Суб’єкти господарського права: поняття та види

КУРСОВА РОБОТА

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І.ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА ВИДИ СУБЄКТІВ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

1.1. Суб’єкти господарювання як учасники господарських відносин

1.2. Завдання, права та обов'язки суб'єкта господаювання

РОЗДІЛ ІІ ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОКРЕМИХ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ………………………………………………………...26
2.1.Підприємство як різновид господарської організації: поняття, правове положення та види……………………………………………………………….26
2.2. Правовий статус господарських товариств………………………………..70
2.3.Правове становище індивідуальних підприємців…………………………………………….…85

2.3.1 Поняття індивідуального підприємця

2.3.2 Порядок реєстрації громадян – суб’єктів підприємницької діяльності

2.3.3. Права та обов’язки фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження. З розвитком в Україні засад ринкової економіки переосмислюється надзвичайно багато явищ, що існували за часів планової та розподільчої економіки часів минулої епохи. Безперечно, до них належить і створення суб'єктів господарювання та їх об'єднань, які виконували роль проміжної ланки управління між підприємствами та структурними підрозділами органів державної влади з певних галузей народного господарства. В країнах з ринковою економікою господарські об'єднання виникають з метою об'єднання організаційних та майнових зусиль суб'єктів підприємництва для забезпечення (підвищення) ефективності їх діяльності. Вони створюються у результаті як поглинань, так і договірних форм з метою розширення інвестиційних можливостей юридичних осіб, які входять до господарського об'єднання, спрощення розрахунків між ними, диверсифікацій виробництва. Найважливіший принцип при створенні господарських об'єднань - досягнення максимальної ефективності виробництва (зниження витрат, підвищення обсягів випуску продукції, максимізація прибутку). У сучасних умовах в Україні з метою об'єднання капіталів, ресурсів, підвищення ефективності виробництв, збереження цілісності виробничих комплексів створюється велика кількість господарських організацій. Консолідація в будь-яких її формах викликає великий інтерес з боку сучасних суб'єктів господарювання, оскільки переваги створення господарських об'єднань є очевидними; це, зокрема, об'єднання технічного досвіду, економія у виробництві, ефективність в управлінні. Світовий досвід свідчить, що ефективна господарська діяльність малих підприємств можлива за умови об'єднання зусиль і встановлення міцних економічних зв'язків з більш великими господарюючими суб'єктами. У цих умовах особливої актуальності набуває наукове обгрунтування юридичних механізмів створення і функціонування господарських організацій (об'єднань) в Україні. Їх існування в сучасних умовах породжене об'єктивними процесами консолідації і концентрації виробництва, що відбувається в економіці України. Проте правове регулювання організації та діяльності різних видів суб'єктів господарювання в тому числі і їх об'єднань у різних сферах та галузях господарювання залишається не адекватним історичним та економічним умовам, в яких ці суб'єкти працюють. Не подолані суперечності в законодавстві про види господарських об'єднань, зокрема. На часі є проведення аналізу норми глави 12 розділу II Господарського кодексу України, які регулюють порядок створення та організації діяльності суб'єктів господарських відносин та їх об'єднань з тим, щоб використати результати дослі-дження для подальшого вдосконалення правового регулювання зазначеного інституту. Правовим проблемам, пов'язаним з визначенням правового становища суб'єктів господарювання та їх об'єднань, приділяли увагу вчені-правознавці різних часів. Цій тематиці присвячені роботи С. Братуся, А. Венедиктова, М. Коняєва, В. Лаптєва, В. Мамутова, В. Мартем'янова, Г. Пронської, К. Флейшиць, Г. Шершеневича, В. Щербини, І.Бейцун, В. Лукач, О. Віника, Г. Знаменського, В. Беляневича, В. Андрейцева, та багато інших.
Водночас, недостатній рівень правової регламентації створення і діяльності різних господарських організацій ( об'єднань), обмежена кількість наукових розробок з цієї проблематики зумовлюють необхідність глибокого комплексного дослідження різноманітних аспектів правового становища зазначених суб'єктів господарювання. Метою дослідження - визначення правової природи суб'єктів господарювання та їх об'єднань в Україні, з'ясування їх значення у сфері господарської діяльності, виявлення недоліків у законодавстві щодо їх правового статусу і на цій основі – пропозиції щодо його вдосконалення. Дослідження вимагало вирішення таких завдань: - дослідити еволюцію розвитку законодавчого регулювання інституту підприємництва в Україні; - визначити сучасне правове становище суб'єктів господарських відносин та їх основні організаційно-правові форми діяльності; - проаналізувати діюче господарське законодавство України, що регламентує правове становище суб'єктів господарювання та запропонувати напрями гармонізації його із законодавством європейських країн. Об’єктом дослідження виступають найбільш загальні суспільні відносини, що стосуються правового становища суб'єктів господарювання в сучасній Україні. Предметом дослідження - є особливості правового статусу окремих суб'єктів господарювання та недоліки їх правового забезпечення на сучасному етапі розвитку нашої держави. Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах обґєктивного та всебічного аналізу суспільних явищ, політико-правового характеру. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення правового становища суб'єктів господарських відносин. З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів дослідження: метод аналізу і синтезу, моделювання, прогнозування та інші. Наукове значення роботи визначається тим : - що в ній здійснено спробу комплексного дослідження видів та організаційно-правових форм діяльності суб'єктів господарювання в умовах становлення ринкової економіки; - внесено ряд пропозицій по вдосконаленню діючого законодавства, що регламентує діяльність суб'єктів господарських відносин із законодавством ЄС. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що їх зміст у багатьох аспектах доповнює наукові знання з функціонування інституту підприємництва. Зібраний матеріал і висновки можуть бути використані в подальших наукових розробках проблем визначення поняття, видів суб'єктів господарювання та їх правового становища. Структура роботи складається з вступу, 3 розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ СУБЄКТА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин. Згідно зі ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є: а) суб'єкти господарювання; б) споживачі; в) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією; г) громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності [2, ст.2].

Суб’єкти господарювання як учасники господарських відносин

Найбільшу і найважливішу для господарської діяльності групу суб'єктів господарського права складають суб'єкти господарювання. Тому саме їх правовому статусу приділяється головна увага у цій темі. Суб'єктами господарювання визначаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством [2., ч.1 ст.55] Суб'єктами господарювання є: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці [2, ч.2 ст. 55] У теорії господарського права обґрунтована точка зору, що до суб'єктів господарювання відносяться також філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності. Це положення було закріплене в ч. 2 ст. 55 ГК України, проте Законом України від 4 лютого 2005 р. структурні одиниці без належних для того підстав і наукового обґрунтування були виключені з числа суб'єктів господарювання. Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання та права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у ГК та інших законах. Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та Господарським кодексом. Вони мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи. Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин, тобто організації та їхні структурні підрозділи. Окремі громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без створення підприємства, також мають визнаватися суб'єктами господарського права, а не суб'єктами цивільного права, як вважалося раніше, хоч їхній правовий статус потребує детального дослідження. Серед організацій - суб'єктів господарського права можна виділ ити: а) організації, які у вигляді професійного промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи, надають послуги; б) організації - споживачі результатів господарської діяльності; в) організації, що здійснюють професійну управлінську діяльність в економіці. Суб'єкти господарського права мають ряд ознак правосуб'єктності, закріплених господарським законодавством. По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється господарська або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб'єкт господарського права. Це або одна з форм підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або організація (наприклад, об'єднання громадян, яке є учасником господарських відносин). За загальним правилом, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм суб'єктів господарського права визначається законодавством України (підприємства, об'єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Це може бути одна з передбачених законом форм або навіть і не передбачена (наприклад, запозичена з-за кордону). Другою ознакою суб'єкта господарського права є те, що він має юридична відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, оборотних коштів, інших цінностей. Тобто у майновому відношенні суб'єкт господарського права є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб'єкта господарського права відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якої господарське право визначило установчі документи (установчий договір, статут, акт про створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських об'єднань) баланс, який відображає вартість майна суб'єкта в цілому, поточний та інші рахунки в банках. Правом власності і господарським законодавством щодо управління майном визначається правовий титул, за яким майно належить суб'єктові. Це може бути право власності, право повного господарського відання (зокрема, щодо державних підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ і організацій, що перебувають на державному бюджеті, щодо казенних підприємств), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна). Третьою, суто юридичною ознакою суб'єкта господарського права є його господарська правосуб'єктність. Суб'єкт господарського права має основану на" законі можливість набувати від свого ім,ені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єктність суб'єкта господарського права доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав та обов'язків. Суб'єкти господарського права (крім підрозділів організацій та громадян-підприємців) є юридичними особами. Отже, суб'єкти господарського права - це організації, які на основі юридичне відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють господарську діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці.

1.2. Завдання, права та обов'язки суб'єкта господарського права

Кожен з видів суб'єктів господарського права має свої певні завдання. Підприємство здійснює виробничо-господарську діяльність, банк - кредитну, розрахункову та іншу діяльність, орган державної виконавчої влади - управлінську діяльність в економіці і т. ін. Правовою формою, в якій врегульовано завдання суб'єктів господарського права, є їхні статутні господарсько-правові акти - установчі документи (установчий договір і статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет). Виходячи із завдань, статутні акти врегульовують такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб'єкта господарського права (функції щодо органів управління) [13, c.33]. Підприємства згідно із законом мають право здійснювати будь-які види законної господарської діяльності: виробничої, науково-дослідної, комерційної та ін. Всі підприємства є комерційними організаціями, їх статутними цілями завжди виступає здійснення певної господарської діяльності з метою одержання прибутку. Прибуток - основний узагальнюючий показник фінансових результатів господарської діяльності підприємства. Це є майно, яке у визначеному статутом порядку присвоює власник (власники) підприємства. Право визначати цілі і предмет діяльності підприємства належить його засновникам, які виходять при цьому із своїх підприємницьких можливостей. Закон дозволяє вносити до статуту будь-яку кількість видів діяльності, не забороненої законом. Юридичним засобом досягнення завдань і цілей суб'єкта господарського права виступають його права, захист яких гарантує держава.Права суб'єктів визначаються господарським законодавством залежно від їхніх видів: права підприємств, об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів державної виконавчої влади. Права суб'єктів можна класифікувати відповідно до їхнього змісту. Засновницькі права ґрунтуються на загальній нормі права власності, згідно з якою власник може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Засновницькі права включають право на вільний вибір засновниками підприємства видів діяльності, право на вибір організаційно-правової форми підприємства, право на прийняття рішення про створення підприємства, право змінювати у встановленому порядку як діяльність, так і форму підприємства. За загальним правилом, ці та інші засновницькі права належатьвласникові (власникам)[12, c.58]. Права в галузі управління. Підприємства й інші суб'єкти господарського права самостійно управляють своєю діяльністю та справами. Порядок здійснення управління регулюється статутними актами згідно з принципами, визначеними законодавством. Основним є принцип поєднання прав власника на господарське використання свого майна з самоуправлінням трудового колективу. Власник здійснює свої управлінські права як безпосередньо (кооператив, колективне підприємство), так і через уповноважені ним органи (державні підприємства, господарські товариства). Власник і уповноважений ним орган у порядку, передбаченому статутними актами, можуть делегувати свої управлінські права органові управління. До управлінських належать, зокрема, права: - самостійно визначати структуру підприємства, тобто кількість і склад його структурних підрозділів, включаючи так звані відокремлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо; - приймати і змінювати статут, інші установчі документи; - затверджувати положення про структурні підрозділи; - формувати органи управління і контролювати їхню діяльність, призначати посадових осіб, визначати їхні обов'язки тощо. Склад і юридична природа органів підприємства залежать від того, до якої власності воно належить. Конкретно це питання визначають статутні акти. Наприклад, підприємства - суб'єкти права колективної власності - мають вищі керівні та виконавчі органи. Перший - це загальні збори (наприклад, загальні збори акціонерів товариства) або конференція. Виконавчі функції у таких підприємствах здійснюють правління. Правління обирається власниками підприємств на загальних зборах, які визначають і затверджують у статуті повноваження цього органу. Правління обирає зі свого складу голову, заступників. Функції голови (заступників) можуть по черзі виконувати члени правління. Реалізуються повноваження трудового колективу згідно зі статутом загальними зборами (конференцією) або виборним органом (рада підприємства, рада трудового колективу), члени якого обираються зборами (2/3 голосів) терміном на 2-3 роки [14, c.42]. Майнові права суб'єктів поділяються на загальні та спеціальні. До загальних майнових прав можна віднести права: - мати на підставі певного речового права (титулу) основні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства. Згідно із законами, статутами підприємств та укладеними угодами майно належить підприємствам, іншим суб'єктам на праві власності або на праві повного господарського відання. Майно державної власності закріплюється за державними підприємствами і належить їм на праві повного господарського відання; - вести господарську та комерційну діяльність; - бути у зв'язку з цим позивачем та відповідачем у суді, захищати свої майнові права та інтереси від імені підприємства; - розпоряджатися майном. Підприємство, якщо інше не передбачено його статутом, має право: продавати (обмінювати) майно іншим організаціям, здавати в оренду, заставляти, надавати тимчасово у безоплатне користування, списувати зношені основні фонди з балансу; - набувати на законних підставах майно. Підприємство відповідно до свого статуту має право купувати, орендувати, одержувати у будь-який інший правомірний спосіб майно (рухоме і нерухоме), використовувати його, поліпшувати і т. ін. Похідними від зазначених та інших майнових прав є договірно-майнові права підприємств. Це права укладати засновницькі, господарські договори та інші контракти (і нести щодо них відповідальність); видавати заставні та інші фінансові зобов'язання; позичати гроші; інвестувати і реінвестувати кошти підприємства; одержувати рухоме і нерухоме майно як гарантію оплати боргу та ін. Крім розглянутих загальних прав, підприємства мають і спеціальні майнові права у сфері випуску і обігу цінних паперів: акцій, облігацій підприємств, приватизаційних паперів, ощадних, інвестиційних сертифікатів, векселів. Ці права є спеціальними, тому що обумовлені спеціальною правосуб'єктністю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство має право випускати і реалізовувати лише ті види цінних паперів, які спеціально визначені законом, зокрема акціонерні товариства - акції, облігації, інші підприємства - облігації. За аналогічною схемою систематизуються обов'язки підприємств. При заснуванні підприємства зобов'язані (законом) затверджувати установчі документи; у встановленому законом порядку реєструватися як суб'єкти підприємницької діяльності; на діяльність, що підлягає ліцензуванню, підприємства зобов'язані одержувати спеціальні дозволи (ліцензії) [14, c.52] У процесі господарювання закон зобов'язує підприємства: - виконувати господарські зобов'язання, обумовлені державними контрактами та державними замовленнями, іншими договорами; - забезпечувати необхідну якість продукції, робіт, послуг; - вести бухгалтерський облік (самостійні бухгалтерські баланси) своєї роботи, надавати органам державної статистики передбачену законом звітність; - подавати квартальну та річну фінансову звітність органам, до сфери управління яких вони належать, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, якщо інше не передбачено законом. Органам виконавчої влади та іншим користувачам фінансова звітність подається відповідно до законодавства; - своєчасно подавати податковим органам декларації про свої доходи, інші податкові документи, сплачувати податки, інші обов'язкові платежі; - не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольного законодавства, прав та інтересів споживачів, будь-яких інших осіб.

РОЗДІЛ ІІ ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОКРЕМИХ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

2.1.Підприємство як різновид господарської організації: поняття, правове положення та види

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального (достатньо комфортного) рівня своєї життєдіяльності здійснює безліч видів конкретної праці. З цією метою люди створюють певні організації (трудові колективи), які спільно виконують ту чи ту місію (реалізують програму або мету) і діють на засаді певних правил і процедур. Проте мета й характер діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою їх можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким характером діяльності називають підприємствами. Підприємство – це організаційно виокремлена та економічно самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги). Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву-завод, фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє тощо; може включати кілька виробничих одиниць – заводів або фабрик (комбінат, виробниче об'єднання). У більшості країн з розвинутою ринковою економікою такі виробничі одиниці називають фірмами. Під словом "фірма" розуміють підприємства, що здійснюють господарську діяльність у галузях промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, торгівлі тощо з метою одержання кінцевого фінансового результату – прибутку. Кожна з них визначає для себе певне фірмове найменування, під яким її записують до державного реєстру своєї країни. Фірмове найменування, як правило, включає ім'я та прізвище одного чи кількох власників фірми, відображає характер її діяльності, правовий статус та форму господарювання. В окремих країнах досить поширені більш конкретні найменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву компаній, США – корпорацій, країнах континентальної Європи – товариств. Важливо знати, що кожне підприємство або фірма є юридичною особою, має замкнуту систему обліку та звітності, самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку з власною назвою, а також товарний знак (марку) у вигляді певного терміна, символу, малюнка або комбінації таких. Фірмовий знак (марка) служить для ідентифікації товарів або послуг продуцента (продавця) та їх відокремлення на ринку від продукції (послуг) конкурентів. Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення та функціонування підприємства (фірми). Генеральну (головну) мету підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування, у світовій економіці заведено називати місією. Здебільшого місією сучасного підприємства (фірми) вважають виробництво продукції (послуг) для задоволення потреб ринку та одержання максимально можливого прибутку. На основі загальної місії підприємства формулюються і встановлюються загальнофірмові цілі, які мають відповідати певним вимогам:

по-перше, цілі підприємства мають бути конкретними й піддаватися вимірюванню. Формулювання цілей у конкретних формах створює вихідну базу відліку для наступних правильних господарських та соціальних рішень. Завдяки цьому можна більш обґрунтовано визначити, наскільки ефективно підприємство (фірма) діє в напрямку здійснення своїх цілей;
по-друге, цілі підприємства мають бути орієнтованими в часі, тобто мати конкретні горизонти прогнозування. Цілі звичайно встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготермінова мета має горизонт прогнозування, що дорівнює п'яти рокам, інколи більше (7-10 років) – для передових у технічному відношенні фірм; короткотермінова – в межах одного року;
по-третє, цілі підприємства мають бути досяжними і забезпечувати підвищення ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково цілі спричинюють негативні наслідки, зокрема блокування прагнення працівників ефективно господарювати, зменшення рівня їхньої мотивації, погіршання показників інноваційної, виробничої та соціальної діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його продукції на ринку;
по-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючими, тобто дії і рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, не можуть перешкоджати реалізації інших

2.2. Правовий статус господарських товариств

Одним із найпоширеніших видів суб'єктів господарювання є господарські товариства. їх правовий статус визначається положеннями § 1 "Господарські товариства" глави 8 ЦК, глави 9 "Господарські товариства" ГК та Законом України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства". Частина 1 ст. 113 ЦК містить досить вузьке визначення поняття господарського товариства, відзначаючи, разом з тим, його головні ознаки: наявність статусу юридичної особи і наявність статутного (складеного) капіталу, поділеного на частки між учасниками. З інших статей ЦК випливають такі ознаки господарського товариства, як підприємницький характер його діяльності (ст. 84 ЦК), створення фізичними або юридичними особами. Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку[2,ч.1 ст. 79]. З наведеного визначення випливають наступні ознаки господарського товариства: а) це підприємство або інший суб'єкт господарювання; б) його засновниками є юридичні особи та/або громадяни; в) товариство утворюється шляхом об'єднання майна засновників; г) учасники товариства беруть участь у підприємницькій діяльності товариства; д) товариство створюється з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених законом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника. Це положення не поширюється на повні та командитні товариства [3,ч. 2 ст. 114]. Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, зазначені у ст. 2 ГК, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. У той самий час, учасниками повного товариства та повними учасниками (товаришами) командитного товариства можуть бути згідно з ч. 7 ст. 80 ГК лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються ГК та іншими законами. Господарські товариства є юридичними особами. Суб'єкти господарювання - юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи, тобто вони продовжують діяти як суб'єкти права. Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом. Для закупівель товарів, робіт чи послуг господарське товариство, державна частка у статутному капіталі якого перевищує 50 відсотків, застосовує процедури закупівель, визначені Законом України "Про здійснення державних закупівель". Відповідно до ст. 82 ГК установчим документом повного товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут. Установчі документи господарського товариства повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного капіталу, порядок розподілу прибутків та збитків, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства [7, ст.4]. Статут акціонерного товариства повинен містити відомості про повне та скорочене найменування товариства, тип товариства, розмір статутного капіталу, розмір резервного капіталу, номінальну вартість і загальну кількість акцій, порядок скликання та проведення загальних зборів, склад органів товариства та їх компетенцію, а також інші відомості, передбачені в законі України про акціонерні товариства [11, ст.13]. Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у ст. 4 Закону "Про господарські товариства", повинен містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів. Статутом може бути встановлено порядок визначення розміру часток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткових внесків учасників. Господарське товариство може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом. Якщо господарське товариство створюється та діє на підставі модельного статуту, в рішенні про його створення, яке підписується усіма засновниками, зазначаються відомості про вид товариства, його найменування, місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, склад засновників та учасників, розмір статутного (складеного) капіталу, розмір часток кожного з учасників, порядок внесення ними вкладів, а також інформація про провадження діяльності на основі модельного статуту. Засновницький договір повного товариства і командитного товариства, крім відомостей, зазначених у ст. 4 Закону "Про господарські товариства", повинні визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі У справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Стосовно вкладників командитного товариства в засновницькому договорі вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства та розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Найменування господарського товариства повинно містити зазначення виду товариства, для повних товариств і командитних товариств - прізвища (найменування) учасників товариства, які несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, а також інші необхідні відомості. Найменування господарського товариства не може вказувати на належність товариства до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування. До установчих документів можуть бути включені також відомості щодо інших умов діяльності господарського товариства, які не суперечать закону. Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений строк. Установчі документи господарського товариства у передбачених законом випадках погоджуються з Антимонопольним комітетом України. Порушення встановлених ст. 82 ГК вимог щодо змісту установчих документів господарського товариства є підставою для відмови у його державній реєстрації.

2.3 Правове становище індивідуальних підприємців та інших суб'єктів господарювання

2.3.1. Поняття індивідуального підприємця

Важливе значення має визначення суб'єкта підприємницької діяльності. У законодавстві України відсутнє легальне визначення поняття "підприємець", законодавець обмежився перерахуванням кола суб'єктів підприємницької діяльності. У науковій літературі були вжиті спроби наукового визначення поняття "підприємець". Так, іноді при визначенні критеріїв, що дають змогу віднести ту або іншу особу до суб'єктів підприємницької діяльності, обираються характеристики самої цієї діяльності і формулюється таке визначення: підприємець - фізична або юридична особа, яка здійснює на постійній основі з метою одержання прибутку діяльність з виробництва, реалізації чи придбання продукції або товарів, надання послуг, виконання робіт та укладає цивільно-правові угоди у процесі цієї діяльності від свого імені. Незважаючи на певні достоїнства цих визначень у позначенні узагальнюючої категорії суб'єктів, недоцільно при визначенні суб'єкта виходити із суттєвих рис самої діяльності, що спричиняє дублювання понять підприємницької діяльності та її суб'єкта.[1] Нерідко вживаються як синоніми терміни "підприємець", "ділова людина", "бізнесмен", "господарюючий суб'єкт". В економічній літературі зустрічаються визначення, що як широко, так і вузько трактують поняття підприємця, наприклад: підприємець - ділова людина, яка бере на себе фінансовий ризик, пов'язаний із введенням на ринок нових ідей, продукції, послуг, робіт; підприємець - це людина (або група людей), яка бере на себе ризик та відповідальність за організацію та управління фірмою; підприємці - це ділові люди, які свідомо йдуть на економічний ризик, приймаючи самостійно інноваційні підприємницькі рішення, зміст яких зводиться до виробництва та поставки на ринок таких товарів, що можуть дати підприємницький прибуток. В Енциклопедії підприємця "підприємець" вважається синонімом поняття "бізнесмен", а бізнесменом вважається суб'єкт, який здійснює активну економічну, підприємницьку, комерційну діяльність. При такому розумінні бізнесмена, який здійснює будь-яку економічну діяльність, поняття "бізнесмен" виявляється більш широким, ніж "підприємець". У зарубіжній літературі існує безліч визначень поняття "підприємець". Це, передусім, цікаві характеристики взаємозв'язків підприємця і товариства, підприємця і підприємництва. Так, для економіста Йозефа Шумпетера функціональна сутність підприємця полягає в його особливій ролі: осмислення та реалізація нової комбінації чинників виробництва.[2] У деяких роботах зарубіжних учених підкреслюється, що підприємець є агентом зміни людської історії, в інших, що підприємництво - це функція підприємців. Одне із самих сучасних розгорнутих визначень поняття "підприємець": підприємець - це той, хто організовує, управляє та припускає ризик бізнесу. Сьогодні підприємець - це інноватор, який виявляє і використовує можливості, перетворює ці можливості на працюючі ринкові ідеї, використовуючи час, зусилля, гроші та вміння, а також передбачає ризик конкурентного ринку для здійснення цих ідей і усвідомлює результати цих зусиль. [3] З юридичної точки зору для характеристики фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності в Україні найважливішим є факт його легітимації, тобто державного підтвердження законності його входження в підприємницьку сферу і заняття підприємницькою діяльністю, що посвідчується фактом його державної реєстрації, а в окремих випадках також ліцензуванням і патентуванням певних видів діяльності. В новому Цивільному Кодексі України виділена глава 5, яка називається „Фізична особа - підприємець”. Тут зазначено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюються Конституцією України та законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем. До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

2.3.2 Порядок реєстрації громадян – суб’єктів підприємницької діяльності

Найпростіша форма здійснення підприємницької діяльності — приватне підприємництво фізичних осіб без створення юридичної особи. Спеціального нормативного акта, який б встановлював правовий статус приватного підприємця, на сьогодні не існує. Але, у п. 2.25 Класифікації організаційно-правових форм господарювання, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 22 листопада 1994 р. № 288 (зі змінами і доповненнями) , міститься визначення поняття «підприємець» — це фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність. Крім того, Вищий господарський суд України, узагальнивши матеріали спорів за участю громадян-підприємців, 23 жовтня 2000 р. видав лист за № 01-8/556 “Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян”. Відповідно до Цивільного кодексу України право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.[4] Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюються Конституцією України та законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців є відкритою. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем. Державна реєстрація фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності на сьогодні здійснюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Відповідно до ст.. 42 цього для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця. Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, якщо вони не входять в зазначений перелік. Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт. Дата надходження документів на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця вноситься до журналу обліку реєстраційних дій. Отже, як видно із цієї статті даний перелік документів в порівнянні з нині діючою постановою майже не змінився. Із цього переліку виключена лише фотокартка. Дещо змінено порядок розгляду документів.[5] Так, державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, якщо: документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; документи не відповідають вимогам чинного законодавства; документи подані не у повному обсязі. Про залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, без розгляду заявнику в день надходження документів державним реєстратором видаються (надсилається рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, без розгляду та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, відповідно до опису. Державний реєстратор за відсутності підстав для залишення документів, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, без розгляду зобов'язаний перевірити ці документи на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи. Перевірка на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи - підприємця здійснюється з використанням відомостей Єдиного державного реєстру. За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи - підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи - підприємця. Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця повинно бути оформлено державним реєстратором і видано (надіслано рекомендованим листом) заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи - підприємця.[6] Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи - підприємця зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця для взяття фізичної особи - підприємця на облік. Відповідно до ст..44 розглядуваного закону підставами для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи - підприємця є: невідповідність відомостей, які вказані у реєстраційній картці на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, відомостям, які зазначені у документах, що подані для проведення державної реєстрації; наявність обмежень на зайняття підприємницькою діяльністю, які встановлені законом, щодо фізичної особи, яка має намір стати підприємцем; наявність в Єдиному державному реєстрі запису, що заявник є підприємцем. Відмова у проведенні державної реєстрації фізичної особи - підприємця з інших підстав не допускається. За наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи - підприємця державний реєстратор зобов'язаний не пізніше двох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) заявнику повідомлення про відмову у проведенні державної реєстрації, із зазначенням підстав для такої відмови, та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, відповідно до опису.[7] Після усунення причин, що були підставою для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи - підприємця, фізична особа може повторно подати документи на проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця. Відмову у проведенні державної реєстрації фізичної особи - підприємця може бути оскаржено у суді.

2.3.3 Права та обов’язки фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності

Фізичні особи - підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності на добровільній основі можуть відкривати поточні рахунки в банківських установах. Проте вони можуть працювати і виключно за готівку. Приватні підприємці, які відкрили поточні рахунки, формально повинні зберігати кошти у банківській установі. В той же час ліміт залишку готівки, що є результатом діяльності, приватним підприємцям не встановлюється. Це також надає деякі переваги такій формі підприємництва. Потреба у готівкових коштах задовольняється шляхом отримання їх за банківським чеком. Здійснюючи господарську діяльність, фізична особа-підприємець може користуватися коштами з поточного розрахункового банківського рахунку в повному обсязі. Що стосується готівки, то відповідно до Постанови Про затвердження Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні сума готівкового розрахунку одного підприємства (підприємця) з іншим підприємством (підприємцем) не повинна перевищувати 3 тисячі гривень протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами. Платежі понад установлену граничну суму проводяться виключно в безготівковому порядку.[8] Для підприємців, які уклали трудові договори із найманими працівниками, існують обмеження у разі наявності непогашеної податкової заборгованості. В разі виникнення такої заборгованості вони можуть використовувати готівку для забезпечення господарських потреб, але не на виплату заробітної плати, допомоги всіх видів і компенсацій найманим працівникам. У таких випадках усі виплати, пов'язані із оплатою праці найманих працівників, мають забезпечуватися виключно за рахунок коштів, отриманих із установ банків. Таким чином, приватний підприємець, який відкриває рахунок у банку, має більшу маневреність у скрутній обстановці і необмежені можливості щодо обсягів розрахунків із діловими партнерами. Усі надходження коштів повинні бути документально зафіксовані і враховані при визначенні розміру доходу від діяльності. Слід зауважити, що в разі, коли приватний підприємець працює з готівкою і купує торговий патент, він не має права відносити сплачену за цей патент грошову суму на свої витрати, адже на документально підтверджену вартість патенту знижується сума його прибуткового податку. Що стосується прибуткового податку, то його сплата зазвичай здійснюється із застосуванням авансових платежів у рівних частках щоквартально із розрахунку за 100% суми прибуткового податку минулого року. Під час квартальних звітів провадиться перерахунок, зважаючи на фактично отриманий чистий доход. Така безпосередня залежність розміру прибуткового податку фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності від реально отриманого доходу дає їй деякі економічні переваги перед юридичними особами. В той же час практика авансових внесків в умовах ринкової нестабільності, загального дефіциту обігових коштів і, як правило, незначної їх кількості у фізичних осіб — приватних підприємців, дещо знижує привабливість цієї форми підприємницької діяльності та призводить до приховування доходів. Перехід до спрощених систем оподаткування сприяє виправленню цієї ситуації. Проте законодавство містить обмеження щодо можливості провадження приватними підприємцями певних видів діяльності. Такими обмеженнями зокрема є: 1. Згідно зі ст. 2 Закону України “Про страхування” страховиками можуть бути фінансові установи , які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Отже встановлено обмеження щодо здійснення страхової діяльності;

2. Не може також займатися довірчою (представницькою) діяльністю, оскільки згідно зі ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України “Про довірчі товариства” довірчим товариством може бути юридична особа, створена у формі товариства з додатковою відповідальністю;

3.Обмеження щодо здійснення банківської діяльності. Згідно зі ст. 6 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку;

3. Згідно Закону України від 23 лютого 2006 року ” Про цінні папери та фондовий ринок ” торговцями цінних паперів можуть бути банки, акціонерні товариства, статутний фонд яких сформовано за рахунок виключно іменних акцій, та інші товариства, для яких операції з цінними паперами становлять виключний вид їх діяльності. Отже не може займатися діяльністю з випуску та обігу цінних паперів;

4. Фізична особа – підприємець не може займатися діяльністю у сфері організації телебачення і радіомовлення відповідно до Закону України “Про телебачення і радіомовлення”;[9]

5. Забороняється займатися діяльністю у сфері організації зв'язку на основі Закону України “Про телекомунікації”;[10]

6. Космічною діяльністю фізична особа – підприємець також займатися не може на основі Закону України “Про космічну діяльність”;

7. Заборонено займатися діяльністю у сфері здійснення операцій з металобрухтом. Згідно зі ст. 4 Закону України “Про металобрухт” операції з металобрухтом здійснюються лише спеціалізованими або спеціалізованими металургійними переробними підприємствами, а також їх приймальними пунктами;

8. Займатися діяльністю у сфері загальної середньої освіти приватний підприємець також не може на основі Закону України “Про загальну середню освіту”;[11]

9. Встановлено також заборону займатися концесійною діяльністю щодо будівництва та експлуатації автомобільних доріг. Згідно зі ст. 1 Закону України “Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг” концесіонером може бути юридична особа.

На практиці громадяни-підприємці займаються деякими видами підприємницької діяльності, незважаючи на законодавче встановлені обмеження. Причиною цього є недосконалість нормативно-правової бази.

ВИСНОВКИ

Дослідивши вищевказану тему можна зробити певні висновки:

Відповідно до ч. 2 ст.55 Господарського кодексу суб’єктами господарювання є: господарські організації – юридичні особи створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці. Залежно від форми власності суб’єкти господарювання слід поділяти на:приватня, комунальні, державні та змішані ( обєднання, учасниками якого виступають юридичні особи різних форм власності). За підставами створення господарські організації, можна поділити на: добровільні та такі що створені в розпорядчому порядку. Згідно ч. 6 ст. 118 ГК застосовуються також до обєднань інших суб’єктів господарювання – юридичних осіб або обєднань підприємств за участі таких осіб, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами. Тобто назва глави 12 розділу ІІ ГК « Обєднання підприємств» є неповною, оскільки право на створення обєднань відповідно до чинного законодавства мють не лише підприємства, а й інші суб’єкти господарювання, перелічені у п.1 ч. 2 ст. 55 ГК України, тому я вважаю що доцільно цю главу ГК назвати «Господарські обєднання»[24, с. 79]. Відповідно до ч.1 ст. 120 ГК господарські обєднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші обєднання підприємств, передбачні законом. Слід зазначити, що статті 125, 126 ГК визначають і інші види господарських обєднань: це промислово – фінансові групи та асоційованя підприємства. Проте відповідно до чинного законодавства це не форми обєднання інтересів підприємств, оскльки ст. 127 ГК вказує, що законом можуть визначатися й інші форми обєднання інтересів підприємств( союзи, спілки, асоціації підприємств тощо), не передбачені у ст. 120 цього кодексу. Іншими словами, можна зробити висновок, що лише ст..120 ГК визначає форми обєднання інтересів підприємств, що на мою думку є дискусійним.

Перелік використаних джерел

1.Конституція України від 28.06.96 № 254к-96 / Відомості Верховної Ради України – 1996, № 30 – ст. 141

2. Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001 р № 2341-ІІІ / Відомості Верховної Ради України, 2001, №25-29 ст. 447

Цивільний Кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV

Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва” від 19.10.2000 № 2063-ІІІ / Вісник податкової служби, 2001, № 32, ст.. 447

Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2003 року N 755-IV.

Закон України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами” від 21.12.2000 N 2181-ІІІ/ Відомості Верховної Ради України – 2001, № 10, ст.. 44;

Закон України “Про страхування” від 07.03.96 № 85/96-ВР/ Відомості Верховної Ради України – 1996, № 18, ст.. 78

Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2001 № 2121-ІІІ / Відомості Верховної Ради України – 2001, № 5-6, ст.. 30

Закон України ” Про цінні папери та фондовий ринок ” від 23 лютого 2006 року № N 3480-IV / Відомості Верховної Ради України – 2006, № 38, ст.. 508

Закон України “Про телебачення і радіомовлення” від . 21.12.1993 №3759-ХІІ / Відомості Верховної Ради України – 1994, № 10, ст.. 43

Закон України “Про телекомунікації” від 18.11.2003 № 1280-ІV

Закон України “Про космічну діяльність” від 15.11.96 № 502/96-ВР / Відомості Верховної Ради України – 1997, № 1, ст.. 172

Закон України “Про загальну середню освіту” від 13.05.99 № 651-ХІV / Відомості Верховної Ради України – 1999, № 28, ст.. 230

Закон України “Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг” від 14.12.99 № 1286-ХІV / Відомості Верховної Ради України – 2000, № 3, ст.. 21

Закон України від 19.09.96 р. "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про плату за землю" від 19.09.96 р № 378/96-ВР / Відомості Верховної Ради України – 1996, № 45, ст.. 238

Закон України "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів" від 19.02.95 р № 481/95-ВР / Відомості Верховної Ради України – 1995, № 46, ст.. 345

Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 19.02.2001 № 72 / Офіційний вісник України – 2001, № 12

Декрет Кабінету Міністрів України “Про довірчі товариства” від 17.03.93 № 23-93 / Відомості Верховної Ради України – 1993, № 19

Указу Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва” / Вісник податкової служби, 2001, № 32

Постанова Кабінету Міністрів України від 16.03.2000 р. N 507 "Про роз'яснення Указу Президента України від 3 липня 1998 року N 727" / Вісник податкової служби, 2001, № 32

Лист Вищого Господарського суду України від 23 жовтня 2000 р. № 01-8/556 “Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян”

Бюджетна система України. Навчальний посібник. Під ред. докт. економ. наук проф. Юрія С.І. та канд екон. наук Бескида Й.М. Київ. “НІОС” 2002 480 с.

Азаров М. Податкова політика в Україні: принципи і реалії. Вісник податкової служби, 2005, №15

Підприємницьке право : Навч. посіб. / Ніколаєва Л.В., Старцев О.В., Пальчук П.М., Іваненко Л.М. - К. : Істина 2001. - 480 с.

Вдовиченко М. І. ”Про ефективність податкової системи в Україні”. Фінанси України, 2004

Гега П. Т. “Правовий режим оподаткування в Україні” -К., Юрінком, 2005 рік

Федосов В. М. та інші. Податкова система України: Підручник.-К.: Либідь, 2004 рік..

31. Беляневич Е. Физическое лицо как субъект хозяйственных отношений // Предпринимательство, хозяйство й право. — 2001. — № 1. — С. 12.

24. Кравець І. Господарські обєднання : окремі проблеми вдосконалення правового становища// Підприємництво, господарство і право. – 2005. - №5.-С.79-81.

[1] Підприємницьке право : Навч. посіб. / Ніколаєва Л.В., Старцев О.В., Пальчук П.М., Іваненко Л.М. - К. : Істина 2001. - 480 с.

[2] Підприємницьке право : Навч. посіб. / Ніколаєва Л.В., Старцев О.В., Пальчук П.М., Іваненко Л.М. - К. : Істина 2001. - 480 с.

[3] Беляневич Е. Физическое лицо как субъект хозяйственных отношений // Предпринимательство, хозяйство й право. — 2001. — № 1. — С. 12.

Цивільний Кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV

[5] Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2003 року N 755-IV.

[6] Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2003 року N 755-IV.

[7] Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2003 року N 755-IV.

[8] Беляневич Е. Физическое лицо как субъект хозяйственных отношений // Предпринимательство, хозяйство й право. — 2001. — № 1. — С. 12.

[9] Закон України “Про телебачення і радіомовлення” від . 21.12.1993 №3759-ХІІ / Відомості Верховної Ради України – 1994, № 10, ст.. 43

[10] Закон України “Про телекомунікації” від 18.11.2003 № 1280-ІV

[11] Закон України “Про загальну середню освіту” від 13.05.99 № 651-ХІV / Відомості Верховної Ради України – 1999, № 28, ст.. 230

[12] Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2003 року N 755-IV.

[13] Вдовиченко М. І. ”Про ефективність податкової системи в Україні”. Фінанси України, 2004

[14] Федосов В. М. та інші. Податкова система України: Підручник.-К.: Либідь, 2004 рік..

[15] Федосов В. М. та інші. Податкова система України: Підручник.-К.: Либідь, 2004 рік..

[16] Федосов В. М. та інші. Податкова система України: Підручник.-К.: Либідь, 2004 рік..

[17] Беляневич Е. Физическое лицо как субъект хозяйственных отношений // Предпринимательство, хозяйство й право. — 2001. — № 1.

[18] Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001 р № 2341-ІІІ / Відомості Верховної Ради України, 2001, №25-29 ст. 447

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року за № 436-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР) – 2003. - №18, №19-20, №21-22. - ст.144.
Цивільний кодекс України // – офіційний сервер Верховної ради України
Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001 р № 2341-ІІІ / Відомості Верховної Ради України, 2001, №25-29 ст. 447
Науково – практичний коментар Господарського кодексу України/ за ред. Вінника О.М. – К., 2008. – 626 с.
Цивільний кодекс України: Коментар. — X.: ТОВ «Одіссей», 2003.
Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХП «Про господарські товариства» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 49. — Ст. 682.
Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» // – офіційний сервер Верховної ради України
Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» // – офіційний сервер Верховної ради України
Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва” від 19.10.2000 № 2063-ІІІ / Вісник податкової служби, 2001, № 32, ст.. 447
Закон України «Про акціонерні товариства»
Підприємницьке право: Підручник Л.М. Іваненка, За ред. О.В. Старцева – 2-е вид., - К.: Істина, 2005 – 448 с.
Ніколаюк С.І. Безпека суб’єктів підприємницької діяльності: Курс лекцій – К.: КНТ, 2005 – 320 с.
Організаційно-правові засади державного регулювання підприємницької діяльності в Україні – Ірпінь 2002 р.
Авраменко О. Нариси до господарського права., К.: Либідь, 2005р.
Балуйко С. Господарське право., Житомир., ЖЦНТІ, 2003р.

Суб’єкти господарського права: поняття та види