МІЖНАРОДНІ РОЗРАХУНКИ ТА ПЛАТІЖНИЙ БАЛАНС

ТЕМА 10. МІЖНАРОДНІ РОЗРАХУНКИ
ТА ПЛАТІЖНИЙ БАЛАНС

Міжнародні розрахунки та їхні організаційні засади. Валютно-фінансові та платіжні умови міжнародних операцій. Типи, види та форми міжнародних розрахунків. Аванс. Акредитив. Інкасо. Банківський переказ. Розрахунки з використанням векселів і чеків. Розрахунки за відкритими рахунками. Консигнація. Розрахунки з використанням пластикових карток. Валютні кліринги та їхні форми. Ризики при міжнародних розрахунках та методи їх мінімізації.

Сутність, виникнення та розвиток балансів міжнародних розрахунків. Види балансів міжнародних розрахунків. Платіжний баланс. Історія виникнення та розвиток платіжного балансу. Стан рівноваги платіжного балансу. Призначення та структура платіжного балансу. Сучасна класифікація статей платіжного балансу за методикою МВФ. Фактори, що впливають на стан платіжного балансу. Оцінка позицій платіжного балансу. Процес регулювання платіжного балансу.

10.1. Міжнародні розрахунки та їх організаційні засади

Міжнародні розрахунки — це система механізмів реалізації грошових вимог та зобов’язань, що виникають між різними суб’єктами у сфері міжнародних економічних відносин.

Еволюція міжнародних розрахунків відображає розвиток міжнародних відносин, валютних систем, фінансових ринків, у тому числі ринку фінансових послуг. Необхідність міжнародних розрахунків обумовлена міжнародною торгівлею, вивозом капіталу, міграційними процесами та ін.

На сучасному етапі міжнародні розрахунки є об’єктом державного регулювання, яке здійснюється за кількома напрямами. Держава впливає на систему розрахунків, оскільки нерідко сама бере в них участь; законодавчо регламентує, періодично вводячи певні валютні обмеження, створюючи органи валютного контролю тощо; впливає на розрахунки через систему міжнародних організацій.

Міжнародні розрахунки здійснюються переважно у безготівковій формі шляхом відповідних записів на банківських рахунках в уповноважених банках; вони безпосередньо пов’язані з обміном валют.

Суб’єкти міжнародних розрахунків:

  • імпортери;
  • експортери;
  • банки, кредитні установи;
  • держава;
  • міжнародні організації;
  • фізичні особи.

Існує три основні види організації міжнародних розрахунків:

  1. розрахунки через організацію кореспондентських відносин між комерційними банками;
  2. розрахунки через кореспондентські рахунки, що відкриваються в установах центральних банків. Як правило, це повні розрахунки, що виконуються індивідуально, на валовій основі, їх можна характеризувати як платежі брутто;
  3. розрахунки через клірингові установи. Це розрахунки, або платежі, нетто.

Для здійснення міжнародних розрахунків уповноважені банки використовують свій закордонний апарат (філії, відділення, дочірні банки) та кореспондентські відносини з іноземними банками.

Кореспондентські відносини як одна з основних організаційних форм банківської діяльності на міжнародних ринках розглянуті у темі «Міжнародна банківська справа».

В основу міжнародних розрахунків покладено рух товарно-розпорядчих документів та операційне оформлення платежів.

Головними чинниками, що виражають стан міжнародних розрахунків, є:

  1. умови зовнішньоторговельних контрактів;
  2. валютне законодавство;
  3. особливості банківської практики;
  4. міжнародні правила та «звичаї» тощо.

10.2. Валютно-фінансові та платіжні
умови міжнародних операцій

Вирішальне значення в практиці міжнародних розрахункових операцій мають валютно-фінансові умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Зовнішньоекономічний договір (контракт) — це матеріально оформлена угода суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.

До валютно-фінансових і платіжних умов зовнішньоекономічної угоди входять такі елементи:

  • валюта ціни;
  • валюта платежу;
  • умови платежу;
  • засоби платежу;
  • форми розрахунків і банки, через які ці розрахунки будуть здійснюватися.

До валютно-фінансових умов, які мають бути передбачені в договорі (контракті), належать такі.

1. Ціна та загальна вартість договору (контракту). У цьому розділі контракту визначається ціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів або вартість виконаних робіт, наданих послуг) згідно з договором (контрактом) та валюта платежів.

2. Умови платежів. Цей розділ контракту визначає спосіб, порядок та строки фінансових розрахунків і гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобов’язань. Залежно від обраних сторонами умов платежу в тексті договору (контракту) вказуються: умови банківського переказу до (авансовий платіж) та (або) після відвантаження товару чи умови документарного акредитиву, або інкасо (з гарантією); умови гарантії, якщо вона є або коли вона необхідна (вид гарантії — «на вимогу» та «умовна», умови та термін дії гарантії, можливість зміни умов контракту без зміни гарантій).

Валюта ціни (валюта угоди) — валюта, в якій фіксується вартість товару. Це може бути валюта країни-експортера, валюта країни-імпортера, валюта третьої країни або міжнародна розрахункова грошова одиниця (наприклад СДР).

Валюта платежу — це валюта, в якій здійснюється оплата товару. Нею може бути валюта країни-експортера, валюта країни-імпортера, валюта третьої країни.

Валюта платежу може збігатися або не збігатися з валютою ціни товару. В останньому випадку в контракті зазначається курс, за яким валюта ціни має переводитись у валюту платежу (чи за паритетом, якій фіксується МВФ на базі СДР, чи за ринковим курсом валют).

У контракті встановлюються умови перерахунку:

  1. курс певного виду платіжного засобу — телеграфного переказу за платежами без тратт чи векселя за розрахунками, пов’язаними з кредитом;
  2. визначається час коригування (наприклад, напопередні чи в день платежу) на певному валютному ринку (продавця, покупця чи третьої країни);
  3. обумовлюється курс, за яким здійснюється перерахунок: звичайно середній курс, іноді курс продавця чи покупця на відкриття, закриття валютного ринку чи середній курс дня.

Різні валюта ціни і валюта платежу — один з простих методів страхування валютного ризику. Якщо курс валюти ціни (наприклад, долара) знизився, то сума платежу (у фунтах стерлінгах) пропорційно зменшується. І навпаки, ризик зниження курсу валюти ціни несе експортер (кредитор), а ризик її підвищення — імпортер (боржник).

Сторони встановлюють у контракті конкретні терміни платежу. Якщо вони не встановлені угодою, то визначаються торговельними звичаями міжнародної практики.

Способи платежу визначають співвідношення часу оплати за товар та його фактичної поставки. Основними способами платежу є:

  • готівковий платіж;
  • платіж авансом;
  • платіж у кредит;
  • кредит з опціоном, тобто правом вибору готівкового платежу.

Платіж готівковий включає всі види розрахунків, за якими товар оплачується повністю: у період від моменту його готовності для експортера до моменту переходу товару або товаророзпорядчих документів у розпорядження покупця; у момент переходу товару чи зазначених документів до купця. Формами розрахунку при готівковому платежі може бути чек, переказ, акредитив, інкасо.

Авансові платежі випереджають рух товарів, за які здійснюється платіж. Якщо імпортер оплачує товар авансом, він кредитує експортера. У міжнародній практиці авансові платежі вживаються у торгівлі дорогоцінними металами, ядерним пальним, зброєю. Імпорт дорогого обладнання суден і літаків, виготовлених за індивідуальним замовленням, як правило, передбачає часткові авансові платежі.

Розрахунок у кредит може бути комерційним і банківським. Якщо міжнародні розрахункові операції здійснюються після переходу товару у власність імпортера, то має місце його кредитування експортером. Комерційний кредит може передбачати надання вексельного кредиту (виставлення тратти). Відстрочення платежу або кредитування за відкритим рахунком.

Кредит з опціоном (право вибору) готівкового платежу передбачає надання імпортеру права скористатися відстроченням платежу за придбаний товар, але з позбавленням знижки, яка надається за умов готівкового платежу.

Для страхування від валютних ризиків використовують валютні застереження — договірні умови, які включаються в зовнішньоекономічну угоду і можуть бути переглянуті у процесі виконання угоди.

Раніше застосовувалося золоте застереження, яке базувалося на фіксації золотого вмісту валюти платежу на дату укладання угоди та на перерахунку суми платежу пропорційно зміні цього золотого вмісту на дату виконання угоди.

На сучасному етапі застосовують:

  • валютні застереження;
  • товарні-цінові застереження.

Валютне застереження — це умова міжнародної зовнішньоекономічної угоди, яка передбачає перегляд суми платежу прямо-пропорційно зміні курсу валюти застереження (фактично валюти ціни) з метою страхування експортера (або кредитора) від ризику знецінення валюти платежу. Валюта платежу ставиться у залежність від більш стійкої валюти застереження (валюти ціни).

В умовах посилення нестабільності плаваючих валютних курсів широко застосовується багатовалютні (мультивалютні) застереження.

До товарно-цінових застережень належать:

  • застереження щодо змінної (ковзкої) ціни, коли ціна підвищується за умови зростання ціноутворювальних складових;
  • індексація, яка передбачає перегляд суми платежу пропорційно зміні індексу цін за період з дати підписання до моменту угоди.

Існують комбіновані валютно-товарні застереження, які передбачають регулювання суми платежу залежно від зміни товарних цін і валютних курсів:

  • якщо товарні ціни та курси валюти застереження змінюються в одному напрямі, то сума платежу перераховується на найбільший відсоток відхилення;
  • якщо напрями динаміки не збігаються, то сума платежу змінюється на різницю між відхиленнями товарних цін і валютного курсу.

Правильність визначення валютно-фінансових умов при укладанні зовнішньоекономічного контракту — запорука ефективності здійснення зовнішньоекономічних операцій.

Нині немає єдиного, закріпленого багатосторонньою угодою, універсального механізму валютних розрахунків між країнами. Тільки в межах окремих економічних і фінансових угрупувань країн можуть існувати певною мірою єдині механізми розрахунків. У сучасній системі світогосподарських зв’язків розрахунки за торговельними та неторговельними операціями регулюються основними принципами, закріпленими в Женевській конвенції про чеки та векселі, а також зведеннями постанов Міжнародної торговельної палати (Париж).

Найпоширеніші умови міжнародних розрахунків:

  • безпосередній (повний розрахунок — повна оплата товару до моменту чи в момент переходу товару або товаророзпорядних документів у розпорядження покупця;
  • розрахунок у кредит (з відстроченням) — надання експортером імпортеру кредиту в комерційній формі (для імпортера).

10.3. Типи, види та форми міжнародних розрахунків

Існують такі типи міжнародних розрахунків.

  1. Національною валютою:
  • торговельні, кредитні і платіжні угоди між країнами;
  1. Міжнародною колективною валютою (СПЗ, євро):
  • торговельні, кредитні і платіжні угоди в межах інтеграційних угруповань країн;
  1. Клірингові розрахунки:
  • міжнародні платіжні угоди клірингового типу — угода між урядами двох і більше країн при обов’язковому взаємному заліку міжнародних вимог і зобов’язань;
  1. Золотом:
  • використовується в міжнародних розрахунках опосередковано на ринку золота.

Види міжнародних розрахунків залежать від:

  1. Специфіки суб’єкта:
  • між конкретними контрагентами;
  • між банками;
  • між банком і контрагентом;
  • між державою і банком;
  • між державами.
  1. Взаємодії суб’єктів:
  • напряму;
  • через посередників.
  1. Від об’єкта:
  • торгові операції;
  • інвестиційні операції;
  • некомерційні операції.
  1. Умови розрахунків:
  • готівкові;
  • з наданням кредиту.

Форми міжнародних розрахунків (подані у напрямі спаду вигідності для експортера):

  • 100 відсотковий — ний аванс або авансові платежі (передоплата);
  • акредитив;
  • інкасо;
  • банківський переказ;
  • банківський вексель;
  • банківський чек;
  • відкритий банківський рахунок;
  • консигнація;
  • пластикові картки.

Розглянемо кожну із перелічених форм розрахунку.

Авансові платежі (передоплата) рідкісне явище у нормальних міжнародних валютних розрахунках.

Авансова оплата — це форма оплати коли імпортер самостійно або через свій банк чи банк експортера оплачує товар у момент передавання ним замовлення експортеру. Використовується тільки у разі незадовільного кредитного стану імпортера чи за наявності труднощів в отриманні експортером грошових коштів, необхідних для виробництва замовлених імпортером товарів. Але в будь-якому разі кінцеві розрахунки залежатимуть від перевірки всіх документів банком — імпортера.

Акредитив — угода згідно з якою, банк зобов’язується на прохання клієнта оплатити документи третій особі (бенефіціару-експортеру), на користь якої відкритий акредитив, чи оплатити акцепт тратти, яку виставив бенефіціар, або зробити негоціацію (купівлю) документів, виставлених йому експортером (бенефіціаром) відповідно до певних умов.

Акредитив відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів, які розроблені Міжнародною торговельною палатою і з 1 січня 1994 р. набули чинності означає письмове зобов’язання банку емітента, яке виконується на вимогу і на підставі інструкцій клієнта (заявника акредитиву):

  • здійснити оплату бенефіціарові чи на вимогу третій особі;
  • оплатити чи акцептувати переказні векселі (тратти), складені на бенефіціара;
  • уповноважити інший банк виконати оплату, акцептування чи негоціацію таких переказних векселів (тратт).

Акредитив порівняно з іншими видами розрахунків надає більші можливості захисту інтересів експортера.

  • При підписанні угоди про купівлю-продаж експортер має чітко визначити, які ризики і вимоги йому необхідно враховувати стосовно:
  • політичних, економічних та юридичних умов у країні покупця;
  • платоспроможності та надійності покупця;
  • власної ліквідності.

Акредитив за формою буває:

  • грошовий — це іменний грошовий документ, у якому зазначено розпорядження банку про виплату власникові певної суми повністю або частинами. Він виплачуються у зазначеній валюті або у валюті країни. Де акредитиви пред’являються, за курсом на день платежу;
  • товарний (документарний) — передбачає, що покупець дає доручення банку, який обслуговує, відкрити такий товарний акредитив, де вказується найменування товару та документи, котрі необхідно пред’явити для отримання платежу.

У розрахунках за документарним акредитивом беруть участь:

  • імпортер (наказодавець), який звертається до банку з проханням про відкриття акредитива;
  • банк імпортера, або банк-емітент, який відкриває акредитив;
  • банк, що авізує (тобто банк-експортера), якому доручається сповістити експортера про відкриття на його користь акредитиву і передати йому текст акредитиву, перевіривши його дійсність;
  • бенефіціар-експортер, на користь якого відкривається акредитив;
  • рамбурсний банк, якщо між банком експортера та банком імпортера відсутні кореспондентські зв’язки;
  • перевізник та експедитор.

Послідовність дій при оформленні акредитива схематично можна подати так (рис. 10.1)

  1. укладення угоди між експортером та імпортером;
  2. заява імпортером на відкриття акредитива;
  3. відкриття акредитива банком-емітентом і направлення його бенефіціару через авізуючий банк (банк-експортера);
  4. авізування (повідомлення) бенефіціару про відкриття на його користь акредитива;
  5. перевірка акредитива експортером (відповідність умовам угоди, виконання);
  6. відправлення товару експортером імпортерові;
  7. оформлення і надання бенефіціаром у свій банк комплексу документів для отримання платежу за акредитивом;
  8. перевірка та пересилання банком, що авізує, документів банку-емітенту;
  9. перевірка банком-емітентом отриманих документів, що отримані та їх проплата;
  10. видача банком-емітентом документів, що проплачені, наказодавцю акредитива, тобто емітенту;
  11. зарахування банком, що авізує, коштів бенефіціару.

Рис. 10.1. Схема руху грошей та документів
при акредитивній операції

Термін та умови акредитива мають бути узгодженими до проведення оплати (негоціації чи акцептування). Угода з документарним акредитивом передбачає такі документи:

  • вексель;
  • коносамент чи інший транспортний документ, що може бути товарозпорядним;
  • комерційний рахунок, рахунок-фактура, інвойс;
  • свідоцтво про походження товару;
  • страховий поліс чи сертифікат.

Переваги та недоліки акредитива для:

а) імпортера:

  • висока комісія;
  • застосовується банківський кредит;
  • іммобілізація і розпилення його капітала — відкриття акредитиву до отримання і реалізації товарів.

б) експортера:

  • існує зобов’язання банку проплатити;
  • надійність розрахунків і гарантія своєчасної проплати товарів, оскільки її здійснює банк;
  • швидкість отримання платежу;
  • отримання дозволу імпортера на переказування валюти в країну експортера при виставленні акредитива в іноземній валюті.

Види акредитивів розрізняють залежно від:

1)  можливості зміни або анулювання акредитива банком-емітентом:

  • безвідзивний;
  1. відзивний;

2) додаткових зобов’язань іншого банку, окрім банку-емітента за акредитивом:

  • безвідзивний підтверджений;
  • безвідзивний непідтверджений;

3) можливості поновлення акредитива:

  • роловерні (револьверні, поновлені);

4) можливості використання акредитива другим бенефіціаром (безпосереднім постачальником товару у разі існування такого):

  • переказні (трансферабельні);

5) існування валютного покриття:

  • покритий;
  • непокритий;

6) можливостей реалізації акредитива:

  • акредитиви з оплатою проти документів;
  • акцептні акредитиви, які передбачають акцепт тратт банком-емітентом за умови виконання всіх вимог акредитива;
  • акредитиви з відстрочення платежу;
  • акредитиви з негоціацією документів.

1. Відзивний акредитив — у будь-який час може бути змінений або анульований банком-емітентом навіть без попереднього повідомлення бенефіціара. Відзивний акредитив не створює ніякого правового платіжного зобов’язання банку. Тільки тоді, коли банк-емітент або банк-кореспондент здійснили платіж за документами, відзив акредитива залишається без юридичної сили. Отже, відзивний акредитив звичайно не надає бенефіціару достатнього забезпечення.

Безвідзивний акредитив — дає бенефіціару високий ступінь упевненості, що його поставки або послуги будуть оплачені, як тільки він виконає умови акредитива. Для зміни або анулювання умов акредитива при безвідзивному акредитиві потрібна згода як бенефіціара, так і банків учасників акредитиву.

2. Безвідзивний непідтверджений акредитив. Банк-кореспондент лише авізує бенефіціару відкриття акредитива. У цьому разі він не бере жодного зобов’язання платежу і, таким чином, не зобов’язаний його здійснювати на підставі документів, пред’явлених бенефіціаром.

Безвідзивний підтверджений акредитив — надає експортерові таку перевагу, що перед ним відповідає як банк-емітент так і банк, який підтвердив акредитив. Якщо банк-кореспондент підтверджує бенефіціару акредитив, то цим самим він зобов’язується здійснити платіж за документами, що відповідають акредитиву і що подані вчасно.

3. Револьверний акредитив — якщо покупець віддає розпорядження поставити замовлений товар певними частинами через певні проміжки часу (договір про поставку партіями), то здійснення платежів може виконуватися за допомогою револьверного акредитива, який, відповідно, покриває вартість часткових поставок.

Розрахунки з використанням револьверних акредитивів можуть здійснюватися на кумулятивній або некумулятивній основі:

  • Кумулятивний варіант означає, що суми невикористаних або не повністю використаних часток можуть бути додані до тих часток, що залишилися;
  • При некумулятивному варіанті, навпаки, строк використання своєчасно не запитаних часткових сум зникає.

Певною перевагою револьверних акредитивів є те, що необхідно кожен раз відкривати (поновлювати) новий акредитив, крім того, маємо економію на канцелярських та інших витратах.

4. Переказний (трансферабельний) акредитив — надає бенефіціару право давати вказівки банку, провадити оплату, акцепт або купівлю тратт (документів), передати акредитив повністю або частинами одному або кільком третім особам (другим бенефіціарам). Другі бенефіціари не мають права подальшого передавання трансферабельного акредитива. Акредитив може бути переказним тільки у тому випадку, якщо в ньому вказано банком-емітентом, що він є «трансферабельним». Терміни «дробовий», «що перевідступається», «що передається» не повинні застосовуватися.

5. Покритий акредитив, при відкритті якго банк-емітент заздалегідь надає в розпорядження виконуючого банку валютні кошти (покриття) на суму акредитива на строк дії зобов’язань банку-емітента з умовою можливості їх використання для виплат за акредитивом. Покриття може надаватися кількома відомими способами:

  • кредитування сумою акредитива кореспондентського рахунка виконуючого банку в банку-емітенті або іншому банку;
  • надання виконуючому банку права списати всю суму акредитива з рахунка банку-емітента в момент отримання акредитива на виконання;
  • відкриття банком-емітентом страхових депозитів або депозитів у виконуючому банку.

Використання покриття призводить до фактичного заморожування коштів імпортера на період від відкриття акредитива до виплати коштів за ним.

6. Акредитив з оплатою проти документів — найбільш широко застосовується. Розрахунки з бенефіціаром здійснюються безпосередньо після пред’явлення передбачених документів і тратт (коли це потрібно), якщо дотримані умови акредитива. При цьому відповідно враховується час, необхідний для перевірки документів банком. Для виконання розрахунку банк-платник (виконуючий) повинен мати доступ до коштів, що призначені для платежу за акредитивом.

Акредитив з акцептом тратт — бенефіціар може вимагати, щоб після виконання умов за акредитивом тратта, яку він виставив на покупця, була повернена йому банком-емітентом, що відкрив акредитив, або банком-кореспондентом, забезпечена акцептом. Замість платежу виконується акцепт тратти (переказаного векселя). Акцептовану тратту бенефіціар може передати своєму банку для платежу в день настання строку або, якщо він хоче відразу розпоряджатися грошима, для дисконтування.

Акредитив з відстроченням платежу — бенефіціар отримує платіж не тоді, коли подаються документи, а пізніше, що передбачено в акредитиві (без виписки експортером векселів). При поданні документів згідно з акредитивом бенефіціар отримує письмову згоду уповноваженого банку здійснити платіж у день настання відповідного строку оплати. Таким чином, імпортер вступає у володіння документів (і тим самим товарами або послугами), до того як він буде дебетований за продажною або купівельною ціною.

Акредитиви, що виконуються шляхом негоціації тратт — товарний акредитив, виставлений банком-емітентом у його національній валюті й адресований безпосередньо бенефіціару акредитива.

Негоціація тратт — купівля-продаж векселів або інших цінних паперів, що мають попит на ринку.

Конструкції акредитива. Буває, що торговельний посередник хотів би перевести свої вимоги за акредитивом якомусь постачальнику, хоча умови акредитива не допускають його переказування. Тоді у розпорядженні є дві можливості, які за певних вимог, що стосується надійності, не рівноцінні переказному акредитиву і які банки використовують лише за певних умов: акредитив «бек-ту-бек» (компенсаційний) і відступлення виручки за акредитивом (цесія).

Акредитив «бек-ту-бек» (компенсаційний).

Застосовується при реекспортних операціях і за компенсаційними угодами. Практичне використання компенсаційного акредитива як засобу фінансування угод на поставку товару обмежується випадком, коли обидва учасники компенсаційної угоди виставляють один одному акредитиви в одному і тому самому банку. Умови обох акредитивів мають збігатися за винятком цін і рахунка-фактури. Цей вид акредитива відрізняється тим, що відкритий останнім покупцем на користь безпосереднього продавця акредитив використовується останнім забезпечення того акредитива, який він зобов’язаний відкрити на користь свого власного постачальника. За наявності кількох посередників кожний буде використовувати акредитив на свою користь як забезпечення того акредитива, який він зобов’язаний відкрити на користь свого посередника доти, доки перший покупець у цьому ряді договору не відкриє акредитив на користь першого постачальника.

Перевідступлення виручки за акредитивом (цесія). Бенефіціар за акредитивом може перевідступити виручку за акредитивом повністю або частково на користь субпостачальника (зробити цесію). Той факт, що в акредитиві не вказано, що він є переказним, не стосується права цесії: за дорученням бенефіціара за акредитивом цесіонер одержує після цього від банку заяву, в якій останній обіцяє йому виплату певної суми з тих сум, що надійшли у розпорядження за акредитивом.

Акредитивний лист. Документарні акредитиви можуть оформлюватися у формі комерційних акредитивних листів (незалежно від найменування). Розрахунок у формі акредитивних комерційних листів має бути погоджений сторонами у договорі купівлі-продажу.

Інкасо — банківська операція, завдяки якій банк за дорученням клієнта отримує платіж від імпортера за відвантажені на його адресу товари і послуги, зараховуючи ці кошти на рахунок експортера в банку.

В інкасовій формі розрахунків беруть участь:

  1. довіритель-клієнт. Доручає інкасову операцію своєму банку;
  2. банк-ремітент, якому довіритель доручає операцію з інкасування;
  3. інкасуючий банк, який отримує валютні кошти;
  4. банк, який подає документи імпортеру-платівнику;
  5. імпортер-платник.

Розглянемо послідовність здійснення розрахунків за документарним інкасо (рис. 10.2).

Рис. 10.2. Схема розрахунків за документарним інкасо

  1. Експортер укладає контракт з імпортером про продаж товарів на умовах розрахунків за документарним інкасо і відправляє йому товар (1а).
  2. Експортер відправляє своєму банку інкасове доручення і комерційні документи.
  3. Банк експортера пересилає інкасове доручення і комерційні документи банку, який може бути обраний для пересилання документів імпортеру (чи відразу банку — імпортера).
  4. Банк надає комерційні документи імпортеру.
  5. Імпортер оплачує документи банку, який інкасує (чи своєму банку).
  6. Банк, який інкасує, переказує платіж банку-ремітенту (чи банку експортера).
  7. Банк-ремітент зараховує переказану суму на рахунок експортера.

Переваги:

  • для імпортера — немає необхідності завчасно відволікати кошти зі свого обігу;
  • для експортера — зберігає юридичне право розпорядження товаром до оплати імпортером.

Недоліки для експортера:

  • ризик, пов’язаний із відмовою від платежу;
  • значний проміжок часу між надходженням валюти за інкасо і відвантаженням товару.

Додаткові умови для запобігання недолікам інкасо:

  1. імпортер оплачує проти телеграми банку експортера про прийом чи відсилку на інкасо товарних документів (телеграфне інкасо);
  2. за дорученням імпортера банк видає на користь експортера платіжну гарантію, при цьому бере на себе зобов’язання перед експортером оплатити суму інкасо за умовами неплатежу імпортером. Аваль (гарантія платежу) — вексельне поручительство;
  3. експортер використовує банківський кредит для покриття іммобілізованих ресурсів.

Банківський переказ — це розпорядження, що пересилається (як правило, електронною поштою) банком однієї країни банкові іншої країни. За його допомогою дається вказівка дебетувати депозитний рахунок першого з них і кредитувати рахунок певної особи чи установи. При здійсненні переказу банк продає клієнту іноземну валюту на національну. Банківський переказ може здійснюватися через телеграф. Альтернативою телеграфному переказу є поштовий переказ. У цьому випадку інструкції відправляються поштою або банкір надає покупцеві вексель на пред’явника, а покупець відправляє його авіапоштою продавцю (одержувачу платежу). Сьогодні банківський переказ здійснюється переважно через систему електронних переказів СВІФТ. СВІФТ — це Всесвітня міжбанківська фінансова телекомунікаційна мережа, яка була створена в Брюсселі в 1973 р. (офіційно функціонує з 1977 р.) з метою максимальної комп’ютеризації міжнародних валютно-кредитних і розрахункових операцій для підвищення їхньої ефективності. Сьогодні в системі СВІФТ бере участь понад 3000 банків із понад 90 країн світу (США, Канада, країни Західної Європи та деякі країни Східної Європи. У березні 1993 р. Україна стала 92-ю державою, яка ввійшла до системи СВІФТ. Вступний внесок для кожного банку країни, (країна може бути представлена в системі кількома банками) — 55 тис. дол. США. Основне завдання СВІФТ — швидкісне передання банківської і фінансової інформації (процес передавання інформації досягає приблизно 20 хв), її сортування і архівування на базі засобів обчислювальної техніки. Основне досягнення СВІФТ полягає у створенні та використанні стандартів банківської документації, призначеної для електронної обробки, що визнані Міжнародною організацією інформації (ISO). Це дозволило запобігти багатьом труднощам і похибкам при здійсненні міжнародних міжбанківських розрахунків в умовах рівного для всіх учасників доступу до швидкісної мережі передавання даних, високого ступеня контролю та захисту від несакціонованого доступу. Системи міжбанківської комунікації з перевагами стандартів існують і на національному рівні: англійська ЧАПС, французька САЖИТЕР, американська ЧІПС, швейцарська СІК та ін.

Розрахунки з використанням векселів і чеків. Банківський вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку певну суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Банківський вексель буває:

  • простий;
  • переказний.

Комерційна тратта (переказний комерційний вексель) — що містить письмовий наказ векселедержателя (трасанта), адресований платникові (трасату), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у певний строк.

Документарний переказний вексель для інкасування — вексель, який експортер після перевезення товарів імпортеру пред’являє разом з іншими і документами у свій банк. Банк передає їх банку імпортера для інкасації. Експортер отримує гарантії, що він отримає оплату до того, як документи будуть передані імпортеру. А імпортер отримує гарантії, що всі документи будуть у належному стані.

Банківський чек — письмовий наказ банку — володаря авуарів за кордоном своєму банку-кореспонденту про перерахування певної суми з його поточного рахунка власнику чека. Експортери, отримавши такий чек, продають його своїм банкам. Це грошовий документ установленої форми, який має безумовний наказ володаря рахунка в кредитній установі про виплату його держателем указаної суми. Банк звичайно виписує чеки у тій іноземній валюті, яку має за кордоном на рахунках у банках-кореспондентах.

Відкритий банківський рахунок. Застосовується при продажу на кредитних умовах, узгоджених між експортером та імпортером. Форма не вигідна для експортера, але дуже вигідна для імпортера. Імпортер отримує можливість не тільки одержати товар, й здійснити його продаж до надання оплати ) — метод платежу, за яким продавець просто відправляє рахунок-фактуру покупцеві, який повинен заплатити у визначений час після її отримання (ніякого документарного підтвердження, використовується тільки з філіями та іншими підрозділами).

Консигнація — означає, що експортер транспортує свої товари імпортеру, але при цьому зберігає право власності на ці товари доти доки імпортер не продасть їх та не розрахується з експортером (консигнатором). Він настільки невігідний для продавця, що рідко застосовується у міжнародній торгівлі, як у випадку з відкритим рахунком; продаж товару з використанням консигнації головним чином має місце при його відправленні закордонним відділенням експортера.

Пластикові картки. Пластикова картка — це:

  • персоніфікований платіжний інструмент, який надає особі, що нею користується, можливість безготівкової оплати товарів та/або послуг, а також отримання готівки у відділеннях (філіях) банків і банківських автоматах (банкоматах);
  • інструмент безготівкових розрахунків і засіб отримання кредиту, а також фінансовий інструмент, який дозволяє її власникові управляти своїм банківським рахунком прямо з торговельної чи сервісної організації.

Приймання карток до оплати та видача за ними готівки здійснюється тільки на підприємствах торгівлі/сервісу та в банках, що входять до платіжної системи, яка обслуговує ці картки.

До складу платіжної системи входять:

  • точки обслуговування, які безпосередньо приймають картки;
  • банки-емітенти, що здійснюють випуск пластикових карток і надають їх у розпорядження клаєнтів. При цьому картки залишаються у власності банку, а клієнти одержують право їх використовувати;
  • еквайзер-центри, які здійснюють первинну обробку запитів на авторизацію, що супроводжує приймання картки до оплати або видачу готівки (банк-еквайзер є водночас банком-емітентом, але банк-емітент не обов’язково є банком-еквайзером);
  • процесінговий центр — веде базу даних платіжної системи. Тут зберігається інформація про ліміти держателів карток;
  • розрахунковий (кліринговий) банк (або кілька банків) — здійснює оперативні взаєморозрахунки банків — членів системи, які для цього відкривають кореспондентські рахунки у розрахунковому банку.

Історія виникнення пластикових карток.

  • Батьківщиною пластикових карток є США. Перші картки були не пластиковими, а паперовими. У 1914 р. великі американські магазини почали надавати постійним клієнтам, вартим довіри, кредитні картки. У 1928 р. Бостонською компанією Farrington Manufacturing були випущені металеві картки з рельєфно витисненими прізвищем та адресою клієнта. Це давало можливість продавцям швидко за допомогою копіювального паперу фіксувати дані про клієнта. Зрозумівши, що загальна мережа обслуговування збільшить клієнтуру кожного торговельного підприємства, 1936 р. близько тисячі магазинів та інших торговельних установ погодилися кредитувати спільних клієнтів.
  • Подальше просування кредитних карток відбулось у серії громадського харчування — 1950 р. з’явилася ресторанна картка Dinners Club, яку почали застосовувати багато ресторанів Нью-Йорка.
  • Першу банківська картку випустив 1951 р. Franklin Natioal Bank.
  • У другій половині 50-х років кілька великих банків, зокрема Bank of America, Chase Manhattan і Marine Midland Trust, увели в обіг власні кредитні картки, Bank of America — найбільший каліфорнійський банк, використовуючи мережу своїх відділень, зміг забезпечити умови для найширшого приймання своїх кредитних карток. До його системи приєдналося багато невеликих банків.
  • У 1966 р. Bank of America почав видавати ліцензії на свою систему банкам у США та інших країнах.
  • У відповідь на дії Bank of America кілька великих банків — конкурентів названого банку в 1967 р. створили свою Міжбанківську карткову асоціацію — Interbank Card Association, яка згодом отримала назву MasterCard International (1980 р.) і сьогодні є одним із лідерів світового карткового бізнесу.
  • У 1970 р. Bank of America передав операції з кредитними картками компанії National Bank America, Inc. (NBI), членом якої він став.
  • 1977 р. NBI отримала назву VISA USA Inc., а згодом — VISA International.
  • Паралельно з MasterCard у США (а згодом і в усьому світі) почала діяти система, яка випустила першу картку з пластика — American Express.
  • Протягом 1984—1985 р. представники VISA та MasterCard узгодили низку технічних стандартів і почали випускати спільні списки заборонених до приймання карток.
  • Європейські «карткові» компанії EuroCard, Eurocheck Holding та Eurocheck International 1992 р. створили компанію Europay International, що ознаменувало виникнення нової об’єднаної європейської платіжної системи, яка мала право на управління торговими марками EuroCard і Eurocheck. Пізніше їй були передані права на ведення операцій в Європі і збирання MasterCard International. Таким чином, банк, що приєднується до системи Europay, дістає змогу випускати як картки EuroCard, так і картки MasterCard.
  • З часом компанії Europay і MasterCard з метою розширення пропозиції своїх послуг заснували на паритетних засадах нову систему — Maestro, яка випускає однойменну дебетову картку. Компанія Europay International одержала права на діяльність в Європі від Cirrus — дочірньої компанії MasterCard, що випускає картку для використання у банкоматах.
  • У вересні 1991 р. була випущена перша радянська картка «VISA».

Здійснюючи розрахунки, держатель пластикової картки обмежений одним або кількома лімітами. Характер лімітів та умови їх використання досить різноманітні, але їх можна звести до двох основних сценаріїв:

1. Держатель дебетової картки мусить заздалегідь внести на свій банківський рахунок певну суму. ЇЇ розмір і визначає ліміт картки, тобто суму, якою може користуватися держатель.

2. Держатель кредитної картки, не вносячи в банк кошти заздалегідь, може отримувати кредит. У такому випадку клієнту встановлюється ліміт кредиту, в межах якого він має право використовувати кошти. Кредит буває разовим, так і відновлювальним (револьверним). Відновлення кредиту відбувається після погашення всієї заборгованості або її частини. При використанні кредитної картки авторизація здійснюється лише у випадку, коли сума платежу перевищує певну обумовлену величину. Слід зазначити, що, видаючи кредитну картку, банк-емітент може вимагати від клієнта надання гарантій повернення боргу. Форма гарантій визначається індивідуально. Нерідко нею може бути страховий депозит, розмір якого, як правило, перевищує ліміт кредиту.

Кредитна та дебетова картки бувають:

  • сімейними — право здійснення платежів у межах установленого ліміту надається членам сім’ї утримувача картки;
  • корпоративними — використовуються працівниками компанії для оплати потреб корпорації.

10.4. Валютні кліринги та їхні форми

Валютний кліринг — угода між двома урядами двох і більше країн про обов’язковий взаємний залік міжнародних вимог і зобов’язань.

Відмінності валютного клірингу від внутрішнього міжбанківського клірингу:

По-перше, заліки за внутрішнім клірингом між банками відбуваються в добровільному порядку, а за валютним клірингом — в обов’язковому: при існуванні клірингової угоди між країнами експортерми й імпортерми цих країн не мають права відхилятися від розрахунків за клірингом;

По-друге, за внутрішнім клірингом (тобто, коли рахунки здійснюються в одній валюті) сальдо заліку відразу перетворюється в гроші, а при валютному клірингу виникає проблема погашення сальдо — бо в розрахунках беруть участь країни з різною валютою, тому необхідно перерахування з однієї валюти в іншу.

Цілі валютного клірингу різні залежно від валютно-економічного становища країни:

  • вирівнювання платіжного балансу без витрат золотовалютних резервів;
  • отримання пільгового кредиту від контрагента, який має активний платіжний баланс;
  • відповідні заходи на дискримінаційні дії іншої держави (наприклад, Великобританія ввела кліринг у відповідь на призупинення платежів Німеччини англійським кредиторам у 30-х роках);
  • безповоротне фінансування країною з активним платіжним балансом країни з пасивним платіжним балансом.

Характерною рисою валютних клірингів є заміна валютного обороту з-за кордоном розрахунками в національній валюті з кліринговими банками, які здійснюють кінцевий залік взаємних вимог і зобов’язань.

Кліринг — головний, але не єдиний вид платіжної угоди. Платіжні угоди між державами регулюють різноманітні питання міжнародних розрахунків, зокрема порядок використання валютних надходжень, стан платіжного балансу і його окремих статей, взаємне надання валют для поточних платежів, режим обмеженої конвертованості валют тощо.

Форми валютного клірингу.

Форми валютного клірингу можуть бути різноманітними і класифікуватися за такими основними ознаками:

Залежно від числа країн-учасниць кліринг буває:

  • двосторонній;
  • багатосторонній (три і більше країн). Прикладом є Європейський платіжний союз, що функціонував з червня 1950 р. до грудня 1958 р. У ньому брало участь 17 країн Західної Європи. Він був створений за ініціативою і за підтримкою США, які використовували його для подолання валютних бар’єрів, що заважали проникненню американського капіталу, для розподілу допомоги за «планом Маршалла» і вторгнення долара в міжнародні розрахунки Західної Європи;
  • міжнародний — не створений, хоча проект його був розроблений Дж. М. Кейнсом в 1943 р — проект Міжнародного клірингового союзу (МКС). Міжнародні клірингові розрахунки передбачалися для взаємного заліку вимог і зобов’язань і міждержавного валютного регулювання. Кейнс розглядав міжнародний кліринг як засіб подолання міждержавних суперечностей.

Проект МКС передбачав певні принципи.

1. Членами його повинні були бути центральні банки, які зобов’язані надавати керуючим органам будь-яку інформацію. МКС відкривав би їм поточні рахунки в банкнотах — світові кредитні гроші — і здійснював взаємні безготівкові розрахунки між ними, а також спостерігав за обґрунтованим випуском банкнот.

2. МКС повинен був випустити замість золота банкноти, які прирівнювалися б до певної кількості золота і служили б базою для певних валютних паритетів і покриття дефіциту платіжних балансів, тобто для міждержавних розрахунків. Антизолота спрямованість проекту МКС, заснованого на міжнародній розрахунковій валютній одиниці, відображала інтереси Великобританії і забезпечувала незалежність її валютної політики від США, де в цей період було зосереджено до 75 % офіційних запасів золота капіталістичного світу.

3. Сальдо взаємних розрахунків через МКС повинно було за проектом покриватися за допомогою автоматичних взаємних кредитів країн-членів. З цією метою передбачалося відкриття кредиту країнами-членами у формі овердрафту (понад залишок на поточних рахунках) без попереднього депонування золота чи іноземної валюти.

4. Для кожної країни мала встановлюватися квота у розмірі 75 % середнього обсягу її зовнішньої торгівлі за три передвоєнні роки не залежно від розміру її офіційного золотого запасу і національного доходу. Це відповідало прагненням Великобританії забезпечити собі домінуюче становище у післявоєнній світовій валютній системі.

5. У проекті Кейнса було зроблена особлива обмовка про роль МКС у закріпленні валютних зон, особливо стерлінгової, відповідно до інтересів англійських монополій, які використовували своє валютне угрупування як засіб боротьби за ринки збуту і джерела сировини.

6. За задумом Кейнса, квота мала бути інструментом регулювання заборгованості країни МКС, який виступав одночасно кредитором і боржником. Основна ідея проекту МКС проста: валютна виручка однієї країни має використовуватися іншою країною, але запропоновані Кейнсом шляхи її здійснення складні.

Таким чином, проект МКС відповідав насамперед інтересам Великобританії. У результаті обговорення на Бреттон-вудській конференції цей проект зазнав гострої критики з боку США, і офіційно переміг «план Уайта» про післявоєнну реформу світової валютної системи.

За обсягом операцій кліринг буває:

  • повний кліринг, тобто кліринг на повну суму розрахунку;
  • кліринг, що охоплює 95 % платіжного обороту;
  • частковий кліринг, що поширюється на певні операції.

За способом регулювання сальдо розрізняють кліринг: