Проблема входження України в світове господарство

Зміст

Вступ ………………………………………………………………………..3

  1. Світове господарство та поділ праці ………………………………….5
  2. Форми та етапи розвитку світового господарства …………………….11
  3. Проблема входження країни в світове господарство ( України ) …….25

Висновок …………………………………………………………………….28

Список використаних джерел………………………………………………31


Вступ

Світове господарство оформилося як система на рубежі ХІХ і ХХ ст. Історія його становлення неможлива без історії промислової революції. До машинної стадії міжнародний поділ праці базувався на своїй природній основі – розходження у природно-кліматичних умовах країни, у їхньому географічному положенні, ресурсах і енергетичних джерелах. Починаючи з машинної стадії залежність спеціалізації і кооперування від природної основи значно зменшується.

Метою моєї курсової роботи було прослідкувати темпи розвитку світового господарства .

Завданням моєї курсової роботи стало визначення поняття світового господарства та його суті, його головних складових, суб’єктів різних типів та рівнів, які співпрацюють і конкурують у ньому, структури світового господарства та особливості його розвитку на сучасному етапі. Також у роботі я розглянув проблему безпеки економіки, пов’язану з нерівномірним розвитком розвинутих країн з іншими країнами світу.

Актуальністю даної роботи є те, що на сьогоднішній день світове господарство посилює зв’язки між країнами світу і якісно нові міжнародні економічні відносини. Об’єднання викликане потребою вирішення глобальних проблем, що стоять перед суспільством. Основою утвердження цілісності світу як системи, що розвивається, виступає зростаюча взаємозалежність держав у економічній сфері, тому сьогодні жодна країна не може претендувати на повноцінний розвиток, якщо вона не залучена до світогосподарських зв’язків.

Жодна країна не може сьогодні нормально функціонувати, не вступаючи у взаємини з іншими країнами. Бо у різних країн різні природні умови як засіб виробництва, нерівномірно розміщенні ресурси по території Землі, різні народи нагромадили різний досвід, застосування якого часто може знадобитись, склався до сить чітко виражений міжнародний поділ праці і виробництва. Із взаємин країн світу між собою складається світове господарство.

Наука трактує світове господарство дещо по-різному. Одні розглядають його як суму всіх економічних відносин світу, інші – роблять наголос на економічних взаєминах між країнами світу і з міжнародними організаціями.

Позиція деяких вчених – це своєрідна спроба поєднати обидва підходи під дахом „міжнародної економіки”, яка включає систему світового господарства і систему міжнародних економічних відносин з метою підвести під нього так звані „загальнолюдські соціально-економічні цінності”. Йдеться про сім’ю і домашнє господарство, про державу і її економічну політику, про товарно-грошові відносини і про власність. Всі ці явища розглядаються безвідносно щодо їх соціальних і національних (Цивілізаційних) форм і нічого власне світового собою не являють.

По-перше, західноєвропейська, українська, арабська, центральноафриканська сім’ї сьогодні ще не „зумовлюють єдність людського роду”, по-друге, саме тепер набирає сили процес становлення і зміцнення і національних сімей, і національних держав, і національних форм власності. А це доводить, що названі явища не можуть розглядатись як основи світового господарства. Сім’я, держава, товарні відносини, власність існують щонайменше чотири тисячі років. На їх ґрунті ніякої історії світового господарства не побудуєш.

Розгляд світового господарства, звичайно, не може обійтись без сумарних показників економіки країн світу (світові природні ресурси, світова натуральна продукція, сумарний ВВП країн світу, світовий товарооборот та ін.), і все ж ближчим до істини є погляд на нього як на систему міждержавних і міжнародних економічних відносин.

Історичний досвід людства засвідчує, що світове господарство охоплює в тій чи іншій мірі всю структуру економічних відносин. Існують міждержавні виробництво, обмін, розподіл і споживання. На міжнародну арену виходять фірми, на ній функціонують і міжнародні економічні форми і відповідні їм сукупні явища. У світовому господарстві знаходять прояв відносини співробітництва і відносини експлуатації. Міждержавні і міжнародні економічні відносини – похідні від економічних відносин суспільств в тих країнах, що контактують між собою. Кожна з них переслідує свою об’єктивну мету. Таке, однак, буває не завжди. Доки існуватиме експлуатація, доти одні країни намагатимуться експлуатувати і посилювати експлуатацію інших (залежних) країн. Яке місце у взаєминах займає країна (пануюче чи залежне), сьогодні визначається рівнем її індустріального розвитку.

Утробні форми світового господарства заглиблюються у найдавнішу історію людства, аж до перших актів товарного обміну, бо це були акти між общинного і міжплемінного обміну. Активізувались вони на ґрунті другого і третього суспільних поділів праці. Далі вони набули певного розвитку у формах між державної работоргівлі і купецької торгівлі. Новий крок у розвитку докапіталістичної міжнародної торгівлі зв’язаний з великими географічними відкриттями.

І все ж міжнародна торгівля до капіталізму мала спорадичний характер і набула істотного розвитку лише за капіталізму.

Якого б розвитку міжнародна торгівля не набула, світове господарство вона не формує. Економічна наука сходиться на тому, що формування власне світового господарства співпадає з переростанням капіталізму у монополістичний капіталізм, тобто йдеться про кінець ХІХ ст. Впродовж століття світове господарство пережило істотні зміни.

  • Світове господарство та поділ праці

Сутність

Населення на нашій планеті сягнуло 6,3 млрд. осіб і щорічно зростає приблизно на 80 млн. осіб. Людс­тво розмовляє 2796 мовами (за деякими даними — 5000), в Україні — 73 мовами. На Землі існує майже 210 держав, які перебувають на різних щаблях суспільного розвитку. Більшість функціонують в умовах докапіталістичних формацій, поєднуючи елементи первісного, рабовласницького та феодального способів виробництва. Капіталістичний спосіб виробництва поступово поширюється, але ще не став визначальним. За загальноприйнятою класифікацією більшість людства проживає у слаборозвинутих країнах (майже 140 кра­їн). За економічним потенціалом лідирують розвинуті капіталістичні країни: США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада, які створюють до 50 % ВНП планети. Приблизно 35 держав належать до типу розвинутих, серед них понад 10 високорозвинуті. У кожній країні сформувався певний тип технологічного способу виробництва, відносини економічної власності і господарський механізм, науковий, промисловий, фінансовий, ресурсний, трудовий та інший потенціал.

Під впливом розвитку науково-технічного прогресу в промисловості і на транспорті, а також еволюції світового ринку на початку ХХ ст. сформувалося світове господарство. Світове господарство – це єдиний взаємопов’язаний всеохоплюючий і взаємозалежний процес, який включає в себе країни, що перебувають на різних етапах соціально-економічного розвитку.

Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, який зародився ще в XVI ст. в період великих географічних відкриттів.

Світовий ринок – це сукупність національних ринків окремих країн у їх взаємодії, пов’язаних міжнародними економічними відносинами. (С. В. Мочерний)

На його основі почав формуватися міжнародний поділ праці, для якого формою реалізації були торговельні угоди між країнами. Всі ці процеси, як вже було зазначено вище, зумовили виникнення і розвиток світового господарства.

У сучасних умовах світове господарство дедалі більше набуває ознак цілісності. Цей процес об’єктивно зумовлений дією певних факторів:

Прагнення народів світу вижити за умов нарощування ядерних потенціалів і загрози можливої ядерної війни, політикою мирного співіснування.

Розгортанням НТР. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому країни повинні об’єднувати свої зусилля у цій сфері, що сприятиме встановленню тісних економічних і науково-технічних зв’язків між ними, формуванню стійких структур у світовому господарстві.

Інтернаціоналізацію господарського життя, міжнародним поділом праці. Нині країни світового співтовариства можуть ефективно розвивати виробничі процеси на рівні світових стандартів, випускати високоякісну продукція, використовуючи процеси спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, підвищити її якість, надійність, зекономити паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу. Все це також сприяє налагодженню постійних економічних зв’язків між державами-партнерами у міжнародній сфері.

Необхідність об’єднання зусиль країн для розв’язання глобальних проблем (екологічних, продовольчих тощо). Потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо), доцільність об’єднання господарських зусиль країн-партнерів для освоєння багатств Світового океану й космосу, як для збереження уже набутих людських знань, ідей, так і для переробки й використання все складніших інформаційних систем, створення міжнародного інформаційного банку даних, яким могла б користуватися відповідно до своїх потреб кожна країна світового співробітництва.

Формуванню цілісності світового господарства сприяє розвиток відпорної інфраструктури: прокладання трансконтинентальних залізниць, світових систем зв’язку та ін.

Економісти пропонують різні визначення, в яких, з одного боку, при з'ясуванні сутності світового господарства наголошується на зв'язках між різними країнами, а з іншого — на наявності національних господарств і лиш після цього на взаємозв'язках між ними. З методологічної точки зору другий підхід логічніший, оскільки відповідає вимогам системного аналізу. Його вимогами є такі ознаки цілісності, як організованість, наявність інтегративних властивостей і функцій, а також загальна мета. Цілісність і організованість світового господарства забезпечує його господарський механізм та міжнародні поділ праці, який теж належить до сфери міжнародних економічних відносин, оскільки до них відносять техніко-економічні відносини між різними раїнами, а отже, відносини міжнародної спеціалізації, кооперації, комбінування та інші (як сфера міжнародного поділу праці).

До складу світової економічної системи відносять світові продуктивні сиди та світовий господарський механізм. На їх основі утворюються такі міжнародні економічні метасистеми:

  • міжнародний технологічний спосіб виробництва, сформований у наслідок діалектичної взаємодії процесів інтернаціоналізації продуктивних сил та техніко-економічних відносин. Основою сучасного світового господарства є передусім процес інтернаціоналізації продуктивних сил, а у ширшому контексті — процес інтернаціоналізації технологічного способу виробництва;
  • міжнародний суспільний спосіб виробництва, який поступово формується у процесі діалектичної взаємодії процесів інтернаціоналізації продук­тивних сил та відносин економічної власності у всіх сферах суспільного відтворення. Формами вияву процесу інтернаціоналізації відносин економічної власності у сфері безпосереднього виробництва є формування інтернаціональних витрат суспільно-необхідної праці, інтернаціональна вартість; у сфері обміну — інтернаціональна ціна, інтернаціоналізація грошей та інших форм ін­тернаціональних товарно-грошових відносин;
  • міжнародний економічний спосіб виробництва, який поступово утворюється внаслідок діалектичної взаємодії інтернаціоналізації технологічного способу виробництва, організаційно-економічних та відносин економічної власності.

Сучасне світове господарство — складна економічна система, що виникає в процесі діалектичної взаємодії національних господарств, інтеграційних економічних угруповань та наднаціональних економічних організацій світу і розвивається на основі зрос­таючої інтернаціоналізації продуктивних сил у формі міжнародних економічних відносин, цілісність якому (господарству) надає наднаціональний господарський механізм.

До світових економічних організацій належать окремі спеціалізовані об'єднання ООН (наприклад, Комісія ООН з питань народонаселення, що займається проблемами демографії та демографічної статистики в міжнародному масштабі; Міжнародна організація праці, яка спрямовує свої зусилля на поліпшення умов праці, регламентацію робочого часу, боротьбу з безробіттям та ін.) та галузеві економічні об'єднання в межах ООН (Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Всесвітня організація охорони здоров'я та ін.), Світова організація торгівлі тощо.

Закон інтернаціоналізації виробництва. Якщо дотримуватись принципу примату виробництва, то вирішальну роль у формуванні цілісності сучасного світового господарства мають закони сфери безпосереднього виробництва і передусім закон його інтернаціоналізації.

Закон інтернаціоналізації виробництва — закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв'язки між процесом переростання економічним способом виробництва меж національних країн, з одного боку, і поступовим формуванням механізму поєднання особистісних і речових факторів виробництва, взаємодії людини з природою та створення при цьому необхідних матеріальних і духовних благ, відтворення самої людини на інтернаціональному рівні — з іншого.

Закон інтернаціоналізації обігу. Дія закону інтернаціоналізації виробництва органічно пов'язана з процесами, які відбуваються на світовому ринку, зокрема з дією закону інтернаціоналізації обігу.

Закон інтернаціоналізації обігу — закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв'язки між процесом інтернаціоналізації безпосереднього виробництва, формуванням інтернаціоналізації вартості у цій сфері та її перетворенням в інтернаціональну ціну виробництва в процесі конкуренції між підприємствами різних країн на основі випереджаючого зростання світової торгівлі на регіональному та глобальному рівнях.

Поділ праці

Поділ праці — це виділення і закріплення різних видів трудової діяльності за окремими людьми і групами. Уже в первіснообщинному суспільстві був поділ праці в родовій общині за статтю і віком. Жінки виконували роботу біля житла, доглядали за дітьми, готували їжу. Чоловіки ходили на полювання, доглядали за худобою, а згодом — обробляли землю, будували житло. Люди бачили вигоду від такої організації діяльності. Досягалося краще забезпечення необхідними життєвими благами, краще задовольнялися потреби.

Якщо в період середньовіччя певні види одягу, взуття, меблів та інші речі були результатом праці однієї людини або сім'ї, то сьогодні в кожній парі взуття, яка виготовляється головним чином на взуттєвій фабриці, вкладено працю десятків людей. Кожен працівник виконує переважно якусь одну операцію. У нинішніх умовах поділ праці є фундаментальною основою розвитку економіки.

Виділяють декілька рівнів поділу праці:

  • Поділ праці на підприємствах. Це спеціалізація працівників підприємства на виконанні певних функцій, операцій, виробництві окремих деталей або окремих видів продукції. Тут можна виділити управління, забезпечення ресурсами, виробництво, реалізацію. Усередині цих підрозділів глибша спеціалізація. Наприклад, на швейній фабриці — розкрій, виконання окремих операцій пошиття, пакування.

  • Поділ праці між підприємствами. Це спеціалізація підприємств на випуску окремих товарів, деталей, вузлів, надання певних послуг (взуттєва фабрика, трубний завод, приладобудівний завод та інші).
  • Поділ праці між регіонами країни. Полягає в спеціалізації окремих регіонів країни на випуску певних видів продукції. Вона пов'язана з територіальними особливостями (наприклад, Полісся, південь України, Донбас).
  • Поділ праці між країнами. Полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції з метою продажу їх на міжнародному ринку. Його не слід розуміти буквально.

Поділ праці розвивається під впливом об'єктивних факторів. До них належать:

а) природно-кліматичні умови, У місцевостях, багатих на вугілля, руди, інші корисні копалини, розвивається добувна та металообробна промисловість; різні кліматичні умови і родючість ґрунтів зумовлюють певну спеціалізацію в сільському господарстві; такі географічні умови, як зв'язок з великими ріками та морями, сприяють розвиткові суднобудування, рибальства, торгівлі;

б) традиції та індивідуальні здібності людей. Наприклад, є регіони, де займаються вишивкою, різьбленням, плетінням, гончарством та іншим;

в) набута практика і досвід, які передаються молодшому поколінню від старшого. Молодь з дитинства оволодіває певними інструментами, видами діяльності, набуває досвіду.

г) науково-технічний прогрес.

Поділ праці, спеціалізація працівників, підприємств і регіонів дають певну економічну вигоду і економічним суб'єктам, і суспільству. Ця вигода виявляється у вищому рівні продуктивності праці, тобто у збільшенні виробництва продукції за певний період часу, а це означає, що суспільство має можливості краще задовольняти свої потреби.

Значення поділу праці. Спеціалізація виробництва, поділ виробничого процесу на окремі прості операції дали змогу запровадити механізацію, передати ряд виробничих функцій певним механізмам, машинам. У сучасний період є підприємства, на яких виробничі процеси виконуються майже повністю машинами-автоматами. Це не тільки підвищує продуктивність праці, а й значно поліпшує якість продукції. Водночас поділ праці зумовлює взаємозалежність виробників. Але до неї ми настільки звикли, що часто про це просто забуваємо. Однак іноді вона призводить до певних прикрощів.

Спеціалізація дає можливість краще використати головну продуктивну силу — людину — на основі врахування її індивідуальних здібностей до розумової чи фізичної праці, до певних видів робіт тощо. Спеціалізація формує кваліфікованого працівника з високим рівнем майстерності у виконанні окремих видів робіт, сприяє економії часу і дає можливість краще використовувати регіональні особливості.

  • Форми та етапи розвитку світового господарства

Форми

Суть світового господарства характеризують взаємини між великими групами країн. Вони визначають і характер міжнародних економічних відносин. Далі економічні відносини світового господарства називатимемо міжнародними економічними відносинами (МЕВ).

Поглиблення міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва зумовлює зростання об'ємів міжнародної торгівлі, яка за умов зростаючої інтернаціоналізації господарського життя є однією з перших форм між­народних економічних відносин.

Міжнародна торгівля як наслідок МПП зародилася давно, а на початку XIX ст. набула форми світового ринку, на якому діяли майже всі розвинуті країни світу.

Міжнародна торгівля — сфера товарно-грошових відносин, що охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі державного кордону певної країни.

Продавцями і покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи.

Товари, що купуються і завозяться в країну, це імпорт, а товари, що продаються і вивозяться — експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду часу (рік, квартал та ін.) утворює сальдо торговельного балансу країни. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від'ємним), якщо ситуація протилежна. Перевищення імпорту над експортом спричиняє зовнішньо-торгівельний дефіцит. Пасивне сальдо торгівельного балансу покривають за рахунок національного доходу країни, оплачуючи золотом або конвертованою валютою. Нерідко вдаються і до кредитів країни-донора (постачальника) або міжнародних фінансових організацій (Міжнародний валютний фонд — МВФ, Міжнародний банк реконструкції та розвитку — МБРР).

Розрахунки за зовнішньо-торгівельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних показниках. За натуральним виміром динаміку зовнішньо-торгівельного товарообігу виражають індекси фізичного обсягу експорту та імпорту, які демонструють тенденції зміни обсягів реальної маси товарів. На відміну від них, вартісні показники відображають не тільки зміни в кількості експортованих та імпортованих товарів, а й коливання цін. Тому вартість експорту може зменшитися навіть за збільшення кількості експортованої продукції, якщо впадуть ціни на неї, і навпаки.

Успішний розвиток зовнішньої торгівлі всіх країн забезпечується відкритістю економіки і рівнем цін на світовому ринку. Відкрита економіка передбачає цілісний єдиний економічний комплекс, інтегрований у світовий ринок, сприяє активному застосуванню різних форм спільного підприємництва, організації зон вільного підприємництва, ліквідації державної монополії зовнішньої торгівлі, ефективному використанню принципу порівняльної переваги країни в МПП, передбачає зважену відкритість внутрішнього ринку щодо іноземного капіталу, товарів, технологій, інформації.

Надходження на світовий ринок усе більшої кількості товарів зумовлює насичення і збільшення попиту на послуги і як наслідок — розширення міжнародного ринку послуг. Послуги можуть бути надані або у речовому вигляді (реалізацією товару), або у процесі функціонування живої праці. Два способи надання (вироблення) послуг зумовлюють два види послуг. Перший опосередковується речами, має справу із споживчими товарами. Надання подібних послуг за своєю суттю нічим не відрізняється від праці у сфері матеріального виробництва.

Другий вид послуг спрямований безпосередньо на людину або на зовнішні умови. Такі послуги не пов'язані з матеріальними речами, їх надання невіддільне від споживання, а створення є одночасним зі споживанням у процесі задоволення потреб, тобто вони с нематеріальними (невиробничими). Значна роль у невиробничих послугах належить туризму, який є динамічною сферою зовнішньоекономічної діяльності. Туризм — особлива галузь економіки країни, оскільки створює нову матеріальну цінність, реалізуючи її у формі послуг, і одночасно реалізує нематеріальні послуги, пов'язані з обслуговуванням туристів. Туризм є виробничо-обслуговуючим процесом, оскільки здійснює вироб­ничі та невиробничі функції.

Дещо меншу частку міжнародного ринку послуг охоплює така галузь, як освіта. Обмін здійснюється, як правило, у межах вищої школи. Міжнародні зв'язки вищої школи набувають різних форм: обмін досвідом та інформацією, викладачами і науковими співробітниками, аспірантами і студентами, погодження підходів до процесу навчання і програм, спільна дослідницька діяльність, утворення інтернаціональних робочих колективів. Більше сотні міжнародних організацій займаються інтернаціональною діяльністю у вищій школі. Все більше поширюється надання освітніх послуг на комерційній основі. Проте значна частина співробітництва між вищими навчальними закладами існує на некомерційних засадах.

Важливою особливістю надання (виробництва) послуг є те, що вони часто об'єднуються з експортом у межах одного контракту і потребують безпосередньої зустрічі покупців і продавців.

Спеціалізація науково-дослідної діяльності у межах світового господарства стимулює розвиток міжнародного науково-технічного співробітництва. У другій половині 70-х років у світовому господарстві почав інтенсивно формуватися ринок новітніх технологій. Економічна вигода від міжнародного обміну передовими технологіями зумовлена раціональнішим використанням засобів виробництва, промисловим опануванням нових технологій, товарів, виникненням нових ринків збуту, прискоренням економічного розвитку.

Світовий досвід свідчить, що між ринком науково-технічних знань та технологій і ринком послуг є багато спільного, а механізм укладання угод і реалізації — майже ідентичний. Відмінність лише в тому, що на цьому ринку немає товарної маси. На ринку науково-технічних знань реалізуються товари інтелектуальної власності, юридичне захищені патентами, авторськими свідоцтвами та науково-технічні, комерційні, фінансові, а також інші знання і досвід, не захищені у правовому відношенні.

Особливою складовою структури світового ринку є міжнародна міграція капіталу — розташування за межами країни коштів, здатних приносити їх власнику дохід. Вивіз капіталу починається тоді, коли він може приносити значно більшу норму прибутку, ніж та, яку він дає внаслідок вкладання в економіку власної країни. Міграція капіталу заради великого прибутку зумовлена багатьма причинами:

— відносне перенагромадження капіталу в країні-експортері;

— розбіжності між попитом на капітал і його пропозицією у різних ланках (країнах) світового господарства;

— наявність у країн-експортерів капіталу, дешевших чинників виробництва;

— інтернаціоналізація виробництва, нижчі екологічні стандарти.

Особливістю сучасного світового господарства є одночасне утворення в кожній розвинутій країні відносно надмірного капіталу в певних галузях господарства і одночасного виникнення потреби в залученні додаткових коштів ззовні для розвитку інших, особливо технічно відсталих, галузей. Тому чимало країн одночасно є експортерами та імпортерами капіталів.

Міжнародний рух капіталів як фактор виробництва набуває різних форм. їх можна класифікувати за кількома основними ознаками:

1. За джерелами походження капітал, який перебуває у русі на світовому ринку, поділяють на приватний і державний залежно від того, вивозиться він приватними чи державними організаціями і компаніями.

2. За формою надання розрізняють товарні та грошові (валютні) кредити. В товарній формі переважно виступають комерційні кредити, а в грошовій — фінансові.

3. Залежно від терміну, на який залучають кредит,

розрізняють:

—довгостроковий (п'ять—сім років);

—середньостроковий (від одного до п'яти років);

—короткостроковий (в межах одного року).

4. Суб'єктами експорту капіталу є банки, корпорації, окремі підприємства, державні структури, муніципальні та міжнародні організації.

5. За своїм цільовим призначенням міжнародні кредити поділяють на фінансові й пов'язані. Пов'язані кредити мають цільове призначення, закріплене в трудовій угоді. До них відносять комерційні кредити (на купівлю певних товарів), інвестиційні кредити (на будівництво конкретних об'єктів). Фінансові не мають цільового призначення.

На міжнародний ринок капітал надходить у двох основних формах: виробничий (підприємницький) та позичковий (кредитно-грошовий).

Виробничий (підприємницький) капітал — капітал, вкладений його власником у різні підприємства з метою одержання прав на управління ними і прибутками.

Підприємницький капітал вивозять з метою створення підприємств на території інших країн. Залежно від можливості реального контролю за діяльністю таких підприємств вирізняють два види інвестицій — прямі та портфельні.

Прямі інвестиції — довгостроковий вклад грошових коштів у статутний капітал підприємства.

Такий вклад здійснюється з метою одержання не тільки права управління, а й контролю за діяльністю підприємства. Заново утворені чи придбані підприємства стають філіалами (дочірніми підприємствами) функціонуючої в іншій країні фірми (материнської), яка є центром міжнародного виробничого об'єднання. Прямий контроль за господарською діяльністю іноземного підприємства у такому разі забезпечують повна власність на вкладений капітал і володіння контрольним пакетом акцій.

Останніми десятиліттями прямі інвестиції мають тенденцію до прискореного зростання. Якщо в середині 60-х років XX ст. загальний, обсяг прямих інвестицій становив 108 млрд, дол., то в середині 90-х він перевищив рубіж 2,5 трлн. дол.

Портфельні інвестиції — інвестиційний портфель, який є сукупністю об'єднаних інвестиційних цінностей, що служать інструментом досягнення конкретної мети вкладника.

Портфельні інвестиції означають купівлю цінних паперів, права власності на нерухомість, вони теж орієнтовані на одержання прибутку, але не надають інвестору права реального контролю над об'єктом інвестування.

Позичковий (кредитний) капітал — грошовий капітал, наданий у позику його власником іншій особі у формі кредиту з метою одержання прибутку.

Кредитний капітал у сфері зовнішньоекономічних зв'язків є міжнародним кредитом, який надається позичальником на умовах повернення у визначений термін зі сплатою відсотків. Плата за його використання — відсоток від вартості кредитного капіталу, який і є ціною кредитного капіталу.

Основою сучасної системи міжнародного кредиту є експорт позичкового капіталу. Такий кредит сприяє зростанню товарообігу між країнами, полегшує основні розрахунки між ними, дає змогу залучати зовнішні фінансові джерела з метою розвитку економіки. Кредитні відносини між державами здійснюються значно вищими темпами, ніж темпи розвитку світової торгівлі та збільшення прямих іноземних капіталовкладень.

Особливим структурним елементом світового ринку є міжнародна міграція трудових ресурсів (працездатного населення) з одних країн в інші більше, ніж на рік, зумовлена різними економічними, політичними та іншими причинами. Вона може приймати форми еміграції – виїзду працездатного населення з країни за її межі, та міграції - в'їзду працездатного населення у країну з-за кордону. Внутрішня міграція робочої сили охоплює різні регіони в межах однієї держави, а зовнішня міграція зачіпає кілька країн (міжнародних об'єднань ).

Для роботодавців вигода від використання іноземної робочої сили пов'язана з підвищенням норми прибутку не тільки внаслідок нижчої оплати праці емігрантів, а й спричиненого ними тиску, який знижує загальний рівень заробітної плати. Наплив емігрантів ускладнює проблему зайнятості у розвинутій країні, негативно впливає на її економічне становище.

Розвиток НТР спричинив переїзд висококваліфікованих кадрів з одних країн в інші. Що одержало назву „відплив умів”. Який призводить до непоправних втрат. „Відплив умів”, як правило, припиняється. Коли ситуація в країні поліпшується.

На сучасному етапі вдосконалюються методи державного управління міграційними потоками. Воно забезпечується прийняттям програм. Спрямованих на обмеження припливу іноземної робочої сили або стимулювання повернення мігрантів на рідну землю (реімміграція). Більшість країн світу використовують селективний підхід до регулювання імміграції. Відсів небажаних емігрантів здійснюється за вимогами щодо рівня кваліфікації, освіти. Віку. Стану здоров'я та на основі кількісного і географічного квотування. Прямої та непрямої заборони на в'їзд. Тимчасових обмежень тощо.

Важливою складовою всесвітнього господарства є міжнародні валютно-кредитні відносини, сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв'язків. За їх допомогою здійснюються розрахункові операції у світовій економіці. Інструментом цих відносин є міжнародна валютна система, яка обслуговує взаємний обмін результатами економічної діяльності різних країн. Сукупність форм організації валютних відносин формує міжнародну валютну систему.

Міжнародна валютна система – грошова система країн світу. В межах якої перебувають і використовуються валютні ресурси і здійснюються міжнародні платіжні операції.

До міжнародної валютної системи належать національні та колективні резервні валютні одиниці, валютні паритети і курси, умови взаємного обороту валют, міжнародні розрахунки і валютні обмеження тощо. Міжнародна валютна система є сукупністю міжнародних платіжних засобів, грошових відносин, пов'язаних з формуванням і розподілом валютно-кредитних фондів, використанням розрахункових засобів у сфері господарських зв'язків. Основними її елементами є міжнародні платіжні засоби, режим обміну валют, умови конвертування, механізм забезпечення валютно-платіжними засобами міжнародного обороту, регламентація й уніфікація різних форм міжнародних і національних банківських організацій, що здійснюють міжнародні розрахунки і кредитні операції, пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю.

Функціонування міжнародної валютної системи забезпечує ефективність міжнародної торгівлі товарами і послугами, досягнення взаємодії вигоди учасників зовнішньоекономічної діяльності.

Тенденції розвитку світового господарства тісно пов'язані з проблемами глобального характеру. Виникнення їх спричинене не стільки розвитком промислового виробництва, скільки хижацьким ставленням людини до природи — інтенсивним забрудненням дов­кілля, винищенням природних багатств тощо. Ці глобальні проблеми почали виявлятися у середині XX ст., у період бурхливого розвитку НТП. За деякими позиціями вони настільки загострились і перебувають у такому критичному стані, що будь-яке зволікання з їх вирішенням загрожує загибеллю цивілізації або деградацією умов життєдіяльності людини. Перед суспільством постало багато питань, які внаслідок своєї масштабності і значущості почали впливати на інтереси вже не окремої держави і навіть не регіону чи угруповання, а на земну цивілізацію загалом. Глобальними вважають проблеми, які:

—мають загальносвітовий, планетарний характер;

—породжують наслідки, що загрожують усій цивілізації;

—вимагають негайних дій на основі колективних

і скоординованих рішень світового співтовариства.

Глобальні проблеми досить суперечливі й різноманітні, їх сукупність можна поділити на три сфери. До першої належать проблеми, які виникають внаслідок взаємодії суспільства і природи. До другої — проблеми суспільних взаємовідносин: відносини між державами різного рівня розвитку, подолання економічної відсталості, локальні та міжнародні кризи — проблеми війни, миру, ядерної безпеки тощо. До третьої сфери — розвиток людини як особистості, забезпечення її життєдіяльності, боротьба з голодом, бідністю і хворобами. Деякі з глобальних проблем зумовлені протиріччями, породженими соціально-економічними умовами життя народів планети.

Вирішення глобальних проблем пов'язане зі створенням нового типу всесвітнього господарства, який унеможливить війни, загибель мільйонів людей від голоду, хвороб, знищення життєдіяльного природного середовища.

Етапи розвитку

I етап (кінецьХIX - початок XX в.). Світове господарство був представлений двома полюсами: імперіалістськими державами. з одного боку, та його колоніями - з іншого. Цілісність світового господарства трималася з допомогою системи позаекономічного примусу, коли він колоніальні країни втягнутими в міжнародні економічних відносин до формування національних ринків, об'єктивних потреб розвитку на силу експансії капіталізму. У цьому змінилася й ролі колоній в міжнародний поділ праці. Коли раніше (а процес колонізації почався ще ХVI столітті) підлеглі території були переважно областю вигідного збуту товарів, надходили з метрополій, то XX в. вони стають додатковими джерелами сировини, дешевої робочої сили, областю вигідного докладання капіталу, найважливішими воєнно-стратегічними районами. Колоніям нав'язувалась така спеціалізація яка визначалася потребами іноземного капіталу. Такий розвиток світового господарства породило глибокі соціально-економічні протиріччя, що призвели до війнам і масштабного національно-визвольному руху.

2 етап (50 - 80 рр. ХХ століття). Освіта соціалістичних держав під час другої світової війни та хвиля національно-визвольного руху колоніальних країн сприяли розпаду світового господарства на дві автономні й у певної міри, ізольовані системи: світове капіталістичне господарство, у тому числі 160 держав, і світова соціалістичне господарство, у тому числі 14 держав, і навіть країни "третього світу". Економічне співробітництво і до мирного співіснування двох соціальних систем розглядалися в якості основи формування. У цьому домінуючим у системі всесвітнього господарства залишалося світове капіталістичне господарство, яким доводилося дев'ять десятих всієї світової торгівлі, чиї закони визначали потоки міжнародного руху капіталів.

3 етап (з середини 80-х рр. ХХ століття) характеризується розпадом світової соціалістичної системи, процесами болючого включення економік "колишніх соціалістичних країн" на світовий капіталістичне господарство і формуванням цій основі єдиної світової економічного простору. У цьому "умови" включення і закони функціонування світового господарства повністю визначаються інтересами країнах світового капіталістичного господарства і законами його функціонування. Інший характерною рисою 3-го етапу є транс націоналізація економік, захоплення основних потоків міжнародного руху товарів найбільшими ТНК і фінансово-промисловими групами .

Процес формування світового господарства триває. Але вже однозначно, що друга половина XX в. ввійде у історію як період безпрецедентного зростання всесвітнього характеру еволюції людства. Сьогодні що зростає, хоч і суперечливе єдність світу виявляється в взаємозалежності економік у межах світового господарства, у політичному взаємозалежності, . у широкому діалозі культур і цивілізацій, тобто в усьому, із чим збігається багатогранне поняття глобалізація. Попри різницю у підходах більшість дослідників відзначають, під глобалізацією слід розуміти такий рівень інтегрованості економік з урахуванням транс-націоналізації і інтернаціоналізації, коли він стираються всі перешкоди для руху потоків факторів виробництва, все національні економічні відмінності втрачають своє значення і формується світовий ринок, функціонуючий без жодних обмежень і державної регулювання, неможливого за умов стирання міждержавних економічних і політичних кордонів.

Основні розбіжності серед економістів з питань глобалізації виявляються оцінках позитивних і негативним наслідкам цього об'єктивного явища й визначенні тенденцій його розвитку.

Результати аналізу світової господарської кон'юнктури після 1998 року роботи свідчать про різкому уповільнення темпів економічного зростання. По даним МВФ приріст сукупного обсягу постійних цінах становив

1999 р. всього 2,2 % на рік проти 4, 2 % 1997 р. Це 1,5 рази менше середньорічних темпів приросту світової економіки за 1970 - 1997 рр.

У сфері світогосподарських зв'язків чітко виділяються держави лідери, які утворили зони прискорений розвиток. Сьогодні позначилися три світових центру: західноєвропейський - представлений країнами, які входять у Європейський Союз; північноамериканський - на чолі зі США можуть; азіатсько-тихоокеанський, ведений навіть Японією. Обозначились і зони “наздоганяючого” розвитку, розміщені Південно-Східної Азії вже, а як і КНР, Індія, Бразилія, Аргентина, Туреччина. У водночас величезну кількість країн перебуває в так званої периферії світогосподарських зв'язків, де понад 1 млрд. людина перебувають у злиднях, а 2 млрд. позбавлені елементарних санітарно-гігієнічних умов життя. І, тим щонайменше, відмінності в рівнях розвитку, окреслені групи країн, “втягуються” інтернаціоналізацією в загальні економічні процеси.

Так складаються інтеграційні об'єднання на країнах Латинська Америка І Південно-Східної Азії вже дедалі більше сходяться з зонами прискореного економічного розвитку. Це можна простежити з прикладу діяльності організації АТЕС. Мексика, які стосуються групи країн, дійсних членів Північноамериканської зони вільної торгівлі НАФТА (поруч із навіть Канадою) і UMC нещодавно прийнято “клуб розвинутих країн”. США активно втягують в НАФТА інші країни й виступили з ініціативою створити до 2005 року зону “вільної торгівлі” з 34 країн Північної та Південної Америки й Карибського басейну.

Світове господарство в період НТР

Світове господарство — це система взаємозв'язаних національних господарств усіх країн світу, об'єднаних міжнародним поділом праці і різноманітними економічними взаємозв'язками в господарський організм глобальних масштабів.

Поступальний рух людського суспільства у розвитку науки і техніки називають науково-технічним прогресом (НТП). На відміну від науково-технічного прогресу, що споконвіку супроводжує розвиток цивілізації, науково-технічна революція (НТР) — це якісний стрибок у розвитку продуктивних сил, що відбувається в результаті поєднання процесів наукової та технічної революції.

Сучасне світове господарство зазнає впливу науково-технічної революції, початок якої відносять приблизно до середини XX ст. Головною і визначальною особливістю НТР є бурхливий розвиток науки, перетворення її в безпосередню продуктивну силу. Сучасна наука — це індустрія відкриттів, потужний стимул розвитку техніки. Виникли системи «наука — виробництво» і «освіта — наука — виробництво». Другою важливою особливістю сучасної НТР є докорінні зміни в технічній базі виробництва. Мова йде про широке застосування ЕОМ, появу нових хімічних матеріалів, відкриття нових джерел енергії (атомної, термоядерної).

Змінюється технологія виробництва. Широко використовуються речовини з наперед заданими властивостями, енергія хімічного синтезу, лазерна техніка тощо. Зазнає змін структура виробництва, що виявляється в зростанні частки високотехнологічних і наукоємних галузей у їх загальній структурі.

Зростання продуктивності праці під впливом НТП сприяє посиленню ролі інфраструктурної сфери господарства (торгівлі, транспорту, зв'язку). Найважливішою рисою НТП є перетворення науки на провідну ланку системи «наука — техніка — виробництво». З розвитком науки та впровадженням її досягнень виникли поняття «наукомісткі виробництва», або «виробництва високих технологій». До них належать галузі індустрії, що визначаються високими витратами на наукові дослідження при опануванні нових видів продукції. Використання досягнень НТП визначає вихід економіки з кризи. В індустріальній економіці 3/4 приросту ВНП забезпечується за рахунок найновітніших технологій.

Чимало при цьому важить удосконалення технології виробництва. Впровадження принципово нових технологій, насамперед електронно-променевих, плазмових, імпульсних, біологічних, радіаційних, хімічних, дасть можливість у декілька разів підвищити продуктивність праці та ефективність використання ресурсів і зменшити енерго- та матеріаломісткість виробництва.

Ускладнюється географічна модель світового господарства. До кінця XIX ст. переважав один центр світового господарства — Європа. Потім утворився другий центр — США. У період між двома світовими війнами виникли нові центри світового значення — СРСР, Японія. Після Другої світової війни сформувалися такі центри, як Китай, Індія, група нафтовидобувних країн Південно-Західної Азії, Канада, Австралія, Бразилія. У кінці XX ст. на світову арену вийшли країни першої хвилі (Республіка Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань) і другої хвилі (Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія). На Європу припадає 28,5% світового валового внутрішнього продукту, Північну Америку — 26% , Японію — 10% . Таким чином, на рубежі століть географічна модель світового господарства набула поліцентричного (багатоцентрового) характеру.

Основні риси сучасної науково-технічної революції такі:

  • Небувалий швидкий розвиток науки, її взаємодія як з матеріальним виробництвом, так і з іншими видами діяльності, перетворення науки в безпосередню продуктивну силу. Наука не тільки перетворилася на одну з провідних сфер людської діяльності, а й стала одним з інтеграційних чинників виникнення міжгалузевих систем господарства, як національних, так і світових. Це стало можливим завдяки сучасним системам освіти та великим затратам на наукові дослідження. Особливо великі досягнення в сфері освіти і наукових досліджень мають США, Японія, ФРН, Франція, Великобританія, малі промислово розвинуті країни Європи. Тепер цілком очевидно, що для передових країн науковий потенціал і високоосвічені кадри — це значно цінніші економічні ресурси, ніж будь-який вид мінеральної сировини, а капіталовкладення в науку — це капіталовкладення в майбутнє.

  • Всеосяжність НТР, яка охоплює не тільки матеріальне виробництво, а й обслуговування, побут, культуру, впливає на психологію і ментальність жителів передових країн. Масштаби цього процесу вражаючі. Так, якщо спеціалісти можуть пишатися масовим застосуванням роботів, які використовуються для виготовлення кузовів автомобілів або панелей телевізорів найвідоміших марок, то звичайна людина може оцінити здобутки НТР, маючи можливість негайно зателефонувати з найближчого телефону — автомата в будь-який кінець світу, за хвилину розрахуватися в магазині за цілий кошик товарів за допомогою електронної кредитної картки або без зволікань перерахувати гроші партнеру в інший кінець світу.

  • Корінним чином змінюється технічна і технологічна база господарства світу. НТР розвивається і вглиб — освоюються мікросвіт атома, генна інженерія, нові фізико — хімічні процеси; і поширюється — у нових технічних конструкціях поєднуються традиційні механічні та електричні системи з мікропроцесорною технікою, системи управління — з мережами ЕОМ електронного зв'язку та кібернетичними пристроями.

Про сучасний стан технічної і технологічної оснащеності тієї чи іншої країни можна зробити висновок, виходячи з обсягів виробництва та застосування ЕОМ і наукоємної продукції в цілому. На сьогодні понад 90% обсягу виробництва цих галузей припадає на СІНА та Японію.

Науково-технічна революція впливає і на зміни в розміщенні господарства світу. Так, географія промисловості, що склалася під впливом чинників, які діяли наприкінці XIX — першій половині XX ст., доповнюється такими новими рисами:

  • Відбулася переорієнтація базових матеріаломістких галузей промисловості від орієнтації на місцеву сировину до орієнтації на ринки збуту кінцевого продукту. Більшість промислових районів, що нині найбільш динамічно розвиваються, якраз не мають сировинних баз. Так, Японія, Франція, Італія, Республіка Корея на 9/10 залежать від довозу енергоносіїв, мінеральної сировини, але мають потужну енергетику і важку промисловість. Добувна промисловість зберігає провідну роль тільки в нових ресурсних районах окремих розвинутих країн (Канада, Австралія, ПАР тощо), в країнах, що розвиваються, та деяких постсоціалістичних країнах (Росія, Казахстан тощо).

  • Основними центрами і регіонами, де розміщені галузі виробництва й інші види економічної активності, стали території з передовою наукою та освітою. Територіальне поєднання освіти, науки, наукоємних виробництв нині типове для великих столичних агломерацій і провідних промислових районів економічно розвинутих країн. У США — це райони Промислового поясу та Тихоокеанського узбережжя; в Європі — так зване індустріальне ядро Європи, що охоплює території від півдня Великобританії до північної Італії; в Японії — зона мегалополісу Хокайдо; в Росії — регіони Москви, Санкт-Петербурга, в Україні — Донбас, Придніпров'я. Перспективною формою територіальної організації науково-виробничих комплексів стали технополіси — цілеспрямовано сформовані зони діяльності, в яких поєднуються взаємодіючі науково-дослідні інститути, вузи та наукоємні промислові підприємства. Вони вже створюються в Японії та інших країнах.

  • Сучасні процеси перебудови світового господарства привели до високої територіальної концентрації виробничої діяльності і населення. Посилилися процеси урбанізації, що, з одного боку, сприяє консолідації ринків збуту, створенню перспективних маркетингових систем, використанню спільної інфраструктури, з другого — загострює екологічні і соціальні проблеми. Звичайно, на розміщення господарства впливають і інші чинники: орієнтація на використання висококваліфікованої робочої сили в економічно розвинутих країнах або на дешеву робочу силу в країнах, що розвиваються; можливості використання вигідного географічного положення або транспортної доступності; орієнтація на потенційні ринки збуту продукції. До того ж доводиться враховувати й екологічний фактор — законодавством багатьох країн передбачаються жорсткі санкції за забруднення навколишнього середовища.

  • Проблема входження країни в світове господарство ( України )

Україна, як молода суверенна держава, не має достатнього досвіду налагодження економічних зв'язків з країнами світу. Це пояснюється насамперед тим, що вона не мала змоги набути такого досвіду у складі СРСР, їй бракує достатньої кількості органів, кадрів, які могли б проводити самостійну науково обгрунтовану зовнішньоекономічну політику.

Світові економічні зв'язки необхідні Україні для того, щоб швидше подолати глибоку економічну кризу, для стабільного і швидкого розвитку продуктивних сил і підняття на цій основі життєвого рівня населення. Як я вже зазначав, та країна, яка не займається зовнішньою торгівлею, не розвиває господарські зв'язки з іншими державами світу, змушена збільшувати затрати виробництва приблизно в півтора-два рази.

Україна робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення певної правової бази, прийняття відповідних законів. Такими законами є Закон України ,, Про зовнішньоекономічну діяльність” (квітень 1991р.),Закон ,,Про створення експортно-імпортного банку “ (січень 1992р.), Закон ,, Про іноземні інвестиції ” (березень 1992р.) та інші, декрети Кабінету Міністрів тощо.[2,9]

В минулому Україна мала економічні зв'язки з 123 країнами світу, але основні рішення щодо їх розвитку приймалися в Москві. Те саме стосувалося зовнішньоекономічної діяльності близько 1400 підприємств України.

Об'єктивно причиною, що заважає нині входженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. Із промислових товарів на ринках дальнього зарубіжжя може конкурувати не більше 1% товарів. Крім того, навіть ті товари, на які є попит на зовнішніх ринках, не відповідають міжнародним стандартам. Так, майже весь чавун не має світових сертифікатів, з низьким обсягом номенклатури відливок, що призводить до великої металомісткості продукції, відходів металу майже 25%. Крім того, брак кадрів та їх недостатній професійний рівень робить недосконалою систему управління зовнішньоекономічною діяльністю. В останні роки ситуація у цій сфері значно погіршується.

Які ж причини призводять до цього?

По-перше, розрив господарських зв'язків з країнами колишнього СРСР. Внаслідок цього Україна втратила чимало своїх ринків збуту, зупинилося багато підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, Росія значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні приладів, машин, а також до виплавненого металу тощо через значне зростання енергомісткості, а отже, і вартості та ціни продукції. Тому навіть ті вироби, в яких зацікавлена Росія, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30-50%.

По-друге, переваження в експорті України паливно-сировинної групи. Її частка у 1994р. перевищувала 72%, а разом з товарами народного споживання становила понад 90%.

По-третє, в експорті низька частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, ,,ноу-хау”). Згідно з даними міністерства статистики України, у 1993р. тільки 0,5% від загальної кількості вироблених нових видів машин і обладнання за своїми технічними характеристиками були конкурентоспроможними.

По-четверте, незначна частка в експорті товарів, які виготовляються відповідно з договорами про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва.

По-п'яте, значно зростає частка бартерних операцій. Якщо у 1992р.вона становила близько 13%, то наприкінці 1994р.-понад 80%. Високий рівень бартеризації зовнішньої торгівлі зумовлений зняттям обмежень щодо квотування і ліцензування. Характерно й те, що бартерна торгівля поширюється навіть на ті товари, які є високоліквідними і раніше реалізовувалися переважно за валюту, мають вирішальне значення для отримання валютних доходів держави. Частка такої продукції у бартерній торгівлі в 1995р. становила близько 75%.

Значна частина тих коштів, які заробляють підприємства-експортери, осідає у банках зарубіжних країн. Так, у 1992р. при експорті продукції за кордон на 3,2млрд. дол. до державної скарбниці надійшло лише 165 млн. У 1993р. в Україну повернулося лише 20% валютної виручки. За 9 місяців 1994р. за кордоном, передусім у країнах колишнього Союзу, осіло 1,4 млрд. дол., а в Україну надійшло лише 0,4млрд. дол.[9,70]

Сюди також можна включити і відсутність системного регулювання зовнішньоекономічних відносин, концептуально хибні підходи до принципів валютного контролю, суб'єктивні підходи до принципів валютного контролю, суб'єктивні підходи до визначення державних пріорітетів у галузі немитного регулювання та загальноекономічна криза України призвели до значного зменшення обсягу зовнішньоекономічного обороту, катастрофічного зниження ефективності експорту, руйнації державного валютного фонду, виникнення масових зловживань і корупції.

Але казати, що на Україні нічого не робиться в зовнішньоекономічній сфері не можна, і прикладом цьому може стати міжнародна науково-практична конференція на тему “Реформування зовнішньоекономічної сфери України”, яка була організована Київським національним університетом імені Тараса Шевченка, комісією Верховної Ради України з питань економічної політики і управління народним господарством, Міністерством економіки України, Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України, рядом інших організацій. У роботі конференції взяли участь вчені та спеціалісти з України, США, Росії, Німеччини, Китаю та інших країн. На конференції відзначалося, що у зовнішньоекономічній сфері перед Україною стоять принципово нові цілі з реалізації сучасної концепції включення економіки в систему світових господарських зв'язків: використання зовнішньоекономічних зв’язків для припинення економічного спаду й початку стабілізації соціально-економічного становища країни; розвитку експорту як структуроутворюючого фактора ; акумуляції додаткових фінансових ресурсів з метою структурної перебудови; проведення політики перехідного протекціонізму.

На думку учасників конференції, можливості імпортозамінної політики для України в умовах різкого спаду суспільного виробництва і скорочення внутрішнього попиту дуже обмежені, тому гострою є необхідність розробки спеціальної програми розвитку експорту. Основою практичного застосування конкретних заходів стимулювання експорту, запропонованих учасниками конференції, може бути розмежування всіх видів виробництв на неконкурентноспроможні, мало конкурентні та конкурентні.

При обговоренні проблем міжнародного руху капіталів було зазначено, що українським виробникам необхідно ширше переходити до створення своїх філіалів і змішаних товариств за кордоном як до ефективнішої й розвинутішої форми міжнародного економічного спілкування. Це дозволяє обійти багато обмежень і бар'єрів на шляху експорту української продукції до країн - членів СНД, до Європейського Союзу, східно-європейських держав. Поширення національного режиму на іноземні інвестиції в Україні разом з тим необхідно підкріпити стимулюванням припливу ресурсів з-за кордону в окремі регіони країни, ширшим залученням іноземних інвесторів у процес приватизації і стабілізації правового поля діяльності інвесторів. Водночас це дозволить легалізувати експорт тіньової економіки, що досягає, за деякими оцінками, 30 - 40 % від обсягу експорту, що офіційно реєструється.

  • Висновок

Розвиток сучасного світу все більшою мірою залежить від здійснення системи загальнолюдських інтересів, оскільки саме їхній розвиток і використання визначають, зрештою, прогрес сучасно світу. Сьогодні особливе місце у зростанні цілісності всесвітнього господарства належить розвитку загальнолюдських інтересів і розв'язанню глобальних проблем.

Світове господарство розвивається на основі сучасного різноманітного, суперечливого і водночас взаємозалежного світу, цілісність якого зростає.

На мою думку, головним фундаментом розвитку світового господарства є удосконалення виробництва, впровадження нових технологій у господарське життя, створення сприятливих умов для вільного розвитку кожної країни, якого б економічного розвитку вона не досягла, забезпечення мирного не лише політичного, а й економічного співіснування світу.

Світове господарство історично сформувалося на межі XIX—XX ст. як ринкове, підприємницьке. Складалося воно сторіччями, коли економічні засади його формування доповнювалися позаекономічними, воєнно-колоніальними методами. Тому світове господарство є історичною і політико-економічною категорією. Сучасне світове господарство характеризується прискоренням ряду довготривалих тенденцій, насамперед:

  • збереження стабільних темпів економічного зростання;
  • підвищення ролі зовнішнього чинника в господарському розвитку країн;
  • глобалізація фінансових ринків і посилення взаємозалежності національних економік;
  • «деіндустріалізація» і зростання питомої ваги сфери послуг;
  • розвиток регіональних інтеграційних процесів.

У курсовій роботі я дослідив сучасний розвиток світового господарства, виявив його суть та структуру, привів сутність економічних законів світового господарства. Щодо структури світового господарства, то вона формується через такі найбільш інтенсивні сектори міжнародних економічних відносин:

  • міжнародна науково-виробнича сфера;
  • міжнародній виробничій сфері;
  • сфера міжнародного обігу, товарно-грошових відносин;

Отже, світове господарство як зростаюча діалектична цілісність взаємопов'язаних національних господарств різних країн, їхніх угруповань та об'єднань стає єдиним організмом, поза яким не може нормально розвиватися жодна держава, до якої його підсистеми вона б не належала і на якому економічному рівні не перебувала.

Дослідивши у своїй роботі сутність та структуру світового господарства, а також темпи розвитку основних його показників, я дійшов висновку, що сьогодні світове господарство — це сукупність національних господарств окремих країн та їхніх об'єднань, які взаємопов'язані міжнародними економічними відносинами на основі міжнародного поділу праці.


  • Джерела
  • Предборський В.А., Гагарін Б.Б., Кухаренко В.Д. Економічна теорія: підручник./Київ. Кондор.-2003.
  • Рибалкін В.О., Бодров В.Г . та ін. Політична економія: навчальний посібник./Київ. Академвидав.-2004.
  • Климко Н., Нестеренко В. та ін. Основи економічної теорії / Київ. Вища школа.
  • Конституція України. Економічні закони України.
  • http://tvov.ru
  • http://www.br.com.ua
  • http://kuchka.info
  • http://pidruchniki.com
  • http://schoollib.com.ua
  • http://www.ukr-tur.narod.ru

PAGE \* MERGEFORMAT1

Проблема входження України в світове господарство