Формальні, семантичні та образно-стилістичні особливості прикметників у збірці оповідань В.Нестайка «Пригода в кукурудзі

PAGE 8

Державний вищий навчальний заклад

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Інститут філології

Кафедра української мови

ДИПЛОМНА РОБОТА

спеціаліст

на тему «Формальні, семантичні та образно-стилістичні особливості прикметників у збірці оповідань В.Нестайка «Пригода в кукурудзі»

Виконала: студентка V курсу, групи У(з)-52

напряму підготовки (спеціальності)

7.02030301 українська мова та література

Дорофєєва Маріанна Володимирівна

Керівник: викладач Барчук М.В.

Рецензент: доцент Залевська О.М.

Івано-Франківськ - 2015 р.

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Сутність прикметника як частини мови………………………………...6

Розділ 2. Формальні, семантичні та образно-стилістичні особливості прикметників у збірці оповідань В. Нестайка “Пригода в кукурудзі”………….23

Значення, формальні та семантичні ознаки прикметників у збірці оповідань В.Нестайка……………………………………………………………...23

2.2. Образно-стилістичне використання прикметників у збірці оповідань «Пригода у кукурудзі»……………………………………………………………..46

Висновки…………………………………………………………………………….54

Список використаної літератури…………………………………………………..56

Додатки……………………………………………………………………………...63

ВСТУП

Для того, щоб повною мірою оволодіти зв'язним мовленням, необхідно орієнтуватися на засвоєння специфіки кожної з частин мови, оскільки саме їй належить особлива роль у мовній комунікації. Важливим є формування вмінь використовувати частини мови у власному мовленні не лише для передачі думки, а й для увиразнення мовленнєвої діяльності, розвитку умінь емоційно-почуттєвого висловлювання, збагачення й активізації власного мовлення.

Аналіз наукової та методичної літератури, а також власні спостереження дають змогу стверджувати, що важливим засобом збагачення мовлення виступають саме прикметники.

Таким чином, вибір і актуальність теми дослідження зумовлені, з одного боку, соціальною значущістю володіння мовою як засобом спілкування і пізнання, а з іншого – невисоким рівнем засвоєння слів прикметникової семантики у системі комунікативно-мовленнєвих умінь та недостатнім дослідженням проблеми в теоретичному і практичному аспектах.

Актуальність роботи полягає в тому, що дослідження останніх років характеризуються зростаючим інтересом до вивчення прикметників, їх семантики, структури та функцій, оскільки вони разом з іменниками є важливою частиною мови і приймають участь у побудові речення та висловлювання. Також актуальність теми зумовлена потребою комплексного вивчення прикметника як засобу лінгвістичного творення художнього тексту та його інтерпретації.

Об’єктом дослідження є прикметники та специфіка їх функціонування у збірці оповідань В. Нестайка “Пригода у кукурудзі”, а предметом — формальні, семантичні та образно-стилістичні особливості прикметників.

Мета роботи. Виявити і проаналізувати мовностилістичні засоби, а саме прикметники, у збірці оповідань В. Нестайка «Пригода у кукурудзі». Розглянути їх формальні, семантичні та образно-стилістичні особливості.

Завдання дослідження:

1. Дослідити сутність прикметника як частини мови.

2. Виявити прикметники у збірці оповідань В. Нестайка «Пригода у кукурудзі».

3. Дослідити формальні та семантичні особливості прикметників у збірці оповідань.

4. Висвітлити образно-стилістичні особливості прикметників у збірці оповідань.

Матеріал дослідження: 701 лексична одиниця.

Методи дослідження. У визначенні методів дослідження ми орієнтува- лися передусім на комплексну методику із властивим їй системним підходом до аналізу явищ, оскільки вона дає можливість поєднати лінгвістичний, стилістичний, дискурсний та літературознавчий методи аналізу. У роботі також використані такі методи: описовий (спостереження за матеріалом, порівняння, узагальнення, класифікація), словотвірний (дозволяє осмислити формування структури прикметників), метод суцільної вибірки, а також прийоми систематизації та інтерпретації досліджуваного матеріалу.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що її основні положення та результати вивчення прикметників та їх особливостей у художньому творі сприяють поглибленню розуміння особливостей морфології мови. На матеріалі прикметників, взятих зі збірки оповідань В. Нестайка, розкрито формальні, структурно-семантичні та образно-стилістичні особливості слів, уточнено місце прикметників у художньому стилі. Таким чином, одержані дані сприяють поглибленню знань про прикметник як частину мови.

Практичне значення роботи визначається тим, що її результати можна застосувати для розв'язання практичних проблем, пов'язаних з подальшим дослідженням прикметників. Результати також можуть бути використані при складанні підручників, навчально-методичних посібників з української мови, в курсі лекцій стилістики української мови тощо.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, розділів I і II, висновків, списку літератури та додатків. У вступі вказується актуальність і мета роботи, а також завдання, матеріал і методи дослідження. У розділі I досліджуються теоретичні основи вивчення прикметника та його сутність як частини мови. Розділ II присвячений розгляду формальних, семантичних та образно-стилістичних особливостей прикметників у збірці оповідань В. Нестайка “Пригода у кукурудзі”. У висновку підводяться підсумки дослідження і окреслюються перспективи подальших досліджень.

РОЗДІЛ 1. Сутність прикметника як частини мови

Одним з основних завдань граматичної науки є класифікація мовних фактів. На граматичному рівні лексичний склад мови поділяється на лексико-граматичні класи слів, що звуться частинами мови.

Помітний внесок у дослідження семантичних і граматичних функцій та семантико-стилістичних властивостей частин мови зробили І.Ф.Буслаєв, В.В.Виноградов, О.Х.Востоков, М.І.Греч, О.П.Павловський, О.М.Пєшковський, В.К.Тредіаковський, П.Ф.Фортунатов, Л.В.Щерба, О.К.Безпояско, І.Р.Вихованець, К.Г.Городенська, І.К.Кучеренко, І.І.Мєщанінов, В.М.Русанівський, О.П.Суник, О.О.Шахматов та ін. Вчені вказували на значення використання різних частин мови у формуванні усних і письмових висловлювань, збагаченню й увиразненню мовленнєвих умінь і навичок.

Проблема поділу слів на частини мови має свою багатовікову історію і досі остаточно не розв'язана. Проблемним передусім є те, які властивості слів треба брати до уваги при розподілі їх за частинами мови. Одні висловлювали думку, що слід зважати лише на морфологічні ознаки слова, інші вважали за необхідне брати до уваги поряд з морфологічними ще й семантичні ознаки, а ще інші використовували весь комплекс семантичних і граматичних (морфолого-синтаксичних) та словотворчих ознак. В основу розподілу слів на лексико-граматичні класи — частини мови — покладено морфологічний принцип, який доповнюється синтаксичним і лексико-семантичним [35, 26]. Основною морфологічною ознакою, яка кладеться в основу лексико-граматичної класифікації слів, є наявність або відсутність у них парадигми відмінювання. Ця ознака дає змогу виділити дві основні групи слів: відмінювані (змінні) і невідмінювані (незмінні) слова. Для детальнішої класифікації змінних слів береться до уваги наявність у них граматичних категорій роду, числа, відмінка, перехідності-неперехідності і виду, тобто всіх найзагальніших іменних і дієслівних категорій.

Головною синтаксичною ознакою, яка допомагає класифікувати слова з погляду їх належності до різних частин мови, є здатність слів граматично поєднуватися з іншими словами в реченні. За цією ознакою слова поділяються на граматично залежні і граматично незалежні. Характер цієї залежності (такі типи синтаксичного зв'язку, як керування і прилягання, для розрізнення яких нерідко доводиться звертатися до змісту всього речення при визначенні частин мови не диференціюються) дає змогу виділити окремі підкласи слів [16, 37]. Лексико-семантичними ознаками служить наявність чи відсутність у слова лексичного (співвідносного з поняттям) і граматичного значень. Відповідно до цього слова поділяються на повнозначні і неповнозначні. Лексичні значення повнозначних слів у свою чергу поділяються на предметні, означальні (власне ознака, процесуальність і ознака ознаки) та числові. Окремою ознакою на рівні семантики можна вважати також еквівалентність, тобто здатність слів виступати семантичними репрезентантами цілого підкласу (див. займенник). Сукупність ознак морфологічного, синтаксичного і лексико-граматичного рівнів дає змогу виділити широкі класи слів [75, 31-32]:

І. Змінні повнозначні — мають парадигму відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами, співвідносяться з поняттями (брат, читання, веселий, вік, три, вчений, третій, ходити).

Всередині цього класу слів за рядом інших ознак (наявність певних граматичних категорій, здатність узгоджуватися з іншими словами, вираження понять предметності, ознаки, кількості чи здатність виступати їх репрезентантом) виділяються окремі підкласи, які прийнято називати змінними повнозначними частинами мови. Це насамперед іменник (брат, читання, ходіння) – підводиться під категорії роду, числа й відмінка; має здатність граматично поєднуватися зі словами в реченні як способом узгодження, так і іншими способами; означає предметність.

II. Незмінні повнозначні — переважно не мають парадигми відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами, співвідносяться безпосередньо з поняттями.

III. Незмінні неповнозначні — не мають парадигми відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами в реченні, не співвідносяться з поняттями і виражають ряд граматичних (синтаксичних) значень; це клас службових слів.

При характеристиці повнозначних частин мови взято до уваги їх узагальнене лексичне значення. Воно є результатом абстрагування від конкретних лексичних значень повнозначного слова. Таким узагальненим лексичним значенням для іменників є предметність. Граматична категорія іменника як узагальнене лексико-граматичне поняття виявляється через підпорядковані йому видові часткові граматичні поняття у відповідних системах граматичних форм окремих частин мови. Частини мови об'єднуються і розмежовуються відповідно до властивих їм комплексів граматичних категорій. У сфері частин мови граматичні категорії поєднуються і переплітаються із словотворчими категоріями; цей “взаємозв'язок формування і словотворення з категоріями частин мови, природно, зближує і самі процеси формування і словотворення”. Граматичні категорії в цілому мають вищий ступінь абстрактності, ніж словотворчі категорії. Комплекси граматичних категорій у межах частин мови не однакові. Певним частинам мови властиві відповідні граматичні категорії. Є граматичні категорії, що властиві двом, чи більше частинам мови. Наприклад, рід, число, відмінок — категорії насамперед іменні [74, 65-66]. Частини мови як класи слів виразно відображають складну взаємодію лексики і граматики. Постійна спрямованість граматики на лексику, яка, з одного боку, свідчить про семантичне підґрунтя формування граматичних категорій і, з другого боку, розкриває закономірності граматичної спеціалізації кожного слова, уможливлює функціонування мови і її взаємопов'язаних ярусів у процесі мовленнєвої реалізації. Послідовне застосування різнорідних критеріїв класифікації дає можливість виділити чотири частини мови — іменник, дієслово, прикметник і прислівник. На думку О. М. Пєшковського, Є. Куриловича, Ч. Фріза, Л. Теньєра та ін. саме ці частини мови виступають як незаперечні [61,146]. Зокрема, О. М. Пєшковский вважав іменник, прикметник, дієслово і прислівник основними частинами мови та основними граматичними категоріями, оскільки вони існують у всіх мовах, незалежно від різноманітності мовних засобів їх вираження, і скрізь вони є категоріями, що зумовлюють ycі інші категорії. Є. Курилович, виділяючи також чотири кардинальні частини мови, відзначав, що слова мають первинну синтаксичну функцію залежно від їх лексичного значення (іменник: підмет; прикметник: означення до іменника; дієслово: присудок; прислівник: означення до дієслова) і що всяке вживання їх в іншій синтаксичній функції, відмінній від первинної, є з формального погляду мотивованим вживанням. Він підкреслював, що первинні синтаксичні функції випливають з лексичних значень частин мови і являють собою транспозицію цих значень. Л. Теньєр досить детально обґрунтував принципи виділення чотирьох частин мови — іменника, дієслова, прикметника і прислівника. Усі слова певної мови поділяються за Л. Теньєром на повні і пусті слова, поміж яких тільки повні слова характеризуються тим або іншим категоріальним значенням. Значення субстанції є категоріальним значенням іменника, процес — категоріальним значенням дієслова, атрибут субстанції — категоріальним значенням прикметника, атрибут процесу — категоріальним значенням прислівника. На принципах чотирикомпонентної системи ґрунтуються частини мови, виділені О. П. Суником. Він вважає справжніми частинами мови тільки іменник, дієслово, прикметник і прислівник відповідно до їх загальнограматичних значень. Усі інші розряди слів виділяються за іншими ознаками, а отже, на думку О. П. Суника, не можуть вважатися частинами мови [2, 62].

Загальнограматичні значення виступають як лінгвістичні універсалії на противагу наборам граматичних значень типу роду, числа, відмінка, часу тощо, що виявляють специфічний для кожної мови характер. У зв'язку з цим О. П. Суник не надає істотного значення синтаксичним функціям частин мови та їх морфологічному оформленню. До чотирикомпонентної системи частин мови схиляються також М. В. Панов, М. Комарек, Я. Корженський і О. С. Кубрякова [35, 23]. Концепція чотирикомпонентної системи частин мови стала поширеною у сучасній лінгвістиці. Проте в різних авторів вона набуває певних модифікацій щодо визначального або єдиного критерію (пор. базовий лексичний критерій у Є. Куриловича, функціональний і позиційний критерій у Ч. Фріза, граматичний критерій у вигляді загальнограматичного значення у О. П. Суника, ономасіологічний критерій, обстоюваний О. С. Кубряковою). На наш погляд, лише сукупність різнорідних критеріїв, проте з базовим характером семантичного критерію, уможливлює виділення двох центральних (лексико-граматичних) класів (іменник і дієслово) і двох різнорідних переферійних класів (прикметник і прислівник). Семантичний критерій у трьох вимірах охоплює названі перші дві частини мови: по-перше, лексичним значенням іменника є назви конкретних предметів, дієслова — назви дій і станів; по-друге, дві лексико-граматичні частини мови спрямовані на відображення різних явищ дійсності: іменник відображає предмети, дієслово — дії і стани; по-третє, ці частини мови характеризуються узагальненим значенням предметності (іменник) і процесуальності (дієслово). Із семантичними ознаками розглядуваних частин мови тісно пов'язані їх синтаксичні функції (для іменника характерна функція підмета і сильнокерованого другорядного члена речення, для дієслова — функція присудка) [16, 38]. Усі частини мови як слова мають у флективних мовах (навіть у мінімальних непохідних одиницях) принаймні двочленну будову. Іменник, дієслово і прикметник в українській мові виразно протистоять словозмінними параметрами своєму синтаксичному дериватові-прислівникові як незмінній частині мови. Як у системі частин мови, так і всередині кожної з них наявні слова, які не охоплюються якимсь одним або декількома критеріями. Це є свідченням того, що “побутуючі уявлення про те, що іменники виражають тільки предмети і субстанції, а прикметники і дієслова – тільки несубстанціональні ознаки, підриваються численними прикладами вторинних значень, що ідуть у розріз з основними (первинними) значеннями названих частин мови”. У кардинальних частинах мови виділяється сфера первинних лексичних значень, на основі яких формуються їх вторинні лексичні значення. Прикметник — частина мови, що виражає ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає на питання який?яка? яке? чий? чия? чиє? [Кононенко, 54]. Наприклад: сміливий, щаслива, зелене, сестрин, батькова, братове. Поняття якості в прикметнику може бути виражене безпосередньо або через відношення до інших предметів та через відношення до особи чи істоти.

Прикметники виражають:

а) ознаки кольору (білий, бузковий);

б) розміру (широкий, малий);

в) віку (старий, юний);

г) смаку (солоний, кислий);

ґ) запаху (запашний, п'янкий);

д) матеріалу (металевий, кришталевий);

е) якості (твердий, гнучкий);

є) приналежності (тещин, сватів);

ж) зовнішні прикмети (гарний, смаглявий);

з) внутрішні властивості (добрий, милосердний);

и) ознаки за відношенням до місця (сільський, обласний);

і) простору (далекий, близький);

ї) часу (вечірній, завтрашній) тощо [26, 66-67].

Ознаку предмета прикметник може виражати безпосередньо (ніжний голос, тепла хвиля, широке поле) або через відношення до інших предметів (полотняна скатертина - скатертина з полотна, бабусина казка - казка бабусі). У сучасній українській мові прикметник чітко виділяється як самостійна частина мови зі своїми семантико-граматичними особливостями. Це продукт пізнішого розвитку мови, він більш абстрактний, молодший від іменника й утворився з нього. Слова з атрибутивним значенням поступово відокремився від іменника, посилився ступінь диференціації цих частин мови, поглибилися семантичні та формально-граматичні відмінності між ними, з’явилася стабільна парадигма словоформ прикметника і він почав функціонувати як самостійна частина мови. Прикметник – це самостійна частина мови, що передає непроцесуальну ознаку предмета, виражаючи її в граматичних категоріях роду, числа та відмінка. У реченні виконує функцію означення чи іменної частини складеного присудка [68, 107]. Розглядаючи частиномовну природу прикметника, важливо звернути увагу й на ті лінії, які граматично і за змістом тісно пов’язують його з іменником. Прикметник, подібно до іменника, становить іменну частину мови, але має своєю семантичною основою не предметність, а ознаку (якість, властивість, відношення). При цьому семантичні основи іменника й прикметника не взаємовиключають, а тільки взаємодоповнюють одна одну. Поняття якості у прикметнику може бути виражене безпосередньо (веселий учень, зелений чай, солодкий цукор); через відношення до інших предметів (морське повітря, безкраїй степ, осінній день); через відношення до особи чи істоти (Олегів капелюх, братове слово, жайворонкова пісня).

Ознака предмета – це певні узагальнення властивостей предметів і явищ, що їх передає іменник, пов’язаний з прикметником. Ознаку як таку, крім прикметника, можуть передавати й інші частини мови. Наприклад: біла хата (прикметник) – побілені хати (дієприкметник), біліє полотно (дієслово), білизна снігів (іменник). Але в них ознака не є первинною, вона переплітається з іншим значенням слова і виступає як: процесуальна ознака (біліє полотно), опредмечена ознака (білизна снігів) тощо. Здатність передавати безпосередньо ознаку властива лише прикметникові [26, 67]. З морфологічного погляду між іменником і прикметником існують істотні відмінності. Прикметник має рід, число і відмінок, як і іменник, але всі ці категорії у прикметника мають свої особливості в порівнянні з відповідними категоріями іменника. Рід іменника є категорією морфологічною, тобто він не змінюється при зв’язку іменника з іншими словами у реченні. Якщо іменник вживається у множині, то він роду взагалі не має. Рід же у прикметника – категорія синтаксична, він змінюється в залежності від того, до якого іменника стосується прикметник, тому кожен прикметник в однині має закінчення, які називаються родовими, наприклад: приємний – приємна – приємне, вчорашній – вчорашня – вчорашнє [16, 117]. Щодо категорії числа в іменниках, то вона теж є категорією морфологічною. У прикметника ж категорія числа є категорією синтаксичною, залежно від числа того іменника, до якого стосується прикметник, тому всі прикметники мають як форми однини, так і форми множини, наприклад: високий – висока – високе – високі, далекий – далека – далеке – далекі. Відмінок і в іменниках є категорією синтаксичною, але це відмінок слів з предметним значенням, які є носіями ознак, названих у прикметнику. Тому відмінок прикметника теж залежить від відповідного відмінка іменника, наприклад: зелений чай, зеленим чаєм, зеленому чаю…, родюча земля, родючої землі, родючій землі…, пахуче поле, пахучого поля, пахучому полю… [51, 56].

Синтаксичні функції прикметника випливають з властивого йому категоріального значення. Основною з них є атрибутивна: вступаючи в синтаксичний зв’язок з іменником і узгоджуючись з ним у роді, числі й відмінку, прикметник виступає означенням у структурі речення, наприклад: Вона вперше в своєму житті бачила море і тепер увесь час милувалась безконечними його просторами – то голубим, то синім, а то чисто зеленим лоном, світанками, ясними днями, чудовими вечорами (С. Скляренко). Отже, рід, число і відмінок прикметника є віддзеркаленням роду, числа і відмінка іменника, ступінь абстракції та граматичних категорій у прикметника вищий, ніж у іменника. Прикметник у реченні завжди відноситься до іменника, вказуючи на його ознаки. Прикметник як частина мови: а) вказує на ознаку предмета і відповідає на питання який? яка? чий? чия? чиє?, б) має несамостійні рід, число і відмінок, що залежить від роду, числа і відмінка пояснюваного ним іменника, в) у реченні виступає означенням або присудком (якщо прикметник виступає у реченні підметом чи додатком, то він набуває значення синтаксичного іменника). На підставі цих найістотніших ознак і відрізняють прикметник від інших частин мови, споріднених з ним лексично, наприклад: синь – синій – синіти, меншість – менший – меншати. Слова білизна, синь, меншість належать до іменників, бо вони мають постійний рід і є назвами предметів, що існують самостійно. Слова білий (біла, біле), синій (синя, синє), менший (менша, менше) є прикметниками, вони не мають постійного роду і називають ознаку, яка існує не самостійно, а в якомусь предметі (білий сніг, синій ліс, менший син). Слова біліти, синіти і меншати не можна віднести до прикметників, бо вони не мають ні роду, ні числа, ні відмінка. Це дієслова в неозначеній формі [19, 41]. Функціонування прикметника як самостійної частини мови (лексико-граматичного класу слів) ґрунтується на єдності кількох об’єктивних лінгвістичних показників. До них належать, зокрема, загальне категоріальне значення, образно порівнюване з своєрідним семантичним знаменником. До якого можуть бути введені всі слова відповідного класу, морфологічні особливості, суть яких становить специфіка вияву граматичних категорій (роду, числа, відмінка і словозміни), визначальні синтаксичні характеристики, що полягають у визначенні функцій прикметника як засобу вираження відповідних членів речення. Індивідуальність прикметникових граматичних категорій роду, числа й відмінка виявляється у їх повній залежності від формально-граматичних характеристик того іменника, з яким прикметник перебуває в синтаксичних зв’язках у межах словосполучення (вживання у ролі присудка – предикативна функція). Так звана початкова прикметникова форма (називний відмінок однини, чоловічий рід), використовувана в лексикографічній і навчальній практиці, може розглядатися лише як умовна, тому що в кожному конкретному випадку вона, як уже зазначалося, синтаксично зумовлюється іменником, відбиває постійне для нього значення роду (зелений ліс, зелен-а трава, зелен-е листя) і змінні форми відміна й числа (зелен-ого ліс-у, зелен-і ліс-и; зелен-ої трав-и, зелен-і трав-и). Таким чином, “спільний знаменник” ознаковості при виділенні прикметників з множини лексичних одиниць, об’єднаних яким-небудь спільним категоріальним значенням ознаки, обов’язково доповнюють формально-граматичними характеристиками, що, на відміну від семантичних, не об’єднуються спільною лінією з відповідними характеристиками іменників, дієслів і прислівників [42, 107]. Третя визначальна характеристика прикметника як частини мови випливає з його опосередкованого (у складі словосполучення) або безпосереднього (у складі предикативного центру речення) вживання у мінімальних комунікативних одиницях-висловлюваннях, що реалізуються у вигляді речень, побудованих відповідно до усталених типізованих принципів семантико-синтаксичної організації. Тут необхідно особливо наголосити на тому, що ця характеристика, на відміну від перших двох, що їх можна кваліфікувати як підпорядковані передусім власне аналізові тобто виділенню значеннєвого і формального складників розгляданого мовного явища, безпосередньо ґрунтуючись на них, найбільшою мірою орієнтована на синтез, обов’язковою передумовою якого саме і є вживання прикметникових лексичних одиниць з певними актуалізованими значенням у процесах спілкування, текстоутворення. Окремої уваги заслуговують фактично не досліджені на матеріалі української мови питання обов’язкової присутності прикметників як необхідної передумови інформативно-смислової завершеності висловлень, тобто досягнення ними комунікативної мети. Існують два основні різновиди комунікативних ситуацій, залежних від атрибутивного або предикативного вживання прикметників, насамперед якісних: структурно-синтаксична і лексико-семантична [68, 112]. Структурно-синтаксична комунікативна ситуація пов’язана з буттєвими (екзистенціальними) реченнями, виділюваними в окремий тип за характерним для них комунікативним завданням – повідомленням про існування, наявність у навколишній дійсності взагалі або ж в її окремих фрагментах відповідних об’єктів з властивими їм ознаками [58,28]. Наявність або відсутність атрибутивних характеристик при іменниках – назвах об’єктів, про які повідомляється у буттєвих реченнях, перебуває в безпосередній залежності від типу описуваної картини – звичайної (стандартної) і незвичайної (нестандартної). Так, наприклад, повідомлення проте, що в лісі є дерева, на вулиці – будинки, у класі – учні, у людини – очі тощо, описують фрагменти, або , як узвичаєно ще їх кваліфікувати, картини світу, що впливають із звичайних уявлень про навколишню дійсність, взаємозв’язки між середовищем, представленим у буттєвих реченнях у семантико-синтаксичній формі обставин місця, і об’єктами, які заповнюють його. Лексико-семантична комунікативна ситуація виділяється як специфічне лінгвістичне явище у зв’язку з тим, що обов’язкова присутність означення мотивується загальною значеннєвою природою окремих груп іменників [61,205]. Без поширення залежними компонентами з атрибутивним значення такі іменники виявляються інформативно недостатніми, хоч із загально-категоріального погляду і належать до повнозначних слів. Не пов’язані з уживанням у реченнях певної семантико-комунікативної приналежності, зокрема з буттєвими, такі іменники в плані сполучуваності характеризуються сильними атрибутивними зв’язками. З цього випливає, що до передумов їх використання у відповідному контексті належить супровідна ознака, виразником якої найчастіше виступає прикметник. У плані аналізу функціонування прикметників на окрему увагу заслуговує здатність їх формувати словосполучення у ролі головних компонентів, тобто утворювати конструкції різного семантико-синтаксичного наповнення на основі підрядних зв’язків. Можна твердити, що саме по цій лінії відбувається найглибше проникнення прикметника до структури речення. Компоненти відприкметникової залежності, які виражаються іменниками (займенниками) у відповідних безприйменникових і приймен-никових відмінкових формах, неозначеною формою дієслова, прислівниками, виступають як виразники об’єктних і обставинних відношень, досить різнопланових з погляду відображення явищ позамовної дійсності [2, 63]. Сучасній українській літературній мові властиві прикметникові словосполучення із залежними безприйменниковими компонентами, вираженими іменниками (займенниками) у формі родового, давального, знахідного і орудного відмінків. На цій основі можна говорити про узагальнений тип словосполучення “прикметник + іменник у непрямому відмінку”, у якому компоненти поєднуються за допомогою синтаксичного зв’язку керування. Згаданий узагальнений тип словосполучення реалізується у видозмінах, специфіку яких становлять групи конкретних прикметників, здатних поширюватися конкретними відмінковими формами іменників (займенників) [51, 59].

За засобами формального вираження проаналізованим випадкам вживання прикметників у ролі головних компонентів протиставляється другий узагальнений тип словосполучення “прикметник + прийменник + іменник (займенник) у відповідній відмінковій формі”. Окремі приклади конструкцій, внутрішня диференціація яких здійснюється за такими показниками, як конкретна група прикметників, конкретний прийменник і конкретна відмінкова форма іменника (займенника): “Очі сумлінно читали кожне слово, кожний рядок, та розум був далекий від розуміння” (Ю. Яновський); “Нехай вона супроти тебе й винна, мені ж вона нічим не завинила” (Леся Українка). Словосполучення “прикметник + прийменник + іменник (займенник) у відповідній відмінковій формі” характеризується досить широкою внутрішньою варіативністю, у чому виявляється функціональний паралелізм між дієсловами і прикметником. Синтаксична, специфіка яких особливо зближується на ґрунті предикативного вживання. При цьому необхідно зазначити, що поширення прикметника залежними компонентами забезпечує своєрідне об’єктно-обставинне обмеження відповідної ознаки, вказуючи на об’єкт, час, місце, причину, ступінь її поширення, вияву. Прикметник змінюється за родами, числами і відмінками, і ці його форми залежать від форм іменника, з яким прикметник узгоджується: струнк-ий юнак– струнк-ого юнак-а, струнк-ої топол-і, струнк-і дівчат-а - струнк-их дівчат [67, 107]. Рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника є його морфологічними ознаками.

У реченні прикметник виконує синтаксичну роль:

1) узгодженого означення :

Тоненький струмок диму поволі піднявся над сторожкою, понад віттям дерев та й послався над ними прозорою хмаркою.

2) іменної частини складеного присудка:

Яка важка у вічності хода. І все ждало. Тиша стояла якась неспокійна. Світле безмежжя здавалось крихким. За характером ознаки, яку вони виражають, морфологічними і словотворчими особливостями, прикметники поділяються на: 1) якісні; 2) відносні; 3) присвійні [16, 95-96].

Якісними називаються прикметники, які виражають такі ознаки предмета, що можуть виявлятися більшою або меншою мірою: кмітливий юнак - кмітливіший - найкмітливіший; добре серце - добріше - найдобріше. Якісні прикметники виражають ознаки предметів безпосередньо власним лексичним значенням: сумна пісня, яскрава особистість. Відносними називаються прикметники, що виражають ознаку предмета за його відношенням до інших предметів, дій, обставин: бурштинове намисто, осінній день, сьогоднішній випадок, перелітні птахи. Вони позначають ознаку предмета не безпосередньо, а через відношення його до іншого предмета, явища, дій: вступний тест, прикордонний пост. Присвійними називаються прикметники, які вказують на належність предмета кому-небудь і відповідають на питання чий? чия? чиє? Наприклад: мамина казка, батьків сміх, дівоче обличчя, ведмежий барліг. Вони виражають належність предмета певній істоті: материн рушник, Мартин зошит. Вживаючись у переносному значенні, відносні та присвійні прикметники можуть переходити в розряд якісних. Наприклад: золотий ланцюжок(відносний) - золота душа (якісний); срібний перстень (відносний) - срібний голос (якісний); лебединий пух (відносний) – лебедина пісня (якісний); зміїна отрута (присвійний) - зміїний характер(якісний). Оскільки якісні прикметники виражають ознаки, що можуть виявлятися більшою чи меншою мірою, вони мають ступені порівняння: вищий і найвищий. Кожен зі ступенів має дві форми: просту і складену [2,63]. Вищий ступінь порівняння вказує, що в одному предметі ознака виявляється більшою мірою, ніж в іншому.

1. Проста форма вищого ступеня порівняння утворюється за допомогою суфіксів -іш, -ш: добрий -добріший, милий - миліший, довгий - довший, міцний - міцніший. У деяких прикметниках при цьому можуть випадати суфікси -к-,-ок-,-ек-: тонкий - тонший, глибокий - глибший, далекий - дальший. При додаванні суфікса -ш- можуть виникати звукові сполуки, які на письмі позначаються буквами жч і щ. Буква щ пишеться у таких прикметниках вищий, товщий (товстіший), кращий. Буквосполучення жч пишеться у прикметниках на зразок: ближчий, важчий, вужчий, дорожчий, дужчий, нижчий, тяжчий.

2. Складена форма вищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника слів більш, менш: яскравий - більш яскравий, швидкий - менш швидкий. Описові (складені) форми – послідовні, універсальні й логічні, але нагромадження їх поряд у тексті небажане і його слід уникати, використовуючи прості форми. Прості форми структурно легші, лаконічніші, коротші, тому їм частіше надається перевага, особливо в усному мовленні та в красному письменстві й публіцистиці; вони – невід’ємна частина емоційно-експресивної лексики. Складні форми при всій своїй позитивній характеристиці – все ж функціонально обмежені, вони більш характерні для книжних стилів [19, 43]. Синтетична форма прикметників найвищого ступеня може набувати значення елятиву, тобто передавати гранично велику міру ознаки безвідносно до інших предметів, без зіставлення з ними, без виділення одного предмета з ряду однорідних за якоюсь ознакою або якістю. У таких формах відсутнє порівняння чи зіставлення кількісних характеристик предметів, наприклад: найширші кола читачів звертаються в газету…, виділимо їхні найхарактерніші риси, питання вирішено без найменших зусиль з боку адміністрації… тощо. Ступені порівняння прикметників в українській мові змінюються за відмінками, родами, числами. Пор.: рос. он сильнее, она сильнее, оно сильнее, они сильнее – укр. він сильніший, вона сильніша, воно сильніше, вони сильніші. Найвищий ступінь порівняння вказує, що ознака виявляється найбільшою мірою.

1. Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника вищого ступеня префікса най-: дорожчий - най-дорожчий, міцніший - най-міцніший. Значення найвищого ступеня порівняння можна посилити префіксами як-, що-: як-найдорожчий, що-найменший.

2. Складена форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника слів найбільш, найменш, а також додаванням до прикметника вищого ступеня слів від усіх (за всіх), над усе: тривожний -найбільш тривожний, тривожніший над усе [29, 59]. Присвійні прикметники утворюються від назв людей і тварин. Від іменників 1-ої відміни - назв людей - присвійні прикметники творяться за допомогою суфікса -ин, причому кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х] чергуються з [ж], [ч], [ш]:сестра - сестр-ин, баба - баб-ин, Ольга - Ольж-ин, тітка - тітч-ин, Солоха - Солош-ин. Якщо твірна основа закінчується на [j], маємо суфікс -ін (на письмі -їн): Євдокія - Євдокі-їн. Від іменників 2-ої відміни присвійні прикметники творяться за допомогою суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, -ев (-єв):

а) якщо прикметник утворено від іменника твердої групи, то відбувається чергування -ів/-ов: дядько - дядьк-ів, дядьк-ов-ого;

б) якщо прикметник утворено від іменника м'якої чи мішаної групи, то відбувається чергування -ів (-їв)/ - ев (-єв): Андрій - Андрі-їв, Андрі-єв-ого; лікар - лікар-ів, лікар-ев-ого [16, 18]. Від назв тварин прикметники із значенням присвійності утворюються за допомогою суфіксів -ин, -ін (на письмі -їн): бджол-ин-ий, орл-ин-ий, змі-їн-ий, солов'-їн-ий; чи суфіксів -ач, -яч: соб-ач-ий, кач-ач-ий, тел-яч-ий, свин-яч-ий. Іноді такі прикметники утворюються шляхом зміни кінцевого приголосного твірної основи та додаванням закінчення -ий: вовчий, овечий. Більшість прикметників української мови функціонує у повній (змінній) формі, і лише незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд із загальновживаною повною має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад та ін. Прикметники у короткій формі мають нульове закінчення. Повні форми прикметників існують у двох різновидах: стягненій і нестягненій формах [2, 66-67].

1. Нестягнені форми прикметників (лише жіночого і середнього роду) можливі у називному та знахідному відмінках однини і множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії.

2. Cтягнені форми є загальновживаними : гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині. Стягнені і нестягнені форми прикметників жіночого і середнього роду відрізняються закінченнями: у нестягненій формі -ая, (-яя), -еє (-єє), -її (-її); у стягненій - -а(я), -е(-є), -і(-ї). За кінцевим приголосним основи прикметники поділяються на прикметники 1) твердої та 2) м'якої груп. До твердої групи належать прикметники, основа яких закінчується на твердий приголосний. Наприклад: добрий, вразливий, милий, прекрасний, народний, чистий. Сюди ж належать всі присвійні прикметники: батьків, Олексіїв, мамин, Софіїн, а також короткі форми прикметників: зелен, повен, годен, рад, жив. До м'якої групи належать прикметники, основа яких закінчується на м'який приголосний та [j]: осінній, житній, ранній, художній, колишній, справжній, безкраїй, довговіїй, короткошиїй [68, 107]. Таким чином, прикметники української мови поділяються на три лексико-семантичні розряди: якісні, відносні і присвійні. Кожен з цих розрядів має певні особливості. Так, якісні прикметники позначають ознаки, виражають якість або властивість предмета. Вони утворюють ступені порівняння. Відносні прикметники визначають незмінну, сталу ознаку предмета через виділення іншого предмета. Хоча виділяють групу відносно-якісних прикметників, що мають спільні особливості, проте відносні прикметники відрізняються від якісних за граматичними і лексичними ознаками, наприклад, не утворюють ступенів порівняння. Присвійні ж прикметники вказують на ознаку предмета за належністю його живій істоті.

Отже, прикметник – самостійна частина мови, яка займає особливе місце в морфології сучасної української мови. Має багато спільного з іменником, хоча за походженням молодший за нього. Також деякою мірою пов’язаний прикметник з іншими частинами мови (дієсловом, прислівником, займенником, прийменником). Виділяють три лексико-семантичні розряди прикметників: якісні, відносні й присвійні. Кожен з цих розрядів має певні відмінності і особливості вживання в художньому творі.

РОЗДІЛ 2. Формальні, семантичні та образно-стилістичні особливості прикметників у збірці оповідань В. Нестайка “Пригода в кукурудзі”

2.1. Значення, формальні та семантичні ознаки прикметників у збірці оповідань В. Нестайка “Пригода у кукурудзі”

Розгляд дитячої прози В. Нестайка з позиції аналізу функціонування лексичних одиниць дозволяє дослідити художній текст не тільки як кінцевий продукт мовленнєвої діяльності автора, а й різноманітні мовні явища тексту на різних мовних рівнях. Прикметник, як повнозначна частина мови, що охоплює слова із значенням ознаки предмета, розкриває своє значення без будь-яких додаткових слів [32, 418–422]. Відомо, що він може давати найменування для ознаки пізнаних людиною предметів і явищ суспільного життя й природи, він несе інформацію у спілкуванні між людьми. Отже, прикметник функціонує в мові не як ізольована одиниця, він вступає в різні зв'язки та відношення з іншими одиницями того самого рівня, тобто з іншими словами, а також з одиницями інших рівнів мови [76, 73], а його семантичну структуру становить сукупність усіх значень [56, 158–160]. Системність мови та її окремих компонентів має рисою високий ступінь конкретності [ 39, 15], що враховує нові нюанси та зміни. Саме з цієї точки зору і є цікавим прикметник, про семантичну самобутність якого за думкою багатьох лінгвістів можна стверджувати й виділити його ознаковість і семантично-стильовий зміст.

Прикметник – це самостійна повнозначна частина мови, що виражає ознаку предмета за допомогою синтаксично залежних граматичних категорій роду, числа й відмінка. Прикметники відповідають на такі питання: який? яка? яке? чий? чия? чиє?

Поняття ознаки широке, воно охоплює найрізноманітніші значення. Так, в оповіданнях В. Нестайка зустрічаються прикметники з такими значеннями:

колір (білий, білосніжний, блакитний, блідо-голубий, бузковий, буро-зелений, жовтий, жовтогарячий, зелений, золотавий, коричневий, синій, сивий, сірий, сліпучо-білий, темно-брунатний, темно-зелений, темно-синій, червоний, чорний, яскраво-червоний);

розмір (безкраїй, безмежний, більший, велетенський, великий, величезний, величенький, дрібний, завеликий, здоровенний, маленький, малий, менший, невеликий, невеличкий);

смак (гіркий, кислий, солодкий);

відношення до місця і часу (азовський, київський, індійський, іспанський, італійський, китайський, північний, передній, лівий, пізній, ранній, вчорашній, середньовічний);

відношення до матеріалу (глиняний, дерев'яний, залізний, мідний, паперовий, скляний, фарфоровий, фетровий, шкіряний);

зовнішні та внутрішні ознаки (авторитетний, акуратний, балакучий, білявий, бридливий, верткий, веселий, високий, вірний, гарний, голий-голісінький, гордий, діловитий, добрий, добродушний, добросердий, дружній, дурний, жадібний, життєрадісний, завзятий, злий, зухвалий, інтересний, капосний, кирпатий, кремезний, кривобокий, кривулястий, кудлатий, кумедний, красивий, лагідний, ласкавий, лисий, лінивий, мерзенний, меткий, миршавий, мовчазний, молодий, нахабний, невловимий, незадоволеий, інеінтересний, некрасивий, ненависний, несимпатичний, неуважливий, непривітний, нещасний, нехороший, ніжний, нікчемний, нормальний, огидний, одчайдушний, охайний, похмурий, пихатий, противний, радий, роботящий, розумний, самолюбивий, самотній, себелюбний, симпатичний, синьоока, славний, сліпий, смішний, страшнючий, стрункий, кмітливий, найвідсталіший, найгірший, найтихіша, упертий, цибатий, хворий, хороший, худенький, худий, худіший, худорлявий, щупленький);

ознаку за належністю (братів, сестрин, колгоспний, коров'ячий, котячий, материн, Наталчин, півнячий, Стьопин, тореадорський, хлоп'ячий, Шурин, Явин) та ін.

Конкретне значення кожного прикметника реалізується через поєднання їх з іменниками – назвами предметів, яким властиві відповідні ознаки (властивості): широкий степ, широким степом; зелена трава, зеленою травою; високе дерево, високим деревом. Вживаючись з іменниками, прикметники узгоджуються з ними в роді (в однині), числі й відмінку:

І Боря почав активну передвиборну кампанію.

І те, що ватажком у них був такий бойовий п’ятикласник, і, головне, що цей ватажок давав їм завдання таким владним командирським тоном, наче справній капітан, - усе це здавалось Павликові дуже схожим на морську службу.

Почав махати якомусь лисому дядечкові в темних окулярах, що був уже на катері.

Отже, граматичні категорії роду, числа й відмінка прикметників не самостійні, а залежні від іменника і мають словозмінний характер. Початкова форма прикметника – називний відмінок однини чоловічого роду [63,135]:

Та ще часом лінивий вечірній вітерець принесе здалека якісь ледве чутні дивні звуки...

Малодушний страх скував йому тіло й холодом пронизав серце.

Мається на увазі, певна річ, не якийсь там миршавий сніговик-підліток, а справжній поважний новорічний сніговик, двометрового зросту, з відром замість капелюха, з морквиною-носом, із мітлою в могутній руці.

Категоріальне значення і граматичні особливості прикметника як частини мови зумовлюють і його синтаксичну роль. В оповіданнях В. Нестайка прикметники здебільшого виступають у ролі означень, а також іменною частиною складного присудка. Наприклад:

1. У хлопчика було маленьке худорляве личко, зовсім білі, ніби вкриті інеєм брови та вії, на щоці — довгаста чорнильна пляма..

2. Маленький хлопчик став дорослим.

У першому реченні прикметники маленьке, білі, довгаста, чорнильна, худорляве виступають означеннями до іменників личко, брови, вії, пляма; у другому прикметник дорослим вживається у ролі іменної частини складеного присудка.

Усі прикметники української мови в залежності від граматичних особливостей і характеру ознаки, що ними передається, поділяються на три групи: якісні, відносні та присвійні. Цей поділ грунтується на єдності значеннєвих, морфологічних, словотвірних і синтаксичних ознак, притаманних відповідним розрядам[63,136]. Кожна з цих груп має свої семантичні та граматичні відмінності.

Якісними є прикметники, що виражають ознаку предмета безпосередньо і яка може виявлятися з різною мірою або інтенсивністю. Ступінь порівняння якісних прикметників — це здатність вияву ознаки в різних кількісних вимірах. Він завжди визначається «кількістю» переважальної ознаки. Існує вихідна форма, інакше — звичайний (позитивний) ступінь, від якого утворюються вищий (компаратив) та найвищий (суперлатив) ступені. Звичайний ступінь прикметників характеризується тим, що передає ознаку як таку, свідчить про її наявність у предметі, але не вказує на її кількість чи міру. Прикметники вищого ступеня набувають певного значення в плані кількісного виміру ознаки. У цьому суттєва різниця між значенням прикметника звичайного ступеня і вищого. У першому випадку ознака предмета характеризується безвідносно і безпосередньо, в другому вона набирає відносного, порівняльного значення [63,136].
Прикметники найвищого ступеня передають повну, абсолютну перевагу одного предмета над іншими за якоюсь відомою ознакою. Деякі прикметники утворюють виший ступінь за допомогою суплетивних форм: гарний — кращий, поганий — гірший.

Так, в оповіданнях В. Нестайка можемо зустріти такі якісні прикметники:

Великий — більший — найбільший

Він лежав на білосніжному ліжку біля вікна — великого і високого.

А я зїв ще більшу тарілку каші.

Рудий був серед пятикласників найбільшим забіякою.

Поганий — гірший — найгірший

Поганий з тебе товариш!

Що я, гірший за Гастронома, чи що?

Він не міг пережити, що й тут, на уроках праці, він найгірший, найвідсталіший.

У прикметників вищого ступеня існують дві форми вираження — проста (синтетична) і складена (аналітична). Проста форма вищого ступеня утворюється так: до основи прикметника звичайного ступеня додаються суфікси: -іш-, -ш- та родове або числове закінчення: біл-ий, біл + іш-ий, біл + іш-і, глибок-ий — глиб + ш-ий, глиб + ш-і. При утворенні простої форми вищого ступеня порівняння прикметників відбувається ряд морфонологічних процесів [63,137]. Суфікси -к-, -ок-, -ек- випадають, і афікс вищого ступеня порівняння приєднується безпосередньо до кореня: глибокий — глиб-ш-ий, далекий — даль-ш-ий, тонкий — тон-ший; при цьому відбуваються позиційні чергування кінцевих кореневих приголосних зь-ж, с-ш, г-ж; низький — ниж-чий, високий — ви(шч)ий (графічно — вищий), дорогий — дорож-чий, дисимілятивні зміни полягають у тому, що фрикативні звуки ж, ш, опинившись поряд, розподібнюються: звук ш — переходить в африкативнийч: дорож+ш+ий — дорож-ч-ий, високий — виш+ш+ий — виш+ч+ий — вищий, вузький — вуж+ш+ий — вуж+ч+ий.

Благородний — благородніший

Хай знає, що я благородніший від неї у тисячу разів...

Голодний — голодніший

Значить, ти голодніший, не я.

Короткий — коротший, легкий - легший

Ти — легший, в тебе коротші й ґудзиків менше.

Худий — худіший

Зате я худий.

Тільки Олесь вищенький на зріст і худіший...

Складена форма вищого ступеня порівняння прикметників утворюється сполученням слова більш (менш) та прикметника звичайного ступеня. Така описова форма являє собою цілісну граматичну єдність, якою передається значення вищого ступеня, також прикметники вищого ступеня обох способів творення (простий і складений), як правило, поєднуються з прислівниками типу: ледь, незрівнянно, значно, ще, які ще більше підсилюють ознаку порівняння:

У великому дорослому халаті, з закоченими рукавами, - ще більш смішна і незграбна, ніж завжди.

Для прикметників найвищого ступеня існує три форми вираження — проста, складна і складена. Проста форма утворюється від основи прикметника вищого ступеня за допомогою префікса най-. В оповіданнях В. Нестайка зустрічаємо такі прикметники найвищого ступеня:

Вищий — найвищий

Ми вибрали найвищу і найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане...

Глибший — найглибший

У найглибшому місці нам було по шию.

Жаркіший — найжаркіший

Варто мені навіть у найжаркіший день пробути у воді більше десяти хвилин, як у мене робиться “гусяча шкіра” і починають клацати зуби.

Кращий - найкращий

У Павликову зірочку попали всі його найкращі друзі: Вітя, Юрась, Сашко й Володька на прізвисько Довгоносик.

Сміливіший — найсміливіший

Тореадори — це найсміливіші герої і ловкачі.

Страшніше — найстрашніше

І хоча все найстрашніше було вже позаду, Шуркові чомусь стало дуже сумно і тужливо.

Товщий — най товщий, вищий - найвищий

Улюбленіші — найулюбленіші

Павлик підмітав доріжку так захоплено, як, здається, ніколи не грав навіть у найулюбленіші ігри.

Цупкіший — найцупкіший

Будь-які нові штани з будь-якого найцупкішого матеріалу за півмісяця перетворювалися на саме ґноття.

Складна форма — це поєднання простої форми найвищого ступеня прикметників і часток як, що: якнайдовший, щонайсильніший.
Складена форма найвищого ступеня прикметників утворюється шляхом сполучення слів антонімічного значення найбільш, найменш з прикметником звичайного ступеня: найбільш вибагливий, найменш примхливий. Найвищий ступінь прикметника, що передає властивості живих істот, утворюється за допомогою прикметника вищого ступеня у поєднанні його із слово сполученням за(від) + усіх, наприклад: щедріший за всіх, веселіший від усіх. Проте В. Нестайко уникає нагромадження складених (описових) форм. Адже нагромадження їх поряд у тексті небажане і його слід уникати, використовуючи прості форми. Прості форми структурно легші, лаконічніші, коротші, тому їм частіше надається перевага, особливо в усному мовленні та в красному письменстві й публіцистиці; вони — невід'ємна частина емоційно-експресивної лексики. Складені форми при всій своїй позитивній характеристиці — все ж функціонально обмежені, вони більш характерні для книжних стилів. Також виділяють ступені якості (форми суб’єктивної оцінки) прикметників. Серед прикметників з такою ознакою розрізняють дві групи: прикметники із значенням безвідносної міри якості предмета і прикметники із значенням суб'єктивної оцінки якості предмета. Розглянемо кожну групу.

Безвідносна міра якості предмета властива якісним прикметникам. Суть її полягає в тому, що виділяється ознака за мірою (чи ступенем) інтенсивності її, але без елементів порівняння. В українській мові виділяють три ступені інтенсивності ознаки — недостатній, помірний і надмірний та дві форми вияву кожної з них синтетичну і аналітичну[63,140].
Прикметники недостатнього ступеня передають міру якості неповну, незначну, часткову, тобто кількісно меншу, в порівнянні з тим, що передається звичайним прикметником. Проста (синтетична) форма прикметників цього ступеня утворюється від основи звичайного прикметника та суфіксів -уват- (юват-):

Старенька ця дуже схожа його, Володину, бабусю — така ж повільна м’яка хода, таке ж сиве волосся, укладене ззаду вузлом, сухі зморшкуваті руки і такі ж ласкаві, добрі-добрі очі...

Володя, худорлявий рудуватий хлопчик років десятьох, лежав на березі річки і читав казки Андерсена.

Навіть їдкий терпкуватий запах диму, що в’ється з труби сусіднього будинку, не може змагатися з нею...

Складена (аналітична) форма прикметників, що передають недостатній ступінь інтенсивності ознаки, утворюється шляхом поєднання звичайного ступеня прикметника і кількісно-означального прислівника типу трохи, дещо, злегка, наприклад: трохи смішний, злегка блакитний, не дуже чемний тощо.
Можливе поєднання простої і складеної форм, що надає дещо нової міри ознаки, певної її конкретизації в предметі:

Він не дуже гарний, трохи кривобокий, але страшенно симпатичний.

Але вона трохи психічна.

Помірний ступінь вияву якості — це звичайний прикметник, що передає нормальну міру ознаки, не велику і не малу: холодний, смачний, прозорий. Цю помірність вияву ознаки іноді підкреслюють слова помірно, більш-менш, прийнятно, нормально, звично тощо: більш-менш точний, звично холодний, прийнятно високий, в міру обережний. Прикметники надмірного ступеня передають міру якості предмета, значно вищу від норми, що її передає прикметник нульової форми. Проста (синтетична) форма прикметників цього ступеня утворюється від основи звичайного прикметника (нульова його форма) та суфіксів -ущ- (-ющ-), -уч-(-юч-); злий — злющий, багатий — багатющий, холодний — холоднючий — холоднющий; -енн-, -езн-, -елезн-: здоровий — здоровенний, старий —старезний, довгий — довжелезний; від основи звичайного прикметника та префіксів: пре- (предобрий). Прикметники помірно та надмірного ступеня вияву якості в оповіданнях В. Нестайка не зустрічаються.

Складена (аналітична) форма прикметників, що передають надмірний ступінь інтенсивної ознаки, утворюється шляхом поєднання прикметника звичайного ступеня і кількісно-означального прислівника: дуже, занадто, надзвичайно, вкрай, винятково, особливо, зовсім, а також займенників: такий, який (занадто розумний, надзвичайно вродливий):

Занадто сяючий вигляд у нього...

Дуже мені противний був цап Жора, бо з’їв мою нову святкову сорочку, коли я у калабані купався.

Кукурудза, - каже, - дуже важливий сільськогосподарський продукт, і виведення нових її сортів — справа великої державної ваги.

Якісні прикметники, які зустрічаються у збірці оповідань «Пригода у кукурудзі» означають:

· ознаки і властивості предметів, що безпосередньо сприймаються органами відчуттів (зором, на слух, на смак, нюхом, на дотик):

В білосніжних пелюстках, немов у фарфорових чашечках, переливалися і тремтіли перлисті краплини води...

...Місяць зазирав у вікно і кидав на підлогу візерунчасті тремтливі тіні.

Відтоді слово “смерть” завжди викликає в уяві хлопця одне й те саме: невелика, але світла кімната з глиняною долівкою, сповнена гострих пряних пахощів чебрецю, полину і сухої трави; чорне плаття з пожовклим від часу мереживом, і зморшки на бабусиному обличчі — багато, багато зморщок, темних, глибоких, страшно нерухомих...

Асфальт на тротуарах розтопився і став м’який, як подушка.

· просторові, часові ознаки:

Він мріяв про безкрає синє море, про далекі небезпечні плавання, про бурі й шторми...

Шурка поклали на якийсь дивовижний стіл на колесиках і повезли довгим коридором.;

· фізичні якості істот:

Він такий одчайдушний і верткий, що завжди видирається й тікає, залишаючи синці на обличчях ворогів.

А коли розплющив — просто перед ним стояла висока жінка в окулярах і в білому халаті.

Це висока худа бабуся з жовтим зморшкуватим обличчям і хижацьким гачкуватим носом.

Це був невисокий, кремезний, літній уже дядечко, лисий, із сивими вусами.

І Павликові вперше в житті стало жаль цю несимпатичну стареньку дивачку, яка так не любила його.

Дачник товстий, з пузцем.

·вікові ознаки людей, їхні риси характеру:

Вона була добра, лагідна і весела.

Він такий одчайдушний і верткий, що завжди видирається й тікає, залишаючи синці на обличчях ворогів.

Особливо рядки “Не плач, не журися, молодий козаче”.

І Павликові вперше в житті стало жаль цю несимпатичну стареньку дивачку, яка так не любила його.

А дід, старий Рень, мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав’язує.

Тореадори — це найсміливіші герої і ловкачі.

Боягуз, нікчемний маленький боягуз!..

Якщо порівняти його характер з авіацією (я льотчиком мрію стати!), то характер у Яви був реактивний.

· властивості предметів і їх форму:

На цьому носі якимсь дивом тримається схоже на пропелер пенсне з квадратними гранчастими скельцями.

У хлопчика було маленьке худорляве личко, зовсім білі, ніби вкриті інеєм брови та вії, на щоці — довгаста чорнильна пляма.

Все обличчя в дрібному ластовинні, немов якийсь жартівник-маляр бризнув на нього золотавою фарбою.

У Яви на голові був крислатий мамин капелюх — у ньому мама їздила до Києва на наради.

З веранди по східцях повільно, боком зійшла сухенька згорблена бабуся, тримаючи в руках пузатенький мідний самоварчик.

Чесно кажучи, ми по самісінький пуп стояли в противній слизькій багнюці.

· загальну оцінку предмета:

Він не дуже гарний, трохи кривобокий, але страшенно симпатичний.

По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві чудові шпаги.

Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, попідбирали своїми штаньми і сорочками.

Його ніхто, крім отих поганських кролів, і не знає.

До найхарактерніших ознак, що зумовлюють лексико-граматичну природу якісних прикметників належать:

· здатність творити форми вищого і найвищого ступенів порівняння (крім так званих абсолютно–якісних прикметників, що позначають безвідносні до ступеня або інтенсивності вияву ознаки (босий, голий, хворий, лисий)):

Хай знає, що я благородніший від неї у тисячу разів...

Значить, ти голодніший, не я.

У найглибшому місці нам було по шию.

Тореадори — це найсміливіші герої і ловкачі.

Ми вибрали найвищу і найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплівпальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане...;

· сполучуваність із прислівниками – виразниками інтенсивності вияву ознаки:

І портфель у нього великий, шкіряний, дуже зручний для того, щоб вибивати.

Жора дуже балакучий.

Кукурудза, - каже, - дуже важливий сільськогосподарський продукт, і виведення нових її сортів — справа великої державної ваги.

Всі одразу звернули увагу на його руки — вузлуваті, мозолясті, шершаві і якісь дуже виразні й по-своєму красиві, а також на те, що за вухо в нього був закладений товстий синій олівець.

Вона лежала на ліжкові, дуже бліда, з гарячими запаленими очима.

У нього був дуже добрий настрій...

Так, виведення нового сорту кукурудзи було б для Яви дуже корисним.

Треба бути дуже уважною, пильнувати, щоб, бува, не зачепитися за якусь кудлату соснову гілляку, обвислу під снігом.

Маму свою Ігор міцно любить і завжди дуже ласкавий із нею.

Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй ліпше не бачити бою биків.

Тільки дуже гордий і самолюбивий.

Занадто сяючий вигляд у нього...

·можливість вступати у синонімічні та антонімічні відношення:

вдалий, успішний, результативний;

Це була вдала витівка.

Шура — успішна учениця.

- Мда, - засмутився Ява. - Результативною нашу працю не назовеш.

глибокий – мілкий,

Ставок був мілкий і зарослий очеретом.

ранній – пізній;

Прокинулися друзі раннього ранку.

Пахло пізніми яблуками...

· здатність утворювати за допомоги словотворчих афіксів похідні з експресивно-оцінним значенням:

великий – величезний – величенький – завеликий - велетенський;

Може, повітряного змія велетенського змайструвати і глечик зі сметаною на ньому у небо запустить?

Кукурудза, - каже, - дуже важливий сільськогосподарський продукт, і виведення нових її сортів — справа великої державної ваги.

Він лежав на білосніжному ліжку біля вікна — великого і високого. Одна величезна брила снігу вже стояла на горбочку, а він катав іще й другу.

Коли йому було сім років, він захворів на малярію, і величезний вусатий лікар змушував його ковтати огидні, гіркі таблетки.

Про це величезними кольоровими літерами написано на фасадах будинків, прикрашених гірляндами електричних лампочок.

Він ніс величезний оберемок трави, - мабуть, для своїх кролів.

Колись, справді, тут був величенький ставок-копанка.

Капелюх був на яву завеликий і насувався на очі.

Високий — вищенький

Він лежав на білосніжному ліжку біля вікна — великого і високого.

Тільки Олесь вищенький на зріст і худіший...

новий — новенький

Давай, Павлушо, виведемо новий сорт кукурудзи.

Першого вересня у Костика й Олеся буде новенька шкільна форма.

· здатність виступати базою для творення прислівників за допомогою суфіксів -о-,-е- (солодкий – солодко, гарячий – гаряче) та іменників, що виражають абстрактне значення (зелений – зелень, молодий – молодість, добрий – доброта);

· можливість мати співвідносні форми повні нестягнені й короткі (ясний – ясен, зелений – зелен), повні стягнені й нестягнені (синє –синєє, маленька – маленькая).

У збірці оповідань В. Нестайка «Пригода у кукурудзі» наявні прикметники із значенням суб'єктивної оцінки якості предмета. Суть прикметників із значенням суб'єктивної оцінки якості предмета полягає в тому, що ними передається не тільки ознака предмета за мірою чи ступенем інтенсивності її, а ще й у тому, що до цього додається дуже виразне емоційне нашарування, суб'єктивне ставлення до предмета розмови, суб'єктивна оцінка його, пор.: білуватий — білесенький, тонкуватий — тонюсінький, престарий — старенький:

Адже вже уявляли собі, як вони прийдуть першого вересня до школи у новеньких формених костюмах і яке це справить враження на однокласників.

Він був худенький, щупленький другокласник, а вона — п’ятикласниця та ще й спортсменка.

Тільки Олесь вищенький на зріст і худіший...

Під вербою м’якенька травичка, а поряд чистий білий пісочок.
Такі прикметники утворюються за допомогою суфіксів: -еньк-, -есеньк-ісіньк-, -юсіньк-: біленький, густесенький, мокрісінький, малюсінький тощо. Найпродуктивніший — суфікс -еньк-, за допомогою якого можна утворювати форми суб'єктивної оцінки від переважної більшості прикметників. Прикметники з цим суфіксом можуть передавати в одному випадку суб'єктивне ставлення і значення зменшеної міри якості (глибоченький, довгенький, біленький, гіркенький), в іншому — лише суб'єктивне ставлення, емоційну забарвленість (босенький, голенький, старенький, дрібненький, голінастенький). Прикметники з суфіксом -ісіньк- передають, як правило, найвищу міру якості (чистісінький). Іноді прикметники такого типу входять до складу сталих словосполучень: цілісінький день, чистісінька правда, звичайнісінька брехня тощо [63,142]. Відносні прикметники визначають ознаку предмета не безпосередньо, не прямо, а через виділення іншого предмета, наприклад: дерев'яний стіл, тобто стіл із дерева, кам'яна гора — гора з каменю, міський парк — тобтопарк, розташований у межах міста, і т. п. Відносні прикметники відрізняються від якісних і за граматичними, і за лексичними ознаками, вони, наприклад, не утворюють ступенів порівняння, ступенів якості, не можуть сполучатися з прислівниками, не мають антонімічних пар тощо. Серед їхніх характерних граматичних особливостей можна відзначити і те, що прикметники цієї групи мають лише похідну основу (шкіряний, береговий, дніпровський), мають синоніми серед іменників у родовому відмінку, іноді з прийменниками для, з.

Відносні прикметники в оповіданнях зі збірки “Пригода в кукурудзі” називають ознаки предметів не прямо, а через відношення з іншими предметами, явищами, процесами чи ознаками:

Останнє повідомлення дуже потішило хлопців, бо Раїска Котова на прізвисько Раїска Мняу розмахувала перед носами хлопців газетною вирізкою, де було надруковано, що найдужча людина у світі не чоловік, а жінка.

Четверо хлопчаків, тікаючи, дерлися по вкритій снігом гірці, на якій стояв похилий дерев’яний паркан.

Зірчастий паперовий комірець намок від снігу і зібгався, ні до чого не придатний...

На підвіконня лягли дві руки, потім показалася зелена фетрова шапочка, окуляри, і хлопчик упізнав... Шуру.

За значенням відносні прикметники можуть виражати ознаки за відношенням до:

·матеріалу або речовини, з якої виготовлено предмет:Четверо хлопчаків, тікаючи, дерлися по вкритій снігом гірці, на якій стояв похилий дерев’яний паркан.

Зірчастий паперовий комірець намок від снігу і зібгався, ні до чого не придатний...

На підвіконня лягли дві руки, потім показалася зелена фетрова шапочка, окуляри, і хлопчик упізнав... Шуру;

· людини або тварини:

Коли вже про Явине письмо, то, чесно кажучи, то було брудно-писання

Досить-таки далеченько чую бадьорий Явин голос;

Шурків сусіда, лисий чоловік із чорними кошлатими бровами.

Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними коров’ячими очима.

· місця, часу:

А кульочки магазинні, і на них напис - “Гастроном”.

І здається йому, що от-от вони знову розсунуться і вийде вчорашня синьоока дівчинка в білому вінку з водяних лілій;

· числа:

Явина мама працювала за шестиденним графіком.

Соромязливо попросив подвійну порцію морозива.

Відносні прикметники характеризуються такими граматичними особливостями:

· вони не мають ступенів порівняння, оскільки ознака, яку виражають відносні прикметники є незмінною і не може виявлятися більшою чи меншою мірою;

· від них не утворюються іменники з абстрактним значенням, і вони не вступають в антонімічні пари;

·відносні прикметники репрезентовані тільки похідними лексичними одиницями, утвореними за допомоги відповідних афіксів. Найчастіше вони утворюються від іменників: солом'яна стріха, обідня перерва, дубова дошка.

Окрему групу становлять присвійні прикметники, що виражають належність предмета людині чи тварині: сестрин зошит, материн капелюх, Явин голос.

Присвійні прикметники характеризуються властивими тільки їм словотвірними і граматичними особливостями:

· вони утворюються тільки від іменників і тільки від назв істот (людей і тварин):

а) від власних назв людей: за допомоги суфіксів -ів (-їв), -ин (-їн):

Шурків сусіда, лисий чоловік із чорними кошлатими бровами.

Але завжди вигадки Явині були романтичні й захопливі;

б) від назв тварин за допомоги суфіксів -ач- (-яч):

Треба, щоб було щось бичаче, коров’яче щось — велике і крутороге;

Присвійні прикметники вказують на ознаку предмета за належністю його якійсь живій істоті, а отже й утворюються, як правило, від іменників — назв живих істот. Для присвійних прикметників характерні свої словотворчі суфікси: -ін, -їн (сестрин, Настин, Маріїн), -ів, -їв (у відкритих складах -ев, -єв, -ов): Іванів, Василева, танталові муки, авгієві стайні, суфікс -ськ- — якщоприкметник означає належність (батьківське подвір'я), цей же прикметник є якісним в іншому значенні: батьківське ставлення.

Присвійні прикметники, утворені від назв людей, у називному й знахідному відмінку мають коротку форму (мамин, Наталчин):

Біля маминого ліжка сиділа на стільці тьотя Клава із заклопотаним серйозним обличчям.

І пізнав Наталчин почерк.

Прикметники, похідні від назв тварин, мають повну форму (бичачий, коров’ячий):

Треба, щоб було щось бичаче, коров’яче щось — велике і крутороге.

Вживаються присвійні прикметники переважно в розмовному мовленні, художній літературі, народній творчості.

Отже, у сучасній українській мові прикметник чітко виділяється як самостійна частина мови зі своїми граматичними ознаками. Прикметник передає непроцесуальну ознаку предмета, виражаючи її в граматичних категоріях роду, числа та відмінка. У реченні виконує функцію означення чи іменної частини складеного присудка. Потреба дослідження формальних ознак прикметника диктується його лінгвістичними особливостями та необхідністю формування граматичного поняття «прикметник» як частини мови, що пов'язана з іменником.

Частини мови є центральним поняттям у морфологічних описах. Це семантико-граматичні класи слів із подібними семантичними, синтаксичними і морфологічними ознаками.

Частини мови це класична класифікація слів, у якій основна увага надається семантичним особливостям, адже у значенні слів закладені їхні категорійні, класифікаційні ознаки [9, 9]. Для частин мови єдиною релевантною характеристикою є семантика об’єднуваних слів. Узагальнена на категорійному рівні семантика частини мови представляє її як інваріант предметно-логічного аналізу. Категорійна семантика частини мови ґрунтується на філософській (логічній) категорії.

Семантична ознака узагальнює певні типи лексичних значень слів. Так, іменники з різноманітними лексичними значеннями узагальнюються в семантичну категорію предметності; значення якісних і відносних прикметників – у категорію “атрибутивна ознака”, яка розуміється як непроцесуальна (статична) ознака предмета [22, 240].

Позначаючи різні явища реальної дійсності, слова граматично спеціалізуються. Основою такої спеціалізації є семантична категорія, під яку підводяться певні групи слів з їхніми індивідуальними лексичними значеннями, що зумовлює їх подібне морфологічне і синтаксичне оформлення.
Прикметники виражають поняття, в основі яких лежать ознаки предметів: безкрає синє море, далекі небезпечні плавання, білосніжне ліжко, велике високе вікно, величезний вусатий лікар, огидні гіркі таблетки.

Він мріяв про безкрає синє море, про далекі небезпечні плавання, про бурі й шторми...

Він лежав на білосніжному ліжку біля вікна — великого і високого.

Ця риса прикметників чітко відмежовує їх від іменників певної групи, що передають якість (і часто мають спільний з прикметником корінь), але виражають її не як властивість того або іншого предмета, а як самостійну, зовсім абстраговану від будь-яких предметів категорію: блакить, синь, доброта, бадьорість, мужність, сміливість.
Позначаючи ознаки предметів, прикметники істотно відрізняються від дієслів, які теж є назвами ознак предметів. Прикметники виражають статичні, постійні для певного стану предмета ознаки. Дієслова являють собою назви динамічних, процесуальних ознак предметів, вони передають ці ознаки в конкретних часових характеристиках, напр.: синє небо — синіє (синіло, синітиме) небо; сухий лист — сохне (сохнув, сохнутиме) лист.
Через те, що семантику прикметників формують не поняття про самостійно існуючі одиниці оточуючого світу (як, наприклад, семантику іменників), а поняття лише про якості самостійно існуючих одиниць (предметів), у мові вони вживаються обов'язково при іменниках, причому в залежній від іменників граматичній позиції: весела мама, нежарке лагідне вересневе сонце, жовтогаряче листя, президентські вибори, демократичне суспільство, нормальне явище, Явин голос.

В Ігоря весела мама — любить жартувати і сміятись.

Сонце світить, нежарке лагідне вересневе сонце.

Жовтогаряче листя ласкаво шурхотіло під ногами.

Поразка на президентських виборах у демократичному суспільстві — нормальне явище.

Досить-таки далеченько чую бадьорий Явин голос.

Прикметник, ужитий при іменнику, звужує і таким чином конкретизує зміст вираженого іменником поняття: автомашина — вантажна автомашина, легкова автомашина; флот — морський флот, повітряний флот. Під цю загальну закономірність не підводяться лише ті випадки, коли прикметник з іменником утворюють стійке, лексикалізоване словосполучення. Семантика частин такого словосполучення більшою або меншою мірою стирається, прикметник з іменником виражають у цих випадках не два, а одне поняття: Азовське море, Великі Зондські острови, Труханів острів:

Це літо вони провели в таборі на березі Азовського моря.

Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, Великі Зондські острови...

Адже пляж у Києві був на тому березі Дніпра, на Трухановому острові.
Один і той же прикметник може вільно сполучатися з різними іменниками — назвами практично неоднакових, але подібних якоюсь рисою предметів: зелена стіна, зелена шапочка, зелений байрак, зелені яблука:

Обабіч шляху суцільною зеленою стіною, наче ліс, стоїть кукурудза, височенна, метрів зо три, а то й більше.

На підвіконня лягли дві руки, потім показалася зелена фетрова шапочка, окуляри, і хлопчик упізнав... Шуру.

Ну, яка там може бути манна каша, коли він яблук зелених наївся, аж живіт болить.

Добре пішла у нас також пісня “Ой не шуми, луже, зелений байраче”.

Ця особливість прикметників пояснюється тим, що вони є назвами не окремих, не конкретно віднесених, а узагальнених ознак і за значенням абстрактніші, ніж, наприклад, більшість іменників.
Узагальненість значення прикметників дозволяє їм сполучатися з іменниками різної семантики і в такий спосіб одним і тим же звуковим і морфологічним складом передавати не тільки безпосередні, об'єктивні ознаки предметів (як у наведених вище прикладах), а й вільно характеризувати предмет через метафорично осмислену, перенесену ознаку, як-от:

сонячний промінь (безпосередня ознака) — сонячна посмішка (перенесені ознаки). У цих словосполученнях слово сонячний виражає різні ознаки предметів:

Щоки лагідно торкнувся теплий сонячний промінь

Більш ні в кого не було такої сонячної посмішки.
Прикметники, що виражають ознаки предметів безпосередньо лексичним значенням, і прикметники, що виражають ознаки через посередництво предметів, дій, обставин, — це в основному лише різні ступені абстрагування і в певному розумінні деетимологізації назв ознак, що розвинулись через усвідомлення різноманітних відношень предметів, предметів і дій, предметів і обставин [35, 93]. Можна спостерігати, наприклад, повну втрату етимологічних зв'язків прикметника з базовим словом, коли ці зв'язки без спеціального лінгвістичного аналізу не простежуються (білий, дебелий, добрий, легкий, рудий, рум'яний, чистий):

І руда Контрибуція, з якої ми безсоромно знущалися, потягла нас із багнюки на світ білий.

А коли розплющив — просто перед ним стояла висока жінка в окулярах і в білому халаті.

Це була некрасива дебела літня жінка.

І приємно було відчувати на своєму гарячому лобі її легку прохолодну руку.

Рудий хлопчисько уособлював усю їхню компанію — дружню, веселу, згуртовану.

Під вербою м’якенька травичка, а поряд чистий білий пісочок.

Можна говорити про часткову втрату етимологічних зв'язків, коли в семантиці і в звуковому образі прикметника ще вгадуються (без спеціального аналізу) зв'язки з іншою назвою: бідний (пор. біда), далекий (даль), ласкавий (ласка), мовчазний (мовчати), подібний (подоба), непотрібний (потреба):

І тільки бідний Сало ні про що не здогадувався…

Будуть моряками далекого плавання.

Маму свою Ігор міцно любить і завжди дуже ласкавий із нею.

Вона зовсім не була подібна на ту мовчазну, старанну шкільну Шуру.

Ліва рука — ніби зайва, непотрібна.

На основі проаналізованих прикметників зі збірки оповідань В. Нестайка «Пригода у кукурудзі» можемо зробити висновок, що ознаки, які виражають прикметники, виявляються або в прямих, безпосередніх властивостях предмета, або у відношеннях предмета до інших предметів, або у здатності предмета належати якійсь особі (чи істоті взагалі), або в особливості предмета характеризуватися певними ознаками щодо місця серед інших однорідних предметів. Залежно від того, який з цих типів ознаки лежить в основі семантики слова, прикметники поділяються на чотири основні групи: якісні, відносні, присвійні і порядкові. Кожна з цих груп має свої (більше або менше виражені) граматичні особливості, а вживання прикметників у художніх текстах для дітей розвиває мовлення, підвищує вміння складати емоційно забарвленні тексти та виховує інтерес до мовленнєвого слова.

2.2. Образно-стилістичне використання прикметників у збірці оповідань «Пригода у кукурудзі»

Одну з особливостей мовлення становить його образність — спосіб передавання певних понять через художні образи, якими відтворюється не зовсім звичне бачення, сприймання людиною навколишнього світу і себе в ньому. Найповніше образне мовлення реалізується в художньому стилі мови.

Образне мовлення звичайно стосується емоційної сфери людини, позитивно чи негативно налаштовує її щодо інших, спонукає до словесної відповіді, певної фізичної дії, роздумів, міркувань. Воно протиставляється мовленню звичному, позбавленому переносності, образності.

У своєму типовому і найповнішому вияві образність мовлення представлена в усіх жанрах художньої літератури, особливо в творах талановитих письменників, які навіть найпростішими, найзвичайнішими словами створюють винятково й максимально образні, стилістично майстерні тексти.

Так, твори для дітей В. Нестайка сприймаються як художньо довершені, соціально вагомі, індивідуально неповторні, неперевершено образні, адже дитинство – це той період становлення особистості, який закладає підвалини її інтелектуального, творчого, соціального та національно-громадянського зростання на все життя. Відтак дитяча література відіграє неоціненну роль у цьому процесі як багатокомпонентний інструмент формування потенціалу майбутньої нації. Крім того, література для дітей є одним із ключових джерел інформації для дошкільнят та школярів, що визначає також мовні навички. Формує багатство словникового запасу дитини, опанування навичок лінгвістичного самовираження. Саме через літературу діти мають змогу легко та цікаво, без особливих зусиль та з великим захопленням вибрати невичерпний потенціал та самобутність рідної мови [7, 81].

Збірка дитячих оповідань «Пригода у кукурудзі» належить до творів, які відображають тенденції у розвитку мовного потенціалу сучасної української книги для дітей. Письменник за допомогою використаних у творі прикметників створив власну художню модель життя, найчастіше дитячого, в різних його виявах, типізував зображуване, індивідуально-особистісне перетворив на узагальнене. Так з’явилися неповторні нестайківські художні образи з типовими ознаками — поняттями і мовними формами, які читач більшою чи меншою мірою усвідомлює, переймає, часто й наслідує (поведінкою, системою мислення й мовлення):

“Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон”, – кажуть.

Він такий одчайдушний і верткий, що завжди видирається й тікає, залишаючи синці на обличчях ворогів [44,138].

Боря накупив цілий портфель смачнючої закордонної жуйки і щедрою рукою почав роздавати її електорату [44,199].

Толька, найсправжнісінький Толька! Найсильніший, найспритніший, найсміливіший [44,207].

Відзначимо, що письменник, пишучи для дітей, враховував реальний запас (активний і пасивний) їхніх слів та поріг розуміння ними нових понять, адже реалією дитячої мови є звичне побутове та естетично-образне спілкування, розмовно-побутове мовлення, художній стиль:

Дивлячись на нього на вулиці, ніхто б не подумав, що цей шибеник може бути таким ніжним і хорошим сином [44,81].

Через якусь нікчемну манну кашу, хай їй біс, отаке горе! [44,74].

Якщо порівняти його характер з авіацією (я льотчиком мрію стати!), то характер у Яви був реактивний [44,6].

У зображенні головних персонажів своїх оповідань через риси їхньої зовнішності, характери, вчинки та почуття, а також у змалюванні їхнього оточення, автор відзначився надзвичайним розмаїттям лексичного матеріалу. Так, письменник широко використовував різноманітні тематичні ряди та групи лексики, а також синонімічні ряди та гнізда. Таким чином, автор не лише майстерно і точно відтворив образи, досягнув необхідної деталізації та експресії, але й через багато вимірність та різнотипність лексичних одиниць сприяв активному розширенню словникового запасу читачів. Наприклад, у характеристиці маленьких героїв оповідань зустрічаємо лексику тематичного поля рис характеру, причому, з цього поля автор вибирає виразно конотовані лексеми, які відбивають позитивні риси:

І Павликові вперше в житті стало жаль цю несимпатичну стареньку дивачку, яка так не любила його [44,116].

Володя, мов зачарований, поглядав навколо, і вже уявлялося йому, що й справді він потрапив у якусь чудесну казку і зараз обов’язково станеться щось надзвичайне і чарівне... [44,55].

Знаєш, ми всі в класі так переживали, так переживали, коли взнали, що в тебе апендицитна операція... [44,50].

Вчителька співів сама говорила: “Абсолютний слух!” [44,87].

Контрибуція не звертала на нього аніякісінької уваги [44,36].

Тільки Олесь вищенький на зріст і худіший... [44,99].

Це була некрасива дебела літня жінка [44,201].

У них узагалі вся сім’я інтересна [44,3].

У лінгвостилістиці часто послуговуються поняттям образності. По-перше, образність мови є однією з тих ознак, за допомогою яких досягається виразність мовної комунікації. По-друге, образність є головним поняттям стилістики художньої літератури, оскільки є таким і для самої художньої літератури, що відображає світ через систему образів. Не з’ясувавши поняття
«образ», не можна зрозуміти й значення «образність» [49, 73]. У сфері літературознавчих наук слово «образ» поняття має кілька значень:
а) образ як літературний персонаж;
б) образ як особливий спосіб бачення і пізнання дійсності та відповідне цьому баченню відображення дійсності, як призма нашого погляду на світ;
в) образ як засіб художнього зображення персонажа, дії, явища, умов та обставин (тропи, художні деталі).
Стилістика найчастіше оперує другим значенням слова «образ» —як способом бачення світу і способом відображення його у мовленні — та третім значенням, яке практично реалізується у художніх засобах мови — тропах, фігурах.
Словесний образ — це слово чи словосполучення, яке несе не тільки предметну, а й образну (художню) інформацію. Відповідно до цього образність можна трактувати як властивість слів, словосполучень передавати не лише логічну, а й конкретно-чуттєву, емоційно-оцінну інформацію.
Образ можна трактувати як органічне породження мовної діяльності людей. Причини виникнення образів криються у світосприйманні мовців. Слово як продукт мислення на певному етапі світосприймання є засобом поєднання членороздільних звукосполучень з чуттєвим образом. Образність виникає на
основі уявлення, яке, у свою чергу, породжене конкретно-чуттєвим сприйманням. О. Потебня вважав, що за походженням усі значення в мові образні і кожне з них згодом може стати безобразним, тобто стертись. «Обидва стани слова, образність і безобразність, однаково природні», — писав О. Потебня [53, 102].

Образність мовлення В. Нестайка найвиразніше передає розумово-почуттєвий стан його маленьких героїв:

Небо було синє-синє — справжнє іспанське небо [44,35].

Це було так несподівано, і такою казковою, несправжньою здалася Володі ця синьоока дівчинка, що він злякано закліпав очима і перестав дихати... [44,55].

У школі Ольга Борисівна одразу помітила, що Шурка занедужав, але він сказав, що він “просто в кепському гуморі” [44,48].

Сніговик вийшов не дуже гарний, трохи кривобокий, але страшенно симпатичний [44,144].
Безобразність є «тимчасовим спокоєм думки (тоді як образність є новим її кроком), а рух більше привертає увагу й більше викликає дослідження, ніж спокій» [21, 14]. Щоб відчути порух своєї душі, осмислити власні враження від сприймання зовнішності, людина все це об’єктивує у слові, слово це зв’язує з іншими, тобто творить образи. Істинність образу перевіряється його здатністю збуджувати психічну діяльність у того, хто сприймає (реципієнта), тобто образ має знаходити адекватний відгук у світосприйманні комунікантів, викликати думки. О. Потебня розрізняв звичайний пізнавальний образ, що формується у
кожної людини конкретно-чуттєвим сприйманням, уявленням і є зліпком, знімком реальних речей, та художній образ, що формується на багатоманітності зв’язків, які виникають у свідомості мовців через зчеплення уявлень та думок, через актуалізацію якоїсь ознаки, деталі, дії [53, 64].

Художній образ має здатність до рухливої об’ємності. Складні явища можна передавати через якісь вибіркові характерні деталі та їх комбінації. Це дає необмежені можливості для мовної творчості і співтворчості комунікантів, що залежать і від умов та потреб мовної комунікації, і від глибини та естетичності сприймання, дару знаходити йому мовне вираження.

Сприйняті читачами нестайківські образи доповнюються в уяві новими рисами на основі власного духовно-інтелектуального і конкретно-чуттєвого досвіду, зберігаючи при цьому якусь найзагальнішу (типову) образну рису:

У Яви на голові був крислатий мамин капелюх — у ньому мама їздила до Києва на наради [44,34].

А в нас, ти ж знаєш, на горищі завжди валяється кукурудзяних качанів до біса [44,8].

А дід, старий Рень, мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав’язує [44,3].

Рудий — завше зухвалий і злий — пригортався до матері, як зовсім маленький хлопчик [44,143].

З розвитком мови в ній виробляється система образів, до якої входять образи різного типу: наукового опису, мальовничих зображень, філософських узагальнень, порівняння, іносказання. Отже, образність слова можна трактувати як соціально-художню мотивацію, як емоційно-оцінну та функціональну
конотацію його. Образність завжди має в собі «прирощення» значення.

Образність є універсальною і всезагальною ознакою мови. Кожне слово практичної мови може стати образним, але це не означає, що ця його потенція завжди реалізується. Образність мовних одиниць є тим ґрунтом, на якому
виростають стилістичні значення їх.

Неповторність та естетична цінність творів В. Нестайка залежить від певного, характерного тільки для нього набору та організації лексичних одиниць, зокрема прикметників. Оскільки мовнi одиницi в художньому текстi виконують подвійну функцiю – комунiкативну та естетичну, – слово у ньому може реалiзовувати не тiльки свої безпосереднi номiнативнi значення, але й художньо-стилiстичнi, зі всiма притаманними їм емоцiйними, експресивно-образними компонентами:

І Ольга Борисівна вирішила, що Шурко найбільш недисциплінований у класі й тому мусить весь час бути в неї перед очима [44,46].

Абсолютно неінтересний хлопець [44,28].

Через якусь нікчемну манну кашу, хай їй біс, отаке горе! [44,74].

Особливостi використання лексичних одиниць повнiстю розкриваються лише у цiлiсному контексті твору. Деякi слова зазнають рiзкого семантичного зсуву, який пiдготовлений мiкро- i макроконтекстом, набувають незвичайної сутності i стають важливими художньо-образними елементами iдейно-естетичної структури художнього твору.

Нормальні люди тонуть [44,93].

Велика патлата верба схилилася до самої води і купає в ній свої довгі віти [44,92].

Дослiдження художньої мови В. Нестайка передбачає виділення набору маркованих елементiв у текстi твору та вивчення тих зв’язкiв, якi встановлюються мiж мовними одиницями, релевантними для виявлення ідентифікаційних характеристик твору. В авторському художньому стилі використовуються в дуже великій мірі прикметники, стаючи засобами експресивного забарвлення мови. Образність мовлення В. Нестайка є невід'ємною ознакою його художнього стилю. Образність виявляється в передачі загального поняття через словесний образ, що є емоційним сприйняттям дійсності:

Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідтам, із неба, почув його одчайдушне верескливе: “В-ва-вай!” [44,38].

До цієї перукарської справи йому доводилося вдаватися частіше й частіше, штани дедалі коротшали, до того ж Ява весь час їх розпанахував, лишаючи на парканах цілі шматки, і незабаром від штанів лишалася сама тільки назва, яка ледь-ледь держалася на шлейці [44,6].

Словесні образи В. Нестайка – це таке поєднання й вживання слів і словосполучень, при якому вони виражають більше, ніж безпосередньо означають, підсилюючись, увиразнюючись додатковими смисловими й емоційно-експресивними відтінками:

Регулярно читав перекладу дитячу енциклопедію “Все про все” і приголомшував однокласників потрясаючими повідомленнями [44,166].

Чесно кажучи, ми по самісінький пуп стояли в противній слизькій багнюці [44,39].

Я, мов за рятувальний круг, тримався за плече Гастронома [96].

І руда Контрибуція, з якої ми безсоромно знущалися, потягла нас із багнюки на світ білий [44,43].

Якщо звертатися до мови дитячих творів Нестайка, до його художнього стилю, то тут також можна в широкому аспекті прослідкувати прикметникові особливості та варіації. При цьому закономірно враховується естетична функція мови: «Саме художня сфера функціонування мови є творчою лабораторією не тільки використання та естетичної трансформації наявних у мовній системі засобів, але й творення нових виражальних засобів» [21,109]. Одним із найяскравіших виражальних стилістичних засобів є саме прикметники, які становлять необхідний компонент мови дитячих творів, а через неї – загального словника літературної мови. Образність мовлення є невід'ємною ознакою стилістики, а саме художнього стилю. Образність виявляється в передачі загального поняття через словесний образ, що є емоційним сприйняттям дійсності.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши формальні, семантичні, образно-стилістичні особливості прикметників у збірці оповідаь В. Нестайка «Пригода в кукурудзі»,можемо зробити висновок, що стилістичні властивості оповідань В. Нестайка створюються за допомогою різних частин мови. Серед них найбільшу роль і обсяг відіграє прикметник. Широта його можливостей, запас загального функціонування дають можливість в повному обсязі розвиватися різним стилістичним аспектам. Це і синоніміка, і різні форми прикметників, і властивості перехідних явищ тощо.

Отже, прикметники – це дуже важливий матеріал для образно-стилістичного навантаження твору, вони формують художній феномен збірки дитячих оповідань «Пригода у кукурудзі», стилістично декодують тексти для кращого сприйняття маленькими читачами, виконують естетичну функцію. В. Нестайко часто використовує їх як художні означення, які суттєво впливають на розум, на почуттєву сферу. Автор надає використаним прикметникам нового, індивідуального забарвлення, і традиційні мовні елементи звучать по-новому, по-нестайківськи, стають характерною прикметою його стилю. Фантазія письменника породжує надзвичайно складні (як для дорослого читача) і водночас легкі й прозорі (для читача-дитини) комплексні образи, мовна основа яких є тільки поштовхом до його життєвих роздумів і витворів уяви.

Долаючи усталений у суспільстві мовленнєвий шаблон, стандартні форми вислову, В. Нестайко виховував у читачів культуру мовлення. Роль мови його творів у формуванні мовленнєвої культури дитини безмежна й неоціненна. Вживання прикметників у художніх текстах для дітей розвиває мовлення, підвищує вміння складати емоційно забарвленя тексти та виховує інтерес до мовленнєвого слова.

У даній роботі ми дослідили сутність прикметника як частини мови, виявили прикметники, дослідили їх формальні та семантичні особливості, висвітлили образно-стилістичні особливості прикметників у збірці оповідань В. Нестайка « Пригода в кукурудзі».

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Апресян Ю. Д. Лексическая семантика. М., 1974.
Асіїв Л.В. До вивчення морфологічних явищ у системі формотворення прикметників // Мовознавство. – 1997. – №2-3. – С. 61–67.
Бабій І. Семантико-граматична природа прикметників зі значенням кольору у прозовій мові // Наукові записки ТНПУ ім. В.Гнатюка. Сер. Мовознавство. – 2004. – Вип. 2(12). – С. 6–12.
Белова А. Д. Лингвистические аспекты аргументации. – К.: КНУ імені Тараса Шевченка, 1997. – 300 с.
Бибик С.П., Єрмоленко С.Я., Пустовіт Л.О. Словник епітетів української мови. – К.: Довіра, 1998. – С. 3–6.
Бих І. Мовно-мовленнєвий розвиток учнів початкових класів як необхідна умова успішного навчання // Магістр. – 2005. – Вип.1. – С. 95–98.
Білецька М.А. Українська мова в 4 класі чотирирічної початкової школи: Посібник для вчителів / М.А. Білецька, М.С. Вашуленко. – К.: Радянська школа, 1987. – 127 с.
Бойко Н. І. Українська експресивна лексика: семантичний, лексико-графічний і функціональ- ний аспект: Монографія. – Ніжин: ТОВ "Видавництво "Аспект", 2005. – 552 с.
Брусило Н. Вивчення прикметника як частини мови: методика уроку української мови у 2 класі // Початкова школа. – 2005. – №3. – с. 9-10.
Васильева А. В. Эмоционально-оценочные прилагательные в современном английском языке. Парадигматический и синтагматический анализ: Дисс. … канд. филол. наук.– Калинин, 1975. – 166 с.
Вашуленко М. Навчання української мови в 4 класі // Початкова школа. – 2003. – №1. – С. 42–46.
Виноградов А. В. История русских лингвистических учений. М.,1978.
Вишивана Н. В. Прикметники оцінки у сучасній німецькій мові: Автореф. дис. … канд. філол. наук. 10.02.04. / Київський держ. лінгвіст. ун-т.– К.: 1999.–19 с.
Вовк А. Узагальнений урок з теми “Прикметник” // Початкова школа. – 1997. – №4. – С. 31–34.
Воейкова М. Д. Квалитативные семантические комплексы и их выражение в современном русском языке и в детской речи. АДД в форме научного доклада. СПб, 2004.
Волох О.Т. та ін. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Синтаксис. – 2-е видання, перероблене і доповнене: Підручник / Волох О.Т., Чемерисов М.Т., Чернов С.І. – К.: Вища школа, 1989.
Вопросы теории частей речи. Л., 1968.
Воротников Ю. Л. Позитив в системе степеней качества // Известия РАН,серия лит. и языка, т. 57. 1998. № 6.
Грищенко А. Прикметник у структурі словосполучення і речення // Українська мова і література в школі. – 1986. – №7. – С. 39–45.
Доленко М.Т., Дацюк І.І., Кващук А.Г. Сучасна українська мова. – К.: Радянська школа, 1964. – С.
Домашнев А. И., Шишкина И. П., Гончарова Е. А. Интерпретация художественного текста. – М.: Высшая школа, 1986. – 144 с.
Загнiтко А.П. Теоретична граматика укрансько мови: Морфологiя: Монографiя: ДонДУ, 1996. -437с.
Зевако В., Непийвода С. Цкаві завдання з української мови в початковій школі. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2008. – 128 с.
Иорданская Л. Н. Соподчинение прилагательных в русском языке (по следам Вендлера) //Слово в тексте и словаре: Сб. ст. к семидесятилетию академика Ю. Д. Апресяна / Отв. ред.: Л. Л. Иомдин, Л. П. Крысин. – М.: Языки русской культуры, 2000. – С. 379 –391.
Ігнатенко Т. Творчі завдання на уроках розвитку мовлення // Початкова школа. – 2006. – №2. – С. 11–12.
Казнадзей К. Прикметник: Методичні рекомендації // Початкова школа. – 1987. – №11. – С. 66–74.
Карпенко Ю. Ступенi порiвняння прикметникiв в укранськiй мовi.// Укранська мова i лiтература в школi, 1960,
Кобилянський Б. Залишки коротких прикметникових форм у сучаснiй мовi// Укранська мова i лiтература в школi, 1970, Морфологiчна будова сучасно укрансько мови / Жовтобрюх М.А.- К.: Наук, думка, 1975. -208с.Тронь К. Нестягненi форми прикметника в укранськi мовi// Укранська мова i лiтература в школi, 1972,
Кононенко І. Компоненти оціночної структури прикметників // Мовознавство. – 1989. – №3. – С. 54–60.
Костишин Н. Прикметник як частина мови: загальне значення, морфо-логічні ознаки // Українська мова та література. – 2005. – №36. – С. 17–18.
Кравченко А. В. Язык и восприятие. Иркутск, 2004.
Кривоносов А. Т. Система классов слов как отражение структуры языкового сознания. – Мос- ква-Нью-Йорк:Изд-во ЧеРо, 2001. – 845 с.
Кубрякова Е. С. Язык и знание. М.,2004.
Курс сучасно укрансько лiтературноъ мови / Жовтобрюх М.А., Кулик. Частина I — К.: Вшца шк., 1972.
Кучеренко І.К. Теоретичні питання граматики української мови: Морфологія. Ч. 2. / Ред. Л.П. Головняк. – К.: Видавництво Київського університету, 1964. – 157 с.
Ладоня І.О. Українська мова: Навчальний посібник. – К. : Вища школа, 1993. – 143 с.
Лазаренко Н. Збагачення словника молодших школярів прикметниками // Початкова школа. – 1999. – №1. – С. 14–17.
Левченко О. В. Становлення і розвиток гуманістичних педагогічних ідей в Україні у XX столітті. —Харків, 2001. – 226 с.
Лех О. С. Семантика, синтагматика, парадигматика прикметників на позначення розміру в су- часній німецькій мові. Автореф. дис.... канд..філол.наук: 10.02.04 / Чернівецький національний універ- ситет. – Чернівці, 2008. – 20 с.
Методика викладання української мови / За ред. С.І. Дорошенка. – 2-е видання, перероблене і доповнене. – К.: Вища школа, 1992. – С. 160–164, 350–359.
Михайлова Л.В. Урок з української мови та розвитку мовлення в 4 класі // Початкове навчання та виховання. – 2005. – №7. – С. 5–6.
Морфологічна побудова сучасної української мови / М.А. Жовтобрюх, І.Р. Вихованець, А.П. Гриценко. – К.: Наукова думка, 1975. – 208 с.
Наумчук М.М. Сучасний урок української мови в початковій школі (Методика і технологія навчання). – Тернопіль: стон, 2002. – 352 с.
Нестайко В. Пригода у кукурудзі: Оповідання / В.З. Нестайко. - К.: Країна Мрій, 2014. - 208 с.
Онкович Г.В., Барабаш Г.А., Онкович А.Д. Український рік у прикметах та прикметниках // Українська мова і література в школі. – 2000. – №4. – С. 17–20.
Павленко С. Прикметникові пристрасті // Дивослово. – 1994. – №12. – С. 34–35.
Павлов В. М. О разрядах имен прилагательных в языке // Вопросы языкознания. 1960. № 2.
Панов М. В. О частях речи // НДВШ ФН. 1960. № 4.
Петренко В. Ф. Основы психосемантики. М., 1997.
Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении. М., 1956. Постникова С. В. Разряды прилагательных в современном немецком языке. АДД. СПб., 1992.
Полковський В. Семантика прикметника: “за” і “проти” // Науковий вісник Ужгородського університету. Сер. Романо-германська філологія. – Ужгород, 1996. – Вип. 3. – С. 55–61.
Порядченко Л. Ознайомлюємо першокласників із різновидами опису // Початкова школа. – 2004. – №5. – С. 20–23.
Потебня А. А. Из записок по русской грамматике. М., 1977. Т. 4. Вып. 2. Современный русский язык. Морфология / Под ред. В.В.Виноградова. М., 1952. Щерба Л. В. О частях речи в русском языке // Языковая система и речевая деятельность. Л., 1974.
Програми для середньої загальноосвітньої школи. 1-4 класи. – К.: Освіта, 2006. – 364 с.
Райко В.М. “Опис підсніжника”: Методична розробка уроку з розвитку мовлення // Бібліотечка вчителя початкової школи. – 1998. – №21-22.
Ревзин И. И. Структура немецкого языка. – М.: ОГИ, 2009. – 400 с.
Сапун Г. Збірник диктантів і завдань для тематичного опитування з української мови в початкових класах. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2008. – 176 с.
Скуратівський Л., Симоненкова Т. Прикметник // Українська мова і література в школі. – 1993. – №11. – С. 27–32.
Слободян О.М. Прикметник. Цикл уроків за темами початкового етапу вивчення // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2004. – №29. – С. 5–8.
Стефанів Н. Виражальні можливості відносних прикметників на матеріалі сучасної дитячої прози // Студентський науковий вісник Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. – Тернопіль, 2003. – Вип. №6. – С. 17–18.
Сучасна укранська лiтературна мова: Пiдручник / А.П.Грищенко, Л.I.Мацько та iн. — К.: Вища шк.., 2002. — 439 с.Додаткова:
Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П. Грищенка. – 2-е видання, перероблене і доповнене. – К.: Вища школа. – 1997. – С. 365–378.
Сучасна українська мова / За ред О.Д. Пономарьова. – 2-е видання, перероблене. – К.: Либідь, 2001. – С. 134–149.
Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; за ред. О.Д. Пономарева. - 4-те вид. - К.: Либідь, 2008. - 488 с.
Тищенко М.К. Викладання частини мови в середній школі: Посібник для вчителів. – К.: Радянська школа, 1956. – 231 с.
Ткаченко О. Українська мова і мовне життя світу. – К.: Спалах, 2004. – 272 с.
Українська мова з методикою навчання в початкових класах. – Інтегрований курс: Підручник для педагогічних вузів / За ред А.П. Кані-щенко, Г.О.Ткачук. – К.: Промінь, 2003. – 232 с.
Українська мова: Підручник для учнів педучилищ. – 2-ге видання, перероблене і доповнене / За ред В.О. Горпинича. – К.: Вища школа, 1988. – 222с.
Уроки розвитку зв’язного мовлення в початкових класах: Методичні рекомендації для вчителів початкових класів і студентів вузів / Укл. А.П. Каніщенко, О.В. Ночвінова. – К.: ІСДО, 1995. – 128 с.
Хорошковська О. Розвиток українського мовлення молодших школярів // Рідна школа. – 2002. – №3. – С. 24–27.
Чуйко Г.А. та ін. Методика викладання української мови в початкових класах. – Видання 4-е, перероблене і доповнене. Підручник для педучилищ. – К.: Вища школа, 1975. – 384 с.
Шаган Н. Розвиток зв’язного мовлення на уроках рідної мови // Початкова школа. – 2005. – №4. – С. 12–13.
Шандрівська Г. Контрольні роботи з української мови у початкових класах. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2008. – 48 с.
Шкільник М.М. Проблемний підхід до вивчення частин мови: Посібник для вчителя. – К.: Радянська школа, 1986. – С. 63–74.
Шкуратяна Н.Г., Шевчук С.В. Сучасна українська літературна мова: Навчальний посібник. – К.: Література, 2000. – 688 с.
Шмелев Д. Н. Слово и образ. – М.: Наука, 1964. – 120 с.
Штонь О. Семантика відносних прикметників, утворених від іменників – назв металів // Дивослово. – 1997. – №8. – С. 13–16.
Щипіцина Г. М. Семантичні категорії прикметників в аспекті ознак системності: Атореф. дис.... д-ра філол.. наук. – Дніпропетровськ, 1993. – 20 с.
Юдина Н. В. Что в «имени» тебе моем? (о сочетаемости имен существи- тельных и прилагательных в когнитивном аспекте) // Вопросы когнитивной лингвистики. 2005. Т.6. № 1.
Яковенко Л. Стилістичні вправи до теми “Прикметник” // Початкова школа. – 2004. – №12. – С. 5–7.
Яненко М.І. Виховання любові до рідної мови на творах Т.Г. Шевченка. – 1990. – № 3, –11 с.
Яновицька Н.І. Формування граничних умінь другокласників на уроках української мови. – 1989. – № 9 –23 с.
Bhat D. N. S. The adjectival category. Criteria for differentiation identifikation. – Amsterdam, 1994. – 243 S.
Bumann H. Lexikon der Sprachwissenschaft. – Stuttgart: Alfred Krner Verlag, 2002. – 783 s.
Hamman C. Adjektives // In Semantik. HSK 6, 1991. – S. 657–672.
Lee S.M. Untersuchungen zur Valenz des Adjektivs in der deutschen Gegenwartssprache. – Frankfurt am Main, 1992. – 453 S.
Mann Th. Buddenbrooks: Verfall einer Familie. – Bukarest: Kriterion Verlag, 1973. – 821 S.
Sommerfeldt K. E. Wrterbuch zur Valenz und Distribution deutscher Adjektive. – Leipzig: 2. berarb. Aufl, 1997.–130 S.

Формальні, семантичні та образно-стилістичні особливості прикметників у збірці оповідань В.Нестайка «Пригода в кукурудзі