Правова регламентація послуг, що надаються у сфері освіти

правова РЕГЛАМЕНТАЦІЯ послуг,

що надаються у сфері освіти

1. Загально-правові ознаки послуг, що надаються у сфері освіти, та правова регламентація основних освітніх послуг

У цьому підрозділі роботи необхідно надати загально-правову характеристику послугам, що надаються суб’єктами у сфері освіти. Визначення характерних загально-правових ознак послуг у сфері освіти повинно надати можливість визначити напрями підвищення їх якості і кількості. Однак вирішення першого і другого завдання можливе на основі визначення видів послуг, що можуть надаватися у сфері освіти.

Отже, уявити кількість існуючих у світі видів послуг можна виходячи з їхньої класифікації, що надається у Генеральній Угоді торгівлі та послуг ВТО. Перелік послуг налічує кілька сотень видів.

О.О. Красавчиков свого часу виділив 4 структурні блоки сфери обслуговування: перший блок – соціальні зв’язки з надання послуг між організаціями; другий блок – соціальні зв’язки, що складаються у разі надання різного роду послуг організаціями громадянам; третій блок – відносини з надання послуг окремими громадянами організаціям; четвертий блок – з обох сторін суспільних відносин перебувають громадяни: один іншому надає послугу [242; 542, с. 172]. Тут вченим було обрано суб’єктний критерій класифікації. За ним у сфері освіти найбільшого поширення отримали відносини з надання послуг організаціями громадянам. Поширеними є й відносини між різними організаціями – при закупівлі, будівництві, оренді тощо, а також надання платних освітніх послуг на замовлення суб’єкта підприємництва. Меншого поширення отримали відносини з надання послуг громадянами - СПД організаціям – НЗ.

Також іще у радянські часи О.С. Іоффе залежно від характеру діяльності запропонував поділити зобов’язання з надання послуг на три групи: 1) зобов’язання, спрямовані на надання фактичних послуг (договір схову); 2) зобов’язання, спрямовані на надання послуг юридичного характеру (договори поруки і комісії); 3) зобов’язання, що поєднують послуги юридичні та фактичні (договір експедиції) [200, с. 490]. Видається, що за цими критеріями класифікації переважна більшість зобов’язань у сфері освіти пов’язана із наданням фактичних послуг. Хоча можуть мати місце і зобов’язання двох останніх видів.

Сферу людської діяльності в якості критерію обрав А.Є. Шерстобітов, яким серед видів послуг було виділено: послуги зв’язку та інформації; медичні послуги та послуги соціального характеру; ветеринарні послуги; аудиторські послуги; правові послуги; туристсько-екскурсійні послуги; послуги з навчання (виділення наше – Б.Д.); послуги сприяння зайнятості населення; готельні послуги; комунальні послуги; ритуальні послуги; спортивно-оздоровчі і санаторно-курортні; культурно-видовищні послуги [605, с. 14]. Як видно, вченим окремо виділено послуги з навчання. Проте у випадках, не заборонених законодавством, НЗ можуть надавати або отримувати й інші із названих груп послуг.

Г.Д. Отнюкова пропонує класифікувати послуги у різних сферах економіки за такими напрямами:

1) за строками – разові; строкові (протягом визначеного договором періоду часу); безстрокові. За цим критерієм НЗ можуть надавати разові і строкові послуги. При цьому складно навести приклад безстрокової послуги, яку б могли надавати НЗ. Проте вони можуть безстроково користуватися землею та певним майном, що виділені їм у користування власником та/або державою чи територіальною громадою;

2) за суб’єктним складом – між суб’єктами господарювання (відносини щодо надання таких послуг мають форму оперативно-господарських зобов’язань) чи між госпрозрахунковими підрозділами суб’єкта господарювання (опосередковуються внутрішньогосподарськими зобов’язаннями). За цим критерієм у сфері освіти наявні послуги, що надаються як суб’єктами господарювання, так і всередині цих суб’єктів їх структурними підрозділами;

3) з урахуванням характеру вчинених дій – фактичні та юридичні. За цим критерієм у сфері освіти найчастіше наявні фактичні послуги;

4) залежно від зв’язку зі сферою матеріального виробництва – послуги, що сприяють виробництву товарів, які користуються попитом на ринку (маркетинг, консалтинг); послуги із забезпечення належного технічного рівня виробництва (інжиніринг); послуги посередників, організацій транспорту і зв’язку, що сприяють поставці й збуту продукції виробника; послуги банків, фінансових брокерів; аудиторські послуги. Такі послуги також можуть мати місце у сфері освіти. Проте НЗ частіше можуть бути їх споживачами, аніж надавачами [573, с. 90; 542, с. 172].

Залежно від своїх можливостей і потреб клієнтів у сфері освіти пропонується значний асортимент послуг (програм), які можливо класифікувати за рядом ознак:

- за рівнем освіти, що пропонується: довузівські, бакалаврські, магістерські, аспірантські, професійної перепідготовки і т.п.;

- за орієнтацією на певну спеціальність: з фінансів, маркетингу, товарознавства, управління персоналом та інших професій, які користуються попитом на ринку;

- за формою навчання: денні, вечірні, заочні, дистанційні, екстернат і т.п.;

- за методами навчання, що використовуються: традиційні, проблемного навчання, програми, основані на аналізі ділових ситуацій і т.п. [498, с. 375].

В.В. Рєзніковою пропонується поділяти послуги на основні та додаткові. Основні послуги – це послуги, які призначені задовольняти основні потреби, а додаткові – другорядні потреби. До останніх можна віднести, зокрема, післяпродажні послуги (їх також іменують супутніми, сервісними). Виділення додаткових послуг покликане більш чітко окреслити сферу послуг, оскільки дослідження сучасної сфери послуг вимагає передусім відокремлення галузей, що відносяться до цієї сфери, від сервісних компонентів, що мають місце й у всіх інших галузях та сферах [481, с. 111]. У сфері освіти основними послугами безумовно є безпосередньо освітні послуги. Додатковими тут є послуги із забезпечення можливості отримувати якісні освітні послуги. Це можуть бути послуги із користування бібліотечним фондом, користування Інтернетом, із копіювання, проживання, харчування тощо.

З використанням функціонального підходу вченими проведено класифікацію публічних послуг залежно від сфери, в якій відбувається їх реалізація. Таким чином, виділяються інформаційні, освітні (виділення наше – Б.Д.), медичні, комунальні (муніципальні), побутові, фінансові й інші послуги. Інша із запропонованих класифікацій припускає виділення трьох видів публічних послуг: 1) послуги для громадян (видача особистих документів, здійснення реєстраційних дій, надання права користування публічними бібліотеками, освітні послуги (виділення наше – Б.Д.) і т.д.); 2) послуги для підприємців і суб’єктів господарювання (реєстрація компаній, видача ліцензій, дозволів, консультування з питань оподаткування тощо); 3) послуги інформаційного характеру, що надаються органами державної влади і місцевого самоврядування [546; 12].

Залежно від специфіки конкретної послуги вона може надаватися некваліфікованим виконавцем – непрофесійна послуга (миття автотранспорту, одержання коштів за дорученням, прибирання приміщень тощо) або виконавець послуги повинен володіти визначеними професійними навичками – професійна послуга (медичні, юридичні та інші). Професійні послуги, у свою чергу, можна поділити на такі:

- звичайні професійні, для надання яких виконавцю досить мати середній рівень знань, навичок, що наявні в даному професійному середовищі;

- професійні кваліфіковані, що потребують високої кваліфікації виконавця (освітні послуги, що надаються відомим професором).

Така кваліфікація має істотне значення для питань визначення виконання відповідного зобов’язання, особливо у зв’язку з питаннями оплати послуги. Вимоги, що приділяються до кваліфікованого професійного виконавця, будуть вищими, ніж до непрофесійного, навіть тоді, коли відповідний договір оплатного надання послуг не припускає досягнення нематеріального результату [542, с. 173]. У сфері освіти абсолютна більшість послуг належить до професійних. При цьому НЗ І-ІІ рівнів акредитації надають переважно звичайні професійні послуги, які передбачають наявність загальної (середньої) педагогічної чи іншої освіти. А послуги, що надаються НЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації у переважній більшості є професійними кваліфікованими, оскільки потребують наявності високого рівня спеціальних знань, вмінь і навичок, а також вміння їх передавати у безпосередніх надавачів - виконавців.

Є свої особливості у кваліфікації послуг у науках цивільного, адміністративного та господарського права.

Згідно з положеннями статей 903 і 904 ЦК України договори з надання послуг можна поділити на оплатні та безоплатні. У даному випадку використовується існуючий у цивільному праві критерій поділу договорів на оплатні та безоплатні залежно від наявності або відсутності зустрічного матеріального задоволення.

При наданні платних послуг державними установами разом з наданням послуг з безоплатного навчання виникає неоднозначна ситуація із врахуванням в навчальному процесі державної власності (будівель, обладнання, навчально-методичної літератури тощо). Так, в реальному процесі досить важко виокремити, наприклад, вартість електроенергії, палива, газу, води, літератури та навчальних матеріалів, що використовуються на освітні потреби у межах надання платних послуг та вартість цих складових, що використовуються в навчальному процесі, який здійснюється на бюджетних засадах.

Невизначеність законодавства та непрозорість процесу платного та безоплатного навчання, з одного боку, створює підстави для зловживань, з іншого – нечіткі вимоги до використання державних ресурсів у державних НЗ для здійснення платного навчання дозволяє встановлювати плату за навчання нижчу, ніж в приватних НЗ, що може розцінюватися як недобросовісна конкуренція [263, с. 231-232].

Як вказувалося у роботі раніше, у главі 63 ЦК України прямо освітні послуги не називаються. Проте у РФ у статті 779 ЦК РФ названо перелік видів послуг, що підпадають під вплив цивільного законодавства, серед яких і послуги з навчання. Проте у даному випадку російські вчені мають на увазі не традиційні освітні відносини, що пов’язані з отриманням загальної або професійної освіти і завершуються отриманням диплому державного зразка, а відносини, що випливають із навчання у формі репетиторства, у гуртках художньої або творчої самодіяльності, інших формах, що здійснюються за ініціативою учня, за його рахунок і, як правило, за індивідуальною програмою. Саме у відносинах цього роду наявні усі притаманні цивільному праву ознаки: свобода договору; рівність суб’єктів; можливість визначати зміст програм з навчання, строки і ціну навчання [538, с. 70].

В адміністративно-правовій науці використовується поділ державних (управлінських) послуг залежно від форми їх реалізації на групи: а) послуги, пов’язані з реальним здійсненням концептуальних прав і свобод громадян – медичні послуги, у сфері культури, освіти (виділення наше – Б.Д.), соціального захисту та ін.; б) власне державні (управлінські) послуги, пов’язані з юридичним оформленням умов, необхідних для реалізації прав і свобод громадян – видача дозволів, свідоцтв, ліцензій та ін. [396, с. 97; 58, с. 174; 1, с. 125-126].

Г.О. Пономаренко за стандартною класифікацією за критерієм оплати виділяє 1) безоплатні послуги (підготовка фахівців за державним замовленням); 2) оплатні послуги (підготовка фахівців понад державне замовлення із компенсацією витрат на навчання) [407, с. 12]. Останні надаються згідно з Переліком платних послуг, які можуть надаватися НЗ, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності [426].

Якщо в якості критерію взяти напрямок надання освітніх послуг, то НЗ (й особливо ВНЗ) можуть надавати послуги: 1) із підготовки і перепідготовки робітників і спеціалістів; 2) з підготовки аспірантів і докторантів; 3) з прийому кандидатських іспитів; 4) з підготовки до захисту та проведення захисту дисертацій; 5) із довузівської підготовки; 6) з консультування та ін.

За об’єктом надання освітніх послуг останні можуть надаватися: 1) іноземним громадянам; 2) вітчизняним студентам; 3) робітникам, слухачам підготовчих відділень; 4) особам, що переводяться з одного ВНЗ до іншого; 5) аспірантам і докторантам; 6) слухачам.

Залежно від безпосереднього виконавця – органу чи підрозділу НЗ, послуги надаються: 1) навчальними підрозділами; 2) науковими підрозділами; 3) видавничими підрозділами (друкування дисертацій, друкування і розсилання авторефератів дисертацій) [407, с. 12-13].

Названі вище групи освітніх послуг за класифікацією, наданою Г.О. Пономаренко, надаються ВНЗ усіх форм власності.

Можна навести схожу з останньою класифікацію. Так, на основі аналізу думок російських вчених [372, с. 38] освітні послуги можна класифікувати 1) за освітніми лініями: послуги загальної освіти, професійної, вищої та ін.; 2) за організаційно-освітніми структурними компонентами: послуги загальної, професійної освіти; самоосвіти, додаткової освіти; 3) за основним компонентом освітнього процесу: послуги теоретичної освіти, практичної освіти, учбового проектування.

А.О. Монаєнко вказує, що послуги, які надаються вищою школою, мають свій попит і пропозицію, а тому можуть вважатися товаром і відповідним чином оплачуватися. Серед таких послуг вченим виділяються: освітні, пов’язані з підготовкою кадрів як для матеріальної, так і для нематеріальної сфер; перепідготовка кадрів за замовленнями підприємств та організацій; науково-дослідні роботи; виробничі, пов’язані з виробництвом дослідних зразків виробів, матеріалів тощо, створених на основі результатів наукових досліджень [325, с. 33].

З урахуванням співвідношення категорій «послуга», «продукція» і «товар», які по відношенню до сфери освіти були наведені у першому розділі, окремі вчені ідуть далі і наводять наступну класифікацію того, що за плату можуть здійснювати НЗ та ВНЗ:

- господарську діяльність із виробництва продукції або товару (наприклад, виготовлення й реалізацію товарів народного споживання в майстернях, вирощування й реалізацію сільськогосподарської продукції і продукції тваринництва в підсобних господарствах, випуск підручників, навчальних посібників, наукової літератури в результаті здійснення видавничої діяльності тощо);

- господарську діяльність з надання послуг (наприклад, освітніх, у сфері фізичної культури і спорту, туризму, побутових, транспортних та інших послуг);

- господарську діяльність з виконання робіт (наприклад, виготовлення товарів народного споживання, збирання лікарських рослин, виготовлення обладнання та його обслуговування, здійснювані науковими, науково-дослідними, дослідно-конструкторськими підрозділами тощо) [270, с. 82].

Із наведеним переліком можна погодитися. Можна навіть його багаторазово розширити. Проте вважаємо за необхідне на основі усіх класифікацій послуг у сфері освіти навести власну узагальнену і найбільш універсальну класифікацію.

Безумовно, найбільшого публічного значення мають основні освітні послуги. Вважаємо, що до цієї групи послуг необхідно включити послуги з безпосередньої передачі знань, вмінь і навичок. При цьому вважаємо, що освітні послуги, які надаються на платній основі зверх державного замовлення, також входять до цієї групи. За головний критерій поділу послуг у сфері освіти не повинен братися критерій оплатності, а на перший план повинен виходити критерій сукупності дій.

Другою великою групою послуг у сфері освіти є додаткові освітні послуги. У цій групі виділяються великі підгрупи: послуги з користування літературою та електронним фондом; послуги з підвищення кваліфікації; послуги з отримання освіти дистанційно; консультативні послуги; інші додаткові освітні послуги. Ці послуги є освітніми. Проте не основними, а додатковими, тобто такими, що передбачають передачу знань, вмінь і навичок, однак іншим способом, відмінним від простого класичного. Саме тому, наприклад, послуги з отримання освіти дистанційно, необхідно віднести до додаткових, а не основних освітніх послуг.

Третьою великою групою послуг у сфері освіти є інші послуги, які надаються суб’єктами у сфері освіти, та не є освітніми. Це саме ті послуги, які непрямо пов’язані із освітніми. Вони забезпечують можливість отримання освітніх послуг та/або залучення додаткових грошей до бюджету НЗ. Це можуть бути послуги з користування гуртожитками, послуги з харчування, послуги з надання об’єктів в оренду, послуги з проведення науково-дослідних робіт та ін.

Саме у межах цих груп зараз та у наступних підрозділах необхідно буде визначити правовий режим надання цих послуг.

Зараз необхідно визначити ознаки освітніх та інших послуг у сфері освіти і напрями покращення режиму їх надання.

Як вказують вітчизняні вчені, визначення соціально-економічної ефективності вищої освіти має деякі особливості, які пов’язані з вимірюванням результатів і затрат освітніх послуг. Існують дві концепції відносно оцінки результатів освітніх послуг. Перша полягає у тому, що послуги, які надаються НЗ, мають вартість; друга виходить із того, що ці послуги у вигляді знань не мають вартості [494, с. 215]. Обидві концепції мають право на існування. Якщо освітня послуга оплачується її споживачем, то її ефективність можна виміряти кількістю зароблених випускником грошей через якісне засвоєння цієї послуги. При застосуванні другої концепції ефективність освітніх послуг можна виміряти рівнем корисності і затребуваності випускника економікою та суспільством. З іншого боку, необхідно погодитися із класичною економічною теорією, згідно з положеннями якої будь-який товар, робота чи послуга має свою вартість. Якщо послуга надається безоплатно, то її вартість складає собівартість, тобто сума грошей, витрачена державою на надання цієї послуги. Тому ефективність наданої освітньої послуги у сучасній капіталістичній економіці повинна завжди мати грошову оцінку.

В якості критеріїв якості надання адміністративних послуг вченими називаються: результативність, своєчасність, доступність, наявність інформації про адміністративний орган, територіальне розташування адміністративного органу, режим доступу до приміщення адміністративного органу, доступність бланків та інших формулярів, доступність оплати послуги (якщо вона оплатна), зручність, вибір способу звернення за послугою, простота адміністративної послуги, організація особистого прийому, зручний порядок оплати адміністративної послуги, відкритість, повага до особи, професійність [550, с. 19-34]. Вважаємо, що ефективність та якість послуги у сфері освіти за великим рахунком можна виміряти за цими критеріями. А рівень їх публічності і відповідності адміністративним послугам відрізняється за видом послуг.

М.Н. Курко вказує, що механізм формування ціни на платні послуги навчання, підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації, додаткові освітні послуги та порядок використання коштів, залучених від їх надання потребує законодавчого вдосконалення, оскільки співвідношення між напрямами використання додаткових коштів чітко не встановлені і є непрозорими для громадськості. Разом із тим при оприлюдненні інформації про позабюджетні джерела фінансування державних та комунальних ВНЗ вбачається за доцільне оприлюднювати і напрями використання отриманих фінансових ресурсів для того, щоб процес ціноутворення у таких НЗ зробити максимально прозорим [263, с. 232].

При цьому вітчизняні вчені в якості однієї із ознак освітньої послуги незалежно від її оплатності або безоплатності вказують на відсутність у виконавця обов’язку гарантувати певний позитивний результат, оскільки у послугах «продається» (передається) не сам результат, а дії, що привели до нього [165]. Результат лежить поза межами послуги. Тому, результат може бути позитивним, негативним або повністю відсутнім [543, с. 67-68]. Проте у будь-якому разі освітня послуга має свою вартість, яка залежить від витрат на її надання.

Аналогічні думки висловлював О.С. Іоффе: на відміну від договору підряду у договорі надання послуг мета досягнення матеріального результату відсутня. Дія контрагента спрямована на досягнення різних інших ефектів [200, с. 489]. М.І. Брагінський у своїх працях зазначав, що договори з надання послуг можуть умовно поділятися на договори з виконання робіт і договори з надання послуг. Перші побудовані за моделлю договору підряду, а другі – за моделлю договору доручення [42, с. 216-217]. А.Є. Шерстобітов вважає, що продається не результат послуги, а дії, що призвели до нього, тобто діяльність і результат діяльності складають одне ціле. Послуга споживається послугоотримувачем у процесі її надання, тобто в процесі самої діяльності послугодавця [605, с. 3].

С.М. Братусь вважав, що безоплатні майнові відносини включені у предмет цивільного права, тому що в сучасних умовах вони також пов’язані з вартісними грошовими відносинами: майно, що перейшло в безоплатне користування або в право власності, має грошову оцінку і щодо значного кола матеріальних благ є потенційним товаром [43, с. 15]. Безоплатна послуга у зв’язку з цим буде потенційним товаром, якщо аналогічний вид послуги вже отримав свою грошову оцінку, тобто послуга була предметом оплатного договору... [373, с. 255]. Метою освітніх послуг, які надаються державними ВНЗ, є задоволення потреб особи, суспільства та держави [407, с. 11]. Тобто надання послуги передбачає задоволення різних за своїм рівнем інтересів – і приватних, і публічних.

Отже, однією із найважливіших характеристик освітніх послуг є їх якість, що полягає у можливості задовольняти потреби споживача і суспільства. Російський вчений визначає, що якість освіти – категорія, яка характеризує умови організації, склад і результативність процесу освіти, його відповідність потребам та очікуванням різних груп споживачів, пов’язаним із розвитком і формуванням професійної компетенції особистості [81, с. 26-27]. Якість освітньої послуги визначається її ефективністю. У вищій освіті існує два основних види ефективності: економічна та соціально-економічна. Економічна ефективність – величина витрат і співвідношення величини витрат та одержаного продукту, ефекту. Соціально-економічна ефективність – відповідність результатів діяльності соціальним та економічним цілям суспільства [499, с. 379].

Ефективність наданої послуги залежить не тільки від надавача та витрат на надання послуги, а й від їх споживача, його інтелектуального рівня, пам’яті, фізичних та розумових даних, стану здоров’я, психічного стану, стану попередньої підготовки тощо. В якості аналогу можна навести приклад надання медичних послуг. Там корисний ефект послуги залежить як від кваліфікації послугонадавача – лікаря, так і від того, наскільки запущена хвороба, від стану організму пацієнта в цілому, від чутливості організму до лікарських засобів, від супутніх захворювань, що мають місце у пацієнта, потрібно враховувати їх наявність (цукровий діабет, цироз печінки тощо) при розгляді питання, які саме медичні маніпуляції необхідно і можливо провести [47, с. 221].

Іншими вченими підтверджуються наведені положення у прикладі з наданням медичних послуг стосовно сфери освіти. Ними стверджується, що якість освітньої послуги визначається рівнем підготовки учнів до освоєння програм вищої професійної освіти, їх спроможністю і бажанням навчатися. Оцінка якості освіти повинна даватися за однозначними, зрозумілими і особистісно значущими для студента, викладача, адміністратора критеріями. Лише за цих умов можна розраховувати на зацікавлену участь студента в оволодінні способами вирішення професійних завдань; на високий рівень самореалізації випускника ВНЗ у трудовій діяльності. Студент повинен бути забезпечений як загальною інформацією про зв’язок навчання з основними професійними завданнями, які йому належить вирішувати, так і про зміст і форми самопідготовки, про організацію навчального процесу тощо [93, с. 150-151]. Дослідження свідчать, що споживачі оцінюють якість послуг за критеріями: матеріальності (оргтехніка, матеріали, зовнішній вигляд), надійності (виконання послуги точно, у повному обсязі й у строк), чутливості (щире бажання допомогти споживачу і швидке обслуговування), переконаності (компетентність, відповідальність, упевненість і ввічливість) і співчуття (індивідуальний підхід до споживача) [644]. І цим критеріям повинні відповідати послуги, що надаються НЗ.

Крім якості освітніх послуг є й інші важливі їх характеристики. Серед них Г.О. Пономаренко виділила: 1) наявність спеціальної мети та завдань; 2) їх змістом є освітня діяльність; 3) пов’язані із забезпеченням реалізації конституційних прав людини і громадянина на отримання вищої освіти на оплатній чи безоплатній основі; 4) надаються ВНЗ, заснованими державою, які фінансуються з державного бюджету або з додаткових джерел (наприклад, за рахунок надання платних послуг), і підпорядковуються відповідному центральному органу виконавчої влади; 5) однією з умов надання державними ВНЗ освітніх послуг є отримання ліцензії [407, с. 13].

Визначення ознак освітніх послуг сприяє посиленню правового впливу на них з метою вдосконалення. Підвищення якості освітніх та інших послуг у сфері освіти пов’язане із фінансуванням та інвестуванням у діяльність НЗ, а також із поліпшенням їх майнової та професійної бази. Важливою є оптимізація структури послуг, що надаються НЗ.

На шляху впровадження освіти для демократичного суспільства вітчизняним вченим пропонуються основні напрями її вдосконалення на найближчу перспективу:

- удосконалення змісту освіти; розроботка і запровадження нових програм, підручників та інших засобів навчання;

- запровадження активних та інтерактивних технологій та методів навчання;

- розв’язання завдань громадянської освіти та виховання під час позакласної та позашкільної діяльності;

- організація демократичного шкільного життя, зокрема запровадження справжнього учнівського, студентського самоврядування;

- підготовка педагогічних працівників;

- забезпечення якості освіти для демократичного суспільства та освіти з прав людини;

- постійний моніторинг системи громадянської освіти [243, с. 25].

В.К. Колпаков визначив, що суттєвими недоліками системи надання послуг органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами й організаціями, що належать до сфери їх управління, є: необґрунтоване впровадження нових видів послуг; неналежне законодавче регулювання процедури надання послуг; відсутність критеріїв, за якими послуги поділяють на платні та безоплатні, а також установлена вартість послуг; невиправданий поділ (подрібнення) однієї послуги на кілька платних послуг; необґрунтована вимога до фізичних та юридичних осіб отримувати супутні платні послуги; перекладення обов’язків зі збирання довідок та інших документів або з їх погодження на фізичних і юридичних осіб; вимагання від фізичних і юридичних осіб довідок та інших документів, подання яких не передбачено НПА, або у формі, яку не встановлено законодавством; відсутність графіка надання послуг у зручний для фізичних і юридичних осіб час; необґрунтовано тривалий або невизначений строк надання окремих послуг; обмеженість доступу до інформації, необхідної для отримання послуг; віднесення до повноважень одного й того самого органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування надання відповідних послуг і здійснення контролю за їх наданням; ставлення до фізичних та юридичних осіб як до прохачів, орієнтація не на задоволення потреб особи, а на формальне дотримання процедури; невизначення порядку використання коштів за надання послуг [227, с. 29-30]. Безумовно, необхідно мінімізувати названі недоліки, що мають місце у сфері освіти. Робити це необхідно комплексно – шляхом змін норм законодавства (наприклад, Г.О. Пономаренко зважаючи на те, що у законодавстві чітко не визначено або визначено фрагментарно поняття, мету, завдання та види освітніх послуг, що надаються державними ВНЗ, пропонує прийняти комплексний правовий акт з цих питань – наприклад, Положення про надання освітніх послуг державними ВНЗ. Цим положенням авторка пропонує також врегулювати умови та порядок ліцензування діяльності з надання освітніх послуг; умови та порядок укладення Типового договору про надання освітніх послуг із визначенням його основних положень (насамперед, прав та обов’язків сторін такого договору); видів та порядку надання платних послуг державними ВНЗ [407, с. 11]) та поліпшення практики діяльності НЗ, зокрема в частині покращення їх майнової і фінансової основи. Частково ці питання розглядалися у попередньому розділі. А в частині фінансування саме послуг, що надаються НЗ, ці питання необхідно більш детально дослідити.

Прагматичні американці підрахували, що кожний долар, вкладений в освіту, приносить не менше чотирьох доларів прибутку. В міру отримання знань, а також досягнення більш високого статусу (ступеня, посади, роботи), це співвідношення збільшується. Науковий і професійний ріст – це шлях до поліпшення добробуту, підвищення рівня життя. Отже, знання стали товаром, що використовується суспільством і приносить реальну користь як їх носію, так і суспільству [32, с. 76]. За іншими даними США кожен долар, інвестований у сферу освіти, дає 300 % прибутку, а відтак у США освіту було визнано найголовнішим пріоритетом держави, реалізуючи програму «Національні цілі освіти». За оцінками експертів-економістів, США, ФРН і Японія отримують 40-60 % приросту національного доходу за рахунок удосконалення освіти [552]. Тому і в Україні оплатність освітніх послуг як основна їх характеристика повинна знаходити продовження свого дослідження та визначення напрямів її оптимізації. А вітчизняні НЗ мають підвищувати якість своїх послуг з метою забезпечення можливості конкурувати із зарубіжними колегами.

О.В. Дубровка вказує, що конкуренція за випускників середніх загальноосвітніх НЗ на ринку послуг вищої освіти в основному існує між ВНЗ й конкурентами (підприємства, середні професійні НЗ); а також між державними й недержавними ВНЗ, що реалізують схожі за профілем професійні освітні програми [173, с. 65]. При цьому учасниками такої конкуренції є як вітчизняні, так і зарубіжні НЗ. У такій конкуренції вітчизняні НЗ у більшості своїй нічим не поступаються зарубіжним. Однак не зовсім чесна, як на нашу думку, конкуренція з боку зарубіжних НЗ призвела до заниження вартості українських дипломів на зарубіжних ринках праці, до поширення відомостей про неякісність української освіти тощо. Такі проблеми визнання дипломів та успіху випускників на національному й світовому ринках праці доводиться розв’язувати в умовах браку загальновизнаного визначення якості вищої освіти – закладів, навчального процесу та професійної компетенції випускників. Вихід, на думку фахівців, у подальшому реформуванні системи освіти, її демократизації з орієнтацією на стандарти класичних університетів, диференціації НЗ відповідно до суспільних потреб, у розширенні спеціалізації відповідно до вимог ринку праці [219, с. 112]. Найбільш ефективним вважаємо реалізацію останніх положень у наведеній думці Т.П. Козаря. Саме орієнтацією на ринок праці повинен визначатися перелік спеціальностей і напрямів навчання НЗ. А ринок праці потребує фахівців технічних спеціальностей.

Конкурентоспроможність освітніх послуг вітчизняних НЗ крім власне їх вартості та матеріально-технічної бази НЗ, залежить від типу та виду самого НЗ, спеціальності та рівня акредитації НЗ, міста, в якому знаходиться НЗ, та місця на мапі цього міста.

А.О. Монаєнко вказує, що на конкурентоспроможність послуг впливає регіон розташування НЗ. Ним визначаються зовнішні умови функціонування НЗ – демографічна ситуація, ємкість ринку праці для випускників, рівень добробуту населення, стан економіки регіону та її спеціалізація, вектор потреби населення в освітніх послугах, структура освіти в регіоні, соціальна мобільність населення, наявність зв’язків з іншими регіонами у сфері освіти, наявність інших конкуруючих НЗ. Наявність достатньої кількості професорсько-викладацького і учбово-допоміжного персоналу відповідної кваліфікації дає можливість збільшувати прийом студентів на платне навчання, перепідготовку і підвищення кваліфікації, розширювати спектр спеціальностей і напрямів підготовки [330, с. 118]. Зараз кожний десятий студент України навчається в Харкові, який залишається лідером в Україні за показником концентрації студентів у його НЗ, що, з одного боку, потребує додаткових зусиль регіональної державної адміністрації на розробку заходів розвитку вищої освіти, а з іншого – дає потенціал для підвищення можливості запровадження спільних проектів на міжвузівському рівні українсько-російського транскордонного та міжнародного співробітництва [61, с. 27]. Усталена інфраструктура українських міст дає переваги наявним НЗ, що діють у них багато років. Проте й інші можуть знайти свою нішу на ринку освітніх послуг. Для цього необхідно вживати заходів, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності на певному сегменті ринку та привабливості серед споживачів освітніх послуг. Це стосується різних НЗ, спрямованих на різні категорії учнів.

Не є винятком і послуги, що надаються відомчими НЗ. Для підвищення конкурентоспроможності рівня послуг, що надаються ВНЗ системи МВС, пропонується розвивати новаторські технології. Щоб процес спрямування новаторських дій у педагогічному процесі відомчих НЗ був сталим і плідним О.В. Волошина та Г.С. Безверхня пропонують враховувати особливості сучасного етапу розвитку суспільства взагалі та ОВС зокрема: 1) негативний вплив корінних змін в усіх сферах духовного, суспільного та економічного життя; 2) клімат у суспільстві та в ОВС; 3) характер виховання, в якому старі цінності відійшли, а нові не народилися; 4) завдання і призначення ОВС, авторитет яких знизився; 5) мету нововведень, що пропонуються; 6) методику впровадження педагогічних нововведень; 7) мотивацію офіцерів-педагогів, їх ентузіазм, прагнення до відкриття нових знань, отримання задоволення від своєї діяльності, постійний пошук нових прийомів, способів та форм навчання і виховання [64, с. 280-281]. Важливе значення для відомчих, рівно як і для інших, НЗ має отримання додаткових платних послуг, які необхідно розвивати і розширювати їх перелік. Однак надмірна комерціалізація вищої школи здатна завдати непоправної шкоди її основній діяльності як наданню традиційних платних послуг [599, с. 470] (у цьому зв’язку необхідно нагадати, що А. Сміт виступав за підвищення рівня елементарної освіти всіх верств населення (уміння читати, писати, рахувати, знання геометрії і фізики); виходив з того, що держава «із дуже невеликими витратами» може полегшити, заохотити і навіть зробити освіту майже обов’язковою для всього населення. Критикуючи недоліки платної освіти в Оксфорді і Кембриджі того часу, він розглядав переваги державної системи освіти Шотландії, яка сприяла «більш високому розумовому рівню людей» [518; 499, с. 378-379]). Проте це не означає, що від комерційної освіти слід відмовитися. На сьогодні виділяються платні послуги НЗ, благодійні внески та дарунки, освітні ґранти, стипендії, освітнє страхування тощо [599, с. 470] та багато інших джерел фінансування освітньої діяльності, інвестування в діяльність НЗ. Частину із них було названо у попередньому розділі. Проте і тоді, і зараз не отримало розгляду важливе питання, пов’язане із оплатністю освітніх та інших послуг у сфері освіти як основною їх характеристикою. Це питання пов’язане із визначенням прибуткового чи неприбуткового статусу НЗ за рахунок надання освітніх послуг.

У попередніх розділах було зазначено, що за законодавством ВНЗ є неприбутковими організаціями. Однак майже усі ВНЗ незалежно від форми власності надають платні освітні та інші послуги. Грошові кошти, отримані при цьому не вважаються валовим доходом. Така ситуація сталася через наявність двох основних критеріїв визначення прибутковості НЗ. Першим критерієм є отримання грошей у кількості, що перевищує собівартість наданих послуг. А другим критерієм є напрям їх цільового використання.

У зв’язку із цим М.Н. Курко відзначає, що доходи державних ВНЗ спрямовуються на відшкодування витрат, пов’язаних із наданням платних послуг, сплату податків, обов’язкових згідно з чинним законодавством внесків, відрахувань, зборів, платежів, а прибуток (виділення наше – Б.Д.), що залишається в розпорядженні державного НЗ, спрямовується на покриття перевищення загальної суми видатків закладу над встановленими обсягами бюджетних асигнувань1 [263, с. 231]. Застосування терміну «прибуток» не випадкове, оскільки ще двічі повторюється вченим [263, с. 231].

Другий критерій та наявність нормативних вимог до статусу учасників певних правовідносин беруть за основу при визначенні некомерційного статусу суб’єктів права російські цивілісти. Т.Ф. Сойфер вказує, що «...основна діяльність некомерційних юридичних осіб, що впливає на формування у них специфічних ознак, знаходиться за межами цивільного права і передбачає оперування не цивілістичними, а іноді і не правовими категоріями. Надбання некомерційними організаціями статусу юридичної особи багато у чому обумовлюється необхідністю задоволення як приватних потреб осіб, що їх утворюють, так і суспільних, публічни х потреб і інтересів. Причому така необхідність може бути продиктована не стільки свободною волею засновників, скільки нормативними вимогами до статусу учасника правовідносин, реалізація яких дозволяє отримати певні матеріальні і нематеріальні блага...» [522, с. 90-91].

Такий розклад речей виправдовується законодавством та вченими - юристами. У теорії права поширеними є думки типу: здійснення підприємницької діяльності некомерційними організаціями у цілому не відповідає цілям їхньої діяльності, оскільки їх основною метою не є одержання прибутку. Однак, це не виключає можливості їх участі у підприємницькій діяльності. Вони можуть здійснювати підприємницьку діяльність, якщо вона служить меті створення некомерційної організації, та одержувати прибуток, необхідний їм для реалізації статутних цілей [599, с. 469; 77, с. 80-81]. За таким правилом офіційно визнані некомерційними організаціями товарні біржі (частиною третьою статті 1 Закону України «Про товарну біржу» визначено, що товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку [470]. А визначення поняття товарної біржі вказує, що «Товарна біржа є організацією, що об’єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність... [470]. Тобто прибуток тут також присутній. Проте отримується він не товарною біржею, а її учасниками), торгово-промислові палати (пунктом 1 статті 1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» зазначено, що торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об’єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об’єднання. А пунктом 2 цієї статті визначено, що торгово-промислова палата може займатися підприємницькою діяльністю лише в тому обсязі, в якому це необхідно для виконання її статутних завдань. Одержаний нею прибуток не розподіляється між членами торгово-промислової палати, а спрямовується на виконання її статутних завдань [471]), кредитні спілки (пунктом 1 статті 1 Закону України «Про кредитні спілки» передбачено, що кредитна спілка – це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. А пунктом 2 цієї ж статті передбачено, що кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених Законом України «Про кредитні спілки» [446]. Виникає питання «чи можуть фінансові послуги надаватися безоплатно без мети отримання прибутку»), релігійні організації (у науковій літературі зазначається, що «окремі норми щодо діяльності релігійних організацій як неприбуткових організацій містить, перш за все, ГК України та Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації», а також деякі інші нормативно-правові акти» [16, с. 1]. Зі статті 112 ГК України частково випливає, що релігійні організації є некомерційними. Непрямо це можна зрозуміти і з положень названого Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» [464]. Проте у частині другій статті 19 цього Закону вказано, що «прибуток від виробничої діяльності та інші доходи підприємств релігійних організацій оподатковуються відповідно до чинного законодавства в порядку і розмірах, установлених для підприємств громадських організацій. Суми їх прибутку, які використовуються в добродійних цілях, не оподатковуються» [464]) та деякі інші організації. Вони є некомерційними, проте надають оплатні послуги й отримують прибуток від цього. Вважаємо, що така ситуація є невірною. Основним і єдиним критерієм визнання суб’єкта комерційним повинен бути сам факт отримання прибутку. А напрямок використання отриманих коштів не повинен братися за основу при прийнятті рішення відносно прибутковості суб’єкта. Проте це питання потребує окремих досліджень у майбутньому. Зараз лише можемо прогнозувати, що за якийсь час залишиться один критерій і всі суб’єкти будуть мати статус комерційних. Слід сказати, що на практиці податкові органи уже давно вважають операції некомерційних організацій з виконання госпдоговірних робіт і від здачі в оренду приміщень прибутковими й оподатковують їх за загальним правилом, чим викликають невдоволення працівників самих ВНЗ та НДІ. Так, Г.П. Єригіна вказує, що доходи від позабюджетної діяльності НДІ, зареєстрованих в податкових органах в якості неприбуткових організацій, не можна вважати об’єктом оподаткування податком на прибуток. Тим не менше, податкові органи, на її думку, протягом достатньо тривалого часу ніяк не можуть вирішити це очевидне питання і постійно відносять кошти, отримані за виконання госпдоговірних робіт і від здачі в оренду приміщень, до прибутку з усіма наслідками [178, с. 101-102].

Отже, НЗ надають велику кількість різних послуг, які запропоновано поділяти на три групи. Більша частина цих послуг спрямована на отримання грошей. Різниця між собівартістю послуг та сумою доходів в цілому визначає ефективність надання послуг для НЗ. Ефективність освітніх послуг для споживача та суспільства визначається затребуваністю випускника економікою. Підвищення ефективності послуг можливе за рахунок застосування комплексу заходів. При цьому для кожної із груп послуг у сфері освіти цей комплекс заходів має свої особливості. Їх необхідно розглянути окремо у межах кожної групи.

2. Правова регламентація додаткових освітніх послуг

Економіка України багато років вимагає активного реформування. Проте до сьогодні реформи або проводилися наполовину, або мали подвійні стандарти для різних галузей та сфер виробництва, міст і регіонів та навіть, окремих суб’єктів права. Зараз нарешті робиться спроба провести жорстку монетарну політику – безумовно непопулярний, проте необхідний захід. Внаслідок цього видатки на державне фінансування освітньої сфери будуть скорочуватися. Тому НЗ необхідно використовувати будь-які можливості отримання коштів на забезпечення своєї діяльності із джерел, альтернативних державному бюджету.

Як вказувалося у роботі раніше на сьогоднішній день переважна більшість НЗ, у т.ч. і ВНЗ фінансуються у недостатній мірі. Значну частину фінансових та матеріальних ресурсів НЗ повинні «добувати» самі. В основному це робиться за рахунок надання основних і додаткових платних послуг. Надання платних освітніх послуг має подвійну природу: для НЗ є сприятливим фактором для залучення додаткових коштів в умовах обмеженості бюджетних ресурсів; для абітурієнта є чинником вільного вибору НЗ, який відповідає його запитам і забезпечує якісне навчання [615, с. 98-99]. Додаткові освітні послуги пов’язані з отриманням грошей. А тому при цьому можуть виникати ситуації, коли посадові особи державних і комунальних НЗ приймаючи управлінські рішення у сфері надання платних послуг приватним особам, здійснення дозвільних та розпорядчих функцій будуть несвідомо або навмисне порушувати права споживачів своїх послуг. Особливо гостро питання боротьби із таким суб’єктивізмом ставляться у сфері діяльності НЗ відомчого підпорядкування – МВС, Міністерства оборони, Мінагрополітики, МОЗ, Мінінфраструктури, Мінсоцполітики, Мінфіну, Міненерговугілля, Держлісагентства, Держрибагентства, Держстату та Адміністрації Держспецзв’язку. Отже, перед розглядом правовідносин із надання додаткових освітніх послуг необхідно визначити шляхи мінімізації суб’єктивізму при прийнятті управлінського рішення керівництвом НЗ відомчого підпорядкування.

Стосовно ВНЗ основні платні послуги передбачають, як правило, підготовку студентів або аспірантів на контрактній основі. Перелік додаткових платних послуг визначається загальним та спеціальним законодавством. Так, у пункті 4 статті 61 «Фінансово-господарська діяльність навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти» Закону України «Про освіту» передбачено види додаткових джерел фінансування діяльності НЗ:

- кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів;

- плата за надання додаткових освітніх послуг;

- кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані НЗ на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян;

- доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання;

- дотації з місцевих бюджетів;

- дивіденди від цінних паперів;

- валютні надходження;

- добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян;

- інші кошти [455].

Зрозуміло, що ці положення потребують конкретизації спеціальними підзаконними актами.

Серед ознак послуг, що надаються ОВС (а на їхньому прикладі й іншими адміністративними органами), виділяють наступні:

- послуга ОВС надається за зверненням особи;

- надання послуг пов’язано із забезпеченням умов для реалізації суб’єктивних прав конкретної особи;

- послуги ОВС надаються обов’язково через реалізацію владних повноважень;

- результатом надання послуги в процедурному значенні є юридичний акт (рішення або дія органу, яким задовольняється звернення особи) [86, с. 63].

Згідно з пунктом 85 «Положення про державний вищий заклад освіти», затвердженого постановою КМУ від 5 вересня 1996 року № 1074 ВНЗ за договорами з підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами може здійснювати як додаткові платні послуги навчання за межами, встановленими державними освітньо-професійними програмами, а також надавати інші види платних послуг, перелік яких установлює КМУ. Платні освітні послуги не можуть надаватися замість або в межах обсягів основної освітньої діяльності, що фінансується за рахунок бюджетних коштів [428]. Види платних послуг визначаються відповідним Переліком платних послуг, які можуть надаватися НЗ, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності [426]. Тобто можна зробити попередній висновок, що з точки зору узгодженості законодавства у сфері надання платних послуг державними і комунальними ВНЗ усе відповідає загальним правилам. Однак ситуацію на практиці необхідно розглянути дещо під іншим кутом зору.

На сьогодні одним із важливих завдань держави є подолання корупції у різних сферах та галузях. За даними Transparency International у рейтингу країн за рівнем корупції у 2011 році Україна посіла 152 позицію із 182 можливих [480]. Сферами із найбільш високими показниками корумпованості залишаються сфера діяльності правоохоронних органів та сфера освіти. За законодавством та формальною логікою виходить, що ОВС повинні бути основним суб’єктом боротьби із корупцією. А при цьому корупція отримала поширення у діяльності правоохоронних органів. Тому для боротьби із корупцією у МВС України 18 серпня 2011 року наказом № 583 було ухвалено План антикорупційних заходів у системі МВС на 2011-2015 роки. Пунктом 36 цього плану було передбачено необхідність дослідження правових та організаційних механізмів мінімізації впливу працівників міліції на зміст управлінського рішення у сфері надання підрозділами ОВС платних послуг населенню, здійснення дозвільних та розпорядчих функцій; необхідність розробки пропозицій щодо мінімізації суб’єктивізму при прийнятті управлінського рішення ОВС у сфері надання платних послуг приватним особам, здійснення дозвільних та розпорядчих функцій.

Отже ключовим завданням є визначення того, що саме у МВС та інших міністерствах, що мають у підпорядкуванні НЗ, розуміється під суб’єктивізмом і що саме слід зробити, щоб уникнути цього явища при прийнятті рішень державними службовцями у сфері надання додаткових платних послуг НЗ.

Співвідношення між суб’єктивним і об’єктивним більшою мірою повинно розглядатися у площині філософії.

Суб’єктивізмом є світоглядна позиція, яка кладе в основу будь-якого знання суб’єктивний досвід. У своїй крайній формі суб’єктивізм може ставити існування будь-чого в залежність від освідомленості про нього суб’єкта [535]; «світоглядна позиція, що ігнорує об’єктивний підхід до дійсності, заперечує наявність об’єктивних законів природи і суспільства» [35, с. 24]. Як бачимо, у філософії суб’єктивізм передбачає визначення позиції чи прийняття рішення лише на основі власного досвіду; врахування досвіду інших зводиться до мінімуму.

Однак суб’єктивізм це не тільки щось негативне. Можна сказати, що об’єктивне складається із багатьох суб’єктивних. В окремих випадках суб’єктивізм має позитиви у вигляді швидкості та оперативності при вирішенні різних завдань чи прийнятті рішень (наприклад, у медицині, коли втрата часу може коштувати пацієнту життя чи здоров’я і найбільш підготовлений лікар на основі власного суб’єктивного багаторічного досвіду приймає те чи інше оперативне суб’єктивне рішення. Пізніше цьому рішенню дадуть позитивну чи негативну оцінку. Однак у такому випадку навіть прийняття частково або навіть повністю помилкового рішення може бути кращим за зволікання часу на всебічний об’єктивний аналіз консиліумом лікарів). Проте в більшості інших випадків суб’єктивізм може призводити до прийняття швидких, непродуманих і неякісних управлінських та інших рішень.

Зазвичай суб’єктивізм передбачає однобічність при прийнятті рішення; відсутність об’єктивного аналізу; відсутність навіть можливості розгляду альтернативних варіантів єдиному рішенню; прийняття рішення однією особою на власний розсуд без узгодження з колегами або підлеглими. А в цих випадках суб’єктивізм може призводити до помилок.

Проте у частині боротьби з корупцією небезпечність суб’єктивізму полягає не в тому, що керівник НЗ державної чи комунальної форми власності не порадившись із колегами та не вислухавши звіти підлеглих приймає поспішне помилкове рішення. Небезпечність суб’єктивізму у цьому випадку полягає у тому, що посадова особа на власний розсуд свідомо приймає те чи інше помилкове рішення на користь тієї чи іншої особи або колективного суб’єкта внаслідок власної особистої зацікавленості, зацікавленості своїх родичів, друзів, сусідів, колишніх однокласників, одногрупників тощо або внаслідок матеріальної зацікавленості. Може виникнути ситуація, коли керівник НЗ приймає суб’єктивне не помилкове рішення з точки зору самого НЗ (наприклад, коли для НЗ усе одно на користь якого колективного суб’єкта чи громадянина буде прийнято те чи інше рішення), проте таке рішення порушує права та законні інтереси того суб’єкта чи громадянина, який мав пріоритет і відповідно до законодавства мав усі підстави розраховувати на прийняття рішення на свою користь. У цьому випадку суб’єктивізм керівника НЗ вкупі із корупцією ще більш небезпечний, оскільки підриває віру у справедливість, верховенство права і ставить під сумнів існування інституту самої держави. Тому із таким суб’єктивізмом при прийнятті рішень керівниками НЗ необхідно боротися.

Вирішити поставлене нам завдання можна кількома (як мінімум двома) шляхами. По-перше, це можна зробити шляхом усунення суб’єктивізму у діях державних службовців. По-друге, це можна зробити усуненням самих державних службовців від прийняття управлінських рішень.

У першому випадку необхідно розробити правила, за якими не матиме значення хто саме із посадових осіб НЗ відомчого підпорядкування підпише певний документ (тобто 1. коли рішення повинно бути обов’язково прийнято до певної дати; 2. коли рішення обов’язково матиме одновекторну спрямованість;  коли немає значення яке вказано прізвище посадової особи, що підпишеться під цим рішенням, рівно як і взагалі відсутність прізвища і підпису). Можливий варіант, коли колегіальний орган затверджуватиме певний порядок або правила надання певних послуг. А посадова особа відомчого НЗ укладатиме договір про надання платних послуг з будь-ким, хто не є суб’єктом господарювання, відповідає умовам порядку чи правил і звернувся до НЗ за отриманням певної послуги. Тобто у цьому випадку у НЗ виникатимуть публічні зобов’язання, визначені такими пунктом 1 статті 178 ГК України: «Суб’єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством» [78]. Схожі положення містяться у пункті 1 статті 633 ЦК України: «Публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо)» [580]. Єдиною неточністю у наведеній нормі ЦК України є вказівка на те, що надають послуги, продають товари чи виконують роботи за публічним договором тільки підприємці. Загальновідомо і не потребує доказів той факт, що публічні зобов’язання можуть мати і некомерційні суб’єкти (наприклад, ті самі ВНЗ, торгово-промислові палати, кредитні спілки, релігійні організації, казенні підприємства та ін.), а також державні органи і громадські організації. А отже, відомчий НЗ може вступати у публічні зобов’язання шляхом укладання публічного договору (письмового або усного). При цьому правила такого договору заздалегідь визначені законом або рішенням КМУ чи іншого центрального органу виконавчої влади.

Наведемо решту норм статті 633 «Публічний договір» ЦК України:

«2. Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

 Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.

4. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

У разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

5. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов’язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

6. Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов’язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними» [580] та статті 178 «Публічні зобов’язання суб’єктів господарювання» ГК України:

«2. Суб’єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов’язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

 Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов’язкові для сторін публічного зобов’язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов’язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними» [78].

Отже, у випадку вступу відомчого НЗ у публічні зобов’язання окрема його посадова особа (наприклад, керівник) буде нести відповідальність за ухилення чи відмову від виконання публічного зобов’язання. У посадової особи відомчого НЗ (наприклад, його керівника) залишається «поле для маневру» у вигляді надання відповіді на питання «чи кожний, хто до нього звертається, робить це на законних підставах» або «чи надані законом комусь зі споживачів відповідні пільги» або «чи є у нього у наявності можливості надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг)». Проте у двох перших випадках перевірити рішення керівника відомчого НЗ на суб’єктивізм та упередженість можна шляхом уважного вивчення положень спеціального законодавства; а у третьому випадку – шляхом перевірки та моніторингу споживачів. Тому у випадку укладення публічного договору, у якому публічні зобов’язання бере на себе відомчий НЗ, суб’єктивізм керівника чи іншої посадової особи такого НЗ по відношенню до споживача (потенційного споживача) його послуг буде зведено до мінімуму.

Згадуваний вище перелік платних послуг, які можуть надаватися НЗ, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності, передбачає можливість надання платних послуг усіма державними і комунальними НЗ, а не тільки ВНЗ. Перелік містить розділи, що передбачають надання послуг у різних сферах діяльності ВНЗ:

- у сфері освітньої діяльності;

- у сфері наукової та науково-технічної діяльності;

- у сфері міжнародного співробітництва;

- у сфері охорони здоров’я, відпочинку, дозвілля, оздоровлення, туризму, фізичної культури та спорту;

- у сфері побутових послуг;

- у сфері транспортних послуг;

- інші послуги [426].

Аналіз видів послуг, які можуть надаватися відомчими НЗ підтверджує раніше наведені думки. Розглянемо в якості прикладу види послуг, які надаються у сфері освітньої діяльності:

- підготовка понад державне замовлення в межах ліцензійного обсягу відповідно до договорів, укладених з фізичними та юридичними особами, студентів та курсантів ВНЗ, аспірантів і докторантів;

- навчання студентів, курсантів для здобуття другої вищої освіти, крім випадків, коли право на безоплатне здобуття другої вищої освіти надано законодавством;

- підвищення кваліфікації кадрів, навчання для здобуття громадянами післядипломної освіти понад державне замовлення в межах ліцензійного обсягу;

- підготовка кваліфікованих робітників понад державне замовлення в межах ліцензійного обсягу, крім випадків, коли здобуття освітнього рівня кваліфікованого робітника передбачено навчальним планом підготовки за ОКР вищої освіти;

- підготовка до вступу до ВНЗ та до зовнішнього незалежного оцінювання;

- підготовка та перепідготовка, підвищення кваліфікації кадрів за замовленням центрів зайнятості;

- навчання студентів, курсантів, аспірантів, докторантів з числа іноземців та осіб без громадянства; стажування іноземців та осіб без громадянства.

У наведених випадках якщо вступник має якісний сертифікат пробного зовнішнього незалежного оцінювання, виданий Українським центром оцінювання якості освіти та його регіональними підрозділами, або відповідну освіту та місце роботи (у випадку підвищення кваліфікації), то вплив на такого вступника з боку керівництва державного чи комунального ВНЗ не можливий.

Те саме стосується і проведення для громадян лекцій та консультацій з питань науки, техніки, права, культури, мистецтва, фізичної культури, спорту, туризму, краєзнавства тощо; проведення понад обсяги, встановлені навчальними планами, з видачею або без видачі відповідних документів про освіту курсів, гуртків, факультативів (зокрема, іноземних мов, комп’ютерної підготовки, гри на музичних інструментах, хореографії, образотворчого мистецтва, стенографії, машинопису, крою та шиття, оздоблення приміщень, агротехніки, зоотехніки, підготовки водіїв) за науковим, технічним, художнім, туристичним, екологічним, спортивним, оздоровчим та гуманітарним напрямами, семінарів, практикумів з підготовки кадрів для дитячого та молодіжного туризму; організація, проведення у позанавчальний час (у тому числі канікули, святкові та вихідні дні) заходів за освітнім, науковим, технічним, художнім, туристичним, екологічним, спортивним, оздоровчим та гуманітарним напрямами [426].

Стосовно прийому кандидатських іспитів, видання та розповсюдження авторефератів, дисертацій, стенографування під час захисту дисертацій; інших послуг, пов’язаних із підготовкою до захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора наук та його проведенням ситуація схожа із попередніми. Відмінність полягає у тому, що по-перше, ці послуги менш поширені та не надто дорогі; по-друге, перед отриманням такої послуги особа повинна виконати певний комплекс дій, щоб її допустили до отримання цих оплатних послуг. Однак у випадку рекомендації наукового керівника (консультанта), відповідної кафедри, ради, комісії посадова особа відомчого ВНЗ не може відмовити у наданні усіх або однієї із вищеназваних платних послуг за наявності можливості їх надати.

Крім цих послуг відомчі ВНЗ можуть на платній основі здійснювати:

- забезпечення обмундируванням студентів, курсантів та працівників ВНЗ, статутами яких передбачено носіння форменого одягу;

- друкування, копіювання, сканування, ламінування, запис на носії інформації;

- виконання складних тематичних, інформаційних та довідково-бібліографічних запитів на замовлення фізичних та юридичних осіб, зокрема за попереднім замовленням;

- видання та реалізація навчальної літератури, методичних, науково-методичних, наукових, науково-технічних видань, друкованих засобів масової інформації (газети, часописи, альманахи тощо) [426].

Серед названих вище платних послуг окремі за великим рахунком і послугами вважати не можна. Тут іде мова про продаж певних товарів усім, хто звернеться з потребою у цих товарах. Такий продаж чи послуга будуть надаватися на основі публічного договору. І в такій ситуації безпосередніми виконавцями таких послуг (продавцями товарів) є не вищі посадові особи МВС, Міністерства оборони тощо, а рядові співробітники, які виконують ці функції разово чи постійно. При цьому далеко не всі серед цих рядових співробітників є особами рядового або начальницького складу Міністерства оборони, ОВС тощо.

Схожим чином можна розібрати й інші групи платних послуг, які надають відомчі НЗ.

Можливим є варіант коли керівником НЗ державної чи комунальної форми власності делегується частина повноважень іншим особам – керівникам структурних підрозділів і заступникам. Це може бути як напрямом усунення суб’єктивізму у діях державних службовців (працівників ОВС, прокуратури, збройних сил тощо) якщо заступники або керівники структурних підрозділів, яким буде доручено прийняття важливого рішення, під тиском відповідальності будуть обережними, об’єктивними та послідовними, так і напрямом усуненням самих державних службовців від прийняття управлінських рішень (у тому випадку, коли заступники керівника або керівники структурних підрозділів будуть цивільними особами, не пов’язаними із державною службою).

Отже мінімізації суб’єктивізму при прийнятті управлінського рішення у сфері надання додаткових платних освітніх послуг можливо шляхом усунення державних службовців від прийняття таких рішень. Іншими словами, суб’єктивізм і корупція можуть залишитися, проте вони будуть знаходитися за межами відносин усередині міністерств та інших державних органів. Можливе утворення у межах відомчих НЗ відокремлених підрозділів, керівники яких будуть цивільними особами. Зокрема, виглядає раціональним відокремлення окремих інститутів, які безпосередньо надають платні послуги цивільним особам. Керівники і працівники таких інститутів будуть обиратися (призначатися) з числа цивільних осіб. І тоді рішення про надання платних послуг буде приймати керівник такого інституту - цивільна особа. Те саме стосується й інших відокремлених або внутрішньоструктурних підрозділів НЗ державної і комунальної форми власності, у яких рішення про надання таких послуг відносно окремого споживача цих послуг прийматиме колегіальний орган або одноосібний керівник, який не є співробітником державного органу.

Отже, основними пропозиціями щодо мінімізації суб’єктивізму при наданні державними і комунальними НЗ додаткових платних освітніх послуг приватним особам, здійснення дозвільних та розпорядчих функцій є 1) усунення суб’єктивізму внаслідок: максимального обговорення можливих рішень колегіальними органами; прийняття відомчими НЗ публічних зобов’язань, рішення про виконання яких приймається а безпосереднє виконання здійснюється особами, які не є керівниками НЗ (а в ідеалі – не є державними службовцями); прийняття значної частини рішень після обговорення колегіальними органами – вченою радою, ректоратом; 2) усунення державних службовців від прийняття складних та суперечливих управлінських рішень шляхом: делегування керівником відомчого НЗ частини повноважень своїм заступникам та керівникам структурних підрозділів, які не є державними службовцями; утворення філій, інститутів, факультетів, якими керуватимуть цивільні особи.

Таким чином, надання додаткових освітніх послуг державними і комунальними НЗ може бути пов’язане із суб’єктивізмом та корупцією. Напрями їх мінімізації було запропоновано вище. Проте переважна більшість НЗ при наданні додаткових освітніх послуг переслідує зовсім інші цілі. В залежності від них додаткові освітні послуги мають різний вигляд, спрямованість і різне правове регулювання. Визначення особливостей такого регулювання за видами додаткових освітніх послуг сприятиме підвищенню їх якісних та кількісних ознак.

2.1. Правова регламентація надання послуг з користування літературою та електронним фондом

Серед додаткових освітніх послуг важливе місце займають послуги з користування літературою та електронним фондом. Ці послуги пов’язані із наданням нових знань, які споживачі послуг можуть взяти з паперових та електронних носіїв інформації. З іншого боку, НЗ можуть отримувати платню за надання цих послуг як своїм учням, так і іншим особам чи організаціям, які на основі публічного договору будуть користуватися книжковим та електронним фондом НЗ (на сьогодні плата за навчання, за користування лабораторіями і бібліотеками відіграють провідну роль у джерелах фінансування ВНЗ. В цілому частка плати за навчання в прибутковій частині університетського бюджету зросла з 4,5 % у 1975 році до 65 % у 2005 році [323, с. 74]). Значення бібліотечного фонду для розвитку суспільства і держави неможливо переоцінити. Розвиток бібліотечної справи було розпочато ще за часів Київської Русі і продовжено у наступні часи. У 1918 році Кодексом законів про народну освіту було закріплено структуру наукових установ: НДІ, кафедри, лабораторії, наукові товариства, бібліотеки, книгосховища, музеї, книжкова палата, архіви [490, с. 26].

На сьогодні російськими вченими вказується на необхідності сформулювати цілі та концепцію розвитку освіти, оскільки вийшла назовні вузькість, помилковість і абсурдність підходу до освіти у межах суб’єктивного права та послуг, що надаються державним апаратом. Освіта – це складний системний процес, феномен, одним із підвалин якого є мовленнєвий розвиток. Не останню роль у цьому процесі відіграє організація бібліотечної справи у ВНЗ [205, с. 220].

Бібліотеки надають бібліотечні і бібліографічні послуги, послуги з користування своїми фондами, з копіювання, підтримки широкого спектру освітніх послуг і наукових робіт.

Методична база є джерелом отримання прямих доходів від реалізації методичних матеріалів, створює можливості розширення спектру і підвищення якості освітніх послуг, сприяє привабливості НЗ [330, с. 119]. Не випадково у ВНЗ США сьогодні висока вартість навчання і високий конкурс. Однією (хоча і не головною) із причин цьому є наявність якісних сучасних бібліотек. ВНЗ США оснащені сучасним обладнанням, яке дає змогу виконувати дослідження практично у будь-яких галузях науки й техніки. Університетські бібліотеки мають літературу з усіх галузей знань. Так, бібліотека Гарвардського університету налічує 14 млн. томів лише наукових видань [32, с. 71]. За іншими даними найбільші світові бібліотеки за розміром бібліотечного фонду зібрано у таблиці:

Таблиця 1.

Найбільші бібліотеки світу, що містять мільйони книжок1

№ у світі	Назва	Місце знаходження	Фонди, кількість одиниць зберігання	Кількість відвідувачів
1	2	3	4	5
1.	Британська бібліотека	Велика Британія, Лондон	150 млн.	1,75 млн.
2.	Бібліотека Конгресу США	США, Вашингтон	145 млн.	1,75 млн.
	Нью-Йоркська публічна бібліотека	США, Нью-Йорк	53,1 млн.	18 млн.
4.	Російська державна бібліотека	РФ, Москва	42,7 млн.	1,2 млн.
5.	Російська національна бібліотека	РФ, Санкт-Петербург	35,7 млн.	1,1 млн.
6.	Національна парламентська бібліотека	Японія, Токіо	35,6 млн.	654 тис.
7.	Національна бібліотека Франції	Франція, Париж	31 млн.	1,3 млн.
8.	Королівська бібліотека Данії	Данія, Копенгаген	30,2 млн.	850 тис.
9.	Національна бібліотека Китаю	КНР, Пекін	27,8 млн.	5,2 млн.
10.	Бібліотека Російської академії наук	РФ, Санкт-Петербург	26,5 млн.
16.	Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського	Україна, Київ	15 млн.	500 тис.

Як видно із таблиці, Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського за обсягом бібліотечного фонду посідає 16 місце серед бібліотек світу. І це при тому, що починаючи з часів Середньовіччя і закінчуючи 1940-ми роками бібліотечні фонди повністю або частково знищувалися. Бібліотека надає платні послуги.

Бібліотеки державних і приватних ВНЗ України також мають значні фонди і надають безоплатні й оплатні послуги. На жаль повної статистики бібліотечних фондів українських НЗ у нас немає, проте у ВНЗ системи МВС сукупний бібліотечний фонд складає більш ніж 2 млн. одиниць (за даними О.В. Негодченко у 2008 році загальний фонд бібліотек ВНЗ системи МВС становив 1 млн. 987,5 тис. примірників, фонд на електронних носіях інформації – 10 тис. 429 примірників (0,5% від загального) [336, с. 15]). Завдяки такій кількості ВНЗ можуть надавати якісні послуги з користування своїм фондом і при цьому заробляти додаткові гроші. У ВНЗ можуть бути кілька бібліотек: оплатних та безоплатних (відповідно, коли бібліотека чи окремий платний зал матиме можливість закуповувати більш дорогі та важливі примірники навчальної та наукової літератури); може бути єдина бібліотека з безоплатним користуванням бібліотечним фондом своїми учнями, студентами та співробітниками та з користуванням за плату для усіх інших читачів. При цьому вартість користування літературним фондом повинна напряму залежати від його якості та від витрат на його формування й утримання. У цьому зв’язку А.О. Пахомова наголошує на необхідності створення сучасної телекомунікаційної інфраструктури шляхом підтримки виданню вітчизняної наукової літератури і журналів, а також розширенню можливостей для придбання науковими бібліотеками іноземних наукових видань [383, с. 55]. Проте практика більшості НЗ свідчить про зворотне. Фінансування закупівель навчальної і наукової літератури скорочується; ВНЗ вимушені скорочувати підписку на профільні фахові видання (хоча співробітники «добровільно-примусово» підписуються на видання профільних міністерств та інших центральних органів виконавчої влади та видання органів місцевого самоврядування). Сподіваємося, що ситуація зі скороченням фінансування бібліотечної справи в НЗ є тимчасовою і бібліотечні фонди останніх знову почнуть активно поповнюватися... При цьому важливе значення мають бібліотечні фонди не тільки ВНЗ, а й НЗ нижчого рівня. У сільській місцевості може існувати єдина школа на кілька сіл. І шкільна бібліотека є чи не єдиним вікном у світ для більшості мешканців села. Такі думки висловлюються у науковій літературі: «На сьогодні кількість користувачів сільських бібліотек, незважаючи на значні темпи скорочення цих закладів, зменшилася тільки на 2-3 %. Це свідчить про необхідність збереження бібліотек, які здебільшого залишаються єдиними культурно-інформаційними закладами на селі» [172, с. 61].

Якщо одні автори підтримують розвиток бібліотек у НЗ за територіальною ознакою, інші – за рівнем НЗ, то треті – за професійною ознакою. Так, російські вчені піднімають проблему підбору і розстановки кадрів для спеціалізованих бібліотек, робота в яких потребує певних знань. Вказується, що у спеціалізованих юридичних бібліотеках ідеальним бібліотекарем може бути юрист з другою вищою освітою, що дозволяє працювати у бібліотеці. Цей варіант широко поширено в Європі. Однак у реаліях РФ та України доцільним є другий варіант – надати базову юридичну освіту співробітникам бібліотек. З цією метою необхідно організувати ряд цілеспрямованих семінарів за певними галузями права [205, с. 221]. Аналогічні думки стосовно виконання працівниками бібліотек НЗ інформаційно-консультативних, навчальних та аналітичних функцій висловлює В.О. Огнев’юк. На думку вченого, статус бібліотекарів уже не відповідає реаліям, оскільки нині вони фактично є науково-педагогічними працівниками. Стосовно директора (завідувача) бібліотеки вказується, що зважаючи на тенденції утвердження ідеї цифрової бібліотеки, нові методи і технології, що розширюють діяльність університетської бібліотеки, її директор (завідувач) повинен мати вчений ступень та наукове звання і бути повноправним членом науково-педагогічного співтовариства університету, а штатний розклад інформаційно-ресурсного центру (бібліотеки) – корелюватися з новими функціями працівників [370, с. 8]. О.В. Негодченко пропонує ще розширити коло обов’язків директора (завідувача) бібліотеки ВНЗ. Вченим обґрунтовано пропонується утворити об’єднання бібліотек ВНЗ системи МВС України. Якщо кожна з бібліотек ВНЗ та НДУ увійде до корпоративного співтовариства зі своїм потенціалом, то необхідно буде створити структуру управління корпоративною діяльністю – координаційну раду, метою якої буде розробка узгодженої стратегії спільної діяльності. До координаційної ради увійдуть керівники корпоративних проектів бібліотек-учасниць. У раді повинні бути представлені і керівники груп технічних та бібліотечних фахівців. Необхідно розробити «Положення про корпорацію», видати наказ МВС України про співпрацю між бібліотеками-учасницями корпорації; розробити «Інструкцію про формування та використання корпоративного каталогу періодичних видань вузівських бібліотек системи МВС» [336, с. 24]. Реалізація такої пропозиції дозволить обмінюватися друкованими й особливо електронними ресурсами1. Крім цього цікавість та важливість пропозиції полягає ще й у тому, що вченим пропонується утворювати не об’єднання підприємств, а об’єднання відокремлених підрозділів суб’єктів господарювання. А це зайвий раз підтверджує необґрунтованість невизнання за відокремленими підрозділами статусу суб’єктів права і суб’єктів господарювання та невиправданість виключення з ГК України пункту 3 частини другої статті 55 та статті 138, якими легітимізовувалося існування відокремлених підрозділів суб’єктів господарювання, які мали майно на праві господарського використання. Тим більше таке виключення норм є невірним в контексті віднесення відокремлених підрозділів до повноцінних суб’єктів адміністративного права. Т.О. Мацелик до системи суб’єктів адміністративного права України відносить: індивідуальних суб’єктів (громадян України, іноземців, осіб без громадянства, біженців), яких у свою чергу можна розподілити на індивідуальних суб’єктів із загальним адміністративно-правовим статусом та індивідуальних суб’єктів із спеціальним адміністративно-правовим статусом, і колективних суб’єктів, яких можна розподілити залежно від наявності публічно-владних повноважень на суб’єктів, які наділені публічно-владними повноваженнями та реалізують публічний інтерес (органи публічної адміністрації, Президент України, адміністративні суди) та суб’єктів, які реалізують власні інтереси (об’єднання громадян, підприємства, установи організації та їх структурні підрозділи) [301, с. 163] (виділення наше – Б.Д.).

Обійти проблему зниження рівня державного фінансування ВНЗ у частині закупівлі нових примірників наукової та навчальної літератури можливо шляхом розширення мережі комп’ютерної бібліотеки. Безумовно, навряд чи можливо повноцінно замінити класичний паперовий варіант підручника. Проте в якості тимчасового або додаткового джерела забезпечення навчального процесу та споживачів освітніх послуг необхідною літературою електронні бібліотеки мають право на існування. Проте на сьогодні потрібно привести законодавство у бік врахування електронних бібліотек в якості джерела забезпечення навчального процесу.

У російському законодавстві на шляху утворення електронних внутрішньовузівських бібліотек не усунено наступні правові бар’єри:

- не закріплено визначення «електронна бібліотека»;

- не врегульовано, з одного боку, інтерес до таких бібліотек суспільства та держави, з іншого боку – інтерес авторів і правовласників;

- не регламентовано питання віддаленого доступу до ресурсів бібліотек;

- не сформульовано позицію внутрішньовузівських бібліотечних систем;

- відсутні універсальні програмно-апаратні рішення для забезпечення доступу читачів до фондів бібліотек та електронних ресурсів ВНЗ;

- наявні вимоги щодо комплектування бібліотек «твердими копіями» (тобто паперовими носіями) [240, с. 37].

Для об’єктивності слід зазначити, що ті самі правові бар’єри наявні і в українському законодавстві. Однак стосовно останнього слід частково не погодитися із російським вченим. Вимога щодо комплектування бібліотек паперовими носіями обов’язково повинна залишитися. Проте норматив кількості цих носіїв за наявності електронного аналогу повинен бути знижений.

З іншого боку, комп’ютерний бібліотечний фонд на відміну від паперового дає змогу більш активно використовувати надані можливості і мати більш високий результат від наданих послуг. Споживачі додаткових освітніх послуг у вигляді користування електронним бібліотечним фондом НЗ крім простого читання також часто мають можливість копіювати, фотографувати, сканувати потрібну інформацію, можуть спілкуватися й отримувати консультації від викладачів та інших осіб, переглядати відеоматеріали з теоретичною та практичною інформацією тощо. Наприклад, у Прибалтиці бібліотеки перетворилися на центри життя громади, де знайшлися цікаві заняття для людей будь-якого віку й смаку: від графічного дизайну й живопису до хатха-йоги та навіть уроків іноземної мови від її носіїв приміром, зі США чи Франції. Відвідувачі бібліотеки можуть також поспілкуватися через скайп. Для багатьох із них це єдина можливість безкоштовно мати інформацію чи побачення наживо [172, с. 60]. Однак в українських сучасних реаліях послуги з користування електронним бібліотечним фондом НЗ в обов’язковому порядку незалежно від його форми власності повинні бути оплатними. Вони можуть бути безкоштовними для самих студентів, що навчаються за рахунок держбюджету (але вартість їхнього користування входить до загального кошторису НЗ, за яким державою йому виділяються кошти) або за власний рахунок (у цьому випадку вартість їхнього користування закладено у вартість навчання й отримано НЗ авансом). Інші можливі споживачі цього виду послуг повинні оплачувати їх вартість НЗ.

Отже, НЗ можуть надавати послуги з користування паперовим або електронним бібліотечним фондом. Ці послуги є додатковими освітніми послугами і покликані сприяти одночасному досягненню публічних і приватних інтересів – забезпеченню навчального процесу в НЗ та отримання додаткових грошових коштів від споживачів. Якість бібліотечного фонду поряд з іншими факторами напряму впливає на обрання потенційними споживачами саме цього НЗ. А підвищення якості бібліотечного фонду можливе за рахунок використання можливостей синергічного об’єднання фондів кількох НЗ, підвищення рівня фінансування процесу закупівлі нових примірників, більш ефективного використання можливостей електронного бібліотечного фонду. Проте останній разом зі спеціальними комп’ютерними програмами і новітніми технологіями спроможний вирішувати й інші завдання, покликані розширити кількість та якість послуг НЗ і підвищувати обсяги фінансування діяльності НЗ.

2.2. Правова регламентація надання послуг з підвищення кваліфікації та отримання освіти дистанційно

Крім розглянутих вище видів додаткових освітніх послуг до останніх належать послуги з підвищення кваліфікації та послуги з надання освіти дистанційно. Ці послуги є освітніми, оскільки під час їх надання споживачі отримують нові знання, вміння та навички. І ці послуги є додатковими, оскільки не кожен НЗ і не кожному студенту, учню, слухачу надає такі послуги.

Послуги з підвищення кваліфікації надаються НЗ особам, які є працюючими, займаються певною професійною справою. В силу законодавства (частіше підзаконних або локальних НПА) працівники певних державних органів, підприємств, установ та організацій, певних професій чи працівники з певним рівнем освіти зобов’язуються періодично проходити підвищення кваліфікації. Це є позитивним явищем, оскільки в силу професійної деформації багато хто із працівників та службовців потребує засвоєння нових теоретичних знань або вироблення нових професійних навичок. Також в силу швидкого НТП постійно з’являються нові технології, нові знання та прилади. Тому працівникам необхідно постійно оновлювати свій рівень.

Для НЗ в силу недостатнього фінансування на перше місце виходить самофінансування. А воно здійснюється шляхом надання НЗ платних послуг: одержання коштів з підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів згідно з укладеними договорами, отримання плати за надання додаткових освітніх послуг, отримання доходів від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, виконання наукових робіт і, найголовніше, отримання оплати за навчання [267, с. 141].

Система підвищення кваліфікації є більш оперативною, орієнтованою на швидке поновлення знань державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування. Крім переваг система освіти державних службовців має певні недоліки, зокрема: наявність значного повтору у знаннях у порівнянні з набутими раніше, при отриманні вищої освіти; відчувається недостатній зв’язок з практикою державного управління і місцевого самоврядування, коли магістерська робота має незначний практичний ефект; сучасна освіта державних службовців погано узгоджується з тенденціями розвитку суспільства, держави й освіти [285, с. 59]. Система підвищення кваліфікації повинна бути ефективною. Якщо робітники і службовці не отримають нових знань, вмінь та навичок, а лише формально пройдуть підвищення кваліфікації, то зацікавлений роботодавець наступного разу не буде укладати договір про підвищення кваліфікації своїх працівників із таким НЗ. А послуги з підвищення кваліфікації зазвичай замовником оплачуються. Великі комерційні суб’єкти, які зацікавлені у якісному навчанні своїх працівників можуть утворювати власні НЗ (наприклад, Академія ДПЕК). При цьому у НЗ, які надають послуги з підвищення кваліфікації, є окремі спрямування на перепідготовку як менеджерів і керівників, так і звичайних робітників. Стосовно перших можна навести приклад одноразового проведення Санкт-Петербурзьким університетом МВС Росії семінару для посадових осіб адміністрацій районів Санкт-Петербургу і внутрішньоміських муніципальних утворень з питань запровадження заходів з профілактики тероризму та екстремізму (в ході такої акції було розроблено рекомендації і надано державним службовцям нові знання та навички) [249, с. 6]; стосовно других В.М. Огаренко пропонує передбачити широку реалізацію програм ПТО, основних загальноосвітніх програм середньої загальної освіти, а також розширення обсягів підготовки за програмами професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації дорослого і незайнятого населення. Причому цей вид діяльності набуває особливої значущості в умовах структурної перебудови виробництва, його технічного й економічного переозброєння [366, с. 114]. Також щодо других пропонується варіювати вид та місце підвищення кваліфікації в залежності від стажу їхньої роботи. Так, І.М. Шопіною підвищення кваліфікації слідчих ОВС, які працюють менше трьох років, пропонується проводити на робочому місці за програмою подолання складнощів, із якими найчастіше стикаються новачки; а кваліфікацію слідчих зі стажем роботи більш ніж 3 роки пропонується підвищувати на базі обласних та міських УМВС та УМВСТ, при цьому зміст навчальних програм має бути побудований на попередньому опитуванні працівників щодо тих аспектів професійної діяльності, які привертають їх увагу [609, с. 14].

З метою упорядкування відносин з підвищення кваліфікації А.О. Монаєнком слушно пропонується розробити Закон України «Про післядипломну освіту», яким буде визначено: різні аспекти освіти дорослих як особливого соціального інституту, тобто не лише відносини щодо навчання, а й зв’язок із трудовою діяльністю, соціальним захистом, із різними сторонами життя людини, суспільства, держави; особливості процесу навчання дорослих, всю процедурну специфіку, зв’язок результатів навчання в системі післядипломної освіти з ефективністю трудової діяльності та кар’єрним ростом; роль науки і виробництва у формуванні змісту післядипломної освіти, закріпленні дуальної моделі організації навчання, порядку впровадження триумвіратної моделі організації післядипломної освіти тощо [329, с. 19]. Видається, що такий НПА не буде зайвим, а займе чільне місце у системі освітнього законодавства України.

Ситуація з постійним підвищенням кваліфікації усіх осіб, які не мають вищої освіти, які займають посади у державних органах, які перебувають на обліку у службі зайнятості, є вигідною для держави, для роботодавців, для самих працівників (потенційних працівників) і для НЗ. З цього приводу О.С. Поважний та І.В. Костенок пропонують передбачити відповідальність роботодавців за підвищення кваліфікації своїх працівників, її законодавче закріплення (доповнення законодавчої бази Законом про стимулювання участі роботодавців у підготовці кадрів). При цьому сумлінним роботодавцям, які є учасниками довгострокових освітніх програм в рамках угод із НЗ пропонується надавати пільги [397]. Таким чином пропонується вирішити проблему підвищення кваліфікації працівників і забезпечення НЗ додатковою роботою та додатковими фінансовими ресурсами, які сумлінні роботодавці сплачуватимуть НЗ за надання якісних послуг. За кордоном підвищення кваліфікації працівників організовується через посередників, що вказує на прибутковість діяльності з надання таких послуг. Крім підвищення кваліфікації зарубіжними НЗ надаються інші додаткові послуги. Освітні організації Греції, наприклад, відомої високою кількістю студентів, що виїжджають на навчання перш за все до Великої Британії і США, на основі спеціальних угод з приймаючими ВНЗ проводять набір студентів і надають їм додаткові послуги у вигляді програм підготовки до ВНЗ, вивчення англійської мови і підготовки до кваліфікаційних іспитів. У Великій Британії існують НЗ, що спеціалізуються на таких видах діяльності і пропонують такі послуги іноземним громадянам, бажаючим вчитися в англійських ВНЗ [498, с. 376]. Часто ці послуги можуть надаватися дистанційно через комп’ютерні технології. Особливо це доцільно коли НЗ та споживачі його послуг знаходяться у різних країнах, або в різних регіонах територіально великої країни. При цьому дистанційно можуть надаватися послуги з підвищення кваліфікації. Так, за програмою «Training for Public Security Professionals (AD/BRA/98/D-32)» Департаменту боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів та зі злочинністю ООН (United Nation Office on Drugs and Crime (UNODC)), яку було розпочато у 1998 році у Бразилії, біля 25 тисяч поліцейських пройшли навчання за очною формою, а ще 350 тисяч поліцейських пройшли перепідготовку дистанційно. Для підтримки дистанційного навчання у більшості поліцейських академій Бразилії було створено комп’ютерні центри доступу до навчальних матеріалів і навчальних сервісів [282, с. 206]. Зрозуміло, що ефект від такого навчання залежить від багатьох факторів. Одними із головних серед них є якість програм дистанційного навчання та характеристика споживачів таких послуг [633]. Зрозуміло, що об’єктивну інформацію отримати складно. Тому повіримо даним українських вчених, які вважають, що більшість слухачів, які проходили навчання з підвищення кваліфікації у дистанційному форматі (85 %) отримали нові знання та відпрацювали стійкі навички аналітично-прогностичної діяльності. Для решти слухачів дистанційне навчання не було ефективним засобом опанування знань, що можливо пов’язано із деяким «страхом» застосування нових освітніх технологій, їх непевним сприйняттям (зазвичай це були представники старшої генерації державних службовців). Однак і для цієї частини слухачів було отримано певний результат навчання: вони частково подолали для себе психологічний бар’єр перед інформаційними технологіями [600, с. 40]. Безумовно, краще підвищення кваліфікації дистанційно, ніж відсутність підвищення кваліфікації взагалі. Так, наприклад, українських миротворців, яких з початку до середини 1990-х років відправляли до країн колишньої Югославії, взагалі не готували. У межах ООН не було визначено хто і як саме мав здійснювати підготовку й відправлення поліцейських, хто розробляє нормативну базу як для здійснення такої підготовки, так і для забезпечення участі в міжнародній миротворчій діяльності в цілому. Були відсутні будь-які програми підготовки, оскільки ООН надавала лише загальну інформацію щодо підготовки кандидатів. Тому кандидатів готували лише з англійської мови та практичного керування автомобілем [187, с. 82]. З огляду на це краще підготовка за дистанційними або іншими альтернативними програмами, аніж ніякої. Проте дистанційна освіта має і певні переваги. Серед переваг вітчизняними економістами виділяються гнучкість навчального графіка, економія часу та фінансів, розширення доступу до навчання для необмеженої кількості бажаючих [276, с. 5].

Взагалі за кордоном уже давно освітні послуги надають так звані заклади дистанційної освіти. У нас вони значного поширення не отримали через різні об’єктивні та суб’єктивні причини. Проте в окремих країнах Європи, Азії, Північної Америки (Франції, Фінляндії, ФРН, Великій Британії, Ірландії, Південній Кореї, Сінгапурі, КНР, США, Канаді та ін.), а також в Австралії та Новій Зеландії значна частина ВНЗ надають послуги в отриманні освіти дистанційно за посередництва сучасних інформаційних технологій. Піонером застосування дистанційного навчання у Європі став заснований у 1969 році Відкритий університет Великої Британії. Навчання за його програмами ведеться у 21 країні. У 1987 році було засновано Європейську асоціацію університетів з дистанційного навчання, яка в подальшому переросла в Європейський відкритий університет, до складу якого входять 17 членів-організаторів з 15 країн. Найбільш відомими в галузі дистанційної освіти в Європі є Національний університет дистанційної освіти та Центр відкритого навчання (Іспанія), Відкритий університет Нідерландів [44, с. 217]. Проте визнаним світовим лідером у розвитку електронної освіти є Південна Корея, де у січні 2004 року було прийнято Закон «Про розвиток індустрії електронного навчання» і послідовно реалізується ряд проектів, зокрема проект «домашній репетитор». Застосування програми останнього дома кожним корейським школярем під керівництвом 10 тисяч тьюторів дозволило підвищити рівень знань школярів до 40 % [551]. У ФРН Заочний університет міста Хаґен надає послуги більш ніж 50 тис. студентів на рік. Поширення навчальних матеріалів здійснюється за допомогою сучасних засобів зв’язку. Передача знань від ВНЗ студентам і контроль їх роботи проводиться за допомогою CD-Rom, віртуальних конференцій або доступу до університетської бібліотеки в режимі on-line, що постійно досліджуються, оцінюються та удосконалюються [44, с. 218]. Тобто за кордоном існують не просто курси дистанційної освіти, але й спеціалізовані НЗ, що надають послуги з отримання освіти дистанційно.

У Європі початок дистанційній освіті було дано доповіддю Єврокомісії від 28 березня 2001 року «Електронне навчання – планування освіти майбутнього», яким визначено сфери загальної діяльності та спеціальні засоби у відношенні застосування нових мультимедійних технологій і мережі Інтернет для підвищення якості навчання та охоплено інфраструктуру, підготовку, високоякісні мультимедійні послуги і зміст, а також діалог та співробітництво на всіх рівнях. 13 липня 2001 року було видано резолюцію Європейської Ради «Про електронне навчання», якою закликалося проводити стратегічні дослідження інноваційних проектів в освіті, педагогічних аспектів нових технологій, сильних і слабких сторін європейського мультимедійного сектору, потенціалу культурних і наукових центрів як нових засобів навчання [235]. Як бачимо, у Європі електронне дистанційне навчання визнається позитивним і необхідним, проте об’єктивно оцінюється можливість наявності і негативних сторін. Тому європейськими актами різні країни закликаються до впровадження електронних засобів навчання, однак не містять примусу до цього. Вважаємо в цілому впровадження дистанційного навчання в українських НЗ важливим і прогресивним, рівно як і створення відкритих університетів. Проте робити це треба поступово і зважено. А основною умовою повинно бути випередження правового забезпечення над практикою.

Такі проблеми характерні не тільки для України. У РФ для усунення існуючих прогалин вченим пропонується закріплення на законодавчому рівні легітимності існування електронних університетів, які істотно і принципово відрізняються від традиційних НЗ своєю місією, призначенням у суспільному виробництві, цілям, що реалізуються, завданням, що вирішуються, організаційними моделями, підходами до формування стратегій розвитку, механізмами і процесами управління розподіленими освітніми системами та отримуваними результатами. Зокрема необхідна зміна існуючих ліцензійних умов та нормативів [240, с. 37]. Із цим необхідно погодитися, оскільки надавати освітні послуги дистанційно повинні не всі НЗ, а лише ті, які мають технічні можливості та підготовлений персонал. Підтвердити їх наявність повинна ліцензія. При цьому дистанційна освіта не повинна розглядатися як замінник традиційної. Вона є лише додатковою можливістю для осіб, які за певних причин не змогли отримати освіту загальним способом; для осіб, які вже мають одну чи декілька спеціальностей, певні знання та вміння, проте не мають часу відвідувати аудиторні заняття. З метою задоволення їх потреб у КНР ще у 1979 році з метою забезпечення зростаючих запитів щодо терміново необхідних кваліфікованих трудових ресурсів і для здобуття освіти дорослими особами, яких не задовольняє традиційна система освіти, було утворено Китайську національну мережу радіо- і телевізійних університетів. Дипломи видаються з природничих наук, інженерії і технології, гуманітарних наук, економічного управління, сільського господарства і лінгвістики. Пропонується 229 основних та 18 спеціальних курсів [44, с. 216-217]. Аналогічними з китайськими ВНЗ є завдання канадського університету Атабаска: надання вищої освіти тим, хто не вступив до традиційних університетів і коледжів, забезпечення зайнятості та отримання освіти для безробітних, забезпечення професійної перепідготовки протягом усього життя для усіх канадців [44, с. 216]. Отже, дистанційна освіта більшою мірою використовується з метою підвищення кваліфікації і перенавчання безробітних. У зв’язку із цим виглядає дивним, що вітчизняними авторами дистанційне навчання прирівнюється до очної, вечірньої, заочної форм, за тією відмінністю, що реалізується в умовах віддаленості слухача і викладача на основі використання сучасних інформаційних і комунікаційних технологій [600, с. 38]. Вважаємо, що дистанційне навчання можна з певними застереженнями визнати формою навчання. Однак цю форму навчання не можна порівнювати навіть із заочною формою, не кажучи про вечірню та очну. Більш послідовною та адекватною можна назвати позицію російських вчених стосовно необхідності визначити на рівні постанови Уряду РФ: 1) які види спеціальностей неможливо буде отримати за заочною формою освіти і 2) детально регламентувати дистанційну форму отримання освіти (он-лайн) [229, с. 117]. Така диференціація є необхідною, оскільки навряд чи за посередництва комп’ютера зможе отримати складні навички медик, конструктор, біолог тощо. Це саме стосується і юриста, який повинен мати хист до аргументованого публічного виступу з використанням засобів і прийомів ораторського мистецтва. Вважаємо, що в Україні також доцільно передбачити перелік спеціальностей, за якими не можна буде отримати диплом навчаючись дистанційно.

На сьогодні і юридичні НЗ частково або повністю надають освіту дистанційно. Т.О. Луганська зазначає, що окремі юридичні НЗ мають угоди з судовими та правоохоронними установами щодо працевлаштування студентів після закінчення навчання за дистанційною формою. В окремих випадках для цього додатково треба скласти іспити (bar exams) [282, с. 207] (виділення наше – Б.Д.). Вважаємо, що тут авторка видала бажане за дійсне, вказуючи, що в окремих випадках потрібен додатковий екзамен. Скоріше за все, у виключних випадках він не потрібен. А зазвичай випускник з дипломом про отримання спеціальності шляхом проходження дистанційного навчання повинен довести роботодавцю свою професійність. Можливо тому послуги із надання освіти дистанційно надають саме класичні НЗ, які надають велику кількість і інших послуг. При цьому вони дистанційно надають і послуги з підвищення кваліфікації. Так, послуги щодо дистанційного навчання надають як класичні НЗ, так і інші установи, наприклад, відкриті університети Великої Британії, Ізраїлю. Результатом навчання може бути як отримання дипломів бакалавра та магістра, так і спеціалізованих документів (для курсів підвищення кваліфікації або перепідготовки) [44, с. 219].

Надання освітніх послуг повністю дистанційно найчастіше можливе у випадку віддаленого розташування НЗ від споживачів його послуг. Це стосується отримання послуг дистанційно громадянами країн, що розвиваються, у НЗ достатньо віддалених розвинених країн. В інших випадках часто надання дистанційної освіти супроводжується періодичним відвідуванням НЗ і спілкуванням з викладачами чи кураторами дистанційних проектів. При чому періодичність таких контактів залежить від великої кількості об’єктивних та суб’єктивних факторів.

Вирішення проблем фізичного контакту між викладачем та особою, що навчається, знаходиться у достатньо широкому діапазоні рішень. Частина форм навчання зорієнтована на розподіл форм навчання за змістом, в інших випадках передбачено застосування коротких очних сесій, як правило, для забезпечення контролю за якістю засвоювання матеріалу, інколи фізичне відвідування занять взагалі вважається непотрібним. Природно, що майже всі НЗ провідних країн світу, що готують поліцейських та юристів, застосовують елементи дистанційного навчання та електронні матеріали також у якості супроводження навчання та перепідготовки за дистанційною формою [282, с. 207]. Можливо перепідготовка та підвищення кваліфікації можуть здійснюватися дистанційно. Проте повноцінні якісні освітні послуги можуть бути надані лише в процесі безпосереднього навчання з фізичною присутністю на аудиторних заняттях в усіх формах.

У зв’язку з викладеним слід частково не погодитися із повномасштабним запровадженням дистанційної освіти для учнів денної форми навчання. Так, у правовій літературі в якості позитиву вказується, що у навчальному процесі ОНЮА широко використовуються інформаційні технології на основі комп’ютерних мереж, що викликане необхідністю оперативного обміну навчально-методичною і науковою інформацією. Навчання з використанням середовища Інтернет, яке дозволяє створювати інтерактивні навчальні матеріали, знаходить застосування не тільки в системі дистанційної освіти, але і в навчанні студентів денної форми навчання, що активно впроваджується в навчальний процес ОНЮА кафедрою правової інформатики [281, с. 342]. На нашу думку, використання такої системи при навчанні усього загалу студентів денної форми навчання постійно є зайвим. Викладення в Інтернет навчальних матеріалів, різноманітних завдань може бути лише додатком, який дозволить не освоїти, а лише закріпити матеріал, отриманий студентом від безпосереднього контакту з викладачем на лекції та семінарі. Безцінним надбанням людства надання освіти дистанційно є у випадку коли споживачами послуг є інваліди або інші особи, обмежені у можливості фізично бути присутніми на аудиторних заняттях. Проте в інших випадках дистанційна освіта стимулює студентів відмовитися від відвідування лекційних і семінарських занять.

Р.В. Шаповал вказує, що дистанційне навчання дозволяє навчатися у зручний для студента час у віддаленому від викладача місці; такий тип навчання надає можливість отримати освіту широкому колу людей, які мають обмеження щодо того щоб вчитися очно [596, с. 147] (виділення наші – Б.Д.). Як бачимо, автором дистанційне навчання названо не формою, а типом. Крім цього, вказано на навчання осіб, які мають обмеження до денного навчання. Тобто підсвідомо мається на увазі, що особі, яка має можливість вчитися очно, навряд чи доцільно вчитися дистанційно.

З точки зору НЗ надання освіти дистанційно є економічно вигідним, оскільки НЗ економить кошти на комунальних послугах, якими студент-дистанційник не користується, на амортизації навчальних корпусів (їх кількість може бути взагалі зведена до мінімуму), на оплаті праці викладачів (вони стають непотрібні у сучасній кількості). Більше того, НЗ може взагалі давати завдання своїм викладачам спілкуватися зі споживачами послуг за посередництва домашніх комп’ютерів.

Проте з точки зору держави заміна класичної форми навчання дистанційною є невигідною. По-перше, випускники, що отримали освіту дистанційно, не виробили необхідних практичних навичок. А по-друге, і власне комп’ютери, і програми дистанційного навчання в абсолютній більшості виробляються і є власністю зарубіжних транснаціональних компаній. Міжнародні організації запроваджують різноманітні проекти з метою поширення своїх продуктів на нові ринки.

У науковій літературі наводиться приклад діяльності в Україні компанії Intel Ukraine Microelectronics LTD. За останні 10 років близько 200 тисяч учителів та викладачів пройшли навчання й перепідготовку в системі заходів цієї компанії. Під час презентації було також представлено 10 нових освітніх проектів, а директор компанії з корпоративних питань в Україні та СНД Т. Ненаєва з нагоди святкування досягнень освітньої програми «Навчання для майбутнього» вручила нагороди кращим НЗ [171]. Можемо припустити, що аналогічні іноземні компанії готують лише користувачів (їх мовою – юзерів) для своїх програм, а ніяк не осіб, здатних розробляти аналогічні програми. Тому слід запроваджувати нове, проте робити це обережно і зважено. Особливо це стосується випадків закордонного фінансування.

Загалом дистанційна освіта найбільше поширена у США. У 1984 році там було засновано Національний технологічний університет у штаті Колорадо як некомерційну корпорацію. Ним забезпечується потреба у дипломованих інженерах та адміністраторах і видаються сертифікати рівня магістра. Понад 40 університетів США беруть участь в академічних програмах, запропонованих цим ВНЗ. У 1987 році державними університетами штатів Оклахома та Каліфорнія було утворено Асоціацію дистанційного навчання. Вона є некомерційною організацією. Напрями її діяльності охоплюють усі рівні шкільної, вищої, професійної освіти, підготовку (перепідготовку) військовослужбовців та державних службовців, надання інформаційної підтримки та консультативної допомоги державним структурам, Конгресу США, фірмам та корпораціям [44, с. 216]. Проте американські програми дистанційного навчання роблять активні спроби перетину географічних кордонів своєї країни. У науковій літературі наводиться приклад: «Львівський регіональний інститут державного управління НАДУ за сприяння посольства США в Україні та Університет Лондон Метрополітан (Велика Британія) розробив 10 дистанційних курсів, скерованих на організацію навчання представників органів місцевої виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, багато з яких не мали б можливості удосконалити свої професійні знання іншим шляхом» [600, с. 39]. У США як і в переважній більшості розвинених капіталістичних країн в узагальненому вигляді освітня сфера включає НЗ двох типів – «для обраних» та «для широкого загалу». Якщо перші представлені елітними НЗ, навчання в яких дуже дорого коштує, то другі передбачають «сучасний лікбез» зі стандартними знаннями рівня «нижче середнього». Якраз НЗ другої групи можуть використовувати засоби дистанційного навчання в якості основних освітніх програм. Недорога освіта для широких верств населення є першим шляхом останніх до нескладної безініціативної робочої професії. Лише одиниці з випускників загальних НЗ зможуть за рахунок різних програм та фондів потрапити до елітних НЗ. Будь-якій розвиненій капіталістичній країні потрібні працівники з вищою та середньою освітою, які можуть якісно виконувати стандартну не надто складну роботу, а велика кількість геніїв-інноваторів не потрібна. Достатньо тих, хто закінчує елітні НЗ. Тим більше жодній капіталістичній країні не потрібна велика кількість інноваторів в інших країнах. Тому не дивно, що американські та європейські організації пропонують допомогу українським НЗ в питанні розвитку дистанційної освіти. Остання спрямована на масову підготовку фахівців без практичних навичок (все одно, що лише за тестами на комп’ютерах навчати водія без практичного виїзду на полігон чи у місто).

Отже, НЗ можуть надавати послуги з підвищення кваліфікації та послуги з отримання освіти дистанційно. Також ці послуги можуть поєднуватися. Стосовно підвищення кваліфікації роботодавці повинні бути зацікавлені у реальному якісному наданні НЗ цих послуг. Сумлінні роботодавці та НЗ, які якісно надають такі послуги, повинні стимулюватися, принаймні один одним. Надання освіти дистанційно є економічно вигідною додатковою навчальною послугою НЗ. Однак дистанційна освіта не може надати повноцінні знання та навички. Тому для учнів (студентів) очної форми навчання дистанційна освіта повинна бути лише додатковою. Нішою ринку для дистанційної освіти має стати надання послуг іноземцям, особам, які мешкають в іншому регіоні країни від НЗ, іншим особам (яких має бути відносно невелика кількість), спеціальність яких не потребує засвоєння складних практичних навичок та у дипломах про освіту яких буде вказано про отримання знань дистанційно.

2. Правова регламентація надання консультативних послуг

Крім розглянутих раніше видів додаткових освітніх послуг одним із видів є надання консультативних послуг. Вони є освітніми, оскільки під час їх надання споживачі отримують нові знання, вміння та навички. Більш того, часто надавачі послуг - безпосередні виконавці можуть також навчатися, надаючи ці послуги (Наприклад, у діяльності юридичних клінік активні методики полягають у вирішенні творчих чи проблемних питань, в живому діалозі з викладачем. Студент виступає тут у ролі суб’єкта навчання, однак простежується разом з тим й одностороння передача інформації, але вже не викладачем студентові, а студентом – викладачеві, а саме тієї інформації, яку він раніше почув від викладачів чи здобув з іншого джерела. Таким чином, через обмін інформацією між ними розвивається творче мислення студента [568, с. 47]). Серед таких послуг виділяються послуги, які найчастіше можуть надавати медичні та юридичні НЗ. Зважаючи на юридичний профіль роботи приділимо увагу діяльності юридичних клінік, які на сьогодні отримали поширення та працюють у складі значної кількості НЗ, надаючи додаткові освітні послуги. Важливість цих послуг мабуть більша для студентів, які задіяні у їх наданні. У цей час вони отримують неоціненну практику.

Ідея утворення юридичних клінік не нова. Проте масового поширення в Україні вона отримала лише на початку ХХІ століття. У РФ формування досвіду утворення громадських приймалень (юридичних клінік) на базі ВНЗ бере початок з 1997 року, хоча про необхідність їх появи говорили ще у кінці позаминулого століття. Саме тоді відомий російський вчений Д.І. Мейєр відстоював необхідність практичного вивчення права, вказуючи на відсутність корисності у вивченні виключно теорії. Ця ідея міцно закріпилася у Казанському університеті, юридичний факультет якого у 1860 році надав на затвердження Міністерства народної просвіти проект заснування юридичної консультації (клініки) [503, с. 151]. У ті самі часи перші юридичні клініки почали з’являтися у Європі. Вперше термін «юридична клініка» запропонував професор Фроммгольд, який у 1881 році у статті «Juristische Kliniken», надрукованій у німецькому журналі «Deutsche Juristen-Zeitung», аргументував створення клінік при юридичних ВНЗ на зразок лікарської практики студентів у клініках, які існують при медичних факультетах. У 20–30-х роках ХХ століття клінічна освіта поширюється й у США. Джером Франк був одним з перших американців, які зацікавилися цим питанням. Він у 1933 році написав статтю «Чому б не створити клініку для юристів». Бурхливий поштовх розвитку в США клінічної юридичної освіти припадає на 60-ті роки, коли приватні фонди починають стимулювати розвиток клінік. Американська асоціація юристів (орган, відповідальний за здійснення нагляду за акредитацією юридичних НЗ) пропонує американським школам права розглядати клінічну освіту у двох формах: Pro bono (латинське – за добро), коли правова допомога надається конкретним живим клієнтам, та Street Law – вуличне право. Програма Street Law – це клініка з відсутністю живого клієнта, вона спрямована на навчання широких верств населення [523, с. 40]. Виходячи з такої класифікації можна віднести переважну кількість українських юридичних клінік до клінік першої групи. В основному вони надають консультації пенсіонерам та представникам незаможних верств населення, які не мають достатньо грошей на оплату послуг професійного адвоката. Проте працюють і клініки, спрямовані на консультування невизначеного кола осіб, широких верств населення. Є також і представництва американської програми Street Law, про що було зазначено вище у роботі. В основному робота цих клінік зводиться до надання консультацій, коментарів та роз’яснень суперечливих моментів у законодавстві та праві через ЗМІ (друковані, радіо, телебачення).

А. Галай вказує, що діяльність юридичних клінік в Україні була відроджена десять років тому. Ці специфічні утворення одночасно мають риси організацій громадянського суспільства та вищої школи. Головними характеристиками юридичних клінік завжди визначається надання безпосередньої правової допомоги студентами-юристами для соціально незахищених верств населення, проведення просвітніх акцій для неповнолітніх або інших груп населення. Разом із тим, дослідження діяльності юридичних клінік ВНЗ України дозволяє побачити для суспільства користь не лише від їх правозахисної та просвітньої практики, а й виділити основні аспекти впровадження основ юридичної клінічної діяльності у навчальний процес. Адже студенти юридичної клініки займаються правовим захистом під час навчання, їх професійному становленню сприяють визначені факультетом викладачі, які навчають клініцистів основам майбутньої діяльності та безпосередньо координують їх правозахисну роботу [70, с. 16].

Більше того, клінічна освіта розпочала своє входження до суспільного життя утворенням свого професійного об’єднання. У підрозділі, присвяченому наданню послуг з користування бібліотечним та електронним фондом, піднімалися питання утворення об’єднання не суб’єктів господарювання, а структурних підрозділів суб’єктів господарювання. Тут ситуація аналогічна. Ентузіазм сподвижників ідеї та матеріальна підтримка міжнародних донорів, серед яких необхідно відзначити найвагоміший внесок міжнародного фонду «Відродження», не дали зупинити розвиток «клінічної освіти» в Україні. Для збереження й подальшого примноження здобутків «клінічної освіти» у 2003–2004 роках було організовано Асоціацію юридичних клінік України, що є всеукраїнською громадською організацією, діяльність якої спрямована на надання підтримки діяльності юридичних клінік, сприяння розвитку юридичної клінічної освіти й реалізації відповідних науково-освітніх програм в Україні [523, с. 41].

Стосовно правового статусу юридичних клінік В.М. Кравчук пропонує створювати юридичні клініки не у структурі НЗ, а з ініціативи і «під патронатом» правозахисних громадських організацій у співпраці, звичайно, з ВНЗ. Це пояснюється тим, що, будучи структурним підрозділом ВНЗ, юридична клініка втрачає свою самостійність, керівники клінік повинні підпорядковуватися адміністрації ВНЗ, будь-яка ініціатива юридичної клініки повинна погоджуватися, координуватися, залежати від її «настроїв», прийняття будь-якого рішення ускладнюється через необхідність проходження різних бюрократичних процедур. І це добре, якщо діяльність юридичних клінік має підтримку в адміністрації ВНЗ, в інших випадках юридична клініка перетворюється на формальну інституцію, що існує «де-юре», але «де-факто» абсолютно не працює [241, с. 432-433]. Можливо, варто утворювати юридичні клініки як окремі повноцінні суб’єкти зі статусом юридичної особи та усіма атрибутами суб’єкта господарювання і суб’єкта права. Засновником буде ВНЗ. Однак тоді на перше місце вийде питання фінансування, а питання залежності від настроїв керівництва ВНЗ залишиться.

В.М. Кравчук висловлює незгоду із набуттям юридичною клінікою статусу юридичної особи. Оскільки, незважаючи на те, що об’єднання громадян після реєстрації можуть користуватися доволі широким спектром законодавчо закріплених прав юридичної особи, такий спосіб легалізації є трудомістким, а також доволі тривалим і вимагає певних фінансових витрат. Крім подання заяви (з нотаріально посвідченими підписами засновників) і всіх визначених у законодавстві документів до реєструючого органу, потрібно ще сплатити збір за реєстрацію (від 5 до 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Після подачі реєструючий орган за два місяці може відмовити з посиланням на те, що громадська організація не може бути зареєстрована з доволі сумнівних причин, невідповідностей поданих документів законодавству. Після цього можна звернутися повторно або оскаржувати таке рішення у суді... Отже, для створення та реєстрації громадської організації необхідно чимало матеріальних і моральних ресурсів. Тому юридичні клініки варто створювати при вже зареєстрованих, реально діючих організаціях, що звільнило б учасників клінік від зайвих бюрократичних перешкод [241, с. 433-434].

Стосовно правового статусу юридичних клінік, можна навести інформацію практика. На думку голови громадської організації «Київський правозахисний альянс» В.О. Галай усі проведені дослідження дають змогу говорити про необхідність визнання юридичних клінік, що займаються захистом прав пацієнтів як особливих громадських утворень. Тим паче, що методологічне уявлення про такі юридичні клініки, навіть як структурного підрозділу ВНЗ, не виключає їх громадської сутності, у т.ч. завдяки таким характерним рисам, як: створення з метою спільної реалізації професійних та суспільних інтересів працівників клініки (взаємодопомога медиків та працівників); вільний вибір напрямів діяльності за власною ініціативою (наприклад, безкоштовна правова допомога пацієнтам шляхом юридичних консультацій); учасниками юридичних клінік є студенти-волонтери та викладачі ВНЗ (залучені медики та юристи-практики), що у більшості випадків працюють на громадських засадах, тобто добровільно та безоплатно виконують завдання клініки; фінансування переважно за кошти вітчизняних або іноземних громадських організацій (благодійних фондів), що спеціалізуються на захисті прав людини (пацієнтів); створення юридичними клініками громадських організацій (асоціацій, фундацій юридичних клінік), що координують їх діяльність та ін. [71, с. 102]. Вважаємо, що утворення ВНЗ юридичних клінік в якості самостійних суб’єктів господарювання можливе за умови їх функціонування в якості некомерційних суб’єктів. У попередньому розділі наголошувалося на тому, що суб’єкт, який володіє, користується та розпоряджається майном на праві оперативного управління, не може утворити суб’єкт з майном на більш високому правовому титулі.

Такі приклади діяльності юридичних клінік в якості самостійних некомерційних суб’єктів з майном на праві оперативного управління наводяться у практиці РФ. Так, попри те, що за статистичними даними у РФ 77 % юридичних клінік створено на базі ВНЗ, існує і певна кількість клінік, створених на базі державних організацій, або у так званій «змішаній формі», коли юридична клініка існує при ВНЗ, але юридично є самостійною громадською організацією [71, с. 101]. Існування клінік у формі некомерційної організації, утвореної наведеним чином не заборонено в Україні. При цьому, керуючись сучасним законодавством юридичній клініці не буде заборонено надавати різноманітні платні послуги, а також отримувати спонсорську допомогу на розвиток своєї діяльності. Хоча у Переліку платних послуг, які можуть надаватися НЗ, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності прямо не названі послуги юридичних клінік, проте є значний перелік інших додаткових послуг, серед яких певну частину можуть надавати юридичні клініки [426]. Послуги з надання юридичної допомоги не однорідні: вони включають різні типи юридичної допомоги, які можна класифікувати за кількома критеріями. Такі критерії вельми різноманітні: це може бути спосіб надання юридичної допомоги клієнту (особиста консультація, консультація по телефону або по Інтернету), тип допомоги (усна консультація, допомога у складанні письмових документів, представництво в державних органах, представництво в суді) [513, с. 472].

Надання додаткових освітніх послуг підпорядковано певним правилам, проте є цілком можливим. У цьому зв’язку М.Н. Курко нагадує, що законодавством визначаються принципи введення платності навчання, надання платних освітніх послуг, а також напрями можливого використання коштів, отриманих із позабюджетних джерел, зокрема:

запровадження платних послуг у сфері освіти не призводить до зменшення бюджетного фінансування;

платні освітні послуги здійснюються на договірній основі. Договір укладається між НЗ та особою, яка навчатиметься, або суб’єктом, який оплачуватиме навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів або надання додаткових освітніх послуг;

додаткові платні послуги навчання здійснюються за межами, встановленими державними освітньо-професійними програмами;

інші (крім послуг навчання) види платних послуг надаються за переліком, який установлює КМУ;

платні освітні послуги не можуть надаватися замість або в межах обсягів основної освітньої діяльності, що фінансується за рахунок бюджетних коштів. Іншими словами, платність навчання та надання додаткових платних освітніх послуг здійснюється понад державне замовлення;

плата за освітні послуги встановлюється у договорі і не може змінюватися протягом усього строку навчання. Відомості про вартість навчання, підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації кадрів або надання додаткових освітніх послуг публікується у загальнодержавних друкованих ЗМІ та інформаційних збірниках спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки [263, с. 228-229].

А отже, юридична клініка у випадку її самостійного статусу або НЗ у випадку входження юридичної клініки до його структури в якості окремого підрозділу у випадку надання платної послуги повинні укладати договір з користувачем послуги (клієнтом). При цьому юридична клініка повинна буде мати у своєму складі осіб, що отримали передбачені законом дозволи та ліцензії на надання різного роду юридичних послуг. Проте головним завданням юридичної клініки є надання консультативних послуг для малозахищених верств населення.

Основними напрямами роботи юридичних клінік є: І) основний напрям, що передбачає консультування та складання юридичної документації з медичного права; представництво в органах влади, місцевого самоврядування та судах; вирішення резонансних справ пацієнтів [71, с. 103]; ІІ) правопросвітницька робота – проведення тематичних лекцій, семінарів з проблемних питань медичного права у школах, ліцеях, інститутах правового та медичного напрямку; проведення інтерактивних тренінгів з питань медичного права та захисту прав пацієнтів як для студентів-клініцистів, так і для школярів, студентів-юристів і медиків [71, с. 104]; ІІІ) наукова та законодавча аналітика – проведення науково-практичних конференцій та наукових досліджень, які стосуються теоретичного та практичного аналізу питань медичного права та захисту прав пацієнтів [71, с. 104-105]. Цей приклад стосується юридичних клінік медичного спрямування. Крім нього можуть утворюватися юридичні клініки, які будуть надавати правову допомогу стосовно певних випадків – представництва інтересів у суді, консультування у житлових, сімейних, земельних, податкових питаннях, із забезпечення соціального захисту тощо. Однак В.О. Сич наголошує, що практика вказує на необхідність встановлення вичерпного переліку наданих юридичною клінікою послуг. Іноді за браком відповідної регламентації студенти мають виконувати роботу, яка жодним чином не пов’язана безпосередньо з наданням правової допомоги. Вчений вважає, що навряд чи можна визнати гарною практикою передрукування вже давно підготовленої позовної заяви або втрати часу на відвідини Ощадбанку для оплати державного мита1 за позовом [514, с. 45]. Зі свого боку слід частково погодитися, адже чітка регламентація послуг сприятиме дотриманню порядку, підвищенню рівня послуг за рахунок спеціалізації тощо. З іншого боку, робота юриста більш ніж на 70 % складається з технічних робочих моментів. Тому вважаємо, що немає нічого недостойного у тому, що студент отримає навички організації та реалізації технічних питань – сплати судового збору, підготовку (навіть передрук зі зразка) та подання позовної заяви, клопотання, запиту, відвідування виконкому, відділу РАГСу, податкової інспекції тощо. Більше того, якраз під час роботи у юридичній клініці в ранзі студента майбутній фахівець - юрист повинен пройти практику стояння у чергах, швидкого вирішення питань у канцеляріях та секретаріатах і набути досвід спілкування з державними службовцями.

Отже, на погляд згадуваного В.М. Кравчука, юридична клініка – це формування, що створене для практичного навчання студентів юридичних факультетів і здійснює правозахисну і правопросвітницьку діяльність на базі громадської організації у співпраці з ВНЗ [241, с. 435]. Як було з’ясовано вище, крім студентів навчаються і споживачі послуг (клієнти) юридичних клінік. Правозахисна і правопросвітницька діяльність є основною у роботі юридичної клініки. В основному така діяльність здійснюється за рахунок надання консультаційних послуг безоплатно. Однак юридичні клініки можуть надавати і платні послуги, передбачені відповідною постановою КМУ. Юридичні клініки є внутрішньоструктурними підрозділами суб’єктів господарювання без статусу юридичної особи (і тільки за великим виключенням це можуть бути суб’єкти зі статусом юридичної особи. Проте тоді постає питання: «чи є вони юридичними клініками, чи це вже консалтингові фірми ?»). Вважаємо таку ситуацію справедливою за виключенням того, що їх слід вважати повноцінними суб’єктами права, як це було до виключення з ГК України пункту 3 частини другої статті 55 та статті 138.

 Правова регламентація надання інших послуг у сфері освіти

Крім основних та додаткових освітніх послуг НЗ можуть надавати й інші послуги у сфері освіти як СПД, державним органам, так і громадянам. Ці послуги не є освітніми, проте надаються у сфері освіти. НЗ керуючись принципом «дозволено усе, що не заборонено законодавством» можуть надавати необмежену кількість різних послуг, дозволених суб’єктам права взагалі. Зрозуміло, що при цьому необхідно дотримуватися спеціального законодавства, яким регулюються ті чи інші види діяльності. Якщо певний вид діяльності передбачає отримання ліцензії чи спеціального дозволу від компетентного органу, то його необхідно отримати. У зв’язку із цим можемо стверджувати, що НЗ можуть надавати загальні неосвітні послуги, які не потребують отримання ліцензій. Ліцензований вид господарської діяльності передбачає дотримання значної кількості вимог і відповідність суб’єкта певним правилам. Іншими словами, суб’єкт повинен мати певну спеціалізацію. У НЗ спеціалізація на надання освітніх послуг. Тому скоріше за все характеристики діяльності НЗ дозволять йому отримати ліцензію на надання освітніх послуг (основних та додаткових). Наприклад, в якості додаткових освітніх послуг НЗ може надавати послуги з підготовки водіїв, хоча взагалі цей НЗ здійснює підготовку юристів, психологів чи менеджерів.

Крім основних та додаткових освітніх послуг НЗ (найчастіше ВНЗ) надають значну кількість додаткових інших (не освітніх) послуг. У даному випадку нас цікавлять додаткові неосвітні послуги, що полягають у здійсненні наукової діяльності. Важливим завданням сьогодення є визначення можливості оплатного виконання науково-дослідних робіт та критеріїв їх ефективності.

Надавати такі послуги НЗ можуть громадянам, суб’єктам господарювання і державним органам на оплатній основі. Постановою КМУ від 27 серпня 2010 року № 796 затверджено Перелік платних послуг, які можуть надаватися НЗ, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності. У Переліку пунктом 2 передбачено можливість надавати 19 видів платних послуг у сфері наукової та науково-технічної діяльності [426]. Зрозуміло, що приватні НЗ діючи за принципом «дозволено все, що не заборонено законом» можуть надавати весь спектр додаткових освітніх та інших послуг.

З іншого боку, особи, які отримують освіту (особливо у ВНЗ), повинні отримати навики наукової роботи. Наука як специфічна форма духовного виробництва – виробництва знань – генетично і функціонально є багатокомпонентним та багаторівневим утворенням, що включає разом з емпіричним та теоретичними рівнями й певні філософсько-світоглядні підстави і передумови, методологічні норми й принципи. Диспозиційна структура суб’єкта пізнання, спілкування і праці, що реалізується в пізнавальній діяльності, має у своїй основі систему його переконань, які, з одного боку, детерміновані конкретними соціально-історичними умовами, з іншого – виступають у практиці дослідження як наукові висновки, почерпнуті з аналізу фактів, що спостерігаються, і які ними підтверджуються [524, с. 273]. Тому неосвітні послуги у вигляді проведення наукових досліджень, які надаються іншим суб’єктам, можуть знаходитися у межах обов’язкової навчальної програми і можуть знаходитися на межі з додатковими освітніми.

Взагалі наукова сфера є особливою. В.І. Курило та О.Ю. Меліхова виділяють 12 принципів управління у сфері юридичної науки України: демократизм; рівність громадян перед законом; законність; гласність та врахування громадської думки; об’єктивність; відповідальність суб’єктів управління за свою діяльність; поєднання галузевого і міжгалузевого управління з певним превалюванням останнього; територіальний принцип; принцип нормативності; поєднання єдиноначальності і колегіальності в управлінні з превалюванням останньої; принцип поділу управлінської праці; оперативна самостійність суб’єкта управління [254, с. 88-92]. Тобто управління у сфері науки підпорядковується власним правилам і спирається на власні принципи. Це необхідно враховувати при збігу надання наукових та освітніх послуг одними і тими суб’єктами. І при цьому наукові дослідження НЗ повинні спрямовуватися на реалізацію публічних інтересів. На сьогодні ці інтереси знаходяться у площині розвитку природничих та технічних наук.

Наукові дослідження у НЗ повинні у першу чергу орієнтуватися на природничі науки. Як вказує Т.П. Козарь «...університети покликані готувати фахівців для економіки і політики, розвивати економічно доцільний науковий пошук, але в жодному разі не за рахунок обмеження свободи досліджень, зменшення коштів для тих галузей, які не дають швидкого економічного ефекту і кваліфікуються як фундаментальні або теоретичні дослідження. Університети, в яких формуються інтелектуальні основи подальших дослідницьких здобутків, нових наукових відкриттів, і з якими тісно пов’язаний розвиток цивілізації, не можуть будуватися лише на економічному розрахунку» [219, с. 111]. Проте слід уточнити, що економічний розрахунок повинен завжди мати місце при здійсненні НЗ наукових досліджень. Однак він повинен носити стратегічний характер, а не орієнтуватися на отримання миттєвої вигоди. А наявність публічних інтересів у таких дослідженнях повинна зобов’язувати державу у певній мірі покладати на себе фінансування наукових досліджень у НЗ1. Проте в умовах постійного бюджетного дефіциту необхідно використовувати й інші джерела фінансування наукових досліджень НЗ.

Уряд Великої Британії фінансує наукові дослідження, чекає доки буде опубліковано їх результати, щоб використати їх потім у формуванні політики. Для того, щоб отримати фінансування, наукові проекти мають задовольняти двом вимогам: по-перше, вони мають бути обов’язково міждисциплінарними; по-друге – міжміністерськими. У Великій Британії діє так зване оцінювання науково-дослідної роботи, коли найкращі факультети, тобто ті, які набрали найбільше очок після підрахунку публікацій, отримують найбільше коштів [399, с. 446].

Світова практика останніх років демонструє збільшення внеску університетів у розвиток інновацій та економічне зростання. Інноваційна спрямованість діяльності ВНЗ забезпечується підвищенням компетентності підготовлених випускників, розширенням участі викладачів та аспірантів у виконанні наукових досліджень та передаванні їх для впровадження. У російських ВНЗ активізується патентна діяльність, яка складає п’яту частину всіх заявок, що є ефективним відносно частки фінансування вузівської науки, яка створює 35 % принципово нових виробничих технологій. Між тим, гострою залишається проблема недостатньої комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності. Це пов’язано з тим, що промисловці надають мінімальний рейтинг інноваційній діяльності ВНЗ, і віддають перевагу технологічним новинкам з-за кордону [61, с. 28]. Це не завжди є виправданим економічно. Але недооцінка з боку промисловців повинна компенсуватися додатковою увагою держави. На сьогодні необхідність фінансування з державного бюджету та інших державних фондів наукових досліджень фундаментального, теоретичного та пошукового характеру з принципово нових напрямів, а також комплексних програм зумовлена тим, що вони є першою та визначальною стадією всього інноваційного циклу, базуються на прогнозах і мають імовірний характер [326, с. 24]. В усіх розвинених країнах держава бере на себе ризик виготовлення інноваційного продукту НДІ, ВНЗ, лабораторіями та іншими науковими установами та підрозділами. І в більшості своїй він є виправданим, а інвестор (у даному випадку держава) отримує свої значні дивіденди.

Додатковим джерелом фінансування британських університетів є дослідницькі ради, які фінансують навчання та дослідження, що проводяться студентами післядипломного навчання, викладачами університетів. Однак, якщо раніше університетам або окремим факультетам виділялася загальна сума на проведення дослідницьких робіт і НЗ могли розподіляти її на свій розсуд, то в результаті реформ у Великій Британії в останні роки здійснюється фінансування певних наукових тем, що розробляються конкретними виконавцями на конкурсних засадах. Заохочуються спільні з промисловими фірмами наукові дослідження, розробки, інші заходи, що забезпечують університетам дохід [323, с. 74].

Слід зазначити, що протягом останнього десятиліття, особливо у США та ФРН, різко збільшується кількість так званих інкубаторів і бізнес-центрів як форм співробітництва університету з господарством.

У плані науково-дослідної роботи і її взаємозв’язку з господарством в університеті можна розвивати форму наукових парків через:

- утворення галузевих інноваційних інкубаторів при факультетах, що мають кадровий та інший інноваційний потенціал;

- утворення інкубатора у самому університеті на основі об’єднання інноваційного потенціалу факультетів у складі університету [586, с. 446].

Певна річ, слід враховувати, що ВНЗ США і ФРН мають більше можливостей для надання якісних наукових послуг. Зокрема, ВНЗ США мають значний навчальний і науковий потенціал. Їх оснащено сучасною технікою та обладнанням, що дає змогу проводити дослідження майже в усіх сферах і галузях науки і техніки, у т.ч. з досліджень у сфері нанотехнологій, генетики, ядерної фізики, розвитку хімічних аналогів натуральних речовин.

В умовах реально ефективного запровадження Болонської системи освіти у РФ федеральні університети отримають можливість засновувати ТОВ та приватне АТ для реалізації своїх наукових розробок [229, с. 115]. Така форма реалізації наукових досягнень НЗ може бути ефективною і для України.

У нас же НЗ на платних засадах надають послуги з виробництва інноваційного наукового продукту. Частина коштів, отриманих в якості оплати, витрачається на поліпшення матеріальної бази майбутніх наукових робіт. При цьому ВНЗ можуть отримувати статус науково-дослідницьких.

У цьому зв’язку слід сказати, що іще до затвердження критеріїв ідентифікації НЗ як дослідницьких, такий статус уже надавався окремим університетам. Вітчизняні вчені наводили приклади критеріїв, які застосовуються у США:

широкий набір напрямів підготовки у галузях природничих, соціальних та гуманітарних наук;

обсяг підготовки магістрів і докторантів перевищує кількість студентів;

пріоритет фундаментальних досліджень;

орієнтація на сучасні напрями наукових досліджень, високі технології, інноваційний сектор економіки, науки і техніки;

високий професійний рівень набраних на конкурсній основі професорів, у т.ч. іноземних;

наявність широких можливостей для залучення на тимчасовій основі провідних фахівців у відповідних галузях науки з різних країн світу;

високий рівень інтеграції в міжнародну систему наукових досліджень і освіти;

готовність сприймати зарубіжний науковий і освітній досвід, гнучкість у ставленні до нових напрямів наукових досліджень та методів навчання;

наявність конкурсного відбору та селекції при наборі студентів, магістрів і докторантів;

створення довкола університету особливого інтелектуального середовища, науково-технічного й економічного простору;

наявність корпоративної етики, в основі якої – демократичні цінності та академічні свободи;

незмінне прагнення до регіонального, національного та міжнародного лідерства [370, с. 12-13].

Проте уже 17 лютого 2010 року було прийнято постанову КМУ «Про затвердження Положення про дослідницький університет». Пунктом 2 Положення дано визначення поняття «дослідницький університет» як національний ВНЗ, який має вагомі наукові здобутки, провадить дослідницьку та інноваційну діяльність, забезпечує інтеграцію освіти та науки з виробництвом, бере участь у реалізації міжнародних проектів і програм [429]. Особливістю дослідницького університету є наявність значних пільг з державного фінансування, що передбачається пунктом 6 Положення [429].

Додатком до Положення визначено 31 критерій діяльності університету, за якими надається (підтверджується) статус дослідницького [429].

Статус дослідницького університету надається на п’ять років, після чого повинен підтверджуватися. Це є вірним, оскільки підвищене державне фінансування не повинно надаватися лише за одну назву чи статус.

Критерії віднесення університету до дослідницького із лютого 2010 року визначено. Проте критерії оцінки ефективності наукової роботи визначити необхідно.

У науковій літературі пропонується застосовувати наступні критерії оцінки ефективності наукової діяльності у ВНЗ:

1) наукова значущість.

Цим критерієм фіксується ступінь наукової новизни продукту і вирішується його визнання в якості наукового досягнення. Для результатів фундаментальних досліджень це, як правило, один з основних критеріїв, оскільки інші можуть проявитися лише за кілька років.

2) економічна корисність.

Цей критерій складається із рівня рентабельності та прибутку. Проте специфічний характер економічної корисності науки зумовлюється невизначеністю результатів досліджень та економічною необхідністю розвивати потенційно ефективні напрями науки, в силу чого ефект від них може проявитися лише у віддаленому майбутньому.

3) соціальна рентабельність.

Цей критерій означає, що все, чим займається наука, повинно застосовуватися у суспільстві для розвитку його позитивних відносин. Рентабельність із соціальної точки зору повинна виправдовувати зусилля вчених у результаті отримання наукового продукту, який включатиме в себе і наукову значущість, і економічну корисність [365, с. 32-33].

Слід погодитися із критеріями, наведеними російським вченим. Ці критерії дозволяють відрізнити від наукового продукту, отримуваного ВНЗ з метою задоволення публічних інтересів держави і суспільства, і приватних інтересів самих виконавців – викладачів і співробітників, акціонерів і власників майна ВНЗ, і самих ВНЗ від поточних наукових робіт, що мають другорядний характер.

Таку відмінність наводить інший російський вчений. Н.Н. Мельничук вказує на відмінність науково-дослідних робіт від наукових досліджень, в ході яких утворення нових систем, механізмів, технологій має побічний або службовий характер. Наприклад, для виявлення закономірностей фізичних, хімічних або біологічних процесів виконавець виготовляє особливу апаратуру або прилади. Проте робить він це з власної ініціативи за межами завдання замовника. Тому такі системи, механізми, технології не будуть прямо передбачені у завданні. Тому і розглядати їх в якості результату, що підлягає передачі замовнику, не слід. При цьому і замовник не може набувати прав на такі побічні результати [307, с. 101].

В.К. Мамутов вказує, що копіювати чужий досвід не можна і не треба. Але вивчати, враховувати плюси і мінуси необхідно, зокрема, у процесі зближення із законодавством ЄС [290, с. 84]. Подібні думки стосовно медичної сфери висловлюють інші вітчизняні дослідники [532, с. 98]. Із цим, безумовно, слід погодитися. Проте висловлене більшою мірою стосується законодавства. А критерії відділення одного явища від іншого, які ефективно показали себе в інших країнах, можна брати за основу та використовувати при співставленні певних явищ в інших країнах.

Критерії діяльності університету, за якими надається або підтверджується статус дослідницького можна було б застосовувати в якості критеріїв ефективності наукового продукту. Однак у більшості своїй вони мають кількісний характер (2 премії міжнародного та національного рівня за останні 10 років; 300 кандидатських та 50 докторських дисертацій за останні 5 років; 200 наукових монографій та підручників з грифом МОН за останні 5 років; 150 штатних докторів та 500 кандидатів наук у середньому за останні 5 років; 50 патентів і ліцензій за останні 5 років; 20 міжвідомчих (галузевих) наукових структурних підрозділів; 300 штатних наукових працівників університету; 500 аспірантів та докторантів; 15 спеціалізованих рад із захисту кандидатських і докторських дисертацій тощо). Тому ці критерії можна брати за основу, однак застосовувати з окремими застереженнями.

На основі викладеного вважаємо, що: 1) можливо і доцільно використовувати наведені критерії відмінності наукового продукту від поточних наукових робіт. Слід, однак, зробити обмовку, що наведений перелік критеріїв не є виключним; 2) визначення цих або інших критеріїв у підзаконних інструктивних матеріалах МОНмолодьспорт сприятиме встановленню рівня якості послуг з виробництва наукового продукту; 3) дослідницькі НЗ повинні не тільки орієнтуватися на фінансування з Державного бюджету, проте й на інші джерела; 4) усі інші НЗ також можуть надавати додаткові платні послуги з виробництва наукового продукту – на сьогодні 19 видів; 5) ефективне використання НЗ наданого права сприятиме реалізації приватних інтересів самого НЗ та публічних інтересів у вигляді економії коштів Державного бюджету та виробництва нового інноваційного продукту для економіки та соціальної сфери України; 6) найбільш перспективним серед неосвітніх послуг і таким, що повинно підтримуватися державою, є виготовлення у межах НЗ інноваційного продукту.

Саме останній напрям потребує окремого ретельного дослідження.

На сучасному етапі розвитку суспільства, науки і техніки в Україні продовжує мати місце недооцінка інноваційного потенціалу НЗ взагалі та ВНЗ зокрема. Така ситуація є невиправданою і такою, що заслуговує на дослідження з метою виправлення. Невиправданість ситуації пояснюється тим, що науковий сектор вищої школи здатний одночасно нарощувати науковий капітал і втілювати отримані наукові знання в інноваційні технології, а це і є головним чинником формування інноваційного шляху розвитку української економіки. Наука ВНЗ є менш витратною, оскільки наукові дослідження, які виконують учені, мають дуалістичний характер – з одного боку, це власне результати наукових досліджень, з іншого – можливість їх використання в навчальному процесі для підготовки інноваційно орієнтованих фахівців. Це досягається завдяки тому, що структура вищої школи є гармонійним поєднанням досвіду відомих вчених з енергією і талантом молодих дослідників, аспірантів і студентів. Тут кошти, виділені на наукові дослідження, працюють одночасно на генерацію нових наукових знань і на збагачення цими знаннями суспільства [477, с. 41].

Значне поліпшення якості освіти за рахунок удосконалення її методико-матеріальної забезпеченості є одним із завдань глобалізації. У ХХІ столітті відбувається поступовий перехід від репродуктивної, авторитарної освіти до освіти гуманістичного, інноваційного типу зі збереженням української культурно-історичної традиції. ВНЗ повинні виступати в цьому не як об’єкти, а як суб’єкти формування освітнього простору, тому що в подальшому у межах «Європейського простору вищої освіти» буде підвищуватися їх відповідальність за якість вищої освіти [61, с. 34]. І в межах новітніх освітніх програм знаходить місце науково-інноваційна складова, спрямована на виявлення учнів і студентів, які мають аналітичні здібності, стимулювання педагогів і студентів до вироблення нового продукту під час практичних занять та у спеціальних лабораторіях, залучення представників промислових та інших підприємств до участі у фінансуванні та реалізації науково-інноваційних проектів.

Цікавим є досвід Кембріджського університету, де кожен факультет підрозділяється не на кафедри, а на дослідницькі групи на чолі з професором. Навіть на веб-сайті факультету вказують не групи, а основні наукові напрямки. Наприклад, на хімічному факультеті існують такі напрямки науково-дослідної роботи: хімічна біологія, хімія атмосфери і кінетика, молекулярне моделювання й інформатика, матеріали і полімери: синтез і особливості, структурна хімія, теоретично обчислювальна хімія, синтез і механізми реакцій, наука про поверхню і гетерогенний каталіз [399, с. 444].

Російськими економістами пропонується надшвидкими темпами переводити економіку на інноваційний шлях розвитку. Для цього важливо нарощувати зусилля на таких напрямах, як: а) збільшення обсягів бюджетного та позабюджетного фінансування освітніх установ (у т.ч. з урахуванням світової практики пріоритетного ресурсного забезпечення освіти); б) збільшення частки висококваліфікованих працівників у структурі випускників системи довузівської професійної освіти, у т.ч. на основі покращення якості навчальних програм; в) підвищення престижності і привабливості для населення і бізнесу установ спеціальної професійної освіти, здатних готувати високоякісні і затребувані життям кадри робочих і спеціалістів; г) сприяння зростанню управлінської та педагогічної кваліфікації спеціалістів установ довузівської професійної освіти початкового та середнього ступеня, надання цим організаціям інноваційного та інтегрованого характеру, що відповідає перспективним вимогам ринку праці [279, с. 39].

Проте на сьогодні, на жаль, у досліджуваних правовідносинах присутній «пострадянський синдром», за якого освіту відділено від науки.

Це свідчить про те, що Україна отримала у спадок організацію наукової діяльності, яка відрізняється від західної. Типова закордонна практика передбачає, що університети, де студенти отримують знання, обов’язково є осередками наукових досліджень [61, с. 27]. Зараз майже половина українських ВНЗ не проводить НДДКР. На державні програми, в яких беруть участь ВНЗ, припадає лише близько 20 %. На ці питання необхідно звернути особливу увагу. Кожний НЗ, особливо ВНЗ, має стати науковим осередком [257, с. 169-170].

Як вважає О.Х. Юлдашев, проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» і Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів ніяк не пов’язані. Пояснюється це просто. Різні колективи, різні розробники згаданих документів. Скоріше за все розробкою законопроектів про освіту займаються одні, а підготовкою проектів відповідного законодавства про науку – зовсім інші фахівці. І можна бути впевненим, що вони не контактують [614, с. 275]. Така ситуація може бути цілком типовою для нашої країни.

Безпідставно ВНЗ «не знайшлося місця» в Законах України «Про інноваційну діяльність» та «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» [527, с. 100].

Слід сказати, що зазвичай у нас освіта відділена не тільки від науки, але і від практики. Різні сфери життєдіяльності розвиваються окремо. Часто буває, що пошук шляхів вирішення певної проблеми проводиться одночасно конструкторським бюро великого заводу та спеціалізованим науково-дослідним інститутом. При цьому у випадку інтеграції собівартість досліджень могла б бути як мінімум удвічі дешевшою (а з урахуванням синергії – у кілька разів). НЗ часто залишаються осторонь від пошуку інноваційних рішень чи виготовлення інноваційного продукту, необхідного практиці1.

У Європі до суб’єктів реалізації інноваційних програм і проектів належать освітні та наукові заклади, а також представники індустрії. Так, у ФРН підприємницькі об’єднання покладають на себе відповідальність за організацію і зміст професійної освіти та запровадження освітніх інновацій [279, с. 54]. При цьому «покладають відповідальність» означає, що фінансують і забезпечують необхідними ресурсами. У нас же незважаючи на наявність законодавства, яким передбачено мінімальні розміри відрахувань на освіту та інноваційний розвиток, – їхнє фінансування зменшується.

Сказане призвело до погіршення стану матеріально-технічної бази ВНЗ та їх соціальної інфраструктури, гальмувало й продовжує гальмувати впровадження інноваційних технологій і засобів навчання. Ці обставини обумовили появу такого виду освітніх послуг, як платні, що отримали законодавче закріплення як додаткові джерела фінансування державних ВНЗ [407, с. 8].

У РФ для подолання проблем фінансування наукових досліджень у НЗ та залучення промислових підприємств й інших суб’єктів до цих процесів наказом Міністерства науки та освіти від 16 червня 2000 року № 1788 було затверджено науково-технічну програму «Наукові дослідження вищої школи за пріоритетними напрямами науки і техніки», яка має підпрограму «Інновації вищої школи та їх реалізація». На базі концепції інноваційного розвитку «університет – підприємство – галузь – територія» для координації робіт вищою школою створено інноваційно-інвестиційні центри та комплекси. Їх діяльність дещо покращила стан справ, але головним є розробка нової державної стратегії інноваційного розвитку із більш чітким визначенням саме інвестиційних можливостей вищої школи як у забезпеченні кадрового потенціалу, так і інноваційного технологічного забезпечення [61, с. 28].

Важливе значення на сьогодні в системі «прямих» методів впливу держави на інноваційний бізнес мають заходи, що стимулюють кооперацію промислових корпорацій у галузі НДДКР і кооперацію університетів із промисловістю. Створення консорціумів, інженерних центрів, наукових і технологічних парків та інших перспективних формувань, які успішно реалізують складні інноваційні ідеї, – приклад ефективності державної підтримки, завдяки якій різні організації не тільки усвідомлюють необхідність спільної реалізації інноваційного циклу, а й реально відчувають переваги спільної роботи. Цікавим прикладом також є практика створення «бізнес-інкубаторів», головне призначення яких полягає в розвитку нових суб’єктів господарської діяльності, особливо в ризикованих сферах упровадження нових технологічних досягнень, і від діяльності яких очікується синергетичний ефект [475, с. 19-20].

Вітчизняні вчені вважають, що Україні варто врахувати та запозичити із законодавства країн СНД положення щодо наявності єдиного кодифікованого акта, який би визначив основні засади державного управління у сфері науки (у т.ч. юридичної) [226, с. 61]. Іншими вченими вказується, що у межах СНД необхідне посилення наукової інтеграції з метою обслуговування практики боротьби зі злочинністю. Пропонується здійснення координації спільних наукових досліджень науковою секцією при Раді міністрів внутрішніх справ держав-учасниць СНД. До складу секції необхідно включити керівників провідних профільних наукових установ правоохоронних органів кожної із країн СНД [55, с. 9]. Видається, що участь у розробці програм боротьби із міжнародною злочинністю, підвищення кваліфікації працівників правоохоронних органів країн СНД та інших країн повинні брати українські профільні ВНЗ. Така діяльність надасть обопільну користь і сприятиме співробітництву між країнами, а також між наукою, освітою та практикою. У цьому зв’язку необхідно вказати на провідні позиції науки у системі ВНЗ системи МВС, адже за своїм науковим потенціалом система МВС є однією з наймогутніших в Україні. Сьогодні в ній працюють 250 докторів та 1,5 тисячі кандидатів наук. Вирішення задач покладене на розгалужену мережу наукових підрозділів, яка складається з науково-дослідних установ та мережі наукових, науково-дослідних та науково-методичних лабораторій (центрів тощо), інтегрованих у структуру відомчих НЗ [624, с. 14]. Тому, можливо, практична сфера системи МВС у більшій мірі забезпечена інноваційними приладами, технікою, механізмами та способами вирішення тих чи інших завдань. З іншого боку, науковим підрозділам ВНЗ системи МВС не забороняється надавати послуги з проведення наукових досліджень на замовлення комерційних структур та інших (непрофільних) державних органів. І первинною ланкою ВНЗ, якою будуть безпосередньо надаватися такі послуги, є кафедра та факультет. Для ефективної роботи кафедр пропонується здійснювати планування наукової діяльності за двома-трьома перспективними напрямами з підготовкою монографій, дисертацій, проведенням конференцій. Найбільшу ефективність можна досягти при обранні тематики, що являє інтерес як для різних галузей правової науки, так і для суміжних наук [603, с. 337-338]. І в межах цих напрямів повинна проходити співпраця між НЗ та практичними органами і суб’єктами підприємництва.

Випадок, коли інноваційні дослідження здійснюються на оплатній договірній основі із СПД або державними органами, виглядає найбільш ефективним. Проте орієнтуватися лише на кошти, які можуть бути отримані за договором на створення і передачу науково-технічної продукції не варто. Необхідні додаткові інвестиції у розвиток матеріально-технічних та інтелектуальних ресурсів НЗ.

Інвестиції повинні спрямовуватися для отримання інноваційного продукту шляхом застосування потужностей НЗ. Проте і НЗ через інвестиції, отримані від промислових та інших суб’єктів і держави, можуть та повинні запроваджувати інноваційні технології у процеси своєї діяльності.

У плануванні інноваційного розвитку освітніх установ В.І. Лісов вважає важливим виділяти наступні основні типи нововведень: а) педагогічні (використання нових способів і прийомів засвоєння учнями матеріалу з дисциплін, побудови навчально-виховного процесу, організації самостійної роботи учнів і їх «занурення» у виробничі реальності); б) інформаційно-технологічні (застосування автоматизованих систем збору і передачі даних, контролю й аналізу вітчизняних показників діяльності установ тощо); в) економічні або економіко-управлінські (запровадження нових систем планування, матеріального і морального стимулювання, нормативних підходів тощо); г) організаційні або організаційно-управлінські (пов’язані перш за все з прогресом інтеграції за участю установ початкової та спеціальної професійної освіти в усіх можливих формах); д) соціальні (спрямовані на забезпечення більш високого рівня соціально-психологічної студентської спільноти, на соціалізацію освіти тощо) [279, с. 49].

Як бачимо, реалізація інновацій в освітній сфері як і в інших галузях та сферах виробництва залежить від інвестицій. При цьому інвестиції, отримані з різних джерел, витрачаються на вироблення та запровадження інвестицій у виробництво та саму освітньо-наукову діяльність.

Пошук ефективних форм співпраці НЗ та бізнесу насамперед ґрунтується на аналізі світових форм такої взаємодії. Аналіз літературних джерел з цього питання дає змогу зробити висновок, що розвиток форм взаємодії ВНЗ та бізнесу – зона підвищеної уваги урядів розвинених країн світу. Так, у США реалізується декілька програм, орієнтованих на інтеграцію названих суб’єктів, що забезпечує розвиток і ефективне використання їх інноваційного потенціалу. Серед них слід виділити форму інноваційного партнерства США, в рамках якої штати і федеральні відомства, університети і промисловість співпрацюють у сфері застосування нових технологій [477, с. 43].

У Великій Британії держава припинила безпосередньо фінансувати дослідження приватного бізнесу, щоб сконцентруватися на фінансуванні спільної роботи університетів, в яку бізнес робить свій внесок. Такий підхід забезпечує збільшення дослідницького персоналу установ вищої освіти, який працює на контрактній основі, і кількості досліджень, що проводяться для зовнішніх комерційних замовників [477, с. 44].

На думку російського економіста, у РФ організація конкурсного розподілу інвестиційних ресурсів МОН РФ потребує перебудови. Тут необхідне вироблення на федеральному рівні пріоритетної сукупності цільових інноваційних завдань, які до снаги окремо взятим установам професійної освіти або їх регіональним і/або галузевим пулам. Умови конкурсу повинні містити критерії оцінки повноти та якості проектного вирішення цільового завдання, відповідні обсяги і строки фінансування. При цьому самі інноваційні проблеми, вирішення яких виноситься на конкурс, повинні тісно пов’язуватися зі стратегією інноваційного розвитку національної системи професійної освіти [279, с. 47]. Те саме можна сказати і про реалізацію інвестиційних ресурсів МОНмолодьспорт України. Програми інноваційного розвитку економіки повинні передбачати в якості виконавців і НЗ. А діяльність НЗ з проведення наукових досліджень повинна додатково фінансуватися з державного бюджету та інших джерел.

Джерелами інвестування можуть бути державні та зарубіжні субсидії, банківські кредити, кошти замовників і спонсорів, розширення системи ґрантів, розвиток інноваційних фондів, економічне стимулювання і пільгове оподаткування вищої освіти. Держава має забезпечити оптимальне співвідношення інвестицій із бюджетних і позабюджетних, вітчизняних і зарубіжних джерел, створити відповідну правову базу, щоб не втратити пріоритет національних інтересів в освіті, не послабити її загальносуспільний характер [31, с. 61].

Прогресивним виглядає утворення так званих наукових або технічних парків. Тим більше, що позитивний досвід їх функціонування є і в Україні і в багатьох зарубіжних країнах. Сьогодні у найбільш розвинених країнах світу існують та успішно функціонують сотні таких структур, і їхня кількість безупинно зростає [270, с. 83]. Відповідний Закон України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» надає можливість на основі договору про спільну діяльність створювати організаційні засади виконання проектів технологічних парків з виробничого впровадження наукоємних розробок, високих технологій та забезпечення промислового випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції, а також містить норми, якими передбачено заходи фінансової підтримки проектів, цільові субсидії, кредити для проектів технопарків [465].

Сербський дослідник А. Чіріч пропонує розвивати в університеті форму наукових парків через:

- утворення галузевих інноваційних інкубаторів при факультетах, що мають кадровий та інший інноваційний потенціал;

- утворення інкубатору у самому університеті на основі об’єднання інноваційного потенціалу факультетів у складі університету [586, с. 446]. Видається, що в українських реаліях слід починати з другого варіанту, який поступово перейде до першого.

Проте й утворення та утримання технопарку вимагає значних інвестицій, які треба вилучити з виробництва, де їх також бракує.

Зрозуміло, що надання інвестиційних, податкових та інших пільг, дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій та інших привілеїв хоча і передбачено частиною 2 статті 12 ГК України та нормами спеціального законодавства, проте в умовах намагання проведення Україною жорсткої монетарної політики є небажаним.

Однак «внесок держави та суспільства в університет не є збитком… Витрати такого роду являють собою довгострокові інвестиції суспільства у фундаментальні дослідження, у техніко-технологічний, економічний, соціальний, охорони здоров’я, культмасовий, духовний та інші види розвитку суспільства. Проте університету слід більше розвивати спосіб набуття власних додаткових засобів, особливо здійсненням НДДКР, проектів та інноваційного трансферту знань» [586, с. 447]. Важливим є не лише виготовлення інноваційного продукту ВНЗ, але і вжиття заходів із захисту комерційної таємниці, оскільки на сьогодні існує багато комерційних та й просто злочинних структур, що займаються промисловим шпигунством. Останнє має на меті досягнення переваги в конкуренції будь-якими засобами, зміцнення своїх економічних позицій, одержання вигоди і заподіяння шкоди тому, чию комерційну таємницю використано. Такі відомості можуть бути отримані не тільки в результаті здійснення таємних, активних заходів, а й шляхом збирання, систематизації, дослідження інформації, здобутої з відкритих джерел. Цілеспрямоване здійснення таких протиправних дій забезпечує підприємців необхідними даними про економічну кон’юнктуру, договірні відносини, зовнішньоторговельні і валютно-фінансові операції конкурентів, які, відповідно до чинного законодавства України, становлять комерційну таємницю [401, с. 12].

Для України є типовою ситуація, коли різні міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, вишукуючи шляхи подолання однакових проблем, зовсім не контактують між собою. Так само, вітчизняні навчальні, наукові установи та виробничі підприємства часто окремо одні від інших займаються науковими дослідженнями, намагаючись розробити інноваційний продукт. При цьому і державою, і виробничими суб’єктами НЗ в якості генераторів інноваційних ідей розглядаються в останню чергу. Проте сучасні НЗ (особливо ВНЗ) мають значний науковий потенціал, а вітчизняне законодавство не забороняє їм здійснювати наукові дослідження, виготовляти інноваційний продукт, укладати договори на створення і передачу науково-технічної продукції, а також утворювати або входити до складу об’єднань підприємств, укладати договори про спільну діяльність та ін.

Виведення вітчизняних НЗ на рівень навчально-науково-дослідницьких ВНЗ європейського рівня можливе завдяки застосуванню механізму навчально-науково-промислової інтеграції із залученням інвестицій із практичної у навчально-наукову сферу шляхом утворення технопарків та інших об’єднань підприємств, спрямованих на розроблення інноваційного продукту і запровадження його у практику. Загальні шляхи сприяння цим процесам на сьогодні визначено статтею 12 та главою 34 ГК України; у межах засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання можна передбачити однозначні норми у Законах України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків», «Про інвестиційну діяльність», «Про інноваційну діяльність» та ін.

На прикладі ВНЗ США можемо назвати кілька видів додаткових неосвітніх послуг (причому оплатних) і порівняти їх вартість із вартістю основних навчальних послуг. Останні можуть становити $ 3-22 тисяч за академічний рік (9 місяців), але це не межа. У деяких, особливо престижних, університетах вони сягають $ 40 тисяч за рік і більше. Плата переважно є нижчою у коледжах, які фінансуються місцевими органами влади. Крім основних послуг вартість подання заяви до ВНЗ становить $ 10-75 (гроші, як правило, не повертаються). Крім цього студенту надаються оплатні послуги з проживання, харчування, медичного страхування, користування навчальною літературою, транспортом, послугами зв’язку, одягом тощо. Для прикладу вартість таких послуг протягом академічного року у ВНЗ США складає:

а) житло в кампусі (гуртожитку) – плата за кімнату і харчування – 2200-2500 дол. на рік. Сімейне проживання у кампусі обійдеться у 200-600 дол. на рік, але отримати його складно;

б) харчування обійдеться у 1000-3000 дол. на рік. Якщо у гуртожитку є кухня, можна готувати самому, що значно дешевше;

в) охорона здоров’я. Більшість ВНЗ надають послуги з медичного обслуговування, крім лікування хронічних і тяжких хвороб. Медичне страхування коштує 200-500 дол. на рік. Більшість ВНЗ вимагають оформлення страхового полісу, який покриває витрати на медичне обслуговування. У США не існує державної програми медичного страхування. Витрати оплачують студенти або страхова компанія;

г) поточні витрати (пошта, пральня тощо) становлять 1500-2000 дол. США на рік.

Також студенти з інших країн можуть отримувати додаткові освітні послуги. Так, вивчення англійської мови обходиться у 1000 дол. США за місяць і більше. Період навчання становить від двох місяців до року [32, с. 79-80].

Для порівняння можна навести й інші кількісні характеристики витрат студентів у США на здобуття юридичної освіти та отримання інших послуг у сфері освіти. Так, в окрузі Коламбія у середньому навчання коштує 18 522 дол., житло і харчування – 7 110 дол. на рік; у Гарварді відповідно 16 752 і 10 000 дол., у штаті Мічіґан – 18 152 і 4 450 дол. [2, с. 67-68]. Зрозуміло, що в Україні вартість як освітніх, так і інших послуг буде значно меншою. Проте як і у США вона буде залежати від НЗ та регіону, в якому він розташований (у Києві, Одесі, Донецьку, Харкові вартість проживання та харчування буде вищою, ніж у Полтаві чи Кіровограді, хоча можуть бути й винятки). Крім цих та додаткових освітніх послуг М.Н. Курко називає реалізацію навчально-виробничої продукції, здачу приміщень в оренду [263, с. 227]. Але і тепер вони далеко не всі. В.О. Огнев’юк наголошує на необхідності відкриття університетам «зеленої вулиці» для власної господарської діяльності, що нині унеможливлюється втратою статусу бюджетної установи. Вчений має на увазі організацію харчування студентів, їх обслуговування, надання в оренду приміщень, вільних від навчального процесу, іншого майна, транспортне обслуговування тощо. Також вченим пропонується відкрити широкий простір для комерціалізації наукових досліджень університетів. Вільний, неоподатковуваний продаж наукової продукції, що включає наукові, навчальні книги та запатентовані винаходи, сприятиме вливанню фінансових ресурсів у розвиток університетської науки [371, с. 17]. Слід підтвердити, що законодавством не заборонено НЗ надавати послуги з харчування студентів та інших осіб, надавати їм послуги з проживання у гуртожитках та готелях при НЗ, а так само надавати й інші послуги, пов’язані чи не пов’язані з освітніми.

У пострадянські часи підсистема начальної виробничої освіти пережила істотні зміни у своїй спеціалізації: на перший план вийшли професії сфери надання послуг, у т.ч. торгових і транспортних, громадського харчування при падінні частки промислових і будівельних професій. Така переорієнтація, рівно як і підвищення рівня підприємницьких вимог до кадрів, зумовлює необхідність перепідготовки викладачів і майстрів, підвищення рівня оплати їхньої праці, модернізації обладнання. А оскільки бюджетного фінансування для цього часто не вистачає, виникає імператив залучення позабюджетних коштів. Щоб привити учням професійні навички за відсутності можливості безоплатного стажування на підприємствах, НЗ часто відкривають виробничі підрозділи (цехи), чим підтримують кваліфікацію викладачів й утворюють одне із джерел позабюджетного фінансування (пов’язане із реалізацією виготовленої продукції і наданих послуг) [279, с. 37-38]. Жоден закон не забороняє вітчизняним НЗ власними силами виготовляти інструмент, інвентар, програми і технології, певні товари тощо. І так само не забороняється реалізовувати продукцію, виготовлену учнями чи студентами НЗ. Більше того, НЗ можуть не виготовляти заздалегідь невідомо що і не продавати його невідомо кому. Вони можуть виготовляти конкретні товари або надавати конкретні послуги (наприклад, з ремонту чи обслуговування певного обладнання) на замовлення конкретного суб’єкта права, зокрема СПД, на основі договору. Надання таких послуг є одним із можливих варіантів фінансової підтримки шкіл і закладів системи ПТО.

Крім цього, НЗ можуть за замовленням інших суб’єктів надавати послуги з друкування матеріалів, які не стосуються навчальної діяльності; можуть організовувати та проводити наукові й інші конференції і «круглі столи», як правило, на оплатній основі.

У контексті необхідності посилення боротьби із корупцією у сфері освіти вітчизняні автори вказують на появу нового ринку послуг: «...виготовлення курсових, дипломів, контрольних робіт, репетиторство студентів, які мають низький рівень знань (як приховане хабарництво), коли викладач надає додаткові платні консультації своїм студентам, і відкрите хабарництво, коли залік чи іспит має свою вартість, іноді справа доходить до того, що за гроші викладачі не лише виставляють студентам позитивні оцінки за екзамени та заліки, за письмові роботи (реферати, лабораторні, контрольні, курсові, дипломні), але і пишуть за них ті чи інші роботи. Хоча найчастіше справа не доходить до безпосереднього написання – викладач просто бере з архіву кафедри роботу, яка найбільш підходить для даного студента і «продає» її. Іноді потрібний текст дістається з інших джерел, в т.ч. із комп’ютерної мережі, власних чи чужих наукових робіт. Звичайно, сьогодні студент може без труднощів придбати будь-який текст з будь-якої навчальної дисципліни і на «стороні», оскільки усі ВНЗ обклеєні оголошеннями, які пропонують весь спектр послуг з написання робіт. Але здебільшого студент надає перевагу роздобути текст безпосередньо від викладача, оскільки в такому випадку буде мати додаткові гарантії отримання потрібної оцінки» [382; 517]. У зв’язку із цим можна констатувати, що оскільки такий ринок послуг існує нелегально, то теоретично НЗ може його частково легалізувати. Інша справа як це зробити з користю для усіх сторін таких відносин та з виведенням цих відносин у площину правового поля. Вважаємо, що немає нічого протизаконного у тому, що студент, який має низький рівень знань, за перескладання того чи іншого предмету сплачуватиме додаткові гроші через касу НЗ або відділення банку, адже додатково витрачається час викладача, використання приміщень, обладнання, паперових чи електронних матеріалів, користування електроенергією, водою тощо. Так само, НЗ може створити паперову або власну електронну базу дисертацій своїх працівників, магістерських, дипломних, курсових робіт і за додаткову плату надаватиме можливість користуватися нею. Відомо, що при підготовці наукової роботи автору необхідно враховувати аналогічні роботи попередників. Тому від ознайомлення студента чи аспіранта з попередніми роботами та часткового правильного (з посиланням на автора) їх використання усі лише виграють. А виявити плагіат – це і буде завданням викладача – керівника чи перевіряючого, який повинен бути компетентним у темі роботи студента і повинен орієнтуватися у попередніх раніше захищених за подібною темою наукових роботах. За необхідності і застосування творчого підходу НЗ можуть надавати й інші додаткові послуги різним споживачам. Проте ті суми, які сплачують або можуть сплачувати студенти чи інші громадяни, є дуже незначною у порівнянні з іншими додатковими послугами, які не є освітніми проте можуть надаватися НЗ. Левова частка надходжень до каси НЗ від надання додаткових неосвітніх послуг припадає на надання права користування майном НЗ, тимчасово не задіяним у навчальному процесі.

В.Є. Сафонова, досліджуючи питання ефективності використання майна ВНЗ, робить висновок, що економічну ефективність потрібно розглядати:

- по-перше, з позиції кращого, більш раціонального використання ресурсів в галузі вищої освіти в цілому, в кожній її ланці й освітній установі;

- по-друге, з точки зору безпосереднього внеску працівників вищої освіти у виробництво і підвищення якості освітніх послуг, у створення національного доходу країни;

- по-третє, з боку того приросту обсягу матеріальних благ, який забезпечується завдяки підвищенню освітнього рівня працівників для всіх інших галузей народного господарства;

- по-четверте, з позиції абсолютного і відносного зниження витрат ресурсів у галузях матеріального виробництва від нових науково-технічних розробок, які здійснюються спеціалістами в інших галузях [499, с. 380].

Отже, майно НЗ повинно окупатися – приносити НЗ, який ним володіє, користується, а може ще й розпоряджається, більші матеріальні та нематеріальні доходи і переваги у порівнянні із його власною вартістю. Найпростішим способом забезпечення окупності майна НЗ є надання останнім тимчасово вільних своїх основних фондів в оренду комерційним суб’єктам. Взагалі ефективність використання майнової бази НЗ пов’язана з інноваційним розвитком останніх. Є.А. Огаренком серед стратегічних напрямів розвитку вищої освіти пропонується зміцнення і модернізація матеріально-технічної бази і інфраструктури НЗ. Визнана необхідність включення у глобальну мережу Інтернет і локальні інформаційні мережі, забезпечення ВНЗ сучасним обладнанням, приладами, матеріалами. Особлива увага приділяється розвитку в українській вищій школі наукових досліджень і розробок, що здійснюють вирішальний вплив на зміцнення кадрового і технологічного рівня господарського комплексу країни [368, с.70].

Для зменшення витрат шкільних НЗ В.О. Бабич-Вепрєва пропонує частину порожніх шкільних приміщень здавати в оренду з можливістю подальшого розірвання оренди. Орендарі не повинні здійснювати перепланування приміщень, і їх діяльність не повинна порушувати навчальний процес або негативно впливати на здоров’я учнів і педагогів. Це можуть бути тренажерні зали, перукарні, кондитерські цехи та ін. З одного боку, школа отримає можливість за рахунок оренди компенсувати частину експлуатаційних витрат, з іншого – при зростанні чисельності учнів, раніше віддані в оренду приміщення, можливо буде використовувати в навчальному процесі [10, с. 57]. Передавати комунальне майно у довірче управління професійним суб’єктам пропонують і інші дослідники [9]. Особливо цікавою при цьому виглядає пропозиція щодо включення до договору управління комунальним майном умови про мінімальну суму платежу, яку управляючий повинен віддавати місту і яка є незалежною від змін прибутковості об’єкта управління [9, с. 172]. А П.В. Нестеренко у дисертаційному дослідженні на тему «ВНЗ як суб’єкти майнових правовідносин» пунктом новизни найвищого рівня пропонує передавати майно державних та приватних ВНЗ, яке не використовується при провадженні освітньої діяльності, на підставі договору в управління СПД, який збереже це майно, буде використовувати його за цільовим призначенням, а отримані прибутки від його використання у господарському обороті передасть власникові ВНЗ або вигодонабувачу, в якості якого може виступати ВНЗ. Автором також запропоновано «...застосування інституту управління майном для управління майном ВНЗ, за допомогою якого держава, територіальна громада, юридична або фізична особа як засновники ВНЗ зможуть безпосередньо залучити управителя (СПД) до управління майном, яке знаходиться у державній, комунальній або приватній власності, на користь ВНЗ. ВНЗ у цьому випадку буде виступати вигодонабувачем за договором управління майном» [337]. Такі пропозиції виглядають цілком слушними з огляду на можливу відсутність знань та навичок механізмів здійснення підприємницької діяльності у керівництва НЗ. Але з іншого боку, у першого керівника НЗ будь-якого рівня обов’язково є заступники або працівники, які знають різні напрями діяльності НЗ і є у них професіоналами (головний економіст, юрисконсульт, головний бухгалтер, завідувач господарством, комірник, завідувач гаражем, завідувач складом тощо). Обов’язком цих осіб є допомога керівнику НЗ в організації максимально ефективного використання майна НЗ. Тому цей аргумент на користь передання ВНЗ майна для управління суб’єкту підприємництва не є основним. Скоріше тут може виникнути питання, що ВНЗ державної або комунальної форми власності мають майно на праві оперативного управління, що не дозволяє використовувати це майно самому ВНЗ у підприємницькій діяльності (у цьому зв’язку можна навести приклад, коли у статуті кількох державних ВНЗ було вказано, що майно знаходиться на праві оперативного управління. При цьому такі ВНЗ на основі своїх будівельних підрозділів та бригад утворювали нові суб’єкти, у статутних документах яких вказувалося, що вони господарюють на основі майна, переданого їм ВНЗ на праві господарського відання. Тобто зновутворені будівельні фірми були суб’єктами підприємництва. Така ситуація мала місце у багатьох містах України через недогляд державних реєстраторів та незнанням ними загальнотеоретичного правила, згідно з яким майно, що знаходиться у суб’єкта на більш низькому правовому режимі, не може бути передано іншому суб’єкту для використання на більш високому правовому режимі (Загальновідомим є римський правовий постулат, сформульований Ульпіаном, – Nemo plus iuris ad aluim transferre potest, quam ipse haberet – «ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам» [34, с. 86]). На сьогоднішній день така ситуація не має місця). Проте крім передачі майна СПД у довірче управління жодним НПА не заборонено НЗ передавати майно в оренду (якщо майно у НЗ на праві господарського відання або оперативного управління – то за умови отримання згоди власника згідно із установчими документами НЗ та НПА).

Надання тимчасово вільного майна в оренду СПД є однією із основних неосвітніх послуг, що можуть надаватися НЗ, дозволяє останнім отримувати значні фінансові ресурси, необхідні для забезпечення основної діяльності НЗ. Проте такі дії повинні оформлятися відповідними договорами оренди з дотриманням усіх передбачених законодавством процедур та обмежень. Іншими словами, НЗ державної чи комунальної форми власності, майно якого знаходиться на праві оперативного управління, повинен буде отримати відповідні дозволи від місцевого управління Фонду державного майна України, від місцевої територіальної громади або від міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, якщо НЗ знаходиться у його підпорядкуванні.

Іншим важливим питанням, яке при наданні послуг з оренди майна, повинні враховувати НЗ, є питання визначення розміру орендної плати та строку дії договору оренди. Видається вірним визначати ціну договору відкритим способом колегіальним органом (відділом господарського забезпечення НЗ, господарською частиною НЗ тощо) на основі положень Закону України «Про ціни і ціноутворення» [472] та спеціального законодавства. Строк дії договору оренди майна НЗ повинен визначатися з урахуванням перспективи розвитку НЗ, змін навчальних програм, спеціальностей та набору з тим, щоб у момент потреби самого НЗ у наданому в оренду майні строк дії договору оренди добігав кінця. У зв’язку із цим М.Н. Курко вказує на те, що зараз законодавством не встановлюється максимальний обсяг платних послуг, який може надавати державний НЗ з тим, щоб при цьому не створювалися перешкоди для якості процесу навчання в межах бюджетного фінансування. Як приклад, можна навести ситуацію із наданням в оренду навчальних приміщень, що визнано законодавством в якості одного зі шляхів зростання позабюджетних доходів державних освітніх установ [263, с. 231]. Роздуми вченого ще раз підтверджують важливість планування використання майна НЗ. Ці питання напряму впливають на розміри бюджетного та позабюджетного фінансування діяльності НЗ. Тому у випадку переоцінки можливих грошових надходжень за договором оренди НЗ ризикує недоотримати у певному році і бюджетні і позабюджетні кошти, оскільки бюджетне фінансування може бути частково зменшено у випадку значних надходжень із інших джерел.

Також перспективним договором сучасності є договір концесії, за яким певне державне чи комунальне майно або право користування ним можуть передаватися суб’єктам підприємництва на строк від 10 до 50 років [445]. За цим договором суб’єкт підприємництва за власні кошти відновлює стан об’єкта державної чи комунальної власності або створює (будує) новий об’єкт, який по закінченню строку дії договору концесії переходить у державну або комунальну власність. Зрозуміло, що концесієдавцем НЗ бути не може. Проте виступити з ініціативою перед власником майна цілком може. А після закінчення строку дії договору концесії НЗ може отримати новий корпус, адміністративний, спортивний об’єкт у користування і володіння, а можливо – й у розпорядження.

Таким чином, НЗ крім надання основних і додаткових послуг у сфері освіти може надавати й інші послуги, які не є освітніми. Споживачами таких послуг можуть бути споживачі освітніх послуг, а можуть бути інші громадяни або СПД чи державні органи. Додаткові неосвітні послуги надаються НЗ на основі принципу «дозволено усе, що не заборонено законом», а тому перелік цих послуг не є виключним. Ці послуги не є освітніми, проте найчастіше пов’язані із ними (послуги з проживання, харчування, зв’язку, перевезення, забезпечення необхідними матеріалами користувачів освітніх послуг), хоча можуть бути і не пов’язані (послуги з надання в оренду іншим суб’єктам приміщень під магазини, книгарні, кав’ярні, аптеки, склади тощо). Для підвищення ефективності діяльності НЗ запропоновано розширювати перелік платних неосвітніх послуг, проте не за рахунок освітніх. Серед іншого слід відзначити, що лише наявність у НЗ перспективних майнових активів ще не свідчить про їх ефективне використання. Для підвищення ефективності використання майна НЗ запропоновано майнові активи, що тимчасово не використовуються НЗ, передавати в управління або оренду СПД на основі відповідних договорів, під час укладання яких слід ретельно вираховувати строк і визначати ціну чітко на основі положень законодавства за участі розпорядників майном НЗ.

Висновки до розділу

На основі викладеного у третьому розділі роботи необхідно зробити наступні висновки:

1. За різними критеріями проведено класифікацію послуг, що надаються у сфері освіти:

- залежно від характеру діяльності зобов’язання з надання послуг поділяються на: 1) зобов’язання, спрямовані на надання фактичних послуг; 2) зобов’язання, спрямовані на надання послуг юридичного характеру; 3) зобов’язання, що поєднують послуги юридичні та фактичні;

- за строками – разові; строкові (протягом визначеного договором періоду часу); безстрокові. За цим критерієм НЗ можуть надавати разові і строкові послуги;

- за суб’єктним складом – між суб’єктами господарювання (відносини щодо надання таких послуг мають форму оперативно-господарських зобов’язань) чи між госпрозрахунковими підрозділами суб’єкта господарювання (опосередковуються внутрішньогосподарськими зобов’язаннями);

- з урахуванням характеру вчинених дій – фактичні та юридичні. За цим критерієм у сфері освіти найчастіше наявні фактичні послуги;

- залежно від своїх можливостей і потреб клієнтів у сфері освіти пропонується значний асортимент послуг (програм), які можливо класифікувати за рядом ознак:

1) за рівнем освіти, що пропонується: довузівські, бакалаврські, магістерські, аспірантські, професійної перепідготовки і т.п.;

2) за орієнтацією на певну спеціальність: з фінансів, маркетингу, товарознавства, управління персоналом та інших професій, які користуються попитом на ринку;

3) за формою навчання: денні, вечірні, заочні, дистанційні, екстернат і т.п.;

4) за методами навчання, що використовуються: традиційні, проблемного навчання, програми, основані на аналізі ділових ситуацій і т.п.;

- залежно від характеру потреб: основні та додаткові. Основні послуги – це послуги, які призначені задовольняти основні потреби, а додаткові – другорядні потреби;

- залежно від сфери, в якій відбувається їх реалізація: інформаційні, освітні, медичні, комунальні (муніципальні), побутові, фінансові й інші послуги;

- за суб’єктами надання та споживачами: 1) послуги для громадян – видача особистих документів, здійснення реєстраційних дій, надання права користування публічними бібліотеками, освітні послуги; 2) послуги для підприємців і колективних суб’єктів – реєстрація компаній, видача ліцензій, дозволів, консультування з питань оподаткування тощо; 3) послуги інформаційного характеру, що надаються органами державної влади і місцевого самоврядування;

- залежно від специфіки послуги: непрофесійні послуги (миття автотранспорту, одержання коштів за дорученням, прибирання приміщень тощо); професійні послуги (медичні, юридичні та інші). Професійні послуги, у свою чергу, можна поділити на: звичайні професійні, для надання яких виконавцю досить мати середній рівень знань, навичок, що наявні в даному професійному середовищі; професійні кваліфіковані, що потребують високої кваліфікації виконавця (освітні послуги, що надаються відомим професором);

- за критерієм оплати: 1) безоплатні послуги (підготовка фахівців за державним замовленням); 2) оплатні послуги (підготовка фахівців понад державне замовлення із компенсацією витрат на навчання);

- за напрямком надання освітніх послуг, – НЗ (й особливо ВНЗ) можуть надавати послуги: 1) із підготовки і перепідготовки робітників і спеціалістів; 2) з підготовки аспірантів і докторантів; 3) з прийому кандидатських іспитів; 4) з підготовки до захисту та проведення захисту дисертацій; 5) із довузівської підготовки; 6) з консультування та ін.;

- за об’єктом надання освітніх послуг останні можуть надаватися: 1) іноземним громадянам; 2) вітчизняним учням і студентам; 3) робітникам, слухачам підготовчих відділень; 4) особам, що переводяться з одного ВНЗ до іншого; 5) аспірантам і докторантам; 6) слухачам;

- залежно від безпосереднього виконавця – органу чи підрозділу НЗ: послуги, що надаються 1) навчальними підрозділами; 2) науковими підрозділами; 3) видавничими підрозділами;

- за освітніми лініями: послуги загальної освіти, професійної, вищої та ін.;

- за організаційно-освітніми структурними компонентами: послуги загальної, професійної освіти; самоосвіти, додаткової освіти;

- за основним компонентом освітнього процесу: послуги теоретичної освіти, практичної освіти, учбового проектування;

2. Найбільшого публічного значення мають основні освітні послуги. До цієї групи послуг належать послуги з безпосередньої передачі знань, вмінь і навичок. Освітні послуги, які надаються на платній основі зверх державного замовлення, також входять до цієї групи. За головний критерій поділу послуг у сфері освіти не повинен братися критерій оплатності, а на перший план повинен виходити критерій сукупності дій.

Другою великою групою послуг у сфері освіти є додаткові освітні послуги. У цій групі виділяються кілька великих підгруп: виконання науково-дослідних робіт; послуги з користування літературою та електронним фондом; послуги з підвищення кваліфікації; послуги з отримання освіти дистанційно; консультативні послуги; інші додаткові освітні послуги. Ці послуги є освітніми. Проте не основними, а додатковими, тобто такими, що передбачають передачу знань, вмінь і навичок, однак іншим способом, відмінним від простого класичного.

Третьою великою групою послуг у сфері освіти є інші послуги, які надаються суб’єктами у сфері освіти та не є освітніми. Це саме ті послуги, які непрямо пов’язані із освітніми. Вони забезпечують можливість отримання освітніх послуг. Це можуть бути послуги з користування гуртожитками, послуги з харчування, послуги з надання об’єктів в оренду та ін.;

 Головними характеристиками послуг у сфері освіти є їх якість та конкурентоспроможність. Крім них освітні послуги мають спеціальну мету і завдання; зміст – освітню діяльність; пов’язані із забезпеченням реалізації конституційних прав людини і громадянина на отримання освіти на оплатній чи безоплатній основі; надаються НЗ різних форм власності; пов’язані із отриманням ліцензії.

Конкурентоспроможність освітніх послуг вітчизняних НЗ крім власне їх вартості та матеріально-технічної бази НЗ, залежить від типу та виду самого НЗ, спеціальності та рівня акредитації НЗ, міста, в якому знаходиться НЗ, та місця на мапі цього міста.

НЗ надають велику кількість різних послуг, які запропоновано поділяти на три групи. Більша частина цих послуг спрямована на отримання грошей. Різниця між собівартістю послуг та сумою доходів в цілому визначає ефективність надання послуг для НЗ. Ефективність освітніх послуг для споживача та суспільства визначається затребуваністю випускника економікою. Підвищення ефективності послуг можливе за рахунок застосування комплексу заходів;

4. Основним і єдиним критерієм визнання суб’єкта господарювання комерційним повинен бути сам факт отримання прибутку. А напрямок використання отриманих коштів не повинен братися за основу при прийнятті рішення відносно прибутковості суб’єкта. На практиці податкові органи уже давно вважають операції некомерційних організацій з виконання госпдоговірних робіт і від здачі в оренду приміщень прибутковими і оподатковують їх за загальним правилом, чим викликають невдоволення працівників самих ВНЗ та НДІ. Можна зробити прогноз, що за якийсь час залишиться один критерій і всі суб’єкти права будуть мати статус комерційних;

5. При розгляді правового регулювання надання НЗ додаткових освітніх послуг виявлено помилку у пункті 1 статті 633 ЦК України стосовно того, що надають послуги, продають товари чи виконують роботи за публічним договором тільки підприємці. Загальновідомо і не потребує доказів той факт, що публічні зобов’язання можуть мати і некомерційні суб’єкти господарювання та державні органи (наприклад, ті самі ВНЗ, торгово-промислові палати, кредитні спілки, релігійні організації, казенні підприємства та ін.). А отже, відомчий НЗ може вступати у публічні зобов’язання шляхом укладання публічного договору (письмового або усного). При цьому правила такого договору заздалегідь визначені законом або рішенням КМУ чи іншого центрального органу виконавчої влади;

6. З метою усунення корупції та мінімізації суб’єктивізму при наданні державними і комунальними НЗ додаткових платних освітніх послуг приватним особам, здійснення дозвільних та розпорядчих функцій запропоновано: 1) проведення максимального обговорення можливих рішень колегіальними органами; прийняття відомчими НЗ публічних зобов’язань, рішення про виконання яких приймається а безпосереднє виконання здійснюється особами, які не є керівниками НЗ (а в ідеалі – не є державними службовцями); прийняття значної частини рішень після обговорення колегіальними органами – вченою радою, ректоратом; 2) усунення державних службовців від прийняття складних та суперечливих управлінських рішень шляхом: делегування керівником відомчого НЗ частини повноважень своїм заступникам та керівникам структурних підрозділів, які не є державними службовцями; утворення філій, інститутів, факультетів, якими керуватимуть цивільні особи;

7. Визначено більш ніж 10 критеріїв, перелік яких не є виключним, віднесення ВНЗ до дослідницького університету. Визначення цих або інших критеріїв у підзаконних інструктивних матеріалах МОНмолодьспорт сприятиме встановленню рівня якості послуг з виробництва наукового продукту; дослідницькі НЗ повинні не тільки орієнтуватися на фінансування з Державного бюджету, проте й на інші джерела; усі інші НЗ також можуть надавати додаткові платні послуги з виробництва наукового продукту – на сьогодні 19 видів; ефективне використання НЗ наданого права сприятиме реалізації приватних інтересів самого НЗ та публічних інтересів у вигляді економії коштів Державного бюджету та виробництва нового інноваційного продукту для економіки та соціальної сфери України; найбільш перспективним серед додаткових освітніх послуг і таким, що повинно підтримуватися державою, є виготовлення у межах НЗ інноваційного продукту;

8. Виведення вітчизняних НЗ на рівень навчально-науково-дослідницьких ВНЗ європейського рівня можливе завдяки застосуванню механізму навчально-науково-промислової інтеграції із залученням інвестицій із практичної у навчально-наукову сферу шляхом утворення технопарків та інших об’єднань підприємств, спрямованих на розроблення інноваційного продукту і запровадження його у практику. Загальні шляхи сприяння цим процесам на сьогодні визначено статтею 12 та главою 34 ГК України; у межах засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання можна передбачити однозначні норми у Законах України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків», «Про інвестиційну діяльність», «Про інноваційну діяльність» та ін.;

9. Підтримано аргументи вітчизняних та російських вчених стосовно того, що у спеціалізованих юридичних бібліотеках ідеальним бібліотекарем може бути юрист з другою вищою освітою, що поширено в Європі; статус бібліотекарів уже не відповідає реаліям, оскільки нині вони фактично є науково-педагогічними працівниками; директор (завідувач) бібліотеки повинен мати вчений ступень та наукове звання і бути повноправним членом науково-педагогічного співтовариства ВНЗ. Підтримано пропозиції вітчизняних вчених стосовно утворення об’єднання бібліотек ВНЗ системи МВС України. До координаційної ради увійдуть керівники корпоративних проектів бібліотек-учасниць. У раді повинні бути представлені і керівники груп технічних та бібліотечних фахівців. Реалізація такої пропозиції дозволить обмінюватися друкованими й особливо електронними ресурсами. Крім цього цікавість та важливість пропозиції полягає ще й у тому, що вченими пропонується утворювати не об’єднання підприємств, а об’єднання відокремлених підрозділів суб’єктів господарювання - НЗ. А це зайвий раз підтверджує необґрунтованість невизнання за відокремленими підрозділами статусу суб’єктів господарювання та невиправданість виключення з ГК України пункту 3 частини другої статті 55 та статті 138, якими легітимізовувалося існування відокремлених підрозділів, які мали майно на праві господарського використання;

10. НЗ можуть надавати послуги з користування паперовим або електронним бібліотечним фондом. Ці послуги є додатковими освітніми послугами і покликані сприяти одночасному досягненню публічних і приватних інтересів – забезпеченню навчального процесу в НЗ та отриманню додаткових грошових коштів від споживачів. Якість бібліотечного фонду поряд з іншими факторами напряму впливає на обрання потенційними споживачами саме цього НЗ. А підвищення якості бібліотечного фонду можливе за рахунок використання можливостей синергічного об’єднання фондів кількох НЗ, підвищення рівня фінансування процесу закупівлі нових примірників, більш ефективного використання можливостей електронного бібліотечного фонду;

11. Запровадження постійного підвищення кваліфікації усіх осіб, які не мають вищої освіти, які займають посади у державних органах, які перебувають на обліку у службі зайнятості, є вигідним для держави, для роботодавців, для самих працівників (потенційних працівників) і для НЗ. У зв’язку із цим важливим є запровадження відповідальності роботодавців за підвищення кваліфікації своїх працівників, її законодавче закріплення, у т.ч. надання пільг сумлінним роботодавцям, які є учасниками довгострокових освітніх програм в рамках угод із НЗ;

12. Визнано (з певними застереженнями) надання освітніх послуг дистанційно формою навчання, яка, однак, за якістю послуг поступається заочній, а тим більше вечірній та очній формам. Вказано на необхідність визначення на законодавчому рівні переліку спеціальностей, з яких не можна буде отримати освіту заочно чи дистанційно. Це необхідно, оскільки навряд чи за посередництва комп’ютера зможе отримати складні навички медик, конструктор, біолог тощо. Це саме стосується і юриста, який повинен мати хист до аргументованого публічного виступу з використанням ораторського мистецтва.

Слід не погодитися із запровадженням дистанційної освіти при навчанні усього загалу студентів денної форми навчання. Викладення в Інтернет навчальних матеріалів, різноманітних завдань може бути лише додатком, який дозволить не освоїти, а лише закріпити матеріал, отриманий студентом від безпосереднього контакту з викладачем на лекції чи семінарі. Дистанційна освіта є неоціненною при наданні послуг інвалідам або іншим особам, обмеженим у можливості фізично бути присутніми на аудиторних заняттях. Проте в інших випадках дистанційна освіта стимулює студентів відмовитися від відвідування лекційних занять.

Дистанційна освіта не може надати повноцінні знання та навички. Тому для учнів (студентів) очної форми навчання дистанційна освіта повинна бути лише додатковою. Нішою ринку для дистанційної освіти мають стати іноземці, особи, які мешкають в іншому регіоні країни від НЗ, інші особи (відносно невелика кількість), спеціальність яких не потребує засвоєння складних практичних навичок та у дипломах про освіту яких буде вказано про отримання знань дистанційно;

1 З точки зору НЗ надання освіти дистанційно є економічно вигідним, оскільки НЗ економить кошти на комунальних послугах, якими студент-дистанційник не користується, на амортизації навчальних корпусів (їх кількість може бути взагалі зведена до мінімуму), на оплаті праці викладачів (вони стають непотрібні у сучасній кількості). Більше того, НЗ може взагалі давати завдання своїм викладачам спілкуватися зі споживачами послуг за посередництва домашніх комп’ютерів.

Проте з точки зору держави заміна класичної форми навчання дистанційною є невигідною. По-перше, випускники, що отримали освіту дистанційно, не виробили необхідних практичних навичок. А по-друге, і власне комп’ютери, і програми дистанційного навчання в абсолютній більшості виробляються і є власністю зарубіжних транснаціональних компаній. Міжнародні організації запроваджують різноманітні проекти з метою поширення своїх продуктів на нові ринки;

14. Правозахисна і правопросвітницька діяльність є основною у роботі юридичної клініки. Така діяльність, як правило, здійснюється за рахунок надання консультаційних послуг безоплатно. Юридичні клініки є внутрішньоструктурними підрозділами суб’єктів права і не мають статусу юридичної особи (і тільки за великим виключенням це можуть бути суб’єкти зі статусом юридичної особи. Проте тоді вони скоріше будуть консалтинговими фірмами). Така ситуація є справедливою за виключенням того, що їх слід вважати повноцінними суб’єктами господарювання, як це було до виключення з ГК України пункту 3 частини другої статті 55 та статті 138;

15. НЗ крім надання основних і додаткових освітніх послуг може надавати й інші послуги, які не є освітніми. Споживачами таких послуг можуть бути споживачі освітніх послуг, а можуть бути інші громадяни або колективні суб’єкти. Додаткові неосвітні послуги надаються НЗ на основі принципу «дозволено усе, що не заборонено законом», а тому їх перелік не є виключним. Ці послуги не є освітніми, проте найчастіше пов’язані із ними (послуги з проживання, харчування, зв’язку, перевезення, забезпечення необхідними матеріалами користувачів освітніх послуг), хоча можуть бути і не пов’язані (послуги з надання в оренду суб’єктам господарювання приміщень під магазини, книгарні, кав’ярні, аптеки, склади тощо). Для підвищення ефективності діяльності НЗ запропоновано розширювати перелік платних неосвітніх послуг, проте не за рахунок освітніх. Серед іншого слід відзначити, що лише наявність у НЗ перспективних майнових активів ще не свідчить про їх ефективне використання. Для підвищення ефективності використання майна НЗ запропоновано майнові активи, що тимчасово не використовуються НЗ, передавати в управління або оренду СПД на основі відповідних договорів, під час укладання яких слід ретельно вираховувати строк і визначати ціну чітко на основі положень законодавства за участі розпорядників майном НЗ.

Основні результати, отримані у розділі, було опубліковано у наступних виданнях:

1. Деревянко Б. В. Щодо визначення видів послуг у сфері освіти / Б. В. Деревянко // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2012. — № 7 (липень). — С. 47—5 [137];

2. Деревянко Б. В. Науково-дослідні роботи як додаткові послуги навчальних закладів / Б. В. Деревянко // Юридичний вісник Причорномор’я. — 2011. — № 2 (2). — С. 120—130. [115];

 Деревянко Б. В. Щодо визначення критеріїв ефективності виконання науково-дослідних робіт як додаткових послуг навчальних закладів / Б. В. Деревянко // Економіко-правовий часопис. — 2011. — № 2. — С. 182—191. [138];

4. Деревянко Б. В. Виготовлення інноваційного продукту як надання додаткових послуг у сфері освіти / Б. В. Деревянко // Університетські наукові записки. — 2011. — № 2 (38). — С. 177—182. [100];

5. Деревянко Б. В. Щодо мінімізації суб’єктивізму при наданні платних послуг приватним особам вищими навчальними закладами системи МВС / Б. В. Деревянко // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. — 2012. — № 3 (50). — С. 204—212. [147];

6. Деревянко Б. В. Інноваційна діяльність ВНЗ в Україні // Правове регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності : навч. посібник / Б. В. Деревянко ; МВС України, Донецький юридичний інститут. — Донецьк : Видавничий дім "Кальміус", 2012. — С. 49—56. [104];

7. Деревянко Б. В. Правове регулювання надання послуг з підвищення кваліфікації та надання освіти дистанційно / Б. В. Деревянко // Юридична Україна. — 2012. — № 8. — С. 83—89. [126];

8. Деревянко Б. Комерційний статус суб’єктів господарювання, що надають послуги у сфері освіти / Б. Деревянко // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 8. — С. 114—118. [97];

9. Деревянко Б. В. Выполнение научно-исследовательских работ высшими учебными заведениями как фактор достижения частных и публичных интересов / Б. В. Деревянко // Наука и ее роль в современном мире : матер. Междунар. науч.-практ. конф. : Т. 1. — Караганды : Болашак-Баспа, 2011. — С. 154—157. [102];

10. Деревянко Б. В. Інноваційна складова діяльності навчальних закладів / Б. В. Деревянко // Актуальні проблеми права інтелектуальної власності : матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (11 червня 2011 р., м. Одеса) / уклад. Р. Є. Еннан, Г. О. Ульянова ; Національний університет "Одеська юридична академія". — Одеса, 2011. — С. 18—20. [105].

1 Проте є й інші думки стосовно впливу собівартості на прибуток в якості основного фактору. Так Т.П. Козарь вказує, що зважаючи на перехід системи вищої освіти від елітарності до масовості, можна сказати, що найбільшої важливості тут набуває проблема компромісу між кількістю та якістю. Адже розширення рівня обсягів послуг, які надаються, має забезпечуватися виконанням високих стандартів. Розглядаючи результати надання освітніх послуг як суспільний товар і зважаючи на їх інтелектуало-, а не капіталоємкість, обсяг витрат не є орієнтиром для отримання прибутку. Натомість ставиться питання раціонального використання задіяних ресурсів (трудових, матеріальних, фінансових); якість освітніх послуг розглядається як ключова перевага на ринку споживача освітніх послуг [219, с. 112].

1 Складено за даними [332].

1 О.В. Негодченко в якості прикладу отримання суттєвої користі від бібліотечної корпорації вказує, що у січні 2008 року Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ уклав договір з обласною публічною бібліотекою про корпоративне об’єднання баз даних електронних бібліотек. Із близько 100 періодичних видань, що отримує університет, їм потрібно оцифровувати лише 4, а решта інформації надходить електронною поштою із об’єднання [336, с. 21].

1 вважаємо, що тут автором малася на увазі оплата судового збору.

1 Проведене дослідження довело, що при збільшенні витрат держави на підтримку центрів наукової діяльності на 1 млн. гривень кількість висококваліфікованих кадрів, які мають бажання емігрувати, зменшується на 10 осіб. Це має важливе значення, адже за роки незалежності кількість спеціалістів вищої кваліфікації, які виконували наукові та науково-технічні дослідження, скоротилася у 2,33 рази [217; 61, с. 32-33].

1 У цьому зв’язку В.М. Бесчастний вказує, що викладачі, які навчають майбутніх офіцерів міліції, зобов’язані не лише знати про практичний бік діяльності підрозділів ОВС, а й мати досвід роботи, відповідну практично зумовлену сферу наукових інтересів. І безперечно, їхня наукова діяльність має бути спрямована на вирішення актуальних питань роботи міліції та надання майбутнім правоохоронцям теоретичних знань і практичних навичок. Отже, в умовах реформування ВНЗ системи МВС необхідним є перехід від кількісних показників (кількості ад’юнктів, що захистили дисертації) до якісних показників роботи ад’юнктур (здійснення дисертаційних досліджень з актуальних, сьогоденних проблем діяльності міліції, за фаховим спрямуванням) [24, с. 2].

Правова регламентація послуг, що надаються у сфері освіти