Аграрні відносини, їх специфіка та місце в економічній системі

Аграрні відносини, їх специфіка та місце в економічній системі

Аграрні відносини — це особливий вид економічних відносин, які формуються в суспільстві між його членами, господарствами та державою з приводу володіння, користування і розпорядження землею як головним засобом виробництва в сільському господарстві, а також виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції та розподілу доходів господарств. Вони включають також рентні відносини, що виникають з приводу виробництва і розподілу чистого доходу між виробниками, власниками землі та державою.

Як складова частина всієї економічної системи аграрні відносини мають специфічні риси. Це зумовлено насамперед тим, що основним засобом виробництва в аграрному секторі є земля, що сільське господарство найбільше залежить від природних та біологічних законів тощо.

Місце і значення аграрних відносин в економічній системі України визначається тим, що сільське господарство — одна з пріоритетних галузей народного господарства України.

Незважаючи на відсталість аграрного сектора економіки від сучасного світового рівня, його загальний потенціал в Україні досить вагомий. Він включає 42 млн га сільськогосподарських угідь. При цьому найродючіші чорноземи знаходяться саме в Україні. Безпосередньо в сільському господарстві (не враховуючи присадибних ділянок) зайнято 4 млн чоловік (близько 20% працюючих в усіх галузях економіки), виробляється близько 40% валового суспільного продукту, зосереджено приблизно третину основних виробничих фондів, формується три чверті фонду споживання, а його питома вага у фонді продовольчих товарів становить 96%.

В умовах економічної кризи, що продовжує загострюватися, різко скорочується виробництво, продаж і споживання населенням продуктів харчування. До того ж значна кількість сільськогосподарської продукції та кінцевих продуктів харчування псується і гине, скуповується і розкрадається, вивозиться за межі України за бартерними угодами тощо. Все це зумовлює бурхливе зростання ринкових цін, істотне обмеження обсягів і структури споживання населення.

Отже, саме життя ставить перед економічною наукою невідкладне завдання всебічного аналізу сучасних аграрних відносин та розроблення науково обгрунтованих рекомендацій щодо їх реформування.

Аграрна сфера — це специфічна галузь виробництва та життєдіяльності. В її основі — безпосереднє використання потенціалу і ресурсів живої природи з її законами й умовами. Аграрній сфері притаманні особливі аграрні відносини, які перебувають у складній взаємодії з існуючою системою соціально-економічних відносин.

В основі аграрних відносин лежать відносини, що виникають між людьми з приводу використання у сільському господарстві землі та інших природних ресурсів. Сутність аграрних відносин полягає в тому, щоб забезпечити прямий зв'язок між працівником і використовуваними ним елементами живої природи, в першу чергу землею, хоч форми цього зв'язку можуть бути різними.

До сфери аграрних відносин належать не тільки виробничі відносини суспільства із сільськогосподарськими підприємствами, а й відносини всередині останніх, у зв'язку з цим важливо виділити аграрні відносини у вузькому і широкому розумінні: перші обмежені галуззю сільського господарства, другі поширюються на всю систему економічних відносин, що виникають у суспільстві з приводу привласнення і використання землі та інших засобів виробництва в усьому агропромисловому комплексі. Іншими словами, аграрні відносини в широкому розумінні мають риси агропромислових відносин.

Найважливішою і визначальною частиною аграрних відносин є відносини власності на землю. Це обумовлено особливою роллю землі як головного засобу виробництва в аграрному секторі економіки. Власність на землю як економічна категорія розкриває історичну форму привласнення землі як засобу виробництва і предмета природи. В Земельному кодексі України (2001) визначено такі форми власності на землю, як державна, комунальна, приватна, і вказано, що всі ці форми власності є рівноправними.

Прийняття та запровадження цього закону має довгу передісторію. Давня мрія і політичне гасло "Земля — тим, хто її обробляє" здійснюються, як відомо, протягом тривалого часу. В різних країнах цю проблему вирішували неоднаково. Не розв'язала її в наших умовах, що тепер стало очевидним, і націоналізація землі за ленінським Декретом про землю 1917 року. Оскільки землю згідно з цим Декретом було перетворено на загальнодержавну власність, фактично розпоряджатися нею стала держава в особі урядових органів. Держава безплатно передавала землю у користування різним державним і кооперативним землекористувачам. За цих умов земля виявилася водночас і всенародною, і нічиєю. Земля не піддягала купівлі-продажу, передачі в оренду і спадщину.

Разом з тим пошуки шляхів перетворення землі на об'єкт дійсно раціонального господарювання і способів закріплення її за конкретним заінтересованим господарем — одна з найважливіших проблем аграрної реформи, яка залишається вирішеною не повною мірою. Прийняті в Україні земельні законодавчі акти, які передбачають право приватної власності на землю, поки що не мають діючого механізму їх реалізації. При цьому слід розрізняти приватну власність на землю як її загальну форму від приватної власності на землю тих, хто її обробляє, для кого вона є необхідною умовою економічної свободи трудівника.

На сучасному етапі земельна реформа має розв'язати проблему переходу до приватної власності на землю в різних формах — не тільки індивідуальної чи сімейної, а й корпоративної, спільної часткової тощо. Реформування земельних відносин відбувається на основі процесів роздержавлення і приватизації земельного фонду України.

Розвиток ринкових відносин в аграрному секторі України, поряд з реформуванням земельних відносин, передбачає також зміни у складі суб'єктів аграрного сектора, реформування ціноутворення на ринку продовольства, соціальної сфери на селі, а також створення надійної законодавчої бази, яка забезпечить ефективний розвиток сільського господарства у складі АПК.

Поняття та види земельної ренти. Ціна землі

Земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю. Тому зі зміною відносин власності з'являються нові форми земельної ренти.

В умовах феодалізму рента як економічна форма реалізації власності феодала на землю виступала спочатку як панщина, пізніше — оброк, на зміну якому прийшла грошова форма.

Земельна рента за умов капіталізму виступає у формі орендної плати землевласнику за тимчасове користування землею орендарем.

У сільському господарстві розрізняють три види ренти: диференційну, абсолютну, монопольну. Причини, умови та джерела їх виникнення різні.

Диференційна земельна рента як економічна категорія відображає відносини між власником землі та користувачем з приводу розподілу і використання надлишкового додаткового продукту, що створюється внаслідок різниці в родючості та місці розташування земель. Є дві форми диференційної ренти.

Диференційна рента І — це додатковий дохід, обумовлений природною родючістю земель та кращим їх місцем розташування. Диференційна рента II — це додатковий дохід, обумовлений підвищенням економічної родючості землі за рахунок додаткових капітальних вкладень (засобів виробництва і праці) на основі науково-технічного прогресу.

Абсолютна рента є економічною формою реалізації монополії приватної власності на землю. Теоретичні проблеми абсолютної ренти є найбільш дискусійними в економічній літературі.

Монопольна рента — це особлива форма земельної ренти, її сплачують споживачі рідкісних за якістю сільськогосподарських товарів, що виробляються на землях з винятковими природними умовами. Тому ціни на такі товари (цитрусові, тютюн тощо) визначаються високим попитом і обмеженою пропозицією.

Рентні відносини складаються також у добувній промисловості та будівництві.

Нині серед учених-аграрників і практиків утверджується думка, що земельна рента має вилучатися безпосередньо шляхом рентних платежів з кожного гектара землі залежно від його економічної оцінки, яку дано в державному земельному кадастрі.

Земля у багатьох країнах світу є об'єктом купівлі-продажу внаслідок узаконеної приватної власності на землю.

Земля — це особливий товар, що є продуктом природи і не має початкової вартості, але має ціну. Основою ціни землі є дохід, який земля дає її власникові, тобто рента.

Ціна землі є капіталізованою земельною рентою. Власник землі погодиться продати свою ділянку за умови, що він отримає за неї таку суму, яка, будучи вкладена до банку, принесе йому процент, не нижчий від ренти. Ціна землі прямопропорційна розмірові ренти і обернено пропорційна банківському проценту. її визначають за формулою:

Ціна землі має тенденцію до зростання. Особливо помітно підвищуються ціни на земельні ділянки в містах. Цьому сприяють зростання ренти та попиту на ділянки під будівництво.

В умовах розвинутих ринкових відносин в Україні значно поширюється оренда як форма господарювання, за якої на основі договору оренди між землевласником і орендарем останньому передається право володіння і користування землею за певну плату на певний термін.

У договорі оренди передбачено винагороду власникові землі у вигляді орендної плати, яка може включати не тільки платежі за користування землею (ренту), а й амортизацію споруд і будівель, які розміщені на цій ділянці.

Отже, орендна плата має ширший економічний зміст порівняно з земельною рентою.

Сучасна аграрна реформа передбачає перехід на суцільні земельно-орендні відносини між власниками землі (земельних паїв) та суб'єктами господарювання і обов'язкову платність за використання землі між суб'єктами земельних відносин.

Агропромисловий комплекс, його структура і функції

Друга половина XX ст. характеризується суттєвими особливостями розвитку сільськогосподарського виробництва, найхарактернішою серед яких є агропромислова інтеграція і утворення на її основі агропромислового комплексу, або агробізнесу. Під впливом науково-технічної революції у сільськогосподарському виробництві розвинутих країн відбувається інтенсивний процес його модернізації, що проявляється у встановленні якісно нових типів виробництва. Його суть полягає у формуванні методів здійснення господарської діяльності, що приходять на зміну традиційним, доіндустріальним методам виробництва. Зміцнілий економічний потенціал розвинутих країн дозволив здійснювати перехід сільського господарства до великого машинного виробництва, одним з ознак якого є широке використання досягнень науки.

Практика показує, що наукові та технічні відкриття стають невіддільною частиною сільськогосподарського виробництва. Бурхливий розвиток природничих наук дозволив проникнути в таємницю процесів життєдіяльності рослинного та тваринного світу. Поява біохімії, біофізики та інших наук відкрила небачені можливості свідомого регулювання внутрішніми процесами, що відбуваються в організмі рослин і тварин. Науково-технічна революція створила широкі можливості радикальної зміни в сільськогосподарському виробництві. По-перше, відбулися революційні зміни в технологічному базисі цієї галузі. Виробничі процеси були механізовані, майже ліквідовано ручну працю. Впроваджуються якісно нові типи виробництва, що базуються на індустріальних формах праці. По-друге, індустріалізація

Схема 11.9. Форми агропромислової інтеграції

виробництва суттєво змінила рівень концентрації та спеціалізації. Підвищення рівня індустріалізації привело до зростання капіталомісткості виробництва, що і зумовило, з одного боку, зростання розмірів підприємства, тобто концентрацію виробництва, а з іншого - його спеціалізацію. За таких умов неминучою стала поява нових форм кооперування як між самими сільськогосподарськими виробниками, так і між ними та виробниками інших галузей. Ними стали безпосередні економічні зв'язки між сільським господарством і пов'язаними з ним підприємствами промисловості та торгівлі. Це поклало початок інтеграції, що є процесом економічного об'єднання підприємств аграрного та промислового типів. Агропромислова інтеграція - це вищий синтез сільського господарства і промисловості. її базою є поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації і кооперування виробництва. Першим етапом агропромислової інтеграції була диференціація, тобто подрібнення сільськогосподарського виробництва, виділення з нього галузей, що постачають сільськогосподарську техніку, продають та переробляють сільськогосподарську продукцію. Це підвищило продуктивність праці, однак породило розрив між сільським господарством і утвореними галузями, що почало негативно впливати на результативність сільськогосподарського виробництва. Стала явною необхідність посилення кооперативних зв'язків, що і відбулося на другому етапі агропромислової інтеграції. Вона здійснюється у двох формах (див. схему 11.9).

Горизонтальна інтеграція - це створення великих сільськогосподарських підприємств. Вона базується на концентрації та централізації виробництва і капіталу і проявляється у створенні великих підприємств з виробництва певних видів сільськогосподарської продукції. Формами їх можуть бути великі фірми, господарські товариства, державні та змішані підприємства. Вони відіграють провідну роль у виробництві сільськогосподарської продукції. Так, наприклад, у США великі корпорації, що становлять 1% від усіх сільськогосподарських підприємств, одержують понад 50% валового сільськогосподарського доходу.

Вертикальна інтеграція - це форма організації економічних процесів, за якої великі промислові та торгові підприємства встановлюють сталі економічні зв'язки із власне сільськогосподарськими виробниками. Така інтеграція охоплює сільське господарство, підприємства переробної промисловості, складські та торгові підприємства, виробників сільськогосподарських засобів виробництва, об'єднуючи їх в єдину взаємопов'язану систему. Вона здійснюється двома методами: шляхом договірних відносин між сільськогосподарськими та іншими корпораціями і через пряме включення або підпорядкування сільськогосподарських підприємств промисловим і іншим корпораціям. Вертикальна інтеграція сприяє розвитку продуктивних сил у сільському господарстві і пов'язаних із ним галузях, прискорює процеси обігу товарів, скорочуючи проміжні ланки в торгівлі, і зрештою підвищує ефективність інтегрованих суб'єктів економічної діяльності. Така інтеграція забезпечує єдність і безперервність виробничого і технологічного процесів, тобто оптимальне проходження товарної маси від виробництва сировини до випуску і доставки споживачеві готової продукції, а також зниження витрат, підвищення ефективності виробництва та якості продукції. Основними організаційно-господарськими формами вертикальної інтеграції, в яких відбувається технологічне, економічне і організаційне злиття промисловості і сільського господарства, є агропромислові підприємства, об'єднання, комбінати, агроторгівельні підприємства та ін.

У сучасних умовах набула поширення така форма вертикальної інтеграції, як диверсифікація, що полягає у проникненні великих промислових і торгових компаній, не пов'язаних між собою ні технологічно, ні функціонально, в сільське господарство, скуповуванні ними земель сільськогосподарського призначення і організації на них виробництва продукції. Однак наприкінці XX ст. інтенсивність такої форми інтегрування суттєво зменшилась.

Агропромислова інтеграція супроводжується і зростаючим впливом на неї з боку держави. Державне регулювання аграрної економіки охоплює все ширше її коло через такі заходи, як державні субсидії і позики на здійснення великих заходів підвищення ефективності цього сектора економіки.

Процеси агропромислової інтеграції стали основою формування агропромислового комплексу. Це комплекс взаємопов'язаних галузей і сфер економіки, що функціонують у єдності і забезпечують виробництво, переробку та доведення до споживача сільськогосподарської продукції. Його суть полягає у встановленні нових взаємозалежних технологічних та економічних зв'язків між його складовими частинами шляхом горизонтальної та вертикальної інтеграції. Агропромисловий комплекс - це якісно новий ступінь розвитку зв'язків і взаємо

Схема 11.10. Структура агропромислового комплексу

залежностей сільського господарства з іншими галузями економіки. Вони, по суті, зливаються в єдиний організм, функціонуючий як єдине ціле. Досягнення загального кінцевого результату, яким є задоволення потреб населення у продовольчих товарах та сільськогосподарській сировині, залежить від синхронного розвитку усіх суб'єктів агропромислового комплексу.

Структура агропромислового комплексу охоплює чотири складові частини або сфери (див. схему 11.10)

Перша сфера включає власне сільське господарство: галузі рослинництва, тваринництва, лісове господарство. Другу сферу утворюють галузі та підприємства, що забезпечують сільське господарство засобами виробництва. Це підприємства сільськогосподарського машинобудування, виробництва техніки для галузей, що переробляють сільськогосподарську продукцію, хімічної промисловості, які виготовляють добрива та засоби захисту рослин і тварин, мікробіологічна та комбікормова промисловість. Третьою сферою виступають галузі, що забезпечують переробку і доведення сільськогосподарської продукції до безпосереднього споживача. Вона включає підприємства, що займаються переробкою сільськогосподарської продукції, її транспортуванням, зберіганням і реалізацією споживачам. Четвертою сферою є виробнича і соціальна інфраструктура. Це підприємства і організації, що здійснюють будівельні та меліоративні роботи, матеріально-технічне постачання, кредитно-фінансові, рекламні та страхові установи, що обслуговують суб'єктів АПК, шляхи сполучення, елеваторно-складське господарство. Сюди належать і установи, що надають соціальні послуги сільському населенню, - навчальні та медичні заклади, житлово-комунальні підприємства, заклади культури та інші.

Агропромисловий комплекс виконує ряд функцій. Однією з найважливіших є забезпечення потреб населення країни у продуктах харчування. Яких би висот не досяг науково-технічний прогрес, забезпечення однієї з найважливіших потреб людини як живого організму здійснюється благами, що створюються в АПК. Розмір них благ залишається однією з основних складових рівня життя у кожній країні. Другою функцією АПК є створення сировинної бази для галузей, що виробляють непродовольчі споживчі товари та продукти виробничого призначення. Важливе призначення АПК - підтримання і нарощування ефективності основного засобу сільськогосподарського виробництва, яким є земля, та забезпечення економічної рівноваги у природно-господарському середовищі. АПК виконує і таку соціальну функцію, як поліпшення соціальних умов працівників сільського господарства.

Агропромисловий комплекс відіграє важливу роль у розвитку економіки та соціально-політичного життя кожного суспільств;). Навіть у високорозвинених країнах він забезпечує значну частку створюваної продукції і зайнятості працездатного населення. Так, у США в АПК зайнято близько третини економічно активного населення, у Франції - понад чверть, ФРН і Великій Британії - 15-20%. Агропромисловий комплекс забезпечує підвищення продуктивності праці, сприяє зближенню умов життя міського і сільського населення, полегшенню та економії праці у домогосподарствах, зменшенню аграрного перенаселення та ін.

Важлива значимість агропромислового комплексу для нормального функціонування суспільства зумовлює потребу його державного регулювання. По-перше, висока залежність сільськогосподарського виробництва від природно-кліматичних умов приводить до різких коливань обсягу сільськогосподарської продукції. У неврожайні роки вона різко знижується, а отже, доходність сільгоспвиробників різко знижується, що може призвести до масового їх розорення і створення проблем із забезпеченням населення сільськогосподарськими товарами. При високих врожаях також виникають загрози: висока пропозиція може різко зменшити ціни, а отже, також негативно позначитись на фінансовому стані виробників. Ці піки і покликана згладжувати держава своїми регулюючими заходами.

По-друге, нестабільність сільськогосподарського виробництва, що супроводжується і фінансовою нестабільністю суб'єктів, що господарюють у ньому, звужує можливості власного інвестування. З одного боку, це порушує потреби в зовнішніх інвестиціях, а з іншого - суттєво порівняно з іншими галузями підвищує роль кредиту. Державне регулювання агропромислового комплексу і покликане забезпечити сприятливі умови як для широкого залучення інвесторів у сільськогосподарське виробництво, так і для його кредитування.

По-третє, специфіка сільськогосподарського виробництва полягає також у тому, що воно здійснюється на обширних територіях. Це приводить до розпорошення робочої сили цієї сфери в невеликих поселеннях, переважно селах. У таких умовах забезпечення житлових, комунальних, соціальних і побутових потреб суттєво ускладнюється, що позначається на якості цього фактора виробництва. Тому держава здійснює значні заходи для формування відповідної соціальної інфраструктури села.

По-четверте, агропромисловий комплекс характеризується високим рівнем конкурентності у сфері сільськогосподарського виробництва і таким же високим рівнем монополізації у сферах постачання останнього ресурсами і переробних галузях. Це приводить до того, що виникає так званий нееквівалентний обмін у результаті дисбалансу цін на сільськогосподарську продукцію і продукцію ресурсних та переробних сфер, у результаті чого відбувається "перекачування" доходів на користь останніх сфер. Регулювати ці процеси покликана держава.

Отже, особливості АПК зумовлюють широке державне регулювання його функціонування. Останнє здійснюється через аграрну політику держави. Це система заходів, спрямованих на інтенсивний розвиток агропромислового комплексу, поліпшення умов життя і побуту мешканців села. Реалізується аграрна політика через такі інструменти, як законодавча діяльність, механізм цін, оподаткування, кредитна система, надання субсидій сільському господарству, стимулювання експорту сільськогосподарської продукції, фінансування розвитку виробничої і соціальної інфраструктури села. Особливу роль відіграють дотації виробниками сільськогосподарської продукції. Розвинуті країни надають таких дотацій щорічно на суму понад 300 млрд дол. А у країнах ЄС такі дотації досягають 40% вартості валової продукції сільського господарства.

В Україні АПК є одним із найважливіших секторів економіки. Тут зосереджено понад половину виробничих фондів, що нині функціонують, виробляється близько половини валового внутрішнього продукту, 2/3 споживчих товарів, прямо або опосередковано за його рахунок формується близько 30% зведеного бюджету, зайнято майже 40% працездатного населення. Однак його становлення далеко не завершено як організаційно, так і технологічно. Він характеризується незбалансованістю окремих сфер і галузей, застарілістю матеріально-технічної бази, розбалансованістю господарського механізму, функціонування. Тому не є перебільшеним висновок про те, що в нинішніх умовах доля реформ і майбутнього України значною, якщо не найбільшою, мірою залежить від АПК. А це вимагає його докорінної перебудови, одним із напрямів якої є аграрні реформи (про це детальніше йдеться в темі 24).

Становлення нових форм господарювання в АПК та їх взаємовідносин з державою

Трансформаційні перетворення в АПК передбачають становлення нових форм господарювання та взаємовідносин держави з суб'єктами господарювання. В командній системі основними організаційно-правовими формами сільськогосподарських підприємств були колгоспи і радгоспи. З початком переходу до ринкової економіки стало зрозуміло, що ці форми не пристосовані до функціонування в умовах ринку. Тому в першій половині 1990-х років їх було масово реструктуризовано в колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), спілки селян, кооперативи, агрофірми, господарські товариства та інші виробничі одиниці. Великі надії покладалися на створювані селянські (фермерські) господарства. Однак ця форма широкого розповсюдження не набула. Це зумовлено, з одного боку, тим, що активне залучення до фермерства не взмозі було забезпечити таким господарствам надійну фінансову та матеріальну підтримку, а самі вони при високих цінах на матеріально-технічні та кредитні ресурси виживати не могли. З іншого боку, створення фермерських господарств гальмувалося тим, що більшість селян не сприймали фермерський спосіб господарювання, ставилися до нього скептично. Тому основною формою підприємств стали колективні підприємства. Із 12,5 тис. сільськогосподарських формувань 11,5 тис. (або 92%) були колективними підприємствами.

Однак така реструктуризація не підвищила ефективність сільськогосподарського виробництва. У 1999 р. КСП, яким належало дві третини сільськогосподарських угідь, виробили лише 40% валової продукції і мали збитків на суму 3,3 млрд грн. Збитковими були майже 86% КСП. Рівень їх рентабельності становив мінус 23%. Однак протягом цього десятиріччя були і певні позитивні напрацювання. Було сформовано відповідну нормативно-правову базу, нагромаджено вітчизняний досвід проведення реформ, напрацьовано науково-методичну базу на підтримку ринкової трансформації сільського господарства, започатковано підготовку керівників із навичками та вмінням працювати в умовах перехідної економіки. Певні зрушення відбулися і в державній політиці щодо прискорення реформ та подолання кризового стану в агропромисловому секторі. Зокрема Кабінет Міністрів України затвердив методику грошової оцінки сільськогосподарських угідь, було виділено землі запасу і резервного фонду, які залишились у власності держави. Було започатковано проекти міжнародної технічної допомоги в реформуванні аграрного сектора: "Паювання сільськогосподарських земель в Україні" та "Приватизація землі і реорганізація колективних сільськогосподарських підприємств в Україні". Набули чинності укази Президента України, якими створювалась система гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельний пай. Прийнятим 23.10.1998 р. законом було відновлено оренду землі.

Суттєво сприяв прискоренню процесу формування адекватних ринковій економіці організаційно-правових форм у сільському господарстві Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 р. Центральні і місцеві органи виконавчої влади зобов'язувались до 1 квітня 2000 р. завершити реструктуризацію колективних підприємств на засадах приватної власності на землю та майно з використанням різних організаційно-правових форм господарювання. По суті, передбачалось завершити трансформацію колективної власності на землю та майно у право приватної власності на них за три місяці до початку весняно-польових робіт. Для цього було проведено відповідну підготовчу роботу. Протягом 2000 р. було розроблено понад 30 нормативно-правових актів, серед яких законопроекти про угоди стосовно земельної частки (паю), про іпотеку, про сплату фіксованого податку новоствореним приватним формуванням, про списання заборгованості зі сплати податків і зборів платників податків, про соціальне страхування та пенсійне забезпечення селян, які здають в оренду земельні частки (паї) і майно, а також зайнятих в особистих селянських господарствах, про деякі заходи щодо поліпшення умов господарювання недержавних сільськогосподарських підприємств, про формування і функціонування ринку землі та ін.

Зміна господарського устрою в організації сільськогосподарського виробництва здійснювалася шляхом створення замість колективних сільськогосподарських підприємств, сформованих на базі колгоспів і радгоспів, різноманітних господарських структур, адекватних ринковій економіці. Ними повинні були стати сімейні селянські та фермерські господарства, приватні та приватно-орендні підприємства, господарські товариства і сільськогосподарські кооперативи. Для цього указом забезпечувалось усім членам колективних сільськогосподарських підприємств право виходу з них разом із земельними частками (паями) і майновими паями і створення на їх основі приватних підприємств різного типу. Це право, гарантоване ч. 2 ст. 14 Конституції України, не може бути обмежене рішенням загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств або будь-якими іншими рішеннями. Указом було передбачено ряд організаційних заходів для таких перетворень. Це, зокрема, запровадження обов'язкового укладання підприємствами, установами, організаціями, які використовують землю для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), майнового паю з власниками цих часток, паїв з виплатою орендної плати, забезпечення встановлення сторонами договору оренди частки (паю) розміру плати за її оренду на рівні не менше одного відсотка визначеної вартості орендної земельної частки (паю), збереження, по можливості, цілісності господарського використання приватними формуваннями землі та майна колишніх сільськогосподарських підприємств на основі оренди земельних часток (паїв) і майнових прав у групи власників цих часток, паїв, виділення єдиним масивом земельних ділянок групі власників земельних часток (паїв), яка звернулася із заявами про відведення земельних ділянок у натурі з метою спільного використання або надання в оренду цих ділянок, прискорення формування необхідної інфраструктури аграрного ринку та ін.

З грудня 1999 р. до травня 2000 р. на базі реорганізованих КСП було створено 918 селянських (фермерських) господарств, що становило 7% знову сформованих підприємств з приватною формою власності на землю та майно, 2719 приватних або орендно-приватних підприємств (21%), 6022 господарські товариства (47%) та 3218 сільськогосподарських виробничих кооперативів (25%). Майже 200 тисяч громадян розширили свої особисті підсобні господарства за рахунок земельних і майнових паїв.

Одноосібні підприємства є традиційною для ринкової економіки формою організації бізнесу. Його переваги полягають у мобільності і самостійності прийняття рішень. Такі переваги характерні і для орендно-приватних підприємств. До того ж за рахунок оренди вони мають можливості розширити як земельну площу, так і обсяг капіталу. При цьому знижується і ризик підприємницької діяльності, оскільки значна частина капіталу є орендованою.

Майже половина утворених підприємств виступають у формі господарських товариств. Основна частина їх - товариства з обмеженою відповідальністю. їх перевага в тому, що вони створюють можливість залучити до кола засновників інвесторів. Ними є переважно комерційні структури, які зазвичай претендують на контрольний пакет товариства. Вони порівняно з акціонерними товариствами мають вищий динамізм. А це дає можливість оперативно продукувати стратегічні й тактичні ідеї. Позитивом є і те, що пенсіонери і наймані працівники юридично не беруть участі в управлінні, хоча їх інтереси повинні враховуватись. Оскільки більшість таких товариств функціонують на умовах оренди, то засновники менше ризикують.

Відкриті акціонерні товариства створювались при реструктуризації радгоспів. Оскільки акції продавались по всій Україні, то значна кількість інвестицій в акціонерні товариства не вносилася. Особливістю таких товариств є те, що майно, на основі якого вони створені, тепер є їхньою власністю і в разі виходу акціонерів їм не повертається. Позитивним у цій організаційно-правовій формі є можливості через формування контрольного пакета акцій їх власникам приймати необхідні їм рішення. Водночас, як правило, такі товариства не мають реальних можливостей залучення інвестицій через випуск акцій.

Четверту частину новостворених у процесі реструктуризації КСП становлять сільськогосподарські виробничі кооперативи. Вони створюються для спільного виробництва з обов'язковою трудовою участю в діяльності кооперативу. їх робота спирається на такі принципи, як розподіл доходів відповідно до трудової участі в діяльності кооперативу, обмеження виплат дивіденди) на паї їх членів, демократичний характер управління за принципом "один член - один голос", контроль за діяльністю менеджерів, виділення категорії асоційованих членів кооперативу, до яких належать непрацездатні члени кооперативу. Це означає, що в прийнятті рішень щодо діяльності кооперативу беруть участь лише працездатні його члени. Важливо і те, що при виході з кооперативу його члени мають можливість одержати свої земельний та майновий паї. Таку форму обрали ті підприємства, що не вважали за необхідне радикально змінювати умови свого функціонування.

Наслідком здійснюваної реструктуризації було усунення монополії колективних сільськогосподарських підприємств як організаційно-правової форми. Якщо раніше кожне село мало одного монополіста у вигляді КСП, то після реструктуризації на село припадало в середньому більше 10 суб'єктів господарювання, кожен з яких мав понад 10 га угідь. Таким чином, у селі мало бути забезпечено конкурентність сільськогосподарського виробництва та формування таких основних господарств і підприємств за розмірами, напрямами діяльності та спеціалізації:

1) домашні селянські господарства з площею землі до 1 га;

2) товарні селянські господарства з площею від 1 до 10 га;

3) фермерські господарства з площею віл 10 до 100 га;

4) приватні агроформування з площею землі від 100 до 1000 га;

5) приватні (акціонерні) агрокомплекси з площею землі понад 10 тис. га.

Чи задоволені селяни здійсненою реструктуризацією? Відповідь дають результати дослідження Центру соціальних експертиз і прогнозів Інституту соціології HAH України, проведеного у квітні-травні 1999-2000 років. Якщо у 1999 р., коли процеси реформування відбувались еволюційним шляхом, 44% опитаних власників земельних і май" нових паїв були прихильниками реструктуризації КСП, то у 2000 р., коли процес реструктуризації здійснювався під адміністративним тиском, число її прихильників зменшилось удвічі. Така зміна настроїв має реальне підґрунтя. Трансформація організаційної структури аграрного сектора не забезпечила очікуваного збільшення обсягів виробництва, підвищення його конкурентоспроможності і, як результат, рівня життя сільських жителів.

Формування нових організаційно-правових форм господарювання в аграрному секторі потребувало і зміни їх відносин з державою. Світова практика засвідчує необхідність державного регулювання аграрного сектора економіки, щоб забезпечити, з одного боку, відповідний рівень цін, доходів та обсягів виробництва для виробників, а з іншого - охорону і правильне використання земель і матеріальних ресурсів і наукове забезпечення розвитку АПК. Державне регулювання аграрного сектора здійснюється практично в усіх країнах. У командній економіці агропромислове виробництво регулювалось переважно адміністративними методами. Головним серед них були централізоване затвердження обсягів виробництва та інвестицій, обов'язковість виконання планів поставки продукції державі, фінансування з державного бюджету, встановлення цін на продукцію АПК, система державних дотацій цін, регулювання рівня заробітної плати, доходів підприємств та зовнішньоторгових зв'язків.

Застосування таких методів у перші роки ринкових перетворень показало свою неефективність, що потребувало нової державної політики щодо аграрного сектора. Вона повинна ґрунтуватись на принципах, які забезпечують взаємоузгодженість економічних інтересів підприємств, суспільства і держави. До них належать: верховенство права, гармонізація економічних інтересів сільськогосподарських виробників із підприємствами інших галузей, забезпечення гарантій самостійності та запобігання прямого втручання у виробничу діяльність аграрних підприємств, екологічна діяльність, послідовність регуляторних дій та їх відповідність внутрішнім і зовнішнім факторам розвитку АПК. Названі принципи реалізуються через належні методи впливу на заінтересований об'єкт для досягнення конкретних цілей. Виділяють економічні, інституційно-правові, організаційні і соціальні методи. До економічних методів належать ціноутворення, оподаткування, бюджетна підтримка, кредитне забезпечення, митно-тарифне регулювання, гарантії уряду щодо інвестування зарубіжними суб'єктами.

Важливим економічним важелем є ціноутворення. Одним із провідних його завдань є підтримання паритету цін на продукцію сільського господарства та інших галузей виробництва. Першорядне значення має Закон "Про державну підтримку сільського господарства", прийнятий 24 червня 2004 р., яким передбачено регулювання оптових цін окремих видів сільськогосподарської продукції через механізм установлення ціни рівноваги на рівні, не нижчому за мінімальну закупівельну ціну та не вищому за максимальну ціну при дотриманні антимонопольного законодавства і правил добросовісної конкуренції. При цьому Кабінету Міністрів України надається можливість застосовувати такі інструменти впливу, як обмеження рівня торгової націнки на оптовому та роздрібному ринках, установлення граничних рівнів рентабельності переробників товару і осіб, які надають послуги при зберіганні аграрної продукції, встановлення граничних цін продажу на рівні максимальної (мінімальної) закупівельної ціни, запровадження нетарифних обмежень щодо імпорту або експорту, визначення як обов'язкової передумови, митного оформлення придбання об'єкта, цінового регулювання на експортній сесії аграрної біржі.

Важливим засобом впливу держави на аграрний сектор є податкова система. У перехідних умовах потрібний спеціальний режим оподаткування аграрного виробництва. Його було введено Законом України "Про фіксований сільськогосподарський податок", прийнятим у 1999 р. Ним замість 12 податків і зборів було запроваджено один, що суттєво зменшило податкове навантаження на сільськогосподарських виробників. Цьому сприяло також прийняття особливого порядку нарахування і виплати податку на додану вартість.

На розвиток аграрного сектора позитивно впливає і бюджетна політика його підтримки. За рахунок державного бюджету частково компенсуються відсоткові ставки за кредитами банків, підтримуються галузі тваринництва, селекція у рослинництві і тваринництві, протиепідеотичні заходи та лізингові операції, відбувається формування Аграрного стабілізаційного фонду для регулювання ринку зерна шляхом державних заставних операцій зерном. Система ринкових

методів державного впливу на аграрний сектор перебуває на стадії формування. При цьому необхідно використовувати і досвід інших країн, в яких функціонування сільського господарства здійснюється при дотриманні ринкових засад і проведенні активних регуляторних дій. В результаті аграрної реформи Україна повинна забезпечити вигідні умови взаємовідносин з іншими країнами на агропромисловому ринку.

Аграрні відносини, їх специфіка та місце в економічній системі