ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ В ОХОРОНІ ЗДОРОВ’Я

Тема 6

ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ В ОХОРОНІ

ЗДОРОВ’Я

План викладу і засвоєння матеріалу

6.1.Кримінальне право: поняття, предмет і завдання.

6.2.Загальна характеристика Кримінального кодексу України.

6.3.Злочини: поняття, ознаки, класифікація.

6.4.Покарання. Система та види покарань.

6.5.Злочини в системі охорони здоров’я.

6.6.Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування.

6.7.Кримінально-правові наслідки евтаназії.

6.8.Злочини проти життя і здоров’я особи.

6.9.Злочини проти здоров’я населення: поняття та види.

ВАЖЛИВІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

>	кримінальне право	>	злочинне діяння
>	кримінальне законодавство	>	покарання
>	злочин	>	закінчений замах
>	протиправність діяння	>	примусове лікування
>	об’єкт злочину	>	співучасть у злочині
>	суб’єкт злочину	>	евтаназія
>	кримінальна відповідальність	> >	крайня необхідність; обмеження волі

6.1.КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО:

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ

Поняття «кримінальне право» розглядають у чотирьох його значеннях:

1.Кримінальне право як галузь законодавства, що виявляєть­ся в єдиному законодавчому акті — Кримінальному кодексі (КК) України.

2.Кримінальне право як галузь юридичної науки.

3.Кримінальне право як галузь права.

4.Кримінальне право як навчальна дисципліна.

Кримінальне право як галузь законодавства — це сукупність кримінально-правових норм, сформульованих і прийнятих Парла­ментом України як закони, що визначають підстави і принципи кримінальної відповідальності, а також те, які суспільно небезпеч­ні діяння є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили.

Основні ознаки кримінального права як галузі законодавства такі:

•його норми встановлює лише вищий орган законодавчої вла­ди — Парламент України;

•воно набуває прояву в законах;

•метод реалізації кримінального закону є специфічним, при­таманним лише цьому законові (покарання особи за порушення кримінально-правової заборони).

Предметом кримінального права як галузі законодавства є відносини, що виникають у результаті скоєння злочину та засто­сування відповідного покарання.

Кримінальне право як наука — це певна система понять, ідей, поглядів, суджень щодо теорії кримінального закону, практики його застосування та шляхів реформування, генези кримінально­го права.

Наука кримінального права є науковим підґрунтям для інших наук кримінального циклу — кримінології, судової психології, судової психіатрії, судової медицини, статистики, криміналісти­ки та ін. Водночас, вона сама використовує дані цих прикладних наук.

Наука кримінального права і відповідна юридична дисциплі­на мають власну систему. Система курсу загальної частини ви­значається системою Загальної частини КК України. Та система курсу (науки) Загальної частини кримінального права охоплює ширше коло питань. До неї належить вступний розділ курсу, в якому розглядаються поняття кримінального права, предмет його регулювання, з’ясовуються його завдання, місце в системі права. Крім того, висвітлюються питання історії кримінального права України та його окремих інститутів.

Кримінальне право як галузь права — це сукупність кримінально- правових норм, які визначають злочинність і караність діяння. За М. Коржанським, це сукупність суспільних відносин, які дозволяють і забезпечують особі суспільну можливість жити, володіти, користуватися найціннішими благами суспільного життя та забороняють іншим членам суспільства шкодити й руйнувати ці можливості.

Кримінальне право як навчальна дисципліна — це системати­зована у певному порядку сукупність знань про теоретичні заса­ди кримінального закону та його історичні витоки, про чинний КК України та слідчо-судову практику його застосування, про закор­донне кримінальне законодавство.

Завдання кримінального права:

•охорона суспільного ладу України, його політичної та еко­номічної систем, захист державного суверенітету від злочинних посягань;

•забезпечення захисту життя, здоров’я, честі і гідності гро­мадян, їх конституційних прав і свобод;

•захист власності, громадського порядку, довкілля;

•викорінювання всіляких порушень правопорядку і насам­перед злочинів;

•забезпечення миру і безпеки людства;

•усунення причин, що породжують злочини.

Кримінальне право має властивий тільки йому предмет і ме­тод правового регулювання. Злочин і покарання — два поняття інституції, що визначаються нормами кримінального права. Від­носини, що виникають у зв’язку зі скоєнням злочину і застосу­ванням за це певних покарань, становлять предмет криміналь­ного права. Покарання конкретної особи, яка вчинила злочин, є методом правового регулювання відносин, що виникають у зв’язку зі скоєнням цього злочину.

Отже, можна сказати, що кримінальне право — це сукупність юридичних норм, що станов­лять їх цілісну систему, структурні частини (підсистеми) якої пов’язані між собою.

6.2.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Кримінальне законодавство — галузь права, яка визначає основи і принципи кримінальної відповідальності, встановлює, які суспільно небезпечні дії є злочином і яке покарання може бути застосоване до особи, яка його вчинила.

Кримінальний кодекс України — правовий акт, де систематизо­вано визначені суспільно небезпечні діяння, що визнаються злочи­нами, і встановлюються конкретні міри покарання за їх вчинення. КК України прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р., а вступив у дію з і вересня 2001 р.

Кримінальний кодекс складається з двох частин — Загальної і Особливої.

Загальна частина охоплює 15 розділів (усього 108 статей).

Тут представлені найпринциповіші норми загального зна­чення, що визначають основи кримінальної відповідальності, по­дається поняття злочину, називаються види покарань за злочини та інше.

В Особливій частині розкриваються характерні ознаки всіх видів злочинів, які також згруповані в окремі розділи (усього 20 розділів, 329 статей).

Загальна і Особлива частини КК України — дві взаємопов’яза­ні, взаємообумовлені і взаємодіючі підсистеми. Статті Загальної частини є нормативними приписами, що визначають загальні по­ложення та категорії кримінального злочину. Кримінальний за­кон діє щодо певних осіб, у певних просторових і часових межах.

Основними завданнями КК України є правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громад­ського порядку і громадської безпеки, правове забезпечення охо­рони довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобі­гання злочинам. Для здійснення цих завдань кодекс визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання за­стосовуються до осіб, які їх вчинили.

КК України ґрунтується на Конституції України та загально­визнаних принципах і нормах міжнародного права.

Застосування КК України за аналогією заборонено. Його нор­ми повинні відповідати положенням міжнародних договорів, які ратифіковані (схвалені) Верховною Радою України (ст. З КК України).

Так, ст. 4 і 5 кодексу регулюють відповідно питання чинності та зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі. У ст. 6—8 закріплені положення чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених:

а)на території України;

б)громадянами України або особами без громадянства за меж­ами України;

в)іноземцями або особами без громадянства за межами України.

Ст. 9 розглядає правові наслідки засудження особи за межами України. Ст. 10 регулює положення видачі особи, яка звинувачу­ється у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину.

6.3.ЗЛОЧИНИ: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ, КЛАСИФІКАЦІЯ

Злочином визнається передбачене кримінальним законом (відпо­відно до частини першої ст. 11 КК України) суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, по­літичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а та­кож інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.

Ознаками злочину є:

•суспільна небезпека дії чи бездіяльності;

•здатність певних діянь завдати шкоди чи створити реальну загрозу її вчинення об’єктам, які охороняються кримінальним законом.

Рівень суспільної небезпеки діяння визначають за допомогою таких чинників:

—цінність блага, яке є приводом злочину;

—шкідливість наслідків скоєного злочину;

—спосіб скоєння злочинного діяння;

—мотиви злочинного діяння, форма вини за нього.

Однак варто зазначити, що, згідно з КК України, не вва­жаються за злочинні діяння, які формально мають ознаки злочи­ну, але не є суспільно небезпечними:

а)кримінальна протиправність діяння — злочином може бути визнане тільки те діяння, яке прямо передбачене кримінальним законом як злочин;

б)винність — злочином може бути визнано лише те діяння, яке скоєне свідомо чи з необережності. Відсутність вини унемож­ливлює визнання діяння за злочин навіть за наявності у ньому суспільної небезпеки;

в)карність — за кожний злочин законом передбачено певний вид і міру покарання.

Конкретне діяння може бути визнано злочином лише за умови наявності у ньому складу злочину, тобто передбачених КК Украї­ни об’єктивних і суб’єктивних ознак, які визначають суспільно небезпечне діяння як злочин.

Розрізняють такі елементи складу злочину:

•об’єкт злочину — суспільні відносини, які перебувають під охороною КК (суспільний і державний лад України, права грома­дян та ін.);

•об’єктивна сторона злочину — зовнішня сторона прояву зло­чину, яка охоплює діяння злочинця і пов’язані з ними суспільно небезпечні наслідки;

•суб’єкт злочину — фізична особа, яка досягла віку, за яким, згідно з чинним законодавством, на неї накладається криміналь­на відповідальність (зазвичай — з 16 років, однак за тяжкі зло­чини, наприклад, убивство, згвалтування, розбій та ін., — з 14 років);

•суб’єктивна сторона злочину — внутрішнє психічне став­лення особи до скоєного злочину та його результатів, яке знахо­дить свій прояв у вині, мотиві та меті злочину.

Закон розрізняє певні стадії вчинення злочину, тобто етапи його підготовки і безпосереднього здійснення, які різняться між собою ступенем реалізації злочинного наміру, а саме:

—підготовка до злочину — умисне створення умов для скоєн­ня злочину пошуки або пристосування засобів чи знарядь для зло­чину (наприклад купівля зброї);

—замах на злочин — умисні дії, безпосередньо спрямовані на скоєння злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, які не залежали від злочинця (наприклад куля не влучає у ціль);

—закінчений злочин — діяння, яке містить всі ознаки того злочину, на здійснення якого було спрямовано дії злочинця.

Кожен з етапів скоєння злочину тягне за собою кримінальну відповідальність.

Слід зазначити, що на етапі підготовки до злочину і незакін- ченого замаху можлива добровільна відмова від доведення злочи­ну до кінця, що вважається добровільним і остаточним припинен­ням попередньої злочинної діяльності за ймовірності продовжен­ня цієї діяльності.

Добровільна відмова означає припинення злочинної діяль­ності за власним бажанням.

Остаточна відмова — твердий намір не вдаватись у майбут­ньому до спроб повторити незавершену спробу.

Варто мати на увазі, що добровільна відмова звільняє від кри­мінальної відповідальності лише у тому разі, якщо у фактично здійсненому діянні відсутній склад іншого злочину.

Співучасть у скоєнні злочину — це умисна спільна участь двох або більше осіб у скоєнні злочину.

Розрізняють просту співучасть, за якою всі співучасники є виконавцями злочину (наприклад пограбування двома особами магазину), і складну співучасть, коли співучасники виконують різні ролі, які у сукупності приводять до скоєння злочину. Тоді співучасниками злочину є:

•виконавець — особа, яка безпосередньо скоїла злочин;

•організатор — особа, яка організувала злочин, або керувала його здійсненням;

•підбурювач — особа, яка схилила інших співучасників до злочину;

•пособник — особа, яка сприяла здійсненню злочину або за­вчасно обіцяла приховувати злочин, знаряддя злочину, сліди зло­чину чи предмети, отримані злочинним шляхом.

Під час винесення вироку і визначення міри покарання кож­ному зі співучасників суд враховує характер участі кожного у скоєнні злочину.

За злочин невеликої тяжкості передбачають покарання у ви­гляді позбавлення волі на строк не більше ніж два роки або інше, м’якіше покарання. За злочин середньої тяжкості — на строк не більший ніж п’ять років. За тяжкий злочин — на строк не більше ніж десять років. А за особливо тяжкий — позбавляють волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі.

6.4.ПОКАРАННЯ. СИСТЕМА ТА ВИДИ ПОКАРАНЬ

Кримінальне покарання — це особливий захід державного приму­су, що застосовує суд від імені держави до особи, винної у скоєнні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (частина перша ст. 50 КК).

Сутністю покарання є кара за скоєний злочин, тобто розбав­лення засудженого певних благ (волі, майна), примушування до виконання певних дій. Покарання суттєво вирізняється від інших методів державного примусу — воно завжди персоніфіковане, осо­бисте і тягне за собою правові наслідки та судимість.

Притягнення до кримінальної відповідальності означає порушення компетентними органами кримінальної справи, пред’явлення обвинувачення особі, яка підозрюється у скоєнні злочину, притягнення її до суду і судового розгляду. Лише суд може визнати особу винною у скоєнні злочину і призначити їй по­карання. При цьому суд керується виключно законом і враховує пом’якшувальні та обтяжувальні обставини справи.

Згідно з частиною другою ст. 50 КК, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобі­гання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами.

Метою покарання є:

1)кара як відплата за скоєне;

2)виправлення засудженого;

3)попередження вчинення нових злочинів самим засудже­ним (спеціальне попередження);

4)попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (за­гальне попередження).

Характерні ознаки кримінального покарання:

—публічність (виноситься від імені держави);

—виносять і застосовують тільки за вироком суду;

—покарання винної особи за скоєний нею злочин;

—передбачено тільки кримінальним законом і застосовуєть­ся як правовий наслідок за скоєння особою конкретного злочину;

—застосування тягне за собою певний правовий наслідок — судимість;

—несе суто особистий характер;

—правова оцінка скоєного злочину і особи злочинця.

Система та види покарань

Система покарань. Чинним кримінальним законодавством передбачені окремі види покарань, які утворюють певну систему. Ця система (ст. 51 КК України) є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів із застосування покарань. Законода­вець, визначаючи систему покарань, тим самим створює базу для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК України, де передбачені види і межі покарань за окремі злочини.

Система покарань має визначати однаковість (однозначність) у правозастосовній діяльності, тобто бути важливим засобом за­безпечення законності.

Під системою покарань розуміють встановлений кримінальним законом і обов’язковий для суду вичерпний перелік покарань, розта­шованих у певному порядку за ступенем їх суворості.

Отже, поняття системи покарань містить такі ознаки:

а)систему покарань встановлює тільки закон. Тобто жодне покарання не може визначатися довільно, його вид, розміри, по­рядок і підстави застосування можуть бути зазначені тільки в законі;

б)перелік покарань, що утворюють систему, є обов’язковими для суду. Інакше кажучи, суд, прерогативою якого є покарання, не має права відступити від цієї системи;

в)перелік покарань, що утворюють систему, є вичерпним. З погляду закону на сьогодні система покарань є завершеною. Коли говорять про систему покарань як вичерпний перелік, мають на увазі ту систему, той перелік, що наведений у ст. 51 КК Украї­ни. Тому за злочин, скоєний на території України, неможливо, наприклад, застосувати таке покарання, як тюремне ув’язнення, заслання чи звільнення від посади, тому що КК України таких по­карань не передбачає;

г)система покарань передбачає їх розміщення у певному по­рядку за ступенем суворості. У ст. 51 вони розташовані від менш до більш суворого. Подібного роду ступінчастість, «сходи» по­карань дають змогу суду вирішувати, яке з покарань є більш чи, навпаки, менш суворим. Ці питання виникають під час зміни вироку в касаційній чи наглядовій інстанції, призначення пока­рання в порядку ст. 69 КК чи заміни покарання на більш м’яке (ст. 82 КК).

Види покарань. Система покарань, встановлена в ст. 51 КК України, містить 12 видів покарань: штраф; позбавлення вій­ськового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційно­го класу; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; служ­бові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

За ухилення настає кримінальна відповідальність за ст. 389, 390 і 393 КК України. Наприклад, ухилення від виконання гро­мадських робіт карається за ст. 389 — арештом на строк до 6 міс. або обмеженням волі до трьох років.

Класифікація покарань. Усі покарання, що входять у систе­му, можуть бути класифіковані за певними ознаками, закріпле­ними у кримінальному законі. Така класифікація має не тільки теоретичне, а й, що дуже важливо, велике практичне значення, тому що вона сприяє правильному застосуванню окремих видів покарань.

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх при­значення; за суб’єктом, до якого застосовується покарання; за можливістю визначення строку покарання та ін.

Отже, за порядком призначення покарань (ст. 52 КК України) усі покарання ділять на три групи:

а)основні покарання;

б)додаткові покарання;

в)покарання, що можуть призначати і як основні, і як до­даткові.

Основні покарання — це покарання, що призначають лише як са­мостійні покарання.

їх за жодних умов не можуть призначати як додаток до інших покарань, вони не можуть бути приєднані. За один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання.

Додаткові покарання — це такі покарання, що призначають лише як додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть.

Тобто додаткові покарання не можуть самостійно фігурувати у вироці.

Змішані покарання (можуть призначатися і як основні, і як до­даткові покарання) — це позбавлення права обіймати певні по­сади або займатися певною діяльністю і штраф.

Види кримінальних покарань зображено на схемі 6.1.

До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадках і порядку, передбачених зако­ном. Наприклад, суд, засуджуючи винного за частиною третьою ст. 368 КК України (одержання хабара), може призначити осно­вне покарання як позбавлення волі і приєднати до нього такі до­даткові покарання, як позбавлення права обіймати певні посади і конфіскація майна.

Види кримінальних покарань

Основні:

—громадські роботи;

—виправні роботи;

—службові обмеження для військовослуж­бовців;

—арешт;

—обмеження волі;

—тримання у дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців;

—позбавлення волі на певний строк;

—довічне позбавлення волі

Додаткові:

—конфіскація майна;

—позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу

Змішані:

—позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

—штраф

За суб’єктом, до якого застосовуються покарання, поділя­ють на загальні і спеціальні.

Загальні покарання можуть бути застосовані до будь-якої особи (наприклад позбавлення волі).

Спеціальні покарання призначають лише певному колу засуджених і не можуть застосовуватися до будь-якої особи.

Так, тримання у дисциплінарному батальйоні призначають лише військовослужбовцям строкової служби. До спеціальних покарань належать також службові обмеження для військово­службовців, позбавлення військового, спеціального звання, ран­гу, чину або кваліфікаційного класу і позбавлення права обійма­ти певні посади або займатися певною діяльністю.

За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на строкові і безстрокові.

Строковими покараннями є: позбавлення волі, обмеження волі, арешт, виправні роботи без позбавлення волі, службові обмежен­ня для військовослужбовців, громадські роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, триман­ня у дисциплінарному батальйоні.

Тобто, виправні роботи без позбавлення волі можуть признача­тися на строк від 6 міс. до двох років, дисциплінарний батальйон — від 6 міс. до двох років, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю — від 2 до 5 років, позбавлення волі — від 1 до 15 років.

Безстроковими покараннями є: позбавлення військового, спе­ціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі.

6.5.ЗЛОЧИНИ В СИСТЕМІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Основним об’єктом злочинів у системі охорони здоров’я є життя і здоров’я людини, додатковим — встановлений законо­давством порядок надання громадянам медичної допомоги.

Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричи­нило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої ІКМіИЛІКОВНОЇ інфекційної хвороби (ст. 131)

Об’єктивна сторона злочину полягає у:

1)неналежному виконанні медичним, фармацевтичним або Іншим працівником своїх професійних обов’язків внаслідок нед­балого чи несумлінного ставлення до них;

2)зараженні особи ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини;

3)наявності причинного зв’язку між неналежним виконан­ням професійних обов’язків і наслідком — зараженням особи вказаними хворобами.

Неналежне виконання професійних обов’язків полягає в тому, що особа взагалі не виконує тих дій, які вона зобов’язана викону­вати згідно зі своїми функціональними обов’язками, чи виконує їх не повністю або так, що це не відповідає вимогам відповідних нормативних актів.

Таке виконання обов’язків може полягати, наприклад, у користуванні непродезінфікованими інструментами, неретельній перевірці донорської крові, порушенні правил діагностування, недоробках у виготовленні тест-систем для діагностування.

Злочин вважається закінченим з моменту зараження потерпілого ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хво­роби, що є небезпечною для життя людини.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним можуть бути медичні, фармацевтичні, а також інші працівники, які за своїми професійними обов’язками мають відношення до хворих на вказані хвороби, або до ліків, за допомогою яких здійснюється їх лікування (працівники установ з виконання покарань, підприємств-виробників тест-систем для діагностування ВІЛ- інфекції тощо).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю.

Кваліфікаційною ознакою злочину є спричинення заражен­ня двох або більше осіб (частина друга ст. 131).

Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132)

Об’єктивна сторона злочину полягає у розголошенні відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ-інфекції чи іншої невиліковної інфекційної хво­роби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на СЛІД та його результатів.

Медичний огляд на наявність ВІЛ-інфекції проводиться добровільно. Відомості про проведення такого огляду та його ре­зультати є конфіденційними й становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров’я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду.

Злочин полягає у протиправному розголошенні відомостей:

1)про проведення медичного огляду особи на виявлення за­раження на вказані хвороби;

2)про результати цього огляду — наявність чи відсутність хвороби.

Розголошення полягає у доведенні до відома хоча б однієї сторонньої особи вказаних конфіденційних відомостей. Воно може бути вчинено у розмові з іншими особами, у процесі публічного виступу, у листі, засобах масової інформації, у результаті недбай­ливого зберігання інформації.

Злочин вважається закінченим з моменту розголошення конфіденційної інформації.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним може бути службова особа лікувального закладу, працівник допоміжного персоналу, який самочинно здобув конфіденційну інформацію (секретарка, санітар тощо), медичний працівник цього закладу (лікар, фель­дшер, медсестра) чи інших закладів (лікар швидкої допомоги, працівник санепідемстанції тощо).

Суб’єктивна сторона характеризується умислом або необережністю.

Незаконна лікувальна діяльність (ст. 138)

З об’єктивної сторони злочин характеризується:

1)заняттям лікувальною діяльністю без спеціального дозволу;

2)спричиненням тяжких наслідків для хворого;

3)причинним зв’язком між указаним діянням і наслідком.

Злочинне діяння може виразитись у лікувальній діяльності,

що здійснюється антинауковими методами й засобами або таки­ми методами й засобами, що застосовують у медицині, але осо­бою, яка не має підстав для заняття відповідною медичною прак­тикою.

Медична практика підлягає ліцензуванню за певними вида­ми лікувальної діяльності. Отже, незаконною буде лікувальна діяльність без ліцензії взагалі або ліцензії, що не відповідає фак­тичному напряму тієї медичної практики, якою займається особа (наприклад, гінеколог лікує хворих із серцево-судинними неду­гами).

Термін «діяльність» означає, що таку практику суб’єкт здій­снює впродовж більш-менш тривалого часу.

Тяжкі наслідки для хворого можуть полягати у його смерті, різкому погіршенні стану здоров’я, захворюванні на інші хворо­би, які спричинені незаконною лікувальною діяльністю.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним є особа без належної медичної освіти (не має такої освіти взагалі, або не має відповід­ного рівня та профілю медичної освіти, або не отримала дозволу МОЗ на здійснення діяльності в галузі народної та нетрадиційної медицини).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисним ставленням до заняття незаконною лікувальною діяльністю та необережним — до наслідків. Як правило, така діяльність здій­снюється з корисливих спонукань.

Якщо лікувальна діяльність, здійснювана без ліцензії, пов’язана з отриманням доходу у великих розмірах, скоєне ква­ліфікується за частиною першою ст. 202, а з настанням тяжких наслідків для хворого — за сукупністю злочинів, передбачених ст. 138 та частиною першою ст. 202.

Застосування при незаконній лікувальній діяльності анти­наукових методів і засобів з корисливих мотивів, що спричинило тяжкі наслідки для хворого (наприклад, один суб’єкт «лікував» від ожиріння шляхом накачування у шлунок повітря, як наслі­док — смерть потерпілого), має кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ст. 138 і 190 (шахрайство).

Ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139)

Медичний працівник зобов’язаний сприяти запобіганню і лі­куванню захворювань, надавати своєчасну та кваліфіковану ме­дичну і лікарську допомогу та безоплатно надавати першу невід­кладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях. До цього лікарів спонукають вимоги законів та відповідних відомчих нормативно-правових ак­тів, а також клятва Гіппократа, що вони дають після закінчення навчального закладу.

Відповідно до ст. 139, ненадання без поважних причин до­помоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний це робити згідно з установленими правилами, тим паче, якщо йому відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, тягне кри­мінальну відповідальність.

Об’єктивна сторона злочину полягає у бездіяльності суб’єкта, який без поважних причин не надав нагальної допомоги хворому.

Ненадання допомоги можливе як у лікувальному закладі (від­мова у терміновій госпіталізації, у необхідних ліках, процедурах, терміновій операції, відмова прибути за терміновим викликом до пацієнта тощо), так і за іншим місцеперебуванням хворого: у його помешканні, на вулиці, у транспорті тощо (відмова зробити штучне дихання, зупинити кровотечу, викликати швидку допо­могу тощо).

Завідома можливість настання тяжких наслідків для хворого обумовлюється усвідомленням медичним працівником такого стану хворого, що може призвести до настання тяжких наслідків. Таке усвідомлення базується на його спеціальних знаннях, показаннях спеціальної апаратури, результатах ана­лізів тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту ненадання без по­важних причин медичної допомоги за можливості її надати.

Під поважними причинами, які обумовлюють неможливість надання допомоги хворому медичним працівником і виключають його кримінальну відповідальність, слід розуміти зокрема непе­реборну силу, крайню необхідність, відсутність необхідних ліків чи відсутність у такого працівника потрібної спеціальної підго­товки.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним можуть бути тільки медичні працівники — лікар, фельдшер, медсестра тощо (неза­лежно від профілю медичного закладу, де вони працюють і його форми власності), а також особи, які займаються індивідуальною медичною практикою і які зобов’язані, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює, що він без поважних причин не на­дає допомоги хворому, що може призвести до тяжких наслідків, що цю допомогу він надати зобов’язаний, згідно з установленими правилами, і все ж дотримується такої лінії поведінки.

Кваліфікаційними ознаками злочину (частина друга ст. 139) < смерть або інші тяжкі наслідки (ампутація верхньої нижньої кінцівки, втрата зору, настання інвалідності тощо) у разі нена- дання допомоги хворому. Смерть та інші тяжкі наслідки мають перебувати у безпосередньому причинному зв’язку з протиправ­ною поведінкою суб’єкта. Психічне ставлення до них (смерті хво­рого та інших тяжких наслідків) характеризується необережною формою вини.

Якщо смерть або інші тяжкі наслідки настали б навіть за умо­ви надання медичним працівником допомоги хворому, суб’єкт має нести відповідальність за частиною першою ст. 139.

Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140)

Об’єктивна сторона злочину полягає у:

а)невиконанні чи неналежному виконанні професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником внаслі­док н'едбалого чи несумлінного до них ставлення;

б)настанні тяжких наслідків для хворого;

в)причинному зв’язку між зазначеними діянням і наслідком.

Невиконання професійних обов’язків означає, що винний не

виконує зобов’язання, які повинен виконувати згідно з відповід­ними нормативними приписами, методикою проведення лікуван­ня тощо, а також ситуацією, що склалася.

Неналежне виконання обов’язків полягає у неповному, несво­єчасному або некомпетентному (такому, що не відповідає вимогам медичної і фармакологічної науки і практики) наданні медичної допомоги хворому.

Недбале або несумлінне ставлення до професійних обов’язків означає неуважне, з порушенням нормативних приписів і без вра­хування ситуації, що склалася, їх виконання.

Наявність протиправної поведінки винного визначається на підставі відповідних нормативних документів, які регулюють професійні обов’язки медичних і фармацевтичних працівників стосовно профілактики, діагностики й лікування хвороб, а також виготовлення й застосування медикаментів.

Тяжкі наслідки для хворого можуть полягати у смерті, не­сприятливому розвитку хвороби або погіршенні післяоперацій­ного стану потерпілого, що призвели до його інвалідності, тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків для хворого.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним є медичний або фарма­цевтичний працівник (лікар, медсестра, фармацевт). Суб’єктом визнаються також особи, які займаються приватною медичною практикою.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю до діяння і необережністю до наслідків.

Кваліфікаційною ознакою злочину (частина друга ст. 140) є спричинення тяжких наслідків неповнолітньому.

Порушення прав пацієнта (ст. 141)

Потерпілим від цього злочину є пацієнт, стосовно якого здій­снюється лікування, у тому числі неповнолітній та недієздатний.

Об’єктивна сторона складу злочину полягає у:

а)проведенні клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного;

б)смерті пацієнта або інших тяжких наслідків для нього;

в)причинному зв’язку між зазначеним діянням і наслідком.

Лікарські засоби — речовини або їх суміші природного, син­тетичного чи біотехнологічного походження, які застосовуються для запобігання вагітності, профілактики, діагностики та ліку­вання захворювань людей або зміни стану і функцій організму.

Клінічні випробування лікарських засобів — це встановлення або підтвердження їх ефективності та нешкідливості для організ­му людини. Такі випробовування мають законний характер лише у тому разі, якщо вони проводяться на пацієнтах-добровольцях, які без примусу дали письмову згоду на це або таку згоду дали їх законні представники.

Під іншими тяжкими наслідками у складі цього злочину ро­зуміються хронічне захворювання, інвалідність пацієнта тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті або інших тяжких наслідків.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним є керівник клінічних випробувань або інша особа, уповноважена ним на отримання письмової згоди пацієнта або його законного представника.

Суб’єктивна сторона характеризується умислом до діяння та необережністю до наслідків.

Незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142)

Об’єктивна сторона злочину полягає у;

а)незаконному проведенні медико-біологічних і психологіч­них або інших дослідів над людиною;

б)створенні небезпеки для її життя чи здоров’я;

в)причинному зв’язку між зазначеними діянням і наслідком.

Незаконними треба визнавати досліди (експерименти), які

не мають на меті досягнення корисних, соціально-позитивних ре­зультатів, проводяться із ризиком, який не може бути визнаний виправданим, або особами, які не мають права на проведення того чи іншого досліду.

Так, медико-біологічні експерименти на людях допускаються із суспільно корисною метою за умови їх наукової обґрунтованос­ті, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров’я або життя, гласності застосування експе­рименту, повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув’язнених або військовополонених, а також терапевтич­ного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосе­реднього зв’язку з метою досліду.

Злочин вважається закінченим з моменту створення небезпе­ки для життя і здоров’я людини.

Суб’єктом злочину може бути як особа, що наділена правом на проведення вказаних дослідів, але не дотримується вимог їх проведення, так і та, яка цього права взагалі не має.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом щодо діяння і непрямим умислом або необережністю щодо наслідків.

Кваліфікаційні ознаки злочину (частина друга ст. 142) є скоєння діяння щодо неповнолітнього, двох або більше осіб, шляхом примушування (застосування фізичного чи психічно­го насильства) або обману (надання потерпілому недостовір­ної інформації щодо мети, характеру й можливих наслідків дослідження), а також, якщо він спричинив тривалий розлад здоров’я потерпілого (тілесні ушкодження середньої тяжкості). Такі наслідки як смерть або тяжке тілесне ушкодження утворює сукупність злочинів і потребує кваліфікації за частиною другою ст. 142 та ст. 119 або ст. 128.

Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143)

Предметом злочину можуть бути органи або тканини лю­дини. Органами людини є такі частини організму, що виконують необхідні або важливі для життя функції; серце, печінка, очі, вуха, руки, ноги тощо. Тканини людини — це система клітин і безклітинних структур, які є певним анатомічним утворенням: м’які тканини, тканини опорно-рухового апарату, судини і кла­пани тощо.

З об’єктивної сторони злочин може бути скоєний у формі:

1)порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (частина перша ст. 143);

2)вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин для їх трансплантації (частина друга ст. 143);

3)незаконної торгівлі органами або тканинами людини (час­тина четверта ст. 143).

Трансплантація (у цьому випадку) — пересадка органа або тканини від однієї людини (донора) до іншої людини (реципієнта) для її лікування. При цьому донором може бути як жива, так і мертва людина.

Порядок трансплантації органів і тканин визначений Зако­ном України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини». Порушення цього порядку за певних умов тягне кримінальну відповідальність. Такими порушеннями мо­жуть бути:

а) відсутність у реципієнта медичних показань до застосуван­ня трансплантації;

б) проведення трансплантації в установленому законодав­ством порядку в неакредитованому закладі чи установі;

в) відсутність письмової згоди на трансплантацію у донора (його близьких родичів) або реципієнта (його законних представ­ників) тощо.

Вилучення у людини органів або тканин утворює склад зло­чину, передбаченого частиною другою ст. 143, у разі, якщо воно здійснювалося шляхом примушування або обману і з метою їх трансплантації. Ці дії можуть бути застосовані до живого донора безпосередньо або до близьких родичів мертвої людини, що може стати донором.

Кваліфікаційними ознаками незаконного вилучення у лю­дини органів або тканин (частина третя ст. 143) є скоєння цього діяння щодо особи, яка перебувала в безпорадному стані або в ма­теріальній чи іншій залежності від винного.

Незаконна торгівля органами або тканинами людини (час­тина четверта ст. 143) полягає в укладанні й здійсненні договору купівлі—продажу вказаних предметів. За наявності підстав ці дії кваліфікуються за сукупністю з іншою частиною ст. 143.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення описаних у ст. 143 дій.

Суб’єкт злочину — загальний.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом.

Особливо кваліфікаційними ознаками для вилучення і ква­ліфікаційними для незаконної торгівлі органами або тканинами людини (частина п’ята ст. 143) є скоєння цього злочину за попе­редньою змовою групою осіб або особою, що бере участь у трансна­ціональних (тобто тих, що діють на території двох або більше кра­їн) організаціях, які займаються такою діяльністю.

Вбивство людини з метою вилучення у неї органів або тканин утворює сукупність злочинів і потребує кваліфікації за п. 9 части­ни другої ст. 115 і відповідною частиною ст. 143. Торгівля людьми чи інша незаконна угода щодо передачі людини з метою вилучен­ня у потерпілого органів або тканин для трансплантації кваліфі­кується за частинами четвертою або п’ятою ст. 143 та частиною третьЬю ст. 149.

Насильницьке донорство (ст. 144)

Предмет злочину — кров та її компоненти.

Донорство крові та її компонентів — це добровільне здавання крові або її компонентів для подальшого лікування, виготовлен­ня відповідних лікарських препаратів або використання у науко­вих дослідженнях.

З об’єктивної сторони злочин полягає у недобровільному (насильницькому або шляхом обману) вилученні крові у людини для використання її як донора.

Злочин вважається закінченим з моменту вилучення крові.

Суб’єкт злочину — загальний.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом і спеціальною метою — використання незаконно вилученої крові та її компонентів для лікування, виготовлення лікарських препа­ратів або використання у наукових дослідженнях.

Кваліфікаційними ознаками злочину (частина друга ст. 144) є скоєння його щодо неповнолітнього або особи, яка перебувала в безпорадному стані чи в матеріальній залежності від винного, а особливо кваліфікаційними (частина третя ст. 144) — вчинення за попередньою змовою групою осіб або з метою продажу вилуче­ної у людини крові.

Вилучення крові для заподіяння тілесних ушкоджень або спри­чинення смерті потерпілого кваліфікується відповідно за ст. 115, 121, 122, 125. Нанесення тілесних ушкоджень або заподіяння смерті в процесі вилучення крові має розглядатися як насильниць­ке донорство і як умисне або необережне вбивство чи тілесне ушко­дження. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини для насильницького донорства кваліфікується за части­ною третьою ст. 149 і відповідною частиною ст. 144.

Незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145)

Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконан­ням професійних обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім випадків, передбачених законодавством.

Об’єктивна сторона цього злочину полягає у:

а) розголошенні лікарської таємниці;

б) спричиненні тяжких наслідків;

в) наявності причинного зв’язку між зазначеними діянням і наслідком.

Розголошення лікарської таємниці полягає у доведенні у будь-який спосіб (навіть до однієї особи, яка не повинна бути озна­йомлена з нею) вказаної конфіденційної інформації.

Тяжкі наслідки такого розголошення можуть полягати у самогубстві потерпілої особи, в її захворюванні на психічну або іншу тяжку хворобу тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним є особа, якій лікарська таємниця стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків (лікар, медсестра, керівник лікарського за­кладу, нотаріус, слідчий тощо).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисним ставленням до розголошення і необережним — до наслідків. При умисному ставленні до наслідків (самогубство, психічне або інше захворювання) скоєнння має кваліфікуватися за сукупністю зло­чинів. Кримінально-правова норма, передбачена ст. 132, є спе­ціальною щодо норми, передбаченої ст. 145.

Інші злочини, що небезпечні для життя та здоров’я особи

Незаконне проведення аборту (ст. 134)

Операцію штучного переривання вагітності (аборт — від лат. abortus — викидень) проводять за бажанням жінки в акредитованих закладах охорони здоров’я до 12-го тижня ингітності. Аборт на 12—28 тижнях вагітності за соціальними і медичними показниками роблять в окремих, передбачених законодавством, випадках.

Цю операцію можуть робити тільки лікарі акушери- і'інекологи.

З об’єктивної сторони злочин полягає у:

1) проведенні аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти (частина перша ст. 134);

2) незаконному проведенні аборту, якщо воно спричинило:

а) тривалий розлад здоров’я; б) безплідність; в) смерть потерпілої (частина друга ст. 134).

Аборт — це протиправне штучне переривання вагітності жінки за наявності її згоди на проведення операції.

Аборт, що зробила особа, яка не має спеціальної медичної освіти, завжди незаконний. Також аборт є таким, якщо його про­водить акушер-гінеколог, не враховуючи медичні протипока­зання, відсутність соціальних і медичних показань для аборту, відповідну акредитацію закладу, використовуючи заборонені за­соби, а також якщо вагітність більше 12 тиж.

Тривалим слід вважати розлад здоров’я терміном понад З тиж. (більше ніж 21 день).

Безплідність — це нездатність жінки до запліднення, вино­шування плоду та пологів.

Злочин, передбачений частиною першою ст. 134, вважається закінченим з моменту фактичного переривання вагітності, а зло­чин, передбачений частиною другою ст. 134 — з моменту настан­ня зазначених у ній наслідків.

Суб’єктом злочину, відповідно до частини першої ст. 134, є особа, яка досягла 16-річного віку і не має спеціальної освіти (будь-яка особа, крім лікаря акушера-гінеколога), а також особа, яка таку освіту має.

Суб’єктивна сторона характеризується умисним ставленням до діяння і необережністю до наслідків (частина друга ст. 134).

За наявності непрямого умислу скоєне варто кваліфікувати за частиною другою ст. 134 та відповідно статтями 115, 121, 122 КК, що передбачають відповідальність за заподіяння шкоди життю чи здоров’ю особи.

Залишення в небезпеці (ст. 135)

З об’єктивної сторони злочин полягає у бездіяльності суб’єк­та — залишає без допомоги особу, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена змоги собі допомогти через малоліт­

тя, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану. При цьому такі дії є кримінально караними лише за умови, що той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і міг надати їй допомогу, а також у разі, коли він особис­то винний у небезпечному для життя стані потерпілого.

Обов’язок піклуватися про іншу особу випливає із закону або іншого нормативного акта (згідно з частиною третьою ст. 150 Сімейного кодексу України, батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток), з договору (наприклад, згідно з главою 57 Цивільного кодексу, договору про довічне утримання (догляд).

Створення суб’єктом для життя потерпілого небезпеч­ного стану може само по собі мати як злочинний (наприклад, спихання жартома в річку людини, яка, як виявилося, не вміє плавати), так і незлочинний (наприклад, завдання фізичної шкоди потерпілому в результаті ДТП, за відсутності вини водія) характер. Перебування потерпілого в небезпечному для життя стані означає загрозу смерті.

Відповідальність (згідно зі ст. 135) настає у тому разі, коли суб’єкт міг допомогти потерпілій особі. Відповідно, відсутність такої змоги виключає відповідальність (наприклад, водій, що ви­нен у ДТП, зобов’язаний доставити потерпілих у лікарню, однак через власне травмування не здатен цього зробити).

Залишити без допомоги означає, що суб’єкт не вжив усіх можливих заходів із відвернення небезпеки життю потерпілого. Відповідальність не виключається і в тому разі, коли винний надає допомогу, не знаючи, що це все одно не врятує життя потерпілого.

Певна небезпека і ризик при наданні допомоги також не зав­жди можуть виступати підставою для відмови суб’єкта допомогти потерпілим.

Злочин вважається закінченим із моменту залишення без до­помоги особи, що потрапила в небезпечну для життя ситуацію.

Суб’єкт злочину — спеціальний — особа, була зобов’язана піклуватися про потерпілого або сама поставила його в небезпеч­ний для життя стан.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умис­лом. Відповідно до закону, завідоме залишення без допомоги означає, що суб’єкт усвідомлює небезпечний для життя стан особи і відсутність змоги власноруч собі допомогти. Він також усвідомлює, що зобов’язаний надати допомогу і має змогу це зро­бити, але не діє.

Психічне ставлення винного до тяжких наслідків (частина третя ст. 135) є необережним.

Кваліфікаційні ознаки злочину (частина друга ст. 135): скоєння злочину матір’ю щодо новонародженої дитини, якщо матір не перебувала у стані післяпологового психозу. Новонарод­женою вважається дитина до 28 днів.

Післяпологовий психоз — психоз, який виникає після пологів і пов’язаний із ними. Такий стан не виключає кримінальної відповідальності за частиною першою ст. 135.

Особливо кваліфікаційними ознаки злочину (частина третя ст. 135) — спричинення смерті особи або інших тяжких наслідків (інвалідності, тяжкого хронічного захворювання тощо).

Надання допомоги ос!обі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136)

З об’єктивної сторони злочин може бути скоєний у формі:

а) ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані за можливості надати таку допомогу (кинути рятівне коло, впустити до оселі обігрітися тощо);

б) nнеповідомлення про наявну небезпеку належним устано­вам чи особам (на станцію швидкої допомоги, у міліцію, пожежну охорону, воднорятувальну службу тощо).

Обов’язковою ознакою складу злочину, передбаченого части­ною першою ст. 136, є заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Легкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження не утворюють складу злочину. У разі, якщо допомогу не надають малолітньому (частина друга ст. 136), для наявності цього складу злочину ознак ушкоджень закон не вимагає.

Крім того, ця стаття згадує про обов’язок надавати невідкладну допомогу особам, які перебувають у загрозливому для їх життя і здоров’я стані, а також виключає відповідальність особи за нена­дання допомоги у разі наявності для неї реальної небезпеки.

Склад злочину відсутній у випадках, коли особа взагалі не мала змоги надати допомогу потерпілому або повідомити про його стан належним установам чи особам.

Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку. Не несуть відповідальності за ст. 136 медичні працівники, інші осо­би, які за законом чи цивільно-правовим договором зобов’язані були надати допомогу потерпілому, а також особи, які постави­ли його в небезпечне для життя становище (тобто за відсутності тих ознак, які характеризують суб’єкт злочину, передбаченого ст. 135).

Суб’єктивна сторона характеризується умислом до бездіяльності й необережністю до наслідків злочину.

Кваліфікаційною ознакою (частина третя ст. 136) є смерть потерплого.

6.6.ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ

Розділ XIV Загальної частини КК України передбачає два види примусових заходів:

1), примусові заходи медичного характеру (ст. 92—95);

2) примусове лікування (ст. 96).

За своєю природою ці два види є заходами лікування і засто­совують лише до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, передбачені кримінальним законодавством, і страждають на пев­ні захворювання. Відповідно, їх призначає суд, для обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню ними нових суспільно небезпечних діянь.

Примусові заходи медичного характеру

Примусовими заходами медичного характеру є надання амбула­торної психіатричної допомоги, влаштування особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, у спеціальному лікувальному закладі (ст. 92).

Підставою для застосування примусових заходів медичного характеру є:

1) вчинення суспільно небезпечного діяння, ознаки якого пе­редбачені в статтях Особливої частини КК України (п. 2 і 3 ст. 93), або злочину (п. 2 ст. 93);

2) наявність у особи психічного захворювання;

3) визнання судом особи такою, що становить небезпеку для себе або інших людей.

Крім того, ст. 93 визначає примусові заходи медичного харак­теру, що суд застосовує лише до осіб:

1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;

2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;

3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на пси- х ічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування по- іспрання.

Ст. 94 передбачає вичерпний перелік примусових заходів ме­дичного характеру:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в приму­совому порядку (суд застосовує щодо особи, яка за станом свого исихічного здоров’я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу);

2) госпіталізація до психіатричного закладу зі звичайним на­глядом (суд застосовує щодо психічно хворого, який за своїм пси­хічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку);'

3) госпіталізація до психіатричного закладу із посиленим на­глядом (суд застосовує щодо психічно хворого, який вчинив сус­пільно небезпечне діяння, не пов’язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду);

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим на­глядом (суд застосовує щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов’язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм пси­хічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суво­рого нагляду).

Вибір конкретного заходу визначає суд, залежно від:

а) характеру і тяжкості захворювання;

б) тяжкості вчиненого діяння;

в) ступеня загрози психічно хворого для себе або інших осіб.

Аналіз видів примусових заходів медичного характеру і зі­ставлення їх з категоріями осіб, до яких вони можуть застосову­ватися (ст. 93), дає змогу зробити висновок про те, що за змістом закону до осіб, визнаних обмежено осудними, може застосовува­тися лише такий захід, як надання амбулаторної психіатричної допомоги, оскільки спеціальні психіатричні заклади призначені для осіб, які не можуть усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Якщо суд не визнає за необхідне застосування примусового заходу медичного характеру, а також у разі припинення застосу­ вання таких заходів, то він може передати особу на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом (час­тина шоста ст. 94).

Примусові заходи медичного характеру застосовують без вказівки на тривалість перебування у психіатричних закладах. Таке лікування триватиме до видужання або зміни ступеня тяж­кості захворювання, коли особу не вважатимуть небезпечною для себе або інших.

Оскільки примусові заходи медичного характеру застосо­вують до осіб, які страждають на психічні захворювання різного ступеня тяжкості, то очевидно, що з часом, під впливом різних обставин, зокрема лікування, психічний стан може змінюватися, аж до видужання. Тому ст. 95 КК України передбачає умови, за яких примусові заходи медичного характеру можуть бути продо­вжені, змінені або взагалі припинені. Ці питання вирішує тіль­ки суд за заявою представника психіатричного закладу (лікаря- психіатра), який надає звинуваченому психіатричну допомогу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, яким обґрунтовується необхідність продовження, зміни або припинен­ня застосування конкретного примусового заходу медичного ха­рактеру. Цей висновок дається на основі обов’язкового, не рідше одного разу на 6 міс., огляду особи, до якої застосовані примусові заходи медичного характеру.

Якщо підстави для припинення або зміни цих заходів від­сутні, то представник психіатричного закладу (лікар-психіатр) направляє до суду заяву про потребу продовжити застосування примусового заходу медичного характеру на термін, який кожно­го разу не може перевищувати 6 міс. Остаточне рішення про про­довження, зміну або скасування примусових заходів медичного характеру ухвалює суд.

Якщо суд вирішить припинити застосування цих заходів у зв’язку з поліпшенням психічного стану особи, він може переда­ти її на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікар­ським наглядом.

Примусове лікування

Примусове лікування суд застосовує, незалежно від призна­ченого покарання, до осіб, які скоїли злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших (ст. 96). Підставою примусового лікування є: засудження особи і наявність у неї хво­роби, небезпечної для здоров’я навколишніх (алкоголізм, тубер­кульоз, венеричні хвороби та ін.).

У разі призначення покарання у вигляді позбавлення або об­меження волі, примусове лікування здійснюється за місцем від­бування покарання. У разі призначення інших видів покарань, примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.

6.7.КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ЕВТАНАЗІЇ

Евтаназія — позбавлення життя хворого на його прохан­ая чи на прохання близьких родичів, традиційно прирівнюється до умисного вбивства. Підставою такого рішення є визнання об’єктом вбивства життя іншої людини у значенні її біологічного існування. Життя людини як об’єкт кримінально-правової охоро­ни, це не лише її біологічне існування, а існування якісне.

Про якість життя у кримінальному праві практично не йдеть­ся. Це соціомедичне поняття, що містить безліч різнопланових ознак, головною серед котрих є те, що функціонування людини має бути об’єктивно здоровим.

Виникає запитання, чи може вплинути така різниця у підходах до визначення життя на кваліфікацію евтаназії? Відповідь на нього слід розпочати із з’ясування видів евтаназії. Відомі два основні її види — пасивна та активна.

В основі такого поділу — об’єктивний критерій, тобто спосіб здійснення евтаназії. Та на нашу думку, слід виділяти ще й суб’єктивний критерій — наявність чи відсутність бажання хворо­го на проведення евтаназії. Враховуючи це, пасивною евтаназією є відключення пацієнта, що перебуває у непритомному стані, від апарату штучного підтримання життя. Згода пацієнта в цьо­му разі об’єктивно неможлива, її замінює згода близьких осіб та спеціальна процедура здійснення евтаназії. Таке діяння нази­вають ще «вбивством із милосердя» (merci killing).

У разі активної евтаназії пацієнт, що перебуває у свідомому стані, особисто просить лікаря позбавити життя. Активна евтаназія можлива щодо так званих інкурабельних пацієнтів, тобто тих, що медицина не може вилікувати через відсутність в її арсеналі відповідних засобів.

Таким чином, поняття «евтаназія» різнобічне у своєму визначенні, тому категорично розцінювати будь-який її випадок як умисне вбивство немає підстав. Так, за пасивної евтаназії склад злочину, передбачений ст. 115 КК України, буде відсутній через відсутність об’єкта злочину — життя, оскільки пасивна евтаназія може застосовуватися тільки до пацієнтів, життєві функції яких без штучних систем підтримання життя здійснюватись вже не можуть. Нежиттєздатність об’єкта евтаназії у цьому разі підтверджується самим медичним діагнозом. Під складним медичним терміном (діагнозом) приховано підтекст безсилля сучасної медицини перед невиліковною недугою, а коматозний стан є її закономірним етапом, що передує неминучій смерті. У центральній нервовій системі та ушкоджених хворобою органах і тканинах таких пацієнтів вже почалися незворотні процеси деградації і лише завдяки медицині вдається підтримувати їх біологічне існування ще деякий час.

Отже, на момент проведення пасивної евтаназії пацієнт фактично є нежиттєздатним за медичними показниками. Але практика суперечить цьому, кваліфікуючи дії лікаря з відключення такого пацієнта від апаратів штучного підтримання життя як умисне вбивство, тоді як об’єкт цього злочину фактично відсутній. Таким чином, саме у цьому випадку на практиці спостерігають своєрідну підміну понять. Законодавець, визначаючи ознаки вбивства (частина перша ст. 115), говорить про посягання на життя людини, тоді як практика вміщує у це поняття й ситуацію, коли якісної сторони життя не існує, воно фактично вже припинилося.

6.8.ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ І ЗДОРОВ’Я ОСОБИ

Конституція України (ст. 3) проголошує: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найви­щою соціальною цінністю. Злочини, які посягають на життя і здоров’я особи, визнаються одними з найнебезпечніших.

Злочини проти життя особи, за КК України, поділяються на вбивства (ст. 115—119) та доведення до самогубства (ст. 120).

У свою чергу, вбивства мають такі підвиди:

• просте умисне вбивство (частина перша ст. 115);

• умисне вбивство за обтяжувальних обставин (кваліфіковані види вбивства) (частина друга ст. 115);

• умисне вбивство за пом’якшувальних обставин (привілейо­

вані види вбивства) — вчинене в стані афекту (ст. 116), матір’ю новонародженої дитини (ст. 117), під час перевищення меж необ­хідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для за­тримання злочинця (ст. 118);

• вбивство через необережність (ст. 119).

Злочини проти здоров’я є трьох видів:

1) тілесні ушкодження;

2) завдання фізичних або моральних страждань;

3) зараження соціальними хворобами.

Тілесні ушкодження поділяються на:

• умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121);

• умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122);

• умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані афек­ту (ст. 123);

• умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі пере­вищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124);

• умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125);

• необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушко­дження (ст. 128).

До злочинів, які полягають у завданні фізичних або мораль­них страждань, належать:

• побої і мордування (ст. 126);

• катування (ст. 127);

• погроза вбивством (ст. 129).

Зараження соціальними хворобами охоплює:

• зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невилі­ковної інфекційної хвороби (ст. 130);

• зараження венеричною хворобою (ст. 133).

Злочини, небезпечні для життя і здоров’я особи, поділяються на: злочини у медичній галузі та інші злочини.

До злочинів у медичній галузі, що є небезпечними для життя та здоров’я особи, належать:

• неналежне виконання професійних обов’язків, що спричи­нило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131);

• розголошення відомостей про медичний огляд на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132);

•незаконна лікувальна діяльність (ст. 138);

•ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139);

•неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140);

•порушення прав пацієнта (ст. 141);

•незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142);

•порушення визначеного законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143);

•насильницьке донорство (ст. 144);

•незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

Іншими злочинами, що вважаються небезпечними для жит­тя та здоров’я особи, є:

•незаконне проведення аборту (ст. 134);

•залишення в небезпеці (ст. 135);

•ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136);

•неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137).

Усі названі злочини посягають на життя чи здоров’я особи або є небезпечними для найважливіших соціальних цінностей. Зга­дані цінності і є родовим об’єктом цих злочинів.

Варто зазначити, що в інших розділах Особливої частини КК також є чимало статей, які передбачають відповідальність за злочини, пов’язані із завданням шкоди життю та здоров’ю осо­би. Але у таких випадках шкоду завдано через посягання на інші суспільні відносини, які становлять основний об’єкт посягання, а життя та здоров’я особи виступають як додаткові об’єкти, без яких посягання на основний об’єкт неможливе. Наприклад, осно­вним об’єктом розбою (ст. 187) є власність, а додатковим — жит­тя та здоров’я потерпілої особи. При цьому додатковий характер об’єктів аж ніяк не знижує їх цінності і важливості кримінально- правової охорони.

Злочини проти життя

Вбивством визнається умисне або необережне протиправне по­збавлення життя іншої людини.

Протиправність заподіяння смерті відрізняє вбивство від ви­падків правомірного позбавлення життя людини (під час необхід­ної оборони, під час бою з противником тощо) або в результаті не­винного заподіяння смерті — випадку (казусу).

Вказівка на заподіяння смерті іншій особі означає, що само­

губство (замах на самогубство) не є злочином. Водночас доведення іншої особи до самогубства є злочином проти життя (ст. 120 КК України).

Вбивство є найтяжчим злочином, адже саме життя людини становить найвищу соціальну цінність. Життя є найважливішим благом, яке, у разі смерті людини, не може бути відновлено.

Конституція України закріплює положення: «Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно по­збавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя люди­ни». Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ст. 27).

Безпосереднім об’єктом кожного із злочинів проти життя особи є життя людини. Кримінально-правовій охороні підлягає життя будь-якої людини, незалежно від її соціального станови­ща. Тобто за кримінальним правом України, вбивством буде по­збавлення життя потерпілої особи навіть на її прохання.

Моментом початку життя вважається початок фізіологіч­них пологів. Кінцем життя людини вважається її біологічна (незворотна) смерть. Біологічну смерть пов’язують з початком незворотного розпаду клітин центральної нервової системи, тоб­то з припиненням функціонування головного мозку. Від біоло­гічної смерті треба відрізняти клінічну смерть. Клінічну смерть пов’язують із зупинкою роботи серця, після якої життєздатність людини зберігається ще кілька хвилин, тобто впродовж 5—8 хв, її можна, за певних обставин, шляхом надання медичної допомо­ги, повернути до життя.

Посягання на життя людини з самого початку пологів і до на­стання біологічної смерті має розглядатися як убивство (замах на вбивство). Ці «граничні межі» нині набувають особливого значен­ня у зв’язку із поширенням використання людських органів або тканин для трансплантації.

Знищення плода до початку фізіологічних пологів за пев­них умов може розглядатися як незаконне проведення аборту (ст. 134).

З об’єктивної сторони всі злочини проти життя є злочина­ми з матеріальним складом, оскільки вважаються закінченими з моменту настання суспільно небезпечного наслідку — смерті людини, а при доведенні до самогубства (ст. 120) — наслідку у вигляді самогубства або замаху на нього. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього складу злочину є наявність причинно­го зв’язку між діянням і наслідком.

Суб’єктом злочинів проти життя є осудна фізична особа, яка досягла 14 (ст. 115—117) або 16 років (ст. 118—120).

Суб’єктивна сторона злочинів проти життя може характе­ризуватися: умисною виною (ст. 115—118); необережною виною (ст. 119); умисною чи необережною виною (ст. 120).

Мотив, мета, а також емоційній стан винного у випадках є обов’язковими ознаками складу вбивства: вони роблять його ква­ліфікованим (пункти 6—9, 11 частина друга ст. 115) або навпа­ки — привілейованим (ст. 116).

Склад умисного вбивства може бути простим (частина перша ст. 115), кваліфікованим (частина друга ст. 115) та привілейова­ним (ст. 116—118).

Простим складом вбивства (частина перша ст. 115) є вбив­ство, скоєння якого не супроводжується наявністю ані обтяжу- вальних, ані пом’якшувальних обставин: убивство в обопільній сварці чи бійці або вбивство з помсти, ревнощів, інших мотивів, викликаних особистими стосунками винного з потерпілим тощо.

За частиною другою ст. 115 кваліфікують також вбивство із заздрості (скажімо, у зв’язку з вищим рівнем добробуту потерпі­лого), із боягузтва (наприклад, під загрозою власної смерті, якщо не було обставин, що виключають злочинність діяння), на про­хання потерпілого, із жалю над ним.

В окремих випадках зазначені обставини все ж можуть бути ознакою, що не дає підстав визначати це вбивство як просте. На­приклад, вбивство з помсти у зв’язку з виконанням особою служ­бового або громадського обов’язку необхідно визнавати кваліфі­кованим, а діям винного давати правову оцінку за п. 8 частини другої ст. 115.

Кваліфіковані склади вбивства передбачені пунктами 1 —13 частини другої ст. 115 КК України. Визнаючи їх найнебезпечні- шими видами вбивств, закон встановлює найсуворіше в Україні покарання — довічне позбавлення волі. Якщо діяння передбаче­но одночасно двома або більше пунктами частини другої ст. 115, особу засуджують за всіма цими пунктами, причому покарання за кожним пунктом цієї статті окремо не призначають.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 частини другої ст. 115)

Це умисне протиправне позбавлення життя кількох осіб, для якого характерний єдиний умисел (намір). Для цієї кваліфікації не має значення, яким мотивом керувався винний і чи був він од­наковим під час убивства кожного з потерпілих. Якщо ці мотиви передбачені як кваліфікаційні ознаки, дії винного додатково ква­ліфікуються і за відповідними пунктами частини другої ст. 115 (наприклад, за п. 7 вбивство з хуліганських мотивів).

Умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка за відо­мо для винного перебувала в стані вагітності (п. 2 частини другої ст. 115)

Під убивством малолітньої дитини розуміють умисне позбав­лення життя особи, якій ще не виповнилося 14 років. Ця квалі­фікаційна ознака наявна тоді, коли винний достовірно знав або припускав, або за обставинами справи повинен був і міг усвідом­лювати (п. 6 згаданої статті), що потерпіла особа є малолітньою.

Умисне вбивство вагітної (п. 2 частини другої ст. 115) квалі­фікується за умови, що винний завідомо знав про такий стан по­терпілої.

Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п. 4 час­тини другої ст. 115)

Винний, позбавляючи потерпілого життя, усвідомлював, що завдає йому особливих фізичних (шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, тортур, мордування, у тому чис­лі з використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю, тощо), психічних чи моральних (шляхом зганьблення честі, приниження гіднос­ті, заподіяння тяжких душевних переживань, глумління тощо) страждань, а також, якщо воно було поєднане з глумлінням над трупом або вчинювалося в присутності близьких потерпілому осіб і винний усвідомлював, що такими діями завдає останнім особли­вих психічних чи моральних страждань.

Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 частини другої ст. 115)

Винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном тощо), отримати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків (одержати спадщину, позбавитися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої матеріальної вигоди. При цьому не має значення час, коли виник корисливий мотив — до початку чи під час цього злочину, чи отримав винний вигоду, яку так бажав.

Умисне вбивство поєднане із зґвалтуванням або насильниць­ким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 частини другої ст. 115) Кваліфікується і за частиною четвертою ст. 152 або частиною третьою ст. 153, і за відповідною частиною ст. 15, і не має значен­ня коли наруга мала місце — у процесі зазначених злочинів чи одразу після них.

Умисне вбивство для задоволення статевої пристрасті із тру­пом також тягне відповідальність за п. 10 частини другої ст. 115.

У випадках, коли особу було умисно вбито після її зґвалту­вання чи насильницького задоволення з нею статевої пристрасті неприродним способом з метою приховання протиправного вчин­ку, дії винного кваліфікуються за сукупністю злочинів, передба­чених відповідними частинами ст. 152 або ст. 153 та п. 9 частини другої ст. 115 (п. 14 постанови).

Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 частини дру­гої ст. 115)

Умисне позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (ви­конавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповід­но до якої виконавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріально­го чи нематеріального характеру або ж навпаки не виконувати їх.

Умисне вбивство, вчинене особою, яка й раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого ст. 116— 118 (п. 13 частини другої ст. 115)

Відповідальність за повторне умисне вбивство настає неза­лежно від того, чи була винна особа засуджена за попередній зло­чин, скоїла вона вбивство чи лише готувалася до нього, була вона виконавцем чи іншим співучасником злочину.

Умисне вбивство у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116)

Привілейованість цього виду вбивства обумовлена тим, що своєю поведінкою потерпілий приводить винного у стан, в якому і скоюється злочин.

Сильне душевне хвилювання (фізіологічний афект) — це той пси­хічний стан людини, який характеризується короткочасним і бурх­ливим розвитком, сильним і глибоким негативним емоційним пе­реживанням, що спричинює звуження свідомості й значною мірою знижує здатність особи усвідомлювати свої дії або керувати ними. На відміну від патологічного афекту, фізіологічний афект не ви­ключає осудності.

Для наявності цього складу злочину необхідно, щоб сильне душевне хвилювання виникло раптово через відповідну поведін­ку потерпілого, і одразу ж потягло за собою реалізацію умислу (зазвичай розрив у часі між поведінкою потерпілого і вбивством не перевищує кількох хвилин).

Отже, для кваліфікації вбивства за ст. 116 треба встановити, що воно:

—скоєне в стані сильного душевного хвилювання;

—хвилювання виникло раптово і внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, тобто за наявності причинового зв’язку між зазна­ченою поведінкою потерпілого і вбивством, спричиненим цією по- недінкою.

Насильство, знущання та тяжка образа з боку потерпілого мо­жуть стосуватися як суб’єкта злочину, так й інших осіб.

Потерпілою від злочину може бути тільки особа, яка своєю поведінкою спричинила стан сильного душевного хвилювання у суб’єкта злочину.

Насильство може бути як фізичним (заподіяння тілесних ушкоджень, завдання побоїв, незаконне позбавлення волі тощо), так і психічним (наприклад, погроза завдати фізичної, моральної чи майнової шкоди). Тяжка образа — явно непристойна поведін­ка потерпілого, що особливо принижує гідність чи ганьбить честь винного або близьких йому осіб. Систематичне знущання — вчинення не менше трьох разів дій, кожна з яких принижує честь і гідність особи, заподіює їй моральні або психічні страждання (цькування, безпідставне звинувачення в аморальній поведінці, глузування над особою тощо).

Із суб’єктивної сторони розглядуване діяння може бути вчи­нене як з прямим, так і непрямим умислом. Обов’язковою її озна­кою є емоційний стан винного, який значною мірою знижує його здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117)

Цей злочин кваліфікується за ст. 117 лише у тому разі, якщо воно скоєне породіллею у певний час — під час пологів (тобто до остаточного відділення плода) або відразу після пологів. Убивство новонародженої дитини через деякий час після пологів кваліфі­кується за п. 2 частини другої ст. 115. Так само мають кваліфіку­ватися дії співучасника такого вбивства.

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим або непрямим умислом.

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання зло­чинця (ст. 118)

Особливістю цього виду вбивства є те, що винний під час зло­чину перебуває в стані необхідної оборони чи вживає заходів, не­обхідних для затримання злочинця.

Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне за­вдання тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпеці посягання або обстановці захисту (частина третя ст. 36). А перевищенням заходів, необхідних для затримання зло­чинця, — умисне завдання особі, що скоїла злочин, тяжкої шко­ди, яка явно не відповідає небезпеці посягання або обстановці за­тримання злочинця (частина друга ст. 38).

Щоб встановити наявність або відсутність ознак перевищен­ня меж необхідної оборони, слід враховувати не лише відповід­ність чи невідповідність знарядь захисту й нападу, але і характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалась, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. Заподіяння смерті з необережності при переви­щенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необ­хідних для затримання злочинця, не утворює складу злочину.

Вбивство через необережність (ст. 119)

Під цим видом розуміють діяння особи, яка, позбавляючи по­терпілого життя, передбачала ймовірність настання шкідливих наслідків свого вчинку або бездіяльності, однак легковажно роз­раховувала на їх відвернення (злочинна самовпевненість), або ж, навпаки, не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити (злочинна недбалість).

Кваліфікованим видом цього злочину (частина друга ст. 119) є вбивство двох або більше осіб, скоєне з необережності. Йдеться про те, що смерть вказаної кількості осіб є наслідком одного вчин­ку, який у цілому становить одиничний злочин.

Доведення до самогубства (ст. 120)

Об’єктивна сторона злочину полягає у:

—жорстокому поводженні з потерпілою особою (яка досягла повноліття); шантажуванні; примусі до протиправних дій; систе­матичному приниженні її людської гідності (можлива наявність одночасно декількох цих чинників);

—настанні суспільно небезпечних наслідків указаних дій у вигляді самогубства потерпілого або замаху на самогубство (але не підготовка до самогубства);

—причинному зв’язку між зазначеним діянням і наслідком.

Жорстоке поводження — це безжалісні, грубі дії особи, які спричиняють потерпілому фізичні чи психічні страждання (неодноразові побої, мордування, позбавлення їжі, води, одягу, житла тощо).

Шантаж полягає в погрозі розголошення відомостей (прав­дивих чи непрадивих), які загрожують потерпілому суттєвими негативними наслідками.

Примус до протиправних дій передбачає фізичний чи психіч­ний вплив на потерпілого, щоб примусити його порушити норми права (скоїти злочин, перестати надавати допомогу непрацездат­ним батькам тощо).

Систематичне приниження людської гідності — тривале принизливе ставлення до потерпілого (постійні прилюдні образи, глум над релігійними, національними та іншими почуттями лю­дини тощо).

Суб’єкт злочину, передбаченого частинами першою і тре­тьою ст. 120, — загальний, а частиною другою (тієї самої статті)

—спеціальний (ним є особа, від якої потерпілий перебуває у ма­теріальній або іншій залежності).

Суб’єктивна сторона характеризується умисною або необе­режною формою вини.

Кваліфікаційними ознаками доведення до самогубства (час­тина друга ст. 120) є скоєння такого злочину щодо особи, яка пере­бувала в матеріальній або іншій залежності від винного, або щодо двох або більше осіб. Так, матеріальна залежність передбачає ситуацію, за якої забезпечення життя і здоров’я потерпілого по­вністю або значною мірою залежить від винного. Переважно така залежність виникає у сімейно-родинних стосунках (неповнолітні діти, непрацюючі члени родини тощо), але це можуть бути й інші особи (які проживають у житлі винного, його боржники тощо). Інша залежність передбачає стосунки підлеглого та начальника (роботодавця), учня й викладача, спортсмена і тренера, артиста і продюсера, обвинуваченого і слідчого тощо. Але у будь-якому разі ця залежність має бути реальною, такою, що за бажанням винно­го може бути використана на шкоду потерпілої особи.

Особливо кваліфікаційною ознакою діяння, передбаченого частиною першою або другою цієї статті, є скоєння його проти не­повнолітнього (частина третя ст. 120).

Перевищення службовою особою влади або службових повно­важень, що було причиною доведення іншої до самогубства або до замаху на самогубство, має кваліфікуватися відповідно до части­ни третьої ст. 365.

Злочини проти здоров’я

Фізичне й психічне здоров’я є одним із найважливіших люд­ських благ.

Закон захищає здоров’я будь-якої людини. Тобто здоров’я як об’єкт кримінально-правового захисту охоплює поняття будь- якої людської системи, що функціонує, незалежно від її фізичних чи психічних дефектів.

Злочинами проти здоров’я є протиправні умисні або необережні діяння, які безпосередньо спрямовані на завдання фізичної або пси­хічної шкоди здоров’ю інших осіб.

Об’єктом таких злочинів є здоров’я іншої людини. Додатко­вими об’єктами можуть виступати честь і гідність особи.

Об’єктивна сторона злочинів проти здоров’я може виража­тися як у дії, так і в бездіяльності. Бездіяльність можлива, коли особа, яка повинна і могла б своїми діями запобігти шкідливим наслідкам, не робить цього.

Абсолютна більшість складів злочинів проти здоров’я є матеріальними (формальним є лише погроза вбивством). Тому обов’язковою ознакою їх є причинний зв’язок між відповідними діяннями та наслідками.

Згода особи на завдання шкоди власному здоров’ю не виключає кримінальної відповідальності особи, яка ту шкоду за­вдала. Варто зазначити, що у деяких випадках кримінально ка­раним визнається також завдання шкоди власному здоров’ю. На­приклад, за злочин вважають, коли шкодять власному здоров’ю для ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335) або для ухилення від військової служби військовослужбовця (шляхом самоскалічення; ст. 409).

Суб’єкт більшості злочинів проти здоров’я загальний. Суб’єктом злочинів, передбачених ст. 121 і 122, може бути фізична осудна особа віком від 14 років.

Суб’єктивна сторона розглянутих злочинів характери­зується умисною (ст. 121 —127, 129) або необережною (ст. 128) виною. Злочини, передбачені ст. 130, 133, можуть бути вчинені як умисно, так і через необережність.

Тілесні ушкодження

Тілесне ушкодження — протиправне завдання шкоди здоров’ю по­терпілої особи, яке полягає у порушенні анатомічної цілості тка­нин, органів та їх функцій внаслідок застосування одного чи кількох зовнішніх ушкоджувальних чинників — фізичних, хімічних, біологіч­них, психічних.

Згідно з КК України тілесні ушкодження поділяють на три ступені тяжкості: тяжкі тілесні ушкодження, середньої тяжкості тілесні ушкодження, легкі тілесні ушкодження (їх ознаки перед­бачені відповідно у ст. 121, 122, 125).

Детальне визначення кожного із перерахованих видів тілес­них ушкоджень вміщено у Правилах судово-медичного визна­чення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень (далі — Правила), затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України 17 січня 1995 р.

Ступінь тяжкості тілесного ушкодження встановлює судово- медична експертиза, призначення якої у випадках заподіяння ті­лесних ушкоджень є обов’язковим.

Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121)

Частина перша цієї статті містить перелік ушкоджень, які віднесено до тяжких. Наприклад, таким є небезпечне для жит­тя в момент заподіяння, а також те, що спричинило втрату будь- якого органа або його функцій; психічну хворобу; інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину; переривання вагітності; непоправне зніве­чення обличчя.

Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент за­подіяння чи в клінічному перебігу (через різні проміжки часу) спричинюють явища, що загрожують життю (перелік викла­дено у Правилах) і які без надання медичної допомоги, за зви­чайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Запобігання смерті (надання медичної допомоги) не повинно братися до уваги під час оцінювання загрози таких ушкоджень. Загрозливий для життя стан, що розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно від часу, що минув після карної дії, має перебувати з ним у прямому причинно- наслідковому зв’язку.

До ушкоджень, небезпечних для життя, належать ті, що про­никають у черепну порожнину, у тому числі й без ушкодження мозку, відкриті й закриті переломи кісток склепіння та основи черепа, за винятком кісток лицевого черепа та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння черепа, забій головного мозку тяжкого ступеня як зі здавленням, так і без здавлення, забій головного мозку середньої тяжкості за наявності симптомів ураження стовбура мозку, переломовивихів та переломів тіл чи обох дуг шийних хребців, проникальні поранення грудної клітки та ушкодження черевної порожнини, ушкодження великих кро­воносних судин, аорти, сонної, підключичної артерії чи вен, що їх супроводять, тощо.

Ушкодження, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій і яке не є загрозливим для життя в момент заподіяння, але належить до тяжких за кінцевим результатом та наслідка­ми — це втрата будь-якого органа чи втрата органом його функцій (втрата зору, слуху, язика, руки, ноги і репродуктивної здатності).

Під втратою зору розуміють повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані двох метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 й нижче).

Втрата слуху — повна відсутність слуху, або такий необо­ротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані З—5 см від вушної раковини.

Під втратою мовлення розуміють втрату можливості вислов­лювати думки членороздільними звуками, зрозумілими для ото­чуючих.

Під втратою руки або ноги розуміють відокремлення їх від тулуба (повністю або ампутація на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів) або втрата функцій (параліч або інший стан, що унеможливлює їх діяльність).

Втрата репродуктивної здатності полягає у втраті спромож­ності до статевих зносин або до запліднення, зачаття та дітонаро­дження.

Ушкодження, що спричинило психічну хворобу, кваліфікуєть­ся як тяжке незалежно від тривалості психічного захворювання й ступеня виліковності. До психічних захворювань не належать за­хворювання, пов’язані з ушкодженнями реактивних станів (пси­хози, неврози тощо).

Ушкодження, що спричинило розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну тре­тину (не менше 33 %). Під цим визначенням розуміють безпо­середньо пов’язаний із ушкодженням послідовно розвинутий хворобливий процес. Розміри стійкої (постійної) втрати загаль­ної працездатності встановлюють після наслідку ушкодження, що визначився на підставі об’єктивних даних з урахуванням до­кументів, якими керується у своїй роботі медико-соціальна екс­пертна комісія (МСЕК).

Під стійкою (постійною) втратою загальної працездатності належить розуміти таку необоротну втрату функції, що повністю не відновлюється.

Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, неза­лежно від її терміну, є тяжким за тих умов, що між цим ушкоджен­ням і перериванням вагітності — прямий причинний зв’язок. Ви­нний повинен знати про вагітність потерпілої і мати умисел на її переривання (прямий чи непрямий).

Ушкодження, що спричинило непоправне знівечення обличчя. Цей вид ушкодження має два критерії: юридичний (знівечення обличчя) і медичний (непоправність такого знівечення). Конста­тація факту знівечення обличчя є компетенцією суду (на досудо- вому слідстві — компетенцією слідчого, прокурора). Він визнача­ється стосовно будь-якої потерпілої особи, виходячи з естетично­го оцінювання (базується на загальноприйнятому) нормального вигляду людського обличчя.

Під непоправністю знівечення, яку визначає судово-медичний експерт, розуміють неможливість відтворення (або значного зменшення вираженості патологічних змін) з часом чи під дією хірургічних засобів. Усунення знівечення шляхом оперативного медичного втручання (косметичних операцій) не позбавляє таке знівечення обличчя характеристики непоправності.

Суб’єктивна сторона діяння характеризується умислом (прямим чи непрямим).

Кваліфікаційними ознаками умисного тяжкого тілесного ушкодження є:

а)завдання способом, що має характер особливого мучення;

б)завдання групою осіб;

в)завдання з метою залякування потерпілого або інших осіб;

г)завдання на замовлення;

ґ) коли воно спричинило смерть потерпілого (частина друга ст. 121).

Заподіяння мук (мучення) — це дії, спрямовані на тривале по­збавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишення у шкідливих для здоров’я умовах тощо.

Під поняттям «мучити» у цьому випадку розуміють ще й мор­дування — багаторазове або тривале завдавання болю: щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих, ушкоджень ту­пими чи гострими предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні дії.

Визначення наявності ознак мучення (мордування) є компетенцією суду (слідчого, прокурора). Для цього спираються на висновки судово-медичної експертизи, що встановлює наявність, характер, локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи різночасність їх утворення, особливості предметів для мордуван­ня, механізм їх дії, а також ступінь тяжкості ушкоджень.

За частиною другою ст. 121 зазначені дії можуть бути кваліфіковані як мордування лише у тому разі, якщо в результаті наявний хоча б один із видів тяжкого тілесного ушкодження, вка­заного в частині першій цієї статті.

Група осіб передбачає наявність щонайменше двох виконавців злочину, незалежно від наявності чи відсутності попередньої змо­ви між ними.

Тяжке тілесне ушкодження наносять з метою залякуван­ня потерпілого або інших осіб, щоб відвернути їх від подальшої політичної, громадської, комерційної та інших видів законної діяльності.

Сутність вчинення тяжкого тілесного ушкодження на замов­лення аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 11 частини другої ст. 115.

Смерть потерпілого при нанесенні тяжкого тілесного ушкод­ження означає, що цей склад злочину передбачає настання двох наслідків. Перший — проміжний — коли тяжке тілесне ушкод­ження кваліфікують як форму умислу, і другий — кінцевий — коли смерть потерпілого кваліфікують як форму необережності. Це так звана подвійна форма вини.

Відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (частина друга ст. 121) потребує ретельного з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел слід вирішувати, зіставляючи всі обставини злочину, зокрема враху­вати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне став­лення винного до наслідків вчинку: за умисного вбивства смерть є

Пезпосереднім умислом винного, а в разі тяжкого тілесного ушкод­ження, яке спричинило смерть потерпілого, винний вважає її за 11 ('обережність.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту завдання ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства зна­чення не має.

Оскільки при скоєнні злочину, передбаченого частиною дру­гою ст. 121, психічне ставлення винного до смерті потерпілого є необережним, замах на такий злочин виключається.

Умисне тілесне ушкодження середньої тяжкості (ст. 122)

Ознаками тілесних ушкоджень середньої тяжкості є: по- перше, відсутність небезпеки для життя та відсутність наслідків, передбачених у ст. 121, тобто таких, що характеризують ушкод­ження як тяжкі; по-друге, спричинення тривалого розладу здоров’я або значної стійкої втрати працездатності менше ніж на одну третину.

Тобто для визначення наявності середньої тяжкості тілесного ушкодження достатньо наявності або тривалого розладу здоров’я відповідного відсотка стійкої втрати працездатності.

Тривалий розлад здоров’я здебільшого полягає у трива­лому порушенні функцій будь-якого органа або у постійному їх погіршанні (погіршання гостроти зору, слуху, розмовних можливостей, погіршання рухових функцій рукою, ногою тощо). Характерними для цього виду ушкоджень є також переломи ребер, переломи, надломи і тріщини трубчастих кісток, струс головного мозку середнього ступеня та деякі інші травми.

Тривалим слід вважати розлад здоров’я на термін понад З тиж. (більше ніж 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну тре­тину розуміють втрату загальної працездатності від 10 до 33 % .

Суб’єктивна сторона характеризується умислом (прямим або непрямим).

Кваліфікаційними ознаками умисного тілесного ушкод­ження середньої тяжкості (частина друга ст. 122) є залякування потерпілого або його родичів чи примус до певних дій. (Йдеться про родичів різного ступеня спорідненості, а не тільки про близь­ких родичів).

Мета примусу полягає у бажанні домогтися від потерпілого виконання певних наказів усупереч волі останнього.

Якщо в результаті нанесення умисного тілесного ушкоджен­ня середньої тяжкості потерпілий помер, діяння кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ст. 119 і 122.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильно­го душевного хвилювання (ст. 123)

Цей злочин за своїм складом є привілейованим. Йому притаман­ні всі ознаки (крім наслідків), характерні для умисного вбивства, скоєного у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116).

У ст. 123 йдеться лише про нанесення тяжкого тілесного ушкодження. Тобто заподіяння в стані сильного душевного хви­лювання умисного легкого тілесного ушкодження або ушкоджен­ня середньої тяжкості не утворює складу злочину на противагу тяжкому, яке спричинило смерть потерпілого.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом (прямим і непрямим).

Якщо тяжкі тілесні ушкодження завдано з необережності, діяння кваліфікується за ст. 128. Сильне душевне хвилювання має розглядатись як обставина, що пом’якшує вирок (п. 7 части­ни першої ст. 66).

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі пере­вищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124)

Цей злочин за своїм складом є привілейованим. Йому притаманні всі риси (крім наслідків), характерні для діяння, пе­редбаченого ст. 118.

Відповідальність за тяжке тілесне ушкодження в разі пере­вищення меж необхідної оборони або перевищення заходів із за­тримання злочинця настає лише за умови, що самозахист винно­го явно не відповідав ступеню небезпеки посягання чи обстановці затримання, яка склалася.

За заподіяння (умисного або через необережність) легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження в разі перевищення меж необхідної оборони чи перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, кримінальної відповідальності чинним КК України не встановлено.

Суб’єктивна сторона характеризується умислом (прямим або непрямим). Якщо в процесі його вчинення суб’єкт перебував у стані сильного душевного хвилювання, зумовленого протиправ­ними діями потерпілого, кваліфікують дію за ст. 124.

Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125)

Ця стаття передбачає відповідальність за завдання двох видів легких тілесних ушкоджень:

1)такого, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я або незначну втрату працездатності (частина перша).

2)такого, що спричинило хоча б один із вказаних наслідків (частина друга).

Перший вид об’єднує ушкодження, що мають незначні на­слідки тривалістю не більше ніж 6 днів (це можуть бути синці, подряпини тощо).

Другий вид зазначених ушкоджень становлять легкі тілесні ушкодження, що спричинили:

а)короткочасний розлад здоров’я тривалістю понад 6 днів, але не більше ніж 3 тиж. (21 день);

б)незначну втрату працездатності, тобто втрату загальної працездатності до 10% (незначне погіршення гостроти зору чи слуху тощо).

Для кваліфікації діяння за частиною другою достатньо одно­го із зазначених наслідків.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом (прямим чи непрямим). Необережні легкі тілесні ушкодження не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

Якщо легкі тілесні ушкодження є складовою об’єктивної сто­рони іншого злочину (хуліганство, зґвалтування тощо), вони не потребують окремої кваліфікації.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкоджен­ня (ст. 128)

Ознаки тяжкого і середньої тяжкості тілесних ушкоджень розглянуті вище.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується необе­режністю. Завдання таких тілесних ушкоджень унаслідок злочинної самовпевненості слід відмежовувати від ушкоджень із непрямим умислом (коли винна особа передбачала і свідомо припускала відповідні наслідки, не розраховуючи при цьому на ті конкретні обставини, які могли б їх відвернути), а завдання ушкоджень унаслідок злочинної недбалості — від невинного за­вдання шкоди (коли особа не передбачала відповідні наслідки, не повинна була і (або) не могла передбачити).

Зазвичай необережне завдання ушкоджень, передбачених ст. 128, обумовлене грубим порушенням правил поведінки у побуті або недодержанням правил безпеки (обачності) у професійній діяльності неслужбовими особами. Якщо ж такі ушкоджен­ня (як і смерть) є результатом порушення певних нормативних актів службовими особами або іншими спеціальними суб’єктами,відповідальність накладають за відповідними статтями КК України (зокрема, за ст. 271, 364, 367).

Завдання фізичних або моральних страждань

Побої і мордування (ст. 126)

Стаття передбачає відповідальність за умисний удар, умисні побої, за вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізич­ного болю без явних тілесних ушкоджень.

Йдеться про такі види фізичного впливу на потерпілого, які не лишають після себе тілесних ушкоджень. Тому судово-медичний експерт у такому разі лише відзначає скарги потерпілого, а прав­дивість указаних дій доводять іншими доказами.

Удар можна завдати рукою, ногою, головою, із застосуванням палиці, цеглини, іншого предмета. Він може бути вчинений і на відстані (наприклад, кидання певного предмета в потерпілого).

Побої — це вже два і більше удари.

Інші насильницькі дії можуть проявитись у стисканні тіла по­терпілого, викручуванні рук, ніг тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення переліче­ного вище.

Якщо після удару, побоїв, інших насильницьких дій на тілі потерпілого залишились ушкодження, їх оцінюють за ступенем тяжкості, виходячи із наведених вище ознак, і кваліфікують за ст. 121, 122, 125.

Кваліфікаційними ознаками цього злочину (частина друга ст. 126) є вчинення такого діяння:

а)що має характер мордування;

б)групою осіб;

в)що має на меті залякати потерпілого чи його близьких.

Якщо під час мордування потерпілому нанесені легкі, серед­ньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження, вони утворюють су­купність злочинів і кваліфікуються за частиною другою ст. 126 та, відповідно, ст. 121, 122, 125, 128.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом. Мета (залякування потерпілого чи його близьких) є кваліфіка­ційною ознакою цього злочину.

Удари, побої, інші насильницькі дії можуть бути ознакою об’єктивної сторони інших злочинів. У такому разі вони квалі­фікуються за відповідними статтями КК України (хуліганство — ст. 296, погроза або насильство щодо працівника правоохоронно­го органу — ст. 345 тощо).

Катування (ст. 127)

Об’єктивна сторона злочину полягає у завданні сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання. Спо­собом вчинення злочину є побої, мордування або інші насиль­ницькі дії.

Моральні страждання завжди супроводжують страждання фізичні, у певних випадках вони можуть домінувати (під час ка­тування в присутності близьких; під час застосування найогидні- ших садистських його форм тощо).

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій, що мають характер катування.

Якщо в процесі катування потерпілому нанесені легкі, се­редньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження, вони кваліфіку­ються за сукупністю злочинів: за частиною першою або частиною другою ст. 127 та, відповідно, заст. 121, 122, 125, 128.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Обов’язковою її ознакою є мета — спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі (наприклад, нада­ти певну конфіденційну інформацію). Інша особа у цьому випад­ку — це будь-яка особа, яка, на думку винного, вчинить певні дії, що суперечать волі її або потерпілого, щоб врятувати останнього від подальшого катування.

Дії, характерні для катування, можуть бути ознакою об’єктивної сторони інших злочинів. У такому разі вони кваліфі­куються тільки за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин, наприклад, ст. 373 (примушування давати показання).

Кваліфікаційними ознаками цього злочину (частина друга ст. 127) є скоєння його повторно або за попередньою змовою гру­пою осіб.

Погроза вбивством (ст. 129)

Погроза вбивством (якщо були реальні підстави побоюва­тися здійснення цієї погрози) має за мету вплинути на психічне здоров’я людини — зробити її життя дискомфортним, занепокоє­ним, таким, що піддається реальній небезпеці.

Об’єктивна сторона злочину характеризується погрозою (усною, письмовою, переданою через інших осіб, демонструван­ням зброї тощо) убити конкретну людину (або конкретних людей) за наявності підстав вважати, що така погроза може бути реалі­зована.

Реальність таких підстав оцінюється з урахуванням усієї су­купності об’єктивних і суб’єктивних чинників. Наприклад, може братися до уваги наявність судимостей у винного за насильницькі злочини, його схильність до зловживання алкоголем, наявність фактів знущань над потерпілою особою, неодноразовість погроз із демонстрацією зброї або предметів, які можуть бути використані як знаряддя вбивства (сокира, вила тощо), причини негативних стосунків між винним і потерпілим.

Злочин вважається закінченим із моменту доведення погрози до відома потерпілого.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Наявність чи відсутність у винної особи наміру реалі­зувати свою погрозу значення для кваліфікації злочину за ст. 129 не має.

Кваліфікаційною ознакою погрози (частина друга ст. 129) є вчинення її членом організованої групи (тобто особою, яка входить у групу, що має ознаки, передбачені частиною третьою ст. 28).

Якщо погроза вбивством є ознакою об’єктивної сторони більш тяжкого злочину, то вона не потребує окремої кваліфіка­ції за ст. 129. Це може мати місце, зокрема у разі зґвалтування (ст. 152), розбійного нападу (ст. 187), погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345).

Зараження соціальними хворобами

Зараження соціальними хворобами (ст. 130 і 133) є особливим видом завдання шкоди здоров’ю потерпілого.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130)

Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) спричинює захворювання під назвою BIJI-інфекція. Кінцевою стадією цього захворювання є СНІД (синдром набутого імунодефіциту людини). Ця хвороба на сьогодні є невиліковною.

При виявленні ВІЛ-інфекції медичний заклад письмово по­переджає особу про необхідність дотримуватися профілактич­них заходів і про кримінальну відповідальність за свідоме зара­ження іншої особи.

Об’єктивна сторона цього злочину виражається так:

1)свідоме зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (частина перша ст. 130);

2)зараження іншої особи ВІЛ чи будь-якої іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала, що вона є носієм небез­печного вірусу (частина друга ст. 130).

Свідоме зараження іншої особи ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, може полягати, зокрема, у здійсненні статевих контактів без застосу- иання запобіжних засобів, недотримання інших профілактичних рекомендацій (наприклад, використання нестерилізованих шприців).

Зараження іншої особи ВІЛ чи будь-якої іншої невиліковної інфекційної хвороби передбачає фактичне потрапляння в її організм вірусів згаданих хвороб.

Злочин вважається закінченим із моменту:

а)вчинення дій, які створили реальну небезпеку зараження іншої особи вірусом хоча б однієї із зазначених хвороб (частина перша ст. 130);

б)фактичного потрапляння вірусу таких хвороб в організм потерпілого (частини друга і четверта ст. 130).

Суб’єктом злочину є осудна або обмежено осудна особа, яка досягла 16 років, і є носієм ВІЛ-інфекції або іншої інфекційної невиліковної хвороби та знає про це.

Суб’єктивна сторона характеризується: під час скоєння злочину, передбаченого частиною першою ст. 130, — непрямим умислом або злочинною самовпевненістю; під час скоєння зло­чину, передбаченого частиною другою ст. 130, — злочинною самовпевненістю; під час скоєння злочину, передбаченого части­ною четвертою ст. 130, — прямим або непрямим умислом.

Кваліфікаційними ознаками фактичного зараження зазна­ченими вище вірусами (частина друга ст. 130) є зараження:

а)двох чи більше осіб;

б)неповнолітнього (частина третя ст. 130).

Особливо кваліфікаційною ознакою є умисне зараження іншої особи цими хворобами (частина четверта ст. 130).

Зараження венеричною хворобою (ст. 133)

Хвороби, що складають групу венеричних захворювань, різні за своєю етіологією (причиною виникнення), однак вони поєднані в одну групу як такі, що передаються переважно статевим шля­хом. Не виключається можливість передачі їх так званим побуто­вим шляхом (через нестерилізований шприц, недодержання хво­рим правил гігієни тощо).

Найпоширенішими венеричними хворобами є сифіліс, гоно­рея, м’який шанкер.

Осіб, в яких виявлена венерична хвороба, письмово попереджає медичний заклад про дотримання певних правил поведінки в побуті і при статевих контактах на період захворю­вання і контрольного нагляду після вилікування, а також про кримінальну відповідальність за зараження іншої особи такою хворобою.

Об’єктивна сторона злочину полягає у зараженні іншої осо­би венеричною хворобою. Способи такого зараження можуть бути різними і значною мірою — залежати від виду хвороби.

Злочин вважається закінченим із моменту фактичного захво­рювання на венеричну хворобу.

Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку, хворіє на венеричну хворобу і знає про наявність у неї цієї хвороби.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим чи непря­мим умислом або злочинною самовпевненістю.

Кваліфікаційними ознаками злочину є:

а)вчинення його особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою;

б)зараження двох чи більше осіб або неповнолітнього (части­на друга ст. 133).

А особливо кваліфікаційною ознакою є спричинення цим злочином тяжких наслідків (частина третя ст. 133). Цими наслідками можуть бути самогубство потерпілої особи, її психічна хвороба, розпад шлюбу, в якому вона перебувала, тощо.

ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ В ОХОРОНІ ЗДОРОВ’Я

6.9. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ: ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ

Відповідно до ст. 49 Конституції України, кожний має право на охорону здоров’я. Держава забезпечує санітарно-епідеміоло­гічні благополуччя населення.

Злочини, передбачені розділом XIII Особливої частини КК України, посягають на здоров’я населення, яке є родовим об’єктом цих злочинів. Розділ визначає поняття про безпеку біофізіологіч- ного та психічного стану (що фактично склався) невизначеного кола осіб від незаконного обігу наркотичних засобів, психотроп­них речовин, їх аналогів і прекурсорів, отруйних, сильнодійних речовин і одурманюючих засобів, біологічних агентів і токсинів, радіоактивно забрудненої продукції, а також від поширення епі­демій.

Обов’язковою ознакою злочинів, що розглядаються (за винят­ком порушення правил боротьби з епідеміями — ст. 325), є наявпість предметів, особливо небезпечних для здоров’я людей. Вони виступають як предмети або як засоби здійснення цих злочинів.

Такими предметами є:

1)наркотичні засоби (ст. 305—309, 313—320);

2)психотропні речовини (ст. 305—309, 313—315, 317—320);

3)прекурсори (ст. 305, 306, 311, 312, 318, 320);

4)аналоги наркотичних засобів і психотропних речовин (ст. 305—309, 313—315, 317, 320);

5)снодійний мак і конопля (ст. 310);

6)отруйні і сильнодійні речовини (ст. 321);

7)одурманюючі засоби (ст. 322, 324);

8)мікробіологічні та інші біологічні агенти (ст. 326);

9)токсини (ст. 326);

10)допінг (ст. 323);

11)радіоактивно забруднені продукти та інша продукція (ст. 327).

Поняття та ознаки перших чотирьох видів указаних предметів уміщено в Законі України «Про обіг в Україні нарко­тичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» у редакції від 8 липня 1999 р. При цьому всі ці предмети (крім аналогів) передбачені Переліком наркотичних засобів, психотроп­них речовин і прекурсорів (Перелік), який складено відповідно до законодавства і міжнародних зобов’язань України і затвердже­но постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. № 7702. Перелік містить чотири таблиці (таблиця І, II, III і IV), кожна з яких містить список № 1 і список № 2, а таблиця І — ще й список № 3. У списки вміщено перелік наркотичних засобів, пси­хотропних речовин і прекурсорів, обіг яких в Україні або взагалі заборонений (наприклад, списки № 1 і 2 таблиці І), або обмеже­ний, але щодо якого встановлюються заходи контролю різної суворості.

Наркотичні засоби — це включені до Переліку речовини природного чи синтетичного походження, препарати,рослини, небезпечні для здоров’я населення у разі зловживання ними.

Наркотичні засоби рослинного походження — похідні різних сортів конопель (анаша, маріхуана, гашиш тощо), опійні препа­рати, кокаїн; синтетичні наркотики — це наркотики, синтезовані в хімічних лабораторіях (часто в кустарних) з різних хімічних ре­човин (наприклад, перветин, метадон, фентаніл, фенамін, мелок- валон та ін.).

Психотропні речовини — це включені до Переліку речовини природ­ного чи синтетичного походження, препарати, природні матеріали, які здатні спричинити стан залежності та чинити депресивний або стимулювальний вплив на центральну нервову систему або зумови­ти порушення сприйняття, емоцій, мислення чи поведінки і станов­лять небезпеку для здоров’я населення у разі зловживання ними.

До психотропних речовин належать мескалін, амфетамін, барбітал, діазепам, феназепам, ЛСД тощо.

Прекурсори наркотичних засобів та психотропних речовин (далі — прекурсори) — це речовини та їх солі, що використову­ють у процесі виробництва, виготовлення наркотичних засобів і психотропних речовин, включених до Переліку. Зокрема, до них належать ацетон, етиловий ефір, хлоридна кислота, сірчана кис­лота, толуол.

Аналоги наркотичних засобів і психотропних речовин — це забо­ронені до обігу в Україні речовини природного чи синтетичного по­ходження, не включені до Переліку, хімічна структура і властивос­ті яких подібні хімічній структурі та властивостям наркотичних засобів і психотропних речовин, психоактивну дію яких ці речовини відтворюють.

Отруйні речовини — це речовини рослинного, тваринного і міне­рального походження або продукти хімічного синтезу, здатні під час впливу на живий організм спричиняти гостре чи хронічне отру­єння або смерть.

Такі речовини віднесені Державною фармакопеєю України до списку «А». До отруйних речовин належать ангідрид оцтової кис­лоти, зміїна отрута, арсен, метиловий спирт, обчищена бджолина отрута, ціанистий калій, стрихнін, сулема, атропіну сульфат, різ­ні поєднання ртуті тощо.

Сильнодійні речовини — це речовини синтетичного або природно­го походження, у тому числі рослини, що небезпечно впливають на організм людини і можуть завдати шкоди її здоров’ю та життю під час їх вживання не в медичних цілях.

Перелік сильнодійних речовин встановлює Фармакологічний І Фармакопейний Комітет Міністерства охорони здоров’я Украї­ни. До них належать транквілізатори (наприклад, седуксен), ефе­дрин і псевдоефедрин, синтетичний етиловий спирт тощо.

Одурманюючі засоби — це речовини, що зумовлюють запаморочливий ефект, який змінює психіку і поведінку людини, і не входять до списку наркотичних, психотропних, отруйних і сильнодійних речовин.

До одурманюючих засобів належать клофелін, алкогольні су­міші з будь-яким вмістом клофеліну, хлороформ, ефір, хлоротил, спиртові екстракти рослин, що містять алкалоїди тропанової групи, барбітурато-алкогольну суміш, суміш димедролу з алкоголем тощо.

Мікробіологічні та інші біологічні агенти — це предмети і речови­ни біологічного походження (біохімічні, мікробіологічні, біотехнічні препарати, мікроорганізми, патогенні для людей і тварин тощо), небезпечні для життя і здоров’я людей.

До біологічних агентів належать, наприклад, штами мікроор­ганізмів, речовини для оброблювання зерна, інші біологічно ак­тивні речовини і предмети — продукти біотехнологій.

Токсини — це сполуки (частина білкової природи) бактерійного, рослинного або тваринного походження, здатні під час потра­пляння до організму людини спричиняти захворювання або смерть (містяться в отрутах змій, павуків, скорпіонів).

Особливо небезпечні для здоров’я населення токсичні речови­ни, які з проникненням до організму людини через органи дихан­ня, травлення або крізь шкіру можуть спричинювати затяжні або хронічні захворювання (навіть рак).

Продукти харчування чи інша продукція, радіоактивно забрудне­на понад допустимі рівні — це продукти споживання рослинного або тваринного походження, а також будь-яка інша продукція сільсько­господарського або іншого походження, яка має на поверхні частинки радіоактивного матеріалу у вигляді пилу або містить радіоактивні частинки в клітинах рослин або тварин понад допустимі норми.

Кваліфікаційними ознаками деяких злочинів у сфері неза- 1 конного обігу наркотичних засобів є здійснення незаконних дій, якщо їх предметом були особливо небезпечні наркотичні засоби і психотропні речовини, а також наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги і прекурсори у великих і особливо великих розмірах.

Назви (міжнародні незареєстровані й хімічні) особливо небез- - печних наркотичних засобів і психотропних речовин уміщено в списках № 1 і 2 таблиці І Переліку. Так, до особливо небезпечних наркотичних засобів належать, наприклад, героїн, кокаїновий кущ, лист кока, макова соломка (концентрат із макової соломки), ефедрин, опій. Визначають незначні, значні і особливо великі роз- І міри наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, що перебувають у незаконному обігу, на підставі наказу міністра охорони здоров’я України від 1 серпня 2000 р. № 188, яким за­тверджені таблиці (І—III).

Об’єктивна сторона злочинів, що розглядаються, поля­гає в суспільно небезпечному і протиправному завданні шкоди здоров’ю населення. Кримінальна відповідальність за ці злочини відповідає міжнародним договорам України, згідно з якими дер­жави зобов’язуються переслідувати осіб, винних у незаконному обігу особливо небезпечних для здоров’я населення предметів, насамперед наркотичних засобів. Зазвичай ці злочини скоюють тільки шляхом дії, а деякі з них і бездіяльністю (наприклад, по- ' рушення правил зберігання й обліку наркотичних засобів, отруй- ! НИХ І СИЛЬНОДІЙНИХ речовин, мікробіологічних та ІНШИХ бІОЛОГІЧ- І них агентів або токсинів).

Простий склад злочинів у сфері незаконного обігу наркотич­них засобів формується в основному як формальний (як виня­ток — заволодіння наркотичними засобами шляхом викрадення, привласнення, шахрайства і зловживання службовим станови­щем). Водночас деякі злочини проти здоров’я населення мають матеріальний склад (ст. 325—327) із двома видами наслідків:

1)створення загрози завдання шкоди здоров’ю населення; 2) фак­тичне завдання такої шкоди.

Кваліфікаційними та особливо кваліфікаційними ознаками матеріального складу деяких злочинів є, наприклад, незаконне введення в організм наркотичних засобів, якщо воно завдало се­редньої тяжкості чи тяжке тілесне ушкодження потерпілому або спричинило смерть (частини друга і третя ст. 314), порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, якщо воно спри­чинило їх нестачу у великих розмірах (частина друга ст. 320), спонукання неповнолітніх до застосування допінгу, якщо воно заподіяло тяжкі наслідки (частина третя ст. 323).

Там, де закон передбачає матеріальний склад, у тому числі наслідок у вигляді створення загрози завдання шкоди здоров’ю населення, обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є причин­ний зв’язок. У разі наслідку у вигляді фактичного завдання шко­ди потрібно встановити, що саме це діяння, передбачене диспо­зицією статті, знаходиться в причинному зв’язку з наслідком як необхідним і закономірним його результатом.

Суб’єктивна сторона цього злочину з формальним складом характеризується прямим умислом. Важливе значення для квалі­фікації злочину має встановлення наявності або відсутності мети збуту наркотичних засобів, радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції та предметів. У більшості злочи­нів з матеріальним складом вина є тільки умисною (наприклад, викрадення, привласнення наркотичних засобів, заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовою особою службовим становищем тощо). Разом із тим, для таких злочинів, як порушення правил боротьби з епідеміями; порушення правил поводження з біологічними агентами чи токсинами; заготівля, перероблення або збут радіоактивно забруднених продуктів хар­чування характерна необережна форма вини до наслідків, хоч самі дії (бездіяльність) у вигляді порушення правил можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності.

Суб’єкт цих злочинів зазвичай загальний, тобто будь-яка осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Лише за викрадення (крадіжку, грабіж, розбій) і вимагання наркотичних засобів, пси­хотропних речовин або їх аналогів передбачена відповідальність осіб, які досягли 14-річного віку. Водночас тільки спеціальним суб’єктом можливе скоєння таких злочинів, як заволодіння нар­котичними засобами шляхом зловживання службовим станови­щем, незаконне виписування рецепта на право придбання нарко­тичних засобів, порушення правил поводження з наркотичними засобами, отруйними і сильнодійними речовинами, біологічними агентами чи токсинами.

Злочини проти здоров’я населення — це передбачені криміналь­ним законом суспільно небезпечні діяння, які створюють загрозу завдання шксди або завдають фактичну шкоду здоров’ю невизна- ченого кола осіб.

Частини четверті ст. 307, 309 і 311 закріплюють заохочуваль­ні норми, які передбачають обов’язкове і безумовне звільнення особи від кримінальної відповідальності за наявності певних пе­редумов та підстав (добровільна здача наркотичних засобів, звер­нення до лікувального закладу і початок лікування від наркома­нії тощо).

Види злочинів проти здоров’я населення

Залежно від безпосереднього об’єкта, особливостей предме­та та об’єктивної сторони злочини проти здоров’я населення можна поділити на такі підгрупи:

1)злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотичних за­собів та інших предметів, небезпечних для здоров’я населення (ст. 305—307, 309—311, 320 і 321);

2)злочини, пов’язані з незаконним заволодінням наркотич­ними засобами, а також обладнанням для їх виготовлення (ст. 308, 312, 313, 318 і 319);

3)злочини, пов’язані з незаконним вживанням наркотичних і одурманюючих засобів, а також допінгу (ст. 314—317, 322— 324);

4)інші злочини проти здоров’я населення (ст. 325—327).

Інші злочини проти здоров’я населення

Порушення правил боротьби з епідеміями (ст. 325)

З об’єктивної сторони цей злочин передбачає: порушення правил, встановлених для запобігання епідемічним та іншим за­разним захворюванням і боротьби з ними; настання наслідків у вигляді створення реальної можливості поширення епідемічних чи інших заразних захворювань або поширення вказаних захво­рювань; причинний зв’язок між допущеними порушеннями та будь-яким із названих наслідків.

Епідемічними визнаються такі інфекційні захворювання, які ма­ють здатність масово поширюватися серед населення на відповід­ній території за короткий проміжок часу.

Інші заразні захворювання — це різні хвороби людей, що пере­даються один одному (наприклад, холера, чума, малярія тощо).

Правила, про які йдеться у ст. 325, передбачають вжиття від­повідними органами та службовими особами медико-санітарних ішходів, спрямованих на запобігання або боротьбу з епідемічними тн іншими заразними захворюваннями.

Порушення цих правил може полягати в їх невиконанні або неналежному виконанні (наприклад, в’їзд на територію України іноземного громадянина з країни, де зареєстровані інфекційні хвороби, без документів, передбачених міжнародними договора­ми і санітарним законодавством України).

Або може бути пов’язано із поширенням епідемій та інших за­разних захворювань на певній території України, або зі створен­ням реальної загрози такого поширення.

Із суб’єктивної сторони порушити встановлені правила можна умисно або через необережність, але наслідки можуть ви­никнути лише з необережності.

Суб’єкт цього злочину — будь-яка особа, у тому числі й служ­бова.

Покарання за злочин: за ст. 325 — штраф до п’ятдесяти нео­податковуваних мінімумів доходів громадян або арешт на строк до 6 міс., або обмеження волі на строк до трьох років.

Порушення правил поводження з мікробіологічними або ін­шими біологічними агентами чи токсинами (ст. 326)

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується:

1)діяннями у вигляді порушення правил зберігання, вико­ристання, обліку, перевезення або інших правил поводження з біологічними агентами і токсинами;

2)наслідками у вигляді: створення загрози загибелі людей або настання інших тяжких наслідків, або заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого;

3)причинним зв’язком хоча б між одним із зазначених діянь з одним із названих наслідків.

Відповідно до ст. 53 Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» від 25 червня 1991 р. підприєм­ства, установи і організації зобов’язані забезпечувати екологічно безпечне виробництво, зберігання, транспортування, викорис­тання, знищення, знешкодження мікроорганізмів, інших біоло­гічно активних речовин і предметів біотехнології, а також інтро­дукцію, акліматизацію та реакліматизацію тварин і рослин, роз­робляти та вживати заходів із запобігання і ліквідації наслідків шкідливого впливу біологічних чинників на довкілля та здоров’я людини.

Тобто підприємства і громадяни-підприємці зобов’язані дотримуватися санітарних норм, що гарантують безпеку для здоров’я населення і довкілля. Ці ж вимоги поширюються на транзитне транспортування через територію України хімічних, біологічних, радіоактивних, інших небезпечних для здоров’я ви­дів сировини, корисних копалин, речовин та матеріалів (у тому числі нафти і нафтопродуктів, природного газу тощо) будь-якими видами транспорту і продуктопроводами (ст. 25 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя на­селення» від 24 лютого 1994 р.).

Створення загрози загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків передбачає виникнення реальної можливості смерті людини або захворювання хоча б однієї людини на хворобу, не­безпечну для її здоров’я.

Завдання шкоди здоров’ю потерпілого означає фактичне за­хворювання внаслідок вказаних дій хоча б однієї особи (за ви­нятком того, хто брав участь у скоєнні цього злочину). Злочин визнається закінченим із моменту настання будь-якого вказаного наслідку.

Із суб’єктивної сторони порушення зазначених правил може бути умисним або необережним, а щодо наслідків — тільки необе­режним.

Суб’єкт цього злочину — спеціальний, тобто особа, яка зобов’язана дотримуватися правил поводження із зазначеними предметами.

Частина друга ст. 326 передбачає відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки.

Під загибеллю людей розуміють смерть хоча б однієї людини; інші тяжкі наслідки — це нанесення тяжких тілесних ушкод­жень одній чи кільком особам; тілесні ушкодження середньої тяжкості — нанесення ушкоджень двом і більше людям, заражен­ня хворобою кількох осіб, завдання значної матеріальної шкоди фізичній або юридичній особі.

Покарання за злочин (ст. 326): відповідно дочастини першої — штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; відповідно до частини другої — обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю до трьох років.

Заготівля, перероблення або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції (ст. 327)

З об’єктивної сторони цей злочин передбачає дії (заготівлю, перероблення або збут радіоактивно забрудненої продукції) і наслідки у вигляді: створення загрози загибелі людей чи на­стання інших тяжких наслідків або завдання шкоди здоров’ю потерпілого, а також причинний зв’язок між хоча б однією із за­значених дій і одним із названих наслідків.

Заготівля продуктів харчування чи іншої продукції, радіоактивно забруднених понад допустимі рівні, — це дії зі збо­ру врожаю сільськогосподарських культур, ловлі риби, дичи­ни, збору грибів, плодів диких рослин тощо. Перероблення цієї продукції — це вплив певним способом на продукти харчування або іншу продукцію з метою надання їм придатності для спожи­вання як у готовому вигляді, так і як напівфабрикату (сушіння, заморожування, витягнення, кип’ятіння, змішування тощо). Про наслідки зазначено під час аналізу ст. 326.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується умис­лом щодо діяння і необережністю щодо вказаних наслідків. Обов’язковою ознакою заготівлі і перероблення продуктів харчу­вання чи іншої радіоактивно забрудненої продукції є наявність мети збуту такої продукції. Заготівля і перероблення цієї продукції для власних потреб не утворює складу злочину.

Суб’єкт цього злочину — будь-яка особа.

Покарання за злочин (ст. 327): відповідно до частини першої — штраф до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі до трьох років; відповідно до частини другої — позбавлення волі від двох до п’яти років.

ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ В ОХОРОНІ ЗДОРОВ’Я

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Завдання 1.

Питання для самоконтролю

1.Розкрийте поняття, систему, принципи і завдання кримі­нального права України.

2.Дайте загальну характеристику Кримінального кодексу України.

3.Дайте визначення поняття «злочин». Вкажіть його види.

4.Розкрийте поняття та елементи складу злочину.

5.Дайте визначення поняття «покарання». Вкажіть його види.

6.У чому полягають особливості кримінальної відповідаль­ності та покарання неповнолітніх?

7.Розкрийте поняття «стадії скоєння злочину», їх види і зна­чення.

8.Дайте визначення співучасті в злочині.

9.Вкажіть та охарактеризуйте обставини, що виключають злочинність діяння.

10.Розкрийте поняття множинності злочинів та його форм.

Завдання 2. Тести-тренінги

1. Вкажіть дату набрання чинності Кримінального кодексу України:

а) 28 червня 1996 р.;

б) 1 вересня 1999 р.;

в) 1 вересня 2001 р.;

г) 1 січня 2004 р.

2.Яка з перерахованих ознак не є ознакою злочину:

а)протиправність діяння;

б)винність діяння;

в)суспільна небезпечність діяння;

г)правомірність діяння?

3.Хто з перерахованих осіб не є співучасником злочину:

а)організатор;

б)свідок;

в)підбурювач;

г)пособник?

4.Визначте зайве в переліку видів злочинів за ступенем тяж­кості відповідно до ст. 12 КК України:

а)особливі злочини;

б)злочини невеликої тяжкості;

в)злочини середньої тяжкості;

г)тяжкі та особливо тяжкі злочини.

5.Визначте зайве в переліку обставин, що виключають зло­чинність діяння:

а)необхідна оборона;

б)бажана оборона;

в)уявна оборона;

г)крайня необхідність.

6.Вкажіть, від чийого імені оголошуються вироки в кримі­нальних справах:

а)від імені судді;

б)від імені суду;

в)від імені прокурора;

г)іменем України.

7.Вкажіть, що з перерахованого не є видом кримінального покарання:

а)обмеження волі;

б)громадські роботи;

в)громадський осуд;

г)позбавлення волі.

8.Вкажіть, яке з перерахованих видів покарань є додатковим:

а)громадські роботи;

б)арешт;

в)конфіскація майна;

г)обмеження волі?

9.Вкажіть, які з перерахованих обставин належать до таких, що обтяжують покарання:

а)скоєння злочину неповнолітнім;

б)скоєння злочину групою осіб за попередньою змовою;

в)скоєння злочину під впливом сильного душевного хвилю­вання;

г)скоєння злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність?

10.Вкажіть, що з названого не належить до підстав звільнен­ня від кримінальної відповідальності особи, яка скоїла злочин:

а)примирення винного з потерпілим;

б)скоєння злочину неповнолітньою особою;

в)дійове каяття;

г)передача особи на поруки?

11.Вкажіть обставину, яку КК України визнає як пом’якшувальну під час призначення кримінального покарання за скоєний злочин:

а)скоєння злочину у стані алкогольного сп’яніння;

б)скоєння злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

в)скоєння злочину в умовах громадських заворушень;

г)скоєння злочину проти безпорадної людини?

12.Визначте, що з названого не є підставою для закриття су­дом провадження в кримінальній справі:

а)закінчення строку давності;

б)повернення справи на додаткове розслідування;

в)дійове каяття;

г)передача особи на поруки колективу підприємства?

13.Визначте, який з указаних злочинів не є злочином проти волі, честі та гідності особи:

а)захоплення заручників;

б)викрадення людини;

в)підміна дитини;

г)крадіжка майна?

14.Визначте, яке з наведених кримінальних покарань не за­стосовують до неповнолітніх:

а)виправні роботи;

б)позбавлення волі на певний строк;

в)конфіскація майна;

г)штраф?

15.Вкажіть обов’язкову ознаку об’єктивної сторони складу злочину:

а)вина;

б)діяння;

в)осудність;

г)мотив.

16.Вкажіть обов’язкову ознаку суб’єктивної сторони складу злочину:

а)час;

б)місце;

в)спосіб скоєння;

г)вина.

17.Які особи підлягають кримінальній відповідальності:

а)що досягли встановленого законом віку;

б)які мають хронічне психічне захворювання;

в)які мають тимчасовий розлад психічної діяльності;

г)недоумкуваті?

18.Які особи не підлягають кримінальній відповідальності:

а)що не досягли встановленого законом віку;

б)що мають хронічне психічне захворювання;

в)що є деліктоспроможними;

г)що є правосуб’єктними?

19.Які Ви знаєте форми співучасті:

а)група осіб за попередньою змовою;

б)злочинний промисел;

в)повторність;

г)рецидив?

20.Амністія оголошується:

а)Указом Президента;

б)Постановою Верховної Ради України;

в)Законом України;

г)Рішенням Кабінету Міністрів України?

21.Строк покарання терміном 15 років характерний для:

а)довічного позбавлення волі;

б)громадських робіт;

в)виправних робіт;

г)позбавлення волі на певний строк.

22.Які з названих діянь є злочином проти здоров’я особи:

а)умисне тілесне ушкодження середньої тяжкості;

б)хуліганство;

в)грабіж;

г)незаконне вживання наркотичних засобів?

23.Суспільна небезпека злочину характеризується:

а)рівнем фізичної сили суб’єкта;

б)розміром завдання шкоди;

в)осудністю суб’єкта;

г)посадовими повноваженнями суб’єкта.

24.Злочини середньої тяжкості — це ті, за які призначають покарання у вигляді:

а)позбавлення волі на строк не більше 10 років;

б)позбавлення волі на строк не менше 2 років;

в)позбавлення волі на строк не більше 5 років;

г)позбавлення волі на строк від 2 до 5 років.

25.Ознакою злочину є:

а)протиправність;

б)рецидивність діянь;

в)наявність незаконно придбаної зброї;

г)наявність судимості.

26.Розмістіть у послідовності злочини залежно від ступеня тяжкості (від найменш тяжких до найтяжчого):

а)особливо тяжкі;

б)середньої тяжкості;

в)невеликої тяжкості;

г)тяжкі.

27.Розмістіть вказані злочини у послідовності від найменш тяжкого до найтяжчого:

а)зґвалтування;

б)умисне вбивство;

в)умисне тяжке тілесне ушкодження;

г)ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів.

28.Розмістіть за хронологією етапи кримінального судочинства:

а)досудове слідство;

б)судовий розгляд справи;

в)порушення кримінальної справи;

г)касаційне провадження по справі.

У завданнях 29—31 підберіть до кожного терміну правильний варіант відповіді, позначений літерою.

29.Визначте відповідність між перерахованими видами кри­мінальних покарань та їх сутністю:

1)позбавлен- а) покарання відбувається за місцем роботи засу-

ня волі на пев- дженого;

ний строк; б) покарання полягає в ізолюванні засудженого;

2)арешт; в) покарання полягає у виконанні засудженим у

3)виправні вільний від роботи чи навчання час безоплатних

роботи; суспільно корисних робіт;

4)громадські г) покарання полягає в триманні особи в устано-

роботи. вах відкритого типу без ізоляції від суспільства;

ґ) покарання полягає в ізоляції

засудженого та поміщенні його на певний строк

у кримінально- виконавчі заклади.

30. Визначте відповідність між ступенем тяжкості злочину і строком позбавлення волі:

1)злочин середньої тяжкості; а) не більше двох років;

2)особливо тяжкий злочин; б) не більше трьох років;

3)злочин невеликої тяжкості в) не більше п’яти років;

4)тяжкий злочин. г) не більше десяти років;

ґ) понад десять років або довічне позбавлення волі.

31.Визначте відповідність між назвою злочину та його ви­значенням.

1) крадіжка; а) заволодіння чужим майном

2)грабіж; або придбання права на майно

3)розбій; шляхом обману чи зловживан­ня довірою;

4)шахрайство. б)напад з метою заволодіння чужим майном із

насильством небезпечним для

життя чи здоров’я особи, яка зазналанападу;

в)вимога передачі чужого майна чи права на

майно або вчинення будь-яких дій майнового

характеру з погрозою насильства;

г)відкрите викрадення чужого майна;

ґ) таємне викрадення чужого майна.

Завдання 3. Ситуаційні задачі

Задача 1

А., В., К. та П. розпивали алкогольні напої на квартирі своєї знайомої. Коли В. хотів залишити компанію, А. та П., скрутивши йому руки, притримали його, а К. вийняв із його кишені 560 грн. Після — виставили потерпілого за двері.

Дайте юридичну оцінку діям учасників цієї ситуації.

Задача 2

Військовослужбовець українського батальйону міжнародних сил в Іраку С. (автолюбитель) порушив правила дорожнього руху, внаслідок чого загинув громадянин Англії.

2)грабіж;

3)розбій;

4)шахрайство.

За законом якої країни буде вирішено питання про кримі­нальну відповідальність С.?

Задача З

В. з метою охорони власної дачної ділянки підключив паркан до електромережі та на відстані 7—10 м одне від одного повісив оголошення «Обережно! Паркан під напругою! Смерть!».

Увечері двоє підлітків вирішили нарвати яблук в саду В. Пі­дійшли до паркану і, не помітивши оголошень, доторкнулись до нього. Внаслідок ушкодження струмом один загинув, а інший отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості. В. на досудово- му слідстві пояснив, що не планував вбивства, оскільки на собі перевірив дію струму та повісив попереджувальні оголошення.

Дайте юридичну оцінку діям В.

Задача 4

Мисливець Г. недбало зберігав вдома рушницю (висіла на сті­ні над диваном). Залишаючи квартиру, не завжди замикав двері. Одного разу, коли господаря не було вдома, син його сусіди 15- річний М. увійшов до квартири Г., зняв рушницю зі стіни і вий­шов з нею у двір, де на нього чекали друзі.

Бажаючи попустувати і не знаючи, що рушниця заряджена, М. вигукнув: «Стій, руки вгору!», націлив рушницю на подругу і натиснув на гачок. Пролунав постріл.

Кваліфікуйте дії учасників зазначеної ситуації.

Задача 5

6 лютого В. з товаришем був на вулиці поблизу будинку Л. Л. нацькувала на них собаку, що порвав В. штани і вкусив.

27 лютого на тому самому місці Л. знову нацькувала на них собаку. Захищаючись, В. виламав з паркана палицю і почав нею розмахувати, кілька разів вдаривши собаку по морді. Розлючена Л. продовжувала нацьковувати на нього собаку, який знову по­рвав на ньому одяг і вкусив його. Тоді В. вдарив палицею Л. по голові, спричинивши тілесні ушкодження середньої тяжкості. Суд засудив Л. за заподіяння легкого тілесного ушкодження В., а В. — за завдання Л. умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження. ІЛ., і В. оскаржили вирок суду.

Яке рішення має прийняти апеляційна інстанція?

Задача 6

Медичний працівник В. під час обідньої перерви зайшов на склад готової продукції до завідувачки складу Ю. Скориставшись довірливістю Ю., яка на деякий час залишила В. у складі само­го, В. склав у мішок 6 медичних халатів і заховав їх, щоб згодом иинести. Залучивши до справи свого 13-літнього сина, В. вночі пройшов на територію лікарні, склав халати у пакети і перекинув через паркан синові, який і відніс їх додому. Оскільки все склало­ся вдало, то наступного дня В. вирішив повторити. Цього разу схо­вав 8 медичних халатів. Однак, потрапивши на територію лікарні другої ночі, В. не вдалося їх забрати — біля місця його схованки постійно перебував сторож. За час очікування, поки відійде сто­рож, В. змерз, застудився і кілька тижнів пролежав хворий. Коли ж він вийшов на роботу й заглянув до своєї схованки, то побачив, що халати намокли, взялися цвілью й зіпсувалися.

Дайте юридичну оцінку діям В. та його сина.

Задача 7

Влітку 15-річні Г. та Ю., прогулюючись біля озера, зустріли М. Маючи намір пожартувати, вони взяли її за руки та ноги і, роз­гойдавши, кинули у воду. М., яка не вміла плавати, загинула.

Кваліфікуйте дії Г. та Ю.

Задача 8

X. систематично лаялася зі своїм чоловіком, який, врешті, пі­шов з дому і почав жити в незареєстрованому шлюбі з П. Щоб пом- ститися чоловіку, X. вирішила вбити П. Для здійснення підшуку­вала найманого вбивцю. Під різними приводами вона неоднора­зово запрошувала до себе Г., який систематично пиячив і ніде не працював, гроші на проживання здобував збиранням склотари та макулатури. При цьому вона натякала, що за вбивство П. добре б заплатила. Г. погодився за 500 доларів, але спочатку попросив завдаток у сумі 100 доларів. Через 3 дні, вночі, він прийшов до X. і повідомив, що П. мертва, на підтвердження показав закривавле­ний фінський ніж. X. зраділа і віддала Г. решту грошей. Вранці X. зустріла живу і здорову П. X. стала вимагати у Г. гроші назад, однак той натякнув, що якщо вона продовжуватиме, він заявить у міліцію про її підмову вчинити вбивство П.

Дайте юридичну оцінку діям учасників ситуації.

Задача 9

15-річна M., повертаючись із гастроному, зустрілася зі своїм однокласником K. К. почав з М. жартувати і сказав, що з нею одружиться. M., сміючись, сказала, що тоді вона його вб’є і при цьому розмахнулась кульком, який тримала у руці, потрапив­ши по голові К. Але в кульку була банка консервованої тушон­ки, зона влучила у скроню K. К. впав, утративши свідомість. М. розгубилася, почала плакати та кликати на допомогу, а потім, злякавшись, залишила К. на вулиці і побігла додому. По дорозі в лікарню К. помер.

Кваліфікуйте дії М.

Задача 10

Г. та В. уночі проникли в магазин TOB «N», зв’язали сторожа, який спав у приміщенні. Вкрали на суму 18 тис. гривень.

Дайте юридичну оцінку діям Г. та В.

Задача 11

17-річний Є. підмовив 13-річного М. зґвалтувати їхню 15- річну сусідку, що вони й зробили. Дії Є. та М. були кваліфіковані за частиною третьою ст. 152 КК України за ознаками вчинення зґвалтування неповнолітньої групою осіб.

Чи правильно кваліфіковані дії Є. та M.?

Задача 12

У. з 9 січня 1999 р. працював водієм вантажного автомобі­ля на приватному підприємстві «N». Згідно з розпорядженням власника підприємства Ч. від 6 березня 2004 р. У. 8 березня 2004 р. повинен був доставити продукцію підприємства до ресторану.

8 березня 2004 р. У. вирушив згідно з розпорядженням, але дорогою, порушивши правила обгону, виїхав на зустрічну смугу й зіткнувся з легковим автомобілем «Мерседес».

Внаслідок ДТП власник «Мерседеса» І. загинув на місці пригоди, автомобіль був пошкоджений і відновленню не підлягав, дружина І. (інвалід І групи) та двоє їхніх дітей (10 і 12 років) втратили годувальника. Крім того, було пошкоджено й автомобілі

С. та K., які були припарковані поруч з місцем ДТП. Сам У. отримав легкі тілесні ушкодження, частково була пошкоджена і вантажівка, якою він керував.

Як згодом встановила судово-медична експертиза, обидва події перебували у стані алкогольного сп’яніння.

Які юридичні наслідки зумовила ДТП, вчинена У., і яким чи­ном вони мають бути вирішені?

Задача 13

Студент 2 курсу медичного коледжу, бажаючи помститися викладачу іноземної мови, викликав на його домашню адресу служби пожежної охорони, газу, міліцію та швидку допомогу. Ці виклики він здійснював зі свого домашнього телефону. Служби зафіксували неправдивий виклик.

Дайте правовий аналіз ситуації.

Задача 14

Під час перебування хворої матері у лікарні душевнохворий К. (визнаний таким, що не потребує ізоляції у психіатричному за­кладі) вліз у сарай сусіда та вчинив пожежу, від якої згоріли са­рай та інше майно. Сусід звернувся з позовом до батьків К. про від­шкодування завданої шкоди. Заперечуючи проти позову, матір К. вказала, що під час цієї події вона перебувала у лікарні, куди по­трапила несподівано у непритомному стані. Крім того, батько К. заявив, що він як інвалід сам потребує лікування, до того ж у них немає іншого майна, крім будинку та речей домашнього вжитку.

Дайте правовий аналіз ситуації.

Задача 15

Студент А., навчаючись на 3 курсі медичного коледжу, зна­ючи, що П. наркоман і часто купує наркотики, звернувся до нього з пропозицією продати тому наркотичні засоби за низькою ціною. П. погодився і купив їх за 400 грн. Фактично ж А. вирішив обду­рити П. і продав йому медичні препарати, зовні схожі на нарко­тичні засоби. Отримавши гроші, А. того ж дня виїхав з міста.

Вирішіть питання про відповідальність А. і П.

Задача 16

Лінійна бригада «швидкої допомоги» транспортує хворого з гострою дихальною недостатністю (у результаті гіполарингіту). У хворого швидко наростають явища гіпоксії. Раптом машину зу­пиняє чоловік, який вимагає терміново надати допомогу потерпі­лому від ножового поранення і повідомляє, що той знаходиться в 5—7 хв їзди від траси. Лінійна бригада, оцінивши тяжкість стану хворого з гострою дихальною недостатністю, відмовила чоловіку, по рації зв’язалася зі станцією «швидкої допомоги» і передала адресу потерпілого від ножового поранення.

Оцініть правомірність дій медичних працівників лінійної бригади.

Задача 17

На ФАП родичами доставлений хворий в астматичному ста­ні. Фельдшер негайно розпочав надавати медичну допомогу: ввів внутрішньовенно еуфілін, серцеві глюкозиди, преднізолон. По­при надану допомогу хворий за 40 хв помер. Родичі хворого звер­нулися до суду.

Чи була допущена медична помилка?

Які можливі наслідки при наявності її?

Задача 18

Провідник швидкого поїзду «Вінниця—Київ» повідомив, що у жінки з вагону №9 почалися передчасні пологи і попросив ме­дичних працівників, які перебувають у поїзді, надати медичну допомогу. Медсестра, що їхала в сусідньому вагоні, пояснила су­путникам, що вона у відпустці, тому відмовляється надати допо­могу роділлі.

Чи є в діях медсестри склад злочину?

Якщо так, то яка стаття Кримінального кодексу України по­рушена в цьому випадку?

Задача 19

Старша медсестра відділення, отримавши у «подарунок» зо­лоту каблучку, дістала хворій 5 ампул димедролу.

Як розцінити цю винагороду?

Яка стаття Кримінального кодексу України при цьому пору­шена?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативна

1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відо­мості Верховної Ради України. — 2001. — № 25—26. — 131 с.

Навчальна

1. Кримінальне право України: підручник: Загальна частина / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. — K.: Юридична думка, 2004. — 352 с.

2. Кримінальне право України: підручник: Загальна частина / За ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — K.: ІОрінком Інтер, 2006. — 480 с.

3. Кримінальне право України: підручник: Особлива частина / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. — K.: Юридична думка, 2004. — 656 с.

4. Правознавство: навч. посібник / С.В. Дрожжина,

О.О. Одінцова, В.О. Кондратьев та ін.; За ред. С.В. Дрожжиної. — K.: Знання, 2006. — 350 с.

5. Правознавство: підручник / Авт. кол.: С.Е. Демський,

B. C.Ковальський, А.М. Колодій (керівник авт. кол.) та інші; За ред. В.В. Копєйчикова. — 6-е вид., стер. — K.: Юрінком Інтер, 2002. — 736 с.

Додаткова

1 .Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавро- нюка. — K.: Каннон, A.C.K., 2001. — 1104 с.

2. Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосу­вання і вивчення: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Харків) 25—26 жовтня 2001 р. / Редкол.: В.В. Сташис (голов, ред.) та ін.

— K.; X.: Юрінком Інтер, 2002. — 130 с.

ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ В ОХОРОНІ ЗДОРОВ’Я

ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ В ОХОРОНІ ЗДОРОВ’Я