Оренда землі - важлива складова земельного права

Новомиргородська райдержадміністрація
Відділ освіти
Златопільська гімназія

КУРСОВА РОБОТА
З ПРАВОЗНАВСТВА
НА ТЕМУ:

« ОРЕНДА ЗЕМЛІ - ВАЖЛИВА СКЛАДОВА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА»









Підготував:учень 10 класу
Златопільської гімназії
м.Новомиргорода
Цирульник Сергій

Науковий керівник: Бирзул О.В.

Новомиргород, 2015 р.

ПЛАН
ВСТУП
Розділ 1: ОРЕНДА ЗЕМЛІ
1.1 Поняття оренда землі
1.2 Правове регулювання оренди земель сільськогосподарського та іншого
призначення
1.3 Договір оренди земельної ділянки
1.4 Поняття та класифікація обмежень прав на землю
1.5 Обмеження прав на землю, які випливають із права добросусідства
1.6 Земельні сервітути як форма обмеження прав на землю
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП
Оренда землі (від польськ.(польський) arenda), форма землекористування, при якій власник землі передає свою земельну ділянку на певний термін іншій особі (орендареві) для господарювання за певну винагороду (орендну плату). А. з. виникла з появою приватної земельної власності, існувала при рабовласницьких буд, при феодалізмі, значний розвиток отримала при капіталізмі. Капіталістичні форми А. з. істотно відрізняються від попередніх їм форм. Перехідні від феодалізму до капіталізму форми А. з. — іздольщина і іспольщина . До докапіталістичного А. з. відноситься також суборенда, при якій селяни орендують землю у посередника-орендаря. Ця форма А. з. характерна для країн Азії. Серед орендарів, як і серед селянства, відбувається процес диференціація, ведучий до витіснення дрібних орендарів великими. Велика частина орендарів — дрібні (селяни, з.-х.(сільськогосподарський) робітники), прибігаючі к А. з. із-за нужди, але у виробництві товарної продукції їх питома вага незначна, т.к. основная частина землі, що орендується, концентрується в руках крупних капіталістичних орендарів. В умовах розвиненого капіталізму існують 2 основних форми А. з.: капіталістична і селянська. При капіталістичною А. з. орендар вкладає в господарство власний капітал, веде його за допомогою найманої праці з метою витягання прибули. Орендна плата включає, окрім земельної ренти, відсотки на вкладений в землю капітал і незрідка частину заробітної плати з.-х.(сільськогосподарський) робітників. Капіталістична А. з. поширена головним чином в розвинених капіталістичних країнах, особливо в Великобританії, Бельгії, Голландії. У Великобританії вона органічно пов'язана з крупною капіталістичною земельною власністю — лендлордізмом. Поступово розвивалася вона також в країнах Латів. Америки, Азії і Африки, у міру того як капіталізм проникав в сільське господарство цих країн. У розвинених капіталістичних країнах існує також (у формі іздольщини і іспольщини) селянська А. з., при якою земля орендується для задоволення споживчих потреб дрібного і середнього селянина і його сім'ї на значно гірших, ніж при капіталістичній А. з., умовах. Найбільшого поширення іздольщина набула в Італії, Іспанії, Португалії, на Ю.-З.(південний захід) Франції. Має місце і інше явище: селянин — власник землі, здає свою землю в оренду капіталістичному орендареві, а сам частково або повністю пориває з господарством, стаючи найманим робітникам. Селянська А. з. верб умовах капіталізму по своєму економічному вмісту носить переважно докапіталістичний кабальний характер. На півдні США широко розвинене кропперство (див. Кроппери ), що прирікає дрібних орендарів-негрів на напівголодне існування.
Розвиток орендних стосунків в кожній капіталістичній країні нерозривно пов'язаний із структурними зрушеннями у сфері матеріального виробництва і аграрних стосунків, із зростаючою концентрацією виробництва, масовим розоренням селян трудящих і фермерів, із збільшеною конкурентною боротьбою на ринках збуту з.-х.(сільськогосподарський) продукції. Вирішальний вплив на А. з. надає науково-технічний переворот в сільському господарстві і державне регулювання сільського господарства.

У Великобританії, наприклад, за період з 1950 по 1961 кількість дрібних орендаторських господарств з землею, що орендується, до 5 акрів скоротилося на 46,2%. Капіталістичні підприємницькі господарства розширюють своє виробництво головним чином за рахунок А. з. Зростання А. з. у капіталістичних країнах йде паралельно із зміцненням крупної земельної власності, що продовжується.

В країнах Ср. Сходу підприємницька капіталістична А. з. поширена слабо, основна форма землекористування — селянська А. з. У 1960-х рр. в Ірані 60% селянських сімей — орендарі і напіворендарі. Питома вага господарств, що орендують землю в країнах Латів. Америки, складає: 76,6% в Панамі, 40,6% в Аргентині, 39,4% в Гватемалі. У більшості країн Азії орендна плата залежно від спеціалізації і напряму господарства складає в натуральному вираженні 25—30% урожаю, але доходить і до 70—80%. У таких країнах, як Іран, Ірак, Пакистан, Філіппіни, іздольщина займає провідне місце в системі орендних стосунків. У Індії наприклад, іздольная оренда до кінця 1940-х рр. була поширена не менше чим на 1 / 3 , а в деяких районах на 2 / 5 всій господарській площі країни. На еволюцію форм А. з. у країнах, що розвиваються, роблять вплив зростаюча концентрація земельної власності, аграрні реформи (там, де вони проводилися або проводяться), боротьба селянства за землю. Закономірною тенденцією розвитку А. з. у цих країнах стала поява всіляких перехідних форм — від оренди феодальною до оренди капіталістичної. Експлуатація орендарів є одній з причин загострення соціальних протиріч і селянського руху в цих країнах.

В області орендних стосунків відбувається гостра класова боротьба між орендарями і землевласниками. Орендарі борються за скорочення орендної плати, подовження термінів оренда. При короткостроковій оренді орендар не зацікавлений в доповнить. вкладеннях капіталу на поліпшення землі, що перешкоджає раціональному землеробству.

Після 2-ої світової війни в капіталістичних країнах посилилося втручання держави в сферу орендних стосунків. Прийнятий ряд законодавчих актів на користь розвитку капіталістичного фермерства (у Франції, наприклад, статутом 1946 встановлений мінімальний 9-річний термін оренди, в Італії законом 1964 заборонена іздольщина).

А. з. у дореволюційній Росії була широко поширена. Переважала докапіталістична, селянська, продовольча оренда, що було пов'язане із збереженням в сільському господарстві глибоких пережитків кріпацтва. Селянство платило поміщикам щорік близько 500 млн. крб. золотом орендної плати. Орендована земля розподілялася між селянами нерівномірно. От 63,3 до 98% що здається в оренду надільної землі належало бідному селянству. Продовольча оренда в Росії була складовою частиною відробіткової системи, тобто прямим пережитком кріпацтва.

В СРСР в умовах націоналізації всієї землі згідно із законом про трудове землекористування (від 22 травня 1922) трудові господарства, які тимчасово були ослаблені в результаті стихійних лих, недоліку робочої сили, могли віддавати землю в оренду за умови, що господарства-орендарі всю наявну в їх користуванні землю (включаючи орендовану) оброблятимуть власною працею. Трудова оренда селянських земель в районах суцільної колективізації була скасована законом від 1 лютого 1930 «Про заходи щодо зміцнення соціалістичного перевлаштування сільського господарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з куркульством». 4 червня 1937 було опубліковано пост.(постанов) ЦВК(Центральний виконавський комітет) і СНК(Рада Народних Комісарів) СРСР «Про забороні здачі в оренду земель сільськогосподарського значення», яким повністю заборонялася А. з.

В зарубіжних соціалістичних країнах, де збереглася дрібна трудова приватна власність на землю, А. з. існує в різних формах, окрім Албанії і МНР(Монгольська Народна Республіка), де вона була заборонена особливими законодавчими актами. У Югославії і Польщі практикується ще А. з. окремими приватними господарствами. Народні маєтки в Польщі орендують і купують землі селян для розширення свого господарства. Задруги в Югославії (кооперативи загального типа) також купують і орендують землі у селян для розширення тих, що існують і створення нових з.-х.(сільськогосподарський) економій. Народним маєткам і задругам на покупку і А. з. відпускаються спеціальні державні кредити. Деякі селяни віддають свою землю в оренду, інші беруть її в оренду, якщо в сім'ї є вільні руки, а земельна ділянка недостатній для задоволення власних потреб в продуктах сільського господарства. Існує А. з. з метою розширення товарності господарства. У деяких країнах (Польщі, Угорщині, Югославії, Болгарії) приватні індивідуальні господарства орендують землі державні фонду або окремі ділянки землі в державних підприємств і відомств. У Югославії існує оренда індивідуальних ділянок землі, що знаходяться в приватній власності, державними і кооперативними господарствами.

















Розділ 1. ОРЕНДА ЗЕМЛІ
1.1 У процесі проведення в Україні земельної та аграрної реформ важливого значення набуває така форма землевикористання, як оренда. Відродження її повноцінного змісту має в умовах переходу України до ринкової економіки винятково важливе практичне значення.

Все законодавство, що становить сучасну правову базу оренди земель, можна умовно поділити на групи: загальне законодавство, на основі якого здійснюється функціонування і розвиток усіх правових інститутів; галузеве (зокрема, земельне, аграрне, екологічне, цивільне та ін.) законодавство, яке закріплює певні однорідні суспільні відносини та має на меті їх врегулювання і поряд з цим визначає основні засади земельних орендних відносин; спеціалізоване земельне законодавство про оренду земель.

Центральне місце у системі законодавства про оренду земель поряд із ст. 93 “Право оренди земельної ділянки ” ЗК України і має в основному бланкетний характер, посідає спеціальне законодавство про оренду земель, серцевиною якого є Закон України “Про оренду землі ”. Це спеціалізований нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який визначає правові, організаційні, економічні та соціальні умови оренди земель в Україні.

На розвиток цього Закону розроблено низку нормативно-правових актів, які мають на меті створити реальний механізм його реалізації. До таких актів належать, зокрема, постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок державної реєстрації договорів оренди землі ” від 25 грудня 1998 р., Типовий договір оренди земельної частки (паю), затверджений наказом Держкомзему від 17 січня 2000 р. зі змінами, та ін.

Стаття 3 Закону України “Про оренду землі ” визначає оренду землі як “засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності ”.

З цієї дефініції можна виділити такі юридичні ознаки поняття оренди земель: це виключно договірна форма використання земель. Договірний характер відносин передбачає виключну добровільність укладення договору; оренда земель оформляється договором оренди земельної ділянки; договір оренди земельної ділянки укладається між орендодавцем і орендарем; зміст оренди земель становлять правомочності володіння і користування орендаря. Однак слід зазначити, що у деяких випадках, передбачених законом, орендар може здійснювати у певних межах і розпорядження наданою йому індивідуально визначеною земельною ділянкою або її частиною. Але це розпорядження є дуже обмеженим і стосується, скажімо, суборенди; це користування та володіння є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у розмірах, визначених договором; оренда передбачає передачу земельної ділянки обов'язково у строкове (тимчасове) користування. Строки дії оренди визначають сторони у договорі оренди земельної ділянки; об'єктом оренди за договором виступає певна земельна ділянка, яка може використовуватися орендарем для здійснення перш за все підприємницької діяльності, тобто такої, що здійснюється за власною ініціативою, систематично і на власний ризик з метою одержання прибутку, а також і для іншої діяльності (наприклад, для ведення особистого селянського господарства); повна господарська самостійність орендаря.

Крім основних ознак поняття оренди земель існують і додаткові ознаки цього правового інституту. По-перше, оренда — це окрема форма землекорстування. По-друге, орендодавцями земельних ділянок є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи України. У той же час згідно зі ст. 81 ЗК України власниками земель можуть бути й іноземні громадяни та особи без громадянства. Отже, вони теж можуть виступати орендодавцями земельних ділянок. Відповідно до ст. 93 ЗК України орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. По-третє, орендар земель набуває право власності на одержану з орендованих земель продукцію і доходи. По-четверте, оренда не повинна змінювати цільове призначення земельної ділянки.

Підсумовуючи основні й додаткові юридичні ознаки поняття оренди земель, можна його визначити так; оренда земель — це окрема організаційно-правова договірна форма використання земельної ділянки, яка передбачає передачу її власником-орендодавцем (державою, територіальною громадою, громадянином чи юридичною особою) у тимчасове строкове володіння та користування іншій особі-орендареві за плату для здійснення переважно підприємницької або іншої діяльності з привласненням останнім одержаної продукції і доходів.























1.2 Особливості земель сільськогосподарського призначення позначаються на оренді цих земель як правовій формі їх використання.

Щоб визначити поняття оренди земель сільськогосподарського призначення, необхідно встановити її специфічні ознаки, які відрізняють її від оренди земель інших категорій. Основні ознаки, які визначають оренду земель сільськогосподарського призначення, випливають з природних особливостей сільського господарства. Йдеться, зокрема, про використання земель як основного засобу виробничої діяльності, залежність результатів праці від природно-кліматичних умов, сезонний характер виробництва, підвищений виробничий ризик, тривалий проміжок часу між вкладенням праці та її наслідками.

Важливою ознакою, яка притаманна оренді земель сільськогосподарського призначення, насамперед, визначення кола суб'єктів, які можуть бути сторонами договору оренди цих земельних ділянок.

Орендодавцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути чітко визначені суб'єкти, які отримали земельні ділянки для певних спеціальних цілей.

Орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва повинні відповідати таким спеціальним умовам:

1) установчими документами юридичної особи має бути передбачено здійснення такого виду діяльності як ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

2) фізична особа повинна мати необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві. Підтвердження права громадян на оренду земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва здійснюється за рішенням районної (міської) конкурсної комісії, створеної районною державною адміністрацією (виконавчим органом місцевого самоврядування) і затвердженої районною (міською) радою для проведення конкурсного відбору бажаючих створити селянське (фермерське) господарство.

Безпосереднє використання земель сільськогосподарського призначення орендарем передбачено як для громадян, так і для юридичних осіб.

У зв'язку з цим доречно говорити про необхідність володіння суб'єктом права землекористування спеціальною аграрною правосуб'єктністю, тобто здатністю особи бути учасником лише правовідносин у галузі виробництва продукції сільського господарства, тобто земельних аграрних правовідносин.

Таким чином, оренда земель сільськогосподарського призначення — своєрідна договірна форма сільськогосподарського землекористування, зміст якої становлять строкове, платне володіння та користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення у межах, встановлених законодавством та договором, що передбачає передачу її власником орендареві, який відповідає вимогам, визначеним законом, для здійснення переважно підприємницької та іншої діяльності з використанням природних властивостей земель за умови їх раціонального використання.

Як відомо, закон пов'язує формування орендних земельних відносин із здійсненням перш за все підприємницької та іншої діяльності. Залежно від видів діяльності орендаря можна розрізняти підприємницьке та непідприємницьке орендне землекористування. Причому як перше, так і друге можливе не тільки на землях сільськогосподарського призначення, а й на інших землях. Підприємницьке орендне землекористування здійснюється суб'єктами, наприклад, на землях житлової та громадської забудови при будівництві об'єктів ринкової інфраструктури, у межах земель водного фонду, скажімо, для рибогосподарських потреб та ін.
Непідприємницьке орендне землекористування можливе, зокрема, при веденні громадянами особистого селянського господарства, будівництва та обслуговування жилих будинків та індивідуальних гаражів, користуванні городами, земельними ділянками для сінокосіння і випасання худоби тощо.

Юридичні особи здійснюють непідприємницьке землекористування, наприклад, при проведенні розвідувальних робіт, прокладанні комунікацій, для благоустрою територій та ін.

Самостійною формою підприємницької діяльності, яка пов'язана з використанням природних ресурсів, і, зокрема, землі, — є концесія.

Правові засади регулювання відносин концепції щодо майна та землі, а також умови і порядок її здійснення визначаються Законами У країни “Про концесії ” від 16 липня 1989 р., “Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг ” від 14 грудня 1989 р., Земельним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з ч. 1 с т. 94. ЗК для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому земельним законом.

Надання в оренду земельних ділянок зокрема, несільськогосподарського призначення може бути обумовлене укладенням концесійного договору, якому притаманні риси, відмінні від договору оренди.

Договірні відносини щодо використання землі на підставі концесії врегульовані Законом України “Про концесії ”, ч. З ст. 10 якого передбачено наступне. Якщо для здійснення концесійної діяльності необхідна земельна ділянка, договір оренди останньої або акт про надання її у користування додаються до концесійного договору. Разом з тим не виключається можливість використання концесіонером земельної ділянки, яка перебуває у власності громадянина або юридичної особи, безпосередньо на підставі договору оренди.
Згідно з ч. 2 ст. 94 ЗК види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом. Так, відповідно до ст. 1 Закону України “Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг ” об'єктом концесії можуть бути землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства (позаміські автомобільні дороги загального користування та ін.).

Перелік об'єктів права державної власності, які можуть бути спеціально будовані відповідно до умов концесійного договору для задоволення громадських потреб затверджений постановою Кабінету Міністрів від 11 грудня 1999 р. (у редакції від 23 квітня 2002 р.). До цього переліку, зокрема, включені: південна транс’європейська автомагістраль Західний кордон України — м. Київ протяжністю 735 км; комплекс дорожнього сервісу на автомобільній дорозі Київ—Ковель протяжністю 228 км та ін.








































1.3
Основним документом, який регулює відносини між орендодавцем земельної ділянки і орендарем, є договір оренди земельної ділянки. З огляду на специфіку орендних відносин та особливості об'єкта цих відносин договори відіграють провідну роль у врегулюванні земельних орендних відносин.

Договір оренди земельної ділянки — це юридично оформлена у встановленому законом порядку двостороння угода, за якою орендодавець передає орендареві земельну ділянку у тимчасове оплатне використання для задоволення його потреб, які визначаються цільовим призначенням орендованої ділянки і спрямовані на забезпечення відповідного виду діяльності за умови раціональності землекористування і охорони земель як з боку орендаря, так і з боку держави, та на інших погоджених умовах.

За своєю правовою природою договір оренди земельної ділянки є земельно-правовим. Його земельно-правовий характер визначається сутністю та особливостями землі як об'єкта договору.

Істотною умовою договору, яка також впливає на його юридичну природу, є умова про раціональність землекористування та охорону земель. Ця умова виступає обов'язком орендаря не лише перед орендодавцем, а й перед державою, її включення до договору оренди земельної ділянки зумовлено особливостями його об'єкта.
Серед договірних умов різної юридичної значимості прийнято виділяти: істотні, звичайні та випадкові (факультативні). Це повною мірою стосується і договору оренду земельної ділянки.

Згідно із Законом “Про оренду землі ” (ст. 14) до істотних умов, необхідних для укладення договору, належать: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); термін договору оренди (ст. 17); орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду); цільове призначення, умови використання і збереження якості земельної ділянки; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки; сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта чи його частини; відповідальність сторін.

Звичайні умови договору оренди земельної ділянки відрізняються від істотних тим, що їх наявність або відсутність не впливає на факт укладення договору. Вони сформульовані в законі або інших нормативних актах (наприклад, право власності орендодавця на здану в оренду земельну ділянку і на повернення її по закінченні строку договору оренди).
Випадкові умови набирають юридичної сили лише при включенні їх до змісту договору. Як правило, за допомогою випадкових умов вирішуються ті питання, які не передбачені законом. Разом з тим, договір не може містити положення, які суперечать чинному законодавству.

Договір оренди земельної ділянки — це угода, у якій сторони визначають взаємні зобов'язання. Для його законності необхідне додержання всіх правових вимог і порядку укладення, передбаченого законодавством України.

Правові умови укладення договору являють собою систему визначених законодавством заходів, додержання і виконання яких є обов'язковими для породження договором юридично значимих наслідків.

Загальними умовами укладення договору оренди земельної ділянки є: укладення його сторонами на добровільних засадах; коло орендодавців земель чітко визначено законом; необхідна обов'язкова наявність проекту відведення земельної ділянки, який є невід'ємним додатком до договору, якщо це пов'язано зі зміною цільового призначення земельної ділянки чи наданням ділянки із земель запасу під забудову; земельна ділянка, обтяжена заставою, може бути передана в оренду за згодою заставодержателя; у разі надходження двох або більше клопотань на оренду однієї і тієї самої земельної ділянки, що перебуває у державній або комунальній власності, відповідні орендодавці проводять конкурс щодо набуття права оренди земельної ділянки. При цьому підставою для укладення договору оренди є результати конкурсу чи аукціону.

Процес укладення договору оренди земельної ділянки можна, умовно поділити на такі основні етапи: організаційний (підготовчий); нотаріальне посвідчення договору оренди земельної ділянки; державна реєстрація договору.

На першому етапі особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду, подає власникові або уповноваженій ним особі заяву (клопотання), яка розглядається у встановлений термін, розробляється проект відведення земельної ділянки, якщо вона передається в оренду зі зміною цільового призначення або із земель запасу під забудову.

Після аналізу висновку державного органу з питань земельних ресурсів про обмеження та права третіх осіб на використання земельної ділянки та звірки плану земельної ділянки з фактичним розташуванням усіх її меж на місцевості здійснюється підготовка проекту договору.

Досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов ще не достатнє для набрання договором чинності. Статтею 13 Закону передбачена письмова форма договору оренди земельної ділянки, цей договір також потребує обов'язкового нотаріального посвідчення за місцем розташування земельної ділянки, якщо він укладений на термін більше п'яти років. Договір, укладений на строк до п'яти років, підлягає нотаріальному посвідченню за бажанням однієї зі сторін.

Договір підлягає державній реєстрації у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі ” від 25 грудня 1998 р.

Указом Президента України “Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру ” від 17 лютого 2003 р. на Державний комітет України по земельних ресурсах покладено обов'язок щодо здійснення у складі державного земельного кадастру реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок (п. 4.11).

Після засвідчення факту державної реєстрації договір оренди реєструється у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі, яка ведеться державним органом з питань земельних ресурсів. Датою реєстрації договору оренди у Книзі записів є дата засвідчення факту державної реєстрації. Державна реєстрація договору провадиться у 30-денний строк.

Законодавство надає можливість оскаржити у судовому порядку не проведення державної реєстрації у встановлені строки, а також відмову у державній реєстрації.

Державна реєстрація договору оренди створює важливі юридичні наслідки: по-перше, договір набирає чинності після державної реєстрації, оскільки його державна реєстрація є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення права оренди земельної ділянки у конкретної особи; по-друге, згідно з законодавством орендар має право приступати до використання земельної ділянки після державної реєстрації договору оренди. Порушення цієї вимоги тягне за собою правові наслідки, передбачені статтями 211—212 ЗК України.

Певною специфікою характеризується укладення договору оренди земельної частки (паю). Так, п. 4 ст. 7 Закону України “Про оренду землі ” встановлено, що громадяни, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, можуть передавати в оренду відповідну земельну ділянку лише для сільськогосподарського використання є порядку, визначеному Земельним кодексом та законами України. Можливість укладення договорів таким шляхом виникла в результаті паювання земель колективних агроформувань у ході аграрної реформи.

Але слід мати на увазі, що ст. 4 Закону України “Про оренду землі ”, визначаючи об'єкти оренди, такого об'єкта як земельна частка (пай) не передбачає.

Як відомо, в оренду може бути переданий індивідуально визначений об'єкт, оскільки істотними умовами договору є його місце розташування, розмір та площа. Відсутність цих умов служить підставою для відмови у державній реєстрації. Таким чином, передача в оренду земельної частки (паю) можлива лише після виділення її у натурі і отримання у вигляді конкретної ділянки, яка відповідно до Закону може бути об'єктом оренди.

В Указі Президента України від 3 грудня 1999 р. вказується (п. 3), що правовстановлюючим документом, який засвідчує право володіти, користуватися і розпоряджатися земельною часткою є сертифікат на право на земельну частку (пай). Земельний кодекс 2001 р. вніс певні корективи до цього положення, зазначивши у Перехідних положеннях, що сертифікати на право на земельну частку, отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки в натурі відповідно до законодавства.

Постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)” від 24 січня 2000 р. запроваджений спрощений порядок реєстрації цих договорів.

Припинення договору оренди земельної ділянки здійснюється за наявності передбачених законом підстав: закінчення терміну, на який було укладено договір; розірвання договору оренди згідно зі ст. 28 Закону; одержання орендарем земельної ділянки у власність у порядку, передбаченому Земельним кодексом України; примусовий викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності у порядку, встановленому законами України; смерть громадянина-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмова осіб, зазначених у ст. 8 Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідація юридичної особи—орендаря.

Наслідком припинення договору оренди земельної ділянки є обов'язок орендаря повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором оренди. Законом закріплено важливу гарантію прав орендодавця, яка зумовлена особливостями об'єкта цих відносин, зокрема: орендар не має права утримувати земельну ділянку для забезпечення своїх вимог до орендодавця. Таке утримування земельної ділянки унеможливлює її використання за цільовим призначенням.

У разі припинення договору у зв'язку із невиконанням чи неналежним виконанням орендарем обов'язків за договором, пов'язаних із недбалим ставленням його до земельної ділянки, або іншими його діями чи бездіяльністю, що призвели до її деградації, виснаження, зниження родючості, забруднення, орендар зобов'язаний відшкодувати орендодавцеві заподіяну шкоду.






















1.4
Право власності на землю на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. В більшості країн світу воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на землю в Україні випливає і з Конституції України (ст. 41), якою передбачено, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Межі здійснення права власності на землю визначаються колом покладених законодавством на власників земельних ділянок обов'язків щодо раціонального використання та охорони земель. Важливе значення для визначення меж здійснення прав на землю мають обмеження цих прав.
Обмеженням права на землю слід вважати встановлену відповідно до чинного законодавства заборону або покладення на суб'єктів такого права Додаткового обов'язку щодо вчинення дій, пов'язаних з набуттям, використанням та відчуженням земельних ділянок.

Залежно від способу встановлення, характеру обмеження права на землю, дією в часі тощо обмеження прав на землю поділяються на кілька видів. Згідно зі ст. 110 Земельного кодексу України на використання власником земельної ділянки або її частини може бути встановлено обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором. Крім того, в окремих випадках Земельний кодекс України передбачає можливість встановлення обмеження прав на землю за рішенням суду. Отже, за способом встановлення обмеження прав на землю поділяються на обмеження, які встановлені: 1) законом; 2) договором; 3) судом. Прикладом встановленого законом обмеження прав на землю є заборона набуття іноземцями у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення (статті 81—82 ЗК). Що стосується договору, то, наприклад, договором оренди землі може бути встановлена заборона на передачу земельної ділянки в суборенду. Нарешті, за позовом власника чи користувача однієї земельної ділянки суд може заборонити певну діяльність власника сусідньої земельної ділянки, якою завдається неприпустимий вплив (ст. 103 ЗК). Така заборона являтиме собою обмеження прав на використання земельної ділянки.
Крім способу встановлення, обмеження прав на землю розрізняються за об'єктом обмеження. За цим критерієм обмеження прав на землю поділяються на обмеження щодо певних суб'єктів та обмеження щодо певних земель. Так, Земельний кодекс України, закріпивши безоплатну приватизацію земельних ділянок громадянами України, одночасно заборонив безоплатну передачу у власність земельних ділянок іноземним громадянам та особам без громадянства. Однак, частіше дія обмежень прав на землю поширюється не на суб'єктів земельних прав, а на їх об'єкти, тобто на певні види земель, наданих громадянам у власність чи користування. Так, згідно зі ст. 114 ЗК, навколо об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, створюються санітарно-захисні зони з метою відокремлення таких об'єктів від територій житлової забудови. В зв'язку з цим у межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних з постійним перебуванням людей.

Особливим видом обмеження прав на землю, дія якого “прив’язана до землі, є обтяження земельної ділянки. Обтяження земельної ділянки являє собою таку різновидність обмеження земельних прав, при якій обмежуються права конкретних власника чи користувача конкретної земельної ділянки. Одним із випадків встановлення обтяження земельної ділянки є використання її в якості об'єкта застави (іпотеки), при якій встановлюються обмеження щодо розпорядження земельною ділянкою її власником на період до виконання іпотекодавцем свого іпотечного боргового зобов'язання. Обтяження земельної ділянки має місце і в випадках встановлення земельного сервітуту, а також накладення за рішенням суду заборони щодо відчуження земельної ділянки з метою забезпечення позову тощо.

Важливе значення має термін дії встановленого відповідно до чинного законодавства обмеження прав на землю. За цим критерієм вони класифікуються на постійні та тимчасові. До постійних обмежень прав на землю належать ті з них, термін дії яких не визначений. Прикладом постійно діючого обмеження прав на землю можна назвати заборону для громадян та юридичних осіб самостійно змінювати цільове призначення наданих їм у власність або в користування земельних ділянок (ст. 20 ЗК). Така зміна може здійснюватися лише на підставі рішення відповідного органу влади. Тимчасовими вважаються ті обмеження прав на землю, термін дії (закінчення) яких чітко визначений законом, договором або судом. Так, до тимчасових обмежень прав на землю належить заборона на відчуження до 1 січня 2005 р. земельних ділянок сільськогосподарського призначення, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Саме таке обмеження прав власників відповідних земельних ділянок передбачене п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України.

Встановлене відповідно до чинного законодавства обмеження прав на землю може мати правову форму заборони чи додаткового обов'язку. Заборона на вчинення дій щодо володіння, користування та розпорядження земельними ділянками — найбільш поширений вид обмежень прав на землю. Забороняючи певні дії щодо землі, законодавець чітко визначає межі дозволеної поведінки суб'єктів, земельних відносин. Власники земельних ділянок та землекористувачі, володіючи та користуючись ними, не мають права самовільно здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок. Такі дії без отримання спеціального дозволу на те органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель, заборонені (ст. 168 ЗК). Однак, з точки зору нормотворчої техніки, в ряді випадків встановлення певного обмеження прав на землю доцільніше здійснювати не шляхом введення заборони на вчинення певних дій, а шляхом покладення на суб'єкта земельних відносин певних обов'язків щодо володіння, користування чи розпорядження земельними ділянками. Причому, мова йде не про загальні обов'язки, дотримання яких є обов'язковим для всіх власників землі та землекористувачів (статті 90, 96 ЗК). Зазначені обов'язки є елементом правового режиму земель в Україні, а не обмеженнями прав власників землі та землекористувачів. Обмеженням прав на землі можна вважати лише додаткові обмеження прав власників та користувачів земельних ділянок, які введені саме з метою обмеження прав на землю певної категорії суб'єктів земельних прав. Так, обмеженням прав на землю іноземних громадян та іноземних юридичних осіб слід вважати покладення на них обов'язку відчуження протягом року земельних ділянок сільськогосподарського призначення, набутих ними у спадщину шляхом спадкування (статті 81 і 82 ЗК).


































1.5
Право добросусідства являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають між власниками та користувачами сусідніх (в т.ч. суміжних) земельних ділянок. Ця сфера суспільних земельних відносин вперше в історії земельного законодавства України врегульована чинним Земельним кодексом. Як відомо, земельне законодавство надає власникам та користувачам земельних ділянок свободу вибору способів та видів їх використання в межах цільового призначення цих ділянок. Однак, обраний власником чи користувачем земельної ділянки відповідно до чинного законодавства спосіб та вид її використання може по-різному впливати на осіб, які використовують сусідні (суміжні) земельні ділянки. Трапляються випадки, коли останні зазнають негативного впливу від діяльності (або бездіяльності), яку правомірно здійснює (або утримується від здійснення) власник чи користувач сусідньої ділянки. Основне положення права добросусідства якраз і полягає в тому, що власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Більше того, згідно зі ст. 103 ЗК власники та користувачі земельних ділянок не мають права здійснювати на сусідні земельні ділянки неприпустимий вплив. Іншими словами, вони не можуть використовувати земельні ділянки способами, які унеможливлюють використання сусідніх земельних ділянок їх власниками та користувачами за цільовим призначенням ділянок. У цьому полягає основне обмеження прав на землю, яке випливає з права добросусідства. Крім цього, правом добросусідства вводяться й деякі обмеження прав на землю, які мають правову форму додаткового обов'язку. Так, ст. 106 ЗК встановлено, що власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. При цьому витрати на встановлення суміжних меж несуть власники земельних ділянок у рівних частинах, якщо інше не встановлено угодою між ними











1.6
Поняття та види земельних сервітутів за законодавством України. Згідно зі ст. 98 ЗК зміст права земельного сервітуту полягає в тому, що власник (користувач) однієї земельної ділянки має право на обмежене користування суміжною земельною ділянкою з метою усунення недоліків своєї ділянки. Право земельного сервітуту характеризується такими ознаками. По-перше, відносини земельного сервітуту передбачають наявність двох, як правило, суміжних земельних ділянок, з яких одна (обслуговуюча) обслуговує іншу (панівну). У рамках земельного сервітуту обслуговуюча земельна ділянка своїми зручностями, перевагами, природними ресурсами усуває недоліки панівної земельної ділянки.

По-друге, при встановленні земельного сервітуту обслуговування однієї ділянки іншою відбувається не безсистемно, а в межах прав, що надаються власнику пануючої земельної ділянки щодо користування обслуговуючою ділянкою. За своєю юридичною природою такі права є обмеженими речовими правами і передбачають користування лише невеликою частиною обслуговуючої земельної ділянки для чітко зафіксованих потреб. При цьому власник (користувач) пануючої земельної ділянки не має статусу користувача обслуговуючою ділянкою і, відповідно, не є платником земельного податку (щодо останньої).

Залежно від мети використання обслуговуючої ділянки власником (користувачем) пануючої ділянки земельні сервітути можуть бути постійними і тимчасовими. До постійних відносяться земельні сервітути, при яких одна ділянка постійно обслуговує іншу, підвищуючи її здатність задовольняти певні потреби власника (користувача) ділянки. Наприклад, до постійних земельних сервітутів належить сервітут, на підставі якого здійснюється прокладка власником (користувачем) пануючої ділянки певного лінійного об'єкта через суміжну (обслуговуючу) земельну ділянку. Прикладом тимчасового земельного сервітуту може бути сервітут, у рамках якого здійснюється розташування на сусідній (обслуговуючій) ділянці власником (користувачем) пануючої ділянки будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту будинків і споруд. По завершенню будівництва чи ремонту будівлі (споруди) дія цього земельного сервітуту припиняється. Разом з тим, слід зазначити, що дію постійного земельного сервітуту також може бути припинено.

Згідно зі ст. 99 ЗК власники і користувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів, як: а) право проходу і проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право прокладання і експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; г) право прокладання на свою земельну ділянку водопроводу від чужої природної водойми чи через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню чи через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, і Право проходу до природної водойми; є) право напувати свою худобу з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, і право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту будинків і споруд; з) інші земельні сервітути. Таким чином, наведений перелік видів права земельного сервітуту не є вичерпним. Власники та користувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення й інших земельних сервітутів.

Одним з основних правових наслідків встановлення земельного сервітуту є обтяження обслуговуючої земельної ділянки, тобто певного обмеження прав її власника чи користувача. Адже об'єктивно встановлення будь-якого земельного сервітуту призводить до певного зменшення кількості можливих варіантів використання обслуговуючої земельної ділянки її власником (користувачем). Разом з тим, встановлення земельного сервітуту не повинне призвести до позбавлення власника обслуговуючої ділянки жодного з його правомочносте й щодо користування чи розпорядження землею в повному обсязі. Так, із встановленням земельного сервітуту власник (користувач) обслуговуючої ділянки може бути позбавлений права володіти чи користуватися земельною ділянкою лише частково. Відповідно власник (користувач) пануючої земельної ділянки одержує право лише на обмежене користування обслуговуючою ділянкою.

Порядок встановлення земельних сервітутів. Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, який має потребу у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки для усунення тих недоліків його ділянки, що обумовлені її місцем розташування чи природним станом. Для встановлення сервітуту власник (користувач) земельної ділянки, зацікавлений у ньому, повинен звернутися до власника (користувача) суміжної ділянки з проханням дати дозвіл на обмежене постійне чи тимчасове користування цією ділянкою в рамках конкретного земельного сервітуту.

Земельний кодекс України передбачає дві підстави встановлення земельного сервітуту: договір і рішення суду. Якщо власники (користувачі) двох сусідніх земельних ділянок прийшли до згоди щодо встановлення земельного сервітуту, вони повинні закріпити досягнуту домовленість у договорі про встановлення земельного сервітуту. Договір укладається в письмовій формі і підписується власником (користувачем) обслуговуючої ділянки та власником (користувачем) пануючої ділянки. Якщо власники (користувачі) сусідніх ділянок не прийшли до згоди щодо встановлення земельного сервітуту, то в такому випадку власник (користувач) пануючої земельної ділянки як зацікавлена сторона повинен звернутися до суду із заявою про встановлення земельного сервітуту. Рішення суду про задоволення заяви є підставою для встановлення земельного сервітуту.

Як передбачено ст. 100 ЗК, моментом виникнення права земельного сервітуту, тобто моментом, коли у власника (користувача) пануючої земельної ділянки виникає право використовувати обслуговуючу земельну ділянку в рамках чи того іншого земельного сервітуту, є державна реєстрація договору про встановлення земельного сервітуту чи рішення суду про встановлення земельного сервітуту органом, на який покладене здійснення державної реєстрації прав на землю.

Юридична природа земельного сервітуту. Право земельного сервітуту — це право, об'єктом якого є конкретна обслуговуюча земельна ділянка, а суб'єктом — власник (користувач) конкретної пануючої ділянки. Тому право земельного сервітуту не є особистим правом. Воно тісно зв'язано з двома суміжними (сусідніми) земельними ділянками і лише в рамках такого зв'язку може належати тій чи іншій особі. При переході права власності чи права користування пануючою земельною ділянкою до нового власника (користувача) до останнього переходить і право на обмежене користування обслуговуючою земельною ділянкою відповідно до встановленого земельного сервітуту.

Земельний сервітут завжди встановлюється в інтересах власника (користувача) пануючої земельної ділянки. Тому право земельного сервітуту—це суб'єктивне право винятково особи, що є власником чи користувачем пануючої земельної ділянки. З цього випливає, що особа, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, не має права на відчуження земельного сервітуту іншій особі шляхом укладення цивільно-правового договору чи іншим способом. Тому договір про відчуження земельного сервітуту визнається недійсним з моменту його укладення. Разом з тим, право земельного сервітуту може перейти до іншої особи у випадку придбання нею права власності чи права користування пануючою земельною ділянкою.

Встановлення земельного сервітуту є обтяженням земельної обслуговуючої ділянки. Тому за загальним правилом власник (користувач) такої ділянки має право на одержання від особи, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, компенсації за незручності, викликані обтяженням його ділянки земельним сервітутом. Виключення з цього правила можуть бути встановлені законом.

У ряді випадків встановлення земельного сервітуту може мати своїм наслідком не тільки обтяження обслуговуючої земельної ділянки, а й супроводжуватися обмеженням прав його власника (користувача) щодо використання ділянки за її цільовим призначенням. При цьому, якщо встановлення земельного сервітуту призводить до такого обмеження прав власника (користувача) обслуговуючої земельної ділянки, при якому він зазнає певних збитків, то такі збитки підлягають відшкодуванню власнику (користувачу) обслуговуючої земельної ділянки в повному обсязі. Збитки, заподіяні власнику (користувачу) обслуговуючої земельної ділянки встановленням земельного сервітуту, повинні відшкодовуватися особою, в інтересах якої він встановлений.
Припинення земельних сервітутів. Земельний кодекс України (ст. 102) містить вичерпний перелік підстав припинення дії земельних сервітутів. Однак, настання таких підстав не тягне за собою автоматичного припинення дії сервітуту, а є лише підставою для скасування його державної реєстрації. Після скасування державної реєстрації дія земельного сервітуту припиняється.

Таким чином, безумовними підставами для скасування державної реєстрації земельного сервітуту є:

а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, і власника (користувача) обслуговуючої земельної ділянки. Мова йде про випадки придбання у власність чи отримання у користування власником земельної ділянки, що є пануючою, суміжної ділянки, яка виступає обслуговуючою, і навпаки — придбання у власність чи отримання у користування власником обслуговуючої земельної ділянки суміжної ділянки, яка є пануючою;

б) відмова особи, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, від користування сервітутом. Особа, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, у будь-який час може відмовитися від нього шляхом подачі до органу державної реєстрації прав на землю відповідної письмової заяви;

в) рішення суду про скасування земельного сервітуту. У разі прийняття такого рішення суд повинен направити його до органу державної реєстрації прав на землю для внесення відповідних змін до державного реєстру прав на нерухоме майно;

г) закінчення терміну, на який був встановлений земельний сервітут. Йдеться про тимчасові земельні сервітути, термін дії яких зазначений у договорі про встановлення земельного сервітуту чи в рішенні суду. Будучи зареєстрованими в органах державної реєстрації прав на землю, такі сервітути втрачають дію після закінчення терміну їхньої дії;

ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років. Встановлення земельного сервітуту завжди пов'язане з обмеженням прав власника чи користувача обслуговуючої земельної ділянки. Тому невикористання сервітуту протягом щонайменше 3-х років свідчить про відсутність інтересу в ньому з боку власника пануючої земельної ділянки, що може бути обумовлено необґрунтованістю встановлення земельного сервітуту або ж відпадінням потреби в користуванні ним. Скасування земельного сервітуту в цьому випадку здійснюється за ініціативою власника обслуговуючої земельної ділянки як зацікавленої у цьому особи. Він повинен подати до органу державної реєстрації прав на землю відповідну заяву;

д) порушення власником (користувачем) панівної земельної ділянки умов користування сервітутом. При встановленні земельного сервітуту чітко визначаються межі (умови) користування власником (користувачем) пануючої земельної ділянки певною частиною обслуговуючої ділянки. Власник (користувач) пануючої ділянки не має права в односторонньому порядку змінювати умови земельного сервітуту. Якщо ж він допускає відхилення від умов встановленого сервітуту, то він порушує умови користування цим сервітутом. Факт порушення повинен бути підтверджений рішенням суду, якщо особа, в інтересах якої він був встановлений, заперечує факт допущення нею зазначеного порушення. Скасування земельного сервітуту здійснюється органом державної реєс трації прав на землю.

Крім безумовних підстав припинення дії земельного сервітуту ч. 2 ст. 102 ЗК України закріплює підстави, наявність яких створює можливість припинення в судовому порядку дії земельного сервітуту на вимогу власника (користувача) земельної ділянки, щодо якої встановлено цей сервітут. До умовних підстав припинення дії земельного сервітуту належать:

а) припинення підстав встановлення земельного сервітуту. Припинення підстав встановлення земельного сервітуту може проявлятися в усуненні недоліків пануючої земельної ділянки, які компенсувалися (усувалися) шляхом надання її власнику (користувачу) права обмеженого користування сусідньою (обслуговуючою) земельною ділянкою. Прийняте судом рішення про скасування земельного сервітуту у зв'язку з припиненням підстав його встановлення, направляється органу, що здійснює державну реєстрацію правна землю, для ухвалення відповідного рішення;

б) неможливість використання земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, за її цільовим призначенням. Якщо в результаті використання обслуговуючої земельної ділянки власником (користувачем) пануючої ділянки відповідно до умов встановленого сервітуту виникне ситуація, при якій власник (користувач) обслуговуючої земельної ділянки не зможе використовувати її за цільовим призначенням, то в останнього виникає право вимагати в судовому порядку припинення земельного сервітуту.

























ВИСНОВКИ
Оренда землі — господарська операція, що передбачає надання орендодавцем землі у користування іншій юридичній або фізичній особі на визначений строк, за цільовим призначенням та за орендну плату. Порядок здійснення О. з. встановлюється відповідним законодавством.
Земельне або ж аграрне питання - розподіл та перерозподіл землі та пов'язана з цим боротьба. Оскільки раніше саме сільське господарство було основою економіки і саме в ньому була зайнята більшість населення саме це питання було, а подекуди на жаль й досі залишається головним політичним питанням.
Земельне питання в тій чи іншій формі існувало в кожну історичну епоху причому його зміст був різним у різних випадках. Втім найчастіше під земельним питання розуміли той чи інший вид перерозподілу землі. Найчастіше цей термін в історичній, політичній та економічній літературі використовують на означення подій Нового часу. Як правило в центрі земельного питання стояли більше чи менш успішні спроби ліквідації крупного землеволодіння на наділення землею селян, що безпосередньо на ній працюють.
Отже, земельне право, а саме один із його видів – оренда, необхідна суспільству,задля розвитку економіки країни та задля трудових місць.



























СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Маркс До., Капітал, т. 3, М., 1955, гл.(глав) 43—47;
Ленін Ст І., Нові господарські рухи в селянському житті, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 1, с. 14— 22;
його ж, Розвиток капіталізму в Росії, там же, т. 3: його ж, Капіталізм в сільському господарстві, там же, т. 4, с. 108—10;
Лященко П. І., Історія народного господарства СРСР, т. 1—2, М., 1956; Греків Би., Селяни на Русі, М., 1954;
його ж, Короткий нарис історії російського селянства М., 1958; Аграрні реформи в країнах, що розвиваються, і країнах високорозвиненого капіталізму, М., 1965;
Растяніїков Ст Р., Максимов М. А., Розвиток капіталізму в сільському господарстві сучасної Індії, М., 1965;
Сільське господарство соціалістичних країн (Стат. довідник), М., 1959, с. 39—72;
Мартинов М. А., Меньшиков М. А., Кожухарів А. І., Структурні зрушення в сільському господарстві США, М., 1965;
Директиви КПРС і Радянського уряду по господарським питанням. Сб. документів, т. 1, М., 1957, с. 15;
Основні законодавчі акти по аграрних перетвореннях в зарубіжних соціалістичних країнах, ст 1—5, М., 1957—60.
http://vseslova.com.ua/word/Оренда_землі-5447u
http://www.adhdportal.com/book_3624_chapter_96__1._Znachenie_arendy_zemli_v_uslovijakh_stoliy.html
http://knowledge.allbest.ru/law/3c0a65635b2bd78b5d43a89521316d37_0.html
http://www.big-lib.com/book/10_Zemelne_p/1005_51_Zagalna_harakteristika_orendi_zemli_ta_dogovory_orendi_zemli
http://www.amm.org.ua/study-book/8-land-use/76-land-lease-general-description

PAGE 25

Оренда землі - важлива складова земельного права