Політичні партії і партійні системи

Політичні партії і партійні системи (2 год.)

1.Поняття політичної партії, її виникнення, етапи розвитку. Характерні риси політичної партії. Функції політичної партій. Місце політичних партій у політичній системі суспільства. Політичні партії і держава. Типологія політичних партій.

2.Партійні системи. Визначення, критерії. Багатопартійна система її ознаки. Двопартійна система її особливості, історичний досвід. Однопартійна система, її характеристика.

3.Політичні партії в Україні. Етапи становлення та розвитку. Особливості багатопартійності в Україні. Класифікація політичних партій в Україні, критерії і відношення до суверенності економічного розвитку.

Завдання лекційного заняття з’ясувати чому політичні партії - центральний елемент політичної системи.

Політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи є головними суб'єктами політичної системи. Саме через них відбувається участь народу в управлінні суспільними справами. В їх діяльності виявляються засадничі принципи сучасної демократії - політичний плюралізм, представництво, виборність, здійснюється становлення і саморегуляція громадянського суспільства, реалізація інтересів народних мас.

Слово "партія" (лат) PARS – частина або група.

Політичні партії виникли ще в Стародавній Греції та Римі. Це були нечисленні, вузькі за складом угруповання рабовласників, що не були організаційно оформлені і виражали інтереси різноманітних груп рабовласницького класу. Аристотель‚ а потім відомий політик і оратор Цицерон говорили про партії‚ але вкладали в це поняття негативне значення «Союз неблагородних громадян» - таке розуміння партій характерно для рабовласницького ладу. Фактично воно залишалося таким до ХVІІІ століття.

Початок сучасних політичних партій відноситься до кінця XVIII – початку XIX ст. це‚ передусім‚ пов’язано з розвитком капіталізму та буржуазними революціями кінця XVIII – початку XIX ст.

М. Вебером класифікація етапів історії становлення і розвитку сучасних політичних партій:

а) аристократичні гуртки (категорії);

б) політичні клуби;

в) масові партії.

Перший етап – аристократичні гуртки (категорії) - "вігі" і "торі" у

Великобританії - друга половина XVII ст.

Другий етап - політичні клуби - клуб якобінців (Франція);

"Чарльстон-клаб" (Великобританія); "Молода Італія" - кінець XVIII ст. - початок XIX ст.

Третій етап -- масової партії - Ліберальна партія Англії (1861),

Загальний Німецький Союз (1863)

Отже розвиток п. партій пов’язаний із розвитком суспільства.

Демократизація суспільства привела до появи багатьох партій.

На формування політичних партій ХІХ - ХХ ст. вплинули 2 моменти: -

1.бурхливе зростання робітничого класу і робітничого руху (робітничий клас потребував організації‚ що репрезентувала б та захищала його інтереси і згуртувала б робітничий рух);

2.введення загального виборчого права (збільшення кількості людей‚ що мали відношення до влади).

Схема 1.

Політична партія - це спільність людей, об’єднаних ідеологічно і організовано з метою завоювання, утримання і використання влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп, етнічних та інших верств.

Політична партія володіє певними ознаками :

- партія – це добровільне та тривале за часом об'єднання людей;

- партія представляє інтереси певних класів і груп в політиці;

- мета партії - одержання влади‚ здійснення її утримання‚ або вплив на владу;

- партія має стійкі місцеві організації‚ що пов’язані з центром;

- партія володіє певною ідеологією.

Отже 4 основні риси, які характеризують політичну партію: 1) ідеологія; 2) організація; 3) мета; 4) членство.

Якщо будь-яка з цих ознак відсутня‚ партія перетворюється в неполітичну організацію. Основними шляхами виникнення сучасних партій є:

1) шлях знизу— партія виникає з певних об'єднань;

2) шлях зверху — партія виникає внаслідок об'єднання навколо лідерів.

Політичні партії це організована група однодумців‚ що відображає інтереси класів‚ класу‚ прошарку і яка прагне реалізувати їх інтереси через завоювання державної влади або участі в ній. Таким чином‚ це свідчить про те‚ що сутність партії міститься у всіх владних відносинах і участі в них. Це найбільш конкретно проявляється в функціях п. партій.

Функції:

1) теоретичний аналіз і теоретична оцінка перспектив розвитку суспільства, виявлення інтересів різноманітних соціальних груп, розробка стратегії і тактики відновлення, суспільства;

2) ідеологічна - поширення в масах і відстоювання свого світогляду, пропаганда своїх програм і на цій основі залучення в партію нових членів;

3) політична - участь у розробці внутрішньої і зовнішньої політики держави, розробка альтернативних програм передвиборчої кампанії;

4) організаційна - розробка організаційних основ функціонування партії, підготовка кадрів для владних структур, участь у формуванні центральних і місцевих органів влади, а також розробка організаційних основ свого існування.

Типологія політичних партій.

У сучасних політичних школах існує ще цілий ряд підходів по питанню класифікації політичних партій. Французький політолог
Моріс Дюверже у своїй роботі «Політичні партії» розробив класичну типологію політичних партій‚ що одержала назву бінарної (подвійна). Кадрові і масові партії. Серед масових Дюверже виділив 3 типи – соціалістичні‚ комуністичні ‚ фашистські.

Американський політолог Дж. Паламбара до зазначених двох типів партій добавляє «партію виборців».

Розрізняють декілька критеріїв класифікації політичних партій:

1. З огляду на соціальну базу:— буржуазні;— дрібнобуржуазні;— селянські;— пролетарські тощо.

2. За ідеологічними особливостями:— консервативні;— ліберальні;— соціалістичні;— соціал-демократичні;— комуністичні.

3. За ставленням до суспільних перетворень:— реформаторські;— радикальні;— консервативні.

4. За політичним темпераментом:— ліві або партії змін, які виступають за революційні зміни в суспільстві й орієнтують на соціальний захист трудящих, соціально орієнтовану економіку та поглиблення демократизації в суспільстві;— праві або партії порядку, які виступають за збереження засад сучасного суспільства.

Сучасна політична наука надає більш широку класифікацію:

Польський політолог А. Боднар виділяє централізовані і децентралізовані партії.

"Лівизна" в політиці означає орієнтацію на більшу соціальну рівність, на її досягнення і використання як організаційного чинника, а "правизна" - на меншу соціальну рівність, на більшу соціальну нерівність. Тому комуністичні партії скрізь ліві, а буржуазні - праві. Центристи ж поєднують ці орієнтації.

2. Партійні системи

У більшості країн світу сьогодні діють декілька партій і для участі у владних відносинах‚ вони утворюють партійні системи. Під партійною системою варто розуміти спілку незалежних легально чинних партій і сукупність відношень між ними. Ці відношення можуть виражатися в суперництві або в спільній боротьбі за владу або її здійснення. Партійні системи визначають двома критеріями:

1) числом включених до них партій;

2) масштабом діяльності партій.

У сучасній політичній науці на основі аналізу історичного розвитку виділяється три типи партійних систем: багатопартійна, двопартійна, однопартійна.

Схема 2 Коротко про кожну з них.

Багатопартійна система відбиває демократичний характер держави, відбувається діалог між різноманітними політичними партіями, така система обмежує можливість монополізації влади в одних руках, створюються умови для нормальної політичної діяльності. Багатопартійність існує у Франції, Швейцарії, Швеції, Нідерланди, Україні, Росії та ін.

Двопартійна система функціонує в США, Великобританії, Австралії та ін. Особливістю двопартійної системи є те, що одна партія є правлячою, друга знаходиться, як правило, в опозиції. Опозиційна партія робить усе, щоб на наступних виборах стати правлячою партією: вона критикує програму і дії правлячої партії, розробляє свою програму, що повинна бути обов'язково краще програми правлячої партії. Інакше кажучи, наявність опозиційної партії сприяє прямуванню вперед. У деяких державах (Німеччина. Бельгія) є три партії, але система називається двопартійної, тому що існує дві сильні партії й одна слабка, яка у певні періоди може приєднуватися то до однієї то до іншої партії.

Однопартійна система існує в державах із тоталітарним режимом, одноманітною соціальною структурою й однотипною формою власності.

3 Політичні партії в Україні

В Україні склалася багатопартійна система. Це відбулося під впливом таких факторів:

1. одержання незалежності;

2. зміни політичної системи України;

3. розвиток демократичних процесів в Україні.

Багатопартійність в Україні має свої особливості, це стосується як її становлення, так і функціонування. Що стосується етапів розвитку багатопартійності, то виділимо три основних етапи: перший відноситься до 1988 p., коли створюються основи демократичних прямувань, були створені Українська Демократична Спілка й Український Культурологічний Клуб; другий відноситься до 1989-1991 p., коли було започатковане створення політичних партій і головним питанням цього періоду було створення Руху. У цей період відбувається організаційне зміцнення партій, розроблені їхні програми; третій - 1991 р. по сьогодення. Це етап бурхливого розвитку багатопартійності і подальшого зміцнення партій. Починає укладатися система блоків партій у парламенті.

Сьогодні в Україні нараховується понад 100 партій. Останнім часом, особливо у зв'язку з виборами до Верховної Ради з'явилися нові партії і блоки –Партія Регіонів, БЮТ, "Наша Україна та блок самооборони", Українська спілка промисловців і підприємців, Асоціація міст України та ін. Слід зазначити, що в названих партіях їхніми членами є чиновники високого рангу з адміністрації Президента, уряду та інших органів влади. Цей процес продовжується і зараз.

Говорячи про особливості багатопартійності в Україні, виділимо такі моменти.

По-перше, політичні партії і їхня діяльність мають правову основу, що закріплена в Конституції України (ст. 37) і Законі України "Про громадські організації". У цих документах право громадян на свободу об'єднання рахується невід'ємним правом людини, а задача держави - сприяти розвитку політичної і громадянської активності населення. У той же час у цих документах і забороняється створення і діяльність партій і громадських організацій, що мають цілі‚ насильницьким шляхом змінити конституційний устрій у країни, або підірвати незалежність.

По-друге, політичні партії нечисленні за складом.

По-третє. Політичні партії в Україні не мають широкої соціальної бази, характеризуються слабким зв'язком із трудящими масами, інтелігенцією, молоддю.

По-четверте, Політичні партії не стали головними осередками, де зосереджений політичний потенціал суспільства. Недостатньо ведеться пошук шляхів, основ для об'єднання і спільних дій.

Аналіз політичних програм партій, їхньої діяльності дозволяє класифікувати їх по таких показниках:

по доктринах вони підрозділяються на ліберально-демократичні, демократичні, соціал-демократичні, комуністичні, соціалістичні, українофільскі;

по соціальній базі - робітничі партії, селянські, партії інтелігенції, кооператорів; стосовно форм і ступеня суверенітету України - прихильники конфедеративних відношень із колишніми республіками СРСР, прихильники абсолютної незалежності України, прихильники федеративного (із колишніми республіками) устрою. Всі політичні парти у своїх програмах розглядають проблему економічного розвитку України. Переважна більшість - прихильників економічної незалежності України, ринкових відносин, приватної власності, але засоби досягнення в кожної партії свої.

Політичні партії є специфічним інститутом громадянського суспільства. Особливість політичних партій полягає в тому, що партій виступають своєрідною проміжною ланкою між громадянським суспільством і державою. З одного боку, партії належать до інститутів громадянського суспільства, оскільки узагальнюють, висловлюють і обстоюють інтереси широких соціальних груп. З іншого боку, політичні партії, перемагаючи на виборах, беруть участь в реалізації влади і, таким чином, входять до сфери інститутів держави.

Слід зазначити, що причетність до виконання владних функцій слугує деяким дослідникам підставою для того, щоб відмовляти політичним партіям у належності до громадянського суспільства. Однак, на нашу думку, в Україні політичні партії досі не стали інституціями, які формують державну владу на виборах і несуть відповідальність за її діяльність, а отже, скоріше є інституціями громадянського суспільства.

Офіційно правове оформлення багатопартійності в Україні було започатковане в 1990р. і стало можливим завдяки скасуванню ст. 6 і 7 Конституції СРСР, у яких закріплювалася однопартійна система. Хоча вже наприкінці 1980-х років в Україні, переважно в Західному регіоні, виникли перші не комуністичні політичні організації (зокрема, Українська Гельсінська спілка, Народний Рух України за перебудову), які згодом перетворилися на політичні партії.

Першою легалізованою в Україні партією стала, поряд із тодішньою КПУ, Українська республіканська партія (УРП). Протягом 1990-х років у країні спостерігався інтенсивний процес утворення політичних партій. Станом на 22 липня 2002р., за даними Центральної виборчої комісії, в Україні було зареєстровано 123 політичні партії.

У становленні багатопартійності в Україні можна виокремити такі етапи.

1) 1990-1991рр. — створення перших альтернативних політичних партій на базі громадсько-політичних об’єднань не комуністичної орієнтації, неформальних суспільних рухів часів перебудови.

2) 1992-1994рр. — легалізація найбільш впливових на той час партій — КПУ та НРУ, інтенсивне заповнення політичного простору партіями, які проголосили себе носіями традиційних для західної політичної науки ідеологій - соціалістичної, соціал-демократичної, ліберальної, консервативної, християнсько-демократичної, націонал-демократичної та ін. (далі такі партії називатимуться партіями “брендового” типу).

3) 1995-1998рр. — перші розколи в партіях “брендового” типу (утворення ПСПУ, СДПУ(о)), започаткування та інтенсивний розвиток тенденції утворення партій адміністративним шляхом, а також партій - “політичних проектів”, які створювалися фінансово-промисловими групами та окремими особами для реалізації власних політичних інтересів.

4) 1999 – 2002рр. — розподіл політичного простору найбільш впливовими партіями, посилення тенденції розколів “брендових” партій, утворення значної кількості дрібних партій

5) 2002р. – по даний час — консолідація опозиційних партій, витіснення парламентськими політичними партіями і блоками інших політичних сил з політичної арени, припинення процесу масового утворення нових партій у зв`язку з набуттям чинності нового Закону “Про політичні партії”.

Аналіз процесу створення нових політичних партій протягом 1991-2001рр. дає підстави для висновку, що значна їх частина утворилася та діє не у відповідь на соціальний запит, як інститути формулювання та просування інтересів широких суспільних верств, а як інструменти (засоби) політичної легалізації і боротьби інтересів окремих груп та осіб, які прагнуть або зберегти, або здобути владу.

Природно, що такі партії створюються (активізуються) саме в ті моменти політичного життя, коли склад владного корпусу може або змінитися, або отримати підтвердження своєї легітимності — в моменти виборчих кампаній чи референдумів.

Зареєстровані в Україні партії представляють практично всі частини політичного спектру, серед них можна знайти представників усіх існуючих політичних ідеологій. Водночас, розподіл партій з точки зору політичних орієнтацій не повною мірою відповідає розподілу політичних уподобань населення.

13 листопада 2012 року в Україні офіційно зареєстровані 200 політичних партій. В останніх виборах до Верховної Ради брали участь 87 політичних партій, 9 з яких стали парламентськими.

Через високу чисельність політичні партії нечасто мають шанс отримати владу поодинці, тому раніше вони утворювали блоки для участі на виборах. 17 листопада 2011 року український парламент схвалив закон про вибори, що заборонив участь блоків політичних партій на парламентських виборах. Довіра українського суспільства до політичних партій стабільно низька[1]. Для сучасних українських партій цивілізаційні та геостратегічні орієнтації грають важливішу роль, ніж економічні та соціально-політичні програми, що зумовило появу чіткого поділу партій на проросійської та прозахідної (проєвропейської) спрямованості[2].

Особливості організації державної влади в Україні зумовлюють низький вплив політичних партій на формування та реалізацію державної політики в органах виконавчої влади.

Відсутність у Конституції України положень про формування Уряду політичними партіями, що обрані до Парламенту та створили в ньому більшість, призводить до низького впливу політичних партій на процес формування та реалізації державної політики в органах виконавчої влади. Тому цей вплив реалізується, як правило, за принципом індивідуальних і колективних домовленостей між партіями, їх парламентськими фракціями та Президентом України, який здійснює кадрові призначення.

Останнім прикладом цього стало формування Кабінету Міністрів на чолі з В.Януковичем шляхом формування у Верховній Раді “адміністративної” пропрезидентської псевдобільшості з представників партій, які здобули меншість голосів виборців. Проте, відсутність ідеологічних засад та інституційних підвалин існування такої більшості, призвели до її фактичного розвалу наприкінці 2002р. Це, в свою чергу, ставить під питання підтримку нового уряду Парламентом.

Окрім того, конституційні принципи формування Уряду не дають підстав стверджувати, що урядовці-члени партій є відповідальними перед своїми структурами за виконання партійних настанов: будучи призначеними Президентом на персональних підставах (хоч іноді і з врахуванням пропозицій партій), вони є підзвітними й відповідальними винятково перед ним. З іншого боку, партійні фракції у Парламенті, що голосували за призначення В.Януковича на посаду Прем’єр-міністра, теж не несуть політичної відповідальності за роботу Уряду.

Ситуація з участю партій у діяльності місцевих органів виконавчої влади є практично тотожною ситуації у центрі.

Таким чином, переважна частина партій в Україні фактично не мають реальних можливостей впливати на формування структур виконавчої влади, а відтак — на їх діяльність.

Однак досвід розвинених демократичних країн засвідчує, що лише партії є на сьогодні інструментом, який здатен забезпечити формування влади демократичним шляхом, гарантувати її конкурентність, змінюваність та відповідальність перед виборцями. Тому становлення в Україні повноцінної багатопартійної системи є необхідною передумовою для ствердження громадянського суспільства і має бути предметом його уваги.

Отже, система багатопартійності в Україні перебуває на етапі формування та розподілу політичного простору між партіями. В країні зареєстровані 200 партії, більшість із яких декларують центристські та лівоцентристські орієнтації.

Значна частина партій утворилася та діє не у відповідь на соціальний запит, як інститути формулювання та просування інтересів широких суспільних верств, а як інструменти (засоби) політичної легалізації і боротьби інтересів окремих груп та осіб. Більшість зареєстрованих партій не виявляють політичної активності і не мають значного впливу на політичні процеси в державі.

Абсолютна більшість партій України не мають розвинутої мережі регіональних і місцевих осередків, а отже — відповідних організаційних ресурсів для проведення як повсякденної партійної роботи, так і передвиборної кампанії.

Політичні та соціально-економічні програми жодної з партій не підтримані більшістю громадян України.

Політичні партій в Україні не мають достатніх важелів впливу на вироблення та реалізацію державної політики. Це стосується як представницьких органів (Верховна Рада, органи місцевого самоврядування), так і всієї виконавчої вертикалі – від Кабінету Міністрів до місцевих державних адміністрацій.

Водночас лише партії є інструментом, який здатен забезпечити формування влади демократичним шляхом, гарантувати її конкурентність, змінюваність та відповідальність перед виборцями. Тому становлення в Україні повноцінної багатопартійної системи є необхідною передумовою для ствердження громадянського суспільства і має бути предметом його уваги. Юрій ЯкименкоГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В УКРАЇНІ: ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ Останнім часом спостерігається тенденція використання партіями мережі Інтернет — практично всі найбільш впливові партії (загалом понад 20) створили свої web-сайти.

Пріоритетну роль в інформаційному ресурсі партій відіграють можливості їх впливу на загальнонаціональні електронні ЗМІ. Окремі політичні партії тісно співпрацюють з певними телерадіоорганізаціями, в т.ч. центральними.

Порядок фінансування політичних партій визначається статтею 15 Закону України "Про політичні партії в України",

Зокрема, не допускається фінансування політичних партій: (1) органами державної влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків, визначених законом; (2) державними та комунальними підприємствами, установами та організаціями, а також підприємствами, установами та організаціями, в майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам; (3) іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями; (4) благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями; (5) анонімними особами або під псевдонімом; (6) політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій.

Кошти, що надійшли політичним партіям з порушенням вимог, передбачених цим Законом, перераховуються політичними партіями до Державного бюджету України або стягуються в доход держави в судовому порядку.

Занепокоєння викликає той факт, що фінансування партій має здебільшого непрозорий характер і переважно здійснюється за рахунок спонсорських, а не членських внесків, а звіти про річний бюджет партій не публікуються.

За експертними оцінками, найбільші фінансові ресурси мають "Трудова Україна" (ТУ), СДПУ(о), "Демократичний союз" (ДС), Партія регіонів (ПР) та ВО "Батьківщина" — тобто партії, утворені для захисту інтересів державно-політичної еліти або для легалізації політичних інтересів фінансово-промислових груп (ФПГ). Привертає увагу та обставина, що так звані ідеологічні партії значно обмежені у своїх фінансах. Натомість, лідируючі позиції посідають партії, що тісно співпрацюють або з владою, або з крупними ФПГ.

Особливе значення для реалізації політичними партіями своїх завдань має їхня ідеологічна, зокрема програмотворча діяльність. Політичні партії розробляють певні ідеологічні документи переважно у формі передвиборних програм, лише незначна їх кількість продукується в міжвиборчий період.

Передвиборні програми в цілому корелюють із власне партійними програмами, проте в силу специфіки мають ухил до популізму та не розраховані на серйозний аналіз з точки зору оцінки можливостей їх реалізації.

Як свідчить аналіз передвиборних програм восьми партій (блоків), що перемогли на виборах 1998р., в них, по-перше, здебільшого йдеться про те, "що" треба зробити, але не завжди — "як" це зробити. По-друге, в програмах партій іноді поставлені завдання, реалізація яких має бути покладена переважно на органи виконавчої влади. По-третє, навіть ті нечисленні конкретні завдання, що були визначені в програмах, у більшості своїй так і не виконані до грудня 2001р.

Політичні та соціально-економічні програми жодної з партій не підтримані більшістю громадян України.

Це пояснюється як об’єктивними причинами (неготовністю суспільства до сприйняття партійних програм; регіональними та демографічними відмінностями в українському суспільстві — а отже, й різними підходами до вирішення проблем; масштабними політико-економічними перетвореннями; низьким впливом політичних партій на формування та реалізацію політики в органах державної виконавчої влади тощо); так і суб’єктивними: неспроможністю політичних партій мобілізувати необхідні інтелектуальні, кадрові, організаційні та фінансові ресурси для підготовки таких документів. У результаті, на відміну від країн розвинутої демократії, де громадяни роблять вибір між різними варіантами одного й того ж політичного курсу, населення України поставлене часто перед діаметрально протилежним вибором.

За таких умов, громадяни переважно голосують не за партійні програми, а за харизматичні особистості,

http://razumkov.org.ua/ukr/article.php?news_id=320

Основи сучасної політології - Цюрупа М.В.

У сучасному реальному соціально-політичному житті України представлено групи партій трьох напрямків - правого, лівого спрямування та центру.

Сучасні політичні партій правої орієнтації в Україні мають свою історію, яка знає перемоги і поразки, кризи та періоди інтенсивного розвитку, вони тісно пов'язані з еволюцією вітчизняної багатопартійності. Фактично зародження правого руху в Україні почалося на початку XX століття утворенням перших політичних груп націоналістичної спрямованості.

Сучасний правий політичний рух в Україні активізувався у листопаді 1990 року, коли міністерством юстиції України було зареєстровано Українську республіканську партію. На зорі незалежності, у 1991 -1992 роках здавалося, що політичне панування перейде від комуністів до політичних партій національної орієнтації, а сьогодні вони навіть не представлені у парламенті самостійною силою.

Сьогодні до цих партій можна віднести до 30 політичних партій, яких з політичними партіями початку XX століття єднає ідейний та духовний зв'язок — боротьба за самостійну, соборну, незалежну Україну. Ці партії заявляють, що стоять на сторожі української національної ідеї, української державності, національної демократії. Націоналізм для них - сукупність ідей, поглядів, політичної практики національно-визвольних рухів, що змагаються за право корінної нації на створення власної національної держави.

В програмних документах таких політичних партій, як Всеукраїнське об'єднання „Батьківщина", Всеукраїнське об'єднання „Свобода", Конгрес Українських Націоналістів, Народний Рух України, Народний Рух України за єдність, Партія Християнсько-Демократичний Союз, Партія національно-економічного розвитку України, Політична партія „Народний Союз Наша Україна", Політична партія „Організація Українських Націоналістів", Політична партія „Молода Україна", Політична партія „Третя Сила", Політична партія „Україна Соборна", Республіканська Християнська партія, Українська Народна Партія, Українська Національна Консервативна партія, Українська Національна Асамблея, Українська партія „Зелена планета", Українська республіканська партія „Собор" — загально - політичні аспекти представлені найбільш повно.

Партії правої орієнтації заявляють, що зовнішня політика України повинна переслідувати власні національні інтереси, бути спрямованою на створення сприятливого зовнішнього середовища для економічного та політичного розвитку України, забезпечувати ЇЇ міжнародний авторитет та національну безпеку Такими пріоритетами є:

- повномасштабна інтеграція України в європейське та світове співтовариство, міжнародні та регіональні організації;

- налагодження відносин з країнами „третього світу", що мають стратегічне значення для України, бо вони є постачальниками енергоносіїв та сировини, а також ринком збуту для українських товарів;

- розвиток співпраці з європейськими і міжнародними чинниками співробітництва та безпеки, посилення інтеграції у систему трансатлантичної і глобальної безпеки;

Позиція партій стосовно механізмів вирішення конфліктів та можливості застосування воєнної сили спирається на неприпустимість застосування сили у міжнародних відносинах. Але внаслідок нестабільності та " вакууму сили" в Східній Європі, в умовах існуючих територіальних претензій, Україна має забезпечувати свою обороноздатність військовими засобами.

Партії правої орієнтації зауважують, що протягом останніх років у Європі відбулися кардинальні зміни, пов'язані, зокрема, з розширенням НАТО та ЄС. Більшість посткомуністичних країн Центрально-Східної Європи, до яких і належить Україна, визначилися у своєму курсі на політичну і військову інтеграцію в ЄС, НАТО. Україна, свого часу обравши позаблоковий статус, стала буферною зоною між двома військовими блоками - НАТО та Ташкентським Договором про колективну безпеку СНД, відносини між якими перебувають у стані невизначеності. Україна має відігравати роль активного будівничого нової Європи, США є головним стратегічним воєнно-політичним її союзником. Стратегічне партнерство України та США стає запорукою успішного здійснення економічних та політичних реформ. Праві вважають актуальним формування Балто-Чорноморського альянсу, ядром якого повинні стати країни трикутника Україна — Польща - Німеччина.

Таким чином, з геополітичної точки захищатися власними силами від будь-якого можливої загрози, відмовившись від колективної безпеки, для України було б занадто дорого і неефективно. Тому вступ України до НАТО є не лише бажаним, а й стратегічно важливим та необхідним кроком. Питання вступу України до НАТО розглядається не тільки як можливість долучитися до колективної безпеки в Європі, але і як можливість піднести на якісно інший рівень демократію, економічний та військовий потенціал України.

У багатопартійній системі сучасної України до центристських партій можна віднести до 50 партій. Більшість партій цього напрямку вважають себе прихильниками лібералізму - ідеології свободи підприємництва та торгівлі, парламентського устрою, плюралістичної демократії, широких свобод в політичній, економічній та інших сферах життя суспільства.

До групи політичних партій центристсько-прагматичного напрямку приєднуються так звані "технічні" — штучно створені партії. Лише за перші місяці 2005 р. до виборів у ВР 5-го скликання Міністерством юстиції було зареєстровано 22 нові партії, більше половини з яких відносять до центристського напрямку. Знайомство з програмам и цих партій виявляє певну ідентичність у питаннях зовнішньої, внутрішньої політики. Прихильність до класичних ідеологій поступається ідеологіям синтетичним, що вбирають у себе гасла та положення класичних ідейних течій. Особливістю цих ідеологій є те, що вони орієнтовані на кон'юнктурне вирішення поточних політичних проблем, на прихильність виборців.

В програмних документах партій: Всеукраїнської партії Народної Довіри; Всеукраїнського об'єднання „Громада"; Демократичної партії угорців України; Ліберальної партії України; Народної Партії; Народно-демократичної партії; Партії „Відродження"; Партії „Демократичний Союз"; Партії державного нейтралітету України; Партії Зелених України; Партії „НАШ ДІМ Україна"; Партії „Прагматичний вибір"; Партії промисловців і підприємців України; Партії розбудови, право захисту недержавних організацій України - „Партія правозахисту"; Партії Свободи; Патріотичної партії України; Політичної партії „Вперед. Україно!"; Політичної партії „Всеукраїнське об'єднання „ЦЕНТР"; Політичної партії „Інформаційна Україна"; Політичної партії „Ліберальна Україна"; Політичної партії „Справедлива Україна"; Політичної партії „Трудова Україна"; Української морської партії; Української партії „Єдність"; Української партії Справедливості — Союзу ветеранів, інвалідів, чорнобильців, афганців; Української соціал-демократичної партії; Християнсько-ліберальної партії України, — загальнополітичні аспекти представлені повно та системно.

Позиція центристів стосовно наявних або потенційних загроз майже однозначна: вони не вбачають конкретних держав, які загрожували б незалежності та територіальній цілісності України, а тому вважають, що головним засобом забезпечення незалежності та попередження зовнішніх загроз є проведення активної миролюбивої зовнішньої політики, хоча і не оголошують себе пацифістами.

Спираючись на принципові положення програм, партії формують свої позиції відносно допустимих механізмів вирішення конфліктів, можливості застосування воєнної сили, розв'язання конфліктів слід проводити шляхом переговорів. На їх думку, Україна, повинна виступати за політику миру, безпеки і добросусідських відносин з іншими країнами, за цілісність і недоторканість своїх кордонів, за дотримання загальновизнаних норм і принципів міжнародного права.

Майже у всіх центристських політичних сил є ознаки багатовекторності нейтралітету. Партії виступають за переосмислення підходів до організації системи національної безпеки крізь призму безпеки особистості, що відповідає ідеологічним принципам ліберальних партій.

Рівність націй є необхідною передумовою миру і стабільності у світі. Україна повинна поважати національний суверенітет і незалежність кожної держави, національна безпека пов'язана співпрацею з міжнародними та європейськими організаціями, участю в колективних зусиллях світового співтовариства щодо запобігання збройних конфліктів.

Зовнішня політика української держави має бути політикою миру та проводитись в інтересах народу на основі пріоритету загальнолюдських цінностей. Інтеграція України, як миролюбивої демократичної держави, у світове співтовариство повинна бути спрямованою на забезпечення мирних і дружніх стосунків з усіма сусідніми державами.

Сучасний лівий рух в Україні відновився 1991 року, коли Міністерство юстиції зареєструвало Комуністичну партію України. Проте 30 серпня 1991 року, після провалу путчу Державного комітету з надзвичайного стану. Президія Верховної Ради України заборонила діяльність КПУ. Але вже у жовтні 1991р. на уламках КПУ виникла Соціалістична партія України. Пізніше, 14 травня 1993 року, Президія Верховної Ради ухвалила рішення, за яким громадяни України, що поділяють комуністичні ідеї, отримали можливість створювати партійні організації.

Сьогодні лівий спектр — приблизно 36 політичних партій - від КПУ, СПУ до СДПУ(О) та ПР, які вважають себе лівоцентристськими. Крім того, це ліворадикальні політичні утворення — Комуністична партія робітників та селян, Прогресивна соціалістична партія України, Всеукраїнська політична партія „Братство", Політична партія „Союз анархістів України".

Якщо оцінювати програмні документи партій лівого напряму в цілому, то слід зазначити, що більшість з них розроблені недостатньо глибоко, страждають на популізм. Головні цілі в них визначені в більшості ідеалістично, а механізми їх досягнення не передбачені. Лише в програмах СПУ, СДПУ(О), ПР більш-менш розкрито позицію партій щодо реформування основних сфер суспільного життя.

Найбільш системно питання загальної політики виражені у 12 партій лівого напряму: Прогресивна соціалістична партія України; Комуністична партія України; Демократична партія України; Соціал-демократична партія України; Республіканська партія України; Партія Регіонів; СДПУ(О); Всеукраїнська політична партія „Братство"; Соціалістична партія України (СПУ); Партія захисників Вітчизни; Партія пенсіонерів України; Комуністична партія робітників і селян.

Позиція більшості лівих партій стосовно наявних або потенційних загроз спирається на два принципи: перший—немає постійних ворогів, немає постійних союзників, а є тільки постійні інтереси, другий — в боротьбі за Радянську владу і соціалізм нам протистоїть перш за все світовий капітал з могутньою воєнно-політичною організацією НАТО, яка захищає інтереси "золотого мільярда" людства. Зовнішня безпека України має підтримуватися шляхом запровадження принципу "розумної достатності" оборонного будівництва, але аргумент військової сили не втратив своєї ролі у міжнародних відносинах. Реальність зовнішньої загрози для національної безпеки держави ці партії пов'язують з процесами глобалізації, що поглиблюються та призводять до подальшого формування світового ринку і світових виробничих сил, інтернаціоналізації капіталу. Це дозволяє розвинутим країнам нав'язувати іншим державам невигідні для них принципи міжнародних стосунків, а також встановлювати контроль над стратегічно важливими регіонами планети. Головна загроза національній безпеці держави — втрата економічної незалежності, перетворення на сировинний придаток і джерело робочої сили для розвинених капіталістичних країн.

При визначенні пріоритетних напрямків зовнішньої політики майже всі партії перевагу віддають розвитку відносин з країнами СНД, виступають за консолідацію та захист слов'янства, і лише незначна частина лівих партій бачать Україну незалежною, нейтральною країною, рівноправним членом світової спільноти, регіональним східноєвропейським лідером у створенні системи європейської безпеки, що ґрунтується на принципах позаблоковості.

Визначення стратегічних союзників на випадок воєнної загрози у "лівих" традиційне. Це - братерські народи Росії, Білорусі та інші республіки колишнього СРСР. Окремо можна виділити позицію СДПУ(О), яка у своїй основній програмі виступає за: зміцнення стратегічного партнерства з Росією і США, розширення співробітництва з країнами СНД, східноєвропейськими країнами, державами чорноморсько-балтійського регіону, балканськими країнами; збереження без'ядерного позаблокового статусу України. До першочергових пріоритетів зовнішньої політики України СДПУ(О) відносить зміцнення стратегічного партнерства з Росією, вважає, що європейський вибір України не означає відмови від вікових традицій дружби і добросусідства, що склалися між українськими та російськими народами. Одночасно СДПУ (О) у своїй програмі вказала на необхідність зміцнення співробітництва з НАТО. Україна, на їх думку, повинна використовувати можливості, що надає їй Хартія про особливе партнерство з НАТО. Вони за формування нової системи загальноєвропейської колективної безпеки.

Переважна більшість партій лівого спрямування вважають можливим створення системи колективної безпеки, перш за все з Росією і Білоруссю, іншими країнами СНД, створення єдиних професійних збройних сил, підлеглих колегіальному органу Співдружності. Ліві виступають проти реалізації планів включення України до військових структур НАТО, перетворення її на санітарний кордон між Заходом та Росією.

Соціалісти та партія „Союз" вважають помилковим розширення військової організації НАТО на Схід, наполягаючи на підготовці і проведенні наради держав з питань безпеки і співробітництва в Європі. Деякі політичні партій лівого спрямування вважають, що Україна повинна мати можливість рішучого застосування військової сили для захисту своїх життєво важливих (національних) інтересів у випадках, коли потенціал невоєнних засобів уже вичерпано.

ВИСНОВКИ

1. Досвід розвинутих парламентських демократій свідчить, що від політичних партій, які формують уряди та парламенти, все більше залежить демократизація суспільства. Тому спроби реалізації заходів конституційної реформи в Україні 2004-2006 рр. значно посилило увагу до політичних партій, оскільки вони стають суб'єктом державної політики.

Процес трансформації партійної системи в Україні триває в кількісному і в якісному вимірах. Системними ознаками партійного життя в Україні стали багатопартійність, між-партійна (між-блокова) взаємодія, активний вплив на конституційні органи влади, включення військово-політичних питань до партійного будівництва.

2. Найбільш проблемним залишається питання зовнішньополітичних орієнтирів держави. Якщо праві партії підтримують євроатлантичну інтеграцію України та вимагають її інтенсифікації, то ліві наголошують на необхідності припинення, демонтажу контактів із Заходом та прискореного військово-політичного співробітництва України з РФ та іншими державами СНД.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ:

1. Знайдіть історичні передумови та соціальні причини виникнення протополітичних організацій (партій).

2. Які історичні типи політичних партій зафіксовано в соціально-політичній історії людства?

3. Визначте основні характерні ознаки (атрибути) політичної партії.

4. Дайте визначення політичної партії та партійної системи.

5. Розкрийте зміст терміну "партійно-політичний спектр сучасної України".

6. Визначте основні типи партійних систем.

7. Які шляхи удосконалення партійної „атомарної" системи України ви можете запропонувати?

8. Чому багатопартійність сприяє парламентській демократії?

9. Проаналізуйте партійну боротьбу за місця в парламенті України 6-го скликання і чи знаходились в проблемному питанні зовнішньої політики?

ЛІТЕРАТУРА

1. Білоус АО. Політико-правові системи: Світі Україна. - К.: АМУПП,

1997.

2. Вебер М. Избранные произведения. — М.: Прогресе, 1990.

3. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верх. Ради України 28 червня 1996р. Закон України "Про внесення змін і доп. до Конституції України" № 2222-ГУвід 8 груд.2004 p. - X.: Фолио, 2005.

4. Політичні партії України: В 3 т. / Уклад.: Ю. Шайгородський - К., 2005.

5. Про об'єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 № 2460-ХІІ // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1992. - № 43.

6. Програма Всеукраїнської політичної партії "БРАТСТВО"

7. Програма Конгресу Українських Націоналістів

8. Програма Народного Руху України.

9/ Програма партії Віче.

10. Програма партії Зелених України.

11. Програма політичної партії Ліберальна Україна.

12. Програма Соціалістичної партії України (Нова редакція). Розділ II: До демократичного соціалізму (програма-максимум).

13. Цюрупа М.В., Ясинська B.C. та ін. Основи загальної та воєнної політології. - К.: НАОУ, 2007.

PAGE 14

Політичні партії і партійні системи