Право соціального забезпечення

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………………………………………………

Розділ 1. ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ ……………………………………….

1.1. Співвідношення термінів право соціального забезпечення і право соціального захисту…………………………………………………………...

1.2. Ознаки самостійності права соціального забезпечення як галузі права (предмет і метод)………………………………………………………………

РОЗДІЛ 2. ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І ТРУДОВЕ ПРАВО …………………………………………………………………………………

2.1. Cоціальне страхування від нещасних випадків на виробництві – гарантія захисту працівника ,безпечні і здорові умови праці…………………...

2.2. Коло осіб, які підлягають державному соціальному страхуванню від нещасних випадків на виробництві …………………………………………….

РОЗДІЛ 3. ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І ІНШІ ГАЛУЗІ ПРАВА (КОНСТИТУЦІЙНЕ,АДМІНІСТРАТИВНЕ,ФІНАНСОВЕ,ЦИВІЛЬНЕ МЕДИЧНЕ)……………………………………………………………………………….

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………….

Вступ

Актуальність теми дослідження . Соціальне забезпечення має виключне значення для добробуту громадян, працівників, їх сімей і всього суспільства в цілому. Право на соціальне забезпечення посідає важливе місце серед інших соціально-економічних прав людини і є одним із засобів досягнення злагоди, сприяє соціальному миру. Воно є невід’ємною частиною соціальної політики держави та уряду і відіграє суттєву роль у недопущенні зниження рівня життя населення.

Усе це робить очевидною актуальність проблематики права соціального забезпечення й зумовлює вибір теми курсової роботи.

Мета і завдання курсової роботи. Мета курсової роботи полягає в тому, щоб на підґрунті досягнень юридичної науки, аналізу вітчизняного законодавства, досвіду діяльності установ, які здійснюють соціальне забезпечення, поглибити систему наукових знань про право соціального забезпечення в сучасних умовах, визначити його місце й роль у юридичній науці та практиці, сформулювати на цій підставі наукові висновки і рекомендації .

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні основні завдання:

визначити місце права на соціальне забезпечення в системі прав і свобод людини, конкретизувати поняття “право на соціальне забезпечення”

дослідити зміст поняття “соціальне забезпечення” та його співвідношення з поняттям “соціальний захист”;

з’ясувати співвідношення права соціального забезпечення з трудовим, фінансовим , адміністративним, цивільним, конституційним, медичним ;

Об’єктом дослідження є правові відносини, що об’єктивно складаються у процесі реалізації визначених завданням прав на соціальне забезпечення.

Предметом дослідження є норми права, що регулюють суспільні відносини у сфері соціального забезпечення громадян України, правовий статус суб’єктів соціально-забезпечувальних відносин, методи їх нормативно-правового регулювання

Методи дослідження Для досягнення наукової об’єктивності результатів дослідження застосовано загальнонаукові і спеціальні методи пізнання правових явищ. Основним серед них є загальнонауковий діалектичний метод, за допомогою якого визначалася сутність соціального забезпечення та його значення для суспільства в сучасних умовах. Також застосовувалися інші методи наукового дослідження, що сприяло визначенню прогалин та інших недоліків у чинному соціальному законодавстві, наданню пропозицій щодо його вдосконалення.

РОЗДІЛ 1

ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

1. 1.Співвідношення термінів право соціального забезпечення

і право соціального захисту

Історичні події, які відбулися наприкінці ХХ сторіччя, а саме: розвал колишнього СРСР, проголошення незалежності України, прийняття Конституції, яка проголосила Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недотор канність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, перехід до ринкової економіки обумовили особливий науковий інтерес до проблем, які виникають у сфері соціального забезпечення.

У колишньому СРСР суспільні відносини у сфері соціального забезпечення у більшості випадків регламентувалися правовими нормами, які приймалися в централізованому порядку. За радянських часів було не дуже багато наукових праць, присвячених соціальному забезпеченню громадян. Цими проблемами, в кращому разі, займалися фахівці з трудового права, і на жаль, у цей історичний період така галузь права, як право соціального забезпечення не сформувалася. Понятійний апарат будь-якої галузі складається з системи термінів та понять, кожне з яких має своє місце та значення.

Однакові терміни повинні мати одну правову сутність, відповідати одному правовому поняттю в рамках не тільки конкретного нормативно-правового акта, але й усієї галузі [1, c. 6]. Відносна новизна права соціального забезпечення порівняно з іншими галузями національного права породжує деяку неузгодженість понятійного апарату, який склався в сфері соціального забезпечення. На жаль, до теперішнього часу законодавчого визначення терміну «соціальне забезпечення» в Україні немає. Ч. 1 ст. 46 Конституції України проголошує, що «громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тим часової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом» .

Відсутність законодавчого поняття «соціальне забезпечення» та поняття «соціальний захист» в розумінні диспозиції вищезазначеної статті Основного закону, а також інші проблеми понятійного апарату у сфері соціального забез печення є предметом наукового дослідження широкого кола вчених соціологів, правознавців, економістів, політологів, юристів. В останній час дослідженням цих питань займалися такі науковці як: В. С. Андрєєв, В. А. Аралов, К. С. Батигін, М. Д. Бойко, Н. Б. Болотіна, М. О. Буянова, В. С. Венедиктов, С. Ю. Головина, К. Н. Гусов, М. Л. Захаров, М. І. Іншин, А. В. Левшин, О. Є. Мачульска, С. М.

Але приймаючи до уваги складність дослідження понятійного апарату у сфері соціального забезпечення, ця проблема залиша ється актуальною. Метою цього питаня є аналіз сутності термінів «соціальний захист» та «соці альне забезпечення», які використовуються в національному законодавстві в сфері соціального забезпечення, їх співвідношення, а також спроба надати свої визначення зазначеним термінам.

Свого часу, ще за часів існування СРСР, найбільш розгорнуте визначення поняття «соціальне забезпечення» запропонував В. С. Андрєєв. Він розглядав соціальне забезпечення як сукупність певних соціально-економічних заходів, пов’язаних із забезпеченням матері і дитини, громадян у старості та при непраце здатності, з медичним лікуванням і обслуговуванням як важливим засобом про філактики і відновлення працездатності [3, с. 30-34.]. Як зазначає С. М. Прилипко в своєму дисертаційному дослідженні: «право соціального забезпечення – не від’ємна складова системи національного права.

Основним завданням цієї галузі є регулювання суспільних відносин у сфері матеріального забезпечення і соціального обслуговування найбільш незахищених верств населення: пенсіонерів, інвалідів, громадян похилого віку, безробітних, хворих, самотніх громадян, сімей з дітьми, малозабезпечених сімей, громадян, постраждалих внаслідок техногенної катастрофи або стихійного лиха тощо» [4, с. 43].

У сучасній науці знаходимо спроби дослідників надати визначення поняттю «соціальне забезпечення». Так, одні з них визначають «соціальне забезпечення» як сукупність суспільних відносин між громадянами, з одного боку, й органами держави, місцевого самоврядування, організаціями з приводу надання громадянам за рахунок спеціальних фондів, бюджетних коштів,медичної допомоги, пенсій, допомог і інших видів забезпечення у випадку настання життєвих обставин, що тягнуть за собою втрату чи зниження доходу, підвищені витрати, малозабезпеченість, бідність – з іншого [5, c. 58]. Б. І. Cташків у свою чергу вва жає, що «соціальне забезпечення» – це види і форми матеріального забезпечення, що надаються на умовах, передбачених законом чи договором, зі спеціально створених для цього фондів особам, які через незалежні від них життєві обста вини не мають достатніх засобів до існування [6, c. 25].

Під соціальним забезпеченням деякі науковці розуміють одну з правових форм матеріального забезпечення: у старості, при непрацездатності, в разі настання інвалідності, хвороби, втрати годувальника і в інших випадках, встановлених законом [7, с. 14].

Інші науковці стверджують, що соціальне забезпе чення – це сукупність певних соціально-економічних заходів, пов’язаних із за безпеченням громадян у старості і в разі непрацездатності, з турботою про матерів і дітей, з медичним обслуговуванням і лікуванням як важливим засобом оздоровленням, профілактики і відновлення працездатності [8, с. 10].

В.Ш. Шайхатдинов вважає, що сфера соціального забезпечення обмежуєть ся виплатою пенсій, допомог і соціальним обслуговуванням [9, с. 5–26].

С. Батигін розглядає соціальне забезпечення як систему матеріального забезпечення чи обслуговування громадян у старості, у випадку захворювання, інвалідності, безробіття, у разі втрати годувальника, виховання дітей і в інших установлених законодавством випадках [10, c. 7].

На мій погляд, конструкція у вигляді слово сполучення «матеріальне обслуговування» є досить некоректною з точки зору юридичної техніки, тому що коли мова йде про соціальне забезпечення громадян у випадку настання обумовлених законодавством соціальних ризиків, то держава не обслуговує, а дійсно забезпечує (гарантує) відповідні соціальні виплати.

Під соціальним забезпеченням Л. І. Проніна розуміє систему державних і громадських заходів створення, розподілу, перерозподілу матеріальних благ для непрацездатних громадян [11, с. 5–6]. Не погодимося з автором, тому що не працездатні – це лише одна з категорій громадян, яка потребує соціального за безпечення на рівні, не нижче від прожиткового мінімуму відповідно до чинного законодавства України. Підтвердження своїх слів знаходимо, наприклад, в Законі України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» № 540/97-ВР від 23 вересня 1997 року, згідно з положеннями якого соціальному захисту підлягають журналісти, яких, за умови виконання своїх професійних обов’язків, важко віднести до категорії непрацездатних [12].

В свою чергу К. Н. Гусов відзначає, що соціальне забезпечення – це форма вираження соціальної політики держави, спрямованої на матеріальне забезпе чення певних категорій громадян за рахунок коштів державного бюджету і спеціальних позабюджетних державних фондів, у випадку настання обставин, що визнаються державою на даному етапі розвитку соціально значимими, з метою вирівнювання соціального положення цих громадян у порівнянні з іншими членами суспільства [13, c. 10].

З точки зору Мачульскої О.Е., соціальне забезпечення – це відносини щодо розподілу позабюджетних фондів соціального призначення і перерозподілу частини державного бюджету з метою задоволення потреб громадян у випадку втрати джерела до існування, понесення додаткових витрат чи відсутності необхідного прожиткового мінімуму з об’єктивних, соціально значимих причин [14, c. 7].

Не можна не погодитися з Н. Б. Болотіною, яка під соціальним забезпечен ням розуміє організаційно-правову діяльність держави щодо матеріального забезпечення, соціального утримання, обслуговування, надання медичної допомоги за рахунок спеціально створених фінансових джерел осіб, які зазнали соціального ризику, внаслідок якого втратили здоров’я або засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців; суттю такої діяльності є намагання держави забезпечити матеріальні втрати особи, які спричинені не будь-якими причинами, а саме такими обставинами, котрі у світовій практиці були згруповані і отримали спеціальній термін – соціальні ризики Саме соціальні ризики є наріжним каменем соціального забезпечення [15, с. 37–39].

Під соціальним забезпеченням М. Д. Бойко розуміє безоплатне (безеквівалентне) або на пільгових умовах матеріальне забезпечення і обслу говування громадян, що цього потребують, у випадках, передбачених законо давством за рахунок соціального страхування та виплат із державного та місцевих бюджетів [16, с. 10 ]. З точки зору Р. І. Іванової, соціальне забезпечення – це форма розподілу матеріальних благ в обмін на витрачену працю з метою задоволення життєво необхідних особистих потреб (фізичних, соціальних, інтелектуальних) людей похилого віку, хворих, інвалідів, дітей, утриманців, що втратили годувальника, безробітних, усіх членів суспільства з метою охорони здоров’я і нормального відтворення робочої сили за рахунок спеціальних фондів, створюваних у суспільстві, у випадках і на умовах, установлених у соціальних, у тому числі правових, нормах [17, с. 22].

Цікавою та доречною, на мій погляд, є позиція П. Рабіновича та О. Панкевича, які вважають, що термін «соціальне забезпечення» є більш точним, ніж «соціальний захист». По-перше, тому що у контексті забезпечення прав і свобод (а отже, і потреб людини) поняття «соціальне забезпечення» є ширшим, більш містким і включає три елементи (напрями) державної діяльності щодо створення умов для здійснення прав і свобод людини: 1) сприяння реалізації співвідношення термінів «соціальний захист» та «соціальне забезпечення»... прав і свобод (шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій); 2) охорона прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів, зокрема юридичних, для запобігання порушенню прав і свобод, профілактики); 3) захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правомірного стану, притяг нення порушників до юридичної відповідальності).

Отже, забезпечення прав людини – це створення соціальних умов, необхідних для використання цих прав, а захист є лише одним із його складових елементів. По-друге, термін «забезпечення» видається більш прийнятним, оскільки слово «захист» асоціюється з якоюсь тимчасовою дією, яка має закінчитись як тільки мине загроза. Що ж стосується забезпечення – це тривалий процес, який має сталий характер і не залежить від тимчасових життєвих ускладнень [18, с. 61–63]. Однією з насущних проблем, як на законодавчому рівні, так і в науці права соціального забезпечення є невизначеність поняття «соціальний захист» та різні наукові підходи до використання цього терміну. Викладене, в свою чергу, певною мірою впливає й на правозастосовчу діяльність певних державних органів, організацій, установ, підприємств. Відзначимо,що серед науковців відсутня єдина думка та єдиний підхід щодо тлумачення поняття соціальний захист.

Так, наприклад, І. М. Сирота вважає, що термін «соціальний захист» нале жить до функції держави, яка піклується про матеріальне забезпечення непра цездатних громадян [19, с. 4].

У свою чергу, В. Ш. Шайхатдінов висловлює дум ку, що до соціального захисту входить діяльність держави та органів місцевого самоврядування, громадських організацій, підприємств щодо створення сприят ливого навколишнього середовища, охорони материнства та дитинства, здій снення допомоги сім’ї, охорони здоров’я громадян, професійної підготовки громадян, забезпечення зайнятості населення, охорони праці, регулювання заробітної плати та доходів населення, забезпечення громадян житлом, регулювання права власності громадян, матеріального обслуговування та забезпечення не працездатних та інших осіб, котрі потребують соціальної підтримки. Соціальний захист є практичною діяльністю щодо реалізації основних напрямів соціальної політики [20, с. 5].

Заслуговує на увагу наукова думка А. Г. Ягодки, яка підкрес лює, що соціальний захист є системою законодавчих, економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій, що надає: а) працездатним – рівні умови для поліпшення свого добробуту за рахунок особистого трудового внеску; б) непрацездатним і соціально вразливим категоріям населення, насамперед, дітям, молоді, що навчається, інвалідам, пенсіонерам, молодим, неповним та багатодітним сім’ям – переваги в користуванні суспільними фондами спожи вання, у прямій матеріальній підтримці, зниженні податків [21, с. 70–71].

Ще одну спробу надати визначення поняттю «соціальний захист» знаходимо в дисертаційному дослідженні К. Ю. Мельник, який відзначає, що «у більш загальному розумінні соціальний захист можна визначити як обов’язок су спільства, який реалізує держава, щодо утримання конкретної категорії громадян в особливих випадках та особливими засобами за рахунок суспільства» [22, с. 81]. З цією думкою дослідника можна погодитися, якщо враховувати той момент, що громадянське суспільство на певному етапі свого розвитку є перед умовою створення демократичної соціальної держави, в якій найвищою со ціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недо торканність і безпека. З огляду на вищезазначене, «соціальне забезпечення» – це організаційно- правова діяльність держави, спрямована на матеріальне забезпечення громадян у випадку настання, обумовлених законодавством, соціальних ризиків .Рахунок фондів соціального страхування та виплат із державного та місцевих бюджетів та інших обумовлених законодавством коштів.

На мою думку, соціальний захист – це діяльність соціально орієнтованої держави, яка здійснюється через комплекс організаційно-правових та соціально- економічних заходів, метою яких є: по-перше, створення для працездатних гро мадян належних умов для забезпечення своїх соціально-економічних та духов них потреб; по-друге, гарантоване забезпечення громадянам, які потребують соціальної допомоги, рівня життя не нижче від прожиткового мінімуму. Без сумніву, Конституція України є Основним Законом, на якому ґрунтується національне законодавство, складовою якого є законодавство з соціального забезпечення. Враховуючи дефініцію, закріплену в ч.1 ст. 46 Конституції України стосовного того, що «громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом», вва жаю, що термін «соціальне забезпечення» є складовою поняття «соціальний захист», але не буде помилкою до законодавчого визначення вищезазначених термінів, використовувати ці терміни, як синоніми

1.2 Ознаки самостійності права соціального забезпечення як галузі права (предмет і метод)

Право на соціальне забезпечення — одне з природних прав людини, що обумовлене ходом розвитку людини в суспільстві, визнане світовим співтовариством і закріплене в таких міжнародно-правових актах, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Європейська соціальна хартія.
   Конституція України встановила право громадян на соціальний захист, у тому числі й на соціальне забезпечення.
   Відповідно до Конституції України соціальний захист базується на соціальному страхуванні і соціальному забезпеченні.
   Право на соціальний захист є центральним соціальним конституційним правом. За Конституцією України (ст. 46), це право включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них причин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
   Поряд з детальним визначенням права на соціальний захист у Конституції закріплена система його гарантій. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, який встановлено законом. Система соціального захисту, відповідно до Конституції, має досить складну структуру, елементами якої є пенсійне забезпечення, соціальне страхування, соціальна допомога. Оскільки системний підхід передбачає, що будь-яка система складається зі структурних одиниць, які перебувають у стійких взаємозв’язках один з одним і не існують самі по собі [13, с. 8], вважаємо за недоцільне включати до права на соціальний захист право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, яке визначене як окремий вид соціальних прав.
   Зрозуміти сутність соціального захисту як одного з конституційних прав можна лише з урахуванням форм задоволення потреб громадян із спеціальних фондів.
   Є дві форми задоволення потреб громадян: індивідуальна та сумісна [13, с. 7]. Індивідуальна форма передбачає надання благ безпосередньо в розпорядження особи (пенсії, допомоги). Сумісна — відсутність виплат безпосередньо громадянам (освіта, медичне обслуговування).
   Що стосується соціального обслуговування, то його не можна вважати належним до другої форми, оскільки воно надається за рахунок коштів, що призначаються для соціального захисту; обслуговування є додатком до грошового забезпечення. Тому соціальне обслуговування виконує ті самі функції, що і соціальний захист, і входить до системи соціального захисту.
   Соціальний захист має ряд ознак. По-перше, це система суспільних відносин, яка призначена для задоволення особистих матеріальних потреб громадян через індивідуальну форму розподілу зі спеціальних фондів. По-друге, соціальний захист здійснюється державою за рахунок коштів суспільства. По-третє, кошти надаються замість заробітної плати або як додаток до неї у випадках, передбачених законодавством, у разі втрати чи зниження заробітку, додаткових витрат або неможливості працевлаштування.
   Соціальний захист має на меті дати кожному члену суспільства, незалежно від соціального статусу, національної або расової приналежності, можливість вільного розвитку, реалізації власних здібностей, а також підтримання стабільності в суспільстві, тобто запобігання соціальній напруженості, яка виникає через майнову, расову, культурну, соціальну нерівність та виявляє себе у страйках, актах громадянської непокори, сутичках між певними групами населення.
   Заходи соціального захисту мають подвійну спрямованість [10, с. 80]. В одних випадках вони покликані надавати пасивну підтримку тим членам суспільства, які з певних причин опинились у скрутному становищі. Пасивна підтримка надається у вигляді соціальної допомоги — допомоги суспільства особі або сім’ї, яка не має достатніх засобів до існування. Соціальна допомога за своєю суттю є адресною, тому що надається лише тим, хто її потребує. Соціальний захист на засадах адресності є загальноприйнятою практикою в країнах Західної Європи. Через соціальну допомогу соціальний захист виконує свою лікувальну, реабілітаційну функцію, яка полягає в тому, щоб допомогти людям, котрі потрапили в скрутну життєву ситуацію, вберегтися від зубожіння.
   Проте не менш важливими є заходи, спрямовані на запобігання ситуаціям, які загрожують добробуту людини, та на стимулювання активності особи. Соціальний захист здійснює свою превентивну функцію шляхом захисту особи та її сім’ї від утрати доходу у разі безробіття, старіння, хвороби або смерті та поліпшення її добробуту через соціальне страхування.
   Отже, соціальний захист містить як пасивні, так і активні заходи підтримки доходів. Пасивними заходами є соціальна допомога, активними — соціальне страхування.
   Таким чином, соціальний захист — це система суспільних відносин, призначена для задоволення матеріальних потреб громадян із спеціальних фондів через індивідуальну форму розподілу, замість оплати праці чи як доповнення до неї у випадках, передбачених законодавством, з урахуванням трудового стажу громадян чи соціального фактора або без урахування цих обставин.
   Соціальне забезпечення можна визначити як організаційно-правову діяльність держави, спрямовану на матеріальне забезпечення осіб, які не мають виходу на ринок праці, не застраховані в системі загальнообов’язкового соціального страхування, зазнали соціального ризику, внаслідок чого втратили здоров’я та (або) засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців. Суттю соціального забезпечення є діяльність держави щодо надання особі гарантованого законом мінімуму засобів до існування для забезпечення достатнього рівня життя.
   Юридичний механізм забезпечення права на соціальний захист здійснюється за допомогою самостійної галузі права — права соціального забезпечення.
   Право соціального забезпечення — це система правових норм, які регулюють відносини стосовно забезпечення громадян у старості, у разі непрацездатності, відносини материнства та дитинства, державної допомоги окремій особі чи сім’ї, а також процедурні та процесуальні відносини.
   Право соціального забезпечення як галузь права має відмітні ознаки: особливий предмет регулювання й метод. Варто зазначити, що у сучасній юридичній літературі дається визначення і третьої ознаки — зацікавленість суспільства у становленні й розвитку системи правових норм як галузі права.
   Предметом прийнято називати коло однорідних суспільних відносин, які можуть бути врегульовані лише певною системою правових норм [9, с. 5]. Отже, предметом правового регулювання права соціального забезпечення є три основні групи суспільних відносин: майнові, управлінські, охоронні. Але значне місце серед них посідають майнові відносини, пов’язані з наданням фізичним особам різних видів соціального забезпечення.
   Основою суспільних відносин, які визначають предмет права соціального забезпечення, є пенсійні відносини та відносини із надання допомоги та соціальних послуг [6, с. 31]. Крім основних відносин соціально-забезпечувального характеру, до предмета права соціального забезпечення входять процедурні відносини, які визначають порядок надання різних видів соціального забезпечення, та процесуальні відносини стосовно вирішення спорів з питань соціального забезпечення (йдеться про відносини, які не входять до предмета процесуального права). Безпосередньо належать до відносин предмета права соціального забезпечення відносини щодо здійснення соціального страхування, формування і використання Пенсійного фонду і фондів соціального страхування, медичне й санаторно-курортне лікування, надання пільг ветеранам війни й праці. Зазначені вище відносини складають предмет права соціального забезпечення.
   Метод правового регулювання визнається другим критерієм розмежування галузей права. Кожна група відносин, що визначають предмет галузі права, вимагає специфічних засобів нормативно-правового регулювання, які реалізуються у методі. Методом права соціального забезпечення є поєднання кількох способів регулювання: влади й підпорядкування (один суб’єкт вимагає призначення певного виду соціального забезпечення, а другий — зобов’язаний його надати); юридичної рівності (жоден із суб’єктів не створює нових норм, а діє відповідно до актів, прийнятих уповноваженими органами); дозволу (право вибирати той чи інший вид соціального забезпечення); наказу (щодо платників податків); заборони (забороняється використовувати кошти Пенсійного фонду не за призначенням).
   Метод права соціального забезпечення має свої особливості. Фізична особа як один із суб’єктів наділяється не тільки правоздатністю, а й правом вимагати надання конкретного виду забезпечення, а орган соціального захисту населення зобов’язаний надати його на умовах, встановлених законом. Це основна схема поведінки учасників соціально-забезпечувальних відносин. Усі права й обов’язки суб’єктів правовідносин встановлені законом і не можуть бути змінені угодою сторін.
   Визнаючи право соціального забезпечення самостійною галуззю права, слід відмежовувати її від суміжних галузей права — трудового, адміністративного, фінансового. Підставою для відмежування є різні суспільні відносини, які складають предмет різних галузей права, та ознаки, що характеризують метод. Основна відмінність відносин, які регулюються трудовим правом, від відносин, що складають предмет права соціального забезпечення, полягає в тому, що перші пов’язані з трудовою діяльністю людини, а другі — із соціальним захистом непрацездатних. У трудових відносинах учасниками є працівник і роботодавець, а в соціальному забезпеченні — непрацездатний громадянин та орган соціального захисту населення.

РОЗДІЛ 2

ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І ТРУДОВЕ ПРАВО

2.1 Cоціальне страхування від нещасних випадків на виробництві – гарантія захисту працівника ,безпечні і здорові умови праці

Рівень виробничого травматизму в Україні стабільно залишається в кілька разів вищим, порівняно з економічно розвиненими країнами. Коли до цього додати ще й чималу кількість травм, зокрема і смертельних, які під час розслідувань не беруться до уваги як такі, що пов'язані з виробництвом, і де значною мірою спрацьовує суб'єктивний фактор, то достеменно окреслити загальну щорічну картину стає досить складно. Тому важливою гарантією, встановленою у Законі України «Про охорону праці», є запровадження соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань, яким кардинально змінено основи захищеності працівників на виробництві. Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та про- фесійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» визначено систему, принципи та види соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, суб'єкти та об'єкти страхування, порядок відшкодування шкоди, заподіяної застрахованому ушкодженням його здоров'я.

Характерною рисою цього виду соціального страхування є його обов'язковість для осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту). Працівники вважаються застрахованими з моменту набрання чинності Закону України «Про загальнообов'язкове соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» . Причому, на статус застрахованих осіб- працівників не впливає фактичне виконання роботодавцями своїх зобов'язань щодо сплати страхових внесків.

Самі працівники не несуть жодних витрат на страхування від нещасних випадків. Законодавство передбачає важелі впливу на роботодавців з метою зростання їх зацікавленості у створенні безпечних і нешкідливих умов праці, дотриманні та виконанні нормативно-правових актів про охорону праці. Такий вплив реалізується шляхом ко- ригування розміру страхового внеску роботодавця, що залежить від класу професійного ризику виробництва, встановлених зни- жок чи надбавок. Якщо роботодавець постійно порушує нормативні акти про охорону праці, внаслідок чого зростає ризик настання нещасних випадків і професійних захворювань, підприємство може бути віднесене до більш високого класу професійного ризику, і відповідно розмір страхового внеску збільшується. Цей розмір збільшується також шляхом встановлення надбавки за високі рівні травматизму, професійної захворюваності та неналежний стан охорони праці .

Соціальне страхування від нещасного випадку чи професійного захворювання має цільовий характер використання коштів. Вони спрямовуються на сплату соціальних послуг та виплат, які здійснюються Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. До них належать, наприклад, виплати: втраченого заробітку; одноразової допомоги; на медичну та соціальну допомогу; за моральну шкоду; пенсії по інвалідності потерпілому; пенсії у зв'язку з втратою годувальника; дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків забезпечує фінансування заходів, передбачених національною, галузевими, регіональними програмами поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища, планами наукових досліджень з охорони та медицини праці, навчання і підвищення кваліфікації відповідних спеціалістів з питань охорони праці, організації розроблення і виробництва засобів індивідуального та колективного захисту працівників, розроблення, видання, розповсюдження нормативних актів, журналів, спеціальної літератури, а також інших профілактичних заходів відповідно до завдань страхування від нещасних випадків.

Нещасним випадком є обмежена в часі подія або раптовий впливна працівника виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть.

До професійного захворювання належить захворювання, що виникло внаслідок про- фесійної діяльності застрахованого та зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших факторів, пов'язаних з роботою (ст. 14 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»).

Таким чином, об'єктом страхування від нещасного випадку на виробництві є життя застрахованої особи (працівника), його здоров'я та працездатність. Законом визначено дві форми страхування: обов'язкова та добровільна. В обов'язковому порядку страхуванню підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту); учні, студенти, клінічні ординатори, аспіранти, докто- ранти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять, професійного навчання, виробничої практики (стажування), вико- нання робіт на підприємстві та особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності. Добровільно, за письмовою заявою, від не- щасного випадку можуть страхуватися священнослужителі, цер- ковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах; особи, що забезпечують себе роботою самостійно, суб'єкти підприємницької діяльності . Крім соціальних послуг та виплат, Фонд соціального страху- вання від нещасних випадків на виробництві здійснюватиме заходи, спрямовані на усунення шкідливих і небезпечних виробни- чих факторів.

Виконання цих функцій покладається на страхових експертів з охорони праці. Для страхування від нещасного випадку на виробництві не потрібно згоди або заяви працівника. Страхування здійснюється в безособовій формі. Всі особи, які під- падають під обов'язкове страхування, вважаються застрахованими з моменту набрання чинності зазначеним Законом незалежно від фактичного виконання страхувальниками своїх зобов'язань щодо сплати страхових внесків. Особам, які підлягають страхуванню від нещасного випадку, видається єдине для всіх видів страхування свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхуван- ня, що є документом суворої звітності.

На жаль, проведені перевірки свідчать, що на більшості малих і приватних підприємствах немає служб охорони праці, як і про- філактики виробничого травматизму. На багатьох підприємствах, установах, організаціях немає звільнених посад інженерів з охо- рони праці, здебільшого обов'язки інженерів з охорони праці виконують спеціалісти за сумісництвом, які показують низькі фахові знання, не проводять якісні інструктажі, не організовують належним чином навчання з питань охорони праці з працюючи ми це перешкоджає виконанню вимог законодавства про безпеку та гігієну праці.

2.2.Коло осіб, які підлягають державному соціальному страхуванню від

нещасних випадків на виробництві

Центральною ланкою будь-якого інституту права соціального забезпечення, у тому числі й інституту обов'язкового соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, є особа, яка знаходиться в скрутному фінансовому стані. У відносинах по обов'язковому соціальному страхуванню від нещасних випадків на виробництві є дві таких категорії осіб: застраховані, потерпілі від нещасного випадку на виробництві, та особи, що мають право на забезпечення по обов'язковому соціальному страхуванню від нещасних випадків на виробництві.

Застрахована особа - це особа, чий інтерес виступає об'єктом страхування, вона є головним учасником всіх відносин по обов'язковому соціальному страхуванню від нещасних випадків на виробництві. З визначення, яке дано в статті 8 Закону України № 1105-ХІУ від 23.09.1999 «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинили втрату працездат- ності», можна зробити висновок про те, що застрахована особа є будь-яка особа, яка працює на умовах трудового договору (контракту), включаючи іноземців і особи без громадянства, а також фізичної особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві цих установ або на інших підприємствах за спеціальними договорами.

До того ж, обов'язковому страхуванню від нещасних випадків на виробництві підлягають учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних навичок; у період проходження виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємствах. На наш погляд, було б доцільно доповнити закон положенням, відповідно до якого застрахованими будуть також вважатися особи, що виконують роботу за цивільно-правовим договором, у якому передбачена умова про сплату страхових внесків страховику.

Однак, моменти виникнення в різних категорій застрахованих права на забезпечення по обов'язковому соціальному страхуванню від нещасних випадків на виробництві не збігаються, тому що відносини по обов'язковому соціальному страхуванню між працівником і роботодавцем виникають з моменту укладення трудового договору, а не з моменту сплати страхових внесків, несплата роботодавцем внесків на всі види обов'язкового соціального страхування не позбавляє прав на забезпечення по них.

Оскільки принцип аліментарності суперечить таким основним принципам організації обов'язкового соціального страхування, як принцип стабільності, який забезпечується еквівалентністю страхових внесків і виплат, а також загального обов'язкового характеру страхування, необхідно, за прикладом пенсійного законодавства, узгодити право застрахованих на забезпечення з обов'язковою сплатою страхових внесків за них, або шляхом їхнього вступу у відносини по обов'язковому соціальному страхуванню від нещасних випадків на виробництві в добровільному порядку, або, на мій погляд, представляється доцільним також покладання в майбутньому обов'язку по сплаті частини страхових внесків із заробітку застрахованих осіб.

У науковій літературі досить широкого поширення набула точка зору про те, щоб поширити обов'язкове соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві на осіб, які виконують роботи або надають послуги за цивільно-правовими договорами, незалежно від сплати цими особами добровільних страхових внесків. Подібні ініціативи заслуговують підтримки хоча б з тієї причини, що йдуть у розвиток норм Конституції України й Основ законодавства України про загальнообов'язкове дер- жавне соціальне страхування. Оскільки у відповідність із першим актом праця вільна, а у відповідність із другим соціальне страху- вання є формою захисту всього економічно активного (працюючо- го, зайнятого) населення від соціальних ризиків, соціальне стра- хування не повинне замикатися тільки на одній з його форм (найманій праці) і тому повинне охоплювати все зайняте населення.

Як будь-який суб'єкт правовідносин, застраховані повинні мати правоздатність і дієздатністю. У більшості випадків вони виникають одночасно, хоча зі зміною позиції законодавця щодо правосуб'єктності деяких категорій застрахованих, у даний час говорити про безумовну нерозривність правоздатності й дієздатності застрахованих немає ніяких підстав. Правоздатність у сфері обов'язкового соціального страхування від нещасних випадків на виробництві виникає одночасно або із трудовою, або із цивільно-правовою правоздатністю, тобто з моменту народження.

Суб'єктивне право ж застрахованих осіб, що працюють за трудовим договором, у всіх випадках виникає від дня укладення трудового договору, фактично реалізуючись при настанні нещасного випадку на виробництві, який викликав тимчасову або постійну втрату працездатності, або смерть застрахованого. При цьому, необов'язково, щоб застрахований володів повністю або частково цивільною правоздатністю, тому що 7-літня дитина, що працює артистом цирку, також може бути застрахованою.

Щодо правового статусу застрахованих осіб варто погодитися з М.Ю.Федоровою у тому плані, що у відносинах по обов'язковому соціальному страхуванню вони володіють не тільки правами, але й обов'язками, оскільки статус застрахованих не обмежується тільки правом вимагати надання забезпечення у випадку наявності права на нього.

Тепер варто перейти до аналізу правового положення осіб, що мають право на забезпечення по обов'язковому соціальному страхуванню від нещасних випадків на виробництві у випадку смерті застрахованої особи. Необхідність введення даного суб'єкта в законодавство про обов'язкове соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві пояснюється тим, що працівник найчастіше утримує не тільки себе, але й осіб, у відношенні яких у нього є певні обов'язки по їхньому втримуванню.

Необхідно звернути увагу на те, що роботодавець отримує прибуток, за рахунок праці працівника, а в разі його каліцтва або смерті він може поставити в тяжкий стан не тільки самого працівника, але й інших осіб. Тому, забезпечення осіб, що втратили годувальника, є одним зі способів вираження солідарності членів суспільства одного перед іншими. При цьому, під втратою годувальника розуміється не тільки фактичну загибель годувальника в результаті нещасного випадку на виробництві, але й безвісна відсутність або оголошення померлого годувальника в результаті нещасного випадку на виробництві підтверджене в судовому порядку.

Кошти ж обов'язкового соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, які надаються зазначеним особам у вигляді грошового забезпечення, дозволяють зм'якшити негативні наслідки настання страхового випадку, яким є смерть годувальника.

. Як правильно зауважили В.С.Андрєєв та Р.І.Іванова, право-суб'єктність зазначених осіб похідна від правосуб'єктності застрахованого, тому що вони одержують забезпечення по обов'язковому соціальному страхуванню від нещасних випадків на виробництві тільки у випадку його смерті, при цьому вони одержують забезпечення тільки в тому випадку, якщо загиблий годувальник підлягав обов'язковому соціальному страхуванню.

РОЗДІЛ 3 .

ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І ІНШІ ГАЛУЗІ ПРАВА (КОНСТИТУЦІЙНЕ, АДМІНІСТРАТИВНЕ,ФІНАНСОВЕ,ЦИВІЛЬНЕ І СІМЕЙНЕ)

Будь’яка галузь права є складовою єдиного національного права. Як частина цього цілого, вона тісно пов'язана з іншими галузями права, взаємодіє з ними через комплексні правові інститути, глибоко проникає в окремі з них.

Не є винятком і право соціального забезпечення, яке у системі права України займає самостійну нішу.

Оскільки право соціального забезпечення взаємодіє з низкою галузей права, то виникає потреба у визначенні місця цієї галузі права у правовій системі України або, іншими словами, необхідність з'ясувати, як співвідноситься зазначена галузь права з іншими. Це сприяє уточненню предмета правового регулювання окремих галузей права, зокрема, таких, як конституційне, адміністративне, фінансове, цивільне, трудове, , сімейне .

Конституційне право

Вважається провідною галуззю права по відношенню до права соціального забезпечення. У його нормах закріплені ознаки соціальної держави та її соціальна функція, соціальна спрямованість економіки, органи, що визначають та реалізують соціальну політику держави, механізм захисту прав і свобод фізичної особи тощо.

Предметом конституційного права є також суспільні відносини між людиною і державою, але не будь-які, а такі, що встановлюють основоположні принципи правового статусу особи. Серцевиною цього статусу є основні права, свободи й обов'язки особи та ступінь їх гарантованості з боку держави.

До соціальних (ст. 43—52 Конституції України) належать права, які забезпечують мінімальну можливість нормального фізичного існування людини в суспільстві. Особливе місце серед цих прав посідає право на соціальне забезпечення, яке зафіксоване у ст. 46 Основного Закону як право на соціальний захист. Конституційне право розробляє теоретичні основи права на соціальне забезпечення як природного і невідчужуваного, що належить кожному з моменту народження, і незалежного від волі конкретної держави, вказує на ті умови й засоби, які забезпечують його фактичну реалізацію та надійний захист.

Право соціального забезпечення конкретизує зміст суб'єктивного права на соціальне забезпечення, форми і види соціального забезпечення, визначає порядок і умови, за яких надається конкретний вид матеріального забезпечення, його розмір.

Адміністративне право

Регулює управлінські відносини і, в тому числі, у сфері соціального захисту населення. Це право визначає поняття й структуру соціальної сфери в цілому і соціального захисту населення, зокрема, адміністративно-правовий статус суб'єктів виконавчої влади у сфері соціального захисту населення. Норми адміністративного права закріплюють повноваження щодо соціального захисту населення, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади (Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України та ін.), соціальних фондів, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Норми адміністративного права передбачають систему органів соціального захисту населення, порядок видання ними актів нормативного і ненормативного характеру, актів застосування норм права та здійснення організаційних дій.

До предмета адміністративного права належать суспільні відносини, що виникають при створенні, легалізації та діяльності об'єднань інвалідів, ветеранів праці і війни, інших соціально незахищених груп населення, здійснення державного нагляду і контролю за їхньою роботою.

Значна увага приділяється правовому статусу громадян як суб'єктів адміністративного права. Розкривається зміст прав і обов'язків фізичних осіб у сфері державного управління соціальним захистом населення, особливо права на звернення до органів, що займаються соціальним забезпеченням громадян.

В органах соціального захисту населення введено посади державних службовців. Адміністративне право передбачає умови вступу на державну службу в ці органи, порядок її проходження в органах соціального захисту населення, правила користування службовими документами, повноваження посадових осіб щодо організації трудового процесу.

Таким чином, предметом адміністративного права є суспільні відносини, що виникають між органами виконавчої влади і місцевого самоврядування як по вертикалі, так і по горизонталі з приводу їхньої виконавчо-розпорядчої діяльності з організації соціального забезпечення громадян. Предмет регулювання права соціального забезпечення — суспільні відносини, які виникають між органом соціального захисту населення, з одного боку, і фізичною особою, з другого, з приводу надання останній конкретного виду соціального забезпечення, тобто перевірки наявності права на конкретний вид матеріального забезпечення та дотримання встановленого порядку реалізації цього права.

В чистому вигляді окремих галузей права не існує. Кожна з них містить норми іншого галузевого профілю. Не є винятком і право соціального забезпечення. Тут доречно нагадати, що адміністративне право є материнським щодо права соціального забезпечення. Саме від нього відбрунькувалися норми, що регулювали забезпечення пенсіями і допомогами військовослужбовців та інших держслужбовців, а також допомогами осіб, діяльність яких не була пов'язана з виробництвом.

Адміністративно-правовий характер мають процедурні відносини зі встановлення юридичних фактів, реалізації права на той чи інший вид соціального забезпечення та захисту порушеного права. У літературі їх однозначно віднесено до права соціального забезпечення.

Фінансове право

Є суспільні відносини, що виникають у процесі акумуляції, розподілу і використання коштів, тобто фінансова діяльність держави. У навчальній літературі підкреслюється, що відносини, пов'язані з акумулюванням і витрачанням коштів різних соціальних фондів, не є предметом права соціального забезпечення, а належать до фінансового права.

Кошти соціального страхування формуються за рахунок трьох джерел: страхових внесків працівників, внесків роботодавців, субсидій держави. Формування й використання коштів соціальних фондів — це дві сторони однієї медалі. Зараз збирання коштів і фінансування соціальних програм зосереджується в одних руках.

Соціальне страхування передбачає встановлення державою переліку страхових соціальних фондів, їхнього призначення, сфери застосування, джерел формування, участі громадськості у їх створенні та управлінні ними. Запровадження й використання індивідуальних пенсійних накопичень мають свої особливості. Це саме стосується персоніфікованого обліку внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. Усе це свідчить, що фінансові відносини з приводу формування соціальних фондів і здійснення з них соціальних виплат тяжіють більше до права соціального забезпечення, ніж до фінансового права. Названі відносини під відповідним кутом зору є предметом правового регулювання цих двох галузей права.

Цивільне право

Існує певний зв'язок між правом соціального забезпечення і цивільним правом. Останнє регулює майнові та особисті немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності її учасників.

Перш за все, такий зв'язок вбачається в нормах, що регулюють соціальне страхування (право соціального забезпечення) та особисте страхування (цивільне право). Видами соціального страхування є страхування пенсій за віком, у зв'язку з інвалідністю, на випадок втрати годувальника страхування конкретних видів допомог (ст. 4 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування). Видами особистого страхування є: змішане страхування життя страхування на випадок смерті чи втрати працездатності страхування додаткової пенсії страхування від нещасних випадків індивідуальне страхування тощо. Види обов'язкового страхування зазначені у ст. 6 Закону України "Про страхування".

Особливе місце в особистому страхуванні посідає страхування додаткової пенсії, адже воно не належить ні до страхування від нещасних випадків, ні до страхування життя, а також медичне страхування, оскільки у формі обов'язкового воно набуває рис соціального страхування, а у формі добровільного — особистого.

Останніми роками в Україні почали створюватися недержавні інститути страхування від соціальних ризиків. Це стосується, перш за все, недержавного пенсійного забезпечення. Окремі дослідники соціального права вважають, що відносини, які тут виникають, слід вважати цивільно-правовими і такими, що не мають відношення до права соціального забезпечення.

Справді, недержавне соціальне забезпечення здійснюється на добровільній основі, а отже, належить до цивільно-правових відносин. Ці відносини мають багато спільного із соціально-забезпечувальними правовідносинами, спрямовані на забезпечення гідного життя непрацездатних, є додатком до державного соціального забезпечення. Усе це спонукає до висновку, що ці відносини слід віднести до предмета регулювання права соціального забезпечення.

Норми, що стосуються відшкодування у разі заподіяння каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, не належать до права соціального забезпечення. Відповідальність у цьому разі полягає у відшкодуванні потерпілому заробітку (доходу), втраченого ним внаслідок втрати чи зменшення професійної працездатності, а також у відшкодуванні додаткових витрат, спричинених ушкодженням здоров'я (посилене харчування, санаторно-курортне лікування, придбання ліків, протезування, сторонній догляд тощо). Відносини з відшкодування шкоди, що стала наслідком порушення роботодавцем правил охорони праці, не є ні соціально-забезпечувальними, ні трудовими, а належать до цивільно-правових.

З інститутом соціального обслуговування непрацездатних багато спільного має інститут довічного утримання (догляду), який регулюється статтями 744—758 Цивільного кодексу України. Різниця між цими двома інститутами полягає в тому, що соціальне обслуговування здійснюється безплатно спеціально створеними для цього соціальними установами, а довічне утримання — на оплатній основі набувачем майна.

Медичне право

Під медичним правом слід розуміти сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини з надання закладами охорони здоров'я фізичним особам медичної допомоги лікарськими засобами і визначають правовий статус медичного працівника та пацієнта.

Предметом права соціального забезпечення є надання фізичним особам медичних послуг безкоштовно чи на пільгових умовах. Відносини з медичного страхування повністю входять до предмета цієї галузі права. Немає підстав для вилучення з права соціального забезпечення і відносин із забезпечення окремих вразливих груп населення лікарськими засобами, протезно-ортопедичними, засобами коригування, слуховими апаратами та з приводу проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності.

Право соціального забезпечення пов'язане й з іншими галузями права. Співвідношення різних галузей права з правом соціального забезпечення допоможе уточнити їхні об'єкти правового регулювання та місце у правовій системі України.

ВИСНОВОК

Резюмуючи усе вищесказане, потрібно відзначити що права людини - це цілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати «людський вимір» до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є деяким нормативним виміром її соціально культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей.

При вивченні права соціального забезпечення неминуче її перетинання з багатьма дисциплінами: усіма галузевими і процесуальними юридичними науками.

Нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави , для якої головним є захист особи, свободи і прав людини, у тому числі національних меншин, додержання законів і державності. Характер цієї держави мають визначати такі принципи:

верховенство закону в усіх сферах соціального життя;

обов’язковість закону для всіх державних органів, громадських організацій, офіційних осіб і громадян;

захист і гарантії свободи особи, її прав, інтересів, честі й гідності;

взаємна відповідальність особи і держави;

контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших нормативних актів.

Здійснення усіх накреслених заходів, спрямованих на побудову правової держави , стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії , найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андріїв В. Співвідношення трудового права та права соціального

забезпечення // Сіверянський літопис: Всеукраїнський науковий журнал. —

2000. — № 4. — С 253—254.

2. Безугла Я.І. Актуальні проблеми соціального забезпечення і захисту в

Україні // Проблеми соціального захисту в Україні: Матеріали

наук.-практ. конф. 20—21 червня 1996 р. — Чернігів, 1996. — С 6—14.

3. Болотіна Н. Метод сучасного права соціального забезпечення України //

Юридичний вісник. — 2001. — № 1. — С 108—113.

4. Болотіна Н. Соціальне право України: окремі теоретичні проблеми

формування та розвитку // Право України. — 2000. —№ 12. — С 16—20.

5. Болотіна Н.Б. Деякі питання систематизації соціального законодавства

// Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики:

Матеріали міжнарод. наук.-практ. конф. — К.: Ін-т законодавства

Верховної Ради України, 1999. —С 259—263.

6. Болотіна Н.Б. До питання про модель соціального забезпечення в Україні

// Державність. — 1993. — № 2. — С 3—4.

7. Болотіна Н.Б. Концепція кодифікації законодавства України про

соціальне забезпечення // Право України. — 1996. — №7. С 51—53.

8. Болотіна Н.Б. Медичне право в системі права України // Право України.

— 1999. — № 7. — С 116—121.

9. Болотіна Н.Б. Соціальний захист прав особи при корекції статі // Вісник

Львів, ун-ту. — Сер. юрид. — Вип. 34. — 1999. — С 128—131.

10. Болотіна Н.Б. Соціально-забезпечувальні правовідносини // Актуальні

проблеми формування правової держави: Вісник Львів, ун-ту. — Сер. юрид.

— Вип. 32. — 1995. — С 51—53.

11. Прилипко С. Розмежування права соціального забезпечення і трудового

права // Право України. — 1999. — № 10. — С 58—61.

12. Сташків Б. До питання про метод права соціального забезпечення //

Підприємництво, господарство і право. — 2003. — №4. — С 53—56.

13. Сташків Б. Метод права соціального забезпечення: його визначення //

Право України. — 2000. — № 12. — С 37—39.

14. Сташків Б. Місце права соціального забезпечення в системі права України

// Право України — 2001. — №11. — С 80—83.

15. Сташків Б. Поняття права соціального забезпечення // Право України.

2000. — № 5. — С 24—26.

16. Сташків Б. Право соціального забезпечення як навчальна дисципліна //

Вища шк. — 2002. — № 6. — С 35—41.

17. Сташків Б. Право соціального забезпечення як наука // Право України.

2002. — № 9. — С 18—23.

18. Сташків Б. Предмет права соціального забезпечення: погляд на проблему //

Право України. — 2000. — № 9. — С 71—75.

19. Боднарук М. І. Соціальне страхування в Україні: правові аспекти становлення та розвитку. — Чернівці., 2002. — С. 25, 55, 124.

20. Цибульник О. Про удосконалення тарифної політики соціального страхування від нещасних випадків // Охорона праці. — 2002. — № 12. — С. 42—44.

Право соціального забезпечення