ЕВОЛЮЦІЯ СВІТОВОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ

ТЕМА 2

ЕВОЛЮЦІЯ СВІТОВОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ

Поняття валютної системи та її види. Основні елементи національної валютної системи. Валюта та валютні цінності. Класифікація валют. Міжнародні розрахункові грошові одиниці. Конвертованість валют. Валютний паритет. Валютний курс та його функції. Купівельна спроможність валюти. Фактори, які впливають на валютний курс. Види валютного курсу. Основні механізми курсоутворення. Світова валютна система та її функції. Елементи світової валютної сиcтеми. Міжнародна валютна ліквідність. Теорії регулювання валютного курсу. Еволюція світової валютної системи. Основні етапи розвитку світової валютної системи. Поняття та види криз валютної системи. Валютні блоки та зони. Паризька валютна система. Генуезька валютна система. Бреттон-Вудська валютна система. Ямайська валютна система. Європейська валютна система.

2.1. Поняття валютної системи та її види

Елементи світової валютної системи з’явилися ще в часи Стародавньої Греції, де зародилися та почали розвиватися первісні форми вексельної і міняльної справи. Наступним етапом розвитку валютних відносин стали середньовічні «вексельні ярмарки», які проводилися в найвідоміших торговельних центрах Західної Європи, таких як Ліон, Антверпен та ін. У цей час також з’являються перші автоматичні клірингові палати в Німеччині, Великобританії і Нідерландах.

Таким чином, регламентація валютних відносин у світовому співтоваристві відбувалася в межах генезису світової валютної системи. Міжнародні валютні відносини були обумовлені процесом створення світового ринку, поглибленням міжнаціонального поділу праці та розвитком економічних відносин між різними державами.

Між валютними відносинами і процесом відтворення існують прямий та зворотний зв’язки. Так, об’єктивною підставою валютних відносин є процес суспільного відтворення, міжнародний обмін товарами, послугами та капіталами. Тому валютні відносини вторинні відносно процесу відтворення. Проте вони впливають на нього, зокрема валютні кризи негативно відбиваються на процесі відтворення. У свою чергу, стан валютних відносин залежить від рівня розвитку економіки, національної, світової і політичної ситуації. Отже, міжнародні валютні відносини опосередковують міжнародні економічні відносини і належать як до сфери матеріального виробництва, так і до сфери розподілу споживання та обміну.

Світова валютно-фінансова система — форма організації валютно-фінансових відносин, які обслуговують міжнародний рух капіталу і факторів виробництва або які функціонують самостійно, що закріплено в міжнародних угодах.

Валютна система — форма організації та регулювання валютних відносин, яка закріплена національним законодавством або міжнародними угодами.

Валютну систему можна розглядати з економічного та організаційно-правового погляду.

З економічного погляду валютна система — це сукупність валютно-економічних відносин, що історично склалися на основі інтернаціоналізації господарських зв’язків.

З організаційно-правового погляду — державно-правова форма організації валютних відносин країни, що склалася історично на основі інтернаціоналізації господарських зв’язків і закріплена національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права.

Розрізняють національну, регіональну і світову валютні системи.

Раніше виникла національна валютна система.

Національна валютна система — сукупність валютно-економічних відносин, за допомогою яких здійснюється міжнародний платіжний обіг, утворюються і використовуються валютні ресурси країни.

Національна валютна система є органічною частиною світової системи грошових відносин окремих держав. Її функціонування регулюється національним законодавством кожної країни. На підставі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертації, котирування та регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної ліквідності, золотовалютного запасу та кредитних ресурсів. До національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю та інші державні і приватно-комерційні інституції.

2.2. Основні елементи національної
валютної системи

Основними елементами національної валютної системи є:

національна валюта;
паритет національної валюти;
режим курсу національної валюти;
система валютного регулювання;
міжнародна валютна ліквідність країни;
наявність чи відсутність валютних обмежень;
міжнародні кредитні засоби, регламентація їх використання;
регламентація міжнародних розрахунків країни;
режим національного ринку і ринку золота;
національні органи, що обслуговують і регулюють валютні відносини країни.

Сутність основних елементів національної та світової валютної систем розкривається через їх порівняльну характеристику, яку можна подати у вигляді табл. 2.1.

Таблиця 2.1

ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТА
СВІТОВОЇ ВАЛЮТНИХ СИСТЕМ

Національна валютна система	Світова валютна система
Національна валюта	Резервні валюти та міжнародні розрахункові одиниці
Ступінь оберненості національної валюти	Умови взаємної оберненості валют
Паритет національної валюти	Уніфікований режим валютних паритетів
Режим курсу національної валюти	Регламентація режимів валютних курсів
Міжнародна валютна ліквідність країни	Світовий грошовий товар та міжнародна ліквідність
Наявність або відсутність валютних обмежень	Міждержавне регулювання валютних обмежень
Міжнародні кредитні засоби обігу та регламентація правил їх використання	Уніфікація правил використання міжнародних кредитних засобів обігу
Особливості регламентації міжнародних розрахунків	Уніфікація форм міжнародних розрахунків
Режим функціонування національного валютного ринку та ринку золота	Режим функціонування світових валютних ринків та ринків золота
Національні органи, що регулюють валютно-фінансові відносини країни	Міжнародні організації, які здійснюють міждержавне валютно-фінансове регулювання

Джерело: Международные валютно-кредитные и финансовые отношения (конспект лекций). — М.: ПРИОР, 2002. — с. 4.

2.3. Валюта та валютні цінності

Валюта в широкому розумінні означає будь-який товар, який здатен виконувати грошову функцію засобу обміну на міжнародному ринку, а у вузькому — це наявність грошової маси, яка циркулює від одних рук до інших у формі грошових банкнот або монет.

Валюта поділяється залежно від її належності на:

національну валюту — узаконений платіжний засіб на території певної країни (гривня — в Україні, рубль — у Росії);
іноземну валюту — платіжний засіб інших держав, який на підставі закону або без таких підстав використовується на території певної країни;
кредитні та платіжні засоби, які виражаються в іноземних грошових одиницях і використовуються в міжнародних розрахунках;
регіональна грошова одиниця та платіжний засіб.

Іноземна валюта — грошові знаки іноземних держав, а також цінні папери, платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви, сертифікати тощо), фондові цінності (акції, облігації та ін.) в іноземній валюті й інші цінності (благородні метали, коштовне каміння тощо).

2.4. Класифікація валют. Міжнародні
розрахункові грошові одиниці

Класифікація валют здійснюється за певними ознаками, а саме:

за статусом валюти: — національна та іноземна валюти;

за сферою застосування:

національна;
міжнародна;
регіональна: СПЗ (спеціальні права запозичення);
євро.

СПЗ — міжнародний резервний актив, який заснований Міжнародним валютним фондом у 1969 р. для підтримання Бреттон-Вудської валютної системи фіксованих валютних курсів з метою забезпечення системи існуючих офіційних резервів країн-учасниць. СПЗ — не валюта і не вимога МВФ, а штучний кошик валют, який використовується Міжнародним валютним фондом для цілей міжнародного обліку та деякими країнами для прив’язування курсів їхніх валют.

Вартість СПЗ була визначена як еквівалент 0,888671 грама золота, що дорівнювало одному долару США. Але вже в 1973 р. вартість була визначена за новим принципом, а саме: як кошик валют, до якого входили такі валюти: японська єна, англійський фунт стерлінгів, долар США та екю.

Таким чином, СПЗ — сума специфічних вартостей чотирьох валют (курси яких визначаються до долара США) на підставі валютного курсу, що котирується в даний час на Лондонському ринку. Склад кошика переглядається кожні п’ять років, з тим щоб він точніше відображав відносну важливість валют, які входять до цього кошика, в міжнародних торгівлі і фінансовій системі. З жовтня 2000 р. метод вибору валют було переглянуто у зв’язку з уведенням євро як загальної валюти країн — членів ЄС та зростанням її ролі на міжнародних фінансових ринках. Ці зміни стали чинними з 1 січня 2001 р.

Сьогодні застосування СПЗ як резервного активу обмежене, в основному вони служать одиницею обліку за операціями МВФ.

СПЗ, екю та євро є міжнародними розрахунковими грошовими одиницями.

Міжнародна розрахункова грошова одиниця — це валютна одиниця, яка використовується як умовний масштаб для вимірювання міжнародних вимог і зобов’язань, установлення валютного паритету та курсу. Євро й екю як регіональні розрахункові грошові одиниці будуть розглянуті далі при характеристиці Європейської валютної системи;

за ступенем обігу на світовому валютному ринку:
головна;
другорядна;
екзотична;
за режимом застосування:
вільно конвертована валюта, яка широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та продається на головних валютних ринках світу. Згідно з Класифікатором іноземних валют (Постанова Правління Національного банку України від 2 жовтня 2002 р. № 378) до вільно конвертованих валют належать: австралійські долари, англійські фунти стерлінгів, датські крони, долари США, ісландські крони, ірландські фунти, канадські долари, норвезькі крони, шведські крони, швейцарські франки, японські єни, євро, СПЗ, золото, паладій, платина, срібло;
частково конвертована або вільно конвертована валюта, яка широко не використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продається на головних валютних ринках світу. Згідно з Класифікатором іноземних валют до цієї групи належать 30 валют світу;
неконвертована валюта — це така національна валюта, яка функціонує тільки в межах країни та не обмінюється на іноземні валюти. Згідно з Класифікатором іноземних валют до цієї групи належать валюти держав, які не брали на себе зобов’язання статті 8 Угоди МВФ за станом на травень 2002 р. До таких валют належать: азербайджанські манати, єгипетські фунти, нові тайванські долари, таджицькі сомони, туркменські манати, узбецькі суми, югославські динари та всі інші валюти, які не належать до першої та до другої груп;
відносно курсів інших валют:
сильна (тверда) — це валюта, яка характеризується стабільним валютним курсом, що відповідає основним макроекономічним закономірностям;
слаба (м’яка);
за матеріально-речовою формою:
готівкова;
безготівкова;
відносно валютних запасів країни:
резервна та ін.

Резервна валюта — це національна валюта провідних країн світу, що накопичується центральними банками інших країн як резерв коштів для міжнародних розрахунків.

Функції резервної валюти:

виступає міжнародним платіжним засобом;
служить базою для визначення валютного паритету і валютного курсу;
використовується як інструмент для проведення валютної політики — валютної інтервенції.

Для набуття статусу резервної валюти повинні існувати об’єктивні передумови, а саме:

домінуючі позиції країни у світовому виробництві, експорті товарів та капіталів;
розвинута мережа кредитно-банківських установ;
лібералізація валютних операцій;
розвинутий ринок позичкових капіталів;
наявність зовнішньої конвертації валюти.

Суб’єктивною передумовою набуття статусу резервної валюти є активна зовнішня валютно-кредитна політика;

за видами валютних операцій:
валюта ціни контракту;
валюта платежу;
валюта кредиту;
валюта клірингу;
валюта векселя.
за принципом побудови:
«кошикового» типу (екю) та звичайна.

Екю — європейська валютна одиниця, яка була введена з березня 1979 р. й умовна вартість якої визначалася за методом валютного кошика.

З вересня 1989 р. вартість екю визначалася так:

1 екю = 0,6242 німецької марки + 1,332 французького франка + 0,2198 голландського гульдена + 0,13 люксембурзького франка + 0,1976 датської крони + 0,008552 ірландського фунта + 0,08784 фунта стерлінгів + 151,8 італійської ліри + 3,301 бельгійського франка + 1,44 грецької драхми + 1,393 португальського ескудо + 6,885 іспанської песети.

Вага кожної валюти відображала відносну частку різних держав-членів у валовому національному продукті різних держав — членів ЄС та в торгівлі в межах ЄС, а також їх внесок у механізм короткострокової валютної підтримки.

Вартість в екю кожної європейської валюти щодня змінювалася, оскільки вона залежала від двох величин — ваги стабільної валюти в кошику та курсу валюти в інших європейських валютах, який також щодня змінювався на валютних ринках.

Екю виконувала чотири головні функції:

перша — загальна одиниця в механізмі обмінних валютних курсів: діяла як індикатор, тобто визначала відхилення курсу однієї валюти від інших;
друга функція — одиниця розрахунків за кредитними угодами;
третя функція — одиниця для взаєморозрахунків за боргами між національними валютними інституціями;
четверта функція — одиниця розрахунків у бюджеті Європейського Співтовариства. Тобто всі зовнішні мита, податки, платежі й інші внутрішні розрахунки Співтовариства виражалися та сплачувалися в екю.

Детальніше про механізм функціонування екю йтиметься нижче.

Євро — це єдина валюта багатьох країн, які входять до Європейського Союзу. До 1 січня 2002 р. євро теж була кошикового типу. Так, з 1 січня 1999 р. було встановлено «незмінний» обмінний курс національних валют відносно євро. Готівкові євро з’явилися в обігу в 2002 р., курс євро до екю був визначений 1:1.

2.5. Конвертованість валют. Валютний паритет

Конвертованість валюти — це здатність резидентів та нерезидентів вільно, без обмежень здійснювати обмін національної валюти на іноземну та використовувати іноземну валюту в угодах з реальними і фінансовими активами. Різниця між ступенем конвертованості валюти залежить від обмежень уряду на валютному ринку. З погляду типів міжнародних операцій, які відбиваються в платіжному балансі країни (платіжний баланс за поточними операціями або за операціями з капіталом), валюта може бути конвертованою за поточними операціями чи за операціями з капіталом або повністю конвертованою.

Конвертованість за поточними операціями — це відсутність обмежень на платежі та трансфери за поточними міжнародними операціями, які пов’язані з торгівлею товарами та послугами, міждержавними переказами тощо. Такі обмеження можуть набувати різних форм у різних країнах: від розподілу іноземної валюти між імпортерами у формі індивідуальних квот для кожної окремої фірми або генеральних квот, що визначають максимальний обсяг іноземної валюти, який уряд готовий виділити для сплати імпорту в поточному періоді, до різних адміністративних вимог. Слід зауважити, що всі країни — члени Міжнародного валютного фонду, підписуючи угоду про вступ до нього, беруть зобов’язання відповідно до статті 8 Статуту МВФ скасувати всі обмеження на міжнародні платежі за поточними операціями. Тому залежно від чинного режиму валютного курсу конвертованість за поточними операціями буває жорсткою (hard), коли національна валюта має фіксований курс відносно іноземної валюти, та м’якою (soft), коли національна валюта має плаваючий курс відносно іноземної валюти.

Конвертованість за капітальними операціями — відсутність обмежень на платежі та трансферти за міжнародними операціями, які пов’язані з рухом капіталу (прямі й портфельні інвестиції, кредити та капітальні гранти). Основними такими обмеженнями можуть бути: обмеження об’єктів прямих іноземних інвестицій окремими галузями економіки, заборона на купівлю резидентами іноземних цінних паперів тощо. Конвертованість за капітальними операціями не є вимогою при вступі до МВФ.

Повна конвертованість — це відсутність будь-якого контролю та обмежень за поточними і капітальними операціями. Повна конвертованість передбачає також відсутність обмежень на експорт та імпорт товарів і послуг, які можуть вплинути на їх ціну.

Внутрішня конвертованість — право резидентів здійснювати операції в країні з активами, які деноміновані в іноземній валюті. Така форма притаманна Україні. Внутрішня конвертованість охоплює як поточні, так і капітальні операції, але не передбачає паралельного обігу кількох валют.

Зовнішня конвертованість — право резидентів здійснювати операції з іноземною валютою з нерезидентами.

Валютний паритет — співвідношення між двома валютами, яке встановлюється в законодавчому порядку на підставі офіційного вмісту золота в одиниці валюти, або СПЗ (спеціальних прав запозичення), або однієї зі світових твердих валют (чи кошика валют). Валютний паритет є підставою для визначення валютного курсу.

2.6. Валютний курс та його функції.
Чинники, що впливають на валютний курс.
Купівельна спроможність валюти

У процесі конвертування продають одну валюту та купують іншу, при цьому відносна кількість цих валют визначається їх обмінним, або валютним, курсом.

Обмін, або конвертування, валют здійснюється на валютному ринку.

Валютний, або обмінний, курс — це ціна однієї валюти, яка виражена в одиницях іншої.

Докладніше щодо конвертування валют та операцій на валютному ринку йдеться в темі «Валютні ринки та валютні операції».

На обмінні курси впливають чинники, які поділяються на економічні, політичні та соціальні.

Економічні чинники виявляють свій вплив через такі показники:

відносні процентні ставки. Зіставлення відносних процентних ставок — це процес порівняння ставок процента в різних валютах. На практиці валюти з вищим значенням процентної ставки зростають у ціні відносно інших валют як результат підвищеного попиту з боку інвесторів, що бажають отримати тільки високі доходи;
паритет купівельної спроможності (Power Purchasing parity — PPP) — це показник відносної купівельної спроможності різних валют. Він визначається шляхом зіставлення цін на певний товар у різних країнах у перерахунку (через обмінний курс) на «базову валюту», як правило, на американський долар. Значення цього показника розкриває такий приклад. Якщо товар в одній країні коштує дешевше, ніж в іншій, то є сенс експортувати його туди, де він коштує дорожче. Так, певний автомобіль може коштувати 20 тис. дол. у США та 2 млн 400 тис. єн в Японії. Коли обмінний курс долара до єни становить 100 одиниць, то автомобіль в Японії буде коштувати американському покупцеві в 24 тис. дол. США. Отже, такий автомобіль американцю вигідніше купити в Америці. Звідси можна зробити висновок: якщо в кожній державі на еквівалентну кількість валюти можна було купити одну й ту саму кількість товару, то міжнародна торгівля не давала би прибутку;
економічні умови, які характеризуються такими показниками, як платіжний баланс, економічне зростання, рівень інфляції, пропозиція грошей, безробіття, ставки податків;
попит на капітал та його пропозиція. Кожна зміна попиту на клієнтському ринку впливає на зміни ставок міжбанківського ринку, що, у свою чергу, впливає на ставки обмінного курсу.

Політичні чинники, а саме: характер економічної політики, ступінь нестабільності політичної ситуації та політика центрального банку.
Соціальні чинники, або «настрій ринку».

Короткострокові зміни обмінних курсів досить часто зумовлені тим, що учасники ринку називають «настроєм ринку», — це погляди трейдерів ринку на короткострокові перспективи руху валюти. «Настрій ринку» може бути позитивний або негативний. У першому випадку валюта зміцнюється, а в другому — слабшає.

Серед перелічених чинників на увагу заслуговує співвідношення інфляції та валютного курсу. Річ у тім, що прискорене зростання грошової маси як у готівковій, так і в безготівковій формі сприяє зниженню курсу грошової одиниці. Збільшення грошової маси в обігу в умовах реального спаду виробництва призводить до зростання цін та сприяє підвищенню валютної ефективності імпорту й, відповідно, розширенню попиту на валюту і падінню її курсу. Інфляційні очікування також виступають утворювальним чинником для валютного курсу. Так, в очікуванні змін курсу валюти інвестори можуть приймати непередбачені рішення, результатом яких може бути як збільшення попиту на валюту, так і його зниження. Зрештою, це може викликати зростання валютного курсу або до його падіння.

Валютний курс виконує основну функцію і додаткову.

Основна функція валютного курсу — це оцінювання порівняльної вартості валюти.

Додаткова функція валютного курсу полягає в тому, що формування на постійній основі звітних даних щодо валютного курсу дає уявлення про співвідношення попиту та пропозиції на валюту (якщо курс формується на ринкових засадах) на валютному ринку.

Валютний курс виступає інструментом аналізу й прогнозу, але тоді, коли існує певний набір історичних даних.

2.7. Види валютних курсів

Розрізняють такі види валютних курсів:

1) за способом регулювання:

фіксований валютний курс;
мінливий валютний курс, такий що коливається в межах коридору;
плаваючий курс, який змінюється залежно від ринкового попиту та пропозиції;

2) за видами ринку:

поточний курс SPOT (TOD i TOM);
форвардний курс;
ф’ючерсний курс;
ринковий та розрахунковий (фіксінг центрального банку) середньозважений курс по торгах.

2.8. Основні механізми курсоутворення

Механізм визначення номінального обмінного курсу на валютному ринку є регламентованою часткою участі держави і має назву режиму обмінного курсу. Існують адміністративний та ринковий режими курсоутворення.

Адміністративний режим виступає у формі множини валютних курсів, тобто це наявність диференційованих курсових співвідношень валют за різними видами операцій, товарними групами та регіонами. Адміністративний режим використовується як стабілізаційний захід в умовах кризи економіки для зниження рівня інфляції та для накопичення золотовалютних резервів. Уведення адміністративного режиму є тимчасовим кроком на шляху до нормалізації економічної ситуації в країні та переходу до ринкових умов курсоутворення. Уперше такий режим стали застосовувати під час економічної кризи 1929—1933 рр. після відміни золотого монометалізму та при введенні валютних обмежень.

Виділяють три основні ринкові режими курсоутворення:

1. Фіксований режим — це такий режим, за якого країни мають прив’язаний або фіксований курс (pegged rate). Такі країни фіксують вартість своєї валюти з нульовою можливістю відхилення або з дуже вузькими межами (не більше 1 %) таких відхилень від іншої іноземної валюти або комбінованої валюти. Лідерами у списку еталонних валют, до яких прив’язується національна валюта, є долар США, євро та СПЗ (спеціальні права запозичення). Прикладом 100-відсоткової фіксації є країни Європейського Союзу, які зафіксували обмінні курси своїх національних валют у межах Союзу відносно інших валют та до нової грошової одиниці євро станом на останній робочий день 1998 р. і дотримувалися визначених обмінних пропорцій до остаточного запровадження єдиної валюти євро.

Фіксований валютний режим включає й такі механізми курсоутворення, як доларизацію та валютний паритет.

Доларизація — це використання валют інших країн як законного платіжного засобу. Такий механізм застосовують переважно малі країни, які економічно інтегруються зі своїми близькими, економічно розвинутішими сусідами. Наприклад, Ліберія використовує долар США, Ліхтенштейн — швейцарський франк, Маршаллові Острови — долар США.

Валютний паритет — це такий валютний режим, за якого країни здійснюють фіксацію курсу національної валюти відносно іноземної, причому випуск національної валюти повністю забезпечується запасами іноземної (резервної) валюти. Зазвичай держава вводить такий режим як стабілізуючий засіб при гиперінфляційних процесах та при валютній кризі або за певних політичних обставин. До таких країн належать: Аргентина, Бруней-Даруссалам, Боснія, Болгарія.

2. Режим, за якого країни мають обмежену гнучкість курсів (limited flexibility). Тобто це такий режим, коли офіційно встановлюються певні співвідношення між національними валютами, які допускають невеликі коливання валютного курсу відповідно до існуючих правил. До такого порядку регулювання валютних курсів належить режим валютного коридору — встановлення меж коливання курсу національної валюти з метою стабілізації валютно-фінансової системи. Наприклад, Росія та Україна застосовували такий режим у 1995—1997 рр.

3. Режим з підвищеною гнучкістю курсів (more flexibility). Курси валют можуть вільно рухатися, змінюючись під впливом факторів попиту та пропозиції тощо. Такий режим має підкатегорії:

вільно плаваючий курс (freely fluctuating);
керовано плаваючий (managed fluctuating);
курс валют, що періодично коригується.

До групи країн з вільно плаваючим курсом відносять промислово розвинуті країни: США (долар США), Великобританія (фунт стерлінгів), Японія (єна), Швейцарія (швейцарський франк), група країн єврозони (євро) та ряд інших. Країни другої групи (з керовано плаваючим курсом) установлюють на певний проміжок часу досить широкі межі коливання курсу власної валюти відносно інших валют, які періодично переглядаються (наприклад, Мексика). Третя група — це країни, що визначають діапазон коливань свого курсу відносно певного кошика валют. Залежно від стану основних валют кошика переглядаються межі коливань власної валюти.

Таким чином, національна валютна система є складовою грошової системи країни, але відносно самостійною й такою, що виходить за національні кордони. Її особливості визначаються ступенем розвитку економіки та зовнішньоекономічних зв’язків країни. Як уже зазначалося, національна валютна система тісно пов’язана зі світовою валютною системою.

2.9. Світова валютна система

Світова валютна система — це форма організації та регулювання валютних відносин, які закріплені в міжнародних угодах та обслуговують міжнародний рух товарів і факторів виробництва.

Світова валютна система виникла в середині ХІХ ст. одночасно з розвитком міжнародних економічних відносин.

Функції світової валютної системи:

сприяння розвитку товарообмінних операцій;
установлення правил та механізмів для забезпечення оптимального співвідношення між національними грошовими відносинами;
сприяння у здійсненні розрахунків через систему фінансово-посередницьких закладів.

2.10. Елементи світової валютної системи.
Міжнародна валютна ліквідність

До основних елементів світової валютної системи належать:

міжнародна валютна ліквідність — це здатність певної країни забезпечити своєчасне погашення своїх міжнародних зобов’язань. Міжнародні ліквідні ресурси включають такі елементи, як золотовалютні резерви, резервні кредити в МВФ і розрахунки в СПЗ та євро;
резервні валюти (золото й національні валюти провідних розвинутих країн світу, євро та СПЗ), міжнародні розрахункові одиниці (євро та СПЗ);
уніфікований режим валютних паритетів;
регламентація режимів валютних курсів;
світовий грошовий товар. Приймається кожною державою самостійно як еквівалент вивезеного з неї багатства та для обслуговування міжнародних економічних відносин. Міжнародним грошовим товаром можуть бути резервні валюти;
міждержавне регулювання валютних обмежень;
уніфікація правил використання міжнародних кредитних засобів обігу;
режим світових валютних ринків і ринків золота;
міжнародні організації, які здійснюють міждержавне валютне регулювання.

Світова валютна система базується на різних формах світових грошей. Світовими називаються гроші, які обслуговують економічні, політичні та культурні міжнародні відносини. У своєму розвитку функціональна форма світових грошей зазнала значних змін. Світова валютна система сьогодні базується на кількох національних валютах провідних країн світу та міжнародних валютних одиницях (євро та СПЗ).

Світова валютна система є сукупністю механізмів і правил, що забезпечують зв’язки між національними та регіональними валютними системами.

Регіональна валютна система — це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн (наприклад, Європейська валютна система об’єднує 12 країн Європи). Регіональна валютна система відображає особливості функціонування економічних відносин в окремих регіонах світу.

2.11. Теорії регулювання валютного курсу

Західні теорії валютного курсу сприяли розробленню методів регулювання валютного курсу як основного елемента валютної політики держави завдяки дискусії щодо ролі валютного курсу в економічному розвитку світу. Слід зауважити, що ця дискусія не припиняється і сьогодні: відбувається пошук нових методів регулювання валютного курсу, його прогнозування та аналізу факторів, які впливають на нього.

Теорія ключових валют відображала політику гегемонії долара на противагу золота. Вона є обґрунтуванням принципів Бреттон-Вудської валютної системи, що базувалася на золоті та на двох резервних валютах і зобов’язувала країни — члени МВФ проводити валютну інтервенцію з метою підтримання долара. Ця теорія всі валюти поділяла на ключові (долар, фунт стерлінгів), тверді та м’які, а також утверджувала лідируючу роль долара (на противагу золоту) та орієнтувала валютну політику всіх країн на долар і підтримування його як резервної валюти. Представниками цієї теорії є американські економісти Дж. Вільямс, який уперше ввів поняття ключових валют у 1945 р., А. Хансен та англійські економісти Р. Хоутрі, Ф. Грехем.

Теорія регульованої валюти. Це кейнсіанська теорія, яка виникла під впливом світової економічної кризи 1929—1933 рр., коли неокласична теорія зазнала краху. Існували два напрями теорії регульованої валюти. Перший — це теорія рухливих паритетів, розроблена І. Фішером та Дж. Кейнсом. Так, Фішер пропонував стабілізувати споживну вартість грошей шляхом маневрування золотим паритетом грошової одиниці, а Кейнс вважав, що золотий стандарт уже вичерпав свої можливості. Він пропонував знижувати курс національної валюти з метою впливу на ціни, експорт, виробництво та зайнятість у країні, для боротьби за зовнішні ринки. Основні пропозиції цієї теорії були використані Великобританією та іншими країнами в 30-х роках минулого століття. Другий напрям — теорія курсів рівноваги, яка підміняє паритет купівельної спроможності поняттям «рівноваги курсів». Згідно з цією теорією нейтральним є такий валютний курс, який відповідає стану рівноваги національної економіки. Західні економісти розглядали валютний курс як втілення менових пропорцій, які залежать від попиту на валюту та її пропозиції.

Теорія фіксованих паритетів та курсів. Прихильники цієї теорії віддавали перевагу режиму фіксованих паритетів та передбачали їх зміни лише в тому разі, коли існує стан нерівноваги платіжного балансу. На підставі розроблених економіко-математичних моделей, вони дійшли висновку, що фіксований паритет не може бути засобом регулювання платіжного балансу, оскільки зміна валютного курсу не є визначальним фактором регулювання зовнішньої торгівлі країни. Ця теорія була підґрунтям для розроблення принципів Бреттон-Вудської валютної системи, яка базувалася на фіксованих паритетах та курсах валют. Представниками цієї теорії були Дж. Робінсон, Дж. Бікердайк, А. Браун, Ф. Грехем.

Теорія плаваючих валютних курсів. Ця теорія базувалася на монетаристських поглядах, згідно з якими валютний курс повинен вільно коливатися під впливом ринкових регуляторів. Теорія обґрунтовувала режим плаваючих валютних курсів та окреслювала його основні позитивні моменти, які полягають у такому: валютний ринок визначає курсове співвідношення валют, режим плаваючих валютних курсів, стимулює розвиток світової торгівлі, сприяє автоматичному вирівнюванню платіжного балансу та вільному вибору країною моделі національного економічного устрою без зовнішнього втручання. Представниками цієї теорії були економісти монетаристського напряму: М. Фрідмен, Ф. Махлуп, А. Ліндбек, Л. Ерхард та ін.

Нормативна теорія пояснює дію валютного курсу як допоміжного інструменту регулювання економіки поряд з адміністративним втручанням держави у валютну політику. Представники цієї теорії вважали, що валютний курс повинен базуватися на угодах та паритетах, які встановлюються міжнародними організаціями. Так, А. Ланьї рекомендував застосовувати колективно регулюючі плаваючі курси валют, а Дж. Мід та Р. Манделл дійшли висновку, що політика стосовно валютного курсу однієї країни може мати негативний вплив на економіку інших країн.

На сьогодні існує кілька теорій, які пояснюють формування валютного курсу та природу його динаміки. Так, однією з найвідоміших теорій є теорія паритету купівельної сили (або спроможності) (Power Purchasing Parity). Згідно з цією доктриною курси будь-яких двох валют мають пристосовуватись один до одного відповідно до зміни рівнів цін у цих двох країнах. Простий приклад дає уявлення дії теорії РРР. Припустимо, що ціна німецької пшениці зростає на 10 % (з 1500 до 1650 DEM за тонну), а ціна американської пшениці не змінюється (1000 USD/т). У цих умовах обмінний курс USD/DEM має зрости з 1,5 до 1,65. Такий ефект забезпечує закон однієї ціни. Згідно з цим законом, якщо дві країни виробляють якийсь однаковий товар, то його ціна має бути однаковою в усьому світі незалежно від того, яка країна продукує цей товар. Що стосується нашого прикладу, то ціна на пшеницю в Америці має пристосуватися до змін ціни на зазначений товар у Німеччині через зміну курсу валют між цими країнами. Виконання вимог даного закону побудоване на взаємодії попиту та пропозиції: відносно здешевіла американська пшениця (пропозиція) стане об’єктом додаткового попиту, який вивільняється від «некупівлі» німецької пшениці, і через це додатковий попит відіб’ється на ціні американського долара, який необхідно купувати для подальшого придбання пшениці.

Теорія РРР виявляється більш прагматичною при розгляді не окремого товару, а загального рівня цін та його динаміки (рівень інфляції) відповідно. Математично це можна подати у вигляді рівнянь:

, (2.1)

де — та — рівень цін у Німеччині у відповідних періодах;

та — рівень цін у США у відповідних періодах (при цьому Pі — ціна певного товару, Qі — кількість товару, або частка в загальному обсязі куплених товарів);

S — доларова ціна німецької марки в період часу 0 та 1.

Доктрину паритету купівельної спроможності можна виразити через показники темпів інфляції. Якщо рівень інфляції в США за період t позначити як , а рівень інфляції в Німеччині за аналогічний період як , тоді можна записати рівняння та . Підставивши ці вирази у попереднє рівняння, дістанемо:

. (2.2)

Економістами було висунуто кілька заперечень стосовно доктрини паритету купівельної спроможності валют як на теоретичному, так і емпіричному рівнях. Однак більшість критиків доктрини РРР не відкидають її повністю [7, с. 565]. Загальновизнано, що в періоди швидкозростаючої інфляції найбільш важливою детермінантою змін валютних курсів стає зміна купівельної спроможності національних валют. Проведений порівняльний аналіз курсу американський долар/бразильське крузейро за період 1970—1975 рр. дав такі результати: американський рівень цін зріс на 38,5 %, тоді як бразильський рівень цін — на 160 %. Водночас згідно з теорією РРР, валютний курс повинен знизитися з 0,202 у 1970 р. до 0,108 у 1975 р. Реальний валютний курс у 1975 р. становив 0,110 [12, с. 377]. Як бачимо, розбіжність незначна. Вона становить менше 2 % реального курсу. За інші роки розбіжність також невелика. Найбільшою вона була у 1973 р. і становила 9,3 %.

Підсумовуючи, можна зазначити, що доктрина паритету купівельної спроможності валюти може бути непоганим інструментом для прогнозування валютного курсу за умови значних відмінностей у рівнях цін порівнюваних країн. Точність прогнозу валютного курсу є похідною від точності прогнозу рівнів цін у двох країнах, а тому часовий діапазон застосування принципів РРР вимірюється від року до п’яти років. Прогноз курсу на термін менше одного року невиправданий через неможливість позбутися багатьох випадкових факторів в основній тенденції розвитку явища. Це і наявність лагу між зміною цін та пристосуванням до цього валютних курсів, і внутрішньорічні сезонні та кон’юнктурні коливання. Прогнози на строк понад п’ять років можуть мати значну похибку.

Теорія РРР має досить обмежені прогностичні можливості, дає уявлення про передумови довгострокової поведінки валютних курсів, але не може пояснити мінливості курсів протягом коротких термінів.

Ключем для розуміння поведінки валютного курсу в короткостроковому періоді є розгляд валют, що формують валютний курс з позиції ринку активів та теорії попиту на активи [7, с. 569]. Сучасний підхід до ринку активів наголошує на тому, що протягом короткострокових періодів (менше року) рішення володіти вітчизняними або іноземними активами (тобто грошовими коштами в національній або іноземній валюті) відіграє значно більшу роль у визначенні валютного курсу, ніж попит на експортні або імпортні товари. Тобто експортно-імпортні потоки розглядаються як другорядні курсотвірні фактори.

Згідно з теорією попиту на активи найважливішим чинником, що впливає на попит на внутрішні (національні) та іноземні грошові кошти (у даному разі розглядається безготівкова форма грошових коштів), є очікуваний дохід на ці активи стосовно один одного. Очікуваний дохід на депозит певної валюти у переведенні на іноземну валюту складається з процентної ставки цієї валюти та її очікуваної ціни (+) або знецінення (–). Коли, наприклад, американці чи іноземці очікують, що дохід на доларові депозити буде вищим порівняно з доходом на депозити в євро, то вищим буде попит на доларові депозити і, відповідно, нижчим — на депозити в євро. Це підштовхне інвесторів конвертувати кошти у вигідніші на даний час активи. Проте під кінець інвестиційного періоду вони можуть зазнати курсових збитків унаслідок змін курсу, які з надлишком перекриють процентний дохід. Для запобігання таким збиткам інвестори мусять укладати строкові контракти, тобто угоди зі зворотним викупом валюти, за курсом «спот» плюс процент, зароблений на вкладені активи. Зазначені угоди з процентного арбітражу є сполучною ланкою між різницею процентних ставок національних грошових ринків двох країн і форвардними курсами відповідних валют. Ця сполучна ланка виступає основою теорії процентного паритету. Щоб зрозуміти механізм дії цієї теорії, слід розглянути її формалізований вигляд. Так, наприклад, якщо певна кількість доларів A інвестується на термін один рік під процентну ставку іUSD, то через рік буде отримана сума І:

. (2.3)

Якщо ж на долари купуються єврооблігації на строк один рік, інвестор спочатку має конвертувати долари в євро. Через рік він отримає суму І у доларах:

(2.4)

де А — сума у доларах, що підлягає конвертації в євро;

R — спот-курс EUR/USD;

F — форвардний однорічний курс EUR/USD.

Наведені формули дають можливість зробити висновок, на користь якого активу віддасть інвестор перевагу. Так, коли > інвестор віддаватиме перевагу зберіганню активів у доларах, а в протилежній ситуації при <
< інвестуватиме в євро. Проілюструємо це на прикладі:

;

Порівняємо дохідність інвестування в доларові та євроактиви.

100 000 (1 + 0,055) = 105 500 USD.

100 000/1,205 · (1 + 0,035) · 1,228 = 105 475,52 USD.

Таким чином, незважаючи на підвищення курсу євро відносно долара, активи в доларах є прибутковими, а тому привабливішими для вкладення капіталу. Висновок, який можна зробити на підставі проведеного розрахунку, є ключовим моментом теорії процентного паритету: процентний арбітраж мусить пристосовуватися до різниці процентних ставок обох країн доти, доки він не досягне значення рівноваги, за якої вже не буде вигідно змінювати форму активу (конвертувати долари в євро, і навпаки). Стан рівноваги має вигляд:

де F — неприбутковий форвардний курс рівноваги:

. (2.5)

Для зазначеного вище прикладу курс F = 1,205 + 1,228(0,055 –
– 0,035) = 1,22956. За даного форвардного курсу ставка доходу за доларовими активами дорівнює доходу за активами в євро зі строковим покриттям валютного ризику. На практиці процентний арбітраж не усуває відмінностей між ставками дохідності по різних валютах. Це пояснюється тим, що ставка доходу не враховує спекуляції форвардною валютою [12, с. 367]. Саме через постійну присутність на ринку спекулятивного попиту і пропозиції не вдається досягти стану сталої рівноваги, що і змушує курс невпинно коливатися.

2.12. Еволюція світової валютної системи.

Система золотого стандарту

Сьогодні існує думка деяких учених про те, що міжнародна валютна система не обов’язково має ґрунтуватися на міжнародних угодах (12, с. 172). Свої висновки вони аргументують тим, що в часи металевих грошей не було жодних правил для встановлення мінової пропорції між двома золотими монетами різної ваги, та стверджують, що депозитна валюта цілком може розглядатися як звичайний товар, відносна вартість якого визначається вільним співвідношенням попиту та пропозиції. Але переважна більшість науковців вважає, що держави не можуть ігнорувати питання співвідношення своїх валют 12, с. 170. На нашу думку, історія валютних систем свідчить, що їх класифікація здійснюється за ознакою резервного активу, тобто активу, за допомогою якого можна врегулювати дисбаланси в міжнародних розрахунках. За цією ознакою стандарти валютних систем поділяються на золотий, золотодевізний та девізний.

Система золотого стандарту виникла у середині XIX ст. після промислової революції в капіталістичних країнах на базі золотого монометалізму. Вона була породжена необхідністю забезпечити торговельні розрахунки між великими промислово розвинутими країнами того часу в Європі й у Північній Америці. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., яка визнала золото єдиною формою світових грошей.

Паризька валютна система ґрунтувалася на простих правилах і забезпечувала майже автоматичну стабільність валютних курсів і рівновагу міжнародних платежів. Основними ознаками системи були: функціонування золота як світових грошей; фіксація золотого вмісту національних валют; їх безпосередня конвертованість у золото; наявність на цій основі фіксованих валютних курсів. У період дії золотого стандарту золото оберталося у вигляді карбованих монет не лише на зовнішньому, а й поряд із розмінними паперовими грішми на внутрішньому ринку.

Система золотого стандарту основана на кількох простих принципах.

Кожна валюта визначалася вагою золота. Англія застосовувала цей принцип ще з 1816 р., США — з 1837 р., Німеччина —
з 1875 р., а Франція, що обрала в 1803 р. біметалічну систему золота-срібла, — з 1878 р.
Конвертованість кожної валюти в золото забезпечувалася як усередині, так і за межами національних кордонів. Емісійні інституції обмінювали банківські папери на золоті монети, і золоті зливки перетворювали в монети. У цих умовах емісійний інститут не міг дозволити собі випускати зливки без обліку обсягу свого золотого запасу.
Зливки вільно обмінювалися на монети; золото вільно імпортувалося й експортувалося на широких міжнародних ринках. Таким чином, ринки золота і валютні ринки були взаємозалежними.
Органи валютного контролю проводили політику регулювання. Її основна мета — забезпечення стабільності валюти і зовнішня рівновага. Будь-який зовнішній дефіцит викликає зростання процентних ставок, що повинно уповільнити економічну діяльність (ефект дефляції) і сприяти ввезенню капіталів (приведення платіжного балансу до нового стану рівноваги).

Такі принципи забезпечували фактичну тотожність національної грошової та валютної систем. Різниця між ними полягала головним чином у тому, що на світовому ринку золото як засіб платежу приймалося на вагу.

Обмінний валютний курс національних (паперових) грошей розраховувався на основі співвідношення їх золотого вмісту (масштабу цін), що установлювався державою. Так, якщо золотий вміст американського долара становив 1/20 унції золота, а англійського фунта стерлінгів — 1/4 унції, то легко визначити, що їх обмінний курс дорівнював співвідношенню 1 до 5 (1/4 : 1/20 = 5). Фунт стерлінгів обмінювався на 5 дол.
Країни, що дотримувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота й кількістю грошей, що перебувала в обігу, а також вільну міграцію золота — його експорт та імпорт. Завдяки такій міграції золота відбувалося покриття пасивного сальдо платіжних балансів, чим забезпечувалася відповідна стабільність системи валютних відносин.

Система золотого стандарту відіграла важливу роль у процесі розвитку міжнародних торговельних відносин, інтернаціоналізації виробництва. Вона забезпечувала загальність світових грошей, їх повну конвертованість, стійкість купівельної спроможності валюти та валютних курсів, а також автоматичне (унаслідок міграції золота) урівноваження платіжних балансів окремих держав, стабільність світових цін. Ця система одночасно забезпечувала стабільність валютних ставок і стабільність платіжного балансу, що виявлялося в такому:

Валютні паритети визначалися через співвідношення їх золотого вмісту. Якщо ринки занадто відхиляються від паритетів, то економічні агенти зацікавлені у здійсненні своїх розрахунків скоріше в золоті, ніж у банкнотах. Наприклад, француз, який повинен здійснити платіж у фунтах стерлінгів, зацікавлений у здійсненні платежу в золоті, якщо різниця між ринковою ціною і золотим паритетом фунта проти франка перевищує витрати на пересилання золота з Франції в Англію. Валютний курс, починаючи з якого така операція буде прибутковою, називається золотою точкою вивозу. Аналогічно можна визначити так звану золоту точку ввозу, починаючи з якої власники іноземних валют, що прагнуть придбати національні гроші, надають перевагу оберненості своєї валюти в золото за кордоном і намагаються скоріше імпортувати золото, ніж зазнавати втрат, які викликані занадто низьким валютним курсом.

Золоті точки дорівнюють паритету національної валюти з додаванням або відніманням транспортних і страхових витрат, викликаних матеріальним трансфертом золота.

Золотий стандарт забезпечував також довгострокову рівновагу платіжного балансу. Справді, країна з негативним сальдо внаслідок руху золотих точок потерпає від відпливу золота за кордон, що змушує емісійний інститут скорочувати обсяг національної валюти в обігу. Відповідно до кількісної теорії грошей таке зменшення грошової маси викликає зниження відносних цін на національні товари, що підвищує їхню конкурентоспроможність і дозволяє збільшувати експорт і скорочувати імпорт, тобто приводити обмін до нового стану рівноваги.
Золотий стандарт сприяв розвитку міжнародної торгівлі. Її обсяг дуже швидко зростав з 1850 до 1914 р.: якщо взяти за базу 1850 р. умовно 100 одиниць, то індекс її обсягу збільшився до 370 у 1880 р., до 1000 — у 1913 р. Це зростання, без сумніву, принесло вигоду насамперед чотирьом провідним західним країнам — Великобританії, Німеччині, Сполученим Штатам, Франції, на які загалом припадало в 1914 р. біля половини світової торгівлі. Серед них виділялася Великобританія, яка відігравала домінуючу роль у торговельно-промисловій політиці світу.

Отже, система золотого стандарту сприяла міжнародному співробітництву між індустріальними країнами, вона забезпечувала тривалу стабільність міжнародної валютної системи.

Водночас система золотого стандарту мала й істотні недоліки. Вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною та дорогою, тому що залежала від рівня видобутку монетарного товару. Найбільшою перешкодою для розвитку валютно-фінансової системи світу було те, що умови функціонування золотого стандарту повністю виключали можливість проведення окремими державами власної валютно-грошової політики. Це пояснюється тим, що безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперової емісії та інфляційне знецінення національних грошей був відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Як наслідок, обмежувалися можливості державного втручання у сферу грошових та валютних відносин, їх регулювання та використання у конкретних напрямах економічної політики.

Зазначені недоліки стали причиною заміни після Першої світової війни золотого стандарту золотовалютним (золотодевізним). Сутність останнього зводилася до того, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти провідних країн світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, які використовувалися в міжнародних розрахунках, називали девізами. Інституційна система золотодевізного стандарту була заснована рішеннями міжнародної Генуезької конференції, що відбулася у 1922 р. Однак і після укладення Генуезької угоди грошові системи майже 30 країн Заходу продовжували функціонувати у режимі золотого стандарту.

Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту відбувся в період «Великої депресії» — економічної кризи 1929—1933 рр. і в перші післякризові роки. З провідних капіталістичних країн спочатку Англія у 1931 р., а далі в 1933 р. США внаслідок загострення суперечностей не лише грошового обігу, а й усієї системи виробничого відтворення, вимушені були відмовитися від внутрішньої конвертованості паперових грошей у золото. У 1936 р. ліквідувала всі форми золотого обігу Франція. Одночасно перейшли до паперово-грошового обігу Нідерланди та Швейцарія. До початку Другої світової війни практично всі країни Заходу припинили обмін на золото паперових знаків вартості.

Важливо з’ясувати причини, що викликали ці дії. Вони не пов’язані безпосередньо з кількісною невідповідністю між централізованими запасами золота і масою грошових знаків, що перебували в обігу, як це здається на перший погляд. Показово, що якщо в 70-х роках минулого сторіччя в умовах повнокровного функціонування золотого стандарту централізовані запаси монетарного товару становили в ряді провідних капіталістичних країн 35—45 % загальної суми паперових грошей, то в період структурних перетворень грошової системи, про які йдеться, забезпеченість золотом паперового обігу була не нижчою. У 1929 р. така забезпеченість становила в Англії 41 %, Франції — 60, у США — майже 100 %. У 1937 р. після відміни в цих країнах обміну паперових грошей на золото цей показник дорівнював відповідно 122 %, 74 та 230 %.

Перша світова війна дестабілізувала систему золотого стандарту. Для фінансування війни європейські країни мусили брати кредити у своїх центральних банків і призупинили оберненість у золото своїх валют, установивши примусовий курс. Наприклад, Франції, що за чотири роки збільшила свою грошову масу в три рази, війна обійшлася в 215 млрд золотих франків 12, с. 175. Крім того, розподіл золота у світі змінився докорінно на користь Сполучених Штатів Америки, які вступили у війну з запізненням порівняно з європейськими країнами. Щоб подолати нову негативну ситуацію, експерти пропонували прийняти систему золотовалютного стандарту і заохочувати центральні банки включати до складу своїх резервних засобів нарівні з золотом обернені в золото валюти для забезпечення банкнотної емісії центральних банків. Золото поряд з конвертованими валютами залишалося основним засобом розрахунків у міжнародних операціях.

Таким чином, відміна обміну паперових грошей на золото у внутрішньому обігу фактично означала крах золотого стандарту у сфері валютних відносин. Це було зумовлено загальною трансформацією економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, у державно-регулюючу економічну систему. Така трансформація відбувалася відповідно до теоретичних засад, які були розроблені Дж. М. Кейнсом у 30-х роках минулого століття. Адекватно цій трансформації змінилася і логіка побудови системи валютно-грошових відносин: якщо золото як національні та світові гроші є елементом стихійно функціонуючої ринкової економіки, то паперові знаки вартості, що мають кредитну основу, більшою мірою відповідають економіці, яка поєднує у собі ринкові та державні регулятори.

2.13. Поняття та види криз валютної системи

Криза світової валютної системи — загострення валютних суперечностей, різке порушення її функціонування, що проявляється у невідповідності структурних принципів організації світового валютного механізму зміненим умовам виробництва. Це поняття виникло у зв’язку з кризою Першої світової валютної системи. Криза золотомонетного стандарту тривала 10 років (1913—1922), Генуезька валютна система існувала вісім років (1929—1936), Бреттон-Вудська — 10 років (1967—1976).

Криза світової валютної системи веде до скасування старої валютної системи та заміни її новою, яка забезпечує відносну валютну стабілізацію.

Види валютних криз

Локальні валютні кризи — уражають окремі країни чи групу країн навіть в умовах відносної стабільності світової валютної системи. (Після Другої світової війни періодично виникали локальні валютні кризи у Франції, Великобританії, Італії та в інших країнах.)

Циклічні валютні кризи є проявом економічних криз. Спеціальні валютні кризи викликані іншими факторами: криза платіжного балансу, надзвичайні обставини тощо.

Основні особливості світової валютної кризи (1929—1936 рр.):

Циклічний характер, оскільки валютна криза була наслідком глибокої економічної і грошово-кредитної кризи.
Структурний характер, адже основні принципи світової валютної системи, що ґрунтувалася на золотому стандарті, зазнали поразки.
Велика тривалість: з 1929 р. до осені 1936 р.
Тяжкі наслідки кризи для економік країн світу: курс деяких валют знизився на 50—84 %; операції з міжнародного кредитування, особливо довгострокові, були припинені через масове банкрутство іноземних боржників, зокрема Німеччини, Австрії та Туреччини, які припинили зовнішні платежі. Унаслідок цього утворилася велика маса «гарячих» грошей, тобто грошей, які стихійно переміщувалися з однієї країни в іншу в пошуках спекулятивних прибутків.
Нерівномірність розвитку кризи у світі. Так, криза уражала то одні, то інші країни, у різний час і з різною силою.

Етапи світової валютної кризи (1929 — 1936 рр.)

1929—1930 рр. У цей час відбувається знецінення валют аграрних та колоніальних країн унаслідок різкого зниження цін на сировину — до 50—70 %. Курс валют в Австралії та Аргентині знизився на 25—54 %, у Мексиці — на 80 %.
Середина 1931 р. Цей етап характеризується відпливом іноземних капіталів з Німеччини та Австрії, зменшенням офіційного золотого запасу і банкрутством банків. Наприклад, Німеччина ввела валютні обмеження та припинила платежі за зовнішніми боргами і розмін марки на золото. Фактично в країні було відмінено золотий стандарт, а офіційний курс марки був заморожений на рівні 1924 р.
Осінь 1931 р. Період пікового стану кризи, який характеризується погіршенням стану платіжного балансу Великобританії та зменшенням офіційних золотих резервів у зв’язку зі скороченням експорту товарів і прибутків від «невидимих» операцій. 21 вересня 1931 р. було припинено розмін фунта стерлінгів на золоті зливки, а курс його знизився на 30,5 %. Одночасно була проведена девальвація валют країн Британської співдружності націй (крім Канади) і скандинавських країн, що мали з Великобританією тісні торговельні зв’язки. Характерно, що з метою підтримання престижу фунта стерлінгів і Лондона як світового фінансового центру у Великобританії не були введені валютні обмеження. Таким чином, Великобританія виграла від девальвації. За рахунок девальваційної премії англійські експортери широко застосовували валютний демпінг, що викликало валютну війну з Францією і США. При цьому пасивне сальдо платіжного балансу Великобританії зменшилося.
Квітень 1933 р. Етап значного і нерівномірного падіння цін у США (оптових — на 40 %, у тому числі на сировину — на 55 %, на пшеницю — на 75 %, а роздрібних — на 20 %). Як наслідок — масові банкрутства в США (40 % загальної кількості банків).
Скасований золотомонетний стандарт у США (до січня 1934 р. долар знецінився відносно золота на 40 % (порівняно з 1929 р.) і був девальвований на 41 %, а офіційна ціна золота підвищилася з 20,67 до 35 дол. за трійську унцію. США взяли на себе зобов’язання обмінювати долари на золото за цією ціною для іноземних центральних банків з метою зміцнення міжнародних позицій своєї валюти. Девальвація долара стимулювала експорт США, але меншою мірою, ніж у Великобританії, оскільки в умовах економічної депресії товарні ціни в країні підвищилися в 1933—1935 рр. на 20 %.
Осінь 1936 р.
Для цього етапу характерні такі явища в економіці Франції як: пасивність платіжного балансу, збільшення дефіциту державного бюджету, відплив золота з країни, штучне збереження золотого стандарту знижувало конкурентну спроможність французьких фірм. У 1929 — 1936 рр. — вартість експорту скоротилася в 4 рази при зменшенні світового експорту в цілому на 36 %. 1 жовтня 1936 р. — було припинено розмін банкнот на золоті зливки, а франк девальвовано на 25 %. Оскільки золотий вміст валюти не був зафіксований, а до 1937 р. були лише встановлені межі змін (0,038—0,044 г чистого золота), з’явилось поняття «мандрівний франк». Незважаючи на девальвацію, французький експорт скоротився, оскільки валютна і торговельна війни обмежили можливості валютного демпінгу. Інфляція знизила конкурентну спроможність французьких компаній.

2.14. Валютні блоки та зони

У період світової економічної кризи 1929—1933 рр. із крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки — регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий.

Валютний блок — це угруповання країн, залежних в економічному, валютному і фінансовому аспектах від держави, що керує ним та диктує йому єдину політику у сфері міжнародних економічних відносин та використовує їх як привілейований ринок збуту, джерело дешевої сировини, вигідну сферу вкладень капіталу.

Основні характерні риси валютного блоку:

курс залежних валют прикріплюється до валюти країни, що керує угрупованням;
міжнародні розрахунки країн, які входять у блок, здійснюються у валюті країни-гегемону. Їхні валютні резерви зберігаються в країні-гегемоні;
забезпеченням залежних валют є казначейські векселі та облігації державних позик країни-гегемона.

Основні валютні блоки:

Стерлінговий блок виник у 1931 р. До нього увійшли: країни Британської співдружності націй, крім Канади, Ньюфаундленда, а також Сянган (Гонконг); деякі держави, які тісно економічно пов’язані з Великобританією: Єгипет, Ірак, Португалія. Пізніше приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія (де-факто), Греція, Іран.
Доларовий блок створено в 1933 р. Його членами є: США, Канада, країни Латинської Америки.
Золотий блок створено в червні 1933 р. До нього увійшли: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія, Чехо-
словаччина, Польща. Мета — штучне підтримання незмінного золотого вмісту своїх валют.

Девальвація валют напередодні Другої світової війни.

Економічна криза 1937 р. Уперше на міждержавному рівні проведені консультації на базі тристоронньої угоди від 25 вересня 1937 р. між США, Великобританією і Францією.

Знецінення валют: до кінця 1938 р. золотий вміст та офіційний курс долара знизився на 41 % проти рівня 1929 р., фунта стерлінгів — на 43 %, французького франка — на 60 %, швейцарського франка — на 31 %. Напередодні Другої світової війни не було жодної стійкої валюти.

Бреттон-Вудська валютна система

Метою подолання зазначеного вище кризового стану в 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США) зібралася Міжнародна валютно-фінансова конференція, на якій було створено Міжурядову установу при ООН з регулювання валютних відносин — Міжнародний валютний фонд (МВФ). Відповідно до статуту МВФ було визначено основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основою стала система золотовалютного стандарту, яка у своєму подальшому розвитку трансформувалася у систему золото-доларового стандарту.

Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 1970-х років і відіграла істотну роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв’язків.

Основні принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи зводилися до такого:

У новій системі збереглася роль золота як загального еквівалента, платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обороті. У тексті Бреттон-Вудської угоди (стаття IV, розділ І статуту МВФ) було записано: «Паритети валют усіх держав-учасниць мають виражатися у золоті, яке виступає загальним еквівалентом, а також у доларах США за його золотим вмістом на 1 липня 1944 р.». Однак фактично це положення валютної угоди не дотримувалося. Серед валют країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість (для центральних банків інших держав) у золото. У цьому була його корінна відмінність від усіх інших валют, які такої конвертованості не мали. Завдяки тому, що паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, їх зв’язок із монетарним товаром здійснювався за системою «золото — долар — національні валюти». У цьому поєднанні долар виступав як знак золота та різновид світових грошей.
Однією з вимог Бреттон-Вудської валютної системи, як і системи золотого стандарту, було дотримання принципу фіксованих валютних курсів, що мало суттєве значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційні курси валют установлювалися через визначення їх золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися відносно долара. Вони не могли відхилятися більш як на 1 % в обидва боки без відповідної згоди МВФ.
Долар, функціонуючи у режимі золотого стандарту, прирівнювався до золота за визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: вміст долара дорівнював 0,888 г золота; ціна однієї унції (31,1 г) золота — 35 дол.
Важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної (приватної) купівлі-продажу золота. Ці операції могли здійснюватися лише на рівні центральних банків на основі фіксованої ціни — 35 дол. за одну унцію. Ця норма була спрямована на забезпечення відповідної стабілізації валютної системи.

Отже, ця система є системою жорстких валютних нормативів, функціональне регулювання і контроль за дотриманням яких здійснював МВФ. Якщо та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара в установлених межах коливань (±1 %), вона могла вдатися до таких дій. По-перше, використати частку свого золотовалютного резерву для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку. По-друге, вдатися до цільових позик, що надавалися зі спеціального фонду МВФ. Нарешті, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10 % могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.

Протягом тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи «золото — долар — національна валюта» забезпечувалася високим рівнем стійкості та довіри до долара, який виконував функцію міжнародного засобу платежу та резервної валюти. Ця довіра базувалася на тому, що, на відміну від усіх інших валют, долар зберігав за собою на валютному (зовнішньому) ринку антиінфляційний імунітет, який гарантувався його конвертованістю для центральних банків у золото. Така конвертованість забезпечувалася нагромадженням США значної частки (понад 70 % у перші повоєнні роки) централізованих запасів золота. У 1949 р. централізовані запаси золота США оцінювалися в 24,6 млрд дол., що в 3,15 раза перевищувало загальну суму доларів, яка була розміщена в іноземних банках. Слід враховувати і надзвичайно високу питому вагу США у світовій торгівлі та експорті капіталу, а також бездефіцитність протягом тривалого часу платіжного балансу цієї країни. За цих умов долар виконував функцію резервної валюти Бреттон-Вудської системи. Вважалося, що долар такий же, як золото, і навіть кращий за золото.

В кінці 60-х — на початку 70-х років ситуація суттєво змінилася: США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги, виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. У 1971 р. їх вартість становила 11,1 млрд дол. Ця сума в 6 разів була меншою від доларової маси, що перебувала у міждержавному обігу. Почалася масова погоня за золотом як більш стійким грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна — 35 дол. за одну унцію та ринкова, що в кілька разів перевищувала офіційну.

У цій ситуації США, по суті, повністю втратили свою спроможність здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і, таким чином, утримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Визначаючи це, 15 серпня 1971 р. Президент Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості долара в золото. Відхід від одного із визначальних принципів Бреттон-Вудської системи означав її фактичний крах та відповідну зміну сил у світовій економіці. На відміну від монополізму США, що був панівним у перші повоєнні десятиріччя, в кінці 60-х — на початку 70-х років сформувалося три центри світового економічного суперництва — США, Західна Європа та Японія. Як наслідок, поліцентризм у фактичній розстановці економічних сил у світовому господарстві вступив у суперечність з основаним на монопольному становищі долара моноцентризмом у сфері міжнародних валютних відносин. Криза Бреттон-Вудської системи породила багато проектів її реформування: від створення колективної резервної валюти, випуску світової валюти, яка була б забезпечена золотом та товарами, до повернення до золотого стандарту.