Правове регулювання захисту конкуренції в Україні
ПЛАН
ВСТУП
РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНКУРЕНТНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
- Еволюція законодавчих вимог щодо конкуренції. Сучасна система конкурентного законодавства в Україні.
- Правова природа, джерела та система конкурентного права.
- Проблеми правового регулювання конкурентних відносин.
Висновки до Розділу 1
РОЗДІЛ ІІ. ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ТА ШЛЯХИ ЙОГО ВПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ
2.1. Впровадження заборонних норм та шляхи їх вдосконалення в конкурентному законодавстві.
2.2. Практика припинення порушень конкурентного законодавства.
Висновки до Розділу 2
РОЗДІЛ ІІІ. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТА ВДОСКОНАЛЕННЯ КОНКУРЕНТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
3.1. Світовий досвід правового регулювання конкуренції та преспективи його впровадження в Україні.
3.2. Актуальні проблеми взаємодії норм Господарського кодексу з іншими нормативно-правововими актами конкурентного законодавства в Україні.
3.3. Актуальні проблеми вдосконалення адміністративно-господарських санкцій за порушення конкурентного законодавства.
Висновки до Розділу 3
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
ВСТУП
Актуальність теми. В Україні з перших кроків незалежності державна підтримка та захист добросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності були віднесені до пріоритетних напрямів ринкової трансформації економіки.
Враховуючи, що на початку 1990-х років в українській економіці переважали суб’єкти господарювання які займали монопольне становище, головний наголос у законах, які розроблялися та приймалися в той час, робився на подоланні монополізації товариних ринків. Українське законодавство, що регулює економічну конкуренцію, було започатковано, насамперед, як антимонопольне законодавство.
Результати застосування антимонопольного законодавства в Україні можна охарактеризувати як не ефективні. Мети створення і розвитку конкуренції на товарних ринках України антимонопольне законодавство не досягло, хоч в окремих галузях наявна тенденція до формування конкурентного середовища. Не вдалося послабити дію деяких монопольних структур, що залишилися від радянського періоду, і має місце поступове формування нових монопольних структур.
Вказані результати обумовлені, головним чином, тим, що антимонопольне законодавство із самого початку розглядалось як спрямоване проти монополістичної діяльності. При розробці законодавства не бралися до уваги, по-перше, сама мета розвитку конкурентних відносин, по-друге, особливості національних умов, що полягають у повній відсутності конкурентних відносин, що потребувало розробки жорстких заходів конкурентного регулювання і визначало створення стимулюючих норм як першочергове завдання.
Саме тому постала нагальна потреба термінового доопрацювання антимонопольного законодавства з метою стимулювання створення конкурентних відносин. У 2001 році в Україні почало формуватися нове конкурентне законодавство, в якому були враховані недоліки антимонопольного законодавства, і з’явилися норми, що були покликані стимулювати розвиток конкурентних відносин в державі. Норми стимулюючого характеру отримали закріплення як в конкурентному законодавстві, так і в інших актах законодавства антимонопольного і конкурентного спрямування.
Обрання теми дипломної роботи зумовлене відсутністю системних та комплексних досліджень з проблематики, узагальнення і побудови системи конкурентного законодавства. Оскільки наукова систематизація, як логіко-предметна, творча, аналітична робота по осмисленню правових норм, дозволяє упорядкувати їх, розмежувати і узагальнити то це, в свою чергу, дозволяє більш ефективно їх вдосконалювати.
Наведені чинники визначають актуальність дисертаційного дослідження проблем формування та розвитку конкурентного законодавства в Україні.
Науково-теоретичною основою дослідження стали праці відомих учених, які займалися вивченням окремих концептуальних засад розглянутої проблеми. З таких досліджень, у першу чергу, варто назвати праці: О.В.Безуха, З.М.Борисенко, В.Н.Ворожейкіна, В.В.Галкіна, І.І.Дахна, В.І.Ерьоменка, Л.Р.Білої, І.А.Балюк, О.А.Жидкова, Ю.В.Журика, А.І.Ігнатюк, В.В.Качаліна, Д.А.Керімова, Н.М.Корчак, О.О.Костусєва, Н.І.Клейн, В.К.Мамутова, М.М.Малеїної, С.Б.Мельник, Н.О.Саніахметової, Л.Н.Семенової, К.Ю.Тотьєва, М.І.Тітова, Т.Г.Удалова, І.А.Шумило та інших. Зазначені дослідники при аналізі окремих проблем конкурентного законодавства в першу чергу звертають увагу на обмежувальні заходи, тоді як в дипломній роботі ставиться і вирішується завдання комплексного дослідження конкурентного законодавства, аналізу його як системи правових норм стимулюючого й обмежувального характеру.
Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в здійсненні комплексного наукового аналізу конкурентного законодавства України, етапів його становлення та систематизації загальних та спеціальних правових норм щодо захисту конкуренції, формуванні теоретичних висновків та розробці пропозицій щодо напрямків удосконалювання та підвищення ефективності впливу конкурентного законодавства, у тому числі шляхом поліпшення практики його застосування.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини держави та суб’єктів господарювання у сфері захисту конкуренції.
Предметом дослідження є правове регулювання захисту конкуренції в Україні.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному системному аналізі сукупності матерiально-правових i процесуальних проблем конкурентного законодавства в сучасних умовах. Проведене дослідження дало можливість одержати нові результати, які обґрунтовуються в дипломній роботі, сформувати систему теоретичних поглядів на стан та перспективи розвитку цієї підгалузі законодавства, а також розробити практичні рекомендації щодо вдосконалення правових норм, що регулюють захист конкуренції та механізм його здійснення.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані в дипломній роботі висновки, пропозиції та рекомендації можуть бути використані для подальшої розробки теоретичних основ систематизації конкурентного законодавства та для його вдосконалення. Окремі положення та рекомендації, сформульовані в дипломній роботі, можуть бути використані в правозастосовчiй діяльності органів Антимонопольного комітету України, судів, державних органів та органів місцевого самоврядування, та в господарській діяльності суб’єктів господарювання.
Структура та обсяг дипломної роботи: визначаються її метою i завданнями. Робота складається із вступу, трьох розділів, що поділяються на дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 206 сторінки, з яких 17 сторінок займає список використаних джерел, 47 сторінок додатки до дисертаційної роботи.
РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНКУРЕНТНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
1.1. Еволюція законодавчих вимог щодо конкуренції. Сучасна система конкурентного законодавства в Україні
Зі здобуттям незалежності в Україні був проголошений курс на розбу дову принципово нового економічного середовища, заснованого на ринко вих методах господарювання. Оскільки досвід індустріально розвинених держав переконливо свідчив про найвищу соціально-економічну ефективність ринкової економіки порівняно з плановим господарством, для підвищення рівня життя широких верств населення необхідно було опанувати цей досвід і по можливості, застосувати його в реаліях життя, які склалися в країні. Закладення основ ринкової економіки вимагало зосередження неабияких зусиль, здійснення практичних заходів, спрямованих на формування реального конкурентного середовища.
Конкуренція є змагальністю господарюючих субєктів, коли їх спільні дії ефективно обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови обігу товарів на даному ринку і стимулюють виробництво тих товарів, які потрібні споживачеві. Конкуренція — це економічна боротьба між підприємцями за кращі умови господарювання: за найбільш вигідні умови виробництва і реалізації продукту, і отримання максимального доходу. Конкуренція є ефективно діючим механізмом змагання на ринку. Саме дія механізму конкуренції примушує всіх учасників ринкового господарства не зупинятися на досягнутому, а перебувати в постійному пошуку нових можливостей. Конкуренція діє як примусова сила, примушуючи підприємців боротися за збільшення прибутку шляхом пошуку нових форм і методів виробництва, використання новітньої технології, нових способів організації й управління.
Відповідно до теорії, ринкові методи господарювання ґрунтуються насамперед на конкуренції товаровиробників, які в боротьбі за споживача змушені знижувати ціни на свою продукцію, постійно вдосконалювати її якість, а це, у свою чергу, вимагає постійного удосконалення виробництва, запровадження досягнень науково-технічного прогресу, покращення організації виробничих процесів. Конкуренція по праву вважається душею ринкової економіки, і саме її необхідно було створити в Україні. А для цього слід було передусім розробити конкурентне законодавство.
Прийняття в державі великої кількості нормативно-правових актів, які регулюють відносини конкуренції, призвело до утворення нової галузі законодавства — конкурентного права. Адже основне призначення конкурентного права будь-якої держави з ринковою економікою — захищати і підтримувати конкуренцію правовими засобами.
Конкурентне законодавство регулює відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління і контролю з субєктами господарювання; субєктів господарювання з іншими субєктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними і фізичними особами у звязку з економічною конкуренцією.
Першим кроком у становленні національного конкурентного законодавства можна вважати прийняття в серпні 1990 року Закону УРСР «Про економічну самостійність Української РСР». Це був, по суті, закон, який запроваджував ринкові засади управління економічними процесами, а також принципи повної господарської самостійності і свободи підприємництва. Він, зокрема, визначав, що держава заохочує конкуренцію й усуває монополізм у виробництві товарів і наданні послуг. Верховна Рада України включила антнмонопольне законодавство до переліку актів, які повинні забезпечувати реалізацію цього закону.
Група науковців і консультантів Верховної Ради України на основі вивчення світового досвіду запровадження антимонопольного законодавства розробила Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Він був прийнятий Верховною Радою України 18 лютого 1992 року за №2132-ХП. Це був один з перших ринкових законів незалежної України.
Панування державної власності на засоби виробництва не передбачало конкурентних відносин між підприємствами. Усі пропорції виробництва, ціни, якісні характеристики товарів, напрямки товаропотоків визначалися в централізованому порядку міністерствами й відомствами, над якими стояли Держплан і Кабінет Міністрів. У результаті такого господарювання на початку 1990-х років в українській економіці суцільно панував монополізм. Вважалося, що створення підприємств-гігантів, які забезпечують економію на масштабах виробництва, - найефективніша інвестиційна політика. Саме тому система конкурентного законодавства, яка в ті часи формувалася з метою усунення негативних наслідків суцільної монополізації всього соціально-економічного життя суспільства, мала антимонопольну спрямованість.
На порядку денному гостро стояла проблема проведення демонополізації. За великим рахунком передісторією формування системи захисту економічної конкуренції та обмеження монополізму в Україні був комплекс заходів з демонополізації економіки, започаткований у 1990 році Постановою Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо демонополізації народного господарства». Закон СРСР 1991 року «Про обмеження монополістичної діяльності в СРСР» увібрав позитивний досвід розвинутих країн у питаннях запровадження антимонопольного законодавства. Верховна Рада України 21 грудня 1993 року прийняла Постанову «Про Державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції», яка визначила мету й завдання політики демонополізації, основні її поняття і принципи. Важливою складовою цього документу було визначення завдань, способів і порядку здійснення антимонопольного регулювання як складника антимонопольної політики держави. Програма окреслила пріоритети й завдання першого етапу здійснення антимонопольної політики, галузеві й регіональні особливості демонополізації на період 1993-1995 років. У ній розглядалися також міжнародні аспекти демонополізації економіки й розвитку конкуренції. Наслідком проведення демонополізації було створення на загальнодержавних і регіональних ринках десятків тисяч самостійних суб'єктів господарювання, що з часом дозволило перенести акценти в економічній політиці держави зі здійснення заходів демонополізації на забезпечення розвитку повноцінного конкурентного середовища.
Для реалізації поставлених завдань демонополізації економіки, створення і захисту конкурентного середовища, а також попередження й припинення порушень антимонопольного законодавства необхідно було створити спеціальний державний орган. Зразу ж після прийняття Верховною Радою України Закону України «Про обмеження монополізму й недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» була розпочата робота з формування кадрового складу нового органу.
Закон «Про Антимонопольний комітет України» був затверджений Верховною Радою України 26 листопада 1993 року за №3659-ХП. Він був уведений у дію Постановою Верховної Ради №3660-12 від 26.11.1993 р. Він визначив статус АМК як державного органу, який утворює Верховна Рада України і був покликаний забезпечувати державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захищати законні права й інтереси підприємців і споживачів від його порушень, сприяти розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки. Закон надав Антимонопольному комітету право визначати монополістів, давати обов'язкові для виконання розпорядження з відповідних питань, накладати штрафи, затверджувати нормативні акти в межах своєї компетенції. Поряд із серйозними повноваженнями були надані й суттєві гарантії Голові і державним уповноваженим комітету. Зокрема, відставка Голови була можлива лише за власним бажанням чи станом здоров'я, а також у разі вчинення ним злочину чи грубого порушення службових обов'язків. В усіх випадках питання про звільнення Голови АМК мала вирішувати Верховна Рада за поданням Голови Верховної Ради України.
Отже, хоча створення законодавчої бази захисту економічної конкуренції розпочалося ще на початку 1992 р., перші спроби застосування норм конкурентного законодавства були здійснені майже через два роки, коли був підготовлений Закон «Про Антимонопольний комітет України», Парламент його затвердив і 23 грудня 1993 р. Постановою Верховної Ради України «Про склад Антимонопольного комітету України» призначив повний склад цього колегіального органу.
При практичному застосуванні самого конкурентного законодавства стало зрозуміло, що чинні закони не зовсім відповідають реаліям життя нашої країни. Багато їхніх положень, які були запозичених із досвіду розвинених ринкових країн, просто не могли поки що застосовуватися в перехідній економіці України. До одних законів потрібно було вносити суттєві зміни, а інші просто писати заново. У вітчизняній законотворчій практиці не було з цієї проблематики жодних напрацювань. Не було юристів-професіоналів, які могли б це робити.
Фахівці Комітету не тільки внесли пропозиції до великої кількості законодавчих і нормативних актів, які готувалися іншими відомствами, а й підготували цілий ряд нових законів, які безпосередньо стосувалися конкурентної політики. Досить тривалий час здійснювалася підготовча робота для написання нового закону, який би змінив чинний закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Гострою потребою практики господарювання у сферах природних монополій була розробка відповідного законодавчого акта. Ясно було й те, що необхідно було готувати закон «Про захист від недобросовісної конкуренції», оскільки одна невелика стаття закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», присвячена цій проблемі, не забезпечувала належних законодавчих основ попередження й припинення випадків недобросовісної конкуренції, які були далеко не поодинокі у практиці господарювання.
У червні 1996 року на п'ятій сесії Верховної Ради України було прийнято нову Конституцію України. Принципово важливим було закріплення в ній принципу державного захисту конкуренції в підприємниці діяльності. У статті 42 Конституції України проголошено, що «держава безпечує захист конкуренції підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом». Таким чином держава взяла на себе функцію захисту конкуренції і проголосила антиконституційними діями зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісну конкуренцію. Це тепер означає, що підприємці й органи влади, які допускають такі дії, порушують Конституцію держави.
Наявність цієї вимоги в Конституції України означає право будь-якої особи вимагати не тільки через Антимонопольниіі комітет, а й через суд припинення зазначених дій. Звернення з заявою про захист своїх прав до органів Антимонопольного комітету України не обкладається митом і дає змогу вимагати накладення штрафу на порушника. У цьому випадку обов'язок доведення факту порушення покладений на органи Антимонопольного комітету України, а не на заявника. Звернення з позовом безпосередньо до суду дає можливість вимагати не лише припинення заборонених дій, а й відшкодування збитків у подвійному розмірі від завданої шкоди.
Після прийняття Конституції створення монополій могло відбуватися лише з дотриманням певної законодавчо визначеної процедури. Тобто з моменту прийняття нової Конституції в Україні вже не можуть виникати нові монопольні утворення просто через рішення окремих чиновників або особисті плани впливових інвесторів. Розроблена спеціальна законодавчо затверджена процедура погодження створення таких структур і порушення цієї процедури є порушенням вимог Конституції. Самі ознаки монопольного становища, різновиди монополії, якісні й кількісні її характеристики можуть бути визначені тільки в порядку, передбаченому відповідним законодавством України. А будь-яке довільне визначення видів і меж монополії з порушенням встановленого порядку незаконне.
Вимоги статті 42 Конституції - фундамент, на якому тримається вся система захисту конкуренції в Україні. Відображення підвалин політики шодо розвитку конкуренції безпосередньо в Конституції України західні фахівці з антимонопольного й конкурентного права оцінили як свідчення серйозних намірів держави щодо ринкових перетворень. Вони відзначали, що відповідних положень немає в основних законах багатьох країн, які входять до Європейського Союзу. Вимоги до захисту конкуренції, дотримання принципу вільної ринкової економіки з вільною конкуренцією містяться в Договорі про Європейський Союз, і лише через застосування положень згаданого договору обов'язкові для країн, які входять до його складу.
Стаття 92 Основного закону вказує, що виключно законами Україні визначаються правила конкуренції і норми антимонопольного регулювання, що теж свідчить про досить важливу роль, яку держава надає конкурентній політиці. З іншого боку, встановлення Конституцією вимоги щодо виключно законодавчого визначення правил конкуренції може означати, що суб'єкти господарювання й органи влади, й управління повинні дотримуватися тільки тих правил конкуренції, які встановлені законом.
Практично одночасно з прийняттям нової Конституції був затверджений і Закон «Про захист від недобросовісної конкуренції». Його Верховна Рада України прийняла 7 червня 1996 року за №236/9б-ВР. Закон введений у дію 1 січня 1997 року Постановою Верховної Ради України від 7 червня 1996 року за №237/9б-ВР. Цей закон був необхідний для створення належних правових засад боротьби з недобросовісною конкуренцією. Кілька років вирішення цих питань ґрунтувалося здебільшого на положеннях Указу Президента України від 5 грудня 1994 року «Про заходи щодо запобігання недобросовісній рекламі та її припинення», а потім на Законі України «Про рекламу». Вони були розроблені на вимогу практики. На той час Антимонопольний комітет виявляв велику кількість порушень у вигляді недобросовісної реклами, а 7 стаття Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», яка була присвячена недобросовісній конкуренції, не давала можливості ефективно припиняти ці порушення. Статтю, безумовно, потрібно було розширювати. Враховуючи той факт, що конкурентне законодавство й конкурентна політика багатьох країн світу розділяються на два основних напрямки: захист конкуренції і недопущення проявів зловживань монопольним становищем, а також захист від недобросовісної конкуренції, вирішено було виокремити з Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» питання недобросовісної конкуренції і роз робити новий закон.
Паралельно до проекту нової Конституції України було запропоновано внести вимогу щодо неправомірності порушення правил добросовісної конкуренції. Це було необхідно, зокрема, й тому, що 25 грудня 1991 року Україна приєдналася до Паризької конвенції з охорони промислової власності і тому зобов'язана була перед міжнародною спільнотою забезпечити в межах своєї території ефективний захист від недобросовісної конкуренції.
Прийняття Конституції й ряду нових законів, а також внесення змін до багатьох чинних законів і кодексів вимагало внесення змін до закону «Про Антимонопольний комітет». Це обумовило розробку Антимонопольним комітетом проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Антимонопольний комітет України». Він був прийнятий Верховною Радою України 13 липня 2000 року N1907-111 (чинний №1907-14) Цей Закон по-новому визначив місце Антимонопольного комітету України в системі державних органів, цілі й завдання його діяльності, повноваження, питання відносин з органами влади, порядок призначення державних уповноважених АМК, механізм його фінансування, рівень державних гарантій працівникам.
Зміни до Закону «Про Антимонопольний комітет України», внесені у 2000 році можна розглядати як «крок вперед і два кроки назад». З одного боку, позитивним є те, що було уточнено компетенцію та повноваження органів Комітету, підвищені гарантії реалізації цих повноважень, зокрема вдосконалено матеріальні умови роботи фахівців. А з іншого боку, вкрай негативним є те, що в результаті внесених змін АМК значною мірою втратив свою незалежність, перетворившись в орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. Лише через три роки неабиякими зусиллями статус Комітету було відновлено. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України з питань захисту економічної конкуренції» від 20 листопада 2003 р. №1294-ІУ , опублікованого в газеті «Урядовий кур'єр» 6 січня 2004 р., АМК став не органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, а просто державним органом зі спеціальним статусом, мета діяльності якого — забезпечення державного захисту конкуренції її підприємницькій діяльності.
У 2000 році, крім внесення серйозних змін до Закону України «Про Антимонопольний комітет України», був також прийнятий такий довгоочікуваний Закон «Про природні монополії». Він був підготовлений Антимонопольним комітетом і переданий до Парламенту ще в 1995 раці, але тривалий час обговорювався депутатами під тиском лобіюючих сил, зацікавлених в збереженні неконтрольованості цієї сфери, які намагалися всіляко перешкодити прийняттю цього закону. Одні говорили, що закон настільки зарегламентує діяльність суб'єктів природних монополій, що унеможливить надходження інвестицій на їх розвиток і взагалі буде суперечити ринковому принципу побудови економіки. Інші доводили, що закон зобов'яже природні монополії постачати продукцію й надавати послуги неплатоспроможним споживачам. Декого турбувало, що після прийняття цього закону природні монополії більше не зможуть перекладати тягар витрат з неплатоспроможних споживачів на платоспроможних. А були й такі, хто стверджував, що закон узагалі не потрібен, достатньо надати додаткові повноваження Антимонопольному комітету.
Найважливіше значення в системі національного конкурентного законодавства має Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 року №2210-111, який був прийнятий Верховною Радою України на заміну Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Цей Закон почали розробляти ще в 1995 році відповідно до пункту 11 Постанови Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1995 року №1036 «Про стан реалізації антимонопольної політики». Пізніше його розробка була передбачена також Планом заходів, спрямованих на демонополізацію економіки й розвиток конкуренції в 1996 році, затвердженим Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 січня 1996 року №34-р та Дорученням Прем'єр-міністра України віл 3 жовтня 1996 року №18903/3 до Постанови Верховної Ради України від 19 вересня 1996 року № 337/96-ВР «Про звіт Антимонопольного комітету України за 1995 рік». Закон визначає правові засади підтримки й захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності. Він спрямований на забезпечення ефективного функціонування вітчизняної економіки на основі розвитку конкурентних відносин. Норми цього Закону спрямовані на створення і розвиток правових засад захисту конкуренції, визначених статтею 42 Конституції України.
Прийняття зазначеного закону означає завершення в цілому етапу переходу під антимонопольного до конкурентного законодавства. Оскільки етап проведення структурної демонополізації економіки в Україні практично завершився, кількість монопольних утворень зменшилася, то на порядку денному постали питання реалізації тих напрямів конкурентної політики, які пов'язані не з регулюванням монополій, а зі стимулюванням доброчесної конкурентної поведінки учасників суспільно-економічних процесів.
Необхідність прийняття нового закону обґрунтовується потребою наближення законодавчих вимог до реальної практики застосування конкурентного законодавства. Старий Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» був написаний науковцями Верховної Ради, коли ще в Україні не було конкуренції і не працював Антнмононольний комітет. У ньому наводилися положення, запозичені з чужого законодавства, які часто не підходили до наших умов. Застосування цього Закону поступово призвело до розуміння того, що він значною мірою недосконалий, оскільки не враховує багатьох реалій життя. Крім того, відповідно до статті 92 Конституції України, яка встановлює, що виключно законами України визначаються, зокрема, правила конкуренції й норми антимонопольного регулювання, необхідно було наповнити старий закон процедурними правилами, які до цього часу були зосереджені в підзаконних актах. Враховуючи зазначені вимоги Конституції, суди часто не хотіли брати до уваги вимоги цих підза конних актів, кваліфікуючи як незаконні деякі вимоги комітету.
Закон розробляли фахівці Антимонопольного комітету за участю суддів Вищого Арбітражного Суду України, Верховного Суду України, спеціалісти Кабінету Міністрів України, науковці, експерти. Публічність розробки законопроекту забезпечувалась шляхом залучення до його обговорення також значної кількості провідних юристів, економістів і спеціалістів окремих галузей народного господарства, фахівців з питань діяльності фінансових ринків. Проект обговорювався на засіданнях круглого столу, організованого на базі Київського національного університету імені Тараса Шевченка, міжнародних конференцій з питань конкурентної політики, що відбувались у місті Києві в 1997 і 2000 роках та спільному семінарі керівництва органів Антимонопольного комітету України й суддів.
У зв'язку з набранням чинності Угодою про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їхніми державами-членами, ратифікованою Верховою Радою України 10 листопада 1994 року, проект закону подавався на правову експертизу до Українсько-Європейського консультативного центру з питань законодавства. Крім того, Комітет отримав схвальні відгуки щодо проекту закону від Четвертого генерального директорату ЄС, Федерального картельного відомства Німеччини, антимонопольних органів США.
Загалом фахівці оцінюють його як один з найкращих конкурентних законів, розроблених у країнах перехідної економіки. Він вважається повністю імплементованим до європейських вимог. Водночас практики, яким доводиться працювати з цим законом, часто скаржаться на достатню його складність, що вимагає подальшого доопрацюівання цього акта з метою його суттєвого спрощення.
Новий закон збільшив обсяг повноважень АМК. Вони більш деталізовані й перерозподілені між окремими органами Комітету й посадовцями. Він уточнює загальну кількість понять, якими оперує конкурентне законодавство. У цьому законі зміщені акценти у важливості порушень, які розслідує Комітет. Якщо раніше найбільша увага приділялася зловживанням монопольним становищем, то тепер на перше місце поставлені питання розслідування антиконкурентних узгоджених дій, ознаки яких розписані в законі детальніше. Вперше був введений механізм попереднього отримання дозволу Комітету на здійснення узгоджених дій і запроваджений механізм винятків із загальних вимог. Крім того, введено норму, яка зобов’язує АМК надавати підприємцям висновки про те, чи будуть певні їхні дії порушенням законодавства.
Принципово по-новому стало визначатися монопольне становище підприємців. Якщо раніше визначенню цього поняття в законі не було приділено належної уваги, то теперь з’явилася ціла стаття, у якій, крім чіткішого визначення «монопольне (домінуюче) становище», вводиться принципово новий для нашого законодавства термін «сукупна частка» суб’єктів господарювання на ринку.
Чіткіше тлумачиться поняття антиконкурентних дій органів влади і додано цілий ряд статей, які описують порушення, характеристики яких раніше в законі не наводилися. Зокрема, введений окремий великий розділ, присвячений питання контролю регулювання підзаконними нормативно-правовими актами, і їх потрібно було поставити на законодавчу основу. У законі наводяться принципиво нові положення щодо визначення поняття концентрації, системи виключень, чітко розписуються ознаки учасників концентрації та порогові показники, досягнення яких вимагає отримання згоди Антимонопольного комітету. Згідно з новим законом, не вважається концентрацією і не потребує звернення до Антимонопольного комітету України придбання акцій суб’єкта господарювання банками, страховими компаніями, за умови їх наступного перепродажу протягом року. Крім того не потребують звернення до Комітету дії між підприємцями, вже пов’язаними між собою відносинами контролю.
Вперше законодавчо сформульовані підстави надання дозволу на концентрацію й процедурні моменти розгляду відповідних заяв і справ. Так само окремим розділом розписано процедурні моменти розгляду справ про порушення конкурентного законодавства в цілому, а також детальна система санкцій. Раніше частина всіх цих пложень також містилась у підзаконних актах, які після прийняття нової Конституції за великим рахунком уже не мали юридичної сили.
У новому законі впереше з’явилося положення, яким передбачено, що в разі якщо дії суб’єктів не мають відчутного впливу на умови конкуренції на ринку і не завдають значних збитків окремим особам чи суспільству, то Комітет може надати відповідні рекомендації порушнику й, у разі їх виконання, не розглядати справу та не застосовувати штрафні санкції у зв'язку з малозначністю порушення. Водночас встановлено, що будь-яка особа може звернутися безпосередньо до суду по захист своїх прав у зв'язку з порушенням законодавства про захист економічної конкуренції й отримати при цьому відшкодування у подвійному розмірі.
Закон вдвічі підвищив граничний розмір потенційного штрафу за порушення законодавства й поширив права АМК накладати ці штрафи не тільки на юридичних, а й на фізичних осіб - суб'єктів господарювання. Максимальний розмір пені обмежено розміром штрафу й установлено, що нарахування пені припиняється з прийняттям судом рішення про сплату штрафу, а в деяких випадках навіть з оскарженням рішення Комітету в суді. Водночас новий закон не передбачає стягнення незаконно одержаного прибутку, як це було в Законі України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Збільшуючи розмір штрафу, Закон надає додаткові повноваження АМК щодо вилучення доказів, накладення арешту на предмети, документи, інші носії інформації, які можуть бути доказами у справі, та встановлює відповідальність за вчинення перешкод уповноваженим працівникам Комітету в доступі до інформації. Новелою є також надання повноважень Кабінету Міністрів України дозволяти узгоджені дії чи концентрацію, якщо АМК такої згоди не надав з причин загрози конкуренції. Кабінет Міністрів може це зробити, якщо позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.
Загалом прийняття Закону України «Про захист економічної конкуренції» мало велике значення для становлення й розвитку справи захисту конкуренції в Україні. Крім того, він відкрив широкі можливості для міжнародної співпраці в питаннях конкурентної політики, оскільки при його підготовці значною мірою були використані положення типових законів, розроблених країнами ЮНКТАД та СНД. Така співпраця стає все актуальнішою в міру глобалізації та входження України у світовий економічний простір.
Крім наведених законів, важливе значення для здійснення конкурентної політики й ринкових перетворень мають Укази Президента України, які, зрозуміло, в переважній більшості готуються за безпосередньою участю фахівців АМК. Тут насамперед слід назвати укази «Про основні напрями конкурентної політики на 1999-2000 роки та заходи щодо її реалізації» (26 лютого 1999 р.) та «Про основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки»(19 листопада 2001 р.). Указ Президента України «Про основні напрями конкурентної політики на 1999-2000 роки та заходи щодо її реалізації» від 26 лютого 1999 р. став дійсно програмою дій у сфері конкурентної політики для органів державної влади й місцевого самоврядування. Це був досить об'ємний документ, оскільки в ньому були детально розписані завдання всіх цих органів щодо створення й покращення умов функціонування конкурентного середовища практично у всіх сферах господарської його діяльності суспільства. Завдяки широко поставленій роботі по контролю за виконанням Указу, більшість намічених ним завдань була виконана, а ті, які залишилися невиконаними, ввійшли складовими частинами до нового Указу.
Крім зазначених законів і Указів Президента України, важливе значення для вирішення процедурних питань розгляду справ про порушення конкурентного законодавства відіграють Кодекс України про адміністративні правопорушення (1984) та Кримінальний кодекс (2001). Кодекс України про адміністративні правопорушення був прийнятий ще до створення АМК, але після його створення до нього були внесені відповідні зміни. Сьогодні в Кодексі є цілий ряд статей, які стосуються антимонопольного законодавства. Це, зокрема, стаття 164-3 «Недобросовісна конкуренція», 165-2 «Порушення порядку формування та застосування цін і тарифів», 166-1 «Зловживання монопольним становищем на ринку», 166-2 «Неправомірні угоди між підприємцями», 166-3 «Дискримінація підприємців органами влади і управління», 166-4 «Порушення порядку подання інформації та виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень». Ці статті внесені до Кодексу в 1994-1995 роках після створення в Україні Антимонопольного комітету. Останні зміни до них внесені 5 квітня 2001р.
Стаття 255 Кодексу уповноваженим посадовим особам органів АМК дає права складати протоколи про адміністративні правопорушення, визначені статтями 164-3, 166-1, 166-2, 166-3, 166-4 Кодексу. Водночас справи про такі порушення посадовці Комітету розглядати не можуть, - ці протоколи подаються до суду. Відповідно до статті 221 Кодексу, справи про адміністративні правопорушення, передбачені зазначеними статтями розглядають судді районних (міських) судів. Отже, протоколи, складені посадовцями Антимонопольного комітету, надсилаються до відповідного суду. Важливо тільки стежити за тим, щоб не прострочити час, протягом якого може накладатися зазначена санкція. Згідно зі статтею 38 Кодексу, адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше двох місяців із дня вчинення порушення. Але об'єктивні обставини, які складаються при проходженні цих протоколів, часто унеможливлюють ефективне вирішення питань. Оскільки дослідження ринків, одержання від сторін письмових і усних пояснень, проведення експертиз й оформлення різних документів, як правило, вимагає чималих витрат часу, то часто виникає ситуація, коли проведення розслідування не вкладається у два місяці, встановлених Ко дексом для підготовки прийняття рішення. У результаті адміністративні санкції накладаються судами вкрай рідко порівняно з кількістю випадків виявлення відповідних порушень.
Крім встановлення терміну давності, можливість накладення адміністративного стягнення ускладнюється ще й тим, що стаття 17 Кодексу передбачає звільнення від відповідальності, якщо порушення було скоєно за крайньої необхідності, необхідної оборони або порушник був у стані неосудності чи не підлягав адміністративній відповідальності. Ця обставина до того ж ускладнюється можливістю звільнення від адміністративної відповідальності при малозначності правопорушення (стаття 22 Кодексу). За таких умов суд може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням. Усе це практично зводить нанівець намагання працівників АМК якнайшвидше обґрунтувати порушення і скласти протокол, не виходячи за межі терміну давності. Суддя в результаті може обмежитись усним зауваженням.
Перераховані проблеми обумовлюють все більшу обмеженість сфери застосування адміністративної відповідальності до порушників законодавства про захист економічної конкуренції та в кінцевому підсумку призводять до зниження її ефективності. Як результат - безкарність порушень нерідко призводить до надзвичайно негативних наслідків для підприємницького клімату в Україні.
З метою вдосконалення практики застосування адміністративної відповідальності за порушення конкурентного законодавства Комітет ще в 1999 році підготував проект змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, яким запропоновано надати можливість посадовим особам Комітету не тільки складати протоколи про такі правопорушення, а й розглядати відповідні справи й накладати адміністративні стягнення. Цей проект 16 листопада 2000 року навіть був прийнятий Верховною Радою України в першому читанні. Але він і досі продовжує обговорюватися депутатами. Якнайшвидше внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення з метою надання права посадовим особам Антимонопольного комітету не тільки складати протоколи, а й розглядати справи про адміністративні правопорушення - сьогодні важлива передумова підвищення ефективності конкурентної політики.
Новий Кримінальний кодекс України був прийнятий 5 квітня 2001 року (№2341-Ш). У нинішній його редакції є кілька статей, які стосуються конкурентного законодавства. Це, зокрема, статті: 228 – «Примушування до антиконкурентних узгоджених дій»; 229 – «Незаконне використання товарного знака»; 231 — «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю"; та стаття 232 - "Розголошення комерційної таємниці». Процедура провадження відповідних справ визначена Кримінально-процесуальним кодексом України, останні зміни до якого були внесені Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України» від 3 квітня 2003 року №669. У зв'язку з тим, що конкурентне законодавство - порівняно нова галузь права, існує ще багато невизначеностей у його застосуванні, зокрема, в процедурі проведення кримінального слідства з цих питань, а також тому, що правозахисні органи мало ознайомлені з його вимогами, кримінальна відповідальність поки що майже не застосовується.
Крім законів, Указів Президента України й ряду Кодексів, багато питань конкурентної політики регулюється Постановами Кабінету Міністрів України. Особливо це мало місце до прийняття Закону України «Про захист економічної конкуренції», який увібрав положення значної кількості підзаконних актів. Так у свій час дуже важливу роль у регулюванні питань контролю за економічною концентрацією відіграла Постанова Кабінету Міністрів від 11 листопада 1994 р. №765 «Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків». Оскільки статті 14 та 15 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» на АМК поклали завдання контролювати створення, реорганізацію, ліквідацію й передачу в оренду суб'єктів господарювання, а сама процедура такого контролю в законі не була розписана, то необхідно було затвердити відповідний нормативний документ, який би врегульовував це питання.
На підставі цієї постанови Антимонопольний комітет провів велику роботу, спрямовану на попередження утворення нових монопольних структур. У процесі її застосування на практиці виникало багато проблемних питань, які поступово враховувались при багаторазовому внесенні змін до цієї постанови. Останні з них були внесені 8 серпня 2001 р. Постановою Кабінету Міністрів України №947. У зв'язку з набранням чинності Законом України «Про захист економічної конкуренції» ця Постанова була скасована Постановою Кабінету Міністрів України №729 від 1 червня 2002 року.
Важливу роль у здійсненні конкурентної політики відіграв блок постанов Кабінету Міністрів щодо регулювання цін. Зокрема, це Постанова Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1995 р. №135 «Про Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень», до якої неодноразово постановами Кабінету Міністрів вносилися зміни й доповнення.
Безумовно, важко перерахувати всі важливі для конкурентної політики нормативні документи Кабінету Міністрів. Але все ж таки слід назвати ще один з найважливіших документів. Це «Порядок надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р. N219. Необхідність прийняття цієї постанови була викликана встановленням Законом України «Про захист економічної конкуренції» принципово нової процедури надання Кабінетом Міністрів України дозволів на узгоджені дії чи концентрацію, якщо АМК такої згоди не надав з причин загрози конкуренції. Кабінет Міністрів повинен надавати згоду, якщо позитивний ефект зазначених дій для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.
Важливу роль у вирішенні певних питань конкурентної політики відіграють міжвідомчі нормативні акти у формі спільних Наказів. Так для регулювання проблем створення конкурентного середовища в процесі приватизації було підписано ряд таких спільних Наказів Антимонопольного комітету й Фонду державного майна України. Це, зокрема, Накази від 1 грудня 1997 р. №81/01/1342 «Про затвердження Порядку надання органами Антимонопольного комітету України висновків щодо умов приватизації підприємств-монополістів» та Наказ від 2 грудня 1997 р. №88/01/1358 «Про затвердження Порядку прийняття рішення про необхідність реорганізації об'єкта приватизації». Важливим спільним документом є також наказ обох відомств від 1 грудня 1997 р. №81/01/1342 «Про затвердження Порядку надання органами Антимонопольного комітету України висновків щодо умов приватизації підприємств-монополістів».
За роки співпраці Антимонопольного комітету з різними міністерствами й відомствами в питання нормотворчої діяльності антимонопольноі вимогу були внесені до більш ніж 600 нормативно-правових актів та близько 60 законів України.
1.2. Правова природа, джерела та система конкурентного права
Право будь-якої держави являє собою не просто сукупність правил поведінки, але і певну систему норм, які зв'язані внутрішньою єдністю. Ця внутрішня єдність обумовлена суттю права, його принципами, політичною і економічною системами. В сучасній державі право повинно не тільки відповідати загальному економічному стану, не тільки бути його узагальненням, але також бути внутрішньо погодженим та вивіреним, та не спростовувати себе в силу внутрішніх протиріч [101, с.37]. Єдність права обумовлена не тільки суттю, але змістом і функціями права, які об'єктивно визначаються єдністю суспільних відносин, формами власності, конкуренцією між індивідами і різними організаціями. Всі ці відносини відображаються в системі права і обумовлені різними інтересами. В будь-якому суспільстві існують загальнонаціональні (загальнонародні) інтереси і приватні інтереси, з яких логічно витікає поділ права на публічне і приватне. Оскільки за своєю сутністю конкурентне законодавство повинно захищати не окремого підприємця, а конкуренцію загалом, як макропоказник ефективності функціонування ринку, тому воно більш тяжіє до норм публічного права.
Система права кожної країни відносно динамічна, і залежить від зміни суспільних відносин, появи нових сфер людської діяльності, яка потребує правового регулювання. В Україні продовжується перехід від адміністративно-командної системи права до іншої, яка відповідає основним принципам правової держави і громадянського суспільства. По-суті, відбувається повне оновлення системи права і законодавства.
Правильне наукове уявлення щодо системи права має велике значення як для теорії, так і для практики. Воно дає можливість: а) удосконалювати систему права, зокрема шляхом його кодифікації; б) вчасно виявляти прогалини в праві і усувати їх; в) зміцнювати законність і правопорядок; г) правильно застосовувати норми права, оскільки будь-яка правова норма діє не ізольовано, а в сукупності з іншими нормами права різних галузей і інститутів права.
Центральне місце в питаннях внутрішньої побудови системи права належить проблемі виділення галузей права. Галузь права – це найбільше правове утворення, яке включає групу правових інститутів. В теорії права для того, щоб відмежувати одну галузь права від іншої, потрібно виділити критерії розмежування. Загальновідомими критеріями є предмет і метод правового регулювання [78, с.55].
Предметом правового регулювання є суспільні відносини. Вони за своїм змістом неоднорідні. Характер, якість і зміст цих неоднорідних суспільних відносин, їх класифікація і регулювання нормативними актами обумовлює потребу їх класифікації на якісно однорідні суспільні відносини. Тому, за предметом правового регулювання вся система права поділяється на галузі права: господарське право, яке регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (ст. 1 Господарського кодексу України); цивільне право, яке регулює особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників; сімейне право, яке регулює засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів; трудове право, яке регулює трудові відносини працівників та роботодавців, тощо.
Виділення галузей права за такими предметними критеріями є загальновживаними, тому саме з цих позицій питання окреслення та обґрунтування певних правових аспектів нового для української правової системи “антимонопольного законодавства” досліджувалися у роботах О. В. Безуха, З.М. Борисенко, В.Н. Ворожейкіна, В.В. Галкіна, І.І. Дахно, , В.І. Ерьоменка, Л.Р. Білої, І.А. Балюк, О.А. Жидкова, Ю.В. Журика, А.І. Ігнатюк, В.В. Качаліна, Д.А. Керімова, Н.М. Корчак, О.О. Костусєва, Н.І. Клейн, В.К. Мамутова, М.М. Малеїної, С.Б. Мельник, Н.О. Саніахметової, Л.Н. Семенової, К.Ю. Тотьєва, М. Тітова, Т.Г. Удалова, І.А. Шумило [48; 53; 56; 59; 60; 46; 43; 63; 65; 69; 70; 71; 77; 80; 73, 83; 87; 85; 92; 93; 95; 94; 96; 100].
Слід відмітити, що науковці, які займалися проблематикою захисту конкуренції в Україні обґрунтовували виділення окремих правових інститутів. Так започаткувала таке виділення Н.М. Корчак у своїй роботі «Правові питання антимонопольного регулювання підприємницької діяльності в Україні». Вона обґрунтовувала виділення правового інституту антимонопольного регулювання з загальногосподарських норм [76, с.17]. Представник донецької школи господарського права О.В. Безух підтримав започатковану традицію та обґрунтував виділення інституту захисту від недобросовісної конкуренції [43, с.22]. У навчальному виданні «Господарське право» професор Вінник О.М. обґрунтовує появу інституту антимонопольного регулювання господарської діяльності [52, с.46]. Усі автори займалися окремими аспектами захисту конкуренції та обґрунтовували виділення окремих правових норм із загальногосподарських норм, однак вони не враховували комплексність конкурентного законодавства. Конкурентне законодавство включає в себе не лише норми антимонопольного спрямування, а й норми стимулюючі прояви добросовісної конкуренції. Крім того сьогодні законодавство зазнало значних змін та було приведено у відповідність до основних принципів регулювання конкуренції у Європейському союзі.
Деякі науковці (І.І. Дахно, В.І. Єрьоменко, Ю.В. Журик, Л.Н. Семенова та Т.Г. Удалов) у своїх роботах намагалися обґрунтувати появу нової галузі права – «антимонопольне право». Саме питання появи нової галузі права є сьогодні найбільш дискусійним.
Виділення норм правового регулювання господарських відносин у конкурентній боротьбі у окрему галузь права є передчасним, оскільки предметний критерій виділення таких галузей права як господарське право та «антимонопольне право» є тотожним – це господарські відносини у суспільстві. А от виділення комплексного правового інституту господарського права – інституту захисту конкуренції є обґрунтованим, оскільки предметом регулювання комплексного правового інституту захисту конкуренції є саме господарські відносини субєктів господарювання, які впливають або можуть вплинути на конкуренцію, і саме ці відносини обмежуються державою в певних випадках і при досягненні певних умов. Цілком логічним буде висновок про те, що конкурентне законодавство є складовою частиною господарського законодавства, однак складають його окрему підгалузь, а правове регулювання захисту конкуренції – частиною господарського права, однак складають окремий комплексний правовий інститут.
Другим важливим критерієм поділу права на галузі є метод правового регулювання. Під методом правового регулювання розуміють сукупність прийомів впливу права і державної влади або громадянського суспільства на регулювання суспільних відносин і їх суб'єктів і юридичне закріплення їх в законодавчих актах. Найбільше значення для правового регулювання суспільних відносин мають імперативний і автономний методи.
Імперативний метод правового регулювання — це державно-владний або авторитарний. Він заснований на правовій нерівності суб'єктів правовідносин. Як правило, однією із сторін таких відносин є держава, іншою стороною — громадянин або підприємство (їх обєднання). Цей метод найбільш характерний для галузей права, коли потрібно застосовувати юридичні санкції до правопорушників, зокрема для адміністративного права, однак він є і в господарському праві.
Автономний метод надає учасникам суспільних відносин рівні права і обов'язки, закріплює їх відносну незалежність щодо вступу в правовідносини, а з виникненням правовідносин дає можливість автономно виконувати свої зобов'язання, якщо не виникне конфліктів, які потребують втручання державних органів. Цей метод застосовується в господарському праві.
Господарське право є комплексним та вимагає застосування різних методів регулювання. Саме тому деякі науковці обґрунтовують появу комплексного методу регулювання господарських відносин. Так член-кореспондент Академії правових наук України Г. Знаменський вважає, що це метод рівного підпорядкування усіх учасників господарських відносин суспільному порядку, який регламентований державою.[81, с.37] Так само як і правовий інститут захисту конкуренції є комплексним та містить норми законодавства, які використовують комплексний метод правового регулювання господарських відносин. Це також підтверджує відсутность достатніх підстав для виділення комплексного правового інституту захисту конкуренції в окрему галузь права.
Так О.В. Безух, В.В. Драгунов, О.А. Жидков, В.К. Мамутов, Н.О. Саніахметова, К.Ю. Тотьєв вважають, що антимонопольне законодавство поступово виділяється із загальних норм господарського законодавства, оскільки має дещо відмінний предмет регулювання, а саме господарські відносини субєктів господарювання, які впливають або можуть вплинути на конкуренцію. Отже більш правильно стверджувати, що конкурентне законодавство сьогодні уже має всі підстави претендувати на самостійність як окрема підгалузь господарського законодавства.
Сьогодні конкурентне законодавство має специфічні матеріальні правові норми, які використовуються лише для врегулювання господарських відносин, які впливають або можуть вплинути на конкуренцію, та які не використовуються в інших правових інститутах господарського права. Конкурентне законодавство має спеціальні процесуальні правові норми, які використовує держава для захисту конкуренції на товарних ринках України. І як завершення можна виділити окремий пласт норм, які регламентують адміністративно-господарські санкції за порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Все це робить конкурентне законодавство комплексним та завершеним, та виділяє його в самостійну підгалузь господарського законодавства, а правові норми, які регламентують захист конкуренції в окремий комплексний правовий інститут господарського права – інститут захисту конкуренції.
Система права складаєть історично. Разом із тим на формування і розвиток системи права впливають система джерел, форм права, систематизація законодавства, правові ідеї, правові принципи, політичні цілі і завдання. Тому в різних державах при одному й тому ж типі держави можуть бути різні галузі права. [84, с.52].
Система права дуже тісно зв'язана із системою законодавства. Вона включає законодавство і підзаконні нормативні акти. Якщо система права складається в суспільстві історично, то система законодавства створюється раціонально в процесі упорядкування нормативних актів, створення кодексів, збірників законів. Система законодавства – це сукупність законів і підзаконних нормативних актів, які виражають зміст правових норм, принципів, декларацій і направлені на регулювання неоднорідної сукупності суспільних відносин. Система законодавства не співпадає з галузями і інститутами системи права, оскільки вона включає норми різних галузей права і виконує потреби державного управління, потреби громадянського суспільства.
Для окреслення меж конкурентного законодавства необхідно визначити предмет регулювання даного законодавства і його мету. Що стосується предметного критерію, то виявлення його не є складним, оскільки конкурентне законодавство є інститутом господарського права. Предметом конкурентного законодавства є господарські відносини субєктів господарювання, які впливають або можуть вплинути на конкуренцію. Найбільше складним є встановлення мети і завдань конкурентного законодавства, що буде визначальним і дозволить окреслити конкретний зміст конкурентного законодавства.
Вірне розуміння завдань конкурентного законодавства необхідне для того, щоб при його розробці не намагатися зосередитись на досягненні одного або іншого результату - приміром, краще задоволення потреб споживачів або досягнення ефективності виробництва. Подібні недоречності можуть призвести до негативних результатів. Прагнення до розвитку, підтримки та збереження конкуренції є тим результатом, який необхідно досягнути.
Таким чином, правильне розуміння безпосередніх завдань конкурентного законодавства припускає його досить широке визначення, не концентруючись лише на обмежувальних нормах. До цього законодавства входять не тільки нормативні акти, що містять обмежувальні норми, але, насамперед, акти стимулюючої спрямованості, що є вирішальним для формування системи конкурентного законодавства.
З питання щодо змісту конкурентного законодавства існує кілька точок зору. Зокрема, на думку Ворожейкіна В.Н. та Рибакова Ф.Ф., воно складається тільки з законодавчих і інших нормативних актів, що безпосередньо регулюють конкурентні відносини 53, с.13.
Інші автори, наприклад Еременко В. І., вважають, що до нього входять крім актів, що безпосередньо регулюють конкурентні відносини, і інші акти, що містять окремі норми антимонопольної і конкурентної спрямованості 61.
Також в даний час у науковій літературі висловлюється ідея про формування змістовної характеристики законодавства у широкому розумінні. Зокрема, на це зазначає Алексєєв С.С. 40, с.84. У звязку з цим виникає потреба у згрупуванні тих нормативних актів, що складають масив конкурентного законодавства, як воно було визначено раніше. Тобто сформувати саме систему конкурентного законодавства, як сукупність законодавчих та нормативно-правових актів обмежувального та стимулюючого характеру, спрямованих на захист конкуренції в Україні. Для більш повної характеристики конкурентне законодавство може бути систематизоване як сукупність нормативно-правових актів, що безпосередньо регулюють конкурентні відносини (власне регулююче законодавство), та інших актів, що містять окремі норми антимонопольної і конкурентної спрямованості.
Так, до першої підсистеми, власне регулюючого конкурентного законодавства, можна віднести такі законодавчі акти:
1. Конституцію України [1], в статті 42 якої проголошено, що держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються виключно законом.
2. Господарський кодекс України [2], ст. 18 якого встановлює обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання, а глава 3 – обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання та споживачів від недобросовісної конкуренції. Крім того, главою 28 цього Кодексу встановлено відповідальність суб'єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.
3. Кодекс України про адміністративні правопорушення [3], де в статті 164-3 встановлено заборону на здійснення недобросовісної конкуренції. В статті 166-1 встановлена заборона на зловживання монопольним становищем на ринку. Статтею 166-2 встановлено обмеження щодо неправомірних угод між підприємцями у вигляді укладання угод, спрямованих на встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок, розподіл ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи за іншими ознаками з метою їх монополізації, усунення з ринку або обмеження доступу на нього продавців, покупців, інших підприємців. В статті 166-3 встановлено заборону дискримінації підприємців органами влади i управління. Крім того, статтею 166-4 встановлено відповідальність за порушення порядку подання інформації та виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень.
4. Кримінальний кодекс України [4], в якому статтею 228 встановлено відповідальність за змову про зміну чи фіксування цін або примушування до їх змін чи фіксування, статтею 229 - за незаконне використання товарного знака та якщо це було пов'язано з отриманням доходу у великих розмірах.
5. Закон України «Про захист економічної конкуренції» [9], що є сьогодні основним актом, що регулює відносини конкуренції. У законі регулюються питання антиконкурентних узгоджених дій, зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб'єктів господарювання, антиконкурентних дій органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, обмежувальної діяльності суб'єктів господарювання та об'єднань, концентрації суб'єктів господарювання, регламентовано процедури розгляду заяв (справ) про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання, розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та встановлено відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
6. Закон України «Про Антимонопольний комітет України» [6], що регламентує діяльність антимонопольних органів в Україні. В законі встановлено підконтрольність та підзвітність Антимонопольного комітету України, завдання, основні принципи діяльності, структуру, компетенцію і організацію діяльності Антимонопольного комітету України, статус Державного уповноваженого та голови територіального відділення Антимонопольного комітету України, правові основи реалізації повноважень Антимонопольного комітету України, науково-методичне забезпечення діяльності, фінансування та матеріально-технічне забезпечення Антимонопольного комітету України.
7. Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» [10] , який визначає правові засади захисту господарюючих суб'єктів (підприємців) і споживачів від недобросовісної конкуренції. Закон спрямований на встановлення, розвиток і забезпечення торгових та інших чесних звичаїв ведення конкуренції при здійсненні підприємницької діяльності в умовах ринкових відносин. В законі регламентовано питання неправомірного використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки, товару іншого виробника, копіювання зовнішнього вигляду виробу, питання порівняльної реклами, створення перешкод господарюючим суб’єктам у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції, неправомірного збирання, розголошення та використання комерційної таємниці, та встановлено відповідальність за недобросовісну конкуренцію.
Також одним з вагомих обєктів регулюючого конкурентного законодавства є міжнародні договори, укладені Україною, які регламентують розвиток конкуренції.
Ще однією ланкою конкурентного законодавства є Укази Президента України, які теж регламентують конкурентні відносини та розвиток конкуренції.
Так, відповідно до вимог Указу Президента від 19 листопада 2001 року N1097/2001 затверджені Основні напрями конкурентної політики на 2002 - 2004 роки [19]. Указом передбачено, що основним підсумком реалізації конкурентної політики протягом останніх років стало утвердження конкурентних відносин на більшості товарних ринків України. Завдяки запровадженню ринкових механізмів ціноутворення, створенню цілісної системи захисту конкуренції у підприємницькій діяльності частка монопольного сектора в економіці України знизилася з майже 100 відсотків на початок 90-х років до 40 відсотків на 2001 рік .
До підсистеми, що складається з законодавчих актів, що містять окремі норми антимонопольної і конкурентної спрямованості сьогодні можна віднести :
1. Закон України «Про природні монополії» [20], який визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій в Україні. Метою цього Закону є забезпечення ефективності функціонування ринків, що перебувають у стані природної монополії, на основі збалансування інтересів суспільства, суб'єктів природних монополій та споживачів їх товарів. Крім цього закону діяльність природних монополій регламентується нормами Повітряного кодексу України [21], Кодексу торговельного мореплавства України [22], Законів України «Про транспорт» [23], «Про зв'язок» [24], «Про трубопровідний транспорт» [25], «Про залізничний транспорт» [26], «Про електроенергетику» [27], інших законів України, що встановлюють особливості здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій.
2. Закон України «Про господарські товариства» [28], в ст. 1 якого передбачено, що придбання господарським товариством часток (акцій), активів інших господарських товариств має здійснюватися з дотриманням вимог антимонопольного законодавства. Статтею 4 Закону встановлено, що установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України. Відповідно до вимог ст. 19 припинення діяльності товариства відбувається шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або ліквідації з дотриманням вимог антимонопольного законодавства. Реорганізація товариства відбувається за рішенням вищого органу товариства. Реорганізація товариства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може здійснюватися також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством.
3. Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» [29] в статті 2 визначає, що мета державного регулювання ринку цінних паперів - запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів. Статтею Закону 3 передбачено, що державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється у формі контролю за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів.
4. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [30] гарантує (ст. 8) заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму в сфері зовнішньоекономічної діяльності та визначає (ст. 9) компетенцію Антимонопольного комітету України в частині здійснення контролю за додержанням суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності законодавства про захист економічної конкуренції. Крім того ст. 20 Закону регламентує заходи щодо захисту економічної конкуренції в галузі зовнішньоекономічної діяльності, а ст. 31 - заходи проти недобросовісної конкуренції та зростаючого імпорту при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності.
5. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [31] передбачає (ст. 16), що фінансові установи мають право на добровільних засадах об'єднувати свою діяльність, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України та вимогам законів з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг. Статтею 17 Закону встановлено, що фінансові установи здійснюють свою діяльність з урахуванням вимог антимонопольного законодавства та законодавства про захист від недобросовісної конкуренції, а ст. 19 визначена мета державного регулювання ринку фінансових послуг – запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг. В статті 21 Закону передбачено, що Антимонопольний комітет України та інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.
6. Закон України «Про банки та банківську діяльність» [32] статтею 53 визначає принципи конкуренції у банківській системі, зокрема банкам забороняється: укладати договори з метою обмеження конкуренції та монополізації умов надання кредитів, інших банківських послуг, встановлення процентних ставок та комісійної винагороди, встановлювати процентні ставки та комісійні винагороди на рівні нижче собівартості банківських послуг у цьому банку, вчиняти будь-які дії щодо впровадження у своїй практиці недобросовісної конкуренції. Факти недобросовісної конкуренції щодо надання банком тих чи інших банківських послуг або здійснення операцій є підставою для заборони цьому банку подальшого надання таких послуг або здійснення операцій.
7. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [33] статтею 2 встановлює гарантії держави щодо економічної самостійності та забезпечення економічної підтримки діяльності друкованих засобів масової інформації, запобігання зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції, а статтею 10 встановлює гарантії від монополізації друкованих засобів масової інформації.
8. Закон України «Про видавничу справу» [34] визначає, зокрема (ст. 5), що державна політика у видавничій справі ґрунтується на принципах дотримання свободи у видавничій справі, протидії її монополізації.
9. Закон України «Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу» [35] в статті 10 гарантує захист підприємств вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу від недобросовісної конкуренції на внутрішньому ринку.
Окрему групу складають нормативні акти, спрямовані на демонополізацію економіки. Передусім, до них відноситься Державна програма демонополізації економіки та розвитку конкуренції, затверджена постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р. [36]. Заходи демонополізації економіки нерозривно пов'язані з приватизацією державних і комунальних підприємств. Таким чином, ряд нормативних актів, що регулюють приватизацію в тій мірі, у який це впливає на розвиток конкурентних відношень, також відносяться до конкурентного законодавства.
Таким чином, конкурентне законодавство досить розрізнене. Воно систематично переглядається і удосконалюється шляхом внесення змін і доповнень. Можна зауважити, що важко провести чітку межу між актами, що містять обмежувальні норми, і актами, що містять стимулюючі норми. Одні й ті самі нормативні акти містять норми обох видів, що є свідченням комплексності конкурентного законодавства і актуальності питання його систематизації. Тому здійснена в роботі систематизація конкурентного законодавства дозволить своєчасно виявляти прогалини в праві і усувати їх, а також дасть змогу суб’єктам господарювання, їх посадовим особам краще орієнтуватися в чинному законодавстві, не допускати правопорушень, підви щувати рівень правової культури в суспільстві.
Однак, крім проблем систематизації конкурентного законодавства, є низка інших проблем, які стримують розвиток конкуренції в Україні.
1.3. Проблеми правового регулювання конкурентних відносин
У попередньому підрозділі роботи було зроблено висновок про те, що конкурентне законодавство складається з власне регулюючого конкурентного законодавства і з законодавства, що містить норми конкурентної спрямованості.
У цій частині роботи будуть розглянуті проблеми не стільки власне системи конкурентного законодавства, а, скоріше, проблеми законодавства, що має вплив на конкурентоспроможність економіки загалом, з метою розробки пропозицій щодо поліпшення ситуації, що склалася в даний час на товарних ринках України.
1. Однією з таких економіко-правових проблем є невирішеність питання щодо демонополізації ринку. Руйнація монополізації ринку, без сумніву, стримується в результаті створення з міністерств, державних комітетів, інших органів державного керівництва економікою державних корпорацій, концернів або холдингів, поява яких вносить нову термінологію, частково змінює відносини власності, але зберігає монополію і, як і раніше, перешкоджає розвитку конкуренції на товарних ринках .
Дотепер в законодавстві чітко не визначено статус нових великих структур монополістичного типу, не налагоджено антимонопольний контроль за їхньою діяльністю, що також негативно позначається на розвитку конкурентних відносин і попередженню обмежувальної практики суб’єктів господарювання, на що слушно було зазначено представником України на міжнародній конференції у Брюсселі 99.
Створення холдингових компаній було спрямоване на збереження і утримання влади директорів, а також на збереження колишніх монопольних структур. Опитування спеціалістів-експертів показало, що якщо всі наявні великі холдингові компанії прийняти за 100 %, то 46 % залишилися від радянських часів, 11% - створені шляхом злиття існуючих підприємств, і лише 17 % - виросли з дрібних підприємств завдяки умілому веденню справ[75, с.16].
Таким чином, виникає необхідність доопрацювання як законодавства про приватизацію, так і законодавства, що регулює діяльність великих монополістичних структур, з метою досягнення реальної демонополізації економіки, а не створення видимості цього процесу.
2. Недостатність позитивного впливу іноземного підприємництва на конкуренцію на внутрішньому товарному ринку перш за все, на нашу думку, пов'язана з недосконалістю нормативно-правової бази, яка регулює іноземні інвестиції в Україні. У зв’язку з цим, при доопрацюванні інвестиційного законодавства, з метою створення рівного конкурентного поля уявляється доцільним додержання таких умов:
1. Не допускати створення невиправданих бар'єрів для діяльності іноземних підприємців, оскільки це перешкоджає розвитку конкурентних відносин і підтягуванню національних виробництв до світових стандартів.
2. У законодавстві доцільно визначити заходи протекціоністської політики. Такі заходи повинні бути тимчасовими, застосовуваними лише на період часу, необхідний для підтягування окремих галузей до світових стандартів (переустаткування, реструктуризація тощо). Більш тривале застосування протекціоністських заходів призведе до тих же наслідків, як і у випадку створення бар'єрів для іноземного підприємництва.
3. У законодавстві мають бути визначені заходи захисту національного ринку від зловживань іноземних підприємців, що в даний час носять масовий характер.
4. Багато в чому гальмує розвиток конкурентних відносин на товарних ринках України недосконалість існуючого податкового законодавства. Податками «з’їдається» значна частина прибутку, тому знищується стимулювання до створення нових підприємств, розширення, модернізації, оновлення виробництва, губляться основні засоби, які працюють зі значним зносом, не напрацьовуються так необхідні для сучасного стану економіки інвестиції, значна частка виробництва знаходиться у тіні і має вагомі конкурентні переваги порівняно з легальним бізнесом. Цій проблемі приділяють багато уваги юристи та економісти, однак стійкий сплав бюджетної та податкової політики не дозволяє сподіватися на швидке вирішення цих питань лише створенням правового поля та економічних критеріїв, необхідна ще політична воля для запуску цього механізму.
5. Не вирішена проблема правового регулювання реструктуризації старих виробництв, у першу чергу, шляхом примусового розукрупнення, що є вкрай важливим для появи нових конкурентноспроможних суб’єктів господарювання. У правовій і економічній літературі неодноразово вказувалося на необхідність застосування цього достатньо ефективного і поки дуже рідко використовуваного заходу [50].
6. Дотепер залишається невирішеною значна кількість проблем, пов'язаних із регулюванням діяльності природних монополій, де ситуація «стала нестерпною». Відповідно до економічної теорії, яка була узагальнена Коломийченко О.В., Котелкіною Е.І., Соколовою І.П., «Природні монополії, як відомо, існують, коли ефект масштабу настільки великий, що одна фірма може задовольнити весь ринок, маючи більш низькі витрати на одиницю продукції, чим мав би ряд конкуруючих фірм» 74, с.9.
Основними проблемами, дотепер не вирішеними стосовно природних монополій, залишаються: а) зростання тарифів; б) відмова суб'єктів природної монополії надавати інформацію про свою діяльність; в) низька якість послуг, що вони надають 49.
7. Що стосується приватизаційного законодавства, то, за загальною думкою фахівців, приватизація до демонополізації не призвела. Серед багатьох хиб приватизаційного законодавства слід виділити норму, відповідно до якої на приватизацію підприємства-монополістів накладалися додаткові обмеження, що, звичайно, не сприяло розвитку конкурентних відносин, тому реформи значною мірою не торкнулися великих підприємств.
8. Багато в чому недостатньо ефективний вплив конкурентного законодавства обумовлений його обмежувальними нормами:
а) на практиці ускладнено застосування базових для антимонопольного регулювання категорій, таких як «координація підприємницької діяльності», «позитивний ефект». Пов'язано це з відсутністю визначення даних понять у законі. За твердженням А. Аникіна потрібні спеціальні методи, що дозволяють «відійти від суб’єктивної оцінки, ... у противному випадку буде волюнтаризм і свавілля чиновників»41, с.22. Тобто потребує вдосконалення механізм правозастосування тих норм, які сьогодні вже існують, та законодавчого врегулювання суб'єктивного понятійного апарату, який присутній в Законі «Про захист економічної конкуренції». Зокрема це поняття «значної конкуренції» , «можуть призвести», «усунення чи обмеження конкуренції», «обмеження конкурентоспроможності», «які були б неможливі за умов існування значної конкуренції», тощо;
б) ряд норм не продумані із погляду їх застосування. Критерії, покладені в їх основу, обмежують можливість їхнього застосування на практиці там, де це необхідно. Одним з шляхів вирішення цього питання могло б бути покладення обовязку на правоохоронні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, здійснювати на обґрунтовану вимогу Антимонопольного комітету України заходи оперативно-розшукового характеру з метою отримання доказів у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції суб’єктами господарювання;
в) цікавим моментом, що вказує на хиби конкурентного законодавства, є те, що навіть якщо особа признається винною, то іноді виникають ситуації, за яких за аналогічні дії розмір фінансових санкцій відрізняється в декілька сот раз. Тобто має місце субєктивний чинник, який необхідно нівелювати шляхом запровадження принципу привязки розміру штрафних санкцій до розміру шкоди, заподіяної в результаті порушення конкурентного законодавства.
9. Припиненню порушень конкурентного законодавства, без сумніву, не сприяють бюрократичні процедури в самих антимонопольних органах.
Антимонопольний комітет позбавлений можливості самостійно здійснювати виконання своїх розпоряджень. У випадку невиконання рішення Комітету він змушений звертатися до суду за стягненням фінансових санкцій чи скасуванням дискримінаційного рішення.
Таким чином, повноваження Антимонопольного комітету та процедура розгляду справ необґрунтовано ускладнені, що стосується, у першу чергу, тривалості строків розгляду справ і можливостей реалізації рішень. Таке становище не сприяє активному зверненню до антимонопольних органів заінтересованих осіб.
Крім правозастосовчої функції Антимонопольний комітет наділений і захисною функцією. Він, зокрема, має право вносити у відповідний орган виконавчої влади і органи місцевого самоврядування пропозиції про введення або про скасування обмежень на підприємницьку діяльність (стаття 15 Закону «Про захист економічної конкуренції»). Комітет має й інші права, спрямовані на розвиток конкурентних відносин, крім перерахованих в основному Законі про конкуренцію:
1) право брати участь у заходах щодо приватизації державних і комунальних підприємств;
2) право здійснювати контроль за створенням і діяльністю фінансово-промислових груп;
3) право укладати угоди з виготовлювачами (виконавцями, продавцями) про дотримання ними правил ділової етики в інтересах споживачів;
4) право укладати з рекламодавцями, рекламовиробниками і рекламорозповсюджувачами угоди щодо дотримання ними правил добросовісної рекламної практики.
Однак всі ці заходи стимулювання конкуренції застосовуються Комітетом вкрай обмежено, а два останніх не застосовувались жодного разу. Це свідчить про превалювання у діях Комітету обмежувальних функцій над стимулюючими.
Висновки до Розділу 1
Підсумовуючи результати дослідження, проведеного у цьому Розділі дипломної роботи, зазначимо наступне. Монополізм, що формувався до кінця 80-х років в СРСР, мав унікальні риси, що відрізняють його від класичної монополії. Неефективність радянської економіки змусила наприкінці 80-х років здійснити перші спроби його обмеження. Політичні реалії 1991 року внесли корективи в законодавчі плани та Україна постала перед необхідністю створення власного законодавчого поля обмеження монополізму та захисту конкуренції, що повинно було врахувати пострадянський спадок, який вона мала в економіці та у формуванні правової системи.
Правової завершеності набуло антимонопольне законодавство із закріпленням в статті 42 Конституції України принципу забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Далі почався етап демонополізації економіки України. Ефективна конкурентна політика і реалізація антимонопольного законодавства - потужні каталізатори структурних змін у висококонцентрованій економіці. Однак роль конкурентного законодавства не повинна зводиться лише до застосування антимонопольних обмежень до суб'єктів господарювання, що зловживають ринковою владою, вона повинна бути більш широкою та повинні відбутися зміни, які дозволять антимонопольному законодавству повністю трансформуватися у конкурентне. Отже конкурентне законодавство може бути визначене як система загальнообов’язкових встановлених та гарантованих державою норм антимонопольної і конкурентної спрямованості
Після зясування місця та ролі конкурентного законодавства, вперше в роботі було здійснено обґрунтування необхідності узагальнення окремих правових інститутів антимонопольного регулювання господарської діяльності, захисту від недобросовісної конкуренції та правових норм, що стимулюють прояви добросовісної конкуренції. На підставі узагальнення доведено необхідність виділення комплексного правового інституту захисту конкуренції в системі господарського права і конкурентного законодавства в системі господарського законодавства.
В результаті аналізу з’ясовано, що інститут захисту конкуренції та конкурентне законодавство мають однаковий предмет регулювання, а саме господарські відносини суб’єктів господарювання, які впливають або можуть вплинути на конкуренцію. Тобто предметний критерій дещо відмінний від загальногосподарського – господарські відносини суб’єктів господарювання.
Метод правового регулювання інституту захисту конкуренції та господарського права є комплексним та ґрунтується на засадах рівного підпорядкування усіх учасників господарських відносин суспільному порядку, який регламентований державою.
Отже має місце виділення комплексного правового інституту захисту конкуренції в межах господарського права по предметному критерію, а виділення конкурентного права в окрему галузь права є передчасним.
У зв’язку обґрунтуванням появи нового правового інституту виникла необхідність узагальнення та систематизації значної кількості нормативно-правових актів, які регламентують питання конкуренції, та необхідність обґрунтування появи нової підгалузі господарського законодавства – конкурентного законодавства.
Сьогодні конкурентне законодавство має специфічні матеріальні норми, які використовуються лише для врегулювання господарських відносин, які впливають або можуть вплинути на конкуренцію, та які не використовуються в інших правових інститутах господарського права. Конкурентне законодавство має спеціальні процесуальні норми, які використовує держава для захисту конкуренції на товарних ринках України. Класифікація цих норм на види дозволяє розглядати їх, як більш високий рівень структури права, порівняно із структурою окремих норм права.
Враховуючи вищенаведене, оскільки конкурентне законодавство регламентує господарські відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб'єктами господарювання; суб'єктів господарювання з іншими суб'єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у зв'язку з економічною конкуренцією, є обґрунтованим поява нової підгалузі господарського законодавства – конкурентного законодавства.
Найбільше складним є встановлення мети і завдань конкурентного законодавства, що і є визначальним та дозволить окреслити конкретний зміст конкурентного законодавства.
Таким чином, правильне розуміння безпосередніх предмету, мети та завдань конкурентного законодавства припускає визначення його достатньо широко, не концентруючись лише на обмежувальних нормах. У дану підгалузь законодавства входять не тільки нормативні акти, що містять обмежувальні норми, але, насамперед, акти стимулюючої спрямованості, що ї є вирішальним для формування системи конкурентного законодавства.
У звязку з цим було проведено групування та власне систематизація тих актів законодавства, що складають масив конкурентного законодавства, як воно було визначено раніше. Для більш повної характеристики конкурентне законодавство було систематизовано, як сукупність нормативно-правових актів, що безпосередньо регулюють конкурентні відносини (власне регулююче законодавство), та інших актів, що містять окремі норми антимонопольної і конкурентної спрямованості. Також було запропоновано способи вирішення проблем законодавства, що мають вплив на конкурентоспроможність економіки в цілому.
РОЗДІЛ ІІ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ТА ШЛЯХИ ЙОГО ВПРОВАДЖЕННЯ (ЗАСТОСУВАННЯ) В УКРАЇНІ
2.1. Впровадження заборонних норм та шляхи їх вдосконалення в конкурентному законодавстві:
Відповідно до здійсненої у першому розділі роботи класифікації норм конкурентного законодавства за формою вираження припису зазначені норми поділяються на правоустановчі, дозвільні і заборонні. Історично склалося так, що основними нормами регулюючого конкурентного законодавства у більшості країн світу були і залишаються норми заборонного типу, оскільки однією з основних задач конкурентного законодавства є захист інтересів суспільства від проявів антиконкурентних дій.
Традиційно заборонні норми в конкурентному законодавстві поділяються на дві групи: заборони на антиконкурентну діяльність і заборони на недобросовісну конкуренцію .
Заборони на антиконкурентну діяльність у свою чергу діляться на: а) спрямовані проти угод (узгоджених дій) суб'єктів господарювання, що обмежують конкуренцію; б) спрямовані проти зловживань суб'єктом господарювання своїм домінуючим становищем; в) спрямовані проти зловживань органів влади; г) спрямовані проти обмежувальної та дискримінаційної діяльності суб’єктів господарювання, об’єднань.
Особливістю вітчизняного конкурентного законодавства є те, що крім заборон на монополістичну діяльність суб’єктів господарювання в ньому є заборони на дії органів влади і управління, які обмежують конкуренцію.
Так, ст. 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [15] містить заборону на дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.
Стаття 6 цього ж Закону містить заборону на узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, а ст. 15 – заборону на прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.
Стаття 18 Закону містить заборону на схилення інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяння вчиненню таких порушень.
Стаття 19 Закону містить заборону на застосування без об'єктивно виправданих причин різного підходу до різних суб'єктів господарювання та схилення інших суб'єктів господарювання до надання будь-яким суб'єктам господарювання без об'єктивних причин переважних умов у господарській діяльності.
Стаття 20 Закону містить заборону на створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям.
Стаття 21 Закону містить заборону на обмежувальна діяльність об'єднань шляхом відмови суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необґрунтованою і невиправданою.
Усі ці статті визначають, які саме дії підпадають під заборону згідно з вимогами конкурентного законодавства. Тобто обєктами правового регулювання є господарські відносини субєктів господарювання, які є неприпустимими і не могли б мати місця за умови існування досконалої конкуренції. А от субєктний склад вищенаведених норм є різним.
Так, суб’єктом правового регулювання згідно з ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» є субєкт господарювання, який на момент вчинення дій, заборонених цією статтею, займав монопольне (домінуюче) становище на товарному ринку, де відбулося обмеження конкуренції.
Для визначення субєкта правового регулювання згідно з ст. 6 Закону «Про захист економічної конкуренції» важливим є кількісний склад субєктів – їх повинно бути принаймні два, оскільки необхідною умовою є укладення угод і схожість дій, а також можливість суттєво впливати на ринок товару. Однак заняття цими суб’єктами (або одним із них) монопольного (домінуючого) становища не є необхідним.
Суб’єктом правового регулювання згідно з ст. 15 Закону «Про захист економічної конкуренції» є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державні органи, що здійснюють регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державні органи приватизації, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, місцеві органи виконавчої влади та суб'єкти господарювання, об'єднання, інші особи в частині виконання ними функцій управління або контролю в межах делегованих їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування, в частині прийняття ними рішень, які можуть вплинути на конкуренцію.
Суб’єктом правового регулювання згідно з статей 18-21 Закону «Про захист економічної конкуренції» є суб’єкти господарювання та їх об’єднання які мають змогу впливати на конкуренцію на ринку, тобто мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами.
Основними порушеннями, виявленими органи Антимонопольного комітету, були порушення, пов'язані з договірними відносинами монополістів, зокрема ціноутворенням монополістів, а саме монопольно високими і дискримінаційними цінами, а також застосування різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин.
Практично не виявлялися Комітетом обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям та суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.
Зазначені тенденції свідчать про превалювання у виявлених Комітетом порушеннях сектору природних монополій, які є дуже потужними і використовують свою владу над споживачами з метою збагачення. Тобто відсутність в Україні єдиного органу контролю та регулювання у сфері природних монополій дозволяє їм зловживати своїм монопольним становищем і використовувати неузгодженість позицій відомств, які здійснюють цей контроль. Так, відповідно до вимог ст. 4 Закону «Про природні монополії» регулювання діяльності суб'єктів природних монополій здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються і функціонують відповідно до цього Закону. На жаль, незважаючи на цей припис закону, в Україні не створено більшість Комісій з регулювання природних монополій, як не створено і надійного правового механізму здійснення такого державного регулювання та відповідальності за діяльність відповідних секторів економіки.
Норми Закону України «Про захист економічної конкуренції», що передбачають заборону антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання і відповідальність за їх вчинення, вимагають встановлення двох груп юридичних фактів: по-перше, факту досягнення домовленості чи узгодженості відповідними суб’єктами господарювання, по-друге, наслідків на ринку у вигляді недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.
Застосування норм Закону «Про захист економічної конкуренції» щодо визначення антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання, окремі з яких є принципово новими в українському законодавстві, потребує опанування органами Комітету нового інструментарію, набуття практичного досвіду. Крім того, збирання належних доказів в узгодженості дій суб’єктів господарювання потребує закріплення в законодавстві відповідних повноважень, що забезпечить органам Комітету статус правоохоронних органів. Крім того, органи Комітету потребують практичної допомоги тих міжнародних експертів, які тривалий час застосовували аналогічні норми, а саме формували систему доказів при розгляді справ про порушення.
Крім того, методичні та методологічні особливості розгляду справ про порушення зазначеної категорії випливають з відмінності норм Законів України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» та «Про захист економічної конкуренції», що визначають склад відповідних порушень.
Після здійснення комплексного аналізу застосування заборонних норм у конкурентному законодавстві була виявлена низка недоліків, як то:
превалювання у порушеннях, виявлених Комітетом, сектору природних монополій;
низький рівень виявлення порушень в тих секторах економіки, в яких монопольне становище субєкта господарювання не є природнім;
при виявленні антиконкурентних узгоджених дій вимагається встановлення двох груп юридичних фактів: по-перше, неможливість отримання прямих доказів антиконкурентних домовленостей між суб’єктами господарювання, як це було б необхідно виходячи з наших правових традицій; по-друге, наслідків на ринку у вигляді недопущення, усунення чи обмеження конкуренції;
під час розгляду антиконкурентних дій органів влади виникає необхідність в оцінці їх негативного впливу на економічну конкуренцію, зокрема факту, що ці дії призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції, це значно ускладнює розгляд справ та не сприяє ефективному захисту конкуренції.
Наступний аспект конкурентного законодавства, що заслуговує на увагу, – це заборони на зловживання суб'єктом господарювання своїм домінуючим становищем на ринку. У законодавстві більшості країн під зловживанням домінуючим становищем, у першу чергу, розуміється укладення договорів із винятковими умовами, а також «пов'язаних» договорів і договорів про встановлення надмірно високих і низьких цін. Антиконкурентний характер таких порушень «виявляється в тому, що умови договору обмежують або виключають свободу контрагента або інших учасників ринкових операцій, погіршують їх конкурентне становище на ринку» 89.
Українським конкурентним законодавством зловживанням домінуючим становищем визнаються дії суб'єкта господарювання, який займає домінуюче становище, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливі за умов існування значної конкуренції на ринку.
Що стосується поняття "монополізація", то воно визначене як досягнення суб’єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, підтримання або посилення цього становища. Відповідно до вимог статті 12 Закону «Про захист економічної конкуренції» ознаки монопольності це:
відсутність конкурентів;
відсутність значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин;
частка на ринку перевищує 35% товарного ринку, якщо не буде доведено наявність значної конкуренції;
частка на ринку менше 35%товарного ринку, якщо відсутня значна конкуренція;
сукупна частка трьох найбільших учасників ринку перевищує 50% товарного ринку, якщо не буде доведено наявність значної конкуренції;
сукупна частка п’яти найбільших учасників ринку перевищує 70% товарного ринку, якщо не буде доведено наявність значної конкуренції.
Таким чином, відповідно до наведених критеріїв основна ознака домінуючого становища - це можливість суб'єкта господарювання чинити вирішальний вплив на загальні умови обороту товарів на відповідному товарному ринку, що залежить, у першу чергу, від тієї частки ринку, яку він займає.
Отже, відповідно до конкурентного законодавства для визнання суб'єкта господарювання монополістом необхідно:
1) досягнення визначеної частки на ринку;
2) наявність додаткових умов (у випадку частки ринку менше 35 %).
У юридичній пресі проходила дискусія про те, чи вірно вважати монополістом організацію, що займає домінуюче становище на ринку. На думку ряду дослідників цієї проблеми, практика пішла по шляху визнання монополістом підприємств, що займають домінуюче становище на ринку, незалежно від того, чи здійснюється ними монополістична діяльність і чи здійснює дане домінуюче підприємство несумлінні дії. Таку ж точку зору висловлює і американський економіст Р. Мейсон, який ставить у прямий взаємозв'язок значну частку ринку (домінуюче становище) і заняття монопольних позицій. Він відзначає, що в ряді випадків, коли на визначеному місцевому ринку можуть діяти 2-3 навіть дуже невеличкого розміру бакалійних магазини, але якщо кожний із них займає значну частку ринку, то в цьому випадку мова йде про їхню монопольну владу на ринку 111, с.10.
Визначення домінуючого становища в українському законодавстві багато в чому подібне з визначенням, прийнятим у Європейському Співтоваристві (Ст. 86 Договору ЄС), відповідно до якого, за твердженням П. Самуєльсона, домінуюче становище відноситься до економічної могутності, що дозволяє підприємству запобігти нормальній конкуренції на відповідному ринку і мати можливість поводитися деякою мірою незалежно від конкурентів, клієнтів і, у кінцевому рахунку, від споживачів 91, с.84. Незважаючи на відсутність зазначення розміру частки, при досягненні якого мова йде про домінуюче становище, на практиці береться до уваги нижча межа, до досягнення якої суб'єкт не може бути визнаний домінуючим на ринку: 20-40 % для різноманітних ринків 190.
Ще один пласт конкурентного регулювання – це заборона монополістичної діяльності органів влади, органів місцевого самоврядування та органів адміністративно-господарського управління та контролю.
Конкурентне законодавство України, як було уже відзначено, з одного боку, сприйняло досвід регулювання конкуренції країнами із розвиненою ринковою економікою, а з іншого - має багато особливостей. Однією з особливостей є те, що поряд з обмеженням монополістичної діяльності підприємців-суб'єктів господарювання закон передбачає заходи щодо припинення державного монополізму. Це украй важливо для українських умов, де має місце «гіпертрофований державний і відомчий монополізм» 68, с.14. Розвиток ринкових відносин декларує зменшення втручання держави в підприємницьку діяльність суб'єктів господарювання. На досягнення цього зменшення спрямовані окремі норми Закону, відповідно до яких антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування та органів адміністративно-господарського управління та контролю є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які дії чи бездіяльність цих органів, чи їх посадових осіб, які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.
Антимонопольними органами розглядається велика кількість справ цієї категорії. Серед порушених антимонопольними органами справ вони посідають за кількістю друге місце після зловживань домінуючим становищем на товарному ринку.
Стосовно до цих видів порушень слід зазначити, що більшість з них вчиняється при потуранні органів, які здійснюють державну реєстрацію нормативних актів органів влади. Якби до здійснення цієї реєстрації відбувалася державна експертиза на дотримання вимог конкурентного законодавства, як це передбачено Положенням про порядок погодження з органами Антимонопольного комітету України рішень органів державної влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, органів місцевого самоврядування щодо демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання, затвердженим розпорядженням Антимонопольного комітету України від 1 квітня 1994 року № 4-р та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 20 квітня 1994 року № 78/287 [39], то багатьох порушень можна було б запобігти.
2.2. Практика припинення порушеннь конкурентного законодавства
Кількість припинених органами Антимопольного комітету порушень динамічно зростає з року в рік. Якщо в перший рік роботи Комітету (1994 р.) було розглянуто 224 заяви і відкрито 174 справи про порушення антимонопольного законодавства, то вже наступного року надійшло вдвічі більше скарг, а справ порушено вчетверо більше. Це пояснюється тим, що значна частина справ порушувалася за результатами перевірок суб’єктів господарювання й органів влади, а не лише за скаргами.
Зазначені тенденції свідчать про превалювання у виявлених Комітетом порушеннях сектору природних монополій, які є дуже потужними і використовують свою владу над споживачами з метою збагачення. Тобто відсутність в Україні єдиного органу контролю та регулювання у сфері природних монополій дозволяє їм зловживати своїм монопольним становищем і використовувати неузгодженість позицій відомств, які здійснюють цей контроль. Так, відповідно до вимог ст. 4 Закону „Про природні монополії” регулювання діяльності суб'єктів природних монополій здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються і функціонують відповідно до цього Закону. На жаль, незважаючи на цей припис закону, в Україні не створено більшість Комісій з регулювання природних монополій, як не створено і надійного правового механізму здійснення такого державного регулювання та відповідальності за діяльність відповідних секторів економіки.
Крім того, потребує особливої уваги вдосконалення правої бази, яка не дозволяє органам Комітету виявляти інші порушення конкурентного законодавства особливо в тих секторах економіки, де монопольне становище підприємця не є природнім. Тобто потребує вдосконалення механізм правозастосування тих норм, які сьогодні вже існують, і законодавчого врегулювання суб'єктивного понятійного апарату, який присутній в Законі «Про захист економічної конкуренції», та методики визначення монопольного (домінуючого) становища.
Наразі розглянемо найбільш небезпечні для ринку порушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій субєктів господарювання. Зважаючи на об’єктивну складність виявлення та доведення порушень цього виду порушень (що притаманно практиці роботи конкурентних відомств в усьому світі: наприклад, французька Рада з конкуренції протягом року розглядає 15–20 справ такого типу, антимонопольне відомство Італії— 25–30, Словаччини — близько 20 справ)[186], а також особливо негативні для конкуренції наслідки цих порушень, запобігання та припинення антиконкурентних узгоджених дій залишається пріоритетним напрямом діяльності Комітету.
Норми Закону України «Про захист економічної конкуренції», що передбачають заборону антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання і відповідальність за їх вчинення, вимагають встановлення двох груп юридичних фактів: по-перше, факту досягнення домовленості чи узгодженості відповідними суб’єктами господарювання, по-друге, наслідків на ринку у вигляді недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.
Норми Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» в більшості випадків розглядали визначені в ст. 6 цього Закону дії як протиправні самі собою (принцип порушення per se), незалежно від їх дійсних чи можливих наслідків для конкуренції. Вони спрямовані не тільки на захист економічної конкуренції, але й на захист суб’єктів господарювання від дискримінації з боку органів влади. Закон України «Про захист економічної конкуренції» зосереджує увагу на захисті економічної конкуренції, отже чітко розмежовує функції Комітету і інших правоохоронних та контрольних органів, зокрема, під час захисту підприємців від дискримінації. У зв’язку з цим, з одного боку, під час розгляду справ про порушення, передбачені ст. 15 Закону України «Про захист економічної конкуренції», немає потреби встановлювати суб’єктів господарювання, порівняно з якими ущемляються або обмежуються права потерпілого. З іншого боку, під час розгляду антиконкурентних дій органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю виникає необхідність в оцінці їх негативного впливу на економічну конкуренцію, зокрема факту, що ці дії призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції. Це значно ускладнює розгляд справ, тому можливим є доведення лише надання пільг, які офіційно встановлювались.
Розглянемо правове забезпечення заборони неправомірних угод і узгоджених дій (далі - угод) суб'єктів господарювання, що обмежують конкуренцію. Найбільше поширеними серед такого роду угод є домовленості про ціни, поділ ринку, про виключення визначених підприємств із числа споживачів або постачальників товару.
До березня 2002 року в українському конкурентному законодавстві регулюванню даного питання була присвячена ст. 5 Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Слід зазначити, що ця норма досить рідко застосовувалася антимонопольними органами на практиці. Показово, що в інших країнах розгляд справ, пов'язаних із погодженням угод, що обмежують конкуренцію, є головним напрямком діяльності антимонопольних органів, оскільки саме ці дії містять особливу загрозу для всієї системи ринкової економіки 97, с.201.
Існуюча в Україні ситуація свідчить про незначну кількість справ за фактами таких порушень.
Це пояснюється, зокрема тим, що значна кількість порушень проходить повз увагу антимонопольних органів у зв'язку з тим, що відповідно до вимог попереднього закону заборонялись лише угоди суб’єктів господарювання, що мають сукупну частку на ринку визначеного товару більш 35 % при горизонтальних угодах, і угоди суб’єктів господарювання, що не конкурують (вертикальні угоди), коли один із них займає домінуюче становище (тобто має частку на ринку не менше 35%). На практиці ж, як правило, найбільш поширеними є випадки явно шкідливих для конкуренції горизонтальних угод, при яких сукупна частка учасників угод на ринку визначеного товару не досягає 35%, і вертикальних, у яких частка одного суб'єкта не досягає 35%.
Приміром, якщо сукупна частка на ринку суб'єктів господарювання, що уклали горизонтальну угоду, буде 34%, відповідно до Закону про обмеження монополізму їх дії не могли бути розглянуті як неправомірні, хоча, без сумніву, у частині того, яку шкоди завдасть подібна дія, різниця в 1% не принципова.
Сьогодні цей недолік законодавства усунуто шляхом прийняття Закону України «Про захист економічної конкуренції», ст. 6 якого встановлює, що «антиконкурентними узгодженими діями є узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції». Однак це формулювання, у свою чергу, має інший недолік, зокрема, не розкриває змісту понять «недопущення, усунення чи обмеження конкуренції». Крім того, за однаковими принципами здійснюється регулювання як вертикальних узгоджених дій, так і горизонтальних.
Що стосується вертикальних угод, то захисники конкуренції ряду країн висловлюють думку про те, що вертикальні угоди небезпечні лише в тому разі, якщо одна із сторін має значну частку на ринку. Проте й у цьому випадку частка, що призводить до монополізації ринку, є непомірно високою.
Для порівняння слід зазначити, що в законодавстві ряду західноєвропейських країн відсутнє таке обмеження, як заборона досягнення укладення угод лише за умови, що один із учасників угод (при вертикальній угоді) має значну частку ринку або сума часток учасників угод дуже велика (при горизонтальних угодах).
Крім того норми, що передбачають заборону антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання і відповідальність за їх вчинення, вимагають встановлення наслідків на ринку у вигляді недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.
З урахуванням вищенаведеного потребує удосконалення понятійний апарат конкурентного законодавства.
Так, ст. 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» доцільно доповнити визначенням наступних термінів:
«недопущення (усунення) конкуренції – відсутність змагання між суб'єктами господарювання внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання не мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями;
обмеження конкуренції – стан товарного ринку, коли окремий суб'єкт господарювання може визначати умови обороту товарів на цьому ринку та знижується можливість вибору споживачів».
Водночас, якщо на сьогодні дана норма може тлумачитись Антимонопольним комітетом, важливо уникнути іншої ситуації - застосування обмежувальних норм у відношенні підприємців, частка яких на ринку незначна.
Ця проблема також по-різному вирішується в законодавстві зарубіжних країн. Приміром, відповідно до угорського закону про конкуренцію існують винятки для фірм із часткою ринку менше 10 %. Закон Румунії також встановлює окремі винятки для дрібного і середнього бізнесу 108, с.6. Деякі винятки для дрібного бізнесу визначені і в законі Чехії 107, с.42. В українському конкурентному законодавстві доцільно було б застосувати аналогічні винятки із загальних заборонних норм.
В ст. 7 Закону України «Про захист економічної конкуренції» передбачено аналогічні винятки стосовно будь-яких добровільних узгоджених дій малих або середніх підприємців щодо спільного придбання товарів, які не призводять до суттєвого обмеження конкуренції і сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців. Виходячи з аналізу роботи європейських конкурентних відомств та враховуючи незначний вплив малого бізнесу на економку України доцільно застосувати повний виняток для малих підприємців з незначною ринковою часткою на весь спектр узгоджених дій.
У зв’язку з цим пропонуємо ст. 7 Закону України «Про захист економічної конкуренції» викласти у наступній редакції:
«Положення статті 6 цього Закону не застосовуються до будь-яких добровільних узгоджених дій малих або середніх підприємців, якщо їх сукупна частка на ринку товару не перевищує 10 відсотків, а також якщо ці дії стосуються спільного придбання товарів і сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців».
Відповідно до вимог ст. 10 Закону «Про захист економічної конкуренції» окремі угоди, що не суттєво обмежують конкуренцію, можуть бути дозволені, якщо суб'єкти господарювання доведуть, що ці дії сприяють: вдосконаленню виробництва, техніко-технологічного та економічного розвитку, розвитку малих та середніх підприємців, розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари, раціоналізації виробництва. Водночас, визначення поняття суттєвого обмеження конкуренції ця стаття не містить. Тому і застосування її антимонопольними органами може мати спірний характер.
Крім того, у п. 3 ст. 85 Договору ЄС, визначено дещо інший ряд умов, за яких угода, що обмежує конкуренцію, може бути визнана правомірною, якщо в результаті:
а) вноситься внесок у поліпшення виробництва або розподіл товару або просування технологічного або економічного прогресу,
б) за покупцями залишається значна частка наступної вигоди,
в) на суб'єктів, що беруть участь у даній угоді, не накладаються непотрібні для досягнення цієї цілі обмеження,
г) немає можливості обмежити конкуренцію у відношенні істотної частини відповідних товарів.
Відповідно до законодавства Румунії, крім перерахованих чотирьох умов, необхідно ще, принаймні, виконання однією з таких вимог, щоб угода або погоджені дії не були визнані недійсними:
а) поліпшується продукція, виконання робіт або якість наданих послуг,
б) має місце підвищення конкурентноздатності малого або середнього бізнесу,
в) має місце істотне зменшення ціни і вигода споживачів.
Таким чином, неповна відповідність винятків для застосування українського конкурентного законодавства може містити загрозу для входження України до міжнародної торгової організації та у подальшому для її євроінтеграції.
Отже, перш за все, необхідно узгодити винятки, передбачені ст. 10 Закону України «Про захист економічної конкуренції», з європейським законодавством, виклавши їх у зазначеній статті Закону наступним чином:
«1. Узгоджені дії, передбачені статтею 6 цього Закону, можуть бути дозволені відповідними органами Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:
вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару, техніко-технологічному, економічному прогресу;
за покупцями залишається частка наступної вигоди і матиме місце зменшення ціни;
на суб'єктів, що беруть участь у даній угоді, не накладаються непотрібні для досягнення цієї цілі обмеження,
немає можливості обмежити конкуренцію у відношенні третьої частини ринків відповідних товарів.
2. Узгоджені дії, передбачені в частині першій цієї статті, не можуть бути дозволені органами Антимонопольного комітету України, якщо конкуренція обмежується на більш, як третій частині задіяних ринків товарів.»
Крім того, відповідно до вимог ст. 6 Закону «Про захист економічної конкуренції» антиконкурентними можуть бути визнані дії щодо:
а) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів (фактично всі угоди);
б) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;
в) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;
г) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;
д) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб’єктів господарювання, покупців, продавців;
е) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб’єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;
є) укладення угод за умови прийняття іншими суб’єктами господарювання додаткових зобов’язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмету цих угод;
ж) суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин.
Таким чином, за українським законодавством значна група угод завжди буде визначатися неправомірною. Зарубіжна практика з цих питань є різною 51, с.42.
Законодавством США, Канади, Аргентини і ряду інших країн визначені види монополістичної практики, які в будь-якому випадку визнаються незаконними незалежно від оцінки характеру і їх впливу на ринкову конкуренцію 88, с.76.
Що стосується законодавства ЄС, а також законодавства окремих європейських країн, то легалізація договорів і інших угод монополістичного характеру в принципі не виключається. Необхідно в кожному випадку проводити оцінку відповідних дій, перевіряючи, до якого ступеня такі дії обмежують чи не обмежують конкуренцію.
Проте зазначені принципи часто порушуються. Приміром, хоча швейцарський закон від 1 січня 1983 р. заснований на принципах європейського права, але до деяких дій, зокрема, до змови про участь у процедурі тендера, встановлення мінімальних або спеціальних цін та умов продажу товарів, використовується американське правило про незаконність окремих дій незалежно від позитивного ефекту (надалі принцип «per se illegal»). У США ж загальний принцип «per se illegal» на практиці застосовується далеко не до всіх таких дій 103, с.333.
Види горизонтальних угод, що розглядаються в США як «per se illegal», обмежуються таким переліком: установлення неринкових цін, розподіл ринку, груповий бойкот.
Що стосується вертикальних угод, то в законодавстві США історично склалося, що угоди, що зв'язують суб'єктів господарювання, і угоди щодо підтримки перепродажних цін розглядаються як «per se illegal». Проте останнім часом висловлюються думки, що часто ці дії призводять до значного позитивного ефекту, приміром, поліпшення якості продукції, захисту торгових інтересів, виходу на нові ринки. У зв'язку з цим має місце практика тлумачення подібних дій у США через правило «the rule of reason» (позитивний ефект) 104, с.16.
В теперішній ситуації в Україні стосовно окремих угод, що обмежують конкуренцію, є виправданим правило, відповідно до якого визначені дії завжди признаються незаконними незалежно від позитивного ефекту. Це підвищує значення конкурентного законодавства в очах суб'єктів господарювання і змушує їх більш уважно підходити до висновку про ті або інші угоди. Водночас перелік дій, до яких застосовується таке правило, доцільно було б скоротити. Застосовуватися воно повинно лише до найбільш небезпечних дій, як-то до встановлення (підтримання, зниження) цін, розподілу ринків, спотворення результатів торгів. Що стосується вертикальних угод, то стосовно до них і надалі це правило слід використовувати більш виважено, оскільки вони менш небезпечні для конкуренції, ніж горизонтальні угоди.
У Законі «Про захист економічної конкуренції» не передбачені види угод, що завжди будуть правомірними, тобто ті угоди при здійсненні яких не може відбутися антиконкурентний ефект, передбачені лише винятки з застосування вимог ст. 6, що, на наш погляд, є значною вадою Закону. У період переходу до ринку, коли суб'єкти господарювання зустрічаються зі значними проблемами, приміром, у плані одержання інформації, проведення рекламних компаній, інвестицій тощо, доцільно встановити винятки для певних видів угод, а не лише для певних суб'єктів господарювання. Наприклад, угоди щодо оптової та роздрібної торгівлі, угоди щодо встановлення франшизи, угоди щодо перестрахування тощо.
Такі винятки широко застосовуються за кордоном. Це, приміром, винятки для закупівельних товариств за відсутності примусових закупівель і для картелів в умовах структурної кризи в Німеччині 41, с.9.
За законодавством ЄС є велика кількість винятків, що стосуються договорів про виняткове представництво, виняткових угод про збут, закупівлю, угод про наукові дослідження.
Законодавством Південної Кореї передбачені винятки для раціоналізаторських картелів 63, с.20.
Уявляється, що і в законодавстві України слід було б передбачити можливість створення зазначених картелів: кризових, наукових, галузевих й інших, діяльність яких є очевидно корисною. Типовою в даний час є ситуація, коли в підприємця немає необхідного початкового капіталу. У цьому випадку укладення договорів про спільні дії (спільну діяльність) у сфері маркетингу, інформації, оренди загальних площ, у тому числі об'єктів інфраструктури, для проведення рекламної компанії тощо є єдиною можливістю, коли можуть бути створені нормальні умови існування організацій 42, с.61.
Отже, враховуючи міжнародний досвід та обєктівні умови, які склалися в Україні необхідно статтю 8 Закону «Про захист економічної конкуренції» викласти наступним чином:
«Стаття 8. Загальні звільнення для певних типів угод.
1. Положення статті 6 цього Закону не застосовуються до узгоджених дій щодо постачання чи використання товарів, якщо учасник узгоджених дій стосовно іншого учасника узгоджених дій встановлює обмеження на:
використання поставлених ним товарів;
придбання в інших суб'єктів господарювання або продаж іншим суб'єктам господарювання чи споживачам інших товарів;
формування цін або інших умов договору про продаж поставленого товару іншим суб'єктам господарювання чи споживачам.
Положення статті 6 цього Закону не застосовуються також до узгоджених дій щодо проведення спільних рекламних та маркетингових компаній, наукових розробок, договорів оренди приміщень, здійснення представницьких функцій за кордоном, виходу з кризового стану або спільного залучення інвестицій та створення субєктів інфраструктури (складів, сховищ, магазинів, інформаційних серверів тощо).
2. До узгоджених дій, передбачених частиною першою цієї статті, застосовуються положення статті 6 цього Закону, якщо такі узгоджені дії:
призводять до обмеження конкуренції на 10 відсотках відповідних ринків;
обмежують доступ на ринок інших суб'єктів господарювання;
призводять до економічно необґрунтованого підвищення цін або дефіциту товарів”.
У конкурентному законодавстві України відсутнє розмежування між діями, які призвели чи можуть призвести до обмеження або спотворення конкуренції. Приміром, у Франції горизонтальні угоди можуть вважатися незаконними, навіть якщо вони не були реалізовані на практиці. В юридичній літературі США активно дискутується виправданість застосування до спроби настільки ж суворих норм, як і до вчиненої дії 90, с.28. Зважаючи на позитивний досвід застосування такого підходу доцільно розглянути таку можливість і при регулюванні заборонних норм і в Україні.
Оскільки практика застосування правових норм щодо антиконкурентних узгоджених дій в Україні обмежена, і відсутні випадки застосування санкцій за дії, які не були вчинені доцільно було б розмежувати відповідальність за наміри і відповідальність за вчинені дії. У випадку виявлення дій доцільно було б здійснювати привязку мінімального розміру штрафу до збитків, заподіяних порушенням.
Важливою проблемою, що дискутується в даний час у юридичній і економічній літературі, є нотифікація обмежувальних угод. В українському конкурентному законодавстві процедура нотифікації регламентована шляхом надання мовчазної згоди на здійснення концентрації та узгоджених дій у відповідності до вимог статті 28 Закону України «Про захист економічної конкуренції». Однак повноцінна процедура нотифікації в Україні відсутня, у даний час вона замінена процесом попереднього узгодження з видачею рішення, що більш сприймається нашими підприємцями та судами.
Процес нотифікації угод (як примусовий, так і добровільний) має місце в багатьох зарубіжних країнах.
Відповідно до ст. 85.1 Договору ЄС угоди, рішення і координаційна діяльність, що описуються в цій статті, повинні бути зареєстровані в Комісії ЄС 36. Що стосується Закону про обмежувальну торгову практику 1976 р. і 1977 р. та Закону про ціни на перепродаж товарів 1976 р. Великобританії, то будь-яка угода між двома і більше особами повинна бути зареєстрована у генерального директора з питань сумлінної торгівлі, якщо обмеження сприйняті двома або більш сторонами у відношенні окремих умов, що можуть призвести до обмеження конкуренції .
Що стосується можливості застосування повної процедури нотифікації в Україні, то в даний час антимонопольні органи ще не готові до подібної роботи. До того ж із досвіду Великобританії можна зробити висновок, що ця діяльність не завжди ефективна. Більш правильним було б запровадження добровільної нотифікації. Суть її полягає в тому, що суб'єкти господарювання, які не впевнені в законності угоди, яку вони мають намір укласти, повідомляють про таку угоду антимонопольні органи в добровільному порядку. Саме таку процедуру і намагалися побудувати в Україні, однак необізнаність наших підприємців з вимогами законодавства, практично повна відсутність культури підприємництва та громіздка процедура виявлення та доведення факту антиконкурентної змови практично нівелювали цей ліберальний підхід. Оскільки практика, що склалася в Україні, більш схожа до англійської моделі контролю за картельними угодами, доцільно було б законодавчо закріпити її у Законі «Про захист економічної конкуренції» і встановити період переходу від більш консервативної моделі на більш ліберальну для ознайомлення підприємців із загальноприйнятними правилами добросовісної конкуренції.
Висновки до Розділу 2
Основною складовою конкурентного законодавства у більшості країн світу були і залишаються норми заборонного типу, оскільки одним із основних завдань конкурентного законодавства є захист інтересів суспільства від проявів антиконкурентних дій.
Аналіз застосування заборонних норм, проведений у роботі надав можливість виявити певні тенденції застосування органами Антимонопольного комітету заборонних норм. Наявність таких тенденцій обумовлює необхідність розроблення та науково обґрунтовання ряду змін та доповнень до законодавчої бази, які дозволять вдосконалити їх правозастосування.
Зокрема межу частки на ринку в 35%, при якій мова може йти про монопольне (домінуюче) становище згідно вимог статті 12 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, варто визнати занадто високою. Крім того, необхідно чітко підійти до визначення тих критеріїв, що крім розміру частки повинні прийматися до уваги для визнання домінуючого становища. В Україні вони взагалі відсутні.
Дослідження правових механізмів контролю за ціноутворенням монополістів різних країн дало можливість науково обґрунтувати перевагу концепції порівняння ринків, при якій антимонопольний орган не повинний перевіряти показники виробництва та економічного стану підприємства, що ведуть до виникнення монопольно високих і монопольно низьких цін, а може оцінити конкурентне середовище на основі зовнішніх чинників. Процедуру проведення досліджень щодо заборони зловживання монопольним становищем необхідно доповнити аналізом наслідків прийняття рішення (додаток 4)
Для більш ефективного правозастосування заборонних норм є доцільним провести деталізацію понятійного апарату конкурентного законодавства (додаток 4)
Оскільки Україна виголосила намір інтегруватися до європейського співтовариства, перш за все, необхідно узгодити винятки передбачені статтею 10 Закону України “Про захист економічної конкуренції” з європейським законодавством (додаток 4)
Істотним недоліком українського конкурентного законодавства є відсутність у Законі «Про захист економічної конкуренції» регламентації видів угод, що не можуть бути визнані неправомірними. Сьогодні законом передбачені лише винятки з застосування вимог статті 6, а отже передбачено принцип загального контролю за договірними відносинами суб’єктів господарювання. Враховуючи міжнародний досвід та обєктівні умови, які склалися в Україні, необхідно статтю 8 Закону “Про захист економічної конкуренції” доповнити переліком узгоджених дій, які є правомірними (додаток 4)
Практика свідчить про те, що без уніфікації законодавства, яке регулює вчинення окремих реєстраційних процедур органами влади, не можна усунути колізії і прогалини в них. Тому більш правильним, на нашу думку, було б врегулювати питання монополістичної діяльності органів влади в спеціальному законодавстві про державних службовців і органи державної влади, як це зроблено в законодавстві ряду зарубіжних країн, виключивши відповідні норми з закону про конкуренцію. А у разі коли органи державної влади вступають у господарські відносини та є суб’єктами господарювання, доцільно застосовувати до них ті ж фінансові санкції, що і до інших порушників конкурентного законодавства (додаток 4).
Поряд із застосуванням заборонних заходів велике значення для попередження обмеження конкуренції грає регулювання процесів економічної концентрації. Методичні та методологічні особливості розгляду заяв про економічну концентрацію змушують звертатися до органів Комітету підприємців незалежно від наслідків економічної концентрації та її загрози для ринку (так званий попереджувальний принцип). Тому, на нашу думку, вимоги статті 25 Закону в частині підстав для надання дозволу на концентрацію органами Антимонопольного комітету мають врегулювати ці питання (додаток 4) Крім того, одержання прав може відбутися шляхом договору або внесення відповідного положення до статуту, що не враховано в українському конкурентному законодавстві та пропонується до врегулювання (додаток 4).
Важливим чинником для прийняття рішень про концентрацію є встановлення критеріїв для можливості надання дозволу на такі дії. Іноземні конкурентні відомства роками відпрацьовували такі критерії тому їх узагальнення є оптимальним. Такі критерії можуть бути застосовані в українському законодавстві поряд з критерієм позитивного ефекту для суспільних інтересів зазначеної концентрації для отримання дозволу Кабінету Міністрів України (додаток 4).
В українському законодавстві також не передбачені особливості процедури проведення контролю за економічною концентрацією у різноманітних сферах діяльності. А отже було б доцільно для ринків засобів масової інформації прописати більш жорсткі критерії відмови у здійсненні концентрації (додаток 4). Крім того, в українському законодавству усі види злиттів - і горизонтальні і вертикальні - регулюються однаково. Якщо горизонтальні угоди більш небезпечні, чим вертикальні, то і горизонтальні злиття повинні регулюватись більш жорстко. Більш доцільною є зміна критеріїв, при досягненні котрих необхідно узгодження, зробивши їх більш жорсткими для горизонтальних злиттів і більш м'якими для вертикальних.
Тобто необхідно розділ 3 Закону “Про захист економічної конкуренції” доповнити пунктом, який би регламентував обсяг інформації, що подається, в залежності від виду злиття, зокрема: злиття на різних товарних ринках – обсяг інформації мінімальний, вертикальне злиття (злиття на суміжних товарних ринках) – повний обсяг інформації по тих ринках, які є суміжними та обмежений обсяг інформації по іншим товарним ринкам, горизонтальне злиття (злиття на одному товарному ринку) – повний обсяг інформації. Крім того необхідно скоротити термін розгляду заяв про економічну концентрацію у випадках злиття на різних товарних ринках, яке не може призвести до обмеження конкуренції (додаток 4).
РОЗДІЛ ІІІ. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТА ВДОСКОНАЛЕННЯ КОНКУРЕНТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В УКРАЇНІ
3.1. Світовий досвід правового регулювання конкуренції та перспективи його впровадження в Україні
При дослідженні змісту конкурентного законодавства зарубіжних країн із метою виявлення того досвіду, що може бути використаний при доопрацюванні конкурентного законодавства України, варто зупинитися на таких моментах:
1) необхідно, насамперед, визначити, досвід яких країн, подібних за особливостями історичного розвитку і структурою економіки з Україною, доцільно використовувати при удосконаленні вітчизняного конкурентного законодавства;
2) при удосконаленні конкурентного законодавства варто використовувати основні висновки, отримані при аналізі зарубіжного конкурентного законодавства.
При розробці Закону про конкуренцію 1992 року значна увага була приділена досвіду Європейського Співтовариства по регулюванню конкурентних відносин. Навіть сама структура Закону багато в чому схожа з відповідними статтями Договору ЄС про конкуренцію. Принципи, на яких спочатку створювався Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (приміром, принцип контролю і регулювання), також запозичені із зазначеного Договору. Таке запозичення не можна визнати повністю правильним у зв'язку з особливостями конкурентного законодавства ЄС, яке:
- створювалося як частина законодавства, спрямованого на об'єднання ринків, тобто має вкрай специфічну мету створення - сприяння об'єднанню ринків 88;
- поширює свою дію на країни, у яких крім нього діє національне конкурентне законодавство. Внаслідок цього законодавство ЄС може бути слабким, тому що його дія посилюється внутрішнім законодавством країн Співтовариства;
- діє в країнах, у яких проблеми монополізму і концентрації не постають із такою гостротою, як в Україні.
У цьому зв'язку справедливою є думка Р.О. Халфіної, яка вважає, що некритичне запозичення, сліпе копіювання іноземних законів, що ігнорує реальні умови і національну специфіку, ще більш дискредитує правове регулювання 98, с.19.
У той же час використання досвіду інших країн, у першу чергу США (чиє законодавство часто протиставляється законодавству Європи), було явно недостатнім, хоча цей досвід повинен мати особливий інтерес для України з таких причин:
- структура економіки США за своїм характером дуже схожа на економіку України. Мається на увазі не розмір території, чисельність населення, індустріальний тип економіки, а орієнтованість економіки на експорт;
- діючі в економіці ринкові механізми і відпрацьовані методи конкурентного регулювання США надають відмінний матеріал для дослідження. Треба відзначити, що американці завжди виявляли дуже жвавий інтерес до антимонопольного законодавства;
- значна частина правового регулювання конкуренції США створювалася в період «Великої депресії», тобто у достатньо складних економічних умовах, що також ріднить його з українськими умовами створення конкурентного законодавства;
- вивчення американського досвіду має цінність для нас і тому, що в ньому поєднуються методи як ринкового саморегулювання, так і державного втручання в господарську діяльність.
Певний інтерес становить і досвід Франції в зв'язку з тим, що у Франції, як і в Україні, тривалий період часу мало місце сильне втручання держави в економіку. Що стосується конкуренції, то їй не приділялося уваги, конкуренції приділялося значення тільки на зовнішньому ринку 79, с.7.
Ідея розвитку конкуренції взагалі замінювалась ідеєю підвищення конкурентноздатності на зовнішньому ринку за допомогою державного регулювання цін. Проте результати такої стратегії були жалюгідні: не вдалося ні зупинити тенденцію до збільшення проникнення імпорту на внутрішній ринок, ні досягти яких-небудь успіхів у поліпшенні задоволення попиту споживачів і поліпшенні ефективності виробництва. Тому до середини 80-х рр. постало питання про необхідність розвитку конкуренції на внутрішньому ринку Франції, про перехід від державного регулювання до ринкового. У 1986 р. був прийнятий Ордонанс «Про дерегулювання цін і конкуренцію» замість Ордонанса від 30 червня 1945 р., що значно змінив конкурентну політику Франції.
Реформи були проведені у сфері ціноутворення, у сфері природних монополій, у сфері діяльності державних підприємств, з питань надання субсидій великим монополістам, з питань ліцензування. Досвід Франції представляє величезний інтерес саме в зв'язку з тим, що шляхом розвитку в економіці конкурентних відносин вдалося досягти тих результатів, які іншими методами досягти на вдавалося.
Ті галузі, яких реформи не торкнулися, лише програли від цього. Приміром, зберігання державного регулювання цін у деяких областях банківської діяльності, транспортних послуг, виробництві сільськогосподарської продукції, медичних препаратів якщо і дало позитивні результати, то, з іншого боку, виявило і мінуси такої політики. Приміром, та обставина, що банкам було заборонено стягувати плату за ведення рахунків клієнта, обмежило розвиток запропонованих варіантів рахунків, за якими нараховувались відсотки.
Можливо також використати досвід Японії, яка змогла здійснити великий ривок в економіці, піднятися до становища однієї із найбільш процвітаючих держав у світі багато в чому завдяки продуманій конкурентній політиці 101, с.42.
Можна назвати й інші країни, конкурентне законодавство яких є досить цікавим. Мова йде в тому числі і про східноєвропейські країни, що подібно до України знаходяться на шляху становлення ринкових конкурентних відносин. Водночас досвід зазначених країн (США, Франції, Японії) використовувати просто необхідно, з одного боку, через окремі подібні ознаки, а з іншого, у зв'язку з очевидними позитивними результатами і значними успіхами конкурентної політики цих держав, про що не раз писали відомі вчені – економісти і юристи.
Що стосується питання про те, які висновки можна зробити з аналізу зарубіжного конкурентного законодавства з метою їх використання при удосконаленні вітчизняного конкурентного законодавства, то варто зупинитися на наступному:
1. Ослаблення дії конкурентного законодавства навіть при розвинутих конкурентних відносинах призводить до негативних наслідків. Цей висновок можна наочно простежити на прикладах Японії і США.
У Японії перший закон про конкуренцію 1947 р. (про заборону приватної монополії і забезпеченні вільної торгівлі) був з багатьох питань жорсткішим ніж навіть законодавство Сполучених Штатів. Ним накладалась заборона на створення холдингових компаній, передбачалася можливість розпуску державних конгломератів, не допускалася практика злить і переплетень директорів, повністю заборонялися картелі й інші види погоджених дій. Вводилося примусове подрібнення.
Згодом (в 1949 і 1953 р.) до закону були внесені значні зміни, які сильно послабили конкурентне законодавство. У результаті вже в 1969 р. Японія зіткнулася з проблемою сильного зростання цін, спадом виробництва, погіршенням становища споживачів. Почалося спрямування на посилення конкурентного законодавства як із боку споживачів, так і з боку дрібного і середнього бізнесу. Уряд пішов на посилення жорсткості законів про конкуренцію і з цього часу послідовно проводив заходи, спрямовані на розвиток конкуренції.
Аналіз конкурентного законодавства Японії і спеціальної літератури дозволяє зробити такі висновки щодо загальних тенденцій розвитку японського конкурентного законодавства:
а). Скорочується кількість винятків з конкурентного законодавства.
б). Збільшується допомога середньому і дрібному бізнесу, приміром, шляхом надання податкового звільнення, пільгового кредитування.
в). Використовується такий метод появи нових конкурентноспроможних суб'єктів, як розукрупнення суб'єктів господарювання.
г). Спрощуються реєстраційні процедури з метою полегшення процесу створення нових конкурентноспроможних суб'єктів.
д). Встановлюються додаткові податки на учасників існуючих картельних угод.
е). Збільшуються податки на монополії.
є). Зростає кримінальна відповідальність, штрафи за порушення конкурентного законодавства.
Таким чином, усвідомивши згубність політики ослаблення конкурентного законодавства, Японія йде по шляху жорсткості норм, які стимулюють конкурентні відносини, що дає суттєві результати.
Що стосується досвіду США, то вже зазначалося, що в результаті проведення в життя ідей Чикагської школи, яка виступає за сильне обмеження конкурентного законодавства, мали місце негативні результати, у зв'язку з чим намітився перехід до повернення до старої політики жорсткості конкурентного законодавства 86, с.37.
2. Конкурентне законодавство кожної окремо взятої країни має свої особливості, пов'язані з історичними та іншими умовами.
Як приклад, законодавство ЄС у зв'язку з тими умовами свого створення і дії, про які було сказано вище, може бути достатньо «м'яким», що виражається в наступному.
а). У законодавстві знайшов відображення принцип «контролю і регулювання», відповідно до якого за певних умов будь-яка обмежувальна угода може бути визнана законною;
б). Це законодавство має величезну кількість винятків:
- Комісія ЄС має велику компетенцію по наданню різноманітних вилучень як групового, так і індивідуального характеру;
- є велика кількість постанов Комісії ЄС, якими окремі види угод автоматично визнаються такими, що не підпадають під дію обмежувальних норм, приміром, угоди меншої важливості, агентські угоди з виключними правами, франшизні угоди, угоди про виняткові закупівлі й інші.
в) проведенням конкурентної політики у ЄС займається усього один орган - Комісія ЄС, компетенція котрої достатньо обмежена 157, с.5.
Законодавство окремих європейських країн, в яких є добре розвинуті конкурентні відносини і немає спадщини довгої зневаги конкуренцією, у зв'язку з цим видається досить «м'яким».
Приміром, відповідно до заяви Федерального картельного відомства Німеччини, зробленої в 1958 р., обмін інформацією між учасниками картелів про стан ринку є правомірним, якщо в ньому немає конкретних вказівок про цілі і обсяги угод. Вкрай обмежений характер має у Німеччині і контроль за вертикальними зв'язками. Закон цієї країни виключає зі сфери законодавства деякі важливі сфери промисловості, транспорту, сільського господарства. Можуть бути легалізовані картелі, що встановлюють єдині умови платежів, місце і час виконання договору, вартість фрахту і т.п. Ряд картелів, у тому числі кризові, раціоналізаторські, експортні й імпортні, картелі по стандартизації продукції визнаються правомірними 87, с.78.
Статтею 21 Акта Великобританії про обмежувальну торгову практику передбачено велику кількість підстав для вилучень із загальної реєстраційної процедури обмежувальних угод; наявність будь-якої з цих умов може бути використана судом для вилучення з загального правила про нерозумність обмежувальних угод 100. Повноваження Комісії з монополій Великобританії у порівнянні з органами конкурентної політики США також досить обмежені.
У країнах, де в силу історичних обставин конкурентне законодавство створювалося в складні в економічному відношенні періоди, при недостатньому розвитку конкурентних відношень або при пануванні значних монополій, це законодавство повинно бути більш жорстким.
У США така «жорсткість» виражається в такому.
а). Законодавство будується на «принципі заборони», суть якого полягає в тому, що перераховані в законі види монополістичної практики вважаються незаконними самі по собі, тобто окремі дії визнаються нерозумними і незаконними «незалежно від оцінки характеру і ступеню їхнього впливу на ринкову конкуренцію» 65, с.302.
б). Винятки в конкурентному законодавстві США мають набагато скромніші (у порівнянні з законодавством ЄС) масштаби і, крім цього, останнім часом йде робота по звуженню можливостей надання вилучень.
Слід відзначити, що правила, які регулюють винятки для певних галузей із конкурентного законодавства, формувалися в період Великої депресії, коли значення конкуренції на товарних ринках знецінилося. Економічна політика в цей час була спрямована на досягнення стабільності цін і прибутків, захист підприємств від руйнування. Цьому були підпорядковані і нормативні акти, що з'явилися в той період.
Сьогодні провадиться велика робота по проникненню конкуренції в галузі економіки, вилучені з дії норм конкурентного законодавства.
в). У США існує не один, а кілька органів, відповідальних за той або інший напрямок проведення конкурентної політики:
Федеральна торгова комісія (віднесена до категорії так званих «незалежних» регулюючих агентств);
Міністерство юстиції (орган виконавчої влади);
спеціальні органи штатів (відомчі органи штатів).
Міністерству юстиції належить провідна роль у застосуванні антитрестовських законів. Атторнеї штатів (окружні прокурори) діють під керівництвом міністра юстиції (генерал-атторнея).
Крім органів, що безпосередньо займаються проведенням конкурентної політики, до системи органів, відповідальних за цю діяльність, входять і органи, що займаються іншими питаннями (зокрема, розвитком малого і середнього бізнесу, здійсненням різноманітних процедур по реєстрації нових суб'єктів). Здійснення ними зазначеної діяльності також впливає на конкурентну ситуацію в країні. Не можна забувати і про велику роль судів у США.
Що стосується діяльності органів, безпосередньо відповідальних за проведення конкурентної політики, то їх повноваження з ряду питань перетинаються, а з інших є достатньо жорстке їх розмежування 64, с.45.
У США за порушення конкурентного законодавства передбачається як кримінальне переслідування, так і заходи адміністративно-господарського впливу. Є значні особливості процедури розгляду справ залежно від того, з чиєї ініціативи почато процес 72, с.88. Від цього залежить і можливий обсяг вимог, і вирішення інших питань.
Органи, відповідальні за дотримання конкурентного законодавства, і в першу чергу, Міністерство юстиції, часто схиляються до того, щоб завершити справи не в порядку звичайного судового процесу, а шляхом підготування «узгоджених рішень», позитивними ознаками яких є:
а) скорочення термінів розгляду справ;
б) незастосування великих штрафів, можливих у формальній антитрестовській процедурі;
в) «узгоджене рішення» не може бути використане як доказ вини відповідача в наступній процедурі про «потрійні збитки» 57.
Федеральна торгова комісія ще більше ніж Міністерство юстиції приділяє уваги можливому співробітництву зі світом бізнесу, врегулюванню розбіжностей у попередньому порядку. ФТК час від часу проводить конференції з окремих питаннях торгової практики в різних галузях промисловості і видає за їх матеріалами правила, складає спеціальні керівництва бізнесменам з тих чи інших питань (наприклад, Правила 1958 р. про облудні ціни, Правила 1966 р. про рекламу і торгові ярлики на автопокришках).
Таким чином, у проведення конкурентної політики в США задіяно велику кількість органів, що мають різний статус, компетенція цих органів іноді значно різниться, іноді сходиться. Вироблено численні процедури, що сприяють більш швидкому і економічному розгляду справи.
Незважаючи на цю розмаїтість, зазначені органи діють злагоджено, не заважаючи роботі один одного і активно співпрацюючи; вони є високо компетентними.
Не тільки в США, але й в інших країнах, законодавством яких передбачено досить жорстке регулювання конкурентних відносин, у здійсненні конкурентної політики задіяні численні органи. Приміром, у Японії, основним органом антимонопольного контролю є Комісія з справедливої торгівлі. Проте поряд із нею різноманітні функції по проведенню конкурентної політики покладені на галузеві міністерства. Таке галузеве регулювання грає дуже велику роль 87, с.22. Крім того, значну роль відіграють органи, відповідальні за той або інший напрямок економічної політики. Можна назвати орган, відповідальний за розвиток малого і середнього бізнесу; фонди підтримки даного виду бізнесу, що наділені значними засобами впливу.
Певний інтерес становить досвід канадського конкурентного законодавства, де в 1910 р. був прийнятий «Акт про розслідування об'єднань», відповідно до якого суддя на прохання групи осіб (не менше 6 чоловік) міг видати наказ про проведення розслідування «незаконного об'єднання». У такому випадку міністерство праці створювало для розслідування спеціальну групу з 3 чоловік, у яку входили представник від скаржників і порушників, а також особливий член, призначений за узгодженням з обома сторонами 47, с.27.
Без сумніву, значення для розвитку конкурентних відносин має не тільки кількість органів, відповідальних за проведення конкурентної політики, але і якість їхньої роботи. Важливо також розуміння державою і суспільством значимості конкурентних заходів. Водночас уже сам розподіл компетенції по проведенню конкурентної політики між різними органами дає при відповідному правовому регулюванні позитивні результати. Як стверджує Т. Белаш, у США, де «у проблему антимонополізму... залучені багато хто, а не тільки конкурентні відомства, зусилля органів, відповідальних за антимонопольний примус, аргументи про конкуренцію частіше усього враховуються, чого не скажеш, наприклад, про політику ЄС, де діє один орган контролю за дотриманням правил про конкуренцію» 45.
Говорячи про особливості конкурентного законодавства зарубіжних держав, не можна упустити ще один момент, пов'язаний з історичними особливостями конкурентного законодавства.
Це законодавство не є застиглим, назавжди даним. Воно постійно змінюється, і останні роки стали «періодом чергового інтенсивного оновлення конкурентного законодавства». Приміром, у США прийняте нове керівництво по горизонтальних злиттях Міністерства юстиції і Федеральної торгової комісії 1992 р. 109.
Великі зміни спостерігаються і в законодавстві Великобританії, що йде по шляху зближення з законодавством ЄС 187.
30 травня 1997 р. був прийнятий новий закон про конкуренцію Данії, що сприйняла принципи ст. 85 і 88 Договору ЄС. У Нідерландах розроблений проект нового закону про конкуренцію, що вносить зміни в регулювання обмежувальних угод 105.
Таким чином, залежно від ситуації в країні конкурентне законодавство змінюється; найбільша увага приділяється розробці норм, спрямованих на вирішення актуальних для певного періоду часу проблем.
При створенні конкурентного законодавства доцільно враховувати помилки, що їх припустилимя окремі держави. Розглянемо це питання на прикладі визначення в законодавстві території дії конкурентного законодавства.
Приміром, у США антитрестовське законодавство може бути у визначених випадках застосовано до дій іноземних компаній за межами США, якщо ці дії можуть призвести до обмеження конкуренції на американському ринку (принцип екстериторіальності). Така позиція обґрунтовується загальною юридичною концепцією США, відповідно до якої держава має право визначення поведінки будь-яких осіб за межами країни, якщо така поведінка може мати наслідки усередині даної держави 82, с.64. Дана концепція не виизнається іншими країнами. Спроби США проводити в життя принцип «екстериторіальності» зустрічають бурхливу протидію. Приміром, відповідно до законодавства Великобританії про захист торгових інтересів 1980 р. міністр торгівлі і промисловості має право зажадати від підприємців повідомити його про будь-які спроби обмежити їх дії на основі права іноземної держави і заборонити їм підпорядковуватися подібним обмеженням. У Франції в 1980 р. був прийнятий закон, що забороняє надавати іноземним державам інформацію, що може заподіяти шкоду національному підприємництву 73. У 50-60 р. у зв'язку зі спробами американської влади зажадати в судовому порядку документи міжнародних картелів під приводом їхнього негативного ефекту на конкуренцію в США парламенти ряду країн (Бельгії, Данії, Фінляндії, Франції, Нідерландів, Норвегії, Швеції, Великобританії та ін.) прийняли так зване контрзаконодавство з метою запобігання екстериторіальному застосуванню іноземних антитрестовських законів із питань, що належать до національного суверенітету.
Що стосується законодавства більшості європейських держав, то принцип екстериторіальності в ньому не застосовується, хоч в законодавстві є деякі положення, спрямовані на обмеження використання експортних картелів.
Приміром, відповідно до законодавства Німеччини (Закон проти обмеження конкуренції) дія обмежувальних норм не застосовується до експортних картелів, за винятком певних випадків:
1) якщо дані дії порушують принцип здійснення конкуренції і інші принципи, визначені в міжнародних договорах, укладених Німеччиною;
2) якщо ці дії можуть призвести до істотних обмежень на території Німеччини 62, с.62.
Таким чином, з питання щодо території дії конкурентного законодавства можливі три варіанти вирішення даної проблеми: а) застосування принципу екстериторіальності; б) повна відсутність регулювання конкурентних відносин при зовнішній торгівлі, або в) застосування виключень на ті або інші обмеження.
При вирішенні питання про те, яке ж рішення вибрати вітчизняному законодавцю, необхідно враховувати таке. Що стосується принципу екстериторіальності, то його дуже складно проводити в життя, тому що інші країни, природно, не погоджуються з втручанням у їх внутрішню політику. У зв'язку з цим провести його в життя не вдасться, а конфліктів народжується маса. Навіть США останнім часом переглядають застосування принципу екстериторіальності. Наприклад, 5 квітня 1995 р. Міністерство юстиції і Федеральна торгова комісія США опублікували остаточний довідник з права застосування антитрестовського законодавства при здійсненні міжнародних операцій. За словами помічника генерального прокурора Данієли Вел, яка очолювала групу з розробки проектів нових керівних вказівок, вони відійшли від регулювання законності цілого ряду дій з погляду американського антитрестовського законодавства, стали більше поваги приділяти законодавству інших країн 110, с.308.
Водночас повне виведення зовнішньої торгівлі з-під дії норм про конкуренцію теж не виправдане, оскільки піддає значному ризику конкурентні відносини на внутрішньому товарному ринку.
Таким чином, виходячи з досвіду зарубіжних країн, варто зупинитися на третьому шляху, що успішно застосовується в більшості країн - поширенні норм про конкуренцію на зовнішню торгівлю за певних обставин, зазначених у законі.
Проведений аналіз зарубіжного досвіду дозволяє зробити такі висновки, що мають значення для удосконалення українського конкурентного законодавства:
1. При доопрацюванні конкурентного законодавства необхідно використовувати, у першу чергу, досвід США, Франції, Японії, а також інших країн, конкурентне законодавство яких створювалося в схожих умовах і позитивно вплинуло на розвиток внутрішнього товарного ринку країни;
2. Конкурентне законодавство повинне бути більш жорстким, що може виражатися в:
а) більш широкому використанні принципу заборони. Дії, заборонені законом, можуть бути визнані правомірними, якщо суб'єкти господарювання доведуть, що їхні угоди, погоджені дії сприяли або будуть сприяти вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару, техніко-технологічному, економічному розвитку, розвитку малих або середніх підприємств, оптимізації експорту чи імпорту товарів, розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари, раціоналізації виробництва. Звуження принципу контролю і регулювання на користь принципу заборони є позитивною новацією;
б) обмеженні кількості винятків із чинного конкурентного законодавства.
Сьогодні конкурентне законодавство містить велику і не завжди виправдану кількістю винятків для суб'єктів малого бізнесу, постачальників товарів та власників інтелектуальних прав (статті 7, 8, 9 Закону «Про захист економічної конкуренції»);
в) повинна бути створена система органів, відповідальних за проведення конкурентної політики, оскільки сьогодні це питання вирішене декларативно.
Важко налагоджуються взаємовідносини органів, відповідальних за проведення конкурентної політики, у першу чергу АМКУ, господарських судів, органів, що здійснюють контроль за діяльністю природних монополій, органів державної виконавчої влади.
Доцільно доопрацювати нормативні акти, що регулюють розгляд порушень конкурентного законодавства відповідними органами в адміністративній процедурі, що сприяє якісному, швидкому і економічному розгляду справ.
3. Варто утримуватися від помилок, що мали місце в тих або інших країнах. На практиці законодавець не завжди дотримується цього правила. Приміром, Закон «Про захист економічної конкуренції» поширюється на дію юридичних і фізичних осіб, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, якщо угоди або дії, зроблені ними за межами України, «впливають чи можуть вплинути на економічну конкуренцію на території України». Таким чином, в українському законодавстві знайшов відображення принцип екстериторіальності.
Наведене узагальнення зарубіжного досвіду свідчить про невиправданість подібних рішень.
4. Необхідно при доопрацюванні конкурентного законодавства враховувати історичні особливості формування конкурентного законодавства, тобто повну відсутність конкуренції в ряді галузей у період його створення, у зв'язку з чим першочергове значення необхідно приділяти нормам, що стимулюють розвиток конкуренції. В даний час конкурентним законодавством дані галузеві норми практично не розроблені.
3.2. Актуальні проблеми взаємодії Господарського кодексу з іншими нормативно-правовими актами конкурентного законодавства в Україні
Прийняті у січні 2003 року Цивільний та Господарський кодекси України [2] дали новий поштовх розвитку українського законодавства. Господарський кодекс регламентував основи ринкового господарювання та став віхою становлення громадянського суспільства, цивілізованого врегулювання господарських відносин між державою та іншими суб'єктами господарювання. Обидва кодекси ставили за мету здійснити кодифікацію двох галузей законодавства, однак з їх прийняттям загострилась наукова полеміка щодо їх одночасного існування та узгодження методологічних аспектів цивільно-правової та господарсько-правової доктрин. Основною проблемою, яка широко обговорювалась юристами, стала наявність розбіжностей у врегулюванні спільних позицій, які існують між двома Кодексами. Зазначені доктринальні розбіжності існують і їх вирішення та врегулювання можливе лише після узагальнення практики їх правозастосування.
Однак окрім доктринальних проблем, які з’явились після одночасного прийняття двох кодексів, у господарському праві з’явилась проблема різної регламентації господарських відносин у Господарському кодексі та спеціальному законодавстві, зокрема конкурентному. Сьогодні ці проблеми не так широко обговорюються у наукових юридичних колах, однак їх наявність може суттєво вплинути на господарські відносини вУкраїні та на державне регулювання таких господарських відносин.
Оскільки Господарський кодекс України є загальним законодавчим актом господарського законодавства, а конкурентне законодавство має статус «lex speciаlis», необхідно зупинитися саме на розбіжностях і неузгодженостях норм ГК і актів конкурентного законодавства.
Так, ст. 18 ГК України встановлено обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання, а положеннями Глави 3 – обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції. Крім того, нормами Глави 28 ГК встановлено відповідальність суб'єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства. Норми статтей ГК фактично визначають конкурентно-правові делікти, вчинення яких обмежується і тягне за собою господарсько-правову відповідальність у встановлених ГК формах і розмірах. Тобто відносини, що регулюються цими нормами, відносяться до сфери публічного права і є відносинами між суб'єктами господарювання та державою в особі уповноважених нею органів.
Слід зазначити, що в ГК вміщені норми Закону України «Про обмеження монополізму і недопущенні недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» у редакції ще 1998 року. На зміну цьому закону 11 січня 2002 року прийшов Закон України «Про захист економічної конкуренції», що вивів конкурентне законодавство на якісно новий рівень, який став результатом розвитку конкурентного законодавства і його адаптації до законодавства ЄС. Тому з прийняттям і введенням ГК України в дію у регулюванні конкурентних відносин було зроблено значний крок назад.
Така ситуація зумовила потребу у детальному аналізі тих суперечностей, які існують сьогодні.
Так, у п. 2 ст. 18 ГК України встановлено, що “Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування”. Зазначена норма не відповідає ст. 4 Закону «Про захист економічної конкуренції», якою захист від недобросовісної конкуренції не покладено на інші органи, крім Комітету. Саме практика недопущення дублювання функцій державних органів покладена в основу реформування органів виконавчої влади відповідно до рекомендацій ЄС.
Наступним прикладом неузгодженості може бути п. 3 ст. 18 ГК України, де передбачено, що «Органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється приймати акти та вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необґрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності, чи запроваджують обмеження на ринку, не передбачене законодавством». Зазначена норма не відповідає ст. 15 Закону «Про захист економічної конкуренції», оскільки існує повна заборона надання окремим суб'єктам господарювання пільг чи переваг, і практика роботи Комітету довела, що доведення обґрунтованості або необґрунтованості ускладнює процедуру та призводить до суб'єктивізму.
Ст. 25 ГК України «Конкуренція у сфері господарювання» передбачає, що «Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку». Така норма суперечить положенням ст. 1 Закону «Про захист економічної конкуренції», оскільки умови реалізації завжди визначаються умовами угод і є предметом регулювання цивільного права. З метою подолання цього недоліку вважаємо за доцільне замінити термін «реалізації товару на ринку» терміном «оборот товару на ринку», що є предметом регулювання господарського права.
Також певні неузгодженості містить п. 3 цієї ж статті: «Уповноважені органи державної влади і органи місцевого самоврядування повинні здійснювати аналіз стану ринку і рівня конкуренції на ньому і вживати передбачених законом заходів щодо упорядкування конкуренції суб'єктів господарювання». Наведена норма суперечить вимогам ст. 4 Закону «Про захист економічної конкуренції» та ст. 8 Закону «Про Антимонопольний комітет України»: визначати межі товарних ринків, а також монопольне становище суб'єктів господарювання на ньому та здійснювати державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень є повноваженнями виключно органів Антимонопольного комітету України.
Дослідження змісту норм ст. 26 ГК показали винятки з конкурентного законодавства для рішень або дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які спрямовані на обмеження конкуренції чи можуть мати наслідком такі обмеження. Таких винятків немає в жодному законодавчому акті; крім того, подібні винятки невідомі жодному європейському конкурентному законодавству. Очевидно, такі рішення мають бути прийняті не органами виконавчої влади та місцевого самоврядування самостійно, а, принаймні, Урядом.
Пунктом 2 цієї ж статті передбачено, що «умови та порядок обмеження конкуренції встановлюються законом відповідно до цього Кодексу». Ця норма не відповідає ст. 42 Конституції, відповідно до якої лише види та межі монополії визначаються законами, а отже розширення кола суспільних відносин, які потребують врегулювання на рівні закону, є не зовсім коректним.
Аналіз п. 4 ст. 27 ГК «Обмеження монополізму в економіці» показав, що «у разі суспільної необхідності та з метою усунення негативного впливу на конкуренцію органи державної влади здійснюють стосовно існуючих монопольних утворень заходи антимонопольного регулювання відповідно до вимог законодавства...». З приводу цієї норми слід зазначити, що, по-перше, ГК не містить визначення терміну «заходи антимонопольного регулювання» (у звязку з цим практичне застосування наведеної норми виглядає досить проблематичним), по-друге, відповідно до вимог п. 3 ст. 4 Закону «Про захист економічної конкуренції» державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції покладено лише на АМКУ, що повністю відповідає директивам ЄС з конкурентного законодавства.
Відповідно до вимог ст. 29 ГК зловживанням монопольним становищем вважаються:
нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного контрагенту.
Відповідно до ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» порушенням є обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору. Ця норма зазнала змін у зв'язку з складністю, а підчас і неможливістю доведення факту нав'язування і стала кроком до поліпшення конкурентного законодавства, оскільки доведення саме факту нав'язування не є основою для кваліфікації цих дій, як зловживання монопольним становищем. Порушення викликане саме відсутністю вибору у споживача та наявністю ринкової влади у монополіста;
обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з обороту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін.
Відповідно до ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» порушенням є обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям. Оскільки обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання з боку монопольних утворень є негативом для ринку і завдає йому шкоди, то доведення саме мети такого обмеження є, на думку міжнародних експертів, які давали висновки стосовно змін у конкурентному законодавстві, не лише недоцільним, але і помилковим;
інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) суб'єктів господарювання.
Відповідно до ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» усунення субєкта господарювання з ринку також є порушенням, проте такий вид порушення не відображений в ГК;
встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів;
Відповідно до ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» застосування різних цін до рівнозначних угод також є порушенням встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції.
Крім того, відповідно до ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» також порушенням є часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання; суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин. Відсутність аналогічних кваліфікацій у ГК ускладнює процедуру їх правозастосування відповідно до вимог законодавства і дозволяє монополістам зловживати своєю владою, що є особливою загрозою саме на етапі формування більшості ринків.
Найбільш суперечливими є норми, що регламентують антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання. У ГК цьому питанню присвячена усього одна стаття «Неправомірні угоди між суб'єктами господарювання». Норми, що регулюють ці ж відносини, містяться і в Законі «Про захист економічної конкуренції», але вони кардинально відрізняються від норм Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльн6ості», який був взятий за основу при підготовці ГК України. Як відзначають практикуючі юристи, зокрема С. Гавріна[55], недоліком норм ГК, які регулюють конкурентні відносини, є те, що кваліфікація узгоджених дій визначається через ознаку спрямованості на досягнення антиконкурентної мети. У європейській правовій доктрині конструкція «спрямовані на» розглядається як вказівка на наслідки погоджених дій, тоді як в українській – прив'язана до суб'єктивного аспекту правопорушення, тобто до доведення переслідуваної правопорушником мети. Такий підхід до визначення антиконкурентных узгоджених дій (через суб'єктивний аспект) вже існував у нашому законодавстві і показав свою неспроможність. Законодавець врахував цей момент, і при кваліфікації узгоджених дій у Законі «Про захист економічної конкуренції» прив'язка до цілі правопорушника (тобто словосполучення «спрямовані на») відсутня, а узгоджені дії визначаються через їхні наслідки, що полегшує процес доведення.
У Законі «Про захист економічної конкуренції» встановлена необхідність підтримки і розвитку малого і середнього підприємництва. Тому малим і середнім підприємцям не забороняється діяти узгоджено стосовно загального придбання товарів у тому випадку, якщо такі дії не призводять до істотного обмеження конкуренції, а навпаки, сприяють підвищенню їхньої конкурентноздатності. У той же час ГК не містить подібних винятків, що робить його більш дискрімінаційним щодо малого підприємництва.
Крім того, Кодекс ніяк не регулює особливості узгоджених дій щодо прав інтелектуальної власності. Закон же передбачає винятки щодо угод про передачу прав інтелектуальної власності або про використання об'єкта права інтелектуальної власності в тій частині, в якій вони обмежують у здійсненні господарської діяльності сторону угоди, якій передається право, якщо ці обмеження не виходять за межі законних прав суб'єкта права інтелектуальної власності. Уявляється, що не виходять за межі прав обмеження стосовно обсягу прав, які передаються, строку та території дії дозволу на використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також виду діяльності, сфери використання, мінімального обсягу виробництва.
Закон України «Про захист економічної конкуренції» дозволяє здійснювати узгоджені дії без дозволу Антимонопольного комітету України в тому випадку, якщо вони відповідають типовим вимогам до певних видів узгоджених дій, встановлених Антимонопольним комітетом України. Господарським кодексом таких винятків не передбачено.
Відповідно до ст. 31 ГК дискримінацією суб'єктів господарювання органами влади визнається (відповідно до ст. 15 Закону «Про захист економічної конкуренції» такі дії визначаються антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю):
заборона створення нових підприємств чи інших організаційних форм господарювання в будь-якій сфері господарської діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів господарської діяльності або виробництва (відповідно до вимог статті 15 Закону порушенням також є обмеження придбання чи реалізації) певних видів товарів з метою обмеження конкуренції;
примушування суб'єктів господарювання до пріоритетного укладання договорів, першочергової реалізації товарів певним споживачам або до вступу в господарські організації та інші об'єднання (відповідно до вимог статті 15 Закону «Про захист економічної конкуренції» порушенням є пряме та опосередковане примушування суб'єктів господарювання, а також здійснення концентрації суб'єктів господарювання в інших формах);
прийняття рішень про централізований розподіл товарів, (відповідно до ст. 15 Закону порушенням також є розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців незалежно від ступеня обмеження конкуренції) який призводить до монопольного становища на ринку;
встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону України в інший (відповідно до ст. 15 Закону порушенням також є надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за виконання певних умов);
надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших суб'єктів господарювання, що призводить до монополізації ринку певного товару (відповідно до ст. 15 Закону – що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції);
обмеження прав суб'єктів господарювання щодо придбання та реалізації товарів (відповідно до ст. 15 Закону дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком);
встановлення заборон чи обмежень стосовно окремих суб'єктів господарювання або груп підприємців (відповідно до ст. 15 Закону дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами).
В ГК України не знайшов свого відображення цілий пласт процесів економічної концентрації, а саме: призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи.
Ще одним із важливих аспектів, що може значно ускладнити застосування конкурентного законодавства, є невідповідність термінології, що вживається в ГК України і в спеціальних актах конкурентного законодавства. Зокрема серйозну стурбованість викликають визначення поняття «суб'єкт господарювання», наведене у ст. 55 ГК, та поняття «громадянин у сфері господарювання» (ст. 128 ГК). Так, відповідно до ГК суб'єктами господарювання є:
1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;
Таке визначення не узгоджується з визначенням поняття суб'єкта господарювання, встановленим ст. 1 Закону «Про захист економічної конкуренції», згідно з якою «суб'єкт господарювання – юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа, що здійснює діяльність з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншу господарську діяльність, у тому числі яка здійснює контроль над іншою юридичною чи фізичною особою; група суб'єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими. Суб'єктами господарювання визнаються також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності. Господарською діяльністю не вважається діяльність фізичної особи з придбання товарів народного споживання для кінцевого споживання».
Оскільки усі аспекти застосування конкурентного законодавства ґрунтуються на специфічній термінології, розбіжності у понятійному апараті будуть руйнівними для всієї системи конкурентного законодавства і не дозволять ефективно виконувати завдання, закріплені у ст. 42 Конституції України, зокрема забезпечити захист конкуренції у підприємницькій діяльності, не допускати зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісну конкуренцію.
Не співпадає з визначенням поняття «малий та середній підприємець», встановленим Законом «Про захист економічної конкуренції», визначення цього поняття у ГК, що може викликати складність застосування норм, в тому числі при прийнятті судових рішень, і суттєво вплине на конкурентоспроможність малого бізнесу в Україні та на створення ефективного середнього класу.
Ще один спектр проблем викликаний розбіжністю видів адміністративно-господарських санкцій, що передбачені з одного боку Господарським кодексом, а з іншого – актами конкурентного законодавства. Зокрема, ст. 239 ГК не передбачено санкцій, що встановлені статтями 52 та 55 Закону «Про захист економічної конкуренції»: примусовий поділ та відшкодування шкоди за порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Також ст. 244 ГК передбачено застосування антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів за вчинення дій, які визначаються законом як недобросовісна конкуренція. Відповідно до вимог Закону «Про недобросовісну конкуренцію» вчинення дій, визначених цим Законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання Антимонопольним комітетом України штрафів, передбачених цим Законом, а також адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законодавством.
Статтею 251 ГК передбачається накладання штрафів за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, що не узгоджується з положеннями статтей 3 та 50 Закону «Про захист економічної конкуренції». Крім того Кодексом передбачено накладення штрафів за відновлення первинного стану або зміну угод, що суперечать антимонопольно-конкурентному законодавству, це є нонсенсом, оскільки законодавством не може передбачатись штраф за відновлення первинного стану або зміну угод, в звязку з тим, що останні є видами адміністративно-господарських санкцій. Уявляється недоречним також встановлення в ГК штрафу за ліквідацію суб'єктів господарювання без згоди на це Антимонопольного комітету України чи його органів. Оскільки конкурентним законодавством не встановлено обовязку отримання такої згоди, то не може бути встановлено і відповідальності за його невиконання.
Деякі розбіжності існують між нормами щодо подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територіальним відділенням. Тут ГК повертається до норми Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» про подачу «завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територіальним відділенням», проте досвід діяльності антимонопольних органів засвідчив неможливість практичного доведення «завідомості» недостовірності інформації, тому відповідні правові норми у Законі «Про захист економічної конкуренції» зазнали змін.
Ст. 252 ГК запровадила процедуру адміністративної відповідальності посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, яка на сьогодні не передбачена ні конкурентним законодавством, ні Кодексом України про адміністративні правопорушеня.
Короткий аналіз тих протиріч, які існують між нормами ГК і нормами спеціальних актів конкурентного законодавства, а також досвід практичної роботи дозволяють автору стверджувати, що після 1 січня 2004 року (набрання чинності ГК України) застосування норм конкурентного законодавства значно ускладнилося.
Прийняття нового Господарського кодексу значно удосконалило законодавчу базу відносин в сфері господарювання та здійснило кодифікацію цілої галузі господарського законодавства. Це створило підґрунтя для подальшого розвитку ринкових відносин в Україні, зміцнення правового становища суб'єктів господарювання, інших учасників господарських відносин, для посилення захисту майнових і немайнових прав всіх суб'єктів. Разом з тим, не можна не визнати ту обставину, що прийняття ГК значно ускладнило правозастосування у сфері конкуренції. Передусім, це обумовлено істотною новизною змісту Кодексу та його протиріччями з спеціальними законодавчими актами. Розмежування сфер дії та застосування правових норм, сформульованих у ГК із спеціальними законодавчими актами, зокрема конкурентним законодавством, – лише одна із низки складних проблем, що виникли і мають вирішуватися в процесі правозастосування. Тому практика застосування норм Господарського кодексу, зокрема його розділу 3, за два роки дії відсутня.
Головною на сьогодні с проблема фактичної реалізації норм ГК та актів спеціального конкурентного законодавства на практиці. Під цим кутом зору було б доцільним: розширити і поглибити фундаментальні наукові дослідження актуальних питань господарського права; у найближчий час прийняти нормативно-правові акти, що прямо передбачені ГК; систематично вивчати і узагальнювати судову та іншу практику з питань правозастосування; прискорити підготовку і видання підручників, посібників з господарського права, а також науково-практичних коментарів Господарського кодексу України тощо. А підсумком (результатом) цього дослідження можуть слугувати підготовлені у вигляді порівняльної таблиці зміни та доповнення до ГК України з їх відповідним обґрунтуванням (Додаток 6).
3.3. Актуальні проблеми вдосконалення адміністративно-господарських санкцій за порушення конкурентного законодавства
Норми, які встановлюють відповідальність за порушення конкурентного законодавства містяться не лише в Господарському кодексі України, Законі України «Про захист економічної конкуренції», Законі України «Про захист від недобросовісної конкуренції» але й в інших чисельних актах законодавства. Зокрема Кримінальним кодексом України [4], Кодексом про адміністративні правопорушення, законодавством про природні монополії, про захист прав споживачів; про рекламу; про приватизацію; по фондовому ринку; митно-тарифним законодавством передбачена відповідальність за порушення конкурентного законодавства. Аналіз змісту цих норм дає підстави для висновку про різногалузевий характер санкцій за порушення конкурентного законодавства.
У зв'язку з тим, що коло даних питань надмірно широке, зупинимося лише на основних видах відповідальності за порушення конкурентного законодавства, а саме, на санкціях, передбачених у Законі «Про захист економічної конкуренції» і пов'язаних із ним нормах господарського, адміністративного й карного законодавства.
В українському законодавстві затвердився підхід, застосовуваний у багатьох країнах світу, коли справи, пов'язані з тими або іншими порушеннями конкурентного законодавства, можуть бути розглянуті в судовій, або в установлених випадках, в адміністративно-господарській процедурі.
Адміністративно-господарська процедура одержала широке поширення стосовно до розгляду справ про порушення конкурентного законодавства в багатьох країнах. У країнах переважного значення адміністративної процедури (Німеччина, Франція, Бельгія й ін.) розгляд спорів покладається на адміністративний орган, рішення якого може бути оскаржене в суді [107]. У країнах із переважно судовою процедурою (США, Великобританія, Швейцарія, Швеція, Іспанія й ін.) розгляд спорів віднесено до компетенції суду загальної або спеціальної юрисдикції, але лише після попереднього розгляду справи в адміністративному органі, рішення або рекомендації якого виконуються в судовому порядку.
До цивільно-правових санкцій, що широко застосовуються у світовій практиці стосовно до порушень конкурентного законодавства, відносяться заборони на здійснення тих або інших дій (наприклад, утримання від придбання учасників технологічного ланцюжку) і рішення про здійснення заходів для відновлення умов конкуренції (приміром скасування неправомірних угод), а також відшкодування збитків.
До адміністративно-господарських санкцій, відповідно до вимог Господарського кодексу України відноситься:
вилучення прибутку (доходу);
адміністративно-господарський штраф;
стягнення зборів (обов'язкових платежів);
зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання;
застосування антидемпінгових заходів;
припинення експортно-імпортних операцій;
застосування індивідуального режиму ліцензування;
зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності;
анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;
обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання;
скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання;
інші адміністративно-господарські санкції, встановлені Господарським кодексом та іншими законами.
Законодавством про захист економічної конкуренції також передбачено ряд адміністративно-господарських санкцій. Так, ст. 48 Закону «Про захист економічної конкуренції» встановлено такі види санкцій як:
визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
зобов'язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління та контролю скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;
примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;
накладення штрафу;
блокування цінних паперів;
усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції;
скасування дозволу на узгоджені дії;
оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інформації Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою територіального відділення інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк і спосіб, визначені цим рішенням або законодавством.
Розгляд ознак порушень законодавства про захист економічної конкуренції відбувається в адміністративно-господарській процедурі, що залишається основним засобом реагування на порушення конкурентного законодавства. Антимонопольні органи уповноважені приймати відповідні рішення за результатами розгляду відповідних справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
Українському конкурентному законодавству притаманний підхід, згідно з яким субєкти господарювання - фізичні особи відповідають за порушення у адміністративній та кримінальній процедурі, а субєкти господарювання-юридичні особи – у адміністративно-господарській процедурі. Також існує можливість класифікації рішень за звітним періодом, підвідомчістю та предметним складом порушення.
При невиконанні раніше прийнятих рішень антимонопольні органи мають право накладати штрафи за невиконання рішень органів Комітету. Штраф як вид відповідальності, за твердженням Т.Даурової, не є основним методом впливу і, як правило, застосовується не за самий факт порушення законодавства, а за невиконання вимог законодавства та нормативних актів антимонопольних органів, крім штрафів за неподання інформації 94, с.14.
У науковій літературі висловлюється й інша думка, що необхідно накладати штрафи не стільки за невиконання рішень, скільки за самі конкретні порушення конкурентного законодавства. У такому випадку рішення антимонопольного органу в справі, що констатує факт зловживання монополістичною діяльністю, повинне передбачати:
визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;
визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
зобов’язання щодо припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції;
накладення штрафу 67, с.14 .
Запровадження карності причини, а не наслідку може зробити боротьбу з найбільш небезпечними порушеннями закону більш ефективною, зазначає Колотшов В.І. 75. Саме така думка превалює і в українському конкурентному законодавстві, що не є зовсім правильно.
Наприклад, у законодавстві ряду країн, які раніше входили до СРСР (Азербайджан, Казахстан), передбачається накладення штрафу лише безпосередньо за порушення заборон, встановлених у Законі. Надання антимонопольним органам права накладати штрафи одночасно з винесенням рішень за результатами порушення загальних норм конкуренції, як свідчить закордонний досвід, привело б до більш виважених дій суб'єктів господарювання, у частині дотримання конкурентного законодавства, і це дійсно так. Однак такий підхід містить і небезпеку, оскільки демократичні принципи формування суспільства та його нагляд за діями органів влади є досить обмеженими у пострадянських країнах, і такий підхід містить загрозу для проявів корупції.
Розмір штрафів, встановлений у конкурентному законодавстві, визначений у відсотках до розміру доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф, а не в абсолютних цифрах, що є методологічно вірним, оскільки ставить за мету урахування вагомості накладених санкцій для кожного порушника індивідуально. Однак, наявність у законодавстві підходу у вигляді встановлення розміру штрафних санкцій у співвідношенні з певною величиною має і свої недоліки.
Так, у законодавстві відсутні чіткі критерії щодо того, в яких випадках розмір штрафних санкцій за порушення норм конкурентного законодавства має бути мінімальним, в яких – середнім, а в яких – максимальним. Наприклад, Закон України «Про захист економічної конкуренції» (так само, як і Закон «Про обмеження монополізму...») кваліфікує неотримання попередньої згоди на концентрацію як протиправні дії самі собою (принцип порушення per se), незалежно від їхніх дійсних чи можливих наслідків для конкуренції, що методологічно є не зовсім вірним.
Порушення які мали негативні наслідки для ринку, доцільно розглядати не лише з точки зору максимальних штрафних санкцій, але і з точки зору привязки до шкоди, заподіяної цим порушенням. У зв’язку з цим ст. 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» доцільно доповнити пунктом наступного змісту:
«Розмір штрафу за порушення, передбачені пунктами 1, 2, 5, 6 цієї статті, не може бути меншим за розмір шкоди, заподіяної зазначеними порушеннями.»
Окремо хотілось би зупинитись на адміністративно-господарських санкціях пов’язаних із Кодексом про адміністративніправопорушення. Ч. 1 ст. 252 ГК України передбачає адміністративну відповідальність громадян-підприємців та посадових осіб за вчинення дій, передбачених статтями 29-32 ГК; неподання чи несвоєчасне подання передбаченої законом інформації, або подання завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територіальним відділенням; ухилення від виконання чи несвоєчасне виконання рішень Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень. Однак ГК не встановлено розмірів такої адміністративної відповідальності, лише зазначено, що відповідальність встановлюється згідно із законом.
Ст. 54 Закону України «Про захист економічної конкуренції» встановлює, що за правопорушення, передбачені пунктами 4, 13-16 ст. 50 цього Закону, посадові особи та інші працівники суб'єктів господарювання, працівники органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю несуть адміністративну відповідальність згідно з законом. Тобто Законом також окреслено коло порушень, за які встановлюється адміністративна відповідальність, але не визначено види санкцій.
Види адміністративних санкцій встановлено у Кодексі України про адміністративні правопорушення [3](ст.164-3 – за недобросовісну конкуренцію; ст. 166-1 – за зловживання монопольним становищем на ринку; ст. 166-2 – за неправомірні угоди між підприємцями; ст. 166-3 – за дискримінацію підприємців органами влади i управління; ст. 166-4 – за порушення порядку подання інформації та виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень). Розмір санкцій щодо посадових осіб суб'єктів господарювання, передбачений АК, коливається від п'яти до сорока чотирьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
В Україні сьогодні поряд з адміністративно-господарськими санкціями та адміністративною відповідальністю посадових осіб за порушення конкурентного законодавства, існує ще низка санкцій, встановлених кримінальним законодавством.
Враховуючи вищенаведене необхідно узгодити господарське та кримінальне законодавство шляхом обмеження кримінального законодавства лише тими нормами, які передбачають відповідальність за найбільш серйозні порушення конкурентного законодавства. У свою чергу із господарського законодавства слід вилучити адміністративно-господарські санкції за ті дії, за які передбачена кримінальна відповідальність, і які є найбільш небезпечними для ринкової економіки (зокрема, це картельні угоди, незаконне використання товарного знаку та деякі види зловживання монопольним становищем).
У зв'язку з недостатньою на цей час активністю суб'єктів господарювання по захисту конкуренції основна робота повинна лягти на антимонопольні органи, які мають достатньо повноважень для цього.
Негативним моментом для розкриття злочинів проти конкуренції є і те, що антимонопольні відомства не мають у своєму розпорядженні слідчі повноваження, як це має місце в інших країнах, наприклад, у Німеччині і Японії 44, с.21. У Японії Комісія із сумлінної торгівлі є достатньо потужним органом, а його компетенція і штат співробітників постійно ростуть. У червні 1996 року до антимонопольного закону були внесені зміни, що посилюють виконавче бюро Комісії: замість Слідчого відділу було створене Слідче бюро для розслідування значних і серйозних справ. Загальна чисельність співробітників слідчого підрозділу в центрі і на місцях у 1996 році склала 1036 чоловік, що в 8 разів більше, ніж у 1989 (129 чоловік).
Це дуже відрізняється від того становища, у якому знаходиться Антимонопольний комітет України, де штат співробітників постійно скорочується; слідчі ж повноваження у комітету присутні лише номінально. Для налагодження нормальної роботи Антимонопольного комітету, у першу чергу, для ініціювання кримінальних розглядів необхідна його фінансова підтримка, приток кваліфікованих кадрів, реальна можливість проводити слідчі дії.
Активізації роботи антимонопольних органів по виявленню порушень і ініціюванню судових розглядів може служити тісне співробітництво з іншими державними органами.
Таким чином, для того, щоб відповідальність стала реальним чинником, що перешкоджає вчиненню порушень конкурентного законодавства, необхідні, з одного боку, жорсткіші санкцій за його порушення, а з іншого – послідовне удосконалення роботи самих антимонопольних органів шляхом надання їм правової, матеріальної, організаційної й іншої допомоги з метою активізації їх діяльності з судами і самостійного розгляду справ в адміністративній та кримінальній процедурах.
Висновки до Розділу 3
Здійснений аналіз норм Господарського кодексу України виявив ряд розбіжностей з спеціальним конкурентним законодавством та конкурентним законодавством Європейського Союзу. Для усунення цих розбіжностей пропонується нова редакція певних норм ГК України у вигляді порівняльної таблиці, яка використовується при прийнятті змін та доповнень до чинного законодавства у Верховній Раді України (дивись додаток 3).
Конкурентне законодавство складається із значної кількості нормативно-правових актів. Окремі норми цього законодавства передбачають санкції за його порушення. У законодавстві відсутні чіткі критерії встановлення розміру штрафних санкцій за порушення норм конкурентного законодавства, у зв’язку з чим пропонується налагодити розгляд порушень у вигляді неотримання згоди на концентрацію, як формальних порушень, за спрощеною процедурою та зменшити розмір штрафних санкцій за такі формальні порушення до одного відсотка доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.
Порушення, які мали негативні наслідки для ринку, розглядати не лише з точки зору максимальних штрафних санкцій, але і з точки зору привязки до розміру шкоди, заподіяної цим порушенням (додаток 4).
Крім того, законодавчо не закріплено можливість зменшення штрафних санкцій у випадках, коли порушення вчинено вперше, коли порушник розкаявся та самостійно вжив заходів для усунення наслідків порушення тощо, у зв’язку з чим пропонується доповнити ст. 52 Закону України “Про захист економічної конкуренції” пунктом відповідного змісту (додаток 4)
Також необхідно узгодити господарське та кримінальне законодавство шляхом обмеження кримінального законодавства лише тими нормами, які передбачають відповідальність за найбільш серйозні порушення конкурентного законодавства. У свою чергу із господарського законодавства слід вилучити адміністративно-господарські санкції за ті дії, за які передбачена кримінальна відповідальність, і які є найбільш небезпечними для ринкової економіки (зокрема, це картельні угоди, незаконне використання товарного знаку та деякі види зловживання монопольним становищем).
Негативним моментом для розкриття злочинів проти конкуренції є те, що антимонопольні органи не мають у слідчих повноважень, як це має місце в інших країнах, наприклад, у США і Японії.
Таким чином, для того щоб відповідальність стала реальним чинником, що перешкоджає вчиненню порушень конкурентного законодавства, необхідно, з одного боку, встановити жорсткіші санкції за його порушення, а з іншого – послідовне удосконалення роботи самих антимонопольних органів шляхом надання їм правової, матеріальної, організаційної та іншої допомоги з метою активізації їхньої діяльності з судами і самостійного розгляду справ в адміністративній та кримінальній процедурах.
У роботі здійснено аналіз конкурентного законодавства зарубіжних країн з метою виявлення, вивчення і узагальнення того досвіду, який може бути використаний при доопрацюванні конкурентного законодавства України, і зроблено висновки про те, що при доопрацюванні конкурентного законодавства доцільно враховувати історичні умови його формування, тобто повну відсутність конкуренції в ряді галузей у період його створення, у зв'язку з чим першочергове значення необхідно приділяти нормам, що стимулюють розвиток конкуренції у галузях, які мають стратегічне значення для України.
ВИСНОВКИ
І. За результатами проведеного дослідження формування, змісту та розвитку конкурентного законодавства України можна зробити наступні теоретичні висновки і узагальнення:
1. Монополізм, який склався в СРСР наприкінці 80-х років минулого століття, мав унікальні риси, що відрізняють його від класичної монополії. Неефективність радянської економіки змусила наприкінці 80-х років здійснити перші спроби його обмеження. Тому поява нормативно-правових актів, які регламентували процеси демонополізації виробництва стала історично назрілою необхідністю.
2. З прийняттям Верховною Радою України в лютому 1992 року Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» в нашій державі почався початковий етап формування антимонопольного законодавства на відміну від заходів демонополізації виробництва. Правової завершеності антимонопольне законодавство набуло із закріпленням в статті 42 Конституції України принципу забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.
3. Роль конкурентного законодавства не повинна зводитися до застосування лише антимонопольних обмежень, вона повинна бути більш широкою: набагато важливішим є розвиток вітчизняного виробництва, стимулювання економічних перетворень, заохочення добропорядних і чесних методів ведення бізнесу та в цілому розвиток добросовісної конкуренції в економіці України, що і послугувало причиною історичної трансформації антимонопольного законодавства у конкурентне.
4. Зясування місця і ролі конкурентного законодавства та узагальнення окремих правових інститутів антимонопольного регулювання господарської діяльності, захисту від недобросовісної конкуренції та правових норм, що стимулюють прояви добросовісної конкуренції, дало підстави для висновку про виділення комплексного правового інституту захисту конкуренції в системі господарського права і конкурентного законодавства в системі господарського законодавства. Комплексний правовий інститут захисту конкуренції та конкурентне законодавство мають однаковий предмет регулювання, а саме господарські відносини суб’єктів господарювання, які впливають або можуть вплинути на конкуренцію. Тобто предметний критерій дещо відмінний від загальногосподарського – господарські відносини суб’єктів господарювання.
5. У роботі доведено, що, не зважаючи на різні підходи до визначення мети конкурентного законодавства, які існують у світі, для українського конкурентного законодавства більш правильним буде визначати його метою підтримку конкуренції як такої, незалежно від захисту виробників та споживачів. Що стосується ефективності виробництва, захисту інтересів дрібного і середнього бізнесу, захисту інтересів споживачів, то, на нашу думку, ці категорії доцільно розглядати не як мету, а як завдання конкурентного законодавства.
Таким чином, правильне розуміння безпосередніх предмету, мети та завдань конкурентного законодавства дає змогу віднести до цієї підгалузі законодавства не тільки нормативні акти, що містять обмежувальні норми, але, насамперед, акти стимулюючої спрямованості, що і є вирішальним для формування системи конкурентного законодавства.
6. Крім проблем систематизації конкурентного законодавства є ряд інших проблем, які стримують розвиток конкуренції в Україні. Це проблеми не стільки власне системи конкурентного законодавства, скільки проблеми законодавства, що має вплив на конкурентоспроможність економіки загалом.
7. Основними нормами конкурентного законодавства у більшості країн є норми заборонного типу, оскільки одним із основних завдань конкурентного законодавства є захист інтересів суспільства від проявів антиконкурентних дій.
За результатами аналізу застосування заборонних норм, проведеного у роботі, були виявлені певні тенденції, а саме:
превалювання у порушеннях, виявлених Комітетом, сектору природних монополій і незначне виявлення порушень у тих секторах економіки, де монопольне становище субєкта господарювання не є природнім;
практично не виявляються обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям та суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин;
при виявленні антиконкурентних узгоджених дій вимагається встановлення двох груп юридичних фактів: по-перше, наслідків на ринку у вигляді недопущення, усунення чи обмеження конкуренції; по-друге, факту досягнення домовленості чи узгодженості відповідними суб’єктами господарювання, що ускладнює розгляд справ та впливає на кількість виявлених порушень;
під час розгляду антиконкурентних дій органів влади виникає необхідність в оцінці їх негативного впливу на економічну конкуренцію, зокрема, факту, що ці дії призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції, це значно ускладнює розгляд справ та не сприяє ефективному захисту конкуренції.
Виявлення тенденцій дозволило сформулювати законодавчі зміни, які дозволять покращити правозастосовчу діяльність органів Антимонопольного комітету України (додаток 4).
8. У роботі здійснено аналіз конкурентного законодавства зарубіжних країн з метою виявлення, вивчення і узагальнення того досвіду, який може бути використаний при доопрацюванні конкурентного законодавства України, і зроблено висновки про те, що при доопрацюванні конкурентного законодавства доцільно враховувати історичні умови його формування, тобто повну відсутність конкуренції в ряді галузей у період його створення, у зв'язку з чим першочергове значення необхідно приділяти нормам, що стимулюють розвиток конкуренції у галузях, які мають стратегічне значення для України.
ІІ. У дипломній роботі сформульовано низку науково обґрунтованих змін і доповнень до конкурентного законодавства, які дозволятьивдосконалити правозастосування цих норм. Зокрема, в роботі пропонується:
1. Доповнити процедуру проведення досліджень щодо заборони зловживання монопольним становищем аналізом наслідків прийняття рішення, у зв’язку з чим ст. 48 Закону «Про захист економічної конкуренції» доповнити зазначенням на наступні обставини, що повинні міститися у рішенні: «короткостроковий та довгостроковий вплив рішення на конкурентні відносини в Україні».
2. Провести деталізацію понятійного апарату конкурентного законодавства, для чого ст. 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» доповнити визначеннями наступних термінів:
«недопущення (усунення) конкуренції – відсутність змагання між суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання не мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями;
обмеження конкуренції - стан товарного ринку, коли окремий суб'єкт господарювання може визначати умови обороту товарів на цьому ринку і знижується можливість вибору споживачів».
3. Викласти ст. 7 Закону у наступній редакції:
«Положення статті 6 цього Закону не застосовуються до будь-яких добровільних узгоджених дій малих або середніх підприємців, якщо їх сукупна частка на ринку товару не перевищує 10 відсотків, крім того якщо ці дії стосуються спільного придбання товарів та сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців.»
4. Врегулювати питання монополістичної діяльності органів влади в спеціальному законодавстві про державних службовців і органи державної влади, як це зроблено в законодавстві ряду зарубіжних країн, виключивши відповідні норми з закону про конкуренцію.
5. Внести зміни до ст. 25 Закону в частині підстав для надання дозволу на концентрацію органами Антимонопольного комітету, виклавши її таким чином: «Антимонопольний комітет України чи адміністративна колегія Антимонопольного комітету України надають дозвіл на концентрацію у разі, якщо вона не призводить до монополізації чи обмеження конкуренції на задіяних товарних ринках».
6. В українському законодавстві усі види злиттів – і горизонтальні і вертикальні – регулюються однаково. Якщо горизонтальні угоди більш небезпечні, чим вертикальні, то і горизонтальні злиття повинні регулюватись більш жорстко. На нашу думку, доцільно змінити критерії, при досягненні яких необхідно узгодження, зробивши їх більш жорсткими для горизонтальних злиттів і більш м'якими для вертикальних.
7. Для усунення розбіжностей між нормами Господарського кодексу України, спеціальним конкурентним законодавством та конкурентним законодавством Європейського Союзу пропонується нова редакція ряду статтей Господарського кодексу у вигляді порівняльної таблиці, яка використовується при прийнятті змін та доповнень до чинного законодавства у Верховній Раді України (дивись додаток 3).
8. Порушення які мали негативні наслідки для ринку, розглядати не лише з точки зору максимальних штрафних санкцій але і з точки зору привязки до шкоди, заподіяної цим порушенням. Так зокрема статтю 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» доцільно доповнити пунктом наступного змісту:
«Розмір штрафу за порушення передбачені пунктами 1, 2, 5, 6 не може бути меншим за розмір шкоди заподіяної зазначеними порушеннями.»
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. -ст.141.
- Господарський кодекс України. Прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 року // Офіційний вісник України. - 2003. - № 11.- ст.462
- Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. Додаток до № 51. - 1984. - ст.1122
- Кримінальний кодекс України. Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 року// Офіційний вісник України. - 2001. - № 2. - ст.920
- Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності: Закон України від 18 лютого 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 21. - ст.296.
- Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 листопада 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 50. - ст.472
- Перший федеральний закон про конкуренцію (закон Шермана) був прийнятий у 1890 р.
- Закон про попередження і заборону об'єднань, пов'язаних з обмеженням торгівлі в Канаді, 1891
- Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11 січня 2001 року // Офіційний вісник України. - 2001. - № 7. - ст.260
- Про захист від недобросовісної конкуренції: Закон України від 7 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 36. - ст.164
- Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами// http:www.amc.gov.ua
- Угода про створення зони вільної торгівлі між державами-учасницями ГУУАМ// http:www.amc.gov.ua
- Договір про проведення узгодженої антимонопольної політики між країнами учасниками Співдружності незалежних держав// http:www.amc.gov.ua
- Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 року// http:www.amc.gov.ua
- Генеральна угода по торгівлі послугами// http:www.amc.gov.ua
- Договір між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про співробітництво у галузі розвитку конкуренції// http:www.amc.gov.ua
- Угода між Європейськими Співтовариствами та Урядом США стосовно застосування конкурентного законодавства// http:www.amc.gov.ua
- Договори про співробітництво у галузі конкурентної політики з Грузією та Азербайджанською Республікою// http:www.amc.gov.ua
- Основні напрями конкурентної політики на 2002 - 2004 роки. Указ Президента від 19 листопада 2001 року N1097/2001 .// Офіційний вісник України, 2001 р. № 47 від 07/12/2001, ст. 14.
- Про природні монополії: Закон України від 20 квітня 2000 року // Відомості Верховної Ради України, 2000, № 30, ст.238
- Повітряний кодексу України// Відомості Верховної Ради України, 1993 р. № 25 від 22/06/1993, ст. 274.
- Кодекс торговельного мореплавства України// Відомості Верховної Ради України, 1995 р. № 47 від 21/11/1995, ст. 349.
- Про транспорт: Закон України// Відомості Верховної Ради України, 1994 р. № 51 від 20/12/1994, ст. 446.
- Про зв'язок: Закон України// Відомості Верховної Ради України, 1995 р. № 20 від 16/05/1995, ст.143.
- Про трубопровідний транспорт: Закон України// Відомості Верховної Ради України, 1996 р. № 29 від 16/07/1996, ст.139.
- Про залізничний транспорт: Закон України// Відомості Верховної Ради України, 1996 р. № 40 від 01/10/1996, ст. 183
- Про електроенергетику: Закон України// Відомості Верховної Ради України, 1998 р. № 1 від 23/01/1998, ст. 1.
- Про господарські товариства: Закон України// Відомості Верховної Ради України, 1991 р. № 49 від 03/12/1991, ст. 682.
- Про державне регулювання ринку цінних паперів: Закон України// Відомості Верховної Ради України, 1996 р. № 51 від 17/12/1996, ст. 292.
- Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України// Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р. № 29 від 16/07/1991.
- Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України// Відомості Верховної Ради України, 2002 р. № 1 від 04/01/2002, ст. 1.
- Про банки та банківську діяльність: Закон України// Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р. № 25 від 18/06/1991.
- Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України// Відомості Верховної Ради України, 1993 р. № 1 від 05/01/1993, ст. 1.
- Про видавничу справу: Закон України// Відомості Верховної Ради України, 1997 р. № 32 від 08/09/1997, ст. 206.
- Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу: Закон України// Відомості Верховної Ради України, 2002 р. № 24 від 14/06/2002, ст. 167.
- Державна програма демонополізації економіки та розвитку конкуренції затверджена постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 року// Відомості Верховної Ради (ВВР) 1994, № 9, ст.42.
- Про Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи й послуги монопольних утворень: постанова Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1995 року № 135//Системний реєстраційний номер № 135-95-П.
- Про недоліки в роботі окремих органів виконавчої влади із забезпечення продовольчої безпеки та заходи щодо стабілізації ринку основних продовольчих товарів: постанова Кабінету Міністрів України від 24 липня 2003 року №1150//Офіційний вісник України, 2003 р. № 31 від 15/08/2003, ст.26
- Положенням про порядок погодження з органами Антимонопольного комітету України рішень органів державної влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, органів місцевого самоврядування щодо демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 1 квітня 1994 року №4-р та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 20 квітня 1994 року №78/287// системний реєстраційний номер № Z0078-94
- Алексеев С.С. Общая теория права//М.: Издательство БЕК. 1997,Т.2,с.59.
- Аникін А. Відповідальність за хабарництво по новому КК //Влада.2001,№34
- Баженов Г.Е. Организационно-экономические основы малого бизнеса// Новосибирск, 1994,-358с.
- Балюк І.А. Господарське процесуальне право: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. // К.: КНЕУ, 2002. - 248 с.
- Беднін В.Ф. Надання повноважень правоохоронних органів конкурентним відомствам//Харків. 1997- 54с.
- Белаш Т. Протекціонізм потрібний для конкуренції // Економіка і життя. 2001. № 9.
- Біла Л.Р. Адміністративна відповідальність за порушення антимонопольного законодавства//Дис. канд. юрид. наук: 26.10.96. - К.,
1996.- 175 с.
- Бокарева Н.А., Бондарь Л.А., Васильєв В.Ю. Монополизм и антимонопольное регулирование// М: НИИПИН, 1991.- 147с.
- Борисенко З.М. Основи конкурентної політики//Підручник, К:ТАКСОН, 2004.-704с.
- Быков А.Г., Ларичев В.Д., Пешков А.И. Приватизация: кому она выгодна? // Финансы. М., 1999. №12.
- Васильєва Н.В. Поділ (виділення) суб'єкта господарювання, як засіб антимонопольного регулювання // Законодавство і економіка. 1999. № 3-4.
- Вініченко О.Ц. Деякі питання практики застосування ст. 6 закону РСФСР «Про конкуренцію й обмеження монополістичної діяльності». 2 міжд. конф. «Конкурентна політика в умовах перехідної економіки»//Збірник тез, 2001.
- Вінник О.М. Господарське право. Курс лекцій // АТІКА, К., 2004,- 623с.
- Ворожейкин В.Н., Рыбаков Ф.Ф. Антимонопольное регулирование: федеральный и региональный аспекты// Бизнес олимп, М., 1996.- 57с.
- Герд В. Правовые вопросы контроля за злоупотреблением ценами// Московский предприниматель.1924
- Гаврина С. Співвідношення положень Господарського і Цивільного кодексів України // Юридическая практика, май 2003.
- Галкин В.В. Методы недобросовестной конкуренции: экономическое
содержание и правовое регулирование//Воронеж.: Центр-Чернозем, 1996.-107 с.
- Гришаков Д. Група «Альфа» // Експерт. 1999. № 18.
- Даурова Т. Монополістична діяльність: поняття, види, відповідальність // Закон. 1996.№ 3.
- Дахно І.І. Антимонопольне право. Курс лекцій.//К.: Четверта хвиля, 1998.-352 с.
- Еременко В.И. Антимонопольное законодательство зарубежных стран //
Государство и право. - 1995. - № 9. - С. 100-111.
- Еременко В. И. Регулирование конкурентних отношений в Росийской Федерации // Государство и право. - 1995. - № 13-14.
- Жебрак Б.А., Носкова И.Я. Иностранный капитал в промишленно развитых капиталистических странах//М.: Международные отношения. 1971.
- Жидков О.А. Антитрестовское законодательство в буржуазных странах// Дис. док. юрид наук. М. 1972.
- Жидков О.А. США: Антитрестовское законодательство на службе монополий// М., 1976.- 237с.
- Журик Ю.В. Окремі проблеми понятійного апарату Закону України "Про захист економічної конкуренції"// К.: Юрінком Інтер, 2003. - С. 229-231.
- Журик Ю.В. Проблеми законодавчої регламентації повноважень антимонопольних органів України // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2003. - № 3-4 (7-8). - С. 150-156.
- Журик Ю.В. Порядок розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України // Предпринимательство, хозяйство и право. - 2000. -№7.-С. 14-17.
- Іванов І.Д.Сучасні монополії і конкуренція//Донецьк, 1990.- 125с.
- Ігнатюк А.І. Формування конкурентного середовища та механізми протидії монополізму в економіці України//Дис. канд. екон. наук: 28.11.96.К., 1996.- 189 с.
- Качалин В.В. Система антимонопольной защиты общества США//М.: Наука.- 1997.-271 с.
- Керимов Д.А. Методологические функции философии права //Государство и право. - 1995. - № 9. - С. 15-22.
- Клейн Н.І. Доклад. 1 міжд. конф. «Конкурентна політика в умовах перехідної економіки»//Збірник тез, 1999.
- Клейн Н.І., Авилов Г.Е. Клейн Н.І., Авилов Г.Е. Антимонопольные законы государств содружества//М., 1995.- 68с.
- Коломийченко О.В., Котелкина Е.И., Соколова И.П. Регулированние естественных монополий: анализ международного опыта ы построение системы регулирования в Российской Федерации // М: Прогресс,1995.- 393с.
- Колотшов В.І. Ще раз про адміністративні бар'єри // Підприємець. К., 1999. № 1-2.
- Корчак Н.М. Правові питання антимонопольного регулювання підприємницької діяльності в Україні//Дис. канд. юрид. наук: 26.10.96. - К., 1996. -206 с.
- Корчак Н. Загальні положення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності // Підприємництво, господарство і право. - 2001.-№ 2. - С. 7-9.
- Котюк В.О. Теорія права//К:Вентурі, 1996.- 207с.
- Конкуренція і конкурентна політика Франції // Новини і аналіз. 1993.№10(117)
- Костусев А.А. Конкурентная политика в Украине// К:КНЭУ, 2004.- 310с.
- Кузнєцова Н.С. Цивільний і господарський кодекси України: проблеми теорії та практики реалізації//Тези доп. науково-практичного семінару, 2003
- Луцкая Е. Государственное регулирование монополии и конкуренции в промышленно развитых странах// Новосибирск, 1992.- 81с.
- Мамутов В.К. Роль антимонопольно-конкурентного законодательства //Государство и право. - 1996. - № 8. - С. 49-51.
- Мамутов В.К., Чувпило О.О. Господарче право зарубіжних країн: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів//К.: Ділова Україна, 1996. - 352 с.
- Мельник С.Б. Монопольне (домінуюче) становище суб'єкта господарювання на ринку//Дис. канд. юрид. наук: - Одеса, 2001. - 192 с.
- Мозолин В.П. Корпорации, монополии и право в США//М., 1966. – 240с.
- Малеіна М.Н. Защита чести, достоинства и деловой репутации
предпринимателем // Законодательство и экономика. - 1993. - № 42. - С. 18-22.
- Пугинский Б.И., Сафиуллш Д.Н. Правовая экономика: проблемы становления//М.: Юридическая литература. 1991.- 105с.
- Рейнолдс М. Особые проблеми применения конкурентного законодательства в странах с переходной економикой// Конкурент. 1997. с.5.
- Роберт X. Брамлі. Як антимонопольні закони позначаються на міжнародних сучасних підприємствах// Міжнародна конференція в Кореї//Збірник. тез. 2002.
- Самуэльсон П. Экономика//М: АЛГОН, 1994. Т. 2.,с.415
- Саниахметова Н., Мельник С. Злоупотребления монопольным (доминирующим) положением субьекта хозяйствования на рынке // Підприємництво, господарство і право. 2003. № 1, с. 3-5.
- Семенова Л.Н. Антимонопольне і конкурентне право//К.: Європейский університет финансів, информаційних систем, менеджменту та бізнесу, 1999.- 136с.
- Титов Н. Арбитражный процесс//Харьков: Консум, 2000.
- Тотьев К.Ю. Правовые проблемы ограничения монополистической деятельности на товарных рынках//Дис. канд. юрид. наук. М., 1995.
- Удалов Т. Конкурентне право// Навчальний посібник.К:Школа.2004.- 337с.
- Фрідман М. Теорія ринку//Чікаго.1973.- 312с.
- Халфина Р.О. Право і перехід до ринку // Російський економічний часопис. 1992. № 7.
- Холдінги – стан на кінець 90-х//Доповідь України на міжнародній конференції у Брюсселі.1999.
- Шумило І. Антиконкурентні узгоджені дії // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 1. - С. 15-18.
- Єрхард П. Добробут для всіх// Бон.1948.с.42
- A guide to the Competition Policy of Korea. Fair Trade Commission Republic of Korea. 1996.р.20
- Annual Review of 1995. Antitrust Law Developments. SAL. ABA// William Brumenthal. Editorial Chair. Chicago 1995.-640р.
- Antitrust Fundamentals//Wash., 1996. Vol. 1, 2.
- Antitrust Law. International Reports // Antitrust and Trade Law. 1997.- 720р.
- Bork. The Antitrust Paradox//N.Y., 1978.р.11
- Pittman R. Competition Law in Central and East Europe: five years later. 1997.р.42
- Pittman R. Romania in Transition.Report of Regulatory Reform//SAL. N. Y. , 1985.р.6
- United States v. Aluminiun Co. Of America, 148 F. 2d 416, 424 // Jury Instruction in Criminal Antitrust Cases. Wash. 1996.
- Wall Daniel M. Monopolization Under Section 2 of the Serman Act.// Wash. 1996.- 308р.
- Meycon R. Monopolization and market power //N.Y.: Qoilford press, 2000, p.10
PAGE 118
Правове регулювання захисту конкуренції в Україні