Теорія поділу влади та судова влада в Україні

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Кафедра фінансового аналізу і контролю

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни "Теорія держави і права" на тему:

Теорія поділу влади та судова влада в Україні

Виконала студентка VІ курсу, 25 групи,

спеціальності 8.03050801

“Фінанси і кредит”

спеціалізації 8.0305080107

“Фінансовий аналітик” ______________ Полюхович Людмила (підпис) Дмитрівна

Науковий керівник

канд. екон. наук, доцент ______________ Барабаш Наталія

(підпис) Степанівна

Київ 2015

План

Зміст

Вступ

Розділ 1. Зародження та становлення теорії поділу влади.

1.1. Історія зародження теорії поділу влади.

1.2. Основні положення теорії розподілу влади.

Розділ 2. Загальні засади поділу державної влади в Україні.

2.1. Загальна характеристика, функції та принципи діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

2.2. Система "стримувань і противаг" як умова реалізації поділу влади в Україні.

Розділ 3. Судова гілка влади в Україні

3.1. Судоустрій в Україні.

3.2. Повноваження та компетенція вищих спеціалізованих судів Верховного суду України.

3.3. Конституційний суд України.

Висновки.

Список використаних джерел

Вступ

Поділ державної влади є системою організації та функціонування державної влади, в якій різні вищі органи держави здійснюють функції законодавчої, виконавчої та судової влади.

Доктрина розподілу влади є важливою ланкою в історії розвитку політичної теорії та практики. Її головна ідея полягає в тому, що для утвердження свободи, забезпечення законності й усунення зловживання владою з боку будь-якої групи інтересів, закладу чи окремої особи необхідно розділити державну владу на законодавчу, виконавчу і судову. Кожна із цих гілок – самостійна; вона стримує інші та здійснює свої функції через особливі системи органів у специфічних правових формах. Оголошуючи розподіл влади, народ організовує державну владу так, щоб зробити її апарат дійовим, таким, що відповідає вимогам повсякденної практики на основі раціонального розподілу владних повноважень між державними інституціями.

Теорія поділу влади виникла в результаті попередніх періодів соціально-політичного розвитку та накопичення історичного досвіду в організації державно-правового життя, та підтримання стабільності в суспільстві і державі.

Теорія розподілу влад зародилась у Франції в середині XVIII століття і була пов'язана, передусім з боротьбою буржуазії проти феодального абсолютизму, боротьбою з системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції була пов'язана з іменем Шарля Монтеск'є, людини, відомої не лише в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності, який розуміє неефективність функціонування державних органів. В своїй фундаментальній праці "Про дух законів" (1748г.).

Теоретичне осмислення і інтерпретація ідеї державної влади, її розподіл між різними органами однієї держави займали роздуми мислителів і вчених не одного сторіччя.

Коли ми говоримо про теорію розподілу влади, то на думку приходить ім'я Монтеск'є, який є автором цієї розробки. Однак не варто забувати, що науковці попередніх століть розробили правову базу цієї теорії, внесли вагомий внесок у її обґрунтування.

М. Падуанський - перший в історії політико-правових вчень поділив владу на законодавчу і виконавчу, та визначив народ - джерелом влади.

Концептуально теорія розподілу влади в своєму так званому класичному вигляді була сформульована Дж. Локком і Ш. Монтеск'є. Основним мотивом розробки теорії розподілу влади у них була ідея досягнення політичного компромісу між буржуазією і ліберальним дворянством за рахунок розділення між ними державно-владних функцій.

Метою курсової роботи є: а) розгляд еволюції теорії розподілу влади від часів середньовіччя до епохи Просвітництва, спираючись на вчення Локка та Падуанського, проаналізувати їх роль у подальшому встановленні принципу поділу влад у теорії вчення Ш.Л. Монтеск'є; б) аналіз та дослідження ідей і теорій поділу державної влади; в) аналіз судової системи України.

Актуальність теми дослідження курсової роботи обумовлена тим, що принцип розподілу влади як один з правових, перш за все є конституційним, через те, що відображає правові засади громадського суспільства, не тільки правової держави, що структурує її владу, але й тримає її під контролем.

Для розкриття понять та положень було опрацьовано чимало юридичної літератури, законів та нормативно-правових актів, правову періодику.

РОЗДІЛ 1. ЗАРОДЖЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ ТЕОРІЇ ПОДІЛУ ВЛАДИ.

1.1. Історія зародження теорії поділу влади.

Поділ державної влади є конституційним принципом організації управління державним життям, сутність якого у поділі єдиної державної влади, джерелом якого є простий народ, на три гілки, які представлені самостійними видами органів державної влади - законодавчу, виконавчу і судову та розмежування повноважень між ними.

Теорія розподілу влади була створена кількома дослідниками політики. Ідею висловлював Аристотель, теоретично розвинув та обґрунтував - Джон Локк. У класичному вигляді вона була розроблена Шарлем Луї Монтеск'є (XVI-XVII ст.). І дослідниками сучасної теорії розподілу влади можна вважати: Олександра Гамільтона, Джеймсома Медісона, Джона Джеєма.

Сутність зародження вчення про поділ влади вдало сформував В.С. Абашмадзе: "Треба визнати, що вчення про поділ державної влади настільки античне як і сама держава й право. Вчення про поділ державної влади розвивається поступово і лише в епоху абсолютизму стає пануючим" [1.с.4-5] . На підтвердження свого висновку В.С. Абашмадзе посилався на Монтеск'є, який вивчення історії вчення про розділення державної влади "починає з античної епохи". Вказане твердження зводиться до того, що засновниками вчення про розподіл державної влади є античні мислителі Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

Спочатку теорія поділу влади була спрямована на обґрунтування обмеження влади короля, а пізніше стала використовуватися як теоретична та ідеологічна база боротьби проти різних форм диктатури.

Ще в теорії ідеальної держави Платона ми знаходимо вказівки на необхідність розподілу функцій між окремими органами, коли керуючись мотивами підвищення ефективності державного управління, він пропонує виокремлювати такі специфічні функції як управління, законодавство, суддівство та військова справа. Причому виконання кожної з цих функцій відповідає певній доброчинності, а тому всі вони повинні бути розподіленими відповідно до природних здатностей тих, хто займатиметься цією діяльністю.

Аналіз політичних структур і форм правління Платоном, Аристотелем та іншими античними мислителями підготував ґрунт для обґрунтування цього принципу в епоху Просвітництва. Аристотель в "Політиці" визначив державу як політичний союз, що прагне досягнення загального блага. Він цілком логічно прийшов до необхідності розбудови такої моделі організації державної влади, яка б дозволяла якнайкраще і якнайповніше реалізовувати цей принцип загального блага. При цьому варто звернути увагу на те, що для всіх трьох виділених ним форм правління, а це монархія, аристократія і демократія. Аристотель визнає існування спільної основи, цією основою виступає сам принцип організації влади. До таких функцій Аристотель відніс законодавство, управління та здійснення судових функцій.

У IV ст. до н. е., Аристотель у «Політиці» вказав на три елемента в державному ладі: законодавчо-дорадчий орган, магістратура та судові органи. Через два століття видатний грецький історик і політичний діяч Полібій (210-123 рр. до н. е.) зазначив на перевагу такої форми правління, при якій ці складові елементи, протидіючи, стримують один одного. Він писав про легендарного спартанського законодавця Лікурга, який встановив форму правління, що поєднала «всі переваги найкращих форм правління, щоб жодна з них не розвивалася без міри і не перетворювалася на споріднену їй зворотну форму, щоб всі вони стримувалися прояву властивостей взаємної протидії і жодна не тягнула б у свою сторону та не переважувала інших, щоб в кінцевому результаті, держава незмінно перебувала у стані рівномірного коливання і рівноваги».

Одним з перших поділ влади на законодавчу та виконавчу запропонував італійський мислитель - М. Падуанський. Він є автором політичного твору під назвою "Захисник миру". На його думку, законодавча влада повинна належати народові, а виконавча - монархові. Законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади, яка в основному діє через авторитет, яким її наділяє народ, та яка покликана строго дотримуватися меж закону.

Саме Падуанський першим запропонував політико-правову формулу - legislator humana, що в перекладі означає "народ-законодавець". Народ встановлює також і форму правління, а правителю належить виконувати волю народу: судити та виконувати закони. Закони виконуються ефективніше в той час, коли виконавча влада довіряється одному або кільком, а не усім. Саме основне, щоб їх дії виходили із загального рішення.

Обґрунтовуючи свою теорію Падуанський наводив такі основні аргументи:

законодавча влада має належати тому, хто зможе дати найкращі закони, тобто народові, оскільки закони видаються для загального блага та краще вбачаються усіма, аніж деякими особами;
законодавцем повинен бути той, чиї закони найкраще виконуються, тобто знову ж таки народ, адже більшість май найбільше сили, щоб змусити непокірливих виконувати закон.

Отже, згідно теорії Падуанського, народ це єдиний носій суверенітету та верховний законодавець. Мислитель одним з перших став проводити чітке розмежування між законодавчою і виконавчою владою держави.

Наступним важливим кроком у розвиткові теорії поділу державної влади стала політико-правова теорія видатного англійського мислителя Д. Локка, він одним з перших надав остаточної класифікації трьом основним функціям державної влади: видання законів, виконання законів та здійснення правосуддя. Саме Локку належить і теза про універсальний характер зазначених функцій. Для Д. Локка відносинами, які мають бути впорядкованими в першу чергу, є відносини власності та забезпечення особистої і колективної безпеки громадян. Таке упорядкування відбувається за допомогою законів. Якщо в державі існує законодавча влада, то паралельно з нею має з'явитися і така влада, яка б забезпечувала постійне виконання законів. Ці дві влади, за словами Локка, мають розглядатись як відокремлені одна від одної, оскільки, з однієї сторони, вони мають різні функції, а з іншої - вони надані різним органам державної влади. Саме тому, законодавча влада не може переймати на себе виконавчі функції, бо в такому випадку вона б змушена була діяти постійно. Виконавча влада діє завжди, але її ефективність вимірюється не якістю законів, а якістю виконання тих чи інших конкретних завдань. В результаті чого ця влада не повинна займатись законотворенням, бо створюючи нові закони, вона тим самим забрала у самої себе час, який необхідний для виконання вже існуючих нормативно-правових актів.

Локк дав таке визначення законодавчій владі: це влада, яка має право вказувати як повинні вжити силу держави для збереження її самої та її членів. Потрібно, щоб весь час існувала влада, яка би спостерігала за виконанням тих законів, які створені та залишаються в силі. Також Локк зазначав, що законодавча влада за необхідністю має бути верховною, а інші гілки влади в особі членів суспільства виходять з неї та підлеглі їй.

Дж. Локк надав теорії "розподілу влади" характер універсальної доктрини. Ним також були розвинені її основні положення (про здійснення законодавчої влади суто через виборний представницький орган; про створення у зв'язку цим постійно діючого органу виконавчої влади; про неприпустимість представницькому органу займатися виконанням законів).

Погляди Локка теоретично осмислив і розвинув в класичну теорію поділу влади французький філософ і просвітитель Шарль Луї Монтеск'є (повне ім'я - Шарль Луї де Секондат, барон Марення і Монтеск'є). Його філософські й політичні погляди викладено у праці "Про дух законів" (1748). Ш. Монтеск'є був виразником інтересів буржуазії у її боротьбі проти феодалізму й політичного абсолютизму. Під «духом» законів Монтеск'є розумів те раціональне, закономірне в них, що зумовлене розумною природою людини, природою речей. Наявність та функціонування системи поділу влади в державі повинно оберігати суспільство від зловживань державною владою, узурпації влади та зосередження її в одному органі або однією особою, що призводить до деспотизму. Політико-правова теорія Монтеск'є — це перший систематичний виклад величезного історичного матеріалу, набутого в XVIII ст. Власне, він систематизував всі роздроблено існуючі політико-правові знання, розглянувши їх, як єдине ціле, складові частини якого знаходяться в історичному взаємозв'язку. Монтеск'є був одним з перших, хто розмежував поняття суспільства і держави. Він пов'язував появу держави з певним етапом історичного розвитку суспільства. Головна мета держави — примирення суперечностей, що виникли між людьми у суспільстві, і спрямування їх у русло правової форми вирішення спорів між приватними особами, застосовуючи загальну силу, якщо окремі індивіди не захочуть підпорядковуватися створеному правопорядку. Варто зазначити, що для Монтеск'є характерне розуміння фізичного світу, як такого, що має у своїй основі природні причини і частиною якого є і соціальні явища. Разом з тим, він погоджувався з ідеями французьких матеріалістів, які стверджували, що суспільство розвивається на законах, аналогічних до законів розвитку природи.

Джеймс Медісон (1751-1836 рр.) винайшов систему "стримувань і противаг", завдяки якій кожна з трьох влад є відносно рівною. Цей механізм стримувань і противаг Медісона і на даний час діє в США. Стриманням і противагами він називав частковий збіг повноважень трьох влад. Конгрес стримує президента своїм правом ратифікувати призначення в органи виконавчої влади, і він же стримує дві інші влади своєю владою асигнувати гроші.

Вперше та найбільш послідовно принцип розподілу влад був утілений в Конституції США 1787 p.

Основні положення теорії поділу влади наступні:

розподіл влади закріплено в конституції;
згідно з конституцією законодавча, виконавча і судова влада надаються різним органам і людям;
усі гілки влади рівні і автономні, жодна з них не може бути усунена будь-якою іншою;
жодна влада не може використовувати права, надані конституцією для іншої влади;
судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді.

Якщо закон суперечить конституції, то судова влада може оголосити його недійсним.

Спочатку теорія розподілу влади була спрямована на обмеження влади короля, а потім стала використовуватися як теоретична та ідеологічна база боротьби проти будь-яких форм диктатури.

Поняття "поділ державної влади" серед вітчизняних дослідників чітко сформулював В. Погорілко. Саме він, підтверджуючи принцип поділу державної влади вказує, що без тісної та всебічної взаємодії гілок влади - неможливе не лише формування, але й функціонування органів державної влади.

На термінологічному рівні у англомовних дослідженнях різні автори використовують два різні поняття: "separation of powers" та "distribution of powers". Обидва перекладаються на українську мову як "поділ влади". Але більш точно варто говорити про "поділ влади" і "розподіл влади". Якщо аналізувати перший варіант, то мова йде саме про поділ державної влади, а другий варіант уже характеризує розподіл специфічних повноважень між різними органами державної влади, які відповідно до отриманих повноважень конституюються у три базові напрями реалізації влади: законодавча, виконавча і судова.

Якщо "поділ влади" передбачає необхідність розгляду державної влади як результату додатку трьох типів влади, то "розподіл влади" вказує саме на розподіл всієї сукупності повноважень, які має держава.

Принцип розподілу влади сприйнятий теорією і практикою всіх демократичних держав. Поділ влади - це насамперед правова форма демократії. Практично для всіх перерахованих мислителів, принцип розподілу державної влади фактично тлумачився виключно як спосіб підвищення ефективності діяльності державних органів, а тому міг бути визначений не стільки принцип "поділу влади", скільки принцип "поділу функцій".

1.2. Основні положення теорії розподілу влади.

У період сучасності поділ влади - це атрибут правової демократичної держави. А сама теорія поділу влади - результат багатовікового розвитку державності, пошуку найбільш дієвих механізмів, що оберігають суспільство від деспотизму.

Теорія розподілу влад виникла не на порожньому місці, а стала логічним продовженням розвитку політико-правових ідей, що виникли в XVII столітті в Англії. Принцип поділу влади має дуже важливе значення для правової держави, оскільки "реалізація цього принципу виступає одним з конституційно-організованих проявів політичного плюралізму в державній сфері, здатного забезпечити таке необхідне для цивілізованого громадянського суспільства правління правового законом і неупереджене правосуддя."

Розглянемо детальніше основні положення теорії розподілу влад (за Монтеск'є). По-перше, існує три гілки влади: законодавча, виконавча і судова, які повинні бути розмежовані між різними державними органами. Якщо ж в руках одного органа сконцентрується влада, неоднакова за своїм змістом, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а отже , свободи громадян будуть порушуватися. Кожна гілка влади призначена для здійснення певних функцій держави. Основне призначення законодавчої влади - виявити право і сформулювати його у вигляді позитивних законів, обов'язкових для всіх громадян. Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, встановлюваних законодавчою владою. Завдання суддів у тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону. Судова влада карає злочини.

По-друге, повинна діяти система "стримувань і противаг", щоб влади контролювали свої дії між собою. Взаємодія законодавчої і виконавчої влади гарантує реальність права. За порушення законів міністри можуть бути притягнуті законодавчими зборами до відповідальності. У свою чергу, виконавча влада в особі глави держави стримує від сваволі законодавчу владу, будучи наділена правом накладати вето на рішення законодавчих зборів, та встановлює регламент його роботи і розпускає збори. Безперечно, в умовах сьогодення передбачений більш різноманітний і ефективний механізм "стримувань і противаг", ніж той, який ми бачимо в працях Ш.Монтеск'є, однак вже в його роботах були закладені основні принципи і інститути, за допомогою яких взаємодіють органи державної влади. Як правило, законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом, а внутрішнім її обмеженням є двопалатні побудова Парламенту. Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом і підзаконним характером. Судова влада підпорядкована Конституції і закону, а її внутрішній поділ втілюється в тому, що Конституційний Суд виділяється з усієї судової системи, змінюється коло повноважень прокуратури, вводяться системи спеціальних судів, світових суддів.

Однак, у конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влади. Законодавча влада явно відіграє домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою за своєю природою, а судову - взагалі напіввладою. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчих зборів - аристократії, нижня палата зборів - інтереси народу.

Таким чином, ми бачимо прагнення досягти компромісу в боротьбі буржуазії і прихильників абсолютизму.

Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний розвиток. Перш за все, варто згадати праці Ж.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є, він вважав, що "законодавча, виконавча і судова влади - особливі прояви єдиної влади народу". При цьому слід зазначити, що мова йде не тільки про владу певної соціальної спільності, навіть якщо це компроміс різних класів, спільно здійснюють політичне панування, політичне керівництво суспільством, а й про певної міри організаційної єдності : всі органи держави проводять в кінцевому рахунку загальну політичну лінію, яка визначається носієм реальної влади, і як правило, будуються по вертикалі. Руссо обґрунтовував необхідність боротьби з феодалізмом. Як погляди Монтеск'є, так і погляди Руссо знайшли своє найбільш повне і послідовне відображення в Конституції США 1787 року.

Також теорія поділу влади іноді застосовується щодо поділу влади між суб'єктом федерації і федеральними державними органами, беручи за основу взаємовідносин органів різних рівнів влади одне з положень теорії розподілу влади - наділення гілок влади суворо певними повноваженнями. Такий підхід дозволяє уникнути національних конфліктів. Всі ці "нововведення" - це спроба пристосувати класичну теорію до реальних особливостей конкретних держав. Суть же теорії при цьому не змінюється, тому що не змінюється головне - система "стримувань і противаг".

У зв'язку з інформатизацією суспільства в XX столітті в сучасній теорії держави і права прийнято виділяти ще одну гілку влади - "четверту владу" - засоби масової інформації. Справа в тому, що телебачення, радіо, преса та інші засоби масової інформації, які стали в наш час доступними майже всім верствам населення, не просто інформують суспільство про ті чи інші політичні події, але і нав'язують людям свою оцінку того, що відбувається, свої ідеали. Вони мають можливість маніпулювати громадською думкою. Нам важко уявити собі передвиборчі кампанії без участі засобів масової інформації, жоден закон не буде діяти, поки він не опублікований, тобто "четверта влада" є необхідною частиною функціонування системи державних органів. Засоби масової інформації відіграють дуже важливу роль в системі "стримувань і противаг", стримуючи дії органів держави. В результаті такого широкого впливу на життєдіяльність держави і суспільства можна з упевненістю назвати засоби масової інформації "четвертою владою".

Такі основні доповнення які зазнала концепція поділу влади за більш ніж двохсотрічну історію свого існування, ця теорія знайшла дуже широке застосування в державно-правовій практиці багатьох країн. Теорія поділу влади стала одним з основних гарантів прав і свобод людини, саме в тих країнах, де реалізація даної концепції має найбільш міцні традиції, демократичні принципи знайшли саме широке застосування. Друга перевага державної системи, заснованої на принципі поділу влади - це відносна стабільність внутрішньополітичного становища держави, тому що поділ влади дозволяє виходити з критичних ситуацій на основі норм конституції, за допомогою консенсусу соціальних сил.

Взагалі, зараз важко судити про результати застосування теорії поділу влади на практиці, тому що застосування цього принципу неможливо відокремити від інших тенденцій у розвитку держав: прагнення до демократії, створення громадянського суспільства і правової держави.

Принцип поділу влади є одним із основних критеріїв визначення держави як демократичної організації суспільства. Його відсутність є свідченням недемократичності державної влади. Використовуючи поняття "поділ державної влади" варто виходити з того, що попри виокремлення трьох гілок влади, сама державна влада залишається єдиною та неподільною.

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПОДІЛУ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ.

Важливою складовою конституційного права України є сукупність правових норм, які закріплюють систему, правовий статус, принципи організації та діяльності органів нашої. При вивченні питань, присвячених органам держави влади, варто звернути особливу увагу на єдність системи органів держави, на засади розподілу державної влади в Україні.

У Конституції України зазначено, що народ України є єдиним джерелом державної влади. Це означає, що вся повнота влади належить народові та здійснюється на основі Конституції України безпосередньо, і через систему органів державної влади та місцевого самоврядування. Водночас державна влада в Україні будується за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову.

Державна влада — це політичне керівництво суспільством за допомогою державного апарату управління для реалізації важливих повноважень держави. Державна влада повинна бути повною і єдиною публічною владою в суспільстві, яка здійснюється від імені народу і представляє інтереси всього суспільства. Суть держави і здійснювані нею функції, принцип розподілу влади визначають систему органів Української держави, принципи їх організації та діяльності.

Усі органи Української держави мають такі загальні ознаки:

Кожен орган держави є складовою частиною державного апарату і становить єдину систему.
Кожен орган держави призначений для здійснення відповідних завдань і функцій держави.
Кожен орган держави діє від її імені та наділений державно-владними повноваженнями.
Усі органи держави створюються та діють в установленому законом порядку.
Органи держави уповноважені приймати рішення в межах їх компетенції, які мають загальнообов’язковий характер і підлягають безумовному виконанню іншими органами, громадянами і посадовими особами.
Органи держави наділяються правом у передбачених законом випадках вживати заходи державного примусу.

До системи органів Української держави входять представницькі органи державної влади (Верховна Рада та органи місцевого самоврядування). Однак законодавчу владу в Україні здійснює тільки Верховна Рада України, а право приймати закони належить також всеукраїнському референдуму. Особливу роль у системі державних органів України відіграє інститут Президентства. Президент України є главою держави і виступає від її імені.

До органів виконавчої влади відносяться Кабінет Міністрів України та система центральних і місцевих органів виконавчої влади (міністерства, державні комітети, відомства, місцеві державні адміністрації).

Судова влада здійснюється системою незалежних судів. До складу судової системи України входять: Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

Законодавча влада є відокремленою в умовах поділу влад гілкою влади, яка має виняткові повноваження на прийняття законів. Законодавча влада — це повноваження видавати загальнообов'язкові нормативно-правові акти, що належить народу; вираз волі народу, інтересів народу; система органів держави, що мають право приймати закони.

Органами законодавчої влади є парламенти. В різних країнах вони називаються по-різному, наприклад, у Росії - це Федеральні Збори, в США - Конгрес, в Україні - Верховна Рада.

У сучасній державі законодавча влада носить представницький характер. На основі виборів народ передає владу своїм представникам і таким чином уповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. В цьому розумінні можна говорити про первинність представницьких органів в механізмі державної влади, їхньому пріоритеті та верховенстві. Законодавча влада є першою серед рівних.

Головною функцією законодавчої влади є законодавче регулювання суспільних відносин. Згідно з Конституцією України, Верховна Рада України є єдиним законодавчим органом нашої країни.

Разом із безпосередньою законотворчістю, законодавчий орган має ще й інші важливі повноваження. Особливу парламентську прерогативу складає рішення фінансових питань: розгляд проекту державного бюджету та контроль за витрачанням фінансових коштів держави.

Парламент бере участь у формуванні органів виконавчої, та частково й судової влади. Залежно від форми правління, парламент в тій чи іншій мірі бере участь у процедурі призначення глави уряду та кабінету. Вираз недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські розслідування служать могутніми засобами парламентського контролю. Парламентський контроль призначений для того, щоб законодавча влада була в курсі урядової політики, що проводиться. Тому варто виділити такі важливі функції законодавчого органу:

законодавча діяльність є визначальною в компетенції парламенту;
представницька функція пов'язана із забезпеченням партійного, територіального, корпоративного, етнічного представництва;
установча функція полягає в затвердженні та призначенні різних осіб на державні пости, створення організаційних структур, спеціальних комісій тощо;
функція контролю та відповідальності проявляється в обговоренні основних напрямів урядової політики, бюджету та звіту про його виконання, парламентських запитів депутатів уряду або міністру, контрольній діяльності парламентських комісій, виразі недовір'я уряду.

Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів: уряду, міністерств, відомств та інших вищих державних органів. Зокрема, Верховна Рада України дає згоду на призначення Прем'єр-Міністра та Генерального прокурора. Також Верховна Рада згідно з нормами Конституції України здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Представницький характер законодавчої влади дає підстави визначити саме її першою у системі поділу державної влади.

Виконавча влада має право безпосередньо управляти державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд, назва якого встановлюється Конституцією і законодавством. Дуже часто уряд має офіційну назву - Кабінет міністрів. Очолює уряд його глава - прем'єр-міністр або голова Ради Міністрів, канцлер чи державний міністр.

У президентських республіках, де дана посада відсутня, головою уряду є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять заступник (віце-прем'єр) та міністри, які очолюють окремі відповідні міністерства.

Згідно з Конституцією України, вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який очолює Прем'єр-Міністр України. До системи виконавчої влади також входять центральні органи виконавчої влади - міністерства, державні комітети, відомства та місцеві державні адміністрації.

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади і є відповідальним, підзвітним і підконтрольним їй. Однак також покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням. З усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти, що мають підзаконний характер. Крім того, виконавча влада здійснює функцію підзаконного регулювання суспільних відносин. Кабінет Міністрів України на основі Конституції та законів України приймає постанови.

Основні принципи, на яких здійснюється виконавча влада:

оперативність;
- підзаконність;
- організація на сонові адміністративної підлеглості;
- підзвітність перед представницькими органами.

Отже, призначення органів виконавчої влади охоплює: виконавчу діяльність - здійснення тих рішень, які прийняті органами законодавчої влади; та розпорядчу діяльність - здійснення управління через видання підзаконних актів та виконання організаційних дій.

Судова влада є незалежною, вона охороняє право та виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.

Судова влада здійснюється одноособово суддею або судовою колегією у формі судової процедури. Межі дії судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципами права.

Суд покликаний здійснювати належні йому функції керуючись лише законом та правом. Будь-яке втручання в діяльність судів і судових засідателів зі здійснення правосуддя є недопустимим і має наслідком передбачену законом відповідальність.

В Україні суд не може привласнювати собі функції законодавчої або виконавчої влади. Делегування своїх функцій судами, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами є недопустимим. Роль судової влади полягає у стримуванні законодавчої та виконавчої влад в рамках права та конституційної законності через здійснення конституційного нагляду та судового контролю за ними.

Окрім правосуддя, суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Судовий захист прав і свобод людини в умовах формування правової державності має стати основною формою їх юридичного захисту і тому підлягає всебічному розвитку і підтримці. Судова влада посідає особливе місце в системі державно-правових інститутів правової державності.

Отже, основними функціями судової влади є: охоронна (охорона прав); функція правосуддя (захист та відновлення прав); контрольно-наглядова (за іншими гілками влади).

Виділення законодавчої, виконавчої і судової влади - це поділ державної влади по горизонталі. По вертикалі влада розподіляється між усіма органами та посадовими особами, що належать до тієї чи іншої гілки влади.

2.2. Система "стримувань і противаг" як умова реалізації поділу влади в Україні.

Проблематика системи "стримувань і противаг" розглядається в контексті досліджень принципу поділу державної влади, що призводить до узагальненого характеру дослідження її теоретико-правової суті, та аналізу окремих її елементів, без дослідження системи стримувань і противаг як комплексного системного конституційно-правового явища. Системі "стримувань і противаг" присвячені праці багатьох українських вчених (В. Авер’янова, Н. Гайдаєнка, А. Георгіци, В. Журавського, М. Козюбри, О. Леванчук, Р. Мартинюка, І. Сало, О. Скакун, В. Селіванова, С. Серьогіної, В. Шаповала.

Серед проблем, які на даний час виходять на перший план в контексті становлення та розвитку вітчизняної науки конституційного права, можна обґрунтовано виділити питання, пов’язані з забезпеченням та реалізацією фундаментальних принципів конституційного ладу, які визначають не лише цілі та цінності суспільного розвитку в Україні, але і вказують на ті конкретні механізми, які сприяють розв’язанню складних ситуацій, що виникають в процесі державно-правового розвитку. До таких фундаментальних принципів відноситься і принцип поділу державної влади, який міцно увійшов до переліку базових принципів сучасного конституціоналізму.

Невід’ємною складовою концепції поділу державної влади, як способу організації державної влади виступає система "стримувань та противаг". На даний час концепція поділу влади та системи "стримувань і противаг" є невід’ємними елементами демократії та правової держави, які забезпечують належний рівень політичних свобод та захисту прав людини і громадянина. Ступінь реалізації цих принципів характеризує ступінь розвиненості демократичної держави та являється однією із найважливіших цінностей в системі демократії [15; c. 8].

Суть принципу поділу влади полягає в тому, що єдина державна влада організаційно й інституційно розділяється на три відносно самостійні гілки – законодавчу, виконавчу і судову. Поділ влад не означає повної їхньої ізоляції, а передбачає їх взаємозалежність та взаємодію. Жодна з гілок влади не у змозі здійснювати всі функції держави, вони можуть виконуватися тільки спільно різними органами, а це означає взаємодію всіх гілок влади. Також поділ влади на окремі гілки не є абсолютним стосовно відповідних державних органів, тому, концепція поділу влади виключає ізольованість гілок влади, а отже, неможливість побудови так званої “китайської стіни” між різними гілками влади. Єдність державної влади при необхідному розмежуванні її гілок породжує переплетення деяких елементів, їх взаємодію, взаємозалежність, взаємопроникнення, що втілено у концепції системи стримувань і противаг.

Існують різні точки зору на співвідношення концепції поділу влади та системи стримувань та противаг. О. Леванчук вважає, що у сучасну епоху принцип розподілу влади не діє автоматично: він потребує засобів забезпечення у вигляді певних правових гарантій і механізмів, системи стримувань і противаг [8; c. 20]. Р. Мартинюк зазначає, що принцип принципу поділу влади є лише одним із політико-правових засобів обмеження влади; суттєво обмежуючи можливості виникнення авторитарного правління, у повній мірі він “спрацьовує” як механізм стримувань і противаг у державному владарюванні лише в суспільстві з високою політичною і правовою культурою, за умов стабільної політичної системи, ефективного функціонування економіки. Сучасність ж доводить, що ефективність здійснення влади в державах не стільки залежить від конфігурації владних інститутів, скільки від дієвої системи стримувань та противаг між ними. Функціонування системи "стримувань і противаг" можливе тільки за умов інституційно-розділених гілок державної влади, а незалежне існування гілок державної влади стає реальним тільки за умов існування механізму контролю і балансу між ними, що зумовлює взаємозалежність та нероздільність принципів поділу влади та системи стримувань і противаг.

Сутністю системи "стримувань і противаг" є усунення узурпації влади однією із гілок: на будь-яку спробу будь-якої гілки влади перебрати на себе функції та повноваження іншої гілки остання має законодавчо закріплені механізми протидії аж до усунення узурпатора з державної посади. При цьому жодна з гілок державної влади, яка втілює відповідну функцію, не має пріоритету щодо інших.

Отже, система "стримувань і противаг" передбачає рівність між гілками влади, яка забезпечується цілісною системою взаємодії різних її елементів. Варто зазначити, що юридична рівність законодавчої, виконавчої та судової влад пояснюється в межах теорії поділу влад тим, що державні органи не є носіями влади, а тільки повноважень, тому ні один з них не може бути виразником волі народу як її єдиного джерела. Виразником такої волі вони можуть бути всі разом і в рівній мірі в межах закону. Однак, слід зазначити, що в умовах функціонування сучасних форм правління повна рівновага гілок влади є ідеалом, тому більш доцільним є вживання терміну “динамічна рівновага”, що означає, що дисбаланс гілок влади допускається в межах, визначених конституцією.

Така рівновага не передбачає пріоритет однієї із гілок державної влади над іншими, а тальки закріплення розширеного обсягу повноважень даної гілки влади в конституції відповідної держави. Реалізація системи "стримувань і противаг" пов’язується з необхідністю не лише запобігти надмірному зосередженню влади, а й забезпечити стабільність і сталість діяльності державних інститутів.

Концепція "стримувань і противаг" функціонує на основі тріади базисних принципів системи стримувань і противаг: взаємодії, взаємозалежності та взаємопроникненні гілок державної влади.

По принципових питаннях державної політики всі гілки влади повинні діяти погоджено, інакше неможливо управляти суспільством. У процесі функціонування державного механізму об’єктивно можлива неузгодженість дій гілок влади, та частково і пряме протистояння між ними. Світовий дослід показує, що надійним засобом усунення негативних явищ, які виникають під час організації та функціонування державної влади, є система "стримувань і противаг", через яку відбувається взаємодія різних гілок влади у процесі вирішення ними загальнодержавних питань. Спільна діяльність усіх гілок влади випливає із суті механізму балансу і контролю, це передбачає угоджену діяльність гілок влади для запобігання узурпації влади. Взаємодія гілок влади є одним з фундаментальних принципів системи "стримувань і противаг", через те, що при співпраці влади посилюється взаємний їхній контроль, а це в свою чергу ускладнює можливість захоплення влади однією з гілок державної влади.

Система "стримувань і противаг" фактично не може існувати без взаємозалежності гілок влади. Для того, щоб жодна з гілок влади не могла домінувати над іншими, кожна гілка влади повинна здійснювати частину своїх повноважень спільно з іншими владами. Залежність однієї гілки влади від становища іншої у своїй основі створює механізм співпраці і взаємозалежності, що забезпечує механізм контролю за діями державних органів. Втручання однієї гілки влади у сферу компетенції іншої не варто розглядати як порушення принципу поділу влади, оскільки дане порушення має тимчасовий характер і носить виключно позитивний наслідок, бо запобігає узурпації влади. Саме можливість втручання одного органу державної влади в компетенцію іншого забезпечує досить ефективну превентивну дію.

Самостійний статус гілок влади забезпечується різними способами їхнього формування та строками повноважень. Зміна конфігурації політичних сил через різні терміни повноважень гілок влади надає можливість одночасного перебування на чолі державної влади політичних партій з різними ідеологічними позиціями, а це в свою чергу посилює взаємний контроль усіх гілок державної влади. Найбільш ефективним методом запобігання узурпації влади системи "стримувань і противаг" є юридичні методи втручання однієї гілки влади у сферу компетенції іншої. Таке втручання не розглядається як порушення принципу поділу влади, адже метою його застосування є усунення обставин узурпації влади та запобігання авторитарним тенденціям серед гілок влади. Як зазначає професор А. Мишин: “сам принцип поділу влади передбачає певний стан напруги між гілками влади для підтримки рівноваги всієї системи". А це означає, що принцип поділу влади первинно передбачає ефективний механізми впливу однієї гілки влади на іншу, що реалізується у елементах системи "стримувань і противаг".

Практика застосування системи "стримувань і противаг" засвідчує факт залежності механізму контролю і балансу не лише від юридично закріплених у правових актах елементів даного механізму, але і від чинників неюридичного характеру. До таких чинників варто віднести характер та особливості політичної системи, стан економічної системи держави, рівень правосвідомості громадян та інші чинники.

Згідно дослідження науковців М. Логунова та В. Шахова, система "стримувань і противаг" – це взаємодія і взаємний контроль між незалежними гілками влади. Дана система призначена не допускати порушення ними закону і здійснювати взаємовідносини між гілками влади на засадах рівності перед законом. Найбільш поширеними підходами до розуміння поняття системи "стримувань і противаг" є інституціональний та системний. На основі інституціонального підходу здійснюється аналіз та виявлення основних інститутів даної системи та аналіз їх взаємозв’язків. А системний метод пояснює систему "стримувань і противаг", як певну систему взаємопов’язаних елементів, поодинокі елементи якої не в змозі забезпечити баланс влади у системі.

На основі аналізу сутності та поняття системи "стримувань і противаг", варто виділити основні її специфічні ознаки:

системність та цілісність її елементів (концепція стримувань і противаг діє як цілісна система взаємопов’язаних елементів, поодинокі елементи якої не в змозі забезпечити баланс влади);
взаємозалежність (з принципом поділу влади забезпечує ефективну його реалізацію, як невід’ємний елемент її функціонування);
базується на взаємодії, взаємозалежності та взаємопроникненні гілок влади як первинних принципах реалізації та функціонування системи "стримувань і противаг";
реалізується через систему політико-правових засобів втручання однієї гілки влади у сферу компетенції іншої;
забезпечує сталість та ефективність механізму державної влади при реалізації функцій та завдань держави;
запобігає узурпації влади;
гарантує основні права і свободи людей, тим самим створюючи базу для існування демократичної правової держави.

Таким чином, система стримувань і противаг є засобом організації взаємодії вищих органів державної влади, який передбачає функціонування цілісної системи взаємопов’язаних конституційно-правових та політико-правових інститутів, які в свою чергу забезпечують взаємодію та взаємозалежність повноважень гілок державної влади, з метою їх урівноваження та створення дієвого механізму запобігання узурпації державної влади. А це гарантує дотримання основних прав та свобод людей, і стабільність та ефективність механізму державної влади.

РОЗДІЛ 3. СУДОВА ГІЛКА ВЛАДИ В УКРАЇНІ.

3.1. Судовий устрій в Україні.

Існує кілька аспектів розуміння змісту поняття "судоустрій": як сукупності норм, якими визначаються завдання, як принципи організації та діяльності, структура і компетенція судів, а також як система судів.

Досліджуючи напрями оптимізації судоустрою України, Л.М. Москвич зазначає, що судоустрій є організаційним оформленням судової системи. Шукаючи шляхи удосконалення організаційних умов для належного виконання основного призначення суду, дослідниця констатує, що пошук оптимальної для нашої держави моделі судоустрою ще не завершено.

Визначення поняття "судоустрій" на законодавчому рівні відсутнє, поряд з ним вживається ряд інших термінів без розкриття його змісту.

Судовий устрій становить собою сукупність норм, які визначають основоположні засади організації та діяльності, завдання, внутрішню будову та компетенцію судів і прирівняних до них органів, а також безпосередньо систему судів держави та систему органів, створених для обслуговування цієї системи. Судовий устрій передбачає певну побудову судової системи держави, яка забезпечує найбільш ефективне функціонування судової влади. Головними питаннями судового устрою є визначення:

правових засад організації судової влади та здійснення правосуддя;
системи судів;
основних вимог щодо формування корпусу професійних суддів;
системи та порядку здійснення суддівського самоврядування;
загального порядку забезпечення діяльності судів.

Ці питання, що стосуються організації судової влади в Україні, врегульовані відповідно до Конституції України Законом України «Про судовий устрій України» від 7 лютого 2002 р. При цьому таке регулювання низки із зазначених питань кардинально відрізняється від попереднього.

Перш за все це стосується судової системи України, яка є сукупністю всіх діючих в нашій державі відповідно до Конституції України судів, об'єднану єдністю завдань судової влади, принципів організації та функціонування судів, основних засад здійснення правосуддя.

Закон України № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, визначає систему судів загальної юрисдикції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування і встановлює систему та загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів.

Закон про судовий устрій і статус суддів передбачає створення Вищого спеціалізованого суду України для розгляду цивільних і кримінальних справ, зменшення кількості суддів Верховного суду, обмеження його функцій, ліквідацію військових судів, обов'язкове призначення членами Вищої ради юстиції суддів, вибраних безстроково.

7 липня 2010 року депутати врахували одну з рекомендацій Венеціанської комісії щодо участі президента в процедурі призначення особи на посаду судді.

13 січня 2015 року Верховна рада України підтримала у першому читанні два законопроекти в рамках судової реформи, одним з яких був президентський законопроект "Про забезпечення права на справедливий суд". Депутати підтримали і запровадження електронного судочинства. Як зазначається у висновку профільного парламентського комітету, даний проект закону закладає правові засади для проведення судової реформи, яка б забезпечила ефективний захист прав і свобод громадян, інтересів юридичних осіб в судовому порядку, практичну реалізацію права на справедливий суд.

Зокрема законопроект розширює права громадян щодо гарантій рівності перед законом і судом, гласності, відкритості судового процесу, обов'язковості рішень суду, унормування неупередженого розподілу судових справ.

Відповідно до міжнародних стандартів унормовуються питання утворення судів, призначення суддів на адміністративні посади, оптимізації складу судів і їх діяльності. Органи виконавчої влади не матимуть впливу на процедури утворення судів та призначення кількості суддів. Зменшується кількість адміністративних посад у судах та складів суддів приводиться у відповідність до реального навантаження. Стають більш прозорими порядок призначення судді на посаду, включно з процедурами добору кандидатів, відбіркового і кваліфікаційного іспитів, підготовки і навчання кандидатів на посади суддів.

Також регламентується незалежне оцінювання професійного рівня судді, від результатів якого залежатиме його подальша кар'єра.

У жовтні 2014 року Арсеній Яценюк заявив, що країна потребує нової редакції закону "Про судоустрій і статус суддів", який би повернув довіру населення до судової влади і повернув би Верховному суду статус найвищої судової інстанації.

Справедливість, доброчесність і незалежність мають стати ключовими цінностями для оновленого суддівського корпусу. Головними інструментами утвердження нової якості судді будуть: прозорий конкурсний добір на всі суддівські посади; справедливі механізми відповідальності; реальне суддівське самоврядування; громадський контроль за судовою системою і судочинством. У результаті успішної судової реформи зросте довіра до суду. Україна підніметься до рівня європейських держав у міжнародних рейтингах щодо подолання корупції, незалежності правосуддя, доступності суду.

Основні завдання реформи:

1. Досягнути незалежності суддів та запровадити механізми їх відповідальності за недоброчесну поведінку. Оновити суддівський корпус.

2. Забезпечити кращу доступність і ефективність правосуддя.

Стан судової системи України на сьогодні характеризується трьома ключовими проблемами.

Перша – це корупція, що, на жаль, вразила суддівський корпус та є зручною не лише для суддів, а і для тих, хто за допомогою корупції має можливість «вирішувати» свої питання у судах.

Друга проблема – це політична залежність суддів. Сьогодні призначення суддів та кар’єра суддів залежить від Президента і Верховної Ради. Дзвінком «згори» суддям наказують, яке рішення вони мають прийняти. Така звичка бути залежними призвела до того, що суддівство звикло з цією системою і бачить свою роль в обслуговуванні інтересів політичної влади і зароблянні грошей, а не в захисті прав людей та утвердження верховенства права.

Третя проблема – це неефективність діяльності судів, що потребує оптимізації людських та матеріальних ресурсів, спрощення процедур.

20 березня 2015 року Рада експертів з конституційного права Європи - Венеціанська комісія - ухвалила висновки щодо закону України "Про судоустрій та статус суддів", а також про внесення змін до закону про Вищу раду юстиції. В цілому Венеціанська комісія назвала закон послідовним, добре зведеним і таким, що виконує попередні рекомендації Венеціанської комісії. Зокрема, комісія вітає зміцнення ролі Верховного суду, формальну роль президента у призначенні суддів, введення переліку підстав для настання відповідальності за порушення присяги тощо.

Однак у комісії наголосили про те, що серйозні проблеми залишаються і їх потрібно вирішувати на конституційному та законодавчому рівнях, зокрема, необхідно передбачити використання інших мов, ніж українська. Функції президента у підписанні сертифікатів суддів і вимога приведення судді до присяги у присутності президента мають бути переглянуті; відсторонення корумпованих представників судової влади має здійснюватись справедливо.

Крім того, оцінка кваліфікації суддів має узгоджуватися з процесом люстрації. У Венеціанській комісії зазначили при цьому, що "найсерйозніші проблеми, які стосуються незалежності судових органів в Україні, лежать в конституційних положеннях, а не в законі про судоустрій. Тому комісія наголосила на необхідності поправок до Конституції, зокрема, щодо ролі Верховної ради у призначенні і звільненні суддів. Крім того, "мають бути видалені з Конституції повноваження президента з встановлення і ліквідації судів".

3.2. Повноваження та компетенція вищих спеціалізованих судів Верховного суду України.

Відповідно до Конституції України, вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Побудова правильної судової системи обовязково передбачає ліквідацію всіх вищих судів та передання їх функцій відповідним палатам Верховного Суду України (ВСУ), що в свою чергу обовязково вимагає попереднього внесення змін не лише до Закону України "про судоустрій і статус суддів", а й до Конституції України.

Окрім суто законодавчих проблем, така організація судової системи призведе до перевантаження Верховного Суду України справами, що може мати наслідком порушення прав учасників процесу на розгляд їх справи в розумний строк.

Через створення спеціалізованих судів, які повинні виконувати лише функцію касаційного провадження і не будуть перевантажені іншими повноваженнями, що здійснював Верховний Суд України, касаційне оскарження в дійсності стане додатковою гарантією захисту прав людини і сприятиме винесенню, остаточного, справедливого і законного рішення суду в розумні строки.

Історія функціонування Верховного суду України знає випадки, коли справи тривалий час знаходилися у Верховному Суді України, очікуючи своєї черги на розгляд, у зв'язку з чим довелося навіть тимчасово передавати відповідні повноваження апеляційним судам, щоб хоч якось розвантажити Верховний Суд та надати можливість особам, які очікують касаційного розгляду судової справи, отримати судовий захист. І це було лише тоді, коли Верховний Суд України був касаційною інстанцією тільки в системі судів. Можна тільки уявити швидкість розгляду справ у разі, якщо йому будуть передані повноваження суду касаційної інстанції ще й у господарських та адміністративних справах.

У випадку повернення Верховному Суду України повноважень суду касаційної інстанції залишається невизначеною доля справ щодо перегляду судових рішень з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Варто зазначити, що після того, як повноваження суду касаційної інстанції були передані Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Верховний Суд України почав значно уважніше ставитися до розгляду цієї категорії справ.

Повноваження, порядок скликання і роботи Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ передбачені статтею 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», зокрема:

1. Пленум вищого спеціалізованого суду діє у складі всіх суддів вищого спеціалізованого суду для вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням єдності судової практики у справах відповідної судової юрисдикції, та інших питань, віднесених до його повноважень цим Законом.

2. Пленум вищого спеціалізованого суду: призначає за поданням голови вищого спеціалізованого суду з числа суддів вищого спеціалізованого суду та звільняє з посади секретаря пленуму вищого спеціалізованого суду; узагальнює з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції практику застосування матеріального і процесуального закону; заслуховує інформацію про стан правосуддя у відповідній судовій юрисдикції та практику вирішення окремих категорій справ; приймає рішення про звернення до Верховного Суду України про направлення конституційного подання щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та щодо офіційного тлумачення Конституції законів України; затверджує Регламент пленуму вищого спеціалізованого суду; за результатами узагальнення судової практики дає роз'яснення рекомендаційного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції; затверджує положення про Науково-консультативну раду вищого спеціалізованого суду та визначає її персональний склад; визначає персональний склад редакційної колегії друкованого органу вищого спеціалізованого суду; розглядає та вирішує інші питання, віднесені законом до його повноважень.

3. Пленум вищого спеціалізованого суду скликається головою вищого спеціалізованого суду в разі потреби або на вимогу не менш як п'ятої частини від складу суддів вищого спеціалізованого суду, але не рідше двох разів на рік. Про день і час скликання пленуму його учасники повідомляються не пізніш як за десять днів до засідання. У цей же строк надсилаються матеріали щодо питань, які виносяться на розгляд пленуму.

4. Засідання пленуму вищого спеціалізованого суду є повноважним за умови присутності на ньому не менше двох третин від складу пленуму.

5. На засідання пленуму можуть бути запрошені судді судів відповідної спеціалізації, представники органів державної влади, наукових установ, громадських організацій, засобів масової інформації та інші особи.

6. Постанови пленуму приймаються відкритим голосуванням більшістю голосів членів пленуму, підписуються головуючим на засіданні пленуму та секретарем пленуму і публікуються в офіційному друкованому органі вищого спеціалізованого суду.

7. Секретар пленуму вищого спеціалізованого суду організовує роботу секретаріату пленуму, підготовку засідань пленуму, забезпечує ведення протоколу та контролює виконання постанов, прийнятих пленумом вищого спеціалізованого суду.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є такі:

Вищий господарський суд України;
Вищий адміністративний суд України;
інші відповідні вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України.

Відповідно до статті 39 Закону України "Про судоустрій України" вищий спеціалізований суд України наділений такими повноваженнями: розгляд в касаційному порядку справ відповідної судової юрисдикції, а також інших справ у випадках, визначених процесуальним законом; ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики; надання методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; надання спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційних роз'яснень з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції.

Розгляд справ у вищому спеціалізованому суді здійснюється колегіально.

У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.

Для вирішення організаційних питань у вищому спеціалізованому суді діє президія суду у складі голови суду, його заступників, заступників голів палат, а також суддів даного суду, обраних до складу президії. Для вирішення загальних питань діяльності відповідних спеціалізованих судів у вищому спеціалізованому суді діє Пленум вищого спеціалізованого суду.

У складі Верховного Суду України діють:

Судова палата у цивільних справах;
Судова палата у кримінальних справах;
Судова палата у господарських справах;
Судова палата в адміністративних справах;
Військова судова колегія.
У Верховному Суді України діють Президія та Пленум Верховного Суду України.

Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України.

Верховний суд України є не лише найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, але й символом єдності судової влади та судової системи України, а також і судової практики. Існування найвищого судового органу, до якого можна оскаржити рішення будь-якого суду, створює умови для вироблення єдиних підходів до правозастосування, недопущення виникнення конкуруючих судових систем у державі.

Існування ж кількох незалежних вертикалей в судовій системі, навпаки, може призвести до застосування одних і тих самих норм матеріального права, виникнення проблем у визначенні юрисдикції конкретних справ, оскільки не буде єдиного центру прийняття остаточного рішення з цих питань.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, своєчасний та неупереджений розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оскаржуваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Варто пам'ятати, що будь-які зміни, реорганізація судової системи повинні бути спрямовані не на перерозподіл владних повноважень та утворення нових посад, а на вдосконалення системи відправлення правосуддя та забезпечення більш ефективного виконання завдань судочинства взагалі ти цивільного судочинства в цілому.

У зв'язку з цим необхідно підтримати пропозицію щодо надання можливості громадянину звертатися за захистом до Верховного Суду України із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми процесуального права.

3. Конституційний суд України.

Конституційний Суд України - одна з головних ланок правової системи України. Його головне завдання полягає у контролі за відповідністю низки правових актів та Конституції України. Конституційний Суд також є єдиним органом державної влади, уповноваженим давати офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Конституційний суд покликаний забезпечити баланс повноважень між органами державної влади та визначити можливі правові механізми вирішення конституційних конфліктів, що виникають між ними.

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів. Вони призначаються в рівній пропорції (по шість суддів) Президентом України, Верховною Радою та з'їздом суддів України строком на дев'ять років без права бути призначеними на повторний строк.

У своїй діяльності Конституційний Суд нерідко виступає своєрідним арбітром у політичних протистояннях між гілками влади. Саме тому до його незалежності та об'єктивності ставляться особливі вимоги. Конституція передбачає механізм спільної відповідальності вищих владних інституцій за формування єдиного органу конституційної юрисдикції держави. Найважливішим повноваженням Конституційного Суду України є перевірка на предмет відповідності Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента, актів Кабінету Міністрів України. Логічним продовженням цієї функції Конституційного Суду України є подання ним висновків щодо відповідності Основному Закону міжнародних договорів України - як тих, що вже діють, так і тих, що тільки вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. Справа в тому, що чинні міжнародні договори України є частиною законодавства держави і навіть мають вищу юридичну силу порівняно з національними правовими актами.

Інколи у практиці застосування тих чи інших законодавчих актів виникає потреба в офіційному тлумаченні деяких правових положень. Це трапляється, зокрема, коли вони суперечать положенням інших законів або положенням того ж закону, сформульовані нечітко тощо. У такому разі Конституційний Суд пояснює справжній зміст положення Конституції або закону, щодо якого виникли сумніви, порядок його застосування, а у разі необхідності робить висновок про неконституційність тієї чи іншої норми закону. Такий механізм покликаний забезпечити захист прав та свобод людини і громадянина, а також однакове застосування законодавства на території України.

На Конституційний Суд України також покладена важлива функція подання висновків щодо дотримання конституційного порядку розслідування та розгляду справи про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту.

До відання Конституційного Суду України віднесені питання виняткової державної ваги. Тому право звертатися до нього з тих чи інших підстав має обмежене коло осіб. Право на подання до Конституційного Суду щодо прийняття ним рішень про конституційність законів, указів Президента та інших правових актів, на які поширюється компетенція Конституційного Суду, мають Президент України, не менш як сорок п'ять народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Звертатися до Конституційного Суду з питань дачі ним висновків про відповідність Конституції України міжнародних договорів України можуть лише Президент та Кабінет Міністрів України, які безпосередньо здійснюють зовнішню політику держави, у тому числі, укладають міжнародні угоди.

Верховна Рада України є єдиним органом, який уповноважений провадити процедуру імпічменту Президента України. Тому лише парламент наділений правом звертатися до Конституційного Суду за висновком щодо дотримання конституційної процедури розслідування та розгляду справи про імпічмент.

Потреба в офіційному тлумаченні Конституції та законів України може виникнути у практиці будь-якого державного органу чи органу місцевого самоврядування. Тому й право на подання з відповідним проханням мають Президент України, не менш як сорок п'ять народних депутатів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

Громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (підприємства, установи, організації тощо) можуть звертатися до Конституційного Суду з проханням офіційно розтлумачити певні положення Конституції чи законів України лише з метою забезпечення реалізації та захисту своїх конституційних прав та свобод.

Конституційний Суд України не входить до системи судів загальної юрисдикції.

Пріоритетним напрямком діяльності Конституційного Суду є здійснення конституційного судочинства в Україні. Втім, це не єдина функція суду, також виділяють функції конституційного контролю та офіційного тлумачення законодавства.

ВИСНОВКИ

В курсовій роботі розглядаються принцип поділу влад через призму їх виникнення, становлення та обґрунтування відомими науковцями та запровадження в Україні.

Традиційно народження теорії поділу влад в політико-правовій літературі пов'язується з французьким мислителем Ш.Л. Монтеск'є. Це не означає, що до нього ніхто не говорив про необхідність виокремлення в структурі державної влади окремих функціонально орієнтованих органів. В цьому контексті можна згадати ще імена Платона, Аристотеля, Полібія, Цицерона, а серед безпосередніх посередників Ш.Л. Монтеск'є - Джона Локка.

Дж. Локк обґрунтовуючи класовий компроміс між буржуазією та дворянством через теорію поділу влади тим самим обмежував абсолютизм та схвалював конституційну монархію. Таким чином, ідея поділу влади є гарантом запобігання свавілля зі сторони держави по відношенню до особи.

Вихідною тезою міркувань Ш.Л. Монтеск'є було його глибоке переконання в тому, що державна влада завжди прагне тільки до якомога широкого розповсюдження власного впливу на можливі об'єкти державної влади. Тому першим кроком до деспотії завжди є намагання поєднати в одній особі чи в одному органі всі три влади, а першою умовою політичної свободи є розподіл цих влад. Найбільш сприятливим політичній свободі буде такий розподіл влад, коли всі вони будуть формуватися у різний спосіб.

Стрижнем механізму поділу влади в концепції Ш. Монтеск'є є система "стримувань і противаг", що мають діяти всередині цього механізму, без них механізм не може вважатися дієздатним, зловживання владою стають неможливим, а політична свобода - захищеною. Він вважав, що законодавчу й виконавчу влади слід врівноважити, але із збереженням підпорядкованості виконавчої влади законодавчій. Саме це завдання і виконує система "стримувань і противаг".

Вчення Ш. Монтеск’є взято в основу конституційного права в більшості країн світу (починаючи з кінця XVIII ст. і до сьогодні). Форма закріплення ідеї розподілу влади в конституціях стала досить поширеною в країнах, що утворились у результаті розпаду колишньої соціалістичної системи та Союзу. Безпосереднє закріплення ідеї розподілу влади в конституціях цих країн є насамперед декларуванням намірів розбудови демократичного суспільства.

На думку сучасних дослідників, зміст теорії поділу державної влади може бути представлено саме як спосіб досягнення цих двох цілей: підвищення ефективності влади шляхом розмежування повноважень між органами державної влади і протистояння монополізації влади.

Кажучи про конституційні гарантії принципу поділу влади, не можна обмежуватися виключно фактом наявності чи відсутності в конституції положення про існування незалежних і самостійних гілок державної влади.

Конституція України передбачає два базові принципи, що визначають напрями побудови системи судів - територіальність і спеціалізацію. Шляхом їх поєднання створюється організаційна структура судової системи, тобто конституційне оформлення її складових. Виходячи з цього, судочинство здійснюється Конституційним судом і судами загальної юрисдикції.

Склад системи судів загальної юрисдикції: місцеві, апеляційні, відповідні вищі спеціалізовані суди та Верховний суд як найвищий судовий орган у судовій системі.

Як відомо, серед важливих завдань судової реформи — розвантаження місцевих загальних судів і звуження категорії справ, які вони розглядають. У нинішніх умовах, за постійного внесення змін до законодавства, один суддя не може якісно водночас розглянути кримінальну справу, справу про адміністративне правопорушення, трудовий і цивільно-правовий спір, а також адміністративний позов. Дуже складно досконало знати чотири процеси: кримінальний, цивільний, адміністративний і порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення. За такого стану речей важко детально вивчити матеріальні правові норми, які регулюють вирішення згаданих судових спорів. А тут ще й ускладнення процесу, що вочевидь не сприяє успішному розгляду справ, бо зростає ймовірність помилки під час застосування норм не лише матеріального, а й процесуального права. Тож проблема зменшення завантаженості суддів місцевих судів залишається нерозв’язаною.

Політичні події в Україні свідчать про посилення боротьби за вплив на судову гілку влади, реформування якої фактично призвело до створення умов для контролю над нею. На жаль, у головах наших політиків реформа зводиться лише до намагання визначити й розподілити повноваження з призначення голів судів і можливості впливу на судову владу. А громадяни і суспільство загалом зацікавлені в справедливому та доступному правосудді. Але про це нині ніхто не думає.

У будь-якій країні Верховний Суд є вартовим демократичних здобутків суспільства, правового порядку, законності та стабільності держави. Позбавити Верховний Суд його конституційних повноважень, ліквідувати його палати з розгляду різних категорій справ, скоротити чисельність можна, лише принципово змінивши, а радше повністю переписавши Конституцію України. Нинішня Конституція категорично не дозволяє звужувати зміст і обсяг наявних конституційних прав і свобод громадян України, а отже, й скасовувати повноваження Верховного Суду, який конституційно покликаний захищати ці права і свободи.

З огляду на свій конституційний статус і функції, Конституційний Суд України є важливим чинником політичного процесу в Україні. Якщо визнається неконституційним певний нормативно-правовий акт або окреме його положення, то компетентний орган, враховуючи загальнообов'язковість і остаточний характер рішень Конституційного Суду України, зобов'язаний належним чином внести відповідні зміни до цього нормативно-правового акта з метою впорядкування сфери суспільних відносин.

Важливішою умовою становлення і розвитку демократичної правової держави, в якій реалізовано принцип поділу державної влади, є налагодження системи постійного та ефективного взаємозв'язку між державною владою і суспільством.

У співвідношенні суспільства і держави можна відокремити різні етапи, які відрізняються притаманними їм формами, принципами, методами, механізмами, але всі вони демонструють ту роль і місце, які посідала держава в громадянському суспільстві.

При цьому мається на увазі не тільки можливість органів державної влади впливати на певні суспільні відносини шляхом нормативно-розпорядчої діяльності, але й існування відповідної їй можливості громадян здійснювати вплив на формування та функціонування органів окремих гілок державної влади. У переважній більшості сучасних країн всі ці механізми взаємозв'язку між державою та суспільством врегульовано на законодавчому рівні.

Отже, законодавча влада є важливою у розподілі влад, адже саме закони є основою функціонування виконавчої і судової гілки влади, саме на реалізацію них спрямована їх діяльність.

Європейський союз найближчим часом чекає від української влади проведення конституційної, судової реформ та реформи прокуратури.

Про це заявив єврокомісар з питань політики сусідства і переговорів по розширенню Йоганнес Ган під час зустрічі зі спікером Верховної Ради Володимиром Гройсманом, повідомляє сайт Ради.

"Ми, як і все українське суспільство, з нетерпінням очікуємо на реформу Конституції, судоустрою і прокуратури, оскільки без забезпечення верховенства права реформування інших сфер неможливо", - сказав Ган.

Комісар ЄС назвав важливим той факт, що український парламент "відданий процесу реформ" і посідає "лідерську роль у процесі конституційної реформи".

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Абашмадзе B.C. Учение о разделении государственной власти и его критика: Тбилиси: "Сабчото Сакартвело"–1972./с -165.
Гайдаєнко Н. Проблеми наукового дослідження системи стримувань та противаг в сучасній політичній теорії // http://bibl.kma.mk.ua/pdf/pidruchnuku/23/21.pdf.
Георгіца А. З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. Тернопіль: “Астон”, 2003. – 432 с.
ЗАКОН УКРАЇНИ № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року .
Каневський О. С. Розвиток теорії розподілу влади. – Севастополь: Вид-во СевДТУ, 1999. – 48 с.
Колодій А.М. Громадянське суспільство: доктрина та вітчизняна практика / А.М. Колодій // Право України. - 2013. - №9. - С. 270-285.
Конституція України. Відомості Верховної Ради України, 1996 р.
Леванчук О. М. Принцип розподілу державної влади // Вісник Хмельницького інституту управління та права. – 2008. – № 6. – С. 18-26.
Мартинюк Р. С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній Україні: політико-правовий аналіз. – Острог: Вид-во Національного університету “Острозька академія”, 2007. – 474 c.
Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – 10-е изд., перераб. и дополн. – М.: Юридический Дом “Юстицинформ”, 2003. – 506 с.
Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України. / А.Г. Яреми, В.Г. Ротаня. – К.: Реферат, 2009. 336 с.
Сало І. С. Механізми стримувань і противаг у політичних системах країн ЄС та в Україні // Національний інститут стратегічних досліджень. Стратегічні пріоритети, 2009. – №2(11). – С. 63-69.
Селівон М. Конституційний принцип розподілу влад у контексті однойменної теорії // Вісн. УАДУ, 2003. – №2. – С. 285-290.
Скрипнюк С. Сучасна конституційно-правова доктрина / С. Скрипнюк // Право України. - 2013. - №12. С. 16-32.
Система стримувань і противаг усфері державно-управлінських відносин: наук.-метод. рек. / [В. А. Ребкало, В. А. Шахов, Е. А. Афонін та ін.]; за заг. ред. В. А. Ребкала, М. М. Логунової, В. А. Шахова. – К.: НАДУ, 2008. – 72 с.
Согрин В.В. Ветви государственной власти в США: эволюция, взаимодействие, соперничество // www.ecsocman.edu.ru/images/pubs/2003/11/19/0000131697/006sOGRIN.pdf.
Теория государства и права. Учебник / С. С. Алексеев, С. И. Архипов, В. М. Корельский и др.; под ред. С. С. Алексеева. – М.: Норма, 1998. – 641 с.
Цивільний кодекс України.
Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. – 4-е изд., перероб. и доп. – М.: Юристь, 2006. – 669 с.
Чудаков М. Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебное пособие. – Минск: Новое знание, 2001. – 574 с.
Шайо А. Самоограничение власти, краткий курс конституционализма. М.: Юристь, 2001. – 584 с.
Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм Монографія. – К.: Юридична фірма “Салком”; Юрінком Інтер, 2005 – 560 с.

Теорія поділу влади та судова влада в Україні