Особливості функціонування описів живої природи (пейзажу) у творах Ліни Костенко

ВСТУП

Про людину, твори якої ми обрали предметом нашого дослідження, можна говорити багато, вона – "наша сучасниця, як митець вона "вписана" у свій час, вона поет другої половини ХХст., тезаурус її формувався на традиціях цього й попереднього століть, на їх злетах і падіннях." Вона напересічна особистість, "поет у найповнішому, справжньому розумінні цього слова." Але її ім’я, назване у будь-якій аудиторії, розкаже набагато більше. Це – Ліна Костенко.

Дослідження задекларованої теми – "Пейзаж у ліричних і ліро-епічних творах Ліни Костенко" – бачиться нам у напрямках теоретичному та практичному. Теоретичний аспект, який визначає об’єкт дослідження, полягає в огляді й систематизації праць з теорії літератури, які окреслюють основні риси пейзажу і визначають його роль у поетичному творі. А практичний аспект, визначаючи предмет дослідження, передбачає розгляд поетичних творів Ліни Костенко з точки зору функціонування у них зображень живої природи (пейзажу).

Творчість Ліни Костенко на сьогодні проаналізована лише у двох монографіях – нарисі Брюховецького В. С. "Ліна Костенко" (1990) та книжці австралійської дослідниці Галини Кошарської "Творчість Ліни Костенко з погляду поетики експресивності" (1994), що є частиною її докторської дисертації. Рецензію на це дослідження написав Сивокінь Г. "У прочитанні австралійської дослідниці (творчість Ліни Костенко)" (1996).

Порівняно недавно, у 1999 році, з’явилося ще одне видання "Ліна Костенко. Навчальний посібник-хрестоматія" за редакцією відомого літературознавця, академіка Академії Наук Вищої школи Григорія Клочека, котре без перебільшення можна назвати унікальним. Будучи спроектованим на школу, це синтетичне видання містить і твори Ліни Костенко, і їх аналіз, а оскільки аналіз переважає, то сміливо можна стверджувати, що це видання є не тільки методичним посібником чи хрестоматією, а передусім науковою працею.

Аналізом лірики поетеси займалися і "товариші по перу" – Симоненко В. "Краса без красивостей (про збірник поезій "Мандрівки серця" Ліни Костенко)"(1990), Гордасевич Г. "Під галактик очима карими: Штрихи до портрета [поетеси] Ліни Костенко"(1989), Бажан М. "Поема про кохання і безсмертя", Гуцало Є. "На всесвітніх косовицях: Про творчість Ліни Костенко", високо оцінював творчість поетеси і Василь Стус. Усе це дає нам підстави тракувати нашу працю як актуальну.

Мета : з’ясувати особливості функціонування описів живої природи (пейзажу) у творах Ліни Костенко. Відповідно до мети ставимо перед собою такі завдання:

• з'ясувати теоретичний аспект проблеми – функцію пейзажу у тексті;
• проаналізувати особливості українського пейзажу, типовість предметів для нього;
• охарактеризувати поетику пейзажної лірики Ліни Костенко.

Об'єкт дослідження – творчість Ліни Костенко.

Предмет дослідження – ліричні твори Ліни Костенко

Наукова новизна нашого дослідження полягає в тому, що нами зроблено спробу охарактеризувати поетику пейзажної лірики на прикладі творчості української поетеси Ліни Костенко.

РОЗДІЛ 1.ПЕЙЗАЖ ЯК ОБРАЗ У ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Пейзаж — (фр. paysage від pays - країна, місцевість ) - один із композиційних компонентів художнього твору : опис природи, будь-якого незамкнутого простору зовнішнього світу. Існує пейзаж ( спокійне, врівноважене зображення природи), динамічні ( під час вирування стихійних сил). Пейзажі за тематикою поділяються на степовий, лісовий, мариністичний ( опис моря), урбаністичний ( опис міта ), індустріальний ( опис заводів, шахт, ). естетичні функції пейзажу у тексті залежать від епохи,в яку написано твір. Від стилю і жанру. Природа у фольклорних творах антропоморфічсна, в давньому епосі — міфологічна. Картини природи зображені в античних епопеях, ранніх грецьких романах, у середньовічних житіях. Свого часу Горацій говорив, що тільки поганий поет описує гаї, струмки, жертовники, бурхливий потік, веселку поза звязком з людиною. Створюючи краєвиди, митець співвідносить їх з людськими настроями, роздумами, переживаннями. На ранніх стадіях літературного розвитку природа часто персоніфікувалася, сприймалася як жива істота. Ще в античній літературі вона стала змальовуватися як тло дії 9 Гомер - “Іліада”, “Одіссея”, Лонг - “Дафніс і Хлоя”. Ідилії Теокріта) . Поступово вона набуває самостійного естетичного значення. Залежно від напряму, до якого належить твір, пейзажі бувають класицистичні, сентиментальні, романістичні, імпресіоністичні та ін. Пейзажі набувають і психологічного значення , стають засобом художнього зображення внутрішнього світу людини. Це відкриття зробили письменники — сентименталісти (Ж.-Ж. Руссо, С. Річардсон, Л. Стерн). У романтиків (Дж. Байрон, А. Міцкевич. Т.Шевченко, В. Гюго) природа — своєрідне дзеркало, що відображає душу митця, ліричного героя. Часто пейзаж стає формою вираження волелюбних прагнень . Пейзаж у них динамічний і бурхливий, спвзвучний і контрастний із зображуваними подіями, почуттями (“причинна” Шевченка). Всі естетичні системи обєднує принцип психологічного паралелізму, що будується на контрастному зіставленні чи гармонійній єдності внутрішнього світу людини з природою. У деяких творах пейзаж переростає функцію просто предметної зображальності. Будучи своєрідним способом бачення світу, виконує змістову роль ( М. Коцюбинський, Б.- І. Антонич), стає ліричним, відтворюючи зміну настроїв героя (Є.Гуцало, Гр.Тютюнник).

Українська пейзажна лірика має серйозну традицію в особі її кращих майстрів — Павла Тичини, Максима Рильського, Андрія Малишка, котру гідно продовжили Ліна Костенко, Іван Драч, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, Леонід Талалай. Спектр авторського “ природобачення” неймовірно широкий. Від контурів описового малюнка до повної містифікації . У площині якої реальне й фантастичне утворює цікаву єдність.

Філософія абсолютного взаємопроникнення авторського “Я” у сферу довкілля потребує аналогій. У цьому аспекті видається цікавим досвід розгортання цього таємничого процесу в параметрах окремого авторського світопочування. Очевидно. Час і простір володіють таємничою силою взаємозумовлення тієї цілісмності, яка являється нам у мистецькому творі. Ліна Костенко по-своєму точно визначила цю видозміну власного погляду на довкілля, трансформованого у часі. Мене дивує, що в дитинстві
мене нічого не дивувало.
Ходив гарбуз по городу.
На яблуні сиділа Жар-птиця.
Під вікном у нас на травичці
жабка, мишка і півник жили в
рукавичці.
А тепер - якийсь листочок
осінній,
і вже стоїш в потрясінні.

Як бачимо, авторське прагнення проаналізувати трансформації власної душі в контакті з навколишнім світом ведуть нас до роздуму про духовні звязки двох субєктів — людини і природи. Процес самоусвідомлення поетичного “Я” як органічної складової великого і цілісного світу фіксує шлях до саморозбудови, саморозгортання потенціалу митця.

Поет і філософ у сферу тексту Ліни Костенко творять для читача багатошаровий згусток емоційно-інтелектуальної енергії, котрий піддається тільки підготовленому індивідууму. Чуттєве начало у ліни Костенко має особливий спектр — від сонячного язичницького світопочування до глибокого трагедійного усвідомлення людського віроломства щодо навколишнього світу. Ця парадигма вражаюча у своїй несхожості.

Коли йдеться про Леоніда Талалая, то його пейзажний малюнок, справді, “тихий”, як і уся його поезія. Тихий у розумінні природовідповідності українському душевному настрою, коли впізнаваність навколишнього світу , оприявленого текстом, втішає. Той світ гармонійний, позбавлений деструкцій. Очевидно, у цьому й криється неперебутня привабливість поезії Талалая: На тихих берегах стоять очерети,

Стоять в чеканні стан супроти стану,

Уже готові небо перейти,

Ступить готові в течію багряну.

Здійма брижі ранковий суховій.

Над прарвою розгойдуючи берег,

І точиться назад передній стрій.

Неначе страх поширюючи шерех.

Дивним почуттям повнишся, вчитуючись у пропонований текст. Елегійний настрій початку поступово й послідовно набирає енергії передчуття. Звідки вона? Ймовірніше, цю емоцію формує ілюзія руху, відлуння історичних рефлексій. Відчувається в алітераційному просторі шорстка матерія образу,який наповнюється відчуттям тривоги. Ніби йдеться не про пейзажний малюнок,а про передчуття болю, сутички, випробування:

Але позаду стиснені ряди

Стоять несхитно стінами глухими,

Не бачачи ні відблиску води,

Ні прірви, що розверзлась перед ними.

Отже, поетичний пейзаж несе на собі емблематику національного духовного світотворення як цілісного процесу, сила й енергія якого закодована в його безперервності. Як у реальному житті, так і в мистецькому світооприявленні.

2.Пейзаж у художніх напрямках.

Описувати зовнішній світ – це означає описувати живу природу. Тому як не одразу досягли
значного успіху у переданні найпростіших, елементарних вражень від зовнішнього
світу, так і не одразу у літературі були напрацьовані ті складні описові форми,
до яких ми звикли і які сьогодні вважаємо найвищими досягненнями поезії.
Еволюція пейзажу ішла в ногу із літературним процесом, який поступово
розвивався, нагромаджуючи нові форми, стилі та літературні течії. Цікавим
буде визначитися з тим, які вимоги ставили до своїх описів художники різних
тематичних стилів. Здобутки пейзажу у ліричних піснях розвивалися у сентименталізмі, де

опис живої природи дуже посилить свої позиції. Він стає одним із важливих
засобів відтворення душевного стану героя, поглиблення відповідного настрою у
творі. Даний напрямок визначав і характер описів – пейзажі переважно сільські,
зокрема описи тих місць, що викликають у людей сильні переживання,
меланхолійний настрій (кладовища, руїни, потаємні мальовничі куточки тощо).
Так, Г. Квітка-Основ’яненко широко використовує багатства народної поетики. При
зображенні картин природи письменник інтенсивно використовував уснопоетичні
прийоми та лексику. Виклад позначений елегійністю та меланхолійністю. Таким
чином, письменник, малюючи людей на тлі пейзажу, увиразнював їх особистісні
риси, надавав їм більшої рельєфності. Отже, у часи
сентименталізму пейзаж став засобом відтінення персонажів, виокремлення їх
особистостей, відображення їх душевного стану.

Особливого значення і звучання набуває пейзаж у романтизмі. Природа набуває самостійної
естетичної ваги особливо в ліриці.Романтичні описи
живої природи переважно екзотичні (тобто незвичайні, дивовижні): високі гори,
бездонні ущелини, густі ліси, широкі степи, безкрайнє море. Природа найчастіше
зображується в момент бушування стихій: бурі, грози, повені, урагану тощо.
Нерідко уява письменника переносить читача на лоно південної чи східної
природи, в незвичайні умови: дія відбувається в циганському таборі або на
безлюдному острові чи в стані розбійників, уночі або на світанку. Мова
романтичного пейзажу яскрава, надзвичайно емоційна, піднесена, часом поетична,
багата на тропи та стилістичні фігури.У романтиків природа – своєрідне дзеркало, що
відображає душу митця, ліричного героя. Часто пейзаж стає формою вираження
волелюбних прагнень персонажів. Особливо ця функція опису живої природи
спостерігається у творах Т. Г. Шевченка (ранніх), П. Куліша ("Орися",
"Чорна рада"), Ю. Федьковича. Композиція романтичного пейзажу
спрямована на створення живописного настрою. Розповідь про події межує з
описами, які або пришвидшують, або гальмують темп дії. Між ними і подіями в
житті природи встановлюється деякий зовнішній паралелізм. Але крім цього
зовнішнього зв’язку, можливий і внутрішній. Описові картини вводяться
письменником у кульмінаційні моменти наближення героїв до критичної точки їх
переживань. Читач іще не знає, як далі розгортатимуться події, але за
характером зображеної картини природи, може відчути їх внутрішній процес.
Доволі часто цілям такого символічного паралелізму служить опис грози, що
символізує душевну боротьбу ліричного героя. Ще романтики користувалися і таким
пейзажним фоном: опис ранкової зорі і сходу сонця весь час супроводжує
розповідь, надаючи настроєві героя світлої безтурботності, життєрадісності.Близьким до
романтичного є імпресіоністичний опис природи. Але якщо романтичний пейзаж
створює настрій, то імпресіоністичний – враження. Гру кольору, звуку, руху в
імпресіоністичному пейзажі дуже важко передати словами. Можна говорити лише про
цілісне враження, яке вона справляє. Представники цього напрямку змальовували
світ таким, яким він видавався в процесі перцепції. "Ставилося за мету
передати те, яким видавався світ у даний момент через призму суб’єктивного
сприйняття". Це зумовило функціональні й композиційні зміни пейзажу: опис
став епізодичним, фрагментарним, суб’єктивним. Майстром імпресіоністичного
пейзажу в українській літературі є Михайло Коцюбинський."Створюючи
імпресіоністичний пейзаж, Коцюбинський вдається до таких же зображальних
прийомів (тональність, фон, ракурс та ін.) і виражальних засобів (символіка),
як і Нечуй-Левицький та Панас Мирний, проте, іде далі. В зображальному плані
Коцюбинський досягає миттєвості малювання, передачі актуальної картини, а також
розмитості лінії, переважання окремого мазка барви, він створює єдині тональності кольорів протягом усього твору або якоїсь його значної частини, мінливості самих картин природи ("Intermezzo"), у виражальному плані цей же (а не інший, як у Нечуя-Левицького) пейзаж передає настрій, переживання, глибокі душевні зрушення й злами в душі героя як єдиний психічний процес, що було пов’язано з концепцією розуміння людини Коцюбинським", – вважає Ю. Кузнецов.Реалістичний опис природи стає більш строгим і деталізованим. "Його головним завданням є створення не настрою чи враження, а відтворення виду". Література стає засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу. "У пейзажах зображується дійсно існуюча природа в різноманітних проявах – без підкреслення в ній нищівних стихійних сил (як у романтиків) і без навмисної елегійності (як у сентименталістів)".

3..Типові предмети для українського пейзажу.

Як і всі художні образи, образ-пейзаж в конкретно-почуттєвій формі відтворює спільне, характерне для картин і явищ природи взагалі чи певної місцевості, а нерідко і певної епохи, - тобто, вони є типовими. В усіх художньо досконалих творах пейзажі типові, що допомагає читачеві здогадатися,коли і де відбуваються події. Описаний Панасом Мирним у творі “Серед степів” пейзаж літнього степу, на якому не було ні деревця, ні кущика, типовий для степової частини України в долеволюційні часи.

3.1. Образ степу в художньому світі Ліни Костенко: міфопоетична парадигма

Міфопоетична парадигма бачення світу Ліною Костенко вибудовується передусім на архетипних за своєю енергетикою і смислами природних образах-лейтмотивах, які визначають авторські світоглядні і світовідчувальні концепти. Образи-символи лісу,саду, води, дороги, шляху, дерева, степу є знаковими для художнього континууму поетеси, вони позначені “ особливою органічністю буття в українському поетичному світі завдяки сталій архетипній основі й здатності модифікуватися в нових контекстах”. Таких маркерів знакіів природних субстанцій у поетичному світі Л.Костенко багато, адже вона — геній, мистецький універсум якого позначений досконалістю вищого гатунку, а її пантеїстична концепція бачення природи у своєму сюжеті глибоко національна, тобто українська.

Зупинимось на особливій мілофогемі степу, яка в площині української поезії і прози займає позицію архетипного, універсального, фундаментального, глибоко енергетичного елемента етнонаціональної моделі українського макрокосму. Зясування феномену степу в поетичному світі Ліни Костенко стало нашим завданням, оскільки ми вбачаємо доцільним осягнення одного значимого і перспективного у сувоїх смислах першоелемента концептуальних бачень митця, що дозволяє через сутнісну художню клітину змоделювати цілісеу картину його світомислення. Крім того, аспект висвітлення степового наповнення в поезіях нашої сучасниці не був системно і повно описаний, хоча в українському літературознавстві Ліна Костенко-пейзажист окреслена великою кількістю розвідок. Проте міфологема степу за своєю значимістю для української нації не може бути інтерпретованою виключно як натурфілософський вияв, а творчість Ліни Василівни стимулює до пошуків націософських та філософічних закономірностей буття Степу в геоцентричній моделі українського міфопоетичного світу.

Контурно окреслимо парадигму бачення степу науковцями. Степ в тому чи тому аспекті був предметом обговорень, дискусій, досліджень, аксіом і теорем націософських, етнопсихологічних, геокультурних студій ( Д. Чижевський, О. Ольжич, В. Янів, І. Мірчук, Ю. Вассиян, В. Липинський, Ю. Барабаш, Л. Гумільов, В. Василенко, В. Крисаченко, В. Сніжко, П. Кононенко т. ін.). Геопсихічний фактор, матеріалізований топосом степ, за визначення українських дослідників, став одним зіз детермінантів становлення, розвитку і ствердження українського етносу: “ Інтегруюча сила землі та найщирішого її регіонального втілення — степу настільки всевладна, що на ній вже віками замикається історія українського народу, його археологія, етнографія, соціологія, література, демонструючи в тій орбіті скоріш своє взаємопроникнення, згаданий уже звязок усьогго з усім, ніж суто сво. Виокремленість. Язвідси береться напрочуд плідний і такий характерний для українського типу образно-художнього мислення топос землі як одночасного вмістилища всього живого і мертвого”. Діахронічний розріз та аналіз подієвих історичних акцій, які відбувалися на території Степу, становлення образу Степу як константи в українській літературі від найдавніших художніх полотен до творів сучасності маніфестує степ як націософський чинник : “Меч і кров, плуг і плач — ттакий слід історії позначив сторінки нашого літопису”, адже в степах України виборювали українці право бути вільними.

Ментальність українців, визначена такими сутнісними рисами як індивідуалізм, самозаглибленість, ліризм. Кордоцентризм, естетизм та філософічність, обумовлена особливостями ландшафту життєдіяльності нації. Д. Чижевський називає степ головним носієм величності, адже “степ” є. Безумовно, та форма буття природи, що може бути поставлена поруч з тими західноєвропейськими ландшафтами, які є головними носителями величності. Те почуття безмежно-могутнього, або безмежно-великого, що викликають море, ліс і гори, приймає також специфічеу форму і у степу, що сполучає широту і розмах краєвиду з буйним розквітом життя природи : естетичне і релігійне почуття і філософічна свідомість однаково прокидаються на грунті степового ландшафту.”

Степ — це втілення землі. А для українців грунт є значимим універсумом, тяжіння до якого “з бігом часу виявило більшу тривкість і надійність, ніж усі разом взяті суспільні уклади...Оте тяжіння не було і не є чимось незвичним для інших народів, та, здається, в українському проявилося з найбільш вражаючою силою врослості посеред щирої і беззахисної у своїй степовій відкритості для всіх холодних вітрів території і впродовж віків формувало його етнонаціональний характер, тобто те. Що, існуючи в статусі незнищального, стоїть вже над часом. Концептуальним є твердження І. Франка про те. що.. “ в історії і в характері українського (малоруського) народу є щось таке. Що засвідчує його тісний, тисячолітній звязок ізземлею, яку він заселяє: все та ж постійність і спорідненість при незначній відмінності, все та ж сонячна лагідність і жвавість, поєднана з журливістю, тільки степовикам притаманною.”

Поетична позиція Ліни костенко презентує цей національний тип українця, закоханого, залюбленого в природу і землю, адже довкілля для поетеси у всіх йогго виявах, “будучи субєктом чи обєктом одночасно. Залишається чи не єдиною константою. У просторі якої вона має можливість бути сама собою”. Степ як автохтонний компонент екосистеми рідної країни сублімується в поетичному континуумі творчого спадку поетеси в міфопоетичну парадигму, якою осягається навколишній багатовимірний світ українського буття, тому в ноктексті націософських та філософічних роздумів була здійснена інтерпретація цієї міфологеми.

Степ в поетичних текстах Л. Костенко окреслений своїм хронотопом. Як репрезант географічного ландшафту він не голий простір для людини,а освоєний нею світ, феномен якого і полягає в “перетворенні топосу на хронотоп”, оскільки саме цей “культурний хронотоп , що поєднує географічний ландшафт з історичною памяттю, утворює основу для реконструкції одного з елементів національного характеру”, і ця міфологема стає критерієм національної ідентичності українців.

Поетеса осмислює трагедію Карташинського лиману - “незастояного люстра свободи”. Екологічна прол\блематика в цій поезії пульсує активно і першопланово, а історричні ретроспекції, актуалізовані через енергетичні образи степу, баских табунів, героїв, корелюють сучасне і минуле однієї етнічної території : “Ми, володарі степу й баских табунів, // на місцях оцих заповітних // для вцілілої сарни і двох кабанів // спромоглися зробить заповідник” - це авторська формула, яку поетеса створила для знаходження коефіцієнта гуманності українців по відношененю до рідної природи, відповідь відверто оприлюднена митцем через категорію глибоко значиму і знакову для національної історії : “Ми, нащадки героїв, співців і гульвіс, - // ми тепер такі безшабельні!”. Історичний хронотоп степу проектує національний психоповедінковий тип українців, колись озброєних шаблею, обрапз якої нині трансформований у сферу мирного жит, і яка є знаком беззахисності і безпорадності перед власними вчинками. Так сучасна іпостась безшабельного українця виведена Ліною Костенко в площину загально історичну, в якій славне минуле рідного краю є антитезою сучасній безгосподарності і занепаду.

Беручи до уваги комулятивну роль слова, його своєрідну память, можна стверджувати про функцію топосу степ як фрейму, який в ощадливому просторі поетичного тексту розгортає багатоаспектний змістово-смисловий пласт з високою інформативністю та емотивним навантаженням. Степ — це фрейм, який володіючи потужним асоціативним фондом, та, врешті, степ сприймається як символ козацької вольниці і свободи. У контексті поетичних текстів Л. Костенко міфологема степу актуалізується насампепед через ці асоціативні маркери, що, часом, поетесі варто вжити тільки одну лексему “степ”, і вона в націософській площині підтекстово розростається до розгорнутого концепту, хоча і не вираженого розлого мовними засобами.

Характер поетичних текстів з міфологемою степ та з її інваріантами поле, нива, лан уособлюють для поетеси медіативний простір, в якому її лірична героїня залишається віч-на-віч із собою. Степ, через специфіку його геопсихічного впливу, кристалізується навколо краєвидного аспекту безкрайної далечини, це неоформлена “ безмежність..., що веде до переживання квантитативного, кількісного, величного”.

Вишуканий смак та ліричне світовідчуття, “міфопоетичне сприйняття світу, що веде до ліризації, естетизації дійсності”, допомагають поетесі створювати витончені картини буття природжних реалій. Її поетичні малюнки відкривають шляхетність і артистичність образів, в основі яких , на перший погляд, ніби прозаїчні події, а в мистецькій інтерпретації Ліни Костенком вони здобувають статус непересічного явища.

Пейзажна лірика - “дивний процес взаємодифузії двох енергій — людської і природної”, які в поетичному світі Ліни Костенко гармонійно співіснують, тому міфосвіт, створений поетесою архаїчний, яскравий і правдивий.

Ліні Костенко майстерно вдалося відтворити степовий простір не тільки як особливий етнічний ландшафт, а й наповнити його пріоритетним для українського етносу духовним сенсом.

Міфологема степу, будучи однією з світоосмислених символіко-національних констант поетичного світу Ліни Костенко, у площині її художніх текстів функціонує в статусі універсального топосу, де “степ” і “українськість” виступають взаємозамінними, аж до тотожності, поняттями”. Це домінуюча іпостась степу в художньому континуумі поетеси. Крім того, особлива семантична парадигма міфологеми степу дає змогу Л. Костенко актуалізувати мотиви спогаду. Смутку, ностальгії, прощання через призму просторовості, безмежності і неосяжності степового ландшафту.

1. Поетичний краєвид Тараса Шевченка : значення і сенс

Оскільки Шевченко не належав ані до салонних поетів, ані до співців “чистої краси”, пейзажна лірика загалом не визначає його творчості. Відповідно українське літературознавство не оцінювало й досі не оцінює проблему поетичного краєвиду митця не тільки як першорядну, а і як таку, що заслуговує на пильну увагу. Серед досліджень,

Поетичний краєвид Шевченка цікавий не лише своєю формою , звязком із живописним началом, що зумовлено фахом Шевченка-художника, а й змістом. Як значення Шевченкових пейзажів, так і їхній сенс досить прозорі й не потребують глибинних розкодувань. Однак5 неадекватне їх розуміння можливе, якщо не спотворено трактувати контекст творчості поета, тобто відкинути тезу як про винятково революційну риторику Шевченка, так і про його атеїзм. Поетичний краєвид заперечує абсолютність і першої, і другої тези. Адже завдяки пейзажу поет уперше в українському письменстві створив символічний і водночас живий образ України, увиразнив психологічний портрет романтичного поета, акцентував головні ідеї власної творчості: про соціальну несправедливість як зло, з яким не може і не повинен миритися християнин, також про потребу відстоювання української ідентичності. Якщо ж визначити сенс цих краєвидів, то завдяки пейзажк\у й через пейзаж Шевченко відкривав Божу присутність у світі.

Поетичні пейзажі Шевченка позначають або місце (простір) : “Дрімає в гаремі — в раю Візантія. / І Скутар дрімає; Босфор клекотить”(“Гамалія”) або час доби( поряд із денними пейзажами Шевченко змальовує також вечірні й нічні): “Сонце заходить, гори чорніють, / Пташечка тихне, поле німіє”; чи пору року : “Весна зиму проганяє, / І зелений по землі / Весна килим розстилає”.

Пейзаж Шевченка можна класифікувати за масштабністю : 1.екзотичний — опис Туреччини в “Гамалії”, зарисовка гір на початку поеми “Кавказ”. Паралельно маємо й нічний пейзаж “вічного міста” в “Неофітах”; національний — Шевченків поетичний краєвид став уособленням українського світу. Кожний елемент більшою або меншою мірою , але несе в собі символічний сенс, ототожнюючись з красою, цнотою, довершеністю, родинним щастям, любовю, героїзмом, безсмертям чи гармонією : червона калина, соловейко в гаї, вишневі сади, біленькі хатки, веселка, що позичає воду в широкого Дніпра, темний гайок зелененький, місяць із зорями. “Нервом” Шевченкового національного пейзажу виступає Дніпро. Варто зазначити, що тональність українського денного краєвиду в Шевченка переважно святкова, світла, піднесена, у ранкових пейзажах контрастна, тут домінує червона або вогняна барва.

Національний пейзаж Шевченка завжди ототожнюється з раєм і протистоїть у контексті всієї його творчості як холодному Петербургу, так і “убогому Косаралу”.

Переважно романтичний ідеальний пейзаж у Шевченка сполучується з констрастною картиною, йому протистоїть світ соціуму з його несправедливістю, визиском слабших і людськими стражданнями. Отже. Романтичний краєвид Шевченка має на меті викликати в читача не лише почуття захвату перед красою світу, а й збудити людське сумління.

Літературний пкйзаж має розгалужену типологію, яка зумовлена творчою манерою письменника, його психологічними настановами. Чим оригінальніша творча манера письменника, тим упізнаваніша його образна система. Лапідарний пейзаж Шевченка, який окреслює простір і час твору, що виступає звязкою для окремих його композиційних частин, завжди впізнаваний і вирізняє його на тлі в основному розлогих пейзажів інших європейських романтиків.

Прагнення Шевченка панорамно зобразити рідну землю вилилося в поезії в певну множинність описів, своєрідну збірку краєвидів України, поетичну візію батьківщини, якій у мистецькій спадщині мав би відповідати його альбом “Живописная Украина”. Пейзаж у ліриці й епіці поета створено на підставі біблійної, фольклорної й романтичної традицій. Цей краєвид має бути предметом вивчення не лише літературознавства, а й семіотики.

5.Пейзаж як елемент творчості Ліни Костенко.

Моральні й психологічні аспекти взаємодії людського духу зі світом природи завжди лишалися дзеркалом становлення загальнолюдської гуманістичної свідомості. Природа і філософія, природа і мистецтво - це аспекти художнього осмислення проблеми “людина і природа” українським словесним мистецтвом протягом усієї історії становлення української літератури. Способи образного пізнання природи на вищому рівні поетичної рефлексії, інтегральність цього явища як джерела дієвої сили на стику національних та універсальних естетичних переживань ставали обєктом багатьох дослідників, оскільки взаємини між митцем і природою трансформуються в акції творення нової реальності — художньої. Цей процес зумовлює розвиток образів із сфери природи в експлікації поетичної мови, набуття ними нових значень особистісних інтерпретацій.

Природа в словесному мистецтві виступає як обєкт пильної уваги. Як взірець етично-естетичної міри,як джерело творчого поривання. Трансформована через систему індивідуальних авторських дзеркал,природа помножує власну сугестивну потужність впливу на людську душу.

Сердечна прихильність Ліни костенко до природи, її пантеїзм настільки органічний, що фізично відчуваєш особливий світ його поетичного буття, процес взаємопроникнення в метафоричному просторі її образного мислення людського світу з рослинним. Особливе відчуття осінньої пори допомогло поетесі створити такий величний і привабливий поетичний світ, у котрому абсолютно природно почуває себе душа поетеси. Саме осіння пора в поетичній традиції вцітчизняного мистецтва найчастіше ставала тим межлвим простором , коли таємниче прояснювалося в метафорі як реальне.

Відчуття спорідненості через візуальну подібність підмічено з дивовижною точністю. Якби довелося взяти пензель, щоб створити адекватний за настроєм живописний світ, згодилися б моделі символістів, стиль взаємонакладання, взаємооприявлення, коли лише обємний простір у його тривимірності дає можливість вибудувати сферу неймовірних симбіозів на зрізі казкових візій. Або ймовірніше архетипічних спогадів.

“Я шукаю надію для тебе, світе ясний, - каже поетеса. - І знаходжу силою своєї любові і співчуття”. Багатозначність поетичних асоціацій у тексті Ліни Костенко часом шокує 6 в образному світі переплетено глибоко особистісне із світовим, чисто людське страждання — із болем природи, ошуканою тією ж людиною.

Дослідники творчості Ліни Костенко часом традиційно замикають її осінні пейзажі на смутних, печальних настроях. А проте стан душі, задивленої у красу, у її ліричної героїні — чарівний. Окремі мініатюри світяться золотим сяйвом незбагненної таємниці осіннього прощання:

Самі на себе дивляться ліси,

розгублені од власної краси.

Немов пройшов незримий Левітан -

то там торкнув їх пензликом, то там.

Поетичний пейзаж як драматичне дійство в тексті Ліни Костенко має особливу тональність — лагідну, співчутливу, розуміючу. Це чисто жіноча мелодія, мякі обертони якої близькі музичним — на рівні фоніки і живописним — на зрізі кольору. Кольоровий спектр щедро опромінює печальну мить надією. Відчуваємо, як ситуація катарсису викликає емпатію для оптимізації поетичного кадру :

Красива осінь вишиває клени

Червоним, жовтим, срібним, золотим.

А листя просить: - Виший нас зеленим!

Ми ще побудем, ще не облетим.

У печальній констатації Ліни Костенко чітко окреслився дихотомічний образ людської природи, архетипічна основа котрого покликана опритомнювати людську душу в найгрізніших просторах цивілізації. Отож, доторк до поетичного живопису Ліни Костенко уможливив нам відчути, як сокровенно-інтимне спілкування з природою сприяє духовно-моральному одужанню людини. Суть цього процесу не лише в осягненні прекрасного в драматичному й драматичного в прекрасному, але й в усвідомленні себе часткою загального, ланкою в безкінечному просторі людських поколінь, досягненні гармонії між внутрішнім, людським і зовнішнім – природнім. Саме ця дорога веде людину до найдосконаліших взаємин із собі подібними.

6. Символіка природи у поезіях Ліни Костенко.

Природа в поезії ліни Костенко виступає і я самостійний об’єкт , тобто як пейзаж ( розвиваючи класичні взірці описової природи), і як «мова опису» , система певних моделювальних категорій, за якою стоять принципи індивідуально-авторського бачення світу.

Як об’єкт зображення природа виступає у різних пропорціях стосовно цілого художнього світу: то цілковито заповнює його своїми обрисами, фактурою, переливчастими тонами, відсуваючи на задній план суб’єктивні переживання й рефлексії автора (вірші «Природа мудра. Все створила мовчки», «Ще плечі сосен в срібних полетах», «Готичні смереки над банями буків», «Заворожили ворони світанок», «Несе Полісся в кошиках гриби», ); то займає більшу частину художнього простору, демонструючи свою первозданність, гармонійність, красу, «божу" досконалість (« Блискоче ніч перлиною Растреллі», «…І вийшов Колумб..».

У вірші «Ряхтять сніги.Прозора далина..» її мінливість умотивована сюжетно ( якщо перелив настрою можна вважати сюжетом), однак у міру розвитку розповіді то зростає увага до пейзажу, то спадає. На початку твору природа представлена бентежною картини зими, із натяком на певний душевний дискомфорт поетеси, бо «далина вдягла серпанок на похилі плечі» і «свинцевий вітер» обрієм стинав « криваве сонце, голову предтечі». Цей натяк певною мірою асоціюється з тим, що «нема листів і не доходить преса». Після кульмінації «Щовечора ти дзвониш без «алло» різко зменшується детальність зображеного й інтерес до природи, героїня наче відособлюється від природи, уже не споглядає її, як перед тим.

На прикладі таких творів, як «Іду в полях.Нікого і ніде», «Цей ліс живий.У нього добрі очі» та інших можемо говорити про вплив модернізму на творчість Ліни Костенко : суб’єкт її художнього мовлення ніби залежить від законів своєї ж таки мови, часто дуже музичної, відповідно до неї він будує і свою поведінку, своє сприймання. Мабуть. чим можна пояснити естетизаціцю й культивування власних почуттів, настроїв, відчувань. тут помітні посилення суб’єктивних принципів, прагнення передати, навіяти, реконструювати певний стан духу, конкретну психологічну обстановку, напрям думок, уявлення. Поетика деяких творів Ліни Костенко перегукується з імпресіоністичною поетикою, тут робиться акцент на музичній стороні настроїв,відчуттях та сенсорній інформації, яка викликана контактом людини і дійсності .

Якщо говорити про ідентифікацію суб’єкта мовлення із художньою мовою, то тут спостерігаємо комунікацію типу «Я – Ти» дуже рідко «Я - Я». У неї нема зміщення у сферу глибинного психоаналізу, тому поширена в модернізмі тематика еротичності, демонстрації внутрішньої вітальної енергії, згубного жіночого начала як першоелемента «життя – смерті» відсутня.

У поезії Ліни Костенко легко встановлюється тотожність між художніми образами та дійсністю, яка за ними стоїть. Це означає, що міра умовності в такій поезії мінімальна. І читач легко впізнає та «розшифровує» явища природи, до яких відсилають твори. Можемо сказати, що в основному в творчості Ліни Костенко ми маємо справу із малярсько-музичним принципом побудови тексту і світу. Поетеса у своїй практиці близько стоїть до Павла Тичини, Богдана-Ігоря Антонича, Володимира Свідзінського, Андрія Малишка. Краса природи, її живописання, земна музика стають ніби предметом художнього пізнання і моделювання. В ієрархічному відношенні музика природи – найвище, майже космічне начало. Її ритми, цикли, хвилі можуть захоплювати увесь світ, можуть складати психологічну домінанту ціннісних орієнтацій героїв, можуть віддалятися у сферу семантики - але не настільки, щоб виник конфлікт між повідомленням і мовою. Система моделювальних категорій у Ліни Костенко зберігає схожість до природних явищ.

7.Пейзажна лірика творчості Ліни Костенко.

"Поезія, як і мистецтво загалом, не розв’язує практичних проблем. Але у ній зосереджуються основні гуманістичні устремління людства, в ній живе одвічна висота людських ідеалів, у ній концентрується те уявлення про світ і людину, яке формує вона разом із сучасною їй наукою і яке без неї, без поезії, було б і неможливим, і неповноцінним."

У літературознавстві традиційним є твердження, що пейзаж – елемент композиції епічного або ліро-епічного твору. Проте не можна заперечувати побутування пейзажу, як такого чи бодай в елементах, у такому роді художньої літератури, як лірика, де "у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття, витворюється нова духовна дійсність, розбудована за законами краси." Факт існування пласту пейзажної лірики тільки підтверджує це. Проте у нашому випадку, говорячи про пейзаж у ліричних творах Ліни Костенко, ми повинні відзначити, що у поезіях цього автора дуже міцна змістова основа, що є також характеристикою швидше епічного, аніж ліричного твору.

Загалом потрібно зазначити, що українська література схильна до зображення живої природи. Це, напевно, визначається ментальністю, бо українські поети й прозаїки завжди ставились до природи з особливою увагою. І. Я.Франко у своїй праці "Із секретів поетичної творчості", зазначає, що українські письменники здавна охоче і щедро використовували у своїх творах колір, світлотінь, та інші зорові, слухові, нюхові та тактильні враження. Ця тенденція зародилася ще у народнопоетичній традиції і утвердилася в пейзажній традиції в літературі. "Еволюція пейзажу відбивала загальні тенденції в розвитку поетики української літератури, посилення в ній ліричного начала й поглиблення психологізму."

У вищезгаданій праці науковець визначає "спосіб, як в’яжуться одні з одними ідеї, репродуковані в певнім поетичнім творі." Отже, опираючись на працю І. Я. Франка "Із секретів поетичної творчості", ми у даному дослідженні спробуємо охарактеризувати поетику ліричних творів Ліни Костенко, які прямо чи опосередковано проектуються на опис живої природи. Тобто працюватимемо з пластом пейзажної лірики, де пейзаж використовується як декоративний фон, він допомагає заглибитись у почуття ліричного героя, увиразнює головну думку твору, вказує на масштаби мислення автора, а також визначає "саму структуру художньої свідомості поета".

Ліна Костенко – один із тих митців, для яких тема природи завжди на чільному місці, природа для поетеси є предметом художнього осягнення складних взаємостосунків між нею, природою і людиною. Тим більше, що природу вона сприймає надзвичайно тонко, розуміє її. Про своє сприйняття природи Ліна Костенко говорить у таких рядках:

Мене ізмалку люблять всі дерева,

і розуміє бузиновий Пан,

чому верба, від крапель кришталева,

мені сказала "Здрастуй ! "крізь туман.

Чому ліси чекають мене знову,

На щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю. Я знаю їхню мову.

Я з ними теж мовчанням говорю.

Але поетеса не обмежується безмежною любов’ю і спостереженням, вона виявляє вражаючу здатність відчувати свою єдність з природою, навіть якусь розчиненість у ній:

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.

Поезія "Цей ліс живий" певною мірою розкриває нам авторову здатність розуміти природу. Ліс для поетеси – жива істота. Все, що вона бачить у лісі, все, що діється у ньому, набуває в її очах олюднення – антропоморфізації:

Старезні пні, кошлаті поторочі,

Літопис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

На білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

Дощу напився і за день підріс.

Багряне сонце сутінню лісною

У просвіт хмар показує кіно,

І десь на пні під сивою сосною

Ведмеді забивають доміно.

Цілісне враження опису створюється завдяки цілому рядові мікрообразів, які, змінюючи один одного, створюють в уяві читача образ старого лісу, але сприймається він так, як, напевно, сприймався нашими далекими пращурами, які в кожному дереві і в кожній рослинці бачили живу істоту.

Розпочинається калейдоскоп малюнків із опису лісу загалом, але далі, щоб "осягнути надзвичайний ефект, збудити напруження нашої уяви, поет… веде нас від цілості до часті, відси до ще меншої часті і так далі, аж до якоїсь дрібної точки в котрій, власне, чи природно, чи тільки переносно лежить уся вага його твору".

Відомо, що однією з визначальних особливостей художньої обдарованої особистості є її здатність до емпатії — тобто, до співчування, до співпереживання з іншими людьми. Особистість, наділена такою здатністю, приймає на себе і радощі, і болі як окремої людини, так і всього народу. Ліна Костенко наділена особливо. Емпатією до природи. Її лірична героїня живе в одному ритмі з нею. Немов найчутливіша мембрана, вона реагує на всі її “стани” та “настрої”. Показовою у цьому плані є поезія "Пекучий день… лісів солодка млява…" .

Два перші рядки поезії про спекотний літній день, а потім подається картина грози:

Тремтіння віт, і жах, і насолода,

Шаленство злив у білому вогні !

Ну, от і все. Одплачеться природа.

Їй стане легше, певно. Як мені.

У останніх двох рядках поезії "Пекучий день… лісів солодка млява…" показана повна відповідність духовного стану ліричної героїні і природи. Це прийом так званого "поетичного паралелізму". Він допомагає читачеві глибоко пройнятися, можна сказати навіть майже фізично відчути, зображувану ситуацію. "Поетеса надзвичайно чуйна до того, що діється у природі. У численних її пейзажних творах легко спостерегти, як мова природи стає мовою душі людини."