ІНКОРПОРАЦІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКИМ СОЮЗОМ 1939–1941 РР.: ПРАВОВІ ОЦІНКИ
PAGE 7
Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького
Юридичний факультет
кафедра теорії та історії держави і права
ДИПЛОМНА РОБОТА
на тему ІНКОРПОРАЦІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКИМ СОЮЗОМ 1939–1941 РР.: ПРАВОВІ ОЦІНКИ
Виконала: студентка V курсу,
спеціальності 7.03040101 «Правознавство»
Василечко Т.Б.
Керівник к.і.н., доц. Гуменюк Т.І.
Рецензент к.ю.н., доц. Онищук І.І.
Івано-Франківськ – 2015
ЗМІСТ
ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. ПРАВОВИЙ СТАТУС ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У 1939–1941 РОКАХ 8
1.1 Приєднання західноукраїнських земель до УРСР (Народні Збори) 8
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ ВХОДЖЕННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В СРСР ТА ЙОГО ОЦІНКА УРЯДАМИ ЗАХІДНИХ ДЕРЖАВ 17
2.1 Правове забезпечення радянської інкорпорації Західної України в СРСР 17
2.2 Правова і політична позиція західних держав щодо включення Західної України до складу СРСР 28
РОЗДІЛ 3. ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВПРОВАДЖЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У 1939–1941 РОКАХ 37
3.1 Органи влади в Західній Україні (вересень 1939 – червень 1941рр.) 37
3.2 Соціально-економічні перетворення та зміни у духовному житті в процесі впровадження радянської політичної системи 48
Висновки 65
Список використаних джерел 73
ВСТУП
Актуальність теми. Після падіння СРСР інтерес до подій початку Другої світової війни та долі західноукраїнських земель (інкорпорованих до сталінської тоталітарної системи) ще більше зріс, перетворивши цю проблему на предмет наукових дискусій.
Новітні історико-правові дослідження показують, що із віддаленням у часі від подій, що розглядаються, в історіографії історії приєднання і радянізації західних земель України відбуваються об’єктивні зміни. Праці стають менш ідеологічно закомплексовані і більш виваженими за характером. Певним чином це пояснюється тим, що до студій приступають люди, які не були учасниками і очевидцями подій Другої світової війни. Важливим чинником змін є і збільшення кількості джерел за рахунок поступового відкриття численних фондів політичних, дипломатичних і військових структур колишніх радянських архівів (Москва, Київ, Львів). Однак найбільший вплив на розвиток історико-правової науки мало падіння комуністичної системи у Східній Європі, зміна політичного режиму в Україні. Щоправда, бажаною була б поява робіт, які б розглядали історію приєднаних західних українських земель в широкому історико-порівняльному європейському контексті. З іншого боку, потрібні військові та правничо-історичні студії, дослідження на рівні мікроісторії, які відкрили б нові можливості для дослідження загальних питань (етнодемографічних і соціальних процесів тощо).
В ході критики ленінсько-сталінських ідеологем розпочато ревізію історичних та історіографічних конструкцій новітньої доби – доби війн і революцій, суверенізації націй. Втім, у наш час особливо бракує міждисциплінарних, зокрема військово-історичних та історико-правових студій, які мають узагальнити численні наукові та громадсько – політичні дискусії довкола передісторії, ходу та уроків Другої світової війни. Як відомо, в ході цієї трагічної війни українські землі опинилися в епіцентрі геополітичного протистояння могутніх тоталітарних систем Німеччини та СРСР. Відтак, історіографія початкового періоду війни, коли в результаті домовленостей Москви з Берліном, так званого Пакту Молотова – Ріббентропа й таємних протоколів до нього, збройною силою здійснено поділ Польщі та приєднання Західної України до СРСР–УРСР, тривалий час була вкрай заполітизованою. Помітне місце в ній займали праці, які відтворювали процес радянізації новоприєднаних земель та форсовану уніфікацію суспільно-політичного ладу, духовного життя за зразками сталінського тоталітарного режиму. Аналіз української діаспорної історіографії теж показав, наскільки позиції авторів залежали від приналежності до різних націоналістичних сил або до ліберального напряму.
Загалом у процесі дослідження проблеми дипломантка вивчила і проаналізувала значний обсяг науково-історичних праць вітчизняних науковців, які суттєво відрізнялися поглядами на одні й ті ж військово-політичні події, нерідко оцінювали їх із протилежних позицій й робили контроверсійні висновки. В основі їхніх розбіжностей лежала методологія дослідження, яка здебільшого залежала від пануючої ідеології в суспільно-політичній системі, оскільки історія і право, зрештою, як й інші гуманітарні науки, змушені були обслуговувати ідеологічні потреби існуючого режиму. Отже, історія дослідження процесу соборизації України, радянізації Східної Галичини і Західної Волині у 1939–1941 рр. є важливою темою, аналіз якої дозволяє оцінити стан одразу декількох національних історіографій, прослідкувати, які зміни в них відбувалися в останні роки і, якщо відбулися, то з яких причин. Не дивлячись на те, що вивчення державно-соборного процесу в Україні впродовж останнього двадцятиліття, провадилося інтенсивно, певне коло політичних і етносоціальних питань залишалося малодослідженим. Їх аналіз дозволив би вивести історіографію вказаної проблеми на новий, більш якісний рівень. Важливе значення має вихід історіописання за межі національної парадигми, в контексті геополітичної ситуації в Центрально-Східній Європі.
Актуальність проблеми викликана не лише науковими потребами, але й сучасною суспільно-політичною ситуацією в Україні, коли продовжується боротьба між минулим – радянським і майбутнім – європейським. Офіційний «правонаступник СРСР» уміло маніпулює свідомістю громадян України, використовуючи сили, які стоять на відверто антинаціональних, а отже, антидержавних позиціях. Ці сили вперто не хочуть сходити з політичного Олімпу України, буквально тероризують свідомість українських громадян, продовжують фальсифікувати нашу історію, постійно підтримують фальшиві стереотипи радянської історіографії. Особливо це стосується подій Другої світової війни, пам’ять про яку досі ділить українське суспільство на «ваших» і «наших». Блискавичний хід подій початку нової світової війни кардинально змінив геополітичну ситуацію на сході Європи. З початком німецько-польського збройного протистояння радянське керівництво не поспішало виконувати союзницькі зобов’язання, тим самим в очах світової громадськості виставляло одноосібним підпалювачем війни нацистський режим.
Мета дипломного дослідження – на основі критичного аналізу історико-правової літератури в умовах ідеологічних і політичних концепцій суспільства прослідкувати передумови та наслідки входження Західної України у 1939 році до складу УРСР. Досягнення поставленої мети передбачало розв’язання наступних завдань:
– аналіз сучасного етапу вивчення питання легітимної соборизації українських земель, механізмів уніфікації державно-політичної системи регіону після його приєднання до УРСР–СРСР;
– окреслення кола військово-політичних і етносоціальних проблем, тематичних сюжетів, які потребують подальшого археографічного пошуку і наукової інтерпретації.
Вважаємо також, що узагальнення дискурсивних практик вітчизняних і зарубіжних істориків має слугувати інструментом створення нового українського наративу, і не лише за рахунок збільшення різних джерел, але й розмаїття інтерпретацій європейської політики середини XX ст., процесу соборизації та виборювання суверенітету України.
Об’єкт дослідження – політико-правові процеси на Західній Україні в 1939–1941 роках.
Предмет дослідження – виявлення і розкриття закономірностей приєднання західноукраїнських земель до СРСР-УРСР та їх радянізації.
Методологічну основу дипломної роботи складає застосування принципів історизму і об’єктивності, проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного та інших методів наукового дослідження. Історіографічний дискурс зумовив використання логіко-гносеологічного аналізу історичної науки.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому проаналізовано історико-правові концепції, схеми, тенденції у вивченні проблеми приєднання західноукраїнських земель до УРСР–СРСР, їх радянізації у складі радянської тоталітарної системи.
Практичне значення праці полягає у тому, що її наукові результати і практичні рекомендації, висновки можуть бути використані при написанні загальних і спеціальних праць з історії держави і права України, підготовки спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів, а також розробки наукових програм, методичних рекомендацій для органів державної влади і місцевого самоврядування.
РОЗДІЛ 1
ПРАВОВИЙ СТАТУС ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У 1939–1941 РОКАХ
1.1 Приєднання західноукраїнських земель до УРСР (Народні Збори)
У вересні 1939 p. Червона армія вступила на територію східних воєводств Польщі. Почалося створення нових органів влади – тимчасових управлінь і селянських комітетів, яким підпорядковувались озброєні загони – робітнича гвардія та сільські дружини. Ці органи влади були розраховані на перехідний період і перебували під повним контролем військового командування та партійно- державних чиновників, відряджених у реґіон ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У. Основою політичної системи був владний тандем партійних органів і виконкомів рад усіх рівнів. Головними ознаками цієї держави були: ліквідація демократії та концентрація всієї повноти влади у вузького кола партійних олігархів у столиці СРСР і жорстко підпорядкованим їм партійним комітетам на місцях (ця влада не була визначена й обмежена законом та спиралась на насилля і репресії); тотальний контроль держави над суспільством; заборона політичної опозиції та її фізична ліквідація; цензура, відсутність свободи слова і зібрань; тенденція до агресивної зовнішньої політики; мілітаризація виробничої та соціальної сфер життя і діяльності населення; контроль держави за сферою культури та мистецтва, перешкоджання релігійному життю [16, с.98].
Впродовж перехідного періоду владу на місцях повинні були здійснювати тимчасові органи, створення яких ініціювалося в зверненні від 29 вересня 1939 р. командувача Українського фронту маршала С. Тимошенка. З організацією обласних тимчасових управлінь в колишніх воєводствах тимчасові органи народної влади Західної України набули такої структури: обласні тимчасові управління в межах колишніх воєводств; тимчасові управління міст і повітів; повітові і волосні з’їзди селянських комітетів; селянські комітети волостей; селянські комітети сіл [133, с.160]. На тлі розгортання репресивно-каральної практики органів НКВС роль політорганів Червоної армії в організації тимчасових органів влади та управління не мала такого виразного щодо місцевого населення конфронтаційного характеру, зокрема через агітаційно-пропагандистські, нерідко «українізаторські» заходи вони «допомагали» в їх формуванні на рівні міст, селищ та сіл. Наприклад, 34-ї кавалерійській дивізії було доручено «допомогти в створенні місцевого управління» в м. Теребовлі, Рогатині, Ходорові, Бірчі та селянських комітетів в 55 селах [133, с.161].
Постанова ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 р. безапеляційно визначала, що «ініціативу зі скликання Народних Зборів Західної України і створення Комітету з організації виборів бере на себе тимчасове управління м. Львова» [41, с.77], тобто, фактично створений під керівництвом політорганів Червоної армії локальний інститут тимчасової влади перебирав на себе «народну ініціативу» всього населення Західної України. З формальною ініціативою про скликання Українських Народних Зборів та організацію Комітету для їхнього проведення до інших тимчасових органів влади звернулося Львівське тимчасове управління, але затверджений він був постановою Військової ради Українського фронту для проведення вже Народних Зборів Західної України. Вже 7 жовтня було опубліковане «Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України». Промовистим є той факт, що попри існування Комітету з підготовки до Народних Зборів, рішення про визначення дня голосування 22 жовтня 1939 р. та скликання самих Зборів 26 жовтня того самого року було ухвалене Військовою радою Українського фронту. Попри те, що організацією висунення, реєстрацією та агітацією за кандидатів в депутати Народних Зборів займалися надіслані зі сходу керівні партійні кадри, місцеві мешканці все ж таки допускалися до виконання первинних, номінальних функцій, бо, наприклад, вони становили 77% агітаторів із понад 51,7 тис. осіб та 85% із 49 тис. членів дільничних виборчих комісій [41, с.78].
Проведена під контролем радянських партійних та репресивно-каральних органів виборча кампанія до Українських Народних Зборів дала очікувані організаторами результати. У виборах до Народних Зборів Західної України взяло участь 4434 тис. виборців. 90,9% них проголосували за кандидатів, які були виставлені селянськими комітетами, тимчасовими управліннями, зборами робітників по підприємствах, зборами робітничої гвардії, зборами інтелігенції. В той же час 325,9 тис. виборців проголосували проти запропонованих кандидатів, а 75,9 тис. бюлетенів були визнані недійсними [41, с.78]. За результатами голосування було обрано 1484 депутати. Кандидати в депутати, які балотувалися по 8 виборчих округах Луцької області і по 3 виборчих округах Львівської області, не одержали більше половини голосів та в них було призначено проведення нових виборів.
Опосередковане уявлення про пасивний спротив місцевого, передовсім польського населення, на нашу думку, дають результати виборів по Тернопільщині, де вони залишалися найбільш організованими: проти запропонованих кандидатів висловилося 37 тис. виборців та ще майже 33,6 тис. бюлетенів були визнані недійними. 14 листопада Верховна Рада УРСР одностайно ухвалила закон про прийняття до складу республіки Західної України. Після цього Народні Збори припинили своє існування. В цьому контексті можемо стверджувати про хронологічну та фактичну синхронність дій сталінського тоталітарного режиму в Західній Україні та Західній Білорусі зі створення тимчасових управлінь, ініціювання скликання та підготовки виборів депутатів Народних Зборів, ухвалення ними рішень про встановлення радянської влади та возз’єднання. У Конституції УРСР 1937 р. визначалися основи суспільного переможного «соціалістичного» устрою, запроваджувалася практика формування системи рад депутатів трудящих усіх рівнів на основі загальних, рівних і прямих виборів за таємного голосування. УРСР подавалася як соціалістична держава робітників і селян, де трудящим міста і села належить вся влада в особі Рад депутатів трудящих. Економічною основою УРСР проголошувалася соціалістична власність у формі державної та колгоспно-кооперативної власності і соціалістичної системи господарства, яка спрямовувалась на втілення принципів «хто не працює, той не їсть» та «від кожного за здібностями, кожному – за його працю» [41, с.79].
Вибори депутатів від західних областей до Верховних Рад СРСР і УРСР були призначені на 24 березня 1940 р. За своїми масштабами організаційно-агітаційна підготовка виборів до Верховних Рад СРСР та УРСР перевищували вибори до Народних Зборів, проте непоодинокими стали випадки підпалення виборчих дільниць, нищення бюлетенів і наочної агітації [52, с.9]. Результат такого «народного волевиявлення» був наперед визначений партійними структурами, які добирали відповідних кандидатів на безальтернативній основі, з врахуванням фактів брутального втручання партійних та репресивно-каральних органів у виборчий процес.
Вибори до Народних Зборів, попри відвертий терор радянських репресивних органів і наявність значної кількості війська, проходили у гострій політичній боротьбі. Розбіжності у настроях населення виявилися навіть у день голосування. В той час, як одні виборці удосвіта ставали в чергу перед дверима виборчих дільниць, інші категорично відмовлялися голосувати взагалі [52, с.9].
У пізнішій емігрантській (як польській, так і українській) літера турі утвердиться думка, що: «загалом склад депутатів був збором нікому не відомих осіб, які були призначені на кандидатів у депутати цілком несподівано не тільки для інших, але й для них самих». Це не зовсім правильно: серед депутатів (до речі, досі не існує їх пов ного списку) було обмаль людей з політичним минулим, хіба що 82 колишніх КПЗУшників, зате чимало творчої інтелігенції, лікарів, учителів тощо. «Організатори доклали зусиль, щоб населення обрало справді авторитетних місцевих діячів. У процедурі виборів допускалися немислимі для СРСР відхилення, коли на одне місце претендували кілька кандидатів у депутати». До повноти картини додамо, що серед делегатів Львівщини було 27 поляків, на Станіславщині 53 депутати представляли інтелігенцію; 8 кандидатів Луцької та 3 Львівської виборчих дільниць зібрали менше 50% голосів і не були обрані [41, с.79]. Поза сумнівом, ці поодинокі винятки повинні були в майбутньому свідчити про «демократизм» виборів і тим самим працювати на міжнародну суспільну думку, служити додатковим аргументом для радянської дипломатії в її боротьбі за міжнародно-правове визнання легітимності «плебісциту» і його евентуальних рішень.
Головою Народних Зборів став відомий вчений К. Студинський. Хоча серед депутатів було чимало гідних і авторитетних людей, проте практично нікого з активістів колишніх українських, польських і єврейських політичних партій не було обрано до складу Народних Зборів. Справа в тому, що сталінське керівництво серед своїх першочергових завдань у Західній Україні визначило швидку і повну нейтралізацію усіх явних і потенційних політичних противників. Репресії кінця вересня – початку жовтня 1939 р. зачепили керівництво всіх найбільших партій. Багатьох громадських діячів-поляків, хоч вони і були людьми цивільними, відправляли до сумнозвісних таборів для польських офіцерів – Козельського, Осташківського та Старобільського (15 тис. осіб, які там утримувалися, були розстріляні в квітні-травні 1940р.). Висока оперативність і ефективність у роботі Народних Зборів Західної України значною мірою пояснювалася всебічною участю ЦК КП(б)У і його уповноважених у їх підготовці і проведенні. В додаток до спеціальної групи ЦК КП(б)У з 19 осіб, котра працювала постійно у Львові на чолі з М.Хрущовим, була створена ще й редакційна колегія Народних Зборів з відповідальних партійних працівників та письменників і журналістів, до якої увійшли Лисенко, Чеканюк, Бажан, Павленко, Троскунов, Желєзнов, Мевзнер. Цікаво, що жоден з них не був депутатом Народних Зборів. Редколегія була зобов’язана, «залучити до редагування матеріалів Народних Зборів необхідну кількість письменників і журналістів із числа тих товаришів, що приїхали з Москви і Києва» [52, с.9-10].
Якщо подивитися на національний склад депутатів, то при ближчому розгляді він був не ідеально-пропорційним: на 1369 (92,37%) українців припадали всього 61 єврей (4,12%, при їх питомій вазі у складі населення краю 10%) та 44 поляки (2,97%, при відповідно 25%). Щоправда, було несподівано мало депутатів-росіян 8 чол. (0,54%). Напевно, організатори плебісциту просто підстрахувалися на випадок непередбачуваної реакції польських та єврейських депутатів на винесення питання про зміну державно-територіального статусу Захід ної України та її входження до складу СРСР. Навіть якщо при пустити, що всі не українці (без росіян) проголосували б проти, це формально склало б якихось 7-8% загальної кількості депутатів – абсолютно прийнятні цифри як для «демократичного плебісциту» [41, с.78].
Не треба, однак, думати, що Народні Збори були цілком віддані, що називається, на відкуп місцевим українцям. Звичайно, «визволителів» зі Сходу серед депутатів Українських Народних Зборів було значно більше, ніж задекларованих 8 росіян. Скажімо, 98 кандидатів на самій лише Львівщині вказали партійність ВКП (б), тобто однозначно були радянськими громадянами [41, с.78-79]. З урахуванням того, що подібно виборчих дільниць було 4 (Львівська, Станіславівська, Тернопільська та Луцька), можемо сміливо стверджувати, що принаймні чверть депутатів Народних Зборів Західної України за будь-якого розвитку подій 26 жовтня 1939 р. гарантовано голосували б за «возз'єднання».
За три дні роботи Народних Зборів участь в обговоренні рішень взяли 43 депутати. Несподіванок не було: дякували за визволення, висловлювали бажання жити у дружній сім'ї радянських народів. 27 жовтня 1939 р. Народні Збори Західної України прийняли Декла рацію про входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Коментуючи цю Декларацію, звернемо увагу на таку деталь: Українські Народні Збори (а не Народні Збори Західної України, як це стало прийнятим у післявоєнній літературі) зверталися зі своєю «просьбою» безпосередньо до Верховної Ради СРСР. У сучасній українській науковій літературі часом можна зустріти такий, аргумент: не було ніякого возз'єднання, а було «приєднання», оскільки питання первісно було затверджене у Москві, і лише потім передане на розгляд Верховної Ради УРСР. Формально наступний порядок зміни територіального статусу встановлювали самі депутати Народних Зборів, отже, говорити про допомогу Москви можна лише опосередковано.
Народні Збори 28 жовтня 1939 р. ухвалили Декларації про націоналізацію банків та великої промисловості та про конфіскацію земель поміщиків, монастирів та державних урядовців.
Питання про возз’єднання Західної України з Радянською Україною і прийняття її до складу СРСР відповідно до сталінської конституції 1936 р. остаточно мала вирішити сесія всесоюзної Верховної Ради. З цією метою 31 жовтня 1939 р. терміново скликається позачергова п’ята сесія Верховної Ради СРСР. Щоб передати їй декларацію Народних Зборів з проханням возз’єднатися з УРСР, в російську столицю скеровано спеціально обрану повноважну комісію зборів із 63 осіб. На Київському вокзалі Москви для зустрічі делегації зібрали до 10 тис. осіб. Невтаємничені в хитросплетіння більшовицької політики, галичани і волиняни були вражені помпезністю зустрічі. Учасник поїздки К.Студинський занотував: «Такого прийому, який стрінув нас у столиці Союзу, я ніколи не надіявся. На вокзалі вітало нас військо. Я як найстарший віком депутат перейшов перед почесним караулом Червоної армії…». В готелі «Москва» вітала нас оплесками служба і в цьому розкішному будинку приміщено нас на дев’ятому поверсі, де нас угощевано незвичайно виставно. Ми були гістьми влади» [52, с.9].
Делегацію членів Повноважної комісії Народних Зборів Західної України на позачерговій п'ятій Сесії Верховної Ради СРСР продовжували психологічно обробляти навіть у Москві. Можна зробити обґрунтоване припущення, що – з поправкою на більшовицьку режисуру – Народні Збори Західної України загалом відповідали прийнятій у першій половині XX ст. практиці проведення місцевих плебісцитів (заінтересовані уряди активно втручалися в їх хід, як це мало місце, для прикладу, під час плебісциту у Верхній Сілезії після Першої світової війни), а рішення Українських Народних Зборів – знов же таки з певними обмовками – могли вважатися цілком легітимними, як за мірками того часу. Тим самим сталінська дипломатія зусиллями Червоної Армії, партійно-пропагандистського апарату та НКВС отримала достатньо вагомі аргументи для подальшого закріплення факту возз'єднання західноукраїнських земель у міжнародно-правових документах.
Закон «Про включення Західної України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік з возз'єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою» прийнятий Верховною Радою СРСР 1 листопада 1939 р., започаткував правову базу інкорпорації західноукраїнських земель до Української РСР [41, с.77].
Звернімо увагу на одну промовисту деталь. Прохання про включення Західної України до складу СРСР на розгляд Верховної Ради СРСР 27 жовтня подавали Українські Народні Збори. В документі Верховної Ради СРСР від 1 листопада згадуються уже Народні Збори Західної України. Невеличка лексична відмінність мала велике політичне значення і міжнародно-правовий смисл. Справді, «Українські» Народні Збори – це орган, який представляє націю, народність. Народні Збори Західної України – орган, який представляє усе населення певної території, без огляду на національність. І хоча, як було показано раніше, представництво поляків і євреїв серед депутатів Зборів 26-28 жовтня 1939 р. було непропорційно низьким, якась світла голова у Москві блискавично здійснила добре продуману підміну. Мета такої редакційної правки лежить на поверхні – змінити міжнародно-правовий статус вказаної території міг тільки загальнонародний плебісцит, а не вияв настроїв однієї, нехай навіть і найчисленнішої етнічної групи населення.
14 листопада позачергова сесія Верховної Ради УРСР продублювала московське рішення, прийнявши закон про прийняття Західної України до складу УРСР. На всій території Західної України набрала чинність Конституція УРСР і СРСР. Перший етап більшовицької політики стосовно Західної України був завершений. Почався новий, другий, більш складний етап радянізації і комунізації західних областей України [52, с.10].
На основі проведеного історико-правового аналізу можемо стверджувати, що у вересні-жовтні 1939 р. в Західній Україні розпочалось насильницьке впровадження радянської політичної практики, насадження нової моделі політичної соціалізації загалом. Тимчасові органи влади та управління не обиралися місцевим населенням, а були сформовані політорганами Червоної армії під контролем НКВС. Проведені, хоча й з масованим використанням партійно-ідеологічних та репресивно-каральних структур сталінського тоталітарного режиму, вибори до Українських Народних Зборів тим не менше дозволили переважній більшості населення Західної України однозначно висловитись за возз’єднання із рештою українського народу. Виконавши наперед визначене ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У функціональне призначення та ретельно відібрані за своєю структурою вони заклали легітимні основи для включення Західної України до складу Української РСР, проведення наступних виборів до Верховних Рад СРСР та УРСР, обласних, районних, міських, сільських та селищних рад депутатів трудящих. Останні характеризувалися майже повним домінуванням радянської електоральної практики.
РОЗДІЛ 2
ПРАВОВЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ ВХОДЖЕННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В СРСР ТА ЙОГО ОЦІНКА УРЯДАМИ ЗАХІДНИХ ДЕРЖАВ
2.1 Правове забезпечення радянської інкорпорації Західної України в СРСР
25 липня 1932 р. у Москві було підписано польсько-радянський договір про ненапад строком на три роки. У ньому йшлося про відмову від воєнних засобів розв'язання спорів та участі у союзах, скерованих проти однієї зі сторін. У сучасному між народному праві такими діями визнаються «усякий акт насильства, що порушує цілісність і недоторканність території чи політичну незалежність іншої сторони» [76, с.77]. Слід зауважити, що аж до 1974 р. у міжнародному праві не було юридичного визначення поняття «агресія». Тим самим радянські дії у вересні 1939 р. допускали можливість неоднозначного міжнародно-правового тлумачення. Незважаючи на недружнє ставлення до Радянського Союзу, польський уряд усе ж добросовісно виконував умови Договору про ненапад 1932 року. Зокрема, Польща відкинула пропозицію Гітлера від 25 листопада 1936 р. приєднатися до Антикомінтернівського пакту. Цю ж нейтральну позицію польський міністр закордонних справ І. Бек підтвердив під час зустрічі з Гітлером 5 січня 1939 року. Тоді ж, у січні 1939 р., Ріббентроп пропонував Польщі за поступку Данціга (Гданська) компенсацію за рахунок території Радянської України, але польська сторона знову відмовилася.
Аналіз німецьких та радянських документів свідчить, що остаточне рішення укласти Пакт про ненапад та інші антипольські домовленості з Гітлером були прийняті у СРСР лише 19 серпня 1939 року. У сучасній історико-правовій думці прийнято вважати, що специфічна форма радянсько-нацистських документів, підписаних у Москві 23 серпня 1939 p., була запропонована саме Сталіним. У такому разі слід окремо зазначити, що секретний Протокол про розподіл сфер впливу між нацистською Німеччиною, з одного боку, та СPCP, з іншого, формально не порушував прийнятої на той час практики укладення міжнародно-правових документів [76, с.79-80].
1. У випадку територіально-політичної перебудови областей, що входять до складу прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини та СРСР. При цьому інтереси Литви стосовно Віленської області визнаються обома сторонами.
2. У випадку територіально-політичної перебудови областей, що входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини та СРСР буде проходити приблизно по лінії річок Нарев, Вісла і Сан.
Питання про те, чи є у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясоване лише в ході подальшого політичного розвитку.
У будь-якому випадку обидва уряди будуть вирішувати це питання на шляхах дружнього взаєморозуміння [19, с.45].
Вказаний текст вимагає історико-правових коментарів, тому що задекларовані у тій чи іншій формі територіальні претензії до Другої Речіпосполитої мали Німеччина (Сілезія), Литва (Віленський край) та СРСР (вимога проведення плебісциту у Східній Галичині). Міжвоєнне право визнавало за своїми суб’єктами можливості широкого застосування силових методів тиску (блокада, арешт коштів на рахунках, належних іноземній державі, тощо) і навіть «право на війну», якщо «мирні» форми впливу не дозволяли досягнути бажаного результату. Секретний протокол до пакту Ріббентропа-Молотова, у якому сторонами були взаємно визнані також територіальні вимоги до Польщі зі сторони Литви, створювалися потрібні передумови до «нового видання Мюнхена», тобто спільного висунення територіальних претензій до Другої Речіпосполитої Німеччиною, Литвою та СРСР і скликання представницької міжнародної конференції, на зразок тієї, що восени 1938 р. визначила територіальний статус Судетів, Тєшінської Сілезії та частин Словаччини і Карпатської України, населених відповідно німцями, поляками та угорцями. Таку можливість цілком легалізувало діюче на 1939 р. міжнародне право [71, с.10-11].
У тексті секретного протоколу начисто відсутні навіть натяки на те, що згадані перебудови будуть наслідком військової агресії сторін. Більше того, сторони визнали зацікавленість незалежної Литви у поверненні їй Віленського краю. Одночасно було відомо, що Німеччина претендує на литовський порт Клайпеду (Мемель), саме тому вона зацікавлена у радянському невтручанні у свої справи з цією країною. Що ж стосується власне Віленської області, то вона була окупо вана Польщею у 1920 р. всупереч волі Литви. Литовський уряд у Каунасі оголосив стан війни з Польщею, який де-юре тривав аж до 1938 року. [31, с.455].
Доля територій і країн, що потрапили у радянську сферу впливу, це власне стосується і Західної України, не була детермінована однозначно. Відомий український дослідник М. Прокоп наводить текст розмови, що велася між Кейтелем (начальник штабу (ОКВ), Ріббентропом (нацистський міністр закордонних справ) та Канарісом (начальник армійської розвідки – абверу) у вагоні спеціального потягу Гітлера 12 вересня 1939 р.: «Підсумовуючи погляди Ріббентропа, Кайтель казав, що є три такі можливості в цьому питанні: 1. Четвертий поділ Польщі, причому Німеччина заявляє про своє не зацікавлення землями на схід від лінії Нарва – Вісла – Сан у користь СРСР; 2. Незалежна Польща на залишеній території, що найбільше відповідає Гітлерові, бо він хоче мати до діла з польським урядом, з яким міг би заключите мир; 3. Решта Польщі дезінтегрується так, що терен Вильна дістає Литва, а Галичина і польська Україна стають незалежні, під умовою, що з тим погодиться СРСР. Тоді одначе вся пропаганда в користь Великої України мусіла б бути заборонена, щоб не дражнити Москви» [101, с.100]. Інший дослідник, В. Косик стверджує, що: «Декілька днів пізніше у Відні Канаріс і Лягоузен мали зустріч з А. Мельником, якому Канаріс говорив про імовірність незалежності Західної («галицької») України. А. Мельник повірив Канарісу і наказав готувати «коаліційний уряд» для Галичини. Його прем'єром був передбачений О. Сеник-Грибівський» [56, с.88]. Якщо навіть у Берліні наприкінці другого тижня світової війни не були впевнені у справжніх намірах Сталіна, то це служить найкращим свідченням того, що секретний протокол мав принаймні кілька варіантів тлумачення.
Звернемо увагу і на ту, не надто відому обставину, що обмін ратифікаційними грамотами, після чого Договір з Німеччиною 23 серпня 1939 р. став діючим правом, відбувся у Берліні тільки 24 вересня 1939 року. Сталін звичайно, побоювався, що та чи інша його неакуратна дія може бути розцінена як неправомірна, а вже наслідком цього стане оголошення СРСР війни зі сторони Польщі, а надалі Англії і Франції. Тому, вже 23 серпня 1939 р. Сталін передбачливо за лишив собі на майбутнє руки розв'язаними. Ймовірно уразі активно го виступу союзників на Західному фронті чи успішної оборони поляків – на Східному, Москва не відразу поспішила б на допомогу українському і білоруському населенню, а надала б європейським державам безперешкодну можливість взаємно виснажитися у кривавих боях. З іншого боку, якби текст секретного протоколу випадково чи свідомо був би розголошений німецькою сторо ною, в умовах 1939 р. це завдало б СРСР швидше моральної, ніж міжнародно-правової шкоди. Тлумачити СРСР як агресора протокол сам по собі змоги не давав.
Нині вже є чимало свідчень про те, що на переговорах Сталіна з Ріббентропом 23 – 24 серпня 1939 р. йшов елементарний поділ території Польщі і сфер впливу у Європі, а про долю, зокрема західноукраїнського населення, навіть не згадувалося. Серед них свідчення Ріббентропа, який перед стратою за вироком Нюрнберзького процесу у в’язниці писав, що саме Сталін запропонував означений поділ. «Вже у ході першої половини переговорів, – зазначив нацистський дипломат, – Сталін заявив, що бажає встановлення визначених сфер інтересів...». Зокрема, щодо територій інших країн, Ріббентроп зауважував: «Були поділені сфери інтересів у країнах, які лежали між Німеччиною і Радянським Союзом. Фінляндія, переважна частина Прибалтійських країн, а також Бессарабія, були оголошені як належні до радянської сфери [16, с.98].
Як відомо, умови міжнародних угод вимагають попереднього взаємного погодження між державами – суб'єктами цих угод, а також вони повинні відповідати прагненням та інтересам тих народів, від імені яких угода укладається. У чинному на той час радянському законодавстві зазначалося, що «...міжнародні угоди, які укладалися внаслідок прямого чи побічного насильства, як шкода суверенним правам тих чи інших народів, не можуть виступати джерелом міжнародного права, оскільки вони суперечать ідеї міжнародного права, спілкуванню рівноправних держав» [78, с. 108].
У вересні 1939 р., коли почав реалізовуватись пакт Молотова - Ріббентропа, тобто спільна нацистсько-комуністична агресія проти суверенної Польщі, Західна Україна і Західна Білорусія опинилися «у сфері інтересів СРСР». 17 вересня 1939 р. польського посла в Москві В. Гржибовського викликали у Кремль того ж дня на третю годину ранку. Йому повідомили, що: «Польський уряд розпався і не виявляє ознак діяльності. Це означає, що Польська держава і уряд фактично припинили існування. Тим самим припинили дію договори, які були укладені між СРСР і Польщею...»; після цього було оголошено про рішення радянського уряду «узяти під захист» єдинокровне українське і білоруське населення. Сталін та його оточення з «почуттям палкої любові до Польщі та її народу», як згадував М. Хрущов, поспішили розділити її пошматоване тіло по лінії річок Нарев – Вісла – Сян, заявивши, що «Польська держава припинила своє існування» [3, с.5].
17 вересня 1939 р. частини Червоної армії отримали наказ перейти польсько-радянський кордон і зайняти територію Західної України. Просування Червоної армії на захід йшло успішно. За два дні операції війська Українського фронту оволоділи містами Рівне, Тернопіль, Луцьк, Станіслав. 22 вересня 1939 р. було зайнято Львів. За наказом Гітлера німецькі дивізії відходили з під Львова, Борислава, Дрогобича за річку Сян. 28 вересня 1939 р. в Москві було підписано радянсько-німецький договір про дружбу і кордон. СРСР дісталася територія Західної України і Західної Білорусії (200 тис. км2 і 13,2 млн. населення), а Німеччині – етнічні польські землі в 190 тис. км2 і 22,1 млн. осіб [64, с.75].
Збройних сутичок польських військ із радянськими, у ході військової кампанії, як інформують польські джерела було небагато. Це переважно опори прикордонних патрулів, окремі бої під Кобрином, Шльонськом, бої під Самбором та інші. Польським військам був даний наказ: опору Червоній армії не чинити. У справедливій національно-патріотичній війні, яку проводив польський народ проти фашистсько-комуністичної навали, Червона армія опинилась на боці агресора, а не жертви нападу.
Ці пропагандистські заходи принесли сподівані результати. Навіть за найбільш песимістичними підрахунками, радянські втрати під час так званого Визвольного походу в Західну Україну та Західну Білорусію були на тлі грандіозних подій просто мізерними: 1139 убитими та 2383 пораненими. Офіційні радянські дані були приблизно вдвічі мен шими: відповідно 737 убитими та 1862 пораненими. Для порів няння, гітлерівці у вересні 1939 р. втратили лише убитими понад 37 тис. чол. Втрати Червоної Армії могли бути куди більшими, якби польська сторона розцінила Визвольний похід як агресію проти Другої Речіпосполитої. Підраховано, що у польській армії на 17 вересня 1939 р. налічувалося близько 650 тис. військовослужбовців, з них 440 тис. воювали проти німців [64, с.45]. Поза сумнівом, у разі недостатнього обґрунтування акції 17 вересня 1939 р. радянські військові втрати могли бути дуже болючими, можливо, навіть не меншими за німецькі (досить згадати втрати ослабленої репресіями 1937-1939 рр. Червоної Армії у «зимовій війні» з Фінляндією). У радянському полоні опинилося близько 230 тис. польських солдатів і офіцерів [43, с.73].
Можна також зауважити про загалом краще ставлення населення Польщі та залишків її армії до СРСР, ніж до Німеччини, у вересні 1939 р. цей момент пізніше буде використаний Москвою.
На думку О. Овчаренка: «Беручи участь у спільній з гітлерівською Німеччиною агресивній акції проти суверенної держави, керівництво СРСР порушило принаймні п'ять міжнародних договорів, під якими стояли підписи його представників: Ризького мирного договору 18 березня 1921 р., пакта Бріана – Келлога, Конвенції 1933 р. про визначення агресії, ініціатором укладення якої був Радянський Союз, Договору про ненапад між СРСР і Польщею 1932 р. і протоколу 1934 р., що продовжував дію названого договору до 1945 року». Всі вони містили статті, котрі зобов'язували учасників утримуватися від насильницьких дій щодо інших рівноправних суб'єктів міжнародного права [93, с.299]. Даючи подібні радикальні оцінки, потрібно задля об'єктивності принаймні: а) відділити у часі пакт Ріббентропа – Молотова і Визвольний похід; б) звернутися до норм міжнародного права, зокрема тлумачення клаузули незмінних обставин.
Навіть якщо погодитися, що 23 серпня 1939 р. Радянський Союз розв'язав руки гітлерівській агресії проти Польщі, це було не стільки порушенням міжнародного права, скільки недружньою, але допустимою відповіддю на таку ж недружню і хитку поведінку Варшави. Проте нагадаємо, що ні сам пакт, ні «секретний протокол» не детерміновували нападу СРСР на Польщу, вони лише відкривали можливості втручання Москви у польські справи.
Визвольний похід 17 вересня 1939 р. став не скільки «нападом на Польщу», скільки виправданими з точки зору міжнародного права кроками країни, яка змушена призупинити діючі домовленості з іншим суб'єктом міжнародного права внаслідок кардинальної зміни обставин, у яких ці домовленості були укладені. Згідно з нормами міжнародного права, сторона, яка уклала міжнародний договір, може відмовитися в односторонньому порядку від його дотримання, якщо мала місце така кардинальна зміна обставин, яка суттєво змінює або навіть знищує підстави укладення самого договору. Усі договори з Польщею укладалися з огляду на те, що Поль ська держава й надалі зберігатиме свій суверенітет і територіальну цілісність і тим самим відіграватиме роль своєрідного щита між СРСР та агресивними центральноєвропейськими державами, насамперед – гітлерівською Німеччиною. Після фактичного припинення самого існування Другої Речіпосполитої та окупації більшої частини її території наступаючими німецькими військами (вже йшли бої за Львів), можна було говорити саме про таку кардинальну зміну обставин. Радянський уряд, отже, мав право не допустити висунення німецьких армій на лінію довоєнного радянсько-польського кордону [76, с.85].
За СРСР могло бути визнане право порушити кордон держави, яка припинила своє існування внаслідок окупації її території агресором,– для забезпечення власних інтересів: але, згідно з нормами міжнародного права, Москва не мала найменшої змоги оголосити зайняті території «своїми». Юридично Західна Україна і Західна Білорусія після 17 вересня залишалися Польськими. «Коли 17 вересня 1939 року Червона Армія вступила у Польщу,– робив висновок польський емігрантський історик Б. Рожек. – нота, вручена цього дня польському послові в Москві Гржибовському тлумачила той акт як тимчасову окупацію, яка була зумовлена бажанням захистити життя і майно (цивільного населення) в Західній Україні та Західній Білорусії. Там не було згадки про будь-які територіальні права, лише в загальних рисах була виділена стратегічна необхідність окупації» [76, с.87]. Саме тому це було добре прораховано в Москві – ні Англія, ні Франція, ні навіть сама Польща війни СРСР не оголосили. Французький уряд запитав пояснень радянської акції, але відповіді не отримав і на тому заспокоївся. Що стосується Англії, згідно з положеннями секретного протоколу до Англо-польського договору про союз, Англія гарантувала допомогу Польщі лише стосовно агресії з боку Німеччини. Британський уряд був вільний вирішувати, буде чи ні він оголошувати війну СРСР. Визначальним фактором в його рішенні повинно було стати: допоможе чи ні оголошення війни поразці Німеччини [76, с.88].
Ввід радянських військ на територію Західної України і Західної Білорусії не змінював міжнародно-правового становища цих територій. Ризький мир Радянської Росії з Польщею 1921 р. визначив їх державну приналежність, і змінити ситуацію одностороннім актом СРСР не міг. Потрібно було рішення, яке б, принаймні формально, вкладалося у норми міжнародного права [76, с.90].
Існувала лише одна можливість «пересунути» на захід радянський кордон, передбачена тогочасним міжнародним правом – поки що лише де-факто. Тільки Віденська конференція 1969 р. закріпила де-юре у міжнародному праві те, що у XX ст. уже стало правовим звичаєм, нормою у цивілізованому світі: реалізація права на самовизначення ніколи не може бути предметом договору про кордон. Договори, які суперечать таким принципам, визнаються недійсними. В силу цього вони можуть бути правомірно анульовані зацікавленою державою, оскільки принцип добросовісного дотримання міжнародних зобов'язань на них взагалі не поширюється [24, с.106]. Якби населення певних територій у ході плебісциту висло вилося за їх входження до складу СРСР, це могло стати відправною точкою для міжнародно-правового закріплення нової лінії кордону.
Варіант «самовизначення націй» розглядався у Москві задовго до початку так званого Визвольного походу. Архівні документи свідчать, що командуючий Українським фронтом С. Тимошенко мав пам'ятку, підготовлену в Кремлі: «Для вирішення питання про характер нової влади і способи утворення нової влади повинні бути скликані троє народних зборів на основі загальних виборів: Українські Народні Збори - з виборних по областях Західної України. Білоруські Народні Збори – з виборних по областях Західної Білорусії і Польські Народні Збори – по областях із переважаючою більшістю польського населення. Народні Збори повинні: 1) затвердите захоплення поміщицьких земель селянськими комітетами; 2) вирішити питання про характер створюваної влади, тобто чи це влада радянська чи буржуазна; 3) вирішити питання про входжен ня українських земель до складу УРСР, про входження білоруських земель до складу CРСР і про входження польських земель до СРСР у вигляді Польської Союзної Радянської Республіки» [41, с.76].
З певних міркувань, Сталін у вересні 1939 р. відмовився від ідеї Польської РСР, але план подальших дій у загальних рисах залишався тим самим. Кремлю потрібно було негайно визначитися із правовим статусом «визволених територій».
Відповідно до звернення командування Українського фронту від 29 вересня до населення Західної України, створювалися органи нової влади: у містах – тимчасові управління, в повітах і селах – селянські комітети, а вже 3 жовтня в межах колишніх воєводств були утворені тимчасові управління з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі та Луцьку. Їм підпорядковувалися міські й повітові тимчасові управління та волосні й сільські комітети. До складу воєводських та повітових управлінь в обов'язковому порядку входили політпрацівники військових частин та приїжджі радянсько-партійні працівники. Крім того, на західноукраїнських землях набрали чинності юридичної дії Конституції СРСР і УРСР, Кримінально-процесуальних кодексів та інших нормативних актів, що, як правило, відбувається при завоюванні державою-агресором чужої території, але не при «всенародному волевиявленні» [1, с.7].
Слід зауважити, що попри декларовану «народну ініціативу» місцевого населення Західної України, плани «плебісциту» розроблявся таки у Москві. Постанова ЦК ВКП (б) від 1 жовтня 1939 р. «По питаннях Західної України і Західної Білорусії» безапеляційно визначила: «ініціативу по скликанню Народних Зборів Західної України та створення Комітету по організації виборів бере на себе тимчасове управління м. Львова» [41, с.76-77]. 4 жовтня Львівське обласне тимчасове управління звернулося до Станіславського, Тернопільського і Луцького обласних управлінь з пропозицією скликати у Львові Українські Народні Збори. Пропонувалися питання, які мали бути винесені на розгляд: про приєднання до великого Радянського Союзу і про об'єднання українських земель в єдиній Українській Радянській Соціалістичній Республіці, про передачу селянам поміщицьких земель, про націоналізацію банків і великої промисловості. Кидається в очі просто-таки фантастичний збіг ходу думок щойно створеного Львівського управління і цитованої пам'ятки С. Тимошенка.
Водночас, важливо відмітити, що організація виборів не була виключно справою окупаційної армії. Місцеві жителі становили 77% «агітаторів» 40 649 осіб із загальної кількості 51 725, та 85% членів виборчих комісій 41 653 осіб із загального числа 49 003 осіб [76, с.93]. Процес висування і реєстрації кандидатів був проведений у рекордно стислі терміни – з 14 по 17 жовтня, що, можливо, ставило на меті виключити спроби некомуністичних та польських політичних сил якось скоординувати свої дії, добитися їх широкого розгортання. Вказане припущення, тобто затягування передвиборного марафону було небезпечне тим, що нагромадження негативних фактів спротиву населення запланованому «референдуму» могло у майбутньому поставити під сумнів його результати.
Швидкими темпами почалася підготовка до виборів, яка спрямовувалася з Москви і Києва. Кандидатури майбутніх депутатів були завчасно підібрані органами влади. До бюлетеня мала вноситись тільки одна кандидатура, а на весь процес висунення і реєстрації кандидатів, як вже зазначалося відводилося лише чотири дні.
29 листопада 1939 р. був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР про набуття радянського громадянства мешканцями Західної України, який мав для місцевого населення особливі правові наслідки. Тим самим мешканці Західної України були зрівняні в правах і обов'язках з іншими громадянами СРСР: почали отримувати радянські паспорти, призиватися і нести службу в Червоній Армії, отримувати радянські вчені ступені і державні нагороди, балатуватися на виборах до місцевих і центральних органів влади тощо. Зайве говорити, що добровільне користування своїми громадянськими правами і мовчазна згода сповнювати обов'язки трактувалися радянськими властями як ще один доказ гарячої волі західних українців до «возз'єднання з своїми українськими братами» [76, с.101].
Визнання себе громадянином СРСР через отримання радянського паспорта - процедура, через яку пройшли тисячі громадян не лише української, а й єврейської та польської національностей. Зайве говорити, що така примусово-добровільна самоідентифікація повинна була додати вагомих аргументів радянській дипломатії в її відстоюванні нового державно-правового статусу приєднаних територій.
Щодо оцінки самої події приєднання Західної України до Української РСР, то з цього приводу в історико-правовій науці висловлюються різні думки, досі навколо цього точаться дискусії, суперечки, вживаються діаметрально протилежні терміни від, «визволення» до «окупації».
За формою здійснення, звичайно, це було приєднання Західної України, причому приєднання, здійснене за допомогою військової сили. Але за змістом розуміння цього явища це все ж таки було об’єднання не лише українських земель, а й українського народу, який у свій час був насильно розділений. Тому ця подія в історичній перспективі мала велике позитивне значення для українського народу, оскільки він об’єднався в одній державі. Адже найважливішим аргументом для реалізації природного права об’єднання земель і народу Західної України з УРСР був національний склад населення і факт історії цих земель, одвічно українських, котрі Польща окупувала у 1919 р. за допомогою збройної сили.
Приєднання Західної України до складу Радянської України означало фактичне возз’єднання двох найбільших частин української нації, відокремлених раніше одна від одної державними кордонами. Було зроблено вирішальний крок до єдності усіх українських земель. Нарешті ідею «злуки» було втілено у життя. У цьому історичному акті примхливо переплелися віковічні прагнення українського народу із реаліями політики європейських наддержав напередодні та на початку другої світової війни. Зрозуміло, що настрої, сподівання, виборча поведінка населення Західної України була лише тлом, на якому здійснювалася інкорпорація краю до СРСР. Кремлівському керівництву зовсім не йшлося про національні інтереси українського народу, а насамперед про поліпшення геополітичної ситуації своєї держави. Результати виборів і декларації Народних Зборів дали Сталіну поважний аргумент щодо законності радянських територіальних надбань, досягнутих у 1939 р. і формальні підстави продовження взятого політичного курсу.
2.2 Правова і політична позиція західних держав щодо включення Західної України до складу СРСР
Уже восени 1939 р. дипломатичні стосунки з Польщею, окрім Ні меччини і СРСР, розірвали також Латвія, Естонія, Литва, Монголія і Словаччина. Литва та Словаччина скористалися з польської «спадщини», діставши крихти зі столу двох учасників пакту Ріббентропа – Молотова - відповідно 8,3 тис. км2 з населенням 537 тис. та 0,7 тис. км2 з населенням 30 тис. [76, с.122].
Радянським Союзом були укладені пакти про взаємодопомогу: з Естонією 28 вересня 1939 p., з Латвією - 5 жовтня, з Литвою - 10 жовтня того ж року. Оскільки укладення вказаних пактів відбулося до інкорпорації Західної України і Західної Білорусії до складу СРСР та відповідних національних республік, ці пакти не можна розцінювати як визнання де-юре нового західного кордону Радянського Союзу не залежними країнами Прибалтики. Що стосується пакту з Литвою, то він відрізнявся від пактів з Естонією та Латвією статтею І, котра проголошувала, що Радянський Союз «з метою закріплення дружби з Литвою передає останній місто Вільнюс і Вільнюську область» [7]. Однак вказані документи взаємно гарантували непорушність радян ських, литовських, латвійських та естонських границь. Оскільки пак ти про взаємодопомогу не були денонсовані країнами Прибалтики після входження західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР, можна говорити принаймні про визнання де-факто нових політичних реалій цими країнами [76, с.123].
Реакція Англії та Франції на радянську мотивацію причин визвольного походу значною мірою визначалася вдало вибраним моментом для його здійснення. Якби акція Москви збіглася з початком гітлерівської агресії чи стартувала у той момент, коли вислід збройної сутички на Сході Європи ще не визначився з усією очевидністю, західні союзники Варшави швидше були б просто вимушені оголосити війну СРСР. Однак наприкінці другої декади вересня 1939 р. Польська держава втратила будь-які можливості для продовження воєнного опору, окрім партизанських форм боротьби. Подальше просування гітлерівських полчищ на схід означало б збільшення і без того потужних ресурсів Німеччини - за рахунок бориславської нафти, українського зерна та м'яса, білоруського лісу тощо. З Німеччиною Лондон та Париж уже перебували у стані війни, і таке потенційне посилення ворога не відповідало інтересам антигітлерівської коаліції у цілому, включаючи й Польщу! [76, с.125].
Щоправда, дії Радянського Союзу викликали англо-французьку ноту протесту від 19 вересня 1939 р. У ній недавні партнери по переговорах у Москві вимагали припинити військове просування і вивести частини і підрозділи Червоної Армії з території Польщі. У противному випадку,- зазначалося в документі,- оголошення війни Радянському Союзу відповідно до польсько-французького союзницького договору може відбутися автоматично [110]. Кремль не тільки проігнорував цю вимогу, а й відмовився від самої спроби дискусії зі своїми опонентами. Така вичікувальна позиція в цій ситуації виявилася найбільш ефективною.
Ні Париж, ні Лондон навіть не відкликали своїх послів з Москви і не заявили нового офіційного протесту; вичікувальну позицію зайняли й у Вашингтоні. Тобто дії Франції та Великобританії (протест 19 вересня 1939 р.) можна вважати швидше ритуальними. США у цей період узагалі продовжували дотримуватися політики невтручання в європейські справи.
12 жовтня 1939 р. польський міністр закордонних справ Август Залеський мав переговори з представниками британського уряду. За свідченням посла Е.Рачинського, британські урядовці відверто дали зрозуміти польській стороні, що у жодному випадку вона не може розраховувати на те, що Англія оголосить війну СРСР з метою відвоювання тих областей, які були зайняті Радами. А. Залеському було нагадано, що в 1919 р. кордон, запропонований Англією і знаний пізніше як лінія Керзона, відділив ті області від Польщі як землі переважно непольські. Враховуючи те, що радянські війська окупували також 12 тис. км2 на захід від лінії Керзона (це, в свою чергу, може бути пояснено військовою необхідністю протистояння Гітлеру), можна сподіватися на повернення Польщі цих, так би мовити надлишкових, земель «при оказії майбутньої мирної конференції» [76, с.125].
Небажання Лондона і Парижа підштовхнути Сталіна до тіснішого політичного і військового союзу з Гітлером було настільки відвертим, що дозволяло сподіватися на лояльне ставлення західних польських союзників і до подальших дій радянських властей на зайнятих територіях Західної України і Західної Білорусії. І справді, антигітлерівська коаліція (за винятком емігрантського польського уряду) в цілому спокійно відреагувала на рішення Народних Зборів у Львові і Білостоці та їх правове закріплення сесіями Верховних Рад СРСР і союзних республік.
Посли Великобританії та Франції у грудні 1939 р. були відкликані з Москви. У міжнародній практиці відкликання послів вважається найрізкішою формою тиску, яка передує безпосередньому оголошенню війни. Після того, як СРСР 14 грудня 1939 р. був виключений з Ліги Націй і оголошений агресором, загроза вступу Англії та Франції у війну проти Радянського Союзу на стороні Фінляндії ще більше по силилася. Москва безуспішно намагалася згладити неприємний для неї ефект посиланнями на неправомочність рішення, прийнятого меншістю членів Ради Ліги Націй (7 голосів з 15), та традиційними зви нуваченнями на адресу «імперіалістів» [76, с.126].
Невдала Зимова війна призвела до серйозного охолодження радянсько-німецьких стосунків. Гітлер, як йому здавалося, переконався у слабкості і безпорадності Червоної Армії. На його думку, Сталін тепер мав би слухняно перейти в розряд молодшого партнера Німеччини, різко скоротивши свої запити. Москву такий перегляд основ донедавна рівного партнерства не влаштовував. На Заході було відразу помічено, що у довгому переліку вітальних телеграм з приводу дня народження Гітлера (його публікували всі центральні німецькі газети) не було поздоровлень від Сталіна. Радянський вождь кількома місяцями раніше, в грудні минулого 1939 p., привітання від свого партнера отримав.
Але й після укладення радянсько-фінського миру стосунки з Англією та Францією залишали бажати кращого, а перспектива міжнародно-правового визнання нових радянських кордонів здавалася практично недосяжною. Щоправда, в зарубіжній літературі можна зустріти і прямо протилежну думку. Приміром, польський історик міжнародного права та міжнародних відносин В. Ковальський свого часу стверджував, що після вступу у війну з Гітлером як Лондон, так і Париж були цілковито переконані у необхідності не розпочинати жодних активних дій у справі зміни західного кордону СРСР. У дипломатичних колах на Заході вже у цей час поступово почала утверджуватися думка про необхідність опори майбутніх польських кордонів на етнографічні критерії [76, с.126-127]. З часом усе серйозніше стверджувалося, що у випадку можливого залучення Радянського Союзу до антинімецької акції, не можна буде не рахуватися з позицією радянського уряду в справі східного кордону.
У радянській історіографії було прийнято вважати, ніби політика уряду нового французького прем'єра Поля Рейно, який прийшов на зміну Даладьє, була настільки антирадянською, що військові приготування до війни проти СРСР не припинялися навіть після 10 травня 1940 p., коли розпочався німецький наступ на Францію.
Як би там не було, Гітлер вирішив для Сталіна цю західну дилему одним могутнім ударом.
Після відставки уряду П. Рейно у червні 1940 р. головою уряду Франції став маршал Петен, який відразу ж звернувся до Гітлера з проханням про перемир'я. Франко-німецька угода була укладена 22 червня 1940 р. у Комп'єні. У результаті угоди дві третини території Франції було окуповано Німеччиною, а не окупована зона вважалася територією, що перебуває під управлінням «уряду Віші» (курорт не містечко на півдні Франції).
Як відомо, у вересні 1939 - червні 1940 pp. саме уряд Франції був найбільш послідовним захисником непорушності кордонів Другої Речіпосполитої. Пронімецький уряд маршала Петена, який вимушено погодився на окупацію більшої частини французької території гітлерівськими військами та інші невигідні умови миру, зрозуміло, не міг мати заперечень і проти східних кордонів Третього Рейху, встановле них радянсько-німецьким Договором про дружбу і кордон 29 вересня 1939 р. Встановлення дипломатичних відносин між Москвою та урядом Віші може вважатися визнанням де-факто французькою стороною тих кордонів свого партнера, які склалися на момент взаємного визнання. Немає особливих підстав замовчувати цей факт чи соромитися його. Адже уряд Віші, попри всю трагічність ситуації для французького народу і держави, був на цей час, з точки зору міжнародного права, абсолютно легітимним урядом Франції [76, с.132].
Побічно зауважимо, що зберігаючи офіційні відносини з Віші, радянський уряд одночасно виявляв інтерес і до Руху вільних французів, очоленого ген. де Голлем. Про це, зокрема, свідчать телеграми посла у Великобританії І. Майського від 18,21 і 27 червня, 3 вересня, 4 грудня 1940 p., у яких йдеться про його контакти з французькими емігрантами.
Військова поразка англійської експедиційної армії в травні 1940 р. та окупація німецькими військами більшої частини території Франції не тільки створювали нову розстановку сил у Західній Європі, але й позначилися на балансі авторитетів і впливів Великих Держав у питаннях міжнародних відносин. Москва, як на перший погляд, зробила дещо поспішні висновки. У повідомленні ТАРС від 22 травня 1940 р. наголошувалося, що низка заходів, здійснених англійським урядом щодо скорочення та обмеження торгівлі з СРСР (анулювання радянських замовлень на устаткування), затримка радянських торгових кораблів з вантажами для СРСР, ворожа позиція, зайнята англійським урядом стосовно СРСР під час конфлікту між СРСР та Фінляндією, а також та роль, яку відіграв англійський уряд у прийнятті рішення про виключення Радянського Союзу з Ліги Націй, не можуть сприяти за довільному розвиткові радянсько-англійських відносин [76, с.129]. Те, що усі «заяви ТАРС» виходили безпосередньо від Кремля, ні для кого не було таємницею. Тим несподіванішими і несвоєчаснішими могли видатися «докори» на адресу Великобританії, яка гарячково шукала нових точок опори у власній зовнішній політиці. На нашу думку, демарш 22 травня 1940 р. ставив на меті не стільки глум над невдачами недружнього Лондона (у великій політиці такий цілком природний прояв емоцій просто недопустимий), скільки окреслював коло тих питань, які підлягали першочерговому вирішенню на шляхах нормалізації радянсько-англійських відносин у нових військово-політичних умовах. Поза сумнівом, ця програма-мінімум у разі зацікавленої реакції з боку британських властей була б суттєво розширена. Наступною вимогою Москви мало стати (як побачимо, і справді стало) визнання де-юре нових західних кордонів СРСР з боку офіційного Лондона. Наскільки обґрунтованими були ці плани, показали вже найближчі події 1940-1941 pоків.
Після поразки Франції до Москви прибув новий англійський посол (на заміну старому, відкликаному у грудні у зв'язку з нападом СРСР на Фінляндію) Стафорд Кріппс. У новій для Англії політичній ситуації конти нентальної блокади завданням посла стало за будь-яку ціну не допустити подальшого зближення Москви з Берліном. Подібно до того, як Ріббентроп у серпні 1939 р. отримав інструкції Гітлера піти назустріч Сталіну так далеко, як це тільки можна, Кріппс опинився у вельми схожій ситуації. 14 червня на першій зустрічі новопризначеного посла з В. Молотовим радянський прем'єр «був зацікавлений пропозицією Кріппса про створення Балканського блоку і сказав, що радянсь ка політика на Балканах добре відома. Він додав, що СРСР має особ ливі інтереси в Румунії» [76, с.130].
Не будемо забувати, що 13 квітня 1939 р. Румунія отримала англо-французькі гарантії, аналогічні тим, що їх приблизно у цей же час отримала Польща. До липня 1940 р. Румунія формально від цих га рантій не відмовлялася. Візьмемо до уваги і ту обставину, що вже маючи «у кишені» запевнення Гітлера про незацікавленість Німеччи ни у Бессарабії (пункт 3 секретного протоколу), радянська сторона розпочала консультації з цього делікатного питання з Італією тільки 21 червня, а з Німеччиною - аж 23-26 числа того ж місяця. При цьому німці без ентузіазму сприйняли нагадування про Бессарабію і запекло опиралися додатковому включенню до переліку радянських вимог ще й Північної Буковини. З Великобританією, «гарантом» румунських кордонів, торг за Бессарабію розпочався швидше, ніж із Німеччиною, і був набагато легшим [7, с.111].
Після капітуляції Франції Черчілль був поступливішим за Гітлера. Зайве говорити, які нові можливості це відкривало перед Москвою. Опосередкованим підтвердженням цієї думки може стати своєрід на «втрата пильності» радянською дипломатією. Відомо, що прийняття Північної Буковини до СРСР відбулося без скликання жодних «Народних Зборів».
Характерно, що уже через три дні після капітуляції Франції У. Черчілль надіслав перше особисте послання голові Радянського уряду И. Сталіну, в якому підкреслював необхідність встановлення контак тів між СРСР та Великобританією з огляду на те, що тогочасні претен зії Німеччини на гегемонію у Європі становлять спільну загрозу для обох країн.
Щоправда, після того, як 21 липня 1940 р. Народні сейми Литви та Латвії і Народна Дума Естонії проголосили ці країни радянськими республіками і вирішили звернутися до Верховної Ради СРСР з «про сьбою» про вступ до складу Союзу РСР, англо-радянські відносини знову на певний час зіпсувалися. Проте після особистої зустрічі ра дянського посла І. Майського з міністром іноземних справ Велико британії Галіфаксом останній, як стверджує Майський, нібито «увійшов у розуміння радянського кроку» і, як похваляється далі у своїх мему арах І. Майський, «більше ніколи не називав нас агресорами» [76, с.131]. Пояснення даному факту слід, напевне, шукати у тому, що з 1 серпня розпочалася повітряна Битва за Англію. У розпал повітряних боїв, 22 жовтня 1940 p., англійський уряд на діслав радянському уряду меморандум про заходи щодо поліпшення взаємовідносин між обома країнами та про укладення договору про ненапад між Англією та СРСР, аналогічного радянсько-німецькому договорові 1939 р. У посланні, яке С. Кріппс вручив радянській сто роні, зокрема пропонувалося: пункт б) консультуватися з Радянським Союзом з питань післявоєнного устрою та забез печити СРСР участь у майбутній мирній конференції; пункт д) британський уряд визнає де-факто суверенітет СРСР у Прибалтиці, Бессарабії, Західній Україні та Західній Білорусії.
На думку Кремля, в англійських пропозиціях не вистачало головного - визнання де-юре нової лінії радянських кордо нів! З урахуванням того факту, що в битві за Англію гинули не лише британські, але й союзні польські військові льотчики, сподіватися, що британська сторона першою запропонує де-юре визнати за СРСР пра во на 51% польської території, було б політичною наївністю.
Чим же керувався Сталін у цій ситуації? Поза сумнівом, у Кремлі розуміли, що демонстративно поліпшувати відносини з Англією на передодні візиту В. М. Молотова в Німеччину було б, м'яко кажучи, нерозумно. Англія, навпаки, своєю пропозицією поставила себе у не зовсім зручне становище ініціатора переговорів з важко прогнозова ним, як на дану політичну ситуацію, опонентом.
У президента Сполучених Штатів Америки Ф. Рузвельта успіхи Гітлера в Європі влітку 1940 р. також розбудили інтерес до нормалі зації відносин і поновлення співробітництва з Москвою. 6 серпня 1940 р. уряд СРСР погодився продовжити на рік дію тимчасової торговельної угоди 1937 р. Економічні переговори між обома країнами, розпочаті у серпні 1940 p., завершилися аж на початку квітня 1941 р. Про важливість цих пере говорів свідчить уже принаймні той факт, що з радянської сторони участь у них брали повпред К. А. Уманський та радник повпредства А. А. Громико, з американської - держсекретар К. Хелл. І надалі аванси роздавав Вашингтон, а у Москві, що називається, витримували паузу. 22 січня 1941 р. США відмінили «моральне ембарго» на торгів лю з СРСР.
Радянський Союз, за особистим наполяганням Ф. Рузвельта, навіть був включений до числа потенційних утримувачів американської вій ськової допомоги за законом про ленд-ліз, схвалений конгресом 11 бе резня 1941 року [76, с.132].
Проте політика США, спрямована на утримання СРСР від по дальшого зближення з Німеччиною, зовсім не означала згоди Ва шингтона змиритися з агресивною зовнішньою політикою Москви. За тиждень до зняття «морального ембарго», 15 січня 1941 p., Держ департамент повторив свою попередню заяву про Прибалтійські рес публіки, відмовившись визнати їх входження до складу СРСР. З іншого боку, в указаній заяві не згадувалися західноукраїнські та західнобілоруські землі, що теж було доволі симптоматичним.
Американський професор (і одночасно секретар Наукового Това риства ім. Т. Г. Шевченка) М. Фреїшин-Чировський стверджував, що «ще у 1941 р. було укладено договір з Америкою про окреме кон сульство США в Києві». Які такі інтереси виникли для Вашинг тона у столиці радянської України саме у цей час? Можна зробити обґрунтоване припущення, що принаймні одним із завдань нового консульства мав стати захист американських громадян та майнових інтересів на територіях, що після вересня 1939 р. відійшли до складу СРСР. У разі початку практичної роботи консульства у цьому напрямі можна було б говорити про визнання зі сторони США де-факто зміни міжнародно-правового статусу Західної України та Північної Буковини.
За кілька днів до нападу фашистської Німеччини на СРСР, 15 черв ня 1941 p., у своєму посланні президентові США Ф. Рузвельту У. Черчілль писав: «Якщо розгорнеться ця нова війна, ми, звісно, надамо росіянам повсюдне заохочення і допомогу, виходячи з того, що ворог, якого нам слід розбити,- це Гітлер» [76, с.133].
Уже влітку 1941 р. для Ф. Рузвельта і У. Черчілля стало зрозумі лим, що крах Гітлера не може відбутися без участі Радянського Сою зу. Проте питання про післявоєнні кордони СРСР мало, на їх думку, вирішитися тільки після завершення світової війни. До цього часу лідери антигітлерівської коаліції готові були визнавати де-факто нову лінію радянського кордону, але на її визнання де-юре в Лондоні та Вашингтоні не пішли б навіть в обмін на обіцянку нейтралітету з бо ку Москви у конфлікті західних демократій з Гітлером. Адже після цього можливості подальшого впливу на Москву засобами англо-американської дипломатії були б відчутно обмеженими, оскільки підмова від уже здійсненого визнання де-юре міжнародним правом не допускається.
РОЗДІЛ 3
ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВПРОВАДЖЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У 1939 – 1941 РОКАХ
3.1 Органи влади в Західній Україні (вересень 1939 – червень 1941рр.)
Після швидкого юридичного оформлення нового політичного статусу краю його населення стало об'єктом чергового більшовицького експерименту, що передбачав форсоване запровадження порядків, які існували в сталінській імперії. Хоча їх відтворення розпочалося у перші дні вступу Червоної армії, однак лише після завершення формального включення регіону до складу СРСР цей процес, що одержав в літературі назву «радянізації», набув запрограмованих тота літарним режимом масштабів. Насамперед уніфіковувалося суспільно-політичне життя відповідно до радянського зразка, і встановлювалася однопартійна політична система з монопо лією компартії на державну владу та особливими функціями каральних органів. Ці заходи мали закласти надійні підвалини для остаточної інкорпорації регіону.
Формування постійних органів місцевої влади розпочалося в Західній Україні лише у січні 1940 року. Цьому передував Указ Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р., «Про організацію Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської і Тернопільської областей у складі УРСР». До Волинської області відійшло 6 повітів, до Дрогобицької – 10, Львівської – 13, Рівненської – 5, Станіславської – 10, до Тернопільської – 13 повітів [53, с.141].
У вказаному документі привертає увагу та обставина, що межі областей і повітів дещо відрізнялися від адміністративного поділу Другої Речіпосполитої. Волинський Кременецький повіт був віднесений в основному до галицької Тернопільської області. Поліське воєводство з центром у Бресті, за переписом 1931 р., насе ленням передавалося Білоруській РСР.
Український історик В. Сергійчук свого часу висловив думку, що М. С. Хрущов нібито настійно намагався включити до складу УРСР так звану Берестейщину, яка ще у Третьому Універсалі Центральної Ради (1917 р.) фігурувала як українська, але зіткнувся з опором білоруських партійних властей. Перший секретар ЦК КП (б) Пантелеймон Пономаренко звинуватив Хрущова у тому, що він «майже все забрав собі, перейшов Мазурські болота, вторгся у ліси, приєднав Біловезьку Пущу. Пінськ. Двінськ. Брест...». Зрештою, Сталін на повторне, вже звернення українського партійного керівника виділив для УРСР кілька повітів, де був дефіцитний для української економіки ліс. «Як можемо переконатися з документів, – пише В. Сергійчук, – слід сталінського олівця на карті порушив усталені межі між повітами. Так, до складу Камінь-Каширського повіту Волинської області включалися багато сіл Кобринського і Дрогочинського, а до Сарненського – населені пункти волостей: Кухотської Волі, Морочнянської і Вітчевської – Пінського – Висоцька і Березівська – Столинського повітів, що відійшли до Білоруської РСР» [113, с.148].
На нашу думку, можна говорити ще про одну підставу нового адміністративного перерозподілу територій між союзними республіками. Віднесення Брестської області, що формувалася в основному на місці польського Поліського воєводства, до Білоруської РСР диктувалося бажанням Москви утримувати певний баланс між питомою вагою союзних республік. Приєднання до і без того великої УРСР ще й Брестської області робило другу з «республік-сестер» надто потужною. Білоруська РСР і після прилучення до неї Брестської об ласті залишалася далеко слабшою від УРСР.
Трохи пізніше, Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1940р., старий адміністративно-територіальний поділ було ліквідовано і замість повітів створено райони. Всього створено 202 сільських райони. У Волинській, Дрогобицькій і Рівненській – по 30 районів, у Львівській і Станіславській – по 37, Тернопільській – 38 районів. У Львові, за зразком великих обласних центрів східних областей УРСР, створено чотири міських райони (Залізничний, Центральний, Червоноармійський, Шевченківський). 14 міст виділялося в обласне підпорядкування. Новий адміністративно-територіальний поділ сприяв зміцненню тоталітарного режиму шляхом насичення краю органами влади і репресивним апаратом. Згодом були визначені території сільських рад. Тимчасові органи влади поетапно замінили виконавчі комітети обласних, повітових (пізніше районних), сільських рад депутатів трудящих. Причому виконкоми ство рювались без самих рад, оскільки вибори до місцевих рад відбулись лише в грудні 1940 року. Це свідчило, що створення нових владних структур аж ніяк не залежало від волі насе лення, а було лише додатком компартійних органів [64, с.133].
Адміністративно-територіальна реформа на Західній Україні завершилася наприкінці січня 1940 року. Було органі зовано 83 міськради, 199 райрад, 89 селищних та 4994 сільські ради [132, с.51]. Уніфікація адміністративно-територіального поділу західноук раїнських земель із загальносоюзним була черговим кроком на шляху необоротної інкорпорації цих територій до складу СРСР.
Відповідно до нового адміністративно-територіального поділу формувалися (але не обиралися) радянські державні органи. Президія Верховної Ради УРСР затвердила обласні виконавчі комітети західних областей. Облвиконкоми затверджувалися в складі голови, заступника голови, секретаря і 7-8 членів. Для радянської політичної системи типовим було переплетення партійних і державних структур, що свідчило про подвійну структуру влади та існування симбіозу партії – держави. В західних областях така практика проявилася в тому, що до складу усіх обласних, міських та районних виконкомів Рад входили перші і другі секретарі відповідних партійних комітетів. Так, Львівський облвиконком був затверджений у такому складі: Козирєв М.В. – голова облвиконкому; Грищук С.Л. – перший секретар обкому КП(б)У; Мацько М.Г. – другий секретар обкому КП(б)У; Томашевич Я.Л. – заступник голови облвиконкому; Дриль М.І. – секретар облвиконкому; Майборода І.П. – начальник облземвідділу; Жарченко Т.В. – завідуючий відділом народної освіти; Шабельник Н.А. – завідуючий облфінвідділом; Панчишин М.І. – завідуючий облздороввідділом; Краснов К.Є. – начальник управління НКВС Серед членів облвиконкому був лише один місцевий – лікар Мар’ян Панчишин [55, с.349-350].
Для радянської політичної системи типовим було переплетення партійних і держав них структур. У західних областях ця практика виявлялася в тому, що до складу обла сних, міських та районних виконкомів Рад входили перші або другі секретарі відповід них партійних комітетів.
Облвиконкоми в свою чергу затверджували районні та міські виконавчі комітети. Районні і міські виконкоми затверджувалися в складі голови, заступника голови, секретаря і 10-16 членів. Так, Львівський облвиконком своїм рішенням від 14 грудня 1939 р, затвердив Львівський міськвиконком у складі 13 чоловік (голова міськвиконкому Д.Єременко, заступник голови О.Кармазін, секретар М.Лопатіна і 10 членів). Цим же рішенням був затверджений Львівський сільський повітовий виконком у складі 13 осіб. Його головою став І.Середа. Залізничний, Центральний, Шевченківський, Червоноармійський райвиконкоми м. Львова були затверджені у складі 9-11 чоловік. Ухвалою Рівненського облвиконкому від 26 лютого 1940 р. в області утворено 856 сільських виконкомів Рад, а у містах Дубно, Сарни, Здолбунів, Костопіль, Корець і Остріг затверджені міськвиконкоми районного підпорядкування. На квітень 1940 р. у Волинській області сформовано 855 сільських, 19 селищних і 8 міських виконкомів Рад. Для формування сільських виконкомів формально проводилися збори громадян сіл. Так, на зборах села Тростянки було обрано голову, заступника голови і 5 членів виконкому Ради. Всього на території західних областей України було утворено 84 міськвиконкоми Рад, 89 селищних і 4944 сільські виконавчі комітети Рад [53, с.141].
Існування протягом року виконавчих комітетів Рад без самих Рад, як вже зазначалося, вибори місцевих Рад депутатів трудящих відбулися в Західній Україні тільки наприкінці 1940 р. яскраво свідчило, що й ці владні структури анітрохи не залежать безпосередньо від волі виборців і що вони є лише придатком партійних органів.
На початку 1940 р. у складі виконкомів районів і міст були утворені відділи: комунального господарства, місцевої промисловості, земельні, торгівлі, фінансовий, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення.
Для заповнення вакансій у новостворених управлінських структурах потрібна була велика кількість лояльних режиму кадрів. Проблема вирішувалася двома шляхами: на всі більш-менш відповідальні посади призначалися уповноважені із східних областей УРСР. Місцеві кадри допускалися на другорядні посади. Секретаріат ЦК КП(б)У 29 грудня 1939 р. ухвалив рішення, яким зобов’язав обкоми партії східних областей до 5 січня 1940 р. з числа голів та секретарів районних виконавчих комітетів, завідуючих райфінвідділами, завідуючих райземвідділами, завідуючих райвідділами освіти та інших груп господарських працівників відібрати 1534 особи для роботи в західних областях на зазначених посадах і все ж присланих радянських керівників і господарських працівників не вистачало. Тому партійні органи залучали на окремі посади в радянські органи влади і управління місцевих жителів, так званих висуванців. Так, у Рівненській області заступниками голів райвиконкомів було призначено 22 чол. з місцевого населення, завідуючими відділами райвиконкомів – 93 чол. Головами сільських виконавчих комітетів призначено 856 чол., секретарями – 854 чол. Серед висунутих на керівну радянську роботу були М.Козійчук, в минулому селянин-бідняк, політв’язень, який став заступником голови Дубнівського райвиконкому, а колишній наймит І.Ткачук був призначений заступником голови Володимирецького райвиконкому.
На квітень 1940 р. у Волинській області заступниками голів райвиконкомів стало троє місцевих, директорами майстерень – 29 чол. На посади голів сільських виконкомів Рад висунуто 855 чол., їх заступниками і секретарями – 1556 чол.). У Львівській області лише 9 чоловік з місцевих було призначено на посади заступників голів райвиконкомів і 67 осіб – на посади завідуючих відділами. Тільки в сільських виконкомах Рад посади голів і секретарів посіли місцеві жителі. Однак коло їх повноважень було таке обмежене, що лише номінально їх можна вважати власне представниками органів державної влади [55, с.351].
Крім радянської адміністрації, виникли партійні та комсомольські структури. 1 жовтня 1939 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про утворення у Західній Україні та Західній Білорусії комуністичних організацій, а 4 жовтня 1939 року призначило відповідних партійних працівників у окремі новостворені області. 9 листопада 1939 р. ЦК ВКП(б) України затвердив склад обласних комітетів партії, а 20 грудня 1939 р. Політбюро ЦК КП(б) України постановило послати 495 комуністів для роботи в якості секретарів райкомів партії у новостворених областях. До середини 1941 р. в них було створено понад 3 тис. первинних організацій, які об'єднували 37 тис. членів та кандидатів у члени комуністичної партії. У національному відношенні в них переважали приїжджі з СРСР, які займали практично всі керівні пости, у першу чергу росіяни та українці, а також євреї. В цей же ж час поляки не допускалися, або ж самі не хотіли брати участь у діяльності комуністичної партії. Радянська влада не дуже довіряла колишнім членам Комуністичної партії Польщі (КПП) і приймала їх у ВКП(б) неохоче, створюючи всілякі перешкоди. На початку 1940 р. НКВС навіть арештував декілька комуністів Львова. Польських комуністів почали приймати до ВКП(б) лише через рік. Першою з них стала Ванда Василевська, про що повідомляв львівський «Червоний пра пор» 17 січня 1941 року [67, с.92].
Копіюючи стиль роботи ЦК ВКП(б) і КП(б)У, партійні органи західних областей намагалися вирішувати буквально всі питання не тільки партійної політики, але й державного і господарського управління, включаючи розподіл матеріальних ресурсів і насіневих фондів. В обласних, міських і районних комітетах партії були створені галузеві відділи: промисловості, транспорту, зв’язку, сільського господарства, освіти, культури, агітації і пропаганди і т.д.. Такі відділи дублювали, а часто і підмінювали відповідні структури виконавчих комітетів Рад. Увійшло у практику прийняття спільних рішень
партійних і радянських органів, або ухвали виконкомів Рад обов’язково затверджувалися відповідним партійним органом і лише після цього вводилися у дію. Без відома партійних органів не можна було вирішити жодного суттєвого кадрового питання. Обласні і районні керівники різних рангів, директори підприємств, керівники вузів і наукових установ вводилися в номенклатуру обкомів партії і затверджувались на бюро.
Однак надісланих керівників не вистачало, щоб ними можна було заповнити всі вакантні посади. Тому на другорядні щаблі управління призначали місцевих. При цьому добір кадрів на основі компетентності було замінено класовим принципом, коли на перше місце ставилося пролетарське або бідняцько-селянське походження. Внаслідок такого підходу на багатьох підприємствах, де була необхідна кількість інженерно-технічних працівників належної кваліфікації, керівні посади директорів, їхніх заступників, начальників цехів та дільниць зайняли колишні робітники, часто мало кваліфіковані.
Не володіючи необхідною фаховою підготовкою і можливостями для прийняття самостійних рішень, висуванці ставали прихильниками всіляких нарад, відчували потребу в інструкціях і циркулярах , «зверху», щоб зняти з себе відповідальність за помилки. Залучення їх партійними органами на керівні посади відбувалося переважно не на вакантні місця, а для заміни спеціалістів, оскільки ті були небажані режиму своїм соціальним походженням, викликали підозру колишньою громадською активністю [67, с.93].
Швидко створювалися структури радянських громад ських організацій, що фактично стали філіями партійно-державних органів, їх додатками. На відміну від традиційного принципу нові профспілки формувалися зверху донизу за виробничо-галузевим принципом. За задумом Сталіна вони мали виконувати роль приводного ременя від партії до мас, тобто послушно виконувати всі її вказівки. У 30-ті роки, коли в СРСР утвердилася командно-адміністративна система, відбулося одержавлення профспілок. На практиці це означало, що по своїй первісній ідеї організаційно-самостійні профспілки перетворилися в одну з ланок командної системи, почали діяти під диктатом і контролем партійного апарату. В управлінні профспілками було впроваджено крайній централізм, через який, а по суті через механізм тиску зверху вниз для виконання робітникам і службовцям спускалася політика і воля вищого керівництва країни. Атрофованою виявилась структура профспілок. Вона склалася так, як у державних відомствах, у відповідності з схемою, що утвердилася у командно-адміністративній системі і з таким же розподілом прав по «рангах»: ВЦРПС мала всі права, надані профспілкам, республіканські і обласні Ради – вже лише частину прав, а в профспілкового комітету підприємства – ще менше. Все це привело до втрати авторитету профспілок, їх відриву від людей праці. Саме така практика організації профспілкового руху і була перенесена в Західну Україну.
Насамперед розпускалися профспілки, які діяли за часів існування польської держави. На думку партійних органів вони не могли очолювати трудящих, бо мали реакційний, буржуазний характер. За вказівкою ВЦРПС почалася перереєстрація членів профспілок Західної України. Паралельно проводилися записи до нових профспілок. Якщо за польської влади в профспілках об’єднувалися 7-8 відсотків працюючих, то в радянські профспілки зарахували 80-85 відсотків працюючих. Настанова з Москви була чітка – за всяку ціну добитися масовості. На 1 грудня 1939 р. радян ські профспілки в Західній Україні охоплювали 160 тис. робітників і службовців, або 80 відсотків потенційного контин генту. З огляду на аграрну спрямованість економіки регіону, абсолютна більшість його населення не була охоплена спілчан ським членством, оскільки профспілок сільськогосподарських виробників в СРСР взагалі не існувало [64, с.134].
Інспірувалося створення комсомольських і піонерських організацій. Однак авторитет ЛКСМУ на приєднаних землях виявився невисоким, переважна більшість юнаків і дівчат не виявляла бажання поповнювати спілку, яка ігнорувала хри стиянську мораль, народні традиції й стала пропагандистом комуністичних догм.
Діяльність громадських організацій жорстко регламен тувалася. На засіданнях бюро обкомів, райкомів і міськкомів КП(б)У регулярно обговорювалася робота профспілок і комсомолу, приймалися відповідні рішення, які мали силу директив, що де-факто позбавляли периферійні елементи радянської політичної системи будь-якої реальної самостійності. Профспілки і комсомол фактично стали філіями партійних органів, їх додатками.
У листопаді-грудні 1939 р. сформовано обласні управління НКВС, а згодом міські і районні відділи, містечкові відділення і дільниці, оперативний і керівний склад яких набрано на сході держави. Оперативно організовано 19 загальних в'язниць, зокрема у Волинській і Дрогобицькій областях – по чотири (відповідно у Луцьку, Володимир-Волинському, Ковелі, Острозі і Дрогобичі, Перемишлі, Самборі, Стрию); у Львівській області – три (дві у Львові і одна у Золочеві, а також одна внутрішня камера у Львові); у Волинській, Станіславській і Тернопільській областях – по дві (відповідно у Рівному та Дубні, Станіславі та Коломиї, Тернополі і Чоргкові) [3, с.126-127].
С. Кондратюк виокремлює що, серед працівників, зайнятих на відповідальних роботах у партійних, радянських та інших органах управління, переважали малокомпетентні особи, освіта яких звичайно не перевищувала рівня середньої школи. Такі працівники могли добре виконувати вказівки «згори», але не мали широти кругозору, не спроможні були приймати зважені, відповідальні рішення. Зате ці люди пройшли сувору школу сталінського виховання, навчилися беззастережно підкорятися партійній дисципліні. Тому саме на них опирався тоталітарний режим у реалізації планів щодо форсованого інтегрування Західної України в інтегральну частину СРСР [50, с.12].
У березні 1940 р. в західних областях України були проведені вибори до центральних Рад. До Верховної Ради СРСР обрано 33 депутати, до Верховної Ради УРСР – 80. Вибори до місцевих Рад відбулися лише у грудні 1940 р. за сценарієм прийнятим в СРСР. У бюлетень вносилася лише одна кандидатура. Партійні органи наперед визначали кількість серед депутатів комуністів і безпартійних, робітників і селян, молоді і жінок, людей з вищою освітою. У пресі широко рекламувалася радянська традиція приходити на вибори завчасно до голосування.
Результатами виборів стало те, що у грудні 1940 р. до місцевих Рад було обрано понад 79 тис. депутатів. Проведення цих виборів завершило перебудову державного апарату і формально легалізувало нову політичну систему. При цьому слід зазначити, що тоді депутатами місцевих рад було обрано чимало знаних і авторитетних в регіоні людей різних професій. Так, депутатами Львівської обласної Ради стали в грудні 1940 р. професори І.Крип’якевич і Я.Парнас, письменниця Є.Шемплінська і композитор В.Барвінський. У складі 519 депутатів Львівської міської Ради налічувалося 212 представників інтелігенції, в тому числі 36 вчителів, 13 інженерів, 6 лікарів, 13 майстрів сцени, 31 науковий працівник. Серед них професори медінституту Р.Вайгль, Я.Ленартович, Я.Грек, Ф.Гроєр, С.Новицький, Т.Островський; політехнічного інституту – С.Пілят, І.Багінський, Є.Лазорко, В.Кроковський; університету – К.Студинський, С.Банах, С.Мазур, С.Руднянський та інші [65, с.587].
Після того, як у період з 27 грудня 1940 р. по 8 січня 1941 р. були проведені перші сесії першого скликання новообраних місцевих рад, період діяльності тимчасових органів влади завершився. Вибори мали і певне міжнародне значення. Свого часу українське населення Галичини масово бойкотувало польські вибори 1923 р. Участь у виборах радянських – зі звичними для радянської практики числами тих, хто голосував «за непорушний блок комуністів і безпартійних» – могла служити новим доказом лояльності населення до нового режиму, а відтак ніби повторним виявленням його волі.
У виборах 15 грудня 1940 р. взяли участь 98,09% зареєстрованих виборців – цілком «радянська» цифра, яка опосередковано свідчила про успішність інкорпорації. Звичайно, потрібно усвідомлювати, якими методами було забезпе чено це нове «волевиявлення» [76, с.103].
В умовах, коли виконавчі структури повністю домінували над представницькими, а штатний апарат – над депутатським корпусом, функції останнього обмежувалися переважно його присутністю на сесіях, участю в обговоренні окремих питань і схваленням попередньо підготовлених рішень. В той же час не можна погодитися, що всі депутати виконували лише декоративну роль, створюючи видимість демократії і приховуючи панування партократії.
Такий погляд дещо спрощує складний механізм, який діяв в СРСР. Так, депутати Верховної Ради СРСР і УРСР, використовуючи свій високий суспільний статус, мали змогу за певних обставин вносити деякі корективи в політику режиму, головно його місцевих структур, щодо окремих груп населення, допомагати у вирішенні особистих та збірних проблем життя виборців. Завдяки старанням В.Василевської, яка навесні 1940 р. мала зустріч і розмову зі Сталіним, радянське керівництво поступово змінило на більш прихильне своє ставлення до польських комуністів. Було досягнуто дозволу на збільшення прийому поляків до ВКП(б), урегульовано питання видачі радянських паспортів польським діячам лівого спрямування, а також підтримано клопотання про видання нових часописів польською мовою. Письменниця успішно зверталася у справах відміни бюрократичних розпоряджень місцевої влади, які обмежували національно-культурні права польського населення [55, с.351].
Чимало зусиль для позитивного полагодження справ покривджених владою земляків доклав депутат Верховної Ради СРСР, академік К.Студинський. Декому він допоміг зберегти будинки і майно від насильницької націоналізації, іншим посприяв в одержанні роботи чи пенсії [129, с.68-69]. Після звернень академіка Президія Верховної Ради СРСР замінила кільканадцяти членам антирадянського підпілля – учасникам судового «процесу 59-ти», організованого НКВС на початку 1941 р., смертну кару на тривалий термін ув’язнення [100, с.145].
У багатьох випадках працювати в представницьких органах влади, управлінських структурах йшли чесні, порядні місцеві люди, ідеалісти, які прагнули передусім бути корисними співгромадянами, сподіваючись своїми діями якось пом’якшити політику режиму. Разом з тим до влади потягнулися не найкращі в багатьох відношеннях люди, а амбіційні, користолюбні особи, які в силу певних причин не могли реалізуватися у своїй сфері діяльності. Для них, що опинилися ближче до влади, їх новий статус ставав засобом досягнення особистих цілей.
Як і в польському, єврейському, так і українському середовищі були безпринципні колаборанти. Але якщо поляки, які беззастережно служили радянській владі, зраджували свою батьківщину, то вибір більшості українців був значною мірою морально виправданим: для них йшлося про службу українській державі, навіть зважаючи на її символічний характер у складі СРСР.
Отже, місцеві Ради депутатів трудящих, які теоретично вважалися органами власне державної влади, таких функцій були позбавлені і служили поширенню і зміцненню тотального контролю партії – держави над усіма громадянами. В системі державних органів виконавчі структури домінували над представницькими, штатний апарат – над депутатським корпусом, а названа система в цілому повністю підпорядковувалась «керівним вказівкам партії». В умовах радянського тоталітаризму діяв особливий тип «демократії», коли вибори депутатів були безальтернативними, радянські органи цілковито залежали від партійних комітетів, народні обранці одностайно схвалювали рішення, підготовлені апаратом. Впровадження партократичної тоталітарної моделі в Західній Україні було першою спробою експорту сталінізму, яка повториться в Прибалтиці, Північній Буковині і Закарпатті.
Специфікою радянського тоталітаризму було переплетення партійних і державних структур, функціонування цілісного владного суб’єкта партії-держави. Цьому владному суб’єктові підпорядковувалися всі ланки політичної системи, а через них різні прояви суспільного життя. У системі державних органів виконавчі структури домінували над представницькими, штатний апарат над депутатським корпусом, а названа система повністю підпорядковувалася «керівним вказівкам партії».
3.2 Соціально-економічні перетворення та зміни у духовному житті в процесі впровадження радянської політичної системи
Формальною підставою для перебудови краю тоталітарного зразка були декларації Народних Зборів Західної України щодо націоналізації банків, промислових підприємств, конфіскації землі та ін. Нормативно-правовою базою для органів радянської влади, на яких покладалися вказані заходи, стали: постанова ЦК ВКП(б) від 3 грудня 1939 р. «Про націоналізацію промислових підприємств установ на території Західної України і Західної Білорусії» та відповідні укази Президії Верховної Ради СРСР і УРСР. Львівські дослідники, зокрема, економіст Г.Ковальчак, історики Ю.Сливка і В.Чугайов надавали націоналізації визначну роль «на шляху створення державної соціалістичної власності на західноукраїнських землях, яка в корені підірвала основи капіталізму». Після ліквідації приватнокапіталістичного сектору, до якого автори віднесли дрібні майстерні, установи торгівлі та побутового обслуговування населення, економіка краю злилася «з соціалістичним народним господарством всього Радянського Союзу». Розвитку економіки, яку цілком слушно вважали надзвичайно відсталою й слабо розвиненою, сприяли значні надходження з союзного і республіканського бюджетів, що 1940 р. становили 1244 млн. карбованців. У результаті вдалося відчутно збільшити видобуток нафти, вугілля, побудувати новий газопровід Дашава–Львів. Наприкінці 1940 р. у регіоні діяло 978 великих і 6698 дрібних підприємств, на яких працювало відповідно 93 691 та 28 285 робітників [49, с.90-91; 94].
Історики права В.Кульчицький і М.Настюк свідчили, що проблемою ліквідації безробіття займалися як державні установи – Тимчасові управління, а згодом обкоми партії і облвиконкоми, так і профспілки й утворені спеціальні комісії при органах влади. Зокрема, у Львові облрада профспілок 1 жовтня 1939 р. створила біржу праці, на яку покладено облік і забезпечення роботою безробітних. За короткий термін чисельність робітників на промислових підприємствах Львова зросла від 11 до 46 тис. осіб. У комісії з надання допомоги безробітним і біженцям працювали 109 активістів. Їх зусиллями у місті функціонували 21 їдальня, де безкоштовно харчувалися безробітні й біженці. У квітні 1940 р. нібито внаслідок ліквідації безробіття львівська біржа праці була закрита [59, с.122-123; 383].
Кардинальні зрушення в економіці Станіславщини проаналізовано в праці колективу авторів на чолі з О. Карпенком «Прикарпаття під прапором Рад» [99]. Вони теж відзначали, що нова влада доклала відчутних зусиль для індустріалізації традиційно аграрного краю, вирішення життєво важливих проблем трудящих. «Відновлення роботи старих промислових підприємств і введення в дію ряду законсервованих дали можливість успішно вирішити проблему безробіття». Та, якщо на всіх підприємствах області до 1939 р. працювало 20 тисяч робітників і стільки ж безробітних, то на початку 1940 р. на заводах і фабриках Прикарпаття вже було відкрито 100 тисяч нових місць. Таким чином було створено можливість забезпечити роботою всіх бажаючих. Автори відзначали, що зміни в організаційній структурі промисловості краю, передача підприємств нафтової, газової, калійної та озокеритної промисловості, залізниці союзним наркомам і відомствам, а решти – республіканським, сприяли поліпшенню їх фінансування, відтак створили можливості їх докорінної реконструкції та збільшення виробництва [99, с.90-91].
Слід відзначити, що ця праця побачила світ у час горбачовської перебудови, 1989 р., коли ідеологічний тиск дещо ослаб, отже стало можливим висвітлювати й деякі негативні аспекти процесу, не зачіпаючи фундаментальні для соціалістичної системи риси. Слід віддати належне авторам, які, щоправда, досить обережно піддали критиці новий режим. «Адміністративно-командна система партійно-державного керівництва економікою, яка складалася в країні у 30-ті роки, – наголошували вони, – автоматично переносилася на керівництво промисловістю західних областей України, що призводило до посилення бюрократизму, відриву керівних органів від виробництва і трудових колективів, нехтування принципами соціалістичної демократії» [99, с.93].
На відміну від них, авторський колектив львів’ян під керівництвом Ю.Сливки у книзі, яка вийшла того ж року, фактично оминув увагою негативні аспекти процесу включення ринкового господарства краю в економічний комплекс СРСР. Відзначаючи успішний за показниками ріст кількості націоналізованих підприємств, випуск ними продукції, ліквідацію безробіття, львів’яни зробили однозначний висновок: «Становлення робітничих колективів, формування нових, соціалістичних виробничих відносин, механізмів планування, управління, всього виробничого процесу в нових умовах, хід революційної перебудови сприяли соціалістичній індустріалізації краю» [8, с.235].
Радянські вчені підкреслювали, що розвиток промисловості сприяв вирішенню низки соціальних проблем: збільшенню заробітної плати і пенсій, забезпечення житлом, розширення мережі установ охорони здоров’я, організації системи торгівлі, побутового обслуговування в інтересах робітництва, розвитку дитячих установ та ін. Зокрема, автори «Історії Львова» (Львів, 1984) відзначали, що останні місяці 1939 р. львів’яни отримали 5407 квартир, 2000 переселилися в них з підвалів (втім, очевидно «забули» сказати, що це не новозбудоване житло, а швидше всього залишене поляками-втікачами, або ж депортованими). 65% бюджету міста у 1940 р. було скеровано на соціально-культурні потреби його жителів. Після пуску газової траси Дашава–Львів у лютому 1941 р. місто забезпечили паливом, близько двох тисяч квартир газифіковано додатково. Крім трьох існуючих, відкрито нових п’ять лікарень, де вперше безкоштовно львів’яни отримували медичну допомогу. Засновано 12 нових поліклінік (раніше існувала лише одна), в яких працювали 380 лікарів. Отже, наголошували автори, «головною турботою Комуністичної партії і Радянської влади було піклування про благо трудящих міста та постійне поліпшення їх матеріального добробуту» [38, с.239-241]. Зрозуміло, що в тогочасних публікаціях «забуто» про репресії влади проти підприємців, позбавлення їх банківських рахунків, квартир тощо.
Аналізуючи творчі здобутки істориків останніх років із означеної проблеми, слід відзначити, що нова політична реальність незалежної України створила сприятливі умови для досліджень і висвітлення «білих» плям минулого, усунення численних фальсифікацій, зокрема процесу радянізації господарства західноукраїнських земель у 1939–1941 роках. Як слушно зауважив М.Коваль, в незалежній Україні нарешті «окреслено контури нової історіографії війни, координатами котрої є достовірність фактів і об’єктивність дослідників» [45, с.12].
Не відкидаючи позитивних аспектів у ході соціально-економічних перетворень 1939–1941 рр., історики К.Кондратюк, С.Кондратюк, С.Кульчицький, М.Кучерепа і В.Вісин, О.Луцький та ін. визнали, що широкомасштабні структурні зрушення в розподілі та концентрації виробництва не принесли очікуваних результатів [51; 52; 53; 54; 60; 63]. В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстока централізація, яка практично не залишала простору для самостійних рішень господарських керівників, інженерів та техніків. Внаслідок цього безпосередні виробники були відчужені від засобів виробництва і перетворилися у різновид найманих працівників, до того ж позбавлених серйозних матеріальних стимулів до високопродуктивної праці. Ускладнювало становище і необґрунтоване усунення з роботи місцевих спеціалістів, насамперед колишніх власників підприємств, яке проведено під прапором боротьби із засміченістю підприємств «класово ворожими елементами». Відтак, за підрахунками автора, лише у Львові звільнили близько 11 тисяч осіб [66, с.452-453].
Незважаючи на економічну недоцільність, націоналізовано тисячі дрібних приватних крамничок, кіосків, майстерень. За допомогою адміністративного тиску ліквідовано розгалужену мережу українських кооперативів. В результаті, у Волинській області перестали існувати 3 988 дрібних майстерень й на їх основі «стахановськими методами» утворено 139 артілей промкооперації. Ліквідація дрібного виробництва зруйнувала традиційну інфраструктуру, спричинила споживчий голод на ринку і вела до зниження життєвого рівня населення. Історик звернув увагу на важливий негативний аспект перетворень в економіці, який традиційно був притаманний радянській системі – непомірне й нераціональне зростання адміністративного апарату управління. Зокрема, у системі Станіславської облпромради на 5325 робітників припадало 1320 службовців апарату, в облпромспілці їх було ще більше: на 1880 робітників – 518 [54, с.25-26].
Навесні 1940 р. середній життєвий рівень волинського населення в цілому знизився порівняно з попередніми роками і це впливало на свідомість людей більше, ніж позитивні кроки радянської влади щодо змін у структурі виробництва в економіці краю. Взимку 1939–1940 рр. суттєво погіршилося постачання населення продуктами харчування, що було наслідком націоналізації маси дрібних торгівельних підприємств, скорочення торгівельної мережі, а також знищення старої інфраструктури в промисловості [63, с.165-166]. Націоналізація промислових і торгівельних підприємств, приватної власності, будинків привели до страждань сотень сімей колишніх польських урядовців, офіцерів, підприємців, лікарів, адвокатів, учителів; вони нерідко втрачали свої квартири, чесно зароблене або успадковане майно, нерідко речі першої необхідності; фізичні муки при цьому посилювалися моральним приниженням, цинічним розтоптуванням людської та національної гідності [40, с.578].
Якщо перебудова у сфері промисловості й транспорту, банківської системи здійснювалася революційно-експропріаційними методами і швидкими темпами, то уніфікація приватного сільського господарства за радянським колгоспним зразком була пов’язана з відчутними труднощами й потребувала набагато більше часу. Як відомо, Західна Україна традиційно була аграрним придатком Австро-Угорщини, згодом Польщі, у сільському господарстві було зайнято більшість українського населення. Тому земельне питання завжди залишалося болючою проблемою західних українців. Практично всі вітчизняні дослідники відзначали, що найскладнішою проблемою влади було завдання перебудови аграрного сектора – домінуючого в економіці Східної Галичини. Першим кроком у його вирішенні була націоналізація землі й конфіскація поміщицьких та монастирських земель, здійснені згідно з декларацією Народних Зборів Західної України. В результаті, було конфісковано у поміщиків, монастирів, інших великих землевласників 2,5 млн. га (30% всієї земельної площі шести областей західного регіону земель). До кінця 1939 р. 474 тис. безземельних і малоземельних селянських господарств одержали 1,14 млн. га землі, а також 84 тис. коней, 1,6 тис. волів тощо [54, с.29-30]. (Однак, відомо, що через 4–5 років все це вже було «добровільно-примусово» колективізовано). Перший етап масового розподілу конфіскованих і націоналізованих земель завершено вже у грудні 1939 р. Розвиткові бідняцько-середняцьких господарств сприяла державна податкова політика: 35% господарств взагалі були звільнені від податків і всі селяни від орендної плати та боргів перед колишніми власниками. За пільговими цінами влада продала селянам молотарки, жниварки, сівалки, плуги, культиватори та ін. У західних областях було створено 190 машино-тракторних станцій, які обслуговували хліборобів за мінімальну плату.
Г.Ковальчак стверджував: «Розвиток сільського господарства західних областей УРСР був можливим лише на соціалістичній основі, єдиній для всього народного господарства Радянської України». Ця проблема активно розглядалася через призму постанов XV з’їзду Компартії України, який у травні 1940 р. обговорив питання подальшого розвитку сільського господарства в західних областях і поставив завдання розгорнути колективізацію – сприяти «біднякам і середнякам вступати в колгоспи, тому що це – єдиний шлях врятуватися від злиднів». В результаті цілеспрямованої політичної і організаційної діяльності, насамперед партійних органів, навесні 1940 р. у регіоні діяли 180 колгоспів, а у середині 1941 р. їх чисельність досягла 2650, які об’єднали 177 тисяч селянських господарств. Крім того, організовано 41 радгосп із земельним фондом 67 тис. га землі. Колгоспним рухом було охоплено, таким чином, 13% селянських дворів [49, с.97-98].
У краї проводилася широкомасштабна пропаганда і агітація на користь колгоспного руху, проводилися численні екскурсії селян на схід України, в Москву на сільськогосподарську виставку, де західні українці змогли «переконатися в незмірних перевагах колективного господарювання». Однак, як бачимо з показників, лише 13% селян повірили новій владі й стали колгоспниками. Отже, думка про те, що «широкі маси селянства західних областей стали на шлях колективізації», є документально непідтвердженою [11, с.200-201].
За допомогою колективізації сталінський режим прагнув остаточно утвердити в західних областях України тоталітарну систему управління суспільством, отримувати від колгоспів кошти для промислового і культурного розвитку, перетворити селян у джерело дешевої робочої сили. Крім того влада намагалася підірвати соціально-економічну основу українського опору в особі ОУН, яка була популярна серед селянства [111, с.489].
Для нової влади найскладнішим було завдання перебудови аграрного сектора – домінуючого в західному регіоні України. Віковічні традиції приватного, а не громадського землеволодіння становили велику перешкоду для переходу до колективних господарств радянського типу. Після першого етапу аграрних реформ – розподілу конфіскованих земель серед безземельних і малоземельних селян на початку 1940 р. розпочато другий етап – колективізацію. Головним стимулом була не добровільність чи якісь реальні переваги колгоспів, а нав’язлива пропаганда в супроводі адміністративного примусу. Таким шляхом навесні вдалося організувати на Волині лише 27 колгоспів. Отож основними виробниками сільськогосподарської продукції надалі залишалися одноосібні господарства, а не економічно слабкі колгоспи [63, с.163-164].
З метою ліквідувати приватну власність на землю і впровадити систему колективних господарств, які залежали б від держави і були зручним засобом експлуатації селянства, більшовицька влада застосовувала різноманітні форми примусу. Щоб змусити селян дати згоду на вступ до колгоспу, влада робила наголос на оподаткуванні: одноосібники обкладалися величезними податками, тоді як колгоспники діставали деякі пільги. На кінець 1940 р. в західних областях було створено 276 колгоспів, які об’єднали 21,3 тис. селянських господарств. Ідею колективізації підтримувало лише найбідніше селянство, основна ж маса не бажала вступати до колгоспів. За таких умов декларований принцип добровільності підмінявся адміністративними заходами й грубим свавіллям [66, с.138-139].
Радянська влада докладала максимум зусиль, щоби якнайшвидше інтегрувати регіон у загальносоюзну адміністративну-командну систему, нівелювати його особливості. Цілеспрямовано відбувався процес послідовного й неухильного насаджування тих організаційних структур у всіх сферах суспільно-політичного та культурного життя регіону, які були притаманні сталінській тоталітарній державі [104, с. 208-209].
Більшість радянських істориків на основі документальних даних схвально (і цілком справедливо) оцінювали діяльність нової влади у сфері освіти, насамперед розвитку шкільництва. Зокрема, І.Кошарний зазначав, що у відповідності зі спеціальною постановою уряду СРСР «Про реорганізацію початкових і середніх шкіл на території західних областей України», швидкими темпами розгорнуто перебудову системи народної освіти. Уже до кінця 1939 р. в регіоні було відкрито 980 нових загальноосвітніх шкіл. У середині 1940 р. їх кількість становила 6913, причому з них 6000 – з українською мовою навчання. На початку нового навчального 1940–1941 рр. у Західній Україні функціонувало вже 8199 шкіл, в яких навчалися 1284,4 тис. учнів. Усі школи взято на державне утримання, навчання стало безплатним. Фінансування народної освіти у 25 разів перевищило колишнє – за польської влади. Однією з першочергових завдань стала ліквідація неписьменності серед дорослих, для чого створювалася широка мережа вечірніх шкіл, в яких навчалося 440 тис. осіб [57, с.89].
Відповідно до діючої в СРСР була проведена уніфікація шкільної системи: впроваджено нові шкільні програми, перелік предметів навчання (виключено релігію), освіта стала загальною і обов’язковою, оскільки, свідчать автори книги «Подія великого історичного значення», близько 400 тис. дітей раніше не були охоплені шкільним навчанням. Ужито термінові заходи щодо комплектування шкіл учителями, видання масовими накладами нових підручників. Поряд з українськими до 1941 р. діяли школи з викладанням на мовах інших національностей. Зокрема, у Волинській області, де раніше було лише 5 державних українських шкіл, створено 907 українських, 145 польських, 33 єврейських, 8 чеських і 7 російських шкіл (для дітей партноменклатури і військових). Безперечно, відзначали автори, шкільна політика нової влади імпонувала населенню Західної України [57, с.93]. Втім діяльність неукраїнських шкіл у той період вивчена недостатньо. Історики відзначали досить значну увагу, яку приділяла радянська влада реорганізації і розвитку вищої освіти в регіоні. Вперше в історії краю вузи широко відкрили двері для робітничо-селянської молоді. Якщо до приєднання на західноукраїнських землях було всього п’ять вузів, з них чотири у Львові, то у перші місяці радянської влади було відкрито 15, з них у Львові діяло сім. Всі вищі навчальні заклади включено в державний бюджет СРСР і переведено на українську мову [57, с.98].
У листопаді 1939 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про фонд допомоги інтелігенції Західної України. Цим рішенням республіканському партійному керівництву дозволялося організувати такий фонд при Президії Верховної Ради УРСР в розмірі 2 млн руб. УРСР, пропонувалося виділити цю суму з резервного фонду уряду. Того ж дня Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило «відвантажити УРСР на видання підручників для шкіл Західної України 1500 тонн паперу...», який передавався видавництву Наркомату освіти УРСР – «Радянській школі» [65, с.578].
У листопаді–грудні 1939 р. здійснено зміну адміністративно-територіального поділу Західної України. Тут створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську і Тернопільську області, які поділялися на повіти. На початку січня 1940 р. Політбюро ЦК ВКП(б) постановило ліквідувати в західних областях УРСР повіти і організувати райони. В самостійні адміністративно-господарські одиниці, які переходили в підпорядкування облвиконкомів, виділено міста Володимир-Волинський, Ковель, Борислав, Перемишль, Самбір, Стрий, Коломию і Кременець. У зв’язку з цим було затверджено склад керівних партійних і державних органів регіону. Першими секретарями обкомів партії стали: П. Таценко – Волинського, Я. Ткач – Дрогобицького, Л. Грищук – Львівського, В. Бегма – Ровенського, М. Груленко – Станіславського, І. Компанець – Тернопільського. Головами облвиконкомів призначено відповідно Г. Гришка, Д. Леженка, М. Козирева, П. Щербака, М. Косенка і В. Ягленка. Тоді ж Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ, що надавав радянське громадянство мешканцям приєднаних територій [8, с.250].
У здійсненні докорінних перетворень у галузі культури в західних областях України принципове значення відводилося процесу націоналізації. Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР, націоналізації підлягали «навчальні заклади, у тому числі вищі, середні і нижчі»; «театри, кіно, музеї, стадіони, картинні галереї, бібліотеки громадського користування»; «усі підприємства поліграфічної промисловості (друкарні, літографії, цинкографії)» тощо. Цей процес практично розгорнувся ще до проведення Народних зборів, а отже, до затвердження згаданого указу Президії Верховної Ради СРСР [8, с.251].
У грудні 1939 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про організацію театрів, музичних колективів, філармоній, будинків народної творчості і театрально-музичних закладів у західних областях УРСР. Прийнято рішення про видання обласних і повітових (районних) газет, які служили дієвим засобом комуністичної пропаганди.
У лютому наступного року з’явилася постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про план розвитку народного господарства західних областей УРСР на 1940 рік. У цьому документі, для розвитку попередніх рішень, перед урядом УРСР поставлено вимогу «використовувати палаци, садиби та особняки, які перейшли в державну власність, під музеї, школи, клуби, кіно, театри, будинки відпочинку, лікарні, дитячі садки, ясла і для інших потреб, що забезпечують зростання народної освіти та охорони здоров’я» [65, с.581].
Уже в жовтні 1939 р. більшість шкіл регіону розпочала роботу, орієнтуючись на радянські стандарти. Цього місяця міський відділ народної освіти в Луцьку доповів Тимчасовому управлінню що всі школи «розпочали науку, при сім не тільки бувші державні, але і приватні школи, як-то: торговельна гімназія, в програму котрої, окрім загальноосвітніх наук, входять науки торговельно-бухгалтерійні, єврейська гімназія, бувші єврейські школи та інші» [76, с.150]. Одним з першочергових завдань органів освіти стало проведення обліку дітей шкільного віку, а також неписьменного і малописьменного дорослого населення. Місцевим управлінням доручалося максимально залучати до школи дітей, надавати допомогу сім’ям бідноти, вирішувати матеріальні проблеми шкіл. При відділах народної освіти створювалися сектори освіти дорослих, які розгорнули роботу щодо проведення вечірніх курсів і шкіл для неписьменних і малописьменних. Почалося введення навчання у школах рідною мовою. Перші кроки з реорганізації освіти викликали неоднозначну реакцію місцевого населення. Деякі заходи влади породжували нерозуміння і занепокоєння людей, насамперед припинення викладання релігії в школах. Польська громадськість боляче реагувала на вилучення з програм ряду предметів, передусім історії і географії Польщі, латинської та грецької мов. Львівське відділення Польського філологічного товариства звернулося з листом до Тимчасового управління, в якому просило залишити латинську мову в гімназіях, «принаймні у вигляді факультативу» [54, с.23].
Поряд зі змінами в системі початкової і середньої школи, відбувалися серйозні перетворення у вищих навчальних закладах. Так, для реорганізації Львівського університету створено спеціальну комісію, яку очолив професор М. Гагарін і до якої увійшли представники ряду радянських вузів. Новим ректором університету призначено М. Марченка, який до цього працював в Інституті історії АН УРСР і який розпочав не тільки радянізацію, але й своєрідну українізацію університету.
Протягом жовтня, за розпорядженням органів влади, вчителі і викладачі широко залучалися до підготовки виборів в Українські народні збори. Вони входили до складу виборчих комісій, в різні агітаційні групи, проводили батьківські та учнівські збори тощо.
Політичне керівництво скеровувало в регіон представників творчої і наукової інтелігенції, на яких покладалося завдання організації літературного, мистецького і наукового життя за радянським зразком. У числі перших на західні землі України прибули О. Довженко та О. Корнійчук, які взяли участь у численних зборах і мітингах, а також провели ряд зустрічей з місцевою інтелігенцією. Одна з таких зустрічей відбулася у Львівському університеті, де в широкому колі викладачів відбулася розмова про шляхи реорганізації вищої школи. У цей час президія Спілки радянських письменників України звернулася з листом до ЦК КП(б)У, висловлюючи прохання відрядити в Західну Україну «бригаду письменників». У листі зазначалося: «Кожного дня письменники звертаються з проханням відрядити їх в Західну Україну. Серед окремих письменників існують нездорові настрої, що, мовляв, московська «Літературна газета» видрукувала повідомлення про більш як 30 письменників, які виїхали з Москви і Ленінграду в Західну Україну, а від українських письменників не посилають до цього часу» [42, с.10]. У листі називалися прізвища ряду відомих літераторів, зокрема І. Ле, П. Панча, Ю. Яновського, О. Копиленка, які висловлювали невдоволення таким станом справ. Згадані письменники заявляли, що «вони як прозаїки не можуть відтворити в літературі величний історичний факт – звільнення трудящих Західної України Червоною Армією, бо самі нічого не бачили і не були учасниками подій, а такі вимоги перед ними будуть поставлені». Тож президія СРПУ просила відрядити в Західну Україну Л. Дмитерка, О. Копиленка, І. Ле, П. Панча, Л. Первомайського, М. Рильського, І. Стебуна, П. Усенка, І. Фефера та Ю. Яновського. У Львові відбулася зустріч українських, польських та єврейських письменників з делегацією Спілки радянських письменників України. На ній було створено організаційний комітет письменників Львова, який працював під керівництвом П. Панча і до складу якого увійшли літератори різних національностей. Згодом почав діяти Клуб львівських письменників, що став центром не тільки мистецького життя, а й ідеологічного виховання місцевої творчої інтелігенції. Влада прагнула поставити письменників і митців під жорсткий політичний контроль [51, с.8].
Тоді ж з Києва в Західну Україну було скеровано ряд діячів мистецтва та науки, серед яких слід назвати композитора Б. Лятошинського, актора Г. Юра, секретаря президії Академії наук УРСР Й. Фраймовича та інших. Водночас у регіон відряджалась велика кількість військових і представників спецслужб, а також партійних, державних, профспілкових і комсомольських працівників, які переходили у розпорядження уповноваженого ЦК КП(б)У і складали кадровий кістяк нової політичної системи, що встановлювалась на приєднаних територіях. Серед прибулих були також працівники органів цензури, покликані провести ревізію експонатів музеїв і книжкових фондів бібліотек, забезпечити належний нагляд за роботою газет, друкарень, радіостанцій, встановити ретельний контроль за діяльністю літературної, мистецької і наукової інтелігенції.
Слід відмітити певні позитивні аспекти політики влади щодо народної освіти. Заходи у цій сфері випливали «із завдання тоталітарного режиму повністю підпорядкувати своєму контролю духовне життя місцевих жителів. Та все ж це вело до поширення в регіоні досягнень СРСР в галузі загальної освіти населення. Радянська влада, переслідуючи свої цілі, робила загальнодоступним отримання знань дітьми з усіх соціальних верств». Водночас радянське керівництво відкидало всі здобутки українського шкільництва в Західній Україні, ліквідувало випробувані просвітні структури й впроваджувало навчальні програми, підручники радянської школи, які були наскрізь заідеологізовані. Утверджувалася авторитарна педагогіка, каралися найменші спроби виховання дітей у національному та релігійному дусі [51, с.180].
Усе духовне життя суспільства в умовах тоталітарної системи підпорядковувалось єдиній комуністичній ідеології, а будь-які відступи від неї трактувалися владою як прояв антирадянщини, контрреволюційне посягання на основи панівного ладу. До таких перевірок закладів культури і реорганізації їхньої роботи за радянським зразком широко залучалися відомі українські письменники, що прибували в Західну Україну за вказівкою ЦК КП(б)У [54, с.141].
Так, у перевірці музеїв Львова брав участь М. Бажан, здійснивши її разом з представником республіканського партійного керівництва І. Сіриком. У доповідній записці на адресу М. Бурмистенка високі ревізори пропонували ліквідувати кілька музеїв «як націоналістичні», зокрема українського війська і «Молодої громади». Вони радили закрити окремі експозиції в інших музеях, а також провести націоналізацію ряду музейних закладів.
У ході цих перевірок відразу наводився необхідний ідеологічний порядок, зокрема вилучалися портрети і скульптурні зображення «буржуазно-націоналістичних» діячів. При огляді бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові вилучено портрети М. Грушевського і М. Костомарова з наукової читальні та канцелярії. Натомість, як видно з анкети бібліотеки НТШ, підписаної директором установи В. Дорошенком, з’явилися портрети радянських вождів – В. Леніна, Й. Сталіна та М. Хрущова. Зрозуміло, що така ж робота велася в інших закладах культури Західної України.З перших днів свого існування нова влада спрямувала значні зусилля на організацію кінопропаганди, популяризацію соціалістичного кінематографа. На відміну від польських часів, ціни на квитки в кінотеатри відчутно знизилися, а кількість сеансів – помітно зросла. Влада вважала кіномистецтво найбільш дієвим засобом утвердження комуністичної ідеології, показу здобутків соціалізму [54, с.142].
Радянізація Західної України мала наслідком масові депортації широких верств населення. Депортація цивільного як українського, так і польського населення, була проведена радянськими органами у три етапи. В ході першого етапу депортацій, що розпочався 10 лютого 1940 р., із новоприєднаних західних областей у північні райони європейської частини СРСР, в Сибір і Казахстан насильно вивезено 220 тис. осіб. 13 квітня того ж року розпочався другий етап депортацій, в результаті якого з краю було виселено 320 тис. осіб цивільного населення. У червні-липні 1940 р., впродовж третього етапу, було насильно вивезено 240 тис. осіб. Загалом, тільки зі Станіславської області з осені 1939 до осені 1940 р. було депортовано за політичними ознаками 1616 сімей (9302 осіб), більшість – без суду і слідства, навіть без примітивного письмового звинувачення. На підготовку до виїзду населенню давалося від 30 хвилин до двох годин, дозволялося брати лише одяг, взуття, продукти харчування на один місяць, всього до 500 кг на сім’ ю 15. Перевезення здійснювалося у товарних вагонах під озброєною вартою, оскільки ці люди називалися «ворогами народу» Так, в листі до Ватикану від 7 листопада 1941 р. митрополит Андрей Шептицький повідомляв, що на той час було вислано до Сибіру, арештовано або страчено 200 тис. українців із Львівської єпархії, а загальні втрати українців у Галичині сягали 400 тис. осіб [117, с.27].
Масові репресії, депортації, винищення десятків тисяч безневинних людей, зокрема, під час відступу Червоної Армії, коли у в'язницях Львова, Станіслава, Дрогобича, Золочева, Самбора та багатьох інших містах було розстріляно тисячі ув'язнених (в тому числі й інтелігенції), викликали загальну ненависть населення західних земель України до радянської влади. Керівники ОУН(Б), а також ієрархія Української Греко-католицької церкви, які мали значний вплив на формування громадсько-політичної думки і поведінку широкого загалу, далі сподівалися, що оскільки Німеччина розпочинає боротьбу проти головного, на їхню думку, ворога українського народу – Радянського Союзу, то все ж таки вдасться якщо не повністю реалізувати українську національну ідею, то хоч би створити кращі умови для національно-політичного і культурно-освітнього життя України [117, с.30].
Абсолютна більшість західноукраїнської інтелігенції, яка відігравала провідну роль у духовному житті населення краю, перебувала під політичною підозрою, відтак кадрова політика у сфері освіти, культури і науки базувалася на масовому використанні надісланих з УРСР керівних кадрів та ігноруванням місцевих, які нібито не мали «досвіду соціалістичного будівництва». Залучення представників західноукраїнської інтелігенції до виборних органів влади і на керівні посади творчих спілок та культурно-освітних установ було лише спробою зберегти демократичний фасад системи [104, с. 210]. Радянська влада намагалася поставити місцеву творчу інтелігенцію на службу офіційній ідеології, для чого створювала організаційні структури, щоб встановити державний контроль над цією специфічною соціальною верствою. До різних спілок, зокрема письменників включено 58 осіб, архітекторів – близько 200, художників – 70, а загалом у творчих закладах Львова у 1940 р. працювали 1972 митці. [51, с.184-185]. Цю проблему, крім істориків, також порушували літературознавці.
В Західній Україні на час вторгнення Червоної армії існували чотири головні релігійні конфесії. Вони об’єднували близько 2 млн. римо-католиків, 1,5 млн. православних (переважно на Волині), майже 3,5 млн. греко-католиків (головним чином у Галичині) та 800 тис. іудеїв. Конфесії віддзеркалювали поліетнічний склад населення регіону й складність історичної долі західноукраїнських земель. Релігія і церква відігравали важливу роль не лише в духовному, але й у політичному житті суспільства [76, с.146-148].
Напередодні Другої світової війни Греко-католицька церква нараховувала 4,37 млн. вірних і мала 3040 парафій з 4440 церквами. До її ієрархії належали на чолі з митрополитом А.Шептицьким 10 єпископів і 2950 священиків. Крім Богословської академії існували 5 духовних семінарій. Усвідомлюючи вірність галичан національній Церкві, радянська влада, яка прагнула нейтралізувати УГКЦ, вела щодо неї обережну політику. Проте, після впровадження декрету про відокремлення церкви від держави влада поступово перейшла в наступ. Були конфісковані церковні землі, друкарні, закриті навчальні заклади, монастирі, накладено обтяжливі податки на духовенство, арештовані й вивезені на заслання (табори і поселення) десятки священиків [76, с.150]. Потрапивши до складу держави войовничого атеїзму – СРСР, всі церкви, що діяли на території Західної України, опинилися у дуже скрутному становищі: вони самою природою не вписувалися до радянської системи. Митрополит А.Шептицький був єдиним з церковних діячів, хто наважився відкрито у листах до партійних і державних керівників, зокрема М.Хрущова, А.Вишинського, критикувати деякі аспекти радянської політики.
Тверда національно-культурна позиція митрополита та заходи єпископату сприяли збереженню церкви та її впливу на суспільство. Зокрема, коли під час вересневого наступу Червоної армії дехто зі священиків покинув прифронтові парафії, митрополит спеціальним зверненням заборонив їм залишати службу й продовжувати діяльність, незважаючи на певні фінансові труднощі й ідеологічний тиск влади. Наслідки радянської антирелігійної кампанії 1939–1941 рр. були більш, ніж скромними, а культ войовничого атеїзму «закарбувався у свідомості мешканців Західної України як одне з найнеприємніших психологічних переживань у часи першого перебування під радянською владою» [42, с.12-13].
Приєднавши восени 1939 р. Західну Україну, більшовицька влада, проводячи прискорену «радянізацію» цих земель, розгорнула широкий наступ на релігію і церкву, зокрема Греко-католицьку, як важливий чинник духовного і політичного життя краю. Але перший удар нової влади був спрямований все ж проти Римо-католицької церкви, навколо якої гуртувалися підпільні польські сили опору радянській владі. Отож, ксьондзи потрапили у першу широкомасштабну хвилю репресій, спрямованих проти поляків [85, с.351].
Водночас, новий режим досить обережно ставився до Греко-католицької церкви, хоча уникнути певних втрат не вдалося: Москва і Київ все ж утримувалися від радикальних заходів щодо ліквідації УГКЦ, хоча її антирадянська спрямованість була загальновідомою. Відвертий курс на ліквідацію Української Церкви – визнаного захисника інтересів західних українців, суперечив би головному аргументові Сталіна щодо вторгнення 17 вересня 1939 р. у Польщу під гаслом взяти під захист українське населення. Іншою вирішальною обставиною був незаперечний міжнародний авторитет митрополита Андрея Шептицького, про що доповідали Сталіну з Києва у ті дні [85, с.198-201].
Хоча радянська пропаганда всіляко вихваляла «переваги колгоспного ладу», дійсний стан колгоспів не відповідав агіткам. Абсолютна більшість колгоспних господарств працювали неефективно, держпоставки забирали майже весь урожай, матеріальне забезпечення селян було незадовільним. Власне молодим колгоспам були притаманні всі вади радянської моделі сільського господарства. Ліквідація ринку, підірвала ініціативність виробників промислової продукції.
За короткий термін було чимало зроблено в галузі загальної освіти населення, ліквідації безробіття. Українська мова і культура висунулася на передній план і зайняли належне суспільне місце, потіснивши польську мову і культуру. Водночас тотальний контроль з боку держави і панування офіційної комуністичної ідеології збіднювали національну самобутню культуру, гальмували її розвиток. Так звана «колективізація» творчої інтелігенції перетворила члена творчої спілки у «безумовного виконавця ідеологічних уподобань і потреб панівної системи, позбавляючи його головного – свободи творчості» [2, с.6-7].
ВИСНОВКИ
Після здобуття Україною незалежності вітчизняна історична та юридична наука перейшла на плюралістичні методологічні засади, для вчених відкрилися сприятливі умови для глибоких археографічних досліджень і об’єктивного відтворення доленосних подій минулого, серед яких є державно-соборний процес середини ХХ століття. Виконуючи замовлення пануючого режиму радянські історики до середини 1980-х рр. доклали чимало зусиль, щоб шляхом маніпуляції фактів, фальсифікації подій та іншим методологічним арсеналом досліджень виправдати злочинну змову диктаторів Сталіна і Гітлера, що призвело до розв’язання Другої світової війни та поділу Європи між нацистською та більшовицькою імперіями.
Праці українських істориків, юристів останніх десятиліть, базованих на методологічних принципах об’єктивізму й історизму, спростовують твердження ортодоксальної радянської історіографії щодо безальтернативної ситуації для СРСР у кінці 30-х рр., яка змусила Кремль йти на союз із Гітлером. Першими жертвами нової світової катастрофи, яку санкціонував кремлівський пакт Молотова – Ріббентропа, стало населення Східної Галичини і Волині; а інкорпоровані терени – головним театром геополітичного і збройного протистояння великих держав Європи, ареною битв армій Німеччини, Польщі, Румунії й СРСР. У радянські часи всіляко приховувалися масштаби «визвольного походу» Червоної армії, насправді стратегічної воєнної операції, кількість кинутих на Польщу військ, співробітництво з командуванням вермахту та ін. У всіх виданнях тиражувалися сцени про радісні зустрічі частин Червоної армії – «визволительки» західних українців. Проте останнім часом з’явилися праці вітчизняних істориків, в яких на основі архівних документів відтворена реальна картина військово-політичних подій 19–28 вересня 1939 р., коли могутні радянські угруповання (1,5 млн. бійців) отримали бойові накази щодо розгрому польських частин, а окремі радянські частини й з’єднання на Прикарпатті діяли у тісній взаємодії з вермахтом. Загалом у Другій світовій війні слід виокремити два возз’єднувальні процеси: перший – це безпосередні військово-політичні події «золотого вересня», пов’язані з пактом Ріббентропа – Молотова; другий – це пошуки науково-юридичної формули легітимності інкорпорації українських земель, які тривали аж до 1945 року.
Передвоєнна Польща з огляду на власні інтереси неодноразово заохочувала агресорів, виступаючи як фактичний посібник силової зміни європейських кордонів. Наприклад, посол Польщі в Берліні 22 жовтня 1938 року повідомив міністра закордонних справ Райху, що Польща «вважає», що Карпатсь ка Україна повинна відійти до Угорщини. Польські урядові кола проте не обмежувалися заохоченням лише чужої агресивності.
Заінтересовані держави у міжвоєнний період мали змогу виправ довувати чи, навпаки, піддавати рішучому осудові силові акції інших суб'єктів міжнародного права, і робили це виключно залежно від влас них інтересів. Питання впиралося лише у стимул. Висловимо не таке вже й неймовірне припущення, що у разі сподіваного деякими захід ними політиками походу Гітлера на схід (а не на захід), у столицях «версальських» держав - Лондоні, Парижі чи Вашингтоні - не надто б переймалися новими кордонами «Росії», навіть якби Гітлеру вдалося їх провести, приміром, по Уралу. З плином часу ці кордони могли бути визнані як де-факто, так і де-юре західними демократіями, особливо, якби згадана «поступка» стимулювала зосередження німецьких зусиль на колонізації захоплених територій і тим самим виключила фашистську агресію на Заході.
Практично те саме стосується і міжнародно-правової відповідальності за зміну державних кордонів, проведену всупереч волі зацікав леної сторони (до 1945 р. інкорпорація Західної України та Західної Білорусії здійснювалася Радянським Союзом всупереч волі польсько го уряду на еміграції, який СРСР визнавав де-юре з липня 1941 р. по квітень 1943 p.). У сучасному міжнародному праві - це делікт. До прийняття Декларації Об'єднаних Націй можна говорити лише про спірність вказаних дій радянської сторони, оскільки чіткої міжнарод но-правової норми на той час ще не існувало.
Вказану тезу про спірність питання про міжнародно-правову (не) легітимність зміни існуючого кордону СРСР, здійсненого одно стороннім рішенням радянської сторони восени 1939 p., не знецінює навіть факт попереднього укладення таємного протоколу до пакту Молотова - Ріббентропа, особливо з урахуванням тієї обставини, що протокол був власне не «угодою по розчленуванню Польщі», а зобов'язанням сторін у своїх діях не посягати на сферу впливу контрагента.
Пакт Ріббентропа - Молотова у підсумку став де-факто (але не де-юре) угодою двох держав по розчленуванню Польщі, проведеному без її згоди, при по літичній ізоляції зацікавлених Англії та Франції, ігнорації США та мовчазній згоді Італії.
Уряд Англії визнав Мюнхенську угоду не дійсною лише у березні 1943 p., а уряд СРСР визнав недійсність пакту Ріббентропа - Молотова куди швидше - у липні 1941 р. Якщо Мюн хенська угода відповідала звичаям і нормам діючого на той час між народного права (а цей факт не викликає найменшого сумніву), то що може переконливо поставити під такий сумнів угоду Московську?
Не будемо забувати того, що ретельний аналіз тексту секрет ного протоколу, рівно як непевність радянської позиції у першій по ловині вересня 1939 p., не дають підстав говорити про те, що Ріббентроп і Молотов у серпні 1939 р. погодили «четвертий поділ Польщі» де-юре. Сторони домовилися лише про «сфери інтересів», тобто ті території, на які сторона-контрагент не повинна претендувати в май бутньому - за будь-якого розвитку подій. Радянський Союз де-юре не брав на себе жодного зобов'язання здійснити військову операцію проти Польщі і тим самим порушити діючі з цією країною міжнарод но-правові домовленості. Він «лише» обіцяв не втручатися, якщо Ні меччина почне здійснювати «територіальні переміни» у своїй сфері впливу.
Введення радянських військ на територію Східної Польщі могло бути потрактоване як формальне порушення пакту про ненапад з цією країною (але жодним чином не як порушення Ризького договору 1921 p., оскільки територіальний статус східних районів Другої Речіпосполитої у заяві Радянського уряду від 17 вересня 1939 р. під сумнів не ставився). Але й - виправданим з огляду на необхідність протидії Ні меччині, чия ворожість Союзу РСР не викликала сумніву на тривалу перспективу.
У міжнародному праві існує ще й на сьогодні доволі дискусійна доктрина rebus sic stantibus - застереження про збереження сили до говору лише при незмінному становищі речей. Чи можна було 17 вересня 1939 р. припускати, що незалежна Польща, з якою СРСР підписував пакт про ненапад, продовжить своє існування як суб'єкт міжнародного права? Чи слід було чекати, щоб переконатися у зворотному, аж до того, поки Німеччина окупує усі польські землі і самостійно на власний розсуд вирішить, що робити з погодженою радянською сфе рою впливу: передати угорцям, створити маріонеткову Польську державу в нових кордонах чи дозволити А. Мельнику сформувати свій уряд Західної України.
У міжнародно-правових оцінках так званого визвольного походу, зроб лених урядами країн антигітлерівської коаліції восени 1939 p., поза сумнівом, велике значення відігравала радянська мотивація свого зов нішньополітичного кроку. У тексті заяви радянського уряду від 17 ве ресня 1939 р. вказувалося, що польський уряд, унаслідок власної без розсудної політики, припинив своє існування і поставив під загрозу життя і майно єдинокровного українського та білоруського населення. Таке посилання було просто необхідним для теоретичного обґрунту вання правомірності збройного порушення лінії кордону, встановле ного Ризьким договором і підтвердженого пізнішими домовленостя ми з Польщею (пакт про ненапад і т. ін.).
Проте суверенітет Другої Речіпосполитої над західноукраїнськими та західнобілоруськими землями був втрачений не лише у результаті завоювання - процесу екзогенного, але також внаслідок внутрішніх процесів, спричинених небажанням місцевого населення далі визна вати над собою владу Варшави. Вже згадувалося про настійні спроби командування Червоної Армії у вересні 1939 р. спровокувати «рево люційний» виступ українських «робітників і селян» проти «пануван ня польських панів», а також про дійсні факти антипольських висту пів західноукраїнського населення. У всякому разі можна говорити, що українське і білоруське населення східних регіонів Другої Речіпосполитої у своїй масі розцінювало німецько-польську війну як сигнал для відновлення національно-визвольних змагань. Народні Збори За хідної України і Західної Білорусії можна - з певними застереження ми - оцінювати як органи революційної, антипольської (в розумінні держави) народної влади. Війна УПА на Волині та в Галичині проти польських проурядових підпільних структур та підрозділів АК у 1943-1944 pp. стала ще одним переконливим доказом антипольських (як загалом і антирадянських) революційних настроїв українського населення. У цьому розумінні можна говорити про втрату контролю польських властей над територіями, заселеними переважно українським і білоруським етнічним елементом, і - відповідно - про припи нення польської державності на цих територіях, безвідносно до факту існування емігрантського уряду в Анжері, а згодом у Лондоні.
Ще одним поважним міркуванням Заяви стала висловлена радян ським урядом потреба взяти під свій захист єдинокровне українське і білоруське населення, яке з вини нерозумного керівництва Польщі опинилося у загрозливому становищі.
З міжнародно-правової точки зору найбільший сумнів у 1939 р. викликало те, що у сьогоднішньому міжнародному праві бачиться безсумнівним, а саме, право націй на самовизначення і правомірність рішень Народних Зборів Західної України як достатньої підстави для включення територій, на яких відбувався плебісцит, до складу СРСР і Української РСР. Справді, у міжнародній практиці міжвоєнної доби проведення плебісцитів для визначення державної приналежності спірних територій стало правовим звичаєм, який, однак, не носив обов'язкового характеру.
Тобто - входження Західної України до складу Союзу РСР та Української РСР цілком підпадає під сучасне визначення поняття са мовизначення націй.
В українській історико-правовій думці дискусійним залишається питання про те, власне який правовий документ уперше закріпив со борність українських земель. Намагання обґрунтувати легітимність державного об'єднання Західної і Наддніпрянської України посилан нями на Акт про злуку УНР та ЗУНР від 22 (24) січня 1919 р. дуже вразливі для критики з огляду на той факт, що уряд Є. Петрушевича денонсував Акт злуки у грудні того ж 1919 р. Рішення Верховної Ра ди Української РСР від 15 листопада 1939 р. про включення західно українських земель до складу території Української радянської дер жави може бути легалізоване лише на основі визнання легітимності рішень Народних Зборів Західної України. Раніше наводилися мірку вання, які дозволяють стверджувати: незважаючи на тиск радянських властей (а жоден із міжвоєнних плебісцитів не може бути відзначений як зразок дотримання вільних демократичних норм народного воле виявлення; досить згадати польське втручання у плебісцит у Верхній Сілезії), рішення Народних Зборів Західної України (жовтень 1939 р.) в цілому відповідали тогочасним настроям мас місцевого населення, особливо української національності. Отже - можуть вважатися легі тимними.
Сценарій організації і проведення Народних Зборів розроблено у Москві, а їх депутати здебільшого відбиралися владою. Ця процедура за участю силових структур була потрібна радянському керівництву, щоб легітимізувати територіальні надбання на західному пограниччі й виправдати воєнну агресію проти Польщі. Втім, незважаючи на юридичну безвідповідальність, ігнорування міжнародного права, возз’єднавчий процес мав після історичного акту Злуки 1919 р. історично-об’єктивний характер. До певної міри приєднання Західної України до СРСР–УРСР врятувало східних українців від тотальної етнокультурної асиміляції. Процес соборизації українських земель дав певний поштовх наддніпрянським прихильникам національно-державного відродження, які зуміли зберегтися за умов сталінського терору.
Восени 1939 р. Східна Галичина і Західна Волинь були приєднані (інкорпоровані) до складу СРСР–УРСР. Історики права, які аналізують переділ Польщі з позицій міжнародного права, вважають вступ Червоної Армії у Східну Галичину і Волинь радянською окупацією. Щоправда, правники В. Макарчук та інші підкреслюють, що сам акт 17 вересня не змінив державно-правового статусу приєднаних земель. Власне «визвольний похід» 17 вересня став не стільки нападом на Польщу, скільки виправданим з точки зору міжнародного права кроком СРСР, яка змушена призупинити діючі домовленості з іншим суб’єктом міжнародного права внаслідок кардинальної зміни обставин, в яких ці домовленості були укладені. Тому радянський уряд мав в умовах швидкого гітлерівського наступу на Львів (уже за Сяном) не допустити висунення німецьких армій на лінію довоєнного радянсько-польського кордону. Отже, згідно з нормами міжнародного права за СРСР могло бути визнане право порушити кордон сусідньої держави, що припинило своє існування внаслідок окупації її території агресором – для забезпечення власних національних інтересів. Однак, згідно з нормами міжнародного права, СРСР не мав найменшої згоди оголосити зайняті території своїми. Вересневий похід Червоної армії не засудили Велика Британія, Франція, США, відтак радянська дипломатія одержала перемогу в боротьбі за міжнародно-правове визнання возз’єднання українських земель.
Розглядаючи наукову літературу з проблеми запровадження тоталітарного режиму в західних землях України у 1939–1941 рр., автор відзначила різні, часом протилежні, погляди науковців на важливі процеси докорінних перетворень з метою швидкої трансформації існуючого ладу на радянський зразок (уніфікація охопила всі сфери соціально-політичного життя, економіки, культури і освіти). Традиційно радянські вчені на догоду пануючому політичному режимові фальсифікували події, формуючи демократичний фасад тоталітарної системи. Висвітлюючи зміни в західноукраїнському суспільстві, почасти позитивні в економіці, соціальній сфері та освіті, вони всіляко замовчували негативні аспекти, зокрема масові арешти політичної опозиції й депортації поляків і українців, вирішення кадрової проблеми шляхом надіслання із східної України надійних і перевірених працівників-функціонерів, а з Росії – силовиків, тотальної уніфікації за радянськими зразками усіх сфер політичного і національно-духовного життя.
Вступ Червоної армії в Західну Україну її поліетнічне населення зустріло неоднозначно. Зокрема, близько 20 тисяч українців, чимало поляків і німців вважали за краще перебратися до окупованої німцями Польщі; водночас із Генеральної губернії на схід масово втікали євреї. Стало очевидним й те, що значна частина українського населення інкорпорованих теренів вороже ставилася до влади і загалом більшовицької політики СРСР, але, тим не менше, назад у Польщу не хоче. З перших днів встановлення радянської влади розгорнули широкомасштабну діяльність репресивні органи з метою очистки краю від «контрреволюційних і ненадійних елементів» – діячів УНДО, ОУН, польських держслужбовців, військовиків і громадсько-політичних діячів. В радянські часи ігнорувалися методи і засоби соціально-політичних перетворень, замовчувалися масштаби репресій і демографічних змін, фальсифікувався процес організації структур управління й вирішення проблеми кадрів. Наслідком правління «перших совітів» стали зміни суспільних настроїв місцевого населення, яке почало виявляти антирадянські, а подекуди й пронімецькі настрої, що проявилося з початком німецько-радянської війни. Суспільно-політична ситуація в Україні на початку XXI ст., потужний науковий потенціал держави й подолання кризи історичною наукою вселяють надію на осягнення нових творчих здобутків наших дослідників із узагальнення труднощів і закономірностей державно-соборного процесу в Україні.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Андрухів І.О. Станіславщина: двадцять буремних літ (1939–1959): Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз / І.О. Андрухів, А.Й. Француз. – Рівне; Івано-Франківськ, 2001. – 335 с.
- Бадяк В. Творче життя на Заході України у 1939–1941 роках / В. Бадяк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів. – 2000.– Вип. 7. – С. 463–470.
- Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2-х книгах / І. Білас. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 1. – 432 с.; Кн. 2. – 688 с.
- Брыль М. Освобожденная Западная Украина / М. Брыль. – М., 1940. – 30 с.
- Бурдуланюк В. Історія Прикарпаття: Хронологічний довідник / В. Бурдуланюк, Б. Гаврилів. – Івано-Франківськ, 1994. – 76 с.
- Васюта І.К. Національно-визвольний рух у Західній Україні (1918–1939 рр.) / І.К. Васюта // УІЖ. – 2001. –№6. – С. 35–64.
- Внешняя политика СССР: [Сборник документов]. – М., 1946. – Т.4. – 788 с.
- Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною / [Відп. ред. Ю.Ю.Сливка]. –К.: Наук. думка, 1989. – 448 с.
- Воссоединение украинского народа в едином Украинском советском государстве (1939-1949 гг.). [Сборник документов и материалов]. – К., 1949. – С. 31–33.
- Галичина у Другій світовій війні (1939–1945 рр.) / [ред. акад. АПН України, проф. В.І. Кононенко]. – Івано-Франківськ, 2001. – 116 с.
- Герасименко М.П. Боротьба трудящих Західної України за возз’єднання з Радянською Україною / М.П. Герасименко, Б.К. Дудикевич. – К., 1960. – 225 с.
- Гетьманчук М.П. Українське питання в радянсько-польських відносинах 1920–1939 рр. / М.П. Гетьманчук. – Львів, 1998. – 413 с.
- Голубенко І. Греко-католицька церква і національно-визвольний рух на західноукраїнських землях (30–40 роки ХХ ст.) / І. Голубенко // Церква і соціальні проблеми. Енцикліка «Сотий рік». – Львів, 1993. – С. 288–297.
- Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст.: [Навч. посібник] / Я.Й. Грицак. – К., 1996. –360 с.
- Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї / Я. Грицак. – Київ: Критика, 2004. – 213 с.
- Гуменюк Т.І. Пакт Молотова-Ріббентропа в історичній долі західних українців: історіографія проблеми / Т.І. Гуменюк // Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права ім. Короля Данила Галицького. – 2009. – № 2. – С. 97–105.
- Дашкевич Я. Проблематика вивчення єврейсько-українських відносин (XVI – початок XX ст.) / Я. Дашкевич // Сучасність. – 1992. – Ч. 8. – С. 49–50.
- Депортації українців та поляків: кінець 1939–початок 50-х років: До 50-річчя операції „Вісла». Збірник [упоряд. Ю. Сливка]. – Львів, 1998. – 132 с.
- Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр.: Документи, матеріали, спогади. У 3-х т. Т.1. 1939–1945 рр. / [упоряд. Ю. Сливка, І. Білас, В. Голяк, М. Ковальчук, М. Литвин, Я. Лялька, О. Луцький, П. Максимук, К. Науменко, І. Патер]. – Львів, 1996. – 752 с.
- Дмитрієв А.І. Міжнародне публічне право. Навчальний посібник / А.І. Дмитрієв, В.І. Муравйов. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 85–86.
- Дмитрук В. Політика радянської влади щодо населення Західної України в 1939–1941 рр.: суть і наслідки / В. Дмитрук // Україна Польща: важкі питання. Т.4. Варшава: Карта, 1999. С. 70–90.
- Документы и материалы по истории советско-польских отношений. – М.: Наука, 1973. – Т. 7. – 511 с.
- Дунаевський В.А. О письме Сталина в редакцию журнала «Пролетарская революция» и его воздействие на науку и судьбы людей / В.А. Дунаевський // История и сталинизм. – Москва, 1991. – С. 286–289.
- Ерпылева Н. Ю. Клаузула неизменных обстоятельств в современном международном праве / Н. Ю. Ерпылева // Государство и право. – 1992 – № 4. – С. 102–109.
- Заключне комюніке за підсумками проведення міждержавних церковних семінарів «Українсько-польські стосунки в роки Другої світової війни», які проходили у Вроцлаві та Луцьку у 1996–2001 рр. // Україна–Польща: важкі питання. Т. 9. – Луцьк: ВМА «Терен», 2004. – С. 448–451.
- Закон про прийняття Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки: Позачергова Третя Сесія Верховної Ради УРСР. Стенографічний звіт, 1940, стор. 72. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: httpposhuk.lviv.uaukr_docs_rea_p_24.html
- Записки Наукового товариства ім. Т.Шевченка. – Львів, 1991. – 513 с.
- Західна Україна / [під ред. С.М. Бєлоусова, О.П. Оглобліна]. – К., 1940. – 205 с.
- Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності / Л. Зашкільняк. – Львів, 1999. – 313 с.
- Зашкільняк Л. Українська проблема в політиці польського еміграційного уряду і польського підпілля в 1939–1945 рр. сучасності / Л. Зашкільняк // Україна–Польща: важкі питання. – Варшава: Карта, 1999. Т. 4. – С. 122–138.
- Зашкільняк Л. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів / Л. Зашкільняк, М. Крикун. – Львів: ЛНУ, 2002. – 752 с.
- Зашкільняк Л. Україна між Польщею і Росією: історіографія та суспільна свідомість / Л. Зашкільняк // УІЖ. – 2005. – № 5. – С. 3–113.
- Иллерицкая Н. Становление советской историографической традиции: наука не обретшая лица / Н. Иллерицкая // Советская историография. – С. 186–189.
- Ільюшин І. Польське підпілля у Західній Україні у 1939–1941 рр. / І. Ільюшин // З архівів ВУЧК–ГПУ–КГБ. – Київ, 2003. – № 1. – С. 452–453.
- Ільюшин І.І. Ставлення польського емігрантського уряду в Парижі та Лондоні й польського підпілля у Львові до українського питання в 1939–1941 рр. / І.І. Ільюшин / УІЖ. –1999. –№6. – С. 70–81.
- Ісаєвич Я. Українсько-польські взаємини періоду Другої світової війни: інтерпретації істориків і політиків / Я. Ісаєвич // Українсько – польські відносини в Галичині в ХХ ст.: [Матеріали науково-практичної конференції (21–22 листопада 1996 р.) ]. – Івано-Франківськ, 1997. – С. 5–8.
- Ісаєвич Я. Михайло Брайчевський і його концепція історії України / Я. Ісаєвич // Український історик. – 1993. – № 1–4. – С. 199–202.
- Історія Львова. – Київ: Наук. думка, 1984. – 413 с.
- Історія Української РСР. – Київ, 1977. – Т. 6. – 613 с.
- Киричук Ю.А. Радянський терор 1939–1941 рр. / Ю.А. Киричук // Політичний терор і тероризм в Україні. ХIX–XX століття: Історичні нариси. – К.,2002. – С. 548–595.
- Ковалюк В.Р. До питання про скликання Народних Зборів Західної України / В.Р. Ковалюк // Актуальні проблеми суспільно-політичного і духовного розвитку в Україні. Вісник Львівського університету. Серія суспільних наук. – 1992. – Вип.30. – С. 75–81.
- Ковалюк В.Р. Культурологічні та духовні аспекти „радянизації» Західної України (вересень 1939 – червень 1941 рр.) / В.Р. Ковалюк // УІЖ. –1993. –№2–3. – С. 3–17.
- Коваль М.В. Друга світова війна та історична пам’ять / М.В. Коваль // УІЖ. –2000. –№3. – С. 3–21.
- Коваль В. Друга світова війна і доля України: Причини і наслідки / В. Коваль // Сучасність. –1999, – №9. – С. 65–79.
- Коваль М.В. Місце і роль України на воєнно-політичній арені Другої світової війни в Європі / М.В. Коваль // Сторінки воєнної історії України. – Вип. 4. – Київ, 2000. – С. 12–14.
- Коваль М.В. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.) / М.В. Коваль. – К., 1999. –336 с.
- Коваль М.В. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.): Спроба сучасного концептуального бачення / М.В. Коваль. – К., 1994. –57 с.
- Коваль М.В. Україна: 1939–1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії / М.В. Коваль. – К., 1995. – 313 с.
- Ковальчак Г.І. Подія великого історичного значення / Г.І. Ковальчак, Ю.Ю. Сливка, В.П. Чугайов. – К., 1979. – 220 с.
- Кондратюк С. К. Встановлення і функціонування радянського режиму в Західній Україні у 1939-1941 рр. (державно-правовий аспект): автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук: 12.00.01 / С. К. Кондратюк. Л., 2003. 21 с.
- Кондратюк К. Західноукраїнська інтелігенція у перші роки радянської влади (вересень 1939 – червень 1941) / К. Кондратюк, І. Лучаківська // Вісник Львівського ун-ту. Серія історична .– Львів, 1998. – Вип.33. – С. 178–185.
- Кондратюк С. Народні Збори Західної України / С. Кондратюк // Право України. Київ. 1999. №10. С. 8–10.
- Кондратюк С. Органи влади в Західній Україні (вересень 1939 червень 1941 рр.) / С. Кондратюк // Право України. Київ. 2003. № 5. С. 140–142.
- Кондратюк К. Політичні, соціально-економічні та духовні аспекти „радянизації» західних областей України у 1939–1941 роках / К. Кондратюк // 1939 рік в історичній долі України і українців. Матеріали міжнародної наукової конференції 23–24 вересня 1999 р. – Львів: ЛНУ, 2001. – С. 21–30.
- Кондратюк К. Становлення і характер радянської влади в Західній Україні (вересень 1939 - червень 1941 рр.) / К.Кондратюк, С.Кондратюк // Галичина. 2001. №5 6. С. 347–353.
- Косик В. «Український історик» про ОУН і УПА / В. Косик // Український історик 1994. № 1- 4. С. 86–90.
- Кошарний І.Я. У сузір’ї соціалістичної культури. Культурне будівництво у возз’єднаних областях Української РСР (1939–1958) / І.Я. Кошарний. – Львів, 1975. – 239 с.
- Кулиш В.М. Советская историография Великой Отечественной войны // Советская историография / В.М. Кулиш. – Москва, 1996. – С. 305–308.
- Кульчицкий В.С. Освобождение Западной Украины и воссоединение с УССР / В.С. Кульчицкий, М.И. Настюк // Социально-политическая закономерность и правовые основы воссоединения западноукраинских земель с Украинской ССР. – Львов: Высшая школа, 1979. – С. 114–128.
- Кульчицький С. Возз’єднання Західної України з УРСР: проблема легітимності / С. Кульчицький // Київська старовина. –1999. –№ 6. – С. 80–96.
- Кульчицький С. Возз'єднання західноукраїнських земель: з відстані шести десятиріч / С. Кульчицький // Історія України. 1999. № 34 С. 12.
- Кульчицький С. Лінія Керзона в історичній долі українського народу / С. Кульчицький // Наука і суспільство. –1991. – №11. – С. 6–15.
- Кучерепа М. Волинь: 1939–1941рр. / М. Кучерепа, В. Вісин. – Луцьк, 2005. – 485 с.
- Литвин М.Р. 1939: Західні землі України / М.Р. Литвин, О.І. Луцький, К.Є. Науменко. – Львів: І-т українознавства НАНУ, 1999. –152 с.
- Луцький О. Інтелігенція Львова (вересень 1939 – червень 1941 рр.) / О. Луцький // Львів: місто – суспільство культура. Львів: Львівський університет ім. І.Франка, 1998. С. 576585.
- Луцький О. «Радянізація» Львова: вересень 1939 – червень 1941 / О. Луцький // Львів. Історичні нариси. – Львів,1996. – С. 448–450.
- Мазур Г. Політика радянської влади щодо населення Західної України в 1939-1941 рр.: суть і наслідки / Г. Мазур // Україна Польща: важкі питання: Матер. IV міжн. семінару істориків «Українсько-польські відносини під час Другої світової війни». Варшава, 8-10 жовтня 1998 року Варшава: Тугза. 1999, С. 91108.
- Макарчук С. В єдиній державі / С. Макарчук // Наука і культура. Україна. 1979. –К., 1980. – С. 139–147.
- Макарчук О.Г. Возз’єднання Західної України з Українською РСР в оцінках англо-американської наукової школи: проблеми історіографії / О.Г. Макарчук // Вісник Національного університету «Львівська політехніка» «Держава та армія». – 2005. – № 528. – С. 133–135.
- Макарчук С.А. Втрати населення Галичини в роки Другої світової війни (1939–1945 ) / С.А. Макарчук // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2000. – Вип. 35–36. – С. 321–343.
- Макарчук В.С. Державно-територіальний статус західноукраїнських земель у період Другої світової війни (1939–1945 рр.): історико-правове дослідження: автореф. дис. … доктора юрид. наук: 12.00.01 / В.С. Макарчук. – Київ, 2007. – 26 с.
- Макарчук В.С. Доба суспільно-політичних полярностей і напруги / В.С. Макарчук, С.А. Макарчук // Львів. Історичні нариси. – Львів, 1996. – С. 389–409.
- Макарчук С.А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма / С.А. Макарчук. – Львов, 1983. – 255 с.
- Макарчук С. Західна Україна 1917–1939 рр. в радянській історіографії / С. Макарчук, Ю. Киричук // Вісник Львівського університету. Питання історіографії. – Львів, 1983. – Вип. 19. – С. 10–15.
- Макарчук С. Міжнаціональні антагонізми в суспільстві Західної України в переддень вересня 1939 р. / С. Макарчук // 1939 рік в історичній долі України і українців. [Матеріали міжнародної наукової конференції 23–24 вересня 1999 р.]. – Львів, 2001. – С. 6–21.
- Макарчук В.С. Міжнародно-правове визнання державного кордону між Україною і Польщею (1939–1945 рр.) / В.С. Макарчук. – Київ: Атака, 2004. – 348 с.
- Макарчук С.А. Нищення населення на Волині в часи війни (1941– 1945) / С.А. Макарчук // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип.34. – С. 361–382.
- Макарчук В.С. Правове врегулювання кордонів незалежної України // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ: Збірник / Гол. ред. В.Л. Регульський. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України. – 2001. – № 2. – С. 107–116.
- Макарчук С. Українсько-польський конфлікт в роки Другої світової війни: причини, перебіг, наслідки, пропозиції / С. Макарчук // Україна – Польща: важкі питання.т.9. Матеріали IХ і Х міжнародних семінарів „Українсько – польські відносини під час Другої світової війни». Варшава, 6–10 листопада 2001р. – Луцьк, 2004.– С. 333–352.
- Марущенко О.В. Актуальні проблеми сучасної української історіографії Другої світової війни / О.В. Марущенко // Вісник Прикарпатського університету. Історія. – Вип.ІІІ. – Івано-Франківськ, 2000. – С. 145–158.
- Марущенко О. Україна в Другій світовій війні: історіографічні дослідження 90-х років / О. Марущенко // Історія в школі. – Київ, 2000. – №5–6. – С. 2–4.
- Марущенко О.В. Новітня українська історіографія історії Другої світової війни / О.В. Марущенко // Вісник Київського національного університету. Історія. – 2000. – Вип.46. – С. 73–79.
- Марущенко О.В. Сучасна російська історіографія про актуальні проблеми історії України періоду Другої світової війни / О.В. Марущенко // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Історія. Вип. 51. – Київ, 2006. – С. 65–69.
- Марущенко О.В. Українсько-польські стосунки періоду Другої світової війни у вітчизняній історіографії: [Бібліогр. покажчик] / О.В. Марущенко. – Київ – Івано-Франківськ, 2003. – 123 с.
- Марчук В.В. Церква, духовність, нація. Українська греко-католицька церква в суспільному житті України ХХ ст. / В.В. Марчук. – Івано-Франківськ: Плай, 2004. – 464 с.
- Марчук В.В. Церква в умовах тотальної недовіри (спротив УГКЦ сталінській „радянізації» 1939–1941 рр.) / В.В. Марчук // Вісник Прикарпатського університету. Історія. – Івано-Франківськ, 2000. – Вип. ІІІ. – С. 19–25.
- Масненко В. Українська історіографія кінця XIX – першої третини ХХ століття: межі національної ідентичності та політичної легімітації / В. Масненко // Історія та історіографія в Європі. – Київ, 2004. – С. 25–34.
- Машотас В. Комуністична партія Західної України. 1939–1967. [Бібліографічний покажчик матеріалів і публікацій] / В. Машотас. – Львів, 1969. – 440 с.
- Мельтюхов М.И. Современная отечественная историография предыстории Великой отечественной войны (1985–1995 гг.) : автореф. дисс. на соискание наук. звания канд.истор.наук / М.И. Мельтюхов. – М., 1995. – 18 с.
- Нариси з історії дипломатії України / [Відп. ред. В.Смолій]. – Київ: Альтернатива, 2001. – 736 с.
- Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / [За ред.. В.Ф.Панібудьласки]. К.: Вища школа, 1997. Ч.2. – 704 с.
- Недбайло П.О. Юридичний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка / П.О. Недбайло // Революційне право. – 1940. – № 17-18. – С. 26–28.
- Овчаренко О.І. Польща в політиці СРСР (вересень 1939 р.) / О.І. Овчаренко // Сторінки воєнної історії України: Зб. Наукових статей / НАН України. Інститут історії України. – К., 2002. – Вип. 6. – 390 с.
- Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика / О. Оглоблин // Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. – Нью-Йорк, 1977. – С. 50–52.
- Парсаданова В. С. Депортация населения из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939–1941 гг. / В. С. Парсаданова // Новая и новейшая история. –1989. –№2. – С. 26–44.
- Патриляк І. Діяльність Організації українських націоналістів (бандерівців) у 1940–1941 роках (військовий аспект) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / І. Патриляк. – Київ, 2001. – 20 с.
- Патриляк І. Підготовка бандерівською ОУН антирадянського повстання на території Західної України (січень 1940– червень 1941рр.) / І. Патриляк // Київська старовина. – 2004. – № 1. – С. 76–91.
- Польское подполье на территории Западной Украины и Западной Белоруссии 1939–1941. В 2-х книгах. – Варшава-Москва, 2001. – Кн. 1. – 1436 с.
- Прикарпаття під прапором Рад. – Ужгород: Карпати, 1989. – 206 с.
- Прокоп М. Україна і українська політика Москви. Частина 1. 3-вид. / М. Прокоп. K.: 1981. 176 с.
- Прокоп М.С. Українська політика ІІІ Рейху в Другій світовій війні / М. Прокоп // В боротьбі за Українську державу. Есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни. – Вінніпег, 1990. – 1294 с.
- Пурат А. Українці у вересневій кампанії / А. Пурат // 1939 рік в історичній долі України і українців. Матеріали міжнародної наукової конференції 23–24 вересня 1999 року. – Львів, 2001. – С. 137–140.
- Реєнт О. Ідея соборності України і спроби її реалізації в XIX ст. / О. Реєнт // Україна соборна. – 2005. – № 37(жовт.). – С. 1–6.
- Рубльов О.С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст.) / О.С. Рубльов, Ю.А. Черченко // УІЖ. –1991. –№5. – С. 17–28; –№2. – С.10–20; –№3. – С. 3–15.
- Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939) / О. Рубльов. – К., 2004. – 630 с.
- Савчук Б. Просвітницька та соціально-економічна діяльність українських громадських товариств у Галичині (остання третина ХIХ ст. – кінець 30-х років ХХ ст.) / Б. Савчук. – Івано-Франківськ: Плай, 1999. – 140 с.
- Сборник Законов СССР и Указов Президиума Верховного Совета СССР. – М., 1968. – Т.1. 1938-1967. – С.128–129.
- Сварник І.І. Маловідомі сторінки з історії „золотого вересня» / І.І. Сварник // Український археографічний щорічник. Вип. 1. – Т.4. –К., 1992. – С. 401–415.
- Семиряга М.И. Сговор двух диктаторов / М.И. Семиряга // История и сталинизм / Сост. А.Н. Мерцалов. – М.: Политиздат, 1991. – 445 с.
- Семиряга М.И. Тайны сталинской дипломатии 1939–1941 / М.И. Семиряга. – М.: Высшая школа, 1992. – 302 с.
- Сеньків М. Західноукраїнське село: насильницька колективізація 1940-х років / М. Сеньків // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 7. – Львів, 2000. – С. 489–492.
- Сергійчук В. Втрати населення під час українсько-польського міжнаціонального конфлікту в роки Другої світової війни / В. Сергійчук // Україна – Польща: важкі питання. Т.9. [Матеріали IХ і Х міжнародних семінарів „Українсько –польські відносини під час Другої світової війни». Варшава, 6–10 листопада 2001р.]. – Луцьк, 2004. – С. 45–72.
- Сергійчук В. Зміна кордонів УРСР у 1939–1940 роках / В. Сергійчук // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матер, міжн. наук. конф. 23-24 вересня 1999 р. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2001. 262 с.
- Сергійчук В. Наша кров – на своїй землі / В. Сергійчук. – К., 1996. – 59 с.
- Сергійчук В. Нескорена церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу / В. Сергійчук. – К.: Дніпро, 2001. – 493 с.
- Сергійчук В. Поляки на Волині у роки Другої світової війни. Документи з українських архівів і польські публікації / В. Сергійчук. – К., 2003. – 575 с.
- Сергійчук В. Правда про „золотий» вересень 1939-го / В. Сергійчук. – К., 1999. – 128 с.
- Сергійчук В. Радянські партизани проти ОУН–УПА / В. Сергійчук. – К., 2000. – 200 с.
- Сергійчук В. І. Трагедія Волині. Причини й перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни / В.І. Сергійчук. – К., 2003. – 140 с.
- Сергійчук В.Трагедія Волині (Причини й перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни) / В. Сергійчук // Визвольний шлях. –2003. Кн.2 – С.36–53; Кн. 5. – С.30–43; Кн. 6. – С. 44–58.
- Сергійчук В. Український національний самостійницький рух у Західній Україні в 1939 – 1945 рр. / В. Сергійчук // Україна – Польща: важкі питання. [Матеріали ІІ міжнародного семінару істориків «Українсько-польські відносини в 1918–1947 роках». Варшава, 24 травня 1997р.]. – Варшава, 1998. – С. 67–85.
- Сливка Ю. Першопричини та геополітичні цілі переселенських акцій / Ю. Сливка // Депортації українців та поляків. Кінець 1939–початок 50-х років. – Львів, 1998. – С. 3–10.
- Сурмач О. Державно-церковні відносини на західноукраїнських землях (1939–1941) / О. Сурмач // 1939 рік в історичній долі України та українців. – Львів, 2001. – С. 171–178.
- Суспільно–політичний розвиток західних областей УРСР. 1939–1989 / [Відп. ред. Ю.Ю.Сливка. Упоряд.: Х.І. Горожанкіна, О.А. Кірсанова, Л.М. Мінаєва, Л. С. Федоришин]. – К.: Наук. думка, 1989. – 456 с.
- Сухий О. 1939 рік у висвітленні української історіографії // 1939 рік в історичній долі України і українців. [Матеріали міжнародної наукової конференції 23–24 вересня 1999 р.] / О. Сухий. – Львів, 2001. – С. 31–40.
- Таран Л. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст. та проблеми кризи сучасної української науки / Л. Таран // УІЖ. – 1998. – № 5. – С. 30–39.
- Торжество історичної справедливості. Закономірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі / [Відп. ред. М.М.Олексюк]. – Львів, 1968. – 803 с.
- Труш І. Про мистецтво і літературу. Зб. статтей / І. Труш. – Київ, 1958. – 113 с.
- У півстолітніх змаганнях. [Вибрані листи до К.Студинського (1891–1941)]. К.: Наукова думка, 1993. 430 с.
- Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси в 3-х томах / Інститут історії України НАН України; [Ред.рада: акад. НАН України В. М. Литвин (голова), акад. НАН України І. М. Дзюба, акад. НАН України Я. Д. Ісаєвич, акад. НАН України О. С. Онищенко, акад. НАН України В. А. Смолій, С. В. Кульчицький та ін]; Відп. ред. акад. НАН України В. А. Смолій: Том 2. [Гриневич В. А., Даниленко В. М., Кульчицький С. В., Лисенко О. Є. Радянський проект для України // Інститут історії України НАН України]. К.: Наук, думка, 2004. 531 с.
- Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми / [Колективна монографія за ред. Л. Зашкільняка]. – Львів, 2004. – 406 с.
- Усенко І.Б. Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режиму (1929-1941) / І.Б. Усенко, О.М. Мироненко, В.А. Чехович. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 220 с.
- Шаповал Ю. «Золотий вересень» 1939-го: як це робилося насправді / Ю. Шаповал // Волинь у новітній історії української державності: Збірник наукових праць. – Луцьк, 1999. – С. 159–167.
- Шаповал Ю. Невигадані історії / Ю. Шаповал. – Київ, 2004. – 413 с.
- Шаповал Ю. Нові документи про депортаційно-переселенські процеси // Депортації українців та поляків: кінець 1939 – початок 50-х років: До 50-річчя операції „Вісла». [Збірник / Упоряд. Ю. Сливка] / Ю. Шаповал. – Львів, 1998. – С. 41–43.
- Шаповал Ю. Пакт Ріббентропа–Молотова та Західна Україна: нові документи й факти / Ю. Шаповал // Історія в школах України. – 2000. – №2. – С. 15–21.
- Яковенко Н. Одна Кліо, дві історії / Н. Яковенко // Критика. – 2002. – № 12. – С. 12–13.
ІНКОРПОРАЦІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКИМ СОЮЗОМ 1939–1941 РР.: ПРАВОВІ ОЦІНКИ