Національно-Визвольна Війна

PAGE \* MERGEFORMAT4

Вступ

Актуальність дослідження: Найважливішою подією Української історії 17 ст. стала Національно-Визвольна війна українського народу 17ст.-збройна боротьба українського народу під проводом Богдана Хмельницького за своє соціальне,національне,релігійне та культурне визволення.Для цього був комплекс чинників,які зробили цей широкомасштабний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала,штовхала до прояву активності,друге робило цю активність можливою,створювала підґрунтя для її розгортання.І сьогодні,дуже важливо з’ясувати події національно-визвольної війни через призму сьогодення. Переглянути причини,та характер. Також є основним військове мистецтво козацтва.

Як оцінити національно-визвольну війну під проводом Б.Хмедьницького?Відомо:кожна боротьба-це надзвичайно складний політичний феномен,який визріває та реалізується в критичні періоди “загнаного” в глухий кут суспільства,через вузол суперечностей уже неспроможного втілювати в життя потенціал прогресу шляхом соціальної еволюції,сутність якої полягає у здійсненні докорінних змін у суспільному ладі.Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали поштовхом до розгортання визвольного руху по всій Україні.Богдан Хмельницький розсилав універсали,у яких закликав селян і міщан боротися за зброю та виганяти ненависне панство.Почали створюватися великі повстанські загони,які визволили Лубни,Глухів,Любеч та інші українські міста,що спричинило масову втечу шляхти,наприкінціі травня 1648 року повстанці увійшли до Києва.З вище наведеного можна зробити такі висновки:по-перше,сукупність згаданих факторів створила грунт для розгортання повстання,яке попередити чи запобігти було неможливо. Народне повстання,що охопило більшу частину території України,незабаром переросло у визвольну війну, а війна,зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку,в національну революцію. Вона сприяла накопиченню воєнного досвіду,зростання національної самосвідомості українського народу,посилення єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення,формування психологічної готовності боротися до переможного кінця.

Також варто розглянути військове мистецтво козаків. Козацтво в силу своєї не чисельності й економічних чинників не мало такої можливості,тож змушене було виробляти власні бойові прийоми. Яке з початком Революції неабияк розвинулося. Всі події вплинули на козаків.Все це вплинуло на вольові та професійні якості українського вояка,стимулювало його віру у власні сили та міць товариства.

Поступово виробилася стратегія,так і тактика козацького війська.основу війскьвої воєнної діяльності козацтва на кордоні становили:1)захист України від вторгнення турецько-татарських військ;2)напади на території Османської імперії та її васалів;3)визвольна боротьба українського народу. Чітка структура війська запорожців формується в кінці 16 століття. Верховним воєначальником був гетьман,далі йшли полковники,сотники й десятники,всі посади були виборними. Військова дисципліна є необхідним інструментом існування будь-якого війська. Не було і винятком козацтво. Зважаючи на те,що будь-який непослух щодо наказу,погане виконання службових обо’язків,низький моральний стан кожного окремого вояка можуть мати важкі наслідки для всього війська підпорядковувалося досить жорсткими законами .з козацького середовища вийшли першокласні стратеги і тактики сухопутного і морського бою,талановиті фортифікатори. Основою українського війська була піхота-найкраща у європі. Козак використовував одночасно як стрілецьку так і холодну зброю. Першорядну роль у воєнному мистецтві козаків відігравала зброя, якщо для скільки-небудь помітних змін у тактиці було потрібне накопичення критичної маси новацій в озброєнні,засобах зв’язку,тактичних формах противника,то на рівні стратегічному та оперативному,початок Хмельниччини справді спричинився до важливих новацій. Саме в оперативно-стратегічній царині ми бачимо найбільше проявів нових тенденцій у розвитку війська,в якому з’являються нові елементи-частково вдосконалені прийоми з попереднього часу або ж ті,що виникли як наслідок перелічених вище суспільно-політичних і військово0організаційних змін. Тактика козаків відштовхувалася від оборони. При зустрічі з ворогом козацтво оточувало себе возами,будувало земляні укріплення.

Об’єкт дослідження: Події Національно-Визвольної Війни.

Предмет дослідження:Передумови,що спричинили революцію українського народу,хід подій та військове мистецтво козаків.

Хронологічні межі:Нижня межа-1648 р. обумовлюється початком національно-визвольної Війни. Верхня межа-1657р. датується роком смерті Богдана Хмельницького,та переходом до наступного періоду боротьби.

Географічні межі: Чернігівщина,Київщина,Брацлавщина,Поділля і Волинь.

Мета та завдання дослідження:

1)дослідити причини,характер та рушійні сили,прослідкувати періодизацію війни.

2)проаналізувати причини розвитку подій саме так,як вони відбцвались,спробувати дослідити зіткнення позицій різних політичних

угруповань.

3)прослідкувати основні етапи та хід революції на основі дослідження історичних фактів,реальних,дуже складних взаємовідносин між народами,соціальними групами.

4)дослідити причини укладення російсько-української міждержавної угоди 1654р.,з’ясувати оцінку угоди істориками та дати власне бачення даної події.

5)дослідити озброєння козаків

6)дослідити тактичні прийоми козацтва

7)зробити висновки щодо історичного значення національно-визвольної боротьби українського народу.

Джерельна база дослідження: Література,що стосується даного питання надзвичайно об’ємна,адже постать Б.Хмельницького та події,що розгорталися під його керівництвом завжди привертали увагу багатьох істориків. Доба зв’язана з діяльністю Хмельницького й охрещена як Хмельниччина порівнюючи з іншими моментами української історії дуже багата на історичні джерела та має значну наукову літературу. Українські козацькі літописці: Самовидець,Величко,Граб’янка,а за ними й автори пізніших хроні ХVIII століття аж до “Історії Русів” і далі,вважали Хмельниччину за основний момент нової української історії,а самого Б.Хмельницького за її центральну постать. Відповідно вони присвятили ій особливу увагу. На рубежі XVIII-XIXст. З’являється анонімний твір-“Історія Русів”-кульмінація козацької історіографів якій не зважаючи на фактичні помилки,акцентувалась увага на політичних аспектах історії гетьманщини,вперше вжито термін “революція” відносно подій Хмельничинни. Автор висловив ряд міркувань,які і сьогодні розробляються вченими,а саме зрада українським панством національних інтересів народу;провідна роль козацтва в національно-визвольній боротьбі;думка про створення руської(української) держави;виділення,як архіважливу,заслугу Богдана Хмельницького у процесі державотворчих процесів.

При виконанні курсової роботи було використано такі спеціалізовані видання як:”Український історичний журнал”, ”Документи Богдана Хмельницького” ”Історія України Хрестоматія”, “Літопис Самовидця” праці відомих істориків.

Т. Чухліба, О. Гуржія, Д.Яворницького, І. Стороженка, В. Смолія та В. Степанкова.

Історичні проблеми: Дійсне наукове дослідження історичної діяльності Б.Хмельницького було проведено протягом XIX ст.,в міру того,як публікувалися або робилися доступними документальні джерела: дипломатичні та урядові акти,офіційне та приватне листування. В 1822 році Бантиш-Каменський видав свою “Історію Малої Росії”,оперту головним чином на актах із московських та українських архівів. В ній добі Б.Хмельницького приділено велику увагу,хоч викладено іі доволі сухо й освітлено в надто одіозному дусі. В 1857 році появилась монографія М.Костомарова “Богдан Хмельницький” написана переважно на основі польських друкованих джерел і народних українських пісень,які автор вважав за за джерело не меншої ваги ніж літописи і документи,бо вони показували як сам народ дивився на історичні події і як ії оцінював.Костомаров першим побачив у визвольній боротьбі прагнення до політичної незалежності України.В.Антонович в праці “Історія малоросійської козачинни” трактував події 1648-1654рр.,як української революції ,яка зазнала невдачі через низький рівень політичної культури.

Вивчення проблеми Національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького присвятили свої праці такі відомі вітчизняні вчені як: О.М.Апанович,В.Й.Борисенко,М.Ю.Брайчевський,М.С,Грушевський, В. О. Голобуцький, І. П.Крип’якевич, О. К. Касименко, В. Липинський, Ю. А. Мицик, В. А. Смолій, В. С. Степанков, Ф. П. Шевченко, В. П. Шевчук, Д. І. Яворницький та інші. В їхніх працях простежуються матеріали про керівників народної революції,революційні події від їх початків до поразки;дипломатичні і політичні,економічні стосунки революційної України із зарубіжним світом:нову періодизації визвольної війни тощо.

Не можна не звернути увагу на за ангажованість багатьох робіт дожовтневого та радянського періоду,виконання окремим істориками московських великодержавних замовлень. Саме цим можна пояснити те,що майже у всіх довоєнних та багатьох повоєнних підручниках на перший план виступає месіанська роль Росії щодо історичної долі не тільки українського,а й білоруського,молдавського,грузинського та інших народів,що за висловом В.Г. Белінського, тільки злившись навіки з єдинокровної Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації,освіті,мистецтву, науці. З позицій нового бачення дослідити розроблені Б.Хмельницьким наріжні принципи української національної ідеї. Неоднозначну внутрішню та зовнішню політику гетьманів 1648-1676 рр. та інші важливі питання національно-визвольної війни українського народу.

Українська народна революція знайшла відображення у багатьох історичних романах,повістях,драмах,поетичній літературі та образотворчому мистецтві. Зокрема, художньо-історичні твори письменників М. Голубця, П. Загребельного, В. Куликовського, І. Нечуй-Левицького, П. Панча, Старицького та багатьох інших знають читачі не тільки в нашій країні, а й за її межами.

Завданням сучасної генерації істориків є переосмислити попередні досягення в галузі розробки даної проблеми,причому,на наш погляд,дослідження слід вести,використовуючи досвід минулих поколінь істориків, та вносити своє нове бачення досліджуваних подій.

Пошуково-методологічні засади: Методологічною основою курсової роботи є принцип історизму,наукової об’єктивності та незаангажованості висвітлення різнобарвних аспектів даної проблеми.

Практичне значення: Курсову роботу можна застосувати для читання лекцій на дану тему,підготовки до семінарських,практичних робіт та екзамену,а також для розширення власного кругозору та глибшого розуміння даної проблеми.

Структура курсової роботи: складається з плану,трьох розділів. У першому розглядається: причини,характер та рушійні сили Революції. У другому:Основні події 1648-1657 рр. Третій розділ розглядає:Військове мистецтво козацтва. Також складається з висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1: Причини,характер та рушійні сили

Української Національної Революції

На середину 17 ст. в різних сферах розвитку суспільства визріли суперечності. Україна яка перебувала в складі Речі Посполитої не мала зовнішнього руху на політичний розвиток. Правлячі кола Польщі не хотіли надавати права Україні на витворення автономної державної незалежності. Козацтво перебрало на себе функцій виразника національних інтересів,витворення ним зародків державних інституцій. Розвиток національної свідомості засвідчувало визрівання в суспільстві сил,спроможних розпочати боротьбу за національну незалежність, з- поміж всіх соціальних верств найважливішу роль у розвитку революції відігравало козацтво,яке міцно тримало провід і винесло на своїх плечах основний тягар національно-визвольної боротьби. Саме воно становило кістяк армії,основу формування нової еліти,вело вперед у процесах державотворення,чинило організований опір феодалізації соціально-економічних відносин,оскільки виступало станом повноправних землевласників. Невипадково термін “козацький” стає в другій половині 17-початку 18ст. загальником прикметником для визначення національних і політичних явищ. Розроблена Б.Хмельницьким у першій половині 1649 році національна державна ідея стала політичною програмою боротьби в подальші роки. На наш погляд,за своїми масштабами,змістом,формами й метою боротьби,якісними змінами,що відбувалися в різних сферах буття нації та суспільства,дана подія була набагато складнішим соціально-політичним явищем,ніж те,яке визначається поняттями “повстання” чи ”війна”. Адже вони входили до неї як складові частини. У зв’язку з цим вважаємо,що вона становила “революцію”. Враховуючи те, що її основний зміст полягав у боротьбі за незалежність і соборність України,поділяємо міркування науковців,котрі характеризували її як,національну революцію. З огляду на зміст події,вважаємо хибним широко використовуванні в історичній літературі терміни,”козацьке повстання” “козацька війна” ”козацька революція”,бо вони ігнорують національну-визвольну спрямованість боротьби народу,зводячи її до внутрішнього соціального конфлікту в Речі Посполитої. Цілковито безпідставними є намагання деяких авторів,це переважно польські історіографи,називати її ”польсько-козацькою війною”,оскільки з одного боку береться національний чинник,а з другого-соціальний. Не всю повноту змісту події відображає й поняття (Визвольна війна),останнім часом переважно вживається у варіанті (Національно-визвольна війна) на це є декілька причин:по-перше,як помітив Ярослав Ісаєвич, воно не враховує того факту,що з українсько-польською війною поєднувалася й перепліталася соціальна боротьба між окремими верствами українського народу;по-друге,ігнорує процес державотворення,становлення нової моделі соціально-економічних відносин[ 17, c.90]

Відкритою проблемою залишається з’ясування хронологічних меж революції. В радянській історіографії 50-х і 80-х рр.вони визначалися 1648-1657рр.,а в 90-х в українській історичній науці набуло поширення їх датування 1657-1657 рр. За думкою Володимира Борисенка,Національно-Визвольна війна тривала з 1648 по 1660рр.Відомий письменник Валерій Шевчук висловив міркування,що вона завершилася 1678 р. Аналіз виявлених нами,а також віднайдених у 90-х рр. Юрієм Мициком,Віктором Брехуненком, Тарасом Чухлібом та іншими вченими в зарубіжних архівосховищах джерел дозволяє дійти висновку,що події 1648-1657 рр., становлять ланки єдиного процесу боротьби українського народу за створення національної держави,її незалежність і територіальну цілісність,а також боротьби за за утвердження нової моделі соціально-економічних відносин,проти феодалізації суспільства. До речі,сучасники і учасники подій 60-х років першої половини 70-х рр. також розглядали їх як продовження війни,що почалися в 1648 році й тривала до ліквідації державних інституцій у Правобережній Україні,яка збіглася з падінням гетьманування Петра Дорошенка восени 1676 року.Ми віділяємо в розвитку революції кілька періодів[17, с 94-95]

Перший (лютий 1648-червень 1652 рр.). Характеризується найбільшим розмахом й інтенсивністю національно-визвольної війни та соціальної боротьби. Відбувся бурхливий процес становлення державних інституцій,формування політичної еліти та національної ідеї. Основними завоюваннями періоду були виборення в червні 1652 р. де-факто державної незалежності козацької України (Терени Брацлавського,Київського,Чернігівського воєводств) й успішне завершення Селянської війни.

Другий (червень.1652-серпень.1657рр.) відзначився погіршенням економічного й геополітичного становища нововитвореної держави та активними пошуками її уряду союзників на міжнародній арені для розгрому Речі Посполитої й возз’єднання у межах єдиної держави всіх етноукраїнських земель. В політичному розвитку утверджується монархічна форма правління у вигляді спадкового гетьманату.

Третій (вересень 1657-червень 1663 рр.) охоплює час різкого загострення соціално-політичної боротьби,що вилилася в громадянську війну й привела до розколу козацької України на два гетьманства Правобережне і Лівобережне та виділеня Запорожжя в окрему політичну

силу.

Четвертий(липень 1663- червень 1668рр.) ознаменувався прагненням польського та російського урядів поділити Українську державу,що й сталося з Андрусівським договором 1667 року та відчайдушною боротьбою національно патріотичних сил за воз‘єднання козацької України.

П’ятий (липень 1668 – вересень 1678 рр.) припадає на нове загострення політичної боротьби (1668-1669,1674 рр) посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи України,ліквідацію державних інститутій на правобережжі та його жахливе спустошення польськими,кримськими,турецькими й російськими військами. Революція зазнала поразки. Виразно окреслювався характер польської політики в національно-релігійній сфері. Цинічна політика проводилася політика Речі Посполитої щодо православної церкви,оскільки докладалися значні зусилля для її ліквідації та впровадження уніатства й католицизму. Дискримінація також торкнулася української мови та освіти. Все це викликало спротив,посилювало ненависть не лише до поляків,а й до українського-ренегатів та всіх інших,котрі брали участь у національно-релігійному гнобленні. Курс польського уряду на ліквідацію козацтву як стану не міг викликати могутнього збройного супротиву з його боку. А виступ козаків,своєю чергою,відіграв роль суспільного детонатора,що призвів до вибуху революції. Таким чином,мало місце переплетіння різних причин подій 1648 р.Визрівання Революціїї вловив Чигиринський сотник Б.Хмельницький,котрий з літа 1646 року почав згуртовувати навколо себе старшин і досвідчених козаків. Влітку 1647 року визначалося коло однодумців Хмельницького. За думкою І.Крип’якевича,це знані серед козаків у минулому і на той час старшини: Федір Вишняк, Кіндрат Бурлай, Богдан Топига, Сава Москаленка, Філон Джерджалій, Максим Кривоніс, Іван Ганжа та інші. У вересні Хмельницький провів кілька рад, на яких обговорювали питання майбутнього збройного виступу. Порушувалися питання щодо союзників,за межами України. Також було вирішено послати посольство до кримського хана,щоб домовитися про спільні дії проти Польші, за думкою відомого дослідника Національної Революції Юрія Мицика, Богдан Хмельницький насамперед послав гінця до володаря османської імперії Ібрагіма, щоб заручитися його підтримкою в майбутній боротьбі. Гінця прийняли доброзичливо й відіслали назад із подарунками та листом султана.[16,с.124-141].

За відомостями багатьох джерел,повстання передбачалося в першій половині листопада. Спутала всі плани раптова поява татар очаківської

орди;воднораз Осавул пешта повідомив А. Конецпольському про задум Хмельницького. Останній був зарештований Адамом Радлінським у Бужині й кинути до чигиринської в’язниці,завдяки своєму куму,чигиринському полковнику С.Кричевському та поручництву за нього сотників Ф. Вешняка, К. Бурляя та Токайчука йому вдалося уникнути смерті й вирватися на волю, не втрачаючи часу,заховавши дітей у друзів(старшого сина Тимофія взяв із собою) з кількома друзями і найвірніших однодумців,серед яких знаходився 20-річний Петро Дорошенко. Хмельницький подався на Запорожжя.

Пізніше почалася активна робота по згуртовуванню запорожців та іншого населення. Залучившись підтримкою козаків залоги 4 лютого Хмельницький оволодів Січ,а в ніч на 9 лютого завдав поразки підрозділам черкаського полковника Станіслава Вадовського та С.Кричевського котрі поспішно відступили до Крилова. Захоплення Січчі та звільнення Запорожжя від польського контролю стали першими перемогами повстанців,які водночас ознаменували змінювати табір на томаківці,де вирішив зібрати сили для походів. У міста і села Київського та Брацлавського воєводств були відправлені досвічені козаки для підготовки повстання ,звернулися до донських козаків. Богдан Хмельницький вступив також у переговори з Кримським Ханством,також щоб виграти час,у листуванні з коронним гетьманом М.Потоцьким відверто натякав на можливість залагодження конфлікту мирним шляхом. Реакція польського командування не заставила чекати. За словами молдавського літописця Мирона Костіна, він промовив “Гадюку слід убити до того,як вона підніме голову з трави”.13 лютого канівському полковнику було наказано очолити каральну експедицію на Запорожжя в складі Канівського, Чигиринського, Переяславського полків і 200 драгунів із фортеці Кодак,щоб розгромити заколотників. Водночас коронний гетьман розпорядився кварцяним підрозділам збиратися біля Рокитної й Вільшанки та закликав шляхти вливатися до їх лав.20 лютого з Корсуню він звернувся із універсалом до повстанців,наказуючи негайно розійтися й видати свого старшого пригрозивши в разі непослуху (відняти все ваше майно яке ви маєте на волості,а жінок і дітей ваших вирізати)[7, с. 159].

Оскільки Я. Шемберк, не довіряючи реєстровикам, ще до розпорядження М.Потоцького розпустив їх по домівках,то не вдалося організувати похід на Запорожжя. Повільно збиралися полки кварцяного війська,не поспішала з’являтися шляхта.Тим часом,не без сприяння розісланих Б.Хмельницьким агентів,на півдні Київщини і Брацлавщини спалахнули масові заворушення,що спонукали одну частину шляхти рятуватися втечею, а другу-звернутися до коронного гетьманату з проханням рятувати Україну. За визнанням останього,зробленим у листі до короля від 31 березня,”згубне полум’я так розгорілося,що не було жодного села,жодного міста,в якому б не лунали заклики до свавілля і де бне замишляли на життя і майно своїх панів і орендарів…”За таких обставин М. Потоцький вступає в переговори з повстанцями,обіцяючи через повстанців помилування Хмельницькому, М.Потоцький відзначив - “хочуть абсолютно панувати в Україні,укладати договори з іноземцями й зарубіжними володарями і робити все,що лише лише забагнеться їхній волі й бажанню ”Так вперше було сформовано ідею автономії Козацької України в складі Речі Посполитої. М. Потоцький рішуче відхилив пропозиції повстанців і посилив ізоляцію Запорожжя. Підрозділи жовнірів зайняли найголовніші центри козацтва: Черкаси, Корсунь, Київ, Богуслав та інші міста. Під загрозою кари смертю заборонялося виїжджати до Запорожжя, міщанам і селям,провадити в будинках зібрання і стояти(в купі по двоє, троє, четверо по дворах, на вулиці, на ринках, на торгах…)Розпочалася конфіскація в них зброї.[12, 1-6].

До Варшави Звістки про українські події надійшли в першій декаді березня. Король і Канцлер вважали,що йдеться про підготовку козаками морської виправи та їхнє обурення зловживанням урядовців і панів, тому Владислав 4 пропонував коронному гетьману не перешкоджати їм вийти в море,а для розгляду козацьких скарг вирядив комісію. Відомий знавець козацького питання,брацлавський воєвода Адам Кисіль вважав козацькі скарги небезпідставними й також радив М. Потоцькому не заважати і не виходити в море та не доводити справи до нової війни з козаками. Як показав подальший розвиток подій,М. Потоцький реально оцінював ситуацію й глибше усвідомлював масштаби небезпеки для Речі Посполитої яку приховувала в собі перспективу розвитку повстання,зокрема поява повстанців на “волості” та укладення ними угоди з Кримом. Тому на 3 декаду квітня,коронний гетьман запланував похід на Запорожжя силами двох угрупувань:одне мало просуватися суходолом,інше-на човнах Дніпром. Іван Стороженко зауважив – задум Потоцького полягав у тому,щоб узгодженими діями кінноти,артилерії та флоту знищити центр повстання з його опорними пунктами на дніпровських островах. Але Богдана Хмельницького на той момент турбувало дві проблеми:укладення союзного договору з ханом Іслам-Гіреєм та відносно повільне зростання чисельності війська. Перше посольство до Бахчисараю зазнало невдачі. Хан ухилявся від угоди,побоюючись імовірної пастки. Однак друге посольство спромоглося переконати його в щирості пропозиції Війська Запорозького. Спонукало також до угоди бажання зміцнити своє політичне становище. Ймовірно в третій декаді березня уклався договір про воєнно-політичний союз,що передбачав надання взаємної допомоги. Він також заборонив кримським татарам надавати шкоду українському населенню. У джерелах натякають на те,що гетьман вів переговори про надання йому допомоги і з окремими беями,виключно із перекопським Тугай-Беєм. Як заручника Хмельницького відіслав до Криму сина Тимоша, за одними даними-хану,за іншими Тугай-Бею. Особисто гетьман на переговори до Бахчисараю не виїхав. Перші загони татр з’явилися до гетьмана вже наприкінці березня. Згодом прибув Тугай-Бей.Приблизно татар налічувалося близько 5-6 тисяч людей. На середину квітня в розпорядженні Хмельницького було не більше 5 тисяч повстанців. Таким чином спільні сили становили 10-11 тисяч вояків. Тоді коли у М.Потоцького налічувалося 16-18 тис. вояків. За таких обставин особливої уваги набувало питання залучення 6 тис. реєстровиків, які перебували у складі польського війська.Б. Хмельницький приділяв особливої уваги проведенню агітаційної роботи серед них. Завдяки чудово організованій розвітці гетьман вчасно довідався про план М.Потоцького,й вирішив не чекати на появу противника,а виступити йому на зустріч і,скориставшись розпорошенням польського війська,розгромили його частина поодинці[6с.189]

Дуже активну роль у революційних подіях, особливо протягом 16648-1652,1658-1659,1664-1668 рр. узяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 році воно і наступні роки відчайдушні боролося за збереження козацьких прав і вольносте,проти відновлення дореволюційних порядків. Після придушення виступів у Західному регіоні,обезкровленні й позбавленні підтримки козацтва селяни,починаючи з літа 1651 року,відходять від активної участі в революції. Трагізм їхнього становища полягав у тому,що залишившись за межами Української держави,вони перетворилися,особливо з середини 60-х рр.,в об’єкт грабежів та джерело ясиру для татар Кримського ханства,Частина селян у пошуках захисту від цього лиха переходить на бік поляків та бере участь у боротьбі проти українців, союзниками яких виступали татари. Варто відзначити міщан, участь яких у подіях 1648 р. була доволі масовою. Саме за їхнього сприяння загоном повстанців і підрозділам української армії вдалося швидко опанувати найміцніші міста-фортеці, а в окремих регіонах (Західне Поділля, Житомирській і Луцький повіти, Галичина) вони відігравали провідну роль в організації боротьби. На їхні плечі падав страхітливий тягар боротьби із зовнішніми ворогами. Щодо міщан Західного регіону, то їх спіткала така ж, трагічна доля, як і селян. Як з'ясував видатний історик В'ячеслав Липинський, частина шляхти не стояла осторонь революції протягом 1648-1657 pp. зокрема помітно сприяла розбудові державних структур., формуванню еліти, розробленню програми уряду тощо. Не можна замовчувати участі в революційних подіях 1648 р. і православного духівництва, особливо його низів, коли чимало священників і дяків очолювали загони повстанців, прибираючи собі подекуди титули сотників і полковників. Важко переоцінити внесок у відстоювання національних інтересів України в 60-х першій половині 70-х pp. київського митрополита Йосипа Тукальського[16, С. 93].

Висновок: Боротьба, що розпочалася в 1648 p., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. її мета полягала в тому, щоб добитися ліквідації національно-релігійного гноблення Речі Посполитої й не допустити його запровадження з боку Росії чи Османської імперії; розбудувати національну соборну державу і відстояти її незалежність; знищити панівну систему соціально-економічних відносин, котра ґрунтувалася на феодальному землеволодінні, фільварково - панщинному господарстві й праці закріпаченого селянства, та утвердили нову, основу якої становила дрібна приватна власність на землю й праця вільної людини. Визначальним, поза сумнівом, було виборення незалежності, бо тільки вона відкривала перспективу збереження революційних соціально-економічних завоювань і здатна була запобігти феодалізації суспільних відносин.

Розділ 2. Військові події.

2.1. Події 1648 -1649 pp.

У середині квітня 1648 р. на Жовтих Водах, по дорозі на Січ,впевнений у своїй перевазі 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами. 6 травня після тривалого бою, під час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч посланих на допомогу полякам реєстрових козаків, польський авангард було розбито. Вражені звісткою про поразку й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20-тисячних головних сил Мартин Калиновський та Миколай Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до 15 тис, без врахування татарської кінноти) і знову зазнали поразки. Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів і армію. Перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули українців. Спочатку на Право-, а згодом і на Лівобережжі козаки, селяни і міщани створюють полки й або пристають до гетьмана, або ж під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання. Багато селян і козаків скористалися нагодою дати волю довго стримуваній ненависті до гнобителів. За кілька місяців з України було зметено майже всю польську шляхту, урядників, ксьондзів. Особливо нищівного удару зазнали євреї, які становили найчисельніше, але найменш захищене представництво шляхетського режиму. Між 1648 і 1656 pp. повсталі вбили десятки тисяч євреїв (через брак достовірних даних неможливо встановити точніші цифри), і тому євреї й досі вважають повстання Хмельницького однією з найжахливіших подій своєї історії.

Найбільш сумнозвісним прибічником тактики шляхетського терору був найбагатший з магнатів — Ярема Вишневецький. У своїх лівобережних володіннях він мобілізує добре вишколене 6-тисячне військо, збирає, скільки може, переляканої шляхти,ксьондзів та євреїв і починає відступати на захід. Скрізь на своєму шляху жовніри Вишневецького катували козаків, лишаючи за собою страхітливий слід із трупів. Якщо у Польщі «подвигами» Вишневецького захоплювалися, то на Україні вони викликали таке обурення, що повсталі й слухати не хотіли про якісь переговори, поклявшись боротися з Вишневецьким до смерті. Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали сигналом для повстань по всій Україні і визвольного походу української армії на захід. Богдан Хмельницький збирав війська у Білій Церкві, формував нові, українські органи влади, а керувати визволенням Правобережної України від сил Речі Посполитої довірив полковнику Максимові Кривоносу. До кінця липня з-під польського ярма було визволено всю територію Лівобережжя, а до кінця серпня -Брацлавське, Київське, Подільське (крім м. Кам'янця) воєводства на Правобережжі, а також східні і південні райони Волинського воєводства 11-13 вересня 1648 р. союзне козацько - татарське військо на чолі з Б.Хмельницьким зійшлося з польською армією під орудою гетьмана Миколая Потоцького неподалік містечка Пилявці поблизу Староконстянтинова (нині село Пилява Хмельницької області) Центральним пунктом битви була гребля через річку. У перший день вона двічі переходила з рук в руки, але з третьої спроби полякам удалося захопити її. 13 вересня вранці, українські, кримсько - татарські та ногайські загони вишикувалися бойовим порядком. Війська Хмельницького потужним ударом відібрали греблю. Незабаром козаки почали переслідувати ворога. Польське командування не спромоглося забезпечити організованого відступу. Покидавши зброю та залишивши боєприпаси, польське військо утекло. Пилявецька битва завершилася для польської армії ганебною поразкою. 26 вересня 1648 року розпочалася облога Львова. 5 жовтня загони Максима Кривоноса захопили Високий Замок - фортецю на високому пагорбі. Львівська міська верхівка, зрозумівши безвихідь свого становища, почала переговори. Гетьман вимагав від поляків та міської влади капітулювати і видати козакам їхніх ворогів - Ярему Вишневецького, Олександра Конецпольського та ін. Проте, дізнавшись, що ті таємно втекли до Замостя, наказав припинити облогу і, дочекавшись викупу для сплати ординцям, рушив на Замостя та оточив фортецю. Незабаром Хмельницький отримав викуп і 14 листопада зняв облогу Замостя.

23 грудня 1648 р. Богдан Хмельницький урочисто в'їхав до Києва. Назустріч українським полкам вийшли єрусалимський патріарх Паїсій, який перебував тоді в Києві, і київський митрополит Сильвестр Косів. На початку 1649 р. Хмельницький оприлюднив свої наміри щодо війни проти Речі Посполитої. Це сталося в лютому, під час переговорів у Переяславі з королівським посольством. У відповідь на умови перемир'я, запропоновані польськими послами, гетьман сформулював остаточну мету війни. Промова Богдана Хмельницького тлумачиться дослідниками як програми розбудови Української держави: Гетьман обґрунтував право українців на створення незалежної від Речі Посполитої держави в етнічних межах їхнього проживання; Сформулював положення про соборність Української держави; Розглядав козацьку Україну як спадкоємицю Київської Русі [16, с. 120]. Навіть після перемог Хмельницького стосунки між поляками та українцями лишилися нез'ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати зв'язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники рішуче настроєні проти повернення до стану, який існував у 1648 р. Зі свого боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, все ж наполягали на поверненні українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинилася до повторення певної моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії підписанням незадовільних для себе угод, після чого верталися додому, щоб вести військову і дипломатичну підготовку до наступної війни. Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки.

Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький і його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельницький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборовом і оточив її. Але якраз коли поляки от-от мали зазнати поразки й під Збаражем і під Зборовом, татарський хан зрадив гетьмана. Підкуплений поляками й побоюючись зміцнення українців. Іслам Гірей відвів своє військо й поставив перед Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. За таких обставин гетьманові не лишалося нічого іншого, як погодитися. 18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський мир. За ним реєстр установлювався в 40 тис. козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополитові обіцялося місце в польському сенаті. Хоча всім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян мали повернутися у кріпацтво. Польській шляхті в свою чергу, навпаки, дозволялося повертатися до своїх володінь. Лише тиск татар змусив Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала широке невдоволення по всій Україні. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю виконана. Зборівський мир висвітлив ті внутрішні й зовнішні проблеми, на які мав зважати Хмельницький. Те, що інтереси селянства фактично проігнорували у Зборові, не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельницький і більшість його полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки, включаючи Хмельницького, це б означало підрив тієї соціально-економічної системи, в якій вони посідали помітне місце. Відтак уже в Зборові виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався на Україні. Іншою великою проблемою були взаємини з кримськими татарами. Розуміючи їхнє значення в нещодавно здобутих перемогах і у наступних битвах з поляками, Хмельницький прагнув будь-якою ціною зберегти союз із татарами. Проте для українського населення цей союз був ненависним, оскільки у відплату за татарську допомогу гетьман мусив дозволяти союзникові брати ясир. Хмельницький сподівався задовольнити татар польськими полоненими, але кримчаки нерідко захоплювали всіх, хто їм траплявся, заганяючи у рабство тисячі українських селян.
Висновок:Допомагаючи Хмельницькому проти поляків,вони не хотіли,щоб той завдав остаточної поразки шляхти. Протягом кількох наступних років Хмельницький брав активну участь у молдавських справах і навіть сподівався посадити там господарем свого сина Тимоша,встановивши тісніший союз між Україною та Молдавією. Проте загибель Тимоша у 1653 рр. під час оборони Сучави поклала кінець не вдалій і надто дорогій молдавській кампанії.

2.2. Події 1650 - 1654 pp.

Упродовж 1650 року Польща готувалася до нового етапу війни проти Богдана Хмельницького, воєнні дії розпочалися вночі 10 лютого 1651 р. Коронна армія на чолі з польним гетьманом М.Калиновським захопила містечко красне на Поділлі. З-під Красного частини Калиновського рушили на Вінницю, маючи намір зробити її опорним пунктом подальшого наступу, і наприкінці лютого вже розпочали облогу. Проте бої під Вінницею були невдалими для поляків і відчутно їх послабили. Вирішальні бої між основними силами польської та української армій сталися 18-30 червня 1651 р. поблизу м. Берестечка на Волині. Битва відбулася у межиріччі Стиру та Пляшівки. Зранку 18 червня спалахнули перші сутички. Вона була найбільшою битвою Національно-визвольної Війни за чисельністю вояків, які брали в ній участь. Як на ті часи кількість військ учасників була величезною польська армія нараховувала 150 тис. воїнів включаючи 20 тис. німецьких найманців, українці мобілізували близько 100 тис. свого війська і 30 тис. татарської кінноти. Крім того з українського боку брали участь чимало повсталих селян подекуди озброєних лише одними косами та вилами. За поляків воювали слуги шляхтичів, і навіть ксьондзи які взяли до рук шаблі щоб надихнути інших. Козацька армія вийшла в бій оточена 10 рядами возів. У тилу знаходилася заболочена р.Пляшівка тому українцям прийшлося зупинитися надто близько від поляків, таке розташування позбавило українське військо маневреності особливо на правому фланзі де зосередилася піхота І.Богуна, сюди було важко підійти татарській кінноті і тому вона позбавилася козацької мушкетно - артилерійської підтримки, бойовий стрій обох армій, розташовувалися одна навпроти одної, протягувалося на 7 - 8 км. 17-18 червня Татари спалюють село і намагаються розкачати супротивника застосовуючи традиційну тактику відому ще з часів хана Батия. Вони атакують, потім відступають і знову атакують. У відповідь Конецпольський з Любомирським атакують татарську кінноту. 19 червня Іслам Гірей займає основні висоти перед Берестечком і битва відновлюється, до кінця дня армії повертаються на свої позиції, а козаки захоплюють 28 польських прапорів, серед яких і прапор Потоцького. 20 червня Польський король вишиковує свою армію в такому порядку: Праве крило - гетьман Потоцький, ліве крило - гетьман Калиновський, у центрі сам король з польською та німецькою піхотою. Польські гусари віддають свої списи з червоними прапорами їх встановлюють, за позиціями щоб кожен воїн знав що тікати нікуди. Містки через річку Стир спалили.

Надзвичайне враження справляла важка польська кіннота, гусари з орлиними крилами за спинами, Кримський хан побачивши королівське військо, послав до поляків гінця з пропозицією миру, у випадку незгоди козаків він обіцяв доставити Хмеля до поляків, татари злякалися вступати у вирішальний бій, Вишневецький у війську котрого були реєстрові козаки з хоругвами атакував український табір, Хмельницький контратакував та його зупинила німецька піхота, козаки відійшли до табору і тоді поляки почали обстрілювати татар, які розташувалися на пагорбі. Татари почали втікати, так що залишали тіла своїх співівчизників. Хмельницький кинувся навздогін татарам. Козаки дізнавшись про відсутність Хмельницького вирішили призначити польового гетьмана, однак ніхто з полковників не хотів братися за командування. Оскільки всі знали що гетьман цього не любить і боялися його гніву, зрештою обрали полковника Філона Джерджалія, всупереч його волі. Хмельницький догнав хана, але вони взяли його в полон. Козаки залишившись без гетьмана застосували традиційну тактику, пересунули табір ближче до болота, огородили його возами, насипаючи земляний вал і навіть почали атакувати. То поляки щільно оточили козаків і відтіснили до болота. Іван Богун - якого вибрали новим наказним гетьманом вирішує не здаватися, він поширює у ворожому таборі чутку ніби хан і Хмельницький повернулися і вночі нападуть на поляків, того ж дня козаки дізналися що шляхетське командування має обійти козацький табір з тилу, збудувавши греблі на р.Пляшівка. Тоді Богун організовує відхід козаків єдиний шлях лежав через болото за одну ніч козаки загатили болото одягом, бочками, мішками, сідлами, возами. Цією переправою і вийшла більша частина козаків. То все ж втрати були величезні. 30 тис. козаків з облоги не вийшли. 300 козаків, закріпившись на острові на злитті річок Стир і Пляшівка, прикривали відступ своїх і затримували ворога . їм пропонували помилування якщо вони складуть зброю, та не здався жоден як і жоден не вижив у тому бою. Ця грандіозна битва так дорого коштувала полякам, що вони почали переговори під Білою Церквою. Як і належало очікувати, підписаний 28 вересня 1651 р. Білоцерківський мир був для козаків зовсім не таким вигідним, як Зборівський. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис, влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством, і йому заборонялося вступати у зовнішні зносини, особливо з татарами. Цього разу, коли серед козаків панувало безладдя, а Хмельницький не був готовий до опору, умови миру, здавалося, будуть дотримані. Спираючись на збройну силу, польська шляхта почала повертатися на Україну.

Щоб уникнути неминучої долі, тисячі втікали на порубіжну з Московією територію, де їх прихильно приймали, дозволяли встановлювати козацький устрій, що поклало початок так званій Слобідській Україні, розташованій на землях сучасної Харківщини. Незважаючи на позірну згоду, Хмельницький не збирався приймати принизливі умови, й у квітні 1652 р. в його резиденції в Чигирині зібралася таємна рада провідних козацьких ватажків, на якій вирішили зібрати нове військо й відновити воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів війська Хмельницького напали на 30-тисячну польську армію, що розмістилася під Батогом, на кордоні Поділля з Молдавією, і 1 травня розгромили її. У помсту за поразку під Берестечком козаки вбили усіх полонених поляків. Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання проти польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони контролювали до поразки під Берестечком. Ні поляки, ні українці вже не мали такого бойового запалу, військові дії точилися мляво, а обидві сторони були, як виснажені боксери, що обійнялися, не в змозі завдати вирішального удару. Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був православний московський цар. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я спільної для них православної віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, московити воліли почекати, доки козаки й полями не виснажать одне одного, і вже тоді вдаватися до відповідних дій. Проте у 1653 p., коли українці стали погрожувати тим, що віддадуть перевагу оттоманському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку». Приймаючи це рішення, московити також сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи. В останні дні 1653 р. московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Війська Запорозького в Переяславі, біля Києва. 18 січня 1654 р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій було ухвалено остаточне рішення про перехід України під зверхність царя. Задоволений тим, що вибір упав на православного правителя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана. Тоді Бутурлін, Хмельницький та присутня там козацька старшина ввійшли до міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою. Та несподіваний випадок завів справу у глухий кут. За прийнятою в Польщі традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони,— українці заприсягнуть на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шанувати їхні права й привілеї. Але Бутурлін відмовився присягати від імені свого монарха, кажучи, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає своїм підданим. Роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов із церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Бутурлін уперто стояв на своєму. Нарешті, побоюючись втратити підтримку царя через, здавалося б, простісіньку формальність, Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві. Незабаром після того по 117 містах України було розіслано царських урядників, перед якими 127 тис. люду заприсягли на вірність цареві Олексію Михайловичу та його наступникам. Сповнений драматизму інцидент у переяславській церкві висвітлив відмінність політичних цінностей і традицій, з якими обидві сторони підійшли до укладення угоди. Та попри всі ці розбіжності підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Раніше ізольована й відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому — доброму й лихому — невід'ємно пов'язаною з долею Росії. Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала їхні країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади.
Протягом січня-березня 1654 р. московські посланці приводили до присяги населення козацької України. Не скрізь їх приймали з радістю. Відмовились присягнути козаки Уманського і Брацлавського полків. У деяких селах Полтавського і Кропивненського полків царських представників навіть побили. Відмовилися від присяги й київські православні ієрархи на чолі з митрополитом С.Косівим. Але більшість із 127 тисяч міщан і козаків, що присягнули, зробили це добровільно, із щирою вірою в те, що Москва допоможе зберегти українські завоювання, перемогти їх найбільшого ворога - Річ Посполиту [1, с. 90 - 120]

Його точний зміст встановити важко, бо оригінали документів не збереглися. Однак він безсумнівно передбачав: визнання за Україною її території, політичного устрою, суду і судочинства, адміністративного поділу, соціально-економічних відносин, армії (60-тис. козацький реєстр); незалежність гетьмана, влада якого визнавалася до життєвою, у внутрішній політиці і деякі обмеження у зовнішній. Ці умови, статус майже незалежної держави - свідчать про те, що Україна мала щось більше, ніж автономію чи протекторат. Сам Б.Хмельницький, як це видно із надісланих ним у Москву вимог, дивився на договір 1654 р. як на угоду протекції сильнішої держави слабшій для боротьби проти ворога. Тому значення Переяславської ради і укладеного на основі її рішення договору не в возз'єднанні України з Росією в єдиній Російській державі (як це трактувалося понад 300 років російськими і радянськими істориками), а в налагодженні союзницьких, конфедеративних стосунків при збереженій самостійності обох держав і протекції Росії козацькій Україні.

Висновок: Остаточний договір представники України і російського царя уклали в Москві в березні 1654 р. (так звані "Березневі статті). Україна мала платити російській казні податки, які, втім, повинна була збирати українська адміністрація.
2.3. Події 1655 - 1657 pp.

У 1654 – 1655 рр. для України на чільне місце висуваються завдання недопущення союзу Польщі і Криму та координації дій козацької та московської армій для військового розгрому Польщі і повного возз'єднання українських земель. Перше завдання виконати не вдалося - влітку Крим і Польща підписали "Вічний договір" про взаємодопомогу. Над Україною нависла загроза одночасного удару із заходу та з півдня. Незважаючи на постійні прохання Б.Хмельницького прискорити направлення в Україну московського війська, цар зволікав, і найсприятливіший час для наступу було втрачено. В листопаді-грудні 1654 р. поляки встигли спустошити Поділля і з'єднались з татарською ордою. Лише в кінці січня 1655 р. українсько-московське військо вирушило на захід і відразу ж під Охматовим вступило у важкі бої з супротивником. Відійшовши на Брацлавщину, польсько-татарське вйсько за два місяці перетворило край на безлюдну руїну: як свідчили сучасники, було вбито не менше 10 тис. немовлят і 200 тис. чоловік взято в ясир. І тільки відхід татар в Крим дозволив звільнити цю територію від поляків. [21, с. 290].

В липні українсько-московські війська почали похід в Галичину. Разгромивши головні польські сили під Городком, обложили Львів. Козацькі корпуси досягли Любліна. Здавалося, возз'єднання українських земель в одній державі здійснюється. Але цьому перешкодив наступ татар з півдня -Б.Хмельницький залишив Галичину, завдав татарам кількох поразок і примусив хана погодитись на мирний договор, що предбачав нейтралітет Криму в українсько-польській війні. В цей час Польща, становище якої надвичайно ускладнилося (йшла війна між нею і Швецією, північ країни окупована, король виїхав за кордон), запропонувала Московії мир в обмін на обрання російського царя польським королем. Б.Хмельницький горяче переконував московський уряд в облудності цих обіцянок, направив своє посольство до Вільно, де велися переговори. Однак українців на них не допустили.

Розділ 3. Військове мистецтво козаків.
3.1.Військо

Козацьке військо розвивалося в специфічних умовах. З одного боку - це Великий кордон, де не було мирного життя, де кожної хвилини козак мав бути готовий до нападу кочівників. З іншого відсутність власної державності і, не рідко ворожість влади Речі Посполитої до козацтва унеможливлювали стабільне забезпечення всім необхідним, ускладнювали створення постійної госпітальної служби та ін. Все це вплинуло на вольові та професійні якості українського вояка, стимулювало його віру у власні сили та міць товариства. В умовах постійного очікування небезпеки народжувався новий тип вояка -універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки і, що не це не менш важливо, такого, що сприймав свою військову діяльність крізь призму боротьби. Поступово виробилася стратегія, так і тактика козацького війська. Основу військової воєнної діяльності козацтва на кордоні становили: 1 )захист України від вторгнення турецько-татарських військ, 2) напади на території Оманської імперії та її васалів; 3) визвольна боротьба українського народу. Первинною структурою козацького війська були ватаги. Вже з кінця 15 ст. козаки формують у загонах прикордонних урядників і королівських військ. Про перші походи козаків джерела згадають побіжно. Перша згадка про окремі козацькі загони з власними ватажками на чолі припадає на 1533 р. З розвитком козачини збільшувалася і кількість загонів та ватаг, поступово змінювалася їхня внутрішня організація. Вже в 60-х pp. 16 ст., під час Лівонської війни, литовський уряд набирає набирає окремі козацькі роти, сотні і хоругви, які, своєю чергою, поділялися на десятки. З виникненням Запорізької Січі з'являються більші за розміром тактичні одиниці - полки. Чітка структура війська запорожців формуються в кінці 16 ст. Верховним воєначальником був гетьман, далі йшли полковники, сотники і десятники. Всі посади були виборними. Маючи, на перший погляд не чисельний старшинський склад, козаки мали інші внутрішні важелі управління і нагляду за порядком під час бою - а саме апарат товаришів. Товариш - старший козак, ветеран - виступав кістяком десятку, був опорою для молодих і менш досвідчених вояків. Це давало можливість уникати зайвих під час бою команд і збільшувало відповідно мобільність пересічного вояка. Паралельно із запорожцями із запорожцями з 80-х. pp. 16 ст. розвивається реєстрове козацтво. Його специфікою воєнної організації було те, що полково-сотенний поділ тут виконував не лише тактичну, а й адміністративну функцію. Остаточне усталення реєстрового війська відбулося у 1624 р. коли його було поділено на 6 полків.

У 16 ст. найбільші козацькі армії не перевищували 2-3 тис. чоловік. У першій чверті 17 ст. внаслідок низки внутрішніх і зовнішніх чинників збільшується чисельність козацького війська. Наприклад, під Хотин Сагайдачний приводить 42-тис. військо - найбільший військовий контингент козацької доби до Національної Революції. Військова дисципліна є необхідним інструментом існування будь якого війська. Не було винятком і козацтво. Зважаючи на те, що будь-який непослух щодо наказу, погане виконання службових обов'язків, низький моральний стан кожного окремого вояка можуть мати важкі наслідки для всього війська підпорядковувалося досить жорстким законам. Найпоширенішими покараннями були смерть та побиття киями. Однак було б неправильно зводити козацьку дисципліну тільки до карності. Чимале значення для козацького війська мала ідеологія, суть якої зводилася до того, що козацтво є оборонцем християнської віри від невірних. Під час війн із поляками до релігійних лозунгів на захист православ'я додалася ще й національна ідея звільнення Русі. Таке ідеологічне підґрунтя було серйозною опорою для дисципліни і порядку у війську. Підсумовуючи питання дисципліни, можна визначити три основні, так би мовити, кити, на які вона спиралася: карність, ідеологія й осуд товариства. Козацьке військо не мало окремих родів військ. Козак був універсальним вояком, тож правильно буде вести мову про спосіб бою. Такі особливі якості окремих вояків тільки зміцнювали багатогранність і універсальність війська в цілому. Козацтво в силу своєї не чисельності й економічних чинників не мало такої можливості, тож змушене було виробляти власні бойові прийоми. Головною особливістю козацтва була відсутність поділу вояків залежно від зброї - стрілецької чи холодної. Крім того, армії формували з найманців різних національностей, що, зрештою, привело до появи муштри При ознайомленні з козацькою воєнною історією впадає у вічі різноманітність прийомів, що їх використовували українські полководці. Це випливало з внутрішньої структури козацтва - відносна демократичність у сприйнятті й обміні воєнними ідеями, особиста відповідальність старшини перед товариством за якість проведення операцій. Саме покарання керівництва через страту чи видачу ворогу, чим нерідко дорікали козацтву історики, є найвищим рівнем військової моралі та дисципліни. Власне, тому козацьке військо, попри надважкі умови існування, спромоглося не тільки вижити, а й розвинутися, виходячи часом зі, здавалося б, безвихідних ситуацій [13. С. 110 - 133]. Реєстр всього Війська Запорозького був складений козацьким урядом восени 1649 р. - у перші місяці існування Української козацької Держави. На останній сторінці реєстру стоять власноручні підписи видатних державних діячів України - гетьмана Богдана Хмельницького та генерального писаря Івана Виговського, останнього - ще й польською мовою, реєстр засвідчив один із найважливіших чинників Української держави - козацьке військо, яке
визнавала супротивна сторона - Річ Посполита.
Він скріплений також державною печаткою із зображенням козака із мушкетом. На 808 –ох пожовклих сторінках світло - рудий атрамент закарбував надзвичайно широку і розмаїту, здебільшого ніде не задокументовану інформацію про духовний і матеріальний спосіб життя українців ще з дохристиянської доби.Це стосується мови, діалектології, етнографії, фольклору. Власне історії та літератури, переселень наших далеких предків та їх взаємин з сусідніми
племенами і народами, флори та фауни краю. Перепис козаків здійснено
сотенними і полковими писарями одразу ж після Зборівської угоди,
підписаної 8 серпня 1649 р. Тоді новий король Польщі Ян 2 Казимир,
скориставшись зрадою кримського хана Іслам-Гірея З, змусив Богдана

Хмельницького підписати договір, за яким не всі визволені козаками землі увійшли до їхньої держави. За ним польський уряд збільшив козацький реєстр з 6-8 тисяч, у 20-30-х. pp. 17 ст. до 40 тисяч, тобто видавати їм платню. Відтоді реєстрове козацтво утворювало окремий суспільний стан, незалежний і привілейований. Тим переписом було охоплено великі землі Наддніпрянської України, які щойно входили до Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, на цьому терені виникла українська держава, що мала в своєму складі 6 полків. Полкові й сотенні міста стали військовими й адміністративно-територіальними одиницями, скрізь було заведено козацьке самоврядування. Дослідник Хмельниччини академік Івана Крип'якевич зазначає, що у квітні 1648 р. Богдан вирушив із Запорожжя з 4-5 тис. військом, а в серпні 1649 р. напередодні складання «реєстру», повстанське військо під Зборовом, за підрахунками гетьмана, мало не менше 300 тисяч і цією силою визволить - Львів, Галич, Холм, навіть вийде на берег Вісли. Король Ян 2 Казимир наприкінці серпня 1649 р. дав Хмельницькому грамоту-привілей «Декларація ласки», якою змушений був тимчасово задовольнити всі 18 вимог гетьмана. Це й стало юридичною підставою для складання «Реєстру» і підписання Зборівського договору. Роботу очолювали генеральний обозний Іван Чернята і генеральний писар Іван Виговський, полковники, їхні писарі та сотенний старшина. Записували насамперед заслужених козаків, тому потрапила до реєстру й незначна, кількість українізованих православних чужоземців, що здавна мешкали в Україні або ж на порубіжні, зокрема з Молдовою. Козацькі писарі не з пам'яті чи з паперів, а безпосередньо на місцях з народних вуст занотовували безліч сіл, містечок, міст, річок та сорок тисяч чоловічих національних імен і майже стільки ж прізвищ, прізвиськ - своєрідних, барвистих, дотепних, що, віками відстоявшись, були ще юридично не затвердженні, а жили в океані рідної мови і передавалися згідно з нормами українського звичаєвого права з покоління в покоління. Історія мовби подарувала нам зі своїх першопочатків корені нації, статистичне джерело етнічного складу населення Української козацької держави середини 17 ст., а точніше - національний паспорт 40 тисяч голів родин. За таких умов самий розвиток війська в інституційному плані був значною мірою стихійним, а рівень його стану козаків. Держава мала мінімум зобов'язань щодо матеріального забезпечення, дбаючи лише про його використання й кадрову політику в ньому. Решта залежала від того, наскільки соціально активним і економічно благополучним виявиться сам козацький стан. В організаційному сенсі військо поділялося на окремі полки - вищі адміністративно-територіальні та військові одиниці Питання щодо кількості реєстрових полків, особливо ж утворених після 1648 р. й досі чекає на своє вирішення, зумовлюючи дискусії серед фахівців. Вагомою причиною такої невизначеності є брак джерел по окремих періодах або ж суперечливість їхніх відомостей. Наприклад у Зборівському реєстрі вміщено списки козаків 16 полків, однак за інформацією, що походила з гетьманського оточення, відомо, що того самого року Хмельницький мав під Збаражем 23 полки, хоча й ця цифра може бути не остаточною, оскільки водночас ще декілька козацьких формувань перебували на Поліссі. Вочевидь, розв'язання цих суперечностей слід шукати в неусталеності кордонів Війська Запорозького та його внутрішнього поділу, особливо часто змінюваного до кінця 60-х. pp. 17 ст. Крім цього , значна частина полків могла мати екстериторіальний характер, формуючись не з осілого населення, а з повстанських загонів і покозачених. їхню основу становили, таким чином, не реєстрові козаки, що відбували службу, а ви пищики чи добровольці «охотники». До таких, що їх іноді дослідники помилково ототожнюють зі звичайними реєстрово-козацькими, належать подільські полки -Звягельський, Лисянський, Могилівський та ін., а також полісько-сіверські -Мозирський, Брагинський та Овруцький. Організаційну основу козацького війська до поділу Гетьманату на право - та лівобережну частини утворювали полки, зафіксовані Зборівським реєстром 1649 р.: Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький, Канівський, Київський, Корсунський, Кропивенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський Полтавський Прилуцький, Чернігівський, Уманський, Черкаський та Чигиринський. Якщо до війни кожен із 6 реєстрових полків мав фіксовану чисельність, то після 1648 р. вона була довільною й не регламентувалася жодними приписами коливаючись залежно від територіального складу самого полку. Про чисельність кожного з полків свідчать дані Зборівського реєстру 1649 p. Як відомо, практика складання «генеральних» реєстрів у Гетьманаті не прижилася через соціально-політичні причини: що новий реєстр мав супроводжуватися «виписом» зайвих козаків з виписуванням нових проходило з численними зловживаннями, що з обох випадках спричиняло заворушення в середовищі «черні», загрожуючи втратою влади не тільки полковиками, а й гетьману. Вочевидь кількість козацького війська в 40 або 60 тис. встановлена відповідно Зборівською угодою та «Березневими статтями», була умовною не завжди відповідаючи кількості козаків, що її насправді міг мобілізувати уряд. Вона значною мірою залежала від матеріального становища козаків, різко знижуючись під час посух, неврожаїв чи епідемій а також через небажання козаків брати участь у походах, їхнє невдоволення гетьманською політикою тощо. Як і полки, сотні й курені не мали сталої чисельності, налічуючи згідно з даними Зборівського реєстру, відповідно під 100 до 300 й від 10 до 40 чоловік. Кількість сотень у полку коливалася від 10 до 22. Нижчою неподільною одиницею війська був курінь - вояцька корпорація, що зазвичай об'єднувала козаків однієї місцевості. Характерною особливістю підрозділів цього рівня було те, що вони водночас функціонували як господарські осередки військової частини: при них існував невеличкий обоз, спільний казан, похідний реманент, іноді грошова «складка» а то якийсь дрібний промисел. Як випливає з даних Реєстру 1649 p., полково-сотенна структура війська не мала достатньої уніфікації, оскільки, наприклад у Чигиринському полку, який, вочевидь мав статус «столичного», існував особливий Осавульський курінь, судячи з усього, підпорядкований вищій (гетьмана або генерального осавула), а не полковій владі; частина сотень і куренів іменувалася (і можливо формувалася) не за територіальним принципом, а за прізвищами командирів [10, с. 280].

Висновок: Як уже зазначено, в організаційну будову війська було покладено полковий принцип, Полки своєю чергою, ділилися на сотні й курені різної чисельності, що являли собою вже не тільки військо-адміністративні, а й тактичні одиниці, виступаючи в окремих бойових порядках, або об'єднуючись під час походів у самостійні відділи , групи й корпуси.

3.2. Зброя

Козак використовував одночасно як стрілецьку, так і холодну зброю. Щодо першої, то домінували рушниці, види яких змінювалися залежно від їх технічного розвитку - ручниці, аркебузи, мушкети, яничарки тощо. Часто застосовували гаківниці, а в кінноті - ще й пістолі. З- посеред луків козацтво надавало перевагу турецького типу. В холодній зброї домінували шабля, спис і бойова коса, хоча були поширені й ножі, кинджали, келепи, аркани, перначі, булави тощо. Останні, окрім практичного застосування, виконували ще й роль символу влади у старшини. В артилерії використовували залізні бронзові та мідні гармати, зазвичай малих калібрів, а також, імовірно, мортири і гаубиці. Найпоширенішим способом забезпечення зброєю були купівля і захоплення у ворога. Свою специфіку мало озброєння різних родів війська, основними з яких були піхота і кіннота. Як випливає з аналізу джерел, головну роль у них відігравала, звичайно ж, вогнепальна зброя -найбільш ефективна й динамічна в технічному сенсі. Саме вона вирішальним чином впливала на розвиток традиційних форм тактики війська ще в 16 ст. У першій половині 17 ст. ручниці були на озброєнні найрізноманітніших військ: реєстрових козаків, кварцяним козацьких і волоських рот, магнатських надвірних хоругв. Те що вони поширювалися насамперед у кінноті, доводить, що тодішні ручниці являли собою різновид полегшеного аркебузу (піщалі) Порівняно невелика вага й розміри робили їх зручними в користуванні в першу чергу для кіннотника [15, с. 234-265]. Першорядну роль у воєнному мистецтві козаків відігравала зброя. Як і в усіх арміях світу того часу, основна роль належала холодній зброї, застосування якої диктувалося недосконалістю вогнепальної зброї. На озброєнні у козаків були чекани (келепи), удару яких не витримував жоден захисний обладунок, списи, ножі, кинджали. І цілком природно, що основною зброєю козаків була шабля - єдино придатна у боротьбі перш за все з легкою кіннотою татар. Щоправда, так було не завжди. За свідченнями Я.Собеського, учасника Хотинської битви 1621р., кожен козак мав самопал, але мало хто - шаблю. У цей період озброєні шаблями, очевидно, в основному були запорожці. Але до 1648 p., початку Національно - визвольної війни українського народу, картина різко змінилася. Шаблі мали вже всі козаки. Козак і шабля -нерозлучні. Це традиційне уявлення своїми коренями сягає глибини віків, цей зв'язок оспіваний у народних думах і піснях, легендах і переказах. Досить також згадати, що козак міг прогуляти все, з одягом включно. Все -крім шаблі і шапки. Втратити шаблю - незмивна ганьба, бо шабля була в Україні своєрідним символом волі та бойового побратимства. Шабля складається з клинка і ефеса. Ефес у багатьох випадках має гарду - систему дужок для захисту руки. Принциповими відмінностями конструкції шаблі в викривлений клинок та відігнуте від леза руків'я. У результаті цього в момент удару клинок не утворю тупого кута до осі руки, а лежить з нею в одній площині її продовження. Якщо спробувати завдати ріжучого удару (тобто тягнути руку до себе) зброєю з прямим клинком , то неминуче втратиться частина сили удару [5, с.460]

Одним із джерел поповнення козацьких арсеналів була воєнна здобич. На озброєнні у козаків були турецькі, перські, польські, молдавські шаблі. Трофейний характер козацьких шабель підтверджується як іконографічним матеріалом, так і не чисельними, точно атрибутованими зразками, що зберігається. Під час розкопок на місці битви під Берестечком, що відбулася 1651 p., майже всі знайдені шаблі - польського походження, того варіанту, який називався гусарським Основну холодну зброю козаків становили шаблі поширеного на той час угорсько-польського типу, а також «ординки». Визначальною їх рисою були довгі (до 90 см), плавно вигнуті клинки, як правило, з відкритими руків'ями. Неодмінною складовою козацького арсеналу були також списи, сулиці й їхні саморобні різновиди. Свої особливості в озброєнні мала й козацька піхота. На від міну від кінноти, де головну роль відігравала легка вогнепальна зброя, тут ставка робилася на потужність і велику вбивчу силу. За повідомленнями писемних джерел, у війську Хмельницького використовувалися мушкети, піщалі й гаківниці. Мушкет, завдяки своєму довгому стволу й великому калібру (18-20 мм.), був грізною й потужною зброєю. Випущена з нього куля влучала в ціль на відстані 250-300 метрів. Згідно з матеріалами археологічних досліджень, козаки застосовували поширені на той час в Європі мушкети полегшеного типу з ударно-кремінними замками, котрі вимагали опертя на спеціальну підставку (форкету), однак їхня вага лишалася значною - до 7 кг. Зазвичай із мушкетів стріляли великими свинцевими кулями, іноді - з металевим осердям. Під час інтенсивних боїв або облог, мушкети залаковували дробом, цвяхами й шматками заліза [15, с. 255].

Треба згадати про ще один вид озброєння козаків - лук. Користувалися вони ним з величезною вправністю. Та інакше не могло бути. Як не дивно, але в 16 - 17 ст. лук, мало чим поступався в ефективності вогнепальній зброї, вигідно відрізняючись від неї скорострільністю і надійністю. На ті часи лучники могли випускати до 12 стріл у хв.. а вбивча сила стріли була більша ніж куля мушкета, пізніше рушниця повністю замінює лук. Але лучники зустрічаються навіть у війську Б.Хмельницького. Адже для перезарядження кремінної рушниці потрібно 1- 2 хвилини. За цей час можна було випустити кілька стріл, що мало величезне значення, особливо в боротьбі з татарською кіннотою. Добрий лук у ті часи майже не поступався в далекобійності рушницям, не кажучи про влучність. Лук стріляв набагато швидше за рушницю, тож один лучник міг доволі ефективно прикрити десяток козацьких стрільців під час заряджання вогнепальної зброї. Лук, як шляхетна, рицарська зброя, фігурує і в озброєнні старшини[ 18, с. 45]. Артилерія - ряд військ, вид вогнепальної зброї, який призначався для ураження противника та руйнування його оборонних споруд за допомогою вражаючих елементів великої ваги та розмірів (ядра, бомби тощо). В Україні перші гармати з'явилися в кін. 14 ст. Зважаючи на велику вагу та громіздкість перших гармат обумовило те, що в українських містах їх було не багато. Про місце артилерії у війську свідчить той факт, що гармати належали до військового скарбу. Лясота зазначає, що козаки погоджувалися вирушити в далекий похід тільки за наявності артилерії. Гармат у козацькому війську було небагато, зазвичай 20 - 30. В поході під Берестечко в козацькому війську було 100 гармат. З них до трьох десятків великокаліберних гармат знаходилося при гетьмані, а при кожному полку було по 5-6 гармат менших калібрів. Керував артилерією генеральний обозний з артилерійською старшиною: гарматними осавулами, писарем, хорунжим. Крім того, «на послузі при гарматі» було по 80 пушкарів і гармашів, довбиші, цирульник, ремісники, стадники, коновали. Розміщувалася військова артилерія спочатку в Переяславі, а потім у Корсуні [18, с.35]

Вогнепальна зброя - зброя, в якій для викидання із каналу ствола вражаючого елементу (куля,ядро тощо) використовується сила тиску газів, що утворюється при згоранні пороху. Окрім ручниць, у козацьких полках використовувалися карабіни й бандо лети. Знайдені на полі Берестецької битви карабіни мають калібр 10-12 мм, довжину ствола до 85 см. Що свідчить про їхні невеликі розміри й вагу. За висновком І.Свєшнікова, ці зразки було виготовлено майстрами московської Оружейної палати, чия продукція потрапляла до України в 17 ст. у централізованих постановках або трофеях. Російські карабіни конструктивно складалися з гранчастого ствола калібром 14-16 мм, вмонтованого до мушкетного ложа з французьким приладом, зручним для прицільної стрільби. Карабіни здебільшого оснащувалися ударно-кремінними замками. їхня довжина становила 90-100 см., вага 1,8 - 2,3 кг. Істотно вкорочені карабіни, які за калібром (12 мм.) і розмірами нагадували швидше великі пістолі, ніж рушниці. Розвиток вогнепальної зброї поступово зменшував роль лука й стріл у бою, але не міг витіснити їх одразу. Рушниці (точніше ручниці, від слова рука). Багаті козаки і старшина мали рушниці з дорогоцінними ложами, оздобленими сріблом з черню та насічкою. Рушниці стріляли завдяки насипаному на поличку пороху та прилаштованого до курка та казенника рушниці кременя. Свідчення, які відомі відносно цін на козацьку зброю зазначають, що рушниця коштувала від 2 до 8 карбованців На той час це були досить великі гроші. Рушниці у козаків ще мали назву самопалів, як правило їх виготовляли на Запоріжжі та в Гетьманщині, більш досконалі мушкети завозилися з-за кордону, їх вартість була значно вищою. Таким чином, маємо вважати, що рушниці, самопали, і мушкети - це різні назви однієї і тієї ж зброї. На озброєнні у запорожців були також пістолі. Кожен козак мав при собі чотири пістолі, причому-два з них носилися за поясом, а два в шкіряних кобурах, пришитих поверх шароварів. Кулі для пістолів, судячи із зразків, які знаходять у наш час там, де перебували різні періоди Січі, були за розміром з гороб'яче яйце. Для їх відливки застосовували спеціальні форми. Рушниця, пістоль і шабля були гордістю кожного козака, тому їх завжди прикрашали дорогими оздобами, коштовним камінням і завжди тримали зброю в ідеальному порядку, від чого склався у козаків термін для ручної зброї - «ясная зброя» Як говорить очевидець: «Оружие у них все бьіло убрано в золото да в серебро, на оружие они все багатство своє покладали: то не козак, коли у него скверное оружие»[15, с.238].

Висновок: За свідченнями сучасників козаки користувалися рушницями бездоганно, стріляючи з них на доволі велику відстань і дуже влучно. Рушниця,пістоль і шабля були гордість кожного козака,тому їх завжди прикрашали дорогими оздобами і завжди тримали зброю в ідеальному порядку.

З.З.Тактика

Українська Національна Революція середини 17 ст. сформувала в Україні цілу когорту талановитих воєначальників. Серед них найяскравіше себе проявив себе Богдан Хмельницький (1595 - 1657) як державного і військового діяча. Як зазначається у монографії В.А. Смолія та B.C. Степанкова «Богдан Хмельницький», цей славетний син українського народу дійсно був полководцем європейського масштабу. Саме він створив одну з найсильніших армій у тодішній Європі, зумів належним чином озброїти її, значно підніс ефективність української кінноти та артилерії. Блискучий стратег і тактик, прихильник блискавичних і рішучих воєнних дій, неперевершений майстер маневру, Богдан Хмельницький заслуговує на почесне місце в історії воєнного мистецтва. Переходячи до характеристики військового мистецтва українського козацтва доби Хмельниччини, Визнаючи панівну тезу сучасної історіографії про те, що 1648 р. карколомно змінив статус, організацію та систему управління козацького війська, навряд чи можна сказати те саме про способи і форми збройної боротьби. Тактичне мистецтво козацтва було тісно споріднене, з одного боку, з річпосполитськими, а з іншого боку - зі східними, зокрема татарськими традиціями. Цьому сприяв не тільки фактор «тісного сусідства», а й участь козацьких підрозділів і старшини в спільних бойових діях. Планування кампанії, її забезпечення, пересування військ, розвідка й, нарешті, основні елементи бою козаків виразно відрізнялися від західноєвропейського військового мистецтва й надаються до порівняння з сусідами по Центрально -Східній Європі - Польщею, Трансільванією, московською державою й Кримським ханатом, де є ближчі аналогії, наприклад, до таких форм бойових порядів, як «лава» або «гуф», використання рухомого табору, ведення оманливих відступів, використання засідок тощо. Якщо для скільки-небудь помітних змін у тактиці було потрібне накопичення критичної маси новацій в озброєнні, засобах зв'язку, тактичних формах противника, то на рівня стратегічному та оперативному початок Хмельниччини справді спричинився до важливих новацій. Фактори, що були безпосередньо пов'язані із Хмельниччиною, мала й інші причини, зокрема, невідомі до того типи маневрування козацького війська одразу кількома осібними групами, блокування комунікації противника на значному просторі, зрештою, більш високий рівень управління й узгодження дій бойових порядків і окремих порядків і окремих груп війська. Переходячи до розгляду козацької піхоти, кінноти, артилерії і флоту, слід зауважити, що українське козацьке військо не мало окремих родів військ. Козак був універсальним вояком, тож правильно буде вести мову про спосіб бою. Це не заперечує факту існування серед козаків фахівців з якогось окремого виду бою чи взагалі ведення війни (на суші чи на воді). Проте такі особливі якості окремих вояків тільки зміцнювали багатогранність у універсальність війська в цілому. Успіх у бою досягався або за допомогою раптової атаки, або щільного рушнично-артелерійського вогню. За такого підходу до перемоги піхота становила ударну силу козацького війська. Головною особливістю козацтва була відсутність поділу вояків залежно від зброї - стрілецької чи холодної. Питання визначення поділу бойових порядків козацтва, залишається складним. Джерела, що описують козацьку піхоту під час бою, звертають увагу на її вогневу міць. Вогнепальну зброю потрібно було довго заряджати, тому військові розробляли різноманітні прийоми, аби організувати і прискорити цю процедуру. Козацька піхота була найдосконалішою в Європі, адже вони виробили особливу тактику, вони шикувалися у 3 шеренги: Перша стріляла, друга подавала, третя перезаряджала рушниці. Козацька стрільба була надзвичайно щільною та інтенсивною, сильний вогонь піхоти зазвичай вирішував хід бою так було під: Корсунем, Пилявцями, Зборовим, Конотопом, під обстрілом з мушкетів ворожа кіннота не могла витримати і відступала з втратами. При зустрічі з ворогом козацтво оточувало себе возами, будувало земляні укріплення. Обираючи місцевість для бою, перевагу надавали важкодоступній - ярам, пагорбам, лісам тощо. Важливою була наявність води. В літературі часто є згадки учасників подій, ось один із спогадів:. Під час бою козацтво намагалося обезкровити ворога щільним вогнем, а потім слушний момент контратакувати. При веденні вогню застосовувалися різноманітні маневри і хитрощі. С.Окольський описав як у боях на Старці козаки за допомогою таких атак головна роль належала кінноті. Дуже часто козацтво діяло вночі -саме під прикриттям темряви козацька піхота непомітно підходила під ворожі позиції й відчайдушно атакувала [20, с. 87 - 93].

Бій під табором: Козаки старалися звести бій на місці, що заздалегідь було приготовлене на зустріч, щоб ворога відразу поставити у некорисну ситуацію. Це особливо відзначалося у боях Хмельницького, під Корсунем чи під Зборовим, де гетьман заскочив поляків, неготових до битви. Базою для війська, що виходило в бій, був табір. Боротьба й оборона з табору була характерною особливості козацької тактики. Табором називали з'єднанні разом обозові вози, за якими ставало військо. Такий спосіб оборони був відомий з давніх часів. Табі починали порядкувати тоді, коли військо сподівалося зустрічі ворогом. Обозові вози ставали тоді по одному боці війська, простою лінією, один за другим, у кілька рядів. В 1596 р. Лобода під Білою Церквою мав табір з п'ятьох рядів возів, Павлюк 1637 р. ішов табором із шести рядів обозів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота. Перед і зад був теж забезпечений возами, там також приміщували артилерію. Коли ворог надійшов близько, піхота з-поза возів починала стрільбу з рушниць, так само і діяла артилерія. У разі того коли треба було йти вперед чи відступати, військо під охороною табору, було добре забезпечене від наступу. Під Дрижополем 1655 р. козаки кілька днів відбивалися від польських військ, що їх переслідували, - «а табір мали такий міцний і вогнистий». Табір міг бути різної форми: півмісяцем, овальний, просторий. Під Берестечко 1651 р. табір Хмельницького мав по сім верств вздовж і вшир. В оборонному таборі вози ставили близько один біля одного і зв'язували одне до одного їх колеса. Деколи звертали вози голоблями до ворога. До возів насипали землі, а то й цілком обкопували їх валом, копали ще рови, шанці і всяк засідки. Козаки перші почали використовувати метод викопування шанців , він виявився надійнішим засобом захисту в степовій місцевості ніж важкі панцир і кольчуга. Боплан каже: « У чому проявляють найбільше зручності та вмілості, то це битися табором, закриваючись возами. Можна сказати , що під охороною табору 100 козаків не боїться 1000 поляків або татар.» А.Старовольський додає: « їх табір у злуці з польською кіннотою має величезну вагу, як це довела війна із турками»[20, с. 89].
Бій Кінноти: Табір служив не тільки для оборони, але й як опора для зачіпної акції. При своїй легкості і рухливості табір міг підійти близько з-під позиції, ворога й військо могло в любу хвилину почати бій. До бою рушала наперед кіннота, а саме невеликі відділи, що викликали ворога «З - під полковничої корогви вискочило 40 коней», читаємо в описі бою під Гомелем 1651 р. Першого дня в бою під Берестечком у таких герцях козаки побили багато поляків. Коли на поле бою виступили вже більші ворожі сили, тоді козацька кіннота насувала до наступу лавою, тобто впорядкованими відділами. Напад лавою шикуючись півколом, атакуючи таким чином противника з флангів, фронту і з тилу. З якою зброєю виступала кіннота докладно не знаємо. За Хмельниччини деякі козацькі відділи мали вже пістолі. В остаточній зустрічі з ворогом вирішальною зброєю вершника була шабля і бій на шаблі акцію закінчував. Козацька кіннота не була найліпша. Боплан каже: «На коні вони не найліпші; мені траплялося бачити, як 200 польських кавалеристів примушувало втікати 2000 найкращого козацького війська». Подібно висловлюється один поляк перед боєм під Берестечком: «Піше військо буде битися добре, але на комонник слаба надія: один добрий юнак може відігнати 10 кінних козаків». Тим то Хмельницький був примушений користуватися татарською кіннотою у битвах з поляками. Та пізніше козацька кіннота сильно розвинулася. З легкої руки Боплана склалася думка про невисокі бойові якості козацької кінноти. Однак аналіз битв заставляє замислитися. Одна з причин те що козацтво не могло тримати великої кількості кінноти [20, с. 88].
Тактика Піхоти: вирішальну роль в козацькому війську мала піхота. З початком битви піше військо перебувало в таборі, під охороною таборових
возів. Коли кіннота наступала, піхота виходила, стараючись непомітно
підійти до ворожих позицій. На догідному місці піхота насипала шанці. В
тому козаків вважали за незвичайних майстрів. «Про них кажуть, що нема в
світі війська зручнішого закладати шанці, як козаки», Козаки вміли чудово
використовувати характер терену, особливо горбки, яри, річки, болота, багна.
«Для козака, що живе над Дніпром , вся відвага в воді, ріці, болоті». «Коли
козак не має води, болота або яру, то пропав. Тим то зима, коли вже копати
не можна, коли ніяк водою не втечеш - для нього суворий неприятель; але
весна, літо, а подекуди й осінь, це його хліб, скарб, достатки і всяка
фортуна».... Копаючи шанці, піхота підступає все ближче до ворога. До
ворожих позицій заходили не тільки з фронту, а й з боків; не раз і близько
свого табору влаштовували засідки і старалися приманити туди ворога. Не
раз і кіннота під напором ворога наслідували піхоту: вставала з коней,
обкопувалися шанцями й боронилися. З шанців козаки щільно обстрілювали
ворога. Козацька стрільба бувала надзвичайно густа та сильна. Очевидець
поляк запевняє, що в бою під Кумейками козаки вистріляли 50 00 тис. куль.
Добра піхота була силою козацького війська, але водночас вона була й його
слабою стороною. Тактики піхоти можна було вжити тоді коли ворог
спинився на місці, й коли була догідна позиція, щоб звести бій. Але до
боротьби на широких просторах, до погоні й до вирішної атаки була
необхідна кіннота[15, с.243].

Висновок: В цих подіях війни виявляється певні ознаки та риси національно – визвольної війни,революції ,суть якої в звільненні від національного та іншого гніту та створенні самостійної держави.

Висновки:

Війна, яка почалася у 1648 році мала яскраво виражений характер,але її особливістю будо переплетіння національно-визвольної боротьби з соціальною боротьбою,тобто це була боротьба не тільки за національне,а й за соціальне визволення.Починалося це як велике козацьке повстання,але не як звичайне.Лідером була видатна особистість,до тогож слід враховувати міжнародний резонанс повстання,яке вийшло за межі внутрішніх справ Речі Посполитої(союз,з Кримським ханством та відносини)Влітку 1648 р. розгортається широкомасштабна війна українського народу за національне і соціальне визволення під політичним проводом,козацтва.
Війна призвела до досить глибоких змін в розвитку українських земель:утворилася Українська держава і встановлювалася нова модель соціально-економічних відносин.Це досить серйозні зміни,тому частина сучасних українських істориків,виходячи з того,що до корінних змін призводять революції,вважають події середини XVII ст. в Україні національною,революцією.
Проаналізуємо названі наслідки війни. До початку 1649 року основу політичної програми керівників повстання становила ідея політичної автономії для козацького регіону,тобто ідея козацького автономізму.Але вже взимку 1649 р.висловлюється ідея незалежної української соборної державності,тим більше,що держава вже утворюється.Утворення її починається вже влітку 1648 року.Юридично фактичне існування Української держави визначається Зборівським договором.Були визначені територія держави,її кордони,адміністративно-територіальний поділ на полки і сотні.Формується апаратуправління.За зразок було взято організаційни устрій Запорожської Січі та реєстрового козацтва.Вищим органом влади стала військова козацька рада,яка вирішувала найважливіші питання(вибори гетьмана та інші.).Зростає значення старшинської ради.На чолі виконавчої влади був гетьман,в руках якого зосереджувалися найважливіші владні функції:він скликав ради,видава закони(універсали та інші),роздавав землі,затверджував старшину,очолював апарат управління,відав фінансами,мав право помилування,очолював збройні сили,керував зовнішньою політикою.Апарат управління був кількох рівнів.Центральний апарат представляли гетьман та генеральна старшина,які становили,гетьманський,уряд(обозний,суддя,підскарбій,писар,осавули,хорунжий,бунчужний).
Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. Полковий рівень становили полковник і полкова старшина (обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Сотенний рівень становили сотник і сотенна старшина (осавул, писар, хорунжий). Селяни та міщани мали свої органи управління, але зверхніми над ними були козацькі органи. Тобто була територія, кордони, адміністративно-територіальний поділ (на початку 1657 р. - 18 полків), правитель - гетьман та центральний уряд, місцева адміністрація, своя судова система і закони, система оподаткування, військо, дипломатичні відносини з іншими державами, своя символіка. За Б. Хмельницького держава виступала як суб'єкт міжнародних відносин.
Окрім цього глибокі зміни відбулися в соціально-економічній сфері, де встановлювалася нова модель соціально-економічних відносин. Так, було ліквідоване магнатсько-шляхетське землеволодіння, особливо велике та середнє. Знищені фільварково-панщинна система господарювання і кріпацтво. Більшість земель перейшла у власність держави - Війська Запорізького. Затверджується козацька земельна власність, за природою -фермерського типу. Селяни, становище яких різко покращилося, дістають (обмежені) права власності на землю. Разом з тим збереглася база для відродження феодальних відносин. Зростало землеволодіння православних монастирів та церкви, частково збереглося землеволодіння шляхти, починає складатися гетьманське та старшинське землеволодіння. Також відбулися зміни і в соціальній структурі населення. Клас феодалів (світських землевласників - магнатів та шляхти) в Україні фактично було ліквідовано, дрібна шляхта залишилася, але її кількість різко зменшилася. Провідна роль у суспільстві перейшла до козацтва, особливо до козацької старшини, з якої формується нова політична еліта, новий панівний стан. Становище селян істотно поліпшилося, вони стали особисто вільними, дістали право вступу до козацького стану, а також право власності на землю. Зміцнився статус православного духовенства. В містах провідна роль перейшла до українського міщанства.
Тобто зміни були досить суттєві, але чи можна ці події вважати революцією. Соціальна революція призводить до зміни суспільного ладу, або сприяє цьому. В України ж внаслідок подій середини XVII ст. зміни суспільного ладу не відбулося. Проте потенційно визначилися тенденції до появи та розвитку капіталістичних відносин. Але останнє переважно було гіпотетичним, хоча за певних обставин могло б реалізуватися, але за тих реальних обставин навряд чи. У цілому ж взимку - навесні 1648 р. все починалося як велике козацьке повстання, яке швидко переростає у широкомасштабну визвольну війну,в яку втягуються широкі верстви українського народу(особливо селяни) під політичним проводом козацтва.Але в цих подіях війни виявляється певні ознаки та риси національно-визвольної революції,суть якої в звільненні від національного та іншого гніту та створенні самостійної держави.До того ж будь-яка національно-визвольна революція має метою звільнення від іноземного панування,завоювання національної незалежності,ліквідацію національно-колоніального гніту,створення національної держави.Соціально-економічні завдання і класовий зміст національно-визвольної революції визначаються як внутрішніми умовами країни,так і характером тієї доби,під час якої вона відбувається.

Список використаних джерел та літератури:

1.Антонович В.Б.Коротка історія Козаччини.-К.,2004.-С.15-140.

2.Апанович О.Гетьмани і кошові отамани Запорозької Січі.-К.,1993.

3.Брехуненко В.Богдан Хмельницький.-Київ,2007.-72 с.

4.Виникнення та розвиток укр..козацтва//Кормич Л. Багацький В. Історія Ураїни:Підр.-К.,2006.-С.135-153

5.Військова організація та воєнне мистецтво українського козацтва//Історія українського козацтва:нариси у 2 т.-Т 1.-К.,2006. – С.471-530.

6.Горобець В.,Чухліб Т.Незнайома Кліо.-К.,2004-306 с.

7.Грабовський С.,Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення.-К.,1995.

8.Грушевський М.Ілюстрована Історія України.-К.,1990.

9.Гуржій О.,Чухліб Т. Гетьманська Україна.-К.,Видавничий дім ‘Альтернативи’,1999.-304с.

10.Дзира Я.Реєстр війська запоріжського після Зборівського договору 16 жовтня 1649р.,- К.,-2007 “ЕММА”.-С.268-274.

11.Дорошенко Д.Нарис історії України.В 2-х тт..-К.,1991.

12.Зубалій О.Національно-визвольна революція українського народу 1648-1657 рр.Створення нової української держави.//Історія України.-2001.-Серпень (№29).- С.1-6.

13.Козацька республіка// Сердюк О.Лицарі сонця-істор.нарис. – Луцьк.2008.- С.110-113

14.Коструба М.В. Зимова кампанія 1654-1655 років періоду Хмельничинни:воєнний аспект:до 355 р.Дрижопільської битви//Історія в школі .-2009.-№11.12.- С. 10-15.

15.Мельник б.Козацька зброя//Україна Козацьа держава.- К.,-2007 “ЕММА”.- С.234-265.

16.Національно-визвольна війна Укр.народу(1648-1657)//Історія України6документи та Матеріали:посібник/Уклад.В.Король.-К.,2001.- с.124-141.

17.Смолій В., Степанков В.Українська Національна Революція 17 ст.(1648-

42.

1676 рр.)- К.,199.-352 с.

18.Сокирко О.Г. Артилерія козацької держави:створення,розвиток,внутрішня організація (1648-1781)/ О.Г.Сокирко//Укр.іст.журн.-2012.-№4.- С.35-51.-ISSN 0130-5247

19.Сокульський А.перші козацькі реєстри//Історія України – 2007.- №41.-С.5-8

20.Субтельний О.Україна.Історія.- К.,1998.

21.Яворницький Д. Історія запорожських козаків.ТТ.1-3.-К.,1990-1993.

22.Стороженко І.С. Збройні сили України від останньої третини 17 ст.,до кінця 18 ст.//Укр.істор.ж-л.-1998.-№ 1.-с. 87-93.

23.Яковенко.Н.Нарис історії України.З найдавніших часів до кінця ХVIIIст.- К., 1997.

PAGE \* MERGEFORMAT3

Національно-Визвольна Війна