Історія частиномовної класифікації слів від найдавнішого періоду в розвиткові граматичної думки в Україні до сьогодення

ВСТУП

Частини мови як основні одиниці морфологічного рівня мови були об’єктом спеціальних наукових розвідок, але різні науковці по-своєму класифікували слова, що визначає актуальність пропонованого дослідження. Водночас варто наголосити, що питання, пов’язані з випрацюванням у мовознавчій практиці термінів на позначення частин мови висвітлювались у працях Н. А. Москаленко, Т. І. Панько, І. М. Кочан, Г. П. Мацюк, В. В. Захарчин, О. В. Медведь, І. Р. Вихованця, Ю. О. Карпенка, І. К. Кучеренка та ін.

Мета дослідження – простежити історію частиномовної класифікації слів від найдавнішого періоду в розвиткові граматичної думки в Україні до сьогодення.

Традиційно терміном частини мови позначають лексико-граматичні класи слів, що виокремлюються на основі спільності синтаксичних, морфологічних і семантичних ознак, причому найчастіше провідною ознакою визнають морфологічну, оскільки кожна частина мови характеризується системою граматичних (морфологічних) категорій, які охоплюють усі слова даної частини мови або ядро цих слів.

Розділ І. Частиномовна класифікація слів у давнину

Перші спроби дати класифікацію слів, поділити їх на частини мови маємо ще в античній Греції. Розвиток логіки, логічний аналіз судження відбивався в мовних теоріях, зокрема і в спробах класифікувати слова за певними ознаками.

Уже Платон (V-IV ст. до н.е.) висуває положення про те, що в кожному судженні є дві частини: имя и речение (дієслово). Арістотель (IV ст. до н.е.) весь словниковий склад мови поділяє на дві частини: на слова семантичні (із значенням) і на слова асемантичні ( без значення). До перших Арістотель відносить імена і дієслова, а до других – сполучники.

Стоїки виділяють чотири частини мови: ім`я, дієслово, сполучник і член. До слів, що називалися терміном член, стоїки відносили займенник та артикль. Однак уже Діонісій Фракійський, учень Арістотеля (II ст. до н.е.), твердив, що частин мови вісім: ім`я, дієслово, прикметник, член, займенник, прийменник, прислівник, сполучник.

Термінологія Діонісія Фракійського мала великий вплив і на створення термінів частин мови у давніх римлян і на розвиток подальшої граматичної термінології у середньовікових граматиках інших народів. Запозичення з іншої мови готової класифікації чи запозичення іншомовної назви будь-якого явища своєї мови було звичним у давнину і для слов`ян. Часто стародавні мовознавці, побачивши лише загальні, зовнішні ознаки схожості між мовами, не зважали на специфіку своєї мови, брали «готову теорію (благо легко!) і повністю прикладали її до своєї, хоч би ця теорія була самого Діонісія Фракійського».

Наведена схематична картина становлення поняття частина мови та їх класифікація теж мала попередню традицію і теж досить давню: і антична схема історії цього питання була збудована «прямолінійно, як ряд послідовних «відкритті» окремих частин мови. Граматиків цікавило поступове виникнення цих понять, правильніше – тих термінів, якими оперували найбільш поширені системи; як і за яким принципом ці поняття групувалися у різних теоретиків, - за античним нарисом уже встановити неможна», «традицію таких нарисів можна прослідувати, починаючи з 1 ст. до н.е., і встановлювана в них схема лягла, без скільки – небудь значних змін, в основу викладу цього питання у дослідників XIX ст.». Можна, видно, час використання такого методу висвітлення історії розвитку граматичної думки продовжити і до наших часів.

У дійсності ж античне вчення про частини мови – не прямолінійне, а характеризується кількома періодами: «1) період дограматичний, коли мовні одиниці, які ввійшли згодом до складу частин мови, були виділені дослідниками в неграматичному контексті; 2) створення граматичної системи елементів речення на базі логічного вчення стоїків; 3) введення морфологічних критеріїв і боротьба напрямків навколо системи частин мови; 4) канонізація вісьмичленної «олександрійської» класифікації».

Арістотель, як відомо, виділи угрупування, названі відповідно – ім`я, дієслово, сполучник і член не в результаті дослідження судження, а з інших причин, саме в результаті розробки питань стилю («Поетика»), які він починає з «міркувань про «частини» lexis. Таких «частин» він нараховує вісім: елемент (тобто звук), склад, сполучник, член, ім`я, дієслово, відмінник, речення («річ» - logos); logos розуміється при цьому як зв’язна мова будь-яких розмірів, так що, напр., навіть Іліада становить собою єдиний logos».

Суть такої класифікації в тому, що членується мова звукова, отже, родовим поняттям є звук, і в основу класифікації покладено саме звуковий момент, а всі члени класифікації – звукові утворення, які виділяються в мовному потоці. До того ж, у цій класифікації зі звуковим моментом комбінується семантичний. Уже «елемент» визначається як «неподільний звук, але не всякий, а такий, з якого може виникнути доступний розумінню звук» ( тобто звукове утворення). А для більших єдностей у визначеннях указується, чи складають вони «значимий» чи «не значимий» звук. Склад піддається строго фонетичному визначенню, але й тут Арістотелю необхідно відзначити склад від односкладового імені чи дієслова. Такі одиниці як ім’я і дієслово, не можуть уже бути виділеними з потоку мови без притягнення семантичного моменту; що саме вони означають, Арістотель не вважає за необхідне пояснювати; для цього важливо лише, що ці комплекси звуків мають деяке значення, тоді як частини цих комплексів значення не мають… Щоб відрізнити ім’я від дієслова, доводиться все ж додати, що ім’я не має відтінку часу, а дієслово такий відтінок має».

Звуковий склад зв’язної мови розрізується так, щоб у ньому виділились найменші одиниці, що мають деяке «значення»; одержані звукові єдності розрізуються далі на склади і «елементи», - такий принцип класифікації «частин словесного викладу». У «словесному викладі» існують тільки звуки, що мають значення чи позбавлені його. Граматична структура зовсім виключається з поля зору дослідника».

Виділені таким чином ім’я та дієслово, як видно, далеко ще були від того, щоб розумітися як частини мови в граматичному плані, про те і в той до граматичний час їх значення розумілися по -різному , або як сказати б тепер,- ускладнювалася основа їх виділення. Це ускладнення йшло в двох напрямках: у напрямку встановлення істини в тривалій дискусії про співвідношення між іменами і позначуваними ними речами. Тут термін «ім’я» застосовувався до слів, які служили назвами предметі, у першу чергу до іменників і при тому номінативній формі», але оскільки філософів не цікавила граматична форма слова, то поняття «ім’я» могло стосуватися й інфінітива, дієприкметника у формі називання; в силу цього тоді «кожне самостійне слово могло розглядатися як «ім’я», і звідси виникали положення подібні до таких, як «ім’я» є найменша частина речення», а суть речення – сплетіння імен».

Що стосується rema (зараз ми вважаємо це дієсловом), то воно могло означати і дієслово, а частіше воно означало словосполучення. З часу виникнення у школі Платона логічного вчення про суб’єкт і предикат, як відмінних одна від одної складових частин судження, було встановлено, що першим бувають імена, а другим – мовлення («речение»). Окремо вони не становлять судження, хоча б і повторювалися (лев, олень, кінь; те ж саме – ходить, бігає, спить), а разом у сполученні вони утворюють найпростіше судження: «людина навчається». Тепер «rema тут – дієслівний предикат судження. Предикативна функція притягує увагу дослідника до дієслова, яке одержує віднині місце поряд з іменем». Це – другий, логічний грунт ускладнення.

Ім’я за традицією, розуміється, з одного боку, - як назва чогось і, з другого,- як виразник суб’єкта судження. У цьому – змішалися два аспекти значення імені. Форма знову ж таки не мала значення.

Так поступово ім’я і дієслово закріплюються в подальшій традиції у їх спіідношенні з компонентами судження. Виникнення двох інших – сполучника і члена зв’язане з потребами вивчення стилю мови, риторики: «Стислість» і «надмірна довгота» стилю, афективна значимість «сполучникової» і «безсполучникової» мови, мова «нанизана» і «закруглена» способі надання ясності викладу – увесь цей цикл проблем, що входи до складу риторичної теорії, привертав увагу до вживання часток і до їх функцій у різних мовних стилях».

Отже, встановлення тих чи інших угрупувань з назвами частин мови і перегрупування їх у схеми викликалися часто різними причинами, різними міркуваннями, а значить і різними для кожного угрупування основами.

Пізніше плюралістичний критерій сам не піддавався теоретичному аналізу, оскільки він не був перешкодою до виділення певних угрупувань слів з розкриттям нових їх особливостей.

У наших перших східнослов’янських граматиках у яких переважно розглядаються явища церковнослов’янської мови. З деякою мірою самостійності граматистів, обусловленою знанням ними і фактів живої української мови, питання про частини мови розглядається в плані старої традиції, що сягає олександрійських граматик.

Так, у «Книге философской о осми частъхъ слова»(XV ст.) говориться про частини мови, відомі грецьким граматикам, і назви їх є перекладом з грецьких назв: имя – onoma, местоимение – antonymia, рчь – rhema, причастие – metoche, наречие – epirrema, съузъ – synsesmos, член –arthron, предлог – prosthesis.

Цю ж номенклатуру зберігає і пізніша граматика – Адельфотіс (1591 р., Львів), - змінивши лише в ній член (вказіний займенник, що ставився перед іменем) більш зрозумілим терміном «различие», тобто розрізнював роду імені (власне артикль).

Таку ж картину маємо і в знаменитій граматиці М. Смотрицького (1619 р., Єв’ю, поблизу Вільно). Наслідуючи традиції олександрійський граматик, виділяє вісім частин мови. Крім того, у цій граматиці вводиться і більш загальне членування усіх частин мови за морфологічними ознаками на дві частини – частини мови, «скланА ем’ыА» і «нескланА ем’ыА».

Отже, на слов’янському грунті теж вноситься в розуміння поняття частина мови в рахування особливостей морфологічного характеру як ускладнення значення основи виділення частин мови.

У пізніші часи розвитку граматичної науки ця традиційна схема зазнавала змін – перегрупування слів за ознаками частин мови, від чого число їх то збільшувалося, то зменшувалося; можливість для цього забезпечував, хоча і невстановлений прямим визначенням, але фактично визнаний, плюралістичний критерій виділення частин мови. Указаного типу зміни обумовлювалися різною оцінкою дослідниками окремих рис слів – чи то семантичних, чи то структурних, чи то функціональних. Ці зміни, чи коливання, в загальному викладі ми вже мали нагоду показати на початку розділу словами В.В.Виноградова.

Розділ ІІ. Сучасний стан розробки питання про частини мови

Сучасний стан розробки питання про частини мови образно характеризує І.М.Стеблін-Каменський, так: «Нам, лінгвістам, однак, навряд чи доцільно, уподібнюючись до статусів, ховатися від того факту, що наші пізнання в галузі природи слова, і зокрема його граматичної природи, ще недостатньо глибокі для того, щоб можна було б побудувати граматичну класифікацію слів, у науковому розумінні цього слова, і що розподіл слів за частинами мови, що поступово виник і закріпився в традиції – ще не класифікація, а лише констатація того, що серед слів є угрупування, об’єднані тими чи іншими спільними і більш або менш істотними, але не завжди ясними ознаками. Розподіляючи слова за частинами мови, тобто стверджуючи, що серед слів є так звані іменники, прикметники, дієслова і т.д., ми приблизно, робимо теж саме, як коли б ми, підсумовуючи відоме нам про оточуючих нас людей, сказали, що серед них є блондини, є брюнети, є математики, є професори, а є і розумні люди.

Часткові перерозподіли слів між цими угрупуваннями, названими частинами мови, все ж не відходять далеко від меж встановленої номенклатури, як від зцементованого ядра, і саме ядро при всіх можливих суб’єктивних підходах граматистів залишається. Незалежно від того, яку ознаку дослідник вважає основною (чи групу ознак), він не заперечує існування, напр., іменника, прикметника, дієслова.

Однозначний критерій виразно виступає у визначеннях суті частин мови мовознавцями минулого і нашого часу.

У цьому плані виділяються своєю виразністю думки М.В.Ломоносова, зокрема у його схемі частин мови: «Слово людське має вісім частин знаменних: 1) ім’я для назви речей; 2) займенник для скорочення найменувань; 3) дієслово для назви діянь; 4) дієприкметник для скорочення імені і дієслова в одно висловлювання; 5) прислівник для короткого зображення обставин; 6) прийменник для показу належності обставин до речей чи діянь; 7) сполучник для зображення взаємності наших понять; 8) вигук для короткого виявлення рухів духа».

В основі кваліфікації слова як частини мови лежить, як видно, реальне його значення.

В працях О.Х.Востокова намічається деяке посилення морфологічного аналізу слова, оцінки його структурних особливостей. Однак реальне значення залишається, мабуть, найбільш вагомим. Так, поняття ознака він ставить на рівні з поняттями предмет, дія і на цій підставі виділяє з загальної групи імен прикметник з досить детальною його диференціацією: якісні, присвійні та відносні прикметники. До них же він зараховував також прикметники числові (кількісні і порядкові), прикметники дійові (дієприкметники).

У наміченому Востоковим напрямку розвивається вчення про частини мови Ф.І.Буслаєвим. Як і його попередники, основною ознакою частин мови він вважав особливості в реальних значення слів.Великого значення надавав Буслаєв морфемам («утворюючим закінченням»), які, на його думку, приєднуючись до кореня слова, надають йому значення чи предмета ( люб-им-ець), чи дії (люб-л-ю), чи властивості (люб-ий), цим самим розподіляють їх за частинами мови, роблячи їх іменниками чи прикметниками.

Службові слова у Буслаєва не являють собою окремих угрупувань (окремих частин мови), вони – частини частин мови, відрізняються лише більш абстрактним значенням. Навіть сполучник не має абсолютних ознак окремішності; напр., слово хоча, втративши конкретне дієслівне значення і набувши значення абстрактного поняття про допуск, умову, стало сполучником. Службові слова виділяються серед частин мови: допоміжні дієслова – серед дієслів, займенникові прислівники – серед прислівників і т.д.

У розуміння критерію визначення частин мови вніс багато видатний теоретик граматики О.О.Потебня, хоч його праці і не були присвячені цим питанням спеціально. Він дотримувався думки, що, оскільки в основі реального значення слова лежить якась ознака названого ним предмета чи явища, то, зрештою, всяк слово є виразником ознаки, - часто виразно зрозумілої і з точки зору сучасного мислення, напр. доброта, білизна, зелень; добрий, білий, зелений; добріти, біліти, зеленіти; добре, біло, зелено, або уже втрачену, напр., дуб, трава, вода і ін.. Однак, як видно з наведених прикладів, слова по – різному виражають ці ознаки. Саме це, на думку О.О.Потебні, і є визначальною рисою частини мови: різниця між частинами мови, говорив він, полягає «не в змісті, а в способі його уявляти».

Числівники та займенники О.О.Потебня, на відміну від Буслаєва, вважає не службовими, а повнозначними, проте не окремими частинами мови: «Числівник не є слово формальне: воно має і свій спеціальний зміст і відношення до граматичної категорії іменника, прислівника, роду, відмінника, числа і ін.». Те ж про займенник: «Займенники, крім деяких випадків, означають не відношення і зв’язки, а явища й сприйняття, але означають їх не з допомогою відношень до мовця, тобто не якісно, а вказівно», тому «під поняття іменника, прикметника підходять не тільки імена якісні, але й займенники, за винятком прислівникових (де і ін.) і тих, які ставши прийменниками і сполучниками, зовсім не називаються займенниками. У цих межах займенник є або іменник, або прикметник: я, ти, він, ми, ви, вони, незалежно від своєї вказівності, суть імена субстанцій; той, цей, мій, твій, суть прикметники, імена ознак, віднесених до субстанції, позначеної іншим словом».

Багато уваги приділяв частинам мови О.О.Шахматов, який піддав спеціальному аналізові їх ознаки. Він вважав, що найглибшими основами для розрізнення частин мови є «основи семасіологічні. Відмінностям частин мови відповідає різна природа наших уявлень. Усі наші уявлення … розподіляються на уявлення про субстанції (особи, предмети), уявлення про якості – властивості, про дії – стани і про відношення». Відповідно перші три типи уявлень знаходять своє вираження в іменниках, прикметниках і дієсловах; з останнім, на думку О.О.Шахматова, зв’язуються прислівники. Відношення виражають також числівники та займенники, які він вважає неповнозначними, хоча і не службовими.

Згідно з цим службові частини мови – це лиш засоби для виявлення наших уявлень в інших словах (прийменники, сполучники, частки, а також префікс). Вигук стоїть окремо, оскільки він «виражає (а не називає) наші відчуття і волевиявлення».

Метою О.О.Шахматова було обґрунтувати виділення частин мови за «синтаксичними умовами», характерними для кожної з них, розуміючи під цим не функціонування їх як членів речення, а те, чи основне значення слова усвідомлюється у зв’язку його з іншим якимсь словом чи поза таким зв’язком (асоціацією). Напр., іменник визначається як частини мови, що викликає уявлення про зв'язок основного знаменного уявлення з граматичними категоріями числа, роду, відмінка, а також суб’єктивної оцінки; прикметник – частина мови, яка означає знаменне уявлення, мислиться незмінно в сполученні з іменником (запозичуючи від нього чи від відповідного йому уявлення граматичні категорії числа, роду, відмінка, суб’єктивної оцінки), причому прикметники якісні можуть викликати уявлення про ступені порівняння; дієслово «викликає уявлення про поєднання основного знаменного уявлення з граматичними категоріями особи, часу, стану, способу, виду». Прислівник теж належить до повнозначних частин мови, оскільки він «означає знаменне уявлення, мислиться незмінно в поєднанні з уявленнями про дію – стан чи якість – властивість, викликає уявлення про буття – стан, не виявляючи в своїй формі зв’язку з граматичними категоріями».

Щодо займенника і числівника О.О.Шахматов поділяв думку Буслаєва, зараховуючи їх до неповнозначних: займенник, «означаючи відношення, відповідає або назві субстанції, або назві атрибута», числівник має аналогічні ознаки відрізняючись лише тим, що означає виключно числові відношення.

Основною настановою О.М.Пєшковського було розкрити частини мови як «формальні категорії»,що обумовлює і напрямок аналізу виділених ним чотирьох частин мови. Він надає виняткового значення формі слова, ідучи в руслі вчення П.Ф.Фортунатова, але не міг також не визнати і не враховувати переконливої ваги реального значення слова, наслідуючи в цьому відношенні вчення О.О.Потебні та О.О.Шахматова.

Виступаючи проти чисто формального, від дає визначення частин мови: іменники – це слова, «що належать за значенням своїх суфіксів (тільки не цілих слів!) або за значенням тих форм словосполучень, у які вони вступають, до категорії предметності». Зіставляючи слово чорний, з одного боку, і слів типу чорнило, чорниця (ягода), чорнушка (вид гриба), чорнявка, чернець і под., О.М.Пєшковський робить два висновки: по - перше, всі вони мають спільне значення предметності, яке об’єднує їх у групу іменників; по – друге, значення предметності виражається в них за допомогою формальних засобів, а саме – суфіксів (- ил, - иц-, - ушк-, -явк-, -ець ), а не коренем чи навіть усім словом, бо корінь виражає ознаку.

Визначальним для частини мови, як видно з сказаного, для Пєшковського було узагальнене значення слова: предметність для іменника, дія (як активна ознака предмета, ознака, «яку сам предмет створює») – для дієслова, ознака якісна – для прикметника, ознака ознаки – для прислівника.

Слова з числовим значенням він вважає складовими названих частин мови, оскільки «числові уявлення не відрізняються від кількісних уявлень взагалі, а ці останні, як і всі уявлення наші, відливаються або в форму предмета (одиниця, одиничність, пара, трійка, сотня і т.д.), або форму ознаки (одиничний, єдиний, подвійний, двоїстий, потрійний), або в форму ознаки (двічі, учотирьох, начетверо і т.д.)». Значення числівника, на його думку, - лише окремий випадок значення кількості, властивих визначеним ним частинам мови, тому він вважає за краще замість числівників говорити про числові іменники, числові прикметники і числові прислівники ( один, два, п’ять; перший, третій, сьомий; багато, мало і т.д.).

Так само і займенники він не виділяє як окрему частину мови, а розглядає компонентами частин мови: займенникові іменники (я, ти, він, хто, що), займенникові прикметники (мій, твій, який, той, всякий і ін.) і займенникові прислівники (по - моєму, тут, де і ін.).

Прийменники й слово сполучники, на його думку, не є частинами мови, оскільки вони не співвідносяться ні за значенням, ні за формальними показниками з виділеними ним чотирма частинами мови.

Таке ж спрямування у питанні про частини мови має теоретична думка й зараз. Очевидно, що в цьому слід шукати ключ проблеми, у якому плані вона не виступала б – семантичному, морфологічному чи синтаксичному.

Серед робіт останнього часу своїм спрямуванням виділяється праця Л.В.Щерби «Про частини мови в російській мові. Л.В.Щерба виділяв різні угрупування слів – як ті, що мають морфологічні показники ( напр., іменники, дієслова, прислівники), так і ті, які об’єднуються за спільністю в функціональному відношенні, хоча б частинами мови вони і не вважалися за браком спільності в реальному значенні (напр., вставні слова). На таких же підставах виділяється так звана «категорія стану», група слів – зв'язок. Навіть цілі словосполучення умотивовуються як компоненти таких угрупувань ( напр., очень бодр, был учителем, в сюртуке і под. у «категорії стану»).

Іншу позицію в цьому питанні зайняв М.І.Стеблін – Каменський. Він заперечує думку Л.В.Щерби про суб’єктивність усякої класифікації. М.І.Стеблін – Каменський не ставиться схвально до виділення так званої категорії стану, зауважуючи, що перш аніж говорити про нову частину мови, слід точно і певно визначити саме поняття частина мови. Не поділяє також того, що деякі мовознавці вважають частиною мови «модальні слова» куди відносять навіть цілі словосполучення і речення такі, як власне кажучи, не в образу будь сказано і под.

Багато уваги останнім часом приділяє частинам мови О.Н.Савченко. Він виходить із традиційного трактування їх як «класів слів, що розрізняються за значенням, за здатністю сполучатися з іншими словами в реченні і виконувати певні синтаксичні функції, за своїми граматичними формами». Він виходить, зрозуміло, з визнання багатозначного критерію із виділення, про що він говорить так: «Частини мови характеризуються своїми значеннями, синтаксичними властивостями і морфологічними ознаками в їх сукупності і взаємодії».

Насамперед виділяються у цьому плані два моменти: перше те, що О.Н.Савченко ставить питання про «основні ознаки» частин мови, а друге – саме вирішення його: «Форми словозміни і словотворення не є основними, а тим більше – єдиною ознакою частини мови. І це цілком природно. Адже морфологічна будова слова служить насамперед для вираження його відношення до інших слів у реченні. Напр., відмінкові форми іменника (без прийменників) є вираженням, в основному, об’єктного чи суб’єктного відношення його до дієслова. У ряді мов категорія відмінка і числа (а в деяких - і роду) властива також прикметнику, але тут вони обумовлені не значенням самого прикметника, а тим іменником, з яким він узгоджений. У ньому відображається синтаксична властивість прикметника – завжди узгоджуватись з іменником. Форми особи, числа, часу і способу дієслова виражають предикативне відношення його до підмета. Отже, морфологічні ознаки слів обумовлені синтаксичними, а не навпаки». «Синтаксичні ж властивості частин мови визначаються їх значеннями. Предикативна функція дієслова, особливості узгодження його з підметом і здатність керувати додатком є прямим результатом притаманного йому значення дії або стану. Суб’єктивне чи об’єктивне відношення іменника до дієслова є наслідком його предметного значення, обов’язкове узгодження прикметника з іменником (у тих мовах, де прикметник має форми словозміни) випливає з його значення ознаки предмета. Таким чином, при визначенні частини мови не можна ігнорувати її значення; навпаки його слід поставити на перше місце».

Питання про критерій виділення частин мови в якійсь мірі розглядає В.Н.Мігірін як «спробу послідовно застосувати положення про закріплення в мові пізнавальної роботи мислення для вивчення частин мови. У відповідності з цим, - говорить він, - необхідно при аналізі частин мови вияснити, що в них узагальнюється і як узагальнюється». Він виходить з загального положення про те, що «в повнозначному слові виражена вказівка на якесь явище об’єктивної дійсності і вказівка на той бік, з якого це явище узагальнюється». Перша вказівка, що характеризує специфіку відображення явища в дійсності словом, - це перший ступінь узагальнення, власне словесне узагальнення. Друга вказівка (вказівка на те, з якого боку це явище розглядається) – це другий ступінь узагальнення, узагальнення частини мови. Так напр., слова зелень, зелений, зеленіє, зелено.

Розглядаючи частини мови під цим кутом зору, Мігірін зазначає, зокрема, що «у багатьох займенниках є узагальнення частини мови (різних частин мови), але не має узагальнення слова» і додає припущення: «Очевидно, є слова, у яких немає узагальнення частин мови».

Спроба пізнати суть частини мови у співвіднесеності її значенні із фактами реальної дійсності – перспективна своїми наслідками, але її реалізація викликає серйозні заперечення. Якщо припустити наявність протиставлюваних у слові двох типів відображення явищ дійсності, то наведені вище слова – по суті є одне слово, бо воно виражає «одне і теж» - одну і ту ж ознаку, але це ж слово належить до різних частин мови. По – друге, займенник своїм лексичним значенням (власне словесним узагальненням, тобто першим ступенем) виражає ніщо, розглядуване з різних боків, з різних точок зору. По – третє, з наведеного припущення автора випливає, що в мої є повнозначні слова, які не є частинами мови. По – четверте, якщо частина мови визначає лиш точку зору на явище, то значення її фактично не зв’язане з самим фактом дійсності. По – п’яте, у визначеннях частин мови автор, всупереч своїм попереднім принципам, зводить значення частин мови до відображення в них самих фактів дійсності, тобто зводячи його до «словесного» узагальнення: іменник – це виразник поняття носія ознак, прикметник – виразник поняття про ознаку предмета, дієслово – виразник поняття процесу, ознаки стану, ознаки ознаки процесу. Слова з числовим значенням розміщуються, як і в Пєшковського, між різними частинами мови. Теж саме і займенники, крім предметно – особових, які в нього виділяються як окрема частина мови.

Так звані службові частини мови визначаються як і в традиційній граматиці.

М.В.Панов виділяє п’ять частин мови: прикметник – виразник не процесуальної ознаки, дієслово – виразник процесуальної ознаки предмета, прислівник – виразник непроцесуальної ознаки іншої ознаки і дієприслівник – виразник процесуальної ознаки іншої ознаки. Іменник знаходить негативне визначення як частина мови з «нейтральним значенням», тобто така, що не має перелічених вище значень. Між цими частинами мови розміщуються слова з числовими і узагальнено – вказівним значенням (тобто числівники та займенники). Усі останні слова, наявні в мови, не є частинами мови, бо «система частин мови зв’язана з функцією найменування; а саме такої функції, на думку автора, не мають ні різні частки мови, ні вигуки. У них немає значень, співвідносних з значеннями процесуальна ознака, не процесуальна ознака і ін.

Розглянуті принципи виділення частин мови – не нові: почато їх ми бачили в Ф.І.Буслаєва у його кваліфікації ролі «утворюючих закінчень, чи афіксів» у вираженні поняття, визначального для частини мови, як основного її значення, підданій справедливій критиці з боку О.О. Потебні, але все ж відродженій у працях О.М.Пєшковського, який приписував значенням суфіксів те, що вони мають лише в сполученні з коренем слова.

ВИСНОВКИ

Проблема частиномовної диференціації існувала ще за часів давніх індійських і грецьких граматик (IV ст. до н.е.), уяких було виділено чотири частини мови: ім’я, дієслово та дві службових (прийменник і частка – Паніні; член (займенник з артиклем) і сполучник – Аристотель, стоїки). В Александрійській школі (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) список частин мови складався за семантико-граматичним принципом класифікації з восьми: імені, дієслова, дієприкметника, члена, займенника, прислівника, прийменника та сполучника. Представник цієї школи Діонісій Фракійський розрізняв імена та дієслова так: перші є відмінюваними й позначають тіло чи річ; другі – безвідмінковими, що мають час, особу й число і представляють «дію чи страждання». У граматиках Доната і Варрона збережена така ж кількість частин мови, лише член (артикль) замінено вигуком, оскільки артикля не було в латині [10, с. 433]. У китайській граматичній традиції особливу увагу звертали на службові частини мови. Крім традиційних, до службових слів відносили заперечення, питальні та вказівні слова, деякі прислівники та прикметники. В.Порциг стверджував, що в китайській мові частини мови у фонологічному відношенні не розрізнюються. У граматиці М.Ломоносова зберігається тенденція латинських граматик щодо кількості частин мови, пізніше О.Востоков уводить замість дієприкметника прикметник, а Г.Павський і Ф.Буслаєв додали до списку частин мови ще числівник. Останніми до системи частин мови було введено частки, й у ХХ ст. східнослов’янські граматики переважно мали десятичленну структуру частин мови.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Жовтобрюх М. А. Курс сучасної української літературної мови. Ч. 1/ М. А. Жовтобрюх, Б. М. Кулик. – К., 1972.
2. Курс сучасної української літературної мови. Ч. 1 / [за ред. Л. А. Булаховського]. - К., 1961.
3. Кучеренко І. К. Теоретичні питання граматики української мови /

І. К. Кучеренко. – К., 1961.

Історія частиномовної класифікації слів від найдавнішого періоду в розвиткові граматичної думки в Україні до сьогодення