеку приїхала молода людина, що дуже бажала опанувати мистецтво красномовства. Поговоривши з нею кілька хвилин, Сократ зажадав від неї за навчання ораторському мистецтву подвійну плату. «Чому?» — поставив запитання здивований учень. «Тому, – відповів філософ, – що мені доведеться навчати тебе не тільки говорити, але й тому, як потрібно мовчати і слухати». Ця відповідь, що пролунала більше двох тисячоліть тому, перегукується з думкою письменника XX ст. Л. Фейхтвангера, який стверджував, що «людині потрібно два роки, щоб навчитися говорити, і шістдесят років, щоб навчитися тримати язика за зубами».

Перешкоди на шляху ефективного слухання:

Відключення уваги. Відвернути увагу може усе, що дійсноє незвичайним чи дратує. Наприклад, ваш співрозмовник відвів погляд убік, безнадійно махнув рукою, і ви розумієте без слів, що він вам не вірить, вважає ситуацію безнадійною.

Висока швидкість розумової діяльності. Ми думаємо в 4 рази швидше, ніж говоримо. Тому коли хтось говорить, наш мозок велику частину часу вільний і відволікається від мовлення того, хто говорить.

Антипатія до чужих думок. Будь-яка людина завжди більше цінує свої власні думки, і для неї приємніше й легше відслідковувати саме їх, а не змушувати себе стежити за ходом міркувань партнера.

Вибірковість уваги. Ми звикли слухати одночасно багато чого, не приділяючи однакової уваги різним об’єктам сприйняття (слова, міміка, жести, пози, інтонації й ін.). Спроба уважно слухати все й одночасно фіксувати щось є для багатьох непосильним заняттям. Тому, в порядку самозахисту, ми привчаємося поперемінно вибирати те, що у певний відрізок часу становить для нас найбільший інтерес. Ця властива нам звичка переключати увагу з одного на інше утруднює концентрацію уваги на чомусь одному.

Потреба репліки. Чиясь промова може викликати в нас невідворотне бажання перебити та (чи) відповісти, і тоді ми перестаємо слухати. Наші думки зайняті формулюванням «розгромних» коментарів, за допомогою яких ми хочемо спростувати аргументи партнера.

Можна також говорити про існування як внутрішніх, так і зовнішніх перешкод, що заважають слуханню.

До зовнішніх перешкод слухання відносяться:

Фізичний дискомфорт. Спека, холод, утома чи головний біль погіршують здатність слухати і приділяти увагу співрозмовнику.

Переривання і перешкоди. Телефонні дзвінки, стукіт друкарської машинки, гул вентилятора й інші зовнішні подразники можуть відволікати від ходу бесіди.

Зайнятість думками про інші речі. Думки про інші зустрічі, невідкладні справи і термінові повідомлення можуть відволікати.

Заздалегідь підготовлені відповіді. Відповіді-заготовкина реальні проблеми людей чи спроби швидко віднести ці проблеми до тієї чи іншої категорії можуть заважати вам уважно слухати.

Готовність до нудьги. Чекання нудьги від спілкування з певними людьми означає, що ви заздалегідь намагаєтеся віддалитися від них, не давши їм жодних шансів.

Розмови про самого себе. Надмірна заклопотаність самим собою і власними проблемами руйнує процес спілкування.

Персоналізація. Припущення, що співрозмовник говорить про вас, хоча це не так, обмежує ваше сприйняття.

Ставлення до співрозмовника. Симпатія чи ворожість до співрозмовника можуть зіпсувати слухання.

Вибіркове слухання. Сприйняття тільки частини того, що говорить співрозмовник, через розбіжність особистих переконань чи думок слухача зі змістом сприйнятого повідомлення веде до неприйняття всієї розмови, тому що думка співрозмовника не має значення для нього.

Співрозмовник говорить недостатньо голосно чи пошепки.

Акцент у того, хто говорить, монотонність, занадто швидкий чи повільний темп мовлення.

Відволікаюча зовнішність співрозмовника, його манери (манірність чи неадекватність міміки і т. ін.).

Оточення чи пейзаж.

Погана акустика.

Обмеженість у часі, відчуття, що регламент вичерпано.

Надмірне завантаження роботою, необхідність робити кілька речей одночасно.

Колір стін у приміщенні (червоний – дратує, темно-сірий – гнітить).

Внутрішні перешкоди слухання пов’язані, як правило, зі шкідливими звичками того, хто слухає, «міркувати про що-небудь ще» (про співрозмовника, про те, як він мене сприймає, що думає про мене і т. ін.).

Ефективне слухання припускає наявність складного комплексу умінь, опанування яким вимагає від індивіда активності і свідомих зусиль. Це процес, у ході якого людина відбирає зі всіх зовнішніх звуків ті, що відповідають її потребам і інтересам.

Слухаючи ефективно, ви можете у більшій мірі впливати на ситуацію і на її результат. Таке уміння дає можливість зрозуміти, що саме було сприйнято неправильно, і вчасно зупинитися, щоб щось прояснити.

Більшість людей оцінюють точність свого слухання на 70—80 %. Однак цілий ряд досліджень показав, що в дійсності ефективність слухання у більшості людей становить 25 %, тобто 75 % почутих повідомлень втрачаються. Наслідки, до яких може призвести неточне сприйняття чи перекручування інформації під час слухання, наочно демонструє дитяча гра «зіпсований телефон».

Те, що відбувається зі змістом повідомлення в процесі передавання його від однієї людини до іншої, можна умовно зобразити таким чином:

Мал.1. Процес перекручування інформації під час її передавання

Відповідно до базової моделі комунікації проходження інформації в спілкуванні має чотири аспекти:

  1. інформація, яку має намір передати відправник (його думки);
  2. інформація, яку передали, тобто реально висловили (реальне кодування інформації тим, що говорить);
  3. інтерпретована інформація (декодована слухачем);
  4. та інформація, що остаточно зберігається в пам'яті слухача.

Як видно на мал.1., під час переходу повідомлення від однієї стадії до іншої неминуче має місце втрата інформації. Прагнення слухача зробити повідомлення осмисленим змушує його додавати щось до почутого чи, навпаки, щось усувати. У результаті сприйняте повідомлення може зовсім не відповідати вихідному. Можна виділити наступні фактори, які «відповідають» за те, що, слухаючи інших, ми ніби й не чуємо їх:

обсяг мовлення, що обрушується на нас щодня, не дозволяє однаково уважно сприймати всі усні повідомлення. За деякими даними, до 1/3 часу, коли ми не спимо, тобто 5 годин на день, а можливо більше, ми слухаємо інших людей. Якщо додати до цього час на прослуховування радіо, телебачення й ін. засобів масової інформації, то стає очевидним, що неможливо протягом настільки тривалого часу постійно підтримувати увагу напруженою;

усі люди занурені у власні турботи, які мають для них більшу вагу, ніж повідомлення інших людей. Важко зосередити увагу на співрозмовникові і його інформації, якщо є свої невідкладні та дуже важливі справи;

уважно слухати важко і під впливом фізіологічних причин. Як вже згадувалося, ми думаємо швидше, ніж говоримо. Відомо, що звичайна людина здатна сприймати до 500 слів за хвилину, в той час як середня швидкість мовлення становить від 125 до 150 слів за хвилину. У результаті утворюється свого роду «вільний час», який слухач заповнює обмірковуванням власних проблем, мріями, планами або починає перебивати, підганяти того, хто говорить.

Встановлення вербального зворотного зв’язку гарантує, що і ви, і той, хто говорить, маєте на увазі одне й те саме. Часто ми використовуємо досить абстрактні поняття, знаємо, що говоримо, але описуємо це іншій людині абстрактно.

У процесі спілкування дійсною трагедією є не великі непорозуміння, а дріб’язкові, яких ми припускаємось у розмові, і які заважають нам зрозуміти, що саме відбувається. Неправильно думати, що ті самі слова мають однакове значення і несуть у собі однаковий зоровий образ

Стилі слухання й зворотний зв’язок у міжособистісному спілкуванні

Американський дослідник спілкування Келлі виділяє чотири види слухання.

СПРЯМОВАНЕ, КРИТИЧНЕ СЛУХАННЯ. За такого виду слухання учасник спілкування спочатку здійснює критичний аналіз повідомлення (найчастіше роблячи це превентивно, тобто упереджено, будучи настроєним на критичне сприйняття інформації), а потім робить спробу його розуміння. Таке слухання буває корисним, коли використовується ситуативно; воно доречне, наприклад, на діловій нараді, дискусії, конференції, тобто там, де обговорюються рішення, проекти, новий досвід, погляди та інше. Однак там, де обговорюється нова інформація, повідомляються нові знання, наприклад, на лекції, інформаційній доповіді, семінарі, критичне слухання менш доречне.

Настанова на відторгнення інформації не дозволяє дослуховуватися до неї, вимагає акцентування уваги тільки на тому, що підтверджує небажаність слухання. У результаті все коштовне ніби «пролітає» повз, інтерес до інформації відсутній, людина просто гає час і залишається незадоволеною.

ЕМПАТИЧНЕ СЛУХАННЯ. За емпатичного слухання учасник ділової взаємодії приділяє велику увагу «зчитуванню» почуттів, а не слів, розумінню того, як людина ставиться до того, що говорить. Емпатичне слухання буває ефективним, якщо той, хто говорить, викликає в слухача позитивні (стенічні) емоції (радість, впевненість у собі, надію на краще, задоволення та ін.), та неефективним, якщо той, хто говорить, викликає своїми словами негативні (астенічні) емоції (страх, тривогу, сум, засмучення, розчарування і т. ін.).

НЕРЕФЛЕКСИВНЕ СЛУХАННЯ. Цей вид слухання припускає мінімальне втручання у мовлення співрозмовника за максимальної зосередженості на ньому. Вміння уважно мовчати, не втручатися в мовлення партнера власними зауваженнями, репліками, коментарями, демонструючи при цьому доброзичливість і підтримку, полегшує для того, хто говорить, процес самовираження і допомагає тому, хто слухає, краще зрозуміти зміст переданої інформації, уловити, що саме постає за словами того, хто говорить.

Таке слухання доцільне у наступних ситуаціях:

• партнер горить бажанням виразити власну думку, ставлення до чого-небудь;

Той хто говорить, так і для слухача. Подібне припущення є, очевидно, основним фактором, який заважає ефективному спілкуванню. Ми чуємо саме те, що хочемо почути.

партнер хоче обговорити наболілі питання, він відчуває негативні емоції: стурбований, скривджений чимось, незадоволений;

партнеру важко виразити словами те, що його хвилює; будь-яке втручання в розмову створює ще більші труднощі;

партнер сором’язливий, невпевнений у собі, йому легше «спілкуватися» з технікою, речами, ніж із собі подібними;

партнер просить: «Вислухай мене до кінця, а потім порадь, як мені бути». У цій ситуації можлива часова «пастка», тому необхідно відразу ж обумовити регламент тривалості висловлення і співвіднести його з вашими можливостями витрати часу.

За нерефлексивного слухання доцільно подавати сигнали партнеру, які підтверджують ваше розуміння й увагу, типу «так-так», кивок головою, «я розумію», «продовжуй, я тебе слухаю» та ін. Іноді буває достатнім просто уважно вислухати партнера, однак, якщо ваша думка відрізняється від думки співрозмовника, тоді необхідно вступити в бесіду і висловитися, тобто перейти до рефлексивного слухання.

Нерефлексивного слухання буває також недостатньо в описаних нижче ситуаціях.

Якщо у вашого партнера немає бажання обговорювати ту чи іншу тему, ваше мовчання ніколи його до цього не спонукає. Крім того, іноді партнер ваше мовчання сприймає як згоду з тим, про що він говорить, а ваші кивки, якими ви стимулювали його до того, щоб розмова тривала, як явні знаки згоди з ним.

Якщо ви хочете краще зрозуміти, про що говорить ваш співрозмовник, навряд чи варто застосовувати нерефлексивне слухання, оскільки в цьому випадку ви досить швидко можете «відключитися» від партнера і перестати сприймати вихідну від нього інформацію.

Саме тому, коли нерефлексивного слухання буває явно недостатньо, рекомендується застосовувати рефлексивне слухання, суть якого полягає в активному слуханні партнера, у використанні вами словесної форми для підтвердження розуміння того, про що говорить партнер.

АКТИВНЕ РЕФЛЕКСИВНЕ СЛУХАННЯ. За цього виду слухання здійснюється така організація комунікації, в якій партнери краще розуміють один одного: всі осмислено висловлюються, перевіряють і уточнюють власне розуміння, спільно з’ясовують ступінь його адекватності.

За такого слухання з тим, хто говорить, встановлюється зворотний зв’язок, що дозволяє усунути перешкоди, перекручування інформації, продемонструвати співпереживання, співчуття, бажання допомогти.

Як уже було розглянуто, у процесі спілкування правильному розумінню інформації заважають багато факторів. Аби забезпечити розуміння той, хто слухає, повинен дати знати тому, хто говорить, що саме сприйнято точно,а що перекручено, щоб останній міг скоригувати своє повідомлення і зробити його більш зрозумілим. Саме такий обмін сигналами прямого й зворотного зв’язку являє собою процес активного рефлексивного слухання.

Фахівці в галузі спілкування виділяють чотири прийоми встановлення зворотного зв’язку: розпитування, перефразування, відображення почуттів і резюмування.

Розпитування, чи з’ясування – це пряме звертання до того, хто говорить, за допомогою різноманітних питань, спрямоване на те, щоб полегшити розуміння, звернути увагу того, хто говорить, на те, що він висловлюється не зовсім точно. Після додаткових роз’яснень комунікація, як правило, відновлюється. Цей прийом можна використовувати за допомогою таких питань: «Що ви маєте на увазі?», «Якщо я вас правильно зрозумів, то...», «Чи у цьому полягає проблема, як ви її розумієте?» та ін.

Перефразування, чи вербалізація, означає висловлення тієї ж думки, але іншими словами. Слухач перефразує думку того, хто говорить, тобто повертає йому суть повідомлення, щоб він міг оцінити, чи правильно його зрозуміли. Перефразування можна почати словами: «Отже, Ви думаєте...», «Наскільки я міг Вас зрозуміти. ..», «Виходить, з Вашого погляду, як я зрозумів...» та ін.

Звичайне перефразування як прийом зворотного зв’язку використовується для виділення тільки істотних, головних думок партнера. Акцент робиться саме на змістовному значенні думки, ідеї, а не на почуттях, настановах співрозмовника, до того ж думка висловлюється своїми, іншими словами, а не механічно копіюється те, що сказав партнер.

Відображення почуттів. У даному разі основна увага приділяється не змісту повідомлення, а почуттям, що виражає той, хто говорить, емоційній складовій його висловів. Особливо важливо використовувати цей прийом у тих випадках, коли помітна невідповідність того, що людина говорить, невербальним сигналам, які вона демонструє. Відображення почуттів допомагає і тому, хто говорить, більш чітко й точно усвідомити свій емоційний стан.

Відповідь або емоційна реакція на почуття інших дуже важливі для взаєморозуміння. Людина виявляє емоції тоді, коли інформація для неї має особливе значення. Задача слухача в цій ситуації – показати співрозмовнику, що його розуміють і його почуття поділяють чи не поділяють. При цьому можна використовувати наступні фрази: «Імовірно, Вас це дуже роздратувало», «Я бачу, як Ви переживаєте...», «Я розумію Ваші почуття...» та ін.

Для розуміння почуттів співрозмовника варто стежити за виразом його обличчя, рухом рук, позою, інтонацією та іншими не-вербальними проявами.

Відображення почуттів припускає наявність у співрозмовника психологічної культури, коректності і делікатності, уміння усім своїм виглядом показати щире переживання, співчуття.

Резюмування, чи узагальнення, допомагає зв’язати окремі частини почутої інформації в одне ціле. Тим самим, підбиваючи підсумки тому, що було сказано, партнер дає зрозуміти партнеру, що його основні думки зрозумілі й сприйняті. Такий спосіб встановлення зворотного зв’язку особливо доречний у дискусіях, на діловій нараді, на переговорах.

Резюме варто формулювати своїми словами, використовуючи, наприклад, такі вступні фрази: «Якщо підбити підсумок тому, що було сказано...», «Отже, ви вважаєте, що...», «Узагальнюючи те, що Ви сказали...» та ін.

Резюмування корисне також тоді, коли наслідком розмови ділових партнерів повинні бути будь-які дії з боку слухача.

Таким чином, активне слухання має на увазі, що потрібно на цей час «притримати при собі» свої власні цінності та спробувати зрозуміти, як дивиться на речі той, хто говорить, — поставити себе на місце цієї людини.

Культура педагогічного спілкування