Мої вірші

РІДНА ХАТА

Струнка тополя і джмелі над мальвами,

Пахучі вишні і малина у садку,

Та стежка до воріт, що пахла травами

Були найкращими у нашому кутку.

Світились вікна приязною тишею,

І зустрічали нас у будь-якій порі.

Цвіли жоржини і півонії під вікнами,

І муркав радісно наш котик у дворі.

Тут завжди віяло і затишком і спокоєм,

Сюди злітались за порадою не раз.

Залишились тепер лиш теплі спогади,

Що повертають у дитинство нас.

ТАТОВІ ПИСАНКИ

Мов чарівне диво, чудо-таїну,

Запалив мій тато свічку запашну.

І відчула серцем я святковий дух:

Теплий спогад свята досі не ущух.

Тато взяв у руки диво-писачок,

Вчив мене писати хрестик і гачок,

І лапки, і крапочки, й сонце, й зіроньки...

Гарні в нас виходили диво-писанки.

З цибулиння фарбу мама готувала,

Писанки мальовані нею фарбувала.

Ми на свято завжди мали оберіг:

Він родину нашу від біди беріг.

МАМИНІ РУШНИКИ

Вже літа спливають і не бачать очі,

Але душу гріють мрії юних літ.

Згадує матуся вечори дівочі,

І любов'ю серця зігріває світ.

Мрії ті юнацькі і любов безмежна

Хрестиком лягають на її шиття.

Вишиває мама ніжно й обережно

На канві біленькій все своє життя.

Кожній своїй доні, кожному онуку

Вже подарувала вишитий рушник,

Щоб оберігав нас від тривог і смутку,

Щоб до зла й байдужості з нас ніхто не звик.

Прикладу до серця рушничок матусин

І відчую ніжність і палку любов.

Візерунки мамині берегти ми мусимо,

Щоб могли в майбутньому відродитись знов.

РОДИННЕ ТЕПЛО

Незабутні з дитинства хвилини,

Коли разом збиралась родина,

Коли дзвінко лунали пісні,

І світилися очі ясні.

В хаті пахло святковими стравами,

І вогонь у печі танцював.

Скатертиною стіл накривали ми,

Батько щиро гостей зустрічав.

Вся родина збиралась на свято,

І якесь особливе тепло

Панувало тоді в рідній хаті,

Від розлук і від чвар берегло.

Є світло й ніч,

Є музика і тиша,

Натхнення і байдужість,

Честь і суд.

Краса й потворність,

Є низьке й найвище,

Те, що здолає в світі

Зло і бруд.

Є віра і любов,

Є впевненість, надія,

Велика сила слова й доброти.

Є боротьба, а в ній -

Є злети і падіння,

Є гідність досягати висоти.

А в небі є зірки...

Хто може їх дістати?

Відчути Всесвіт,

Осягнути суть буття?

І на дрібниці час не витрачати,

Щоб раптом так покинути життя?

Є іскра Божа, що не кожному дається,

Є мудрість - нагорода з нагород.

І доля лиш тоді нам усміхнеться,

Коли ми розумітимемо себе.

Самотність не лікується, це - вирок.

Моє натхнення і мого страждання прірва.

Кипить життя дивується:

Коли ж нарешті пута ці розірву?

Навколо - люди, друзі і знайомі,

І я усміхнено іду назустріч долі.

Шукаю затишку, живу неначе в комі,

І підкоряюсь завжди чиїйсь волі.

Я знаю свої сили: їх боюся,

Ховаю, стримую, наскільки це вдається.

І все життя з собою я борюся,

Але енергія з грудей все дужче рветься.

Боюсь самотності й сама іду до неї,

Живу під маскою покірності й терпіння.

Моя душа - пелюсточка лілеї,

Моє майбутнє - дум моїх насіння.

Творити, діяти, міняти, будувати -

Моє покликання, моє життєве кредо.

Шукати, чарувати, дивувати -

Здається, більшого в житті уже й не треба.

Скільки зірок на небі -

Стільки доль на землі.

Кожній - по щастю треба,

Чи добрі вони, чи злі.

Скільки людей на світі -

Стільки таємних сил:

Є переможці, є биті,

З крилами і без крил.

Є люди - теплі, мов сонце,

В них - енергія доброти.

Вони сяють життям і любов'ю,

Поруч з ними так хочеться йти.

Є люди - зірки яскраві,

Що темряву розганяють,

В своїй недосяжності праві...

Таких на землі не сприймають.

Є квітки - красиві й пахучі,

Що з буденності творять красу,

Їхні діла - квітучі,

Їх душі добро несуть.

Але є іще й інші - „тіні",

Що сіють лиш темряву й зло.

Їхні очі - холодно-сині,

Їхнє серце - залізо й скло.

Поруч з ними інших - морозить,

Поруч з ними скляніють слова.

Порятунку від них серце просить,

Паморочиться голова.