Національні заповідники України

PAGE 2

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни ”Введення в спеціальність”

на тему: Національні заповідники України

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………...………………..…....3

РОЗДІЛ 1. НАЦІОНАЛЬНІ ЗАПОВІДНИКИ УКРАЇНИ………..…...…..…5

Асканія Нова……………………………………………………………….5
1. Шевченківський національний заповідник……………………………....9
2. Карпатський державний заповідник………………………………….....13

РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗАПОВІДНИКІВ НА ТУРИСТИЧНІ ПОТОКИ………………………………………………………...……………..22

2.1Туристичні потоки до заповідників………………………………………22

2.2 Проблеми і перспективи розвитку заповідників………………………..25

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………...29

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ………………………………………………..………31

ДОДАТКИ……………………………………………………………………...33

ВСТУП

Актуальністю данної теми є пізнання важливості національних заповідників для людей, а також отримання знань про їх природу та історію. Світ знає багато шедеврів паркового ландшафтного мистецтва. Парки України, які безперечно посідають одне з перших місць, рідко який витвір паркової архітектури, позмагається з такою кількістю легенд, та романтичних історій. І ці легенди розкриваються лише перед тими, хто вміє бачити і хоче слухати.

Важливим показником загальної культури і моралі суспільства є його ставлення до навколишнього середовища, його турбота про збереження природи і відновлення її ресурсів. Пізнаючи природу, спілкуючись з нею, люди глибше починають розуміти самих себе, виявляючи у собі багатющі резерви фізичних і духовних сил, дістаючи нові імпульси до творчості. Саме природа є тією основою, на якій формується в особи почуття прекрасного, відчуття простору і часу.

Ще за часів Київської Русі слов’яни змінювали різні природні об’єкти, що знаходились на території храмів. Заповідні гаї називалися і них "божеліссям" . В священних гаях заборонялося рубати дерева, ламати гілки, косити траву. В неналежний час туди навіть заборонялося ходити. У ті часи така заборона називалася – заповіданням. Заповідання проголошувалося урочисто, перед великими зібраннями людей. Лісові урочища обходили із священиками й образами, свяченою водою і молитвами, оголошуючи заборону рубати дерева кілька років. Старі дерева часто обносили огорожею, і за огорожу міг заходити тільки жрець. Крім лісових гаїв, у слов’ян заповідниками вважалися деякі озера, річки, великі валуни, вигадливі камені і гори.

Корисну роль у збереженні лісів відіграли монастирі, при яких вони ретельно охоронялися і подекуди збереглися до наших днів, ставши основою деяких сучасних заповідників, парків, заказників.

На кінець ХХ століття природно-заповідний фонд України включав 3 біосферних і 14 природних заповідників, 7 національних парків і 6596 заказників, пам’яток природи, ботанічних садів, зоологічних і дендрологічних парків, парків-пам’яток та інші.

Саме тому з давніх часів в Україні і в усьому світі люди старались берегти природу. І для цього вони створювали і охороняли різні території. Одними з яких в Україні в наш час є Олександрія, Софіївка, Карпатський і Шацький парки та інші.

Національні природні парки України – заповідні території, що є частиною природно-заповідного фонду України. В них дозволено вільний доступ туристів. В Україні станом на 2011 рік налічувалось 40 національних природних парків.

Зараз ведуться активні роботи зі створенням найбільшого в Україні національного природного парку Подесіння.

Метою курсової роботи є аналізування сучасного стану заповідників України.

Завдання :

-Дослідити вплив національних заповідників України на туристичні потоки.

-Проаналізувати розвиток національних заповідників України.

-Визначити роль заповідників для розвитку туризму.

Об’єктом дослідження є сучасний стан заповідників України.

Предметом дослідження є національні заповідники.Структурно курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку, 19 використаних джерел, 3 додатків, 3 рисунків, загальний обсяг курсової роботи 36 сторінок.

РОЗДІЛ 1. НАЦІОНАЛЬНІ ЗАПОВІДНИКИ УКРАЇНИ

1.1 Асканія Нова

Історія формування заповідності в Асканії-Нова почалася в другій половині XIX сторіччя, коли ще юний Фрідріх Едуардович Фальц-Фейн (1863-1920 рр.), нащадок німецьких колоністів, що освоювали південноукраїнські степи, і які володіли цією територією, почав створювати перші вольєри для птахів і звірів. Дитяче захоплення Фрідріха незабаром стало справою його життя, якій він залишався вірний до кінця своїх днів. Вже до початку 80-х років XIX сторіччя звістка про незвичайний зоопарк з напіввільним утриманням тварин в безводих степах Таврійської губернії Росії рознеслася по Європі. Засновник степового оазису поставив високу природоохоронну планку, яку подолав із запасом, як мінімум, в сто років. Створивши зоопарк, Фрідріх Фальц-Фейн з 1887 по 1892 рік закладає дендрологічний парк на штучному зрошуванні, а в 1898 році заповідує ділянку типчаково-ковилового степу на вічні часи. Як достовірно свідчать наукові джерела, до 1898 року в Асканії-Нова Ф. Фальц-Фейном була створена природоохоронна структура, подібна тій, що була прийнята за основу Біосферного резервату рішенням сесії ЮНЕСКО тільки в 1972 році. Ні війни, ні революції, ні могутня хода соціалістичних перетворень і "перемог" над природою не змогли зламати природоохоронний дух, закладений засновником [4]. У 1919 році заповідник був націоналізований. Його перетворювали, перейменовували, змінюючи то на центр гібридизації і акліматизації тварин, то на інститут тваринництва степових районів, але при цьому завжди залишалися заповідні об'єкти: зоопарк, дендропарк і заповідний степ. Асканія-Нова - первісток заповідної справи, який з роками продовжує рости, набираючи потужність з кожним подальшим поколінням дослідників природи. Якщо за часів засновника площа зоопарку складала близько 100 га, то зараз тварини в напіввольному режимі живуть на площі 2330 га, дендрологічний парк з 28 гектарів розрісся до 167 га, а площа заповідного степу збільшилася з 500 га до 11054 гектарів. У 1984 році заповідник "Асканія-Нова" рішенням Бюро ЮНЕСКО внесений до списоку еталонних територій планети і є Біосферним резерватом. Сучасна його площа складає 33,3 тисячі гектарів, включає заповідний степ (ядро), буферну зону і зону типового землекористування. Він по праву є старим степовим Біосферним заповідником планети і найкрупнішим серед європейських степових заповідних територій. Біологічна різноманітність степових екосистем налічує більше 500 видів вищих рослин і більше 3000 видів тварин. Багато видів, зниклих за останні два сторіччя на величезних просторах минулих степів Євразії, тут продовжують існувати як звичайні: ковила - українська, Лессинга, волосиста, тюльпани скіфський і Шренка.
Впродовж теплого періоду року степові види трав різнокольоровою каруселлю змінюють зовнішність ландшафту. Залежно від домінування в травостої квітучих видів степ набуває смарагдово-зелених, блакитних, бузкових, жовтих, сріблястих і інших кольорових гам. Килими з природних кольорів змінюють один одного до середини червня.
Аборигенний тваринний світ пристосований до незаселеного в сухому жаркому кліматі. Над степом весь світловий день ллється пісня степового, польового і сірого жайворонків, б'є перепел, парять лугові луні і степові канюки [5]. Через нинішню територію заповідника споконвіку проходить Азово-Чорноморський міграційний коридор, яким щорічно переміщається більше 250 видів птахів поодинці, десятками або величезними скупченнями в 40, 150 і навіть до 500 тисяч особин. Наявність постійного водоймища в центрі заповідної ділянки - Великого Чапельського поду, що привертає величезні скупчення мігруючих водоплавних птахів, стало підставою для включення цієї території в Список водно-болотяних угідь міжнародного значення. Асканія-Нова - один з основних в Північному Причорномор'ї пунктів весняно-осінніх скупчень сірого журавля - до 44 тисяч особин, зимівель дрохви - до 2500 особин, білолобого гусака.

З ссавців в степу постійно мешкають борсук, лисиця, вовк, заєць-русак, безліч представників ряду гризунів. Плазуни мають в своєму складі ряд раритетних видів: полоз сарматський, степова гадюка, медянка. В цілому, тваринний світ заповідної території налічує 69 видів, занесених в Червону книгу України, 295 що охороняються Бернською конвенцією.
Асканія-Нова це рукотворний оазис в степу, оскільки з кінця ХIХ століття тут розвивається дендрологічний парк, зрошуваний артезіанськими водами. Вода понт-меотіс-верхнесарматського горизонту розтікається ариками під кожну рослину, даючи життя 1030 таксонам деревних рослин і більше 680 видам трав'янистих. Це найкрупніший дендрологічний парк степової зони України, що має з 1983 року статус загальнодержавного. У ньому зростають 73 види рослин, занесених в Червону книгу України і близько 100 – рідкісних.
Фальц-Фейнівські традиції розводити тварин не тільки у вольєрах зоопарку, а і на степових просторах одержали подальший розвиток. Асканійській зоопарк з напіввольним утриманням тварин довгий час залишався одним з найбільших парків світу, а також центром наукових розробок по їх збереженню і поверненню в дику природу. Асканія-Нова зробила основний внесок в збереження рідкісного виду - коня Пржевальського, поява якого в Європі з Монголії починалася в 1899 році саме звідси. У 1992 році, після довгої відсутності в дикій природі, вид успішно повернений з Асканії-Нова і Голландії в резерват Хустан-Нуру поблизу Улан-Батора [12]. У Асканії-Нова, вперше в світі, ще на початку ХХ сторіччя почалися досліди по штучному заплідненню тварин, що дало неймовірний поштовх в розвитку тваринництва. Програма наукових досліджень кінця двадцятих років ХХ сторіччя по своїй екологічній спрямованості значно випереджала дослідження крупних центральних науково-дослідних інститутів. У сучасних умовах учені заповідника продовжують нарощувати науковий потенціал по дослідженню адаптивних особливостей диких тварин, переміщених в посушливі умови півдня України з інших кліматичних зон, і відновлювати втрати зоопарків пострадянського простору. На сьогодні немає жодного зоопарку України і пострадянського простору, де б не мешкали копитні або птахи асканійського походження. Багато видів птахів, що мешкають на території зоопарку у вольних популяціях, мають можливість розселятися на простори планети. Географія цього розселення тягнеться від Західної Франції до Забайкалья і від Нової Землі до верхів'їв Блакитного Нила. Одночасно це найбільший на півдні України эколого-освітній центр. Почата при Ф. Фальц-Фейні екскурсійна діяльність (у 1909-1910 роках 2-5 тисяч відвідувачив на рік) продовжується. Зараз чисельність екотуристів складає 140 тисяч на рік. Серед низки запропонованих екскурсійних маршрутів, найбільшою популярністю користуються "Фотосафарі" у кінному екіпажі або на спеціально обладнаних машинах, до стад копитних тварин, які пасуться напіввільно в заповідному степу. Подорожуючи цим маршрутом відвідувачи опиняються то у північноамериканській прерії з бізонами, то на рівнинах Серенгеті з антилопами канна, гну, зебрами Чапмана, то у Джунгарській Гобі з кіньми Пржевальського, куланами або в безкрайніх казахстанських степах з швидконогими сайгаками [10]. Все це, особливо весною і восени, доповнюється зграями птахів, що створюють неперевершений емоційний стан.
Історія створення і подальшого розвитку Біосферного заповідника "Асканія-Нова" є прекрасним прикладом, яким чином слід вписувати своє ім'я в історію людства, як це зробив незабутий вдячними нащадками Фрідріх Фальц-Фейн.

1.2 Шевченківський національний заповідник

Шевченківський національний заповідник (місто Канів, Черкаської обл.) – створений відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР №287 від 21.11.1989 р. на базі існуючого Канівського державного музею-заповідника Т.Г.Шевченка з метою дбайливого збереження шевченківських меморіальних місць і навколишнього природного середовища в м.Каневі. До складу Заповідника входять пам’ятки (об’єкти) культурної спадщини українського народу, що становлять значну історичну і культурну цінність та органічно пов’язані з Шевченковою могилою в один меморіальний комплекс. Заповідник об’єднує території історико-культурного та природно-заповідного фонду загальною площею 45 га. На його території знаходяться пам’ятки археології, архітектури, історії, мистецтва та природи: Могила Т.Г.Шевченка, Державний музей Т.Г.Шевченка, Могила І. Ядловського, довголітнього хранителя Шевченкового меморіалу, Багатошарове поселення Пилипенкова гора. Біля музею розташовані чавунний пам’ятник-хрест, що стояв на Шевченковій могилі та чавунний пам’ятник-погруддя, встановлений 1923. Неподалік від могили Шевченка знаходиться пам’ятний знак на місці самоспалення українського патріота з м.Калуша О.Гірника (1912-78).З 2004 року засновано премію імені Олекси Гірника. 21 січня 2009 року відкрито пам`ятний знак на місці самоспалення О.Гірника (скульптор Адріан Балог, м.Київ). До складу Заповідника входить перший народний музей Шевченка – “Тарасова світлиця” (1884; демонтований 1936 у зв’язку з будівництвом сучасного музею; відтворений 1989-91, відповідно до постанови Ради Міністрів України від 13.11.1987 №372 “Про додаткові заходи по благоустрою місць, пов’язаних з життям і діяльністю Т.Шевченка”) та паркові комплекси: парк, закладений поряд з могилою Кобзаря в 60-х рр. ХХ ст. з нагоди 100-річчя з дня смерті та 150-річчя від дня народження поета [14]. На території нижнього парку споруджено пам’ятний знак українському гетьману І.Підкові (2007; скульптор П.Кулик, архітектори В.Блисюк, К.Малярчук, І.Ренькас), страченому у Львові, а пізніше перевезеному та похованому у Канівському монастирі. Серед меморіальних дерев на Тарасовій горі – три дуби, посаджені нащадками Т.Шевченка 1914 з нагоди 100-річчя від дня народження поета, верба, посаджена в 1970-х з гілки Шевченкової верби (м. Форт Шевченка, Республіка Казахстан), вишні з могили грузинського поета І.Чавчавадзе[18]. Комплекс Шевченківського національного заповідника розташований на Чернечій горі (Тарасовій) горі, неподалік від Дніпра, в районі всесвітньо відомих Канівських дислокацій, які є не лише геологічною пам’яткою, а й пам’яткою природи. Вони являють собою унікальну структуру, що відображається в своєрідному рельєфі і носить назву “Канівські гори”. Більшість гряд має власні назви, зокрема “Чернеча гора”, і є особливо цінними геологічними і ландшафтними об’єктами. Історія Чернечої гори сягає глибини тисячоліть. Документи підтверджують існування тут в 11 ст. стародавнього Свято-Успенського Канівського монастиря, в якому знайшли вічний спочинок українські гетьмани І.Підкова, Я.Шах, С.Кішка. 1701-03 тут зведено дерев’яну козацьку церкву Покрова Пресвятої Богородиці[4]. Історія Тарасової гори починається після поховання на ній Шевченка з 22 травня 1861. Вибір місця поховання пов’язаний з бажанням поета оселитися в Україні, на дніпрових горах. Територія навколо могили Шевченка належала Канівській міській думі, з 29 грудня 1869 – надана в оренду Варфоломію Шевченку (1821 - 1892), а пізніше викуплена ним. Сучасного вигляду Шевченківський меморіал набув улітку 1939 із встановленням на могилі поета величного бронзового пам’ятника і спорудженням літературно-меморіального музею. Початок будівництву поклала постанова Ради Народних Комісарів УРСР від 10.03.1931 ”Про відзначення 70-х роковин з дня смерті Т.Г.Шевченка”, якою ухвалили перетворити територію Шевченкової могили біля Канева на культурно-освітній осередок. Для здійснення цього передбачалось побудувати новий пам’ятник і музей, відкрити бібліотеку і читальню, а також продовжити роботи по озелененню Тарасової гори. Проектування музею Наркомпрос України замовив архітекторам В.Кричевському та П.Костирку. 1975 Канівський Державний музей-заповідник "Могила Т.Г.Шевченка" нагороджено орденом Дружби народів. 1977 збудовано меморіальний комплекс сходжень на Тарасову гору (арх. А.Мошенський, О.Добродієв). Архітектори підійшли до його створення як до цілісного ансамблю, який мав гармонійно поєднати новітній комплекс сходжень із меморіалом, зведеним у 1930-х, і зберегти унікальну природу. До комплексу входить нижній парк з басейном, монументальні гранітні сходи з майданчиками та павільйонами для відпочинку екскурсантів та фонтаном "Лілея", верхня широка алея з оглядовим майданчиком та павільйон приплаву Тарасова гора. Музейна збірка налічує понад 35 тис. одиниць збереження. Один з найцікавіших експонатів першого музею на Тарасовій горі – олійний портрет, на якому Т.Шевченко зображений з німбом навколо голови, виконаний невідомим художником наприкінці 19 ст. Згодом музейне зібрання доповнилось картиною художника – сучасника Т.Шевченка Д.Безперчого, “Бандурист”,виконаною у 1860-х і кобзою, подарованою кобзарем М.Климовичем. 2005 року Заповіднику було передано в дар архімандритами Києво-печерської Лаври Антонієм та Сергієм від імені митрополита Київського і всієї України Володимира значний дарунок - ікону Святителя Тарасія Цареградського (кінець ХХ століття: дерево, олія, позолота). На звороті є такий напис: "Ця ікона написана і освячена в Свято-Успенській, Києво-Печерській лаврі. Передається в дар музею Т.Г.Шевченка в Каневі. 9 березня 2005 р.". 22 травня 2011 року Прем’єр–міністр України М.Азаров зробив цінний дарунок в Тарасову світлицю - ікону святого Тарасія (сер. ХІХ ст., Київщина)[14]. З 1939 фондове зібрання музею суттєво поповнилося творами живопису,графіки,скульптури.Місце розташування музею – біля могили Шевченка, значною мірою вплинуло на наукову концепцію комплектування музейного фонду і, відповідно, на характер експозиції, домінуючим мотивом якої є вшанування пам’яті Шевченка в Україні та в усьому світі. Перлина колекції – оригінальні графічні твори Т.Шевченка, прижиттєві видання його поезій, меморіальні речі, пов’язані з похованням Т.Шевченка в Петербурзі та перепохованням його в Україну: листочки з металевого вінка, покладеного на могилу поета в Петербурзі, червона китайка, якою покривали домовину під час перевезення в Україну, металеве кільце від воза, на якому везли домовину, віньєтка з кришки домовини, рушник, стрічки та хустки з похорону Шевченка в Каневі. Надзвичайно цінними є речі, що зафіксували образ Тарасової гори і могили поета на різних етапах української історії. Це живописні і графічні твори художників М.Бурачека, В.Гарбуза, І.Красного, В.Кричевського, О.Коваленка, Є.Манишина, Н.Онацького, І.Порошина, В.Розвадовського, С.Шишка та ін.; предмети філокартії, філателії, медальєрики. Шевченківський національний заповідник в м. Каневі проводить велику культурно-просвітницьку роботу серед чисельних відвідувачів не лише з України, а й з багатьох країн світу, знайомить з життєвим і творчим шляхом поета і художника, з українською культурою, історією становлення української державності, поборником якої був Тарас Шевченко[14].

1.3 Карпатський державний заповідник

Природа Українських Карпат – мальовничі гори, швидкі ріки, чудові полонини, краса природних ландшафтів, багатий рослинний і тваринний світ, чудові полонини-майже два сторіччя викликали у прогресивної громадської думки про необхідність збереження всього цього багатства природи. Вчені ще на початку ХХ ст. ставили питання про створення у Карпатах заповідників, однак це стало можливим лише після возз’єднання західних українських земель в єдиній Українській державі. Вже в 1940 р. тодішній уряд прийняв рішення про організацію в Карпатах державних заповідників “Чорногора” і “Горгани”. Однак виконання його перешкодила війна і наступний період відбудови народного господарства [9]. Лише в 1964 р. дві комплексні ділянки- “Чорногора” і “Уголька” - було віднесено до категорії заповідних[18]. Під заповідник тоді відводилася територія чотирьох лісництв загальною площею 12672 га. Територію навколо заповідника було проголошено охоронною зоною, до якої, зокрема, входять полонини, що оточують гору Говерлу. Відповідно до адміністративного поділу, заповідні лісництва знаходилися в межах Івано-Франківської і Закарпатської областей. Райони Карпатського державного заповідника з його величними вершинами, гірськими ландшафтами, мальовничими долинами річок Прут і Чорний Черемош завжди приваблювали велику кількість туристів, екскурсантів і відпочиваючих. Тому постало питання про створення в Карпатах, з метою задоволення зростаючих рекреаційних потреб населення, державного природного національного парку. У 1980 р. уряд прийняв постанову про організацію Карпатського державного природного парку. Центральною частиною його стали Говерлянське і Чорногірське заповідні лісництва, що були передані до його складу з Карпатського заповідника. Вся територія цього парку знаходиться в межах Івано-Франківської області. Слід зазначити, що перед створенням державного природного парку, в грудні 1979 р., до складу Карпатського державного заповідника були включені державний заказник “Широкий луг” та пам’ятка природи “Долина нарцисів”. Загальна площа заповідника, завдяки цьому, становить 12706,5 га. Всі три його заповідні масиви розташовані на території Тячівського, Рахівсьокого і Хустського районів Закарпатської області. Таким чином, територія заповідника характеризується високогірними, передгірними та рівнинними ландшафтами, що знаходяться на висоті від 200 до 2061 м над рівнем моря. Найбільшим у заповіднику є Угольсько-Широколужанський масив у Тячівському районі загальною площею 10363 га, який розташовано на південних схилах гірського хребта Красна і включає Угольське і Широколужанське заповідні лісництва. Цей масив знаходиться у басейнах Малої і Великої Угольки та Лужанки, що є притоками річок Тереблі і Тересви. Високогірний масив заповідника на Рахівщині розташований на південному макросхилі Чорногірського хребта, який прилягає до гори Говерли. Тут знаходиться Чорногірське заповідне лісництво, якому належить2100 га пралісів і полонин [8]. Хустський масив, як філіал заповідника, розташований в рівнинній частині Закарпаття на правобережній терасі річки Тиса. Це широковідома “Долина нарцисів”, заповідна площа, якої становить 256, 5 га. Із загальної кількості 1950 представників рослинного світу Карпатських гір у заповіднику виявлено 868 видів, у тому числі 52 рідкісних. В Угольсько-Широколужанському масиві заповідника знаходяться майже незаймані праліси, надзвичайно цінні у ботаніко-географічному відношенні. Для них характерні майже всі представники середньо гірської і гірської дендрофлори Карпат, серед яких чимало реліктів – тис ягідний, яловець козацький, смерека звичайна. Найціннішим є Угольське заповідне лісництво, широковідоме як заповідний масив під назвою “Уголька”, оскільки він розташований між двома річками Великою і Малою Уголькою. Висота букових дерев тут сягає 40-50 м, а товщина стовбура – 2м. На деяких ділянках тут збереглися незаймані реліктові букові ліси з окремими деревами тису ягідного, яких тут на площі 100 га налічується до 1500 екземплярів. За ареалом і кількістю дерев тису ця ділянка друга в Карпатах після “Княждвірської дачі” в Івано-Франківській області. В районах заповідного масиву можна зустріти виходи на поверхню юрських відкладень вапняків у вигляді скельних утворень різноманітних незвичних обрисів. На його території багато рік, у яких водиться форель. Місцями у скель або і на рівних ділянках можна натрапити на ями які ведуть до карстових печер. Слід зазначити, що на території заповідника розташований карстовий район Українських Карпат. Особливо сталостатовим вбранням відзначаються печери “Молочний камінь”, “Гребінь”, а найглибша в Карпатах шахта “Дружба” є місцем утворення аномальних за формою сталактитів – геліктитів. Широколужанське заповідне лісництво знаходиться на південних схилах полонини Красна, між хребтами Щербань (1171 м), Шавна (1282 м) і вершиною Топаги (1552 м). На відміну від “Угольки”, де букові праліси зростають на вапняках, широколужанські бучини в основному займають карпатські фліші, де місцями на поверхню виходять вулканічні породи, які поволі вивітрюються, утворюючи скелі з гострими піками [5]. На території “Широкого Лугу”, в урочищі “Ялинкуватому”, збереглася група дерев смереки відокремлена від суцільного її ареалу в Карпатах. Про аборигенність смереки свідчить фітоценотичний склад асоціацій, в якій багато типових бореальних елементів флори. В місцях, де ґрунтові умови кращі для росту і розвитку дерев, у надсадженях зменшується доля смереки і водночас збільшується кількість ялиці і бука, внаслідок чого утворюються високопродуктивні буково-ялицеві реліктові угрупування. Дуже пересічний рельєф, наявність скельних утворень, гірської річки Лужанки – всі ці фактори сприяють розмноженню тут карпатської фауни. В лісах водяться ведмеді, олені, козулі, дикі свині, куниці лісові, білки, зайці, рисі, вовки. З птахів – вальдшнеп, нурець великий, сова сіра і бородата, сич волохатий, дятел та ін. В річці Лужанка водиться форель. Чорногірське заповідне лісництво розташоване на південно-західному макросхилі хребта Чорногора, на висотах від 950 до 2061 м над рівнем моря. На території заповідного лісництва безпосередньо до гори Говерли прилягають 500 га охоронної зони заповідника. Основні типи гірської рослинності представлені буково-смерековими, смереково-буковими та ялицевими лісами. Є угрупування сосни гірської, вільхи зеленої, ялівцю сибірського, родендрона кочі, на більших висотах – альпійські луки [4]. Верхній гірський лісовий пояс у заповідному лісництві досягає висоти 1500-1600 м над рівнем моря. Тут переважають хвойні – смерека звичайна, ялиця біла. Супутниками смереки є явір, клен, в’яз, іноді бук. На крайній межі поширення лісу смерека змінюється криволіссям із сосни гірської. Ліси відзначаються високою продуктивністю, висота дерев – 37-40 м. На висоті 1600-1850 м над рівнем моря ліси переходять у субальпійський рослинний пояс, де ростуть сосна гірська, вільха, яловець сибірський. На верхній межі цього поясу збереглися найбільші ділянки карпатсько-балканського ендемічного виду – родендрону кочі. Велику наукову цінність являють і наскельниця лежача та водянка чорна. Важливе значення має тирлич жовтий, який занесений до Червоної Книги України. На висотах від 1800 до 2061 м простягається альпійській пояс, де можна знайти ситника тритоздільного, осоку зігнуту і вічнозелену, селерію Більця. Третій заповідний масив “Долина нарцисів” – розташований у долині річки Ріка, поблизу м. Хуст. Характерним для масиву є унікальні природні зарості, на порівняно обмеженому ареалі, нарциса вузьколистого – гірського євроазіатсько-карпатсько-балканського виду. Серед суцільних заростей нарциса зустрічаються і шафран Гейфеля, білоцвіт весняний, собачий зуб та ін.Видовий склад флори Карпатського державного заповідника досить великий. Крім 868 вищих рослин, тут виявлено близько 500 видів листяних мохів і 800 видів лишайників. Заповідник з одним з найбільш цінних природних комплексів і в зоогеографічному відношенні. Тут збереглися і такі хижі звірі як карпатський бурий ведмідь, рись, куниця лісова, лисиця, вовк, борсук, лісовий і європейський кіт, який занесений до Червоної Книги України та ін. Значний науковий інтерес являють і тритон карпатський та полівка, занесені до Червоної Книги України, білка карпатська, європейський карпатський заєць. У заповіднику зареєстровано 180 видів птахів, у тому числі 58 осілих, 85 тих , що тут гніздяться, 32 – залітних, 3 види , що зимують, 2 – зустрічаються під час перельотів. Карпатські водойми населяють понад 50 видів риб – балканська морена, карпатський пічкур, угорська мінога, чехоня, дунайський лосось, струмкова форель. Карпатський державний заповідник – не просто природній музей незайманої природи, а й дуже цінна природна лабораторія, де проводять глибокі наукові дослідження. Під Говерлою, полонині Пожежівська, знаходиться високогірна наукова база, підпорядкована Академії наук України. Наукові працівники Карпатського заповідника, ведуть роботу у напрямі комплексного вивчення екологічних систем низькогір’я і високогір’я Українських Карпат. Визначаються шляхи і методи збереження, відтворення і поширення представників Карпатської флори. Розробляються заходи, спрямовані на збільшення поголів’я і розширення ареалу та раціональне використання карпатського благородного оленя, диких кіз. Вивчаються гідрологічний режим території, методи охорони гірсько-лісових ґрунтів, ефективного ведення лісового господарства, боротьби з катастрофічними явищами природи (повені, селеві потоки, зсуви, вітровали, сніговали). Цим самим Карпатський державний заповідник, який підпорядкований Міністерству лісової і деревообробної промисловості України, сприяє збереженню і примноженню багатств природи Карпат [6].

Рослинний світ та його географія в Україні порівняно вивчені. Республіка відноситься до країн з великою різноманітністю флори. З 300-350 тис. видів вищих рослин Земної кулі, наприклад в Україні налічується понад 25 тис., у тому числі водоростей — близько 4 тис., грибів і слизовиків — понад 15 тис., лишайників — більше ніж 1 тис., мохоподібних — майже 800 і судини стих рослин — понад 6,5 тис. видів. Про багатство і високу видову насиченість рослинного світу на одиницю площі України свідчать такі зіставлення. Природна флора судинних рослин налічує 4523 види, тоді як у Білорусії — 1460, Молдові — 1762, Польщі — 2300 видів. В Україні значно більша кількість видів припадає на один рід — 4,45; У Білорусії — 2,66, Польщі — 3,00.Найбагатшими за видовим складом є родини айстрових, злакових, бобових, трояндових, губоцвітих, хрестоцвітих, гвоздикових. У республіці росте близько 80 видів дерев, 280 чагарників, 985 однорічних трав’янистих рослин, з вищих рослин 600 видів є ендотермічними; майже стільки ж рідкісних і зникаючих рослин. Понад 150 видів рослин занесено до першого видання Червоної книги України, яку було засновано в 1976 р. (до другого видання потрапило вже понад 400 видів судинних рослин). Особливо багато ендемічних, рідкісних та зникаючих видів є в Кримських горах і Карпатах — майже половина всіх ендемічних і близько 30 % усіх рідкісних та зникаючих видів. Природна рослинність збереглася лише на 20 % території республіки; культивується більше тисячі видів рослин. У процесі виробничої діяльності рослинний світ суттєво змінився: протягом XVI — XIX століть у Лісостеповій зоні площа лісів скоротилася більш ніж у п’ять разів, а площа найцінніших дубових і букових лісів тільки у XIX ст. зменшилася на чверть[7]. Понад 30 % площі України припадає на масиви, де збереглася природна чи вторинна напівприродна рослинність, серед якої широкий видовий склад лікарських (100 видів), вітамінних (понад 200), жиромасличних (300), медоносних (понад 1000), дубильних та фарбувальних (по 100). Шкідливими в флорі України є близько 600 видів бур’янів. Природна рослинність переважно збереглася в лісах, заповідних територіях, на постійних луках і пасовищах, схилах балок і яруг. Понад 100 видів налічують в Україні деревні рослини. Ліси України виконують багатопланові народногосподарські функції: вони дають цінну сировину, мають велике протиерозійне, кліматичне, санітарно оздоровче, природоохоронне значення. Кліматичні умови України сприяють прискореному приросту деревини. Якщо середній її приріст у колишньому СРСР становив 1,4 м3 на 1 га вкритої лісом площі, то на Україні — 4 м3, причому слід виділити, що на деревостани високої продуктивності випадає 75 % вкритих лісом земель. В Україні зосереджено значні запаси цінних лісових порід: дубові насадження становлять 15 %, букові — 20 %, ясеневі 10 % відповідних насаджень колишнього Радянського Союзу. Саме площа цінних порід зростає найшвидшими темпами. У той же час скорочується площа менш цінних порід (осика, граба). У лісах республіки ростуть шпилькові, твердолистяні і м’яколистяні породи. Переважно хвойні, на які припадає 54 % загального запасу деревини. Сосна (35 %) зосереджена в основному на Поліссі. На ялину (смереку) припадає 16 % загального запасу деревини (Карпати). Ялиця (також росте в Карпатах) займає третє місце (3 %). Близько 40 % загальних запасів деревини — це твердолистяні породи: дуб високостовбурний (18 %), дуб низькостовбурний (близько 4 %), бук (13 %), граб (2 %). Дуб переважає на Поліссі і в Лісостепу, бук — у західній частині республіки (переважно по Збруч) і в Криму. М’яколистяні породи — береза, осика, вільха сіра вільха чорна, липа, тополя та ін. — займають 7 % загального запасу деревини і зосереджені на Поліссі та в Лісостепу. Загальний запас деревини становив на Україні (1989 р.) 1319,9 млн. м3, що майже на 300 млн. м3 більше, ніж у 1978 р. (1025,5 млн. м3), в тому числі в лісах державного значення відповідно 1048,2; 400 (і 850,7) млн. м3. У розрахунку на душу населення припадає в середньому близько 0,2 га лісу, а запасу деревини — 26 м3. Це відносно низькі показники. В Україні є необхідні умови для збільшення наведених показників [7]. Тваринний світ, який нараховує в Україні майже 45 тис. видів, ділиться на найпростіших (понад 1200 видів), плоских червів (1290), трематод (540), членистоногих (39 тис.), риб (понад 270), птахів (344), ссавців (108). До першого видання Червоної книги України занесено 85 видів і підвидів тварин (29 ссавців, 28 птахів, 6 плазунів, 4 земноводних, 18 комах), а у друге майже 400 видів безхребетних і хребетних тварин. В Україні нараховується понад 6640 видів прісноводних і солонувато водних тварин. У процесі господарської діяльності зазнають суттєвих змін традиційні біоценози, у результаті чого змінюється видовий склад тварин; багато з них стають рідкісними чи випадковими. Формування близького до сучасного тваринного світу почалося зі середини палеогену. В льодовиковий період фауна території сучасної України у зв’язку з похолоданням зазнала великих якісних змін. В Україні повсюдно поширені мисливські тварини. На кінець 1989 р. нараховувалося 263,6 тис. копитних і 64,0 тис. пушних звірів і чимало пернатої дичини (на кінець 1985 р. налічувалося 223,3 тис. копитних, 86,9 тис. пушних звірів). За 1985-1989 роки поголів’я копитних зросло майже на 20 %; кількість же пушних звірів скоротилася на 14 %. Згідно з географічним районуванням, проведеним О. Кістяковським, в Україні виділяються Голарктична область у складі Європейської та Середземноморської під областей. До складу Європейської під області входять такі провінції. Змішано-лісова зоогеографічна провінція, яка співпадає з Поліссям. Ця провінція розташована в північно-західній частині України. Вона займає північну і центральну частину Волинської і Рівненської областей, майже всю територію Житомирщини (за винятком крайньої південної частини), північну Київщину і північний захід Чернігівщини. В її межах поширеними є тритон гребінчастий, вугор, карась, щука, лящ, чехонь, жаба звичайна, жаба трав’яниста, гадюка звичайна, ящірка, вуж, тетерук, глухар, рябчик, чорний лелека, бекас, лісові кулики, вальдшнепи, дятли, дрозди, синиці, яструб, полівка, кріт сірий, річковий бобер, заєць, бурозубка звичайна, буро зубка мала, дикий кабан, видра, олень благородний, вовк, лісова кішка та ін [12]. Типовою є лісостепова фауна, яка північному сході є перехідною до степової, на північному заході — перехідною до лісової. Водяться тритон гребінчастий, карась, щука, лящ, сом, чехонь, лісовий полоз, степова гадюка, крапчастий суслик, сіра куріпка, яструб, лисиця, лісовий жайворонок, борсук, тхір, куниця, дикий кабан, кажан двокольоровий, вихухоль, підковоніс великий, козуля, благородний олень та ін. Степова зоогеографічна провінція займає південну та південно-східну територію України. Ця провінція розширюється в південно-східному напрямку. Вона включає також північну степову частину Криму. Переважає тут степова фауна — жаба зелена, ропуха зелена, водяний вуж, степова гадюка, жовтобрюхий полоз, жайворонок, степовий орел, степовий журавель, сіра куріпка, земляний заєць, малий ховрах, пацюк, малий сліпак, зубаті кити, дельфіни, нутрія, сірий горностай, хом’ячок, полівка гуртова, бабак, європейський муфлон, лань та ін [10]. Карпатська провінція займає Українські Карпати та прилеглу до них територію Передкарпаття та Закарпаття в межах Закарпатської, Чернівецької, Львівської та Івано-Франківській областей. Її фауна, що має значну кількість ендемічних видів, досить різноманітна. Типовими для карпатських лісів є альпійський та карпатський тритони, прямиста саламандра, жаба звичайна, чорний дятел, орел-беркут, білка, дикий кабан, видра, благородний олень, вовк, рись, лісова кішка, лисиця, бурий ведмідь, зубр та ін. Середземноморська під область представлена в Україні округом Гірського Криму та Позазональними долинно-річковими, водосховищами і приморськими районами. Округ Гірського Криму включає крайню південну і південно-східну частину півострова — Гірський Крим і Південний берег Криму. На видовий склад тваринного світу тут вирішальний вплив мають кліматичні ресурси, які відрізняються від клімату прилеглих з півночі степових регіонів. Тут поширені кримська і скальна ящірки, кримський гекон, леопардовий полоз, морські чайки, сизий голуб, південний соловей, чорний гриф, благородний олень, муфлон та ін [13].

РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗАПОВІДНИКІВ НА ТУРИСТИЧНІ ПОТОКИ

2.1 Туристичні потоки до заповідників

Усвідомлення людиною того, що вона є громадянином не тільки своєї країни, але і світу, веде до розширення туристичних поїздок, збільшення пропозицій на ринку різноманітних турів, особливо цільових. У світі залишається все менше не досліджених туристами регіонів. Справжніх романтиків приваблюють найвіддаленіші куточки Землі, гірські вершини і морські глибини. Нові туристичні потреби вимагають розробки відповідного туристичного продукту. Найбільші потоки туристів, подорожуючих з пізнавальною метою, спостерігаються в Європу, Азію та на Ближній Схід. Для невеликих груп туристів можна організовувати пізнавальні тури у вигляді одноденних екскурсій з відвідуванням пам'ятників культури, заповідників. Одне із ключових питань, яке необхідно вирішити в найближчий час, - питання оптимізації взаємодії туризму і культури як на рівні центральних органів влади, так і на місцях. Культурна спадщина, музеї, театри в більшості країн світу є винятково важливим фактором залучення туристів, генерації міжнародних і локальних туристичних потоків. І в результаті цього, свого клієнта отримують транспорт і громадське харчування, готелі, місцева промисловість та ін [1]. Перспективний розвиток туризму в Україні суттєво вплине на зайнятість населення. Якщо в 2005 році кількість працівників у туристичній галузі складатиме 169 тис. чол., а зайнятість в туризмі з урахуванням інших галузей (транспорт, торгівля, зв'язок та ін.) та тимчасової зайнятості протягом активного туристичного сезону -2,79 млн. осіб, то вже в 2010 році ці показники складатимуть, відповідно 220 тис. осіб і 3,63 млн. осіб. Важливими факторами, що впливатимуть у подальшому на розвиток ринку туризму, є демографічні зміни, матеріальний та соціальний стан населення, рівень освіти, тривалість відпустки, професійна зайнятість та багато інших чинників.
Демографічна структура населення України та аналіз вікових груп, які найбільше подорожують, ще раз підтверджують, що в Україні найбільш активна частина населення від ЗО до 40 років, на відміну від економічнорозвинених країн, де люди старшої вікової групи (55-60 років) відіграють все більш важливу роль у міжнародному туризмі. Тільки в 2001 році у світі зареєстровано майже 120 млн. прибуттів, здійснених людьми старшого віку. Основними постачальниками цієї категорії туристів є США, Канада, Японія та країни Європейського Союзу. Населення цих країн, незважаючи на швидкі темпи старіння, залишається фізично активним і, що не менш важливо, краще забезпеченим [8].
Поступове збільшення кількості працюючих, забезпечення більш високого доходу на кожного члена сім'ї, підвищення тривалості оплачуваної відпустки та гнучкість робочого часу поступово розширять такі сегменти туристичного ринку, як поїздки з метою відпочинку і в період відпусток, відвідування тематичних парків і культурних заходів, здійснення ділових поїздок, короткочасних подорожей і маршрутів вихідного дня тощо.

Зростання рівня освіти збільшує потяг людини до знань, зацікавленість іншою культурою викликає бажання подорожувати.
Одним із найважливіших чинників, що впливає на розвиток як внутрішнього, так і міжнародного туризму, є добробут населення. Існує чіткий зв'язок між тенденцією розвитку туризму, загальним економічним розвитком і особистими доходами громадян. Щорічне збільшення доходів громадян України приведе до більш інтенсивної туристичної діяльності і, зокрема, до збільшення кількості споживачів з високими доходами. В майбутньому населення України буде характеризуватися як таке, що має підвищену якість життя. Відпочинок, подорожі, мистецтво, культура стануть основними елементами, які заповнять вільний час людини. Усі люди люблять природу. Тож вони виїжджають із своїх міст та милуються казковою природою. Туристи полюбляють гуляти в парках, заповідниках, садибах. Чим більше цікавих тварин та рослин в заповідниках, тим більш людей забажають побачити їх, сфотографувати на пам’ять. Люди приїжджають до заповідників не лише для того, щоб милуватись красою природи, а ще для того, щоб вивчати та аналізувати природу в заповідниках та охоронних зонах. На території заповідних зон заборонено:- розведення вогнищ, влаштування місць відпочинку, стоянку транспорту, а також проїзд і прохід сторонніх осіб, прогін свійських тварин, пересування механічних транспортних засобів, за винятком шляхів загального користування, лісосплав, проліт літаків та вертольотів нижче 2000 метрів над землею, інші види штучного шумового впливу, що перевищують установлені нормативи;- усі види лісокористування, а також заготівлю кормових трав, лікарських та інших рослин, зривання квітів, збір насіння, випасання худоби, вилов і знищення диких тварин, порушення умов їхнього оселення, користування рослинним і тваринним світом, що призводять до порушення природних комплексів; мисливство, рибальство, збирання колекційних та інших матеріалів, за винятком матеріалів, необхідних для виконання наукових досліджень. Такі різновиди охоронних об’єктів, як — регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, як правило, завжди відкриті для туристів. Разом із тим відвідування заказників (територій, де обмежені чи заборонені деякі види господарської діяльності) і пам’яток природи також потребує узгодження маршруту з природоохоронними організаціями і в певні терміни (наприклад, під час нересту риби, виведення пташенят чи в особливо пожежонебезпечний період року) може бути туристам заборонено.Щорічно на території заповідника встановлюють періоди тиші: з 15 травня по 15 червня, або з 1 по 30 червня. В цей час відбувається розмноження птахів і тварин, тому відвідування лісових масивів заборонено[5].

2.2 Проблеми та перспективи розвитку заповідників

За останні роки намітились негативні тенденції в розвитку мережі ПЗФ і заповідної справи в цілому. Зокрема, знизились темпи зростання площі природно-заповідного фонду. Спостерігається значне відставання розвитку системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду в Україні порівняно з країнами Європи, де показник заповідності (відношення площі земель ПЗФ до площі держави) становить у середньому близько 15 відсотків. Недосконалість існуючої законодавчої бази, відсутність чітко визначеної стратегії розвитку заповідної справи та недосконалість системи управління нею, низький рівень фінансового та матеріально-технічного забезпечення установ ПЗФ, відсутність єдиної системи оплати праці, соціальних гарантій та пільг для їх працівників, низький рівень екологічної освітита інформованості населення зумовлюють загрозу нецільового використання та втрати територій та об’єктів природно-заповідногофонду. Значно зросла загроза втрати зарезервованих та перспективних для подальшого заповідання цінних природних комплексів. Серед основних проблем слід назвати:

– неузгодженість законодавства у сфері заповідної справи із земельним, водним,законодавствами;
– зниження темпів зростання площі ПЗФ за рахунок створення нових територій;
– ліквідація спеціальних підрозділів заповідної справи у складі територіальних органів;
– незавершене встановлення меж у натурі (на місцевості) територій та об’єктів ПЗФ;
– недостатні обсяги фінансування заходів щодо збереження територій та об’єктів ПЗФ.

З метою вирішення цих проблем Президентом України було прийнято Указ від 23.05.2005№ 838/2005 “Про заходи щододальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні”. Саме найого виконання Мінприроди підготовлено і погоджується в установленому порядку проект Загальнодержавної цільової екологічної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року та проект Закону “Про внесення зміндо Закону України “Про природно-заповідний фонд України”, який на цей час на розгляді у Кабінеті Міністрів України. Значним поштовхом у подальшому розвитку мережі територій та об’єктів ПЗФ заповідної справи стало прийняття Президентом України за ініціативою Мінприроди Указу Президента України від 27.08.2008 № 774 “Про невідкладні заходи щодо розширення мережі національних природних парків”, яким серед іншого передбачено створення найближчим часом 19 національних природних парків. Саме на виконання цього Указу створено Нижньодністровський національний природний парк, погоджуються в установленому порядку проекти Указів Президента України, якими будуть створені національні природні парки “Зачарований край” у Закарпатській області, Гетьманський (робоча назва – Тростянецькоз-Ворсклянський) у Сумській області та “Кармелюкове Поділля” (робоча назва – “Південне Поділля”) у Вінницькій області. Забезпечено розроблення та погодження з місцевими органами влади та землекористувачами проекту створення Приазовського національного природного парку в Запорізькій області, проте, Запорізька обласна рада протягом двох років не погоджує його. Доопрацьовуються проекти створення національних природних парків “Козацькі степи” (робоча назва –“Меотида”) у Донецькій області та “Чарівна гавань” (робоча назва – Тарханкутський) в Автономній Республіці Крим. Проводиться робота щодо погодження проектів створення національних природних парків Ківерцівського (“Цуманська пуща”) у Волинській області, “Верховини Довбуша” (робоча назва – Верховинський) в Івано-Франківській області, “Бузький Гард” (робоча назва – “Гранітно-степове Побужжя”) та “Білобережжя Святослава” (робоча назва – “Кінбурнська коса”) у Миколаївській області, “Кременчуцькі плавні” у Полтавській та Кіровоградській області, “Нижньосульський” у Полтавській та Черкаськійобласті, “Великий бір” у Сумськійобласті, “Дністровський каньйон” та “Данилів град” (робоча назва –“Кременецькі гори” у Тернопільській області, “Черемоський” у Чернівецькій області. Мінприроди схвалено клопотання щодо створення національних природніх парків “Верхньосульський” та “Середньосеймський” і надано доручення Держуправлінню охорони навколишнього природного середовища в Сумській області погодити створення парків в установленому порядку. На виконання вищезгаданого Указу Президента України на утримання установ ПЗФ Мінприроди у проекті Держбюджету України на 2009 рік із загального фонду передбачено 86,1 млн. гривень, що на 49.1 млн. грн. більше ніж у 2008 році. Ще 25 млн. гривень передбачається надати з Державного фонду охорони навколишнього природного середовища. Таким чином, практично буде вирішене питання фінансування установ ПЗФ на необхідному рівні. Крім того, Мінприроди підготовлено і направлено на розгляд до Секретаріату Президента України ще один проект Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо розширення мережі національних природних парків та інших природно-заповідних об’єктів”, яким передбачено створити: національні природні парки “Західне Побужжя” (Волинська область), “Орільський” (Дніпропетровська область), “Синьогора”(Івано-Франківська область), “Залісся”, “Переяславський” (робочі назви – “Білоозерський”, “Переяслав-Хмельницький”), “Подесіння”, “Дніпровсько-Тетерівський” (Київська область),“Сіверсько-Донецький” (Луганська область), “Пам’ятка Пеняцька” (робоча назва – “Північне Поділля”, Львівська область), “Тузловські лимани” (Одеська область), “Диканьський”, “Пирятинський” (Полтавська область), “Дермансько-Острозький” (робоча назва – “Перлина Волино-Поділля”, Рівненська область), Слобожанський, (Харківська область), “Олешківські піски”, “Нижньодніпровський”, “Джарилгацький” (Херсонська область),“Мале Полісся”, “Верхнє Побужжя” (Хмельницька область), “Буковина”, “Хотинський” (Чернівецька область), “Дніпровсько-Деснянське міжріччя” (Чернігівська область), “Айя-Байдарський” (м.Севастополь); природний заповідник “Древлянський” (Житомирська область); ботанічний сад загальнодержавного значення “Хорольський” (Полтавська область); ландшафтний заказник загальнодержавного значення “Конча-Озерна” (Київська область). Цим проектом Указу також заплановано розширити території національних природних парків: Шацького (Волинська область), “Прип’ять-Стохід” (Волинська та Рівненська області), Яворівського (Львівська область), Ічнянського (Чернігівська область), “Синевир” Закарпатська область; природних заповідників: “Черемський” (Волинська область) та “Єланецький степ” (Миколаївська область); біосферних заповідників Карпатського (Закарпатська область) та ім. Ф. Фальц-Фейна “Асканія-Нова” (Херсонська область), а також розширити території Поліського (Житомирська область) та Канівського (Черкаська область) природних заповідників і створити на їх базі міжнародні біосферні заповідники.

ВИСНОВКИ

Збереження історико-культурних пам’яток, заповідників має важливе значення для українського народу, сприяє формуванню патріотизму, почуття гордості, самоусвідомлення у громадян України, дає змогу об’єктивно оцінити загальну історію країни і народу. Крім того це приваблює туристів.Особливістю пам’яткоохоронної роботи в роки незалежності є те, що, на відміну від попереднього періоду, увага держави та громадськості зосереджується на об’єктах, які пов’язані з історією українського державотворення, життям і діяльністю видатних постатей історії та культури України, в тому числі і історико-культурних заповідниках.З набуттям незалежності в нашій державі актуалізувалися питання збереження історичної спадщини українського народу. Приймається низка законодавчих актів – законів, постанов, спрямованих на захист, збереження та розвиток системи історико-культурних пам’яток на території України. Також окрім розширення мережі державних історико-культурних заповідників, все більш комплексного характеру набувають заходи, які передбачають реставрацію та музеєфікацію пам’яток, відтворення історичного середовища [13]. Питання збереження культурної спадщини є вагомою складовою частиною політики сучасної України. Ряд законів визначає державний пріоритет щодо створення умов для збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь, використання об’єктів культурної спадщини в суспільному житті. Так, для функціонування історико-культурних заповідників важливе значення мало прийняття Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 р., в статтях якого дається загальне визначення поняття «історико-культурний заповідник», основні завдання заповідників.Історико-культурні заповідники складають вагому частину історико-культурної спадщини українського народу завдяки тому, що являють собою не окремі пам’ятки, а комплекс пам'яток з усією сукупністю компонентів, які становлять культурну, історичну та наукову цінність. Це, в свою чергу, дозволяє багатосторонньо і у просторі відтворити особливості певного історичного періоду. Кожний історико-культурний заповідник України має свій науково-дослідницький, виховний та патріотичний потенціал [12].

Перелік посилань :

1.Заповідники: Заповідники України / Отв. ред.: В.Е.Соколов, Е.Е.Сироєчковський. – М.:Думка, 2010. – 271с

2.Червона книга України. — К.: Вид-во "Українська енциклопедія", 1994.

3.Збірник методичних матеріалів питань рекреаційно-туристичної діяльності на територіях природно-заповідного фонду Мат-ли конф-ції "Організація рекреаційно-туристичної діяльності у національних парках заходу України". - К., 2011. - 200 с.

4.Збірник методичних матеріалів питань природно-заповідної справи. Навчальний посібник. К., 2009. - 200 с.

5.Бейдик О.О. Словник-довідник з географії туризму, рекреалогії та рекреаційної географії / О.О. Бейдик. – К.: Палітра, 1997. – 305 с.

6.Данильчук В.Ф. Методология оценки заповідних территорий / В.Ф. Данильчук. – Донецк: ДИТБ, 2003. – 345 с.

7.Безуглий В.В. Регіональна географія України: Посібник / В.В. Безуглий, С.В. Козинець. – К.: ВЦ «Академія», 2011. – 688 с.

8. Хребетні тварини західних областей України / Укл.: Й.В. Царик, І.П. Яворський, І.В. Шидловський та ін. - Львів : Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. - 52 с.

9. Ільницька Н.В.

Основи екологічного права.— Л., 2011.

10. Еталони живої природи. Давидок В. П. та ін. — К.: «Курс», 1993. — 28 с.

11. Бондар Ю.О. Історико-культурні заповідники як форма збереження національної спадщини Ю. О. Бондар, Шовкопляс Т.І. Всеукраїнська наукова конференція «Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність». Ч.2. – К.: Рідний край, 1995. – С. 485–487.

12. Журавель Г. Г. Шляхи реформування організації українського товариства охорони пам’яток історії та культури на сучасному етапі Г. Г. Журавель VII Всеукраїнська наукова конференція «Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність». – Ч.2. – К.: Рідний край, 2009. – С. 357–358.

13. Горбик В. О. Проблеми охорони культурної спадщини України на сучасному етапі В. О. Горбик Черкащина в контексті історії України: Матеріали Третьої науково-краєзнавчої конференції Черкащини, присвяченої проблемам охорони, збереження і використання історико-культурної спадщини (Черкаси, 18 квітня 2007). –Черкаси: Вид. Чабаненка Ю. А., 2008. – С. 8–12.

14. Паламарчук М. М. Географія України: Підр. для серед. шк. — 2-тє вид., перероблене і доповнене. — К.: Освіта, 2009. — 159 с.: іл., карти.

15. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.

16. Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.

17. Липа О. О. Ботанічний парк в Асканії-Нова. «Журнал інституту ботаніки», 1939, № 20;

18. Степной заповедник Чапли — Аскания-Нова. Сборник статей. Под ред. М. Н. Колодько и Б. К. Фортунатова. М.—Л., 1928.

19. Кугно І. І. Канів. Путівник містом та околицями. — К.: Панмедія, 2012, стор. 22, 24.

ДОДАТКИ

Додаток А

Рис. А.1 - Відвідування заповідника

Додаток Б

Рис. Б.1 - Асканія Нова

Додаток В

Рис. В.1 – Рідкісна рослина

Національні заповідники України