Фермерські правовідносини

ЗМІСТ

ВСТУП 4 РОЗДІЛ 1. Законодавче визначення поняття та юридичні ознаки

фермерського господарства 7

1.1. Розвиток законодавства про фермерське господарство 7

1.2. Поняття та юридичні ознаки фермерського господарства 18

РОЗДІЛ 2. Порядок створення фермерського господарства 30

2.1. Право на створення фермерського господарства 30

2.2. Отримання земельної ділянки для ведення фермерського

господарства 34

2.3 Державна реєстрація фермерського господарства як суб’єкта

аграрного підприємництва 38

РОЗДІЛ 3. Фермерські правовідносини 42

3.1. Земельні правовідносини фермерського господарства 42

3.2. Майнові правовідносини фермерського господарства 51

3.3. Господарські правовідносини фермерського господарства 63

РОЗДІЛ 4. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях 69

ВИСНОВКИ 80

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 85

АНОТАЦІЯ 93

ВСТУП

Важливим напрямом соціально-економічних перетворень в аграрному секторі економіки після проголошення державної незалежності України було урізноманітнення організаційно-правових форм господарювання в АПК та створення сприятливих умов для їх ефективної діяльності.

Ринкові перетворення в економіці України обумовили формування багатоукладної системи господарювання, де поряд з державними, приватними, орендними підприємствами, господарськими товариствами, виробничими кооперативами отримали розвиток фермерські господарства. Вони повинні розглядатися не як альтернатива великотоварному виробництву, а як об'єктивно необхідне йому доповнення, що дозволить більш повно розкрити і використати потенціал сільського господарства.

Функціонування сучасних фермерських господарств створює передумови для підвищення ефективності аграрної економіки, розширюючи можливості раціонального використання природних і економічних ресурсів аграрного виробництва. Фермерські господарства в ринковій економіці повинні стати однією з основних організаційно-правових форм здійснення громадянами України (переважно селянами) їхніх земельних прав. Саме вони створюють можливість цим суб’єктам реалізувати свої права через родинно-сімейну форму господарювання для виробництва товарної сільськогосподарської продукції.

19 червня 2003 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про фермерське господарство ”. Даний законодавчий акт прийшов на зміну Закону України від 20 грудня 1991 р. “Про селянське (фермерське) господарство ”, який, виконавши свою історичну місію забезпечення відродження після 70-річної заборони фермерського сектору сільського господарства нашої держави, застарів і не відповідав сучасним реаліям діяльності фермерських господарств в Україні. Закон України “Про фермерське господарство ” підготовлений на основі узагальнення практики діяльності більше 60 тис. фермерських господарств, створених в нашій державі в період 1991-2002 рр. Безперечно, він ввібрав у себе ті положення фермерського закону 1991 року, та його нової редакції 1993 року, які витримали випробування часом і сприяли становленню фермерського руху, зайняттю ним власної “ніші” у структурі агропромислового комплексу України. Разом з тим, в новому Законі знайшли відображення й нові положення, які спрямовані на забезпечення розширення сфери фермерського господарювання у сільськогосподарському виробництві, підвищення ефективності фермерського господарювання та росту конкурентоспроможності продукції фермерських господарств.

Дослідженню проблем становлення, функціонування та ефективного розвитку фермерських господарств як однієї з форм підприємницької діяльності у процесі ринкових перетворень в аграрному секторі економіки присвячені наукові праці Н.І.Титової, В.В.Устюкової, Г.В.Чубукова, О.О.Погрібного, Н.М.Оніщенко, Т.П.Проценко, М.С.Долинської, М.В. Шульги, В.П. Жушмана, П.Ф. Кулинича, М.Я.Ващишин, В.Ю.Уркевича, В.І.Лебідя, Л.В.Логуш, Г.А.Волкова та багатьох інших вчених. Однак основні дослідження правового статусу фермерських господарств припадають на кінець 90-х, початок 2000-х років, хоча й досі залишаються невирішеними окремі суперечності та прогалини фермерського законодавства.

Предметом дослідження є приписи нормативно-правових актів фермерського, аграрного, земельного, цивільного, господарського та іншого законодавства України, практика його застосування та спеціальна аграрно-правова й земельно-правова література з питань діяльності фермерських господарств.

Об'єктом дослідження є врегульовані нормами права суспільні відносини за участю фермерських господарств як суб'єктів підприємницької діяльності.

Завдання дослідження :

Відстежити еволюцію правового статусу фермерського господарства;
З’ясувати поняття та юридичні ознаки фермерського господарства;
Охарактеризувати прядок створення фермерського господарства;
Проаналізувати внутрішні фермерські правовідносини: земельні, майнові, організаційні та господарські;
Виявити недоліки правового регулювання фермерських відносин та запропонувати способи їх усунення.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в можливості використання теоретичних положень та висновків даної роботи у навчальному процесі, при підготовці підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій для студентів юридичних та аграрних вищих навчальних закладів. Структура дипломної роботи обумовлюється метою і завданнями дослідження. Дипломна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, що розподілені на 8 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дипломної роботи становить 95 сторінок.

Розділ 1. ЗАКОНОДАВЧЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ТА ЮРИДИЧНІ ОЗНАКИ ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

1.1.Розвиток законодавства про фермерське господарство

Правову базу для створення, діяльності та припинення існування фермерських господарств створює законодавство, яке Н.І.Титова поділила на три групи:

загальне законодавство, що діє стосовно всіх господарюючих суб’єктів;
галузеве (земельне, аграрне, цивільне , трудове, фінансове та інше) законодавство, яке закріплює певні однорідні суспільні відносини і стосується фермерських господарств;
фермерське законодавство, як специфічна спеціалізована, комплексна галузь законодавства, що формується як галузеве утворення і яке присвячене лише ФГ1.

Щодо загального законодавства, то провідна роль у ньому належить Конституції України. Її прийняття створило досить чіткий правовий фундамент для розвитку галузевого та спеціального, зокрема, фермерського законодавства.

Важливе значення для регулювання земельних і майнових відносин у сільському господарстві України, організації господарської діяльності, оподаткування сільськогосподарських товаровиробників, створення і функціонування господарюючих аграрних суб’єктів мають приписи Земельного кодексу України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Податкового кодексу України, Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»2

Відродження аграрного підприємництва в Україні розпочалося з прийняттям Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991р.3 Цей закон встановив правові умови і порядок одержання земельних ділянок для створення фермерських господарств і тим самим започаткував юридичну можливість їх виникнення вже на перших етапах проведення радикальної земельної реформи 4. Фермерські господарства стали першим реальним втіленням свободи аграрної підприємницької діяльності в Україні. Правові засади фермерства були діаметрально протилежними принципам діяльності колгоспів і радгоспів, що десятки років займали монопольне становище у сфері сільськогосподарського виробництва Радянського Союзу.

Найбільш істотною відмінною рисою селянського (фермерського) господарства був і досі залишається родинно-сімейний характер його суб’єктного складу, який максимально сприяє формуванню почуття господаря і передачі досвіду з покоління в покоління у селянській сім’ї.

Важливим є відстеження еволюції правового статусу фермерських господарств в Україні на основі трьох редакцій Закону України «Про фермерське господарство» від 1991, 1993 і 2003 років і формулювання пропозицій по вдосконаленню чинного фермерського законодавства.

Варто відзначити, що запровадження фермерства відбувалося дуже обережно, як з точки зору законодавчого забезпечення, так і практичної реалізації. Основними причинами, що стримували «масову фермеризацію», були невпевненість селян у сталості землевикористання і недоліки першого фермерського закону. Цей закон передбачав три правові форми використання земель для ведення селянського (фермерського) господарства :

довічне успадковуване володіння землею;
приватну власність на землю;
оренду земельної ділянки.

При цьому право приватної власності на земельну ділянку могло набуватися лише після шести років володіння нею, а розміри обмежувалися 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель. Оренда земельної ділянки вважалася не основною, а додатковою правовою формою фермерського землевикористання. Особам, які виявили бажання створити селянське (фермерське) господарство, надавалися земельні ділянки із резервного фонду у розмірі середньої земельної частки, яка обчислювалася з розрахунку всіх працюючих у сільському господарстві і соціальній сфері села, а також пенсіонерів з їх числа.

Варто відзначити, що правові передумови паювання земель і майна колективних сільськогосподарських підприємств були вперше передбачені саме Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року, однак стосувалися лише тих членів КСП , котрі побажали займатися фермерством. Як зазначала Н.І.Титова, більшість фермерських господарств були створені на перших етапах проведення радикальної земельної реформи в процесі реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств. Переважно вони організовувалися на землях колективної власності 5 .

Характерною рисою першого фермерського закону була детальна регламентація земельних відносин у фермерському господарстві, яка була зумовлена відсутністю відповідних спеціальних норм у тогочасному Земельному Кодексі України. Підтвердженням тому є те, що половина норм цього закону мала земельно-правову природу, а шість із десяти підстав для припинення діяльності селянського (фермерського) господарства були пов’язані із припиненням права власності на землю, довічного успадкованого володіння землею чи оренди земельної ділянки. Це свідчить про нерозривний зв'язок виробничої сільськогосподарської діяльності із процесом землевикористання.

Селянське (фермерське) господарство за законом 1991 року було своєрідною формою аграрного підприємництва громадян України, які виявили бажання здебільшого особистою працею членів цього господарства займатися товарним сільськогосподарським виробництвом, адже ведення господарства переважно працею найманих працівників вже було підставою для припинення діяльності селянського (фермерського) господарства. Тим самим законодавець обмежував доступ найманих працівників у фермерському господарстві, жорстко контролюючи їх трудову участь.

Суб’єктами права власності на майно, яке використовувалося для ведення фермерського господарства були всі члени господарства, бо це майно належало їм на праві спільної сумісної власності. Недоліками першого фермерського закону були: відсутність власного відокремленого майна у фермерського господарства як юридичної особи і включення до переліку об’єктів спільної сумісної власності членів фермерського господарства предметів особистого користування і домашнього господарства, адже вони не завжди проживали разом.

Другою редакцією Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 22 червня 1993р.6 був дещо змінений правовий режим земель, однак не були ліквідовані недоліки правового режиму майна у фермерському господарстві. Великим прогресом у правовій регламентації трудових відносин стала лібералізація участі найманих працівників у діяльності фермерського господарства.

Правовий інститут довічного успадкованого землеволодіння проіснував недовго, натомість було запроваджено право постійного користування на землю як різновид речового права і право тимчасового користування землею як різновид зобов’язального права. Другий фермерський закон конкретизував суб’єкта фермерського землевикористання – ним визнавався голова фермерського господарства, адже лише на його ім’я видавався Державний акт на право приватної власності на землю, Державний акт на право постійного користування землею, з ним укладався договір тимчасового користування землею чи оренди земельної ділянки. У разі смерті голови селянського (фермерського) господарства право приватної власності на земельну ділянку чи право постійного користування землею переоформлялося на іншого члена цього господарства, або іншого родича, який виявив бажання продовжити ведення фермерського господарства, або з ним укладався договір тимчасового користування земельною ділянкою чи договір оренди землі.

Другий фермерський закон скасував надмірну деталізацію земельно-правових підстав припинення діяльності селянського (фермерського) господарства, об’єднавши їх в одну, уникнувши дублювання Земельного кодексу України. Важливою новелою цього закону стало запровадження конкурсного відбору осіб, які бажають займатися фермерством. Спеціальна конкурсна комісія з’ясовувала потенційні можливості кандидатів займатися сільськогосподарським виробництвом, що підтверджувалося відповідною сільськогосподарською освітою (підготовкою) чи досвідом роботи в сільському господарстві. Конкурсний відбір був покликаний не допустити дилетантів до зайняття фермерством і унеможливити набуття ними земельних ділянок сільськогосподарського призначення у приватну власність.

У третій редакції фермерського закону було передбачено, що перевірку здатності громадянина займатися фермерством проводить професійна комісія з питань створення фермерського господарства. П.Ф. Кулинич 7 вважає, що право на створення фермерського господарства повинен мати кожен дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання та має на праві власності або оренди земельну ділянку сільськогосподарського призначення розміром не менше 2 гектарів, а у разі відсутності землі – пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства. Крім того, він пропонував, щоби склад професійної комісії формувала не районна (міська) рада, а районна (міська) або обласна Асоціація фермерів та приватних землевласників України.

Ці пропозиції безперечно заслуговують на підтримку і дивує, чому законодавець не врахував їх в третій редакції фермерського закону. Адже запропоновані зміни сприяли би підвищенню професійного рівня фермерів і, водночас, спростили процедуру створення фермерського господарства та зменшили при цьому адміністративний вплив. Натомість, змінами до Закону України «Про фермерське господарство» від 16.06.2011р. було взагалі скасовано професійний відбір бажаючих створити фермерське господарство.

Аналогічно як і за попереднім законом, рішення про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства приймалося районною, міською, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, радою за місцем розташування земельної ділянки. Передбачено, що у разі відмови відповідної ради надати земельну ділянку, це питання вирішується судом, а рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності або користування землею, а також для укладення договору оренди земельної ділянки. У цьому випадку суд перебирає на себе функції власника земельної ділянки, хоча вправі здійснювати виключно юрисдикційні функції. М.Я.Ващишин8 вважає, що за цим юридичним нонсенсом криється прагнення законодавця захистити майбутнього фермера від необґрунтованої відмови в наданні земельної ділянки зі сторони відповідної місцевої ради чи районної державної адміністрації.

Земельні спори громадян з органами державної влади та органами місцевого самоврядування з питань надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства у випадках, передбачених законодавством, розглядаються за правилами цивільного судочинства відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16.04.2004 р. «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» зі змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду № 2 від 19.03.2010 р.

Спільна сумісна власність на майно членів фермерського господарства не тільки суперечила правовому статусу господарства як юридичної особи, але і дозволяла далеким родичам, які стали членами фермерського господарства після його створення і на короткий проміжок часу, претендувати на рівну частку в усьому майні, що використовувалося для ведення фермерського господарства. Перелік об’єктів права спільної сумісної власності, передбачений ст.16 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» був аж занадто широкий. До нього належали : земля, жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, птиця, бджолосім’ї , посіви та посадки сільськогосподарських культур і насадження, засоби виробництва, вироблена продукція і доходи від її реалізації, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення для ведення фермерського господарства і заняття підсобними промислами.

Іншим можливим негативним аспектом такого правового режиму майна була загроза втрати майнових об’єктів, які належали на праві приватної власності одному членові фермерського господарства або подружжю у випадку банкрутства фермерського господарства. Дещо виправив цю ситуацію Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999р. 9, ст.50 якого присвячена особливостям банкрутства фермерського господарства. Нею передбачено, що у разі визнання господарським судом селянського (фермерського) господарства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури до складу ліквідаційної маси включається нерухоме майно, яке знаходиться у спільній власності членів селянського (фермерського) господарства, в тому числі насадження, господарські та інші будівлі, меліоративні та інші споруди, продуктивна і робоча худоба, птиця, сільськогосподарська та інша техніка і обладнання, транспортні засоби, інвентар та інше майно, набуте для селянського (фермерського) господарства на загальні кошти його членів, а також право оренди земельної ділянки та інші майнові права, які належать господарству і мають грошову оцінку. Фактично це і було тим майном, яке могло належати фермерському господарству як юридичній особі, тобто відокремленим майном.

Актуальною є пропозиція змінити ст. 50 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», привівши її у відповідність із сучасним фермерським законодавством. Варто передбачити, що до ліквідаційної маси фермерського господарства включається лише те майно, яке є власністю юридичної особи, а не членів фермерського господарства, а звернення стягнення на земельні ділянки допускається у випадку, коли у фермерського господарства немає іншого майна, на яке може бути звернено стягнення 10.

Обидва закони України «Про селянське (фермерське) господарство» містили положення про те, що після державної реєстрації фермерське господарство набуває статусу юридичної особи, а нині чинний Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 року11 чітко вказує, що господарство є юридичною особою, а не лише користується її правами. Новий Закон України «Про фермерське господарство» увібрав у себе всі позитивні моменти, які витримали випробування і перевірку часом і сприяли становленню фермерства в період 1991-2002 років. Разом з тим, в новій редакції закону знайшли своє закріплення низка нових принципових положень, які спрямовані на забезпечення розширення сфери фермерського господарства в аграрному секторі та зростання конкурентоспроможності продукції фермерських господарств на вітчизняному та зарубіжних ринках, а також забезпечення раціонального використання і охорони земель фермерських господарств 12.

Третьою редакцією фермерського закону передбачено такі правові форми використання земель у фермерському господарстві : право власності господарства на землю, право приватної власності членів господарства і оренда земельної ділянки. Ці зміни правового режиму земель у фермерському господарстві були продиктовані Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 року, який обмежив коло суб’єктів права постійного користування землею (лише державні та комунальні підприємства, а дещо згодом і громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єднання), установи та організації, а також релігійні організації, статути яких зареєстровані в установленому законом порядку виключно для спорудження та обслуговування культових споруд) і зобов’язав постійних землекористувачів, у тому числі й фермерські господарства, переоформити це право на право приватної власності на землю або за договором оренди земельної ділянки. Однак Конституційний Суд України своїм Рішенням № 5 – рп /2005 від 22.09.2005р. визнав це положення неконституційним і ті фермерські господарства, яким було надано землю в постійне користування до 1 січня 2002 року можуть продовжувати її використовувати без зміни земельно-правового титулу, а члени господарства мають право на безоплатну приватизацію таких земельних ділянок в розмірі земельної частки (паю) , середньої по відповідному населеному пункту.

Членство у фермерському господарстві може набуватися з 14-річного віку, за умови, що батьки теж працюють в цьому господарстві (за попереднім законодавством членство допускалося лише з 16-річного віку).

Правовий статус фермерського господарства, вперше закріплений у 1991 році коригувався з кожною новою редакцією Закону України «Про фермерське господарство» - від 22 червня 1993року і від 19 червня 2003 року. Найсуттєвіших змін зазнав правовий режим земель і майна у фермерському господарстві, ліберальнішими стали норми щодо участі найманих фермерських працівників, три рази змінювався порядок створення фермерського господарства як юридичної особи. Законодавство про фермерство має тенденцію до подальшого розвитку, вдосконалення та узгодження з земельним, цивільним, господарським та іншими галузями законодавства.

Ні в кого не викликає сумніву необхідність проведення систематизації сучасного аграрного законодавства України, оскільки такий прийом здатен підвищити ефективність його впливу на суспільні аграрні відносини. Варто погодитися з авторитетною позицією провідних представників аграрно-правової науки, які вважають, що основним комплексним кодифікаційним актом, предметом правового регулювання якого мають бути аграрні відносини, в Україні повинен стати Аграрний кодекс України. Нормативний матеріал Особливої частини Аграрного кодексу України має містити розділи про особливості правового статусу учасників аграрних відносин, зокрема, фермерських господарств13.

1.2.Юридичні ознаки фермерського господарства як суб’єкта аграрного підприємництва.

Сучасні фермерські господарства України віддзеркалюють головну сутність і скерованість аграрної реформи на вирішення найскладнішої економічної проблеми – продовольчої через забезпечення господарського використання землі її приватним власником (або орендарем) як самостійним аграрним товаровиробником. Це відповідає ринковим засадам у економіці сільского господарства14.

Закон України «Про фермерське господарство» визначає фермерське господарство як форму підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку. Таке визначення не є досконалим з точки зору юридичної техніки, адже не дозволяє вирізнити фермерське господарство з поміж інших сільськогосподарських товаровиробників, оскільки не вказує на його істотні юридичні ознаки.

Крім Закону України «Про фермерське господарство» визначення фермерського господарства містить Господарський кодекс України, який відносить фермерське господарство до окремого виду підприємств, що діють на основі приватної власності громадян. Однак не витримує критики визначення фермерського господарства, закріплене у ч.1 ст.114 Господарського кодексу України відповідно до якого – це форма підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції15. Таке нечітке формулювання також не дозволяє «ідентифікувати» фермерське господарство, а виробництво, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції є не метою, а предметом діяльності суб’єкта. Крім того, сучасною назвою відповідного суб'єкта є не селянське (фермерське), а фермерське господарство. Позитивно, що у 2005 році до Господарського кодексу були внесені зміни, якими було визначено, що відносини, пов’язані із створенням та діяльністю фермерських господарств регулюються цим Кодексом, а також законом про фермерське господарство, іншими законами. Дана норма засвідчує пріоритет спеціального фермерського перед галузевим господарським законодавством в регулюванні фермерських відносин.

Вперше детальний аналіз юридичних ознак фермерського господарства був проведений професором Н.І.Титовою16 , а згодом дещо конкретизований М.С. Долинською17. Ці автори виділяють такі юридичні ознаки поняття фермерського господарства:

окремий, самостійно господарюючий аграрний суб'єкт ;
своєрідна форма підприємництва, яка може здійснюватися лише громадянами України;
добровільність;
змістом діяльності є виробництво, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції, яка має товарний характер;
членський характер відносин;
сімейно-трудове об'єднання;
суб'єкт сільськогосподарського землевикористання;
своєрідний різновид індивідуальної трудової діяльності;
землі належать на праві приватної власності, а майно на праві спільної сумісної власності;

статус юридичної особи.

На основі цих ознак ними були сформульовані визначення поняття селянського (фермерського) господарства. Більшість з цих ознак є актуальними й досі. Однак згодом відбулися зміни у фермерському й аграрному законодавстві, що потребують перегляду окремих доктринальних положень стосовно правового статусу фермерського господарства в сучасних умовах.

Фермерське господарство, як встановлено ст.114 Господарського кодексу України, належить до підприємств, а за вимогами аграрного і фінансового законодавства, є сільськогосподарським підприємством. Всі інші суб'єкти господарювання, які не є підприємствами (банки, страхові компанії, інші фінансові установи, біржі тощо), по суті, обслуговують підприємства, створюючи їм належні умови для здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності.

Серед суб'єктів господарювання домінуюче місце належить підприємствам. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Як зазначає В. С. Щербина18, поняття «підприємство» є узагальнюючим, або збірним. Воно визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств) і є загальногалузевим поняттям. Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як суб'єкт господарювання і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ч.1ст.62 Господарського кодексу України, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Відповідно до ч. 1 ст. 62 Господарського кодексу України підприємство — це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським кодексом України та іншими законами. Фермерське господарство як юридична особа приватного права створюється за рішенням засновників — громадян України.

Підприємство є самостійним суб'єктом господарювання. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що фермерське господарство при здійсненні своєї господарської діяльності має право приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України.

Підприємство — це статутний суб'єкт господарювання. Статут фермерського господарства, як локальний внутрішньогосподарський акт, обов’язково подається при державній реєстрації фермерського господарства і нормативно визначає його цілі і предмет діяльності, відхилятися від яких без зміни статуту заборонено. Статут також визначає межі спеціальної компетенції господарства.

Підприємство має необхідне для суб'єкта господарювання майно — основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, господарського відання чи оперативного управління). Фермерське господарство має майно, що належить йому на праві власності. Це майно юридично відмежоване від майна членів господарства і закріплене за ним як суб'єктом права. Однак фермерське законодавство не є послідовним при визначенні правового режиму майна у фермерському господарстві і допускає двояке його тлумачення. Досі немає єдності у розумінні складеного капіталу і цілісного майнового комплексу фермерського господарства.

Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як суб'єкта господарювання, з другого — зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ч. 4, 5 ст. 62 Господарського кодексу України). Цим підприємство суттєво відрізняється від об'єднань підприємств, до складу яких входять юридичні особи. Засновниками і членами фермерського господарства не можуть бути юридичні особи. Фермерське господарство, як і кожне підприємство, має печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

На відміну від особистого селянського господарства, яке також є родинно-сімейною формою господарювання сільських мешканців, фермерське господарство є юридичною особою і потребує відповідної державної реєстрації. За попереднім законодавством фермерське господарство лише користувалося статусом юридичної особи, оскільки всім ознакам юридичної особи не відповідало19 . Так, зокрема, фермерське господарство не мало відокремленого майна, оскільки майно належало членам фермерського господарства на праві спільної сумісної власності. Закон України “Про фермерське господарство” від 19 червня 2003 року передбачає, що майно належить фермерському господарству як юридичній особі.

Правовий інститут підприємства як суб'єкта господарювання є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою. Усі основні закони та інші нормативно-правові акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становища підприємства, його ролі в економіці України20.

Підприємство — це суб'єкт господарювання. Суть визначення «суб'єкт господарювання» полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовий колектив якого на професійній основі (у вигляді промислу) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як суб'єкт господарювання підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну, торговельну та іншу господарську діяльність. Фермерське господарство є сільськогосподарським товаровиробником, що здійснює виробництво продукції тваринництва та рослинництва. Як правило, підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток організацій (на відміну від неприбуткових організацій — релігійних, об'єднань громадян тощо), хоча можуть створюватися і для некомерційної діяльності (ч. 2 ст. 62 Господарського кодексу України). Фермерське господарство належить до комерційних організацій, оскільки має на меті отримання прибутку.

Питання організаційно-правової форми ведення фермерського господарства досліджувались у аграрній юридичній науці. Т.П.Проценко вважає, що фермерське господарство не потребує статусу юридичної особи і відповідні зміни мають бути внесені до законодавства України, за якими фермерське господарство набувало статусу юридичної особи за власним бажанням 21. В.І.Лебідь вважає, що встановлення імперативності щодо наявності організаційно-правової форми виключно у вигляді юридичної особи при веденні фермерського господарства не можна вважати виправданим, оскільки законодавство України дозволяє виступати учасником земельних, майнових, виробничо-господарських, фінансових, податкових, трудових правовідносин не лише юридичним, а й фізичним особам. Крім того, при веденні фермерського господарства фізичною особою, яка зареєстрована суб'єктом підприємницької діяльності, наявні певні переваги щодо звітності та оподаткування22 .

На нашу думку, варто погодитися з Н.М.Оніщенко, яка пропонує визнати фермерське господарство особливою організаційно-правовою формою юридичної особи23, адже фермерському господарству властиві всі ознаки сільськогосподарського підприємства, визначені Податковим кодексом України, а також характерні власні, спеціальні ознаки. За законодавством Російської Федерації фермерське господарство — це форма підприємництва без створення юридичної особи. Однак останнім часом дедалі частіше в російській науково-теоретичній літературі висловлюються пропозиції щодо надання селянському (фермерському) господарстві статусу юридичної особи24.

Важливою ознакою фермерського господарства є визнання його сільськогосподарським товаровиробником. Визначення сільськогосподарського товаровиробника пропонує Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію»25, відповідно до якого сільськогосподарським товаровиробником є фізична або юридична особа, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції за наявності сільськогосподарських угідь ( ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень ) та/або поголів’я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди, у якої валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75 % загальної суми валового доходу.

Фермерське господарство повністю відповідає вимогам, які ставить законодавець до сільськогосподарських товаровиробників, адже виробництво сільськогосподарської продукції є основним предметом їх діяльності, а землі сільськогосподарського призначення є основним засобом виробництва. Сільськогосподарська продукція виробляється як товар, тобто для реалізації, а не для власного споживання, тобто метою діяльності фермерського господарства є отримання прибутку, що характерно усім суб’єктам підприємницької діяльності.

Ризиковість є ознакою підприємницької діяльності, однак фермерському господарству властивий підвищений ризик, який зумовлений значним впливом природно-кліматичних факторів на біологічні процеси сільськогосподарського виробництва.До негативних факторів, що супроводжують сільськогосподарське виробництво, можна також віднести : сезонний характер виробництва, сповільнений оборот капіталу, низьку норму прибутку. Ці фактори знайшли своє закріплення у Законі України «Про стимулювання розвитку сільського господарства України на період 2001-2004 років» від 18 січня 2001 року26, як такі, що зумовлюють необхідність надання сільськогосподарським товаровиробникам державної фінансової та іншої підтримки.Одним із проявів такої підтримки є пільгова система оподаткування сільськогосподарських підприємств у формі фіксованого сільськогосподарського податку, передбаченого Податковим кодексом України, об’єктом оподаткування якого є площа сільськогосподарських угідь, а не прибуток підприємства. До речі Податковим кодексом України збережений діючий досі порядок оподаткування сільськогосподарських підприємств. Крім того, передбачені додаткові пільги тим підприємствам, які функціонують у гірських та поліських зонах, де є складні кліматичні умови27.

Сільськогосподарське підприємство має отримати у відповідному органі державної податкової служби свідоцтво про реєстрацію сільськогосподарського підприємства як суб’єкта спеціального режиму оподаткування. 28

Фермерські господарства користуються особливою державною підтримкою, яка спрямовується їм за посередництвом Українського державного фонду підтримки фермерських господарств. За рахунок коштів Українського державного фонду підтримки фермерських господарств оплачуються роботи по розробці землевпорядної документації для фермерських господарств, закуповується сільськогосподарська техніка тощо.

Якщо фермерське господарство організовується у місцевості, яка віддалена від населеного пункту, то за рахунок коштів Українського державного фонду підтримки фермерських господарств та коштів місцевого бюджету облаштовується відокремлена фермерська садиба з наданням їй окремої поштової адреси та підведенням необхідних комунікацій.

Запровадження фермерства є поверненням до історичних українських традицій господарювання сільських сімей з наступністю поколінь, передачею досвіду від батька до сина. Тому логічним є зниження вікового цензу для членства у фермерському господарстві з 16-річного до 14-річного віку, за умови якщо батьки таких дітей є засновниками чи членами фермерського господарства. До членів сім’ї та родичів голови фермерського господарства відносяться дружина (чоловік), батьки, діти, баба, дід, прабаба, прадід, внуки, правнуки, мачуха, вітчим, падчерка, пасинок, рідні та двоюрідні брати та сестри, дядько, тітка, племінники як голови фермерського господарства, так і його дружини ( її чоловіка), а також особи, які перебувають у родинних стосунках першого ступеня споріднення з усіма вищезазначеними членами сім’ї та родичами (батьки такої особи та батьки чоловіка або дружини, її чоловік або дружина, діти як такої особи, так і її чоловіка або дружини, у тому числі усиновлені ними діти). Таким детальним переліком роичів – членів фермерського господарства Закон України «Про фермерське господарство» був доповнений 21 жовтня 2009 року.

Громадянство України є обов’язковою умовою членства у фермерському господарстві. Це зумовлено тим, що землі сільськогосподарського призначення можуть належати на праві приватної власності лише громадянам України. Земельна ділянка може належати фермерському господарству на праві приватної власності, за договором оренди, а також бути приватною власністю членів фермерського господарства.

Як і кожен суб’єкт підприємницької діяльності, фермерське господарство має право найму робочої сили. Нагадаємо, що за попереднім фермерським законодавством участь найманих працівників у роботі фермерського господарства була суттєво обмежена. Сьогодні жодних обмежень у цьому не передбачено.

Як справедливо зазначає В.В. Устюкова, визначальною є “сімейна” ознака фермерського господарства, яка і відрізняє його від інших організаційно-правових форм господарювання29. Вона вважає, що доцільно було би відобразити в законі й “професійну” ознаку фермерського господарства, зазначивши, що хоча би для одного з його членів (голови господарства) ведення такого господарства повинно бути основним “місцем роботи”. Опосередковано професійний характер зайняття фермерством був закріплений у ст.6 Закону України “Про фермерське господарство”, що встановлювала вимоги щодо проходження професійного відбору громадян, які виявили бажання створити фермерське господарство. Позитивний висновок професійної комісії засвідчував наявність у громадянина достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації. За чинним законодавством скасовано імперативну вимогу щодо проходження професійного відбору засновниками фермерського господарства. Проте вони не позбавлені обов’язку подавати документи, що підтверджують їх професійну придатність до зайняття сільськогосподарським виробництвом.

Таким чином, з урахуванням загального правового статусу підприємства, особливого правового статусу сільськогосподарського товаровиробника формується спеціальний правовий статус фермерського господарства.

До юридичних ознак фермерського господарства варто віднести, насамперед, наступні:

фермерське господарство є самостійним статутним суб'єктом господарювання - підприємством;
фермерське господарство є юридичною особою, а не користується її статусом;
фермерське господарство є сільськогосподарським товаровиробником, зокрема сільськогосподарським підприємством;
предметом діяльності фермерського господарства є сільськогосподарське виробництво, переробка та реалізація власновиробленої сільськогосподарської продукції в обсязі , що перевищує 75 % валового доходу;
метою діяльності фермерського господарства є отримання прибутку, що характеризує його як суб’єкта підприємницької діяльності;
діяльність фермерського господарства характеризується підвищеним ступенем виробничого підприємницького ризику;
фермерське господарство користується особливою державною підтримкою;
фермерське господарство є родинно-сімейним об’єднанням членів однієї сім'ї, або інших родичів;
ведення фермерського господарства здійснюється на професійній основі;

10) членами фермерського господарства можуть бути лише громадяни України;

11) ведення фермерського господарства здійснюється, як правило, в сільській місцевості;

12) фермерське господарство має право найму робочої сили;

13) фермерське господарство має право облаштування відокремленої фермерської садиби.

Підсумовуючи ознаки фермерського господарства, необхідно зазначити, що фермерське господарство – це сільськогосподарське підприємство з відокремленим майном, власною або орендованою земельною ділянкою, створене на професійній основі родинно-сімейним об’єднанням громадян України з правом вільного найму робочої сили та можливістю облаштування відокремленої фермерської садиби.

Розділ 2. ПОРЯДОК СТВОРЕННЯ ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

2.1.Право на створення фермерського господарства

У аграрно-правовій літературі справедливо зазначається, що заснування сільськогосподарських підприємств здійснюється з використанням диспозитивного методу правового регулювання аграрних відносин. Зокрема, це стосується створення фермерського господарства30, адже при створенні такого господарства визначальним є добровільне волевиявлення громадян. Важливим правовим аспектом процедури створення фермерського господарства є дотримання спеціальних законодавчих вимог щодо засновництва фермерського господарства.

Право на створення фермерського господарства – це суб’єктивне право громадян України, яке може бути реалізоване ними за певних умов, що безпосередньо пов’язано з їх цивільною та земельною дієздатністю. Як зазначає М.С.Долинська, ці умови зумовлені специфікою сільськогосподарської праці, яка у фермерському законодавстві визнана як необхідна юридична умова створення такого господарства31.

Право на створення фермерського господарства мають виключно громадяни України. Це означає, що іноземні громадяни та особи без громадянства, а також юридичні особи не можуть бути ні засновниками, ні членами фермерського господарства. Нині іноземні громадяни можуть узаконити свої відносини, працюючи в фермерському господарстві лише як наймані працівники. Вони не мають права брати участь у розподілі прибутків фермерського господарства, за винятком того випадку, коли в установчих документах господарства буде передбачено можливість їх участі в розподілі прибутків.

Фермерське господарство може бути створене як одним громадянином України, так і двома чи більше особами, які мають українське громадянство. Слід особливо наголосити, що засновником фермерського господарства не може бути юридична особа, навіть вітчизняна. Отже, фермерське господарство ніколи не може бути дочірнім підприємством. Цим воно вигідно відрізняється від інших юридичних осіб, які створюються і функціонують у сфері сільськогосподарського виробництва, оскільки фермерське господарство не може застосовуватися при формуванні так званих “холдингових” пірамід, які нерідко створюються з метою “тінізації” підприємницької діяльності.

Засновником фермерського господарства може бути дієздатний громадян України, який досяг 18-річного віку. Однак, членами фермерського господарства можуть бути громадяни і значно молодшого віку. Так, ними можуть бути діти засновника господарства, які досягли 14-річного віку, а також інші члени сім'ї та родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства. Разом з тим, членами фермерського господарства не можуть бути особи, які не перебувають у сімейних чи родинних стосунках з його засновником або які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом).

Цивільна дієздатність громадянина настає з 18-річного віку, або з моменту укладення шлюбу, запису батьком або матір’ю дитини , з моменту реєстрації фізичної особи суб’єктом підприємницької діяльності чи укладення трудового договору.

Земельна дієздатність – це здатність повнолітнього громадянина України своїми діями набувати не лише цивільні, але й мати права і створювати для себе обов’язки саме з використання й охорони земель. Н.І.Титова окреслює зміст земельної дієздатності наступними основними елементами : повноліття, громадянство України, цивільна дієздатність, бажання і можливість працювати на землі, використовуючи її як основний засіб сільськогосподарського виробництва32.

Оскільки фермерське господарство є суб’єктом підприємницької діяльності, то його засновник повинен відповідати певним вимогам. Він не може бути військовослужбовцем, службовою особою органів прокуратури, суду, служби безпеки, внутрішніх справ, державним нотаріусом, працювати в органах державної влади та місцевого самоврядування, а також мати непогашену судимість за скоєння корисливих злочинів.

Порядок створення фермерського господарства включає три послідовних етапи33:

організаційний (погодження складу засновників, розроблення установчих документів);
земельно-процесуальний (відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і отримання правовстановлюючих документів на землю);
реєстраційний (державна реєстрація фермерського господарства протягом 3 днів з дня подачі всіх необхідних документів).

Обов’язковою умовою отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства раніше була наявність позитивного висновку професійної комісії з питань створення фермерських господарств. Основним завданням професійної комісії була оцінка підготовленості громадян для зайняття веденням фермерського господарства і недопущення до фермерського господарювання випадкових людей, які не знають, як потрібно працювати на землі. Про підготовленість громадянина до такого роду діяльності могли свідчити: наявність у нього достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації.

За чинним законодавством претендент на створення фермерського господарства подає до відповідного органу документи, що засвідчують його досвід роботи в сільському господарстві, або спеціальну аграрну освіту. Поняття досвіду роботи в сільському господарстві можна трактувати як ведення протягом тривалого часу особистого підсобного (селянського) господарства; участь в діяльності сільськогосподарського підприємства як кваліфікованого, так і некваліфікованого працівника34.

Висновок професійної комісії з питань створення фермерських господарств про наявність у громадянина достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації був обов’язковою умовою для надання (передачі) громадянину у власність або оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства із земель державної і комунальної власності. Однак, якщо громадянин має намір використовувати для ведення фермерського господарства земельну ділянку, отриману шляхом виділення у натурі земельної частки (паю), то висновок професійної комісії не вимагався.

Разом з тим, слід підкреслити, що “проходження” професійної комісії було умовою отримання громадянином земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не умовою створення (державної реєстрації) фермерського господарства. Це означає, що громадянин, будучи у свій час членом колективного сільськогосподарського підприємства, отримав земельну частку (пай), виділив її у натурі у вигляді окремої земельної ділянки і отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, то для створення фермерського господарства він не повинен отримувати висновок професійної комісії зі створення фермерських господарств.

2.2.Отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства

Важливою передумовою створення фермерського господарства є наявність у його засновника чи членів земельної ділянки, придатної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. При цьому не має значення, на якому праві вона їм належить - на праві власності чи оренди. Слід пам’ятати, що якщо громадянин не має земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, то він не має права на створення фермерського господарства35.

Таким чином, основним кроком на шляху до створення фермерського господарства громадянином, який не має відповідної земельної ділянки, є її отримання. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної чи комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадянин повинен звернутися з заявою до відповідної районної державної адміністрації, якщо він хоче отримати землю за межами населених пунктів, або до місцевої ради, якщо земельна ділянка перебуває в межах села, селища чи міста. Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. у разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства це питання вирішується судом.

Рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності, або укладання договору оренди.

Серед усіх суб’єктів права приватної власності на землі, визначених Земельним кодексом України саме фермерські господарства є пріоритетними суб'єктами. Порядок надання земельних ділянок для організації фермерського господарства врегульований земельно-процесуальними нормами Закону України “Про фермерське господарство”. Земельно-процесуальними нормами у теорії земельного права вважаються норми про порядок виникнення, зміни, припинення і реалізації земельних прав і обов’язків, про порядок вирішення конфліктних земельно-правових ситуацій36 .

Закон України “Про фермерське господарство” досить детально врегулював процедуру надання земельних ділянок. Проте, на наш погляд, ця процедура має окремі неточності. Зокрема, саме формулювання надання земельних ділянок “для ведення” фермерського господарства” доцільно замінити терміном “для створення” фермерського господарства, оскільки отримання земельної ділянки є правовстановлюючим фактором при організації фермерського господарства.

Земельно-процесуальний етап створення фермерського господарства охоплює декілька юридичних фактів: подання заяви до відповідної місцевої ради чи районної державної адміністрації з проханням надати земельну ділянку, розробка державною землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки, прийняття рішення відповідною місцевою радою чи районною державною адміністрацією про державне наділення землею для створення фермерського господарства. Земельно - процесуальний етап завершується відведенням земельної ділянки в натурі (на місцевості) і виданням відповідних документів, що посвідчують право власності на землю чи укладення договору оренди землі. Земельним кодексом України 37 передбачено, що право оренди земель державної чи комунальної власності набувається виключно на конкурсних засадах.

Особа, яка бажає створити фермерське господарство, а нею може бути тільки повнолітній громадянин України, повинна мати не лише загальну (цивільну) дієздатність, а й спеціальну (земельну), тобто здатність своїми діями набувати прав і створювати для себе обов’язки по використанню і охороні земель.

За наявності рівних умов пріоритетне право для організації фермерського господарства повинні мати особи, які володіють правом на земельну частку (пай), що засвідчене сертифікатом. Необхідно передбачити додаткові пільги для сприяння створенню фермерського господарства колишніми членами колективного сільськогосподарського підприємства. Це забезпечить доступ до приватної підприємницької діяльності на землях тільки тих, хто професійно пов’язаний із сільськогосподарською працею і має намір займатися аграрним підприємництвом.

У випадку відмови відповідної ради чи районної державної адміністрації надати земельну ділянку для створення фермерського господарства громадяни можуть оскаржити таку відмову, якщо вона є необґрунтована. Рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), для видачі документа, що посвідчує право власності на землею, а також для укладення договору оренди земельної ділянки.

У цьому разі суд уповноважений вирішувати питання, які відносяться до компетенції органів місцевого самоврядування чи державної виконавчої влади. У резолютивній частині рішення суду повинно бути зазначено місце розташування земельної ділянки, її розмір та межі38.

На наш погляд, рішення суду про задоволення позову не може бути безпосередньою підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), оскільки цьому факту обов’язково повинна передувати розробка державною землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки, а також процедура формування земельної ділянки відповідно до ст. 79-1 Земельного кодексу України.

На відміну від досить чітко врегульованого порядку надання земельних ділянок для створення фермерського господарства, законодавством України взагалі не передбачено процедури надання земельних ділянок у процесі діяльності господарства для розширення його земельної площі. Крім того досі триває мораторій на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Продовження дії мораторію передбачене до 1 січня 2016 року, поки не буде прийнятий закон про ринок земель.

Додаткове отримання земельних ділянок для ведення фермерського господарства має здійснюватися у цивільно-правовому, а не в адміністративно-правовому порядку і полягати в оплатному придбанні земельних ділянок на підставі укладення договорів купівлі-продажу, оренди тощо. Визнанням законності придбаного права на землю повинен стати нотаріально посвідчений і належно зареєстрований договір купівлі-продажу чи міни земельної ділянки і отримання витягу із Державного реєстру речових прав: права приватної власності на землю, права оренди землі.

Для правового регулювання договорів, предметом яких виступають земельні ділянки, недостатньо загальних вимог зобов’язального права як інституту цивільного законодавства, оскільки земельна ділянка є особливим об’єктом природи – необхідно прийняти спеціальний закон “Про ринок земель”, що передбачений Перехідними положеннями Земельного кодексу України.

2.3.Державна реєстрація фермерського господарства як суб’єкта аграрного підприємництва.

Важливою умовою набуття фермерським господарством правового статусу юридичної особи є державна реєстрація фермерського господарства. Для державної реєстрації фермерського господарства громадяни мають подати до реєструючого органу за місцем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки необхідні документи, зокрема: 1) статут фермерського господарства; 2) установчий договір про створення фермерського господарства, якщо фермерське господарство створюється двома чи більше особами; 3) реєстраційну картку встановленого зразка, яка є заявою про державну реєстрацію фермерського господарства; 4) копію документа, що засвідчує наявність у громадянина на праві власності чи оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення; 5) документ, що посвідчує внесення плати за державну реєстрацію фермерського господарства. Слід пам’ятати, що закон забороняє реєструючим органам вимагати від громадянина інші документи, наприклад, висновок професійної комісії з створення фермерських господарств тощо. При поданні на державну реєстрацію зазначених документів фермерське господарство має бути зареєстроване протягом не більше 3 днів ( раніше – протягом 5 днів).

Варто погодитися з Н.М. Оніщенко39, яка стверджувала, що немає об’єктивних підстав для встановлення більшого строку державної реєстрації для фермерських господарств, у порівнянні з загальним строком реєстрації юридичних осіб, який за законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» не повинен перевищувати трьох робочих днів . Враховуючи це, абз. 1 ч. 4 ст.8 Закону України «Про фермерське господарство» був виключений.

Після одержання засновником витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право приватної власності на земельну ділянку або про право оренди земельної ділянки фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб, тобто за Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

З моменту державної реєстрації фермерське господарство набуває прав юридичної особи і може здійснювати свою діяльність. В Законі ”Про фермерське господарство” визначена структура управління господарством, яка може бути деталізована в Статуті фермерського господарства.

Слід відмітити, що незважаючи на те, скільки членів є у фермерському господарстві – один чи більше – Закон не передбачає створення колективного органу управління таким господарством на зразок загальних зборів членів господарства. Згідно Закону, керівництво діяльністю фермерського господарства здійснює одноособово його голова, яким є його засновник або інша визначена в Статуті особа.

Слушно вважає Н.І.Титова40, яка зазначає, що Статут фермерського господарства повинен бути конкретизуючим локально-правовим актом , який відображає всі особливості певного господарства, а не бути однаковим для всіх фермерських господарств району чи регіону.

Голова фермерського господарства представляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями відповідно до закону. Він також укладає від імені господарства договори та вчиняє інші юридично значимі дії відповідно до законодавства України.

Наділення голови фермерського господарства повноваженнями одноосібного управління виробничою діяльністю господарства не означає, що інші його члени позбавлені будь-яких прав щодо господарства. Права членів господарства щодо землі та іншого майна, яке є власністю господарства, визначаються установчим договором та статутом і захищаються законом.

Як відомо, створення нового фермерського господарства є дуже складною справою, а без підтримки з боку органів влади - непосильною для більшості громадян України41. Особливо це стосується тих з них, яким земельні ділянки для ведення фермерських господарств надані далеко за межами села. Таким фермерам доводиться, як кажуть, “роздвоюватися” між місцем постійного проживання та місцем постійної праці. Новий Закон про фермерське господарство врахував цю обставину. Згідно Закону, громадянин, який створив фермерське господарство, має право облаштувати постійне місце проживання в тій частині наданої для ведення фермерського господарства земельної ділянки, з якої забезпечується зручний доступ до всіх виробничих об'єктів господарства.

Це означає, що якщо постійне місце проживання членів фермерського господарства знаходиться за межами населених пунктів, то вони мають право на створення відокремленої фермерської садиби42. Такій садибі надається поштова адреса і вона може служити місцем постійного проживання громадян.

Однак, цього може бути недостатньо для того, щоб фермер залишив село і оселився в “полі”. Адже, йому необхідно у виробничих справах підтримувати зв’язки з споживачами сільськогосподарської продукції, купувати для господарства необхідні засоби виробництва тощо. Саме тому Законом передбачено, що фермерським господарствам з відокремленими садибами та іншим новоствореним фермерським господарствам у період становлення (перші три роки після їх створення, а в трудонедостатніх населених пунктах – перші п'ять років) повинна надаватися допомога за рахунок державного і місцевого бюджетів, у тому числі через Український державний фонд підтримки фермерських господарств43. Зокрема, для облаштування відокремленої садиби фермерському господарству повинна надаватися за рахунок бюджету допомога на будівництво під'їзних шляхів до фермерського господарства, електро- і радіотелефонних мереж, газо - і водопостачальних систем.

Кошти Українського державного фонду підтримки фермерських господарств надаються фермерським господарствам на безповоротній основі та на конкурсних засадах на поворотній основі. На безповоротній основі кошти надаються на такі цілі: відшкодування вартості розробки проектів відведення земельних ділянок для ведення фермерського господарства; відшкодування частини витрат, пов'язаних із сплатою відсотків за користування кредитами банків, та часткову компенсацію витрат на придбання першого трактора, комбайна, вантажного автомобіля, будівництво тваринницьких приміщень.

Поворотна допомога може надаватися для виробництва, переробки і збуту виробленої продукції, на здійснення виробничої діяльності та інші передбачені Статутом Українського державного фонду підтримки фермерських господарств цілі під гарантію повернення строком від трьох до п'яти років.

Крім цього, переселенцям, які створюють фермерське господарство в трудонедостатніх населених пунктах, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, надається одноразова грошова допомога за рахунок державного бюджету у розмірі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Розділ 3. ФЕРМЕРСЬКІ ПРАВОВІДНОСИНИ

3.1. Земельні правовідносини фермерського господарства

Важливим етапом створення ефективного фермерського господарства є формування його земельного масиву, достатнього для прибуткового господарювання. Фермерські господарства, як і інші сільськогосподарські товаровиробники, за умов ринкових відносин все більше використовують землі для одержання прибутку, забезпечення своєї підприємницької діяльності44. Як вже зазначалося, наявність у громадянина земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва є обов’язковою умовою реєстрації його фермерського господарства. Отже, з моменту державної реєстрації фермерського господарства у його володінні вже є земельна ділянка, яка належить засновнику господарства на праві власності або оренди. Однак, згідно чинного земельного законодавства, фермерське господарство може використовувати й земельні ділянки, які: а) належать на праві приватної власності іншим (крім засновника) членам фермерського господарства; б) придбані у власність фермерським господарством як юридичною особою; в) взяті фермерським господарством в оренду.

Таким чином, законодавство надає фермерському господарству кілька можливих способів формування земельного масиву. В зв’язку з цим виникає питання: якому з них віддати перевагу? Відповідь на дане питання залежить від деяких обставин. З юридичної точки зору, фермерському господарству безпечніше використовувати земельну ділянку, отриману у власність його членами. Адже у випадку звернення за рішенням суду стягнення на майно фермерського господарства (наприклад, у зв’язку з неповерненням господарством боргу тощо) така ділянка є захищеною від загрози відчуження, оскільки за загальним правилом, засновник юридичної особи не відповідає за борги юридичної особи. Проте з фінансової точки зору, зазначений варіант не завжди має переваги. Так, наприклад, громадянин-член фермерського господарства може придбати у власність земельну ділянку для ведення фермерського господарства лише за власні кошти. Якщо ж земельна ділянка набувається у власність за кошти, що є на рахунку фермерського господарства, то в такому випадку земельна ділянка реєструється як власність фермерського господарства як юридичної особи.

Крім цього, використання не одного, а кількох способів формування земельного масиву фермерського господарства має переваги і з точки зору дії мораторіїв на відчуження земельних ділянок, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Так, як вже зазначалося, особи, яким Земельний кодекс45 дозволяє мати на праві приватної власності земельні ділянки сільськогосподарського призначення, не можуть набувати у приватну власність такі землі площею більше 100 га. в умовах дії зазначеного обмеження фермерське господарство, на відміну від інших сільськогосподарських товаровиробників, фактично може використовувати приватні земельні ділянки значно більшої площі. Так, наприклад, якщо фермерське господарство складається з 3-х осіб (голова господарства та два його члени), то фактично площа приватизованої ділянки такого фермерського господарства може складатися з 400 га, з яких 100 га належатиме на праві приватної власності фермерському господарству як юридичній особі, і ще по 100 га землі може мати на праві приватної власності кожен з трьох членів господарства.

Виникає питання: чи повинні фермерські господарства та їх члени платити за придбання землі у приватну власність? Загальна відповідь на це питання є ствердною: так, повинні. Що стосується приватизації земельних ділянок фермерськими господарствами як юридичними особами, то вони однозначно можуть набувати землю у власність тільки за плату. Інша справа - приватизація землі членами фермерських господарств. Із загального правила про платність приватизації земельних ділянок для них Земельним кодексом зроблені певні виключення, обумовлені міркуваннями соціальної справедливості.

Як відомо, в результаті паювання земель колишніх колективних сільськогосподарських підприємств кожен їх член отримав безоплатно земельну частку (пай), яку можна виділити у натурі. Саме тому Земельним кодексом передбачена безплатна приватизація членами фермерських господарств частини земельних ділянок. Згідно ст. 32 Земельного кодексу громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок саме у розмірі земельної частки (паю). Їм мають передаватися безоплатно у приватну власність надані їм у користування до введення Земельного кодексу у дію земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Тобто, розмір земельної ділянки, яка безоплатно передається членові фермерського господарства у приватну власність, повинна дорівнювати розмірові земельної частки (паю), яку отримали колишні члени сусіднього колективного господарства. Однак, повинен зазначити, що якщо член фермерського господарства раніше перебував у членах колективного сільськогосподарського підприємства і отримав у ньому земельну частку (пай), то він позбавляється права на безплатну приватизацію земельної ділянки у складі фермерського господарства.

Якщо раніше (за фермерським законодавством 1991 – 2001 років) право безоплатного одержання у приватну власність земельної ділянки (у розмірі середньої земельної частки) мав лише голова селянського (фермерського) господарства, то, за новим Земельним кодексом України, таким правом може скористатися кожен член фермерського господарства, який раніше не набув права на земельну частку (пай). Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" 1993 р. пов’язував безоплатну передачу земельної ділянки з етапом створення СФГ, а чинний Земельний кодекс не встановлює жодних часових обмежень для реалізації членами фермерського господарства права на безоплатну приватизацію земельної ділянки. На відміну від Указів Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 року та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 року про паювання землі, які ставили у пряму залежність право на земельну частку (пай) з членством у колективному сільськогосподарському підприємстві, Земельний кодекс України 2001 року такої вимоги для членів фермерського господарства не ставить.

Цілком очевидно, що члени фермерського господарства, які скористаються правом безоплатної приватизації земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю) стануть їхніми повноправними власниками лише після формування земельної ділянкишляхом внесення даних про неї до державного земельного кадастру і одержання витягу із Державного реєстру речових прав: права приватної власності на відповідну земельну ділянку.

Враховуючи те, що члени фермерського господарства приватизують земельні ділянки із тих земель, які до цього використовувалися у господарстві, постає запитання – де відводити в натурі (на місцевості) ці ділянки і як це узгодити із планом внутрішньогосподарського землеустрою фермерського господарства .

Таким чином, шлях до приватизації земельних ділянок для ведення фермерських господарств у розмірах, достатніх для ведення прибуткового товарного сільськогосподарського виробництва, є відкритим. Але, як відомо, далеко не всі фермерські господарства мають в даний момент грошові кошти, необхідні для викупу у приватну власність земельних ділянок, наданих їм у постійне користування.

Що краще – приватна власність чи оренда? Відповідь на це питання випливає зі змісту Земельного кодексу України, який надає більше можливостей саме власникам земельних ділянок, а не їх орендарям. Тому ми рекомендуємо громадянам-фермерам переоформлювати право постійного користування земельними ділянками у право приватної власності на них. Тим більше, що Законом “Про фермерське господарство” введені пільгові умови для викупу землі фермерами. Так, згідно ст. 13 Закону, громадяни України, які до 1 січня 2002 року отримали в постійне користування або оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства, мають переважне право на придбання (викуп) земельних ділянок розміром до 100 гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі до 50 гектарів ріллі, у власність з розстрочкою платежу до 20 років. Проте, якщо фермер не матиме фінансових можливостей для викупу землі у приватну власність, то йому можна буде переоформити право постійного користування землею у право оренди, уклавши договір оренди земельної ділянки з її власником – державою в особі відповідного органу виконавчої влади.

Однак, і при переоформленні права постійного користування у право оренди землі фермерські господарства можуть скористатися певними привілеями, наданими їм Земельним кодексом. Так, згідно того ж п. 6 Перехідних положень Кодексу при здійсненні зазначеного переоформлення саме фермерське господарство в односторонньому порядку визначає строк оренди. Як відомо, Закон України від 6 жовтня 1998 р. «Про оренду землі» дозволяє оренду земельних ділянок на строк до 50 років. Отже, фермерському господарству належить право визначення строку оренди земельної ділянки в межах максимального строку, дозволеного Законом про оренду землі. Орендодавець землі не має права диктувати в таких випадках свої умови щодо строку оренди землі. Крім цього, орендодавець не має права вимагати сплати орендарем-фермером великої за розміром орендної плати. Розмір орендної плати за такі землі не повинен перевищувати розміру земельного податку.

Аналіз п. в ст. 31 Земельного кодексу України дає підстави зробити висновок, що фермерське господарство виступає стороною в договорі оренди земельної ділянки, тобто договір оренди укладається не з головою фермерського господарства, а з самим господарством як юридичною особою. Щоби знівелювати розбіжності права постійного користування земельною ділянкою і довгострокової оренди, законодавець встановив обмеження розміру орендної плати за земельні ділянки – він не повинен перевищувати розміру земельного податку.

Чинне земельне законодавство дозволяє фермерським господарствам набувати на праві приватної власності не тільки земельні ділянки сільськогосподарського призначення, але й лісогосподарського призначення й водного фонду. Так, ст.56 Земельного кодексу України передбачає, якщо у складі угідь фермерських господарств є замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення площею до 5 га, то за рішенням органів місцевого самоврядування чи органів державної виконавчої влади вони можуть передаватися у власність цих господарств. Крім того, фермерські господарства у такому ж порядку можуть безоплатно одержувати у власність замкнені природні водойми загальною площею до 3 гектарів. На умовах оренди фермерським господарствам можуть передаватися земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми для сінокосіння, рибогосподарських потреб тощо.46

Не витримує критики ні з формального погляду, ні з погляду юридичного змісту норма ст. 89 Земельного кодексу, яка передбачає, що земельні ділянки членів фермерського господарства перебувають у спільній сумісній власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. Така редакція статті дає підстави вважати, що коли немає угоди між членами фермерського господарства про використання земельної ділянки, всі землі у фермерському господарстві перебувають у спільній сумісній власності всіх членів господарства. Ця норма дисонує із ст. 31 цього ж Земельного кодексу, яка має назву "Землі фермерського господарства", однак не передбачає право спільної сумісної власності серед форм землевикористання фермерського господарства47 .

З урахуванням родинно-сімейного характеру членських відносин у фермерському господарстві важко передбачити, що члени господарства укладатимуть між собою угоду про використання земельної ділянки, тому праву спільної сумісної власності членів фермерського господарства на земельну ділянку варто відводити не головну, а другорядну роль. Надання пріоритетного характеру праву спільної сумісної власності на земельну ділянку серед інших можливих форм землевикористання у фермерському господарстві (право власності фермерського господарства як юридичної особи, оренда земельної ділянки) суперечить намаганням законодавця привести у повну відповідність статус фермерського господарства статусу юридичної особи. Тому необхідно внести відповідні зміни до законодавства і виключити п. б ч. 2 ст. 89 Земельного кодексу України.

Однією з прогалин Закону України «Про фермерське господарство» і надалі залишається сфера спадкування земельних ділянок. Розширивши коло суб’єктів земельних фермерських правовідносин на користь членів фермерського господарства, законодавець обмежився лише однією спеціальною нормою стосовноспадкування земель, що перебувають у їх власності48. У ч.2 ст.23 Закону України «Про фермерське господарство» встановлена заборона поділу земельної ділянки між двома і більше спадкоємцями, якщо в результаті її поділу утвориться хоча б одна земельна ділянка менше мінімального розміру, встановленого для певного регіону. Постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 року були затверджені мінімальні розміри земельних ділянок, які утворюються у результаті поділу земельної ділянки фермерського господарства, що успадковується49. Ці науково обгрунтовані регіональні мінімальні розміри земельних ділянок були визначені Міністерством аграрної політики та українською академією аграрних наук з урахуванням наявних земельних площ і кількості фермерських господарств у кожній з областей України і становлять від 2 га у західних областях України і до 7 га у південних.

Регламентуючи особливості відповідальності фермерського господарства, законодавець у ст. 21 Закону України «Про фермерське господарство» відокремлює земельні ділянки із загального масиву майна, на яке може бути звернене стягнення. Звернення стягнення на земельні ділянки допускається лише у виключному випадку – якщо у фермерського господарства відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення. Оскільки відповідальність за своїми зобов’язаннями несе фермерське господарство як юридична особа, то на вимогу кредитора може бути звернене стягнення на земельну ділянку, яка є у власності самого фермерського господарства, а не членів цього господарства50. З цим твердженням варто погодитися, оскільки не можна ототожнювати право власності на земельну ділянку фермерського господарства як юридичної особи і право приватної власності членів фермерського господарства.

Загалом, правовий режим земель фермерського господарства є найповніше регламентований земельним і фермерським законодавством, у порівнянні з іншими сільськогосподарсткими товаровиробниками, що свідчить про особливу увагу законодавця до цієї важливої сфери фермерських відносин.

3.2. Майнові правовідносини фермерського господарства

Правовий режим майна фермерського господарства законодавчо встановлювався з врахуванням родинно-сімейного характеру членських фермерських відносин і пройшов еволюційний шлях розвитку від права спільної сумісної власності членів фермерського господарства до права власності самого господарства як юридичної особи.

З прийняттям Закону України "Про фермерське господарство" від 19 червня 2003 р. проблема вдосконалення майнових правовідносин у фермерському господарстві не втратила своєї актуальності, оскільки цей закон, усунувши існуючі досі недоліки правового режиму майна фермерського господарства містить низку норм, які допускають двояке їх тлумачення або суперечать цивільному законодавству.

Серед представників російської аграрно-правової науки відзначимо вагомий внесок В.В. Устюкової у дослідження проблеми правового режиму майна фермерських господарств у Російській Федерації51, проте російське законодавство, яке регулює ці відносини, вже значною мірою відрізняється від відповідного українського.

Український законодавець пішов по шляху зміцнення правового статусу фермерського господарства як юридичної особи. Вперше на законодавчому рівні визнано фермерське господарство суб’єктом права власності, що дає підстави говорити про наявність у фермерського господарства відокремленого майна як однієї з істотних ознак юридичної особи52. Зворотна тенденція спостерігається у законодавстві Російської Федерації. Так, відповідно до ст. 23 Цивільного кодексу Російської Федерації, голова селянського (фермерського) господарства здійснює діяльність без утворення юридичної особи, а земельна ділянка, що використовується у господарстві, належить його членам на праві спільної сумісної власності (ст. 257 ЦК РФ) 53.

Закон України "Про фермерське господарство" від 19 червня 2003 року запровадив зміни в правовому режимі майна, яке використовується фермерськими господарствами. Законом України "Про селянське (фермерське) господарство" від 22 червня 1993 року було передбачено, що майно осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, тобто членів СФГ, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Право спільної сумісної власності членів фермерського господарства суперечило правовому статусу самого СФГ як юридичної особи, оскільки за господарством не визнавалося право мати відокремлене майно, а саме ця ознака є однією з визначальних для всіх юридичних осіб. Очевидно, саме тому в законі "Про селянське (фермерське) господарство" зазначалося, що СФГ "набуває статусу юридичної особи", а не є "юридичною особою", як це зараз закріплено в нині діючому законі "Про фермерське господарство".

У попередньому Законі України "Про селянське (фермерське) господарство" суперечливою була не лише форма власності на майно, але і той перелік майнових об’єктів, які могли перебувати у спільній сумісній власності членів фермерського господарства, враховуючи те, що членами господарства могли бути не лише члени однієї сім’ї, але й інші родичі, часом і досить далекої спорідненості, які не проживали разом. Цього законодавчого недоліку вже позбавлений Закон України "Про фермерське господарство", і у переліку майнових об’єктів, які можуть перебувати у власності фермерського господарства, закріплене лише те майно, яке необхідне йому для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Загалом, фермерський закон 2003 року значно досконаліший від попереднього Закону України "Про селянське (фермерське) господарство". До позитивних новел Закону України "Про фермерське господарство" відносимо такі:

фермерське господарство є юридичною особою, яка діє на підставі Статуту;
фермерське господарство є суб’єктом права власності на землю і на майно;
частина майна, яке використовується у процесі фермерської господарської діяльності, залишається у власності членів господарства, які передали його на визначений у Статуті термін до складеного капіталу фермерського господарства54.

Складений капітал є зручною правовою конструкцією частини майна, яке використовується фермерським господарством. Важливим є те, що не відбувається переходу права власності від окремих членів господарства до всіх членів господарства (у спільну сумісну власність) чи до статутного фонду фермерського господарства. Отже, для члена фермерського господарства зникає загроза втрати свого майна (чи його частини) у випадку виходу інших членів зі складу господарства і необхідності виділення йому рівної частки зі спільної сумісної власності чи банкрутства господарства і включення відокремленого майна юридичної особи до ліквідаційної маси. Правова конструкція складеного капіталу, введена у правове поле фермерських відносин, вигідно відрізняється від права спільної сумісної власності членів фермерського господарства і має певні переваги навіть порівняно з правом власності фермерського господарства як юридичної особи.

Підсумовуючи юридичні ознаки складеного капіталу фермерського господарства, можна погодитися із запропонованим М.Я.Ващишин55 таким визначенням: складений капітал – це сукупність майнових об’єктів, переданих членами фермерського господарства у безоплатне тимчасове користування фермерському господарству на визначений у Статуті термін для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

На думку В.Ю.Уркевича, додаткових пояснень потребують внутрішні майнові правовідносини, що виникають між фермерським господарством та його членами. Закон України «Про фермерське господарство» чітко не регламентує необхідності внесення будь-яких внесків до складеного капіталу такого господарства. Проте його ст.19 вказує, що до складу майна (складеного капіталу) фермерського господарства може входити широке коло майнових об’єктів, які й можуть бути передані фермерському господарству його членами (засновниками). Звідси члени такого господарства вправі робити внески у створення майна господарства на будь-якому етапі існування членських правовідносин 56. Між фермерським господарством і його членами, які зробили майнові внески, виникають зобов’язальні майнові правовідносини.

Принципове значення для розуміння сутності внутрішніх аграрних майнових правовідносин за участю фермерських господарств та їх членів має припис ч.6 ст.20 Закону України «Про фермерське господарство»: члени фермерського господарства мають право отримати частку майна господарства прийого ліквідації або в разі припинення членства в ньому. Розмір частки й порядок її отримання визначається статутом даного господарства. Звідси слушною є пропозиція В.П.Жушмана: «у статуті фермерського господарства слід встановлювати відповідні приписи, що в разі припинення членських правовідносин його члени вправі отримати частку майна господарства пропорційно розміру їх внеску до його складеного капіталу (фактично – пайового фонду)»57. При вирішенні питання про розподіл майна фермерських господарств слід чітко виокремлювати останнє від особистого майна його членів, оскільки їх правовий режим різниться, а члени господарства не можуть претендувати на особисте майно інших членів господарства58.

На відміну від фермерського законодавства України, в якому спостерігається тенденція до зміцнення правового статусу фермерського господарства як юридичної особи, у законодавстві Російської Федерації відбулося перетворення фермерського господарства в індивідуальну підприємницьку діяльність голови фермерського господарства без створення юридичної особи (ст.23) 59.

Хоча Цивільний кодекс Російської Федерації визнає підприємцем лише голову, фермерського господарства однак в аграрно-правовій літературі висловлюються інші думки. Так, зокрема, З.С. Беляєва стверджує, що "фермерське господарство – сукупний підприємець"60, а В.В. Устюкова зазначає, якщо фермерське господарство вважати сімейно-трудовим об’єднанням, а за діючим в Російській Федерації законодавством і дрібногруповим партнерським об’єднанням осіб, що спільно здійснюють сільськогосподарську діяльність, то підприємцями є всі його члени 61.

З метою збереження цілісності майнового комплексу фермерського господарства, російським законодавством встановлені обмеження щодо поділу земельної ділянки і засобів виробництва, що належать селянському (фермерському) господарству у випадку виходу одного члена з господарства. Вибуваючий з фермерського господарства має право лише на отримання грошової компенсації, пропорційної його частці в спільній власності на це майна. Відповідно до ст.258 ЦК РФ, поділ майна селянського (фермерського) господарства може відбуватися лише у разі припинення діяльності господарства у зв’язку з виходом з нього всіх його членів чи з інших підстав.

Закон України "Про фермерське господарство" не містить подібної превентивної норми, яка б запобігала "дробленню" майна фермерського господарства і сприяла б забезпеченню стійкості, стабільності діяльності фермерських господарств. Обмежувальна норма повинна бути встановлена навіть зважаючи на те, що вагомим джерелом формування майна фермерського господарства є кошти Українського державного фонду підтримки фермерських господарств, які спрямовуються на розвиток і зміцнення фермерства в Україні, а не на підтримку осіб, які припиняють членство у фермерському господарстві.

Попереднім Законом України "Про селянське (фермерське) господарство" було передбачено, що земельні ділянки громадян, які ведуть СФГ, поділу не підлягають. Нині діючий закон "Про фермерське господарство" встановлює заборону поділу земельної ділянки лише у випадку спадкування двома або більше спадкоємцями, якщо в результаті їхнього поділу утвориться хоча б одна земельна ділянка менше від мінімального розміру, встановленого для даного регіону. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження мінімальних розмірів земельних ділянок, які утворюють в результаті поділу земельної ділянки фермерського господарства, що успадковується", від 10 грудня 2003 року в усіх областях Західної України цей розмір становить 2 гектари 62.

За умов існування спільної сумісної власності членів СФГ, варто було б погодитися з професором О.О. Погрібним, який висловлювався про доцільність встановлення у законодавстві норми про можливість відкриття спадщини на це майно лише в разі смерті останнього члена селянського (фермерського) господарства63 . Однак сьогодні така норма вже не є актуальною з огляду на зміни в правовому режимі майна фермерського господарства, зокрема визнанні самого господарства суб’єктом права власності на майно і на землю.

Проте, Закон України "Про фермерське господарство", окрім уже зазначених позитивних новел, має й низку недоліків. Зокрема, спостерігається непослідовність законодавця у трактуванні поняття "фермерське господарство". Наприклад у ст.1 цього закону фермерське господарство визнається формою підприємницької діяльності – юридичною особою, тобто суб’єктом права, а у ст.22 фермерське господарство розглядається як об’єкт майнових прав – цілісний майновий комплекс.

Крім того, структура цілісного майнового комплексу фермерського господарства вміщує майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов’язання (п.1 ст.22 Закону України "Про фермерське господарство"). Знову закон суперечить сам собі – адже ст.19 і 20 цього закону окремо містять перелік майна, яке може бути у власності фермерського господарства, і майна, яке передається членами господарства до його складеного капіталу, а, розглядаючи фермерське господарство як майновий комплекс, закон не включає до його складу майно, яке перебуває у власності фермерського господарства як юридичної особи.

На наш погляд, доцільно чітко розмежовувати три поняття: майно фермерського господарства як юридичної особи, складений капітал членів фермерського господарства і цілісний майновий комплекс фермерського господарства. Так до складу майна, власником якого є фермерське господарство як юридична особа входять ті майнові об’єкти, які придбані чи отримані самим господарством як самостійним суб’єктом (придбані на запозичені кошти, або виручені в результаті реалізації власновиробленої сільськогосподарської чи іншої продукції, або отримані на безоплатній основі за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств чи з інших джерел). Важливо зазначити, що саме в межах цього майна, яке є власністю фермерського господарства, нестиме відповідальність за своїми зобов’язаннями саме господарство як юридична особа. Тому необхідно внести зміни до п.10 ст.50 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 року64, і викласти його в такій редакції: "У разі визнання господарським судом фермерського господарства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури до складу ліквідаційної маси фермерського господарства включається майно, яке перебуває у власності фермерського господарства, а також право оренди земельної ділянки та інші майнові права, які належать фермерському господарству і мають грошову оцінку".

Законом України "Про фермерське господарство" передбачено, що звернення стягнення на земельні ділянки, передані у власність для ведення фермерського господарства, допускається у випадках, коли у фермерського господарства відсутнє інше майно, на яке може бути звернено стягнення (п.2 ст.21 закону). Варто було би уточнити, які саме земельні ділянки має на увазі законодавець, адже, відповідно до п.1 ст.12 Закону України "Про фермерське господарство", землі фермерського господарства можуть складатися із земельних ділянок, власниками яких є саме господарство, його члени, а також із орендованих земельних ділянок. Однак ст.7 цього закону регламентує порядок надання (передачі) земельних ділянок у власність для ведення фермерського господарства лише громадянам – членам господарства, а не господарству як юридичній особі.

Фермерське господарство може стати суб’єктом права власності на землю лише з моменту державної реєстрації і придбати земельну ділянку виключно на підставі цивільно-правових угод, а щодо такої процедури не прийнято вживати термін "надання у власність для ведення фермерського господарства". Ймовірно, що йдеться про земельні ділянки, передані безоплатно у приватну власність членам фермерського господарства із земель, раніше переданих їм у користування, у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Таке "наділення землею" здійснюється в адміністративному порядку, однак є підставою для виникнення у члена фермерського господарства права приватної власності на землю.

Земельний кодекс України серед підстав припинення права власності на земельну ділянку передбачає звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора (п.2 ст.140 Земельного кодексу), а п.1 ст.143 Земельного кодексу уточнює, що примусове звернення стягнень на земельну ділянку відбувається лише по зобов’язанням власника цієї земельної ділянки. Враховуючи це, доходимо висновку, що на вимогу кредитора може бути звернено стягнення на земельну ділянку, яка є власністю самого фермерського господарства, а не членів цього господарства.

Земельні ділянки, транспортні засоби, сільськогосподарська техніка, інвентар, інші засоби виробництва, грошові засоби, які є власністю окремих членів фермерського господарства, майнові права передаються ними до складеного капіталу фермерського господарства і використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на термін, визначений у Статуті. Ці майнові об’єкти і майнові права не переходять у власність фермерського господарства як юридичної особи, однак у результаті їхнього використання фермерське господарство отримує дохід, який вже стає його власністю.65

Зважаючи на суб’єктну характеристику складеного капіталу фермерського господарства, строковий і поворотний характер вкладів членів фермерського господарства для його формування, вважаємо за помилку включення його до складу цілісного майнового комплексу фермерського господарства. На наш погляд, до цілісного майнового комплексу фермерського господарства повинно входити усе майно, яке є власністю господарства як юридичної особи і його майнові та інші права й зобов’язання. Це майно може бути відчужене за рішенням членів фермерського господарства на підставі цивільно-правових угод, а п.2 ст.22 Закону України "Про фермерське господарство" чітко визначає тих суб’єктів, які вправі його придбати.

Цілісний майновий комплекс може бути відчужений на підставі цивільних правочинів юридичним особам України, в тому числі й фермерським господарствам, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва або громадянам України, які мають право на створення фермерського господарства. Громадяни, які придбали майно фермерського господарства як цілісного майнового комплексу на підставі цивільно-правової угоди, розробляють і подають у встановленому порядку установчий договір та Статут фермерського господарства на державну реєстрацію.

Придбати цілісний майновий комплекс фермерського господарства можуть лише громадяни України, що мають право на створення фермерського господарства, або юридичні особи України для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Таке обмеження кола набувачів майна фермерського господарства повинно створити умови для збереження цільового використання цього майна в новоствореному фермерському господарстві або в іншому сільськогосподарському підприємстві66.

Відповідно до п.3 ст.22 Закону України "Про фермерське господарство," громадяни, які придбали майно фермерського господарства як цілісного майнового комплексу на підставі цивільно-правової угоди, "подають у встановленому порядку статут фермерського господарства на державну реєстрацію". Ця норма не зовсім коректна – адже державній реєстрації підлягає не Статут, а фермерське господарство як юридична особа і крім Статуту для державної реєстрації фермерського господарства подаються інші засновницькі документи, реєстраційна картка встановленого зразка, копія документа, що засвідчує наявність у громадянина на праві власності чи оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, а також документ, що посвідчує внесення плати за державну реєстрацію фермерського господарства.

Крім того, треба пам’ятати, що право на створення фермерського господарства мають дієздатні громадяни України, які мають достатній досвід роботи у сільському господарстві або необхідну сільськогосподарську кваліфікацію. Враховуючи юридичні ознаки цілісного майнового комплексу фермерського господарства, є підстави зробити висновок про його тотожність із майном фермерського господарства як юридичної особи, тому немає потреби в його окремому правовому регулюванні.

Крім землі, фермерське господарство може мати на праві власності та оренди й інше майно. До його складу можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу. Джерелами формування майнового комплексу фермерського господарства є внески членів господарства при його реєстрації, а також набуття майна фермерським господарством у процесі господарської діяльності.

За загальним правилом, володіння, користування і розпорядження майном фермерського господарства здійснюється в порядку, встановленому його Статутом. Однак, при створенні фермерського господарства його члени можуть встановити інший, ніж в Статуті, порядок здійснення права власності на майно фермерського господарства, уклавши між собою відповідну угоду67. Однак, в будь-якому випадку член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються Статутом фермерського господарства.

3.3. Господарські правовідносини фермерського господарства

Основним напрямом господарської діяльності фермерських господарств є виробництво сільськогосподарської продукції. Проте Закон “Про фермерське господарство” надає фермерам право займатися не тільки виробництвом, а й переробкою та реалізацією вирощеної продукції. Для цього вони можуть будувати чи орендувати відповідні виробничі підрозділи (переробні цехи, магазини тощо). Однак, не всі фермери мають змогу самостійно займатися переробкою та реалізацією вирощеної сільськогосподарської продукції. Тому Закон надав їм право створювати разом з іншими сільськогосподарськими товаровиробниками обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи. Створені за участю фермерських господарств обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи не є прибутковими організаціями. Фермерські господарства можуть бути засновниками (учасниками) господарських товариств.

Громадяни, які ведуть фермерське господарство, є підприємцями. Відповідно до ст.42 Господарського кодексу України підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та отримання прибутку68.

Фермерське господарство має право використовувати не тільки працю членів господарства, але й працю найманих працівників. Трудові відносини членів фермерського господарства регулюються Статутом, а осіб, залучених до роботи за трудовим договором (контрактом), - законодавством України про працю. З особами, залученими до роботи у фермерському господарстві, укладається трудовий договір (контракт) у письмовій формі, в якому визначаються строк договору, умови праці і відпочинку (тривалість робочого дня, вихідні дні, щорічна оплачувана відпустка, форми оплати праці та її розміри, харчування тощо).

Фермерське господарство є особливим суб’єктом підприємницької діяльності 69. Специфіка цього аграрного суб'єкта полягає у виключно родинно-сімейному складі учасників фермерського господарства, які можуть бути лише громадянами України .

Фермерське господарство господарює самостійно і має спеціальну правоздатність. Цивільна правоздатність фермерського господарства зумовлена низкою факторів, в тому числі аграрною суттю такого господарства як суб'єкта правових відносин та особливостями його правового статусу.

У ст.24 Закону України “Про фермерське господарство” по суті констатується наявність у господарства спеціальної сільськогосподарської правоздатності, оскільки йдеться, насамперед, про організацію виробництва сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію. Господарство самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, тобто може разом з сільськогосподарським виробництвом займатися будь-яким іншим видом діяльності, не забороненої законодавством України. Це — генеральне правило господарювання за умов ринкової економіки. Воно засвідчує значне розширення правоздатності фермерських господарств. Проте інші напрями діяльності фермерського господарства, на наш погляд, повинні носити доповнюючий, вторинний, а не профілюючий характер у діяльності господарства; інакше воно позбудеться своєї специфічної правової сутності.

Одним з головних принципів сільськогосподарської діяльності є принцип самоокупності, тобто всі витрати господарство покриває за рахунок власних коштів. Господарство здійснює свою діяльність на свій страх і ризик, і це спонукає фермера добре зважити всі можливі варіанти діяльності і обрати найоптимальніший стосовно свого господарства.

Реалізацію продукції фермерське господарство може здійснювати на підставі норм Цивільного кодексу України, зокрема за договорами купівлі-продажу, поставки, контрактації сільськогосподарської продукції. Договору контрактації присвячена ст.713 Цивільного кодексу України, відповідно до якої до договору контрактації застосовуються положення договорів купівлі-продажу та поставк.Детальне регулювання відносин контрактації сільськогосподарської продукції здійснюється на підставі статей 272 – 274 Господарського кодексу України 70.

Договір за умов ринкової економіки є основною формою взаємозв'язків між господарюючими суб'єктами. За його допомогою здійснюється не лише реалізація сільськогосподарської продукції, а й забезпечується його постачання необхідною технікою, іншими матеріально-технічними засобами, а також проводиться обслуговування інших потреб фермерських господарств.

А.М.Статівка цілком обгрунтовано називає такі характерні ознаки аграрно-правового договору:

А) у багатьох випадках він безпосередньо виступає юридичною формою організації виробничого процесу;

Б) права та обов’язки в договорі визначаються специфікою аграрного виробництва;

В) він є правовою формою реалізації взаємних інтересів сторін з урахуванням юридичних, природно-кліматичних, економічних можливостей;

Г) договір є юридичною формою відносин, що опосередковано забезпечують розвиток аграрного виробництва з використанням науково-технічного прогресу, товарного обміну та інших аграрно-економічних способів71.

Найбільш поширеними для фермерських господарств є такі договори: купівлі-продажу, міни, поставки, найму, підряду, комісії, оренди майна, кредитування, зберігання тощо. Окрім вищезгаданих, ці господарства можуть вступати в такі специфічні агрогосподарські договори, як оренда сільськогосподарських земель, лізинг сільськогосподарської техніки, агросервісне, агрохімічне чи меліоративне обслуговування та багато інших договорів.

Відповідно до чинного законодавства і з врахуванням існуючої практики фермерські господарства, як і всі аграрні підприємства, можуть реалізовувати вироблену та перероблену продукцію і сировину на підставі таких договорів: контрактації, купівлі-продажу, поставки, міни (бартеру), комісії, ф'ючерсної, форвардної чи опціонної угод. Новим проявом ринкових відносин у сфері агропромислового комплексу є створення аграрних бірж, оптових ринків, торгових домів, сільськогосподарських заготівельно-збутових кооперативів, оптово-роздрібних баз тощо. Вони повинні полегшити фермерам збут своєї продукції, але при цьому витримавши певні конкурентні умови. Договори від імені фермерського господарства укладає його голова, який може письмово доручати виконання своїх обов’язків одному з членів господарства, або особі, яка працює за контрактом. Укладення договорів, включаючи вибір партнерів по договорах є винятковою компетенцією самого господарства.

Важливою проблемою господарської діяльності фермерських господарств є збут вирощеної ними сільськогосподарської продукції. Досвід фермерського руху в розвинутих країнах Заходу свідчить, що ефективною формою допомоги в реалізації сільськогосподарської продукції є збутові фермерські кооперативи. Лише кооперування фермерських господарств дозволить організувати високоефективне виробництво.

У сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи об'єднані фермерські господарства Швеції і Японії — понад 90 %, Данії і Норвегії — 80 %, Франції — 70-80 %, Голландії — 60 %, у США в реалізації молока — 80 %. Кооперативи фермерів насамперед цінні тим, що вони не поглинають низові фермерські структури, а зберігають їх юридичну і певною мірою економічну самостійність, допомагають долати природні для них труднощі72.

Актуальними напрямками розвитку фермерства в Україні є укрупнення фермерських господарств шляхом докупівлі земель чи їх оренди; об'єднання їх для здійснення окремих видів діяльності в кооперативи, товариства, спілки, зберігаючи при цьому свою господарську самостійність, а також вільного виходу з них.

Фермерські господарства повинні користуватися особливою державною підтримкою, яка спрямовується їм за посередництвом Українського державного фонду підтримки фермерських господарств. Механізм використання бюджетних коштів у зазначеній сфері визначено у Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для надання підтримки фермерським господарствам, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 року № 1102. Фермерське господарство несе відповідальність згідно із законодавством за нецільове використання одержаних коштів та своєчасне і в повному обсязі повернення до державного бюджету коштів фінансової підтримки, оскільки кошти фермерському господарству надаються як на поворотній, так і на безповоротній основі.

Однією з основних причин уповільнення створення фермерських господарств в Україні є, насамперед, відсутність стабільної системи фінансової, економічної, матеріально – технічної, соціально – дотаційної допомоги їх з боку держави; фактичне невиконання навіть тих конкретних норм та заходів, які епізодично фіксуються в нормативно – правових актах.

Законом України «Про фермерське господарство» передбачено підстави і порядок припинення діяльності фермерських господарств. До підстав припинення фермерського господарства можна віднести:

реорганізацію фермерського господарства;
ліквідацію фермерського господарства;
визнання фермерського господарства неплатоспороможним (банкрутом);
якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства.

Рішення про припинення діяльності фермерського господарства приймається:

А) власником у разі реорганізації або ліквідації фермерського господарства – відповідно до закону і Статуту фермерського господарства;

Б) у разі якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства у порядку, встановленому законом;

В) у разі банкрутства фермерського господарства – відповідно до закону.

Кошти, одержані від продажу майна фермерського господарства, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому Законом «Про відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом».

Якщо не залишилося жодного члена фермерського господарства, або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства, за заявою відповідного органу місцевого самоврядування рішення про визнання спадщини відумерлою відповідно до ст.1277 Цивільного кодексу України приймає суд, і вона переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини73.

Спори про припинення діяльності фермерського господарства вирішуються господарським судом.

Розділ 4. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях.

Основним завданням даного розділу дипломної роботи є виокремлення та врахування особливостей проведення наукових правових досліджень, які ґрунтуються на поєднанні знань про охорону праці в галузі юриспруденції та охорону праці при підготовці кваліфікаційних робіт. Очевидно, що підготовка дипломних робіт з правознавства здійснюється в умовах праці, максимально наближених до умов праці в галузі професійної діяльності юристів. Відтак цей розділ містить аналіз умов праці в юриспруденції, обґрунтовує організаційно-технічні заходи, які гарантують безпеку виконання дипломної роботи, обґрунтовує можливі надзвичайні ситуації та заходи їх запобігання.

Стаття 6 Закону України «Про охорону праці» проголошує, що умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства.

Обов'язок створити умови праці на робочому місці в кожному структурному підрозділі відповідно до нормативно-правових актів покладаються на роботодавців (ст. 13 вказаного Закону).

Саме поняття «умови праці» є складним об’єктивним суспільним явищем, яке формується в процесі виробничої діяльності під впливом взаємозв’язаних факторів соціально-економічного, техніко-організаційного та природно-кліматичного характеру, що суттєво впливає не тільки на здоров’я, працездатність людини та її ставлення до праці, на продуктивність праці й інші економічні результати виробництва, а й на рівень життя, всебічний розвиток людини.74

Гігієнічна класифікація75 визначає умови праці як сукупність факторів трудового процесу і виробничого середовища, у якому здійснюється діяльність людини.

Належним чином організовані умови праці мають надзвичайно важливе значення, оскільки впливають на здоров’я і працездатність людини, на ставлення до роботи і задоволення нею. Вони можуть зумовити ефективність праці, підвищення її продуктивності або, навпаки, суттєво погіршити можливості працівника виконувати свої трудові функції.

Умови праці працівників юридичних професій можна згрупувати в певні блоки, зокрема:

1) санітарно-гігієнічі умови, до яких належать мікроклімат (температура, вологість, швидкість руху повітря, теплове випромінювання), виробничий шум, освітлення (природне (відсутність або недостатність), штучне (недостатня освітленість, прямі і відбиті сліпучі відблиски, пульсація освітленості). Всі вони кількісно оцінюються за допомогою методів санітарно-гігієнічних досліджень і нормуються шляхом установлення стандартів, санітарних норм і вимог;

2) психофізіологічні, зумовлені змістом праці та її організацією (фізичне навантаження, пов’язане з динамічною і статичною роботою; нервово-психічне навантаження у вигляді напруги зору — точність роботи; нервово-емоційна напруга та інтелектуальне навантаження — обсяг інформації, що опрацьовується, кількість важливих об’єктів одночасного спостереження; монотонність трудового процесу — темп праці; різноманітність тощо.) Елементи цієї групи умов праці, за винятком фізичних зусиль і монотонності, не мають затверджених нормативів;

3) естетичні (сприяють формуванню позитивних емоцій у працівника (художньо-конструкторські якості робочого місця, інструментів, робочого одягу, допоміжних засобів, архітектурно-художнього оформлення інтер’єру, тощо). Кількісних оцінок елементи цієї групи також не мають. Визначення естетичного рівня умов праці здійснюється за допомогою методів експертної оцінки;

4) соціально-психологічні елементи, які характеризують взаємовідносини у трудовому колективі (соціальний клімат). Вони поки що не мають одиниць виміру, норм і стандартів. Але соціологічні дослідження у формі усного опитування, анкетування створюють об’єктивну основу для їх формування.76

Праця юриста – це постійний контакт з людьми, підвищена відповідальність, дефіцит часу та уваги для прийняття рішення, що зумовлює значну нервово-емоційну напругу. Це впливає на загальну працездатність працівників юридичних професій.

Працездатність – це потенційна можливість людини здійснювати фізичну (фізична працездатність) або розумову (розумова працездатність) роботу за певний проміжок часу. Працездатність залежить від багатьох факторів, у тому числі фізичного і психічного розвитку, тренованості організму та самопочуття працюючого, а також умов праці.

За рекомендаціями Міжнародної організації праці виділяють десять основних груп факторів виробничого середовища, що впливають на працездатність людини і викликають у неї втому:

фізичне зусилля (пересування або підтримування вантажів, зусилля натиску на предмет праці тощо). Розрізняють чотири рівні фізичного зусилля: незначне, середнє, важке і дуже важке;
нервова напруга (складність розрахунків, висока відповідальність, інтелектуальне навантаження, особливі вимоги до якості або точності, небезпека для життя і здоров'я тощо). Виділяють три рівні нервової напруги: незначна, середня, підвищена;

3) темп роботи (кількість трудових рухів за одиницю часу). Розрізняють три рівні: помірний, середній, високий;

4) робоче положення (положення тіла людини щодо засобів виробництва). Розрізняють чотири види робочого положення: обмежене, незручне, незручно-обмежене і дуже незручне;

5) монотонність роботи (багаторазовість повторення одноманітних короткочасних операцій, дій, циклів). Розрізняють три рівні: незначна, середня, підвищена;

6) температура, вологість, теплове випромінювання в робочій зоні. Розрізняють п'ять стадій впливу зазначених факторів: незначний, підвищений (знижений), середній, високий, дуже високий;

7) забрудненість повітря (вміст домішок в 1 куб. м або літрі повітря і вплив їх на організм людини). Розрізняють п'ять ступенів забрудненості повітря: незначна, середня, підвищена, сильна, дуже сильна;

8) виробничий шум (частота шуму в герцах, сила шуму в Децибелах). Розрізняють помірний, підвищений і сильний шум;

9) вібрація, обертання, поштовхи на робочому місці. Розрізняють три рівні значень цих факторів: підвищені, сильні, дуже сильні;

10) освітленість у робочій зоні. Розрізняють два рівні значень цього фактора: недостатня і погана або осліплююча.

Залежно від кількості небезпечних та шкідливих чинників та факторів, умови праці можна поділити на чотири основних класи:

1) оптимальні умови праці – при яких зберігається стан здоров’я працюючих і їх працездатність підтримується на досить високому рівні;

2) допустимі умови праці – такі, при яких параметри факторів виробничого середовища не перевищують установлених гігієнічних нормативів;

3) шкідливі умови праці, які характеризуються наявністю фактів середовища і процесу праці, рівні яких перевищують гігієнічні нормативи і можуть мати негативний вплив на організм працюючого;

4) небезпечні умови праці, що характеризуються таким рівнем небезпечності факторів, коли їх вплив протягом робочої зміни створює великий ризик виникнення важких форм гострих професійних захворювань, отруєнь, ушкоджень, загрози для життя та здоров’я працівника.

Безпечні та здорові умови праці створюються шляхом забезпечення працівника:

- зручним робочим місцем;

- чистим повітрям, необхідним для нормальної життєдіяльності;

- захистом від дії шкідливих речовин та випромінювань, що можуть потрапити в робочу зону;

- нормованою освітленістю;

- захистом від шуму та вібрацій;

- засобами безпеки при роботі з травмонебезпечним обладнанням;

- робочим одягом і засобами індивідуального захисту;

- побутовими приміщеннями та спеціальними службами, що призначені створювати безпечні та нормальні санітарні умови праці;

- медичним обслуговуванням і санітарно-профілактичними заходами, що призначені для збереження здоров’я.

Підготовка дипломної роботи з правознавства дозволяє змоделювати основні організаційно-технічні заходи з безпеки праці в галузі юриспруденції, оскільки переважна більшість параметрів робочого місця юриста та студента, який готує дипломну роботу, ідентичні.

Санітарні норми визначають робоче місце як місце постійного або тимчасового перебування працюючого в процесі трудової діяльності.77

Організація праці на робочому місці – це комплекс заходів, що забезпечують трудовий процес та ефективне використання знарядь виробництва і предметів праці.

Робоче місце юриста можна розглядати як зону, що оснащена технічними засобами і в якій відбувається трудова діяльність працівника чи групи працівників.

Організація праці на робочому місці полягає у виборі робочої пози та системи робочих рухів, визначення розмірів робочої зони та розміщення у ній органів керування, інструментів, заготовок, матеріалів, пристроїв і та ін., а також у виборі оптимального режиму праці та відпочинку.78

Значна частина робочого часу юриста, зокрема, прокурора, адвоката, слідчого проходить в закритому приміщенні. Крім того, скажімо слідчий, періодично заступає на чергування та може виїжджати на місце події. Провадження деяких слідчих дій (допит свідків, огляд місця події, слідчий експеримент, тощо) може відбуватися як у кабінеті, так і в іншому місці. 79

Справедливо зауважує Ю.Ф. Кравченко, що характерним для працівників органів внутрішніх справ майже усіх посадових категорій є виконання ними трудових обов’язків як в службових кабінетах, так і в інших, найрізноманітніших місцях: на місцях подій, маршрутах патрулювання, в квартирах громадян і таких специфічних установах, як місця позбавлення волі, слідчі ізолятори, медичні витверезники і т. ін. Ця обставина потребує розробки засобів, що створюють умови для праці поза службовими кабінетами, зокрема: спеціального одягу, взуття, засобів зв'язку, виявлення та фіксування слідів злочину, оргтехніки, транспорту і т. ін.

Організація робочих місць передбачає здійснення комплексу організаційно-технічних заходів, спрямованих на підвищення продуктивності й привабливості праці, збереження здоров'я працівників. Конкретний зміст таких заходів для працівників різних юридичних професій має багато спільного, але чимало й специфічного, обумовленого характером праці. Вихідним моментом в організації та обслуговуванні робочих місць є визначення предмета праці й характеру використовуваних засобів праці.

Обладнання (оснащення) робочого місця поділяється на основне і допоміжне, постійне і тимчасове. Обладнання і оснащення, котрі не використовуються в основному трудовому процесі, належать до допоміжного (наприклад, шафа для одягу). Постійними предметами обладнання є все те, що знаходиться на робочому місці незалежно від виконуваних в даний момент трудових процесів і операцій. Тимчасовими предметами обладнання виступають різного роду пристосування, графіки, таблиці, діаграми, засоби оргтехніки і зв'язку, що застосовуються тільки для здійснення певного трудового процесу або конкретної операції.

Підбір основного і допоміжного обладнання робочого місця працівника потрібно проводити з урахуванням конкретних умов його діяльності, а також індивідуальних фізіологічних даних. До обладнання кабінетів осіб, які займаються розумовою працею, доцільно включати м'яке крісло для короткочасного відпочинку протягом робочого дня. Досвід багатьох людей свідчить про те, що 10–15 хв. відпочинку в розслабленому стані допомагає повністю усунути стомлення і відновити працездатність без вживання різних тонізуючих засобів, надлишковий прийом котрих є шкідливим для здоров'я.

Раціональне планування робочого місця полягає в тому, щоб звести до мінімуму зайві рухи та переміщення; створити такі умови праці, які б сприяли підвищенню її продуктивності та зниженню стомлюваності людини; економно використовувати наявні площі. Вказані цілі будуть досягнуті при погодженому плануванні робочих місць, яке враховує рухи взаємодіючих працівників, потоки інформації і т. ін. Співробітники, які найбільш часто вступають в контакти між собою, мають розташовуватися поблизу один від одного.

Для успішної діяльності управлінського персоналу велике значення має дотримання принципу "вільного столу", тобто утримання робочого місця в такому стані, щоб ніщо не відволікало від питання, яке вирішується в даний момент.80

Конструкція робочого столу має відповідати сучасним вимогам ергономіки і забезпечувати оптимальне розміщення на робочій поверхні використовуваного обладнання (дисплея, клавіатури, принтера) і документів. Висота робочої поверхні робочого столу з ВДТ має регулюватися в межах 680...800 мм, а ширина і глибина - забезпечувати можливість виконання операцій у зоні досяжності моторного поля (рекомендовані розміри: 600...1400 мм, глибина - 800...1000 мм). Робочий стіл повинен мати простір для ніг заввишки не менше ніж 600 мм, завширшки не менше ніж 500 мм, завглибшки (на рівні колін) не менше ніж 450 мм, на рівні простягнутої ноги - ніж 650 мм.

Робочий стілець має бути підйомно-поворотним, регульованим за висотою, з кутом і нахилу сидіння та спинки і за відстанню від спинки до переднього краю сидіння поверхня сидіння має бути плоскою, передній край - заокругленим.

Регулювання за кожним із параметрів має здійснюватися незалежно, легко і надійно фіксуватися. Крок регулювання елементів стільця має становити: для лінійних розмірів - 15….20 мм, для кутових - 2...5 град. Зусилля регулювання має не перевищувати 20 Н. Висота поверхні сидіння має регулюватися в межах 400 ..500 мм, а ширина і глибина становити не менше ніж 400 мм. Кут нахилу сидіння - до 15 град. вперед і до 5 град. назад. Висота спинки стільця має становити (300 ± 20) мм, ширина - не менше ніж 380 мм, радіус кривизни горизонтальної площини - 400 мм. Кут нахилу спинки має регулюватися в межах 1…30 град. від вертикального положення. Відстань від спинки до переднього краю сидіння має регулюватися в межах 260...400 мм.

Для зниження статичного напруження м'язів верхніх кінцівок слід використовувати стаціонарні або змінні підлокітники завдовжки не менше ніж 250 мм, завширшки 50...70 мм, що регулюються за висотою над сидінням у межах 230…260 мм і відстанню між підлокітниками в межах 350...500 мм. Поверхня сидіння і спинки стільця має бути напівм'якою з нековзним, повітронепроникним покриттям, що легко чиститься і не електризується.

Робоче місце має бути обладнане підставкою для ніг завширшки не менше ніж 300 мм, завглибшки не менше ніж 400 мм, що регулюється за висотою в межах до 150 мм і за кутом нахилу опорної поверхні підставки до 20 град. Підставка повинна мати рифлену поверхню і бортик по передньому краю заввишки 10 мм.

Важливим елементом робочого місця юриста є комп’ютерна техніка. Наказом Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 23.03.2010 р. №65 затверджено Правила охорони праці під час експлуатації електоронно-обчислювальних машин81.

Відповідно до цих правил, площа приміщення, в якому розташовано ПК має бути не меншою 6,0 кв.м з розрахунку на одне робоче місце. У приміщеннях з персональними комп’ютерами слід щоденно проводити вологе прибирання. Також в цих приміщеннях повинні бути медичні аптечки першої допомоги та система автоматичної пожежної сигналізації з димовими пожежними оповіщувачами та переносними вуглекислотними вогнегасниками.

Конструкція робочого місця користувача ПК має забезпечувати підтримання оптимальної робочої пози з наступними ергономічними характеристиками: ступні ніг - на підлозі або на підставці для ніг; стегна - в горизонтальній площині; передпліччя - вертикально; лікті - під кутом 70 - 90 град. до вертикальної площини; зап'ястя зігнуті під кутом не більше 20 град. відносно горизонтальної площини, нахил голови - 15 - 20 град. відносно вертикальної площини. Якщо користування ПК є основним видом діяльності, то ПК і його периферійні пристрої (принтер, сканер тощо) розміщується на основному робочому столі, як правило, з лівого боку. Якщо використання ПК є періодичним, то він, як правило, розміщується на приставному столі, переважно з лівого боку від основного робочого столу. Монітор та клавіатура мають розташовуватися на оптимальній відстані від очей користувача, але не ближче 600 мм, з урахуванням розміру алфавітно-цифрових знаків та символів.

Облаштування робочих місць, обладнаних персональними комп’ютерами, повинно забезпечувати:

- належні умови освітлення приміщення і робочого місця, відсутність відблисків;

- оптимальні параметри мікроклімату (температура, відносна вологість, швидкість руху, рівень іонізації повітря);

- належні ергономічні характеристики основних елементів робочого місця;

Також працюючи з персональним комп’ютерами потрібно враховувати такі небезпечні і шкідливі фактори:

- наявність шуму та вібрації;

- м'яке рентгенівське випромінювання;

- електромагнітне випромінювання;

- ультрафіолетове і інфрачервоне випромінювання;

- електростатичне поле між екраном і оператором;

- наявність пилу, озону, оксидів азоту й аероіонізації82роботи

Заходи безпеки під час експлуатації інших електричних приладів передбачають дотримання таких правил:

постійно стежити за справним станом електромережі, розподільних щитків, вимикачів, штепсельних розеток, лампових патронів, а також мережевих кабелів живлення за допомогою яких електроприлади під’єднують до електромережі;
постійно стежити за справністю ізоляції електромережі та мережевих кабелів, не допускаючи їхньої експлуатації з пошкодженою ізоляцією;
не тягнути за мережевий кабель, щоб витягти вилку з розетки;
не закривати меблями, різноманітним інвентарем вимикачі, штепсельні розетки;
не підключати одночасно декілька потужних електропристроїв до однієї розетки, що може викликати надмірне нагрівання провідників, руйнування їхньої ізоляції, розплавлення і згоряння полімерних матеріалів;
не залишати включені електроприлади без нагляду;
не допускати потрапляння всередину електроприладів крізь вентиляційні отвори рідин або металевих предметів, а також не закривати їх та підтримувати в належній чистоті, щоб уникнути перегрівання та займання приладу.

ВИСНОВКИ

Фермерські господарства стали першим реальним втіленням свободи аграрної підприємницької діяльності в Україні. Правові засади фермерства були діаметрально протилежними принципам діяльності колгоспів і радгоспів, що десятки років займали монопольне становище у сфері сільськогосподарського виробництва Радянського Союзу.

Правовий статус фермерського господарства, вперше закріплений у 1991 році коригувався з кожною новою редакцією Закону України «Про фермерське господарство» - від 22 червня 1993 року і від 19 червня 2003 року. Найсуттєвіших змін зазнав правовий режим земель і майна у фермерському господарстві, ліберальнішими стали норми щодо участі найманих фермерських працівників, однак ускладнився порядок створення фермерського господарства як юридичної особи.

Фермерське господарство – це суб’єкт аграрного підприємництва, сільськогосподарське підприємство з відокремленим майном, власною або орендованою земельною ділянкою, створене родинно-сімейним об’єднанням громадян України з правом вільного найму робочої сили.

Важливою ознакою фермерського господарства є визнання його сільськогосподарським товаровиробником. Сільськогосподарським виробником є фізична або юридична особа, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції за наявності сільськогосподарських угідь ( ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень ) та/або поголів’я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди, у якої валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75 відсотків загальної суми валового доходу.

Фермерське господарство повністю відповідає вимогам, які ставить законодавець до сільськогосподарських товаровиробників, адже виробництво сільськогосподарської продукції є основним предметом їх діяльності, а землі сільськогосподарського призначення є основним засобом сільськогосподарського виробництва. Сільськогосподарська продукція виробляється як товар, тобто для реалізації, а не для власного споживання, тобто метою діяльності фермерського господарства є отримання прибутку, що характерно усім суб’єктам підприємницької діяльності.

Право на створення фермерського господарства мають виключно громадяни України. Це означає, що іноземні громадяни та особи без громадянства, а також юридичні особи не можуть бути ні засновниками, ні членами фермерського господарства. Нині іноземні громадяни можуть узаконити свої відносини, працюючи в фермерському господарстві лише як наймані працівники. Вони не мають права брати участь у розподілі прибутків фермерського то вони мають право на створення відокремленої фермерської садиби. господарства, за винятком того випадку, коли в установчих документах господарства буде передбачено можливість їх участі в розподілі прибутків.

Порядок створення фермерського господарства включає три послідовних етапи:

організаційний (погодження складу засновників, розроблення установчих документів);
земельно-процесуальний (відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і отримання правовстановлюючих документів на землю);
реєстраційний (державна реєстрація фермерського господарства протягом 3 днів з дня подачі всіх необхідних документів).

Немає об’єктивних підстав для встановлення більшого строку державної реєстрації для фермерських господарств, у порівнянні з загальним строком реєстрації юридичних осіб, який за законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» не повинен перевищувати трьох робочих днів. Враховуючи це, абз. 1 ч. 4 ст.8 Закону України «Про фермерське господарство», який передбачав 5 днів для державної реєстрації було виключено і державна реєстрація фермерських господарств здійснюється за загальною процедурою.

Громадянин, який створив фермерське господарство, має право облаштувати постійне місце проживання в тій частині наданої для ведення фермерського господарства земельної ділянки, з якої забезпечується зручний доступ до всіх виробничих об'єктів господарства. Це означає, що якщо постійне місце проживання членів фермерського господарства знаходиться за межами населених пунктів, такій садибі надається поштова адреса і вона може служити місцем постійного проживання громадян.

Правова регламентація майнових відносин фермерських господарств здійснюється нормами Закону України "Про фермерське господарство", а не Цивільного кодексу України.

З прийняттям Закону України "Про фермерське господарство" відбулися такі зміни в правовому режимі майна, яке використовується фермерським господарством:

на відміну від права спільної сумісної власності членів фермерського господарства запроваджено право власності фермерського господарства як юридичної особи;
з переліку майнових об’єктів, які використовуються в процесі господарської діяльності фермерського господарства, вилучені предмети особистого користування та домашнього господарства.

У структурі правового режиму майна, яке використовується фермерським господарством, виділимо два елементи:

- майно, власником якого є фермерське господарство (відокремлене майно юридичної особи);

- майнові об’єкти, які передаються членами фермерського господарства до складеного капіталу фермерського господарства на визначений у Статуті термін.

Зміна правового режиму майна фермерського господарства потребує внесення адекватних змін до законів, окремі норми яких також регулюють фермерські майнові відносини. Першою чергою це стосується Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", в якому варто передбачити, що до ліквідаційної маси фермерського господарства вилучається лише те майно, яке є власністю фермерського господарства як юридичної особи, а звернення стягнення на земельні ділянки, надані у власність для ведення фермерського господарства, допускається у випадках, коли у фермерському господарстві немає іншого майна, на яке може бути звернено стягнення

Складений капітал – це сукупність майнових об’єктів, переданих членами фермерського господарства у безоплатне тимчасове користування фермерському господарству на визначений у Статуті термін для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Члени фермерського господарства мають право отримати частку майна господарства при його ліквідації або в разі припинення членства в ньому. Розмір частки й порядок її отримання визначається статутом даного господарства. У статуті фермерського господарства слід встановлювати відповідні приписи, що в разі припинення членських правовідносин його члени вправі отримати частку майна господарства пропорційно розміру їх внеску до його складеного капіталу (фактично – пайового фонду).

При вирішенні питання про розподіл майна фермерських господарств слід чітко виокремлювати майно фермерського господарства як юридичної особи від особистого майна його членів, оскільки їх правовий режим різниться, а члени господарства не можуть претендувати на особисте майно інших членів господарства.

Закон України "Про фермерське господарство" не містить превентивної норми, яка б запобігала "дробленню" майна фермерського господарства і сприяла б забезпеченню стійкості, стабільності діяльності фермерських господарств. Обмежувальна норма повинна бути встановлена навіть зважаючи на те, що вагомим джерелом формування майна фермерського господарства є кошти Українського державного фонду підтримки фермерських господарств, які спрямовуються на розвиток і зміцнення фермерства в Україні, а не на підтримку осіб, які припиняють членство у фермерському господарстві.

Основним напрямом господарської діяльності фермерських господарств є виробництво сільськогосподарської продукції. Разом з тим, Закон “Про фермерське господарство” надає фермерам право займатися не тільки виробництвом, а й переробкою та реалізацією вирощеної продукції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Законодавство

Конституція України від 28 червня 1996 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30.
Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991р. // ВВР, 1992р., № 14, ст.186.
Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від 22.06.1993р. // ВВР, 1993р., № 32.
Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.// Голос України. – 1997. - № 150. – 13 серпня.
Закон України «Про оренду землі» від 8 жовтня 2008 року. //Відомості Верховної Ради України. – 2008. - № 48. –Ст. 358.
Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999р. // Голос України, 1999 р. 31 серпня.
Закон України «Про стимулювання розвитку сільського господарства України на період 2001-2004 років» від 18 січня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - №11. – Ст.52.
Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. – К.: Атіка, 2014.
Закон України «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003 - №29.
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. Ст. 461.
Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року// Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. Ст. 462.
Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 року. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 496 с.
Закон України « Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 15 травня 2003 року.// Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 31-32. –Ст. 283.
Закон України «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 29. –Ст. 232.
Закон України «Про кооперацію» // Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 5. –Ст. 35.
Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24 червня 2004 року. //Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 49. –Ст. 527.
Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» //Відомості Верховної Ради України. – 2010. - № 18. –Ст. 141.
Закон України «Про державний земельний кадастр» від 7 липня 2011 року. – К. : Алерта; 2011. – 40 с.
Указ Президента України « Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва » від 10 листопада 1994 року // Голос України. – 1994. - № 171.
Указ Президента України « Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям » від 8 серпня 1995 року // Голос України – 1995. - № 152.
Наказ Міністерства аграрної політики України, Міністерства праці та соціальної політики України № 542/335 від 17 грудня 2003 року Про затвердження Положення про порядок проведення професійного відбору з питань створення фермерських господарств // Офіційний Вісник України. – 2004. - № 4.
Постанова Кабінету Міністрів України Про затвердження Порядку використання коштів державного бюджету для надання підтримки новоствореним фермерським господарствам та фермерським господарствам з відокремленими садибами від 25 серпня 2004 р. № 1102 (у редакції постанови від 1 березня 2007 року № 349) // Офіційний вісник України. – 2004. - № 34. Ст. 2269.
Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження мінімальних розмірів земельних ділянок, які утворюються в результаті поділу земельної ділянки фермерського господарства, що успадковується" від 10 грудня 2003 р. №1908.// Офіційний вісник України. – 2003. - № 51. Ст. 2682.
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 р. №13 “Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ // Вісник Верховного Суду України. – 1997. – №1 (3).

Література

Аграрне право України: Навчальний посібник. Гаєцька – Колотило Я.З., Ільків Н.В. К.: Істина, 2008. – 184 с.
Аграрне право України : підручник / За заг. ред. В.М.Єрмоленка. – К. : Юрінком Інтер, 2010. - 608 с.
Аграрне право України : підручник для студ. вищ навч закл./ За ред. В.П.Жушмана та А.М.Статівки. – Х.: Право, 2010. - 296 с.
Бакетт М. Фермерское призводство : организация, управление, анализ. – М. 1989.
Ващишин М. Порядок надання земельних ділянок для створення і ведення селянського (фермерського) господарства // Вісник Львівського університету. – Серія юридична. – 2001. – Вип. 36.
Ващишин М. Форми землевикористання у СФГ за новим Земельним кодексом України // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2002.- Випуск 37. С.383-386.
Ващишин М. Правовий режим майна, що використовується фермерським господарством // Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2004. Випуск 39. С.385-391.
Ващишин М.Я. Еволюція правового статусу фермерського господарства // Розвиток підприємництва в Україні: економіко-правове забезпечення. - Львів: НВФ, 2007.- 364 с., с. 47-52.
Ващишин М.Я. Розвиток фермерського законодавства України // Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2008. Випуск 46. С. 152 – 158.
Ващишин М.Я. Юридичні ознаки фермерського господарства // Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2011. Випуск 53. С. 263 –269.
Вінник О.М. Господарське право : Курс лекцій. – К.: Атіка, 2004.
Гражданский кодекс Российской Федерации. – М.: Проспект, 1999.
Гражданский кодекс Российской Федерации. Часть первая. Научно-практический комментарий. – М., 1996 (Автор комментария – З.С. Беляева). 370 с.
Демяненко С. Селянські господарства : організаційні основи. // Економіка України. 1991, № 9.
Долинська М.С. Правові засади створення та діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Львів, 1999.
Долинська М.С. Правове становище селянських (фермерських) господарств в Україні. – Львів. : Каменяр, 1999. – 184 с.
Долинська М.С. Фермерські господарства України : землекористування, порядок створення, діяльність та припинення діяльності. – Х.: Страйд, 2005. – 264 с.
Жушман В. Правове регулювання майнових аспектів діяльності фермерських господарств за новим законодавством України: окремі проблеми / В.Жушман, В.Уркевич // Право України. – 2004. - № 6. – С.45-49.
Законодавство України про сільське господарство.[ текст] : збірник офіційних текстів законів. – К. : «Центр учбової літератури», 2012. – 122с.
Землі сільськогосподарського призначення : права громадян України. Науково-практичний посібник / За ред. проф. Титової Н.І. - Львів : ПАІС, 2005. - 368с.
Козлова Н.В. Правосубъектность юридического лица. – М.: Статут, 2005.
Кравчук В.М. Корпоративне право. Науково - практичний коментар законодавства та судової практики. – К. : Істина, 2005.
Краснов Н.И., Иконицкая М.А. Процессуальные вопросы советского земельного права. – М., Наука, 1975.
Кулинич П.Ф. Правові питання створення та діяльності фермерських господарств // Юридична Україна.- 2003. - № 11.
Лебідь В.І. Організаційно – правова форма фермерського господарства : чи потрібна імперативність? // Бюлетень Міністерства юстиції України. № 4 (54). 2006. С.68 – 74.
Мартинов В.Д. Фермерская кооперация. – М. – 1990.
Науково-практичний коментар Господарського кодексу України .- К. : Юрінком Інтер, 2008. – 720 с.
Оніщенко Н.М. Деякі проблеми правового регулювання створення та діяльності фермерських господарств // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 23. – К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. С.392-396.
Організаційно-правові питання аграрної реформи в Україні : Монографія / Кол. авторів. За ред. В.І. Семчика. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. - 280с.
Поплавська Ж. Перешкоди на шляху становлення фермерства // Вісник аграрної науки. – 1992.- № 12.
Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення : монографія / [А.П.Гетьман, М.В.Шульга, А.М.Статівка та ін.] ; за ред. А.П.Гетьмана та В.Ю.Уркевича. – Х. Право, 2012. – 448 с.
Проблеми розвитку аграрного та земельного права України : монографія / В.І.Семчик, П.Ф.Кулинич, В.М.Єрмоленко [та ін.] ; за заг. ред. В.І.Семчика, П.Ф.Килинича. – К.: Ред. журн. «Право України»; Х. : Право, 2013. – 372 с.
Проценко Т.П. Проблеми права власності селянських (фермерських) господарств та особистих підсобних господарств громадян і порядок їх ведення // Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві. Монографія. К.: 2001.
Погрібний О.О. Селянські господарства і оренда. Організаційно-правові питання. – К.: Урожай, 1992.
Проценко Т.П. Правовий режим майна селянських (фермерських) господарств в Україні. Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Київ, 1999, 19 с.
Проценко Т.П. Конституційні засади розвитку селянських (фермерських) господарств. – К., 1998.
Проценко Т.П. Проблеми права власності селянських (фермерських) господарств та особистих підсобних господарств громадян і порядок їх ведення // Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві. Монографія. К.: 2001.
Пушкін О. , Селіванов В. Відносини підприємництва і правовий статус їх суб’єктів-.// Право України. – 1994. - № 5-6. с.9-15.
Стативка А.Н. Договоры в агропромышленном комплексе Украины в условиях рынка / А.Н.Стативка. – Х.: Право, 1997.
Титова Н.І. Фермер і закон. Львів. – 1996., 126 с.
Титова Н. Фермерство в Україні: основні правові засади. Питання та відповіді. – Львів: Атлас, 1998.
Титова Н.І. Проблеми вдосконалення правової регламентації земельних відносин у селянських (фермерських) господарствах // Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2001. – Вип. 36. –С. 435 – 438.
Уркевич В.Ю. Проблеми теорії аграрних правовідносин: Монографія. – Х.: Харків юридичний, 2007.- 496 с.
Уркевич В.Ю. Окремі питання правового регулювання ченства у фермерських господарствах.// Проблеми законності : Міжвідом. наук. збірник. Х.: НЮА України, 2005. – Випуск 73. - С.129-134.
Устюкова В.В. Крестьянское хозяйство. – М., 1992.
Устюкова В.В. Гражданско-правовое регулирование создания и функционирования фермерських хозяйств // Предпринимательская деятельность в сельском хозяйстве России. Правовые вопросы. – М., 1998, – С. 22-38.
Устюкова В.В.Правовое положение крестьянского ( фермерского ) и личного подсобного хазяйства в условиях аграрной реформы. – М., 2000.
Устюкова В.В. О возможности признания крестьянского (фермерского) хозяйства юридическим лицом // Современные приоритеты в развитии аграрного, земельного и экологического права. Москва, Институт государства и права РАН, 2 марта 2012 г. С. 26-31.
Шульга М.В., Жушман, В.П., Кулинич П.Ф., Уркевич В.Ю. Фермерське господарство : правові засади створення, функціонування та припинення : Навчально-практичний посібник / За ред. М.В. Шульги.- Х. : ТОВ «Одіссей», 2004.- 464с.
Чубуков Г. Фермерам отвечает юрист. – М. , 1994.
Щербина В.С. Суб’єкти господарського права : монографія. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 264 с.
Яворська О. Поняття і сутність юридичної особи в сучасних умовах // Вісник Львів. університету. – Серія юридична. – 2001. – Вип. 36.
Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень ДСН 3.3.6.042-99 затверджені МОЗ України
Основи охорони праці: Підручник. /За ред. К. Н. Ткачука і М. О. Халімовського. — К.:Основа, 2006
Корсун С.І. Професіографічний опис діяльності слідчого податкової міліції//www.psyh.kiev.ua
Теорія управління органами внутрішніх справ./За ред. Ю.Ф. Кравченко. – Київ, 2009
Правила охорони праці під час експлуатації електоронно-обчислювальних машин затверджені Наказом Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 23.03.2010 р. №65.
Хоміцька О. Cанітарія та гігієна робочого місця в офісі// http://trudovepravo.com.ua

Анотація

Васюта М. Правове становище фермерського господарства. Дипломна робота зі спеціальності «Правознавство» на здобуття освітньо- кваліфікаційного ступеня «спеціаліст». 2014 р.

Робота присвячена дослідженню правового статусу фермерського господарства. Здійснено ґрунтовний аналіз юридичних ознак фермерського господарства. З’ясовано поняття фермерського господарства та його правову сутність.

Охарактеризовано розвиток правового регулювання фермерських відносин, проаналізовано три редакції законів, якими визначався правовий статус фермерського господарства у 1991, 1993 та 2003 роках, виявлено їх позитивні риси та недоліки.

Досліджено організаційні, земельні, майнові та господарські правовідносини фермерських господарств. Особливу увагу присвячено аналізу процедури створення фермерського господарства. В цій роботі розкрито особливості відносин, які виникають у сфері державної підтримки фермерських господарств.

Проаналізовано значний обсяг нормативно – правових актів і спеціальну юридичну літературу з проблем правового становища фермерського господарства і запропоновано напрямки вдосконалення фермерського законодавства.

Ключові слова: фермерське господарство, правовий статус, фермерські правовідносини.

Аннотация

Васюта М. Правовое положение фермерского хозяйства. Дипломная работа по специальности «Правоведение» для получения образовательно-квалификационной степени «специалист». 2014 г.

Работа посвящена исследованию правового статуса фермерского хозяйства. Осуществлен подробный анализ юридических признаков фермерского хозяйства. Выяснено понятие фермерского хозяйства и его правовую сущность.

Охарактеризованы развитие правового регулирования фермерских отношений, проанализированы три редакции законов, которыми определялся правовой статус фермерского хозяйства в 1991, 1993 и 2003 годах, выявлены их положительные черты и недостатки.

Исследованы организационные, земельные, имущественные и хозяйственные правоотношения фермерских хозяйств. Особое внимание посвящено анализу процедуры создания фермерского хозяйства. В этой работе раскрыты особенности отношений, возникающих в сфере государственной поддержки фермерских хозяйств.

Проанализирован значительный объем нормативно - правовых актов и специальную юридическую литературу по проблемам правового положения фермерского хозяйства и предложены направления совершенствования фермерского законодательства.

Ключевые слова: фермерское хозяйство, правовой статус, фермерские правоотношения.

Аnnotation

Vasyuta M. The legal status of the farm. Thesis on speciality "Jurisprudence" in education and qualification degree "specialist". 2014.

Work is devoted to the legal status of the farm. Conducted thorough analysis of the legal grounds of the farm. It was found the concept of the farm and its legal entity.

Characterized the development of relations regulation farmers, analyzed three editions of the laws which defined the legal status of the farm in 1991, 1993 and 2003, revealed their positive features and shortcomings.Investigated organizational, land, property and business relationships farms.

Particular attention is devoted to the analysis procedures for the creation of the farm. In this work the features of relationships that occur in state support for farmers.

Analyzed a significant amount of normative - legal acts and specific legal literature on the legal status of the farm and proposed areas for improvement of farm legislation.

Keywords: farm, legal status, farmers' relationship.

1 Титова Н. Фермер і закон.- Львів. -1996., С.8.

2 Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення : монографія / [А.П.Гетьман, М.В.Шульга, А.М.Статівка та ін.] ; за ред. А.П.Гетьмана та В.Ю.Уркевича. – Х. Право, 2012. С.127.

3 Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991р. // ВВР, 1992р., №14, ст.186.

4 Шульга М.В., Жушман В.П., Кулинич П.Ф., Уркевич В.Ю. Фермерське господарство : правові засади створення, функціонування та припинення : Навчально-практичний посібник / За ред. М.В. Шульги.- Х. : ТОВ «Одіссей», 2004. с.3.

5 Землі сільськогосподарського призначення : права громадян України. Науково-практичний посібник / За ред. проф. Титової Н.І. - Львів : ПАІС, 2005.-368с. с.172.

6 Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від 22.06.1993 р. // ВВР, 1993 р., № 32.

7 Організаційно-правові питання аграрної реформи в Україні : Монографія / Кол. авторів. За ред. В.І. Семчика. – К.: Інститут держави і права ім. М.Корецького НАН України, 2003. -280с. с.84.

8 Ващишин М.Я. Еволюція правового статусу фермерського господарства // М. Ващишин / Розвиток підприємництва в Україні: економіко-правове забезпечення.-Львів: НВФ, 2007.- 364 с., с.50.

9 Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 р. // Голос України, 1999 р., 31 серпня.

10 Ващишин М. Правовий режим майна, що використовується фермерським господарством // Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2004. Випуск 39. С.385-391, с.390.

11 Закон України «Про фермерське господарство» від 19.06.2003р. // Офіційний вісник України. – 2003 - № 29.

12 Шульга М.В., Жушман В.П., Кулинич П.Ф., Уркевич В.Ю. Фермерське господарство : правові засади створення, функціонування та припинення : Навчально-практичний посібник / За ред. М.В. Шульги.- Х. : ТОВ «Одіссей», 2004.-464с., с.4.

13 Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення : монографія / [А.П.Гетьман, М.В.Шульга, А.М.Статівка та ін.]; за ред. А.П.Гетьмана та В.Ю.Уркевича. – Х. Право, 2012. – 448 с.

14 Титова Н. Фермер і закон. Львів.- 1996., С.16.

15 Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. Ст. 462.

16 Титова Н.І. Фермер і закон. Львів, 1996. - 126 с., С.18-21.

17 Долинська М.С. Правове становище селянських (фермерських) господарств в Україні. Львів, 1999. - 184 с.

18 Щербина В.С. Суб’єкти господарського права : монографія. – К. : Юрінком Інтер,.

19 Ващишин М.Я. Розвиток фермерського законодавства України // Вісник Львівського ун-ту. Серія юрид. 2008. Випуск 46. С. 152 – 158.

20 Щербина В.С. Суб’єкти господарського права : монографія. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 264 с. ,С.54.

21 Проценко Т.П. Проблеми права власності селянських (фермерських) господарств та особистих підсобних господарств громадян і порядок їх ведення // Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві. Монографія. К.: 2001, с.52.

22 Лебідь В.І. Організаційно-правова форма фермерського господарства : чи потрібна імперативність ? // Бюлетень Міністерства юстиції України. № 4 (54), 2006, С.68-74.

23 Оніщенко Н.М. Деякі проблеми правового регулювання створення та діяльності фермерських господарств // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 23. – К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. с.392.

24 Устюкова В.В. О возможности признания крестьянского (фермерского) хозяйства юридическим лицом // Современные приоритеты в развитии аграрного, земельного и экологического права. Москва, Институт государства и права РАН, 2 марта 2012 г. С. 26-31.

25 Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.// Голос України. – 1997. - № 150. – 13 серпня.

26 «Про стимулювання розвитку сільського господарства України на період 2001-2004 років» від 18 січня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - №11. – Ст.52.

27 Податковий кодекс України.- К. : Юрінком Інтер, 2010.

28 Проблеми розвитку аграрного та земельного права України : монографія / В.І.Семчик, П.Ф.Кулинич, В.М.Єрмоленко [та ін.] ; за заг. ред. В.І.Семчика, П.Ф.Килинича. – К.: Ред. журн. «Право України»; Х. : право, 2013., С.121.

29 Устюкова В.В. Правовое положение крестьянского (фермерского) и личного подсобного хозяйства в условиях аграрной реформи. М., 2000. - 193 с., С.33.

30 Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення : монографія / [А.П.Гетьман, М.В.Шульга, А.М.Статівка та ін.] ; за ред. А.П.Гетьмана та В.Ю.Уркевича. – Х. Право, 2012., С.117.

31 Долинська М.С. Фермерські господарства України : землекористування, порядок створення, діяльність та припинення діяльності. – Х.: Страйд, 2005. – 264 с., с.45.

32 Землі сільськогосподарського призначення : права громадян України. Науково-практичний посібник / За ред. проф. Титової Н.І. - Львів : с.182.

33 Ващишин М.Я. Еволюція правового статусу фермерського господарства.// Розвиток підприємництва в Україні: економіко-правове забезпечення.-Львів: НВФ, 2007.- 364 с., с. 51-52.

34 Долинська М.С. Фермерські господарства України : землекористування, порядок створення, діяльність та припинення діяльності. – Х.: Страйд, 2005. – 264 с., с.48.

35 Землі сільськогосподарського призначення : права громадян України. Науково-практичний посібник / За ред. проф. Титової Н.І. - Львів : ПАІС, 2005.-368с., с. 171.

36 Краснов Н.И., Иконицкая М.А. Процессуальные вопросы советского земельного права. – М., Наука, 1975, с.6.

37 Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. – К.: Атіка, 2014.

38 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996р. №13 “Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ // Вісник Верховного Суду України. – 1997. – №1 (3).

39 Оніщенко Н.М. Деякі проблеми правового регулювання створення та діяльності фермерських господарств // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 23. – К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. С.392-396, с.394.

40 Землі сільськогосподарського призначення : права громадян України. Науково-практичний посібник / За ред. проф. Титової Н.І. - Львів : ПАІС, 2005.-368с., с. 175.

41 Кулинич П.Ф. Правові питання створення та діяльності фермерських господарств // Юридична Україна.- 2003. - № 11, с. 65.

42 Землі сільськогосподарського призначення : права громадян України. Науково-практичний посібник / За ред. проф. Титової Н.І. - Львів : ПАІС, 2005.-368с., с.189.

43 Постанова Кабінету Міністрів України Про затвердження Порядку використання коштів державного бюджету для надання підтримки новоствореним фермерським господарствам та фермерським господарствам з відокремленими садибами від 25 серпня 2004 р. № 1102 // Офіційний вісник України. – 2004. № 34.

44 Долинська М.С. Фермерські господарства України : землекористування, порядок створення, діяльність та припинення діяльності. – Х.: Страйд, 2005. – 264 с., с.90.

45 Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. – К.: Атіка, 2014.

46 Землі сільськогосподарського призначення : права громадян України. Науково-практичний посібник / За ред. проф. Титової Н.І. - Львів : ПАІС, 2005., С.183.

47 Ващишин М.Я. Форми землевикористання у СФГ за новим Земельним кодексом України // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2002. –Вип. 37. – С. 385.

48 Землі сільськогосподарського призначення : права громадян України. Науково-практичний посібник / За ред. проф. Титової Н.І. - Львів : ПАІС, 2005., С.188.

49 Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження мінімальних розмірів земельних ділянок, які утворюються в результаті поділу земельної ділянки фермерського господарства, що успадковується" від 10 грудня 2003 р. №1908.// Офіційний вісник України. – 2003. - № 51. Ст. 2682.

50 Землі сільськогосподарського призначення : права громадян України. Науково-практичний посібник / За ред. проф. Титової Н.І. - Львів : ПАІС, 2005., С.189.

51 Устюкова В.В. О возможности признания крестьянского (фермерского) хозяйства юридическим лицом // Современные приоритеты в развитии аграрного, земельного и экологического права. Москва, Институт государства и права РАН, 2 марта 2012 г. С. 26-31.

52 Яворська О. Поняття і сутність юридичної особи в сучасних умовах // Вісник Львів. ун-ту. – Серія юрид. – 2001. – Вип. 36, c. 293.

53 Гражданский кодекс Российской Федерации. – М.: Проспект, 1999.

54 Ващишин М.Я. Розвиток фермерського законодавства України // Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2008. Випуск 46. С. 152.

55 Ващишин М. Правовий режим майна, що використовується фермерським господарством // Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2004. Випуск 39. с.390.

56 Проблеми розвитку аграрного та земельного права України : монографія / В.І.Семчик, П.Ф.Кулинич, В.М.Єрмоленко [та ін.] ; за заг. ред. В.І.Семчика, П.Ф.Килинича. – К.: Ред. журн. «Право України»; Х. : Право, 2013., С.104.

57 Жушман В. Правове регулювання майнових аспектів діяльності фермерських господарств за новим законодавством України: окремі проблеми / В.Жушман, В.Уркевич // Право України. – 2004. - №6. – С.48.

58 Проблеми розвитку аграрного та земельного права України : монографія / В.І.Семчик, П.Ф.Кулинич, В.М.Єрмоленко [та ін.] ; за заг. ред. В.І.Семчика, П.Ф.Килинича. – К.: Ред. журн. «Право України»; Х. : Право, 2013., С.105.

59 Гражданский кодекс Российской Федерации. – М.: Эксмо, 2009.

60 Гражданский кодекс Российской Федерации. Часть первая. Научно-практический комментарий. – М., 1996 (Автор комментария – З.С. Беляева). С.55.

61 Устюкова В.В. Гражданско-правовое регулирование создания и функционирования крестьянских (фермерских) хозяйств как суб’ектов предпринимательской деятельности // Предпринимательская деятельность в сельском хозяйстве России. Правовые вопросы. – М., 1998, – С.31.

62 Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження мінімальних розмірів земельних ділянок, які утворюються в результаті поділу земельної ділянки фермерського господарства, що успадковується" від 10 грудня 2003 р. №1908.// Офіційний вісник України. – 2003. - № 51. Ст. 2682.

63 Погрібний О.О. Селянські господарства і оренда. Організаційно-правові питання. – К.: Урожай, 1992, c. 100.

64 Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999р. // Голос України, 1999 р. 31 серпня.

65 Ващишин М. Правовий режим майна, що використовується фермерським господарством // Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2004. Випуск 39. С. 389.

66 Ващишин М. Правовий режим майна, що використовується фермерським господарством // Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2004. Випуск 39. С. 391.

67 Долинська М.С. Фермерські господарства України : землекористування, порядок створення, діяльність та припинення діяльності. – Х.: Страйд, 2005.с.110.

68 Науково-практичний коментар Господарського кодексу України .- К. : Юрінком Інтер, 2008. – 720 с.

69 Долинська М.С. Фермерські господарства України : землекористування, порядок створення, діяльність та припинення діяльності. – Х.: Страйд, 2005. с.120.

70 Науково-практичний коментар Господарського кодексу України .- К. : Юрінком Інтер, 2008. – 720 с.

71 Стативка А.Н. Договоры в агропромышленном комплексе Украины в условиях рынка / А.Н.Стативка. – Х.: Право, 1997. – С.40-41.

72 Долинська М.С. Фермерські господарства України : землекористування, порядок створення, діяльність та припинення діяльності. – Х.: Страйд, 2005. с.112.

73 Аграрне право України: Навчальний посібник. Гаєцька – Колотило Я.З., Ільків Н.В. К.: Істина. - 2008., С.90.

74 Керб Л.П. Основи охорони праці: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2003

75Гігієнічна класифікація праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу, затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я N 528 від 27.12.2001

76 Керб Л.П. Основи охорони праці: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2003

77 Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень ДСН 3.3.6.042-99 затверджені МОЗ України

78 Основи охорони праці: Підручник. /За ред. К. Н. Ткачука і М. О. Халімовського. — К.:Основа, 2006

79 Корсун С.І. Професіографічний опис діяльності слідчого податкової міліції//www.psyh.kiev.ua

80 Теорія управління органами внутрішніх справ./За ред. Ю.Ф. Кравченко. – Київ, 2009

81 Правила охорони праці під час експлуатації електоронно-обчислювальних машин затверджені Наказом Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 23.03.2010 р. №65.

82 Хоміцька О. Cанітарія та гігієна робочого місця в офісі// http://trudovepravo.com.ua

101

Фермерські правовідносини