Поняття правопорядку як правового стану суспільних відносин

PAGE 8

ПЛАН

Вступ............................................................................................................3

Розділ І Поняття законності як багато аспектної категорії..................6

1.1. Поняття законості та її зміст .............................................................6

1.2. Принципи законності........................................................................14

1.3. Гарантії законності............................................................................19

Розділ ІІ Поняття правопорядку як правового стану суспільних відносин..................................................................................................................25

2.1. Поняття, ознаки та функції правопорядку......................................25

2.2. Принципи правопорядку...................................................................29

2.3. Структура правопорядку...................................................................32

Розділ ІІІ Право, законність, правопорядок..........................................35

3.1. Спільні та відмінні риси права, законності і правопорядку..........35

3.2. Основні шляхи посилення законності та правопорядку в Україні....................................................................................................................37

Висновки...................................................................................................43

Список використаної літератури............................................................45

ВСТУП

В останні роки проблеми законності та правопорядку є об’єктом підвищеної уваги провідних науковців і суспільства в цілому. Актуальність їх є очевидною як в теоретичному, так і практичному плані, оскільки процеси формування правової держави та цивілізованого громадянського суспільства, відродження економіки, стабілізації життєвих процесів і становлення справжнього народовладдя є пріоритетними в правовому житті та залежать від існуючих реальних режимів законності та правопорядку.

Україна сьогодні тортує шлях розбудови правового, громадянського суспільства, принципами якого є законність, справедливість, правопорядок, дотримання прав та свобод людини і громадянина. Саме законність і правопорядок є інтегруючими якостями, які виступають фундаментом, на основі якого формується громадське суспільство, правова система державного апарату управління, що служить народові.

Питання поняття законності і правопорядку має досить різноманітний характер. Воно находить своє відображення в наукових працях видатних вчених-юристів, професорів: П. М. Рабінович, М. Вітрук, О. Поляков, О. Г. Мурашин, М. С. Кельман, В. Д.Ткаченко, які визначали поняття законності та В. Борисов, Л. О. Морозов, О. Ф. Скакун, які досліджували питання правопорядку та ін.

Мета дослідження визначена з врахуванням актуальності і прикладного значення теми. Вона полягає у з’ясуванні загальних і особливих рис розвитку поняття законності і правопорядку, їх спільних та відмінних рис.

З огляду на поставлену мету визначено такі завдання дослідження:

- з’ясувати історію становлення поняття законності і правопорядку в юридичній літературі;

- визначити характерні ознаки та зміст законності і правопорядку;

- визначити спільні та відмінні риси законності і правопорядку;

- з’ясувати основні шляхи посилення законності та правопорядку в Україні.

Предметом даного дослідження є закономірні процеси становлення, розвитку і функціонування правовідносин, що існують на території сучасної України.

Методи дослідження охоплюють сукупність загальних та спеціальних методів наукового дослідження. У роботі використовувався діалектичний загальнонауковий метод. Під час розв’язання поставлених завдань застосовувалися також такі спеціальні методи дослідження, як порівняльно-правовий, формально-логічний, метод аналізу, синтезу, індукції та дедукції. Значну допомогу у створенні певної наукової картини того, що реально відбувається, надає і метод аналізу документів. Даний метод надає нам можливість побачити багато важливих сторін соціального життя, виявити певні норми та цінності, що панують у суспільстві, простежити динаміку взаємодії між різними соціальними групами та індивідами, одержати необхідні дані для описання тих чи інших соціальних структур чи систем. Щодо методу аналізу документів, то можна сказати, що він ніби заздалегідь засвоєний стилем мислення юристів і в цьому зазначенні самим правом, природною формою якого є текст.

В процесі наукового дослідження нами були сформульовані такі нові положення:

1. виявлено історію встановлення понять законності і правопорядку.

2. встановлено характерні риси та ознаки законності і правопорядку.

3. з’ясовано спільні та відмінні риси законності і правопорядку.

4. з’ясовані шляхи посилення законності і правопорядку в Україні.

Щодо цінності одержаних результатів, то їх можна використовувати при написанні статей, проведення конференцій, наукових засідань, лекцій, семінарів, використовувати як основу для більш детального дослідження питання законності і правопорядку, а також для підвищення власного досвіду.

Предмет, мета і наукові завдання, дослідження обумовили і структуру роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, які охоплюють вісім підрозділів, висновку та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи складає 46 сторінок, з яких 44 основного тексту і списку літератури 1 сторінка, яка охоплює 18 назв.

РОЗДІЛ І

1.1. Поняття та зміст законності

Великою історичною подією в житті українського народу було прийняття 28 червня 1996 р. нової Конституції України. Конституція стала законодавчим фундаментом для розбудови суверенної, демократичної, правової, соціальної держави, для забезпечення законності у створенні нормативно-правової бази держави. В процесі роботи над текстом Конституції її розробники спирались як на світовий досвід, так і на традиції національного державотворення. Саме такий підхід і міг забезпечити високу якість конституційних положень. [2;15]

Згідно з Конституцією прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України – єдиного органу законодавчої влади у нашій державі (стаття 75 Конституції). Закони регулюють найважливіші суспільні відносини, їх підготовка і прийняття здійснюються за особливими демократичними процедурами обраним народом представницьким законодавчим органом (статті 85, 91, 92 Конституції).

Законність має соціальну цінність саме на ґрунті визнання закону єдиним еталоном регулювання суспільних відносин та єдиним універсальним механізмом керівництва суспільством. Водночас слід зауважити, що органи виконавчої влади не мають претендувати на керівництво суспільством у цілому або на відповідальність за вирішення всіх соціальних проблем. Вплив на суспільство мають здійснювати як законодавчі, так і судові органи, разом з органами виконавчої влади. Причому кожна з цих гілок влади не має переважного значення і, отже, тільки в цілому може впливати на суспільство. Інакше кажучи, не можна вважати, що керування суспільством є прерогативою якоїсь із гілок влади. [2;18]

Законність та її функції є об’єктом уваги багатьох вчених-юристів. Це пояснюється актуальністю цієї категорії, що має як теоретичне, так і практичне значення. З точки зору теорії права законність визначається як правова категорія, що має самостійне значення і характеризується рядом теоретичних ознак. Як поняття, що вживається у юридичній практиці, законність характеризує поведінку всіх суб’єктів права та визначає рівень практичної реалізації прийнятих державою законоположень, а, отже, і рівень реальності самого права як засобу державно-владного впливу на суспільство.

У радянській юридичній науці склалось і не стало пануючим розуміння законності як неухильного виконання законів та підзаконних актів всіма суб’єктами права. Окремі спроби підійти по-новому до розкриття змісту категорії законності не отримували підтримки і залишались поза увагою науковців.

Сучасні трактування законності мають досить різноманітний характер. Так, професор П. Рабінович визначає законність як режим відповідності суспільних відносин законам і підзаконним актам держави, який утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма суб’єктами права.

Професор М. Вітрук характеризує законність як ідею, вимогу та систему реального виразу права в законах держави, у законотворчості і підзаконній правотворчості. Професор О. Поляков розуміє законність у дещо звуженому аспекті як принцип функціонування апарату держави, в межах якого застосування права посадовими особами здійснюється у чіткій відповідності з вимогами закону.

Як багато аспектне явище характеризують законність професор О. Мурашин та М. Кельман. Вона визначається як правовий характер суспільного життя, вимога загальної поваги до закону та обов’язок його виконання всіма без винятку суб’єктами права, а також забезпечення прав, інтересів громадян і охорони правопорядку. Доцент В. Ткаченко робить висновок, що законність є режимом правомірної діяльності органів держави, що знаходить свій вияв у прийнятті правових законів та підзаконних актів, у їх неухильному дотриманні та правильному застосуванні всіма органами держави, посадовими особами, громадянами та їх об’єднаннями.

Правомірним є висновок, що поняття „законність” дає уявлення про правову дійсність у аспекті практичного здійснення права. Однак законність не є тотожною таким правовим категоріям, як „реалізація права”, „правомірна поведінка” та „ефективність права”. Вони характеризують дію права з певного боку, тоді як законність відображає урегульованість суспільних відносин та ставлення суспільства до права у цілому. Тому рівень законності і є головним критерієм оцінки правового життя країни.

Законність є складною категорією, що охоплює декілька аспектів її розуміння, сукупність яких і визначає зміст цього поняття:

І. як принцип права законність визначається як ідея, положення та установка, що складає основу розвитку і функціонування права.

Основними положеннями, що визначають зміст законності, є:

загальність вимог закону;
верховенство і єдність закону;
рівність громадян перед законом та судом;
невідворотність відповідальності суб’єктів за скоєне правопорушення.

Саме у цьому значенні законність пронизує всі сторони дії права, починаючи з процесу його формування та закінчуючи однією з форм реалізації норм. Вона визначає одну з особливостей права як самостійної юридичної категорії.

ІІ. Законність як принцип поведінки суб’єктів права характеризується як вимога добровільного виконання покладених обов’язків, реалізації суб’єктивних прав у встановлених формах та межах. Зміст законності у цьому значенні характеризується наступними положеннями:

конституційне закріплення прав та свобод людини;
створення необхідних умов для добровільної реалізації суб’єктами права законоположень;
рівність права суб’єктів;
невідворотність відповідальності за скоєні правопорушення;
діяльність у сфері права на основі загально дозвільного принципу „дозволено все, що не заборонено законом”.

Це значення законності характеризує поведінку фізичних осіб у відносинах, регульованих правом. Можливість безперешкодного виконання обов’язків та використання прав і складає сутність законності у аспекті регулювання відносин в суспільстві.

ІІІ. Законність як вимога діяльності органів держави та посадових осіб виявляється у вимозі здійснення владних повноважень, відповідно до закону та з визнанням верховенства прав і свобод людини. Зміст цього аспекту законності складають наступні положення:

можливість функціонування лише конституційно визначених державних структур;
наявність нормативно закріпленої системи повноважень, що чітко визначають не лише права, обов’язки, а і відповідальність органів та посадових осіб;
реальне впровадження в діяльності органів держави принципу верховенства прав та свобод особи;
наявність особливих засобів впливу на владні структури, що забезпечують охорону і відновлення порушених суб’єктивних прав;
врахування в діяльності органів держави міжнародно-правових стандартів та принципів.

IV. Законність як вимога державного управління суспільством.

Забезпечення управління суспільними відносинами пов’язується не лише з наявністю певних можливостей у держави, а й покладенням на неї певних зобов’язань та визначення необхідних вимог. Однією з них є вимога законності, основним змістом якої є:

забезпечення управлінських функцій держави правовими засобами;
можливість встановлювати права та обов’язки суб’єктів суспільних відносин правовими законами;
чітка нормативна визначеність меж впливу держави на суспільство;
правова регламентованість діяльності механізму держави за визначеність її форми;
правова обумовленість функціонування держави як суб’єкта міжнародних відносин.

Отже, управлінський характер законності визначається у процесі характеристики правової регламентації державно-владного впливу на суспільство з метою його упорядкування.

V. Законність як принцип побудови системи нормативно-правових актів забезпечує ієрархічну підпорядкованість системи юридичних документів та їх взаємодію у процесі регулювання суспільних відносин. Зміст цього аспекту поняття законності складають наступні положення:

система нормативно-правових актів є ієрархічно узгодженою сукупністю юридичних документів, що характеризуються взаємодією та взаємозалежністю;
верховне місце у системі актів належить Конституції держави та конституційним законам;
підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі, на виконання та відповідно до закону;
найменша юридична сила у системі нормативно-правових актів належить локальним актам, які регулюють відносини у межах підприємства, установи чи організації та приймаються на основі законів, а також системи підзаконних актів;
чітке нормативне визначення принципів співвідношення національного та міжнародного права.

VI. Законність як режим соціально-політичного життя держави. Характеризується як вимога точного і неухильного виконання законів і заснованих на них нормативних актів всіма суб’єктами права.

Змістом законності є наступні положення:

загальність права, що поширюється на всіх суб’єктів та всі суспільні сфери;
неможливість виключень, що забезпечують можливість правових положень певними суб’єктами;
панування правового закону;
наявність визначеного статусу всіх суб’єктів права: фізичних, юридичних, посадових осіб та органів держави.

Отже, законність є складовою категорією, що характеризується різними рівнями прояву та аспектами. У цілому вона може бути визначена таким чином.

Законність – це комплексна політико-правова категорія, що відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічну взаємодію права та влади, права та держави. Це визначення характеризує основні риси законності як самостійної категорії:

це критерій оцінки правового життя суспільства;
це принцип, метод і режим неухильного виконання норм права;
це категорія, що має визначений зміст.

Основними чинниками змісту законності є її вимоги, тобто моменти, сторони, з яких вона складається. Вони характеризують окремі види діяльності певних суб’єктів у сфері права та обумовлюються змістом його норм. Деякі автори ототожнюють вимоги та принципи законності, хоча у дійсності ці категорії є різними як по суті, так і за обсягом.

Основними вимогами законності є наступні:

1. Верховенство права в житті суспільства та держави вимагає правової регламентації найважливіших сфер діяльності суспільства, які об’єктивно потребують регулювання правом, відповідності змісту закону ідеї права, гуманізму та справедливості.

2. Верховенство закону виявляється у верховенстві його змісту над змістом інших нормативно-правових та індивідуальних актів, які приймаються на основі закону, у встановленому ним порядку та формі.

3. Рівність перед законом забезпечує надання всім суб’єктам рівних прав та покладення рівних обов’язків, створення рівних умов реалізації права, відсутність будь-яких привілей у сфері права, невідворотність відповідальності та боротьбу з правопорушеннями.

4. Неухильне дотримання правових актів всіма суб’єктами права передбачає необхідність реалізації державно-владних приписів та їх обов’язковість для всіх суб’єктів права.

5. Неухильна реалізація прав та свобод забезпечує необхідність конституційного закріплення прав та свобод, створення умов щодо їх реалізації; забезпечення механізму реального втілення прав, їх охорони, гарантування і поновлення. Ця вимога відображає конституційне положення про права і свободи людини як вищу соціальну цінність суспільства.

6. Правильне та ефективне застосування норм права компетентними органами держави у межах повноважень, відповідно до закону, гарантоване можливістю застосування юридичної відповідальності.

7. Послідовна боротьба з правопорушеннями вимагає чіткого визначення та нормативного закріплення протиправної поведінки, встановлення відповідальності відповідно до санкції правової норми, своєчасного реагування на будь-яке правопорушення та неможливості ухилитися від відповідальності за скоєне.

8. Неприпустимість свавілля в діяльності посадових осіб забезпечує реалізацію владних повноважень відповідно до наданої компетенції, з врахуванням інтересів суспільства, у рамках закріпленої правової процедури.

Здійснення зазначених вимог і утворює законність та визначає її місце в суспільстві як засобу забезпечення стабільності правопорядку та ефективності правового регулювання.

Важливого значення у сучасній юридичній науці та практиці набирає категорія „конституційна законність” як система юридичних засобів, що забезпечують діяльність всіх суб’єктів права на основі Конституції та у відповідності до її вимог. Конституційна законність характеризується наступними ознаками:

1) Правовий характер самої Конституції держави, яка засновується на принципах справедливості, свободи та рівності, закріплює і гарантує права та свободи людини.

2) Верховенство Конституції в системі нормативних актів як акта вищої юридичної сили.

3) Пряма дія принципів і норм Конституції, які не потребують уточнення і безпосередньо регулюють суспільні відносини.

4) Дія Конституції на всій території держави та стосовно всіх суб’єктів.

Важливим інститутом забезпечення та охорони конституційної законності є конституційний контроль. Конституційний контроль складає діяльність спеціальних органів держави із забезпечення вимог конституційної законності. Суб’єктами, що здійснюють конституційний контроль, є:

глава держави, парламент, уряд, які забезпечують загальнополітичний контроль;
спеціалізовані органи конституційного контролю, що мають форму органів конституційного нагляду (квазісудові органи);
судові органи здійснюють судовий контроль. Особливістю конституційного контролю, що здійснюється судами загальної юрисдикції, є здійснення контрольних функцій у межах звичайної процедури судового процесу. Що торкається спеціалізованих судів, то вони мають спеціальну юрисдикцію та здійснюють конституційний контроль шляхом конституційного судочинства – конституційного правосуддя. [14;526-532]

1.2. Принципи законності

Єдність такого багато аспектного явища суспільно-політичного життя забезпечується за допомогою її принципів. Принцип законності – це система керівних положень та ідей, що визначають природу законності, її місце у суспільстві та у системі інших правових категорій. Ці ідеї обумовлені закономірностями суспільного розвитку, є засобом формування мотивів правомірної поведінки та переконання суб’єктів з приводу необхідності дотримання законів, вони відображають ставлення суспільства до нормативно-правових актів; опосередковано регулюють суспільні відносини, сприяють дотриманню та виконанню правових приписів всіма суб’єктами права; забезпечують єдину ідейну основу законності та єдність її природи; характеризують місце законності у системі правових категорій та призначення у системі регулювання суспільних відносин.

У юридичній літературі обґрунтовується наявність різного числа принципів законності. Найбільш важливими з них є наступні:

1. Принцип єдності законності полягає у забезпеченні єдності розуміння законів та підзаконних актів, одноманітного тлумачення та застосування нормативно-правових актів, встановлення рівних можливостей та відповідальності для всіх суб’єктів права. Цей принцип:

забезпечує єдину націленість законності у сфері правотворчості та право реалізації у межах території держави;
встановлює вимогу загальнодержавного розуміння змісту та ролі закону на всіх території держави;
забезпечує можливість врахування у нормативних документах особливостей певної територіальної одиниці держави, які можуть мати історичний, природний, кліматичний, етнокультурний характер;
передбачає єдине розуміння і застосування законів на всій території держави;
зумовлює єдність правового регулювання аналогічних суспільних відносин;
виводить єдині критерії оцінки поведінки учасників суспільних відносин з точки її правомірності чи протиправності.

2. Принцип загальності законності забезпечує рівність всіх суб’єктів суспільних відносин перед законом. Зміст цього принципу складають наступні положення:

всі посадові особи держави зобов’язані дотримуватись закону незалежно від їх службового становища та місця у системі посадової діяльності;
громадяни держави є рівними перед законом незалежно від їх соціального походження, національних, релігійних, расових чи статевих ознак;
закон повинен виконуватись будь-яким суб’єктом, незалежно від наявності чи відсутності громадянства;
рівна можливість користуватися матеріальними, політичними та культурними благами;
неможливість існування виключень із загальних правил дотримання закону;
рівна відповідальність суб’єктів суспільних відносин за порушення закону.

3. Верховенство закону виявляється у вищій юридичній силі закону у порівнянні з іншими нормативно-правовими актами. Значення цього принципу виявляється у тому, що він:

підкреслює значення закону як документу, прийнятого народом в результаті референдуму чи представницьким органом влади в результаті законотворчої діяльності;
встановлює необхідність функціонування правового закону, що відображає ідеї справедливості та рівності суб’єктів;
забезпечує відповідність системи підзаконних та індивідуальних актів закону;
закріплює правило прийняття підзаконних актів на основі, на виконання та у відповідності із законом;
закріплює важливе значення Конституції як Основного Закону держави;
забезпечує чітку ієрархічну систему нормативно-правових актів, що покладається в основу їх підпорядкування та взаємодії;
встановлює можливість скасування нормативного документа у випадку його невідповідності чи протирічності закону.

4. Принцип гарантованості прав та свобод громадян забезпечує конституційне їх закріплення і гарантування, відповідність міжнародно-правовим стандартам та можливість поновлення порушених прав. Саме цей принцип передбачає:

закріплення прав та свобод громадян системою нормативно-правових актів;
відповідність проголошених прав і свобод міжнародно-правовим стандартам;
наявність універсального характеру прав і свобод, необхідних для цивілізованої життєдіяльності людини;
створення засобів реалізації декларованих прав і свобод, що складають поняття механізму;
закріплення конституційного обов’язку держави щодо захисту прав та свобод людини і громадянина;
єдність прав та обов’язків суб’єктів, коли право одного є межею свободи іншого, а обов’язок визнається основною гарантією реалізації суб’єктивного права;
неможливість використання прав і свобод громадян проти державного ладу та інтересів суспільства.

5. Взаємодія законності та доцільності полягає у можливості суб’єктів правових відносин приймати найбільш ефективні, доцільні рішення у межах правового поля, визначеного нормою права. Цей принцип випливає з цінності права в житті суспільства як засобу забезпечення порядку. Він:

забезпечує можливість вибору із передбачених законом прав того варіанта поведінки, який найбільш повно задовольняє суб’єктивні інтереси;
встановлює засоби правового впливу, забезпечує найдоцільніший шлях досягнення мети правового регулювання;
забезпечує неможливість виправдання порушень закону доцільністю;
створює умови для визначення відповідності законоположення змінам у суспільному житті чи вимогам суспільства;
запроваджує правило, відповідно до якого положення закону, які скасовані чи не змінені у встановленому порядку, повинні виконуватись всіма суб’єктами без виключень.

6. Невідворотність відповідальності як принцип законності полягає у тому, що кожне скоєне правопорушення повинно бути розкрито, а винні у його вчиненні повинні нести відповідальність, передбачену законом. Зміст цього принципу складають наступні положення:

справедливість покарання, тобто його відповідність скоєному правопорушенню;
неможливість призначення декількох покарань за скоєне правопорушення;
неможливість застосування до правопорушника інших, ніж передбачені правом, засобів впливу, а також засобів, що принижують особистість та гідність людини;
необхідність при призначенні покарання враховувати всі обставини справи, особистість правопорушника та фактори, що спричинили споєння правопорушення;
неможливість випадків звільнення правопорушника від відповідальності за будь-якими незаконними мотивами;
визначення основною метою відповідальності перевиховання, а не покарання винного;
можливість відповідальності лише за скоєне правопорушення. Ідеї чи переконання не є підставою відповідальності;
індивідуалізація та адекватність покарання.

7. Взаємозв’язок законності та культури визначає взаємозалежність рівня законності від рівня загальної і правової культури громадян та посадових осіб. Вона виявляється у процесі підготовки законопроектів, їх реалізації, впливає на рівень правосвідомості суб’єктів та забезпечує усвідомлену потребу добровільного, свідомого виконання законоположень. В рівній мірі як законність слугує важливим засобом розвитку, зміцнення та охорони культурних цінностей і традицій, так і висока культура та освіченість людей є основною передумовою впровадження у життя вимог закону. Тому дотримання принципів законності залежить від рівня правової підготовки кадрів державного апарату та правового виховання населення.

Окрім зазначених, в юридичній літературі обґрунтовується можливість інших принципів законності. А саме: гарантованість законності системою дієвих засобів її забезпечення, реальність законності, що відображається у фактичному здійсненні законності у поведінці суб’єктів; непорушність законності як неможливість ухилення від виконання положень закону; примат міжнародного права зафіксовано конституційно як відповідність закону загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права; обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе дотримання спеціально-дозвільного та загально-дозвільного типів правового регулювання; взаємодія законності, справедливості та демократії передбачає наявність високоморального закону, що забезпечує участь народу в управлінні державними справами.

Реальність зазначених принципів гарантує їх функціонування як ефективного, справедливого та гуманного режиму суспільно-політичного життя. [14;533-537]

1.3. Гарантія законності

Як і будь-яка юридична категорія, що має самостійний характер, законність виявляється у двох аспектах: теоретичному, тобто як поняття, що має певні риси, зміст, форми прояву, сутність та природу, і практичному – як реально існуюче поняття, що забезпечує реалізацію та виконання законоположень. Практичне функціонування закону лежить від комплексу економічних, політичних, організаційних засобів, які охоплюються категорією гарантії законності.

Гарантії законності – це комплекс взаємопов’язаних об’єктивних умов та суб’єктивних факторів і спеціальних засобів, що забезпечують режим законності. Структурно гарантії законності класифікують на загальні та спеціальні.

Загальними є об’єктивні умови суспільного співжиття, у межах яких здійснюється правове регулювання та функціонує правова система. Вони визначають атмосферу функціонування та реалізації права, його ефективність і , як наслідок, визначають рівень законності. Вони ж створюють необхідні умови для розвитку і вдосконалення права, а отже, і для підвищення рівня законності.

Об’єктивний характер загальних гарантій та їх взаємозв’язок із функціонуванням суспільства надають можливість класифікувати гарантії за основними сферами його життєдіяльності. Саме вони і забезпечують різноманітні умови функціонування законності.

Економічні гарантії формуються в процесі функціонування економічної системи суспільства шляхом створення матеріальних умов реалізації правових приписів. Умовами, що забезпечують законність, є рівень розвину тості економічних відносин, стабільність діяльності суб’єктів господарювання, підвищення рівня економічного достатку населення, підвищення продуктивності праці, зростання обсягу виробництва, ефективна грошова система та економічна політика держави.

Політичні гарантії засновуються на сильній легітимній державній владі, що здатна ефективно здійснювати управлінські функції, у тому числі і правоохоронні. Це влада, що спирається на демократичні інститути, користується підтримкою населення та здатна забезпечити і гарантувати реалізацію прийнятих нею рішень. Легітимна демократична влада є запорукою стабільності суспільства, забезпечення суспільної злагоди і безпеки та ефективної боротьби з порушеннями закону.

Важливе значення серед політичних умов гарантування законності належить іншим суб’єктам політичних відносин, що є складовими політичної системи суспільства. Адже саме їх діяльність становить перешкоду авторитарного тиску недемократичної держави на суспільство, сприяє відображенню та врахуванню різноманітних інтересів суспільства, забезпечуючи їх компроміс та гарантує участь населення як у прийнятті, так і реалізації державно-владних рішень. А це, у свою чергу, гарантує усвідомлене ставлення до права та добровільне виконання його положень.

Ідеологічні умови формуються у процесі духовного розвитку суспільства. Правова ідеологія є важливим елементом суспільної і тому перебуває під впливом політичної, правової та загальної культури населення. Особливого значення має правова культура, що формує повагу до права та переконання у необхідності усвідомленого виконання його положень. Політична культура забезпечує переконання у демократичності державної влади, у її суспільному та соціальному значенні, у можливості забезпечити та гарантувати суб’єктивні права. Формування необхідного рівня культури населення забезпечується шляхом правового виховання, прийняття зрозумілих та реальних для виконання правових приписів, правової пропаганди, патріотичної роботи, формування поваги до прав людини та відчуття відповідальності.

Соціальні гарантії передбачають наявність стабільного суспільства з високим рівнем життя та соціальної захищеності населення. Вони відображають суспільне значення людини, реальні можливості усвідомленого функціонування як суб’єкта суспільних відносин. Звичайно ж незахищеність населення, падіння життєвого рівня, зростання безробіття та вартості соціальних послуг свідчить про політичний авторитаризм держави і перешкоджає сприйняттю прийнятих нею рішень. Особливо значення цих гарантій підвищується у перехідний період розвитку держави, коли становлення нових державно-владних інститутів не забезпечує у повній мірі реалізацію загально соціальних функцій держави. І тут важливо пам’ятати, що стабільна законність можлива лише за умови соціальної стабільності і впевненості населення не лише у завтрашньому дні, а й в гарантованості наданих прав і свобод.

Загально правові гарантії виокремлюються не всіма авторами. Однак вони мають право на існування, оскільки визнають вплив на законність загального стану права та законодавства. Розвинута система законодавства, що засновується на єдиних принципах, правила в законодавчої техніки, підтверджена дієвим механізмом реалізації, відповідає об’єктивним умовам розвитку суспільства і його потребам, обумовлює стан та дієвість законності.

Спеціальні умови забезпечення законності визначаються як сукупність юридичних та організаційних засобів, створених спеціально для забезпечення законності.

Більшість авторів виділяють серед спеціальних гарантій законності юридичні та організаційні засоби.

Юридичні гарантії являють собою обумовлену рівнем розвитку суспільства систему засобів, що закріплені у чинному законодавстві, мають юридичний характер і націлені безпосередньо на забезпечення законності.

Вони включають:

конституційне закріплення принципу законності та засобів по його забезпеченню;
вдосконалення чинного законодавства;
засоби вияву порушень законності;
засоби запобігання правопорушенням;
ефективні засоби юридичної відповідальності та захисту прав та свобод суб’єктів;
якісну роботу правоохоронних органів, а також органів судового захисту;
засоби контролю та нагляду за реалізацією нормативно-правових актів;
засоби профілактики порушення законності;
розвинуту правосвідомість та правову культуру населення та суспільства в цілому.

Особливістю цих гарантій є те, що вони спеціально створюються для забезпечення і охорони законності та завжди отримують правове закріплення. Вони розробляються, охороняються і гарантуються державою.

Організаційні гарантії базуються на створенні оптимальної структури державного апарату, реалізації принципу розподілу влади та організації роботи спеціальних органів. Система організаційних гарантій теж отримує нормативне закріплення, однак її своєрідність виявляється у поширеності на діяльність спеціальних державних структур. До цих гарантій належать:

чітка визначеність та нормативна фіксація повноважень державних органів;
функціональне розмежування діяльності владних структур;
конституційне закріплення принципів організації державного апарату;
незалежність юрисдикційних органів та підкореність їх закону;
створення необхідних умов для роботи правоохоронних органів;
добір та розстановка державних кадрів;
наявність органів, що здійснюють контроль та нагляд за законністю;
наявність системи стримань і противаг у діяльності державних органів владного характеру.

Нами визначені основні спеціальні гарантії законності. Однак, у сучасній літературі обґрунтовується можливість виокремлення і інших гарантій цього виду. Наприклад, професор О. Шатуров особливу роль серед юридичних гарантій відводить процесуальним, що забезпечують норму життя матеріального права, та судовим, що забезпечують розгляд та вирішення справ з метою зміцнення законності. Професор М. Вітрук класифікує гарантії за функціональним призначенням на засоби забезпечення та охорони законності, а професор Л. Морозова обґрунтовує самостійне значення засобів, що забезпечують контроль за законністю, позовне провадження, судовий контроль за законністю правових актів та конституційний контроль, що забезпечує зміцнення законності. О. Лісюткін у межах спеціальних гарантій законності виділяє правові, що мають загальний характер і передбачені чинним законодавством та договірні, що обумовлені нормативними актами, які регулюють сферу договірних відносин, поширюючи дію на учасників цих відносин.

Гарантіями законності, на думку Л. Явича, є внутрішні переконання суб’єктів, що охоплюються категорією моральності. Саме вони і є фундаментом, що забезпечує законність. Професор О. Скакун виділяє систему гарантій за цілями (припиняючи, відновлюючі, каральні) та за суб’єктами застосування (парламентські, президентські, судові, прокурорські, адміністративні, контрольні, муніципальні). Професор В. Копєйчиков вважав, що важливою гарантією зміцнення законності є правова активність громадян, яка, з одного боку виявляється у активному здійсненні належних прав та обов’язків а, з іншого – у непримиренному ставленні до будь-яких порушень приписів нормативно-правових актів.

Гарантіями законності є певні суб’єктивні фактори як умови, що залежать від діяльності різноманітних суб’єктів. Безпосередній вплив на рівень законності спричиняють:

пануючі в юридичній науці науково-теоретичні концепції;
вплив гуманістичних ідей на розвиток сучасної юриспруденції;
діяльність парламентарів, зумовлена демократичними традиціями та встановленням інтересів народу чи політичними традиціями, що зумовлюють пріоритет партійних інтересів над загальнолюдськими;
формування тенденцій та концепцій розвитку правової сфери суспільства з врахуванням об’єктивних умов;
ефективна діяльність політичного керівництва держави;
вірний вибір пріоритетів у процесі прийняття важливих рішень;
вміння відповідних органів зміцнювати законність правовими методами;
бажання населення знати право та вміння застосовувати його положення на практиці;
значний рівень правової культури та правосвідомості всіх суб’єктів суспільних відносин.

Таким чином законність як складне багато аспектне суспільно-політичне явище повинна гарантуватись системою умов, що відображають рівень розвитку суспільства та його готовність до свідомого і активного сприйняття правових норм. [14;537-542]

РОЗДІЛ ІІ

2.1. Поняття, ознаки та функції правопорядку

Необхідною умовою, закономірним наслідком реалізації законності є правопорядок як результат правового регулювання, його реалізована мета. Правовий порядок – це складна соціально-правова структура, в якій органічно переплетені елементи правового і не правового характеру, державного і загальносоціального змісту, інтереси окремих соціальних груп, громадян і суспільства в цілому. Перелік наукових робіт, присвячених проблемі спеціального аналізу правового порядку, є дещо обмеженим. Однак незважаючи на це, поняття, зміст правопорядку, його визначення вкладаються різні моменти: режим законності або права, сукупність, система правових відносин, стан упорядкованості суспільних відносин, що ґрунтуються на праві, тощо. Проте правопорядок як різновид соціального порядку ґрунтується на праві та у зв’язку з правом, тобто однією із передумов виникнення правопорядку можна вважати юридичну норму. Як вже зазначалося, правопорядок – це також результат дії права та законності.[4;126]

Розуміння права як функціонуючої комунікативної системи пов’язується з визначенням його мети – створення такого суспільного порядку, суб’єкти якого задовольняють власні інтереси шляхом реалізації суб’єктивних прав та обов’язків. Суспільний порядок при цьому розуміється як система суспільних відносин, заснована на сукупності соціальних норм як засобів їх упорядкування і розвитку. Він забезпечує соціалізацію людини, наділяючи її можливістю спілкуватися за певними правилами з іншими суб’єктами. Багатоаспектність суспільного порядку обумовлює функціонування у його складі різноманітних типів порядку. Невід’ємною частиною суспільного порядку є правопорядок, який у свою чергу є результатом дії права.

Незважаючи на те, що категорія „правопорядок” достатньо широко використовується у чинному законодавстві, сучасна наука ще не відпрацювала її єдиного поняття. Одні автори визначають правопорядок як різновид суспільного порядку, що утворюється під впливом права, інші характеризують його як засновану на праві та законності організацію суспільного життя чи як об’єктивно обумовлений стан соціального життя, що характеризується внутрішньою узгодженістю та урегульованістю системи правових відносин. Найбільш відомий дослідник проблем правопорядку академік В. Борисов визначає правопорядок як об’єктивно зумовлений стан соціального життя, що характеризується внутрішньою узгодженістю та впорядкованістю системи правових зв’язків. Л. Морозова характеризує цю категорію як засноване на праві упорядкування суспільних відносин, що є результатом здійснення принципів законності та відображається у правомірній поведінці їх учасників. Професор О. Скакун характеризує законність як стан правової упорядкованості системи суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності.

Правопорядок – це стан упорядкованості суспільних відносин, заснований на праві й законності. Це кінцевий результат дотримання, виконання правових норм, тобто законності. Саме правопорядок являє собою ланцюг правового регулювання, саме для його досягнення видаються закони й інші нормативно-правові акти, здійснюється удосконалювання законодавства, вживаються заходи для зміцнення законності. Важливо мати на увазі такі обставини:

по-перше, не можна домогтися правопорядку іншими способами, крім удосконалювання правового регулювання і забезпечення законності;
по-друге, зміцнення законності закономірно і неминуче приводить до зміцнення правопорядку;
конкретний зміст правопорядку залежить від змісту законності, що, у свою чергу, визначається низкою обставин, розглянутих нижче. [14;542-544]

Роль правопорядку може бути розглянута з різних позицій, і насамперед з погляду інтересів держави й особистості. Для держави ця роль у першу чергу визначається залежно від ролі, яку відіграє правопорядок у правовому регулюванні суспільних відносин. Керуючи суспільством, держава використовує різні методи і засоби: економічні, політичні, ідеологічні, організаційні тощо. Серед них особливу роль відіграє правове регулювання суспільних відносин. Цей метод полягає в тому, що держава видає (чи санкціонує) правові норми і забезпечує їхнє загальне дотримання і виконання, тобто законність, і тим самим домагається правопорядку.

Особливість цього методу пов’язана, по-перше, з тим, що правові норми регулюють найголовніші сторони життя суспільства: економіку, політичну діяльність, майнові відносини, питання родини і шлюбу тощо. Отже, від дотримання і виконання відповідних норм залежить порядок і стабільність найважливіших сфер людської діяльності, саме існування суспільства. По-друге, інші методи державного управління суспільством часто реалізуються через правове регулювання. Так, планування (метод організаційний) нерідко здійснюється за допомогою затвердження плану нормативним актом (наприклад, закон про бюджет); заробітна плата (метод економічний) установлюється шляхом нормативного закріплення її розмірів, порядку нарахування і виплат та ін. [18;287]

Природа правопорядку та його сутнісна характеристика пов’язується із визначення основних ознак цієї категорії:

Це результат свідомої, раціональної, вольової діяльності як окремих соціальних суб’єктів, так і держави.
Засіб забезпечення і результат правової самоорганізації суспільства.
Правопорядок підтримується і забезпечується державою.
Він існує у режимі законності.
Підставою правопорядку є правові норми, вміщені у правові тексти.
Змістом правопорядку є правомірна поведінка суб’єктів, що використовують надані права та виконують покладені обов’язки.
Є результатом реалізації правових норм.
Забезпечує необхідні умови щодо здійснення суб’єктами наданих прав.
Засновується на своєчасному та усвідомленому виконанні обов’язків.

10) Пов’язаний з невідворотністю відповідальності за правопорушення.

Вказані ознаки характеризують правопорядок як юридичну категорію. Однак він має і практичне призначення, що визначається у процесі аналізу функцій.

Функції правопорядку – це напрями його впливу на процес формування стабільного упорядкування суспільних відносин правом. У процесі дослідження функцій правопорядку виявляються напрями його взаємодії з оточуючою дійсністю, його місце серед елементів правової системи суспільства, характеризуються внутрішні зв’язки між елементами структури правопорядку.

У сучасній юридичній науці обґрунтовується можливість виокремлення трьох основних функцій правопорядку.

1. Функція взаємодії з оточуючим середовищем має зовнішній характер і характеризує взаємодію правопорядку і соціальної системи, у межах якої він діє. Змістом цієї функції є зміцнення, стабілізація і упорядкування певної соціальної системи. Правопорядок займає певне місце у рамках системи, перебуває під впливом різноманітних факторів системи і сам активно впливає на неї. В результаті реалізації цієї функції забезпечується стабілізація та вдосконалення суспільства як певним чином організованої соціальної системи.

2. Функція зміцнення внутрішніх відносин і зв’язків має внутрішній характер і забезпечує взаємодію цілого та його складових частин. Вона надає можливість визначити рівні упорядкованості, забезпечити їх дієвість, охарактеризувати підпорядкованість цих рівнів та визначити можливості їх взаємодії та взаємо доповнення. З одного боку, вона забезпечує якісне функціонування правопорядку як узгодженої структурованої категорії, а з іншого – характеризує правовий стан системи як результат дії правопорядку.

3. Функція забезпечення вдосконалення правопорядку зумовлюється його функціонуванням у межах соціальної системи, яка схильна до змін та розвитку, а також його динамічним характером, що забезпечує розвиток складаючи правопорядок елементів. Саме ця функція забезпечує збереження самостійності правопорядку та його відновлення у процесі взаємодії із суспільством. Адже результатом такої взаємодії може бути не лише підтримка та вдосконалення правопорядку шляхом створення ефективного законодавства, зміцнення дисципліни та організованості суспільства, а й негативний вплив на правопорядок, що зменшує його потенціал та можливості протистояти свавіллю і беззаконню. Це вимагає зміцнення, відновлення та вдосконалення правопорядку, що і забезпечується аналізованою функцією.

Функція забезпечення та вдосконалення правопорядку має різноманітні напрями. Основними є управління правопорядком; захист від негативного впливу різноманітних факторів; зміцнення організованості та єдності структурних елементів правопорядку; підтримка його стабільності та стійкості; розвиток автономності як цілісного утворення; зміцнення основ законності, справедливості та демократизму.

Засобом реалізації всіх зазначених функцій є елементи правопорядку.

2.2. Принципи правопорядку

Реальність правопорядку та його єдність забезпечується системою принципів, які формують правопорядок та є основою його функціонування.

Принципи правопорядку – вихідні положення та ідеї, що визначають зміст правопорядку та забезпечують розуміння його природи та сутності.

За характером значимістю принципи класифікують на: загальносоціальні, загальноправові та спеціальні.

Загальносоціальні принципи визначаються закономірностями і тенденціями суспільного розвитку та характеризують правопорядок як суспільну категорію, що функціонує в суспільстві та забезпечує його системність. Це принципи демократизму, гуманізму, справедливості, верховенство інтересів суспільства, які отримують правове закріплення та виявляються в існуючому правопорядку.

Загальноправові принципи характеризують всі правові реалії, забезпечуючи єдність права та відображаючи особливості окремих понять. Вони визначають правопорядок як політико-правове явище. Основними серед них є: рівність перед законом; обов’язковість закону для всіх суб’єктів; верховенство Конституції; законність, верховенство прав людини і громадянина; невідворотність відповідальності тощо.

Спеціальні принципи характеризують правопорядок як самостійну і якісно відокремлену структуру . основними серед них є:

визначеність забезпечує закріплення вимог правопорядку та його функціонування на основі формально-визначених правових приписів. Це забезпечує визначеність суспільних відносин, що регулюються правом та сфери дії правопорядку;

системність забезпечує наявність системи відносин, що регламентуються правом, формуються і функціонують під впливом єдиних економічних, політичних і соціальних факторів, засновуються на єдиній сутності права та забезпечуються силою єдиної державної влади. Саме ці відносини і складають правопорядок;

стійкість правопорядку забезпечується державою шляхом закріплення його положень правовими нормами, створення умов щодо його реалізації, вимог правопорядку та діяльності правоохоронних органів зі стабілізації і охорони правопорядку;

єдність правопорядку забезпечується його заснованістю на єдиних політичних і правових принципах, гарантованістю єдиною державною волею і законністю, поширеністю правопорядку на територію всієї держави та взаємодією структурних елементів;

принцип конституційності означає, що правопорядок складають конституційно закріплені положення, реалізація правопорядку забезпечується законодавчо, а порушення його вимог тягне застосування нормативно закріплених засобів відповідальності;

принцип законності зумовлює призначення законності як умови виникнення та функціонування правопорядку. Законність є основною юридичною характеристикою правопорядку, що зумовлює всі сторони його функціонування;

принцип цілісності та структурності визначає правопорядок як складну динамічну систему, як цілісний та складний механізм, що характеризується цілеспрямованою взаємодією багато численних структурних елементів. Цілісність і структурність виступають тими життєво необхідними властивостями правопорядку, що надають можливість звести воєдино існуючі нормативні акти і багато чисельних суб’єктів у одне цілісне утворення – суспільство.

принцип субординації визначає чітке підпорядкування та ієрархічну субординацію елементів структури правопорядку, взаємодію учасників за функціями, їх компетенцією, правами та обов’язками. Цей принцип характеризує зв’язки структури правопорядку по вертикалі з врахуванням ієрархічної субординації і по горизонталі як рівноцінні компоненти. Названий принцип забезпечує: субординацію органів держави, посадових осіб та організацій за соціальним призначенням, функціями та місцем у механізмі держави; підпорядкування нормативних актів за юридичною силою; підпорядкування актів реалізації права та їх відповідність нормам закону;

принцип гарантованості правопорядку має декілька аспектів. По-перше, це гарантованість прав та інтересів людини, задоволення яких є підставою вступу суб’єктів у взаємодію у сфері права. По-друге, це гарантованість правових приписів, що забезпечується державою та правомірною поведінкою суб’єктів права; по-третє, гарантуються можливості бути учасником правопорядку шляхом використання суб’єктивних прав та добровільного виконання обов’язків. По-четверте, гарантується можливість досягнення правомірними засобами законного результату як основи стабільного правопорядку;

принцип підконтрольності забезпечує нормальне функціонування правопорядку. Постійний, загальний та універсальний контроль здійснюється суспільством у процесі реалізації демократичних інститутів, державою – у процесі регулятивного впливу на суспільство та громадянами – у процесі реалізації ними прав з управління суспільством. Контроль правопорядку здійснюється шляхом перевірки якості законів, відповідності підзаконних актів, ефективності право реалізаційної практики; ступеня реалізації прав та свобод людини; добровільністю виконання юридичних обов’язків та ступенем досягнення мети правового регулювання.

Зазначені принципи поширюються на всі сфери прояву правопорядку, забезпечуючи його стабільність, якість, повноту, ефективність та єдність структурних елементів. [14;546-548]

2.3. Структура правопорядку

Аналіз правопорядку зумовлює необхідність його визначення як системного утворення, що характеризується наявністю взаємодіючих елементів, які мають своєрідні властивості, співвідносяться між собою на основі статичної та динамічної упорядкованості. Елементи правопорядку характеризуються відносною залежністю, автономністю, під системністю. Наявність структури характеризує правопорядок як якісно цілісну категорію, що має зовнішні зв’язки, які забезпечують взаємодію з оточуючим середовищем, та внутрішні зв’язки, що забезпечують взаємодію структурних елементів правопорядку. Їх упорядкованість має юридичні характеристики, засновується на нормативності та притаманна всім елементам правопорядку.

Елементами структури правопорядку є:

1. Правова структура суспільства, яка отримує правове закріплення, елементами якої є державні органи, установи і організації; недержавні об’єднання, соціальні групи, громадяни, які є суб’єктами права. Їх особливостями є чітке визначення компетенції, повноважень, функціонального призначення та сфер можливої взаємодії. Учасники правопорядку визначаються конституційно, вони повинні бути офіційно оформленими, мати визначений правовий стан та правовий статус.

Суб’єкти суспільних відносин визнаються учасниками правопорядку лише державою. Саме вона визначає перелік учасників, їх субординацію; забезпечує правову процедуру взаємозв’язків між учасниками та обирає правові методи, форми їх регулювання.

Правова структура закріпляє фактичну будову суспільства, що забезпечується організаційними і правовими засобами.

2. Правові відносини та зв’язки є найбільш динамічним елементом правопорядку. Вони характеризується послідовністю виникнення, розвитку, зміни, припинення та отримують відображення у нормах процесуального законодавства. До відносин та зв’язків включаються: реалізованість прав та обов’язків, свобода та відповідальність особи, правова обґрунтованість дій суб’єктів та їх гарантованість; законність та справедливість відносин і зв’язків. Правовідносини являють собою систему взаємозв’язків, що характеризуються ієрархічною підпорядкованістю, організованістю та упорядкованістю. Необхідною умовою їх розвитку є послідовність, черговість та етапність.

3. Атрибутивні елементи правопорядку виявляються в упорядкуванні елементів структури. Як правило вони закріпляються в розпорядженнях, регламентах, протоколах і визначають урегульованість учасників та їх відносин; зв’язки та властивості; методи впливу на поведінку суб’єктів; процедури виникнення і розвитку елементів. Акти, що регламентують процеси та розвиток, мають юридичну форму, значний ступінь формальності, нормативний характер, ієрархічне підпорядкування, юридичну силу та засновані на вимогах законності.

Наявність трьохрівневої структури правопорядку забезпечує стійкість та стабільність, що характеризує його як монолітне утворення. Важливим для характеристики правопорядку є визначення його змісту.

Зміст правопорядку – це система правових та не правових процесів, властивостей та ознак, які визначають його сутність.

Розрізняють три аспекти змісту правопорядку:

матеріальний зміст складають закономірності виникнення, функціонування та розвитку процесів, що складають структуру правопорядку у взаємозв’язку з економічною системою суспільства;
державно-вольовий зміст складають аспекти вияву волі держави та інтересів всіх учасників правопорядку;
юридичний зміст правопорядку характеризується ступенем реалізації права і законності; узгодженістю суб’єктивних прав та юридичних обов’язків; стан урегульованості та упорядкованості правових відносин та зв’язків.

Зміст правовідносин взаємодіє зі структурою правопорядку,

виявляючись у кожному з його елементів. [14;548-550]

РОЗДІЛ ІІІ

3.1. Спільні риси законності і правопорядку

У правовій системі суспільства є три категорії, що тісно взаємопов’язані між собою. Це право як система загальнообов’язкових норм; законність як рівень реалізації правового закону та правопорядок як рівень правового регулювання суспільних відносин.

Вказані категорії мають самостійне значення, характеризуються певним функціональним призначенням, структурою, принципом та змістом. Однак у процесі регулювання суспільних відносин вони є взаємодіючими і взаємопов’язаними, оскільки законність забезпечує реалізацію права, а правопорядок є результатом дії законності та права.

Взаємодія права, законності та правопорядку засновується на наявності спільних рис цих категорій та відмінностей.

Спільні риси забезпечують суспільно-політичний зміст права, законності і правопорядку, адже вони:

засновуються на єдиних принципах;
взаємопов’язані з державною владою;
функціонують в суспільстві;
мають спільний державно-владний зміст;
пов’язуються з інтересами певних суб’єктів (народу, держави, групи чи індивідууму);
вони пов’язані з правами, свободами та обов’язками суб’єктів права;
відображаються у відповідальності;
мають формальну визначеність;
характеризуються наявністю структури та змісту;
мають певне функціональне призначення;
охороняються і гарантуються державою;
забезпечують функціонування суспільства як певним чином упорядкованої соціальної системи.

Наявність спільних рис не відкидає, а стверджує наявність відмінностей, які визначають якісну самостійність цих категорій. Схематично ці відмінності можливо визначити за наступними підставами:

За змістом та характером

Право	Законність	Правопорядок
Це встановлена законом державна воля, що має формальну визначеність та нормативний вираз	Є стороною правової дійсності, характеризує діяльність суб’єктів права, є методом, принципом, режимом	Стан правового життя суспільства, система правових відносин та зв’язків

За призначенням у процесі реалізації волі влади і народу

Право	Законність	Правопорядок
Засіб формування та закріплення норм	Правова якість актів, що закріплюють волю та забезпечення їх реалізації	Це реалізоване право, реалізована воля влади та народу

За розвитком правової матерії

Право	Законність	Правопорядок
Складає початковий етап, тобто правове закріплення	Правовий рух, що забезпечує реалізацію права та можливість досягнення правового результату	Є кінцевим результатом, оскільки визначає рівень упорядкованості суспільних відносин правом

За функціональним призначенням у сфері права

Право	Законність	Правопорядок
Є юридичною основою правопорядку	Засіб становлення правопорядку та його вимогам	Результат дії права та законності

За урегулюванням суспільних відносин

Право	Законність	Правопорядок
Визначає можливість регулювання суспільних відносин	Визначає реальність реалізації процесу регулювання суспільних відносин	Характеризує дієвість регулювання суспільних відносин

Таким чином, право та законність є своєрідними інструментами, що забезпечують досягнення певної мети – ефективний правопорядок. Тому досконалість правопорядку безпосередньо залежить від рівня законності та якості права як засобу надання суспільству рис системності. [14;550-552]

3.2. Основні шляхи посилення законності і правопорядку в Україні

Забезпечення законності не відбувається стихійно. Воно вимагає цілеспрямованого впливу на поведінку (діяльність) суб’єктів суспільних відносин, тобто є управлінським процесом. Для успішного впливу на цей процес необхідне знання механізмів реалізації правових норм у діяльності людей; факторів, що впливають на поведінку, визначаючи її правомірність чи протиправність, а також засобів, за допомогою яких можна керувати цією поведінкою, забезпечуючи її відповідність правовим розпорядженням і вимогам.

У юридичній літературі реальність, забезпеченість законності традиційно розглядається як результат впливу гарантій законності: загальних (економічних, політичних, ідеологічних) і спеціальних (нормативних і організаційно-правових). Однак при цьому не враховуються такі обставини.

По-перше, у рамках теорії гарантій не розглядаються негативні впливи, без знання яких неможлива ефективна діяльність зі зміцнення законності.

По-друге, реально гарантії діють як сукупність яких-небудь явищ, процесів, що справляють як позитивні, так і негативні впливи (так прокурорський нагляд реалізується в діяльності численних прокурорів, у якій також бувають недоліки і порушення).

Задача забезпечення законності вимагає знання і обліку всього розмаїття факторів, що впливають на поведінку людей, - як позитивних, так і негативних, як правових, так і матеріальних, політичних, організаційних, психологічних і т. ін. Проблема зміцнення законності має, таким чином, не лише правовий, а й комплексний характер. Для здійснення дієвих заходів зі зміцнення законності важливо знати механізм впливу всіх факторів на різних соціальних рівнів, у різних видах і напрямах діяльності всіх суб’єктів суспільних відносин.

Сукупність зазначених факторів має всі ознаки соціальної системи: становить єдність нерозривно пов’язаних між собою елементів, має впорядковану ієрархічну структуру, розвивається за визначеними законами суспільного розвитку. Ця система є багаторівневою, у якій протікають інтенсивні процеси керування, існують складні інформаційні потоки.

Вплив вхідних у цю систему факторів може бути як позитивним, тобто сприятливим правомірній поведінці та зміцненню законності, так і негативним, що штовхає людей на протиправні вчинки, які порушують режим законності.

Можна виділити чотири основні рівні системи цих факторів: загально соціальний, регіональний (область, район тощо), груповий (колектив, родина і т. ін.) та індивідуальний. При чому той самій фактор у різних умовах, у поєднанні з іншими факторами, у тому числі з рисами і властивостями конкретної особистості, може справляти різний за характером вплив (позитивний чи негативний) або ж бути нейтральним до певного випадку.

До загальносоціального рівня належать фактори, що впливають на реалізацію всіх норм права всіма учасниками суспільних відносин на всій території країни. Чимала частина соціальних процесів і явищ справляють на поведінку людей (і, отже, на стан законності) в основному позитивний вплив і виступають гарантією законності - економічної, політичної, правової, та іншої ( позитивні сторони й елементи економіки, політики, культури, „добрі” закони і т. ін.). Але існує чимало загальносоціальних факторів, що справляють на стан законності протилежний вплив (недоліки в економіці, помилки в політичному управлінні країною, недогляд у діяльності різних державних органів тощо), які визначають загальні причини правопорушень.

На регіональному рівні, так само як і на загальносоціальному, дія багатьох факторів стає „ змінною”: їхній вплив на правову поведінку людей може змінюватися відповідно до характеру й інтенсивності (стан виробництва і розподілу матеріальних благ; ступінь відповідності правових норм суспільним відносинам і т. ін ).

Важливо мати на увазі, що різні фактори (економічні, політичні, правові й т. ін.) взаємодіють між собою, і кінцевий результат (характер поведінки суб’єктів) у кожному випадку визначається сукупним впливом багатьох факторів, що належать до різних соціальних рівнів і пов’язані між собою складними причинними, функціональними й іншими залежностями.

Фактори, що діють на групових рівнях, являють собою конкретні умови життєдіяльності відповідної групи. Так, щодо державних органів області, міста, району і т. ін. такими виступають рівень їхньої матеріально- технічної оснащеності, діяльність управлінців, стан місцевого і відомчого нормативного регулювання, рівень загальної і професійної культури співробітників і т. ін. Вплив усіх факторів на конкретний акт правової поведінки здійснюється двома каналами.

По-перше, під впливом умов (загальносоціальних, регіональних, групових) набуваються риси, властивості, якості людини, що визначають характер її поведінки в правовій ситуації, тобто формується особистість, що має певний рівень правової, політичної і моральної свідомості.

По-друге, система зазначених факторів визначає конкретну життєву ситуацію, сприймаючий оцінюючи яку особа обирає певний варіант поведінки (правомірної чи протиправної). Так, маючи намір вчинити, наприклад, квартирну крадіжку, суб’єкт оцінює можливість і ймовірність таких обставин, як наявність і спрацьовування охоронної сигналізації, швидкість реагування міліції, стан розкриття таких злочинів у цьому регіоні, можливість безпечного збуту вкраденого і т. ін.

Вплив різних факторів на правову поведінку може бути прямим, коли під їхнім безпосереднім впливом формується особистість або коли вони безпосередньо враховуються людиною при прийнятті рішення про певний варіант поведінки (вплив за типом:

фактор –> свідомість –> поведінка).

Але нерідко такий вплив буває непрямим і виявляється через інші фактори, опосередковано (вплив за типом:

фактор 1 –>фактор 2 –> свідомість –> поведінка).

На формування особистості й конкретну поведінку кожної людини одночасно впливають як позитивні, так і негативні фактори (економічні, політичні та ін.), залежно від макросоціального і мікросоціального рівнів. При цьому прямий вплив на характер поведінки справляють насамперед ідеологічні і психологічні фактори, а також правові, котрі передусім сприймаються й оцінюються особистістю при аналізі конкретної ситуації.

Інші ж фактори, у тому числі економічні й соціально-політичні, впливають на законність поведінки в більшості випадків побічно – через їхній вплив один на одного, а також на правові, ідеологічні і психологічні фактори. Слід зазначити, що законність як режим громадського життя складається в кінцевому підсумку з законності активів індивідуальної поведінки, хоч і не є їх простою сумою. Саме співвідношення актів правомірної (законної) і протизаконної (незаконної) поведінки і визначає стан законності. І зміст забезпечення законності як управлінського процесу полягає саме в тому, щоб домогтися дотримання, виконання норм права кожним суб’єктом суспільних відносин.

З факторів, що справляють найбільш істотний вплив на стан законності, слід виділити такі.

А. Фактори, що стосуються особистості. Насамперед це рівень правової свідомості (правові знання, ставлення до правових цінностей, стереотипи правової поведінки, правові навички й уміння). При цьому важливе не знання права взагалі (усіх правових норм не знає ніхто), а знання правових принципів і норм, з якими ця особа стикається постійно в житті і роботі. Насамперед має значення ставлення саме до зазначених норм, а не до права в цілому (ставлення до різних норм не однакове). Найбільш бажаним видом ставлення до правових норм є не просто повага до них, а солідарність з ними, внутрішня згода, прийняття чинних норм як своїх. Правові звички, навички й уміння також повинні мати спрямований характер.

Величезну роль відіграє моральна свідомість. Саме на її основі формується ставлення до правових цінностей і здійснюється вибір відповідного варіанта поведінки. Вибір залежить від місця відповідної правової норми в шкалі цінностей тієї чи іншої людини.

Чимале значення мають і такі риси особистості, як рівень загальної культури, політичної свідомості (тут особливо важлива свідомість того, що норма права відбиває інтереси родини, народу), інтелектуальні, психологічні властивості особистості – емоційні, вольові.

Б. Фактори зовнішнього середовища. Серед факторів зовнішнього середовища насамперед треба виділити економіку країни в цілому і в даному регіоні зокрема. Саме економічні умови визначають, як живе, формується кожна людина, які риси вона матиме. Від економічних умов залежить і соціально – політичні обставини, і рівень законодавства, і стан організації та діяльності державних, у тому числі правоохоронних, органів та інше, тобто всі елементи системи факторів, що визначають стан законності.

Помітну роль відіграє діяльність державних органів зі створення та інших нормативних актів, а також їхня організаторська діяльність, спрямована на забезпечення законності й правопорядку в країні, у кожній області, у кожному місті чи районі. Особливу роль відіграє робота правоохоронних органів: суду, прокуратури, внутрішніх справ, юстиції тощо, зокрема спрямована на попередження і припинення злочинів, інших правопорушень, притягання винних до законної відповідальності. Найважливіше значення має якість законодавства (законів, підзаконних нормативних актів): їхня відповідність реальним умовам життя; правильність визначення потреби в правовому регулюванні; законність нормативних актів (за змістом, формою, процедурою прийняття), їхня відповідність нормам суспільної моралі; ясність, чіткість, доступність правових норм, їхня систематизованість і т. ін. Для досягнення зазначених вимог необхідна належна організація нормативного процесу. У справі забезпечення законності дуже велика роль правозастосування, така організація діяльності відповідних органів, що забезпечувала б обґрунтованість, законність, доцільність і справедливість усіх право застосовних актів. Оскільки формування індивідуальної свідомості (правової та ін.) відбувається під впливом групової і громадянської свідомості, цілком природна необхідність підвищення рівня правової, моральної, політичної, загальної культури населення.

Таким чином, проблема зміцнення законності має комплексний характер, пов’язана з багатьма явищами й процесами соціального життя і може бути успішно розв’язана тільки в контексті загальної стабілізації в країні. [18;288-293]

ВИСНОВКИ

Необхідно зазначити, що в Україні суспільство в цілому як єдина організація має величезний потенціал щодо забезпечення законності і правопорядку у демократичній державі. Сама „людина”, трудовий колектив, профспілка та інші організації виступають частиною суспільної громади, яка, за певних ситуацій, може подолати бар’єри беззаконня та ігнорування правопорядку, але тут важливо, щоб кожна особа зламала в собі інертність, конформізм по відношенню до ситуації і зрозуміла, що без її допомоги законність та правопорядок як правовий орієнтир у діяльності органів управління не займе належно необхідне їй місце. Підсумовуючи наведене, вкажемо також на значення суспільного контролю за процесом створення системи органів державної виконавчої влади, мета якого не допустити, щоб вона опинилася в руках псевдоеліти та діячів з кримінальним минулим.

Не остання роль щодо зміцнення та підтримання режиму законності та правопорядку належить моральним якостям та етиці поведінки управлінських кадрів. Історія доводить, що праця впливає на формування особистості, в якій відображаються моральні якості та імперативи конкретно взятої людини, адже загальновідомо, що особа з невисокою моральною культурою більш піддається негативному впливу матеріалістичних інтересів. З огляду на це, можемо скористатися закордонним досвідом, зокрема Сполучених Штатів Америки щодо підвищення етики державної служби та боротьби з корупцією, де кожен службовець зобов’язаний ставити відданість конституції, законам та етичним принципам вище за особисту користь. Для того, щоб кожний громадянин міг бути впевнений у чесності США, кожен службовець поважає і дотримується принципів етичної поведінки, встановлених стандартів.

Під час виконання нашої роботи ми намагалися як можна детальніше розглянути питання законності та правопорядку: ми формулювали їх визначення, структуру, характерні ознаки, принципи, гарантії та функції, порівнюючи їх між собою намагалися з’ясувати спільні та відмінні риси, а також визначити шляхи посилення законності та правопорядку в Україні.

Для підвищення правопорядку та законності необхідно робити наступне:

підвищити рівень реалізації правових принципів;
забезпечити законність в державному управлінні;
підвищувати рівень правосвідомості як у державних органах, так і серед громадян;
докласти зусиль для того, щоб усвідомлення соціальної цінності законності стало невід’ємною частиною загальносоціальної правової культури.

Список використаної літератури

1. Конституція України від 28 червня 1996р.

2. Горбунова Л. Конституційні засади забезпечення законності у нормотворчості // Право Укр. – 2004. - № 7. – с. 15

3. Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. – Харків: Консум, 2002. – С.381

4. Іванюк. Р. Практично-прикладне значення методу аналізу документів при дослідженні проблем законності та правопорядку // Підприємництво, Господарство і Право. – 2003. - № 8. – с.126-129

5. Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія права: Підручник. – К.: Кондор, 2002. – 353 с.

6. Лагода О. Законність як правовий орієнтир системи управлінської діяльності // Право Укр. – 2005. - № 10. – с. 95-99

7. Морозова Л. А. Теория государства и право. – М: Юристъ, 2002. – С.352 – 353

8. Поляков А. В. Общая теория права. – СПб.: Юрид. центр ПРЕСС, 2003. – С. 831

9. Правознавство: Підручник / А. І. Берлач, Д. О. Карпенко, В. С. Ковальський, А. М. Колодій, А. Ю. Олійник, О. О. Підопригора; За ред. В. В. Копєйчикова, А. М. Колодія. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 752 с.

10. Правознавство: Підручник / В. Ф. Опришко, Ф. П. Шульженко, С. І. Шимон та ін.; За заг. ред. В. Ф. Опришка, Ф. П. Шульженка. – К.: КНЕУ, 2003. – 767 с.

11. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002 – 210 с.

12. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. 2-е вид. – Харків: Консум, 2005. – 656 с.

13. Теория государства и права / Под ред. В. К. Бабаева. – М.: Юристъ, 1999. – С. 535 – 536

14. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

15. Теорія государства и права / Под ред. В. М. Корельского и В. Д. Перевалова. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1998. – С. 454

16. Теорія держави і права: Підручник / С. Л. Лисенков та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 448 с.

17. Теорія государства и права. Курс лекцій / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. – М.: Юристъ, 2001. – С. 563

18. Теорія держави і права: Навч. посіб. / В.М. Субботін, О.В. Філонов, Л. М. Князькова, І. Я. Тодоров. – К.: Знання, 2005. – 327 с.

Поняття правопорядку як правового стану суспільних відносин