Розвиток писемності в Київській Русі

ДЕРЖАВНИЙ УНIВЕРСИТЕТ

IНФОРМАЦIЙНО-КОМУНIКАЦIЙНИХ ТЕХНОЛОГIЙ

Кафедра Телекомунiкацiйних систем

Предмет Iсторiя культури Украiни

Викладач

Студент групи

Р Е Ф Е Р А Т

Тема реферату Розвиток писемності в Київській Русі

КИIВ

2012

Змiст реферату :

Вступ –

визначення писемностi

передумови винекнення писемностi

Писемнiсть в Киiвськiй Русi –

Зародження писемностi

Дохристиянська писемнiсть

Iсторичнi умови розвитку писемностi

Визначнi iсторичнi памятки писемностi

Висновок –

Значення писемностi в Киiвськiй Русi

Список використанноi лiтератури.

Вступ

Насамперед визначимося , що ж таке писемнiсть ? Писемнiсть це найважливiший засiб передачi людськоi мови за допомогою знакiв. Писемнiсть з’явилася не сама-собою , а пройшла довгий i складний шлях формування та розвитку в контекстi iсторичного розвитку людства. Розвиток людства вимагав все бiльш розвинених засобiв спiлкування мiж одноплемiнниками , сусiднiми племенами , а згодом i мiж народами ,тому письмо пройшло шлях формування вiд предметного письма , пiктографiчного письма , iероглiфiчного письма , складового письма до алфавiтного . В алфавiтному , або , як його ще називають звуковому (фонетичному) письмi за допомогою знакiв записуються окремi звуки данноi мови. Цi знаки називаються лiтерами , а система або набiр знакiв називаеться абеткою. Найдавнiшою абеткою людства е фiнiкiйська , на ii основi виникли такi абетки , як староеврейська , арабська , грецька , латинська та кирилична абетки.

Потрiбно також зауважити , що не у всiх народiв, на шляху iх iсторичного розвитку, писемнiсть розвивалась однаково чи за класичними канонами розвитку письма (що ми згадували ранiше). Е Нацii , що зупинились , в розвитку писемностi , в силу рiзноманiтних iсторичних обставин , на раннiх системах писемностi. Наприклад маемо китайцiв , з iх iероглiфiчним письмом. На противагу iм маемо народи Крайньоi Пiвночi – чукчi , ескiмоси , евенки , ненцi , що в розвитку свого письма перестрибнули вiд пiктографiчного письма до алфавiтного . Але не зважаючи на нерiвномiрнiсть розвитку , виходячи з iсторичного досвiду ми розумiемо , що

насамперед , передумовами виникнення письма , або переходу вiд одного виду письма до iншого виду , бiльш складнiшого (розвиненiшого) е якiсно новi зрушення в соцiальнiй органiзацii спiльноти ,в життевiй необхiдностi

спiлкування .

Писемнiсть в Киiвськiй Русi

Основою будь-якоi древньоi культури е писемнicть. Смiливо можемо стверджувати , що зародження , та походження писемностi в Державi Киiвська Русь (орiентовна дата iснування – 837-1240 рр ) оповитi

Iсторичною таемницею , над якою дискутуе вже не одне поколiння вчених науковцiв. Досить довгий час вважалося що до 988 року – року Хрещення Русi князем Володимиром , не iснувало словянськоi писемностi в Киiвськiй Русi.

Вважалося що писемнiсть на землi Русi прийшла разом з офiцiйним прийняттям християнськоi релiгii. Але ми пам’ятаемо , що однiею з умов виникнення письма е якiсно новi зрушення в соцiальнiй органiзацii спiльноти , крiм того знаемо , що вже в 4 столiттi нашоi ери зформувався антський племенний союз ( анти – схiднi словяни ). Цей , та деякi iншi племеннi союзи були настiльки складними за своiм устроем , що нагадували за собою держави i було важко уявити такi союзи без будь-якоi писемностi.

Факт iснування дохристянськоi писемностi , пiдтверджуеться i на мовному рiвнi – слова «писати» , «читати», «письмо», «число» iснують в багатьох слов’янських мовах , а це свiдчить , що слов’яни вмiли писати й читати , ще до iх розподiлу на схiдних , захiдних та пiвденних , що сталося задовго до прийняття християнства. Крiм того взимку 860-861 років славетний просвітник Кирило під час своєї хазарської місії мав нагоду бачити у Херсонесі “Євангеліє і Псалтир руськими письменами писані”. Це було за рік до «винайдення» ним особливої слов’янської абетки.

Збереглися також згадки про «черти » i «ризи» в сказаннi «О писменех» (рубiж IX—X ст.). Автор – чорноризець Храбр , вiдмiчав , що слов’яни –язичники використовують знаки , з допомогою яких вони «читаху и гадаху» (читали i гадали). Про існування писемності на Русі свідчать договори з греками, тексти яких переписані у «Повісті временних літ». Доведено, що договори укладались у двох примірниках. Один з примірників договору, той, що залишився на Русі, ще у давнину був перекладений слов'янською мовою. У договорі 911 р. згадується про звичай руських писати духівниці на випадок смерті. Загадкову знахідку було виявлено у Софійському соборі в Києві. Графіто, видряпане на стіні, нагадує азбуку, що складається з 23 грецьких та чотирьох (Б, Ж, Ш, Щ) слов'янських літер. Останні, можливо, призначалися для поліпшення передачі особливостей слов'янської фонетики. Накреслення літер графіто аналогічне кирилиці. Але це не кирилиця з 43 літер і не азбука з 38 літер, яку згадував Храбр, і не грецький алфавіт з 24 літер. Якщо це не випадковий напис — знахідка відображає якийсь перехідний етап слов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати перші слов'янські літери.

Вченi вважають , що в дохристиянський перiод у славян було декiлька систем письма , якими користувалися на рiзних территорiях.

Але единоi славянськоi писемностi ще не iснувало.

Отож смiливо можна стверджувати , що давньоруське письмо пройшло складний шлях вiд пiктографiчного малюнка , через складове письмо до звукового фонетичного письма - але на початок формування ранньофеодальноi держави Киiвська Русь це письмо знаходилося в своему зародковому станi. Зрозумiло , що такою (зародковою) писемнiстю користувалися лише деякi верстви населення , та й то час вiд часу – наприклад при укладаннi деяких торгових чи полiтичних договорiв.

Звiсно , що для молодоi феодальноi держави , з ii новим устроем, такий стан писемностi приводив до негативного еффекту майже у всiх сферах дiяльностi. ІХ ст. в історії Русі було переломним етапом. Цей час завершується складний і тривалий процес формування феодалізму у східних слов’ян та Давньоруської держави, де столицею був Київ. . Язичницька віра не спроможна була ідеологічно задовольнити потреби молодої держави. Вона недостатньо сприяла потребам об’єднання держави, підвищенню її міжнародного авторитету. Київська Русь серед інших країн виглядала як держава варварська, тобто язичницька, хоча вона ні в чому не поступалася своїм могутнім сусідам і, зокрема, Візантійській імперії. Ранньофеодальна держава, якою на кінецьХ ст. вже була Київська Русь, потребувала такої ідеології, яка б виправдовувала нові соціальнополітичні порядки, слугувала б потребам панівної верхівки. Крiм того полiтика найбiльшоi на той iсторичний момент Вiзантiйськоi iмпереii визначалася експансiею християнства – поширенню християнства в сусiднiх з Вiзантiею державах . Тож iсторичними умовами виникнення писемность в державi Киiвська Русь – е , насамперед , сам факт утворення державницького об’еднання , а також експансiею християнськоi релiгii.

В 860 роцi вiдбувся похiд Русi на Царьград (Константинопiль).Молода сильна , язичницька Держава загорожувала самому iснуванню Вiзантiйськоi iмперii. В 862 роцi в Константинополi з’явились посли вiд моравського князя Ростислава з проханням : «Наш народ сповiдуе християнську вiру , але у нас немае вчитилiв , що можуть пояснити нам нашу вiру на рiднiй мовi.Пришлiть нам таких вчителiв». Це був гарний шанс поширити свою релiгiю не тiльки на Моравiю , а i на весь слов’янський свiт, тож Iмператор Михайло III та патрiарх Вiзантii призвали солунських братiв Констянтина (Кирила) Фiлософа та Мефодiя впорядкувати писемнiсть для слов’янськоi мови , створити абетку , якщо ii не мае, а також перекласти на слов’янську мову , евангiлiе вiзантiйського , схiдно-християнського типу.

Всi вiдомi описи життя Кирила розповiдають : ”Обрђте же тоу еуаггелие и псалтирь, роусьскими письмены писано, и человђка обрђть, глаголюща тоя бесђдою, и бесђдова съ нимъ, и силу рђчи приимь, своей бесђдђ прикладая различьная письмена гласная и съгласная, и къ Богоу молитву творя, въскорђ чести и съказати, и мънози дивлђаху, Бога хваляше”. Дана цитата дозволяе , знову ж , дiйти висновку про наявнiсть азбуки на Русi в дохристиянськi та докирилiвськi часи. Адже Кирило в найкоротшi строки вивчив мову , шляхом спiлкування з людиною , що знала алфавiт та мову. Фактично Кирило не придумав , так би мовити – з нiчого , слов’янський алфавiт , а просто використав , той що , пiдкреслюю – вже був, тiльки адаптувавши та пiдготовивши до перекладу на нього грецьких церковних книжок. В iншому разi важко було б пояснити такий надзвичайно швидкий час вирiшення поставленноi задачi , що «мънози дивлђаху» , i тим бiльше майже миттеве (в iсторичних мiрках) поширення повальноi грамотностi на Русi менш нiж за 200 рокiв (доказом цього е Новгородськi берестянi грамоти – що писалися навiть жiнками i дiтьми з будь-якого життевого приводу).

Пiсля створення , або як ми вже казали – переробки та адаптування дiючоi, абетки ,в Моравii Кирило та Мефодiй продовжують перекладати церковнi книги з грецькоi на слов’янську мову, навчали слов’ян читанню , письму та веденню богослужiнь на слов’янськiй мовi.Так з’явилася кирилиця – ця новостворена азбука дозволила виразити та закрiпити слов’янську мову , як основу для болгарськоi та майбутнiх украiнськоi , росiйськоi , бiлоруськоi та ряду iнших мов.Кирилична абетка спочатку складалась iз 43 букв , близьких по написанню до грецьких.Кожна буква мала свою власну назву : А-«аз» , Б — «буки» ( слово «азбука»), В — «веди», Г — «глаголь», Д — «добро». Букви також визначали i цифри. «А» — цифру 1, «В» — 2, «Р» — 100. I тiльки в 18 столiттi iх витiснили арабскi цифри.Потрiбно сказати , що деякий час , поряд з кирилицею , була у вжитку i iнша слов’янська азбука – глаголиця (вiд слова «глаголити» - говорити).Джерела буквенного складу глаголицi не визначенi. Ii основу шукали в рiзноманiтних системах письма, але так i не дiйшли до чiткого осмислення ii походження.Глаголиця мала той же склад букв , що i кирилиця , але з бiльш складним – вичурним написанням. На рубежi IX-X столiтть глаголиця була розповсюджена у пiвденних та захiдних слов’ян .До XII столiття глаголиця повнiстю зникае з використання.

Вплив християнства на культурний розвиток Київської Русі був досить складним i суперечливим. Фактично церквою визначалися напрями розвитку культури. Храми і монастирі стали головними осередками розвитку освіти, науки, мистецтва. Християнізація Русі стала важливим стимулом поширення книжного знання. При давньоруських храмах і монастирях створювалися бібліотеки, приміщення для переписування книг. Перша бібліотека у Київській Русі була заснована за часів Ярослава Мудрого у Софійському соборі ( 1037 р.), згодом з’явилася бібліотека і в Києво-Печерському монастирі. Книжне знання, писемнiсть розцінювалося тоді як головна ознака гідності людини.Розвиток освіти у Київській Русі будувався на власних традиціях із використанням античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. До того ж прийняття християнства у його східному, православному варіанті сприяло поширенню грамотності, адже на відміну від католицизму богослужіння у православному храмі проводиться рідною мовою. Шкільна освіта за часів князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стала частиною загальнодержавної та церковної політики. Цього часу у Київській державі утворюються три типи шкіл:

— навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, так звана палацова школа підвищеного типу;

— приватна школа домашнього навчання;

— навчальний заклад, у якому готували священиків – школа «книжного вчення». У 1086 р. княгиня Ганна Всеволодівна відкрила при Андріївському монастирі в Києві першу відому нам жіночу школу на Русі, де учениці навчалися "писанню, ремеслам, співу…". Як свідчать літописи, усі свої засоби на облаштування шкіл витратив в 1180 р. смоленський князь Роман Ростиславович. У домонгольской Русі існували школи у Владимире-на-Клязьме, Ростові, Полоцьку, Галичі. Одна з шкіл знаходилася при Києво-печерському монастирі. У них вивчали богослов'я, філософію, риторику, граматику на основі творів античних авторів, візантійської літератури, болгарських джерел. Нова "власна" писемність послужила основою бурхливого розвитку книжкової культури в Київській Русі, яка до монгольського нашестя була однією з найцивілізованіших держав середньовічної Європи в XI, - XIII повіках. Рукописні книги світського змісту, разом з грецькими богословськими працями, стають необхідним знаком приобщенности до культури. Книги в цю епоху тримають у себе не

тільки князь і його наближені, але і купці, і ремісники.

У давньоруських школах обов’язковим було навчання основам письма, читання та рахунку. А оскільки література, що надходила з за кордону, була написана здебіль шого грецькою та латинською мовами, то важливого значення надавали вивченню цих мов. Писали ж на дерев’яних дощечках, вкритих воском, роговою або металевою паличкою, яка називалася стилем.Поширенню грамотності , писемностi сприяла меценатська діяльність київських князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Основою писемної мови Київської Русі була жива давньослов’янська мова східних слов’ян. Вона почала формуватися у VІ-Х ст. з праслов’янської мови. Письменство розвивалося у тісному єднанні з уснопоетичною народною творчістю, яка мала переважно синкретичний і дуалістичний характер.Переписувалася і перекладалася, насамперед, біблійна література: вибрані тексти зі Старого заповіту — парамійник, збірка псалмів царя Давида — псалтир, діяння апостолів — «Апостол», тлумачення біблійних текстів — палеї та ін. Переписаними на Русі, були кирилична частина Реймського євангелія Анни Ярославни (перша половина XI ст.), Остромирове євангеліє. Архангельське євангеліє (1092 р.), Новгородські службові лінії (1095-1097 рр.) та кілька «Апостолів» другої половини XII ст. Повні переклади усіх книг біблії у вітчизняній писемності з’явилися набагато пізніше. Традиції Біблії у створенні життєписів продовжувало житійне, або агіографічне письменство (гр. — «святий» і «пишу»). Найпершими відомими в Київській Русі агіографічними творами були переклади житій Антонія Великого, Федора Студита, Іоанна Златоуста, Георгія Побідоносця. З Візантії прийшла до нас також патристика (гр. — «батько», «отець»), або ораторсько-учительська література «отців церкви» — богословів і проповідників християнства. Це були твори Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Василя Великого, Єфрема Сирина та ін. Твори патристики сприяли зміцненню основ християнської моралі та феодальної ідеології. Вони популяризували основні принципи християнської догматики,

тлумачили біблійні тексти, прославляли біблійних героїв і діячів церкви.

повідників популярністю користувалися повчання Клемента Охрідського — учня Кирила і Мефодія . До Київської Русі потрапила порівняно незначна частина біблійних книг із Моравії та Болгарії в перекладах старослов’янською мовою, зроблених Кирилом та Мефодієм. Особливу популярність мав Псалтир, який використовувався як підручник для навчання письма. У Київській Русі поширення набули Давньоруські літописи— це історичні твори, в яких найголовніші події записувалися у хронологічному порядку, по роках (літах). Укладачі літописних текстів не були простими фіксаторами історичних фактів. Вони намагалися подати живу панораму подій, свідками яких були самі. Звертаючись до історичного минулого слов’ян, літописці залучали фольклорні перекази, уснопоетичну народну творчість. Літописна спадщина, яка дійшла до наших днів, створювалась не одним поколінням книжників. Літописи не розглядалися нашими предками як завершені твори. Вони складалися разом з самою історією, їх постійно доповнювали новими фактами, а деякі історичні події переосмислювалися й висвітлювалися по іншому. Літописання увібрало в себе елементи історичних хронік, богословські твори, церковні «повчання».

Останнім часом археологічними дослідженнями виявлені нові матеріали, що мають велику цінність для вивчення писемності Русі та поширення її серед різних верств населення. Так, важливе значення мають написи на різних виробах: пряслицях, ливарних формочках, господарських посудинах — корчагах, голосниках та цеглі, металі, дереві тощо.Написи на пряслицях — це частіше за все позначення власника речі: «Потворин пряслень», «Княжо єсть», «Молодило», «Невесточ», «Янка вдала пряслень Жирці» та ін. Написи на корчагах робилися для визначення вмісту цих великих посудин, наприклад «Ярополче вино», «Гороухща»; але іноді на них трапляються імена або побажання майстрів, що їх виготовляли.Часто зустрічаються написи й на металевих виробах. Цікавий напис майстра на руків'ї меча (X—XI ст.), виявленого у с. Хвощеватій на Полтавщині, на лезі якого інкрустовано дротом: «Коваль Людота».Пiдкреслюю , що писемнiсть на Русi була не тiльки у бояр та духовенства – про це , знову ж таки свiдчать берестянi грамоти Киева, Новгорода та iнших мiст. В тому ж Новгородi знайдено сотнi берестяних грамот , з яких ми можемо дiзнатися люди Русi того часу любили та вмiли писати одне – одному: серед листiв дiловi документи , обмiн iнформацiею , запрошення до гостини , i навiть любовна переписка - так давньоруський Микита писав на берестi своiй коханій : "Вiд Микити ко Улiаницi. Поiде за меня..." . Про розповсюдження грамотностi серед простого населення свiдчать надписи , зробленi майстрами на своiх виробах. Важливе значення має також дослідження давньоруських написів (XI—XIV ст.), зроблених відвідувачами на стінах стародавніх архітектурних будов, зокрема Софійського собору у Києві. Тут виявлені написи: про смерть 1054 р. «царя нашого» Ярослава Мудрого, про чотирилітнє князювання в Києві Святослава Ярославича, про мир, укладений під Києвом на Желяні Святополком Ізяславцчем, Володимиром Мономахом й Олегом Святославичем, та ін. Великий напис зроблено з приводу внесення до Софії десятини від продажу Боянової землі, що, можливо, мала якесь відношення до славетного Бонна з «Слова о полку Ігоревім».Серед авторів графіті — представники різних верств населення міста. Тут і особи князівської адміністрації: соцький — боярин Ставр Городятинич, оспіваний у давньоруських билинах (Ставр Годинович), княжий мечник Василь, отроки і писці-професіонали — Іван, дяк Давидів та Лука, дяк з м. Турова, залежні люди — прощеник Михаль. Багато написів зроблено ченцями, попами, купцями. Серед них, безперечно, були й такі, що мали відношення до переписування книжок та літописання. Серед авторів графіті є не тільки кияни, а й жителі давньоруських міст Білгорода, Білої Вежі (Остерської), Турова, Полоцька, Чернігова. У соборі відкрито фрагменти глаголичних написів, що свідчить про знайомство на Русі з цим письмом, і, нарешті, стародавню азбуку, про що згадувалося вище. Графіті виявлені також у Новгороді, Старій Ладозі, Смоленську, Чернігові. Крiм того ми знаемо , що ще князь Володимир , одразу пiсля прийняття християнства , карбував монети – Златники та Срiбники . Монети карбувалися по Вiзантiйському типу , але з легендами (надписами) кирилицею – «Владимир на столе» , «Владимир , а се его злато» «Владимир , а се его серебро».

Швидкий розвиток писемності був пов'язаний із загальним піднесенням культури та духовними потребами давньоруського населення. У XI — першій половині XIII ст. писемність вже обслуговувала майже всі сфери життя феодального суспільства Русі. Урочистим уставом переписувалися церковні та богословсько-філософські книжки, писалися князівські грамоти, договори та інші офіційні документи. Купці, городяни та ремісники писали берестяні грамоти, робили написи на різних виробах і на стінах будов. Все це свідчить про велике поширення писемності не тільки серед панівної верхівки та служителів церкви, а й серед інших верств населення.Завдяки писемностi того часу – ми маемо надзвичайно цiннi iсторичнi , писемнi джерела , що надають нам безцiннi свiдчення тiеi епохи – найдревнiшими , серед них е Реймське Евангiлiе , Остромирово Евангiлiе,

Iзборник Святослава – 1073 року , Iзборник – 1076 року , Мстиславово Евангiлiе. Реймське Евангiлiе привезла у Францiю дочка Ярослава Мудрого – Анна .Вченi датують його 40-ми роками 11 сторiччя , своею назвою це Евангiлiе зобов’язане мiсту Рейс у Францii , де воно зберiгаеться сьогоднi, хоча його створили Киiвськi книжники , спецiально для князiвськоi сiм’i.

Найдревнiшим датованим книжним пам’ятником Русi е Остромирово Евангiлiе. Створили цю книгу в Киевi 1056-1057 рр , про , що свiдчить спецiальний запис. Остромирово Евангiлiе – памятник безцiнноi iсторичноi та художньоi цiнностi. З найдревнiших книг , що збереглися до наших днiв е й такi , що призначалися для свiтського читання. Наразi мова йде про «Iзборники» - зiбрання рiзноманiтних творiв грецьких авторiв богословського та повчального змiсту , бiльша частина з яких тлумачить складнi мiсця з Бiблii , а це , так би мовити , своерiднi енциклопедичнi довiдники. До сьогодення iх збереглося два – 1073 та 1076 рокiв. За пiдрахунками вчених в 13 столiттi , на територii Русi було близько 130-140 тисяч книжок декiлькох сотень найменувань – саме цю кiлькiсть потребували церкви та монастирi – головнi вогнища книжностi – i вiдповiдно грамотностi та писемностi.Аби створити на той час таку величезну кiлькiсть книг – потрiбно було мати на дуже високому рiвнi писемну культуру.

Висновок

Ми не можемо уявити наше сьогодення без книг, газет, покажчиків, потоку інформації, а минуле - без впорядкованої історії, релігію - без священних текстів... Поява писемності стала одним з найважливіших, фундаментальнейших відкриттів на довгому шляху еволюції людства. За значимістю цей крок можна, мабуть, порівняти з добуванням вогню або з переходом до вирощування рослин замість довгої пори збирача. Становлення писемності - дуже непростий процес, що тривав тисячоліття. Слов'янська писемність, спадкоємицею якої є наш сучасний лист, встала в цей ряд вже більше тисячі років назад, в IX столітті нашої ери.Ми можемо смiливо стверджувати , що завдячуючи писемностi ми маемо духовний зв’язок з нашими предками – знаемо , а не здогадуемось , якими помислами вони жили , а також якi славнi сторiнки iсторii вони творили , якi лихолiття вдалося подолати нашому народу на теренi iсторii …….

Також завдячуючи писемностi нашi потомки знатимуть нашi , сучаснi дiяння та помисли .Наша писемнiсть визначае нас , як Нацiю. Жодна з галузей сучасноi науки просто неможлива без писемностi ……адже це основа основ.

I смiливо можна стверджувати , що комфортнiсть сьогодення теж мае за основу писемнiсть , адже ми живемо у суспiльствi нового типу – iрформацiйному суспiльствi.

Список використанноi лiтератури :

О.Ю. Висоцький «Iсторiя Украiнськоi Культури» , Днiпропетровськ 2009 р.
В.М. Шейко, Л.Г. Тишевська «Iсторiя Украiнськоi Культури» Киiв 2006р.
Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007.
Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007.
Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006.
Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007.
Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007.
Internet

PAGE \* MERGEFORMAT6

Розвиток писемності в Київській Русі