Як трактував Ю. Шевельов питання походження української мови в праці «Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова?»

red0;Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

Кафедра історії та стилістики української мови

реферат

студентки V курсу

спеціальність «Українська мова та література»

заочна форма навчання

викладач:

доц. Стрельчук Г. П.

Київ –

План

Вступ.
Огляд праці.
Погляди Ю. Шевельова на походження української мови.
Висновок.
Список використаних джерел.

***

Юрій Шевельов зробив великий внесок у наше знання про українську літературну мову. Ще 1946 р. він уперше віднотував вплив галицького мововжитку на літературну мову, а 1962 р. відзначив чернігівський вплив. Показав він і складні шляхи, що ними йшли “галицькі” впливи, зосібна через мову письменників ХІХ ст., які творили на підросійській Україні, але були пов’язані з Україною Західною. Збірки його студій на цю тему (з деякими доповненнями) були опубліковані під назвами «Галичина в формуванні нової української мови» (1949, 1975), «Внесок Галичини у формування української літературної мови (1996; німецьке видання –), «Чернігівщина в формуванні нової української літературної мови. До постави питання» (1962, 1996). Ними доведено, що важливу ролю у творенні нової мови відіграли не лише київські й полтавські говірки, але й інші діалекти. У розвідці про вплив Чернігівщини, –додаймо, –автор також відзначив, що традиція літературної мови, на якій ґрунтувалися граматика й словник О. Павловського, була чернігівська, а в Котляревського чи Шевченка північноукраїнських елементів теж трапляється чимало. Він підкреслив, що початків нової мови слід шукати в добі, яка передувала Котляревському, і що жодна літературна мова не виникає “на народній основі”, –а це відбігало й від традиції, що набула певного поширення в науці, й від тієї догми, що була обов’язковою на підрадянській Україні.

Ще у Швеції Юрій Шевельов дійшов висновку, що білоруська мова витворилася внаслідок злиття двох різних діалектних груп, чим поставив під сумнів шахматовську концепцію “давньоруської мови” та її розпаду на три східнослов’янські мови, б’ючи в її найслабше місце. То був перший крок у дослідженні проблематики раннього групування східнослов’янських діалектів та генези української мови, яка посіла центральне місце в його подальшій науковій діяльності. Підготований 1952 р. рукопис «Problems in the Formation of Belorussian» вийшов друком наступного року (у зв’язку з його виданням стався конфлікт із Р. Якобсоном).

р. побачила світ велика праця Шевельова про фонологію та фонологічну еволюцію праслов’янської мови: «A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Slavic» (2-ге вид. –). У ній підбито підсумок раніших студій, виконаних різними дослідниками, а також і низки власних. Зокрема, значну увагу приділено датуванню явищ на підставі відносної хронології та запозичень зі слов’янських мов до інших і з інших мов до слов’янських. Мабуть, найважливішими тут є міркування про ранні поділи в праслов’янському просторі та про вичленування діалектів під добу розпаду праслов’янської мови. За п’ятнадцять літ з’явилася ще одна фундаментальна праця Ю. Шевельова –«A Historical Phonology of the Ukrainian Language» (1979) –найрозлогіша розвідка з історичної фонології, присвячена окремій слов’янській мові, “біблія” для україністів. У ній автор подає детальний розгляд усіх проблем, широко використовує діалектний матеріал (завдяки чому ця книжка містить у собі ще й історичну діалектологію української мови), пропонує власну періодизацію історії мови, змальовуючи історично-культурне тло мовних змін. Крім опису того чи того явища, він критично оглядає його раніші пояснення, а відтак у більшості випадків пропонує власне. Юрій Шевельов дуже тішився з того, що гурт харківських мовознавців заходився коло перекладу цієї праці українською мовою. На жаль, сам автор уже не дочекався оприлюднення книжки (яка здатна стати поворотним пунктом у розвитку мовознавчої думки в Україні). Нарешті, Ю. Шевельов був ініціатором і редактором серії видань, присвячених фонології слов’янських мов.

У названих працях, а також у низці інших, він дослідив первісне гру-пування східнослов’янських мов та проблему “давньоруської мови”, вочевиднив глибоку диференціацію східнослов’янського простору ще за доісторичної доби й по-новому окреслив наявні на той час діалектні групи та їх пізніший розвиток. Наслідком цих розважань стало заперечення устійненого в науці погляду на існування давньоруської мовної спільноти та доведення ранньої окремішності груп, що на їх ґрунті витворилася українська мова (хоча дискусійним залишається датування початку її формування VI cт. після Р. Х.). Популярнішим стилем він виклав свої погляди в брошурі «Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? З проблем слов’янської глотогонії: Дві статті про постання української мови» (Київ, 1994; підготовчий варіант опубліковано роком раніше).

На особливу згадку заслуговує монографія, присвячена зовнішній історії української мови у ХХ ст.: «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–). Стан і статус» (1987, 1998; англійське видання –). У ній автор подав детальний і глибокий виклад ситуації перед Іою світовою війною та революцією, під час визвольних змагань (1917–рр.), “перед добою українізації” та в період її реалізації (1925–рр.), нарешті за секретарювання Постишева та Хрущова (1933–), описавши насамкінець ще становище української мови на території Польщі, Румунії та Чехословаччини. Тут здійснено тонкий аналіз усіх чинників, що сприяли розвиткові мови та її функцій, або навпаки, призводили до їх обмежень (за приклад може правити неоднаковість мовної ситуації в різних відділах Української Академії Наук). Зокрема, Ю. Шевельов розкрив велику вагу нетривалого періоду незалежності в 1917–рр. для збагачення словництва української мови, на що раніше не звертали належної уваги. Автор віднотував непослідовність і посутню поверховість “українізації” 1925–рр., виокремив дві мовознавчі школи, які впливали тоді на напрямок розвитку української лексики: київську, що він її називає етнографічною, та харківську –помірковано пуристичну. Показав він і небезпеку для мови, що йде від двомовності. Нарешті, в книжці відзначено позитивні й негативні сторони нормалізації лексики за радянських часів, а також збереження в говірній мові “ліквідованих” режимом слів.

У багатьох працях Ю. Шевельов студіював історію українського мовознавства, опублікував статті й розвідки, присвячені життю та здобуткам таких дослідників, як П. Бузук, В. Ганцов, Б. Грінченко, О. Курило, О. Потебня, В. Сімович, О. Синявський, І. Зілинський та ін., що мало особливо велике значення, коли йшлося про постаті, приречені на небуття в СРСР. Він підготував до друку вибрані праці В. Сімовича (1981–) та збірку статей О. Потебні (1992), відтворив збірник на пошану І. Зілинського, що мав вийти друком 1939 р. (1994).

Варто згадати ще дві книжки за його редакцією: видання праць Л. Васильєва з історії російської та української мов з важливою впровід-ною статтею (1972) і великий українсько-англійський словник К. Андру-сишина та Дж. Клетта (1957).

Польського читача особливо зацікавлять його праці, що стосуються польської мови та польсько-українських мовних контактів, зокрема зав-ваги з приводу праці С. Грабця про мову письменників “порубіжжя”: «On Slavic Linguistic Interrelations: Ukrainian Influence on the Polish Language in the 16th and 17th centuries» (1953).

Найважливіші вибрані статті й розвідки Юрія Шевельова, що багато які з них присвячені темам, не згаданим вище, з’явилися окремими книжками: «Teasers and Appeasers. Essays and Studies on Themes of Slavic Philology» (1971) та «In and around Kiev» (1991). А втім, важливих студій Ю. Шевельова, які стосуються інших слов’янських мов і насамперед російської, було значно більше.

Не можна поминути увагою численних мовознавчих статей, підгото-ваних Ю. Шевельовим для десятитомової «Енциклопедії українознав-ства», що виходила в 1955–рр., та для чотиритомової торонтської «Encyclopedia of Ukraine» (1990–).

Юрій Шевельов не мав багатьох “безпосередніх” учнів, але на його працях училося чимало дослідників. Варто сподіватися, що все нові й нові переклади його праць українською мовою, насамперед –«Історичної фонології української мови», відчутно вплинуть на розвій мовознавства в Україні.

Для України Шевельов тривалий час залишався тільки легендою, бо його ім’я було в ній під забороною (хоча й могло згадуватися в московських «Вопросах языкознания»). Зате з 1989 р. дедалі частіше виходять друком його праці: переклади статей, розвідок, книжок, –а нещодавно з’явився й фундаментальний твір Шевельова про фонологічну еволюцію української мови.

***

Справжня, «жива» українська мова ніколи не була «давньоруська», ніколи не була спільноруська», ніколи не була тотожна з російською, не була предком або нащадком або відгалуженням російської мови. Вона поставала й постала з праслов'янської, формуючися від 6 до 16 ст., і найкращий учений не визначить дня її народження. Вона витворювалася сторіччями, і тільки цілком довільно можна висувати тезу про рік або хоч би й століття її постання. Вона і молода і стара залежно від неминуче арбітрарного датування (хронологічного відліку) її початку, яке тільки й може бути арбітрарним, а ще краще, коли воно лишиться ніяке або множинне, себто пересувне.

Донедавна більшість українців обстоювали різницю/відмінність/відрубність своєї мови споконвіку, більшість росіян —споконвічну єдність її з російською, як і їхні послідовники за кордоном. Цих останніх було і є дуже багато. Що «майже всі зарубіжні славісти вважають її (спільноруську —Ю. Ш.)фікцією» (Півторак. 1991, ст. 28) —це, звичайно, фікція, але тепер фактів зібрано стільки, що серйозні російські вчені вже не можуть обстоювати міт єдиної «общерусской», давньоруської мови. Не випадково я тут кілька разів посилався на Трубачова (хоч він говорить про поодинокі прояви і утримується від узагальнень, хоч його ідеал все ще «в поисках единства»). Подібно і Янін та інші. Їх буде більшати. Політичну проекцію на сучасність, як я вже тут казав, з цих питань робити не обов'язково. Не треба. Хибно й небезпечно. Це різні речі.

Концепція Смаль-Стоцького з 1913 р. була невмотивована й недоречна. Шахматов був серйознішим ученим, але й його концепція не витримала випробування часу. Мало не щороку він видавав новий варіянт своєї історії формування східнослов'янських мов. Питання це йому боліло. Виклад його зазнавав нових і нових модифікацій, але в кожній він підкреслював «общерусскость» мовної ситуації до постання трьох сучасних мов. Та це не тільки вияв упевнености й впертости, а й вияв того, як ці проблеми його муляли. То він удавався до озії його тяжкостравного «Очерка древнейшего периода истории русского языка», 1915, то до прозорости «Введения в курс истории русского языка», I, 1916. Він будував раз-по-раз нові споруди, удосконалював попе редні, і він знову помічав у них загрозливі шпарини. Чи він прийшов би після 1920 р. до заперечення «общерусской» природи всіх цих споруд, ми не знаємо. Перешкоди були великі: інерція його наукового розвитку, з одного боку, правдоподібно підсвідомі політичні мотиви, з другого. Його ліберально-кадетські симпатії вимагали від нього визнання трьох сучасних східнослов'янських мов. Його російсько-імперський патріотизм не дозволяв йому побачити повної правди. 1905 року він боронив волю друку для української літератури, але виходячи не з потреб українців, а з відсутности небезпеки для російської імперії (Шевельов, 1987, ст. 44).

Відокремлення України 1917–1918 pp. викликало в Шахматова різке заперечення (Лотоцький, 359). Визволитися з політичних симпатій науковцеві не легко. Пропонована тут концепція мало кого задовольнить. Шахматовістів обурить віднесення початку формування української мови до 6 ст., «смальстоцькістів» – закінчення її формування до 16 ст. Але здається, що ми стоїмо близько істини, коли, заперечуючи й відкидаючи концепцію «общерусской» мови, містимо час формування української мови в початках від 6 – 7 століть, а закінчення –десь коло 16 ст. А мусімо ще пам'ятати, що шлях розвитку української мови протягом цього тисячоліття далеко не завжди був прямий і послідовний, не завжди йшов однією лінією. Складна картина? Було простіше в Шахматова, а ще простіше в Смаль-Стоцького. Але де і коли правда була проста і прямолінійна?

***

Згідно з наявними даними, за першу літературну мову в Києві (як місті та як державі) була мова старослов’янська –частково, слід гадати, в її моравському варіанті, але переважно в пізнішому східноболгарському, що сформувався за царя Симеона. Спроби довести існування в східних слов’ян літературної мови в давніші часиii , навіть якщо їх не вважати за безпідставні, можуть стосуватися хіба що Новгорода. Жодної пам’ятки, що її можна б потрактувати як складену говірною мовою, не існує; усе, що збереглося, має старослов’янську основу. Самого лише цього факту досить, щоб спростувати теорії, згідно з якими в Києві перед позиченням старослов’янської мови вживано власну внормовану мову, створену на ґрунті говірної. Наявні відомості дають підстави стверджувати, що згодом певні живомовні елементи поступово ввійшли до позиченої мови. Це відзначали Соболевський і Кримський; натомість Шахматов висунув власну теорію, за якою говірна мова потроху переповнила позичену старослов’янську й пересинтезувала її в нове утворення. Поява в літературній мові живомовних із походження слів і конструкцій, що були рівнозначні первісним старослов’янським виразам, призвела зрештою до нового перерозподілу всіх цих одиниць за темами та стилістичними рівнями. Отже, замість пропонувати туманні теорії про “демократичну революцію” в літературній мові під нібито визначальним впливом вічових зборів, корисніше було б розглянути цю еволюцію специфічних складників різних мовних жанрів. На жаль, у цьому напрямку немає просування вперед, і жодне нове дослідження так і не прийшло на зміну студії Пашена, трохи наївній і анахронічній у своїй перспективі.

Таким чином, напрямок, принаймні загальний, розвитку літературної мови в Києві вимальовується на сьогодні ясно –за умови, що не буде жодних нових знахідок. Як уже зазначено, йдеться про поступове проникання місцевих, тубільних елементів у запозичену старослов’янську мову, наслідком чого було громадження синонімів, відмінних зі стилістичного погляду й призначених для застосування в різних мовних жанрах.

Однак еволюція, яку пройшли літературні мови в інших культурно-політичних осередках тієї частини Русі, що пізніше дістала назву Україна, зовсім не мусила бути такою самою. Нам нічого не відомо про мовне тло Чернігова чи Переяслава. Здогадно можна припускати, що в цій частині Русі літературні мови розвивалися аналогічно або були тотожні. Але ця гіпотеза не є певною й не може бути доведена. Кожна місцевість могла мати власний варіант не лише говірної, а й унормованої мови. Наявні дані з Галича та поблизьких земель аніяк не потверджують сформульованої вище гіпотези. Навіть знані тексти Галицької Євангелії відрізняються від київськихiv. Відмінність одразу впадає в очі в текстах західноукраїнських грамот, що рясніють словами та виразами, спільними з західнослов’янськими мовами, але невідомими в київських пам’ятках. Цю різницю годі пояснити лише політичними чинниками, бо серед збережених текстів західноукраїнських грамот декотрі датуються ще 1341 р., тобто передують польській інвазії 1349–рр.; та й виглядає цей мовний вплив занадто потужним як на декілька нетривалих періодів польського панування. Попередні спроби деяких славістів схарактеризувати ці слова та вирази як полонізми хибують на надмірну спрощеність погляду. Радше можна припустити, що на цій частині майбутньої української території до 1341 р. розвинулася власна літературна мова на основі говірної, яка не збігалася з мовою Києва та прилеглих до нього земель. Коли саме розвинулася ця мова та чи вживано її в інших жанрах, окрім грамот, –невідомо. Певні елементи цієї літературної мови віднаходяться в галицькій частині Іпатського літопису. Утім, судячи з того, що дійшло до нас, у цій західній частині України не відбулося розвитку єдиної мови, здиференційованої тематично, як у Києві; навпаки –мало місце протиставлення однієї самостійної мови іншій. Першу, уґрунтовану в старослов’янській мові, вживано в церкві; другу, уґрунтовану первісно –але не виключно –в говірній мові, вживано у світському житті.

Політичні події зупинили дальший розвиток цих двох різновидів літературної мови. Загарбання Галицького князівства поляками призвело врешті до витіснення руського язика з офіційного світського вжитку. Київська традиція урвалася внаслідок занепаду Києва як політичної потуги (місто кілька разів руйновано). Вона продовжувала свій розвиток на російських землях, але в Україні звелася нанівець. Літературна мова мусила тут розпочати новий цикл своєї еволюції, відроджуючись у нових обставинах, витворених приєднанням усіх українських теренів, за винятком найзахідніших, до Великого Князівства Литовського.

Про літературну мову українських земель, що перебували під литовською зверхністю (приблизно з 1340 до 1569 р.), небагато можна сказати. Це одна з найбільш дивовижних і непоясненних прогалин у слов’янознавстві. Особливості тогочасної літературної мови ніким не були досліджені. Очевидним є значний вплив білоруської мови, оскільки столиця князівства була розташована на білоруських землях чи поблизу них. Як показала О. Курило, південно-західна межа вимовляння ненаголошеного о як а в багатьох словах, збережених сучасною українською мовою (багатий, гарячий тощо), збігалася з польсько-литовським кордоном, що перетинав у ті часи Поділля [20, с. 143]. То є непохибний доказ сили й вагомості білоруського впливу, але звідси все-таки не можна добути відповіді на головне питання: чи відрізнялася писемна мова українських областей Литви від уживаної в Білорусії лише мимовільними місцевими відхиленнями в фонетиці, морфології та лексиці, чи вона являла собою свідомо диференційований варіант тієї писемної мови, що її представлено, наприклад, у литовських статутах чи едиктах великих князів литовських? Дослідники славістичної проблематики поки що видали хіба що описові праці, де фіксуються особливі варіанти писемної мови (Дем’янчук, Станґ, Курашкевич та ін.). Коло порівняння чи узагальнення ніхто й не заходжувався. За твердженнями білоруських учених, ця мова є білоруська в своїй основі, а українські науковці вважають, що вона просто продовжує внормовану мову Київської Русіviii; проте обидва ці погляди не мають під собою підстав і виражають хіба що бажаність обстоюваного розв’язання. Ми геть нічого не знаємо про те, якою була мова, відома під назвою “руський язик”, що офіційно вживалася в законодавчих актах Литви (поляки, зрештою, ще досі саме так позначають непольське слов’янське наріччя на кресах). На це питання ми не можемо відповісти. Невідомо також, чи то була внормована мова з місцевими відхиленнями, що їм сприяла неповнота кодифікації, чи цілкова та водночас дволика мова, в якій повідомлення легко перелицьовувалося з однієї грані на другу, але при цьому обидві вони відчувалися й плекалися як різні сторони вищої єдності.

У середині та наприкінці XVI cт. на українській території з’являються нові тексти, що їх до певної міри свідомо ґрунтовано на розмовній мові, навіть коли вони призначалися для релігійного вжитку (волинська Пересопницька Євангелія 1556–рр., галицький Крехівський Апостол 1563–рр.). Важко сказати, чи ними просто завершувався попередній розвиток українського “варіанту” руського язика, чи –як a priori стверджувала стара ґенерація мовознавців (за Житецьким) –вони являли собою революційне оновлення літературної мови, здійснене в атмосфері Реформації [див.: 1, с. 14; 13, с. 1 і наст.; 12; 32, с. 128 і наст.].

Цей брак обізнаності, що дотривав і до наших днів, є великою білою плямою на мапі мовної історії України –плямою, яка за часів Шевченка була ще більшою. Отже, якщо літературна мова тієї доби й мала бодай який-небудь вплив на формування сучасної української мови, то лише мінімальний.

Про події наступного періоду –десь від 1569 до 1709 рр. –відомо більше. Проте слід завважити, що дослідники літературної мови того часу –від Житецького до Мартеля, –виконавши величезну працю, пов’язану зі збиранням і впорядкуванням даних, несуть при тому часткову відповідальність за деякі кривотлумачення. Співіснування пам’яток, писаних мовою, що наближалася до говірної української, та інших пам’яток, писаних по-старослов’янському, ще й з намаганням зберігати цю мову якомога чистішою, сприймалося як відбиття ситуації, коли мовні рівні відрізнялися один від одного піднесеністю стилю, а точніше –своєю приналежністю до певного жанру. У такий спосіб можна було б тлумачити мовні явища доби розквітлого класицизму, але аж ніяк не барокоix. Друга інтерпретаційна помилка полягала в тому, що велику кількість полонізмів у тогочасних пам’ятках пояснювано самим лише блиском і вищістю польської цивілізаціїx. Насправді стосунки між мовою церковною та мовою світською були, як здається, водночас і динамічніші, й більш залежні від соціально-політичної ситуації, ніж гадають учені. Пересопницька Євангелія та Крехівський Апостол –то пік зближення між мовою релігійного письменства та говірною мовою. Але дальшої еволюції в цьому напрямі не сталося. Як показав Грузинський, пізніші рукописні Євангелії (Волинська Євангелія 1571 р., Літківська Євангелія кінця XVI cт.) містять, усупереч очікуванням, більшу кількість слов’янських слів і форм [див.: 8, особливо т. 22, с. 106 і наст.]. Зворотний процес, спрямований на відродження слов’янщини, зрештою взяв гору; і вивершенням його стала поява праць, у яких церковнослов’янська мова пропаґувалася як єдина літературна мова в Україні, –наприклад, у граматиках Лаврентія Зизанія (1596 р.) та Мелетія Смотрицького (1619 р.) чи в словнику Памва Беринди (1627 р.). Це тяжіння до свідомого відновлення “чистої” старослов’янської мови та впровадження її в усі царини письменства було близьке до повної реалізації. Недарма П. Могила саме цією мовою компонував свого щоденника, навіть оповідаючи найпідліші події буденного життя [див.: 40]. Призначенням цієї переробленої старослов’янської мови було витіснення народної мови з літератури, а не мирне співіснування з нею в межах різних літературних жанрів.

Ці дві грані літературної мови перебували між собою в справжньому протиборстві, що його можна пояснити тогочасними суспільно-політичними умовами. Писемну мову, уґрунтовану в говірній, уживано дедалі менше. На неї тиснула польська мова. Польські (та латинські) слова й звороти її заполонили. Розпадалася й соціальна база, на якій могла б розвиватися “народна” літературна мова. У межах польської держави не існувало й не могло існувати українського придворного життя. Польська система податків і обмежень укупі з деякими польськими законами стримували розвиток і добробут українців у містах, обертаючи українські квартали у щось на кшталт ґетто. Створено законодавчі перепони культурному розвиткові українського духівництваxi. Більшість шляхти, духівництва й міщан були, таким чином, утрачені для нації або перетворилися на непримітних громадян другого ґатунку. Крім Церкви, не існувало жодної національної установи. Не було в суспільстві й жодної установи, здатної забезпечити взаємини та контакти, потрібні для остаточного утвердження літературної мови.

Не дивно, отже, що в цих жалюгідних обставинах, коли говірна українська мова була предметом зневаги, найосвіченіша верства нації, тобто насамперед духівництво, яке ще мало певну свободу й доступ до освіти, відмовилася від уживання літературної мови на основі говірної. Опираючися чужинецькому впливові, треба було протиставити польсько-латинській традиції власну, тобто церковнослов’янську. Звідси –відчайдушні спроби оживити церковнослов’янську мову, які остаточно притлумили всякий подальший розвиток зародків нової мови на основі говірної. Сама по собі старослов’янська мова не годилася ні на що, бо її первісне витворення було занадто штучне й умоглядне.

Реальність, яку спостерігаємо на Україні в XVII ст., –це варійований, анітрохи не впорядкований, ба навіть геть безладний ужиток церковнослов’янської мови (в тому вигляді, як її відновили тогочасні вчені) та ще однієї писемної мови, наближеної до говірної й насиченої полонізмами. А проте саме цей “розлагоджений” (якщо не хаотичний), навдивовижу плутаний і штучний ужиток писемної мови, а вірніше писемних мов, народжений у суспільно-політичних умовах України XVII cт., якнайдоладніше пасував до модного під ту добу барокового стилю. Для тогочасних письменників такий “розлагоджений” мовний ужиток виявився заразом і зручним, і привабливим. Мабуть, саме невимушеність і безсистемність в уживанні слов’янщини й підтримували впродовж більш як століття таку на перший погляд безладну ситуацію, уможлививши водночас творення ориґінальної літератури різними “мовами”.

Розклад козацької державності після Мазепиної поразки під Полтавою 1709 р., а також занепад барокового стилю в письменстві й у суспільстві призвели до відмирання літератури XVII ст., що вона існувала під “гаслом” справді прецікавим: “якнайменше впорядкованості”. Нові суспільно-політичні умови (приєднання більшої частини України до Росії) супроводжувалися виробленням нового стилю –класицизму.

Доволі хутке зросійщення шляхти та вищого духівництва потягло за собою специфічне застосування класичного розшарування словництва на сталі верстви, що кожна з них співвідносилася з певними літературними та мовними жанрами. Основою “високого” стилю стала російська мова зі значною домішкою церковнослов’янських елементів, тоді як чиста російська мова зробилася “середнім стилем”, а розмовній українській відведено роль стилю “низького”. У такий спосіб російська мова стала панівною літературною мовою на Україні в XVIIІ ст., і відбулося це не внаслідок насильства чи якоїсь урядової постанови, а передусім із тієї причини, що її вжиток відповідав суспільно-культурній орієнтації освічених верств. Цим пояснюється той на позір незбагненний факт, що політичні твори антиросійського спрямування, наприклад вірші Капніста чи «Історію Русів» писано російською мовою. І хоча в творах Сковороди Синявський знайшов чимало українізмів, вони являють собою лише мимовільну данину розмовній мові краю, а переважно твори Сковороди скомпоновані мовою церковнослов’янською або російською. Вживання української мови обмежувалося тоді такими жанрами, як інтермедія, пародія, травестія, народна комедія та сатира. Тим-то сила анонімних поетів-бурсаків вкупі з Некрашевичем, Котляревським (1769–) та Білецьким-Носенком (1774–) вдавалися до однакового стилю й прибирали схожу поставу –доки не запанував романтизм.

На особливу увагу заслуговує один факт, що не мав великого значення взятий сам по собі (оскільки народний стиль не вважався за літературну мову), а проте згодом виявився важливим у подальшому розвитку сучасної української мови: це поступове заступлення північних і західних говірок південно-східними. В пам’ятках XVII ст. і навіть більшої частини XVIII cт. якщо й уживалися діалекти, то здебільшого північні й західні. Південно-східні говірки набули ваги щойно пізніше. Це зміщення остаточно увиразнилося в творах Котляревського, Гулака-Артемовського та ін., писаних в оперті на говірки Полтавщини, Харківщини та південної частини Київщини, й відтак було підхоплене поколінням романтиків. Такій зміні, вочевидь, сприяли політичне розчленування України та економічний і культурний занепад її північної та західної частин, внаслідок чого провідними культурними осередками стали Київ, Полтава й особливо Харків –після відкриття в ньому університету.

Романтизм почав ширитися приблизно з 1820 р., накладаючи свої принципи на давні традиції й спричиняючи нове переосмислення поглядів на мову. На Україні цей рух був увінчаний творчістю Шевченка та Куліша, які згодом далеко вийшли за рамці романтизму. Романтичний дух, що він, так би мовити, створив на Україні сучасну літературну мову, гостро контрастував із духом класицизму. Центральною ідеєю класицизму була ієрархія чи диференціація стилів, або радше жанрів; мова ним трактувалася лише як засіб. Романтизм, навпаки, наполягає на тезі, що її можна окреслити як символічне застосування мови –коли та перетворюється на знамено, програму, гасло, мірило всього. У кінцевому підсумку мова розглядається як вияв національної душі та скарбниця національного історичного досвіду, нагромадженого впродовж століть. Звідси бере початок ідея синтезу національних стилів на ґрунті живої народної мови та мови фольклору –й саме такий синтез спостерігається в творчості Шевченка та Куліша. Щоб перетворити говірну мову на ще досконаліший і вірніший виплив народної душі та національної історії, ці письменники спершу мусили очистити її від “низьких” і вульґарних елементів, засвоєних у попередні часи. З другого боку, вони водночас мали передати цій новій мові спадщину давнини. Серед іншого це призвело до нового защеплення в Шевченкових та Кулішевих творах церковнослов’янських елементів, надто тих, що були знані завдяки їх застосуванню в церкві. Порівняно з Кулішем, Шевченко ближче стоїть до традицій давньої київської літературної мови, що тяжіла до поєднання народної мови з церковнослов’янською (звісно, в дуже різних пропорціях); натомість Куліш стоїть ближче до барокової традиції на позір хаотичного сполучання різнорідних елементів, хоча в теоретичних заявах він радше схилявся до іґнорування української мовної практики XVII ст.

Коротко кажучи, створення сучасної української мови, доконане під добу романтизму Шевченком і Кулішем, здійснилося на основі народної мови, або –за канонами класицизму –т. зв. “низького” стилю, що він, своєю чергою, базувався на південно-східному наріччі (хоча Куліш народився й прожив більшу частину життя на півночі України). Це наріччя було піднесене до статусу мови завдяки залученню фольклорних елементів та засвоєнню стилів, вироблених попередньою традицією.

З бігом свого розвитку ця новостворена –чи відтворена –літературна мова втратила велику кількість видобутих із забуття й штучно запроваджених у неї давніх елементів. Через утиски з боку російського уряду вона опинилася навіть перед загрозою повного вигублення цих високих елементів, наближаючися до “низького стилю” передромантичної доби. Але це збіднення було затримане завдяки впливам із Західної України, де жодних офіційних чи юридичних перепон на шляху розвитку літературної мови не було. Контакти між новітньою українською мовою в тому вигляді, як її вживано на підросійській Україні (більша частина країни) і як її вживано на підавстрійській Україні, не були постійні, та все ж, навіть попри евентуальні утруднення, загалом вони виявили себе як плідні для розвитку мови.

Фактично сталося так, що саме Західна Україна підхопила в 1860–рр. літературну мову, вироблену романтиками. Внаслідок обмежень, запроваджених російським урядом 1863 р., а надто накладеної 1876 р. заборони на всяке прилюдне вживання писемної та усної української мови більшість українських видань друковано в Галичині. Через це до писемної мови потрапляли численні тамтешні елементи, особливо в галузях, що їх жодним робом незмога було розвивати на підросійській Україні, як-от: правництво, врядування, техніка, наука тощо. В загальноукраїнську мову тоді ввійшли навіть деякі локальні риси на рівні морфології та фонетики. Це “вторгнення галицизмів” спричинило певне невдоволення й викликало два “язикові спори” (в 1891–рр. і в 1907–1912 рр.) між прихильниками мови питоменної й “чистої”, з одного боку, та нової, частково “озахідняченої” –з протилежного. Другий спір мав місце вже по революції 1905 р., коли на підросійській Україні знову дозволено друк матеріалів будь-якого ґатунку українською мовою.

Узаємодія двох варіантів сучасної української мови тривала й після революції 1917 р. Різнобічний вплив галицьких особливостей надзвичайно зріс у двадцятих роках, під час т. зв. “українізації”. Навіть тепер, коли Західна Україна належить до того самого політичного організму, що й решта країни, відіграючи в ньому хіба що другорядну роль, у книжкових і періодичних виданнях, які друкуються в радянській Україні, можна помітити певний вплив мови західноукраїнської інтеліґенції, хоча політичне керівництво від початку тридцятих років ставиться до цього несхвально.

Пошанівок для рідної мови, ба навіть її культ, покликані до життя романтичними уявленнями, збереглися й після їх розсіяння, винісши питання української мови в центр політичних конфліктів кінця ХІХ –початку ХХ ст. При цьому засаду історичного синтезування літературної мови з елементів народної мови та пісні ніколи остаточно не облишено, хоча сфера її дії в подальшому значно звузилася й реально її заступив принцип сполучення діалектів.

Як і багато інших літературних мов, українська літературна мова являє собою суміш –як під оглядом історичним, так і під діалектним. Щоправда, історичні елементи мають у ній лише другорядну вагу й уживаються передовсім задля жанрового урозмаїчення. Натомість діалектний внесок (із західних говірок насамперед) є, безперечно, дуже значним, та попри це не становить якогось особливого стилістичного шару, окремого від решти. Він зіллявся в одне ціле з основою літературної мови. З цього погляду співвідношення складників в українській літературній мові є геть відмінне в порівнянні з російською літературною мовою. Російська мова є з походження неоднорідна й тяжіє до закріплення різних елементів, що лежать у її основі (тобто складника власне російського та складника церковнослов’янського) за різними мовними жанрами. Українська мова є в істоті своїй однорідна й не має подібної тенденції. Засада її організації нагадує радше сербсько-хорватську мову, що вважається за одне ціле, –хоча в українській тяжіння до централізації й уодностайнення виявляється з більшою силою.

Варто відзначити ще одну особливість у розвитку сучасної української літературної мови. Усупереч звичним уявленням про утвердження літературної мови як щось похідне від існування культурних осередків, вибудуваних завдяки економічному та політичному поступові, українська літературна мова була витвором окремої групи освічених людей, що з поміж них найпомітніші –Шевченко та Куліш. Вона була започаткована за допомогою поезії й заради поезії, як вияв поетичного духу. На Україні майже зовсім не було великих міст –а в тих, що були, вищі суспільні верстви послуговувалися російською мовою усно й на письмі. Групи українських інтеліґентів і буржуазії були малі й нечисленні. Українська мова, за небагатьма винятками, була мовою лише селянства та нижчого духівництва.

Після свого створення літературна мова перетворилася на гасло, знамено, мету. Наприкінці ХІХ ст. український національний рух був спрямований передовсім на питання культури, освіти, літератури. Ці питання переростали в політичні проблеми. У ХХ ст. український визвольний рух лише потроху відійшов від мовних домагань, перебудувавшися в рух суто політичний. Тільки в партизанській Українській Повстанській Армії під німецькою окупацією мовну проблематику вперше відсунуто на другий план і мова перестала бути критерієм ототожнення друзів і ворогів.

Усупереч звичним теоріям, що розглядають розповсюдження котроїсь мови як наслідок політичного руху, українська літературна мова дає приклад “дива”, коли сме її розповсюдження й поклало початок політичному рухові. Мовний витвір Шевченка й Куліша вторував шлях, що привів до створення політичних партій, до заснування держав, до формування армій, до воєн, до борні та конфліктів. Отже, не випадково й не дивно, що від дореволюційних часів і по сьогодні в кожній селянській хаті традиційно висить Шевченків портрет, часто уквітчаний. Аматори парадоксів можуть сказати, що поет створив мову, а мова створила націю. Звичайно, нація мала за собою власну довгу традицію, проте ця традиція вже була явно наблизилася до межі розпаду та загину.

***

Юрій Шевельов –величина номер один у світовому мовознавстві. Для історії української мови ця людина зробила те, що і Михайло Грушевський для історії України.

Список використаних джерел

http://historians.in.ua

http://www.istpravda.com.ua

http://tavrijci.org

http://uk.wikipedia.org

http://izbornyk.org.ua