Альбігойське віровчення
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………...3
Розділ I. Альбігойське віровчення
- Катари……………………………………………………………………...….4
- Вальденси……………………………………………………………………11
Розділ II. Переговори і війна
2.1. Передумови війни………………………………………………………….….13
2.2. Хід хрестової війни з альбігойцями до першої осади Тулузи……………..16
2.3. Події до підкорення Лангедоку Симону де Монфору……………………...25
Розділ III. Лангедок у 1216-1229 рр.
3.1. Тулузькі повстання та їх наслідки……………………………………………31
3.2. Політика французьких королів по відношенню до альбігойців……..……..39
Розділ ІV. Наслідки єресі і завоювання……………………...…………………48
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….51
Список використаних джерел та літератури
ВСТУП
Актуальність теми. Початок і поширення єресі сучасне самому початку християнства. Виникнення християнської релігії здійснювалась в таких умовах, які не могли не поставити її в умови боротьби. Конкуренція з іудаїзмом та язичеством залишила глибокі сліди на історії Церкви, перших і всіх наступних століть. Вано сприяла утворенню в єдиній християнській догмі інших тлумачень та вчень. Найвідомішими із таких є: манихеї, присцеліани, павликіани, аріани, богомили, патарени та багато інших. Помітне місце серед них займає альбігойське віровчення, яке здійснило важливий вплив на історію Франції та Середньовічньої Європи взагалі. Альбігойські війни, організовані Інокентієм ІІІ, посіяли насіння Домініканського ордену та інквізиції, незабаром вони перестали бути релігійними і перетворилися на завойовницькі війни під прапором релігії. Коли в ці війни були залучені французькі королі, то їх головною метою стали територіальні претензії , які давно мали місце в думках монархів. Так сталося, що на долю тулузців та інших мешканців Лангедоку випало складне випробування на вірність не лише релігії, а й принципів та переконань, які вони відчайдушно відстоювали і не жаліючи свого життя йшли до останнього.
Аналізуючи історіографічну базу даної роботи, хотілося б зазначити, що вона представлена різноманітною літературою істориків різних поколінь. Однією з ґрунтовних праць даної теми кінця ХІХ століття є праця М.Осокіна «История альбигойцев и их времени», в якій висвітлені історичні факти досить яскравим чином. Дане дослідження має унікальну філософську концепцію альбігойців - людей, які вірили, що справжнє людське буття набагато перевершує повсякденний, звичний світ. Нажаль крім М.Осокіна із вітчизняних істориків даною темою ґрунтовно ніхто не займався, оскільки мовний бар'єр та географічне розміщення країни в якій відбувалися дослідженні події – є важливою перешкодою.
Цікавою є книга Жака Мадоля «Альбигойская драма и судьбы Франции» , яка присвячена одному з найцікавіших періодів світової історії - альбігойському хрестовому походу і приєднанню Лангедоку до Французького королівства (1209-1249), подій, які знаменують собою початок епохи консолідації французької національної держави. Книга написана живою, образною мовою і розрахована не тільки на істориків професіоналів, а й на широке коло читачів.
Праця історика Джонатана Райли-Смита «История крестовых походов» підготовлена Оксфордським університетом і являє собою глибоке, серйозне і в той же час захоплююче дослідження багатовікової історії хрестоносного руху в тому числі і альбігойського, який справив глибокий вплив на розвиток Європи. автори - британські вчені - розглядають цю тему в різних аспектах і призводять багатий фактичний матеріал.
Об'єктом дослідження є хрестовий похід на південь Франції .
Предметом дослідження є альбігойські війни.
Мета: прослідкувати шлях хрестових завоювань та території Лангедоку та їх вплив на подальшу історію Франції.
Завдання даного дослідження :
- розглянути основні особливості віровчення катарів та вальденсів;
- визначити основні заходи вжиті Інокентієм ІІІ для мирного придушення єресі ;
- охарактеризувати хід хрестової війни з альбігойцями;
- з’ясувати наслідки альбігойських завоювань.
Структура дипломної роботи зумовлена поставленою метою, завданнями і характером дослідження. Дипломна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, семи підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.
Хронологічні межі моєї роботи з 1209 - по 1229 роки.
Розділ І.
Альбігойське віровчення
Катари
Основним джерелом інформації про догматику, обряди, ієрархію, мораль французьких катарів ми отримуємо переважно від інквізиторів, які займалися розслідуванням даної справи, і залишили певні записи, це духовні особи: єпископи, абати, проповідники. Творів же самих єретиків про власну віру нажаль не збереглося, оскільки частина була знищена самими дуалістами, а інша вщент спалена інквізицією.
Щодо канонічної літератури, то відомо, що слов’янські та французькі катари відкидали Старий Завіт, Новий же мали в провансальському перекладі, зробленого, скоріш за все, не з латинського, а з грецького або ж зі слов’янського кирило-мефодіївського тексту. Також вони притримувались апокрифів, і саме тих, що виникли під впливом Сходу. Єретики приймали «Ведение пророка Исайи о существе Троицы и искуплении рода человеческого» , також Євангеліє Никодима і активно цитували апокрифічне «Сказание о вопросах Иоанновых и ответах на них Христовых», де в дуалістичній формі тлумачиться творіння Світу і вирішуються питання про кінець та загальний суд.
Альбігойці були, в першу чергу, високими ідеалістами, односторонніми в своїх захопленнях. Поклоняючись безсмертному духу, вони тим самим зневажали смертне тіло, саме тому найвірніші із них, так звані «досконалі», із таким задоволенням йшли на страту. Їх філософія зосереджувалася на питаннях протистояння добра і зла, віруючи в Бога безперечно милостивого, творіння всесвіту, наповненого хворобами, муками, війнами вони приписували зовсім іншій істоті. Відповідно до вчення демон зла, Люцифер, був створений Богом, однак відхилившись з-під його волі, повстав проти нього, зробившись злим генієм, і поклав початок всьому тілесному і видимому, тому сонце, небо, зорі є також його творінням. Від дружин своїх він народив синів і доньок, що і поклали початок роду людському.
Важливим питанням віровчення катарів було протистояння плоті та духа, під іменем останнього вони розуміли владику всього невидимого, Бога світла, джерела душ, безгранична область якого зовсім відокремлена від царства темряви і матерії. Із висоти своєї святості, він сторониться всього видимого, тілесного і створював лише те, що доступно духовному, відстороненому від світу, де немає ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. В небаченому царстві його живуть небожителі, їх світ зовсім не схожий на наш, це Єрусалим небесний, народ Бога, вівці Ізраїля по Писанню.
Визнаючи такий особливий світ, альбігойці завжди могли передбачати його, говорячи про свою віру в християнського Бога, приховуючи основну сторону свого дуалізму, вони вносили алегоричне розуміння в сказання Біблії. Бог створив, говорили вони, не небо, а небесні душі, не землю, а душі земних людей, не море, а чисту воду спасіння і віри. Тією ж Біблією альбігойці підтверджували висновки про верховного владику зла. Це Бог Старого Завіту, оскільки Бог євреїв багато в чому заперечує Богу новозавітному, він грізний, гнівний та мстивий.
Замість історії про гріхопадіння по Біблії крайні альбігойці пропонували свої видумані, міфологічні пояснення: злий Бог, заздрячи тому, що добрий царствує над народом святим і блаженним, з’явившись на небі, перетворився в ангела і, сяючи світлом і красою, переманив до себе небесних духів, тисячами спокус він переконував їх послідувати за ним на землю, де обіцяв їм насолоди, більші ніж радості небесні. Вони піддавшись спокусі залишили істинного Бога. Незабаром диявол, задоволений своїм першим успіхом, вдруге з’явився на небі з армією демонів, визвавши свого головного противника на бій. Легіон ангелів з архангелом Михайлом, поборовши Люцифера, заключили його на землі, де він став управляти царством людей.
Людське тіло та перебування на землі і є те пекло, яким лякає Писання. Призначення людини - рано чи пізно позбутися його. Крайні дуалісти вважали, що всі люди з часом повернуться в той світ, в якому немає печалі і мук, і всі будуть врятовані. На їх думку, несправедливим буде, якщо одні знову потраплять в царство блаженства, а інші будуть приреченні на вічні муки. Тому вчення катарів щиро визнає місію Спасителя, а саме те, що Христос призначений врятувати людські душі і обернути їх до Господа. Вони визнавали духовну спорідненість Бога та Христа, хоча і вважали його нижчим по статусу, також різко заперечували догмат про втілення, як такий, що чужий здоровому глузду і законам природи. По іншим відомостям, мало можливим, єретики несли страшну хулу на Христа: Марію-Магдаліну вважали, наприклад, його коханкою. Ще нижче Христа вони розміщували третє лице Тройці – Святого Духа.
Діва Марія, тісно пов’язана з поняттям про Божество, була одним із ангелів, одним із духів небесних. В неї не було земних батьків, оскільки ні в одній з канонічних книг не збереглося їх імен. По подобі вона була жінкою, але насправді в неї не було тіла, як і інших людських потрібностей. Вона була послана Богом на землю, щоб передувати приходу Христа. Ісус пройшов через її вухо і вийшов тим же шляхом, як говорив сам Спаситель в апокрифічному Євангелії від Іоанна. Загалом, це припущення вигадано не катарами, воно зустрічається в старій латинській службовій літературі, а також в грецьких та латинських проповідях , та творах святих отців, де мало метафоричний зміст.
Наполягаючи на необхідності спасінні роду людського і вказуючи на це виключно за допомогою альбігойського віровчення, крайні дуалісти звертаються до дуалізму далекого Сходу, а саме переродження душ, в різноманітних птахів, звірів, рослин поки не буде знайдений істинний шлях спасіння. Таке твердження і пояснює вегетаріанство катарів.
З уявлень катарів про страшний суд, він повинен відбутися, проте на ньому не буде розділень на злочини і їх якості, а навпаки настане гармонія і порушиться початковий порядок. Трійця зникне, повернувшись до єдиного божества, зло буде переможене і запанує милостивий Бог. Таке твердження повинно було привести велику кількість послідовників помірному дуалізму.
Кодекс катарів передбачав беззаперечну бідність. Спілкування з людьми, які не належали секті і були прив’язані до мирського життя, могло бути лише з метою навернення їх в альбігойське віровчення. Клятва була цілком заборонена, один альбігоєць навіть перед трибуналом інквізиції заявив, що якщо це перетворило його релігію з переслідуваної в господарюючу, він все одно б цього не зробив.
Забороняючи вбивство, єретики противились будь-якому кровопролиттю, війні. Навіть знищуванні за вчення «досконалі» повинні були терпеливо зносити рани та смерть, не піднімаючи руки на свій захист. Уникаючи вбивства взагалі, альбігойський кодекс забороняв знищувати всіх тварин, крім гадів, які були притулком демонів і не приносили нічого, окрім шкоди. Вживання м’ясної їжі, як справа черевоугіддя, вважалась смертним гріхом, нарешті, поїдаючи м'ясо, катар міг завадити покаянню душі, замкненої в плоть тварини. Дозволялось харчуватися хлібом, плодами, оливками, овочами, а також частково рибою, хоча деякі і вважали, що це все породження диявола, однак припинити життя голодом не можливе було із-за того, що це могло б зупинити процес покаяння.
З тієї ж точки зору, а саме необхідності, катари дивились на шлюб. Сам по собі він шкідливий, оскільки узаконює хтиві насолоди, але, говорили крайні дуалісти, якщо заборонити розмноження тіла людського, то куди ж після смерті поміститься душа, яка бажає покаяння? Зате коли весь світ прийме чисту віру, то будь-який сенс шлюбу втратиться.
Прийняття всякої людини до альбігойської церкви знаменувалося особливим обрядом. Хрещення водою катари відкидали як матеріальне, натомість приймаючи «хрещення духом», назване «consolamentum» що полягало у розрадженні душі на час земного перебування. Весь обряд складався з покладання рук та вимовляння символічних слів. Отримавши consolamentum людина тим самим відрікалася від влади демонів, називалася другом Божим, добрим християнином, а частіше всього «досконалим», що більше всього дратувало католиків.
Досконалі вважали себе безпосередніми наступниками апостолів, своє призначення вони обмежували розповсюдженням і проповіддю істинної віри. Відмежовуючись від світу та суспільства, їх майно належало всій церкві і йшло на її цілі так само, як і вклади, які вони отримували від віруючих та новонавернених, удостоєних «розраду» в час хвороби або в хвилини смерті. Їх життя було наповнене низкою аскетичних подвигів, вони відрікались від сімейних та родинних уз, давали обітницю цнотливості і бідності. Чотири рази в рік дотримувалися великих сорокаденних постів, три рази на тиждень не їли нічого, крім хліба і води.
Чорний одяг, кожана сумка через плече з романським перекладом Нового Завіту являлись прикметами мандруючого проповідника. Єретики впізнавали один одного по особливим жестам і символічним фразам. Їх будинки також мали знаки, загадкові для інших, проте зрозумілі їм самим. Жінки також приймались в ряди посвячених, могли здійснювати consolamentum, але лише в крайніх випадках, проповідувати ж не мали права. Жили вони в окремих будинках, або складали особливі общини, в яких займались рукоділлям чи виховували дівчаток, приймаючи також на своє утримання хворих, це було деякою мірою схоже на католицький монастир.
Число посвячених тієї і іншої статті один із інквізиторів середини XIII ст. нараховував близько чотирьох тисяч чоловік, але тоді вже багато було знищено вогнищем і війною, переслідування завжди з особливою силою було направлене проти них. Вони користувалися безграничною повагою серед альбігойців, їх поява в селі була великим святом, широко розкривались перед ними ворота феодального замка, власник та його васали оточували щільним натовпом проповідника і уважно слухали його промову. Зовнішній вигляд таких людей, велична хода, їх манера розмовляти нагадувала жреців Сходу і суддів єврейських, вони називались інколи діаконами, являлись і духовною, і світською владою в альбігойській Церкві.
Благословення утішника вважалось милостю небес. В обряді благословення проглядаються слов’янські корні. Приклонивши голову і зробивши земний поклін, підходив до проповідника альбігоєць і говорив: «Добрий християнин, благослови мене» - і, обнявшись три рази, приклоняв голову на його плече; жінки ж складали на грудях руки і так само приклоняли голову. « Да благословить вас Господь Бог», - звучала відповідь.
Вся інша маса дуалістів ділилася на віруючих (credentes) та слухаючих (auditors), тобто ті, хто навчається. Останні складали третю, найнижчу ступінь, вони були новачками в альбігойській вірі і мали лише елементарні відомості про неї, філософію вчення, символіку обрядів – все це було закритим для них.
Альбігойські єретики маючи багато переваг часто докоряли своєму супернику, катари звинувачували католицизм у блиску богослужінь, театральності обрядів, які відволікали від помислів про Бога, за пишність, за багатство прелатів. Вони вказували на користолюбність, жадність та насилля служителів даної церкви. Їх падіння, по їхніх словах, розпочалося з часів папи Сильвестра, якого вони називають Антихристом, людиною беззаконня і сином гибелі.
Альбігойці сходились на молитву всюди, де була можливість, це міг бути замок, хатина, на полях та в долинах, в печерах та лісі. Мали вони також молитовні будинки - там, де альбігойство користувалися вже признаним авторитетом, в таких місцях були відсутні будь-які елементи розкоші, основними меблями були лавки, стіл з білою скатертиною, на ньому лежав Новий Завіт, відкритий традиційно на першій главі Євангелія від Іоанна. Оскільки, Христос був посланий на землю, щоб звільнити людей від ідолопоклонства, тому не прийнято було на місцях вшанування його пам’яті, поклонятися статуям, іконам, хрестам і т. п.
Єретики докладали всі зусилля, щоб викликати якомога більшу відразу від зображень, обожнюваних у християн. Вони більш ніж відкидали ікони, висміювали у власних малюнках образи і лиця, зображувані в них. Богородицю писали із одним оком і настільки жахливо, що споглядачу представлялась можливість уявити все приниження Христа, який став її сином. Ці малюнки, звичайно, не знаходились в молитовних будинках, але цілеспрямовано поширювалися в книгах, призначених для звернення в народ. Вони повинні були привчити думати людей про дух, а не про тіло.
Таким чином, не ставши релігією повною мірою самостійною в той же час занадто відділившись від католицизму, щоб стать на шлях примирення, заключало в собі догматику наполовину християнську, наполовину ліберальну обрядовість, запозичену багато в чому із так ненависної ними релігії. Катари не відмовлялися також від християнських свят: Різдва, Пасхи і Тройці, проте надаючи їм зовсім інше значення.
Вальденси
Перш за все слід вказати на основні відмінності у вченнях катарів та вальденсів. Перші вірили в двох богів, доброго і злого; другі ж визнавали лише одного, який створив всесвіт. Катари відштовхували Троїцю, а «Благородне повчання» з перших рядків прославляє її.
В поемі «Вічний Отець», написано: «Ты, единый в трех, напиши на челе моем имя твоей троичности». Догматика вальденсів в цьому питанні була бездоганна католицькій, навіть Духа Святого вони вважали похідним від Отця і Сина. Трійця іменується, говорить їх катехізис, в результаті відмінності облич, але не в сенсі сутності Божества, оскільки знаходячись в трьох обличчях, вона не перестає бути єдиною істотою. Катари приймали різницю між Духом Святим, Втішником, Верховним Духом, а вальденси – ні.
Вальденси не розділяли вчення крайніх і помірних катарів про природу людської сутності, про небесні і земні тіла, про переселення душі. В них не було такої зневаги до Старого Завіту, про який вони відкликались не без співчуття, вони не приймали лише ті книги Старого Завіту, які ставила під сумнів навіть господарююча Церква. Втілення Спасителя вони визнавали і формували догмат так же само, як і католики.
Церква вальденсів, названа «бідняками ліонськими», відповідно своєму сповіданню, відкидає будь-які зовнішні інститути. В ній не були встановлені обряди, не було ні прелатів, ні монахів, ні десятин, ні церковного майна, шлюб священиків був дозволеним.
Особисте життя цих сектантів було бездоганним, воно багато в чому нагадує пуритан XVII ст., з якими вальденси мають дивовижну схожість. Подібно до них, вони любили розмовляти ветхозавітною мовою, а кротке мовчання тих і інших могло перетворитися на бурю обурення при вигляді ікони або католицької статуї.
Керування своїми почуттями, підкоряти тіло духові, умертвлять плоть, уникати ледарства - ось основні чотири правила, до виконання яких повинен прагнути всякий істинний християнин. Однаковими з дуалістами були у вальденсів положення життєвого кодексу, а саме: зневажати цей світ, уникати погане суспільство, жити в мирі зі всіма, любити своїх ворогів і т. п. Ніхто не міг запідозрити цих людей в тому, що вони ведуть не моральний спосіб життя.
Державна сторона вчення вальденсів була далекою від революційної, використовуючи тексти Старого і Нового завітів, євангелісти XII ст. закликають миритися із владою. Всі люди, які шкідливі суспільству, повинні бути видалені, особливо обманщики, фальшивомонетники, крадії, відповідно Писанню, вони приречені мучитися в кип’ячому маслі.
Розділ II.
Переговори і війна
2.1. Передумови війни
Торжеству католицької Церкви в боротьбі з альбігойцями головним чином сприяла особистість людини, яка очолила її з 1198 р., це Інокентій ІІІ. Знаючи нового папу, його енергійність, бажання об’єднати в своїх руках вищу духовну та політичну владу всього Заходу, ми можемо передбачити, які почуття до єретиків Лангедока відчував Джиованні-Лотарь Конті, в ту хвилину коли одягав на себе тіару Григорія VII.
Першим розпорядженням Інокентія після вибору його в первосвященики, було моральне сповіщення французького короля про дотримання суспільних пристойностів. На перших порах новоспечений папа хотів показати довіру до південних феодалів, в тому числі самому могутньому із них Раймонду VI Тулузькому, захиснику єресі. Через легата Райнера він повідомив його листом від 22 квітня, що знімає з нього відлучення.
Інокентій ІІІ подавав великі надії на успіх заходів, прийнятих ним. Два цистеріанських монаха, Райнер і Гвідон, активно проповідували в Лангедоці, своїм життям та характером вони багато в чому нагадували суворі аскетичні типи перших католицьких місіонерів християнства. Проте не пройшло і місяця проповідницької і адміністративної діяльності Райнера, як він був відкликаний і з тим самим завданням відправлений до Іспанії, циркуляром від 13 травня 1198 р. всі його обов’язки цілком перекладалися на Гвідона.
Через рік Райнер повернувся, його повноваження на повторне легатство було підтверджене 12 липня 1199 р., в той же час всьому місцевому духовенству приписувалось подвоїти спостереження за єретиками. Час проходив, проте ні мирні розпорядження, ні діяльність цистеріанських фанатиків не давала результатів, вплив інаковірних зростав у суспільстві.
Всі невдачі папа звертав на неправильний вибір легатів, в 1200 р. кардинал Жан-Поль був відправлений замінити цистеріанців, в Римі йому була дана інструкція відповідно до якої він мусив діяти, звичайно це ніяким чином не змінило стан справи. Були підібрані знову два цистеріанці - Петро де Кастельно та Рауль. Петро шукав мученицького вінця, Рауль же навпаки був більш розсудливим та покійним. В кінці 1203 р. обидва почали виконувати свої обов’язки в Тулузі, на місцях вони не завжди могли знайти спільну мову з тамтешнім духовенством, Інокентію то з однієї, то з іншої сторони приходили доноси. Для стабілізації ситуації було вирішено в травні 1204 р. призначити третю особу, з ширшими повноваженнями, ніж у двох попередніх. Вибір впав на Арнольда, настоятеля головного цистеріанського монастиря, названого «абатом серед абатів», він був не настільки фанатичний як попередники, проте в цьому і заключалась головна небезпека для єретиків. Будучи родом із Нарбони , він також був намісником монастиря в Тулузі, добре володів словом, його діями керував розрахунок і хитрість.
Указом Інокентія всі три легати повинні були діяти одночасно. Папа тоді ж попросив французького короля Філіпа Августа та його сина Людовіка піднятися проти феодалів Лангедока і підтримати легатів у викоріненні єресі.
Своєю діяльністю місіонери зуміли озброїти проти себе уже не тільки альбігойців, а й місцеве католицьке духовенство. Після відсторонення Беренгарія, новим єпископом тулузьким легати затвердили Фулькона, відомого трубадура, який користувався популярністю серед населення, проте і це не спрацювало, Арнольд був відсутнім, а храми, як і раніше пустували. Петро та Рауль вже хотіли відмовитись від покладених на них доручень і знову повернутися до монастиря, однак з’явилася обставина, яка могла змінити ситуацію, а саме в цей час через Тулузу проїжджав єпископ кастильського міста Озми, дон Діего. Король Леон Альфонс VIII відправив його в супроводі декількох монахів в Скандинавію сватати наречену інфанту Фердинанду. Одним із супутників єпископа був кафедральний приор - Домінік (1170-1221), який ще під час першого проїзду через Тулузу змусив заговорити про себе.
Подвижницька діяльність Домініка, стала гарним прикладом для інших проповідників, які також відмовилися від своїх свит і почали жити за рахунок милостині,а в новостворених ним же монастирях, серед різного, навчали полеміці, мистецтву перетворення єретиків в істинну віру. З цих монастирів в майбутньому і з’явився домініканський орден.
Такі події передували випадку, який потряс всю Європу і став безпосереднім поштовхом для початку альбігойських війн.
2.2. Хід хрестової війни з альбігойцями до першої осади Тулузи
По прибутті Раймонда в Сен- Жиль, де знаходилася вся його сім`я, він вже після попередньої розмови з Петром де Кастельно був готовий заключити мир і прийняти умови провансальських баронів. Однак там же відбувається несподівана зустріч; подібно до тіні, його постійно переслідує той же папський легат , між ними виникає сварка, пов’язана з невиконанням графом обіцяних заходів по боротьбі з єретиками, які знаходячись в його війську, поширюють на інших свої віровчення. В розпалі конфлікту, Раймонд не витримуючи натиску, погрожує вбити свого противника, той благополучно залишає тулузькі володіння, але все ж таки згодом його знаходять вбитим.
Коли ця жахлива звістка доходить до Арнольда, він відразу доносить про це Інокентію, відтепер початок хрестового походу був неминучим. В цей же день ( 6 березня 1208 р.) папська канцелярія видає низку булл, які містять ряд заходів і розпоряджень, маючи глобальні наслідки. [9, c.56]
Серед конклаву та в голові їх вождя виникають різноманітні політичні міркування і плани. Архієпископу турському і єпископам паризькому і нівернескому було доручено діяти для пробудження французького короля і вельмож проти єретиків. Всі графи, барони і народ отримали подібне послання, як і самі жителі півдня. Єпископу турському і місцевим цистеріанським абатам предписувалось вживати всіх заходів, для примирення французьких та англійських королів, хоча б на час церковних бід.
Дуже важливо було, в ситуації, що склалася переконати Філіпа Августа співпрацювати з Церквою в цілях папи, однак французький король не поспішав допомагати Інокентію, єдине, що він пообіцяв, це не заважати ополченню населення, оскільки він перебував в досить гарних відносинах з Раймондом і по дружині був його двоюрідним братом.
Без сумніву, що при таких приготуваннях, коли народ масово вставав на шлях боротьби за віру, відвага Раймонда Тулузького відпала. Він почав шукати заступництва, звертався за допомогою навіть до Арнольда, проте отримав відмову. Наступним до кого він звернувся був Інокентій, папа благосклонно віднісся до графа, вирішивши деякий час поспостерігати за його життям, відрядивши в Прованс нового легата – Мілона.
В лютому 1209 р. Інокентій попросив французького короля призначити головнокомандуючого над армією, яка повинна була йти проти провансальських єретиків, щоб зберігати порядок і цілісність у діях. Число хрестоносців постійно збільшувалося. В їх рядах, крім рицарів, були цілі натовпи віланів і селян, за деякими джерелами їх число доходило до двохсот тисяч. У відмінності від тих, хто збирався йти на мусульман і нашивав хрести на плечах, нове ополчення нашивало хрести на правій стороні грудей.
В перших числах червня Раймонд знаходився у Валенсії, він поклявся виконати всі вимоги легата і в залог додержання своїх обіцянок передав йому сім справних замків. Сама ж церемонія прощення, обряд покаяння відбувся в Сен-Жилі, поблизу церкви в якій знаходилися мощі Петра де Кастельно, уже причисленого у лики святих. Нарешті, двадцять другого числа, тулузький граф , поклавши руку на Євангеліє, зобов’язався підчинятися всім наказам вождів хрестоносців, які прибудуть в його землі.
Зі всіх кінців Франції, на поклик Рима, зібралися мисливці, для того щоб розбити провансальських єретиків. Двадцять тисяч рицарів і двісті тисяч озброєного простого народу були страшною силою, яка обрушилась на жителів Півдня. Тут були воїни Оверни, Бургундії, Іль-де-Франса і Ламузена; тут також були німці, пуатійці, гасконці, руерги. Заради прощення гріхів зійшлись сюди люди Прованса і всієї В`єни від Ломбардії до Родеца. Вони хотіли взяти Тулузу, проте благородна Тулуза була спокійна, завдяки клятві графа. Тоді було вирішено взяти Каркассон і весь Альбіжуа. На зустріч хрестоносцям поспішно виїхав граф тулузький , так як він обіцяв діяти з ними за одно.
Із Аженуа приближалася друга армія хрестоносців, хоча і не така багаточисленна, як французька. З нею були граф Гюї, віконт Тюрен, єпископ Ліможа і Базакля та багато інших. Хрестоносці, перш за все, взяли Пюї-ла-Рок, не зустрівши там супротиву, потім зруйнували Гонто та спустошили Тоннейську країну, тривалий час не могли взяти Шаснейля. Проте як не хоробро захищалися мешканці, укріплення все таки було захвачене і деякі єретики були спалені.
Мешканці міста Вельмура, яке лежало на шляху армії хрестоносців, були налякані неправдивим слухом, що неприятель йде на них, спаливши свої домівки, розбіглися хто куди. Такий великий був жах, який наводили хрестоносці.
Головна армія йшла прямо на Без'єр, віконт якого та його дружина, пробудили проти себе найбільші, ніж всі інші феодали, незадоволення серед католицького духовенства своїм отступництвом. Самого віконта в цей час не було в місці, виїхавши назустріч війську, він почав виправдовуватись перед Мілоном, змалювавши все заступництво над єретиками на консулів і на своїх баронів, проте йому не повірили.
Без'єр між тим готувався достойно зустріти неприятеля. Ентузіазм оволодів всіма настільки, що вони сподівалися самі подолати таке величезне військо, яке п'ятнадцять днів сходилося і займало позиції навколо міста. В цих військах відмінилися так звані рут'єри (бродяги), цих розбійників було до п’ятнадцяти тисяч, ввірвавшись до Без'єра вони безпощадно різали всіх хто зустрічався їм на вулицях, і дітей, і жінок, і старих. Після того, розсіявшись по будинкам, кожен з них брав що хотів, думаючи тільки про наживу.
Тепер на шляху хрестоносців лежало місто Каркассон. Тут серед шуму приготувань першого серпня відбулася військова рада, ворог наближався і навіть вже розмістився в передмісті. Віконт не знав, що йому робити і лише вичікував. Проте в середині серпня взятих в полон насторожило переміщення в таборі противника, як стало відомо пізніше, це було викликано прибуттям короля Арагону.
Дон Педро приїхав із сотнею іспанських рицарів, з намірами примирити католицьких вождів з місцевими феодалами. Віконт, навіть, отримав дозвіл переговорити зі своїм царським посередником, він прибув у католицький табір з невеликою свитою, жалуючись королю на жорсткість хрестоносців, які спустошують країну. Король тоді ж відправився до легата Арнольда Амори, який був досить впливовою особою, проте домовитись про мирний вихід із ситуації, що склалася, йому не вдалося.
В той час як добича і багатство міста ділилось між хрестоносцями, а віконт знаходився у вежі, чекаючи страту, легат Арнольд зізвав до себе всіх вождів і знаменитостей армії на дуже важливу нараду. Рим не хотів задовольнятися взяттям двох сильних міст. Довго збираючи сили, він хотів нанести вирішальний удар, після якого єресь повинна була зникнути на завжди. Багаточисленне і різноманітне воїнство слід було об’єднати однією волею, для продовження війни слід було духовну владу легата замінити на умілу військову руку.
Для вибору такої особи, легатом була створена комісія із двох єпископів і чотирьох рицарів. Цією людиною був обраний французький граф Симон де Монфор, який відтепер стає головним героєм альбігойської драми. З ним пов'язаний політичний сенс хрестових війн, а саме підкорення свободолюбивих мешканців Півдня північним французам.
Перше, що зробив Симон після обрання його воєначальником, - видав грамоту, в якій він належним чином нагороджував духовенство. В ній господар Монфор називає себе « графом Лейчестером, віконтом Без'єра і Каркасона ». Тоді ж він розпорядився обложити десятиною, на користь церкви, всіх без виключення лангедокців, оголосивши, що всякий, хто того не виконає, він буде вважати своїм особистим ворогом. Разом з тим, був встановлений податок в три денари на будинок в користь Римській Церкві. Також, в цей же час, послідувало оригінальне постановлення, яке показувало, настільки спустіла казна хрестоносців. Єресь була обкладена штрафом. Всі відлученні, які не розкаялись в певний термін, були повинні відкупатися залежно від звання: рицар – сто солідів, громадянин – п’ятдесят солідів, ремісник – двадцять.
Між тим в таборі хрестоносців розгорілися спори і непорозуміння, герцог бургундський, граф неверський і ще багато хто вважали себе ображеними, коли побачили своїм начальником монфорського барона. Всі вони оголосили, що залишать табір і виведуть своїх підлеглих, легат з труднощами зміг умовити залишитись бургундського герцога, крім того сили хрестоносців і так зменшились. Герцог бургундський був людиною великодушною: він володів талантом полководця і завжди своїми порадами допомагав Монфору, який без роздумів виконував їх. На щастя альбігойців, герцог незабаром поїхав, але під його керуванням Монфор встиг здійснити похід в самий центр єресі, в Льбіжуа.
Укріплення Мінерви, Терма і Кабарета, взяти штурмом було важко, тому вирішено їх блокувати особливими відрядами, що продовжувалось цілу зиму аж до літа. Вторгнення в Альбіжуа головними силами було більш успішним.
Вийшовши з Каркасона разом з герцогом бургундським, пройшовши повз Альбону, Симон де Монфор на другий же день взяв замок Фанжо, який зайняли арагонці. Далі на своєму шляху вони зустрічали пусті села і покинуті замки – рух армії хрестоносців наводив цілком зрозумілий страх на єретиків. До того ж граф тулузький, який слідував за католицькою армією, спеціально радив Монфору спустошувати країну, розраховуючи підняти таким чином проти хрестоносців все населення, незалежно від віросповідання.
Депутати самих єретичних міст, Кастра і Ломбера, приїжджають в табір до Монфора і просто здаються йому. Симон приймає їх умови, він не збирається мстити всьому місту за єресь, вибираючи для цього лише «совершенных» , як самих небезпечних, в ці хвилини його турбують лише політичні замисли. Він залишивши герцога бургундського позаду, сам займає міста Кастр, в Ломбер Монфор навіть не заїхав і чомусь раптово повернувся назад, прийнявши покірність міста на словах.
В армії постійно відбуваються сутички. Граф тулузький оголосив, що буде жалітися на вождів хрестоносців і легата французькому королю, імператору, і нарешті, самому папі. Монфор надіслав в Тулузу інквізиційну комісію, яка повинна була вимагати всіх осіб, підозрюваних в єресі, оправдатися перед армією, в ставкі її головнокомандуючого і легата. Консули і Раймонд відповідали, що вони вже отримали прощення і відпущення для себе і всієї столиці, що ніяких подальших розслідувань непотрібно. У відповідь Монфор пригрозив війною, тоді Раймонд і наважився звернутися прямо до папи, а Арнольд між тим, відлучив консулів і сенатів Тулузи за непокору Церкві. На місто було накладено інтердикт.
Раймонд прибув до Риму в середині січня 1210 року, урочисту аудієнцію у папи старий граф отримав незабаром після приїзду. Інокентій прийняв його, оточений кардиналами і всім двором, і дуже уважно вислухав. На знак довіри, Інокентій поклавши руки на голову Раймонда, відпустив йому всі гріхи, і пообіцяв провести розслідування, щодо наклепу на нього з боку легатів.
Якщо граф приведе свідків з доказами його непричетності, то він буде повністю виправданий. Проте Монфору не можна було допустити виправдання свого суперника, на багаті країни якого він розраховував. Легати піддалися його впливу, хоча їх користолюбство не підтверджується фактами, але вони почали проявлятися після смерті чесного Мілона. Так, наприклад, Арнольд досить мало проявився в добрій діяльності, хоча папа продовжував вірити в нього. Арнольд був дорогий своєю вірністю католицькій церкві, теократії, своїми здібностями і знаннями краю.
Інокентій розумів що в стосунках старого графа і Арнольда грають особисті рахунки. Тому він вирішив позбавити Раймонда від підступного абата. Самому ж Феодосію та іншому легату, єпископу Рієца, словами грамоти приписувалося через три місяця зізвати собор для без страсного суду над Раймондом і якщо можливо його виправдання.
Для Монфора склалася дещо складна ситуація, він втратив близько сорока замків, хоча до початку 1210 року в його руках було ще близько двохсот, а також декілька міст. Постійний рух, прилив, а частіше відлив в таборі хрестоносців більше всього займали прихильників католицької справи в Лангедоці. Іншою важливою проблемою, було утримання за графом Симоном володінь, отриманих поки що тільки номінально. Для цього до Інокентія був надісланий лист з проханням, на яку папа дав обнадійливу відповідь.
Здійснивши напад на місто Бром , в три дні ним оволодів. Першою справою він осліпив більш ніж 100 чоловік, яким до того були відрізані і носи. Літом 1210 року сили Монфора були зосереджені на східному кордоні Тулузького графства , неподалік від Кабаретто, а саме під замком Міневрой. Вигідне стратегічне розміщення Міневри вже давно привертало увагу Монфора. В минулому поході хрестоносці минули цей пункт, він був добре окріпленим, що робило його основною базою єретиків.
Симон де Монфор, розуміючи всю складність ситуації, надіслав загони віконта нарбонського. Фортеця була оточена зі всіх сторін: сам Симон стояв із заходу, гасконці зі сходу, нарбонці з півночі - а з півдня, було вирішено, розпочати штурм. Напередодні були приготовані метальні машини, на початку стрільба продовжувалася і вдень, і вночі.
В оточених не вистачало їжі, коли вони запропонували вести переговори, Монфор відмовився робити це від свого імені. Арнольд вирішив укласти письмову капітуляцію, але коли умови були зачитані бароном, легати виступили проти них і наголосили на відновленні воєнних дій.
Арнольд наполягав на беззаперечній капітуляції і видачі всіх єретиків – «вірних» та «досконалих», яким обіцяли життя лише на умові, навернення в католицизм. Сам замок легат призначав Монфору, Вільгельму обіцяв же життя.
Між тим необхідність оточених в їжі та воді змусили їх прийняти умови, брама міста була відкрита неприятелю. З хоругвами, хрестами і розпущеними знаменами втупило хрестоносне воїнство, на чолі з легатом. Коли в місто вступив Монфор, він наказав зізвати всіх єретиків на одну площу і «досконалим» вийти вперед, їх оточили солдати вивели за місто і спалили.
Взимку 1210 року ніхто і не сумнівався, що Монфор піде на Тулузу, щоб прогнати старого графа і зайняти його престол, ніхто ще не здогадувався, що ця боротьба затягнеться на довгі роки. Невистачало лише юридичних причин для повалення влади Раймонда, але і вони незабаром з’явилися. Легати взяли на себе роботу довести, що зобов’язання , які взяв на себе Раймонд не виконуються.
Раймонд, в свою чергу, жалівся, що домагання легатів є своє корисними. Прелати писали, що тулузький граф не виконує постанови Сен-Жильського з’їзду, і як раніше потурає єретикам.
Тоді Інокентій ІІІ відправляє Раймонду грамоту, в якій вимагає виконання взятих на себе обов’язків і вигнання з під власних земель інаковірних. В протилежному випадку їх земля і майно буде віддане тим, хто взяв на себе справу викорінення єретиків, це було відправлено в середині грудня 1210 року.
В таких умовах, в січні 1211 року, тулузького графа застало запрошення на Нарбонський з’їзд , на якому був присутній король арагонський, Монфор і всі ти легати. Також на даному зібранні був присутній ще один великий феодал, також запідозрений Церквою, граф де Фуа. Головна мета з’їзду - знайти засоби для примирення цих вождів з національною партією, що було не приємною справою для французів і Монфора.
Легати на цей раз використали всі можливі засоби, щоб змусити Раймонда звільнити свої землі від єретиків, проте благородність графа не дозволила йому піти на кроки пропоновані духовними особами. Такими ж невдалими були спроби домовитися з графом де Фуа.
Король арагонській в цій справі відігравав роль посередника, завдяки його старанням графу де Фуа повернули його старі володіння, за винятком замка Пам'єр, який повернеться Церквою лише в разі повної покори, у протилежному випадку він перейде у власність легатів, або ж Монфора.
Що ж стосується Раймонда, то він вже не міг виносити всіх дріб’язкових домагань і настанов з боку легатів і був змушений погодитися на підписання умов і принесення присяги. Здавалося все вже було готовим, проте граф несподівано зник з міста. Після цього він отримав ультиматум, в якому питання стояло - або війна, або ж мир.
Відтепер легати вважали себе вправі винести вирок. Собор відлучив Раймонда і урочисто оголосив його відступником і ворогом Церкви, всі його володіння та майно оголошувалося власністю кожного бажаючого ними користуватися, але учасники цього засідання знали, що всі наступні дії повинні бути узгодженні з Інокентієм.
Тому вони відправили в Рим одного із абатів з донесенням всього, що відбулося в останній час і про винесене ними рішення. В квітні 1211 року Інокентій в циркулярі до архієпископа арльського і всьому місцевому духовенству відповів згодою на заходи на прийняті легатами заходи.
Раймонд також, зі своєї сторони , не залишався без справи і не допускав можливості застати себе не підготовленим. Він добре розумів, що тепер у нього з Монфором розпочнеться смертельний бій. Тільки тепер, взимку 1211 року, чітко окреслилися інтереси та шляхи супротивника, тільки тепер Монфор безцеремонно розкривав свою політику.
Приготування Раймонда були завершенні до початку поту, але він не хотів першим приступати до військових дій. Після оволодіння Кабаретто і Лавора, противник нарешті дочекався відкритого бою, Монфор став нападаючою стороною. Причиною оголошення війни графу Тулузькому, стало втручання останнього в лаворську облогу. Мали місце слухи, що в місті знайшли допоміжні загони, відправлені тулузьким графом. Всі знали, що Раймонд заборонив оточеним здаватися і давати присягу. Але головний привід заключався в тому, що Раймонд був відлучений від церкви і що Монфору разом з французькими та німецькими рицарями належало «здійснити над ним кару Божу».
Хрестоносці йшли прямим шляхом на Тулузу, вони знали, що в них тепер вже не має іншого вибору , це розуміли і в самому Лангедоці. Цей похід армії Монфора буде фатальним в історії альбігойських війн.
2.3. Події до підкорення Лангедоку Симону де Монфору
Тулуза давно вже вабила до себе хрестоносне воїнство своїми багатствами,а головне була центром провансальської єресі. Викоренити єресь було неможливо, не поколихнувши її опору. Можна було зруйнувати ще сотню замків і міст, але не завдати такого удару альбігойським єретикам, якою була одна здача Тулузи. Ця подія сприяла б знищенню катарів по всій Європі.
Багатьом простим хрестоносцям взяття Тулузи принесло б багатства, задоволення і спокійний притулок. Фанатичним монахам вона обіцяла насолоду вигляду багать з єретиками, самими небезпечними розповсюджувачами нечестивого вчення, лише тоді вони будуть спокійними за своє майбутнє та за католицизм. Легатам взяття цього міста - закінченням їх праці, достойну винагороду і довгу славу в тій теократичній монархії, яка повинна заснуватись на руїнах яскравого і вільного царства Раймонда. Такі думки надихали армію хрестоносців, коли вона йшла на облогу Тулузи.
В таборі Монфора знищення Тулузи було вже вирішеною справою, це радили і новоприбулі німецькі та французькі рицарі, які з різних сторін стікались під хрестоносні знаменна. Між них особливо вирізнялись графи Бар, батько та син, і граф Шалона. Тибо де Бар активно наполягав на якнайскорішій облозі Тулузи. Під Монтобаном його військо з’єдналось з армією Монфора – столиця Півдня була лише в декількох денних переходах.
Несподівано, перед самим виступом війська, в табір прибуло посольство з тулузьких громадян. Багато в рядах хрестоносців боялися, що ці переговори вирвуть з їх рук бажану наживу, що легати зупиняться перед рішучим ударом і задовільняться лише деякими поступками. Проте головною метою прибулих було виграти час. Під час аудієнції були присутні єпископ Фулькон, сам Монфор і всі вожді армій. Посли намагалися довести, що вторгнення хрестоносців в тулузькі землі несправедливе і незаконне. Легати відповідали, що головна причина походу в тому, що тулузці продовжують притримуватись Раймонда, не послушника та єретика, що якщо вони відмовляться від нього і візьмуть собі в господарі того, кого призначить Церква, то привід до війни зникне. Посольство досягло своєї цілі, хоча б тим, що за цей час Раймонд з великим загоном воїнів прибув до стін міста.
Хрестоносці знімались з позицій і почали переправу через ріку Лер, вісники повідомили про це Раймонда, він знаходився на іншому березі з шістьма сотнями рицарів, з ним були також графи Фуа і Коммінга.
При зіткненні воюючих сторін з обох сторін загинуло до двохсот чоловік. Монфор витіснив Раймонда до самих стін міста, декілька десятків віланів загинуло під копитами коней, рятуючи своє майно. Хрестоносці знищували все, що з’являлося на їхньому шляху, через декілька годин всі окружні поселення, сади, виноградники були знищенні полум’ям та копитами коней; колись благополучний, багатий край перетворився в пустелю.
Монфор розумів, що так просто захопити Тулузу, як це було з попередніми замками, в нього не вийде, тому він вирішив розпочати з передмістя Серніна. Місцеве населення виявило неабияку стійкість в обороні від ворога, який змушений був відступити. Скориставшись не простим становищем ворогуючої сторони, Раймонд здійснив вилазку, до глибокої ночі продовжувалася схватка, армія хрестоносців понесла великі втрати.
Раймонд готував третю генеральну вилазку, на третій день Монфор покинув табір, при цьому не забравши навіть поранених. Є відомості, що його соратники по тулузькій облозі, при відступі нагадали про незаконність даної кампанії та запропонували укласти мир з трьома найбільшими феодалами Півдня, але єпископ Фулькон був категорично проти.
Залишений багатьма хрестоносцями, Монфор пішов на землі де Фуа, зайняв Готрів, Пам'єр і кинувся на столицю графів Фуа, проте штурм укріплення був невдалим, хоча передмістя було заняте і дотла спалене, околиці міста спустошені, виноградники і плодові дерева вирублено з коренем.
В той же час, хрестоносний гарнізон Готрівського укріплення було замкнено альбігойськими загонами, але оскільки вони поспішали взяти місто, то випустили всіх не завдавши нікому шкоди. Коли ж повернувся Монфор, то жорстоко покарав все місто. Влаштувавши свій табір в Пам'єрі, граф здійснив похід в Керсі.
В Тулузі розуміли, що рано чи пізно, Монфор вдруге з’явиться під стінами їх міста, і тому в них виникла необхідність знайти надійного союзника, який би допоміг їм захиститись від підступного ворога.
Погляди тулузького муніципалітету зупинилися на королі Арагону. Дон Педро поки був затятим прихильником католицизму, але вже довгий час мав напружені стосунки з римською курією і особливо з Монфором. Міська влада Тулузи, звільнившись від облоги, надіслала йому листа, в якому описувала всю складність ситуації, себе показали вони вірними католиками, і не розуміли як їх могли запідозрити в дружбі з єретиками.
Поки Монфор був неготовий повернутися під стіни Тулузи, він прямував свої погляди на Прованс. Раймонд, в цей час, зібрав необхідні сили і наприкінці серпня 1210 року здійснив похід на замки, які були захоплені неприятелем.
Після блискучої перемоги біля Кастельнодарі, Монфора знову очікували невдачі. Всі його зусилля були направлені на повернення міст, які так швидко відпали від його володінь. За короткий час Симон де Монфор втратив більше п’ятдесяти замків в межах Альби та Тулузи. Між ними були Рабастен, Пюї-Лоран, Сен-Фелікс і Монферан.
Поставлені Монфором барони або зраджували, або були просто безсильними у зв’язку з повстаннями мешканців, більша частина серед яких була єретиками. Підкорені лангедокські феодали повертались в попереднє підданство графу тулузькому.[9, c.87]
З початком літа вдача знову повернулася до Монфора, в табір прибули нові загони хрестоносців, переважно із Франції. Необхідно було повернути втрачені володіння і здійснити нові завойовницькі походи, тому Симон відправився на Отпуль. Місто було захоплене на четверту добу облоги, місцеві жителі чинили сильний опір. Після падіння цього міста було повернено ряд інших, серед яких Сен-Фелікс, Монферан, Сен-Мішель, які були зруйновані до основи.
Місто Рабастен, Монтегю і Гальян здалися, не проявляючи жодного опору. Хрестоносці пішли на сусідній замок Гепі, але в місті вже нікого не було, воно було зруйноване і спалене, далі армія рушила на облогу Сен-Антоніна.
Коли справи Монфора йшли так легко і щасливо, він і не підозрював, що його юний син знаходиться в небезпеці, і може постраждати від рук непокірних мешканців, які не звикли комусь підкорятись. Молодий Аморі зі своїм дядею Гюї, недавно прибувши із Палестини, був залишений в Нарбоні. Зайнявши зі своєю свитою герцогський палац, в якому зажди до цього проживали лише тулузькі графи, він вже тільки цим фактом викликав обурення у місцевих жителів.
В результаті, в Нарбоні розпочалося повстання. Натовпи розлючених людей ринули до палацу, оточили його і змусили графа видалитись в одну із веж. З труднощами вдалося вгамувати обурених, народ розійшовся по домівках, але цей випадок показав хитке становище монфорових володінь, за які він так завзято воює.
Загони графа де Фуа постійно тривожили хрестоносне військо своїми партизанськими набігами і одночасно уникали серйозних сутичок з армією Монфора. Раймонд знаходився в Севердені, коли туди прибуло військо німецьких хрестоносців, після чого тулузці його залишили. Мешканці Готріва, пропустили через своє місто альбігойців де Фуа і самі його покинули. Це місто було дуже важливим для Монфора, оскільки знаходилося між двома столицями Лангедоку – Тулузи та Фуа. Дізнавшись про озброєння графа Коммінга, Монфор вирішив спустошити його землі і рушивши на нього зіткнувся з досить міцним та добре укріпленим містом Мюре.
Мюре знаходиться в привабливій долині Гаронни, по сусідству з Тулузою. Багато мешканців, дізнавшись про наближення Монфора, залишили його. В першу чергу, було вирішено спалити дерев’яний, великий міст на Гаронні, через який проходили неприятельські комунікації. Хоча в Мюре майже не було кавалерії і наступ католиків був стрімким, однак альбігойці чинили опір з останніх сил, намагаючись затримати противника по інший берег ріки.
Невдачі хрестоносців продовжувались до тих пір, поки сам Монфор не показав приклад. Він разом з найхоробрішими хрестоносцями кинувся у воду і переплив ріку. Поява такого жахливого воїна на міській стороні неприємно здивувала мюрейців і змусило їх замкнутися в місті. Але становище невеликого монфорового загону погіршилося, коли проливні дощі переповнили Гаронну.
Гарнізон, помітивши становище в якому опинився противник, вирішив дати бій, відправивши, між тим, в Тулузу гінця з викладенням всіх обставин і намірів мюрейців. Монфору, який знаходився по інший бік ріки дали знати, що наближається тулузьке військо. Симон не міг без діяти, допустити щоб на його очах знищили його армію , на нещастя єретиків він кинувся у воду і з великими труднощами подолав дану перепону. Тулузці поспішили відступати, проте хрестоносці спокійно почали лагодити міст. Як тільки постійна переправа була приготовлена, вся католицька армія з’явилася біля стін Мюре.
Наступного ранку армія готувалася до наступу, і на диво, дуже швидко ним оволоділа. Монфор затвердив в ньому свою головну квартиру; із неї він і почав тривожити сусідню Тулузу і Раймонда, в руках якого тільки й залишилася столиця та замок Монтобан, за їх винятком, вся тулузька область була захоплена Монфором. Крім неї французькому переможцю наприкінці 1212 року належали Альбіжуа, Каркасон був названий столицею новоствореної країни.
Прагнучи покінчити з графом Коммінга, який після графа Тулузи і Фуа, залишався єдиним серйозним противником, і цінуючи час, Монфор здійснив із Мюре експедицію в його область. Взяття міста Сен-Годана в Коммінгі мало результатом те, що вся місцева знать з’явилася до Монфора на поклін. Місцеві барони зраділи можливості повернути свої землі від Монфора у свою власність.
Повернувшись із Гаскони, Симон посилив свої операції проти Тулузи; його загони часто з’являлися біля самих воріт міста. Граф Раймонд втомився від численних блокад, тому він вирішив застосувати останню можливість у боротьбі з ворогом, яка повинна була принести йому перемогу.
В жовтні 1212 року граф Раймонд Тулузький зі свитою баронів вирушив в направлення Піренеїв, а саме до Арагону, просити допомоги в короля дона Педро. Тоді ж пишний кортеж вирушає в направлені до нижніх Альп. Це було урочисте посольство до папа Інокентія ІІІ з останніми поясненнями тулузців.
Розділ ІІІ
Лангедок 1216 – 1229 рр.
3.1 Тулузькі повстання та їх наслідки
Зрозуміло, що звістка про передачу папою і отцями лютеранського собору земель тулузького графа французам і ненависному Симону Монфору справило гнітюче враження на провансальське населення. Раймонд VI в країні користувався пошаною та любов’ю, що стосується французів, то на них дивилися як на варварів.
Декілька рицарів та васалів вирішили першими виразити народний настрій. Вони зібрались в Авіньйоні вітати повернення Раймонда і його сина із Риму, знаючи, що графи відправились із Рима в Марсель морем. Тільки ті вступили на марсельський берег на них посипались народні благословення і вираження загальної радості. Консули міста піднесли їм ключі. Старий Марсель був вільним містом, він ніколи не належав тулузькій династії , мав номінального сюзерена, який титулувався графом Провансу. Справа, за яку боровся граф, мала на меті свободу та незалежність провансальців взагалі, тому вони і намагались надати будь-яку допомогу, яка була в їх силі.
Хоча граф і затвердився в Авіньйоні, проте не володіючи Тулузою, він не мав стійкої опори в своїй державі. Між тим їхати до столиці йому не можна було, оскільки там стояли французи і проживало сімейство Симона де Монфора. На банях замка майоріли знамена Монфора – білий лев на червоному полі. Раймонд VI доручив свою справу хоробрості прихильників, повернувшись в Марсель і поселившись неподалік від міста в очікуванні подальшого розвитку подій.[9, c.231]
Проте його син не хотів чекати, покинувши батька він повернувся до рицарів, в Авіньйон. Барони провансальські і тулузькі не шкодували сил для вираження незадоволення з приводу панування надмірних французів. Юний Раймонд , вступив тепер вже самостійно на політичну арену, був центром надій на визволення.
Поступово до Авіньйону почали з’їжджатися барони і володарі, які бажали під знаменами Раймонда битися з французами і грабіжниками-хрестоносцями. Вільні комуни Марселя, Гараскона, Оранжа і інших провансальських міст, розуміючи, що перемога над Монфором послужить і їх власному звільненню. Зі своєї сторони, вони найняли загони і запропонували їх Раймонду. Весь Прованс повстав.
Зі своїми союзниками молодий Раймонд вирішив увірватись в Лангедок наприкінці травня 1216 року. Загін був в поході, коли до графа прибули посли із Бокера. Громадяни кликали його до себе, відправляли йому клятви у вірності і обіцяли зрадити французький гарнізон, який займав бокерський замок. Раймонд прийняв пропозицію, дорогою до нього долучились загони із придонських комун.
Гарнізоном Бокера керував Ламберт Лемузенський, людина стійкої та відважної волі. Він, не очікуючи, нападу противника, зробив спробу нічної вилазки із замку, проте безуспішно. Раймонд розпочав облогу по всім правилам тодішнього воєнного мистецтва. Його воїни пробрались під самі стіни, запали в рів і готувались підпалити ворота. Гарнізон вступив в переговори, вимагаючи вільного пропуску, але їм було відмовлено.
Коли про це дізнався Монфор, він відразу рушив рятувати своїх підданих. В Німі, в верстах п’ятнадцяти від Бокеро, граф зібрав свої загони, на цей раз спостерігаючи за настроями, які панували у війську противника, його впевненість у перемозі, яка була раніше зникла.
Раймонд Юний, як тепер його називали, спокійно чекав наближення монфорового війська. На полях Бокера і відбулася битва, із притаманною гарячністю, провансальці кинулись на ворога, багато крові пролилося, проте результат був невирішеним. Монфор до вечора змушений був відступити до Бельгарду, і тому може вважатися переможеним.[13, c. 76]
Раймонд увійшов у Бокер, наступного дня французи оточили місто, але без всяких надій його зайняти. Між тим, провансальці, як і раніше, тримали в облозі замок і зберігали свої зв’язки з Гарасконом, Монтобаном і іншими містами, звідки могли отримати припаси і допоміжну військову силу. Раймонд, на даний момент, був настільки сильним, що міг не лише з успіхом відбити противника, і в той е час стіснити бокерський гарнізон.
Сам Монфор незабаром опинився в оборонному положенні відповідно Раймонда, якого він намагався змусити здатися. В таких важких для себе умовах, Симон зібрав військову раду із баронів і рицарів. При загальній тиші встав Гюї Монфор і сказав те, про що всі думали, але ніхто не наважувався це озвучити. Два місяця облоги не принесло жодного результату. Невдачі хрестоносців тільки поширювали загальне незадоволення і погоржували повстанням. Врятувати ж гарнізон не було ніякої можливості. Тому Симон вступив з Раймондом в переговори, той з провансальською галантністю зустрів парламентера і досить легко пішов на всі умовляння Монфора.
Тільки тепер переможений Монфор побачив, що майже вся країна була охоплена повстаннями. В Тулузі, де ще над містом майорів його прапор, але марно було сподіватись на співчуття її населення. Для того, щоб не допустити і там хаосу, він негайно вирушив у столицю Півдня.
Щодо подій в Тулузі, відомості розходяться. Одна сторона стверджує, що самі тулузці вчинили підступно, захопивши передових воїнів, відряджених Монфором, в результаті чого останній наказав спалити сусідні міста. Інші стверджують, що Монфор перший вчинив віроломно, заарештувавши міських депутатів, які хотіли виразити йому свою прихильність. У будь-якому випадку, рух на Тулузу найсильніших загонів Раймонда Юного, який отримав підкріплення з Каталонії, було безсумнівною причиною походу Симона.
В тридцяти верствах від столиці, а саме в Монгоскарі, полчища хрестоносців зупинилися. Коли загроза розгрому здавалася неминучою, тулузці надіслали до свого ненависного господаря депутацію для переговорів, яка повинна була виявити покірність і попросити вибачення. Симон спочатку відмовився її прийняти, а потім наказав взяти їх в заручники, за порадою підступного єпископа Фулькона.
Муніципальний дух Тулузи повстав, патріотичний ентузіазм охопив всі верстви населення, і бідних, і багатих, чоловіків та жінок, всі без винятку піднялись на захист рідного міста. Між тим, єпископ Фулькон сміливо в’їхав в місто, оточений рицарями, він був впевненим, що його вплив на католицьку паству ще є досить сильним. З’явившись в міське зібрання, заявивши, що єдиний порятунок міста це невідкладна покірність, але звичайно це був лише лицемірний обман, коли про це дізнались тулузці, вони забажали помсти.
Хрестоносці розпочали криваву різню. Воїни, які були у єпископській свиті, залишившись в місті, зіткнулись з місцевими жителями. Вони здійснювали насилля навіть над дітьми та жінками.
Проте тулузці ніколи б не здали своє місто без бою, всякий хто ще міг тримати зброю в руках йшов на ворога, не жаліючи свого життя. В різних місцях несподівано з’явилися барикади, які ставали перешкодою на шляху хрестоносців. Через декілька годин рицарі були стомлені такою незвичною для них боротьбою. Тоді вже городяни перейшли в наступ.[4, c. 85]
В цей час в Тулузу прибуває допоміжний загін Гюї Монфора, він намагався зупинити паніку, яка запанувала серед воїнів, проте йому це не вдалося , і тому він разом зі всіма хрестоносцями відступив у Нарбонський замок. Коли в ночі туди прибув Симон, то у притаманній йому манері, наказав спалити місто, розіславши в різні його сторони спеціальні загони, але місцеві жителі були напоготові і достойно зустріли противника, давши йому відсіч.
Фулькон, як завжди, виношуючи жахливі плани, разом зі старим пріором кафедрального собору, проїхавши вулицями міста, закликали мешканців скласти зброю, в іншому випадку загинуть ті, хто знаходився в графських заручниках. Думки людей розійшлись, але все таки співчуття до земляків взяло верх.
Монфор прибув до міста в оточені своїх баронів, також вступили його війська та зупинились біля Капітолію. Коли засідання в присутності графа було відкрите, перше слово було надане абату святого Сатурніна, він говорив про дружбу, яка тепер запанує між господарем та тулузцями.
Проте, Монфор відчував неабияку ненависть до даного міста і його мешканців, він запропонував зруйнувати його до основи і всіх мешканців знищити. Навіть Фулькону не міг сподобатись такий намір графа. Симона з труднощами відмовили від цієї затії і вирішили обмежитись великою контрибуцією, в розмірі тридцяти тисяч марок сріблом.
Монфору вже не судилося побачити місто, якому ним було завдано стільки горя. Залишаючи Тулузу, він і не підозрював, що цілим рядом подій і навіть безславних для нього успіхів, Симон поступово віддалявся від головної мети хрестового походу.
Володар графства Фуа, Раймонд Роже, залишений свого спадку Інокентієм ІІІ, звернувся з мольбою до нового папи Гонорія ІІІ, з проханням повернути йому володіння, оскільки їх вилучення було не справедливим. Тому, 27 листопада 1216 року новий первосвященик видає буллу, якою повертає землі графа де Фуа, які останнім часом були у розпорядженні Римської Церкви.
Монфор розумів, що поки хрестоносці не запанували в Лангедоці як землевласники, на феодальних відносинах по відношенню, до нього одного, знищивши представників попередніх династій, лише тоді буде можливість повністю викорінити нечестиве вчення. Тому булла Гонорія ІІІ, була зовсім неумісною, необхідно було знайти привід для вторинного вигнання графа Раймонда Роже.
В досить швидкий час неподалік замка Фуа було зведено нове укріплене містечко Монгрен'єр, воно мало добре розміщення на вершині гори, куди було досить важко дістатись. Укріплення зайняв Роже Бернар, слова хроніки дають достатньо підстав, щоб вважати його головним вождем альбігойського руху. Монфор знав, яке населення проживало в Монгрен'єрі. Зовсім несподівано, в лютому 1217 року, він з’явився зі своєю армією під мурами містечка. Роже Бернар був переконаним, що знаходиться в повній безпеці. В горах лежав сніг, природні умови були дуже важкими, але це не стало на заваді загартованих, численними походами, вершників Монфора.
Поки син знаходився в такій небезпечній ситуації, батько не наважувався йому допомогти, оскільки не міг повернутися в Фуа, тому що цього не бажав Монфор. Між тим, становище Роже Бернара ставало дедалі важчим. Рицарів у нього було не багато, на вилазку він не міг і сподіватися, а допомоги чекати не було від кого. Молодий граф змушений був заговорити про капітуляцію Монгрен'єру, вимагаючи вільного виходу зі зброєю та пропуск для єретиків. Монфор змушений був погодитися, взявши зобов’язання з Бернара, що той не буде підіймати зброю проти французів на протязі року.
Тулуза не припиняла підтримувати постійні зв’язки з Раймондом VI, як тільки все було приготовлено до повстання, графа відразу ж повідомили. Він зібрав армію арагонців з каталонцями і перейшов Піренеї . Граф Коммінгу Бернар і Роже Бернар де Фуа зі своїм вірним васалом, також приєдналися до його війська. Не дійшовши декілька верств до столиці, їх військо зустріло невеликий хрестоносний загін, який було швидко розбито.
Наступного ранку , на вулицях Тулузи розпочалось кровопролиття. Провансальці почали входити на вулиці міста, городяни перекрили французам доступ до цитаделі. На хрестоносців нападали нарізно і вбивали їх. Велика частина гарнізону загинула від рук розлючених тулузців, невеликому числу вдалося пробратися до замку.
Того ж дня, а саме 18 вересня 1217 року до табору Раймонда направилися тулузці, вітаючи старого графа з поверненням. Ввійшовши в місто, він відразу розпочав готуватися до зустрічі з Монфором. Мешканці рили канави, насипали вали і виконували всю необхідну роботу, будь то ремісник, чи барон.
Перебуваючи в страху перед Монфором , тулузці повинні були убезпечити себе від вилазок із замку і, крім того, укріпити західну, східну і північно-східну межу міста, для відбиття удару Гюї Монфора, який підійшов зі сторони Каркассону. Він, ввірвавшись на вулиці, розганяв всіх на своєму шляху, його рицарі встигли навіть підпалити декілька будівель, на щастя його перестрів Роже Бернар, який завжди шукав бою.
Рицарі Бернара пройшли через натовпи народу, одночасно і несподівано вдарили по французам і нормандцям з вигуками «Тулуза і Фуа». З труднощами і великими втратами вирвались з місця і ледве встигли укріпитись в Нарбонському замку. Полонених французів було повішено розлюченим населенням міста.
Між тим, до Раймонда один за іншим прибували лангедокські рицарі . Тут були сеньйори із Гаскони і Керсі, із Альбіжуа і з прилаурських земель. Навколо Раймонда зібрався цвіт провансальської аристократії.[9, c. 342]
Коли Монфор дізнався про всі обставини , наказав нічого нікому не говорити , а навпаки розповів про нові перемоги. Французькі рицарі повірили його словам. Поспішно знявся табір, і хрестоносці в найкращому розміщені духу рушили, брати в облогу Тулузу. Невдача наздогнала їх на першому нападі на тулузькі вали, вони були змушені відступити, кавалерія була жорстоко побита народом , до якого у вирішальний момент бою долучилися графи Коммінга та Фуа. Хрестоносне воїнство знову було змушене відступити до Нарбонського укріплення.
В кінці вересня 1217 року, Аліса відправилася до короля Філіпа Августа, просити його допомоги у боротьбі з нечестивими, а відомий проповідник Іаков Вітрійський разом з єпископом Фульконом відправився до Німеччини, за новими рицарями.
В Тулузі було прийнято рішення наступати на постійний притулок ворога – Нарбонський замок. Проте, їх було випереджено, хрестоносці ввірвались до міста, почали сотнями знищувати місцеве населення, так продовжувалось поки не з’явився Роже Бернар з провансальськими рицарями. Відбулася схватка, довгий час ніхто не хотів здаватися. Нарешті, французи були змушені відступити. Новий французький загін вийшов із замку, поспішав на допомогу, але вже було занадто пізно.
До Монфора почали прибувати великі сили підкріплення з Оверні, Родеца, Бургундії і Фландрії. Чисельність хрестоносців було важко визначити, деякі історики стверджують, що їх було близько ста тисяч чоловік. Зібрати таку кількість людей їм допомогли молоді домініканці, які своїми проповідями вербували дані легіони. З таким багатотисячним військом було неможливо змагатися, вони розділились, частина рушила під стіни Мюре.
Дві вежі перед міським укріпленням, зайняті провансальцями, були взятті хрестоносцями, і ними ж зруйновані при відступі. Монфор сподівався змусити замовкнути тулузькі гармати, за допомогою нового знаряддя, яке б метало грецьким вогнем. Проте, його розрахунки не справдилися, оскільки винахід був вдало підбитий з тулузької катапульти.
25 червня 1218 року із Тулузи вночі по стінам спустилися рицарі, вони вирішили застати ворога зненацька, з іншої сторони рухалась інша частина хрестоносної армії, розпочалася небачена раніше сутичка, при непередбачуваних умовах загинув Симон де Монфор, приховати його смерть було неможливо. Коли звістка дійшла до війська, воно розвернулося і кинулося бігти, забувши цілі тривалої боротьби.
Старший син Симона, граф Аморі, за пропозицією кардинала-легата був проголошений вождем хрестового ополчення. Єпископ Фулькон, всі французькі барони і рицарі підтримували рішення легата і обіцяли молодому графу захищати та оберігати землі, якими володів його батько.
3.2. Політика французьких королів по відношенню до альбігойців
Молодий Монфор вважався сміливим рицарем, але ніколи не виділявся військовими здібностями. Він був відомий як людина м’якого та доброго характеру, і в цьому був повною протилежністю свого батька. Йому не вистачало того впливу силою духу, яку виробляв покійний Симон на рицарство і на хрестоносців.
До весни 1219 року Раймонд володів уже більшою частиною своїх родових сеньйорій і завзято готувався до весняної кампанії. Він тепер міг сміливо боротись з Аморі Монфором, оскільки граф де Фуа та інші барони розрізнили та послабили сили хрестоносців. Єдине, що лякало молодого графа так це втручання французького короля.
Його побоювання справдилися, Філіп Август, який завжди займав вичікувальну позицію, розумів, що час його слави наближається. Хрестоносці обезсилені, особа Монфора як незалежного господаря на Півдні, не лякала його. Він мріяв лише про одне, про розширення володінь корони будь-якими методами, це була його заповітна мрія. Сам він поки не наважувався на рішучий крок, а от його син Людовік разом з Аморі здійснив спробу захоплення Тулузи, хоча й безрезультатно.
14 травня 1222 року Гонорій ІІІ відправив до Філіпа Августа грамоту, істотно важливу у всій історії Франції. Папство в середні віки присвоїло собі право роздачі народів, скіпетрів, посилаючись на волю Господа. І на цей раз, керуючись хибними побоюваннями загибелі віри, первосвященик санкціонував повне і нероздільне оволодіння французьким королем чарівною країною, яка своїми ідеями, поетичним піднесенням, багатствами стала дорогоцінною прикрасою французької корони.
Між тим помирає граф Раймонд VI ,слухи про його смерть швидко поширились містом. Великий натовп оточив будівлю в якій лежало тіло людини, настільки дорогого для них. Абат вийшов до народу і оголосив про кончину графа та призвав всіх молитися за упокій його душі. Він переконував народ не віддавати тіло госпітальєрам, як просили ті в силу заповіту, а поховати його в храмі святого Сатурніна. Але госпітальєри вже заволоділи тілом покійного, віднесли його в свій дім, хоча і не наважувались поховати без дозволу, так як Раймонд помер відлученим.
Очікуваного дозволу не послідувало, і лише після 25 років після смерті батька, Раймонд вмовив папу Інокентія IV призначити інквізиційну комісію, яка мала на меті дослідити життя відлученого і вирішити, чи заслуговує він на християнське поховання. Комісія, яка складалася із ліонського єпископа і двох інквізиторів, домініканця та францисканця, почало своє засідання в стінах тулузьких храмовників в березні 1247 року. Вона, прийнявши до відома скарги та доводи Раймонда VII на захист його покійного батька, вирішила вислухати ще десять свідків, які характеризували його як вірного католика, але і на цей раз Рим не дав дозволу. Майже одночасно загинув ще один герой альбігойських воєн, Раймонд Роже, який був лише на декілька років старший свого васала.
Роже Бернар ІІ намагався притримуватись політики свого батька. Володіючи чесним і відважним характером, він став для Півдня тим же національним героєм, яким був його товариш Раймонд VII. Війна з Філіпом Августом затягувалась, певний час вони сподівались, щ вона обійде їх стороною.
Що стосується Аморі Монфора то він зберіг за собою на деякий час Каркассон. Тут його і навідав Раймонд. Папа надіслав на переговори легата, який би подбав про користь єпископа при укладанні миру, він тепер називає Раймонда «благородным мужем» і є не проти скликання собору в Сансі. В Санс з’їхались шість архієпископів і двадцять єпископів; від Тулузи був тільки один Фулькон. Король Філіп Август теж виявив бажання бути присутнім на соборі, проте останнім часом він себе не досить добре почував. Дорогою, в місті Манте, королівський кортеж повинен був зупинитись, тут 14 липня 1225 року Август і скінчив життя.[13, c. 65]
Новим королем став його тридцяти шести літній син, який вступив на престол уже по праву спадковості, а не вибрання. Таким чином, він був перший із Капетингів, хто вирішив порушити старий звичай.
Могутність нового короля спонукало духовенство відновити справу з альбігойцями. Легат Конрад намагався вмовити Людовіка VIII надати допомогу французьким прелатам у війні з єретиками. Король допоміг матеріально, проте особисто брати участь відмовився, оскільки в нього на меті було повернути Шаранти і Пенні, які ще були зайняті англійцями. Між тим, термін перемир’я завершився і провансальці відновили військові дії.
Перший удар Раймонда VII був направлений на Каркассон. Він зявився під стінами даного міста з графом де Фуа. Французькі найманці мали кількісну перевагу над провансальцями , тому на деякий час Раймонд зняв облогу, маючи надію, що незабаром цей збрід розбіжиться, так і сталося, коли в Аморі закінчились кошти, ті великими загонами почали покидати табір хрестоносців
Раймонд і граф де Фуа в’їхали до Каркассону. 14 січня 1224 року при посередництві архієпископа нарбонського , вони заключили з Монфором трактат, за яким Каркассон, Міневра і Пеннь переходять в їх руки, натомість виплачують Аморі десять тисяч срібних марок, якщо той випросить їм мир з Церквою.
Поки Людовіка VIII воював в Пенні, папа, легати і прелат готували його до надання їм допомоги, в лютому 1228 року Аморі Монфор, прибувши до Парижу склав формальну передачу своїх володінь у власність французькій короні.
Раймонд перед загрозою небезпеки задіяв всі свої дипломатичні можливості. Король англійський Генріх ІІІ, був його близьким родичем по матері, він наказав своєму послу в Римі, єпископу лигфельдському, прикласти всі зусилля на користь тулузького графа. Зі своєї сторони, Раймонд принижено приклонявся перед первосвящеником. Папа пом’якшав і зобов’язав Раймонда негайно вигнати єретиків і ввійти в переговори з Аморі.
До того інші обставини впливали на рішення Гонорія, а саме Фрідріх ІІ затівав похід до святої Землі. Індульгенції та витрати, призначені для альбігойців, знадобились тепер для Палестини. Проте, коли ця звістка дійшла до Парижу, Людовіка VIII розлютився і назвав Раймонда та Гонорія змовниками.
В присутності васалів і всього вищого провансальського духовенства Раймонд 25 серпня 1224 року приніс присягу перед Арнольдом в дотримані всіх представлених умов і навіть подав від себе акт, на якому разом з ним підписались його союзники. В знак зближення до Риму було надіслано урочисте посольство з місцевими архієпископами та єпископами .
Для повного вирішення всіх непорозумінь і для закінчення справи до Франції був відправлений новий легат – кардинал Святого Ангела Роман. Він віз утішні листи до Аморі Монфора і мав доручення знову змовитись з французьким королем. Від особистості легата, від його поглядів залежало майбутнє Раймонда і Лангедоку. Кардинал вважався людиною рішучою, до того ж він мав розширенні повноваження і по одному його слову французькі полки могли вирушити на Південь.
Легат знайшов короля в Турі в оточені парламенту, було вирішено скликати в день Святого Андрія собор, на який було також запрошено Аморі Монфора та Раймода. Буржський з’їзд був національним собором всієї Франції. Граф тулузький принижено благав пробачити його і прийняти в лоно католицької церкви. Між Раймондом та Аморі розгорівся спір, легат зупинив його і сказав, що передасть справу тулузького графа архієпископському суду, який окремо вирішить дану справу, хоча суд і виступив на підтримку Раймонда, легату це не завадило через два місяці оголосити його відступником і відлучити від Церкви.
28 січня 1226 року в Парижі пройшов з’їзд духовних та світських осіб, які мали вирішити подальший хід альбігойської справи. Король цікавився думками присутніх, ті, в свою чергу, пообіцяли допомагати йому на протязі всієї війни. На третій день король прийняв з рук легата хрест. Проповідники пішли по всім кінцям країни підіймати народ і вербувати хрестоносне військо, щоб нарешті спустошити багатостраждальний Лангедок.
Положення Раймонда та його друзів було жахливим . Вони звикли розганяти хрестоносні загони, але вони і розраховувати не могли на перемогу над регулярною французькою армією, яка була загартована на полях битв у Нормандії, Пуату і Гієнни.
Цього разу французька армія направилась не з північної сторони, як це до цього робили, а навпаки зі східної, захоплюючи всі багаті міста розміщенні на узбережжі Рони.
Всі міста від Гаронни до Рони склонились під ярмо Франції та Церкви. Сеньйори, консули йшли в стани короля приклонивши голову, навіть сильний Каркассон надіслав Людовіку ключі від міста. Граф Коммінга Бернар VI, один із колишніх союзників Раймонда, особисто прибув в авіньонський табір і присягнув королю, обіцяючи допомагати у боротьбі з ворогами, особливо з тулузьким графом. Роже Бернар, граф де Фуа, поклали зброю не піднімаючи її та просили миру, але отримали відмову.
Тільки Тулуза стояла непохитно, і ніхто навіть і не думав йти на угоду з ворогом. Французькі завоювання подавили єресь в народі; інквізиція приступила до справи викорінення єресі з релігійних переконань окремих особистостей.
Одна Тулуза дійсно вирішила чинити опір. Раймонд потурбувався, щоб вся навколишня місцевість була спустошена, щоб ворогу не залишити ні хліба, ні фуражу. Із міста видалили стариків, жінок та дітей. З невеликою вірною дружинною вирушив Раймонд в сторону Авіньйону. Він міг вести лише партизанську боротьбу, володіючи дуже малою силою, маневруючи біля французького табору, знищував обози, які були доставлені із Франції. В таборі короля розпочався голод, навкруги гнили людські трупи, стояла неймовірна спека.
Французи почали занепадати духом, тому Людовік наказав приступити до блокади міста. Авіньйон був укріплений ровами, вежами і оточений міцною стіною; йому вперше доводилося утримувати штурм. Із сухопутної сторони місто було недосяжним, тому тисячі французів кинулись на щойно збудований міст, він, звичайно, не витримав та рухнув забравши з собою тисячі людських життів.
Проте Людовік не падав духом, він продовжував тримати місто в облозі. Якщо король і досяг своєї мети, то тільки завдяки своєму завзяттю та енергії. Він втратив двісті баронів і двадцять тисяч воїнів під час цієї облоги, але нарешті заволодів містом. Три місяця хоробро захищались авіньонці , але з-за побоювання голоду змушений був здатися, це відбулося 12 вересня 1226 року. Місто зобов’язалося виконувати настанови Церкви. В покарання міські стіни були зруйновані.[14, c. 32]
Майже без відпочинку, французька армія перетнувши Лангедок вирушила прямою дорогою на Тулузу. Перейшовши Гаронну в Каркассоні, король прибув до Пам'єру. Тут відбувалося урочисте засідання єпископів та баронів. Було вирішено, що всі відлучені від Церкви будуть змушені сплатити по дев’ять ліврів, а якщо через рік не повернуться в лоно церкви, будуть позбавлені всього свого майна.
Король був уже поряд з Тулузою, столиця була в очікувані облоги, проте в таборі поширювалася зараза, декілька важливих осіб вже стали її жертвами. Людовік побоюючись заразитися покинув на певний час своє військо.
Через Кастельнодарри , Лавор і Альбі король зі своєю свитою поспішав в Овернь. В Альбі він призначив своїм намісником в завойованій країні Гумберта Боже, який став першим французьким намісником В Лангедоці, а потім став великим коннетаблем Франції. Аморі Монфор залишився в якості його помічником. В розпорядження Боже була залишена велика армія, яка розвернулась під містом.
Людовіку VIII вже не довелося повернутися в захоплену ним країну, в дорозі він став себе погано почувати. За п’ять днів до смерті, 5 листопада, король скликав васалів, просив присягою служити своєму старшому сину Людовіку IX, коронувати його найближчим часом, щоб уникнути в країні безладу.
Після смерті Гонорія ІІІ, новим папою стає племінник Інокентія ІІІ, Григорій IX. Вступаючи на престол він бачив перед собою дві цілі, які однаково були важливі для нього. Імператора Фрідріха ІІ він піднімав проти сарацин за святу Землю, а короля французького – проти єретиків альбігойських за святу Церкву. Він міг вказати на деякі успіхи Раймонда VII після смерті Людовіка VIII як слідство недбальства нового керівництва.
Але ці успіхи були небезпечними для французької влади. Раймонду вдалося зимою 1227 року оволодіти замком Готрів, в чотирьох льє від Тулузи, зайняти Кастельнодаррі, Лабецед і Сен- Поль. Обладання першим мало досить важливе значення із-за його розміщення. Бажання звільнитись від французів виникало і в інших містах, але французькі коменданти подавляли їх з самого початку.
В той час як Гумберт Боже готував свою армію, щоб відновити воєнні дії, оволодіти Тулузою і знищити Раймонда, духовна влада приймала власні заходи по боротьбі з єресю, Лангедока і графа Тулузи.
На нарбонському соборі, який відбувся весною 1227 року, Раймонд був проклятий католицькою Церквою. Цей обряд прелати намагались здійснити з всією необхідною урочистістю. Собор також видав на цей час двадцять канонів, обов’язкових для Лангедоку. Було розпочато з євреїв, їм було заборонено брати великі відсотки, мати християнську прислугу і здійснювати відкрито свої богослужіння. На відміну від християн, вони мали носити на спині червоні хрести і сплачувати раз в рік перед Пасхою по шість денаріїв. Також священики повинні були вести списки, записуючи туди тих хто сповідується від чотирнадцяти років. Нарешті, було наказано призначити в кожному приході особливих синодальних спостерігачів за настанови єпископів. Вони повинні були спостерігати за появою єресі та за іншими церковними порушеннями та злочинами. Відомо, що в цій постанові багато істориків бачить початок інквізиції.
З перемінним успіхом бився Раймонд з французами на протязі року. Він ніколи не наважувався вступати у відкритий бій з Боже, його тактика полягала у стомленні противника, він тримав його в постійній напрузі своїми несподіваними набігами , відволікаючи таким чином увагу від Тулузи.
Обійшовши замок Сен-Поль, французький головнокомандувач несподівано з’явився неподалік столиці, приблизно в одне льє зі сходу. Тут до нього підключились хрестоносці, прелати та барони Гаскони і підневільні ополчення деяких південних комун. Тулузці готувались до оборони, Гумберт Боже побачив, що укріплення міста неприступні. Весь широкий простір між міськими стінами та неприятельським табором був засіяний невеликими будиночками, розміщені в густій зелені садів. Кожного дня хрестоносці беручи з собою лопати йшли і нищили все на своєму шляху, незабаром ця мальовнича місцевість перетворилася на пустелю, потім вони переходили на інші ділянки.
Коли знищувати вже було нічого і тільки оголені розвалини простягались на кілька льє, французька армія знялась, розраховуючи, що виснаженому і голодному місту прийдеться підкоритися. Гасконські загони повернулися, а Гумберт Боже відійшов до Пам'єру, зберігаючи своїх солдат і спустошуючи землі графа де Фуа.
Дійсно, справа була вирішена, доля Тулузи визначилася. Раймонд відчував себе залишеним всіма, тулузці були шоковані коли бачили для себе наслідки, принесені війною. Разом з ними гинули будь-які вияви альбігойства, яка могла бути віротерпимість, якщо не було шматка хліба. Бланка Кастильська та кардинал Роман розуміли, що прийшов їх час.
Для переговорів до Раймонда був направлений Грандсельва, абат цистеріанського монастиря, ними спільно були вирішені умови миру, які визначали його країну підданою Франції. Він просив абата наполягти на скликані собору в якомусь іншому місті, тільки не в Тулузі. Таким місцем стало нейтральне місто Мо в Шампані, володар якого був запрошений посередником.
10 грудня 1228 року Раймонд написав листа і вручив його абату для передачі королю, в ньому він благав про мир та наміри повернутися в ряди католиків. Коли в місті Мо відбувся з’їзд прелатів та світських осіб. Договір міг бути швидко підготовленим, проте оскільки король повинен був його переглянути і затвердити його своїм підписом, засідання перенесли на місяць і вже до Парижу.
Остання редакція в Парижі була дещо змінена, але зберегла попередню основу. Мирний договір, який закінчив тривалу і спустошливу війну, був підписаний в двох екземплярах, один був підписаний Людовіком, а інший Раймондом.
Розділ ІV.
Наслідки єресі і завоювання
Тільки но Раймонд VII помер і про це дізналася королева Бланка, відразу були здійсненні необхідні розпорядження. Два рицарі Гюї та Евре Шеврези, капелан Альфонца Філіп були відправленні прийняти спадок покійного. Через двадцять днів після смерті Раймонда французькі посланці приймали в нарбонському замку приймали присягу від консулів на ім'я графа де Пуат'є, який тепер став графом Тулузи і маркізом Прованса.
Цим актом розпочалася французька ера Лангедоку. Акт завоювання відбувся і починається період офранцуження країни, зміцнення внутрішніх зв’язків завойовників і завойованих.
Було досить помилково передбачати яку-небудь солідарність у відносинах Франції і Лангедоку на протязі всього ХІІІ століття. Навпаки, зустрічаються факти ворожості обох національностей і внутрішню несумісність їх державних організмів. В процесу офранцуження Лангедок політичні прояви нових ідей в історії: духаєдинства замість обласного партикуляризму.
До 1250 року південна частина сучасної Франції, яка розміщена за лінією Луари і Рони являли собою 13 незалежних частин із яких кожна мала свого господаря , в середньовічному, феодальному розуміння. Французькій королівській короні належала широка полоса від англійського кордону на Адурі до Узеса, Анма і Середземного моря. Домен Іоанни , дружини принца Альфонца, оточував іменні англійські землі. Уділ Альфонца простирався від Пуату і Оніса до володінь графа де Ла-Марш.
Кожний із цих 13 володарів був в сутності титулярним господарем: під ним були сотні васалів і під васалів. Деякі тримали як і раніше свої резиденції містами, які належали їм по праву вибрання , як в Арлі, Нарбоні, Альбі, Магеланні, Пюї, Кагори, Гепи і Коркситре, хоча ці претензії залишалися номінальними , обмеженою присягою консулам.
Кожне місто знало тільки своїх сановників, продовжуючи називати себе республікою. Міста сварились і мирились між собою, незалежно від своїх князів, заключаючи торгові та політичні домовленості через посередництво вибраних властей.
Але ні міста, ні князі Півдня не приносили тепер васальної присяги французькому королю. Він був одним із 13 володарів, як і три інших короля, як графи і прилати. Прагнення французького керівництва на главенство, на історичну місію Лангедоці, будь-то заповідану і почату Мартеллом і Карлом Великом, тоді не вимовлялися. В середині ХІІІ століття, і при Альфонці , і раніше нього, міста одного та іншого береза Ронни розмовляли на провансальській мові. Вони не відчували на собі французькій правлячої системи.
Французькі комісари прибули до Лангедоку 1249 році для прийняття спадку Раймонда VІІ капелан Філіп в дрібницях описує свою поїздку донесені до Альфонца. В Тулузі їх організували досить теплий прийом, коли наступного дня комісари зібрали всіх мешканців міста біля Капітуля і почали вимагати присяги , то ті утрималися у відповіді, тому що громадяни не можуть дати відповіді до повернення депутації відправленої до королеви матері, що спочатку вони повинні отримати від неї поруку дотриманні міських вольностей. Комісари чекали більше двох тижнів, вольності підтверджувались, але у формулу присяги були внесені важливі зміни. Було наказано присягати Альфонцу і його дружині Іоані та їх дітя, «соблюдая права короля и его наследников, согласно условиям парижского договора ».
Цим порушувався заповід Раймонда VІІ, покійний залишив престол своїй дочці, як прямій спадкоємиці. Графство залишилося в її розпорядженні, яке по силі римських законів діяло в країні. В Парижі переймались питанням позбавлення законного заповіту Іоани .
Поки юристи обдумували це питання, комісари встигли прийняти присягу від тулузців, багатьох баронів і васалів, бувших столиць, починаючи з графа Коміннга, і відправились з такою ж метою по іншим містам і областям Тулузи, Альбіжуа та Керсі.
Їх повсюди приймали не досить гостинно, так з перших днів французька корона принесла строгий монархічний дух і порядок, який заперечував історичним звичаям Лангедоку і Прованса. Республіканські початки при новому керівництві не могли бути терпимі. Альфонс наголосив описати всі свої придбання і скласти рахунок прибутків.
ВИСНОВКИ
Альбігойські хрестовий похід або Катарський хрестовий похід (1209-1229 роки) - це серія військових кампаній, ініційованих Римською католицькою церквою щодо викорінення єресі катарів в області Лангедоку. Коли дипломатичні спроби папи римського Інокентія III вплинути на поширення катарського руху не знайшли особливої підтримки серед священнослужителів і великої феодальної знаті, він вирішив вдатися до сили зброї. Під час цього хрестового походу, що тривав двадцять років, був знищений щонайменше мільйон чоловік. Альбігойські хрестовий похід зіграв вирішальну роль в установі Ордена домініканців, а також інквізиції як потужного засобу боротьби католицької церкви з інакомисленням.
Коли з обох сторін полягло сотні тисяч чоловік і були спустошені місцевості Провансу і Верхнього Лангедока, в 1229 році було укладено мир, за яким Раймонд VІІ тільки за велику грошову винагороду звільнився від церковного відлучення, поступився Людовику IX Нарбонною разом з багатьма володіннями і призначив свого зятя , брата Людовика, спадкоємцем всіх інших своїх земель. Папа присудив ці провінції королю французькому, щоб посилити його відданість папському престолу і зробити його вірним папській інквізиції, яка було в основному представлена домініканцями, вони наполягали на своїх переконаннях, а саме не знищувати на вогні альбігойців, а навертати їх в лоно католицької церкви за допомогою тяжких епітимій. Частина альбігойців сховалося в прикордонних землях Арагона, бігли на Схід (безліч осіло в Боснії і Хорватії) або асимілювалися в середовищі різних чернечих орденів і лицарських спілок. Але, тим не менш, ще на початку XIV століття інквізиція старанно працювала в цих місцях.
Список використаних джерел та літератури
- Батир К. І. Історія феодальної держави Франції/ К. І. Батир. - М.: АНСССР, 1956. – 348 с.
- Вайнштейн О. Л. Западноевропейская средневековая историография/ О. Л. Вайнштейн. – М.: «Наука», 1964. – 231 с.
- Галанза П. Н. Феодальна держава і право Франції/ П. Н. Галанза. - М.: Вид. МДУ, 1963. – 342 с.
- Дюби Ж. История Франции. Средние века/ Ж. Дюби. М.: СПб., 2001. – 325 с.
- Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада/ Ж. Ле Гофф . – Екатеренбург, У-Фактория, 2005. – 506 с.
- Люблинская А. Д. Источниковение истории средних векав/ А. Д. Люблинская. – М.: 1955. – 366 с.
- Люшер А. Французкое общество времен Филиппа Августа/ Ашиль Люшер. – Евразия, 2008. – 234 с.
- Мадоль Ж. Альбигойская драма и судьба Франции/ Жак Мадоль. – Евразия, 2000. – 104 с.
- Осокин Н. История альбигойцев и их времени/ Николай Осокин. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. – 896 с.
- Осокин Н. Первая инквизиция и завоевание Лангедока франками/ Николай Осокин. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. – 456 с.
- Поло де Болье М.-А. Средневековая Франция/ Мари-Анн Поло де Полье. – М.: Вече, 2006. – 384 с.
- Пти-Дютайи Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии X—XIII векав/ Ш. Пти-Дютайи. - М., 1988. – 433 с.
- Райли-Смит Дж. Истори крестовых походов/ Джонатан Райли-Смит. – 2004. – 243 с.
- Ран О. Крестовый поход против Грааля: Пер. С нем. / Отто Ран. - М.: ООО «Издательство АСТ», 2004. – 301 с.
- Сивери Ж. Филипп Август / Пер. с франц. М. В. Степанова/ Ж. Сивери.—М.: Евразия, ИД Клио, 2013. — 352 с
- Фавтье Р. Капетинги и Франция/ Робер Фавтье. – «Евразия», 2001. – 320 с.
Альбігойське віровчення