Редагування ділових паперів

PAGE 8

Лекція 17

Тема: Редагування ділових паперів

1. Сутність редагування

2. Об’єкт редагування

3. Предмет редагування

4. Етапи розвитку редагування

5. Методика редакторських виправлень

1. Сутність редагування

Слово „редагування” у перекладі з латинської той, що приведений до порядку. Редагування – це аналіз тексту, перевірка та уточнення його відомостей, оцінка та покращення стилю переказу. Завжди редагуються тексти, які призначені для опублікування в пресі та машинописні тексти службових документів. Редагування текстів, які публікуються в пресі, здійснюється робітниками видавництв чи редакційних відділів. У сфері поточного діловодства тексти документів редагуються самими укладачами та їх помічниками – референтами чи секретарями.

Редагування – складна творча робота. Редактор повинен гарно орієнтуватись у тій галузі науки, виробництва, культури або діловодства, з якою пов’язаний зміст матеріалу; він повинен уміти користуватися довідковою літературою загального та спеціального характеру. Редактор повинен бездоганно володіти літературною мовою, методикою та технікою літературної правки.

2. Об’єкт редагування

Основним об’єктом редагування виступає авторський оригінал. Він може містити текстову, а також ілюстраційну, аудіо- чи відео частини, які виступають рівноправними об’єктами редагування. Крім авторського оригіналу, у видавничому процесі в меншому обсязі, але завжди об’єктом редагування виступає також видавничий оригінал, конструкція видання і проект видання, коли перевіряють дотримання, наприклад, поліграфічних норм. Украй рідко об’єктом редагування може виступати і весь наклад видання.

У видавничому процесі вказані об’єкти редагування (авторський оригінал, видавничий оригінал, конструкція видання та проект видання) традиційно фіксують на папері. Проте останнім часом внаслідок широкого використання у видавничій справі комп'ютерів автори дедалі частіше подають авторські оригінали не тільки на паперових, а паралельно й на комп’ютерних (наприклад, дискетах) чи тільки на комп’ютерних носіях інформації. У цьому випадку перегляд таких оригіналів здійснюють на екрані дисплея.

3. Предмет редагування

Визначення предмета редагування в наукових дослідженнях є тим питанням, яке викликало й викликає найбільше суперечок. Тому спершу викладемо ту концепцію, з якою погоджується більшість дослідників а тоді подамо критичний аналіз інших точок зору.

Отже, як вважає більшість дослідників і як зафіксовано в енциклопедичних виданнях, предметом редагування є приведення об’єкта редагування у відповідність із чинними нормами. Будемо називати таке розуміння предмета редагування нормативною концепцією На перший погляд, таке означення може здатися вузьким і спрощеним. Навіть більше, воно дійсно може бути таким, якщо використовувати лише обмежену кількість однозначних норм (наприклад, тільки норми орфографії, пунктуації та стандартів).Проте підхід до норм може бути й діаметрально протилежним, а саме: під нормами можна вбачати й потужну множину як простих, так і складних норм, установлених усіма тими науками, з якими взаємодіє редагування. Будемо називати таку множину нормативною базою редагування.

Тепер покажемо, що й деякі інші означення редагування цілком вкладаються в зафіксовану вище концепцію.

Так, існує низка означень редагування, де вказують, що редагування – це перевірка (перегляд, іншими словами аналіз, контроль) і виправлення повідомлень під час їх готування до публікування. Як бачимо, в цих означеннях використовують поняття аналізу. Зробити такий аналіз можна лише за умови, коли порівнюють те, що є в повідомленні, з тим, що мало би бути в ньому в ідеалі. Очевидно, що при цьому мусять використовувати якісь критерії: взірці, шаблони, параметри і т. ін. – які є нічим іншим, як нормами. Отже, неявна присутність у цих означеннях поняття норми вказує на те, що вони повністю узгоджуються з нормативною концепцією редагування, існують ще й інші означення предмета редагування. Так, вказують, що редагування – це опрацювання повідомлень з позицій його сприйняття реципієнтами.

Інший варіант такого означення: редагування – трансформація повідомлення з рівня автора на рівень реципієнта). Проте при аналізі такого означення не важко встановити, що і в такій концепції для редагування використовують психологічні, психолінгвістичні й інформаційні норми сприйняття й опрацювання реципієнтами повідомлень. Отже, означення такого типу також укладаються в нормативну концепцію.

Вказують також, що редагування – це готування повідомлень до публікування. Проте, навряд, чи до такого означення можна ставитися серйозно, оскільки воно є надто широким, а, отже, не має наукового характеру, констатуючи очевидність.

Слід обов’язково зупинитися і на належності до редагування операцій виправлення тексту, адже деякі дослідники зараховують до редагування лише операції його аналізу. Такий підхід викликаний тим, що існують юридичне визначені межі втручання редактора в повідомлення. Проте аналіз повідомлень лише задля самого аналізу не потрібен. Його проводять лише з єдиною метою: якщо в повідомленні є відхилення від норм – їх слід виправити. І тут уже стає другорядним, хто робить ці виправлення – чи сам редактор, чи автор на пропозицію редактора. Тому, вважаємо, винесення процедур виправлення за межі редагування не має вагомих підстав.

Крім того, вказують, що редагування – це творчий процес. Визнаючи наявність у редагуванні незначної кількості таких процесів, ми зараховуємо їх до творчого редагування . Нормативне ж редагування, яке становить близько 80% усіх операцій, є нетворчим процесом, тобто таким, якому можна навчити шляхом засвоєння певної множини норм і процедур маніпулювання ними.

У літературі, зокрема західній, означення редагування часто взагалі відсутнє. У кращому випадку, дають лише переліки процедур, які повинен виконувати редактор. До числа таких процедур, наприклад, належать: слідкування за дотриманням зрозумілості, стислості, логічності, впливовості; контроль за дотриманням орфографії, пунктуації; перевірка правильності імен, рубрик, цитат, математичних виразів: укладання біографічних довідок про авторів, редакційних приміток та анотацій; шрифтове розмічування тексту. Очевидно, що такий суто прагматичний підхід забезпечує окреслення кола певних практичних навичок, однак не розв’язує питання про те, чим все ж таки є редагування.

Ураховуючи сказане, ми будемо базуватися на нормативній концепції предмета редагування. Отже, предмет редагування – це приведення об’єкта редагування у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких с отримання заданого соціального ефекту.

Таке означення предмета редагування є не лише узагальнюючим. Воно є надзвичайно продуктивним з позиції можливості автоматизації процесу редагування. Адже норма – це те, що можна чітко й однозначно зафіксувати, закодувати й реалізувати у вигляді баз даних чи баз знань. Однак зробити це можна лише тоді, коли потрібні для редагування норми будуть достатньо вивчені.

4. Етапи розвитку редагування

Редагування як соціально необхідний процес опрацювання тексту існує в житті суспільства вже близько двох з половиною тисяч років, проте редагування як наука виникло не так давно – менше століття тому, і окремих досліджень, присвячених його розвитку, поки що мало.

Отож вважаємо доцільним запропонувати таку періодизацію, яка виділяє періоди, а в їх межах – етапи розвитку редагування.

1. Період існування редагування як виду практичної діяльності (III ст. до н. е. – середина XIX ст.), у тому числі етапи:

виникнення редагування (Ш ст. до н.е. – початок н.е.);

стагнація в редагуванні (початок н.е. – середина XV ст.);

відродження редагування (кінець XV ст. – середина XIX ст.).

Період нагромадження фактів редакційної практики та теорії (друга половина ХІХ ст. – 30-ті роки XX ст.).
Період функціонування редагування як науки (30-ті роки XX ст. – початок XXI ст.), у тому числі етапи:

становлення редагування як науки (30-ті – 60-ті роки XX ст.).

5. Методика редакторських виправлень

Як і будь-яка інша, робота редактора має свою систему прийомів, конкретно – прийомів опрацювання тексту. Вони залежать від того, з яким різновидом текстової тканини йому доводиться працювати, для якого видання цей текст і на якого читача розрахований, а найперше – від якості рукопису. Саме вона, якість, визначає і кількість, і характер редакторських втручань.

Сказане притаманне для художньої літератури, але не тільки. І наукові, і публіцистичні, й інформаційні матеріали так само потребують тактовності і редакторської уваги. Потребують тому, що авторська неповторність і своєрідність дуже чутливі. Повсякчас слід пильнувати, щоб редакторські виправлення не вбивали цю неповторність, не нищили своєрідної манери автора. На цьому наголошують усі, хто дотичний до редагування рукописів, усі, хто писав про роботу редактора, починаючи з Симовича, котрий ще 1916 р. підготував настанови з редакторської роботи.

Традиційно виділяють чотири основних різновидів редакторських виправлень: правка-вичитка, правка-скорочення, правка-опрацювання і правка-переробка.

Коли йдеться про втручання редактора в текст, вирішальним чинником часто буває не звичайне порушення мовної норми, не грамотність автора, а неадекватність розуміння або й повне нерозуміння інформації (або часто кажуть – нерозуміння думки).

ПРАВКА – ВИЧИТКА

Першою за цим показником йде правка-вичитка. Йдеться про випадки, коли адекватність розуміння тексту не порушується, інформація засвоюється читачем цілком або майже повністю. Предметом редакторської уваги в цьому випадку стають текстові складники, що незвичні для читача і уповільнюють засвоєння думки. Проте контекст (хід думки, як часто пишуть) дозволяє читачеві увесь час відчувати текстову інформацію. Можливо, тому цей різновид правки нерідко механічно ототожнюють з коректорською вичиткою, мета якої, як твердить М. Сікорський, „...так завершити підготовку оригіналу, щоб у час проходження коректур домогтися мінімуму виправлень і як виняток допускає: „Як самостійний різновид редагування правка-вичитка застосовується в час підготовки до випуску перевидань, а також різного роду документальних матеріалів”. І далі додає: „сумлінна вичитка тексту книги, що має перевидаватися, потрібна обов’язково”. Йдеться про перевидання, де прийнятні нормативні виправлення, і про документи, де вкрай необхідною є не лише інформативна, а й виражальна тотожність.

Умовні скорочення визначаються Державними стандартами (для видань з різних галузей знань та господарства) і спеціальними переліками скорочень у різних галузевих довідкових виданнях.

Скорочення у довідкових виданнях, зумовлені схемами статей.

У енциклопедичних виданнях, приміром, для кожного типу інформації розробляються схеми статей – схеми подачі матеріалу.

Далеко не кожен автор спроможний писати за наперед заданою схемою. Для читача ж, який шукає потрібну інформацію у довідковому виданні, схема дозволяє швидше відшукати потрібний матеріал. Схематичний принцип подачі інформації сприяє і суцільному, і вибірковому засвоєнню потрібних даних. Цей принцип оптимізує читабельність видання, оскільки задовольняє і тих, хто прагне якнайповніше використати вміщений у виданні матеріал, і тих, хто залежно від потреби хоче використати його тільки в якійсь частині.

У будь-якому процесі мовлення наявні складники інформаційно навантажені і складники, що означують ситуацію або інформативно уточнюючі. Складники, що вирізьблюють ситуацію, є стандартними (повторюваними у багатьох випадках).

Відсилання – це прийом, що його широко практикують у ході підготовки енциклопедичних видань. Вони лаконізують текст статті і водночас збільшують кількість інформаційних даних, що їх зацікавлений читач може знайти в інших персоналіях або статтях. Відсилки дозволяють позбутися повторень у виданні і збільшують інформативну спресованість тексту.

ПРАВКА-ОПРАЦЮВАННЯ

Як і в тих випадках, коли вдаємося до правки-скорочення, при застосуванні правки-опрацювання ми також виходимо з закономірностей членування мовного потоку (членування на тему й рему, на відоме і нове). Тільки скорочення пояснюються прагненням автора включити вже відому інформацію в тематичну частину викладу, а опрацювання зумовлене вадами тематичних складових тексту. Пропуск теми або невдале центрування читацької уваги обертається нерозумінням або не достатнім, невиразним розумінням тексту, і тоді читач змушений розв’язувати головоломку: що хоче сказати автор? Доводиться вгадувати... Іноді ж думка зрозуміла, але викладена невправно, що трапляється навіть у досвідчених авторів.

ПРАВКА-ПЕРЕРОБКА

Вище йшлося про порушення актуального членування мовного потоку повторами у складі нового (в ремі), що є причиною скорочень у розтягненому („водянистому”) тексті, і про невдале фокусування читацької уваги на предметі розмови (пропуск тематичних складників тексту або їх невдале використання), що є причиною правки-опрацювання, і в одному і в другому випадку інформаційний матеріал у текстовій тканині є, але оформлений невдало. Хід думки, лінійність подачі інформації окреслено і він (хід думки) відчутний.

Коли ж заходить мова про редакторські переробки, то з ними доводиться мати справу тоді, коли хід думки, лінійність розгортання текстової тканини порушені.

Редагування ділових паперів