Громадянське суспільство і правова держава

Тема 10. Громадянське суспільство і правова держава

П Л А Н

Поняття та ознаки громадянського суспільства.
Ідея громадянського суспільства в історії політичної думки.
Поняття та ознаки правової держави.
Ідея правової держави в історії політичної думки.

Література

Основна: 1 – 4

Додаткова:

Андресюк Б. 17 днів, які потрясли світ. Громадянське суспільсто як реальність. – Голос України. – 2005. - №12. -С.4.
Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина. - К.: МАУП, 2003. - 424 с.
Брегеда А. Ю. Політологія: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. – К.:КНЕУ, 1999.-108 с.
Воронов І. Громадянське суспільство і влада // Людина і політика. – 2003. – № 1.
Литвин В. Прорив до громадянського суспільства. – Голос України. – 2005. - №14. -С.2-3. - №15. – С.2-3.
Навчальний посібник підготовлений як доповнення до підручника "Політологія: Підручник" /І.С. Дзюбко, К.М.Левківський, В.П.Андрущенко та ін. К.: Вища шк., 1998. - 415 с.
Основи демократії: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / Авт. колектив: М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарук та ін.; За заг. ред. А. Колодій; М-во освіти і науки України, Ін-т вищої освіти АПН України. – К.: вид-во “Ай Бі”, 2002
Рудич Ф. Громадянське суспільство в Україні: віражі і перспективи сходження. // Віче. – 2004. – №6. – С.39-41.
Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. - К., 1996
Соколов В. Громадянське суспільство. Дійові особи та виконавці // Віче. – 2003. - №4. – С. 24-27.
Степаненко В. Українське громадянське суспільство. “Помаранчева” стадія становлення // Віче. – 2005. - №2. – С. 49 – 55.

Поняття та ознаки громадянського суспільства.

Протягом більшої частини XX ст. проблема громадянського суспільства не отримала належного розвитку не тільки в нашій країні, але й на Заході. Сам термін «громадянське суспільство» знову став актуальним у 1970-80 pp. Головною причиною цього була різка активізація експансії держави у сфери приватного життя громадян не лише в соціалістичних, але і в несоціалістичних, розвинутих країнах. Багато підходів до визначення.

Громадянське суспільство – сукупність позадержавних суспільних відносин (економічних, духовно-моральних, родинно-побутових тощо) та інститутів, що надають людині можливість реалізувати свої громадянські права, яка виражає різні потреби, інтереси та цінності членів суспільства.

Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних ознак, яке спільно з державою утворює розвинуті правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

Громадянське суспільство має свою внутрішню структуру, котру складають соціальні відносини та соціальні інститути. Соціальні відносини у громадянському суспільстві мають переважно горизонтальний характер. Їх умовно можна поділити на три рівні:

Економічні зв'язки та відносини, які становлять основу життєдіяльності суспільства. Вони базуються на економічному плюралізмі, різноманітності форм власності при дотриманні інтересів як особи, так і суспільства в цілому. Кожен член громадянського суспільства є власником цілком конкретної власності або має право на користування і розпорядження власністю, виробленим ним суспільним продуктом.
Соціокультурні відносини, в яких реалізуються потреби продовження роду, здоров'я, виховання дітей, духовного вдосконалення і віри, інформації тощо. Ці потреби охоплюють релігійні, родинні, етнічні та інші сталі зв'язки; задовольняються через такі інститути, як родина, церква, виховні та наукові заклади, творчі спілки, спортивні товариства тощо. Громадянське суспільство життєздатне, якщо його члени мають високий рівень соціального, інтелектуального, психологічного розвитку, внутрішньої свободи і здатні до самостійних дій при приєднанні до певного інституту суспільного життя.

3. Відносини, пов'язані з потребами у політичній участі, з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і ціннісних орієнтацій. Цей рівень відносин передбачає сформованість у індивіда конкретних політичних позицій. Політичні інтереси та переваги здійснюються за допомогою груп за інтересами, політичних партій, рухів тощо. Саме цей рівень громадянського суспільства містить соціально найактивніші інститути, тісно пов'язані з державно-політичною системою суспільства (насамперед політичні партії).

Елементами структури громадянського суспільства є:

недержавні соціально-економічні інститути (власність, праця, підприємство);
незалежні від держави виробники (приватні фірми, банки, корпорації);
політичні партії і рухи;
суспільні об'єднання та організації (асоціації, спілки, товариства тощо);
сфера охорони здоров'я та освіти;
родина;
церква тощо.

Ознаки громадянського суспільства:

економічна свобода, що ґрунтується на праві кожного громадянина мати власність та отримувати справедливу винагороду за чесну працю. Вільний власник повинен бути вільним від диктату, від втручання державних органів політичної влади в його виробничі справи. Але досвід XX ст. показав, що надмірне звільнення власників засобів виробництва від впливу політичних структур може посилювати анархію та свавілля в економіці, що призводить до кризи, хоча непомірне втручання політики в економіку може призвести до криз ще глибших;
розвинутість і розгалуженість демократії. Термін «демократія» тут трактується як основний спосіб організації, підпорядкування та регулювання відносин між елементами соціальної структури суспільства, головним чином — у сфері їх економічних та соціальних інтересів. Демократія будь-якого рівня припускає наявність «керуючих» і «керованих». Ступінь зрілості громадянського суспільства залежить від співвідносин цих елементів демократії. Оптимальний варіант для громадянського суспільства — рівність сторін; в ідеалі — домінування (неабсолютне) «керованих» над «керуючими» професіоналами;
найповніше забезпечення прав і свобод людини і громадянина, безумовне визнання та захист природних прав;
рівність усіх перед законом і правосуддям, гарантований захист прав і свобод на підставі закону;
гарантована законом можливість громадян об'єднуватися в незалежні від держави та партії суспільні об'єднання за інтересами та професійними ознаками;
свобода громадян в утворенні партій та громадських рухів;
свобода слова, преси, поглядів, незалежність від держави засобів масової інформації та їх діяльність за межами державної цензури;
існування механізмів, що стабілізують відносини між державою і громадянським суспільством, та забезпечення функціонування останнього державними структурами. Цей механізм, формальний або неформальний, передбачає наявність відповідних законодавчих актів, демократичних виборів народних представників у різні органи влади, інститутів самоврядування тощо;
презумпція невинності та формула «не заборонене законом — дозволене».

Отже, головною діючою особою громадянського суспільства є людина як особа, як індивід, що має певну систему потреб, інтересів, цінностей. Наявність можливості реалізації складових цієї системи і робить людину головним учасником суспільного розвитку, членом громадянського суспільства.

Таким чином, громадянське суспільство — це своєрідний суспільний простір, в якому люди взаємопов'язані та взаємодіють як незалежні один від одного та від держави індивіди. Це система забезпечення соціокультурної і духовної сфер, їх відтворення і передачі з покоління в покоління, система незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що призначені забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і колективів, реалізації приватних інтересів і потреб як особистих, так і колективних.

Ідея громадянського суспільства в історії політичної думки.

Проблема громадянського суспільства посідає особливе місце у розвитку політико-юридичної думки. Сама ідея громадянського суспільства бере початок у Стародавній Греції та. Давньому Римі, зокрема з творчості Платона, Цицерона та ін., коли склались уявлення про громадянство, громадянина і виникло поняття суспільства як спільності громадян. Тривалий час саме поняття «громадянське суспільство» ототожнювалося з державою. Для стародавніх греків усе суспільне життя було політичним, тобто полісним.

Проблема взаємовідносин суспільства і держави стає однією з найважливіших у працях мислителів середини XVII ст. Т. Гоббса, Дж. Локка. Ця проблема розглядалася в XVIII-XIX ст. у працях Ж.-Ж. Руссо, ПІ.-Л. Монтеск'є, Д. Віко, В. фон Гумбольдта, І. Канта, Г. Гегеля, К. Маркса.

Від XVII ст. мислителі вже не ототожнювали громадське суспільство з існуючою державою або реальними формами державного управління. Навпаки, вони відзначали, що в дійсності реальна держава найчастіше пригнічує громадянське суспільство, і вважали законним тільки обраний уряд, підкорятись якому добровільно погодились усі громадяни. Дж.Локк, наприклад, вважав абсолютну монархію, яка деяким уявлялась єдиною формою правління у світі, насправді несумісною з громадянським суспільством і, отже, неможливою формою громадянського правління.

Відомий представник німецького Просвітництва XVII ст. В. фон Гумбольдт найчіткіше визначив поділ між державою і громадянським суспільством, виділивши три головні відмінності між ними: по-перше, це система національних суспільних закладів, які формуються «знизу» самими індивідами, і система державних інститутів; по-друге, «природне і загальне право» і позитивне право, що визначається державою; по-третє, «людина» і «громадянин». Він робить висновок про те, що «державний лад не є самоціль, а лише засіб для розвитку людини». Державна діяльність, за Гумбольдтом, повинна підкорятися задоволенню інтересів і потреб людини.

Ідею підкорення держави інтересам суспільства, індивіда підтримував І. Кант. Він вважав, що громадянське суспільство — це сукупність відносин між вільними громадянами, і вищою метою історії повинна стати така держава, в якій розвиватимуться всі первісні задатки людського роду. І. Кант сформулював основні засади, на яких ґрунтується існування громадянського суспільства: свобода члена суспільства як людини; його рівність з іншими людьми; самостійність члена суспільства як громадянина.

Істотний вклад у розробку теорії громадянського суспільства зробив німецький філософ Г. Гегель у своїй праці «Філософія права».Для нього громадянське суспільство — це передусім система потреб, що ґрунтується на приватній власності і загальній формальній рівності людей. Гегель вважав, що громадянське суспільство може виникнути лише на певному, досить високому етапі розвитку людства, протиставляючи йому дикість, нерозвинутість, нецивілізованість. Під громадянським суспільством розуміється класичне буржуазне суспільство, створене, за його словами, лише в сучасності.

Вагомий внесок у розвиток ідей про громадянське суспільство зробили К. Маркс та Ф. Енгельс. Маркс прийшов до чіткого усвідомлення того, що у вивченні держави необхідно спиратися на аналіз громадянського суспільства. Не держава породжує суспільство, а навпаки — родина і громадянське суспільство складають передумови держави. У своїх ранніх працях К. Маркс використав поняття «громадянське суспільство» для позначення ним структури родини, станів, класів, власності, розподілу, реального життя людей, підкреслюючи їх об'єктивний характер та економічні підстави. К. Маркс показав, що саме громадянське суспільство, як першооснова людського співіснування і діяльності, є головним двигуном історичного прогресу. Сфера діяльності громадянського суспільства, за Марксом, не тільки економіка, а й культура, ідеологія і породжені ними суспільні рухи.

Відомий італійський політичний діяч і вчений А. Грамши, аналізуючи механізм панування керівного класу в першій половині XX ст., виокремив три його складові частини, три «суспільства»: економічне (економічний фундамент панування буржуазії – її володіння засобами виробництва і розподілу), політичне і громадянське. Сукупність тих частин, які здійснюють функцію примусу і безпосереднього панування (військового, поліцейського, правового), становить «політичне суспільство». Однак такого суспільства, яке відповідало б системі «охорони суспільного порядку і дотримання законів», не існує. Воно переплітається з тією частиною суспільства, яка іменується «громадянським суспільством». Це сукупність усіх тих важелів і органів у державі, які дають змогу буржуазії здійснювати ідейне і моральне керівництво підлеглими класами. У зв’язку з цим А. Грамши писав: «На Сході держава була всім, громадянське суспільство перебувало у первісному, аморфному стані. На Заході між державою і суспільством були упорядковані відносини, і якщо держава починала хитатися, одразу ж виступала на поверхню міцна структура громадянського суспільства. Держава була лише передовою траншеєю, позаду була міцна низка фортець і казематів».

Наведені підходи показують, що громадянське суспільство було історично представлене як найрозумніше та найдоцільніше влаштування людського буття. Йшлося про новий етап розвитку цивілізації, новий виток суспільного прогресу, який мав отримати відповідне офіційне призначення та вираження. І мислителі визначили основні характерні риси цього етапу:

розвиток громадянського суспільства був пов’язаний з падінням станово-феодального ладу, з виникненням капіталістичних виробничих відносин;
громадянське суспільство виникає на певному етапі суспільного розвитку і пов’язане з історичними формами; воно є силою, яка разом з державою становить діалектичну єдність;
у межах громадянського суспільства невпинно зростає значення людини, що перетворюється з підданого на громадянина, як особистості.

Громадянське суспільство називається так не тому, що воно складається з громадян, а тому, що створює певні умови для громадян.

3. Поняття та ознаки правової держави.

Громадянське суспільство перебуває у тісному взаємозв'язку з державою. Завдяки державі людська спільнота набуває цивілізованості і стає суспільством. Від ступеня розвиненості громадянського суспільства залежить ступінь демократизму держави.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Правова держава — це правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права.

Правову державу характеризують такі ознаки:

верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;
вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;
поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;
гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань громадян та індивідів;
високий рівень громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;
контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;
відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;
органічний зв'язок прав і свобод громадян з їх обов'язками, відповідальністю, законослухняністю, самоконтролем, самосвідомістю, правовою культурою;
дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

4. Ідея правової держави в історії політичної думки.

Пошуки принципів, форм і механізмів для встановлення належних взаємозалежностей та узгодженої взаємодії державної влади і права розпочалися ще в глибоку давнину.

Ідея необхідності дотримання законів у державному управлінні знайшла свій усебічний розвиток, зокрема, у Стародавньому Китаї у вченні, яке дістало назву «легізм» (від лат. закон). Теоретик легізму Шан Ян доводив, що організація державного управління має ґрунтуватися на основі єдиних, чітко визначених законів, що спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання, не свавілля правителів повинні лежати в основі державного управління. Легісти вважали, що взаємовідносини між державною владою і населенням є за своєю природою антагоністичними, і тримати маси в покорі можна лише за допомогою жорстоких законів.

Принципово інакше розуміли роль закону в державному управлінні античні філософи. Так, Сократ прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Він наголошував, що збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом речей, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу потрібно неухильно дотримуватися законів. Непорушність законів, підпорядкування всіх, у тому числі правителів, законам є основою нормального функціонування держави, її благополуччя.

Особливе місце закону відводив у своїй концепції ідеальної держави Платон. Його ідеальна держава — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. «Я бачу близьку загибель тієї держави, — говорив Платон, — де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги».

Велику увагу розмежуванню законних (правильних) і незаконних (неправильних) форм правління приділяв Аристотель. Він, зокрема, зазначав, що там, де відсутня влада закону, немає і державного ладу. Закон має панувати над усім.

В епоху середньовіччя ідея верховенства права як регулятора суспільних відносин обґрунтовувалася тезою про божественне походження норм закону. Ідеї необхідності підпорядкування державної влади божественним законам обстоювали, зокрема, Аврелій Августин і Фома Аквінський. Справедливим вони вважали закон, що існує в силу волі Божої. Перед законом усі мають бути рівними як «раби Божі».

Таким чином, ще у Стародавньому світі проблема законності державного правління перебувала в центрі політичної думки. Однак у вирішенні цієї проблеми мислителі Стародавнього світу, як і середньовіччя, не розрізняли суспільство й державу, не порушували питання про відносини між ними, про джерела права і якість самих законів, їх відповідність вимогам гуманізму і справедливості.

Новий етап у розвитку ідеї правової держави започаткували мислителі Нового часу — Г. Гроцій, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Мон-теск'є, які були виразниками інтересів буржуазії. У цей час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу і встановлення юридичної рівності, забезпечення свободи й безпеки особи та приватної власності шляхом створення необхідних політичних і правових гарантій. У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства і церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання політики, держави і права від релігії. З цією метою вони зверталися до ідей природного права й договірного походження держави.

Згідно з теорією природного права держава і право створені не Богом, а суспільним договором людей відповідно до законів людського розуму. Вимоги людського розуму випливають з природи людей і складають «природне право», до якого належать передусім право на життя, свободу і володіння власністю, які не можуть бути відчужені ні на чию користь.

У політичних поглядах Дж. Локка були закладені основи теорії правової держави. До таких основ слід віднести насамперед твердження про те, що державне правління повинно не лише ґрунтуватися на законі, а й обмежуватись ним, закон є обов'язковим для всіх. Межею державної влади виступають природні права людини, на які держава не може зазіхати. Для забезпечення законності необхідні поділ влади та збалансованість повноважень кожної з її гілок. Принципово важливим для теорії правової держави є сформульоване Дж. Локком твердження про те, що законом є не будь-який припис держави, а лише той її акт, який визнається громадянами, тобто є легітимним.

Вагомим внеском у розвиток теорії правової держави було трактування Ш.-Л. Монтеск'є співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. «У державі, тобто в суспільстві, де є закони, — писав Ш.-Л. Монтеск'є, — свобода може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити те, чого повинно хотіти, і не бути примушуваним робити те, чого не повинно хотіти... Свобода є право робити все, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то у нього не було б свободи, тому Що те саме могли б робити й інші громадяни». Ш.-Л. Монтеск'є вважав, що політична свобода можлива лише там, де немає можливості зловживання владою, а для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Принципово важливе значення для розвитку теорії правової держави мала творчість І. Канта. Як і багато інших мислителів того часу, він вважав, що держава прийшла на зміну природному станові, в якому не було ніякої гарантії законності. Моральний борг, почуття поваги до природного права спонукають людей полишити цей стан і шляхом суспільного договору перейти до життя в громадянському суспільстві, державі. Суспільний договір укладають між собою морально розвинені люди, тому державі забороняється поводитися з ними як з істотами, що не знають морального закону і не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Зі свого боку народ повинен підпорядковуватися державі, встановленим нею законам.

Справжню свободу, вважав І. Кант, люди дістають лише в державі. Однак нерідко свобода переростає у свавілля. Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших, І. Кант називає правом. Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов'язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, що може зробити лише держава. І. Кант визначає державу як «об'єднання множинності людей, підпорядкованих правовим законам». Призначення держави він пов'язує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом — державний устрій повинен максимально відповідати вимогам досконалого права.

Висунення та обґрунтування І. Кантом тверджень про те, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю, що індивіди відмовляються від необмеженої і свавільної свободи природного стану на користь справжньої свободи у правовому стані, що призначення держави полягає в досконалому праві, максимальній відповідності державного устрою принципам права тощо, дають підстави вважати його одним із основних творців теорії правової держави.

Так поступово сформувалася теорія правової держави, сенс якої полягає в обґрунтуванні необхідності зв'язати державу правом, установити правові межі її могутності і тим самим захистити громадян від можливого свавілля з боку держави, не допустити виродження держави в тиранію. Згідно з теорією правової держави закон мусить бути єдиним для всіх — і для держави, і для громадян — і мати правовий характер, тобто відповідати високим моральним вимогам. Державне правління, засноване на законах, може мати й деспотичний характер, якщо закони не відповідають вимогам моральності, гуманізму, демократизму та справедливості і спрямовані лише на захист державної влади.

Сам термін «правова держава» утвердився в німецькій юридичній літературі у першій третині XIX ст. у працях К. Т. Велькера, Р. фон Моля та інших правознавців, а в подальшому набув значного поширення. На початку XX ст., особливо після Жовтневої революції в Росії, популярність ідеї правової держави різко зросла, що було зумовлено прагненням зняти напруження міжкласового протистояння та уникнути за допомогою соціального компромісу революцій і дезорганізації суспільного життя. Ідея правової держави, верховенства права виявилася однією з найпродуктивніших у розв'язанні суспільних суперечностей ненасильницьким шляхом, враховуючи інтереси всіх учасників політичного життя.

Громадянське суспільство і правова держава