Людина - особистість і політика

PAGE \* MERGEFORMAT 6

Лекція Людина - особистість і політика.

План.

1 Місце і роль особистості в політиці.

2.Політична соціалізація особистості.

Передмова. Коли ми говоримо про особистість‚ мова йде не просто про людину. Існує 3 підходи до цієї проблеми: 1. Людина (представник людського роду)‚ 2. індивід (поодинокий представник людського роду)‚ 3 особистість –соціальне явище – результат впливу на людину соціального середовища.

Політичне життя є результатом практичної діяльності суб’єктів. У політичній науці виділяються три основні види політичних суб’єктів: 1) держава, 2)політичні партії, громадські організації; 3) особистість.

Саме останній вид і є предметом даної теми.

Людина – особистість - це первісний суб'єкт політики, наділений можливостями участі в політичному житті, впливів на владу.

Вперше проблему особистості і політики поставив Аристотель‚ що назвав людину істотою політичною.

Ставлення людини до політики може набувати різноманітних форм політичної поведінки від свідомого схвалення до стихійного заперечення. Політична активність людини, міра її участі в політичному житті, суспільна зрілість багато в чому залежать від

1. типу державного ладу, 2.політичного режиму,

3. розвитку політичної культури, 4. якості політичної соціалізації.

5. знаннь про політику, 6. досвіду політичної діяльності.

Все це сприяє становленню людини як громадянина, та забезпечує участь у політичному житті. Доля будь-якого суспільства значною мірою визначається соціально-політичними цінностями, яких додержуються його члени.

Як же конкретно особистість виявляє себе у політиці ? Цей процес здійснюється через політичну діяльність - це свідома цілеспрямована діяльність особистості або групи на реалізацію своїх політичних інтересів. Інтерес стимулює політичну діяльність, він виконує роль імпульсу. Інтереси формуються на базі усвідомлення людьми власних потреб та можливих шляхів їх задоволення через політичну діяльність. Крім того, участь у політиці задовольняє потребу людини у спілкуванні. Особливість спілкування у політиці полягає у тому, що індивід тут має можливість спілкуватися з великими групами людей, а це вирішує задачу формування усвідомлення себе членом всього суспільства. Наука визначає цей процес як громадянську ідентичність людини.

Політична діяльність індивідів може здійснюватися, як політична участь і як політичне функціонування.

Політична участь - це участь громадян у політичному житті суспільства, це здійснення або підтримка певних акцій з метою висловлення інтересів, позицій, настроїв, що панують у масах, здійснення тиску на органи влади, аби домагатися їх виконання, заявити свій інтерес чи підтримати певні рішення та дії.

Політичне функціонування – це забезпечення участі політичних інститутів (державних установ, політичних партій, громадських організацій) в управлінні суспільством. Це професійна політична діяльність.

Форми політичної участі можуть бути більш активними (добровільна участь у якійсь масовій акції на основі власного рішення), або більш пасивними (наприклад, виконання чиєїсь волі). Але і в тому, і в іншому випадку громадяни втручаються у політичне життя, і без такого втручання не існує жодна сучасна політична система.

Важливо підкреслити, що для активних форм політичної участі - впливу на політичні рішення, втручання у процес формування політичних курсів, що їх виробляє політичне керівництво, індивід повинен володіти соціальною інформацією.

Політична участь може бути організована або неорганізована, постійна або епізодична, пряма або опосередкована. До прямої політичної участі на загальнонаціональному рівні можна віднести референдум та плебісцид. У політичній практиці соціальних держав референдум - це безпосереднє звернення до виборців для остаточного вирішення певного питання.

Плебісцид - опитування населення через голосування. Під час референдуму або плебісциду виборці самі приймають остаточне рішення з винесеного на голосування питання.

Опосередкована участь мас у політиці здійснюється у формі представництва. За допомогою голосування люди вибирають тих, хто представлятиме їх на рівні владних структур, вироблятиме політичні курси‚прийматиме закони. Участь у виборах є основною формою політичної участі громадян у сучасних представницьких демократіях.

З приводу участі громадян у політиці в політичній науці існують різні точки зору.

Німецький вчений Макс Вебер називає три типи людей.

1 - політики з нагоди, 2 - політики за сумісництвом, 3 - політики за професією.

Американський політолог Габріель Алмонд виокремлює в якості головного елементу участі в політиці наявність або відсутність свідомості.

Він виділяє три типи: 1 — стихійна участь у політиці, 2 — напівсвідома участь у політиці, 3 — цілком усвідомлена участь.

Польський вчений Єжі Вятр розрізняє п'ять принципово відмінних за ставленням до політики типів особистості. Активісти - це люди, позиція яких стосовно політики і влади, як центральної проблеми політики, є активною. Вони впевнені в тому, що влада є важливою цінністю, що вона являє собою привабливе благо, а самі активно прагнуть до одержання її.

Компетентні спостерігачі цікавляться політикою, розуміють її значення, але не прагнуть брати в ній участь. Якщо це і відбувається (участь в політиці)‚ це стосується надзвичайних умов (вітчизна знаходиться у небезпеці), але повертаються до своїх основних занять, коли загроза минула (вчені, письменники).

Компетентні критики - ставляться до здійснення влади чи взагалі до політики негативно, їх інтерес до політики пов'язаний з гострою відразою до політичної діяльності. Вони інформовані про політику саме завдяки своїй негативній позиції.

Пасивні громадяни бувають інформовані про політику, але вони негативно чи нейтрально ставляться до здійснення влади і не цікавляться політичними справами, хоча бувають добре інформовані про них.

Аполітичні і відчужені - це люди, які не приймають участі в політиці, не цікавляться політикою і мало про неї знають.

Сучасна політична наука вирізняє певні типи політичної участі:

1. діяльність, пов'язана з делегуванням власних повноважень: участь у виборах в центральні і місцеві органи влади, референдуми і т.ін.:
2. участь у діяльності політичних і громадських організацій - партій.

профспілок, молодіжних політичних об'єднань тощо;

3)робота в органах державного управління;

4)участь у позаінституціональних політичних рухах і акціях, спрямованих на докорінну перебудову існуючої політичної системи

5) реакція (позитивна або негативна) на дії політичних інститутів політичної системи, не пов'язана з необхідністю високої активності людини.

Політична активність є не тільки свідченням розвинутості демократичних інститутів, а й результатом самореалізації особистості. Можна сказати, що політика в даному суспільстві є такою, якими є люди, що зайняті політичною діяльністю, наскільки вміло вони виконують ті чи інші політичні ролі.

2 Процес політичної соціалізації

В сучасній політичній науці поняттям, яке найбільш достовірно розкриває зв'язки між людиною і політикою є поняття "політична соціалізація". Термін "соціалізація" упровадили в науковий обіг наприкінці XIX ст. американський соціолог Франклин Гіддінгс і французьский соціолог Г.Тард. Вони розуміли її як процес розвитку соціальної природи людини, формування особистості під впливом соціального середовища. Соціалізація - це процес залучення індивідів до наявних соціальних норм і культурних цінностей.

В середині ХХ ст. американські соціологи ввели в політичну науку поняття "політична соціалізація" - як процес, засвоєння індивідом на протязі життя політичних знань‚ норм‚ цінностей суспільства‚ якому він належить. (Політичну культуру суспільства, основні політичні поняття, свої права та обов'язки)

Процес політичної соціалізації має вирішити наступні завдання:

1. формування у нових членів суспільства основних елементів політичної культури і свідомості;
2. створення сприятливих умов для накопичення членами суспільства політичного досвіду, що його потребує політична діяльність;
3. сприяє якісному перетворенню відповідних елементів політичної культури - необхідної умови суспільних змін.

Процес політичної соціалізації триває безперервно впродовж усього життя індивіда.

Виділяють певні етапи заохочення людини до політики, тобто політичної соціалізації. Первісна соціалізація починається у дитинстві, коли через сім'ю, засоби масової інформації, найближче оточення дитина набуває перших знань про політику. У залежності від поглядів і настроїв, що панують у сім'ї, часто формуються політичні норми і цінності на все життя.

Другим етапом політичної соціалізації значною мірою відбувається в школі - це вторинна політична соціалізація, коли вивчаються основи, загальновизнані в суспільстві цінності і погляди, насувається початковий досвід соціальної практики.

Наступний етап політичної соціалізації пов'язаний з періодом життя від 16-18 до 40 років. У 16-річному віці люди одержують паспорт, а з 18 юридичне право на участь в політичній діяльності. Водночас вони одержують знання в суспільній сфері завдяки навчанню і роботі.

Політична соціалізація триває і з досягненням людьми зрілого віку (40-60років). На їхню політичну поведінку значною мірою впливають життєвий досвід, сталість поглядів. Проте і в цей період іде процес поглиблення політичних знань, змін поглядів і поведінки.

Політична соціалізація виконує певні функції:

Інформаційну‚ що дає знання про владу, політику, політичний устрій держави, форми і способи участі в управлінні суспільством.,

Установчо-нормативна функція охоплює процес, спрямований на вироблення певних настанов на сприйняття і споживання політичної інформації.

В процесі реалізації цінносно-орієнтованної функції людина залучається до системи історично сформованих у даному суспільстві політичних відносин, цінностей та орієнтацій, у неї виробляються певний апарат політичного мислення, власна система ціннісних орієнтацій.

Діяльністна – реальна участь людини в політичному житті на основі 3-х попередніх функцій‚ що взяті разом.

Процес політичної соціалізації треба розглядати з урахуванням цілого ряду факторів: по-перше, вік та індивідуальні особливості кожної людини; по-друге навколишнє соціальне середовище: по-третє, політика, яка здійснюється інститутами влади; по-четверте, суспільно-політичні партії та організації, рівень й особливості політичної культури.

В залежності від механізмів передачі культурних традицій і норм у тих чи інших політичних системах вирізняють такі типи політичної соціалізації:

1) гармонійний тип політичної соціалізації, який відображає психологічно нормальну взаємодію людини та інститутів влади, шанобливе становлення індивіда до правопорядку, усвідомлення ним своїх громадянських обов"язків;

1. Гегемоністський тип, котрий характеризує негативне ставлення людини до будь-яких соціально-політичних систем, крім «своєї»;
2. плюралістичний тип, який свідчить про визнання людиною рівноправності з іншими громадянами, їхніх прав і свобод;
3. конфліктний тип, що формується на базі міжгрупової боротьби, протистояння взаємозалежних інтересів і через те бачить мету політичної участі у збереженні лояльності до своєї групи та підтримці її в боротьбі з політичними супротивниками.

Таким чином, жодна політична система не обходиться без політичної соціалізації, результатом якої є готовність індивіда до участі в політичному житті. Ця готовність проявляється на рівні знань, які достатні для того, щоб свідомо прилучатися до політичного, процесу, мати уявлення про основні принципи функціонування політичної системи.

Людина - особистість і політика