МЕТОДОЛОГІЯ ПІЗНАННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

PAGE \* MERGEFORMAT 6

ІІ. МЕТОДОЛОГІЯ ПІЗНАННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Методологія наукового дослідження

Розвиток сучасного суспільства не мислиться без розвитку науки. Основними

напрямами, механізмами і способами розвитку науки є наукові дослідження. Наукові дослідження повинні здійснюватись за певними правилами, певним способом та методом. Тому для забезпечення наукового характеру дослідження науковці розробили певні правила, що втілюються в сукупності підходів, які складають методологію. Методологія (від грецьк. methodos – шлях дослідження чи пізнання; logos – вчення) це, по-перше – систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання, або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо. Вживаються поняття «методологія фізики», «методологія біології», «методологія пізнання космосу», «методологія соціології», «методологія економіки» та ін. Практична діяльність може спрямовуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального об’єкта, певної реальності, на потрібну спрямованість об’єктивного процесу, функціонування матеріальної системи чи її цілеспрямоване трансформування тощо. По-друге – це галузь теоретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної діяльності.

Осмислюючи теоретичний і соціокультурний досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основною категорією методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура, взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об'єкта і його зв'язок з пізнавальною метою чи цілями практичної діяльності. Методологія ставить перед собою завдання з’ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності, виявити ефективність і межі його продуктивного застосування. Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик і множинність рівнів – від принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність об’єднання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування. Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська методологія. Філософський метод, утворюючи систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному значенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає в себе різноманітні філософські системи й течії, то й філософська методологія являє собою множину методологічних програм, у яких вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських методологій не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій методології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, й самій методологічній теорії. Дослідники у своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.

Як систематизоване вчення про метод методологія виникла ще в епоху Нового часу, зокрема у філософії Ф.Бекона та Р.Декарта. Вагомий внесок у розвиток філософської методології зробили Сократ, Платон, Аристотель, Спіноза, Лейбніц, Кант, Гегель, Маркс, Мах, Пуанкаре, Гуссерль, Поппер, Копнін та інші.

Завданням методології було і є дослідження пізнавальної діяльності, що здійснюється у різних галузях науки, виявляє загальні закономірності функціонування й розвитку наукового мислення, розробляє загальнонаукові методи пізнання. Вважалося, що методологія досягла своєї вершини у формі марксистської (діалектико-матеріалістичної) методології. В ній порушувалась і вирішувалась вся сукупність логіко-гносеологічних та інших проблем. Та час показав, що претендувати на абсолютну істину вона не може, хоча й значна частина її положень "працює" й сьогодні. Спираючись на загальнонаукові методи, кожна конкретна наука розробляє власну методологію, яка проявляється, зокрема, у сфері окремих методик. Щодо них філософська методологія є загальною теорією методів. Методолога (методологію) завжди цікавить не безпосереднє відношення суб'єкта до об'єктивної реальності (природи, суспільства), а до теоретичної, духовної конструкції, що відображає цю природну й соціальну дійсність. Образно кажучи, методологія розпочинається з того, чим закінчується теоретична діяльність. Тому не сама навколишня дійсність, а теорія про цю дійсність є об'єктом дослідження методології. Отже, методологія прагне дати відповідь не на те, що є цей об'єкт, а як він є? Ще І.Кант запитував, як . можлива математика? Як можливе природознавство? Що необхідно взяти (засоби, прийоми, методи) і як їх застосовувати, щоб виникла теорія математики чи природознавства? Тут філософія неначе роздвоюється. З одного боку, вона є світоглядом, а з іншого – методологією. Звідси, власне, й філософський спосіб вирішення світоглядних проблем, а водночас і теоретична передумова методологічного дослідження. Методологія як вчення про прийоми, засоби, принципи наукового дослідження як найважливішою умовою свого існування потребує положень, які б вказували на те, що пізнавальний процес, хоч би в якій сфері він здійснювався, має загальні моменти.

Одним із різновидів методології є, методологія науки. Вона вивчає комплекс явищ, що належать до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення й функціонування. Методологія науки досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки й особливості наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні істинних знань. На цій основі вона виробляє принципи, норми й правила, які організовують і спрямовують пізнавальну діяльність.

У рамках методології науки найбільш розвиненими й внутрішньо структурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія та антропна методологія. Вона широко застосовувалася у практиці наукових досліджень (кінець XIX ст.), коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок у розвиток методології науки зробили Франке, Рассел, Уайтхед, представники віденського гуртка (Карнап, Фреге, Гілберт), Львівсько-Варпіавської школи (Айдукевич, Тарський, Лукасевич) та сучасні – Лакатос, Кун, Фейєрабенд, Поппер. Нині обґрунтовується думка про необхідність застосування альтернативного підходу в методології науки. На відміну від попереднього (стандартного) підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз несформованих структур та утворень, що стоять поза мовними виразами. Показовими в цьому плані є концепції Т. Куна та І. Лакатоса.

І насамкінець, стосовно типології методологій. Донедавна у вітчизняній філософській, суспільно-політичній літературі (словники, енциклопедії, посібники, підручники тощо) поділ здійснювався на наукову (марксистську, діалектико-матеріалістичну) та ненаукову (західну, буржуазну тощо) методологію. Сьогодні ідейно-політичні підвалини втрачають сенс. Нині дедалі частіше стає нормою методологічний плюралізм, утверджується методологічний обмін і співробітництво. Вітчизняні філософи, науковці широко застосовують методологію західних дослідників (біхевіоризму, прагматизму, неопозитивізму тощо). І навпаки, західні філософи, політологи, соціологи не відмовляються від методології діалектичного та історичного матеріалізму.

З урахуванням раціональних положень, сформульованих сучасними авторами у філософській, соціогуманітарній та природничо-науковій літературі, до основних структурних компонентів методології наукового пізнання на абстрактному рівні належать такі методи: 1) загальні; 2) загальнонаукові; 3) міждисциплінарні; 4) специфічні. Проте така класифікація є надто загальною. Конкретизувати її методи варто в контексті розмежування принципів, законів, категорій та їх гносеологічної ролі. Якщо дотримуватися цієї вимоги, то основними структурними елементами є:

• філософські принципи, до яких належать принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо;
• закони діалектики, які виконують і гносеологічну, і методологічну функції;
• категорії діалектики, найважливішими з яких є сутність і явище, зміст і форма, причина й наслідок тощо;
• загальнонаукові принципи, до яких передусім належать системний, структурно-функціональний, моделювання тощо;
• міждисциплінарні та дисциплінарні методи;
• закони та категорії конкретних наук, які виконують пізнавальну функцію й є інструментами дослідження.

Системи цих елементів можуть бути й іншими. Безперечним є лише те, що чим ширшим є об'єкт наукового дослідження, тим повніший арсенал методів необхідно використати для його пізнання. Обґрунтовані у сучасній юридичній літературі підходи до характеристики методології можливо об’єднати у декілька груп:

а) широкий підхід визначає методологію пізнання держави і права як науку про систему підходів та методів, способів наукового дослідження, а також теорію їх використання під час дослідження державно-правових явищ1 чи відносно самостійну сферу юриспруденції, в межах якої розглядаються умови та форми наукового пізнання держави та права, підстави, принципи та методи юридичних досліджень2;

б) вузький підхід характеризує методологію як вчення про методи3; обґрунтування методів пізнання дійсності, що застосовуються в науці4;

в) теоретичний характеризує методологію як застосування обумовленої філософським світоглядом сукупності певних теоретичних прийомів, принципів і категорій та методів дослідження державно-правових явищ5 або теоретична основа та способи організації пізнавального процесу, що характеризують пізнання з огляду його загальних форм, можливостей пізнавальних законів та механізмів, які зумовлюють логічну послідовність наукового дослідження6;

г) функціональний характеризує методологію як науку про метод, як систему методів, що застосовуються в процесі дослідження держави і права7 чи застосування сукупності принципів, категорій, прийомів та методів дослідження державно-правових явищ та процесів8.

На багатоманітність поглядів щодо методології вказує М.І.Козюбра. Він зазначає: «Одні автори під методологією розуміють її філософську, світоглядну сторони, інші ототожнюють методологію з діалектикою, загальнотеоретичними проблемами, треті вважають, що методологія – це самостійна галузь наукового знання, що виходить за межі філософського аналізу і являє собою вчення про метод і методи, нарешті, четверті заперечують визнання за методологією статусу самостійної науки, і розглядають її в якості системи принципів і логічних прийомів наукового пізнання9.

На нашу думку, найбільш доцільним є визначення теоретичних основ, принципів та методів дослідження, які використовуються теорією держави і права в процесі вивчення державно-правових явищ.

Методологія науки, у тому числі і теорії держави та права, має наступне значення:

– характеризує основу наукового пізнання;

– забезпечує об’єктивність вивчення державно-правових категорій;

– визначає залежність пізнання від суспільства, системи об’єктивних факторів;

– забезпечує істинність наукових знань;

– впливає на професійність аналізу об’єкта науки;

– характеризує зміст процесу пізнання;

– забезпечує єдність наукової діяльності.

Особливого значення методологія має для пізнання держави і права.

Значення методології у пізнанні держави та права:

– є умовою об’єктивного дослідження складної та проти річної сутності державно-правових процесів;

– забезпечує можливість отримання висновків про державу і право, які сприяють активному творчому використанню державно-правових інститутів;

– сприяє систематизації знань про об’єкт дослідження;

– використовується галузевими та спеціально-юридичними науками в процесі аналізу їх предмета;

– забезпечує наукову основу дослідження держави і права в період криз, реформ, перехідного стану розвитку;

– створює умови наукового дослідження перспектив розвитку державно-правової сфери;

– визначає рівень ідеологізації наукових пошуків;

– характеризує ступінь досконалості та розвину тості наукової діяльності.

Структуру методології, на нашу думку, складають:

– принципи наукового пізнання;

– система методів дослідження, що забезпечують науковий аналіз держави і права як об’єкта юридичної науки.

Теорія має фундаментальний характер, оскільки:

• надає філософським методам юридичного змісту;
• інтенсивно розробляє власний загальний метод аналізу державно-правових явищ, які слугують методологічним фундаментом галузевих та спеціальних юридичних дисциплін;
• узагальнює результати методологічних досліджень інших юридичних наук.

Принципи наукового пізнання

Пізнавальна роль теорії держави і права розкривається в процесі аналізу

принципів наукового пізнання, які складають зміст вимог теоретичних наукових досліджень і розробляються власне теорією як загальнотеоретичною наукою.

Принципи забезпечують істинність наукових знань, їх об’єктивність, неупередженість, фундаментальність. Це ідеї та положення, які є вихідними, універсальними, мають загальне значення та відображають суттєві положення теоретичних конструкцій.

Принципи наукового пізнання – це сукупність, ідей, положень та вимог, які мають науковий характер, є загальновизнаними та забезпечують єдність процесу пізнання. Серед них виокремлюють наступні:

• принцип всесторонності забезпечує дослідження держави і права не як окремо взятих категорій, що мають самостійне значення, а як складно структурних багатоаспектних явищ, які взаємодіють з іншими явищами. Результатом дії цього принципу є дослідження сутності та природи держави і права, їх місця в суспільстві;
• принцип історизму створює можливість дослідження державно – правових явищ з урахуванням історичного досвіду їх функціонування і розвитку. Завдяки цьому принципу досліджуються явища державно-правової дійсності, які мають тривалу історію функціонування. Принцип визначає відповідність явища меті його створення та ступінь ефективності їх функціонування, а отже, і значення для суспільства;
• принцип комплексності забезпечує вивчення держави і права як категорій, що є предметом вивчення інших юридичних і суспільних наук. Мова йде про філософію, соціологію, політекономію та політологію. Досліджуючи ці категорії системою наук, ми отримуємо об'єктивні знання про особливості функціонування держави і права в суспільстві та їх значення в процесі регулювання різноманітних сфер його життєдіяльності;
• принцип професіоналізму полягає у наявності певних вимог до дослідника, які полягають у наявності професійних знань, умінні їх застосовувати, обізнаності у сутності уже існуючих наукових ідей та положень, умінні передбачати суспільні процеси, можливості обґрунтувати і відстояти власну позицію, умінні до узагальнень та обґрунтування перспектив державно-правової сфери і підвищення ефективності державно - правових інститутів;
• принцип гласності полягає, з однієї сторони, у доступності результатів наукових досліджень до громадськості, наявності наукової новизни досліджень та їх значимості для практики. А з іншої сторони, цей принцип обумовлює наявність закритих досліджень, які торкаються державних і суспільних інтересів та належать до сфери державної таємниці;
• принцип відповідальності забезпечує відповідність наукових досліджень суспільним інтересам та потребам, необхідність розробки наукової проблематики, що витребувана практикою та можливість притягнення до однієї із форм відповідальності суб'єкта, наукової ідеї та теорії якого розпалюють суспільну ворожнечу чи створюють загрозу для людства;
• принцип системності визначає необхідність врахування вже існуючих наукових ідей та положень, постійне і безперервне здійснення наукових пошуків та забезпечення врахування висновків інших наук у процесі вивчення держави і права.

В.М.Хропанюк виокремлює ще принципи об’єктивності, що полягає у істинному відображенні державно-правової дійсності в науковому знанні, вивчення її такою, яка вона існує реально; конкретність – точне врахування умов, в яких знаходиться об’єкт пізнання, виокремлення галузевих властивостей, зв’язків та тенденцій його розвитку; плюралізм полягає у багатоаспектності досліджень, що створює оптимальну систему знань, в яких відображаються об’єктивні дані про державу і право10.

Принципи наукового пізнання, на нашу думку, є:

– важливою складовою методології юридичної науки;

– це ідеї, що розробляються теорією держави і права;

– це засіб забезпечення наукової основи отримання нових знань про державу і право; це важлива умова отримання істинних, об’єктивних знань;

– це засіб забезпечення єдності багатоаспектного та багаторівневого пізнання державно-правових категорій;

– це вимога наукової діяльності сучасного вченого-правознавця.

Методи дослідження держави та права: поняття та підходи до класифікації

Характеризуючи методи дослідження держави і права, необхідно враховувати наступні положення:

– методи мають світоглядове філософське підґрунтя;

– теорія держави і права як фундаментальна юридична наука інтенсивно розробляє власний апарат методів аналізу державно-правових явищ, який слугує методологічним фундаментом галузевих та спеціальних юридичних дисциплін;

– специфіка різноманітних форм прояву державно-правових явищ та процесів, що мають галузеву націленість, вимагає розробки спеціальних способів та прийомів дослідження.

Незважаючи на відсутність у сучасній теоретичній літературі концептуальних розбіжностей у розуміння методу дослідження, можливо виокремити певні аспекти аналізу цієї категорії. На нашу думку, існуючі визначення можливо класифікувати за основними акцентами та значенням на наступні напрямки:

– пізнавальний, що характеризує метод як засіб орієнтації та націлення на певні пізнавальні підходи та дії з метою аналізу та розуміння сутностей і закономірностей11;

– функціональний визначає метод як спосіб вивчення реальної дійсності, загальні вихідні принципи, на яких базується наука12;

– структурний аналізує методи як сукупність засобів та способів отримання об’єктивних достовірних, обґрунтованих знань про державу і право13;

– цільовий орієнтує систему розумових і практичних операцій на виділення конкретних пізнавальних завдань з урахуванням визначеної пізнавальної мети14;

– поліструктурний випливає із знання закономірностей розвитку об’єктивної дійсності і досліджувального предмета, явища, процесу; є способом досягнення певних результатів у пізнанні і практиці; є системою правил і прийомів підходу до вивчення явищ та закономірностей природи, суспільства, мислення15.

Методи, що розробляються теорією держави і права, використовуються галузевими юридичними науками. Збагачення методології відбувається за рахунок спеціальних та приватних методик, що узагальнюються. Саме методи орієнтують на певні пізнавальні підходи до аналізу та розуміння природи, сутності та закономірностей, які складають предмет загальної теорії держави і права. Поліструктурність методології зумовлює проблему класифікації її елементів. Вчені не в змозі дійти єдиної думки щодо структури та змісту методів16.

Історичний світовий досвід державно-правового розвитку, довготривалий період дослідження державно-правових реалій обумовлюють різноманітність підходів до вивчення держави і права. Багатоманітність політико-правових доктрин може бути зведена до наукових поглядів.

О.М.Чащин виокремлює такі групи методів юриспруденції:

а) всезагальні, що являють собою універсальні принципи дослідження об’єктивної правової дійсності. До їх числа належать діалектичний та метафізичний методи;

б) загальнонаукові, що використовуються всіма науками, застосовуються не на всіх стадіях наукового пізнання, а для пізнання об’єктивних закономірностей держави та права. До них належать аналіз, синтез, системний та функціональний методи, експеримент, моделювання, абстрагування, ідеологізація, узагальнення, обмеження, аналогія, спостерігання, формалізація;

в) приватнонаукові, які використовуються певними юридичними науками (соціологічний, статистичний, кібернетичний, математичний, історичний);

г) приватноюридичні, що характеризують певну юридичну науку (дисципліну). Серед них: порівняльно-правовий, формально-юридичний17.

Темнов Є.І. виокремлює основні підходи до вивчення держави і права, що надають можливість дослідити ці категорії з точки зору емпіричного та раціонального, логічного та історичного. Філософську світоглядову основу дослідження держави і права складають діалектичний та метафізичний принципи, матеріалістичний та діалектичний методи, гностицизм та агностицизм, монізм, дуалізм чи плюралізм. Спеціальні методи визначають роль теорії держави і права у забезпеченні єдності наукового аналізу держави і права. Серед них виокремлюються конкретно-соціологічний, порівняльно-правовий, формально-логічний, правове моделювання, статистичний, математичний та кібернетичний методи18.

І.С.Казнахорова вважає, що у методології юридичної науки варто виділити такі рівні засобів пізнавальної діяльності:

1) філософсько-автономні підходи, що обумовлюють заснованість пізнання держави і права на філософських засадах матеріальності та єдності, руху, розвитку, взаємозалежності, суперечливості, історизму, об’єктивності, всебічності, аналізу, синтезу, єдності теорії та практики;

2) загальнонаукові методи, застосування яких обмежене сферою юриспруденції. До них належать формально-логічний, системно-структурний, метод конкретно-соціологічних досліджень, статистичний метод та моделювання;

3) спеціальні методи, що обумовлюють рівень спеціально-юридичних засобів пізнавальної діяльності.

Серед них методи тлумачення, замовлення програми, аксіології, вироблення правових рішень19.

В.Л.Кулаков під методом дослідження розуміє прийоми, правила, за допомогою яких досліджується предмет, отримуються нові засоби20. За ступенем поширеності він розрізняє загальні методи як філософські, світоглядові підходи, що відображають універсальні мислення. Це метафізика та діалектика. Загальнонаукові методи застосовуються на окремих етапах пізнання. Серед них аналіз, синтез, системний та функціональний підходи, метод соціального експерименту. І, нарешті, приватно наукові методи.

Деякі автори виокремлюють дві групи методів дослідження – загальнонаукові, що визначають загальні підходи, всезагальні принципи відображення, що використовуються всіма науковцями, та приватнонаукові, які застосовуються певною групою науковців. До першої групи методів належать діалектичний та матеріалістичний, а до другої – методи аналізу, синтезу, дедукції, моделювання, системний та структурно-функціональний підходи21.

М.М.Рассолов в системі юридичних методів розрізняє основні філософські, які створюють фундаментальне розуміння загальних напрямків розвитку держави і права; загальнонаукові, що застосовуються на окремих стадіях пізнання держави і права, а також приватно-наукові, які забезпечують можливість отримати конкретне знання з питань держави та права22. Такої ж позиції дотримується Л.Ю.Морозова23.

Дещо дискусійним є підхід до класифікації методів дослідження держави і права, обґрунтований М.В.Цвіком та О.В.Петришиним. Ними запропоновано 4 групи методів, які складають методологію юриспруденції: 1) загальний (філософський) підхід, який створює світоглядну основу правознавства завдяки застосування діалектичного, матеріалістичного, метафізичного, фемеонологічного, герменевтичного, синергетичного, антропологічного та комунікативного методів; 2) загальнонаукові методи зображення держави і права, що конкретизують філософський підхід та включають логічний, історичний та системний методи; 3) спеціальні, які розроблені іншими конкретними науками та застосовуються в процесі дослідження держави і права (статистичний, конкретно-соціологічний, психологічний, кібернетичний, моделювання, експериментальний); 4) власні методи правознавства надають можливість аналізу державно-правових явищ з точки зору функціонально-логічного та порівняльного підходів24.

Дещо інший підхід до класифікації методів запропонували Ю.А.Ведєрніков та А.В.Папірна В якості методів науки теорії держави і права вони визначили загальнофілософські (діалектичний та метафізичний); загальнонаукові (історичний, системний, функціональний, соціологічний, статистичний); загальнологічні (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, абстрагування) та спеціально-наукові методи (порівняльний, правовий експеримент, правове прогнозування)25. Деякі автори спрощено розуміють методи юридичної науки. Так, О.В.Малежин виокремлює філософські методи, до яких належать діалектичний та історико-матеріалістичний, теоретичні методи (системно-структурний, функціональний, порівняльний, статистичний, соціологічний) та специфічні методи, серед яких формально-логічний, порівняльно-правовий, теоретико-юридичний та правового експерименту26.

Акцентуючи увагу на першочерговому значенні філософських знань, В.М.Протасов та М.В.Протасова виокремлюють: а) всезагальні закони та категорії, які є універсальними та поширюються на всі явища оточуючого світу, у тому числі і державу та право. Серед них: закони та категорії філософії, загальні філософські підходи та філософські знання; б) загальнонаукові підходи є перехідними від всезагальних до спеціальнонаукових методів. Основними з них є системний, симергетичний, структурний, функціональний, інформаційний методи; в) приватно-наукові юридичні методи складаються шляхом використання методологічних прийомів конкретних наук. До них належать історико-правовий, порівняльний, конкретно-соціологічний, статистичний, прогностичний, кібернетичний, психологічний, формально-догматичний. Особливе місце відводиться методам, пов’язаним із законами та формами мислення людини. Це логічні методи, які є універсальними і являють собою способи пізнання оточуючого світу. Це аналіз, синтез, індукція, дедукція, порівняння, екстраполяція27.

Л.П.Рассказов, окрім всезагальних, загальних, спеціальних та приватних методів, в якості самостійного елементу методології виокремлює принципи теорії держави і права28. На думку В.Е.Теліпка, методи вивчення держави і права необхідно класифікувати на загальнонаукові, що мають філософську основу та передбачають використання діалектичного, матеріалістичного, метафізичного та ідеалістичного методів. Другу групу складають конкретно-наукові методи, які формулюються теорією держави і права та виявляються в історичному, соціологічному, логічному, функціональному, порівняльному, формально-догматичному, системно-структурному та статистичному прийомах дослідження29.

Найбільш оригінальною є позиція В.М.Сирих, який виокремлює методи теорії держави і права в залежності від стадій пізнання. Мова йде про: а) методи збору та узагальнення одиничних фактів. На цій стадії пізнання застосовуються методи тлумачення, конкретно-соціологічні методи, соціально-психологічні та порівняльно-правові методи; б) методи теоретичного пізнання держави і права характеризуються як сходження від конкретного до абстрактного, догматичний метод; в) методи системного дослідження (системно-структурний, аналогії, синтезу, абстрагування)30.

У монографічному дослідженні «Проблеми предмета і методології загальної теорії права» В.О.Козлов обґрунтовує можливість розподілу методів в залежності від аспекту методології. Автор виокремлює гносеологічний аспект методології правопізнання, що виступає в якості філософської основи пізнання; онтологічний аспект, що забезпечує пізнання закономірностей державно-правових категорій та інструментальний аспект методології право пізнання, що надає можливості дослідити науково-практичну юридичну діяльність31.

На думку А.Машкова, найбільш правильною та продуктивною уявляється класифікація методів пізнання за якісним та кількісним критеріями. З точки зору поширеності методу серед наук (кількісний критерій) розрізняються загальні методи, що використовуються у більшості наук (структурно-функціональний, системний, індукція, дедукція, приватнонаукові, які використовуються деякими науками (соціологічні, моделювання); приватні, що використовуються однією наукою. За якісним критерієм, тобто відповідно до механізму формування, методи класифікують на загальні та конкретно-наукові, що є результатом конкретизації загальних методів до предмету дослідження певної науки32.

Таким чином, підходи вчених до виокремлення методів дослідження є різноманітними. Це обумовлюється, на нашу думку, системою об’єктивних та суб’єктивних чинників. Об’єктивними умовами такого стану речей є:

– наступність досліджень методів вивчення держави і права;

– складність державно-правових категорій з точки зору їх структури, сутності, функціонального призначення та природи;

– залежність наукових досліджень від ідеологічного спрямування науки;

– спричиненість наукових ідей ступенем розвитку економічної сфери життєдіяльності суспільства;

– державна підтримка досліджень, що відповідають державним інтересам;

– наявність суспільного інтересу підтримки наукових ідей та положень;

– основоположний характер методологічних досліджень для розуміння державно-правових явищ;

– панування тривалий період марксистсько-ленінської методології дослідження держави і права;

– плюралістичний характер сучасної науки.

Суб’єктивний характер багатоманіття ідей щодо методів дослідження держави і права пов’язується з:

– рівнем професійної підготовки вчених;

– історичним підходом отримання ними професійних знань;

– сприйняттям певних ідеологічних установок;

– розумінням збагачення і ролі методів у дослідженнях держави і права;

– змістом, який надається вченими тому чи іншому методу дослідження;

– сприйняттям чи відхиленням визначених методів вивчення держави і права.

Необхідно зазначити, що на відміну від категорії «методологія», яка сприймається по-різному, поняття «метод» розуміється практично однозначно. Він характеризується як «спосіб теоретичного засвоєння фактичного матеріалу, перш за все у світоглядовому сенсі – в сенсі загального підходу до дослідження33, напрацьовані на основі пізнання об’єктивних закономірностей способи, прийоми та процедури наукового дослідження34, сукупність прийомів, способів пізнання об’єкта і предмета науки35.

На нашу думку, метод являє собою сукупність правил та прийомів дослідження, які забезпечують орієнтацію суб’єкта стосовно аналізу об’єкту науки.

Саме таке визначення надає можливість виокремити наступні ознаки методу науки теорії держави та права:

– це прийоми дослідження;

– це прийоми, що мають ієрархічний характер;

– це категорія, що має світоглядові значення;

– це засіб дослідження об’єкта науки;

– це категорія, що забезпечує єдність науки;

– це засіб визначення місця кожної науки в системі наукових знань;

– це основний засіб забезпечення приросту наукових знань.

Діалектика як метод наукового пізнання держави і права

Термін «діалектика» походить із Давньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом. Саме діалог між

людьми, які намагаються переконати один іншого, й дав назву діалектичному методу в філософії. В різні часи й епохи виникали різні форми діалектичної думки36.

Матеріалістична діалектика тривалий час сприймалась як основний прийом дослідження. Його складають вихідні, об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип полягає у єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає, що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому.

Принципами власне діалектики можливо назвати принципи загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв'язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ.

Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дійсності: а) об'єктивно, б) у русі, в) у розвитку, г) у саморусі, д) у саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей цих предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясування внутрішніх джерел руху і розвитку. Це означає, що діалектика виходить із визнання того факту, що предмети і явища мають у своїй основі протилежності, існують через єдність цих протилежностей. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності і боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних змін у якісні, на принцип заперечення. Як бачимо, у філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи і буття, і усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо37.

Гегелева діалектика

До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель не заперечує існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає її наукою про елементарні форми і закони правильного мислення – формальна логіка. Гегель намагається подолати суб'єктивістське тлумачення логічних форм і дати їх об'єктивне тлумачення як форм живого, реального змісту, форм розвитку всього конкретного змісту світу і його пізнання. Тому він ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати усі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього існуючого.

Наука про буття за Гегелем розглядає дійсність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Синтез чуттєвого сприйняття відбувається у діяннях, які перетворюють фрагменти уявлень про буття в єдину цілісну дію щодо внесення змін у дійсність.

Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь-яке начало є не розвинений результат, а результат є розвиненим началом. Мислення починається з відчуття, походить з емпірії, але це тільки вихідний рівень мислення, початковий етап власної діяльності. Думки, поняття, категорії, що досліджуються Гегелем, утворюють щаблі мислення, що само себе визначає. Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається шляхом переходу від однобічностей, абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом. Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Гегелю вдалося довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.

Логіка Гегеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Гегелем рухом самої об’єктивності. Гегелівська ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза – антитеза – синтез. Кожна логічна категорія, як і кожний розділ всього курсу логіки, як і кожна частина філософської системи в цілому розвиваються тріадичним порядком: буття – сутність – поняття, чутливість – розсудок – розум, одиничне-особливе-всезагальне... Тріадичність самодіяльності поняття – це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Діалектичний синтез протилежностей здійснюється або підкоренням протилежних сторін, категорій третьою, вищою (причина – дія – взаємодія), або встановленням субординації (підпорядкування).

Гегель розрізняв два підрівні діалектичної логіки: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємопереходи, та розумну діалектику, що вміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Гегеля. Узагальненим виразом розумної діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення38.

Діалектика як методологія наукових досліджень.

Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції – метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни; розумінням зв’язку старого і нового; механізмом переходу від старої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного знання, суті пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою наукової картини світу.

Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі позиції – позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або «консервативна») позиція. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, «ліквідації» того, що є, для розвитку того, що буде. Однак, ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге, – діалектичний як «зняття», тобто не просто знищення старого, а затримання того, що необхідне для дальшого розвитку нового.

Радянська філософія в цілому, як правило, «теоретично» обґрунтовувала вже здійснене, не зважаючи на його придатність, розумність і необхідність, коментувала «історичні» рішення з'їздів і пленумів ЦК партії в плані їх апологетики. В радянських умовах консервативний бік діалектики перебільшувався, можна сказати, абсолютизувався, догматизувався. На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизували критичний, негативний бік діалектики. Точніше кажучи, не перебільшували, а вважали цей бік сутністю діалектики39.

Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр.

Теодор Адорно (1903-1969) – німецький філософ, соціолог, представник так званої «франкфуртської» школи. Автор низки праць з філософії, в тому числі такої, як «Негативна діалектика» (1966). Розвинув ідею заперечення в його абстрактному, тобто нігілістичному розумінні, коли заперечення перестає бути моментом переходу до нового. Діалектика Гегеля «в руках» Адорно перетворюється в анти-системну, «заперечливу діалектику» всього сутнього.

Жан-Поль Сартр (1905-1980) – французький філософ і письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Йому належить ряд праць з проблем філософії, в т.ч. праця «Критика діалектичного розуму» (I960). В його розумінні діалектика можлива в двох формах – «критичній» і «догматичній». Першою є «негативна» діалектика, що тлумачиться з точки зору філософії екзистенціалізму (філософії існування), друга – «консервативна», «догматична», «недостатньо революційна» марксистська діалектика.

Перейдемо до більш конкретного з’ясування основних положень і принципів «негативної діалектики» Т.Адорно і Ж.-П.Сартра.

1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як «негативна» діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення – негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятною. Отже, «негативній» діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку діалектики – як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.
2. «Негативна» діалектика властива суб’єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об’єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як «неприязнь», «відсутність», «жаль», «стурбованість», «розгубленість», «жах», «тривога», «неуважність»" і т.д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. Тут Сартр має рацію. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб'єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діалектику – об’єктивну, яка панує в усій природі.
3. Суб’єктом, здійснювачем, «реалізатором» заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. «Я» – єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, «людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість». Ця здатність заперечення всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, «для-себе-буття». Таким чином, суб’єктивність заперечення в «негативній» діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям.

«Негативна» діалектика за своєю сутністю є суб’єктивною діалектикою. Тут необхідно підкреслити два моменти: а) справді, у людському суспільстві суб’єктом заперечуваності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т.п.; б) в природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб’єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції «негативної» діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.

1. «Негативна» діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про «заперечення заперечення», котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивність (Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до абсолютної негації. Адорно навіть марксистів звинувачував у недостатній «революційності», «консерватизмі», оскільки вони, мовляв, визнають спадкоємність у суспільному розвитку.

Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації – ось характерна риса «негативної» діалектики. Будь-яка діяльність, активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для з’ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запереченні є і момент ствердження, момент позитивного. Якщо, наприклад, я стверджую, що «ця річ неякісна», то цим я одночасно підтверджую, що є речі якісні. Це по-перше, і, по-друге, в неякісній речі не може бути все неякісне40.

Висновки, що випливають з вищевикладеного, можна звести до кількох основних положень.

1. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки весь навколишній світ перебуває в русі, зміні і розвитку, діалектика у своїй основі неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює в мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, біжучості, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категорійний апарат, закони і принципи, котрі адекватно відображають у мисленні зміни і взаємопереходи, оскільки самі є рухливими і змінними. Без розуміння цього, без врахування діалектики суперечностей і рушійних сил розвитку в будь-яких природних і суспільних системах об’єктивної дійсності істинне пізнання неможливе.
2. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об’'єктивних процесів. Вона дає змогу знаходити нові грані речей, нові повороти, зв'язки, способи усвідомлення дійсності, що розвиваються, і тим самим відтворювати її в усій складності, суперечливості, багатогранності, з безліччю відтінків підходу до буття, наближення до нього. Діалектика, на відміну від інших концепцій розвитку, розглядає предмети і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому взаємному зв’язку, а, отже, і у взаємодії та суперечливості. Процес розвитку можна зрозуміти і відтворити у мисленні тільки з урахуванням цього. Тому діалектика є альтернативою усіх теорій, вчень, течій і напрямків, котрі відкидають, ігнорують чи фальсифікують об’єктивні принципи зв’язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення, таких, як метафізика, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм, «негативна» діалектика.
3. У своєму розвитку людство нагромадило величезний досвід узагальнення об’єктивної дійсності, що дало змогу розкрити її закони, виділити категорійний апарат для з’ясування сутності речей, виробити методи і форми пізнання, показати всю складність і діалектичну суперечливість пізнання. Тому теорія пізнання не може не бути діалектичною, не може обійтись без законів діалектики, її категорій і принципів. Іншими словами, закони, категорії та принципи діалектики є одночасно й законами, категоріями і принципами самої теорії пізнання.
4. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити у мисленні таку рухливість в об’єктивній дійсності. Бо консерватизм думки, схильність до застарілих понять є серйозним гальмом на шляху пізнання світу, що змінюється. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності. Вона є логікою узагальнення світу, переходу від незнання до знання, від явища до сутності, від сутності одного порядку до сутності більш високого і т. ін. Діалектика як логіка відтворює у мисленні процес пізнання в усій його складності і суперечливості, взаємопереходах протилежностей. Тому сама логіка не може не бути діалектикою.
5. Закони діалектики відображають те, що є у самій дійсності. Вони становлять основний зміст об’єктивної діалектики, яка знаходить свій вияв у мисленні людини і становить основний зміст суб’єктивної діалектики. Звідси випливає, що закони діалектики, закони пізнання і закони мислення не можуть бути різними. Вони є однаковими, єдиними, тотожними і відображають лише різні аспекти діалектики: онтологічний, логічний і гносеологічний.
6. Погляд на діалектичний метод як єдинонауковий спосіб пізнання породжував у недалекому минулому певну недооцінку до спеціальних та приватних методів. В сучасних умовах стає більш очевидним, що в процесі пізнання державно-правових явищ простого розуміння основних положень діалектики є недостатньо. Окрім знання загальних законів та категорій діалектики важливо уміле використання загальними та приватними методами.

Хоча роль світоглядового філософського підходу є важливою, він не може замінити загальних методологічних категорій та принципів, напрацьованих загальною теорією держави та права, а також галузевими юридичними науками.

Загальнофілософські методи дослідження держави і права

Особливості теорії держави і права як науки визначаються не лише її предметом, а і методом. Ці засоби дослідження

сформувалися в ході історичного пізнання, тому кожний етап історії суспільства є одночасно новим етапом вивчення і пізнання державно-правових явищ. Узагальнивши існуючі в літературі наукові погляди стосовно класифікації методів, вважаємо за можливе виокремити наступні рівні прийомів вивчення суб’єкту теорії держави та права.

Загальнофілософські методи складають світоглядову основу дослідження держави і права. Вони створюють основу для розвитку теорії держави і права. Історичний досвід викликав до життя різноманітні політико-правові підходи, різноманітні наукові школи, які склали різні філософські світоглядові основи дослідження держави і права. Саме світогляд дослідника вимагає його відношення до конкретних проблем, його професійну орієнтацію та позицію41. Загальнофілософські методи надають можливість вивчити державу і право в нерозривному зв’язку із суспільною практикою. Суспільна практика, досвід державного будівництва, прийняття та дія юридичних норм мають суттєве значення при дослідження державно-правових явищ42.

Загальнофілософський рівень методології складають чотири методи, які мають філософську основу. Вони розробляються філософією і поширюють свою дію на всі без виключення науки. Юридичного змісту та значення цим методам надає теорія держави і права. Серед них:

а) матеріалістичний виходить із філософської ідеї про об’єктивність світу та його матеріальність. В процесі вивчення держави і права акцентує увагу на можливості пізнання цих категорій, їх залежності від економічних умов розвитку суспільства, об’єктивності держави і права та їх незалежності від свідомості людини. Процес виникнення держави пов’язується із розвитком матеріальної основи суспільства. Застосовується під час аналізу процесу виникнення держави завдяки розвитку економічних відносин та функціонування держави і права як надбудови над економічним базисом.

В процесі дослідження держави і права цей метод застосовують для визначення впливу економічних відносин на державу і право на етапах їх виникнення, функціонування та вдосконалення. Первинним у співвідношення економічної системи, держави і права первинна роль належить економічним відносинам як базисним у суспільстві.

б) діалектичний засновується на ідеї про всезагальні закони розвитку природи, суспільства, людини, про взаємозв’язок явищ, їх розвиток та вдосконалення. Юридичний зміст цього методу полягає у виокремленні історичних етапів розвитку держави і права, можливості їх вдосконалення, взаємодії з іншими суспільними категоріями та сферами.

В загальному ланцигу пізнавального процесу діалектика користується напрацьованими категоріями як інструментами проникнення в природу явища, що вивчається: одиничне, особливе та загальне; форма і зміст, сутність і явище мають для теорії держави і права першочергове значення43.

Застосування матеріалістичного та діалектичного методів надає можливість зробити наступні висновки в результаті дослідження держави і права:

• держава і право – це об’єктивно існуючі категорії;
• вони мають суспільний характер;
• держава і право є змінними явищами, які розвиваються;
• державно-правові, політичні, економічні, культурні, національні процеси взаємопов’язані;
• державно-правові явища слід вивчати у зв’язку з юридичною практикою.

в) ідеалістичний метод існує у двох формах. Об’єктивний ідеалізм виникнення і функціонування держави пов’язує з божественною силою чи об’єктивним розумом. Суб’єктивний ідеалізм ці причини пов’язує зі свідомістю людини, із узгодженням волі людей. Розвиток держави і права визначають не зовнішні соціальні фактори, а внутрішнє духовне начало44. Його застосування відбувається через вивчення ідей, наукових теорій і концепцій як категорій, які є первинними по відношенню до базису. Застосовується при визначенні природи права, співвідношення природного та позитивного права, взаємозв’язку права та держави, права та моралі, пріоритету прав людини, сутності правосвідомості45;

г) метафізичний розглядає державу і право як вічні та незмінні інституту, не пов’язані один з одним та іншими суспільними явищами. За його допомогою можливо зафіксувати сучасний стан держави і права, визначити їх ознаки на категоріальному рівні та дослідити сутність права, що полягає у впливові держави та права на суспільство і є незмінною. Держава ы право розглядаються як сталі категорії, що є незмінними з точки зору природи, функцій та призначення у суспільстві. Змінними є лише форми і методи здійснення державного управління.

Уявляється, що всі філософські методи мають право на використання в процесі вивчення держави і права. Сучасна наука виходить із плюралізму застосування прийомів філософського рівня для вивчення державно-правової дійсності. Філософські методи не існують ізольовано, кожен із них поглиблює уявлення про певну сторону державно-правових явищ, а в сукупності вони розкривають ці явища в цілісності та багатоманітності їх прояву. Надання переваги одному із методів призводить до однобічності досліджень, а, отже, їх необ’єктивності.

Необхідно також зазначити, що в сучасній науці до системи філософських методів відносять:

• феноменологічний, який формулює поняття життєвого світу як сукупності думок, очевидностей, які не потребують доказів та надають державі і праву нормативності;
• герменевтичний, в межах якого розуміння права розглядається як основа правової реальності, що включає інтерпретацію;
• синергетичний дозволяє краще зрозуміти процеси управління в державно-правовій сфері;
• антропологічний полягає у людському вимірі правових явищ;
• комунікативний аналізує державу і право як форми взаємодії суб’єктів46.

Загальнонаукові методи пізнання держави і права

Світоглядові філософські методи, що поширюються на всі без виключення науки,

складають основу наукового пізнання. Однак, складний і багатоаспектний характер об’єкту будь-якої науки обумовлює необхідність конкретизації філософських методів шляхом створення системи загальнонаукових прийомів дослідження. Вони являють собою прийоми та способи дослідження, що застосовуються для вивчення певної сторони чи якості явища або категорії, яка складає предмет науки. В юридичній науці загальнонаукові методи:

• розробляються суспільними науками;
• забезпечують об’єктивне дослідження державно-правових явищ;
• виокремлюють особливості державно-правового впливу;
• характеризують загальні закономірності держави і права;
• використовуються всіма юридичними науками;
• забезпечують єдність юридичної науки;
• конкретизують філософські методи до юридичних досліджень;
• визначають рівень розвитку юридичної науки;
• характеризують ступінь відповідності наукових досліджень держави і права об’єктивним умовам суспільного розвитку та суспільним потребам.

До загальнонаукових належать:

Історичний метод забезпечує можливість простежити динаміку розвитку державно-правових явищ і процесів певного історичного періоду. Його метою є визначення загальних закономірностей розвитку держави і права та характеристика ефективності функціонування явищ, які мають тривалий історичний період шляхом співвідношення мети їх створення та реального значення для суспільства. Цей метод застосовується також для аналізу історичних документів, джерел, судових рішень для формування теоретичних висновків стосовно явищ, подій та юридичної практики, які існували у різноманітні періоди життя людського суспільства.

Порівняльний метод передбачає зіставлення юридичних понять, державно-правових явищ та правових процесів. Надає можливість дослідити процеси зародження держави і права, виокремити загальні та особливі риси інститутів та процесів, які характеризують різноманітні держави та правові системи, визначити позитивні риси чи досвід з метою їх запозичення у практику національного державно-правового будівництва. Здійснюється в три етапи – вивчення кожного з аналізованих явищ чи категорій окремо; співставлення їх рис та ознак; виокремлення загальних рис та особливостей. Порівняння може здійснюватись у двох напрямках – горизонтальному, коли порівнюються державно-правові явища одного і того ж періоду (напр., сучасна форма правління Франції та України), та вертикальному, коли порівняння здійснюється в історичному ракурсі (порівняння Конституції УРСР 1937 та 1978р.).

Порівняльний метод відображає посилення інтеграційних процесів у світі, тому його значення зростає. За своєю природою він є комплексним, оскільки має філософську базу, використовує метод аналогії та включає формально-логічні та спеціально-юридичні прийоми47.

Формально-логічні методи займають особливе місце в системі методів. Одні автори відносять їх до системи загальних методів48, інші вважають їх вищими за значенням, ніж всезагальні філософські методи49, треті характеризують ці методи як універсальні, які за своєю природою не є науковими методами у повному значенні, оскільки є способами пізнання оточуючого світу, обумовлені законами мислення людини50. На нашу думку, належність процесу дослідження державно-правових категорій до мислення обумовлює застосування логічних прийомів саме в якості методів, притаманних будь-якому процесу дослідження держави і права. Особливістю цих методів є їх заснованість на законах і формах мислення, які застосовуються формальною логікою. Найважливішими із них є:

аналіз – полягає у розчленуванні державно-правових явищ на складові елементи та дослідженні змісту і сутності кожних з них. Прикладом може слугувати розподіл норми права на гіпотезу, диспозицію та санкцію з метою визначення їх різновидів, способів викладу та призначення. В теорії держави таким прикладом є розподіл апарату держави на складові, якими є органи держави, з метою виокремлення їх ознак, різновидів, принципів функціонування та належних повноважень;

синтез – логічний прийом, який є протилежним аналізу. В результаті характеристики складових будь-якого державного явища ми узагальнюємо його з метою створення загального, цілісного уявлення про правову категорію чи державно-політичне явище. Так, аналізуючи особливості норм права, інститутів та галузей, ми можемо отримати уявлення про систему права як категорію, яка має самостійне значення та складну структуру. Визначаючи особливості форми правління, устрою та політичного режиму, ми характеризуємо форму держави як зовнішній вияв організації та функціонування держави;

індукція – засновується на русі від окремого, особливого до загального та закономірного; на висновках від особливого до загального. За його допомогою здійснюється поетапне пізнання перевищених сторін чи властивостей державно-правових явищ з метою подальших узагальнень різноманітного рівня. Так, виокремлюючи особливості соціального регулювання первісного суспільства (окремо), ми аналізуємо процес ускладнення соціального регулювання (особливе) та визначаємо особливості формування права як об’єктивний результат розвитку суспільства (загальне), характеризуючи процес формування права, ми визначаємо закономірності соціального регулювання. Прикладом застосування цього методу в теорії держави є характеристика органу держави (одиничне), що надає можливість аналізу апарату держави (особливе), який, у свою чергу, є самостійним елементом механізму держави (загальне), розвиток якого визначає певні закономірності реалізації державою своїх функцій по управлінню суспільством;

дедукція – є способом мислення, зворотним від індукції. Використовується в процесі систематизації чи класифікації понять. Надає можливість забезпечити приріст знань через категорії, що є досліджені. Аналізуючи державу як суб’єкт міжнародних відносин (загальне), ми характеризуємо різноманітні зовнішні функції (зовнішньоекономічну як особливе) та відзначаємо особливості функції міжнародного економічного розподілу праці (одиничне). Знання та уявлення про правову систему та її закономірності забезпечить можливість дослідження її структурних елементів та особливостей (особливе), які, у свою чергу, поширюються на характеристику кожного з елементів правової системи (одиничне);

аналогія – заснована на перенесенні певної властивості чи декількох властивостей з відомого явища на невідоме. Застосовується в процесі дослідження загальних закономірностей держави та права. Здійснюється за допомогою висновків, у яких знання про об’єкт (модель) переноситься на висновки про інший об’єкт (прототип). Одним із різновидів аналогії є екстраполяція, яка надає можливість формувати загальноправове знання шляхом поширення знань, отриманих в процесі вивчення одного явища на аналогічній основі. Тим самим збільшується обсяг загальнотеоретичних знань.

Так, аналізуючи існуючі в теорії права джерела (форми) права, ми визначаємо особливості їх прояву у різноманітних правових сім’ях. Вивчаючи особливості законності, ми визначаємо її закономірності як багатоаспектної категорії;

функціональний пов'язаний з виявом найбільш суттєвих умов функціонування певних систем та окремих категорій. За його допомогою можливо охарактеризувати функціонування окремих елементів системи, її взаємозалежність, виокремити провідні елементи системи та визначити ті складові, які потребують змін чи доповнень, а то і відміни. Саме цей метод застосовується до динамічних систем та категорій, надаючи можливість дослідити зміну, рух та розвиток. Він надає можливість виявити зміни державно-правового впливу на суспільство та виявити шляхи його вдосконалення. За допомогою цього методу:

– аналізується функціональне призначення державно-правових категорій;

– визначається сутність державно-правових явищ;

– характеризується їх призначення в суспільстві;

– визначається рівень ефективності цих явищ.

Герменевтичний метод є продовженням науки про інтерпретацію текста юридичних документів. За допомогою цього методу аналізується право як основа правової реальності. Для розуміння норми аналізують життєву ситуацію, на яку вона поширюється. Розуміння ж ситуації пов’язується з аналізом та розумінням самої норми. Важливою умовою застосування тлумачення є аналіз попередніх аналогічних нормативних актів та досвіду розгляду аналогічних ситуацій.

Антропологічний метод пов’язує процес дослідження права з «людським виміром». Спираючись на висновки про природу людини, цей метод надає можливість:

– дослідити поведінку людини у сфері права;

– проаналізувати відношення суб’єктів до прав та обов’язків;

– визначити зміст принципу верховенства прав людини;

– охарактеризувати ступінь соціалізації держави і права;

– виокремити принципи конфліктних ситуацій в суспільстві та правовій сфері;

– обґрунтувати шляхи досягнення компромісу різноманітних інтересів.

Спеціальні методи

Пов’язані із багатоаспектністю, поліфункціональністю державно-

правових категорій та забезпечують певну деталізацію пізнання державно-правових явищ. Ці методи:

– властиві певній галузі наукового знання;

– збагачують загальний метод;

– конкретизують філософські та загальнонаукові методи до державно-правової дійсності;

– розробляються теорією держави і права;

– забезпечують предметний аналіз досліджуваного явища на основі знань, отриманих в результаті застосування загальних методів дослідження;

– забезпечують єдність системи загальнотеоретичних, галузевих та спеціально-юридичних наук;

– є основою формування системи приватно-наукових методів, що розробляються кожною з юридичних наук та підтверджують їх самостійний характер.

Основними серед цих методів є:

Системний підхід надає можливість дослідити державно-правові явища як системи. Орієнтує дослідника на розкриття цілісності об’єкта, на вияв багатоманітних типів зв’язків та звести їх у єдину теоретичну конструкцію. Заснований на розумінні системи як певної форми організації. Кожне юридичне явище є елементом більш широкої структури. Так, орган держави є елементом апарату держави, держава є елементом політичної системи, право як системне утворення є елементом системи засобів соціального регулювання. Системний підхід надає можливість:

– охарактеризувати систему державно-правових явищ;

– дослідити правову сферу суспільства як системи утворення;

– виявити належність державно-правових категорій до більш широких систем;

– дати аналіз місця держави і права в системі юридичних явищ системного характеру;

– визначити взаємодію та взаємозв’язок елементів всередині системи.

Структурно-функціональний метод забезпечує можливість дослідження структурних елементів державно-правових явищ. Кожна державно-правова категорія має складний характер та власну структуру. Кожен із елементів структури виконує власні функції та має функціональне призначення. Ефективне функціонування кожного елементну сприяє підвищенню ефективного функціонування явища в цілому. За допомогою структурно-функціонального методу досліджуються елементи форми держави, складові механізму держави, елементи норми права, складові системи права, елементи механізму правового регулювання, правової системи та ін. Цей метод:

– забезпечує аналіз державно-правових категорій з точки зору внутрішньої структури;

– аналізує структурні елементи правових категорій з точки зору їх будови;

– визначає функціональне призначення кожного з елементів.

Формально-догматичний метод полягає у дослідженні догми права. Забезпечує аналіз правового змісту правового регулювання шляхом дослідження норм права, правовідносин юридичної техніки. Включає опис юридичних явищ та практики; обґрунтування понять та правових категорій, визначення їх основних рис і ознак; здійснення класифікації правових явищ, обґрунтування закономірностей юридичних явищ та загальних положень юридичної науки; пояснення юридичних явищ під кутом зору юридичних теорій та концепцій. Догматичний метод обумовлюється природою права і держави і надає можливість здійснити їх опис, класифікацію, систематизацію, дослідити форми та зміст державно-правових явищ.

Комунікативний метод аналізує право як форму взаємодії суб’єктів. Право досліджується як елемент системи спілкування, що об’єктивується в системі текстуальної форми, підлягає оцінці, сприйняттю та інтерпретації суб’єктами з власним психічним спрямуванням, відповідає ціннісним орієнтирам та стандартам суспільства та світового співтовариства, забезпечує взаємодію суб’єктів, які реалізують надані права та виконують покладені обов’язки з метою забезпечення власних інтересів та досягнення мети права – упорядкування суспільних відносин.

Онтологічний метод досліджує право як ціннісну категорію. Визначити цінність права означає з’ясувати його ідею, основне призначення та роль у забезпеченні життєдіяльності індивіда та суспільства. За допомогою цього методу аналізується:

– власна цінність права, пов’язана з його сутнісними характеристиками;

– сутність права як засобу закріплення свободи, рівності, толерантності, гуманізму та справедливості;

– інструментальна цінність права, яка обумовлюється його зовнішніми формальними властивостями – нормативністю, системністю, обов’язковістю, формальною визначеністю;

– історико-культурна цінність права, що обумовлюється його належністю до фундаментальних цінностей, вироблених людством;

– значення права як атрибуту цивілізації, втілення гуманістичних прагнень та результату боротьби за свободу і справедливість;

– загальнолюдська цінність права для людства, що забезпечує розв’язання глобальних проблем, подолання конфліктів та є основою міжнародних відносин;

– особистісна цінність права як засобу наділення особи певною мірою свободи, встановлення меж та порядку використання цієї свободи та умовою сприяння всебічному розвитку особистості.

Конкретно-наукові методи

Дослідження держави і права не є ізольованим процесом. Вивчення цих

багатоаспектних категорій пов’язується із використанням наукових надбань не лише філософії як світоглядової науки, а і результатів досліджень інших наук неюридичного характеру. Мова йде про статистику, історичні науки, соціологію, кібернетику, психологію, математику. Саме шляхом використання даних зазначених наук формується система конкретно-наукових методів. Їх можливо визначити як прийоми дослідження, обґрунтовані системою неюридичних наук, використання яких в процесі дослідження держави і права надає можливість отримати об’єктивні знання про ці категорії.

Особливістю цієї системи методів є те, що вони:

– розробляються неюридичними науками;

– забезпечують обмін інформацією між науковими напрямками досліджень;

– збагачують науку в цілому;

– мають комплексний характер;

– засновуються на філософських методах;

– забезпечують отримання об’єктивних, істинних знань про державу

і право як багатоаспектні категорії.

До конкретно-наукових методів належать:

Метод конкретно-соціологічних досліджень засновується на практиці застосування права, анкетування, проведення опиту. Націлений на вивчення соціальної обумовленості, соціальної дії та ефективності держави та права, визначення взаємодії із суспільними відносинами та суспільною практикою, а також аналізу зворотного впливу соціальних факторів на право. За допомогою цього методу:

– здійснюються соціологічні опитування;

– визначається ставлення населення до діяльності державно-правових інститутів;

– досліджується громадська думка про ефективність державно-правового впливу;

– визначається рівень соціальної напруги у суспільстві;

– акцентується увага на проблемних аспектах держави і права як засобах надання суспільству рис системності.

Цей метод характерний для особливого напрямку загальнотеоретичних досліджень – соціології права, яка вивчає право в дії, його дієвість та ефективність. Він забезпечує дослідження державно-правової дійсності шляхом застосування таких соціологічних прийомів, як анкетування, опит, вивчення судових справ, проведення соціально-правових експериментів Конкретно-соціологічний метод забезпечує формулювання обґрунтованих рекомендацій по вдосконаленню законодавства, покращенню правозастосовчої практики, підвищення ефективності гілок влади та вдосконалення законності і правопорядку.

Математичний метод – надає можливість в деяких випадках замінити мовою формул та знаків мовні формули та уникнути неточності, особливо по відношенню до термінів, які мають неоднозначне формулювання. Мова знаків надає можливості стисло відобразити юридичні явища та виокремити відносини та зв’язки, які не можуть бути виражені іншими методами аналізу.

За допомогою цього методу:

– визначається ефективність держави права;

– аналізується кількісна характеристика правових заборон та дозволів;

– обґрунтовуються кількісні параметри функціонування державно-правових явищ;

– здійснюється збір та збереження інформації про діяльність органів влади та правових норм;

– забезпечує дослідження тих явищ, які мають кількісний вимір;

– надає можливість виявити протиріччя правових вимог, вміщених у різноманітних актах, які функціонують синхронно;

– забезпечує обробку статистичної інформації та ефективність дослідження кількісних закономірностей діяльності держави та впливу права.

Метод правового моделювання пов'язаний з виокремленням певної закономірності, яка надає можливість створити модель явища, яка повною мірою відповідає зазначеним закономірностям. Мова йде про моделювання перспектив розвитку держави і права, правомірної поведінки суб’єктів, обов’язків щодо держави та суспільства, варіантів поведінки, що відповідають суспільним інтересам. Застосовується в загальнотеоретичних дослідженнях та соціально-юридичними науками. Сутність методу полягає у:

– визначенні завдання чи мети;

– виборі чи створенні відповідної моделі, яка сприяє досягненню завдання;

– вивчення моделі впровадження її у державно-правову практику;

– формулюванні висновків щодо результату моделювання;

– інтерпретації результатів моделювання шляхом співвіднесення ступеню досягнення поставлених завдань.

Метод правового прогнозування пов’язується з динамічним характером держави і права, які змінюються разом із суспільством та розвиваються відповідно до об’єктивних закономірностей з метою забезпечення суспільних потреб. Зазначений метод забезпечує обґрунтування науково обґрунтованих прогнозів майбутнього розвитку державно-правових явищ. За його допомогою створюються програми розвитку основних сфер життєдіяльності суспільства; зміна природи та сутності держави і права; розвиток механізму держави, системи права, правової системи суспільства. Прогнозування визначає напрямки вдосконалення певних явищ на недалеку перспективу та віддалену. Складає основу ефективного управління суспільством та компетентного керівництва соціальними процесами.

Метод правової кібернетики пов’язується з використанням в процесі дослідження держави і права понять, законів та технічних засобів кібернетики. За допомогою кібернетики робляться спроби вияву аналогічних принципів діяльності систем. Наприклад, застосовується у розробці правової моделі «причина-наслідок» для аналізу відхилень від правомірної поведінки, визначення ролі суспільства у збільшенні значимих діянь шляхом відчуження від нього осіб, що скоїли злочин.

Метод правової психології засновується на прийомах психології та соціології. Надає можливість дослідити правову свідомість, обґрунтувати аспекти правової психології, дати характеристику діяльності посадових осіб, виокремити мотиви правомірної поведінки та причини і фактори протиправної діяльності.

Метод правової статистики забезпечує дослідження якісних та кількісних показників державно-правових явищ. Застосовується в процесі дослідження явищ, що мають масовий повторювальний характер з метою аналізу їх об’єктивних характеристик. Мова йде про такі категорії, як юридична практика, юридична відповідальність, правопорушення, правовідносини, правова діяльність, діяльність органів держави та ін. Надає змогу з’ясувати рівень правового виховання та правової освіти населення; кількісні та якісні показники функціонування держави і права; динаміку розвитку правової сфери суспільства; ставлення до держави і права окремих категорій громадян та ступінь їх соціальної обумовленості.

Таким чином, методологія теорії держави і права є багатоманітною та різноплановою. Це забезпечує можливість дослідження державно-правових категорій як с4кладних за структурою, сутністю та функціональним призначенням категорій. Кожний із методів має самостійне значення і застосовується в процесі дослідження конкретних державно-правових процесів та феноменів.

МЕТОДИ, ЩО ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ В ПРОЦЕСІ ДОСЛІДЖЕННЯ

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ЯВИЩ:

Загальнофіло- софські методи	Загальнонаукові	Спеціально-наукові	Конкретно-наукові
- матеріалістичний; - ідеалістичний; - діалектичний; - метафізичний.	- історичний; - логічний; - порівняльний; - функціональний; - герменевтичний; - антропологічний.	системний; структурно-функціональний; формально-догматичний; комунікативний; онтологічний.	конкретно-соціологічний; правової статистики; правового моделювання; правового прогнозування; кібернетичний; математичний; правової психології.
Забезпечують світоглядову основу наукових досліджень. Поширюються на всі види знань. В юриспруденції спеціального змісту їм надає теорія держави і права.	Забезпечують дослідження держави і права як правових категорій. Поширюються на всі юридичні науки. Розробляються суспільними науками.	Забезпечують єдність юридичної науки. Використовуються галузевими та спеціально прикладними науками. Розробляються теорією держави і права.	Забезпечують використання теорією прийомів дослідження неюридичних наук.

В сучасній науці у зв’язку з інтеграційними процесами та необхідністю приведення національного законодавства до вимог міжнародних стандартів важливого значення набирає метод комплексного дослідження51. Він передбачає подвійний підхід: предметний та методологічний. З предметної сторони він означає необхідність аналізу не лише самого явища, а і його зв’язків з іншими спорідненими категоріями. З методологічної сторони комплексний аналіз означає вирішення певного завдання з позицій не однієї, а декількох наук.

Таким чином, слід мати на увазі, що дослідження держави і права являє собою складний, багатоетапний процес, тривалий у часі від безпосереднього спостереження державно-правових явищ до встановлення їх системних властивостей, до розробки узагальнюючих понять та встановлення закономірних зв’язків у державно-правовій сфері52. Цілісне пізнання державно-правових явищ відбувається на завершальній стадії пізнання, а методи, які використовуються впродовж процесу пізнання, складають цілісний механізм. Його специфіка полягає в теоретичному осмисленні загальних закономірностей функціонування та розвитку держави і права.

Питання до самоконтролю:

1. Дайте визначення методології юридичної науки.
2. Яке значення методології?
3. В чому полягає значення принципів наукового пізнання?
4. Назвіть підходи до класифікації методів дослідження держави та права.
5. Що таке метод юридичної науки?
6. Значення діалектики для дослідження держави і права.
7. Охарактеризуйте загальнонаукові методи вивчення державно-правових категорій.
8. Які методи належать до спеціально-наукових?
9. Дайте характеристики загальнофілософських методів.
10. У чому полягає методологічна роль теорії держави і права?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ:

1. htpp://uk.wikipedia.org/wiki/Діалектика
2. http://readbookz.com/book/179/6263.html
3. http://ukrlib.net/filosofiya/746-principi-dialektiki.html
4. Абдулаев М.И., Комаров С.А. Проблемы теории государства и права. – СПб: Питер, 2003.
5. Алексеев С.С. Общая теория права: Учебник. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008.
6. Васильев А.М. Правовые категории. – М., 1976.
7. Ведєрніков Ю.А., Паноріна А.В. Теорія держави і права: Навч. посібн. – К.: Знання, 2008.
8. Гаврилов О.А. Математические методы и модели в социально-правовом исследовании. – М.: Наука, 1980.
9. Ганьба Б. Системний підхід та його застосування в дослідженні державно-правових явищ // Право України. – 2000. - № 3.
10. Гусарев С.Д., Карпов О.М. Юридична деонтологія. – К., 1998.
11. Декарт Рене. Міркування про метод. – К.: Тандем, 2004.
12. Енгибарян Р.В., Краснов Ю.К. Теория государства и права: Учеб. пособие. – М.: Норма, 2007.
13. Жоль К.К. Методы научного познания и логика (для юристов): Учеб. пособие. – К.: Аттика, 2001.
14. Загальна теорія держави і права / За ред. М.В.Цвіка та О.В.Петришина. – Харків: Право, 2009.
15. Зайчук О.В., Оніщенко Н.М. Мередовище права та формування правових систем сучасності // Право України. – 2003. - № 12.
16. Казимирчук В.П. Право и методы его изучения. – М., 1965.
17. Каленский В.Г. Государство как объект социологического анализа. – М., 1977.
18. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права) – 2-е изд. – М.: Аванта, 2004.
19. Клизовский А. Основы миропонимания новой епохи. – Минск, 1995.
20. Клименко О. Формування українського права та його взаємодія з іншими правовими системами // Право України. – 2001. - № 9.
21. Ковальова О. Зближення законодавства Європейського Союзу з правовими системами держав – кандидатів на вступ до ЄС // Право України. – 2003. - № 9.
22. Козлов В.А. Проблемы предмета и методологии общей теории государства и права. – Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1989.
23. Козлов В.А. Проблемы предмета и методологии общей теории права. – К., 1989.
24. Козловський А.А. Право як пізнання. Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999.
25. Козюбра М.И. Понятие и структура методологии юридических наук / Методологические проблемы юридической науки. – К.: Наукова думка, 1990. – С.5.
26. Кулаков В.Л. Теория государства и права: Учебник. – М.: Норма, 2008.
27. Лапаев В.В. Конкретно-социологические исследования в праве. – М., 1997.
28. Луць Л.А. Структура правової системи суспільства: загальнотеоретичні аспекти // Право України. – 2002. - № 3.
29. Макаров В.П. Философия права: Учеб. пособие. – М.: Академпроект; Екатеринбург: Деловая книга, 2002.
30. Малежин А.В. Теория государства и права: Учебн. – М.: Маркет ДС, 2007. – С.28-30.
31. Машков А. Проблеми теорії держави і права. Основи: Курс лекцій. – К.: К.І.С., 2008. – С.221-224.
32. Методологические проблемы юридической науки. – К., 1990.
33. Мірошніченко М. Методологічні передумови класифікації правової системи України // Право України. – 2003. - № 11.
34. Морозова Л.А. Теория государства и права: Учебник. – М.: Эксмо, 2009.
35. Нерсесянц В.С. Философия права: Учебн. для вузов. – М.: Норма, 2004.
36. Оборотов Ю.Н. Традиции и обновления в правовой сфере: вопросы теории (от познания к постижению права). – Одесса: Юрид. литература, 2002.
37. Петров Ю.А. Теория познания. Научно-практическое значение. – М.: Мысль, 1988.
38. Протасов В.М., Протасова Н.В. Лекции по общей теории права и теории государства. – М.: Изд-1 Дом «Городец», 2010.
39. Радбрух Густав. Философия права: перевод с нем. – М.: Междунар. отношения, 2004.
40. Рассказов Л.П. Теория государства и права: Учебник для вузов. – М.: РИОР, 2008. – С.8-12.
41. Рассолов М.М. Актуальные проблемы теории государства и права. – М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2010.
42. Сирых В.М. Логические основания общей теории права. Т.1. Элементный состав. – М.: ЗАО Юстицинформ, 2004. – С.359.
43. Сирых В.М. Метод правовой науки: основные элементы, структура. – М., 1980.
44. Сирых В.М. Теория государства и права: Учебник. – М.: «Юридический Дом «Юстиненформ», 2004. – С.669-679.
45. Скакун О.Ф. Теорія права і держави. – К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2009. – С.14.
46. Теліпко В.Е. Універсальна теорія держави і права: Підручник. – К.: БІНОВАТОР, 2007. – С.26-30.
47. Теория государства и права / Отв. ред. В.Д.перевалов. – М.: Норма, 2008. – С.12.
48. Теория государства и права / Под ред. А.Г.Хабибулина, В.В.Лазарева. – М.: ИД «ФОРУМ»: ИНФРА-М, 2009. – С.39
49. Теория государства и права / Под ред. В.П.Малахова, В.Н.Козакова. – М.: Академический проект, Екатеринбург: Деловая книга, 2002. – С.9.
50. Теория государства и права. – М.: ИД «ФОРУМ»: ИНФРА. – М., 2008. – С.43.

1. Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.Л.Кипотя, В.В.Лазарева. – М.: ИД «ФОРУМ»: ИНФРА, 2008. – С.40-51.
2. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред.. О.В.Зайчука, Н.М.Онищенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – С.49.
3. Теорія держави і права: Підручник. – К.: Тов. «Одіссей», 2007.
4. Філософія: Курс лекцій / Причепій Є.М., Черній A.M., Гвоздецький В.М., Чекаль А.Л. – К., 2001.
5. Філософія: Підручник / За заг. ред. Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалко В.К. - Харків, 2000.
6. Хропанюк В.М. Теория государства и права. – М.: Изд-во «Омега-Л», 2010.
7. Циппеліус Райнгольд. Філософія права: Пер. з нім. – К.: Тандем, 2000.
8. Циппеліус Райнгольд. Юридична методологія. – К.: Реферат, 2004.
9. Чащин А.Н. Теория государства и права: Учебник. – М.: Изд-во «Дело и Сервис», 2008. – С.16-23.
10. Юридическая энциклопедия. 2-й том. – К.: Вид-во «Українська енциклопедія» імені М.П.Бажана, 1999. – С.656.

1 Ведєрніков Ю.А., Паноріна А.В. Теорія держави і права: Навч. посібн. – К.: Знання, 2008. – С.24.

2 Енгибарян Р.В., Краснов Ю.К. Теория государства и права: Учеб.пособие. –М.: Норма, 2007. – С.25.

3 Малежин А.В. Теория государства и права: Учеб. – М.: Маркет ДС, 2007. – С.28.

4 Морозова Л.А. Теория государства и права. – М.: Эксмо, 2009. – С.28.

5 Теория государства и права / Под ред. В.П.Малахова, В.Н.Козакова. – М.: Академический проект, Екатеринбург: Деловая книга, 2002. – С.9.

6 Загальна теорія держави і права / М.В.Цвік, О.В.Петришин, Л.В.Авраменко. – Харків: Право, 2009. – С.25.

7 Протасов В.Н., Протасова Н.В. Лекции по общей теории права и теории государства. – М.: Издательский дом «Городец», 2010. – С.36.

8 Рассолов М.М. Актуальные проблемы теории государства и права. – М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2010. – С.24.

9 Козюбра М.И. Понятие и структура методологии юридических наук / Методологические проблемы юридической науки. – К.: Наукова думка, 1990. – С.5.

10 Хропанюк В.М. Теория государства и права. – М.: Изд-во «Омега-Л», 2010. – С.25-26.

11 Теория государства и права / Под ред. А.Г.Хабибулина, В.В.Лазарева. – М.: ИД «ФОРУМ»: ИНФРА-М, 2009. – С.39

12 Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М.: Изд-во «Омега-Л», 2010. – С.25.

13 Теория государства и права / Отв. ред. В.Д.перевалов. – М.: Норма, 2008. – С.12.

14 Скакун О.Ф. Теорія права і держави. – К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2009. – С.14.

15 Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред.. О.В.Зайчука, Н.М.Онищенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – С.49.

16 Теорія держави і права: Підручник. – К.: Тов. «Одіссей», 2007. – С.25.

17 Чащин А.Н. Теория государства и права: Учебник. – М.: Изд-во «Дело и Сервис», 2008. – С.16-23.

18 Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.Л.Кипотя, В.В.Лазарева. – М.: ИД «ФОРУМ»: ИНФРА, 2008. – С.40-51.

19 Теорія держави і права: Підручник. – К.: Тов. «Одіссей», 2007. – С.27-28.

20 Кулаков В.Л. Теория государства и права: Учебник. – М.: Норма, 2008. –С.22.

21 Енгибарян Р.В., Краснов Ю.К. Теория государства и права: Учеб. пособие. – М.: Норма, 2007. – С.23-35.

22 Рассолов М.М. Актуальные проблемы теории государства и права. – М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2010. – С.24.30.

23 Морозова Л.А. Теория государства и права: Учебник. – М.: Эксмо, 2009. – С.24.28.

24 Загальна теорія держави і права / За ред. М.В.Цвіка, О.В.Петришина. – Х.: Право, 2009. – С.25-34.

25 Ведєрніков Ю.А., Папірна А.В. Теорія держави і права: Навч. посібн. – К.: Знання, 2008. – С.24-25.

26 Малежин А.В. Теория государства и права: Учебн. – М.: Маркет ДС, 2007. – С.28-30.

27 Протасов В.Н., Протасова Н.В. Лекции по общей теории права и теории государства. – М.: Издательский Дом «Городец», 2010. – С.35-52.

28 Рассказов Л.П. Теория государства и права: Учебник для вузов. – М.: РИОР, 2008. – С.8-12.

29 Теліпко В.Е. Універсальна теорія держави і права: Підручник. – К.: БІНОВАТОР, 2007. – С.26-30.

30 Сирых В.М. Теория государства и права: Учебник. – М.: «Юридический Дом «Юстиненформ», 2004. – С.669-679.

31 Козлов В.А. Проблемы предмета и методологии общей теории государства и права. – Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1989. – С.63-108.

32 Машков А. Проблеми теорії держави і права. Основи: Курс лекцій. – К.: К.І.С., 2008. – С.221-224.

33 Алексеев С.С. Общая теория права: Учебник. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. – С.14.

34 Козлов В.А. Проблема предмета и методологии общей теории права. – Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1989. – С.63.

35 Сирых В.М. Логические основания общей теории права. Т.1. Элементный состав. – М.: ЗАО Юстицинформ, 2004. – С.359.

36 htpp://uk.wikipedia.org/wiki/Діалектика

37 http://readbookz.com/book/179/6263.html

38 http://ukrlib.net/filosofiya/746-principi-dialektiki.html

39 Філософія: Підручник / За заг. ред. Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалко В.К. - Харків, 2000.

40 Філософія: Курс лекцій / Причепій Є.М., Черній A.M., Гвоздецький В.М., Чекаль А.Л. - К., 2001.

41 Морозова Л.А. Теория государства и права: Учебник. – М.: Эксмо, 2009. – С.24.

42 Абдулаев М.И., Комаров С.А. Проблемы теории государства и права. – СПб: Питер, 2003. – С.36.

43 Теория государства и права. – М.: ИД «ФОРУМ»: ИНФРА. – М., 2008. – С.43.

44 Рассолов М.М. Актуальные проблемы теории государства и права. – М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2010. – С.10.

45 Юридическая энциклопедия. 2-й том. – К.: Вид-во «Українська енциклопедія» імені М.П.Бажана, 1999. – С.656.

46 Загальна теорія держави і права / За ред. М.В.Цвіка, О.В.Петришина. – Харків: Право, 2009. – С.26-30.

47 Протасов В.Н., Протасова Н.В. Лекции по общей теории права и теории государства. – М.: Изд-й Дом «Городец», 2010. – С.47.

48 Морозова Л.А. Теория государства и права: Учебник. – М.: Эксмо, 2009. – С.26; Загальна теорія держави і права / За ред. М.В.Цвіка та О.В.Петришина. – Харків: Право, 2009. – С.31.

49 Рассолов М.М. Актуальные проблемы теории государства и права. – М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2010. – С.27-28.

50 Див.: Протасов В.М., Протасова Н.В. Лекции по общей теории права и теории государства. – М.: Изд-1 Дом «Городец», 2010. – С.49-50.

51 Енгибарян Р.В., Краснов Ю.К. Теория государства и права: Учеб. пособие. М.: Норма, 2007. – С.33.

52 Кулаков В.Л. Теория государства и права. – М.: Норма, 2008. – С.24.

МЕТОДОЛОГІЯ ПІЗНАННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА