Становлення держави і права Арабського Халіфату

Лекція №13 Становлення держави і права Арабського Халіфату.

Мета: Донести до студентів інформацію про світові релігії та Іслам загалом. Охарактеризувати виникнення Арабського Халіфату. Розкрити поняття джерел мусульманського права.

План:

1.Виникнення та розвиток держави Арабський Халіфат та світової релігії ісламу.

2.Державний устрій Арабського Халіфату.

3.Джерела мусульманського права та їх характеристика.

Самостійна робота

Речове право Арабського Халіфату та його характеристика.

Виникнення та розвиток держави Арабський Халіфат та світової релігії ісламу.

Якщо історичний досвід державно-правового розвитку Японії, і частково Китаю, представляють особливий інтерес з точки зору сучасного рівню розвитку, якого вони досягли, то мусульманські країни цікаві нам, насамперед, з точки зору впливу арабів на європейську культуру, у тому числі і правову, який мав місце і в Україні (через Туреччину).

Значний внесок зробили араби (араб — кочовик) у різноманітні сфери життєдіяльності. В організації промисловості, торгівлі і кредиту вкоренилася арабська термінологія: цифра, тариф, базар, магазин, арсенал тощо. Араби винайшли вексель, що було викликано далекими подорожами купців, які побоювалися брати із собою гроші у вигляді монет і переважно намагалися вести свої операції за допомогою письмових боргових зобов’язань. Вони створили десяткову систему рахунку і важливу галузь математики —алгебру, прославилися своїми відкриттями в астрономії й інших науках, створили перші університети. Через арабів у Західній Європі стали відомі твори Арістотеля, послідовниками якого були знамениті філософи Ібн Сина й Аверроес. Арабський халіфат, як середньовічна держава, склався в результаті об’єднання арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів. Його історію можна розділити на три періоди.

Перший період (VII ст.) охоплює час від утворення арабської держави до приходу

до влади династії Омейядів, що продовжувалася 30 років.

Другий період (661—750 рр.) — створення відносно централізованої держави у вигляді своєрідної деспотії, очолюваної спадковим халіфом (династія Омейядів), який був одночасно главою ісламу. У цей період халіфат став феодальною державою.

Третій період (750—1258 рр.) — створення великої Арабської імперії (династія Абассидів), її подальша феодалізація і розпад.

Виникнення держави у арабів

У VII ст. населення більшої частини Аравійського півострова жило ще в умовах родового ладу, який знаходився вже в стані значного розкладу. Соціальна диференціація населення, виділення родо-племінної аристократії в особі старійшин племен (шейхів, емірів-князів, каїдів-вождів тощо), влада яких стала фактично спадковою, обумовило в основному виникнення держави в арабів. Водночас чимале значення у створенні арабської держави мала економічна криза, викликана відносним перенаселенням і потребами в нових пасовиськах. Арабам потрібні були нові території і вони прагнули захопити їх у межах Ірану і Візантії. Ця криза прискорила процес об’єднання арабських племен у союзи і створення єдиної арабської держави в межах всієї Аравії.

Це прагнення до об’єднання арабських племен знайшло свій ідейний вираз у вченні ханіфів, що проповідували віру в єдиного бога (Аллаха), і в ісламі (іслам — покірність), магометанському релігійному вченні, фундатором якого вважається Мухаммед (Магомет), що жив приблизно з 570 по 632 роки.

Мухаммед, сирота з Мекки, пастух, на якого «зійшли одкровення», записані потім у Корані, проголосив необхідність встановлення культу єдиного бога — Аллаха і нового суспільного порядку, що виключав племінну роздробленість. Главою арабів мав стати пророк — «посланець Аллаха на землі».

Заклики раннього ісламу до соціальної справедливості (обмеження лихварства, встановлення милостині біднякам, звільнення рабів, чесності в торгівлі) викликали невдоволення племінної купецької знаті «одкровеннями» Мухаммеда, що змусило його втікати з групою найближчих послідовників у 622 р. з Мекки в Ясриб (пізніше — Медина, «місто Пророка»). Тут йому вдалося заручитися підтримкою різноманітних соціальних груп, включаючи кочовиків-бедуїнів, збудувати першу мечеть, визначити порядок мусульманського богослужіння. Мухаммед підтверджував, що ісламське вчення не суперечить двом уже раніше розповсюдженим релігіям — іудаїзму і християнству, а тільки підтверджує й уточнює їх.

Проте вже в той час ставало зрозумілим, що іслам містить і дещо нове. Достатньо чітко проявилася його жорсткість, а часом і фанатична нетерпимість у деяких питаннях, особливо влади і права на владу. Відповідно до доктрини ісламу, влада релігійна невіддільна від світської і є основою останньої. У зв’язку з цим іслам потребував однаково безумовного підкорення богу, пророку і «тим, хто має владу».

Своєрідною рисою в утворенні арабської держави був склад його початкового ядра — общини Мухаммеда, побудованої не за ознаками родоплемінної спільності, а за схильністю до ісламу. Самі члени общини розділялися на дві категорії: панівне становище займали супутники Мухаммеда при втечі його в Медину — мухаджири (переселенці). Інші жителі Медини, що прийняли іслам пізніше, належали до групи ансарів (сподвижники). Община Мухаммеда могла включати до свого складу людей незалежно від їхньої національності і племінної приналежності лише за однієї умови — прийнятті ними ісламу.

До 630 р. організаційна перебудова мусульманської общини в Медині у державне утворення була завершена. Сам Мухаммед був у ньому духовним, військовим ватажком і суддею. За допомогою нової релігії і військових загонів общини почалася боротьба із противниками нової соціально-політичної структури.

Найближчі родичі і сподвижники Мухаммеда поступово консолідувалися в привілейовану групу, що отримали виключне право на владу. З її рядів, після смерті пророка, стали обирати нових одноособових вождів мусульман — халіфів («заступників пророка»). Перші чотири халіфи, так звані «праведні» халіфи, придушили невдоволення ісламом серед деяких прошарків і завершили політичне об’єднання Аравії.

Державний устрій Арабського Халіфату.

За формою державного устрою Арабський халіфат представляв собою одну із наймогутніших імперій того часу. Вже в VII — першій пол. VIII ст. були завойовані величезні території з колишніх візантійських і перських володінь, включаючи Ближній Схід, Середню Азію, Закавказзя, Північну Африку й Іспанію. Арабське військо вступило і на територію держави франків, але було розбито лицарями Карла Мартелла у битві під Пуатьє в 732 р. Проте, до цього часу межі халіфату на сході стикалися з Індією і Китаєм, а на заході доходили до Атлантичного океану.

Халіфат був імперією, що ділилася на головні області і провінції. У завойованих територіях з арабським населенням було зроблено розподіл на великі області, в інших —на дрібні. За часів перебування у влади Абассидів відбулася реорганізація управління на місцях: адміністрації областей були позбавлені самостійності, яку вони мали раніше; на чолі кожної області були поставлені родичі халіфа, що часто змінювалися, щоб не мати можливості зміцнити свою владу в даній області.

За формою правління — це теократична монархія, сутність і зміст якої визначалися ісламом і незаперечним авторитетом духовного глави. Главою арабської держави був халіф, якому належала вища влада (законодавча, виконавча і судова). Він вважався представником і намісником бога (аллаха) на землі або імамом («тінь бога на землі»), а також спадкоємцем пророка, тобто Мухаммеда.

У перший період посада халіфа була виборною. В другий і третій періоди історії арабської держави халіф стає юридично необмеженим у своїй владі деспотом, що передавав свій престол у спадщину. Як і раніше, він вважався главою мусульманської релігійної організації й охоронцем віри.

Халіфи порвали з традиціями своїх попередників, що вели ще скромний спосіб життя і намагалися не виділятися із загальної маси. Омейяди й Абассіди жили в казковій розкоші, у чому їм наслідувала знать. При дворі халіфів установився пишний ірано-візантійський церемоніал.

Вищим чиновником у мусульманській державі, який вважався другою особою після государя, був великий візир — глава двору халіфа, начальник канцелярії, керівник військового і фінансового відомств. Його основний обов’язок полягав у тому, щоб проводити в життя розпорядження халіфа. Від його імені він контролював прибутки і витрати держави, призначав емірів і губернаторів. Відповідно до мусульманського права, візири могли бути двох типів: із широкою владою або з обмеженими повноваженнями, тобто тільки такі, що мали виконувати розпорядження халіфа. Призначення останніх практикувалося в ранньому халіфаті. Нерідко візири зосереджували всю повноту влади у своїх руках.

Центральне управління в Арабському халіфаті здійснювали спеціальні урядові відомства — дивани, покликані, зокрема, складати особливі книги, що містили різноманітні свідчення, статистичні дані загальнодержавного значення (насамперед, про збір податків і їх розподіл). Дивани відали різноманітними галузями управління. На чолі їх стояли правителі, що призначалися халіфом, і мали звітувати перед ним. Судові і правоохоронні органи. Судові органи були цілком незалежними від місцевої влади і підпорядковувалися тільки центру. Джерелом будь-якого правосуддя виступав сам халіф. На місцях правосуддя відправляли його представники (хакіми). Місцева влада не мала права втручатися в його діяльність. Халіф Омар цілком відокремив адміністрацію від суду і проголосив навіть рівність усіх перед законом. Правосуддя відправляли каді (судді). Каді призначався халіфом (або будь-яким мусульманським володарем) із рядів мусульманської аристократії. За виконання своїх обов’язків каді не отримував винагороди, якщо він визнавався заможною людиною. У іншому випадку він регулярно отримував платню від держави. Особливістю мусульманської судової системи була відсутність у ній касаційних і апеляційних інстанцій. Рішення каді вважалося остаточним і на нього можна було скаржитися тільки халіфу або іншому носію верховної влади. Каді, проте,

міг переглянути свої рішення або вироки. Крім судових функцій, каді доручали низку інших справ: призначення опіки і піклування, контроль за їх здійсненням, видача заміж жінок, що не мали попечителів, спостереження за громадськими дорогами, будівлями, в’язницями, виконання духовних заповітів, за поділом спадщини тощо.

Оскільки діяльність каді часто супроводжувалася здирствами і зловживаннями, то в деяких мусульманських країнах призначалася посадова особа для контролю за діяльністю судів («інспектор кривд»). Поліція, як спеціальний орган, було створено при Омейядах, але значного впливу вона досягла при Абассидах. Тоді було створено альбарид, відомство, аналогічне відповідному відомству у Візантії, що управляло поштою і зв’язком і одночасно виконувало функції таємної поліції. Поштовим чиновникам ставилося в обов’язок стежити за

станом умонастроїв у державі і доносити про свої спостереження халіфу і великому візиру. В областях працювали агенти таємної поліції, що доносили халіфу про все, чого він вимагав.

Розпад Арабського халіфату. Незважаючи на міцну «підтримку» з боку ісламу, монархічна теократична імперія, що склалася в арабських країнах, не змогла підтвердити свою життєздатність надовго і на великому просторі. Вже на початок ІХ ст. в Арабському халіфаті відбулося фактичне обмеження світської влади халіфів з боку візирів, що фактично стали управляти державою; почали виявлятися сепаратистські тенденції, які призвели в остаточному результаті до розпаду халіфату на емірати і султанати — незалежні держави в Іспанії, Марокко, Єгипті, Середній Азії, Закавказзі. До середини Х ст. під владою халіфа збереглися тільки Аравія і частина Месопотамії, що прилягала до Багдаду. У 1055 році Багдад було захоплено турками-сельджуками. Остаточно східний халіфат був завойований і скасований монголами в ХІІІ ст. За халіфом збереглося духовне лідерство над сунітами, поки воно у ХVI ст. не перейшло до турецьких султанів.

Джерела мусульманського права та їх характеристика.

Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран — священна книга мусульман, що складається з притч, молитв і проповідей, приписуваних пророку Мухаммеду.

Дослідники знаходять у Корані положення, запозичені з більш ранніх правових пам’яток Сходу і зі звичаїв доісламської Аравії. Упорядкування Корану розтяглося на кілька десятиліть. Канонізація його змісту й упорядкування остаточної редакції відбулася за часів правління халіфа Омара (644—656 рр.). Коран складається з 114 глав (сур), що містять 6219 віршів (аята). Приписи, що відносяться до правил поведінки мусульман, нараховують біля 500 віршів, а власне правові — не більш ніж 80. Велика частина положень Корану носить казуальний характер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком у зв’язку з окремими випадками. Але багато настанов мають досить невизначений вигляд і можуть набувати різного

значення, залежно від того, який зміст у них вкладається.

Другим за значимістю джерелом права мусульман була сунна, що складається з численних розповідей — хадисів — про судження і вчинки самого Мухаммеда. У хадисах також можна зустріти різноманітні правові протиріччя, що відбивають розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне редагування хадисів здійснено в IX ст., коли були складені шість ортодоксальних збірників сунни, найбільшу популярність із яких одержав збірник Бухари. З Сунни також виводяться норми шлюбного і спадкового, доказового і судового права, правила про рабів тощо.

Хадиси сунни, незважаючи на їх обробку, містили багато положень, що суперечили одне одному і вибір найбільш «достовірного» із них цілком покладався на розсуд богословів-правознавців та суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадиси, що були переказані послідовниками Мухаммеда, причому, на відміну від суннитів, шиїти визнавали дійсними лише ті хадиси, що пішли ще від халіфа Алі і його прихильників. По суті розкол в ісламі відбувся через різне відношення до сунни.

Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала іджма. Вона укладалася зі схожих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені сподвижниками Мухаммеда (більш 100 осіб) або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджтахидами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не пов’язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов’язковими в силу одностайної підтримки муфтіїв або муджтахидів. Велика роль іджми в розвитку шаріату полягала в тому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, пристосовані до змінюючих умов феодального суспільства, а також такі, що враховували специфіку завойованих країн. До іджми як джерела права, що доповнювало шаріат, примикала і фетва — рішення і думки окремих муфтіїв з правових питань.

Одним із найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликали гострі розбіжності між різними напрямками, був кияс — рішення правових справ за аналогією. Відповідно до киясу правило, встановлене в Корані, сунні або іджмі, може бути застосоване до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріату в цілому ряді моментів від теологічного змісту.

Як додаткові джерела права шаріат припускав і місцеві звичаї, що не ввійшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення і не суперечили його принципам і нормам. При цьому признавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві — урфи, а також у численних народів, підкорених у результаті арабських завоювань або зазнавших в пізніший час впливу мусульманського права — адати.

Джерелом мусульманського права виступали укази і розпорядження халіфів — фірмани. В подальшому в інших мусульманських державах із розвитком законодавчої діяльності як джерела права стали розглядатися і відігравати зростаючу роль, особливо в

Османській імперії, закони — кануни (від візантійського — канони). Фірмани і кануни

не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його насамперед нормами, що регламентували діяльність державних органів і регулювали адміністративно-правові відносини державної влади з населенням.

Література:

1. Авксентьев А. В. Коран, шариат и адаты. — М.,1966.

2. Крашенинникова Н. История права Востока: Курс лекций. — М.,1994.

3. Мусульманское право. — М.: Инст-т гос-ва и права ИГПАН, 1984.

4. Сюкияйнен Л. Р. Мусульманское право. — М., 1986.

Питання для перевірки знань.

Як виникла держава у арабів?
Хто такий Мухаммед?
Як з’явився іслам?
Хто здійснював центральне управління у Арабському Халіфаті?
Хто такі «каді»?
Як розпався Арабський Халіфат?
Що таке «Коран» і коли він виник?

Становлення держави і права Арабського Халіфату