УКРАЇНСЬКА РОДИННА ПЕДАГОГІКА

Передмова

"Усякий вплив поганий," - писав Оскар Уайльд, маючи на увазі, напевно, те, що будь-який вплив спотворює істинну природу людини, забирає в неї свободу вибору, і якщо дитина добре піддається впливу, вона "списує" чужі думки, вчинки та і все життя, а не творить своє, власне, оригінальне. Знаємо ж і інше: чим сильніша дія, тим сильніша і протидія. Тому від авторитаризму треба відмовитись.

Отже, завдання вихователя - знайти, підтримати, розвинути людину в людині, допомогти самореалізації дитини, щоб вона стала соціально зрілою, моральною, здатною мати і відстоювати власну точку зору, з активною життєвою позицією, творчу, доброзичливу, яка поважає себе та інших, може досягти успіху.

Але це завдання не тільки вчителя, а й сім'ї, бо саме сім'я закладає основи світогляду дитини. Тисячолітній досвід народної педагогіки свідчить: якщо в родині батьки шанують своїх предків і бережно ставляться до звичаїв, традицій, то цього навчаються їхні діти. Родинне виховання - перша природна і постійно діюча ланка національного виховання. Без корінного поліпшення родинного виховання не можна домогтися значних змін у подальшому громадському вихованні підростаючих поколінь.

Ви тримаєте в руках посібник, який може стати вашим порадником у благородній справі виховання Людини. Він розповість, як класному керівнику – початківцю зробити перші кроки до плідної співпраці з сім’ями своїх вихованців, оскільки містить практичний матеріал у вигляді тестів та анкет для батьків, а також познайомить з поглядами на родинне виховання академіка Мирослава Гнатовича Стельмаховича.

В сім'ї закладається духовний стрижень особистості, основи її моралі, самобутність національного світовідчуття і світорозуміння. Батьки як головні вихователі відповідальні перед власною совістю за долю дітей, їх моральну зрілість, вихованість. Національно свідомі батьки святим обов'язком вважають виховання дітей, всіма силами сприяють оволодінню ними скарбами культури рідного краю, народу. Тому у своїй педагогічній діяльності намагаюсь тісно співпрацювати з батьками своїх вихованців.

Коли діти приходять у 5 клас, ближче знайомлюсь з ними. Звертаю увагу, хто з батьків прийшов з дітьми 1-го вересня до школи, бо вони найчастіше й стають помічниками вчителя у колективних справах класу, хоча, звичайно, турбуються, щоб їх дитині було цікаво і комфортно у цьому колективі. Як правило, ці батьки стають членами батьківського комітету. Щоб краще знати сім'ю, відвідую її вдома, застосовую різні види анкетування. Діти люблять малювати, прошу намалювати різнокольоровими олівцями портрет сім'ї. Зображене дасть уявлення про ставлення дитини до батьків, участь кожного з батьків у процесі виховання.

Для батьків пропоную анкету "Ваша дитина". В ній вміщені питання про нахили дитини, проблеми батьків у вихованні підлітка, доручення меншого члена сім'ї та інші. Співставлені результати опитування дають реальну картину атмосфери у родині. Іноді від результатів анкетування залежить наступний крок учителя: починати працювати треба з батьками чи з учнем.

Разом з вивченням сім'ї починаю пізнавати самих вихованців. Перш за все знайомлюсь з досвідом роботи і враженнями від учнів класовода, який працював з ними.

Гра "Розкажи мені про себе" примушує дітей замислитись над питанням: який я є. Розповідаючи про себе, вони намагаються показати свій справжній внутрішній портрет, і якщо навіть у розповіді дійсність прикрашена, то це все одно дає уявлення про моральні орієнтири дитини. Це теж інформує класного керівника про те, від чого треба відштовхуватись у роботі з цією дитиною.

На початку навчального року в класі розподіляються доручення. Цьому передує письмове опитування з двох питань: кого б я взяв на безлюдний острів з собою, яке доручення я хочу виконувати у класі. Відповіді на перше питання розкажуть, хто в класі користується повагою. З цих. дітей доцільно сформувати актив колективу шляхом голосування. Відповіді на друге питання допоможуть розподілити доручення так,щоб діти виконували їх із задоволенням.

При плануванні виховних заходів на рік обов'язково цікавлюсь побажаннями дітей. Так свого часу учні запропонували святкувати День іменинника в передостанній навчальний тиждень року. На всі класні свята ми обов'язково запрошуємо батьків,вітаємо сім'ї від усього класу власноручно створеними листівками з різними календарними святами. Я як класний керівник обов'язково вітаю родини через щоденники учнів.

Щоб діти у класі почували себе затишно,відчували власну значимість,мали змогу проявляти себе ще й поза виконанням доручень, практикую таку роботу по підготовці до класних годин:ділю клас на три групи,у подальшому кожна група буде допомагати учителю готуватись до різних виховних заходів по черзі. Після затвердження виховного плану розподіляю теми виховних годин між групами. Діти шукають потрібний матеріал заздалегідь, допомагають у створенні сценарію, якщо це потрібно. Така організація праці зручна ще й тоді, коли проводяться загальношкільні заходи. Наприклад, до Шевченківських свят клас готувався так: 1 група готувала знавців творчості поета для конкурсу, 2 група працювала над випуском святкової стінгазети класу, 3 група готувалася до конкурсу читців поетичних творів Т.Г.Шевченка.

Треба зазначити, що навики роботи з джерелами інформації під час розшуків потрібного матеріалу важливі, тому що є складовими вміння вчитись самостійно. Коли діти працюють у малих групах, вони вдосконалюють вміння спілкуватись, вчаться відповідальності, бо чим менше учнів у групі, тим більше обов'язків і відповідальності за їх виконання перед товаришами. Ще один плюс - у таких групах "опозиції" не буває.

Діяльність класного керівника, як зазначалось, тісно пов'язана з сім'єю. Це не тільки відвідування батьків вдома, а ще й організація батьківського всеобучу. На перших батьківських зборах обговорюємо проблеми і труднощі у вихованні дітей в сім'ях, виявляємо, про що б хотіли дізнатися батьки, які питання виховного процесу їх цікавлять. Таким чином складаємо план батьківського всеобучу, за яким потім працюємо рік.

Методи роботи з батьками можуть бути такі: диспут на конфліктні ситуації у вихованні дітей, розповіді батьків, які вирішили свої проблеми з дітьми.

Безперечно, батьки повинні добре знати своїх дітей, але іноді трапляється так, що й діти не до кінця знають своїх батьків. Щоб зблизити членів родини, допомогти налагодити стосунки, треба захопити їх спільною справою. З цією метою ми проводимо родинні вогники, спортивні свята - змагання між сім'ями, зустрічі з татами.

Особливо подобається дітям і батькам брати участь у шкільному ярмарку. Цей захід часто стає виставкою результатів колективних сімейних справ: вишивок, виробів з природних матеріалів, в'язаних речей, смачних страв. Такі колективні сімейні роботи були представлені на районних виставках декоративно-прикладного мистецтва . По можливості залучаю батьків до участі в походах та екскурсіях краєзнавчого характеру.

Рекомендуємо батькам розвивати у дітей здібності,помічені в ході навчально-виховного процесу. Інформуємо батьків про гуртки та секції, які функціонують в Інгулецькому будинку дитячої творчості, палаці культури, палаці спорту. Як правило, батьки реагують на наші поради і підтримують творчі і спортивні починання своїх дітей. Так Андрашко Марина та Показаньєв Станіслав - у музичній школі , Показаньєва Катерина успішно розвиває свої творчі здібності в художньому напрямку.

Отже, на мою думку, перспективними є стосунки рівноправних партнерів між сім'єю і школою у справі виховання підростаючого покоління, і школа, і сім'я - це свого роду посередники між особистістю дитини на стадії формування і суспільством.

«Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідає сім'я, родина. Саме вона є тим могутнім соціальним феноменом, який найтісніше об'єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних взаємозв'язків. Тож недарма кажуть: коли міцна сім'я, то й сильна держава.

Від фізичного та морального здоров'я сім'ї, охорони материнства і дитинства, піклування про сиріт, вдів, старих, обездолених залежить духовне благополуччя народу. І горе тій нації, нікчемними є ті державні правителі, які дозволяють собі занапастити сім'ю».

Ці рядки належать видатному українському вченому, академіку Мирославу Гнатовичу СТЕЛЬМАХОВИЧУ, який своє життя науковця, практика, наставника молоді присвятив вивченню системи родинного виховання в Україні, поширенню і впровадженню традицій, звичаїв, настанов української народної педагогіки у життя українців.

Сім'я - це святий вузол, яким сполучаються люди в суспільстві.

Сім'я - це життєдайний осередок, що приводить на світ божий, плекає найвищу цінність людства - дітей, цвіт нації, майбутнє народу, завдяки яким кожен батько і мати мають реальну можливість повторити та продовжити себе в своїх нащадках. Кожна людина смертна. Але сім'я, рід, родина, народ - безсмертні.

Сім'я - неперевершений чинник можливого виявлення людини у всіх її іпостасях: немовля, дитина, підліток, юнак (дівчина), чоловік (жінка), син (дочка), дідусь, бабуся, онук.

Сім'я - святиня людського духу, благородних емоційних переживань - кохання, любові, вірності, піклування, щоденного живого спілкування, поваги, співпереживання, синівської й дочірньої вдячності, родинної солідарності, теплоти людських сердець. Тож до кінця свого життя кожна людина береже світлу згадку про сім'ю, рідну батьківсько-материнську світлицю.

Сім'я - невсипуща хранителька моральних чеснот, національних звичаїв і традицій, пам'яті предків, невтомна плекальниця родоводу, совісті та честі минулих, сучасних і прийдешніх поколінь. Таким чином, високо організована, національно свідома українська сім'я - це духовний храм України-матері. Тому духовний вплив родини на формування особистості, на щоденне буття переоцінити неможливо.

Сім'я - найбільша вихователька підростаючих поколінь за всіх часів, у всіх народів, невтомна плекальниця високої духовності та гуманізму, національного духу, характеру, свідомості, психології і патріотизму. Справжня сім'я є совістю, честю, національною гордістю народу, нації, надбанням педагогічної культури людства.

Хто дає нам душевний спокій і соціальну захищеність від життєвих бід, прикрощів, негараздів? Хіба ми не дивимося на світ очима сім'ї, з якої вийшли? Життя у колі родини, серед рідних і близьких людей дає нам натхнення для щоденної творчої праці.

Функції сім'ї надзвичайно благородні й різноманітні: це відтворення, продовження роду людського, виховання дітей, організація домашнього господарства, споживання та побуту, забезпечення і передача новим поколінням духовних і матеріальних цінностей і життєвого досвіду, трудових умінь і навичок, підготовка сімейного життя.

Ось чому всілякі зайди та заброди, які підступно вриваються на чужі землі з метою їх поневолення та знищення корінної нації, свої руйнівні дії спрямовують, передусім, на те, щоб знівечити сім'ю, відібрати у дітей і молоді материнську мову, сплюндрувати самобутню родинно-побутову культуру, вирити прірву між батьками та дітьми, розпалити ворожнечу серед народів, насадити родинні чвари та внутрішньо-національний розбрат, породити перевертнів і запроданців, які цураються свого роду й отчого дому.

Родовід вихователів йде від матері, від батька, від сім'ї. Завдяки їм постала й розвинулася народна педагогіка - прародителька педагогічної науки, теорії та практики родинно-шкільного виховання. Спільними зусиллями народу протягом багатовікової історії створена власна національна виховна система, наділена загальнолюдськими здобутками, самобутніми творчими знахідками.

«Незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, - зазначав К. Д. Ушинський, - у кожного з них своя особливість, своя національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети». І далі: «Основи виховання і мета його, а значить, і головний його напрямок різні в кожного народу і визначаються народним характером.

Тож якщо діятиме у повному обсязі українська родинна педагогіка в Україні - відродиться українська національна школа, зміцніє національна система освіти, що забезпечить формування у зростаючих поколінь національної гідності, почуття поваги до інших народів, сприятиме прилученню дітей і молоді до світової культури, поставить надійний заслін бездуховності…

УКРАЇНСЬКА РОДИННА ПЕДАГОГІКА

Початкове виховання належить батькам -

це найприродніший обов'язок і повинність...

Батьки є першими вихователями своїх дітей

О. Духнович

ХТО І ЩО ВИХОВУЄ ДІТЕЙ

Завдання родинного виховання

Серед усіх надбань людини найбільшу цінність має добре виховання, одержане в дитинстві та юності від батьків, у родинному колі. Без нього навіть найкращі здібності, найбільші достатки, найвище родове походження нічого не варті. Добре вихована людина у духовно-моральному відношенні завжди стоїть значно вище від найбагатшого, але необтесаного невігласа. У зв'язку з цим постає питання: які провідні завдання родинного виховання? Як їх зреалізувати? Визначення завдань родинного виховання має принципово важливе значення, оскільки, по-перше, робить виховний педагогічний вплив на дітей у сім'ї чітким і цілеспрямованим. По-друге, конкретне визначення виховних завдань, які стоять перед батьками, потрібне для усунення плутанини у цій важливій галузі родинно-побутової культури, зумовленої проповідуванням надуманих догм.

По-третє, цим позбудемося кон'юнктурності у батьківській педагогіці, стабілізуємо і водночас динамізуємо, направивши до руху у відповідне русло.

Завдання домашньої педагогіки - сформувати у людини здатність осягнути власне призначення.

Природа та суспільне призначення людини - ось основа її доброго виховання. У функціональному відношенні цю мудру заповідь народної педагогіки уявляємо як олюднення особистості та підготовку її до життя, реалізацію її особистісного виявлення.

Підставою для такого висновку служить традиційна батьківська педагогіка, яка є не чим іншим, як педагогікою життя. Тут ніколи не виникала штучно надумана проблема «посилення зв'язку педагогіки з життям», навколо якої не раз здіймався шумний галас, бо процес виховання у трудовій сім'ї майже нічим не відрізнявся від реальної життєвої діяльності самої родини та громади. У цьому полягає основна дійова сила й достоїнство народної педагогіки.

Головний девіз української етнопедагогіки: «Дивись, не забудь: людиною будь!» сприймається цілком вмотивованим. Людина - найцінніше, що є на землі. «Голос людський - голос божий», - кажуть у народі. А звідси й резюме: «Нехай буде, як скажуть люди», «Попереду людей не біжи, а від людей не відставай», «Скільки люда - стільки чуда», «Які люди, таке й життя буде», «Як люди, так і ми».

Вислів «З нього вийдуть люди» - основне кредо народної педагогіки й виявлення її виховного оптимізму, а вираз «Будуть (вийдуть) люди» означає, що сформується особистість із позитивними якостями. Сюди віднесемо й інші вислови з української етнопедагогіки: «Вважати за людину» - поважати кого-небудь, рахуватися з кимсь: «добра людина» - та, що доброзичливо, чуйно ставиться до інших; «як у людей» - такий, як належить; «відчувати себе людиною» - проявляти людську гідність; «віра в людину» - впевненість у позитивних якостях людської вдачі; «зробити людиною» - навчити когось, допомогти зайняти гідне місце в суспільстві.

То ж подбаймо, щоб наші діти завжди проявляли людські гуманні якості, ніколи не втрачали людської гідності, завжди пам'ятали, що людина репрезентує собою найвищий ступінь розвитку.

«Яке глибоке щастя - жити, бути гідним імені людини», - писав М.Т. Рильський. Право на життя є священним правом кожної людини. П'ята заповідь Божа «Не убий!» - наріжний камінь людяності, бо ніхто не сміє чинити замах на людське життя.

Нікому не вільно убити самого себе прямо та самовладно. За християнським звичаєм тих, хто скінчив життя самогубством, хоронили за цвинтарною межею. Накладати руки на себе - великий гріх! То ж утверджувати віру в життя, підносити людський оптимізм - один із провідних обов'язків родинної педагогіки. Життя людини - складне, воно містить не тільки радощі, а й труднощі, перепони, суперечності та несподіванки, як кажуть, «жорстокі удари долі». Про це йдеться в українських прислів'ях і приказках: «Вік звікувати - усього повидати», «Ніхто не знає, що його в житті чекає», «Людина без пригоди не проживе».

Розмаїтість перипетій людського життя зумовлює багатоукладність завдань підготовки до нього. Через це провідними завданнями родинного виховання є забезпечення реалізації духовності, раціоналізму, гуманізму, евдемонізму, соціалізації та етнізації, натуралізації особистості.

Зважаючи на те, що кожне з них здійснюється батьками безпосередньо або при їх активному сприянні, охарактеризуємо їх окремо.

Серед завдань родинного виховання чи не найголовнішим є плекання духовності, тобто світоглядно-морально-етичного внутрішнього світу дитини. Духовну порожнечу, в якій ми опинилися, слід заповнювати не будь-яким духом, а лише добрим, тобто народним, святим. То ж і педагогічна сутність духовності полягає у вихованні дітей на засадах народної моралі, обізнаності з релігійною культурою, шанобливого ставлення до неї.

Раціоналізм націлює на плекання розуму дитини у сукупності з духовним її розвитком через засвоєння рідної (материнської) мови, фольклору, національної родинно-побутової культури, народних мистецтв («Розум - скарб людини», «Розум не купують, а набувають», «Розумний всьому дає лад»).

Гуманізм передбачає людяне, доброзичливе ставлення до дитини і намагання формувати «досконалу людськість», щирі стосунки між батьками й дітьми, братами й сестрами, членами родини; чуйне ставлення до людини взагалі, утвердження добра на Землі («Добре роби, то й добре всім буде»). Якщо дитина змалку відчуватиме доброзичливе ставлення до себе, вона виросте чуйною, доброю людиною, оскільки «добро виховується добром», «людяність - людяністю». І ця настанова нашого народу не тільки проповідується на словах, а й здійснюється на практиці, бо дитинолюбство належить до національної риси українців. То й кажуть: коли хочеш здобути особливу прихильність від українця, то похвали і погладь по голівці його дитину. Одним з критеріїв оцінки людини є її ставлення до дітей: любить дітей - добрий, не любить - злий, кинув своїх дітей напризволяще - мерзотник.

Евдемонізм (від гр. - щастя) мету виховання вбачає в земному благополуччі та щасті. І насправді, всі прагнуть бути щасливими, бажають щастя дітям, онукам, правнукам, аби була щасливою вся його родина. Українці при зустрічах вітаються словами: «Дай, Боже, щастя!» Вітаючи один одного зі святом? визначною чи пам'ятною подією в особистому житті, в родині, на роботі, друзі, товариші, родичі, свояки чи знайомі, односельці обов'язково бажають один одному щастя, благополуччя. Ці слова нерідко входять до складу стійких доброзичливих побажань, вітань, тостів: «Великий рости, щасливий будь, себе не хвали, другого не чудь», «Година вам щаслива!», «Сійся, родися, жито-пшениця, всяка пашниця, на щастя, на здоров'я, на новий рік!» Подорожньому бажають щасливої дороги. Про щастя складено чимало народних прислів'їв і приказок, наприклад: «Добре танцювати тому, кому щастя на дудку грає», «Кому щастя, той і на киї випливає», «Кому щастя служить, той ніколи не тужить», «Не родися вродливим, а родися щасливим», «Щастя дорожче багатства».

А що таке щастя? За визначенням української етнопедагогіки, щастя - це стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення та безмежної радості, які хто-небудь переживає. Щасливий той, кому щастить, хто має радість, окрилений життєвими успіхами, вдачами, благополуччям.

У народній педагогіці щастя репрезентується у нерозривній єдності з долею («Кому щастя, тому й доля», «Як щастя буде, доля сама прийде», «З щастя і горя скувалася людська доля»). Природний потяг кожної

людини до щасливої долі з великою емоційною снагою і хвилюванням підноситься в багатьох українських народних піснях:

Ой запряжу сірі воли, воронії коні Да поїду доганяти щасливої долі. Як нагнала щастя й долю на кленовім мості: - Вернись, вернись, щастя й доле, та до мене в гості.

В іншій популярній народній пісні «Ой у лузі, та ще й при березі» козак, якого мати наділили гарною вродою і чорними бровами, але не дала «ні щастя, ні долі», з Сумом промовляє:

Було б тобі, моя рідна -мати, Цих брів не давати, Було б тобі, моя рідна мати, Щастя й долю дати.

Кожна людина розуміє щастя по-своєму. Нерідко його мотивація зумовлена вдалим фактом із власного життя. Юнка, яка щойно вийшла заміж, каже, що щаслива, бо вже має чоловіка. Абітурієнтка, яка стала студенткою, твердить, що щаслива, бо вступила до інституту. Той, хто виграв автомобіль, хвалиться, що вибрав щасливий лотерейний білет. Учениця щаслива, бо успішно склала складний іспит.

Упорядники складають збірки висловлювань видатних людей про щастя. І такі книжки на полицях книгарень довго не залежуються.

Визначення змісту слова «щастя» у кожного різне. Ця життєва тенденція має своє вираження і в українській народній філософії та родинній етнопедаґогіці. В одних випадках розуміння щастя пов'язується із здоров'ям («Найбільше щастя в житті - здоров'я» ), добрим розумом («Кого щастя згубити хоче, тому перше розум відбере»), відвагою («За відважним щастя біжить»), в інших - з дітьми («Нема смерті без причини, а щастя без дитини»), домівкою («Казала Феся, що щастя і вдома найдеться»). Ще більше різних і цікавих міркувань на цю тему містять українські народні афоризми через протиставлення понять «щастя - нещастя».

Про неоднаковість щастя-долі кожного йдеться у народних прислів'ях і приказках, як-от: «Не в кожної Насті однакове щастя», «Одному щастя рікою пливе, а другий в нещасті цілий вік живе», «Хоч одна мати на світ породила, та не одним щастям обох одарила», «Не у всіх доля однакова: одним сиплеться зерно, а другим - полова». А звідси логічно виникли запитання: чому? Що треба зробити, аби дитина виросла щасливою? Від чого залежить щастя-доля людини?

Емпіричним шляхом протягом віків наш народ шукав відповіді на ці питання, звертаючи увагу на своєрідність щастя і виявивши такі його характерні властивості, як делікатність («Щастя - не кінь, не загнуздаєш», «Щастя, як скло, легко розбивається»), об'єктивність («Щастя - не товар: його не продаси і не купиш - воно само прийде, само й піде», «Щастя, як вільна пташка: де захотіла, там і сіла»), фатальність («Від лихої долі не сховаєшся», «Своєї долі й конем не об'їдеш», «Перед своєю долею не втечеш»), невизначеність («Ніхто не знає, де кого доля чекає»), деяке розчарування («На світі грошей багато, а щастя мало», «Наше щастя - решето діряве», «Пішло щастя в ліс по пруття»), категоричність («Кому нема щастя зранку, не буде й до останку»).

Однак у підході до щастя українська етнопедагогіка все ж виявляє оптимістичне ставлення. Кожна людина повинна мати своє щастя («Бог не без милості, козак не без щастя», «Справжнє щастя завжди попереду», «Дівка не без щастя, козак не без долі»). Тому й порада: «Не дери носа в щасті і не опускай в нещасті». Щастя належить до мінливих явищ: то воно є, а завтра немає, або й навпаки - зараз немає, а завтра буде. Оскільки: «В одній хвилі щастя й нещастя!», «Дівчина ішла -щастя знайшла, дальше поступила - та і то згубила», «Щастя з нещастям в однім дворі живуть».

Як будувати своє щастя? У всякому разі - не на чужому горі, бо, як вчить народна мудрість: «На чужому горі щастя не будують» і застерігає: «Хай тому трясця, хто зазіхає на чуже щастя!» Не може бути щасливою людина заздрісна та захланна («Хто багато бажає, той ніколи щаслив не буває»), злопам'ятна («Хто старе поминає, той щастя не має»), лінива («Лінивий не буде щасливий»), нетерпляча («Хто не терпить нещастя, той не знає щастя»), пасивна («Як будеш чекати долі, то не будеш мати й льолі»), необережна («Нещасливий й неосторожний - то собі браття»), а також той, хто цурається добрих людей («Хто доброго чоловіка минає, той щастя не має» ).

Соціалізація в її загальному розумінні - це процес перетворення людини на суспільний індивід, утвердження її як особистості, включення в суспільне життя як активної та дійової сили. Інакше кажучи, суть соціалізації полягає у репрезентації найвищого щабля розвитку, біологічної та психологічної адаптації людини до навколишнього середовища.

Але ж соціалізація кожної людини - не абстрактна дефініція, вона має реальне вираження і знаходить конкретне втілення у рамках конкретної сім'ї, громади, народу, нації, тобто, в етнізації. Тому вважаємо за необхідне поряд з поняттям «соціалізація» вживати ще й термін «етнізація», оскільки соціалізація йде через етнізацію, а звідси - до загальнолюдської цивілізації.

У поняття етніаації вкладаємо поняття соціалізації особи на основі родинного, економічного, духовно-культурного життя й історичного досвіду свого народу, нації. До основних засобів етнізації відносимо рідну (материнську) мову; національну, родинно-побутову та громадську культуру; участь у трудовій діяльності, зокрема у сфері народних ремесел і промислів; національні звичаї, традиції, свята, обряди, символи.

Фундамент етнізації закладається в сім'ї. Дитина з'являється на світ і робить перші кроки через спілкування з батьками, рідними - спочатку засобами дитячої, а згодом - материнської мови. З часом коло спілкування та трудових обов'язків розширюється. Наступна фаза етнізації пов'язана з оволодінням основами знань і суспільним досвідом, набуттям професії і виходить за межі сім'ї, однак користується її підтримкою.

Тому завдання родинного виховання полягає в тому, щоб всебічно сприяти етнізації дітей і підлітків, забезпечуючи надійність їхнього фундаменту. Це означає, що батьки в українській родині повинні подбати, аби діти формувалися як високосвідомі українці, оскільки етнізація є національною цивілізацією та національною освітою, входом у світ життя й історичного досвіду українського народу, нації, а через них - у сферу найпередовіших здобутків людства, світової цивілізації.

Натуралізм (природовідповідність) вимагає розглядати людину як частину природи й неухильно дбати про гармонійний розвиток природних сил дитини, яка розвивається як рослина. Батькам слід оберігати природний (натуральний) перебіг цього процесу від шкідливих сторонніх впливів. Згаданий принцип натуралізму (природовідповідності) проповідується багатьма народними висловлюваннями через паралелі «Людина -природа», а саме: «Діти, як квіти: поливай - рости будуть», «Діти, як роса: тут є, тут нема», «Як грибочки, ростуть діточки», «Гни дерево, поки молоде, вчи дітей, поки малі».

Усі шість завдань родинного виховання реалізуються в органічній єдності під дією відповідних педагогічних факторів.

Мати й батько як першовихователі

Кажуть, що людина з'являється на світ із стиснутими кулачками, з пронизливим криком, наче погрожуючи завоювати все навколо. А відходить з нього, як правило, з відкритими долонями: дивіться, мовляв, я нічого не забираю з собою, все залишаю людям.

Між цими двома подіями, розділеними не таким вже й довгим часом, пролягає дивовижний і неповторний шлях становлення особистості. Незвичайність цього шляху зумовлюється чарівним впливом матері, про яку Т.Шевченко у вірші «У нашім раї на землі» писав:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Про особливу повагу до матері, яка народжує дітей, віддає їм свою сердечну любов, тепло і ласку, йдеться в українському фольклорі, де її авторитет і заслуги підносяться до космічних висот і порівнюються з сонцем:

Ой ясно-красно, та куди сонечко сходить,

Ой ясніше, красніше, куди рідна мати ходить.

У відповідь на запитання матері:

• Скажи ж мені, синку,
  Усю щиру правду,
  Скажи, синку, правду,

Що в світі миліше:

Чи жінка, чи теща,

Чи матінка рідна?

Син, не вагаючись, відповідає:

• Жінка - для поради,
  Теща - для привіту,

А над неньку рідненьку

Нема на всім світі:

Як мною ходила

• Животом боліла,
  А як мене народила,
• Свою кров проливала,
  А як мене колихала,
• Усю ніченьку не спала.

Українська етнопедагогіка щедро насичена афоризмами про матір, у яких вона, як і.в народних піснях, прирівнюється до сонця («При сонці тепло, при матері добро»). Діти, які мають матір, щасливі («То ті цвіти красні, котрі зацвітають, то ті діти щасні, котрі матір мають»). Любов матері - безкорислива та безмежна, тому й кажуть: «Любов матері й на далі гріє». Материна любов ніколи не змінюється. Вона однаково любить усіх своїх дітей, бо: «Бо всяке дитя матері миле», «Людям, як болото, а матері, як золото», «Матері кожної дитини жаль, бо котрого пальця не вріже, то все болить».

Серце матері - великодушне та щире, що істотно впливає й на плекання душевних рис її дітей. А тому й відмічають: «До людей по розум, до матері по серце», «Мама сама не з'їсть, а дітей нагодує», «Рада б мати для дітей небо прихилити та зорями вкрити», «У дитини болить голова, а в матері серце». Побажання матері дітям найблагородніші («Навіть найгірша мати хоче мати найкращі діти»).

Для кожної дитини її мама серед усіх людей найкраща, найдорожча, найближча. Саме ця думка втілена в таких крилатих висловах: «Нема цвіту кращого від маківочки, нема роду милішого від матіночки». Тому й мамина пісня наймиліша («Найдорожча пісня - з якою мати колисала»), а слово її світле і тепле, як сонце («Рідної матері слівце - як літнє сонце: бо хоча й єсть не раз на світі хмарненько, а все таки від нього тепленько» ).

Як бачимо, в українській родинній педагогіці послідовно утверджується культ матері, її особливого авторитету й значення у житті кожної людини. І насправді, що може бути вище від таких порівнянь: Мати, як Сонце, як Правда, як Молитва. Згадаймо: «Тільки в світі правди, що рідная мати», «Одна мати - вірна порада», «Материнська молитва із дна моря підійме». Виявляючи в чомусь незвичайну ознаку, українці кажуть: «Так гарно, як у мами». І це найвища оцінка, бо краще, як у мами, ніде нічого не може бути!

Функція матері неординарна: «Мати годує дітей, як земля людей», «Мати праведна - опіка й охорона камінна». Мати - душа сім'ї, берегиня домашнього вогнища, добра, тепла і затишку. Втрата матері - родинна катастрофа: «Як помре мати - розбігаються діти з хати, батько їх не вдержить», «Мати з хати - горе в хату».

Навіть гнів матері та покарання діють якось особливо, недошкульно: «Материн гнів, як весняний сніг: рясно випаде, та скоро ростане», «Мати однією рукою б'є, а другою гладить»; а то й сприймається як благо «Материна лайка - байка, а битва - молитва». Це підтверджують і народні жартівливі резюме: «Мене мати цілий вік дурила: казала «битиму», та не била», або «Рідна мати - брехуха, то мачуха справедлива: як скаже: «Я тобі дам», то вже дасть; а мати: «І щоб тебе, і бодай тебе», а сама: «Ох, коли б, господи, не сталось чого дитині з моєї дурної речі!»

Як найсправедливіші й наймудріші приймаються народні твердження: «Матері ані купити, ані заслужити», «На світі знайдеш усе, крім рідної матері», «Немає тих яток, де продають рідних маток».

Загальновизнаним є той факт, що серед усіх вихователів найсильніший вплив на дітей має мати, особливо в сфері духовно-морального виховання. Під її впливом вперше пробуджуються та розвиваються в дитини добрі почуття і воля. Виникають перші пелюстки любові, навіяні материнською любов'ю. Вже по кількох місяцях життя немовля тішиться з присутності знайомих їй осіб, а особливо матері. Адже природа щедро нагородила матір великою любов'ю до дітей не тільки для. того, щоб вона гарно плекала своє дитя, а й для того, щоб під її впливом, як під сонячним теплом, пробуджувати в дитини почуття любові, яку ця, в свою чергу, випромінюватиме у ставленні до всього гарного й благородного на Землі, а, вирісши й одружившись, передаватиме цю любов своїм нащадкам.

З огляду на викладене в родинній педагогіці схвально оцінюється та мати, яка завжди прихильно ставиться до своєї дитини, дивиться на неї веселими очима, старається не бути похмурою, гнівливою чи засмученою, не припускається гримання. Треба не забувати, що гримання чи погрози дуже травмують малу дитину, завдають великої шкоди вихованню. Дитя не розуміє,, чому ласкава та добра мама, яка її годує, повиває, колише, раптом нервово кричить і розмахує руками. Діти, виховані без материнського тепла та ласки, як правило, ростуть похмурі, самолюбиві, замкнені, злостиві й вперті, схильні до лихих вчинків. Погано впливає на дитину дратівливість, нервозність, гнівливість, неувага до її потреб. Прикру помилку робить та мати, яка, народивши дитя, перекладає опіку над ним на когось іншого. За таких обставин душевний зв'язок між матір'ю та дитиною втрачається назавжди. Гарних, теплих стосунків між ними вже ніколи не буде. Заподіяної кривди вже нічим компенсувати не можна. Такий об'єктивний закон природи.

Все має свій час, своє місце і свою міру, в тому числі й любов до дітей, що не повинна бути сліпою. Діти, залоскотані безмірною любов'ю, виростають здебільшого егоїстами, безвільними, розніженими, неробами, нездатними переборювати навіть найменші життєві труднощі та перепони. Тож матерям варто взяти до уваги застереження українського письменника М Устияновича, висловлене у вірші «Пещена дитина»:

Ей, мати, мати, не пести так сина!

Бідна на світі пещена дитина,

Бо світ не батько, а судьба не ненька

• Не здержить бурі билина м'ягенька.

Надмірна суворість теж недоречна, бо відчужує дітей від матері, робить їх відлюдкуватими, озлобленими, жорстокими. Отже, в суворості, як і в любові до дітей, треба мати чуття міри.

Розумна любов до дітей проявляється в ласці, що не опускається до запещування, у піклуванні, що не веде до потурання, у вимогливості, яка завжди поєднується з чуйністю.

Злет дитини до осягнення розуму, духовності та моралі йде на основі засвоєння рідної мови. Це йде, насамперед, від матері. Ось чому рідну мову часто-густо називають (і цілком справедливо) материнською. І це закономірно. З першої хвилини життя, перебуваючи під опікою матері, у сфері взаємного спілкування між мамою й дитиною, мати весь час промовляє до немовляти, співає йому колискових пісень. Це прекрасно стимулює розвиток мовлення й мислення дитини. Навіть сама природа сприяє цьому: адже жінки у кілька разів балакучіші від чоловіків; так мудро створено для дитини. Не забуваймо, що самі слова «мама», «ненька» в нашій мові постали з дитячого лепету «ма-ма», «на-на» («не-не» ). Тому вони такі дорогі і милі кожній людині.

Окрім поняття «рідна мати», тобто жінка стосовно дитини, яку вона породила, в українській етнопедагогіці ще фігурують вирази «Божа мати», «весільна мати», «досвітчана мати», «Хрещена мати».

Божа (господня, пречиста) мати - богородиця, мати Христа. Весільна мати - жінка, яка виконує на весіллі роль матері нареченого або нареченої. Досвітчана мати - жінка, у хаті якої молодь збиралася на досвітки (зібрання сільської молоді, організовані для спільної праці та розваг в осінній чи зимовий час). Хрещена мати - жінка, яка бере участь в обряді хрещення в ролі духовної матері. Названа мати - жінка, яка взяла на виховання, прийняла за свою чужу дитину.

Найдорожчій у світі людині - мамі - українські поети та композитори присвятили найкращі твори. Згадаймо вірш А. Малишка «Пісня про рушник» («Рідна мати моя»), покладений на музику П. Майбородою, що став улюбленою народною піснею.

З щирою любов'ю матері приходить до кожної людини святе почуття патріотизму - любові до матері неньки-України. Обидва ці поняття органічно зв'язані між собою. Вони постійно в душі та серці кожної чесної
людини вчора, нині, завтра, завжди. Тому й глибоко правдивими сприймаються слова українського поета Івана Гнатюка, який ще в молодому віці зазнав поневірянь є сталінських концтаборах, з вірша «Ностальгія»:
А я у неволі, О хмарко весела,

Колимській юдолі - Як будеш у села

Караюся, наче Нести над землею

У пеклі на дні. Жагу грозову -

Я мов на розп'ятті Скажи Україні,
Пригадую матір Що я на чужині

І чую, як плаче Лиш матір'ю й нею

Вона по мені. Живу.

Не менш зворушливим є вірш «Матері», який завершується хвилюючими рядками, зверненими до матері:

Жди: що б не сталось - я вернусь з неволі,

Жди з-під землі й з-під води.

Я переможу всі муки і болі,

Тільки ти жди мене, жди!

Про маму написано чимало дитячих віршів. Важливо, щоб діти знали їх. Такі твори імпонують нашим дітям: малята охоче їх запам'ятовують. Наведу один з тих, який пам'ятаю з дитинства, з уст своєї матері:

Хто вас, дітки, щиро любить,

Хто вас ніжно так голубить,

Як ви хворі, цілі ночі

Не стуляє свої очі?

- Любая матуся.

Хто колисочку гойдає,

Хто вам пісеньку співає,

Хто вам казочку розкаже,

Хто вам лялечку покаже?

- Рідная матуся.

Коли, дітки, ви ліниві,

Неслухняні, пустотливі,

Як буває іноді,

Хто ж то сльози ллє тоді?

- Все вона ж - матуся.

З перших днів, місяців і років життя, коли дитина перебуває під опікою любові матері, поступово розвиває свою діяльність також поважна любов батька. Її присутність конче потрібна, бо вона чудово урівноважує виховний вплив на новонародженого. Без сприяння батька існує небезпека переростання любові матері у поблажливість і поступливість до дитини. Тож власне батько при своїй чоловічій дужості й силі духу, якого дитина має безумовно поважати, служить прекрасною опорою як його авторитету, так і авторитету матері.

Авторитет батьків належить до найвпливовіших виховних факторів. Якщо дитина поважає своїх батьків, виконує їхні вимоги й прислухається до їхніх порад, це означає, що батьки в родині мають авторитет, займають міцну педагогічну позицію. Створенню авторитету сприяють взаємоповага між батьком і матір'ю, їх пристойна особиста поведінка, статечне моральне обличчя, працьовитість, єдність вимог, чуйне ставлення до дітей, знання їхніх потреб й інтересів, допомога їм у навчанні, увага до їх вікових та індивідуальних особливостей. У зв'язку з ростом освіченості населення певне значення для зміцнення авторитету батьків має їх ерудиція, господарність, підприємливість, добра орієнтація в літературі, мистецтві, науці, поточній політиці, спорті, участь у громадському житті.

У сучасній педагогічній теорії та практиці виховання прийнято розрізняти батьківський авторитет справжній, про який ми вже говорили, та фальшивий, побудований на основі задоволення всіх бажань і примх дитини, на придушенні особистості дитини й суворому поводженні з нею. Всі різновиди фальшивого батьківського авторитету ґрунтовно розкрив А.Макаренко у статті «Про батьківський авторитет», яку годилося б знати кожному батькові й матері для запобігання прикрим промахам у вихованні дітей.

Для зміцнення авторитету батьків велике значення має підтримка його громадською думкою, суспільством в цілому, державою, церквою. Тому, відроджуючи українську традиційну родинну педагогіку, слід активізувати в-очах усіх людей призабуту четверту заповідь Божу, яка гласить: «Шануй батька твого і матір твою». Ця заповідь для родинної педагогіки була, є і буде святою! Тільки набрати належної чинності вона зможе тоді, коли реалізовуватимуться взаємні обов'язки між батьками та дітьми, коли держава дбатиме про належну реалізацію батьківства і материнства.

До обов'язку батьків входить любити та належно виховувати своїх дітей («Не ті батьки, що народили, а ті, що виховали» ); дбати про них, ввести в самостійне життя, давши відповідну професію та можливу матеріальну допомогу при одруженні. Діти, в свою чергу, повинні любити й поважати батьків, прислуховуватися до їхніх порад, піклуватися про них у старості. Така об'єктивна закономірність людського життя, органічний взаємозв'язок і взаємозалежність між поколіннями. Ця закономірність нерідко ігнорується, що призводить до росту дитячої бездоглядності й правопорушень, розбухання будинків для старих. В українській народній педагогіці аморальними вважаються як ігнорування батьком своїх батьківських обов'язків щодо своїх дітей, так і синівська чи доччина невдячність у ставленні до батька-матері.

Цуратися своїх батьків чи залишати їх напризволяще в старості - гріх, а від людей - сором. Цей негідний вчинок нерідко осуджується громадською думкою. Зречення від рідних батьків у народній педагогіці прирівнюється до відступництва від свого рідного, українського, від народу, від України, розглядається як серйозне порушення нормальних взаємин між батьками та дітьми.

Тому таким зрозумілим і близьким для нас є застереження Т.Шевченка:

Не дуріте самих себе, Того діти цураються,
Учітесь, читайте, В хату не пускають,

І чужому научайтесь, Чужі люди проганяють.
Й свого не цурайтесь. І немає злому
Бо хто матір забуває, На всій землі безконечній
Того бог карає, Веселого дому.

Батьки і діти - вічна проблема, пошуки раціонального розв'язання якої й становить, по суті, серцевину, ядро родинної педагогіки. Та це й зрозуміло. Йдеться про взаємні обов'язки найближчих, рідних між собою людей, скріплених кровною спорідненістю, що реалізують найголовнішу суть життя людини, сім'ї, народу, нації, держави, суспільства, та й взагалі роду людського - наступність, спадкоємність поколінь. І в кожному часі історії ця вічна проблема має свої прояви.

Однак у часи пропагування догм про «неантагоністичність» і «безконфліктність» нашого суспільства проблема батьків і дітей у науковій теорії обминалась і глибоко по-науковому не розроблялась. У виховній практиці на це теж дивились «крізь пальці». Все це обернулось тяжкими наслідками - масовими розпадами сімей, відчуженням між батьками та дітьми, сиротами при живих батьках, дитячою злочинністю, покинутими напризволяще старими батьками, зростанням числа будинків для старих.

Тим часом проблема батьків і дітей, дітей і батьків завжди стояла на передньому плані. Наступність поколінь, вірність батьківським і дочірнім обов'язкам наш народ розглядав як основний закон свого життя. Вислів
«син став проти батька» сприймався як кінець світу. Коли батьки вирощують дітей, то плекають надію передати своїм синам і дочкам власний набуток, розраховують на спокійну старість. Коли ж хтось дозволяв собі ламати цей життєвий принцип, то це сприймалось як
лихо і підлягало громадському осудові. Запитання: «Як
ти виконуєш свій батьківський (материнський), синівський (дочірній) обов'язок?» ставилось постійно, скрізь і всюди. І треба було обов'язково давати конкретну відповідь, причому не словами, а конкретними вчинками,
визначати свою позицію у ставленні до порушників даної моральної норми. Цьому сприяли і численні сюжети з народної творчості. Через це так зворушливо сприймаються слова старенької матері, звернені до синів і дочок, які кинули її напризволяще (українська народна пісня «Дітки мої, дітки»):
Дочки мої, дочки, Чому мене не кидали,

Дочки мої, пави! Як були маленькі?

Чому мене не кидали, Стали підростати -
Як падали з лави? Стали покидати.

Сини мої, сини, Ой хто ж мене стареньку

Сини - соловейки! Буде годувати?!

Засуджують синівську та дочірню невдячність і багато інших українських народних пісень: «Мала мати одну дочку», «Діти мої милі», «Ой у полі, в полі», «Ой сину мій, сину», «Ой старенька я старенька, де я жити буду?», «Сини мої, сини мої!»

Досить докладно в сюжетному аспекті згадана родинно-педагогічна тема розгорнена в українській народній думі «Бідна вдова і три сини». Сюжет її простий: бідна вдова тяжко бідувала, доки виростила трьох синів, грамоти навчила, хати їм побудувала, одружила. Сини розбагатіли, запаніли, а рідну неньку безсоромно вигнали на вулицю. Дали їй притулок чужі добрі люди. Та жодна вчинена кривда для кривдника не минає безслідно. А тим більше синівська невдячність. Впала на синів божа кара за скривджену матір. Просять вони повернутись неньку додому, у відповідь на що вона мовила, обливаючись дрібними сльозами:

- Ой то як я вас, сини, годувала,

Як камні глодала,

А чого тепер од вас діждала,

Що на чужому подвір'ї проживаю?

То буду я на чужому подвір'ї помирати!

«Шануй батька й неньку, то буде тобі скрізь гладенько», - вчить українська народна педагогіка. У ній батько-мати підносяться як нероздільна святиня серця. Дане словосполучення часто фігурує в устах народу, в прислів'ях: «В тата-мати не довіку», «Не послухаєш батька-матері, то навчить тебе лиха година», «Хто батька-матір зневажає, той добра не знає».

Рідний батько. В українській родинній педагогіці для вираження цього поняття вживається кілька слів: батько, тато, отець, няньо, (неньо, нянько), дядьо (дедьо). Слова тато, няньо, дядьо, так само як і слово мама, походять від лепету дитяти. Етимологію слова батько пояснюють по-різному. На нашу думку, воно походить від болгарського бате (старший брат) або чеського ba’ta (дядько по матері) через його переусвідомлення в такому порядку: «старший брат» - «дядько по матері» - «рідний батько». Це зумовлено звичаєм перехідного періоду від матріархату до патріархату, коли опікуном дитини ще виступав не рідний батько, а старший брат матері, тобто дядько по матері. З цього випливає, що назва для дядька по батькові і старшого брата була спільною. Це слово первісно вживалося на означення старшого брата, який часто для молодшого виступав замість батька або дядька по матері, що відігравав велику роль при родовому суспільстві в сімейній общині, нерідко маючи можливість бути главою великої сім'ї.

Від слова батько пішли поняття батьківщина - спадщина від батьків, величне глибоко патріотичне поняття батьківщина - країна стосовно до людей, які народилися в ній і є її громадянами; синонімічне вітчизна від отець. Праслов'янське отьсь розвинулось від індоєвропейського aticos - чоловік, предок.

В орбіту вжитку української родинної етнопедагогіки входять також поняття весільний батько - чоловік, який виконує на весіллі роль батька нареченого або нареченої; хрещений батько - чоловік, який бере участь в обряді хрещення в ролі духовного батька; названий батько - чоловік, який узяв на виховання, прийняв за свою чужу дитину. За традицією дитина успадковує батькове прізвище та по батькові - складову частину власного імені особи, що вказує на ім'я батька.

Слово батько може виражати звертання до чоловіка похилого віку: ним в Україні передавали шанобливе ставлення до козацької старшини, отаманів тощо, а нині урочисто називають основоположників учення, галузі науки, мистецтва.

Як бачимо, авторитет батька - як у домашньому колі, так і в громадській сфері духовного життя українців - високий. То й виховний вплив його на дітей вагомий. Втрачене в ньому надолужити важко, а втім і неможливо: «Не навчив батько, не навчить і дідько». Від нього вирішальною мірою залежить формування особистості: «Коли батько рибалка, то й діти в воду дивляться». Тому й кажуть: «І мій батько такий мався, і я в нього вдався».

Ігнорувати батьківське виховання вкрай небезпечно: «Не хочеш слухати тата, то послухаєш колись ката»: Вислів-порада «Не лізь поперед батька в пекло» теж застерігає від необачності в оцінці авторитету батька. Відмічається справедливість батька у ставленні до своїх дітей: «Отець по-батьківськи поб'є, по-батьківськи й помилує».

Функція батька особлива. Відступ від неї принижує природне покликання людини: «Живемо не батьками, помремо не людьми». А звідси й порада: «Умів батькувати, умій і годувати».

Для дітей батько такий же дорогий, як і мама: «Все купиш, лише мами й тата ні». В українській народній пісні «Ой з гори та в яр, та в тую долинку» співається:

Сьогодні сонечко, а завтра друге буде,

Та вмре батенько, та й до віку не буде.

Тому навіть висловлювання на зіставлення батька й матері типу: «батько вмре, то пів сироти, а мати - то вже ціла сиротина», «Батько - не мати: не поцілує й не приголубить», на наш погляд, мають на меті не принизити місце батька в сім'ї, як на перший погляд може здатися, а через наголошення особливого значення матері піднести неоднорідність ролі батька й матері.

Кожний батько хоче мати добрих спадкоємців: «Добрий батько не хоче лихого сина». В свою чергу, кожна дитина хоче мати тата, бо: «Добре тому, хто має батька, бо в батька найтепліша хатка», «Своя хата - своя стріха, свій батько - своя втіха», «Таткова хата усім багата».

Приклад батька, слово батька, згадка про батька змалку вкарбовується в пам'яті людини і зберігається до кінця її життя. Серед усіх бід

найстрашніша та, що забирає батьків від дітей і дітей від батьків.

Так крізь призму української етнопедагогіки і власного життя сприймаються мені батьки як вихователі дітей у родині.

Дідусі й бабусі як вихователі своїх онуків

Хто ще так самовіддано любить своїх дітей, як бабусі й дідусі своїх онуків? Очевидно, що ніхто! Та й любов ця особлива, велика, задушевна й щира. Кажуть, що діди й бабусі люблять онуків дужче, ніж своїх власних дітей.

Переважно онуки з'являються у людей зрілого віку, у зв'язку з чим любов до них має більш усвідомлений характер. Ці спостереження народу знайшли своє вираження у прислів'ях: «Процент дорожчий від капіталу, внук дорожчий від сина», «Перший внук миліший від рідних дітей».

У відповідь на це прихильність онуків до бабусь і дідусів надзвичайна. Неможливо уявити дитинство без бабусиної казки чи дідусевої бувальщини. То й в душах, думках і серцях своїх онуків на все життя залишають вони глибокий слід. Саме дідусь і бабуся, як старші люди в сім'ї та громаді, наділені природним розумом, добротою, людяністю, чесністю, працьовитістю, життєвим досвідом, є найпершими й найактивнішими носіями родинної педагогіки, народної виховної мудрості. Тому й вплив на онуків надзвичайно сильний, а виховна роль величезна.

Згадаємо те особливе значення, яке мали в духовно-моральному зростанні, формуванні свідомості та виробленні громадянської позиції, забезпеченні творчого злету й натхнення, розквіту таланту Тараса Шевченка дід Іван, Івана Нечуя-Левицького - бабуся Мотря, Василя Сухомлинського - бабуся Марія. В. Сухомлинський писав: «Найближчою людиною в роки ранньої юності була для мене бабуся Марія - чудова людина, якій я зобов'язаний усім, що ввійшло в мою душу гарного, чесного, мудрого. Вона померла напередодні війни, коли їй було сто сім років. Вона відкрила переді мною світ казки, рідного слова й людської краси».

Першою вихователькою назвав свою бабусю Олесь Гончар. «Бабуся була неписьменна, - згадував він, - але без неї, певно, я не став би письменником. У її лагідній людинолюбній натурі, в її образі ніби втілювалося для мене все найкраще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, безмежна доброта, обдарованість. Ця вічна тружениця, ця темна, неписьменна, але винятково чуйна до чужого горя жінка своєю щирою людяністю стоїть для мене поряд з тими, чиї творіння нас захоплюють і кого ми називаємо за їхню діяльність справжніми гуманістамш,Була вона віруючою і я пригадую, як захоплювали дитячу уяву її пристрасні розповіді - поетичні видіння набожної жінки. Вона була весела, любила жартувати, погуляти на чиємусь весіллі - на таких святах вона була бажаною гостею, її вплив на мій розвиток був величезний».

Любов дідусів і бабусь до онуків, як вже зазначалось, величезна і виховний вплив не замінимий. Але все це не означає, що вони мають втрачати свої розумні межі. І навряд чи можна схвалити вчинки тих батьків, які без будь-якої потреби віддають своїх дітей під опіку дідусів і бабусь, свій кровний батьківський обов'язок виховання власних дітей перекладають на плечі інших. Дитині потрібні першовихователі - батьки й умудрені життєвим досвідом помічники та порадники батьків, наставники онуків - дідусі й бабусі. Лише за цієї умови родинне виховання набирає своєї природної гармонії і дає найвищі результати.

Тому серед українців традиційно прийнято виявляти до дідусів і бабусь особливу повагу, підтримувати їхній авторитет як вихователів, мудрих порадників. Самі батьки так роблять і дітей своїх змалку привчають шанувати старість. Тож не випадково ряд українських народних казок починаються словами про діда та бабу: «Був собі дід та загубив рукавичку» («Рукавичка»); «Жив собі дід та баба...» («Колобок»); «Жив собі дід та баба; дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла»... («Солом'яний бичок»); «Був собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу...» («Коза-дереза»).

Поважати дідусів і бабусь закликають українські народні прислів'я та приказки: «Поважай старих, бо й сам старим будеш», «Слухай старих людей, то й чужого розуму наберешся, й свого не загубиш», «Старого чоловіка для поради держи», «Шануй старих - молоді тебе пошанують», «Шукай правди у старих, а сили у молодих».

Активно виробляють шанобливе ставлення до дідусів і бабусь українські родинні звичаї, за якими, наприклад, найпочесніше місце за столом завжди відводиться бабусі та дідусеві. Якщо сім'я обідає чи вечеряє разом, ніхто не має права взяти ложку, поки її не взяли бабуся чи дідусь. Перша скибка хліба - теж їм.

В українському родинознавстві чуйне, уважне ставлення до людей похилого віку розглядається як одна з найхарактерніших ознак людяності. Провідним фактором її формування виступає дух поваги, сердечна дбайливість про дідуся й бабусю в сім'ї. І першорядну роль тут відіграє, звичайно, особистий приклад батьків. Якщо батьки дозволяють собі зневажливе ставлення до людей старшого віку, До своїх батьків, то на старості зазнають у кілька разів більшої зневаги з боку власних дітей. Така педагогічна закономірність. І від неї нікуди не дінешся. Саме цю ідею підносить родинна педагогіка, зокрема, через українську народну казку «Син батька на лубку вивозить»:

«Колись-то, кажуть, за давньої давнини, старих людей, нікчемних до роботи, недобрі діти вивозили на лубку у провалля. У одного чоловіка тих часів був старий батько. Обридло йому та жінці коло старого панькатися та годувати, і надумались вони одвезти батька у провалля. Посадив син батька на лубок і потяг його за двір. Не просився старий у сина, бо знав, що нічого не допоможе. Слідком за ними побіг дідів онук, синів синок.

• Вернись, вражий сину, куди ти йдеш? - крикнув на нього батько.
• Тату, піду й я за вами, а то як трапиться й мені теж, то не знатиму, куди везти, - просився синок.

Батько, мабуть, гаразд не розслухав або не розібрав, що сказав синок, бо нічого на це не сказав. Ідуть вони дальше. От притяг син батька до провалля та й укинув його туди вкупі з лубком.

• Тату, навіщо ж ви й лубка з дідусем у провалля вкинули? - питає хлоп'я батька.
• Не питай, бо старий будеш, - одказує батько синові.
• А на чому ж я вас одвозитиму у провалля, як і ви будете такі, як дідусь? - знов питає хлоп'я.

Схаменувся тоді батько, що це він зробив негарно, що й з ним теж учинять його діти. Жаль йому стало старого. Витяг він його з провалля, привіз додому і з того часу годував його й доглядав аж до самісінької смерті, а в провалля не тільки не думав ніколи вивозити, а навіть і других одводив це робити».

Онукам дідусі й бабусі потрібні, як квітам сонце. Під егідою їх доброти й уваги діти краще ростуть і розвиваються. А батьки впевненіше себе почувають у своїх педагогічних діях і поведінці, завдяки впливу виховного досвіду людей старшого покоління.

А тим часом різні міграційні процеси, в тому числі штучне стимульоване змішування населення, ще донедавна широко практиковане командно-адміністративними бонзами в Україні, коли за державним розподілом молоді фахівці, як правило, після закінчення професійних навчальних закладів посилались на постійне місце роботи подалі від батьків, істотно порушили духовно-педагогічну гармонію української родини. У містах, а ще більше - у селах живе чимало призабутих, покинутих дідусів і бабусь, які сумно виглядають, терпеливо чекають своїх дітей і онуків, і не можуть дочекатися.

Територіальна роз'єднаність материнської та дочірньої сімей значною мірою послаблює механізм трансмісії етнокультурних традицій, дезорганізує сім'ю - знекровлює її, ламає спадкоємність поколінь, знижує виховний потенціал, породжує таке потворне явище, як будинки для старих. Люди добрі, схаменімося! Що ми робимо? Якщо надалі така лиха тенденція продовжуватиметься, то дійдемо повного здичавіння. В Україні такого ніколи не було. Народна педагогіка та християнська мораль гостро осуджують тих, хто не виконує синівських і дочірніх обов'язків, цурається своїх батьків, залишаючи їх на поталу в старості чи запроторює в дідорні (так у народі називаються інтернати для залишених без родинної опіки старих людей). Треба рішуче повернутися до традицій пошани людей старшого покоління.

Не забуваймо, що батьки, діти, діди, онуки конче потрібні одні одним. В їх духовно-моральній єдності й спадкоємності закладено велику мудрість природи, вічність древа життя, безсмертя народу, нації, їх минуле, сучасне та майбутнє.

Пам'ятаймо, що сім'я з бабусею і дідусем, з їхніми життєвою мудрістю та душевною щедрістю завжди була, є і буде вершиною досконалості української родини, найголовнішим осередком, у якому зберігаються й примножуються норми та традиції педагогічної культури українців.

Брати і сестри як взаємовихователі

У народі кажуть, що діти дітей виховують. Цей вислів, очевидно, стосується дитячого багатоголосся в сім'ї, представленого братами та сестрами як взаємними вихователями.

У педагогічній літературі чимало написано про дорослих як вихователів і залишено поза увагою педагогічний взаємовплив дітей одне на одного, особливо братів і сестер. Унікальність цього явища полягає, по-перше, в тому, що воно відбувається в дитячому середовищі зі властивими лише йому нюансами. По-друге, воно будується між особами, які пов'язані між собою кровними чи свояцькими (якщо брати і сестри зведені) зв'язками і живуть під одним дахом, на основі піклування одне про одного, переважно старших над молодшими, сильніших над слабшими. По-третє, дитина, як правило, значно активніше реагує на вчинки старшої дитини в сім'ї, ніж на наказ батьків, оскільки діти завжди ближчі між собою в становищі й взаєморозумінні, ніж з батьками. Та й педагогічний мікроклімат у середовищі братів і сестер свій, особливий, суто дитячий, комфортний. Його виховний вплив на дитину надзвичайно сильний, особливо коли старші діти добре виховані і батьки в цьому подають їм гарний приклад.

Педагогічна суть братів і сестер як взаємовихователів закладена в їх етимологічному змісті. Обидва ці слова відомі майже всім індоєвропейським мовам. Отже, вони дуже давнього, індоєвропейського походження: брат (від санскритського братар) - помічник, годувальник, оборонець сестри; сестра (від санскритського свастра) - своя кровинка, утішниця.

Цікаво зазначити повний збіг цього пояснення з його тлумачення у народній етимології та з репрезентацією в українському родинознавстві, де підкреслюється, що охорона честі сестри - кровний братів обов'язок. Показовим щодо цього може бути, наприклад, сюжет української народної балади «А на небі зоря рясна», в якій розповідається, як «два ляшки» підмовили молоденьку дівчину Касю до втечі з ними:

-Їдь, Касю, їдь із нами -
Молодими ляшеньками.
Дурна Кася послухала,

З ляшеньками й поїхала...

Мати, довідавшись про це, посилає синів у погоню:

Сини ж мої молодії,

Куйте коні воронії,

Наганяйте сестру свою,

Не робіте там розбою.

Брати наздогнали втікачів і, незважаючи на застереження сестри, покарали її спокусника смертю:

Взяли Касю на волочок,

А ляшенька на шнурочок;

Дали Касі їсти, пити,

А ляшенька стали бити.

-Ой що хтіте, то робіте,
Ано ляшка не рубіте!

Ой що хтіли, то зробили: Взяли ляшка, утопили.

Про таке покровительство старшого брата йдеться у весільним обрядах. Певне, його виявлення має місце тоді, коли сім'я лишається без батьків і старший брат стає її главою. В похоронних голосіннях над могилою померлого брата сестра теж називає його захисником, а себе - сиротою без нього.

Як бачимо, кровні та духовні взаємозв'язки, взає-мопіклування між братами і сестрами як у реальному житті української родини, так і в родинній педагогіці, представлені вельми виразно. Особливо зворушливо вони проявляються в дитячому віці, створюючи дитині в колі її братів і сестер, через взаємини з ними, прекрасний педагогічний комфорт і щасливий емоційний фон. У старшому віці, коли вони одружаться і заведуть сім'ї, ці зв'язки дещо слабнуть. То й у народі кажуть: «Поки брати малі, доти і рідні». Однак сердечні стосунки, виплекані в дитинстві, не можуть зів'янути і часто-густо зберігаються аж до кінця життя людини. Особливо, якщо на це націлені заповіти батьків, родинне виховання.

«Робімо, брати, як нам мати казала, - мовиться в українській народній пісні, - щоб наша сестра в чужині не пропала...». До цього закликають й інші пісні: «Робімо, брате, робімо, брате, як нам казала мати, не даймо сестрі, красній, молодій, в чужині загибати». Це дає підставу сестрі навіть при розладі родинних стосунків

впевнено заявити: «Цурайся, родоньку, я тебе не буду, я своїх братів повік не забуду».

Та й з реального життя можемо навести чимало прикладів гарних стосунків між братами та сестрами. Згадаємо хоча б теплі та щирі стосунки, які протягом усього життя мав зі своїми братами й сестрами Тарас Шевченко. Саме на формування таких доброзичливих взаємин і націлює батьків народна педагогіка.

Особливе значення у родинному вихованні має залучення старших дітей, хлопчиків і дівчаток, до няньчення своїх менших братиків і сестричок, що прекрасно гармонізує стосунки між ними, вчить піклуватися про менших і слабших за себе. Тим часом до цієї праці діти, особливо дівчатка, ставляться дуже прихильно. Очевидно, що цьому сприяє інстинкт почуття природної потреби зберігати свій рід, що становить характерну рису всього живого.

До няньчення немовлят дитина залучається вже з 4-6 років. Обов'язки її в зв'язку з цим дуже різноманітні: колисати, піднести іграшку чи забавити, якщо плаче. Старші співають немовлятам колискові пісні, перейняті від мами, примовляють, вчать ходити, вмивають, пригортають до себе, цілують, пестять, носять на руках, годують. Забавляння немовлят супроводять різними рухами пестушками, потішками, ладками. При цьому діти виявляють особливу винахідливість, що розвиває у них педагогічний хист, вчить доглядати немовлят, а разом поступово готує до самостійного сімейного життя у дорослому віці як майбутніх матерів і батьків. До того ж, залучення старших дітей як слабшої робочої сили до няньчення менших дозволяє не відволікати більшу силу (молодь) від господарських робіт. Як бачимо, користь від залучення дітей старших до пестування молодших потрійна. Тож не випадково у народі кажуть, що «добре, як діти дітей бавлять».

Новонароджені, як правило, розвиваються і ростуть в дуже високому темпі, швидко виростаючи з одягу, який незабаром доношують молодші, що також є давньою родинною традицією. Батьки, які її дотримуються, займають цілком правильну позицію як з педагогічної, так і з економічної точок зору. Цим привчають своїх дітей бути ощадливими, будувати між собою доброзичливі відносини.

У зичливості стосунків між братами і сестрами закладено великий педагогічний потенціал, вдале використання якого веде до створення доброзичливих стосунків між людьми, високої культури людських взаємин взагалі. Ось чому в українській педагогіці використовується цей могутній виховний важіль. Свідченням цього є велике розгалуження в українській мові семантичних понять, споріднених зі словами брат і сестра. Від слова брат: братання, братва (товариші, друзі), братерство (велика дружба), братія (люди однієї професії), братній, братчик, побратим.

У самому слові брат закладено кілька смислових понять: 1) брат як кожний із синів стосовно інших дітей того ж батька або матері; 2) брат як близька, своя людина; однодумець, друг; 3) брат (брате) - дружнє звертання до сторонньої особи чоловічої статті; 4) брат - член релігійного братства; чернець; 5) брат -член громадського об'єднання (наприклад, студентського братства).

Від слова сестра: сестринський, сестритися (виявляти до когось сестринські почуття), посестра (найближча подруга, названа сестра). У нього теж вкладено ряд смислових понять: 1) сестра як кожна з дочок стосовно до інших дітей того ж батька або матері; 2) жінка, яку єднають з кимсь спільні інтереси, прагнення, спільне становище тощо; 3) сестра медична, санітарна (милосердна, патронажна, сестра-жалібниця); 4) член жіночого, релігійного братства; черниця.

Коли хочуть дати найвищу оцінку людської злагоди, то кажуть: «вони як брат із сестрою» (чи «як сестра з братом»), тобто дуже дружні, як рідні.

Вбачаючи величезний педагогічний сенс у добрих взаєминах між братами й сестрами, наш народ традиційно намагається залучити через них у сферу спорідненості й свояцтва якнайбільше людей. А тому, крім рідних братів і сестер, є ще брат у перших (двоюрідний) - син дядька або тітки; брат у других (двоюрідний) - син двоюрідного дядька або тітки; за цим самим принципом - брат троюрідний; чотириюрідний; зведений брат, який доводиться братом, будучи сином мачухи або вітчима; молочний брат - син годівниці стосовно чужих дітей, яких вона годує; названий брат - той, з яким хто-небудь побратався; братан - племінник по братові, небіж; братаниця - племінниця по братові, небога; братова - дружина брата.

, По лінії сестри: сестриниця (сестриниця, сестріниця) - племінниця, дочка сестри; сестринець (сестрінець) - племінник, син сестри; сестра у перших (двоюрідна) - дочка дядька або тітки; сестра у других (двоюрідна) - дочка двоюрідного дядька або тітки, за цим самим принципом - сестра троюрідна, чотириюрідна; зведена сестра - доводиться сестрою, будучи дочкою мачухи або вітчима; молочна сестра - дочка годувальниці стосовно вигадуваних нею чужих дітей, а також ці діти стосовно дочки годувальниці; названа (наречена) сестра - та, з якою хто-небудь побратався.

Українська родинна педагогіка ревниво плекає гуманні стосунки між братами та сестрами, привертаючи до цього дітей змалку - через народні казки: «Про сімох братів-гайворонів і їхню сестру», «Котигорошко», «Дідова дочка й бабина дочка»; українські народні думи і пісні: «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі», «Двох братів невольників пісня», «Олексій Попович», «Буря на Чорному морі», «Проводи козака до війська», «Сестра і брат». Вони осуджують розбрат і славлять братську злагоду, персоніфікуючи її у назвах квітів: братки - народна назва фіалки, зокрема триколірної; брат-і-сестра - народна назва перестріча, фіалки триколірної, про яку в народі складено легенди.

В українській народній пісні-легенді «У городі, на ринку» розповідається про те, як юнак одружився з дівчиною, не знаючи, що то його рідна сестра:

Який тепер світ настав,

Що брат сестри не пізнав!

Відкривши істину і збагнувши свій страшний гріх (у народних повір'ях фіалка - символ дівочої цноти і непорочності), він запропонував сестрі:

Ходім, сестро, горою,

Розвіємось травою;

Ходім, сестро, лугами,

Розвіємось квітами.

Ой ти будеш синій цвіт,.

А я буду жовтий цвіт!

Будуть люди косити -

За нас Бога молити,

Будуть люди квіти рвати -

Із нас гріхи збирати;

Будуть люди казати:

- Оце тая травиця.

Що з братиком сестриця.

Це перевтілення має прямий зв'язок з символом рослини, що належить до розряду застережниць статевих зносин. Випадково зблизившись недозволеною між братом і сестрою статевою любов'ю, вони негайно припиняють такі стосунки, перетворившись у таку рослину, яка застерігає від статевої любові, сприяючи братній. За неї агітує і квітка люби-мене (незабудка). Українська народна педагогіка вчить, що чвари між братами й сестрами, нестача любові між близькими та рідними гріховні. їх винуватці неодмінно зазнають кари божої.

Діти люблять виростати в середовищі своїх братиків і сестричок. Ті з батьків, які мають одинаків чи одиначку, можуть підтвердити, як не раз і не два одиначки щиро просять їх «придбати» ще братика й сестричку, щоб було з ким бавитися та веселіше жити. Устами дитини говорить істина, - гласить педагогічна мудрість народу. Виходить, що вона сама, в силу свого природного інстинкту, мудро підказує батькам, як їм треба чинити. То ж робімо так у даному випадку, як просить наша дитина.

Одинокій дитині бракує партнера для ігор і спілкування в сім'ї, де вона перебуває в оточенні дорослих, що гостро суперечить природній її потребі - спілкуватися зі старшими та молодшими братами і сестрами. Якщо таке спілкування відсутнє, дитина потрапляє у дискомфортне становище. Під впливом лише дорослих у таких сім'ях нерідко росте дитина, про яку кажуть «мале старе». Явище таке аномальне.

Щоб забезпечити нормальне домашнє виховання дитини, батькам доводиться наче «за сумісництвом» поряд з батьківськими обов'язками виконувати обов'язки «зниклих» старших братів і сестер, тобто бути старшими друзями своїх дітей, залишаючись разом з цим, як і потрібно, їх «домашнім начальством». Але чи всі батьки здатні це робити? Та й взагалі чи можлива така компенсація по суті?

Ставити дитину в становище відсутності братів і сестер не бажано як з педагогічної, так і з демографічної точок зору. Хто так чинить, той позбавляє свою дитину радості у сфері дитячого багатоголосся, а себе - можливості почути в старості багатоголосся своїх онуків. Та й природну потребу - мати братів і сестер - відчуває кожна людина не тільки в дитячому, а й у дорослому віці - для поради і розради, взаємопідтримки та допомоги, розділення щастя і горя. А тому значення братів і сестер як взаємовихователів неоціненне.

Могутній вихователь - рідна мова

Серед першорядних вихователів дитини в сім'ї поруч з батьками ставимо рідну материнську мову, яку К. Ушинський у праці «Рідне слово» назвав «незвичайним педагогом», «великим народним педагогом». Цілком природно, що в українській родині таким могутнім вихователем є українська мова.

Батькам треба знати та й дітям своїм розказати, що українська мова є національною мовою великого європейського народу, є однією з давніх, високорозвинених мов світу; нею повинен пишатися й залюбки користуватися кожен українець.

Українською мовою написані геніальні твори Тараса Шевченка й Івана Франка, Лесі Українки і Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника і Володимира Винниченка, Пантелеймона Куліша і Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова і Бориса Грінченко. Нею створені Універсали про відродження української нації, Декларація про державний суверенітет України й Акт проголошення її незалежності.

Українська мова належить до індоєвропейської мовної сім'ї, крім багатої лексики, стрункості синтаксичних конструкцій і досконалості орфографічних норм та гнучкості стилістичних відтінків, наявності широких виражальних можливостей вона відзначається ще своєю особливою милозвучністю: серед майже трьох тисяч мов світу за своєю мелодійністю посідає друге місце після мови італійської; чудовим поетичним ладом, європеїзмом, що формувалися впродовж віків.

Відомі українські філологи Агатангел Кримський, Михайло Драгоманов, польський лінгвіст Михайло Красуський та інші вчені переконливо довели, що українська мова має довгу історію як ровесниця санскриту - літературної мови стародавньої та середньовічної Індії. Так, Михайло Красуський у своїй праці, виданій в Одесі 1880 року, про стародавність української мови зазначав, що на основі зіставлення індоєвропейських мов дійшов глибоко аргументованого висновку: найдревніша з них є саме українська.

На користь багатотисячного віку нашої мови свідчать висновки численних західних учених щодо розселення первісних індоєвропейських племен. Скажімо, американський дослідник Дж. Вела вважає, що вони проживали в районі Дунаю - Дніпра - Дону. Ці племена, які називали себе «орачами» або «оріями» («аріями» ) і верховним своїм божеством вважали Ора – покровителя рільників і рільництва, розселилися пізніше на величезній території - від Ірану до Ірландії (корінь «ор», «ір» зберігся й у цих назвах), але частина населення залишалася на споконвічних землях і зберегла свою прадавню мову. Старогрецький історик Геродот пізніше описав їх як скіфів-землеробів - кочівників, які населяли південну частину сучасної України в І тис. до н.е. -на початку І тис. н.е.

Сьогодні українська мова досягла високої довершеності та в своєму розвитку зайняла одне з почесних місць серед найрозвиненіших мов світу, хоча різних перешкод на її шляху зустрічалося чимало. Всілякі заброди й колонізатори різних мастей і ґатунку протягом століть, ведучи асиміляторську політику щодо України, через люті обмеження і заборони хотіли позбавити її корінних жителів рідної мови - полонізувати, русифікувати, чехізувати, мадяризувати, онімечити чи румунізувати українців. Та наш народ не здався і не зневірився, а героїчно відстояв, зберіг і збагатив українську мову.

Не легшою виявилася доля української мови і в 30-80-ті роки XX ст. Щоправда, пишних слів про так званий «небувалий розквіт» української мови в офіційній пресі виголошувалось. Насправді ж тодішні можновладці спільно з ренегатами робили все для того, аби занапастити українську мову, виштовхнути її на задвірки. Десятиліттями зверху декларувався «вільний вибір» батьками мови навчання їхніх дітей у школі, хоча добре відомо, що рідну мову, як і рідну маму, вибирати не можна. Цей підступний жест замаскований під «демократизм», розрахований на те, аби підштовхувати українських батьків і дітей до зречення рідної української мови. Цьому офіційно сприяв тоталітаризм через навмисне згортання функцій української мови в державній сфері.

Негативні наслідки «вільного вибору» мови навчання дітей у школі не забарились. Національно малосвідомі українці почали віддавати своїх дітей до школи не з українською, а з російською мовою навчання. Внаслідок цього мережа українських шкіл в Україні катастрофічно звужувалась. У багатьох її населених пунктах, районах, областях, а то й цілих регіонах не залишилось жодної школи з українською мовою навчання, хоча українське населення там переважало. Дійшло навіть до таких ганебних випадків, що деякі батьки-українці подавали заяви директорам шкіл, аби ті звільнили їхніх чад від вивчення української мови, навіть не підозрюючи, якої непоправної шкоди цим необачним кроком вони завдають і собі, і своїм дітям. Хіба може бути спокійним батьківське сумління, коли чуємо навколо себе безліч мовних «покручів» з боку «суржикових бельбасів», які безсоромно нівечать мовленнєву культуру, по-нехлюйськи ставляться до української мови, обвішуючи її принизливими епітетами? І найприкріше те, що вся ця ницість підноситься як еталон «сучасної людини». Гіршого промаху-в сімейно-шкільному вихованні годі й шукати.

Великий слов'янський педагог Я.А. Коменський назвав рідну мову материнською. Відречення від рідної мови - крок антипедагогічний, аморальний. Антипедагогічний тому, що позбавляє дітей їх природної мови, а батьків - могутнього виховного впливу на них, руйнує спадковий мовно-генетичний код, ламає традиційну наступність поколінь, гальмує духовно-моральний, інтелектуальний розвиток особистості, нівечить національний характер і самобутні психологічні риси людини. Аморальний через те, що призводить до відцурання від батька й матері, братів і сестер, діда й прадіда, родини, нації, до зради свого народу та його краху. Адже мова є найцінніший скарб, найбільше духовне багатство кожного народу. Із вмиранням мови з уст народу зникає і сам народ.

Батькам варто пам'ятати та ніколи не забувати: відступ від рідної мови робить їх дітей бездуховними, від мовного ренегатства міліє розум, спустошується душа та леденіє серце, втрачається людська гідність. Через це такими щирими й зворушливими видаються слова вірша Сидора Воробкевича «Рідна мова», які зобов'язані знати як батьки, так і діти:

Мово рідна, слово рідне,

Хто вас забуває,

Той в грудях не серденько,

Тільки камінь має.

Як ту мову мож забути,

Котрою учила

Нас всіх ненька говорити,

Ненька наша мила?

Як ту мову мож забути?

Таж звуками тими

Ми до бога мольби склали

Ще дітьми малими.

У тій мові ми співали,

В ній казки казали,

У тій мові нам минувшість

Нашу відкривали.

Мово рідна, слово, рідне,

Хто ся вас стидає,

Хто горнеться до чужого,

Того бог карає;

Свої його цураються,

В хату не пускають,

А чужії як заразу,

Чуму обминають...

Знання рідної української мови та любов до неї не виключає оволодіння мовами інших народів. Знавці багатьох мов (поліглоти) користуються серед нашого народу високою повагою. Недарма кажуть: «Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина». До того ж, знання чужих мов нині набрало особливої ваги у зв'язку з виходом України на міжнародні контакти. Але засвоєння іноземних мов доцільне тоді, коли воно йде через мову рідну. В свою чергу, володіння рідною мовою також має властиву йому

закономірність.

Кінцевою метою мовленнєвого розвитку української дитини є опанування українською літературною мовою у її усній та писемній формах через використання усталеного загальнонаціонального взірця мови українців, який має певні норми в граматиці, лексиці, вимові тощо. Це мова державних і громадсько-політичних установ України, мова української національної школи, преси, художньої літератури, науки, техніки, театру, радіо, телебачення.

Українська літературна мова увібрала в себе найпоширеніші, найтиповіші елементи загальнонародної мови. Вона однакова скрізь, де лише нею користуються. Розмовна ж мова, навпаки, має деякі територіальні відмінності - у вимові звуків, у наголошенні, у словозміні, у вживанні слів.

Вирізняють три групи територіальних діалектів або говорів сучасної української народно розмовної мови: північну (охоплюють більшу частину Волинської, Рівненської і Житомирської областей, частину Київської, Сумської та всю Чернігівську область), південно-західну (поширені на території Вінницької, Хмельницької, Тернопільської, Львівської, Івано-Франківської, Чернігівської і Закарпатської областей, захоплюють північ Миколаївської та Одеської і південь Волинської, Рівненської та Житомирської обл.), південно-східну (займають решту території України; вони покладені в основу української літературної мови).

Діалект - джерело збагачення літературної мови. Він має свою сферу використання - побут, фольклор, народні звичаї, обряди. А навчання, громадське життя обслуговуються, звичайно, літературною мовою як найвищою та найдосконалішою формою загальнонаціональної мови. Однак це не дає жодних підстав для зневаги місцевих говірок, для докорів чи насмішок над тією або іншою людиною за вживання діалектизмів, для войовничих заяв про «викорінення діалектизмів» чи категоричних вимог «боротися з діалектизмами».

Звичайно, що мовно-артикуляційний апарат і мислення новонародженого ще не готові до того, щоб він міг відразу користуватися мовою дорослих. А тому малятко вдається до вживання цілком доступної дитячої мови, репрезентованої спочатку у формі крику, агукання, гуління й лепету дитини, а пізніше - у зручних для вимови звуках чи звукосполученнях («а-а-а», «па-па-па», «ду-ду-ду»), словах («цю-цьо», «жижа», «коко», «моньо»), словосполученнях («дінь - бам», «тюпа бай»).

Таким чином, розвиток мовлення у дітей проходить через освоєння таких етапів: дитяча мова - наріччя (якщо дитина зазнає діалектного впливу з боку своїх батьків) - літературна мова. Настав час рішуче повернути престиж і провідну роль української мови в родинно-шкільному і громадському вихованні дітей та молоді в Україні.

УКРАЇНСЬКА РОДИННА ПЕДАГОГІКА