Відтворення історії розвитку польових та камеральних досліджень археологічних пам’яток Одеської області

PAGE \* MERGEFORMAT3

В С Т У П

Актуальність теми дослідження. Вивчення історії становлення і розвитку археологічних досліджень в Одесі є важливим науковим напрямком вітчизняної історичної науки. Воно дає можливість сформувати цілісне уявлення про етапи здобуття археологічних знань у тих історичних процесах, які відбувалися в глибоку давнину в Південній Україні, зокрема, на території Півдя і Центру Одеси. При цьому історіографічні дослідження дозволяють визначати закономірності появи і зміни різних археологічних напрямів і шкіл, що сприяють більш глибокому осмисленню минулого народів, їхньої культури, вірувань, виробничого опита.

У процесі аналізу історії вивчення того чи іншого археологічного пам'ятника одночасно осягається методологія його дослідження, визначається рівень наукової розробленості археологічних пам'яток в цілому. Історіографія в певному контексті, як сукупність знань про розвиток археології, являє собою наукове осмислення всієї сукупності історичних досліджень про розвиток археології в контексті конкретної епохи. При такому підході до вирішення головної проблеми даного дослідження особливо чітко виявляється внесок цілих поколінь істориків у розвитку археологічної науки, оригінальні теорії та ідеї які відповідали потребам конкретного історичного етапу розвитку суспільства, науки, культури.

Що стосується безпосередньо історіографії, то одним з слабо досліджених в ній напрямків виявилося цілісне вивчення історії становлення та розвитку археологічної науки Одеси в XX ст. і період будівництва Незалежної України в XXI ст.

Археологічні пам'ятки Одеси мають величезне наукове і художнє значення, свідчать про найдавніший період становлення людини, появі різних суспільств на цій території, де здійснювалося взаємодія різних етнічних, соціальних, культурних та релігійних явищ і традицій, які залишили глибокий слід в історії не тільки Одеси , а й у Центральній і Південній Україні в цілому. Багато археологічних пам'ятників Одеси включені до реєстру шедеврів українського мистецтва.

Археологічні розкопки та вивчення стародавніх пам'ятників Одеси, в тому числі і Північого Причорномор’я, були розпочаті ще у ХІХ ст. членами Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей. Системна розробка пам'ятників була здійснена радянськими археологами. Формувалися і проводилися археологічні експедиції, що складаються з загонів і груп, які проводили комплексні розвідувальні та раскопочному роботи, охоплюючи своєю діяльністю всю територію Одещини . Основними напрямками роботи стали пошук, розробка та вивчення  археологічних досліджень на багатьох пам'ятках доби енеоліту, бронзи (наприклад, поселення пізньої трипільської культури Усатово, Маяки). А також пам'ятки доби раннього залізного віку у пониззі Дунаю (Орлівка-Картал), античного часу — на березі Дністровського лиману (місто Ніконій),Одеської затоки — Тилігула

Завдяки діяльності цих наукових археологічних експедицій і загонів були відкриті, зафіксовані, розроблені і відреставровані багато пам'ятників історії культури і мистецтва таджицького народу, що отримали світове визнання. Величезна значення результатів діяльності цих експедицій для розвитку історичної науки, формування глибокого і широкого уявлення про історію народу та його предків, їх внеску у світову цивілізацію і в загальнолюдську культуру.

У контексті вищесказаного визначається високий ступінь актуальності формування цілісної наукової картини процесу вивчення вітчизняною історіографією історії археологічних досліджень пам'яток Одеської області . Вивчення історії діяльності археологічних експедицій Одещини, як особливого соціокультурного та історичного феномена, здатне активізувати осмислення історичних процесів, зрозуміти механізми виникнення і розвитку тих чи інших явищ в минулому і теперішньому, наповнити глибоким духовним потенціалом і знаннями саму історичну науку і діяльність її носіїв. Актуальність теми обумовлюється так само і тим, що історіографічне дослідження історії одеської археології дозволяє визначати закономірності появи і зміни різних наукових напрямів і шкіл, що сприяють більш глибокому осмисленню минулого народів, їхньої культури, вірувань, виробничого досвіду.

Метою даної дипломної роботи є відтворення історії розвитку польових та камеральних досліджень археологічних пам’яток Одеської області.

Для досягнення даної мети передбачається виконання наступних дослідницьких завдань:

• Визначити джерельну базу для досягнення даної мети та проаналізувати доробок науковців – фахівців в галузі даної проблеми;
• Охарактеризувати зміни у напрямках польових археологічних досліджень на початку радянської доби та їхню динаміку протягом ХХ – початку ХХІ ст..; показати комплексність і системність діяльності археологічних експедицій і загонів в різних районах Одеської області;
• Проаналізувати науковий доробок провідних одеських вчених, які займалися дослідженнями пам’яток археології;
• Виявити особливості камеральних археологічних досліджень Одеської області протягом ХХ – ХХІ ст..;

Об’єктом даної дипломної роботи є археологічні пам’ятки Одеської області.

Предметом даної дипломної роботи є історія вивчення пам’яток археології, розташованих на території сучасно Одеської області, у радянську добу та у період незалежності України.

Хронологічні рамки дослідження. Свою роботу я обмежив початком XХ - XХІ століттям, що охоплює період від утворення Одеської області від моменту так як саме в цей період інтенсивно проводились дослідження археологічних пам’яток Одеської області.

Територіальними межами дослідження було взято територію Одеської області з урахуванням динаміки її кордонів у довоєнний та повоєнний час.

Методологічна основа даної роботи.. Теоретико-методологічною основою даного дослідження є загальні принципи об'єктивності, пріоритету фактів і практичної доцільності, які передбачають неупереджене висвітлення й аналіз подій та явищ на основі науково-критичного використання різноманітних джерел. При аналізі джерел для виявлення загальних і особливих рис у процесах та явищах застосовано загальнонаукові методи - емпірико-аналітичний, логічний та проблемно-порівняльний.

Джерельною базою даної роботи стали:

1. Архівні матеріали:
   1. Документи з наукового архіву Одеського Археологічного музею НАН України, які містять інформацію про постійно діючі, новобудівельні та рятівні археологічні експедиції, а також про розкопки окремих археологічних пам’яток на території Одеської області (польові щоденники, польові звіти, креслення, тощо)
   2. Документи з наукового архіву Одеського Археологічного музею НАН України, пов’язані з заснуванням та діяльністю Одеського археологічного товариства (статут Товариства, відомості про його членів, фінансову та експедиційну діяльність)
2. Опубліковані джерела: інформація про результати проведення польових археологічних досліджень на території Одеської області, опублікована у провідних виданнях фахового професійного спрямування.

Крім того, до групи опублікованих джерел з історії розвитку археологічної освіти України слід віднести спогади С.Я. Борового (слухача ОАІ) , звіти ОАІ за 1921-1922 рр., опубліковані в «Наука на Украине. Орган Научного комитета Укрглавпрофобра», повідомлення КАІ в щоденній газеті «Киевская мысль» 1911 р., М. Фишелева «Новый храм» у громадсько-політичній і щоденній газеті «Слово», спогади П. Курінного (слухача КАІ), замітку М. Слабченка про культурно-наукове життя Одеси 1914-1924 рр. в журналі «Україна», повідомлення В. Базилевича «Киевский археологический институт» в «Борьбе классов», спогади Н.Д. Полонської-Василенко, яка була ученим секретарем КАІ 1.

1. Неопубліковані джерела усного походження, які складають результати бесід з одеськими археологами, персональні спогади археологів тощо.

Аналіз історіографії історії вивчення археологічних пам’яток Одеської області засвідчує відсутність в сучасній українській науці узагальнюючих робіт монографічного характеру з даної проблеми, хоча проблематика, пов’язана з історіографією археологічних досліджень неодноразово опинялася у центрі уваги дослідників.

У період з кінця 1980-х по сьогодення спроби написання робіт з історії археологічного знання та створення загальних періодизацій історії розвитку археології були зроблені: В. Генінгом2, А. Жуком, Л. Клейном3, Г. Лебедєвим, В. Матющенко, О. Формозовим, І. Тункіною, Е. Фроловим та ін.. Всі ці дослідження базуються на спадковості наукової традиції притаманної радянським дослідникам, що обумовлено наявністю в "новій науці" покоління представників "старої радянської школи", а також використанням, як підґрунтя для нових розробок, основних досягнень радянської історіографії археології. В сучасній Український історичній традиції відзначаються роботи: В.Гребеннікова, І.Ковальової 4, С.Паліенко, А.Кузьмищева, О.Музичко5, Д.Тесленко, Г.Станіциної та ін.

В ході роботи над темою мною були використані наступні роботи, що найбільш повно віддзеркалюють історію польової археології на Одещині: Сапожникова І. В.6 та Охотнікова С. Б.7.

Дана робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та переліку використаних джерел та літератури, що складається з 56 позицій.

Перший розділ моєї роботи присвячений аналізу організації та роботи Одеського археологічного інститут, наукового доробку його співробітників, його основних досягнень. Крім того, висвітлюються основні віхи діяльності Одеського археологічного музею у довоєнний час.

Другий розділ присвячений висвітленню ходів археологічних досліджень у повоєнний час. Нам стає відомо як же ш насправді розвивалась археологічна наука у повоєнний час, яких звершень вона здобула і як розвивається на даний час. Головні керівники, відомі дослідники – усі вони внесли значний і необ’ємний внесок у вивчення археологічних пам’яток Одеської області і самого міста. Даний розділ складається з 4 підрозділів.

Підрозділ 2.1. висвітлює діяльність Одеського археологічного Товариства, у підрозділі 2.2. йдеться про основні результати діяльності Одеського археологічного музею, підрозділ 2.3. висвітлює здобутки роботи Відділу археології Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології НАН України, а у підрозділі 2.4 аналізуються роботи інших установ та фондів, зокрема, кафедри археології та етнології України Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, Грецького Фонду культури, Управління охорони об’єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації та ін.

У Висновках підведені основні підсумки відтворення історії вивчення археологічних пам’яток Одеської області у радянську добу та епоху незалежності України.

Розділ 1

Дослідження археологічних пам’яток Одеської області у першій половині ХХ ст. Діяльність Одеського археологічного інституту та Одеського археологічного музею.

Ідея створення на теренах України археологічного інституту виникла наприкінці ХІХ ст., проте була втілена в життя лише за доби Української революції 1917—1921. Першим після тривалого підготовчого періоду восени 1918 (дозвіл отримано 1917) на правах приватного навчального закладу з двома відділеннями (археологією з історією мистецтв та археографією) створено Київський Археологічний Інститут на чолі з проф.М.Довнар-Запольським (його наступниками на посаді ректора стали М.Гуля, С.Маслов, Ф.Шміт), незмінним ученим секретарем була Н.Полонська-Василенко.

Одеський Археологічний Інститут відкрито у серпні 1921 (ректор Ю.Оксман, проректор — С.Дложевський), згідно з рішенням Одеського губпрофосу, як вищий науково-навчальний та професійно-технічний заклад з трирічним курсом навчання для «наукової і практичної» підготовки архівістів, музеєзнавців та культурологів.

Інститут – вищий науково-навчальний і професійно-технічний заклад, який нормувався загальними законодавчими положеннями про вищу школу. Викладачами мали бути особливо кваліфіковані фахівці, а слухачами – ті, хто досяг 18-літнього віку й закінчили загальноосвітню школу. Обумовлювалася можливість відкриття при інституті річного підготовчого відділення. Після двохрічного курсу слухачі, склавши іспити й отримавши диплом спеціаліста-техніка з археології, архівознавства, музеєзнавства чи етнографії, могли працювати самостійно. При цьому, за бажанням, вони мали право продовжити навчання на третьому курсі – для вироблення наукової кваліфікації за принципом французької вищої школи: шляхом поглиблення теоретичних знань з обраного фаху та дослідження окремої наукової теми. Планувалося проводити набір студентів по 100 осіб на відділення. Проте їхня кількість виявилася значно меншою.

Національне і культурне надбання народу – це великий скарб, який не можна забувати, це, насамперед, люди, які зробили внесок у розвиток науки і культури нашої батьківщини. Збереження історичної правди надає можливість повернути з минулого постаті видатних діячів, які зробили у свій час багато для української науки. «Вони заслуговують на ретельне вивчення їх наукової і педагогічної спадщини та фактично повернення з небуття»8.

Однією з таких постатей був Сергій Степанович Дложевський (1889 – 1930), непересічний філолог, археолог і культуролог. Його постать невід’ємно пов’язана з Київським університетом, вихованцем якого він був у свій час. Значна кількість інформації про С.С.Дложевського зберігається у фонді Всеукраїнської академії наук Інституті Рукопису Національної бібліотеки України імені Вернадського (ІР НБУВ, Ф. X).

Серед сучасних робіт постать С.С.Дложевського була висвітлена у статтях І.Корпусової, Т.Полесіної "Історія археологічної науки на Півдні України у перші роки радянської влади. Сергій Степанович Дложевський (1889 – 1930)", В.Солодової "Етнографічні напрями діяльності Одеської комісії краєзнавства (1923 – 1930)9 " Одеського історико-краєзнавчого музею, оскільки значна кількість його робіт була надрукована у "Віснику Одеської комісії краєзнавства при ВУАН" за період його археологічних досліджень Ольвії у 1923 – 1929 рр. Деякі згадки про діяльність C.C.Дложевського також знаходяться у трьохтомному випуску архівних матеріалів "ALMA MATER" за редакцією В.А.Короткого, В.І.Ульяновського10.

С.С.Дложевський народився у місті Кам’янець-Подільський у 1889 р. у родині вчителів. Після закінчення гімназії із золотою медаллю у 1907 р., він поступив в Імператорський університет Св.Володимира на історико-філологічний факультет.

Закінчивши чотирьохрічний курс навчання в університеті, С.С.Дложевський пройшов курс підготовки до магістерського іспиту у Лейпцігському університеті, а після повернення в Київ, отримав диплом першого ступеня і почав готуватися до професорського звання . Слід зазначити, що на той час система стипендіатства від Міністерства Народної Освіти дозволяла молодим вченим проходити курси підвищення кваліфікації та писати наукові роботи за кордоном, але не більше двох років поспіль .

Після отримання професорської стипендії він знов навчався у Лейпцігському університеті, де прослухав курс лекції з мовознавства та класичної філології, а також брав участь у семінарах Бругмана, Бете, Гейне, Мартіні та Зюсса . У 1914 р. С.С.Дложевський склав іспити на звання магістра класичної філології і став приват-доцентом, потім професором класичної філології, а з 1915 р. почав читати лекції на історико-філологічному факультеті Імператорського університету Св. Володимира.

На жаль, про роботу С.С.Дложевського в Одеському університеті відомо відносно мало, як й про його роботу на відділенні Політпросвіти Одеського інституту Народної освіти (ОІНО), яке проіснувало до 1923 р.

У 1924 – 1926 рр. С.С.Дложевський був деканом факультету соціального виховання в ОІНО і входив у комісію з розробки навчальних планів, питань методики і педагогічної практики. В цей період він займався вивченням краєзнавства, досліджував культуру грецької нацменшини на території України. Також у 1926 р. С.С.Дложевський став краєвим інспектором з охорони пам’яток культури і брав активну участь у збереженні пам’яток культури України.

Одеський період був, мабуть, самим насиченим у житті С.С.Дложевського. Оскільки члени Краєзнавчої комісії приймали участь у вивченні Північного узбережжя Чорного моря, С.С.Дложевський очолив на декілька років археологічну експедицію в Ольвії після смерті керівника, проф. Б.В.Фармаковського. Результати Ольвійської експедиції він докладно висвітлив у "Хроніках досліджень та їх наслідках": В Ольвії знайдено чимало шедеврів античного мистецтва, що оздоблюють Ермітаж, Одеський історико-археологічний, Миколаївський історико-археологічний музеї" .

У звітах та відомостях історико-археологічної комісії є багато детальних описів керамічних, скульптурних, ювелірних виробів, знайдених під час розкопок Ольвії. "Нещодавно наші відомості про це збільшилися на безпосереднє епіграфічне джерело, що свідчить про наявність споконвічних "юридично" оформлених зв’язків метрополії Мілету зі своєю колонією Ольвією...", пише він у хроніках. Класична університетська освіта, знання грецької і латинської мови, що були необхідні для досліджень, дозволяли С.С.Дложевському вивчати та аналізувати знайдені епіграфічні написи та систематизувати археологічний матеріал. Кількість наукових робіт та звітів, написаних С.С.Дложевським за 1920 – 1930 рр. перевищує п’ятдесят.

Цікаво, що в цей час сфера наукової діяльності С.С.Дложевського охоплювала не тільки класичне мовознавство, українську і російську мови. Про це свідчать такі роботи, як "Проблема міжнародної мови" 1921 р., "Нові книги з української мови" 1923 р., "Плутарх у листуванні Сковороди" 1923 р, "Вірші Сковороди й Мурет" 1924 р., "Рідна мова у молодших групах трудової школи" 1924 р., "Питання про походження слова шапка" 1928 р., "Проблема скорочених слів" в українській і російській мові" 1927 р., "Дещо про природу речень типу коза- ченька вбито в українській літературній мові" 1928 р.

Під час розкопок Ольвії з’явилася також низка звітів С.С.Дложевського, наукових коментарів, присвячених археології і краєзнавству.

Серед них можна відзначити "Новий Ольвійський декрет на честь Агатокла-Евокта" 1927 р., "Графіті розкопок Ольвії 1927 р.", "Територія південної України щодо її зв’язку зі стародавнім Малоазійським культурним комплексом. Ольвія та Мілет" 1928 р., "Амфорні ручки з клеймами ольвійських розкопок 1929 р.", "Епіграфічні дрібниці" 1930 р. та ін.. Більшість робіт за цей час опубліковані у "Віснику Одеської Комісії Краєзнавства" у 1923 – 1930 рр. За останні п’ять років свого життя С.С.Дложевський встиг зробити чимало.

Він приймав активну участь у міжнародних з’їздах і конференціях: був учасником Керченської археологічної конференції у 1926 р., виступав з доповіддю "Південна Україна і стародавній малоазійський культурний комплекс – Ольвія та Мілет" на 1-й Всеукраїнській конференції з сходознавства у Харкові у 1927 р., був запрошений на конгрес з проблем етрускології, який проходив у 1928 р. в Італії, виступав на 1-му Міжнародному з’їзді археологів у Німеччині у 1929 р. з доповіддю "Чотири останніх роки розкопувань Ольвії" . На жаль, через тяжку хворобу у 1930 р. С.С.Дложевський передчасно пішов з життя.

Його сучасники згадували про нього, як про порядну і інтелігентну людину, а його "уміння ласкаво поводитися з людьми приваблювало їхні серця до нього і той, хто зустрічався з ним, не може забути цього робітника науки, який працював на своєму полі до останніх днів"11.

Постать С.С.Дложевського, як вченого, безсумнівно є важливою для сучасної української історичної науки. На початку життєвого шляху класична освіта і робота викладачем у Київському університеті сформували С.С.Дложевського як серйозного вченого і спеціаліста у галузі класичної філології. Здобувши блискучу освіту, він зміг реалізувати себе як історик і археолог, а також зробити великий внесок в українську культурологію та краєзнавство.

А що ж стосується Оксмана, то він – був - ученим, літературознавцем, колекціонером, громадським діячем.

Народився в м. Вознесенську, 12 січня 1895 р. Батько Григорій Еммануїлович - лікар-фармацевт, власник аптеки, мати Марія Яківна - фармацевт-лаборант. Окрім Юліана в сім'ї росли молодші сини Микола і Еммануїл, дочка Тамара.

У сім'ї любили літературу, мистецтво, в домашній бібліотеці були книги з різних галузей знань, вітчизняна і зарубіжна літературна класика. Юліан з гімназичних років цікавився історією, літературою, мистецтвом, причому дуже серйозно і глибоко. Після закінчення гімназії він поїхав в Німеччину, де вивчав історію і філософію в університетах Гейдельберга і Бонна, але зрозумів, що поза російською культурою для нього творче життя неможливе.

Повернувшись додому, він продовжує освіту в Петроградському університеті, де відвідує семінар професора С.А. Венгерова, слухає лекції історика академіка С.Ф. Платонова, який залучає його до роботи по реорганізації архівного справи в Росії.

Треба було організувати державну систему архівів Росії (тоді існували тільки Імператорський і відомчі), одночасно розробляючи наукові основи визначення приналежності, історичної значущості, розбирання і зберігання величезної кількості документів, що накопичилися за віки.

Працюючи в архіві Міністерства просвіти, Юліан Григорович по матеріалах розшуків пише і публікує наукові статті, виступає з науковими доповідями і тому подібне. Ще в студентські роки за рекомендацією академіка Платонова він призначається науковим співробітником, а потім помічником начальника архіву міністерства (згідно "Табеля про ранги" ця посада відповідала військовому званню підполковника). У 1917 році навчання Ю.Г, що закінчило курс. Оксмана залишають при університеті для підготовки до професорського звання.

Після революції він продовжує працювати в університеті, архівах, займається науково-дослідною і громадською діяльністю, як член губернського і міського Рад робочих, селянських і солдатських депутатів (1918 - 1920 років). У січні 1920 р. на запрошення професора Р.М. Волкова, ректора ІНО ("Інститут народної освіти" - замість колишньої назви "Новоросійський університет") Оксман з молодою дружиною Антоніною Петрівною, уродженою Семеновой, з якою вони у Вознесенске росли по сусідству, приїжджає в Одесу на посаду професора. З того часу починається його "Одеський період", недовгий, але плідний.

У свої двадцять п'ять років він вже відомий пушкініст, архівіст, хороший організатор і відразу розгортає активну діяльність.

Юліан Григорович організовує постійно діючий семінар, куди для роботи притягає видатних учених і талановитих студентів (наприклад секретарем семінару призначає студента Г.П. Сербського).

З перших днів після приїзду в Одесу Юліан Григорович починає роботу по організації губернського архіву. У Одесі тільки нещодавно встановилася радянська влада. У різних місцях, на горищах і підвалах серед всякого мотлоху валялися документи, архіви різних організацій, військових формувань, сімейні архіви, кинуті їх хазяями в поспіху при залишенні міста. Їх треба було розшукувати, збирати, розбирати, визначати їх приналежність і значущість, місце і правила зберігання12.

Юліан Григорович очолив губернський архів і керував цією роботою. З невеликим колективом співробітників, в який входили : професор Трефильев, його дружина Антоніна Петрівна і студенти , серед яких був його молодший брат Еммануїл, майбутній пушкініст Г.П. Сербський, майбутній історик професор С.Я. Боровий і в майбутньому відомий доктор мистецтвознавства і колекціонер И.С. Зильберштейн. Була виконана величезна робота, були зібрані і оброблені сотні тисяч документів, Одеський губернський архів був створений.

Фактично усі співробітники були волонтерами, оскільки спочатку зарплата була мізерною, потім вона зовсім не виплачувалася, а продуктовий пайок давався зазвичай лавровим листом. Ще однією стороною діяльності Юліана Григоровича Оксмана в одеські 1920-1923 роки стало створення і керівництво Археологічним інститутом.

Ідея створення такого інституту ще раніше висувалася одеськими ученими С.С. Дложевским, Б.В. Варнеке та ін., вона зумовлювалася багатою з найдревніших часів історією Північного Причорномор'я, наявними вже науковими напрацюваннями її вивчення і необхідністю подальшого розвитку науки, для чого потрібно було готувати фахівців-археологів, етнографів, музеєзнавців та ін.

Пропозиції ініціативної групи були позитивно зустрінені Народним комісаріатом просвітництва УРСР і 21 липня 1921 р. відбулось його офіціальне відкриття, а самі заняття розпочались у вересні.

Інститут складався з 2 відділень : археологічного і археографічного. Також потрібно сказати, що в 1920 р. був скорочений Новоросійський університет, замість якого виник Інститут народного навчання. Професура двох навчальних закладів була по суті одна і те ж. Це, по всій вірогідності, послужило одній з причин того, що в серпні 1921 р. Археологічний інститут як самостійний заклад був ліквідований і переорганізований в музейно-архіво- бібліотечне відділення факультету політичної просвіти Інституту народного навчання, проіснувавшого до 1923року.

Юліан Григорович взявся за організацію інституту, очолив його і вже осінню 1921 р. в нім почалося зайняття. Юліан Григорович читав в нім архівознавство. Дуже вдало підібрався професорсько-викладацький склад і студентський колектив з хорошою загальноосвітньою підготовкою, але надії на випуск потрібних фахівців найближчими роками рухнули - із-за економічних труднощів інститут був розформований, а його програми частково були передані, де поступово "розтанули" 13. Юліан Григорович був дуже засмучений ліквідацією інституту.

З'явилися неприємності в архівній роботі, причому з такими організаціями як ЧК і ГПУ. Працівники цих органів, маючи вільний доступ до документів, поводилися з ними неакуратно, не повертали узяті, при тому не приховували свого невдоволення вимогами Юліана Григоровича дотримуватися порядку. У вересні 1923 р. Ю.Г. Оксман повертається в Петроград, його обирають професором університету. На цьому "одеський період" для нього закінчується14.

Викладачами на двох відділеннях інституту (археології і археографії) були професори Б.Варнеке, Р.Волков, М.Болтенко, О.Шпаков та інші. 15 Серед студентів інституту — майбутні акад. М.Алексєєв, проф. С.Брейбурт, І.Троїцький та ін. Здійснено один випуск. 1924 ОАІ розформовано в зв’язку з рішенням створити на базі Одеського інституту народної освіти музейно-бібліотечно-архівного факультет16.

До університету були включені дисципліни з програми Археологічного інституту, створена кафедра археології, де працювали колишні викладачі Археологічного інституту.

Перший директор націоналізованого музею С.С. Дложевський ( 1889 – 1930 рр. ) чудово розумів необхідність збереження музею з такими багаторічними традиціями. Він з групою працівників приступив до відновлення експозицій і втраченої документації. Їм це вдалось, і музей не тільки став сховищем старожитностей, но і приступив до польових робіт і камеральним дослідженням17.

Важко повірити, але сурові роки безладу і руйнувань, економічного спадку Одеса – продовжувала залишатись центром археологічних досліджень і підготовки спеціалістів. Музей також поступово почав відновлюватись.

В грудні 1922 р. його перевели з Одеського губернського політичного просвітництва під безпосереднє керівництво Української науки ( для початку Наукового комітету Укрголпрофоса).

В цьому ж році під його керівництво і для досліджень передають територію стародавньої Ольвії, яка з 1921 року була державним заповідником. Спроби відкрити кафедру археологічного напрямку відбувались і раніше. В результаті всіх переоформлень губернський комітет професійного навчання з 1 липня 1923 року створив науково – дослідницьку кафедру археології, яка числилась в Одеському державному історико – археологічному музеї.

При ній працювали наукова рада по захисту дисертацій, працівники проводили археологічні розкопки: С.С. Дложевський – в Ольвії, М. Ф. Болтенко – на о. Березань. Вони підтримували контакти з іншими установами історичного профілю. На початку 30 – х рр.. ХХ століття з відродженням університету в ньому відкрилась кафедра історії стародавнього світу і археології, де продовжувались традиції одеських вчених – археологів. В 1923 році музею повертають бібліотеку, він перейшов в відділення Народного комісаріату просвітництва, а з 1 січня 1924 р. музей отримав звання державного, при ньому була затверджена наукова рада і аспірантура.

Відродженню старих археологічних традицій Одеси сприяло також організування в серпні 1923 р. Одеської комісії краєзнавства. 22 жовтня цього ж року постановою загального зібрання Всеукраїнська Академія наук затвердила Одеську комісію краєзнавства при ВУАН. Її керівником став директор музею С. С. Дложевський. Згідно Уставу комісії, головними напрямками роботи були популяризація краєзнавчого руху, збір матеріалів, видання праць.

Діяльність комісії охопила Херсонську, Катеринославську губернії, Крим, Кубань. Таким чином, комісії в значній мірі вдалося відновити сферу наукового впливу. Це підкреслювалось і випуском спеціальних праць – «Вісників», вийшовших в 1924 – 1930 рр. в 5 випусках по різним спеціальностям.

Залишається тільки захоплюватись роботою Дложевського і його соратників, адже в ті важкі роки відновлення нормального життя – їм вдалось повернути Одесі свою минувшу славу археологічної Мекки. При плануванні польових досліджень враховувалась необхідність розкопок різночасових пам’ятників 18.

Було проведено обстеження берегів р. Інгулець (А. В. Добровольський), організована експедиція в зону будівництва Бугської електростанції (Ф. А. Козубовський). Експедиції працювали в Сабатинівці, Лузановці, досліджені берега Куяльницького лиману, Жевахова гора в Одесі, поселення біля Тирасполя (П. З. Рябков). З 1924 року відновились дослідження Ольвії, які проводились аж до 1928 року під керівництвом Б. В. Фармаковського.

Музей активно брав участь в цих розкопках. З 1927 року знову розпочато дослідження о. Березань М. Ф. Болтенко і це при тих обставинах, що штат музею складався всього навсього з 3 працівників (включаючи директора) і бібліотекаря. Сам С. С. Дложевський вів велику організаційну працю. Займаючи чин директора музею, він був штатним професором Інституту Народного Навчання з української мови і мовознавства, представником літературно – лінгвістичної предметної комісії цього ж інституту, дійсним членом Всеукраїнського археологічного комітету при УАН.

100-річчя музею було відмічено в 1925 році конференцією, скликаною в Києві Археологічним комітетом при Всеукраїнській АН. Але, на жаль, перші кроки по нормалізації музейної справи – хоч і були дуже вдалими, але з травня 1925 року були перервані по вересень 1926 р..

Музей закрили по причині ревізійної перевірки. Але як тільки він був знову відкритий, в його стіни направились відвідувачі.

Число їхнє досягало 1500 тисячі,щомісяця. В 1927 році враховуючи значення античних колекцій, музею надали статус всесоюзного. Експозиція поповнювалась за рахунок передачі археологічних предметів з інших організацій, головним чином музею мистецтв при Новоросійському університеті.

З нього поступили стародавня грецька кераміка, монети, надписи і т.д. Але головним джерелом збільшення колекцій в 20 – ті роки стали археологічні розкопки.

Поряд з пам’ятниками, харашо відомими ще з дореволюційної пори (Ольвія, о. Березань) розпочались дослідження нових об’єктів. Піонером їх вивчення став ще один із найяскравіших представників одеської археологічної школи – М. Ф. Болтенко (1888 – 1959 рр.) Уже в 1921 році, голодному році, він розпочав розкопки поселення і могильника в с. Усатово, де знайшов залишки раніше невідомої культури, отримавшої по місцю знаходження назви «усатівської».

Свою археологічну практику Болтенко отримав ще з експедицій Е. Р. Штерна. Окрім розкопок в Усатово, він також вів дослідження о. Березань і Ольвії, а з 1930 – по 1932 рр. працював директором музею. Але в 1933 році його заарештовують по неправдивому звинуваченню в шпіонажі і присуджують до 5 років тюремного ув’язнення, які він відбув у Владивостоці. З 1939 року він відновлює роботу в музеї та університеті, а з початком війни разом з університетом евакуюється в м. Байрам – Алі, де в 1944 році захищає кандидатську дисертацію, і вже по поверненні в Одесу продовжує свою роботу в університеті.

Розділ 2

РОЗВИТОК АРХЕОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В ОДЕСЬКІЙ ОБЛАСТІ У ПОВОЄННИЙ ЧАС

Археологія України, під якою ми маємо на увазі дослідження й осмислення старожитностей у межах сучасних кордонів нашої країни, виникла і розвивалася тривалий час як складова російської, формування якої певною мірою дублювало ритми розвитку західноєвропейської археології, хоча й мало свої особливості.

Величезна кількість пам'яток, зокрема монументальних — великих курганних могильників, які почали зводити за доби енеоліту, городищ та валів, які вирізнялися своєю масштабністю у період залізного віку, — ясна річ, не могла залишатися непоміченою.

2.1.Діяльність Одеського Археологічного Товариства.

Археологічні здобутки XX ст. вражають. Археологія — дитя шанувальників старовини — не лише набула статусу науки, а й здійснила колосальний прорив у всіх сферах. Розкриттю багатства археологічного світу України сприяли цілеспрямована політика з організації спеціальних експедицій для розкопок пам'яток (наприклад, грецьких міст, трипільських поселень) та суцільних розвідок з метою виявлення нових і навіть грандіозні економічні проекти, які мобілізували вчених на врятування археологічної спадщини.

У процесі цих досліджень сформувалася українська наукова еліта, старше покоління якої було пов'язане з В. Б. Антоновичем та іншими видатними науковцями (більшість із них загинула в 1930-ті роки), а наступні шліфували свою майстерність, попри всі політичні й ідеологічні перепони, в спільних російсько-українських експедиціях та масових наукових конференціях радянських часів. Все це зумовило розгортання масштабних досліджень і формування національної багатогалузевої школи археологів.

Охоплення дослідженнями всієї України, долученим до нього процесу нових учених дало можливість подавнити історію наших земель до раннього палеоліту — до 1 млн. років тому, заповнити цей довжелезний період тисячами пам'яток і десятками археологічних культур, вибудувати їхню хронологію й періодизацію, висловити ідеї, що зачіпають буквально усі аспекти суспільного життя походження й етнічної інтерпретації творців певних явиш, моделей господарчої адаптації в різні періоди та в різних природних умовах, соціальної організації, матеріального й духовного потенціалу людських колективів19. Усе надало великого поштовху до утворення нової, більш масштабної організації – Одеського Археологічного Товариства.

15 і 16 травня 1959 року в м. Одесі відбулось організаційне зібрання Одеського археологічного товариства. Ідея створення товариства виникла в одеських археологів, працівників Одеського археологічного музею і Одеського університету, вона була палко підтримана громадськими організаціями міста, а також археологічними закладами Києва та Москви. В зібранні прийняли участь, спеціально приїхавши туди із інших міст – Москви, Ленінграду, Києва, Кишинева, Херсону, Ізмаїла – історики, археологи, краєзнавці, а також вчені цих міст. Зібрання відкрила секретар Одеського міського комітету комуністичної партії України Л. В. Гладкая.

У вступному слові вона коротко зупинилась на завданнях, які стояли перед радянськими вченими, істориками, археологами, краєзнавцями у зв’язку з програмою комуністичного будівництва, а також виразила впевненість в тому що, створене Одеське археологічне товариство буде співпрацювати з подальшим розвитком радянської науки і комуністичному вихованню працівників. Доклад « Археологічна наука в Одесі» зробив на зібранні директор Одеського археологічного музею і доцент університету М. С. Синіцин.

Велике місце в докладі було виділено характеристиці багаторічної традиції історико-археологічного вивчення Причорномор’я, пов’язаної з діяльністю Одеського музею та також колишнього Одеського товариства історії і старожитностей. Він детально охарактеризував історію музею і Товариства, прослідкував за боротьбою прогресивних та рекреаційних тенденцій в діяльності цих закладів, зупинився на заслугах видатних представників руської історичної і археологічної науки, працювавших в минулому в Одесі20.

Він також описав історію археологічних досліджень в Одесі за радянських часів. У висновку зупинився на основних завданнях,які стояли перед щойно заснованим Товариством в області археологічних досліджень і популяризації історико-археологічних знань.

Повідомлення про археологічні матеріали, які публікувались в одеських виданнях в 1917 – 1958 рр. зробив доцент Одеського університету Н. В. Павлюк. Зібрання затвердило кодекс Одеського археологічного товариства. Воно ставить перед собою завдання співпрацювання вивченню археології і історії Північного Причорномор’я , виявленню, зібранню і охороні пам’ятників матеріальної культури минулого, популяризації історико-археологічних знань.

В склад Товариства увійшли археологи та історики, які спеціалізувались в області історії Північного Причорномор’я, викладачі шкіл та ВИШів, музейні працівники, краєзнавці, студенти. Товариство широко відкриває свої двері для всіх бажаючих прийняти участь в його роботі. Воно буде проводити засідання з науковими докладами на історико-археологічні теми і вести просвітницьку роботу.

По мірі накопичення матеріалів будуть випускатись випуски « Записок Одесского археологического общества», пропонується також організувати видання серії популярних брошур і книжок про пам’ятник стародавності.

Окрім організаційного зібрання було проведено декілька засідань присвячених науковим доповідям. Було прочитано 11 доповідей, в яких підведені підсумки деяких археологічних, історичних і нумізматичних досліджень за останні роки. Краєзнавець В. І. Красковський зробив повідомлення про розвідки пам’ятників палеоліту і мезоліту на території Одеської області.

Було зареєстровано багато пунктів знахідок окремих пізньопалеолітніх та мезолітніх знарядь та декілька стоянок. Найважливішою з них являється стоянка Велика Аккаржа неолітичного часу у с. Верхньо-Долинське Овідіопольського району, де знайдені тисячі крем’яних відщепів і серед них – десятки знарядь. Старший науковий працівник Одеського археологічного музею Е. Ф. Патокова розповіла про археологічні розвідки музею в 1958 році. Було проведено обстеження правого берегу р. Південний Буг, побережжя Березанського лиману.

При цих розвідках відкрито 35 городищ і поселень епохи бронзи, скіфо-сарматського часу і середньовіччя21. 

В повідомленні студента І. Т. Чернякова було викладені результати розвідникового дослідження побережжя Дністровського лиману, проведеного експедицією Одеського університету. Де було відкрито багато поселень і городищ з керамікою античного часу.

Доклад М. С. Синіцина – стосувався розкопок двох городищ на лівому березі Дністровського лиману – Надлиманського і Роксолянського. Тут були відкриті рештки оборонної стіни з великих тесаних каменів. Також на території відкрито жертво спалення, яке відноситься до перших століть нашої ери.Усі доклади викликали широке обговорення в якому прийняли участь багато учасників зібрання.

Матеріали, увійдуть в перший випуск «Записок Одесского археологического общества». На зібранні також виступив І. І. Козиренко – викладач Августовської середньої школи.

Він розповів про краєзнавчу роботу, яку проводили шкільні археологи і подарував Товариству деякі знахідки, кам’яну ступу, монети. 

Археологія — наука романтична, сповнена очікувань і несподіванок, а інколи — й розчарувань.Її розвиток детермінується питаннями, якими постійно переймається археолог, прагнучи проникнути в таємниці й загадки минулого, шукаючи на них відповіді й у інших фахівців.

Інколи через це археологію характеризують як науку не самостійну, забуваючи, що саме вона поставила собі на службу інші науки і навіть спричинила появу нових галузей та методів дослідження: палеозоології, палеоботаніки, дендрохронології та інших методів датування.

Ніякої цінності самі по собі, поза контекстом археологічних досліджень вони не мають. Водночас археологи користуються здобутками інших наук (етнології, демографії, екології, фізичної антропології, генетики, лінгвістики) для осмислення минулого. Це визначає сутність археології як науки комплексної й безкінечно перспективної, яка постійно нарощує свій джерельний потенціал не лише кількісно, а й якісно, відкриваючи все нову й нову інформацію. Інакше й не може бути — адже йдеться про історію людства22.

2.2. Одеський археологічний музей НАН України. Подальший розвиток археології в Одесі пов’язаний з археологічним музеєм, заснованим у 1825 р. за ініціативою І.О. Стемпковського та І.П. Бларамберга як Одеський міський музей старожитностей. З 1839 р. музей працював під егідою Одеського Товариства історії та старожитностей.

Внаслідок буремних подій початку ХХ ст.. він прийшов в упадок, тим не менше, поступово музей знов становиться центром по вивченню старожитностей на півдні України. Після невдалої евакуації під час Другої світової війни та втрати частини колекції, у повоєнний час довелося докласти чимало зусиль для відновлення повноцінної роботи даної музейної установи.

Враховуючи усі ці здобутки керівництво музею (І. Т. Черняков) поставило питання про переорганізацію музею із Міністерства культури в Академію наук. Це питання було вирішено позитивно.

В 1971 році музей став академічним закладом. І тому, наймасовіші відкриття пам’яток археології, а також їх дослідження почалися у 1970-х роках, коли стали проводитися систематичні порайонні розвідувальні роботи, пов’язані зі складанням Зводу пам’яток археології Одеської області.

Так, у 1972 р. співробітниками Одеського археологічного музею спільно з загоном Одеського держуніверситету під керівництвом В.Н.Станко проводились обстеження Кодимського району, а 1975 р. загоном на чолі з А.Г.Загинайло – у Котовському районі. У Кодимському районі були розвідані 8 стоянок кам’яного віку, 13 енеолітичних поселень, 1 – епохи бронзи, 4 – перших століть н.е. та декілька курганів.

У Котовському районі маршрут загону проходив від с.Романівка по долині р.Тростянець до південної околиці с.Стара Кульна, околиць сіл Домниця та Станіславка, а також від Ягорлицького лісу по долині Ягорлика до південної межі району, включаючи обстеження балок, які відносяться до долин цих рік. Окрім повторного обстеження відкритих раніше поселень, було виявлено 6 нових поселень і ряд курганів. У 1970-тірокипрацівниками ОАМ були поновлені роботи на трипільських поселеннях Кодимського району.

З 1971 р. по 1977 р. продовжувалося дослідження К.В.Зіньковським і Н. Б.Зіньковською поселення Олександрівка23.

У 1979 р. так званим трипільським загоном Причорноморської експедиції ОАМ на чолі з Н.Б.Бурдо були відкриті нові трипільські пам’ятки Слобідка-Західна та Слобідка- Лісництво, на першій з яких проводилися стаціонарні дослідження у 1979-1981 рр.24.

У 1981 р. нею ж були проведені охоронні розкопки на трипільському поселенні Тимкове25. Співробітниками ОАМ В.І.Козловим і С.Б.Охотниковим були досліджені два поховання з черняхівського могильника у с. Нестоїта Котовського району26. З 1983 по 1985 рр. проводила розкопки на трипільському поселенні Черкасів сад II начальник Кодимського загону Причорноморської експедиції ОАМ Л.Ю.Поліщук27. Упродовж 1976-1978 рр. Балтським загоном ОАМ під керівництвом В.П.Ванчугова проводились стаціонарні розкопки поселення Балта біля с. Беліно Балтського району28. В результаті досліджень у регіоні була відкрита нова група пам’яток доби пізньої бронзи, яку виділили в балтський локальний варіант білозерської культури29. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. розпочався новий етап досліджень з археології.

В цей час відбулася реорганізація Одеського археологічного товариства, було обрано склад нового правління (С.Охотніков – голова, І.Клейман – секретар), яке зосередило увагу на створенні свого друкованого органу та організації наукових конференцій.

Результатом цього стало видання збірників «Краткие сообщения Одесского археологического общества» та «Древнее Причерноморье»30. Отже, діяльність Одеського археологічного товариства, яке існувало на базі Одеського археологічного музею, сприяла підвищенню рівня археологічних розвідок, а це в значній мірі позначилося і на якості пам’яткоохоронних досліджень.

Можна погодитися з думкою відомого ученого В.Станко, що створення та діяльність Одеського археологічного товариства дало новий поштовх у розвитку археології. Воно мало на меті продовження традицій Одеського товариства історії і старожитностей, активізації наукової та просвітницької діяльності, публікації результатів досліджень регіону та координації діяльності археологів, істориків, краєзнавців.

На жаль, зі створенням Українського товариства охорони пам’яток історії і культури та Фонду культури Одеське археологічне товариство, яке, відповідно до статуту, мало ті ж самі ж завданнями, значно знизило свою активність у справі охорони, збирання та широкої популяризації наукових знань щодо пам’яток старовини. Хоча Одеське археологічне товариство і намагалося взяти на себе функцію наукового керівництва та координації досліджень з питань вивчення пам’яток археології, йому це вдалося лише частково.

Вагома заслуга полягала у дослідженні території північно-західного Причорномор’я, виявленні пам’яток на місцях, залученні пам’яткоохоронців до археологічних експедицій, проведенні зборів, археологічних сесій, конференцій – а цим усім займались працівники Одеського археологічного музею.

Тому з 1999 року, він починає видавати своє періодичне видання «Вісник».  У виданні публікуються повідомлення про нові нумізматичні пам’ятники, виявлені та зафіксовані в результаті науково-дослідної діяльності музею. Цільовою аудиторією видання є історики, археологи, аматори древньої історії.

Що ж стосується самого видання то вно подається нам  у вигляді тематичних статей, кожна з яких присвячена окремій нумізматичній або археологічній проблемі. Всі його випуски (тираж кожного номера — 100 екз.) є не комерційними і в основному безкоштовно розсилаються в історичні музеї, наукові бібліотеки та громадські структури, діяльність яких пов’язана з вивченням культурно-історичної спадщини Українського народу.

Основна тематика статей присвячена вивченню історії монетної справи й грошового обігу України і у цьому контексті не обмежується ні хронологічно, ні регіонально. «Вісник» є продовжувачем традицій відомих одеських вчених-нумізматів, які були закладені майже двісті років тому. У 2004 році був виданий «Збірник статей з нумізматики Північного Причорномор'я», у який, як результат науково-дослідної діяльності музею за п’ять років, увійшли 19 випусків «Вісника».

Необхідність видання цього збірника була обумовлена постійно зростаючим інтересом до стародавньої нумізматики Північного Причорномор’я як в Україні, так і за її межами, і тим, що кожний окремий випуск «Вісника» через обмежений тираж із часом ставав бібліографічною рідкістю. У таблицях збірника наведені зображення 363 монет, більшість із яких ставляться до числа рідких і унікальних екземплярів.

У 2008 році цей «Збірник» був перевиданий з уточненнями і доповненнями. До нього були включені 30 статей по нумізматиці та археології древнього Північного Причорномор'я. Ювілейне видання присвячувалося десятій річниці «Вісника Одеського музею нумізматики». Отже повертаємось до діяльності музею.

Так, 1991 року відбулася перша міжнародна експедиція зі спеціалістами із Італії. Вона проводила підводні дослідження в районі о. Зміїного. В 1995 р. почала роботу,яка продовжується і по сьогодення, спільна україно – польська експедиція з розкопів міста Ніконія (керівники Н. М. Секерська, С. Б. Охотніков).

З польської сторони в ній беруть участь викладачі і студенти Університету ім. М. Коперника (м. Торунь). З 1998 р. – по 2007 р. працювала спільна експедиція музею і Ягеллонського університету (м. Краків, яка досліджувала городище у с. Кошари (керівники Я. Хохоровський, Я. Бодзек).

Так поступово налагоджувалась робота і по експедиціям, і по виданням. За рахунок спонсорів було видано декілька збірників статтей, монографій. Відбулось декілька наукових конференцій – з історії і археології Нижнього Придністров’я (1991, 1995 рр.), 40 – річчя розкопок Ніконія (1997 р.), пам’яті професора П. О. Каришковського (1991, 1996, 1998 рр.)

2.3. Польові археологічні дослідження відділу археології Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології НАН України. Значний розкиток археології в Одесі призвів до появи спеціального відділу археології Північно – Західного Причорномор’я Інституту археології АН УРСР. За останні десятиліття, завдяки дослідженням Інституту археології АН УРСР, Одеського археологічного музею АН УРСР, фонд джерел в Північно-Західному Причорномор’ї потроївся.

Робота даного Відділу напрочуд різноманітна у науковому сенсі і характеризується багатьма археологічними знахідками та відкриттями, переглядом та доповненням давньої історії Одеської області. Незважаючи на це, роботі відділу не присвячено узагальнюючих статей, крім тієї, що написана у 1984 р. В. Н. Станко31.

Деякі згадки про учасників новобудівних експедицій знаходяться у статтях Федорченко та О. М. Присяжнюка32, але без віднесення їх до конкретної експедиції та напрямку дослідження.

В першій половині 80-х рр. XX ст. сформовано два основних напрямки у проблематиці відділу:

1. Вивчення палеоекології та палеоекономіки населення степів в епоху палеоліту та мезоліту (керівник — В. Н. Станко);

2. Дослідження пам’яток в зонах новобудов. Для цього створено такі новобудівні експедиції:

• Причорноморська (керівник — В. Н. Станко);
• Буго-Дністровська (керівник — І. Т. Черняков, заст. керівника — Г. М. Тощев);
• Дунай-Дністровська (керівник — Л. В. Субботін, заст. керівника — А. О. Добролюбський);
• Ізмаїльська (керівник — О. В. Гудкова).

Для реалізації першого напрямку при Відділі працювала Причорноморська експедиція у складі В. Н. Станко, С. П. Смольянінової, Г. В. Кізь, І. В. Сапожнікова, Т. М. Швайко та О. М. Частнікова та ін. У 1985 р. Причорноморська експедиція складається з загону В. Н. Станко та «самостійного госпрозрахункового загону» його учениці С. П. Смольянінової.

З 1987 р. у звітах. Відділу зустрічається її поділ на Анетівський (В. Н. Станко) та Кодимський загони (С. П. Смольянінова). Згадується і про Усатівський загін.

Причорноморська експедиція проводила дослідження різноманітних пізньопалеолітичних (Анетівка, Анетівка І та ІІ, Івашкове VI, Зелений Хутір ІІ, Івашкове поле) та мезолітичних (Мирне, Царинка, Абузова балка, Гіржево) пам’яток.

На матеріалах пізньопалеолітичних пам’яток степового Побужжя зроблено спробу розробити методику стратиграфічного членування комплексів, які залягали у делювіальних суглинках, при цьому вперше для цих цілей на початку 80-х використані математичні методи.

Реалізація другого напрямку — дослідження пам’яток в зонах новобудов, пов’язана з новобудівними охоронними розкопками різночасових пам’яток, і заради цього, як показано раніше, створений відділ. Вони проводилися за допомогою трьох основних експедицій — Буго-Дністровської, Дунай - Дністровської та Ізмаїльської. Пізніше створені Буджакська та Ягорлицька експедиції, які існували короткий проміжок часу.

Виходячи з важливості та актуальності окремих питань, експедиціями проводилася робота за наступним спрямуванням:

• Матеріальна культура племен енеоліту та бронзи. У цьому напрямку проводилися дослідження у зонах новобудов, а також наявності великої кількості матеріалів, зібраних новобудівничими експедиціями у 60-70-ті рр.
• Монетні знахідки та грошовий обіг у Північно-Західному Причорномор’ї в елліністичний час. У фондах Одеського археологічного музею зібрано багату колекцію монетних знахідок, на основі якої проводилася розробка економічного розвитку античних центрів регіону та їх зв’язків з варварським світом.
• Матеріальна культура землеробських племен першої половини І тис. н. е. За матеріалами археологічних досліджень ставилися питання хронології та періодизації матеріальної культури окремих груп пам’яток та їх культурно-історичного членування.
• Матеріальна культура кочовиків ІХ-Х ст. Не дивлячись на значний науковий інтерес до історії кочового населення Півдня України, до 80-х рр., за даними археології, вона практично не вивчалась. У процесі новобудівничих робіт виявлений значний фонд археологічних джерел, що дозволило поставити і вирішити деякі питання етнічної атрибуції різних груп кочовиків.

Робота Відділу Північно-Західного Причорномор’я відбувалася за установленою схемою. На місце будівництва виїжджали співробітники відділу та досліджували територію на наявність археологічного матеріалу. Якщо траплялися якісь знахідки, то між Відділом та організацією, що виконує будівництво, заключався договір. Далі складався державний кошторис на дослідження археологічного об’єкта, набирався штат співробітників.

Організації, що планували проведення будівних робіт, повинні самі направляти до відділу прохання про проведення досліджень. Для прикладу можна навести співробітництво з конкретними установами. У звіті відділу за 1984 р. міститься вхідна документація по заключним договорам. Згідно з замовленням «Укрголводпроекту» 1984 р. складені договори з інститутом «Укрпівденіпроводгосп» на проведення археологічної розвідки в зонах будівництва Червоноярівської та Ізмаїльської зрошувальних систем, у зоні будівництва комплексу споруд водоподачі з р. Дунаю в оз. Ялпуг33.

Подальші археологічні дослідження проводилися в Овідіопольському та Біляївському районах Одеської області, де «Укрпівденіпроводгосп» складав подібні проекти. Відомі випадки, коли при будівництві порушувалося законодавство про охорону пам’яток історії та культури.

Так, у 1984 р. В. Н. Станко направив лист керівництву виконкому Обласної ради депутатів трудящих Одеської області, де

повідомлялося про зруйнування ряду цінних археологічних пам’яток при будівництві Одеської АТЕЦ і селища Теплоград та розкрадання стародавніх речей з скіфського поховання. Відомі випадки, коли жителі районів Одеської області самі зверталися до відділу перевірити різні об’єкти і зробити заключення про їх археологічну та історичну цінність.

Відділ археології Північно-Західного Причорномор’я брав участь у вирішенні інших важливих питань. У 1987 р. спільно з представниками ОАМ та ОДУ ім. І. І. Мечникова відділом розглядалося питання про доцільність створення архітектурного археологічного заповідника «Білгород — Тіра» та археологічного заповідника «Ніконій».

Великий об’єм досліджень припадає на початок 80-х рр. Ізмаїльською, Дунай-Дністровською та Буго-Дністровською експедиціями проведено археологічне дослідження об’єктів на території будівництва зрошувальних систем, Одеської атомної теплоелектростанції, а також поселень та могильників, підлягаючих руйнуванню ерозійними процесами. Замовником робіт у зоні іригаційного будівництва було Одеське обласне виробниче управління меліорації та водного господарства, на Одеській АТЕЦ — дирекція будівництва станції.

Охоронні розкопки давніх поселень і могильників на ерозійних схилах балок, берегів озер і річок велися на засоби УТОПІК. Тільки у 1982 р. експедиціями розкопано 293 кургани, у яких досліджено 1 343 погребіння.

Ізмаїльська експедиція проводила вивчення археологічних об’єктів в зоні будівництва Костянтинівської, Татарбунарської, Приозернянської, Дмитрівської, Новосельської, Нагірнянської, Долинської, та Хаджибейської зрошувальних систем. Найбільшу кількість курганів відкрито та вивчено в Ренійському районі, де до 1979 р. розкопаний тільки один курган бронзового часу. Експедиція також досліджувала пам’ятки першої половини І тис. н. е. біля с. Холмське Арцизького району Одеської області, зробивши чисельні знахідки. Загальна кількість вивчених пам’яток досягає 45.

Серед них землянка на поселенні білозерського часу. В 44 курганах виявлено 318 поховань епохи міді-бронзи. На поселенні черняхівської культури Нагірне ІІІ розкопано 270 кв. м. З 1985 р. експедицію розформовують.

Значний об’єм роботи здійснений Буго-Дністровською експедицією. Вона створена Інститутом археології через серйозне відставання у вивченні археологічних пам’яток у порівнянні з сусідніми територіями в межиріччі Дунаю та Дністра, у Побужжі та межиріччі Південного Бугу і Дніпра. Експедицією вивчалися одинадцять найменш досліджених обласних районів у Буго-Дністровському межиріччі.

Фінансування цих робіт взяла на себе Одеська обласна організація Українського товариства охорони пам’яток і культури. У 1979-1981 рр. основні дослідження експедиція проводила на лівобережжі Нижнього Дністра.

Це пов’язано з охоронними розкопками у зоні будівництва Нижньо-Дністровської зрошувальної системи. Крім цього, досліджено два кургани на західному березі р. Барабой, де відкрито 82 поховання різних епох від раннього бронзового віку до пізніх кочовиків. У 1983 р. основні дослідження велися в зоні будівництва Білгород-Дністровської зрошувальної системи і Одеської атомної ТЕЦ.

Розвідками експедиції досліджені курганний могильник з 50 розораних курганів в зоні будівництва біля сіл Турлаки та Полове, Білгород-Дністровського району Одеської області, курганний могильник з семи курганів біля с. Градениці Біляївського району, а також чотири поселення античного часу на дні Дністровського лиману при проведенні підводних досліджень. В результаті розкопок курганів виявлено та досліджено 48 поховань усатівської, буджакської, катакомбної, багатоваликової культур, епохи пізньої бронзи, скіфів, сарматів та пізніх кочовиків.

1974 р. експедиція вела розкопки курганів у зоні будівництва Білгород-Дністровської зрошувальної системи і поселення пізньобронзового часу у районі оз. Китай.

Вивчено 22 кургани, які відносилися до сарматського часу (І ст. н. е.). Матеріали розкопок сарматських курганів поблизу стародавньої Тіри дозволили більш повно вивчити взаємовідносини античних міст з кочовим світом у Північно-Західному Причорномор’ї, виділити поховальний комплекс сарматської знаті та провести етноісто ричний аналіз сарматських племен регіону. У 1985 р. експедицією розкопано 13 курганів, у яких виявлено 22 поховання різних епох. Всього за період 1980-1985 рр. розкопано 35 курганів, де обстежено 110 поховань.

З 1986 р. Буго-Дністровська експедиція під керівництвом І. Т. Чернякова розформована.

У 1988 р. експедиція знову приступила до досліджень вже під керівництвом І. В. Сапожнікова. У перший рік експедицією відкрито близько 100 нових пам’яток та перевірено місцезнаходження близько 20 раніше відомих. Під керівництвом І. В. Сапожнікова проведені охоронні розкопки стоянки Велика Аккаржа.

У 1979-1981 рр. Дунай-Дністровська новобудівна експедиція проводила охоронні розкопки курганів на території Татарбунарського і Саратського районів Одеської області, які входили в зону меліоративних робіт, пов’язаних з будівництвом Дунай-Дністровської зрошувальної системи. До початку дослідження експедиції в окресленій зоні вивчений лише один археологічний пам’ятник (1974 р.). Створення Дунай-Дністровської новобудівничої експедиції дозволило протягом п’яти років (1977-1981 рр.) дослідити перший у Північному Причорномор’ї зольник пізньобронзового часу і 77 курганів з 609 похованнями, характеризуючими історію населення Буджакських степів від межі енеоліту — ранньої бронзи до кінця середньовіччя 583 поховання, культурно-історична належність яких встановлена.

Дунай-Дністровською експедицією протягом цих років підтверджені висновки про існування у ямних та усатівських племен особливого ритуалу досипання кургану та про доволі широке заселення краю племенами катакомбної культури. На основі дослідження другого за величиною курганного могильника усатівського типу вперше поряд з основними похованнями цього часу стратиграфічно задокументовані впускні поховання даного типу, простежений і принцип багатошарової побудови насипів.

Встановлено, що носії ямної культури Буджакських степів ховали своїх одноплемінників переважно з орієнтуванням на західний сектор. За даними розкопок 1977-1981 рр., це орієнтування для всіх ямних поховань складає 67,1 %, а для основних поховань — 83,1 %. Ці та інші статистичні дані показали помилковість раніше зроблених висновків про перевагу рівнозначних орієнтувань ямників на північо-східний та північо-західний, чи про деяку перевагу орієнтування до сходу.

Підтвердженням прямих контактів, які існували між племенами ямної культури та культури кулястих амфор, стала знахідка мегалітичного поховання в ямному кургані біля Татарбунар. Повністю досліджений біля с. Кочковате перший у Нижньому Подунав’ї могильник білозерського етапу кіммерійської культури. За 1985-1989 рр. експедицією досліджено близько 120 курганів з 664 похованнями.

У процесі охоронних досліджень в Одеській області, проведених Дунай-Дністровською новобудівною експедицією, під меліоративні роботи звільнено 1 300 га земель у зоні будівництва 2- ї черги Дунай-Дністровської зрошувальної системи (Білгород-Дністровський р-н) та 1 200 у зоні будівництва 1-ї черги Болградської зрошувальної системи (Болградський р-н)34.

У 1987 р. Дунай-Дністровською експедицією виконаний об’єм госпдоговірних тем на суму 64 тис. 700 крб. Крім того, розвідками, проведеними експедицією у зонах меліоративних робіт, виявлено (у доповнення до раніше відомих) 105 пам’яток, які потребують охоронних розкопок.

З 1988 р. Дунай-Дністровська експедиція поділена на Лиманський (заст. начальника — О. М. Дзиговський) та Саратський (Л. В. Субботін) загони для розкопок у зоні будівництва Дунай - Дністровської зрошувальної системи. Наступного року від експедиції формується Овідіопольський загін (О. М. Дзиговський) з окремим фінансуванням, що розкопував кургани у зоні будівництва зрошувальних ділянок у колгоспах ім. Дзержинського Овідіопольського району та ім. Чкалова Савранського району Одеської області.

У період за 1983-1988 рр. госпдоговірними експедиціями освоєно 605,1 тис. крб, розкопаний 301 курган, у яких досліджено близько тисячі поховань різних епох, проведені охоронні розкопки трьох поселень. Отримані нові матеріали для виявлення особливостей стародавніх культур Північно - Західного Причорномор’я.

Окремо потрібно виділити роботу Буго-Дністровської та Дунай-Дністровської експедицій над темою «Охоронні археологічні дослідження на новобудовах Української РСР» (1986-1988 рр.). Усі археологічні дослідження велися на основі госп договорів, які заключені з «Об’єднаною дирекцією меліоративних систем Одеської області, що будувалися» (переважно), а також інститутом «Укрпівдгіпроводгосп» (на розвідкові роботи) та з Одеським відділом УТОПІК. Всього заключалося 11 госпдоговорів на загальну суму 218 360 крб.

За окреслений період Дунай-Дністровською новобудівною експедицією проведені розвідки археологічних пам’яток у зоні 12 різноманітних зрошувальних систем та зрошувальних установок, в тому числі черг Нижньо-Дністровської, Болградської та Дунай-Дністровської зрошувальної системи та зрошувальної установи союзу «Дністровський» (Овідіопольський р-н), колгоспу «40 років Жовтня» (Любашівський р-н).

Окремо створеною Буго-Дністровською експедицією (І. В. Сапожніков) проведені охоронні розкопки на стоянці Велика Аккаржа (Овідіопольський р-н) та розвідкові роботи як на запланованій 3-й черговій Дунай-Дністровській зрошувальній системі, так і у мало - досліджених районах Півночі Одеської області. За звітний період, крім археологічних розвідок, експедиціями проведені розкопки 102 курганів, у яких досліджено 455 поховань, розкопано 450 кв. м. поселення ІІ-ІІІ ст. н. е. Кубейське, 32 кв. м. стоянки Велика Аккаржа та 14 розрізів Нижнього Троянового валу.

З 1986 р. у звітах відділу археології повідомляються результати роботи Одеської обласної експедиції. З 1989 р. у відділі археології Північно-Західного Причорномор’я формується Буджакська експедиція та Ягорлицька новобудівна експедиція.

Буджакська експедиція під керівництвом О. В. Гудкової вела розкопки на черняхівському могильнику Нагірне ІІ, який систематично досліджувався вперше. Розкопано та досліджено 18 поховань, в основному непограбованих, в результаті чого отримана велика колекція поховального інвентарю і палеоантропологічні матеріали. Також велися польові дослідження біля с. Новосільське Ренійського району, де знайдені залишки дороги римського часу.

Ягорлицька новобудівна експедиція — керівник А. С. Островерхов, об’ємом фінансування 5 000 крб. Проведені дослідження у зоні Ягорлицької та Тендровської заток (Голопристанський р-н Херсонської обл.), виявлено поселення катакомбного періоду на о. Орлов. На основі договору про творче співробітництво частина людей працювала в Ольвійській периферійній експедиції на розкопках скіфо-античного поселення біля с. Софіївка на березі Дніпровського лиману.

Добуті експедиціями матеріали науково оброблені, по ним писалися наукові звіти, які потім здавалися до наукового архіву ІА АН УРСР, до Одеського археологічного музею та замовникам. Написана серія статей по темам дослідження, які лягли в основу спільних збірників Відділу та ОАМ або передані в інші видання. Також відомий нам Кушнір В. Г., який у той час працював молодшим науковим співробітником на історичному факультеті ОДУ, лаборантом відділу археології Північно-Західного Причорномор'я Інституту археології НАН України та методистом з виховної роботи Іллічівського районного відділу народної освіти м. Одеси. В'ячесла Кушнір учасник багатьох археологічних експедицій у Північно-Західному Причорномор'ї.

Вивчав системи скотарства і землеробства населення степової зони Північно-Західного Причорномор'я доби енеоліту-бронзи. Вніс доповнення до методики визначення первісних форм скотарства в регіоні (1990, 1999 рр.), існування у степовій зоні у ІІІ-ІІ тис. до н. е. населення з рухливою і осілою формами скотарства (1999 р.), простежив тенденції його розвитку з часів енеоліту (1991 р.), ідентифікував форми скотарського господарства ногайців у Північно-Західному Причорномор'ї (1991 р.).

З початку 1990-х років активно займається розробкою проектів дослідження історичного краєзнавства, народної культури та впровадженням у навчальний процес результатів краєзнавчих та народознавчих досліджень. Заснував і видавав: «Історичне краєзнавство Одещини» (1992–1996 рр.), «Старожитності Причорномор'я» (1995 р.), «Етнографія Півдня України» (1996). Отже, нові матеріали, накопичені польовими дослідженнями, дозволили розширити та поглибити діапазон наукових досліджень, поставити та вирішити ряд конкретних питань давньої історії краю. Отримані нові дані по стратиграфії та планіграфії поховань енеоліту і бронзи, що дало можливість уточнити хронологію та культурно-історичні зв’язки населення степів і сусідніх територій.

На основі отриманих матеріалів у кінці 70-х — початку 80-х рр. територія Північно-Західного Причорномор’я включена в область розповсюдження катакомбної культури. В цей час вперше виявлені пам’ятки кінця бронзового — початку залізного віку (білозерського типу) у Північно-Західному Причорномор’ї.

Відкриття нових скіфських могильників на Нижньому Подунав’ї не тільки змінило усталену думку про ареал їх розповсюдження, але й дозволило простежити особливості поховального обряду цього регіону (Ізмаїльська експедиція).

Встановлені специфіка та рівень окремих виробництв у Північно - Західному Причорномор’ї. Вперше доказана наявність місцевого античного склоробного виробництва на північних берегах Чорного моря у VІ ст. до н. е. Дослідження Ізмаїльської експедиції дозволили поглибити, а багато в чому і по-іншому уявити розвиток етнічного процесу в степах Північного Причорномор’я в перших століттях н. е.

У вигляді гіпотези вперше поставлене питання про виділення тут своєрідного скіфо-сарматського конгломерату. Отримані нові оригінальні матеріали по історії сарматського та черняхівського населення. Вперше виявлено солідний пласт скіфських пам’яток на Нижньому Дунаї, розкопано своєрідні сарматські поховання. Серед них — досить багаті захоронення сарматської знаті в межиріччі Дністра і Дунаю; досліджено багатющі гунські захоронення; вивчено соціально - економічну структуру середньовічних кочівників.

Відкриті наземні житла і напівземлянка, отримана велика колекція кераміки. Розробка проблем заключного періоду бронзового часу Північно-Західного Причорномор’я пов’язана з виділенням і інтерпретацією бєлозерських пам’ятників як окремого культурно-історичного уявлення в системі старожитностей на території південного заходу СРСР35.

Але скорим часом стало зрозуміло, що робота відділу Інституту і робота музею – це різні речі. Музей, окрім занять науковою діяльністю – являється ще й сховищем старожитностей.

Ця робота по обліку, збереженню предметів – займали левову частку часу. І поступово від ідеї об’єднання відділу і музею – в єдину структуру поступово відійшли.

Хоча сам Станко мріяв створити в Одесі повноцінний науковий центр, який мав у собі функції і польових досліджень, і їх наукову обробку, і функції зберігаючі – музейні. Співпраця музею і відділу збереглась і про функціонувала аж до серпня 1991 року – єдиною профсоюзною і партійною організацією. В кінці 80 – х – початку 90 – х рр. в музеї начислювалось 7 кандидатів наук.

На жаль, ці важливі організаційно – юридичні зміни співпали з загальною економічною кризою, яка охопила в 90 – ті роки ХХ століття усі пострадянські республіки, в тому числі і Україну.

З 1991 року відділ археології очолює Т. Л. Самойлова. Його працівники розроблюють проблеми палеоекономіки і палеоекології в кам’яному віці (В. Н. Станко, Т. Н. Швайко).

Продовжуються роботи в районі новобудов і тісно пов’язана з цим проблематика епохи енеоліту – бронзи (І. Т. Черняков, Л. В. Суботін). Проводяться дослідження скіфів, сарматів, племен черняхівської культури і пізніх кочівників.

Продовжуються розкопки і дослідження античної Тіри (Т. Л. Самойлова). В 1993 р. в склад відділу входить Миколаєвська експедиція.

2.4. Інші осередки археологічних досліджень в Одесі.Професор П. О. Каришковський (1921 – 1988 рр.) починав свою діяльність в Одеському археологічному музеї, але навіть після свого переходу в Одеський університет не втратив зв’язок з музеєм. Видатний нумізмат, епіграфіст публікував безліч стародавніх пам’ятників із зібрань музею, допомагав його працівникам словом і ділом.

В 1993 році на історичному факультеті ОДУ ім. І. І. Мечникова організована кафедра археологі та етнології, завідуючим яко став В. Н. Станко, а зараз очолює О. В. Сминтина.

До цього часу вивченням археологі як науки велось на кафедрі історії стародавнього світу і середніх віків ( О. А. Радзиховська, Т. О. Ізбаш, Р. Д. Бондар).

На кафедрі археології і етнології проводяться обширні дослідження пам’ятників кам’яного віку ( О. В. Сминтина), римського часу ( О. М. Дзиговський), нумізматики ( С. А. Булатович). Деканом історичного факультету університету з 2003 року являється В. Г. Кушнір.

В Південноукраїнському (Національному з 2009 року) педагогічному університеті ім. К. Д. Ушинського кафедра всесвітньої історії також почала проводити археологічні дослідження (А. О. Добролюбський, А. Красножон), зосередившись в основному на центрі сучасної Одеси36.

Окрім традиційних закладів в 90 – ті роки в Одесі існувало декілька новоорганізованих організацій пов’язаних з вивченням археологічних пам’яток.

Це, Одеська охоронна археологічна експедиція Управління культури Одеського облвиконкому, Одеський охоронний археологічний центр Обласної організації Українського суспільства охорони пам’ятників історії і культури (Є. Ю. Новицький, С. В. Іванова).

Всі ці структури в кінці – послужили основою для створення Управління охорони об’єктів культурного спадку Одеської облдержадміністрації, однією із найважливіших і успішно виконаних завдань якого, стало охорона і дослідження археологічних пам’ятників на території Одеської області. В кінці 90 – х років при фінансовій підтримці Управління здійснилось проведення декількох міжнародних експедицій. В Тірі – сумісно з Інститутом фракології і музеєм м. Бреіла (Румунія), в низинах Дунаю – українсько – румунсько – молдавська експедиція в поселеннях Новосельське і Орловка, обстеження пам’ятників в районі оз. Катлабух.

На початку ХХІ століття робота Управління ще більше активізувалась, чому дозволяло співпраця з музеєм і відділом Північно – Західного Причорномор’я. Перше десятиліття нового століття увінчалось багатьма етапними подіями, ще раз підкресливши головну роль музею в археологічному житті міста. В результаті співпраці з Грецьким фондом культури (філіал в Одесі) – було проведено декілька виставок, видано книги і завдяки професору В. Карагеоргісу було налагоджено контакт з Фондом А. Левентіса (Кіпр).

Цей фонд відомий своєю підтримкою всіх форм культорної діяльності, так чи інакше пов’язаних з Кіпром. Він працював в таких всесвітньо відомих музеях як Метрополітен (Ньо – Йорк, США), Лувр (Париж, Франція), Британський (Лондом, Великобританія). Подібна спонсорська допомога була надана і нашому музею. В результаті в музеї проведений ремонт, зроблена експозиції європейського рівня. Не менш важливим стала подія проведення в 2006 році міжнародної виставки в м. Краків (Польща). На ній було продемонстровано 511 експонатів музею, випущений каталог.

Вона стала найбільшою виставкою України, яку було організовано за межами держави. Також вона мала значний внесок не тільки в Європі, а і усьому світі. В результаті колекції музею запрошені для участі в інших міжнародних проектах – 2007 р., виставка «Золото кочівників степів» із колекцій музеїв України (м. Тренто, Італія), в 2008 р. «Загадки України. Знаменита трипільська культура» (м. Торонто, Канада)37.

Експозиційна діяльність музею виразилась не тільки в організації і участі в виставках, але і в створенні нових експозицій за його межами.

В тому ж 2008 році на о. Зміїному за участі працівників Одеського історико – краєзнавчого музею відкрито історико – археологічний музей, основну частину якого склали предмети, знайдені при розкопках на самому острові.

В самому центрі Одеси – на Приморському бульварі проведено охоронно – реставраційні роботи на поселенні V – ІІІ ст. до н. е.. Розкопки були законсервовані і розташовані під накриття. Подібний археологічний «музей під відкритим небом» споруджений вперше не тільки в нашому місті, но і по всій Україні. Накопичені за майже двохсотрічну історію музею матеріали – старанно охороняються, вивчаються.

Вони представляють собою окреме, особливе уявлення серед багатьох колекційних зібрань не тільки нашої країни, але і Європи. Тому не случаймо на цьому етапі розвитку музею стало присвоєння його колекціям статусу «Національного надбання»

ВИСНОВКИ

Археологія — наука романтична, сповнена очікувань і несподіванок, а інколи — й розчарувань. її розвиток детермінується питаннями, якими постійно переймається археолог, прагнучи проникнути в таємниці й загадки минулого, шукаючи на них відповіді й у інших фахівців.

Інколи через це археологію характеризують як науку не самостійну, забуваючи, що саме вона поставила собі на службу інші науки і навіть спричинила появу нових галузей та методів дослідження: палеозоології, палеоботаніки, дендрохронології та інших методів датування.

Ніякої цінності самі по собі, поза контекстом археологічних досліджень вони не мають. Водночас археологи користуються здобутками інших наук (етнології, демографії, екології, фізичної антропології, генетики, лінгвістики) для осмислення минулого.

Це визначає сутність археології як науки комплексної й безкінечно перспективної, яка постійно нарощує свій джерельний потенціал не лише кількісно, а й якісно, відкриваючи все нову й нову інформацію. Інакше й не може бути — адже йдеться про історію людства.

В історії формування науки про старожитності півдня України особливе місце займає Одеса – не тільки великий адміністративний центр, але і інтелектуальна «столиця» цього краю. Одеса, як історичний та культурний феномен появляється більше як 200 років тому. Вивченню цього феномену присвячено багато статтей і книг. Але існує іще одна сторона культурного життя Одеси, яка також виділяє ї із багатьох інших міст. Мова йде про археологічну науку, яка зароджується тут фактично разом із містом.

Саме місце розташування Одеси – на березі моря, в плодовитих степах призводить до того, що тут залишають свої сліди різні племена та народи, які заселяли дану територію в стародавні часи сучасно України. Все це призводить до формування міцного центру науки про старожитності і археології. Практично з перших років свого існування наше місто заохочувало людей, які свідомо цікавились далеким минулим причорноморських степів.

Вони знаходили сліди перебування тут стародавніх людей, їх поселень, могили, окремі речі.

Поступове накопичення таких пам’яток і відомостей приводить до впевненості в необхідності не тільки зберігати чи оберігати, але і вивчати, досліджувати, публікувати.

Одеса і тут була на передових позиціях. Саме в нашому місті в 1825 році появився і до цих пір працює і існує Археологічний музей, а в 1839 р. – виникло Товариство історії і старожитностей. Це були, по суті, перші паростки формування археології, як самостійної наукової дисципліни. Яскравим прикладом цього являються «Записки» Товариства – унікальний альманах, який видавався протягом 75 років – до 1919 р.

Наступним етапом потрібно вважати 1920 – 1970 рр., коли музей – не дивлячись на ряд важких подій зовнішнього ( ІІ світова війна) і внутрішнього характеру, продовжував залишатись археологічним центром, джерелом унікальни експонатів. Це привертало увагу як і велико кількості людей, так і спеціалістів, утворивших в 1959 р. об’єднання, яке відродило традиції ХІХ століття – Одеське археологічне товариство.

Початок новому, сучасному етапові – був покладений в 1971 році – коли музей увійшов у структуру Академії наук і увібрав у себе ознаки не тільки унікального схову старожитностей, але і одного із ведучих науково – дослідницьких центрів археологічної науки.

Участь і організація масштабних виставок в країні і за кордоном, видання фундаментальних збірників статтей і монографій принесли музею заслужену світову славу.

Охоплення дослідженнями всієї України, долученим до нього пронесу нових учених дало можливість подавнити історію наших земель до раннього палеоліту — до 1 млн років тому, заповнити цей довжелезний період тисячами пам'яток і десятками археологічних культур, вибудувати їхню хронологію й періодизацію, висловити ідеї, що зачіпають буквально усі аспекти суспільного життя походження й етнічної інтерпретації творців певних явиш, моделей господарчої адаптації в різні періоди та в різних природних умовах, соціальної організації, матеріального й духовного потенціалу людських колективів.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Опубліковані джерела

1. Архів відділу археології Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології НАНУ, спр. 6. Звіт Відділу археології Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології АН УРСР за 1985 р. і ХІ п’ятирічку, 1985. – С. 250.
2. Архів відділу археології Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології НАНУ, спр. 8. Звіт Відділу археології Північно - Західного Причорномор’я Інституту археології АН УРСР, 1987 р. – С.450.
3. История археологической науки на Юге Украины в первые годы советской власти. Сергей Степанович Дложевский (1889 – 1930) [Електронний ресурс] / И.Корпусова, Т.Полесина // Одеського Історико-Краєзнавчого Музею. – 2007. – № 5. – Режим доступу до журн.: http://www.history.odessa.ua/publication5/ stat09.htm
4. Матяш І. Джерела до вивчення історії архівної освіти в Україні 1920-1930- х років / І. Матяш // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: міжвідомчий збірник наукових праць. – 2001. – Вип.3 – С. 350.
5. Научно-исследовательская работа Одесского археологического института (Из отчета Института за 1921-1922 г.) // Наука на Украине. Орган Научного комитета Укрглавпрофобра. – №4. – 1922. – С. 400.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ашрафіан А.А. Одеське археологічне товариство. «Матеріали з археології Північного Причорномор’я»/ № 3. – К.: 1960. – С. 64.
   1. Ашрафиан А. А. Организационное собрание Одесского археологического общества [Текст] / А. А. Ашрафиан // Записки Одесского археологического общества. – М., 1960. – Т. 1. – С. 34.
   2. Базилевич В. Киевский археологический институт / В. Базилевич // Борьба классов. – №1-2. – 1924. – С. 465.
   3. Боровой С.Я. К истории создания Одесского археологического института и его археографического отделения / С.Я. Боровой // Археографический ежегодник за 1978 год. – М., 1979. – С. 145.
   4. Боровой С.Я. К истории создания Одесского археологического института и его археографического отделения / С.Я. Боровой // Археографический ежегодник за 1978 год. – М., 1979. – С. 175.
   5. Бурдо Н.Б. Исследование раннетрипольского поселения Слободка-Западная в 1980 г. [ Текст ] / Н. Б. Бурдо // Новые исследования по археологии Северного Причерноморья. – К., 1987. – С. 45.
   6. Бурдо Н.Б. Типы раннетрипольской керамики и ее орнаментации в междуречье Днестра и Южного Буга [ Текст ] / Н. Б. Бурдо, М. Ю. Видейко // Северное Причерноморье (материалы по археологии). – К., 1984. – С. 145.
   7. Ванчугов В.П. Работы Балтского отряда Причерноморской экспедиции [Текст ] / В. П. Ванчугов // Археологические открытия 1976 года. – М., 1977. – С. 295.
   8. Ванчугов В.П. Работы Балтского отряда Причерноморской экспедиции [ Текст ] / В. П. Ванчугов // Археологические открытия 1977 года. – М., 1978. – С. 306.
   9. Виндинг В.В. Сборник постановлений и распоряжений начальства по университету св. Владимира и прочим русским университетам. – К., 1872. – С. 320.
   10. Генинг В. Ф. Структура археологического познания (проблемы социально-исторических исследований). – К., 1989. – С. 80.
   11. Гудкова А.Ф., Охотников С.Б., Субботин Л.В., Черняков И.Т. Археологические памятники Одесской области: справочник. - Одесса, 1991.– С. 75.
   12. Дложевський С. Епіграфічні дрібниці (з нових матеріалів Північного побережжя Чорного моря)// ВОКК при УАН/ Ч. 4-5 . – Одеса: 1930. – С. 85.
   13. 3аремба С. Українське товариство охорони пам’яток історії і культури.Історичний нарис. — К.: Логос, 1998. — С. 53.
   14. Зевелев А.І. Історіографічні дослідження: методологічні аспекти. -М.: 1987. – С. 25.
   15. Зинковский К.В. Некоторые итоги раскопок раннетрипольского поселения Александровка [ Текст ] / К. В. Зинковский // Тези пленарних і секційних доповідей ХV наукової конференції Інституту археології. – Одеса, 1972. – С.135.
   16. Іванова С.В.,Ветчиннікова Н.Є. Поселення епохи бронзи та заліза в Одеській області // Археологія. - 1989. - № 2. - С. 95.
   17. Клейман И.К.Одесское археологическое общество в 1959—1965 годах. «Записки Одесского археологического общества»/ № 1. – Одеса: 1967. – С. 67.
   18. Клейн Л. С. Археологическая теория (проблема статуса и дефиниции)/ Л. С. Клейн // Проблемы археологии и этнографии. — Л.: Ленинградский университет, 1978. — В. 2. — С. 85.
   19. Ковалева И. Ф. История населения пограничья лесостепи и степи Левобережного Поднепровья в позднем энеолите — бронзовом веке.  — К., 1987. — С. 36.
   20. Козлов В.И. Охранные раскопки на черняховском могильнике в с.Нестоита Одесской области [ Текст ] / В. И. Козлов // Археологические памятники степей Поднестровья и Подунавья. – К., 1989. – С. 135.
   21. Константинеску Л. Традиційна археографія в курсах Київського археологічного інституту (інформативне повідомлення) / Л. Константинеску // Матеріали ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Київської археографічної комісії (Київ-Седнів, 18-21 жовтня 1993). – К., 1997. – С. 175.
   22. Красковский В.И. Памятники палеолита и мезолита Северо-Западного Причерноморья: археологическая карта. - К., 1978.; Сапожников И.В. Из истории изучения каменного века Северо-Западного Причерноморья // Новые исследования по археологии Северо-Западного Причерноморья. - 1986. - С. 220.
   23. Курінний П. Історія Археологічного знання про Україну / П. Курінний. – Мюнхен, 1970. – С. 136.
   24. Кутузова И., Костромина Т. Город-герой помнит их имена // Одесі — 200. Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції, присвяченої 200-річчю міста. — Одеса, 1994. — С.100.
   25. Левченко В.В. Історія Одеського інституту народної освіти (1920-1930-ті роки): позитивний досвід невдалого експерименту: монографія / В.В. Левченко. – Одеса: ТЕС, 2010. - С. 500 .
   26. Левченко В.В. Краєзнавство в Одеському інституті народної освіти (1920- 1930 рр.): становлення, напрями, традиції / В.В. Левченко // Краєзнавство. – №2. – 2011. – С. 150.
   27. Матяш И.Б. Археологические институты в Украине: вклад в развитие архивного образования / И. Матяш.Отечественные архивы. – 1999. – №6. – С. 100.
   28. Матяш І.Б. Архівна наука і освіта в Україні 1920-1930-х років / І.Б. Матяш. – К., 2000. – С. 591.
   29. Музичко О.Є. Південноукраїнські історики та російська академічна еліта: етапи та напрямки співпраці у другій половині ХІХ — на початку XX ст. / О. Є. Музичко // Історіографічні дослідження в Україні. — К., 2011. — В. 21. — С. 100.
   30. Охотников С.Б. Археология в Одессе. 185 лет Одесскому археологическому музею . – Одесса: СМИЛ, 2010. – С. 160.
   31. Охотников С. Б. Греческие колонии Нижнего Поднестровья — Одесса, 2000. — С. 56.
   32. Полищук Л.Ю. Раскопки трипольского поселения [ Текст ] / Л. Ю. Полищук // Археологические открытия 1983 года. – М., 1985. – С. 380.
   33. Полонська-Василенко Н. Спогади / [упоряд. В. Шевчук]. – К.:Києво – Могилянська академія, 2011. – С. 500.
   34. Присяжнюк О. М. Висвітлення проблеми розбудови системи охорони пам’яток Одеської області в радянській літературі / О. М. Присяжнюк // Наукові праці Чорноморського державного університету ім. Петра Могили. — Миколаїв, 2010: ЧДУ ім. Петра Могили, 2008. — Т. 121. — Вип. 108. Історія. — С. 150.
   35. Сапожникова І. В. Хозяйство и культура населения Южного Побужья в позднем палеолите и мезолите. - Одесса - СПб., 1995. – С. 199.
   36. Сапожников І.В., Сапожникова Г.В. Археологічні пам'ятки // Край Овідія: археологія і історія Овідіопольського району. - Одеса, 2005. - С. 8-50.
   37. Сахаров A.M. Про деякі питання історіографії історіографічних досліджень // Вісник Московського університету. Серія історії/ № 6. – М.: 1980. –С .65.
   38. Семенів М. Бібліографія праць проф. Дложевського // Записки Українського бібліографічного товариства в Одесі. – Одеса, 1930. – Ч. 4. – С. 95.
   39. Семенів М. Бібліографія праць проф. Дложевського // Записки Українського бібліографічного товариства в Одесі. – Одеса, 1930. – Ч. 4. – С. 100.
   40. Слабченко М. Культурно-наукове життя Одеси 1914-1924 рр. / М. Слабченко // Україна. – 1925. – С. 200.
   41. Славін Л. М. Створення Одеського археологічного товариства [Текст] / Л. М. Славін // З досвіду роботи музеїв УРСР. - К.,1961. - № 2. – С.100.
   42. Солодова В. Этнографические направления деятельности Одесской комиссии краеведения (1923–1930) / В. Солодова // Вісник Одеського історико-краєзнавчого музею. — Одеса, 2008. — № 5. — С.75.
   43. Станко В. Н. Отдел археологии Северо-Западного Причерноморья / В. Н. Станко // 50 лет Институту археологии АН УССР. — К., 1984. — С.120.
   44. Ульяновкський В. Університет Св. Володимира напередодні та в добу Української революції 1917–1920. Матеріали, документи, спогади / В. Ульяновський, В. Короткий. — К., 2000. — Кн.1. – С. 150.
   45. Фабрициус И.В. Археологическая карта Причерноморья Украинской ССР. Вып. І. - К., 1951. - С. 152.
   46. Хмарський В. М. Археографічна діяльність Одеського товариства історії та старожитно- стей. — Одеса: Астропринт, 2002. — С. 400.
   47. Шелов Д. Ш.Создание Одесского археологического общества. «Советская археология»// № 3. – М.: 1959. – С. 75.
   48. Шульц П.Н. Сообщения государственной академии истории материальной культуры. № 1. – М.:1931. – С.50.
   49. Щербина Н. Деякі аспекти розвитку археології в контексті історичного краєзнавства на Одещині [ Текст ] / Н. Щербина // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. – Науки: економіка, політологія, історія. – Одеса, 2005. – № 6 (18). – С. 275.
   50. Юркова О. Митрофан Довнар-Запольський та Донський археологічний інститут: точка перетину / О. Юркова // Архіви України. – 2009. – №5(265). – С. 250.

1 Наталія Полонська-Василенко. Спогади / Упор. автор вступ. статті Валерій Шевчук. – К.: Києво-Могилянська академія, 2011. – С. 15.

2 Генинг В. Ф. Структура археологического познания (проблемы социально-исторических исследований). – К., 1989. – С. 80.

3 Клейн Л. С. Археологическая теория (проблема статуса и дефиниции)/ Л. С. Клейн // Проблемы археологии и этнографии. — Л.: Ленинградский университет, 1978. — В. 2. — С. 8—17.

4  Ковалева И. Ф. История населения пограничья лесостепи и степи Левобережного Поднепровья в позднем энеолите — бронзовом веке.  — К., 1987. — С. 36.

5 Музичко О.Є. Південноукраїнські історики та російська академічна еліта: етапи та напрямки співпраці у другій половині ХІХ — на початку XX ст. / О. Є. Музичко // Історіографічні дослідження в Україні. — К., 2011. — В. 21. — С. 56-86.

6 Сапожникова І. В. Хозяйство и культура населения Южного Побужья в позднем палеолите и мезолите. - Одесса - СПб., 1995. – С. 199.

7 Охотников С. Б. Греческие колонии Нижнего Поднестровья — Одесса, 2000. — С. 56.

8 Шульц П.Н. Сообщения государственной академии истории материальной культуры. № 1. – М.:1931. – С. 31 -32.

9 Солодова В. Этнографические направления деятельности Одесской комиссии краеведения (1923–1930) / В. Солодова // Вісник Одеського історико-краєзнавчого музею. — Одеса, 2008. — № 5. — С. 6–12.

10  Ульяновкський В. Університет Св. Володимира напередодні та в добу Української революції 1917–1920. Матеріали, документи, спогади / В. Ульяновський, В. Короткий. — К., 2000. — Кн.1. – С. 150.

11 Дложевський С. Епіграфічні дрібниці (з нових матеріалів Північного побережжя Чорного моря)// ВОКК при УАН/ Ч. 4-5 . – Одеса: 1930. – С. 49 – 57.

12 Левченко В.В. Історія Одеського інституту народної освіти (1920-1930-ті роки): позитивний досвід невдалого експерименту: монографія / В.В. Левченко. – Одеса: ТЕС, 2010. - С. 430 – 432.

13 Левченко В.В. Краєзнавство в Одеському інституті народної освіти (1920- 1930 рр.): становлення, напрями, традиції / В.В. Левченко // Краєзнавство. – №2. – 2011. – С. 14-24.

14 Матяш І. Джерела до вивчення історії архівної освіти в Україні 1920-1930- х років / І. Матяш // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: міжвідомчий збірник наукових праць. – 2001. – Вип.3 – С. 271-302.

15 Научно-исследовательская работа Одесского археологического института (Из отчета Института за 1921-1922 г.) // Наука на Украине. Орган Научного комитета Укрглавпрофобра. – №4. – 1922. – С. 372-373.

16 Боровой С.Я. К истории создания Одесского археологического института и его археографического отделения / С.Я. Боровой // Археографический ежегодник за 1978 год. – М., 1979. – С. 96-101.

17 Шелов Д. Ш.Создание Одесского археологического общества // Советская археология. – 1959. - № 3. – С. 24.

18 Ашрафіан А.А. Одеське археологічне товариство. «Матеріали з археології Північного Причорномор’я»/ № 3. – К.: 1960. – С. 64.

19 Ашрафиан А. А. Организационное собрание Одесского археологического общества [Текст] / А. А. Ашрафиан // Записки Одесского археологического общества. – М., 1960. – Т. 1. – С. 34.

20 Шелов Д. Ш. Создание Одесского археологического общества [Текст] / Д. Ш. Шелов //Советская археология. – М., 1959. – № 3. - С. 24 – 25.

21 Славін Л. М. Створення Одеського археологічного товариства [Текст] / Л. М. Славін // З досвіду роботи музеїв УРСР. - К.,1961. - № 2. – С. 45 – 46.

22 Курінний П. Історія Археологічного знання про Україну [ Текст ] / П. Курінний. – Мюнхен, 1970. – С. 136.

23 Зинковский К.В. Некоторые итоги раскопок раннетрипольского поселения Александровка [ Текст ] / К. В. Зинковский // Тези пленарних і секційних доповідей ХV наукової конференції Інституту археології. – Одеса, 1972. – С. 92-95.

24 Бурдо Н.Б. Исследование раннетрипольского поселения Слободка-Западная в 1980 г. [ Текст ] / Н. Б. Бурдо // Новые исследования по археологии Северного Причерноморья. – К., 1987. – С. 5-16.

25 Бурдо Н.Б. Типы раннетрипольской керамики и ее орнаментации в междуречье Днестра и Южного Буга [ Текст ] / Н. Б. Бурдо, М. Ю. Видейко // Северное Причерноморье (материалы по археологии). – К., 1984. – С. 96-104.

26 Козлов В.И. Охранные раскопки на черняховском могильнике в с.Нестоита Одесской области [ Текст ] / В. И. Козлов // Археологические памятники степей Поднестровья и Подунавья. – К., 1989. – С. 88-92.

27 Полищук Л.Ю. Раскопки трипольского поселения [ Текст ] / Л. Ю. Полищук // Археологические открытия 1983 года. – М., 1985. – С. 344-345.

28 Ванчугов В.П. Работы Балтского отряда Причерноморской экспедиции [ Текст ] / В. П. Ванчугов // Археологические открытия 1976 года. – М., 1977. – С. 275-276.

29 Ванчугов В.П. Работы Балтского отряда Причерноморской экспедиции [ Текст ] / В. П. Ванчугов // Археологические открытия 1977 года. – М., 1978. – С. 306.

30 Щербина Н. Деякі аспекти розвитку археології в контексті історичного краєзнавства на Одещині [ Текст ] / Н. Щербина // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. – Науки: економіка, політологія, історія. – Одеса, 2005. – № 6 (18). – С. 136-143.

31 Станко В. Н. Отдел археологии Северо-Западного Причерноморья / В. Н. Станко // 50 лет Институту археологии АН УССР. — К., 1984. — С. 103-106.

32 Присяжнюк О. М. Висвітлення проблеми розбудови системи охорони пам’яток Одеської області в радянській літературі / О. М. Присяжнюк // Наукові праці Чорноморського державного університету ім. Петра Могили. — Миколаїв, 2010: ЧДУ ім. Петра Могили, 2008. — Т. 121. — Вип. 108. Історія. — С. 110-114.

33 Архів відділу археології Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології НАНУ, спр. 6. Звіт Відділу археології Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології АН УРСР за 1985 р. і ХІ п’ятирічку, 1985. – С. 250.

34 Архів відділу археології Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології НАНУ, спр. 8. Звіт Відділу археології Північно - Західного Причорномор’я Інституту археології АН УРСР, 1987 р. – С. 4.

35 Baнчyгoв B. П. фoн Штepн Э. P. и apxeoлoгия Ceвepнoгo Пpичepнoмopья нa pyбeжe ХІХ и XX веков [ Текст ] / В. Ванчугов. – Николаев, 2004. – С. 4 – 13.

36 Клейман И.К.Одесское археологическое общество в 1959—1965 годах. «Записки Одесского археологического общества»/ № 1. – Одеса: 1967. – С. 67.

37 Боровой С.Я. К истории создания Одесского археологического института и его археографического отделения / С.Я. Боровой // Археографический ежегодник за 1978 год. – М., 1979. – С. 140 – 145.

Відтворення історії розвитку польових та камеральних досліджень археологічних пам’яток Одеської області